| Сторінки (1/42): | « | 1 | » |
Якось так: нерозкаяне, чорне й захрипле виносять
За дужки різновигнутих смайлів, і невидь бере...
Не покинь мене, господи, в старості, господи, ось я,
Там, де осінь розплавлена скрапує з чорних дерев.
Вона легшає, тоншає, блідне й холоне ночами.
Десь під ранок їй сниться болюче дитяче табу.
Небо більше не падає. Щось в ньому вчиться мовчати.
Небо, чуєш, не буду, я більше не буду, не бу...
Десь зоря твоя, боже, зоря захлинається світлом,
Перворідна, остання, січнева, безсмертна, гаряча.
І біжать навпростець чорним полем розхристані діти,
Чорним небом німим котять жовтий обвуглений м’ячик....
Тільки дерево, скинувши звук шепелявого листя,
Довго-довго кричатиме мовою глухонімих.
І на голе виття щось озветься з притихлої висі.
І під ранок
сюди
з антивирію
вернеться сніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557592
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2015
ви розбурхали полум’я
все танцюючи колами
з ноти до
і над сонні над голови
усміхався неголений
гострий дощ
а над полум’ям глипало
те що літо ще випалить
не ходи
не ходи туди – липко там
не ходи, он, запилені
вже сліди
а ви йшли і сміялися
пелюсками зів’ялими
падали
стільки вітру над вирвою
і хотілося вирватись -
не дали
небеса перемелються
небеса перевітряться
на сніги
і з останнього вірного
з вітру чорного виплетуть
береги
і у нашім незримому
назавжди середзимному
морі снів
буде падати з вічності
свічечками підсвічений
сивий сніг
а страхи ще не вилиті
і ще дати не вимиті
дітись де?
діти казки чекатимуть
але казка така-сяка
не прийдЕ
не спіймати, не виштовхать
осінь мишкою нишпорить
в закутках
ви вже скоро закінчите
і не буде ні жодного
вітряка
заспокоїться полум’я
доїдаючи коливо
з бруду площ
йтиме сірий, неголений
хворий на усю голову
вічний дощ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531672
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2014
Пустотлива дівчинка
На ім’я Доля
Із синіми-синіми очима
Дивиться на нас,
Дивиться.
І раптом каже:
І молода я у вас,
І красива,
І коса в мене -
Золота - до поясу.
Ще і хрестиком вишивати вмію!
І заходилася вишивати хрестиками:
Ростуть хрестики з землі
То червоні, то чорні.
Ось вам:
Маки червоні
І сонце красне,
Ось зірки на рукава,
Ось калина -
Диви яка -
Розпишалася!
Ось півень вогняний
Чорну ніч клює…
Стогне-пручається
Тканина,
На п’яльці натягнута.
Болять пальці поколоті.
І горло захрипло
Від пісень над рушниками співаних.
Дівчина
Із синіми-синіми очима
На ім’я Доля
Вишиває хрестиками
рушника з голубами,
А виходять
ВОрони.
Сім голок зламала,
Сім ночей сичі за вікном сміялися,
Сім вітрів косу розплели, -
Аж поки в першого голубочка
Крилечко вродилося.
Синьоока дівчина
На щастя, на долю
Хрестиками вишиває,
Хрестиками…
А коли засинає,
Вже перед самим світанком -
Хтось рушники зі скрині краде.
І брудні сліди по всій хаті.
І скриня
Все порожня
й порожня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2014
Янгол, який прикидався деревом
Під моïм вікном,
Одного разу пішов
Білим-білим привидом акаціï,
І в ранковій сутіні
Розчинився.
Прилетіла бджола
І зрозуміла:
Тут вже не збирати меду.
Довго літала колами,
Аж поки демони,
Що прикидалися сусідськими дітьми,
Не зруйнували вулика.
І стало нікуди повертатися.
Тоді янголи,
Які прикидалися мені
Рідними вулицями і кошлатими псами,
Рідною школою і навислим мостом над річкою,
Іржавою гойдалкою і метеликом, який щоранку сідає на гойдалку, -
Усі янголи полетіли до вулика - лагодити.
Усі до демонів полетіли - відганяти.
І навіть той, що прикидався
Простеньким піаніно "Украïна",
Стрепенувся - і вже попелясті крила обмацує.
А я
Літаю собі, літаю колами,
Вже назбирала меду.
Але
Нікуди повертатися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517629
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.08.2014
Ти — вісім павучих лапок, тоненьких рук,
Ти — вісь, що болить Землі і приводить в рух,
Ти — вись, де зоря натужно кружляє колами.
І ось ти танцюєш, в осінь вгрузаєш вся,
І дощ миготить, підморгує в небесах,
Холодними краплями гостро лоскоче й коле.
Давай! Твоя репліка, слово твоє, проте,
Мовчиш, тут ніхто тепер не підкаже текст,
Бо першим убили суфлера, і що сказати…
А другим помре диригент — і затихне джаз.
І кожен зимовий день як тонка межа,
Де переповзати сліпо із дати в дату.
А потім весна очунює в глушині,
Нечутно в тобі ночують липкі пісні,
Із миски на вовка дивиться порожнеча.
А з лісу бреде павучий химерний день,
І сонце повзе, кудлате, чіпке й руде,
В його павутинні надовго застрягне вечір.
Для літа виношуй жовті безокі сни,
Кричатимеш — слово вродиться з тишини,
Слизьким павуком в куток відповзе від мами.
І там будуть зріти круглі липкі слова…
Земля в небо тягнеться: тонко росте трава,
І небо у землю хоче врости дощами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506931
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.06.2014
Коли раптом крапля дощу з майже чистого неба
Торкається щік, долонь, і теплом нетутешнім гріє,
Я знаю, десь там далеко
Моя небесна бабуся,
Моя бабуся Марія
Поливає свої фіалки.
І краплі святі проливає повз горщик.
Як шкода.
Как жалко.
Бабушка! Ты так лучше меня поймешь, наверное,
Чи у вас там не так, як тут, розрізняють мови,
Чи у вас вже не розрізнити звідтіль нічого?...
Пам’ятаєш,
У мене були некрасиві ноги,
Коли вчилася битись і бігати після школи.
А тепер в мене ще: некрасиві руки,
Некрасиві очі,
Некрасиві губи,
І слова некрасиві — то нІколи, то нікОли.
А тепер в мене ще некрасиве серце:
Воно вчиться битись
В чотири глухі стіни.
І ніхто не кличе з балкону:
Домой!
Додому!
Тільки іноді, дуже рідко, б’ються у вікна
Красиві нічні кажани.
Ні,
Скажи мені от що:
У тебе, мабуть, фіалок тепер — тьма-тьмуща,
Хоча, ймовірно, не можна, щоб тьма — про квіти?
Мабуть, багато фіалок, бо хмари літні
Такі фіолетові, ще бувають — білі.
І видно мені пелюстки у самій гущі.
А ще тут у нас буває, що кришиться небо,
Порізане крилами, криками гострих стрижів.
І легко лоскоче тіло моє і горло,
Спадаючи пухом з небес чи з дерев...
Скажи:
Ну звідки у мене ця алергія на небо?
Я кашляю довго тепер,
Як стара кішка,
І чухаюсь, чхаю так, як стара кішка,
Якої нікому не треба, а викинуть шкода,
І кашляє кішка все ж неймовірно смішно.
Тут всі про одне —по-різному, ріжуть слова,
І крихти-слова
Збираю, збираю, збираю, збираю
Ще трішки —
Знайду з ними спільну мову,
З ними всіма,
Тоді щось плеча торкнеться слизьке і сизе —
То хмара сповзе на мою вавилонську вежу,
І грім.
І пітьма.
І я полечу
В безмежжя.
Я не розіб’юсь, тільки руки вколю соломою —
Бо знаю вже зараз, де і коли впаду.
Бабусю, вже темно, а нас ще не кличуть додому...
Бабусю, куди, спотикаючись, сліпо йду?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501446
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2014
Я — вірш,
Який вирішив стати дощем.
Я, віриш,
Крізь вулиці терпко-знайомі,
Крізь щемкість
І втому
Все йтиму додому.
Я — вірш, який вирішив стати дощем.
Я – дощ за твоїм посірілим вікном
Завершую речення,
ще непочаті:
То крапка, то кома,
То ... і мовчання.
Я дощ за твоїм посивілим вікном.
Я — вітер, обірваний, мокрий, смішний
На кінчику дня, як на кінчику леза,
Я трошки тобі посміхнуся — і щезну,
Я — вітер…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2014
Прокинулась, не спиться і башка болить, а в голові крутиться це.
Сто років вже російською не писала
Ежиное
Ежи-годное ежи-года
черный шарик летит в никуда
то вода то беда даби-да
скуби-дуби тебе не сюда
в мир иголками тычется еж
в темноту его в ночь в слепоту
в безнадежность его в безнадеж
ность
ту-ту паровозик ту-ту
и покатится-катится еж
полем-полем кати-прокати
перекотиболит ай-люли
как бы все перелить-не-пролить
и подушечка в форме ежа
для иголок и сердце и нож
кукла вуду с лицом-подлецом
и навылет прохожий прохож
и свернется в клубок и свернет
наша черная жидкая кровь
наша в чем-то ежиная жидкость
и жизнь
недолет-перелет-недолет
ежи-годное, ежи-года
черный шарик летит в никуда
то вода то беда
то вода то беда
то вода
не сюда
не сюда
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497548
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.05.2014
баба з дідом
посадили в городі ріпку
ріпка виросла велика-велика
тягнуть-потягнуть
витягнути не можуть
позвали сусіда-дантиста
хитав-смикав
витягнути не зміг
тоді баба згадала
чого не вистачає
порадилась з Муркою
і Онучка з Жучкою
пішли до гори
щоб та зродила мишу
гора й миші зродити не годна
безплідна була
під горою осика
сміялася-ворушила листочками
Іуда
зарано повісився
нікому зрадити Христа
нікому врятувати світ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495912
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2014
Праведників заносили
До Червоної Книги Життя
Іноді Бог не втримувався і обривав ці квіти.
Зникають як вид?
І що?
Дитина, воно є Дитина.
У тій книзі я був закладкою.
Книга виплюнула мене.
Сиджу над рікою, дивлюся,
Як виносять праведників.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495634
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2014
«Земля тобі пухом, пташко.
І небеса тобі пухом», —
Вітер зітхає важко
В ліве Господнє вухо.
А вітреня здуває
Стиглу кульбабку хмари:
«Діду, а діду,
Діють — не діють чари?
Діду, а діду, вітре вершинний,
Будуть щасливі люди ці?"
… - «Ані пушинки…
Значить, бажання збудеться…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495633
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2014
Бог фотографував нас зі спалахом
Старим гуркотливим фотоапаратом,
Потім довго плакав над знимками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2014
#цло #літшкола
Вчора під час лекції Мар'яни Савки (світла людина, цікава поезія, вміння працювати з аудиторією - всьо огого ) на практичному етапі написала віршика на тему "танго".
Умови були такі: власне, тема "танго", ритм, ще, щоб були слова: "диван", "вікно", "контрабас".
На всьо про всьо 10 хв.
У результаті - виграла каву у Львові з Мар'яною , чим дуже задоволена.
Загалом про школу - якось іншим разом, основне - це все дуже прикольно і вигягає з депри.
А ось сам текстик:
Лібертанго
Астору П’яццолі
Мій Асторе, мій безумний, гарячий Асторе!
Ні впасти, ні випасти, хмари шукають пастиря,
В розкудланім морі, підхмарнім бурхливім морі
Вже нам забагато на серці розрив-історій.
На розбрід.
На розбрат.
На горе.
Свобода моя має призвук твого «Лібертанго»,
В найнижчій, найпершій, ще чорній, підводній октаві
Танцює чужий, не жіночий уже, силует контрабаса
З мого аритмійно-фейсбучно-диванного часу.
Вікно. Підвіконня. Гірке піднебіння небесне.
Христос вже воскрес. Що Йому навздогін тут воскресне?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495571
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2014
Усе, що було до —
дощ.
Усе, що було після —
пісня.
Без слів,
бо що плавиться,
як не слова,
під скривленим сонця лицем,
що плаває,
як не слова, у кривавій воді.
І навіть ім’я заберуть,
Не те, що життя.
Не йди.
Усе, що було — біль —
пил.
Усе, чого нам тут —
крил.
Ти вже викриваєш мене,
ти вже відкриваєш.
І криво всередині щось.
І кволо,
і квилить.
Недоброго дня!
Усім, усім, усім,
усім,
Хто твій бунт,
Так, твій бунт
зав’язали бантиком.
Я витесав з каменю сон —
сон зійшов на пси.
Не спи,
бо заходить сонце над сон-травою.
І лестить велика ріка
сумним небесам,
не так, як завжди,
віддзеркаливши їх собою.
Усе, що є зараз — вирване ні про що.
Усе, що, зараза, вже реп’яхом вчепилося.
А ти вже зайшов.
І бог вже зайшов.
За шов.
Отой, між світами,
де ніжні сніжинки кружать.
Колись ви із ним, напевно, отам
подружитесь.
Він любить рибалити.
Хочеш — ковтну гачок?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495201
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.04.2014
Вже научивсь сміятись
В повну собі злість.
Вже научивсь стояти
В повен собі зріст.
Краще пізніше, ніж…
Ніж, що встромився в груди
— погрітися
Трошки погрітися в грудні,
Зараз увесь проріс.
Зазеленів.
Заземлення.
Ось під ногами — чорно.
Чорно і мокро, грузько.
Шию намуляла груба,
Вилиняла мотузка,
Милена милом
Якоїсь не тої опери.
Що з мене взяти,
З дурня - дурнЯ.
О, Архімеде!
Півцарства й коня
За точку опори.
Чи точку опору.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495008
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2014
Бог не дав мені голосу,
Бог не дав мені логосу,
Навіть голки не дав,
Щоб тонкої і гострої,
Щоб зашити.
Навіть простору, простору,
Навіть на постріл.
Не дав.
Так і житиму.
Тільки сирість і сірість,
Навиріст,
Навихлюп.
Не дав…
Це ще скімлять спросоння
Дверята моєї дитячої.
Це ще мама, ще тато.
Щитом – телебачення.
Це ще там
Засинати, щоб не ворушитися —
Не злякати б кота.
Це ще там.
Це ще світло,
так тонко ще смУжиться світло,
за контуром.
Це ще змружені очі котячі,
І звідкись з дорослого світу
Ще у сон мій пливуть голоси
Крізь дверята дитячої…
Це я тут
У цейтноті,
До крайньої ноти.
Уважно
У ваті
Тону.
Справа рук потопельників —
Щось рятувати.
Зліва луки і лики,
А там – піді мною
Непідйомне, таке, що
Не стерплять папери.
Наді мною — зоря зеленава,
На слину приклеєна
Кимось давно
На шпалери.
Це я тут
Саме Я тут
втрачаю шматочками.
Це мої рожевасті світанки підточує
Чужина:
Підкидає яйце
І кує.
По тонкій волосинці
Як голос, що рветься,
Я повзтиму
назад.
До своїх.
По своє.
Я повзтиму
Повз тих, хто не бачить,
Що кров
Рудуватих дощів
Вже згорнулась у хмари.
Чи наосліп додому, додому,
Чи в марево.
Чи до Бога повзтиму.
По голос.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2014
Гей, «сучасний світе»,
Я ж твій сучий син!
Гей, страшна зоря
В небесах єси.
Гей, мої стежки
Вистежили пси,
І спішать вони
Виправлять горбатих.
Гробики-цвяшки
(З хати — за дужки
Винеси усе,
Бо на стрісі хати
В'є гніздечко в'є — і яйце знесе —
В’є гніздечко в’є — плетивом снує
Смерть пташина,
Смерть кістлява,
Смерть крилата).
А я не журюсь
П’ю, жую, курю.
Дощ кульгавий йде…
А з гнізда пташа вже вигулькує.
А я не журюсь,
Не журюсь не плачу:
Три рази на день
Я вигулю-ю
Смерть
свою
собачу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493817
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2014
А буде, як буде.
Пошли мені, Господи, в іншім житті
Теплу собачу буду.
Теплу собачу душу.
Авель на вилах
У повному оці місяця
Білою квіткою
Тушить
Вогні
У запалених легенях планети.
Ти (так вже звично) - не ти.
І тенета
Розплутались косами з дна:
Водорості,
Вони говорять
До верби плакучої,
Просять,
Прощають змученим
Все.
Тому, що далеко і високо
Олені чорнизну небес питимуть,
З нічних озер питимуть,
І чорнизна - висохне.
І потОму – потоне
Тонка тінь
Отруєних дерев,
Подібних на роги.
І поросте простір
Будяками буднів.
Буде, як буде.
Тоді пошли мені, Господи,
Теплу собачу душу,
Яку хочеться видихати,
Випльовувати,
Струшувати
Навесні,
Виючи у витекле око місяця.
Картина:
Rufino Tamayo: “Moon Dog” (1973)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486410
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2014
Зрозуміло, яким людям присвячується.
Повсюди якісь експрес-перукарні,
Зима як зима, та й осінь як осінь.
У міста, як в жінки, буває настрій,
Коли весь час хочеться стригти волосся…
У сутінках тут всі якісь молоді,
І радісно з вами, й небесно всюди,
Ніби життя било нас, не лишаючи майже слідів,
Як б'ють спеціально для цього навчені люди…
Ой, не сип мені, небо моє, сіль на ранок..
Он, згори — сніг, як манна, як манна каша…
То нічого, що тут все горить, і дими вітрами.
З того боку — істоти, що зовсім, здається, не тямлять по-нашому…
- Знаєш пісню «Ніколи не плач»?
- Я вже майже не плачу. Я вже скоро навчуся не відкидати тіні.
- Ти не бійся, мала, я тут просто перекладач
З мови янголів і птахів
На мову вогню й каміння.
З мови музики і казок
На мову вогню і каміння.
З мови дивних твоїх очей
На мову вогню і каміння.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479143
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2014
І коли голова
Кругла, ледве жива —
Обертом
І кричиш «На зупинці!» —
А далі планета
Крутиться,
То приходять вони —
Лікарі сірокрилі
В сутінках.
І говорять вони:
«Поклади під язик полум’я
Те, що твердне в тобі, —
І розсмокчеться, і розхочеться…»
Ти заплющуєш очі.
Потроху щезає світ.
І підходять вони —
Тихоногі тварини —
Вірними.
З повноводих очей
Проливається щось
Сріблене.
І приносять дари.
Синій вогник горить
Скулений.
І гірлядою щось провиса
В небеса
Стулені,
І крізь зімкнений рот чути сто –
Гімн.
Ти встаєш і виходиш,
Виходиш і йдеш,
Втомлений.
Справа навіть не в тому
Що все промина
Мертвенно.
«Біль мине біля мене» —
Кричать зпотойбіч
Пам’яті.
І пітьма
У кінці тунелю вогка пітьма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473529
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2014
1.
Ніч цілуй,
Поки ще цілу
У її надщерблене тіло.
Вже вона розломиться скоро
На сьогодні і завтра
— трісне.
І блукай десь поміж днями
Зустрічай кволий світанок
Пізній.
Ось воно – сонце рожеве,
Недоношене,
Проростає.
Ми як сніг,
Що падає важко,
Перший сніг,
Що тане в грязюці.
Після нас
Прийдуть біліші,
Ось вони –
Вже поміж нами.
Поміж снами, пухкими снами,
Сновигаємо.
Достигай.
Крик пташиний
Крізь сірість
з вирію
Пролунав.
Хліб ламай -
Всім вистачає,
Чуєте?
Всім вистачає.
Час настав.
2.
Я – одиниця.
Тонка і смішна одиниця.
Тихо хитаюся в теміні.
Німота.
Ти – одиниця.
У небо загострена
Птиця.
Гострі кути
І осіння зависла
Сльота.
Тільки дивитися,
Тільки співати і дихати.
Тінь твоя, тінь,
З променем коло скроні.
Ой, не покинь нас, Господи,
Безборонних,
Вже наші душі обвітрені -
Горілиць.
Чуєш, як зором
Впираються в небо обвисле
Гострі й суворі
Ряди тонких одиниць?
26.12.13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473528
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2014
1.
О, яка ти важка піщинка, важка пилинка, важка комашка,
О, який величезний світ: вистигають зорі над жовтим листям,
І не прийде ніхто міняти перегорілі зірки на свіжі.
О, як хижо гасає вітер, зубаті риби гризуть дерева.
О, яка ти важка пилинка, сира комашка, мала краплинка,
О, як страшно отут висіти, завжди висіти в тривкім тремтінні.
І туманом тугим осіннім
Проявляти ліхтарне світло.
Ти на лінії.
Ти нанизана
Намистинка.
О, які у житті зупинки, крапки – важкі грозовиті краплі,
О, які дірочки пробиті в житті твоїм – підшивати в папку:
Ти з розбігу пірнав у шурхіт шукати голку в копиці сіна.
Так послухай – на її вістрі співає хор із крильми на виріст.
Так послухай, як проростаєш, так само туго світає осінь;
І ковтаєш щоранку леза, щоб мати сили ходити прямо.
О, яка ти важка комашка, важка піщинка, важка краплинка,
О, як страшно тримати промінь, ліхтарний промінь нічним туманам.
Осінь – це кожне дерево – свічка богу.
Смерть – це короткий звук
вимикання світла.
2.
…І не спиться мені
Кожен день ніби дня викидень
В мене дзвін у кишені
Значить на щось вистачить
Я сліпе кошеня
Очі завтра в мені визріють
Вічне завтра моє
Мертвороджений
день зраджений.
За вікном починається світ,
Він уже світиться.
Я молюсь на об’їдений вітром
Кістяк дерева.
По цей бік заклякає
Кімнати грузке черево.
А потойбіч – я грузну зором, де
Віть вказує.
«Все почнеться тоді,
Коли менше за все хочеться:
Шкаралуща облупиться,
Холодно так вітряно,
Будеш довго сушити
Мокрі свої крилечка,
Будеш довго шукати
Слово в росу зсипане»
Я стою при вікні,
і чекання чека зчеплена,
Не зірветься нічим,
День заводить густе стерео…
Десь за крок починається світ,
Він уже світиться…
Я молюсь на об’їдений вітром
Кістяк дерева.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458665
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2013
Уявіть: Ви
у череві вечора,
Як у череві кита,
Що годує дітей
Молоком густим.
І у Вас є, як мінімум,
Два виходи,
Але Ви не вийдете:
Вам – плисти.
Потім буде берег
Сухоребрий, знічений
І чекання: коли ж –
Як роса на сонці.
Але це вже зовсім
Інша історія.
Чи інша істерика
Спросоння.
А поки – осінь
Довкола осі
Своєї сама
Крутиться кволо
І сонце, сонце,
Чудне, волохате,
Жовтий пухнастик,
Хом’ячок в колесі.
Бігає собі, носиться,
Чи стоїть на місці,
Лоскоче пушинками
Стрімке віття.
То є, то сховається:
Дощів косі прописи…
Уявіть...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458490
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2013
Прокинутись рано. В сьогодні. В життя. - І страшно.
По сонному тілу прудкі пробіжать мурашки.
Зашторені вікна. Дивитися крізь шпарину.
В дитинство дивитись. Назустріч – янгол-хмарина.
У нього подерта сорочка, жовте обличчя.
- Дай, мамо, води, я йому принесу водички.
У нього червона кров на збитих колінах.
- Я, мамо, піду, на трошечки, на хвилину.
Бо в нього страшні синці, пурпурові тіні,
Не плач, хлопчаки не плачуть і ти, хлопчино,
Не плач, хоч горять довгкруг небеса багряні. –
Мій пес рудолобий залиже кривавий ранок.
Мій кіт сивовусий клубочок болю закотить
Далеко-далеко… І день проросте спекотний.
Крізь нас проросте. Розчиняється янгол-хмарина
В густих небесах. Пружний день і прудке проміння.
…
Маленька хмарино,
Побудь у мені нерозчинною.
Великими в мене дивися очима,
Дитино.
Великими і страшними
Дивися очима.
Ніколи не плач.
І радісно сонце стрічай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2013
З місива сутіні ранку
місто вихоплюють зблиски швидкої.
У ній за тонованим склом білі плями халатів.
Глибшає, глибшає зморшка між ними – і нами
ніби до того ніяк –
непричетними.
Три галасливі підлітки йдуть до школи,
однаково перекреслені
ручками сумок, через плече
почепленими.
Двері, двері!
Тролейбус відгриз хвоста черзі.
(Дощові черв’яки відрощують навіть голову).
Мама говорить хлопчику: будь чемним.
Ось підійшов і мій номер.
Холодно.
Музика ранку ще не має теми.
Поки що тільки ритм:
останні жовті тільця з дерев відпадають в темряву.
Повільно. Згори.
Коло мене нерівно дихає
чоловік із очима не першої свіжості.
(Ніби ще вчора, ще вчора – легкий, ніжний…
А позавчора на його тілі
Проступало синцями небо:
пристрасть
велосипедних
перегонів.
А про завтра – не думати).
Тісно тут навіть тіням.
І паленим листям якось усе відгонить.
І усе, що повз нас проноситься,
Майже не бачу.
Тільки чую: у збитому ритмі нервового скерцо
Під брудною рукою осені
глухо стрибає м’ячик
його
спорожнілого
серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458320
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2013
І це все -
мені?
(Сірі хмари в сирім серці)
І це все -
мине?..
(Набухає, росте, пухне).
Оце все
німе
проростання трави в липні.
Оце все
липке
проростання в серцях страху…
Слиняві бруньки,
це було навесні:
ніби
ні чорного ніби,
ні білого не
було.
На вістрі вітрів
і на кінчиках
трав травня
заблимались чари,
і все ще могло
Бути….
Але щось не так:
Від такого тепла
за ніч
Усі посивіли
кульбаби, усі,
Віриш?
Ревіла я, віриш,
гарчала я там,
віриш?
Але у пітьмі
усі янголи нам
сірі.
Не смій переписувать
жодного слова!..
Сливи
по одній,
по краплі,
зеленими
опадають…
У темряві
усі очі мені -
сірі.
У темряві
усі губи мені -
сірі.
У темряві
відсиріли мені крила,
тепер я важкий
сірий камінь
на помежів’ї.
І це все -
мені?
(розбиваюсь в дрібні скалки)
І це все –
мине?..
(витікає пісок вічний…)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439310
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2013
Мій дім замітало трьома снігами,
Що перший, коли цвіли абрикоси,
І вишні цвіли, крізь пошерхлі рами
Просилась весна, ніби все ще й досі..
А щось волохате і зле в підвалі
Хитало розмірено головою.
Від стін відставали важкі шпалери,
Звисали і скручувались в сувої,
А потім усі пелюстки зів’яли
Зів’яли сніжинки, і стало лисо.
І довго про сніг лопотіло листя.
Мій дім замітало трьома снігами,
Що другий, легкий сніжок тополиний,
Він швидко горів, і його спалили
І стало так чорно і просто-просто.
Все вищі і вищі зарубки зросту.
А потім тополі усі зрубали,
Зрубали дерева, І рік за роком
Щось чорне чудне волохате в хаті
Ходило і човгало довгим кроком.
Мій дім замітало трьома снігами.
Що третій, останній, глевкий, незрілий,
Я вийшла на ганок – гілки гойдались,
І гойдалки скулено прорипіли:
«Ой, мамо, снігами іти, снігами,
Не буде дороги, не буде дому,
Не буде зорі і не буде крапки,
До самого краю, самої брами
Снігами, іти, снігами.
Снігами.
Іди.
Хоч би звідси,
А не куди.
Світи.
Поки є
Ще твої світи.
Повсюди
Страшне волохате зло.
Твій дім.
За
Ме
Ло…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2013
Сонце, кругляве, слизьке і лисе,
Котиться, випало із колиски,
Кожен, хто бачить, той буде по вінця
Повен, а потім вода переллється,
І вже ніколи не вийде з кола –
Ніколи – сни розмінялись на будні.
Дзвінко з кишень випадають жовті
Дні, і летять, і летять у тишу.
Холодно, холодно, холодно – хочеш –
Я заплачу за чужі химери:
Що тобі, Господи, що тобі видно
З вікон брудних провінційних лікарень -
Небо зеленого кольору смерті,
Хмари, розірвані в шмаття хмари?
Крапка маленька, просто крапка,
Стій і дивися, стій на місці.
Місяць на небі зависне, скисне
Музика – більше не буде сплесків.
Господи, де я, навіщо, хто я,
Господи, де ти,
Дитино вічна?
Вернешся сонце доколисати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424063
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2013
…І не спиться мені
Кожен день ніби дня викидень
В мене дзвін у кишені
Значить на щось вистачить
Я сліпе кошеня
Очі завтра в мені визріють
Вічне завтра моє
Мертвороджений
день зраджений.
За вікном починається світ,
Він уже світиться
Я молюсь на об’їдений вітром
Кістяк дерева
По цей бік заклякає
Кімнати грузке черево
По той бік я вгрузаю зором
Де віть вказує.
«Все почнеться тоді
Коли менше за все хочеться
Шкаралуща облупиться
Холодно так вітряно
Будеш довго сушити
Мокрі свої крилечка
Будеш довго шукати
Слово в росу зсипане»
Я стою при вікні
і чекання чека зчеплена
Не зірветься нічим
День заводить густе стерео…
Десь за крок починається світ
Він уже світиться…
Я молюсь на об’їдений вітром
Кістяк дерева.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383926
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2012
Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало письменника (майже одночасна смерть єдиної доньки, онука й матері Грінченка – донька Настя після кількох арештів захворіла на сухоти і померла), загострили набуту у в'язниці хворобу легень — туберкульоз. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 р. їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття «Просвіти», утиски демократії.
Помер письменник 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті.
(уривок з підручника)
…Я помню домик у реки,
Сосновый лес вокруг.
Овраг, в котором тек ручей,
И за рекою луг.
И нас, по целым Божьим дням
Плескавшихся в реке.
И мамин смех, и сосен шум,
И камешки в руке
Я вновь недавно в те места
Пришел издалека.
Разрушен дом, и лес сгорел,
И высохла река.
Всё было чуждым, как во сне,
Мне кажется с тех пор,
Что жизнь моя приснилась мне
И снится до сих пор.
И значит темная вина,
Лежащая на мне, -
Лишь тень, мелькнувшая на миг
В счастливом детском сне.
И значит, скоро я проснусь
И, выпив молока,
По тропке вниз туда помчусь,
Где плещется река...
(С.Калугин, «Уходящее солнце героев»)
Усе сталося раптом: ніби обірвалася нитка, загасла свічка. Звук був короткий і глухий, якщо це можна назвати звуком. А після нього не могло бути звуків і барв. Навіть післязвуччя і післябарв’я. Лише до того були дні, довгі дні - обростали снами.
Іноді йому здавалося, що сам став легкий-легкий, ніби гойдається на хвилях, а десь всередині, поряд з хворобою, що то стискалася, то розбухала, забиваючи дихання, завмирало очікування, схоже на наївне дитяче ждання Різдва. Так чекають казки, що заховалася в блискітках прикрас на ялинці. У це світле чекання неминучого прийдешнього майже вже не просочувалися біль і втома, тривога і відчай, і не хотілося випадати із загуслого, теплого, одвічного стану.
У короткі моменти напівпробудження він дивився у стелю, бачив павучка, що спускався до постелі поволі, бачив візерунки тріщин, і щось в них вгадувалося знайоме, миле, давнє, неважливе. Випадало із забуття таке, що згадується тільки в моменти напруженої одноманітної праці на перетині крайньої втоми і півсну: то сон десятилітньої давності, то кошлатий пес із занедбаного дитинства, то перша саморобна книжечка з кривими невправними буквами. Тільки тепер ці образи вихлюпувалися з теплої пітьми і кружляли довкола, то зростались, то розлітались, то утворювали нові форми. Іноді приходили інші видива, і від них хотілося знов пірнути в безгоміння і безчасся: дівчина-тінь з рідним до жаху обличчям, яка тане на очах, і от-от має розтанути, коло неї темні вартові, що не дають вирватися, їхні постаті світяться хтиво-червоним, на формах поблискують ґудзики – кожен як мерехтливе око потвори; і він стоїть закам’янілий, в загуслому повітрі, і не може навіть дихати, не те, щоб відігнати їх. (Доню, сонечку, дитиночко моя ріднісінька…). Часто ввижався млин: він підходив до нього і зачудовано слухав як переливається і хлюпає час між частинами механізму. Тоді знов народжувалося чекання. Коли вода густішала, чекання ставало нестерпним.
Тоді він прокидався зовсім і усвідомлював, що помирає. Що не врятують ні лікарі, ні тепле італійське повітря. Усе довкола було чуже, і він відчував себе затисненим між брудним морем і горами, від цієї тісняви ставало ще важче дихати. Рослини теж були якісь простуваті, сухі і закурені, душа його все просилася до рідного соковитого різнотрав’я і зелені. Хотілося простору і роботи - він говорив, поки міг, все тихше і тихше, а коли вже і шарудіння кволого не міг з себе видобути, просив дружину читати і розповідати про те, що діється т а м. (Маріє, Марусю, серденько, промінчику сонячний в глухому закутку темного царства…) Бо весь він був не тут, і жив звістками з покинутої країни, яку колись побачив в одній з її іпостасей - неприкритою, вбогою, беззахисною, і таку її нарік своєю любов’ю і присвятив їй такій безмір часу - копітку і виснажливу працю. Звістки про неї були невеселі. Всередині горіли вогні: хвороба і любов. Ця напівдитяча безкомпромісна любов в’їлася в його душу, як в тіло в’їлася щоденна нескінченна втома, що супроводжувала освячені офірою обряди днів. Вона, втома, народжувалася у грудях, давила, й іноді так розросталася, що витісняла на миті пекучий біль страшних втрат. Любов теж була як недуга, яка не відступала і все життя не давала дихати вільно. Він заразив цією любов’ю свою Марусю, у своїй Настусі виплекав її божевільні паростки. Нині дві хвороби змагалися в ньому: і та, що в душі, була могутніша й міцніше вкорінена, тому не зважала на ту, що в тілі. Зараз йому було прикро думати про ліки і бути без діла, коли за все життя не зробив і дріб’язку з того, що, впевнений був, мав зробити. Обов’язково мав зробити, бо так багато слів і так мало діла на незораній і незаплідненій українській ни…
Тут зв’язок увірвався.
Весна за вікном була особливо пронизливою і загостреною, вся спрямована в далечінь, в літо, уся в його сонячному передчутті і нетерпінні. Тому цей звук був майже нечутний, якщо це був звук: ніби обірвалася нитка, загасла свічка.
Він озирнувся довкола, в кімнаті не було нікого, стіни були білі, а долі валялися розкидані сотні квадратних карток, помережаних чорною і червоною писаниною. Деякі були зв’язані нитками, деякі лежали просто так. Вони звідкись були йому знайомі, але тут не хотілося звертати на них уваги. Одна впала звідкись зверху прямо до рук, і він прочитав на ній: «Борис Дмитрович Грінченко: поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик; упорядник знаменитого «Словаря української мови», 9. ХІІ. 1863 – 6. V. 1910», на кінцевій даті чорнило ще не засохло і вимазало йому руку. Він відчув роздратування, і це було перше почуття, яке народилося в цій кімнаті. Він обережно поклав це почуття до кишені, і, шукаючи, чим утерти руки, намацав під купищами карток якусь тканину – то була вишита сорочка з бірочкою, підвішеною на нитці – «…Колекція В. Тарнавського…» далі і перед тим щось нерозбірливо, і якийсь сум липкий огорнув його – це було друге народжене в кімнаті почуття. Забувши про чорнило, намагався позбутися липкості. Під розсипаними картками, однаковими, квадратними, що і словам, на них написаним, надавали цієї невибагливої форми, була безліч речей, серед них – портрет людини з чорними пронизливими очима у високій кучерявій шапці. Портрет був ніби зацілований тисячею масних і фарбованих губ (подекуди виднілися свіжі сліди), і був аж слизький від цього, було видно лише обриси і пекучі очі, все інше – нечітко, заяложено. Він відкинув портрета і сорочку, роззирнувся навколо і вийшов у двері, які народилися третім почуттям.
У другій кімнаті спочатку було тихо і темно, а потім під ногами проклюнулася дорога, дорога мала колір і смак, у неї ніби й були початок і кінець, але більше хотілося дивитися обабіч: безгомінне осіннє поле з навислими хмарами – вогке місиво зверху і знизу, і невеличка сіра смуга між. Ця безмежність притягувала. Поле було дике, незоране. Він стояв і дивився туди без подиву, ніби знав куди і навіщо потрапив. Десь тут поблизу має бути село, але попереду все туманилося.
У цьому безгомінні слова не жили. З його напруженого погляду вродилося перекотиполе, попливло поряд; з туману з’явився подорожній – чоловік похилого віку з торбою, з якої виглядала чи то сопілка, чи то щось інше довгастої форми. Звідкись взялася розмова, хоча слова, повторюю, не жили в цьому безгомінні.
- Куди мені йти? – запитав він, дивуючись непевності свого голосу.
- Додому, - відповів чоловік з торбою. У його рисах не було нічого незвичайного, крім спокою, який проступав у кожній зморшці обличчя. Він згадав, що десь вже бачив це лице (у чоловікові було щось від тата, від дідуся, від старого пічника Андрія, до якого бігав колись із різними дитячими справами), він не пам’ятав цих людей і їхніх імен, але відчуття спокою міцно спаялося з їх обрисами.
– Тепер, куди б ти не йшов, ти прийдеш додому.
Степ захвилювався, і десь на обрії зродилася пізня осіння глуха гроза, яка обійняла весь простір темрявою. Темні нечутні сизі блискавки прорізували морок, але звуків грому не було. Назустріч йому вийшла з пітьми молода жінка з рідним до жаху обличчям, воно було змарніле, бліде, але щасливе – таке щастя дає свобода. В руках у неї був згорток, у ньому спала дитина.
- Люлі-люлі-люлі-лю, - щось підспівувала.
Він здивувався таким словам, він вже їх трохи розумів, і жінка лагідно всміхнулася, поглянула на нього:
- А… Ви ж тату, такі втомлені… Я вибігла вам назустріч, бо надворі ж гроза, щоб з вами, тату, нічого не сталося. Тут в кожного своя дорога, але… Пам’ятаєте, коли я була малою ми теж так зустрілися: я бігла рятувати вас від грому, а ви - мене?..
Далі вони йшли крізь пітьму усі разом. Спокійний чоловік з торбою попереду, вказуючи шлях, вони позаду, і з кожним кроком щось прояснювалося, народжувалися звуки, почуття, барви. Чекання, яке з’явилося передостаннім, знову стало дитячим – воно, як голодний шлунок, просило казки, дива, що живе на блискітках і вогниках різдвяної ялинки.
Спокійний чоловік зупинився перед хутором, всміхнувся:
- Ви прийшли, я й не чекав, що так швидко.
За свої послуги провідника він брав зазвичай не більше мідяка.
Дівчина, її звали чи то Настя, чи то Ольга ж довела його до дверей великої хати, і пішла своєю дорогою, колишучи на руках дитину.
Повагавшись він прочинив двері в третю кімнату замащеною чорнилом рукою.
- Я нічого не пам’ятаю, тільки звук, ніби обірвалася нитка, загасла свічка, луснув обруч, що стискав голову, – якщо це був звук. Я не знаю цих слів. Але мені сказали, що я прийшов додому.
(Він прийшов саме вчасно, бо зараз якраз була його черга – вони з братиком придумали гру: по черзі чатувати біля святкової ялинки, і малий вже зовсім стомився чекати старшого. На ялинці були підвішені грудочки цукру, загорнені в червоний, синій і сріблястий папір, на більше родина не спромоглася. Він підійшов і змінив на варті малого. Застиг - чекав казки, дива з тією щемливою дитячою впевненістю, що воно неодмінно прийде, і оживе мрія, в якої ще немає імені).
Звук, що обірвав життя Бориса Дмитровича Грінченка не тривав і секунди, якщо це був звук. Пронизлива весна вступала в свої права, самотньо плакала Марія, - жінка, яка втратила всіх, кого любила. За сотні кілометрів від неї сонна Україна стояла заметена снігами яблуневого цвіту і чекала дива, як діти чекають різдвяної казки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379863
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.11.2012
Не наступи на тріщинку в асфальті,
Обережно, як дитина,
Йди
Крізь сни густі і ватяні
У світ, де павутиння
Восени
летить
І листя жовте світить,
Ніби знов до школи мама,
Поведе, і все
Почнеться,
Бо нічого і ніколи не зникало,
І у цьому сенс.
Від зливи і до зливи тихе небо,
Так і ти, і я. А може,
Ми
Блукали без потреби ,
Невиразні, насторожені,
Глухі громи.
А десь зелені трави,
Жовте сонце, чорні хмари
І усе дзвенить,
З небес до глибини,
І наші дзвоники шукають
Той далекий ритм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357005
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.08.2012
Нічого серйозного, милий, нічого серйозного,
Лише облупилося небо та зблякло на осінь,
І сміх перегіркло крізь стіни і вікна доноситься,
Крізь стіни і вікна, немов з потойбіччя, немов
Довкола нічого, крім кліпу якогось невдалого
До пісні, що лине зсередини, з глибини, здалеку,
Нічого страшного у світі, лиш гілку зламали,
І гілка зламалася, гусне на дереві кров.
А потім обтрусять міста світляків і загоїться,
І буде примарно, межово, замріяно, зоряно.
(У сірих великих будинках, крізь тишу прозору,
Вночі із дитячих кімнат вилітають птахи)
Нічого страшного, чужого, ми поза загрозами,
Всередині скалки проміння зелено-морозного,
А зовні нічого, нікого, і тоскною просинню
Лягає підсушена ніч на пошерхлі дахи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356673
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2012
Якщо світ – мелодія,
То ми погані аранжувальники,
Якщо світ з води,
То слово – вода.
(Я хочу снитись тобі дівчинкою,
що продає фіалки в горщиках
на розі вулиць Сонячної і Нижньособорної…)
Якщо все за сценарієм,
то осінь-як-жаль-за-втраченим:
павутиння порветься, -
і Коник-стрибунець не повіситься.
Якщо вмієш бачити,
то бажаю розучитися бачити,
бо нещасна країна
вкотре потребує героїв.
Якщо вчишся чекати,
то чекай не себе, не життя,
не якоїсь там
вирішальної битви
чи ще чогось подібного,
а маленької миті,
коли чути, як янголи склеюють небо,
коли ллється вода для кожного,
коли вгадуєш тони мелодії
і починаєш співати в лад.
(Десь там ще пам’ятають тебе хлопчиком,
Що слухав серця дерев і не любив зірвані квіти).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352071
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.07.2012
Молилася, просила знаку йти,
Назустріч дням, що котяться спроквола,
І дощ пішов, ледь теплий і сумний,
І вписаний у передранню млу.
Впиши й мене, мій Господи, впиши,
У щось велике й дивне. Звичне коло
Порви, малою рисочкою вший
У дивносяйне плетиво Твоє…
Встигай запам’ятовувати світ,
Він твій, він ще сирий і необжитий,
Усе, що візьмеш – то твій жар, твій цвіт,
Приречений збуватись і горіти,
Тобою опромінений…Встигай:
Вбирай світанки, запахи і звуки,
Лови сумні мелодії за хвіст,
Вони вже носять смерть свою в собі,
Як ми з тобою, в цьому їх краса.
Обтрушуй світляків, бери на руки
Нове життя, ступай на синій міст,
Дивись у вишину, дивись в глибінь,
Яка наснилась, може, чи насниться.
Сплітається минулого коса.
Жевріє літо, п’яту ніч не спиться,
Вдивляйся в плетиво, тужи і не згасай,
Кружляй над ста безоднями у вальсі.
Живи, як знаєш, тільки боронь боже,
Тобі пропасти в прірві каяття,
коли чийсь син на шибці вогким пальцем,
Щось малюватиме таке несхоже
На наше покалічене життя.
2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.07.2012
1.
В осліплене серце ллю недолуге світло,
У пам'ять пропалену мляво кидаю дні.
Який ти сумний на дотик, непевний світе,
Так спрагло пошерхлий, ззовні і в глибині.
Заблукані звірі йдуть на наступне коло,
беззубі і тихі, мружаться і скавчать,
Зависле між до і після печальне соло ,
Заплутане, все в обривках кінценачал
Так виє собака білий на біле сонце,
Бо треба йому хоч якось дожити день.
І виє собака сивий на сивий місяць,
Щоб швидше проминула холодна ніч.
Приспів:
Як же так,
Світ не дуже й ловив – піймав,
Засмоктав
І відпустить, мабуть не скоро,
Слів нема,
а мелодій давно нема,
Як же так,
Боже мій безнадійно хворий?
Десь там десь,
Нас пригадує вічна мати.
Даждь нам днесь,
забувати і пам’ятати.
2.
Чекали на диво – а сонна прийшла осінь,
Десь сонце засмучене впало в колиску хмар,
Не нас все гукає вітер у безголоссі,
Не нас виглядає сива юрба примар.
Ошукані діти в калюжах шукають смисли,
Кораблики паперові і літачки,
Пливуть і літають вічно між до і після,
На тьмяне світло втомлених маяків.
І виє собака білий на біле сонце,
Бо світить-не-гріє сонце, не те – і все.
І виє собака сивий на сивий місяць,
Та не минає вічна холодна ніч.
Приспів.
3.
Шукаю сліди в снігу в очужілім світі,
Чекатиму знаків – прийде сумна весна
І де ж себе діти вічним наївним дітям,
Куди і навіщо, земле моя чудна?
Відрощують ікла тихі сумні звірята,
І пазурі відпускають святі птахи,
І світяться очі в темряві пелехатій,
Де вічна ніч спускається на дахи.
Старіє собака білий, несправжнє сонце,
І тужно і гірко виє, не йде до сну,
І виє собака сивий на сивий місяць,
А світ несеться далі в густій імлі.
Приспів.
2011.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352048
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 21.07.2012
1.
Завітай у мій сон з елементами кітчу,
Там є шанси в усіх дочекатись дощу,
Дочекатись себе на порослих узбіччях,
І достукатись до, і прокинутись для…
Довіряй мені в тиші, бо вітер ущух,
Бо у нетрях весни ще не визріли грози.
Неминучість ще блимає нам звіддаля.
Той, хто буде тобою відзавтра, лякає.
Сльози -
Буду плакати в душі – вода до води,
Хтозна,
Чи інакше життя з понеділка буває.
Знаєш,
Що я йшла звідтіля, але йшла не сюди,
маю,
Те, що маю, і все потихеньку минає.
Так і повинно бути
В цьому хисткому світі:
Якось завжди на потім,
Якось завжди не так.
Тихий прозорий смуток
Світить – не гріє (світить!),
Небо висить в дрімоті,
Ніби останній знак.
2.
Завітай у мій сон з елементами кітчу,
Там мій бог з бородою з дитячих книжок,
Він не знає, що далі, він добрий і вічний,
Сумно дивиться вниз, там чекають тепла.
Я так довго просила інакших стежок,
Що забула, напевне, додому дорогу,
Там вже якось без мене. Коли я пішла,
То ніяка трава не чіплялась за ноги.
Довго
Я шукала, не знаю, чого і знайшла,
Може,
Це казки, і нічого не буде такого.
Боже,
Як же хочеться іноді іншого тла,
Знову
Починати з нуля і творити з нічого.
Так і повинно бути
В цьому страшному світі:
Якось вже без азарту
Котишся – і котись.
Сині часи спокути,
Крила мої відбиті.
(Що з нами буде завтра?
- Все, що було колись)
3.
Завітай у мій сон з елементами кітчу,
В мої білі кімнати без вікон і стель.
Я не буду робити трагічне обличчя.
Буде тихо і затишно: кава чи чай;
Буде сонно й прозоро: легка акварель,
Кошенята з клубочками, дні на підлозі
(Пошматований сірий стінний календар),
Пелюстки на вітру і хатки при дорозі.
Хочеш -
Буде свято на світі і тиха весна,
Хочеш -
Буде все вирувати, освячене ніччю.
Страшно
Прокидатись собою до болю, до дна,
Раптом…
Завітай у мій сон з елементами кітчу.
Так і повинно бути
В цьому живому світі:
Якось вже там і з нами,
Вирішать сірі дні.
Тихий прозорий смуток
Світить, ще поки світить…
(Чорні часи непевні,
Тихі прості пісні).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346518
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 26.06.2012
Благослови, мати, весну зустрічати,
Говори зі мною, як з дорослою.
Бо сонлива сутінь виганяє з хати,
В ніч сипучу, в сині ранки росяні.
Там весна в лахмітті, тиха і нещасна
Все від жаху прикрашає зеленню.
І безстрашні квіти проростають вчасно.
В чорне поле, зусібіч розстелене.
Безнадійні діти хочуть все вгадати,
Не пускає вітер, чорний хтось на чатах,
Благослови, мати, весну зустрічати,
Благослови, мати, весну зустрічати…
1 куплет
Зіщулилась Земля уві сні,
Їй сниться чи падіння, чи лет
У світлі куцохвостих комет,
Що провіщають біди малі.
Замурзані міста навесні, -
Не хоче прокидатись трава,
І ми спимо, і холод, і лід -
Слова.
Просіяні крізь решето дні,
Весна ось-ось покличе в поля,
Прості і теплокровні пісні
Болять.
Приспів:
І день у день,
повторює дзвін,
в порожніх грудях і голові:
День – день - десь - десь
там, де вистачило всім,
Де небо у латках ще дійсне,
де
ця відлунь голосінь
вплітається в новітню
пісню:
там, там, там…
2.
Біжи, малий, - проспали весну,
За нею ген криваві сліди,
Розмиті у великій воді,
Скеровані на синь запашну.
Не за каноном жанру кіно:
Герой і народитись не зміг,
А всюди косметичний ремонт
І сміх.
Лиш глухокутна безвість доріг,
Не всім птахам і місце, і час,
Лети на теплі тони - горить
Печаль.
Приспів. Вийди, вийди, сонечко,
На порожнє полечко,
На замерзлі квітоньки,
На безжурні дітоньки:
Дивно, страшно граються,
Тебе дожидаються
Вже давно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326874
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2012
1
Мандрівні дощі блукають містом
Вікна непрозорі і брудні
У лунких пошарпаних під’їздах
Мляве світло борсається кволо
Згадується все таке моє,
Неважливе, втрачене, болюче,
Запашне і давнє, це не вб’є,
Тільки довго битиме на сполох
Серце, ніби щось і справді там,
І воно не з нами і не нам.
2
Мандрівні дощі блукають містом
Хочуть підібрати вдалий ритм.
Щось не так із формою і змістом
У прозорій прозі, що надходить.
Не відснилися мені іще
Ні двори, де все тепер інакше,
Ні безлисте віття під дощем
Ні пропахлі моїм домом сходи, -
Не пускають, блимають, ячать.
Вікна – очі, сльози на очах.
3
Мандрівні дощі блукають містом.
Моє серце хоче прорости.
Мені теж буває вогко й тісно
В зеленавім світлі присмерковім
Хочеться іти і не дійти,
Хочеться побути не собою,
Кимось іншим, будь-яким, чужим
Ніби небо плаче не водою,
Ніби щось уперто плаче з ним,
Щось чуже зростається з моїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325961
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2012
Пафосна пісенька
1.
Зігнутися бубликом, бути дитиною,
Забути про щось, що пекло і гуло.
Під теплою ковдрою грітись годинами,
І благословляти злиденне тепло.
Бо день, який звався «навіщо?», зістрибує
У день, який матиме назву «коли?»
І правда слизькою холодною рибою
Мовчить, не дається у руки. Були,
Були невиразні, загуслі, затемнені
Хвилини недужі, хвилини чужі,
Але з гарячковістю новонавернених,
Шукаю стежини собі на межі.
Я просто блукаю містом,
Це все – не мої питання,
І хочу то не хотіти
Ніколи нічого більше,
То взяти усе й одразу…
А осінь-дитина місить,
В калюжах уявне тісто,
З якого не буде хліба,
З якого не буде дива,
З якого нам не зліпити
Ні образу, ні образи…
Приспів:
Обирай,
хто є ти
Каталогів багато.
Якщо зможеш, знайди
Те, чого там нема
Обирай,
куди йти,
Де поставити хату.
Заростають сліди,
Але все недарма.
Обирай,
хто є ти,
Гра не буде нудною,
Незліченні світи
Покалічений світ,
Тільки давні мости
Не пали за собою,
Ми ще стрінемось тут,
Остаточно живі.
2.
Шукаю стежини, чекаю на виклики,
А тихо, так тихо, тому і мовчу,
Тому і здається, що зникла і звикла
Не так і не тому світити свічу.
Так встань і ходи, моя душе засмічена,
Так встань, і ходи, і обтруситься пил.
Бо все не проявлене і непомічене
Ще вийде назовні, і вистачить сил
Усе пригадати, зібрати і збутися,
Нехай позіхають, мурчать і гарчать,
Тобі не минути, себе не минути,
І буде життя як тендітна свіча.
За мною хтось тихий ходить,
Він каже, що все довкола,
Ще досі не народилось,
Що часу пройшло замало,
Що навіть малі і кволі
Відчують одвічну силу…
Я вчора таки впізнала
Якісь нетутешні букви,
У них тріпотить світання,
А бути йому чи не бути -
Тепер і моє питання.
Приспів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325376
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2012
Душа у пелюшках
1.
Відкуси мені на пам’ять шматочок літа,
Сухий і теплий. Вічнозелений.
Це неважко – до наступної весни дожити,
Дивись на мене. Живи за мене.
Я здогадуюсь, чому таким серйозним
Малюють Бога.
Я раніше дивувалась, що за хтозна-
що у світі.
Невідомо, чи веде хоч кудись дорога,
І так тихо на столі опадають квіти.
Приспів
Душа у пелюшках
Котру добу кричить,
Не вміє розказати.
Душа у пелюшках
Прокинулась на мить,
Як злякане дитя.
І чи засне, чи треба колисати,
Ой люлі, люлі, це таке життя,
Ой люлі, люлі, ми, повір, не винні,
Ой, леле, вечір теплий, вечір синій.
Коротке і змарноване життя.
2.
Відпусти мене на волю, я хочу жити,
Як квіти, жити, а потім вмерти.
Це неважко – треба тільки і того, що вміти
Тягтись до сонця. Цвісти уперто.
А чогось не вистачає, у цьому пазлі
Не всі деталі.
Я навчуся помічати невиразне
Й ніби зайве.
Проводжає день без жалю і без печалі,
Зграя, що летить за обрій в рожевім сяйві.
Приспів
3.
Колообіг у розмовах, ти хочеш вийти,
Ти хочеш далі, ти рвешся звідси.
Це неважко – треба вилити геть помиї.
Слова промити. Стягти завіси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323698
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2012
1.
Це як у снах,
Де зрослися міста, де нічого, крім себе…
Коло вікна
Задивлятися в тишу морозного неба.
Небо шорстке,
Сіроковдряне небо кудись відповзає,
Все не таке,
Все пручається, голе, слизьке і безкрає.
Дивлюся на фото людей, де вони усміхаються,
(За що б зачепитись у світі, усе нетривке таке?).
Скажи тим, хто прийде погрітись, нехай залишаються;
Усі феєрверки в пітьмі, як сигнальні ракети.
Але,
Приспів
Я нікуди не йду, я лишаюся тут і даю тобі руку,
Я буду триматись за тебе, і знов буде світ наш простий і живий,
А потім, на виході з літа, нічого, нічого не буде на світі
Крім спраги німої трави,
Крім спраги німої трави.
2.
Вікна горять,
Їх багато, вони поцейбічні, не гріють.
Сіре звіря
Причаїлось, затихло, дрімає і мріє.
Хто б відгадав
Що чекає за рогом (куди б його дітись?).
Буде вода,
Навесні буде просто вода хлюпотіти.
І діти шукатимуть неба в калюжах побрижених…
Якби пригадати, чого так запекло хотілося;
Неназване так проступає печально і ніжно,
Що деревом стати або на шматки розлетітися.
Приспів
3.
Це як завжди:
Світ тікає, коротшають наші хвилини.
Де не сиди,
Не сховатись від цього повільного плину.
Що є для нас:
Десь дитинство стікає і піниться в ринвах,
Вітер і час,
І далекого неба пекучі жаринки.
Дивися, як місто засніжене спить і здригається,
Уривками слів, чи анафема, чи алілуя…
Дерева стоять на молитві, і ніч неприкаяна,
І янголи нашими снами таємно листуються.
Приспів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323437
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2012
Вдивляюсь у сніг, у призахідне сяйво,
У ніжну межу, у непевну межу.
І лінії тоншають.
Знаєш? – Не знаю.
Тінь мружиться тихо.
Скажи. – Не скажу.
Я тут, до холодного скла притискаюсь,
Пускаю коріння в одвічній воді.
Ти чуєш? – Не чую.
Звикаєш? – Зникаю.
Синіють сніги на обгортці видінь.
Не те, щоб втомилася. Теплі тенета,
І нікуди звідси, не треба. Дарма
Малює на шибках автопортрети
Скуйовджена сива зима.
Приспів:
Сніг
Недоторканий,тихий , чужий і печальний
Сни,
Що синіють у чорне провалля і гаснуть,
Спи,
Моє серце – посудина, б’ється на щастя,
Падають світлі уламки в долоні -
Лови…
2.
Сніжинки іскрять світлом ламкості ліній,
Не знають, як схожі краплинки води.
Безмірність безмірності в кожній краплині,
Ти бачиш? – Неначе.
Ходімо!
– Іди.
Вмерзаю у світ, і осердя німіє.
Крізь сутінь до суті, не пан, не пропав.
А ніч марить гавкотом, ниє і виє,
Сміється, й на жести чудні не скупа.
Слова затерпають, озвуться востаннє,
Чекай і вдивляйся в затертість небес.
А я буду там, де до світання
Завія цитує сама себе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323105
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2012