Сонячний

Будь его…

Будь  его  пространством.  Лучше  кислородом.
Будь  его  опорой.  Кирпичной  стеной.
Скажи  пусть  спрячется  за  прекрасным  горизонтом.
А  сама  держись  за  его  худенькой  спиной.  

Пойми,  что  он  как  и  все,  далеко  не  идеален.
Но  быть  таким  он  точно  уж  не  прочь.
И  если  бы  он  не  был  настолько  ненормален
То  не  была  бы  столь  красивой  его  ночь.

Он  хочет  быть  хорошим,  но  как-то  не  умеет.
Он  пытается  все  время,  но  выходит  ненадолго.
И  он  как  волк  меняется,  как  только  вечереет,
И  медным  он  становится,  вместо  золотого.

Но  лучше  ты  прими  его  таким,  какой  он  есть.
Ибо  краше  он  скорей  всего  уже  не  станет
И  да,  он  успел  довольно  сильно  надоесть.
Подумай,  ведь  возможно  он  был  не  в  твоем  плане.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651622
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.03.2016

Смотри на людей с высока…

Всегда  смотри  на  людей  с  высока,
Но  только  когда  помогаешь  подняться.
Помни  -  гордыня  тебе  давно  не  сестра,
И  надо  человеком  всегда  оставаться.

Не  нужно  летать  в  своих  светлых  мыслях
По  крайней  мере  летать  одному.
Этот  полет  до  предела  бессмыслен
Ведь  если  упадешь,  то  поднять  некому.

Будь  всегда  с  кем-то  и  бойся  быть  сам.  
Так  как  одному  легко  заблудится,  
В  момент  когда  будешь  бродить  по  лесам,
Свет  твоих  близких  тебе  пригодится.

Поскольку  поддержка  и  сила  их  слов  
Тебя  будут  держать  и  не  дадут  упасть  
Они  сделают  столько  же  тяжелых  шагов,
Ведь  они  это  ты,  твоя  малая  часть.  

Иди  к  тем  местам  где  будет  спокойно
Где  ты  не  будешь  больше  загружен.
Живи  возле  любимых  и  веди  себя  достойно
Поскольку  кроме  них  ты  никому  не  нужен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646958
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.02.2016

Я хочу втекти…

Я  хочу  втекти  кудись  під  синє  небо
Там  де  немає  криків  і  ненависті
Де  на  тебе  не  дивляться  ганебно.
Туди,  де  все  коїться  без  користі.

Навчитися  б  любити  тих  хто  поряд,
І  не  зривати  на  них  власний  гнів
Не  відривати  від  очей  коханих  погляд
І  чекати  у  обіймах  кольорових  снів.

Жити,  наче  ти  живеш  востаннє,
Насолоджуватися  кожним  світлим  днем.
І  ніколи  не  повертатися  у  давнє
Де  горить  твоє  тіло  синім  вогнем.

Залишайся  з  тими,  з  ким  тобі  добре
Ніколи  про  них  не  думай  погано.
Поки  ти  з  ними,  твоє  серце  хоробре.
І  помирати  тобі  ще  зарано.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646957
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2016

Мені прикро…

Мені  прикро  коли  мені  в  душу  плюють
Коли  кожен  із  нас  давно  хоче  убити.
Скажи  тільки  правду  -  тебе  всі  заклюють
А  можуть  й  добряче  обличчя  розбити.

Мені  прикро  коли  помирають  найкращі
І  живуть  довго  ті,  котрі  вбили  мільйони.
Я  завжди  з  приниженням  дивився  їм  в  пащі
В  яких  помирали  цілі  батальйони.  

Бо  зараз  часи  коли  всі  ні  за  кого.
Коли  кожен  боїться  за  власні  штани,
Й  нахабно  проходить  попри  сліпого,
Тому  що  ніхто  він,  а  ви  всі  пани.

Візьміться  за  голови  і  їх  підніміть
Очі  відкрийте  і  цей  світ  роздивіться.
Не  принижуйте  ближніх,  краще  їх  обніміть
І  за  їх  щастя  щосили  боріться.

Тому  що  коли  до  нас  дійде  ворог,
Ми  будемо  сильні  і  вже  не  самі.
Будьте  обачні  й  не  намочіть  порох
В  цій  мокрій  траві  і  в  холодній  імлі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641727
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.02.2016

Тому, хто вічно живий.

Абсолютно  всі  люди  приходять  і  йдуть
Ти  ж  прийшов  і  з  нами  залишився.
Ти  для  всіх  оточуючих  відкрився
Таким  був  твій  шлях,  така  твоя  суть.

Ніхто  не  навчився  любити  як  ти,
Ніхто  ще  не  знає,  як  треба  жити,
Ти  завжди  нас  вчив  життям  дорожити,
Співати  і  знати,  що  ми  це  є  ти.

Добряк,  якого  цей  світ  ще  не  бачив
Той,  хто  не  вміє  бути  самотнім,
Чиї  пісні  грали  ранком  суботнім.
І  той,  хто  для  нас  так  багато  значив

Спи  собі  сам,  над  нами  у  хмарах
Але  час  від  часу  приходь  і  до  нас
Знай,  що  вогонь  суму  ще  не  погас
Поки  акорди  "квінтів"  звучать  на  бульварах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641043
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.02.2016

Депутатам

Нашу  країну  давно  вже  рвуть  зуби
Політиків  сраних,  котрі  подібні  свині.
Вони  взимку  міняють  газові  труби,  
В  момент  коли  наші  близькі  на  війні.  

Бо  кожному  чхати  на  те,  що  в  державі,
Бо  кожен  "мандатник"  давно  вже  рве  сраку
За  гарний  маєток  десь  далеко  в  Варшаві  
І  міні-бар  стійку  в  чорному  кадилаку.  

А  я  хочу  прокинутися  в  свіжій  країні,
Де  спати  приємно,  м'яко  і  тепло.
Мати  традиції  прадавні  й  безцінні.
А  не  жахливе  і  нестерпне  пекло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016

Спасибо, Россия…

Теперь  не  забудем  обиды  и  боль
Которые  вы  нам  всем  причинили.
Мы  рады  б  поставить  на  границу  пароль
Чтобы  вы  в  своей  Рашке  навеки  все  гнили.

Мы  били  семьей,  мы  были  народом  
Мы  вместе  стояли  на  одной  стороне
Но  сегодня  вы  все  как  один,  гордо
Поддерживаете  хаос  в  нашей  стране.

Больше  не  сестры  мы  с  вами,  не  братья.
Уж  в  прошлом  остались  те  теплые  дни
Когда  мы  все  вместе  любили  веселье,
Когда  вместе  жгли  новогодние  огни.

Но  больше  нет  места  для  вас  в  нашем  доме
Нет  места  для  вас  больше  в  нашей  стране.
Россия  -  это  жизнь  на  древнем  ипподроме
Где  большинство  живет  как  свиньи,  по  уши  в  дерьме.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639173
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 27.01.2016

Научись

Научись  никогда,  ни  о  чем  мне  не  снится
Просто  пойми,  что  для  меня  это  больно.
Уж  лучше  одеть  фрак,  пойти  к  скале  и  убиться,
Нежели  видеть  тебя  по  ночам  произвольно.

Я  куплю  тебе  чай  или  кофе  к  утру
Дабы  ты  не  могла  ни  о  чем  замерзать
Я  буду  поленом,  ты  подсядешь  к  костру
Возле  которого  ты  будешь  спать.

Прошу  тебя  очень,  стань  моею  рекой
Я  построю  плотину  чтобы  ты  была  рядом.
И  каждый  рассвет  я  буду  наслаждаться  тобой
А  ты  будешь  следить  за  моим  слепым  взглядом.

Но  когда  ночь  набросит  на  Землю  свой  плащ
Я  уйду  в  лес  на  запад  и  больше  не  буду  твоим
И  оставлю  на  память  только  одну  вещь  
Которая  скажет  что  я  всегда  был  таким.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631304
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.12.2015

Возроди…

Возроди  меня  своей  верою  в  правду  
Научи  меня  думать  и  делать  как  раньше
Но  я  умоляю,  не  утоляй  мою  жажду.
Я  хочу  насладится  тобою  подольше.  

Брось  меня  из-за  своей  веры  в  любовь
У  меня  нету  сил  терзать  себя  снова.
Из  меня  круглосуточно  течет  черная  кровь
Которая,  по  сути,  для  картины  основа.

Убей  меня  своей  верой  в  человечество  
Сожги  меня  в  масле  из  всемирного  зла
Уж  лучше  все  это,  чем  мое  одиночество  
Из  которого  недавно  змея  уползла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631303
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.12.2015

Придай мене вогню

Придай  мене  вогню  тому,  що  я  не  гідний
Бути  знов  присутнім  у  цьому  домі  світла
Кидай  в  мене  каміння  тому,  що  жалюгідне
Моє  ставлення  до  тебе  і  до  свіжого  повітря.  

Я  деколи  не  знаю  де  мої  чорні  тіні.
Може  ходять  по  підвалах,  їдять  свіжий  коровай  .
І  знову  ми  у  цьому  слабкому  мерехтінні
Оглядаємо  чи  цілий  наш  рукотворний  край.

І  вбивця  наших  душ  блукає  десь  побли́зу
Тримає  в  руці  хрест,  скрижалі  і  щита.  
Він  молиться  на  нашу  стосункову  кризу  
На  всі  наші  проблеми  розміром  з  кита.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2015

Розбуди мене

Розбуди  мене  взимку  цілунком  у  шию.
Приготуй  мені  каву  із  ранішніх  сліз
За  це  я  тебе  власним  тілом  укрию.
І  в  обіймах  будемо  летіти  десь  вниз

Краще  голки  під  нігті,  ніж  довго  без  тебе
Віддаю  перевагу  ударам  серпом
Ти  є  мій  кисень,  ти  моя  потреба
Тебе  вкотре  бачу  за  своїм  вікном.

Ввійди  в  мій  організм  через  катетер
Стань  моїм  особистим  пеніциліном
Я  твоя  межа,  я  твій  власний  фарватер
В  момент  коли  ти  є  моїм  вітаміном.

Твоя  душа  мене  вкотре  рятує
Напоює  темними  жа́хами  свят
Тому  що  наш  бог  вже  всоте  лютує
Він  вже  старий,  йому  за  шістдесят.

І  він  скоро  піде,  залишить  нас  вдвох
Закриє  за  нами  усі  чорні  двері,
А  потім  спали́ть  весь  чортополох
І  напише  три  слова  на  святому  папері.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614066
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2015

І будемо спати…

Ми  ра́зом  дрейфуємо  у  Морі  Щастя
В  якому  наш  човен  це  пригорща  сміху
Знаєш,  стосунки  це  як  перше  причастя
Де  ми,  як  діти  шукаємо  втіху.

І  поки  лежиш  ти  на  моїх  колінах
Дивишся  в  небо  і  читаєш  псалми.
Я  проведу  нас  по  християнських  руїнах
Де  час  це  бензин,  а  вогонь  -  лакей  тьми.

Коли  вмілі  люди  забудуть  про  совість
Коли  ми  прибудемо  в  наш  добрий  мис
Давай  ми  разом  напишемо  повість
Про  вбивчий  і  гострий  нержавіючий  спис.

І  знову  і  знову  ми  шукаємо  світло
Під  час  довгих  пологів  мами  Землі
Вона  принесла  нам  подихи  вітру,
Гірські  зливи  влітку  в  спекотній  петлі

Давай  ми  з  тобою  застрелимо  зиму
Задушимо  галстуком  мрії  весни
І  будемо  спати  в  густій  хмарі  диму
Адже  крізь  неї  не  видно  війни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613990
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2015

"Ти вже прилетіла?…"

Ти  вже  прилетіла?  Чи  ти  ще  в  повітрі?
Чи  ти  стоїш  в  черзі  біля  своїх  валіз?
Чи  куйовдиш  власне  волосся  на  вітрі
Поки  вікна  відкриті,  поки  в  серці  розріз.
Ти  хочеш  пробігтися  по  карті  думок
Усвідомити,  що  все  не  так  вже  й  погано
Бажаєш  закрити  совість  на  замок
Аби  не  отримати  від  неї  догани.
І  ти  знаєш,  втекти  і  забути  не  важко
Важко  згадати,  як  було  все  добре,
Знайти  душу  на  вулиці,  купити  ще  одну  пляшку
Й  відчути,  що  в  тобі  ще  є  щось  хоробре.
Тому,  що  хоробрим  відкривається  небо
Тому,  що  вода  більше  не  гасить  вогонь
Коли  ти  розумієш,  що  в  світі  хто  не  будь
Чекає  тепла  від  твоїх  долонь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597246
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2015

Глобальний суіцид

Наш  Світ  не  виносить  червоний  
Він  любить  дивитися,  як  діти  малюють  хмаринку
Він  до  смерті  ненавидить  солоний
Тому,  що  це  смак  сльози  після  поєдинку
Він  хоче  віддати  всім  всього  себе
І  ми  це  з  жадобою  беремо  у  руки
А  що  буде  потім  нас  зовсім  не  гребе
Ми  навіть  не  бачимо  тони  багнюки
В  якій  ми  живемо  все  своє  життя
Ми  вдихаємо  запах  власних  відходів
І  власними  ж  руками  палимо  укриття,
Яке  нас  ховає  від  смогу  з  заводів
Ми  вбиваємо  Світ  в  якому  живемо
І  рано  чи  пізно  він  умертвить  нас
Як  кажуть:  що  посіяли  те  і  пожнемо
Бо  Світ  до  пса  смерті  колись  скаже  «Фас»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2015

Вмираю

Невже  ми  не  можемо  просто  лежати
І  дивитися  в  стелю  так  ніби  це  небо
Пити  вино  і  синхронно  казати
«Побудь  ще  зі  мною,  мені  тебе  треба"
Тому  що  ми  разом  почали  іти
Ми  разом  ковтаємо  несвіже  повітря
Тебе  я  прошу,  на  шлях  мій  світи
Щоб  я  не  напоровся  на  ці  гострі  вістря
Бо  з  тіла  тоді  польється  бензин
Затопить  кімнату  і  спільні  книжки
Тоді  ти  відчуєш  страшну  спеку  зим
Яку  ми  ховали  в  подерті  мішки
По  плоті  мурашки  від  подиху  в  вухо
Від  твоїх  цілунків  десь  в  області  шиї
У  моїй  душі  ще  до  цих  пір  сухо.
Я  без  тебе  вмираю  від  істерії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2015

Я хочу

Я  хочу  бути  ліжком,  на  якому  ти  спиш
Хочу  бути  твоїм  сновидінням
І  наче  доволі  хороший  гашиш
Обдарувати  тебе  обмілінням
Я  хочу  щоб  ти  тихенько  співала
В  напівтемній  кімнаті  коли  я  ще  сплю
І  знову  і  знову  мене  зігрівала
Тим  самим  збиваючи  тривогу  нулю
Бо  ти  мій  творець,  ти  є  і  мій  кат
Ти  любиш  мене  забираючи  душу
Я  -  це  є  ти,  я  є  експонат
В  музеї  де  сам  малюю  афішу

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2015

І знову допитий

Тебе  вкотре  допили,  як  бутилку  вина
Смакуючи  довгих  півтора  року.
І  те,  що  ти  випитий  -  це  твоя  вина.
Не  треба  бути  настільки  солодким.

Від  тебе  п'яніли,  розум  втрачали
Тебе  час  від  часу  ставили  в  бар.
Ти  цього  не  знаєш,  тобі  так  казали,
Що  ти  кращий  всіх,  що  ти  Божий  дар.

А  коли  вже  закінчився  вміст  твого  тіла
Тебе  вкотре  полиють  брудною  багнюкою.
Ти  мене  вже  допила,  ти  цього  хотіла
Аби  я  знов  припадав  страшною  пилюкою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536855
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2014

Паб

     Випивка,  сигарети,  паб.  Це  три  речі,  на  побачення  з  якими  я  ходив  щодня,  покинувши  всі  свої  справи.  Мене  влаштовував  такий  спосіб  існування,  тому,  що  життям  це  назвати  було  складно.  Я  був  страшенним  егоїстом,  котрий  ніколи  не  давав  милостиню  в  підземних  переходах,  ніколи  нікого  не  любив,  купався  в  обіймах  багаторазових  жінок,  котрих  по  простішому  називаюь  повіями:  засмічував  барні  стійки  грошима  і  ніколи  не  говорив  про  те,  звідки  в  мене  ці  гроші.  Це  був  мій  секрет,  котрий  я  зберігав  в  своїй  голові  під  двадцятьма  замками.  Я  ніколи  не  переймався  політичним  становищем  країни  в  якій  я  живу.  Як  на  мене,  це  найбільш  дурнувата  і  неактуальна  тема  для  бесіди,  яку  тільки  могли  придумати  люди.  Яка  різниця,  говоримо  ми  про  наші  внурішньо-політичні  справи  чи  ні?  Все  рівно  це  нічого  не  змінить.  Навколо  нас  панують  збочені  злочини,  торгівля  людьми,  наркотиками,  зброєю,  несанкціоновані  дії  влади,  махінації.  Корупція  взагалі  займала  перше  місце  нахабного  п'ядесталу.  Нікому  не  було  діла  до  цього  всього  гівна,  котре  напряму  порушувало  баланс  добра  і  зла,  світла  і  тіні,  миру  і  війни.  Дійсно,  адже  кому  ж  потрібні  зайві  проблеми  і  3  грами  металу  в  голові?  Напевно  саме  тому,  всі  сиділи  тихо,  не  мали  права  голосу  навіть  на  виборах.  
       Релігія  теж  була  примусовою,  як  в  1942  призов  до  армії,  чи  як  поклик  природи  в  ранковій  тиші.  Все  було  модифіковане  і  ненатуральне,  напевно  тому  інколи  робилося  страшно,  але  не  мені.  Я  знав,  що  навіть  після  смерті  мені  нічого  не  буде.  Хоча  багато  хто  каже,  що  через  мою  стилістику  життя,  мене  чекає  пекло,  гаряча  підлога  підзменого  царства  зла,  на  якій  я  буду  лежати  голим  тілом.  Ви  помиляєтеся.  Це  нісенітниця,  яку  придумала  церква  аби  залякати  людей,  котрі  б  приходили  регулярно  до  храму,  давали  пожертви  і  цим  самим  завчасно  бронювали  собі  місце  в  раю,  навіть  не  здогадуючись,  що  вони  викидають  гроші  на  вітер,  точніше  в  кишені  святих  отців,  котрі  тільки  те  і  роблять,  що  торочать  про  Страшний  суд.  Повірте,  я  знаю  про  що  вони  говорять  і  що  вони  мають  на  увазі.  Раніше  я  був  агностиком,  але  зараз  я  невиправний  атеїст,  оскільки  переконався  в  тому,  що  верховного  настоятеля  всіх  істот,  як  мінімум,  не  існує.  Але  я  не  відношуся  до  того  нахабного  виду  невіруючих,  котрі  тільки  те  і  роблять,  що  поливають  брудом  будь-які  інші  релігії.  Ні,  я  говорю  тільки  те,  що  думаю.  Перетворюю  свої  здогадки  у  звукові  хвилі,  котрі  поширюються  до  вух  моїх  нових  друзів,  які  допомогають  "вбити"  чергову  пляшку  місцевої  кукурудзяної  горілки  (уявлення  не  маю,  як  її  виготовляють,  але  річ  досить  непогана).  Їм  все  рівно  про  що  я  їм  розповідаю  і  що  хочу  їм  донести,  якщо  вони  встигли  влити  в  горло  свою  норму  аби  зануритися  в  стан  сну  в  тарілці  з  голандським  сиром  і  італійською  ковбасою.  Недивлячись  на  те,  що  наша  країна  була  м'яко  кажучи  бідна  і  малорозвинута,  я  міг  собі  дозволити  таку  розкіш.  Як  на  мене,  то  дивно  надавати  продуктам  національність  певної  країни.  Напевно  з  часом  почнуть  впроваджувати  нові  торгові  марки,  де  замість  звичних,  відомих  по  цілому  світі,  брендів  таких,  як  наприклад,  "Nike",  "Apple"  чи  "Jacobs"  буде  звучати  щось  схоже  з  цим:  "Орегонські  кросовки",  "Каліфорнійські  гаджети",  "Бременьска  кава".  
Мій  улюблений  момент  наступав  тоді,  коли  я  мав  можливість  спостерігати,  що  мої  колеги  по  чарці,  нічого  окрім  відтворення  огидного  хропіння,  не  могли  робити.  Саме  тоді,  я  їм  розповідав  про  свій  рід  занять,  який  полягав,  так  би  мовити,  в  очищені  людей.  Судячи  з  їхнього  виразу  обличчя,  котре  нерухомо  відпочивало  в  закусці,  їм  було  плювати  чим  я  займаюся.  Все,  що  їх  цікавило,  це  те,  чи  прийду  я  на  наступний  день  в  цей  здрипаний,  забутий  Богом  паб  і  чи  матиму  щось  в  своєму  гаманці  аби  купити  пляшку  дешевого  віскі  чи  тієї  самої  кукурудзяної  горілки,  якою  пригощу  своїх  друзів,  імен  котрих  я  навіть  не  знав,  але  знав,  що  вони  хороші  хлопці  бо  не  ставили  мені  тупих  та  непотрібних  запитань,  а  просто  складали  мені  компанію.  Весь  сенс  їхнього  життя,  це  прийти  з  роботи,  покричати  на  дружину,  одягнути  куртку,  прибути  сюди  і  чекати  мене  за  барною  стійкою  аби  випити  за  "Дякую".  Хоча  інколи  я  і  "дякую"  не  чув,  тому  що  коли  годинник  показував  половину  третього  ночі  і  я  збирався  йти,  вони  вже  спали.  Хто  на  підлозі  під  столиком  №  3,  за  яким  ми  постійно  сиділи,  хто  в  тарілці  з  салатом  за  755  ліванських  фунтів  (ну  або  простіше  за  пів  бакса).  Їхня  місія  полягала  всього  лише  в  спустошені  придбаної  мною  ємкості  якогось  спиртного  напою  і  занурення  в  сон  після  важкого  робочого  дня.  Останнє,  що  я  пам'ятаю,  це  вечір  середи,  який  би  нічим  не  відрізнявся  якби  не  відсутність  моїх  колег.  Це  мене  здивувало,  але  не  змусило  засмутитися.  Напевно  це  був  єдиний  вечір,  який  приніс  мені  якусь  користь.  Я  зрозумів,  що  мені  набрид  такий  спосіб  життя  і  що  варто  з  ним  покінчити.  Я  допив  придбаний  мною  автрійський  шнапс,  котрий  коштував  шалені  гроші-10  доларів,  і  коливаючись  пішов  додому  з  думкою,  що  цієї  ночі  станеться  щось  таке,  про  що  писатимуть  газети.  Все,  що  я  залишив  після  себе  -  це  порожня  пляшка,  згадка  про  щедрого  на  випивку  та  чайові  чоловіка,  які  були  загорнуті  в  серветку  з  надписом  "Всього  найкращого".  
А  ранішня  газета,  дійсно  була  цікава.  "Неочікувана  смерть  молодого  ліванського  священника".  Самий  такий  заголовок  прикрашав  першу  смугу,  в  статті  до  якого,  говорилося  про  завершення  життєвого  циклу  29-річного  хлопця,  шляхом  повішення  в  власній  квартирі  і  котрого  останній  раз  бачили  в  дешевому  забутому  Богом  пабі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506853
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2014

Ти можеш плакати…

Ти  можеш  плакати  у  власну  подушку
Та  це  все  одно  почують  в  вітальній.
І  поки  ти  гладиш  породисту  кішку,
Хтось  сходить  з  розуму  у  себе  у  спальній

Коли  весь  хворий  світ  біля  твоїх  воріт
Стоїть  і  чекає  коли  ти  все  згадаєш,
Твої  слова,  як  під  напругою  дріт,
Вбивають  все  те,  що  ти  не  сприймаєш.

А  ти  просто  сидиш  і  розмішуєш  каву,
Читаєш  "Історика"  або  щось  і  ще.
Ти  більше  не  думаєш  про  улюблену  "страву"
До  якої  притиснеш  власне  плече.

Тому  що  "страва"  протухла  і  вже  не  така
Апетитна  і  гарна,  як  була  від  початку.
Тепер  ти  в  ній  бачиш  огидного  черв'яка
Котрий  майже  завжди,  чомусь,  напідпитку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503215
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.06.2014

Атлантида

Ти  як  Атлантида  -  безвісті  зникла
Цікава  як  книга,  запашна  як  парфуми
Ти  вже  давно  до  самотності  звикла
І  напружена  наче  на  грифові  струни

Я  обіцяв  собі  бути  твоїм  зодіаком,
Стати  твоїм  прогнозом  погоди
Проте  ти  мене  проколюєш  гаком
Не  даючи  скуштувати  смачної  свободи.

Хоча  для  чого  потрібна  ця  воля
Якщо  в  голові  відмерли  клітини.
Я  бачу  межу  манускриптного  поля,
На  якому  пожовкли  твої  світлини.

Я  читаю  тебе  один  раз  на  тиждень
В  той  час,  коли  я  не  знаю  літер
Я  краще  помрію  про  палаючий  Південь
На  якому  не  буде  звання  "лідер"

Ти  вкотре  почепиш  алюмінєвий  орден
Який  засвідчить  мій  статус-кво.
В  той  час  як  я  з  Богом  не  згоден
Який  принижує  моє  власне  єство.

Моя  Атлантида,  моя  втрачена  культура
Котра  ніколи  не  боїться  морозу
Ти  наче  старовинна  архітектура,
Про  яку  я  коли  небудь  напишу  прозу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503214
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.06.2014

Альберт

         Легеньке  відчуття  втоми  з'явивилося  вже  аж  під  самий  кінець  робочого  дня.  Салон  моєї  маршрутки  був  пустим,  як  католичний  храм  посеред  тижня.  Я  продовжував  їхати  по  дорозі,  яку  вже  вивчив  напам'ять  за  чотири  роки  своєї  роботи  водієм  цієї  лялечки  кольору  Сонця.  До  того  я  водив  міжміський  рейсовий  автобус.  Було  вже  пізно,  тому  я  не  дивувався,  що  на  зупинках  вже  не  було  людей,  які  б  чекали  на  мій  приїзд.  З  думкою  про  те,  що  мені  залишилося  проїхати  ще  одне  коло,  я  ввімкнув  радіоприймач,  налаштував  на  будь-яку  хвилю  на  якій  лунає  музика  і  став  легенько  насвистувати  знайомі  мотиви,  котрі  час  від  часу  проскакувал  на  вибраному  мною  діапазоні  108.6.  Недивлячись,  що  на  вулиці  йшов  легенький  дощ,  було  вітряно  і  холодно,  я  почував  себе  комфортно.  Це  й  не  дивно,  бо  я  був  в  теплому  і  сухому  салоні,  який  вже  вважав  другим  домом.  Я  любив  свою  роботу  так,  як  літні  люди  люблять  дивитися  новини  з  надією,  що  там  роскажуть  про  піднесення  пенсій,  чи  як  наркоман  любить  амфетаміни  і  героїн,  чи  як  бродячі  собаки  люблять  гнатися  за  колесами  пролітаючих  повз  них  автомобілів.  Хоча  ні.  Я  не  так  люблю  свою  професію,  як  сам  її  процес.  Кермо  в  руках,  педалі  під  ногами  і  легенька  вібрація  в  сидіні  від  старого  двигуна,  приносили  мені  силу-силену  задоволення,  тому,  що  водити  я  мріяв  з  дитинства.  Я  почувався  просто  прекрасно,  хоча  зранку  настрій  був  не  надто  хорошим  в  зв'язку  з  погодою.  Сьогоднішній  день,  аж  ніяк  не  відрізнявся  від  всіх  попередніх,  які  минали  на  протязі  чотирнадцяти  років.  
Моя  професія  іноді  змушує  мене  бачити,  страшні  речі.  Я  бачив  як  наїжджають  на  пішоходів  нахабні  багатії,  яким  за  це  нічого  не  буде,  мав  змогу  спостергіати  жахливі  аварії,  гонки  ДПСників  та  вуличних  володарів  спорт-карів,  але  за  весь  час  поки  я  керував  маршрутним  таксі,  мій  мозок  почав  сприймати  всі  ці  речі,  як  щоденний  сніданок,  чищення  зубів,  чи  викурювання  сигарети.  Моя  психіка  вже  ніяк  не  реагувала  на  всі  ці  події,  які  в  звичайної  людини  викличуть  відчуття  страху  та  хвилювання.  Не  знаю,  можливо  зі  мною  щось  не  так,  але  я  годую  себе  думкою,  що  я  такий  ж  як  і  всі,  просто,  як  то  кажуть,  звик,  адаптувався.  Людина  -  таке  створіння,  яке  пристосується  до  будь-якого  середовища  в  котре  її  помістити,  звикне  до  будь-якої  події,  за  якою  буде  спостерігати  регулярно.  От  так  самр  і  я.  Але  я  ніколи  не  звикну  до  таких  ідіотів  котрі  вистрибують  перед  фарами  мого  жовтого  демона.  Ось  так  як  зараз.
-Будь  ласка,  відчиніть  двері.  -  легенько  б'ючи  кулаком  в  скло,  кричав  абсолютно  мокрий  майбутній  пасажир  в  процесі  бігу  за  мікроавтобусом.
Я  ніколи  не  виливав  лють  на  таких  осіб,  яких  я  подумки  називав  самогубцями,  тому  що  колись,  в  один  прекрасний  день,  один  чудовий  водій,  не  зреагує  натиснути  на  педаль  тормозу  вчасно.  А  зараз,  мені  залишалося  тільки  загальмувати  і  впустити  бідолаху  в  середину.  Палець  на  кнопці,  трішки  тиску  на  неї  і  двері  відчинилися.  Мокрий,  як  весільний  стіл  від  шампанського,  прохожий,  буквально,  застрибнув  в  салон,  сів  біля  мене  і  почав  то  терти  руку  обна  об  одну,  то  зтискати  їх  в  кулаки  і  дихати  в  них  аби  зігрітися.  Вигляд  в  нього  був,  м'яко  кажучи,  кепський.  Імідж  теж  був  досить  оригінальний.  Пальто,  кольору  кави  з  молоком,  наскрізь  промокло  і  говорило  про  те,  що  його  власник  не  одну  годину  був  під  відкритим  небом,  капелюх  американського  фермера,  який  я  чомусь  називав  ковбойським,  теж  ввібрав  немало  води  і  тому  його  краї  обвисли  і  він  не  мав  тієї  форми,  яку  я,  коли  був  ще  хлопчаком,  бачив  в  фільмах  в  стилі  вестерн.  Короткі  штани  були  на  добрих  десять  сантиметрів  вище  страмодних  потертих  туфлів  і  не  дозволяли  людині,  яка  побачить  цього  персонажа,  відчувати  до  нього,  як  мінімум,  довіру.  Але  я  не  відносився  до  тієї  жалюгідної  живої  маси,  яка  одразу  робила  неправильні  висновки  по  приводу  таких  людей.  Сперечатися  не  буду,  адже  перше  відчуття  створюється  візуально,  а  вже  потім  формується  істинна  думка  про  особу  з  якою  ми  спілкуємося  чи  проводимо  разом  час.  От  так  і  в  мене.  Я  ніколи  не  робив  висновків  тільки  через  те,  що  людина  одіта  неординарно.  Кожен    має  право  на  власний  смак  і  стиль.
-Мене  звати  Альберт.  -  промовив  мій  сусід  таким  голосом,  наче  я  кат  і  це  його  останнє  слово.
-Дуже  приємно.  Мене  звуть  Володимир.  -відповів  я.
-Вельми  вдячний,  що  ви  зупинилися.  Погода  надворі  не  надто  привітна.  Всі  інші  водії  навіть  не  думали  зупинятися.  -  тремтячи  від  холоду  сказав  Альберт.
-Якщо  чесно  я  б  теж  не  зупинився,  але  в  мене  був  вибір  або  роздавити  вас  і  продовжити  поїздку  на  станцію,  або  зупинитися  і  відчинитися  вам  двері.  -  трішки  з  сарказмом  відповів  я.
-Так  так.  Вам  проблем  непотрібно.  Адже  вас  вдома  чекає  хвора  дочка  та  дружина.  -  невимушено  сказав  попутник.
Після  цих  слів  я  зупинив  маршутку  і  взірвав  свій  мозок  думкою,  звідки  він  знає,  що  в  моєї  9-ти  річної  дочки  зараз  звичайна  вітрянка.  Звідки  він  взагалі  знає,  що  в  мене  є  дочка,  а  не,  наприклад  син.  Хто  він?  Провидець,  екстрасенс,  чаклун?  Всі  ці  запитання  я  посипав  на  дивного  пасажира  з  надією  отримання  відповідей.
-Не  хвилюйтеся.  Я  нічого  поганого  не  збираюся  робити,  просто  довезіть  мене  до  кінцевої  і  все.  Ми  з  вами  розминемося.  -  спокійно  сказав  Альберт.
-  Е  ні,  хлопче.  Так  не  піде.  Звідки  ти  знаєш  про  мою  дочку  і  про  те,  що  вона  хвора?  -  запитав  я.
-  Я  не  хочу  проблем.  Будь-ласка,  довезіть  мене  до  кінцевої  і  не  ставте  мені  жодних  запитань.  Вам  не  можна  хвилюватися,  ваше  серце  не  одобрить  цього,  -  з  тією  ж  інтонацією  сказав  хлопець,  який  почав  викликати  в  мене,  м'яко  кажучи  недовіру.  -  виконайе  свою  роботу  і  доставте  мене  туди,  де  я  попросив  і  я  покину  цей  салон  після  чого,  ми  з  вами  можливо  більше  ніколи  не  зустрінемося.  
Моє  нутро  почадо  відчувати  небезпеку  і  палець  потягнувся  до  кнопки  щоб  відчинити  двері  та  висадити  його  геть  але  мою  руку  зупинило  його,  вже  заржавіле  за  дві  хвилини  прохання,  яке  містило  в  собі  ті  ж  слова  "Довезіть  мене  до  кінцевої  будь-ласка".  Я  повернув  руку  в  попереднє  положення,  ввімкнув  першу  передачу,  надавив  на  педаль  газу  і  маршрутка  зрушилася  з  місця  без  жодних  механічних  "але"  в  мій  бік.  Наступних  сімнадцять  хвилин  нашої  подорожі,  минули  в  безмовній  тиші.  Я  боявся  говорити  до  свого  нового  знайомого,  а  він  в  свою  чергу  грівся  і  уважно  спостерігав  з  дорогою.  Краєм  ока,  я  побачив,  що  він  вийняв  з  внутрішньої  кишені  свого  пальто,  якийсь,  вимокший  наскрізь,  записник‎  і  почав  щось  вичитувати.  Я  навіть  не  мав  уявлення,  що  це  за  блокнот  і  що  в  ньому  містилося.  Можливо  там  були  телефонні  номери,  список  продуктів,  які  він  мав  придбати  додому  своїй  сім'і,  ліки  котрі  він  повинен  був  купити  своїй  хворій  матері  чи  імена  наступних  жертв,  яких  йому  замовили  в  тому  випадку,  якщо  він  найманий  вбивця.  Я  не  знав,  що  там  але  дуже  хотів  дізнатися.  Не  дивлячись  на  мою  цікавість,  яка  переповняла  мене  від  п'ят  до  голови,  я  не  наважувався  запитати  про  зміст  його  записника.  Я  просто  їхав,  слухав  музику,  яка  лунала  з  приймача  і  час  від  часу  поглядав  на  Альберта  щоб  бути  наготові,  якщо  він  втне  якусь  дурницю.  Від  нього  я  чекав  будь  чого.  Не  виключав  ситуації,  що  він  вийме  пістолет,  прикладе  до  моєї  скроні  і  вимагатиме  гроші  та  денну  виручку,  чи  те,  що  він  блискавично  розщіпне  своє  пальто,  демонструючи  мені  нагрудну  вибухівку  і  поставить  свої  вимоги.  Але  до  кінця  поїздки  він  не  робив  нічого  окрім  того,  що  то  ховав  до  кишені  свій  записник,  то  виймав  його  знову  і  меланхолійно  гортав  сторінки.  Він  був  надзвичайно  спокійним,  врівноваженим  і  зконцентрованим.  Ніяких  різких  рухів,  все  плавно,  пластично  і  нічого,  що  б  могло  викликати  відчуття  небезпеки.  В  такому  стані  він  пробув  весь  час  поки  ми  їхали  до  кінцевої  зупинки.  А  ось  і  вона.    
-  Спасибі,  що  не  прогнали  мене.  Будьте  обрежені  коли  повертатимитеся  зі  станції.  Сьогодні  не  ваш  день.  Тому  просто  йдіть  додому.  Не  зупиняйтеся  тому  що...  -  опустивши  голову,  недоговорив  Альберт  і  зникнув  за  поворотом  бібліотеки.
Після  його  слів,  я  не  знав,  що  мені  думати,  що  робити  і  чи  взагалі  виходити  зі  станції  після  приїзду.  Якщо  він  знав  про  мою  дочку  і  те  що  вона  хворіє,  знав  про  мої  проблеми  з  серцевим  клапаном,  то  чи  маю  я  право  нехтувати  його  попередженням?  Напевно,  що  ні,  тому  я  поїхав  на  станцію  з  надзвичайною  обережністю.  Щоб  проїхати  до  станції,  треба  повернути  в  той  ж  самий  бік,  в  котрий  пішов  Альберт.  Я  був  впевнений,  що  побачу  його,  оскільки  на  тій  вулиці  не  було  ніяких  з'їздів,  будинків,  в  які  можна  було  б  зайти,  до  того  ж  було  надто  пізно  щоб  працював  якийсь  магазин  в  котрий  міг  би  зайти  мій  дивний  знайомий.  Тому  коли  я  повернув,  я  не  на  жарт  здивувався  і  перелякався,  що  Альберта  ніде  не  було.  Я  припустив,  що  навіть  якби  людина  бігла  з  швидкістю  з  якою  поставили  світовий  рекорд,  подолати  всю  довжину  вулиці  за  шість  секунд,  було  б  неможливо.  Але  це  не  міняло  суті.  Його  не  стало.  Створювалося  враження,  що  його  і  не  було  ніколи  або  ж  він  на  100%  складався  з  води,  а  надворі  була  спека  в  40  градусів  і  він  просто  випарувався.  Я  в  ступорі  поїхав  далі,  думаючи  про  людину,  яка  при  перших  хвилинах  знайомства,  змусила  мене  здивуватися,  як  ніколи  в  житті  я  не  дивувався  і  перелякати  не  використовуючи  жодної  зброї,  моторошних  історій  чи  розповіді  про  третю  світову,  яка  ось-ось  має  розпочатися.  Він  здивував  мене  знаннями  про  мою  родину  і  стан  мого  здоров'я.  В  стан  страху  він  загнав  мене  по  цій  ж  схемі.  Всю  дорогу,  в  моїй  голові  роїлися  думки  про  те,  хто  ж  цей  загадковий  хлопець,  якому  з  вигляду  приблизно  26-27  років.  Таких  особистостей  я  ще  не  зустрічав  і  навряд  чи  ще  колись  зустріну.
       Ось  і  гаражі  станції  в  яких  вже  були  припарковані  і  встигли  охолодити  свої  двигуни  інші  маршрутки  котрі,  на  відміну  від  мене,  прибули  вчасно.  Я  виконав  знайомі  маніпуляції  для  паркування,  закрив  свою  жовту  подругу  і  гараж.  Одів  куртку,  відкрив  парасольку  і  пішов  додому.  В  моєму  черепі  все  ще,  величезними  кількостями  сипалися  думки.  Голова  починала  боліти  і  я  вже  згадав  про  мігрень,  яка  мучила  мене  на  протязі  декількох  днів  минулого  року.  Прокляв  її  в  котре  і  старався  більше  не  напружувати  свій  розум,  як  раптом  згадав  слова  Альберта,  по  приводу  обережності.  Я  спробував  здогадатися,  яку  саме  небезпеку  він  мав  на  увазі,  як  її  уникнути.  Тому  сів  на  найближчу  лавку  і  постарався  розгадати  цей  ребус.  Але  нічого  в  мене  не  виходило  через  втому  і  головний  біль.  Я  підвівся  і  продовжив  свою  прогулянку  додому.  Дощ  постійно  посилювався  разом  з  моєю  мігреню  і  болем  в  серці,  яке  іноді  давало  про  себе  знати.  Я  зупинився  біля  ювелірного  магазину  щоб  віддихатися  і  набратися  сил,  як  саме  в  цей  момент  з  нього  вибігло  четверо  хлопців  з  пакетами  в  руках.  Я  ще  тоді  здивувався,  чому  двері  відчинені.  Троє  побігли  вперед,  а  один  помітивши  мене  -  зупинився.  Напевно,  хоча  ні,  точно,  людина,  яка  придумала  фразу  "Свідки  довго  не  живуть"  трішки  помилилася.  Він  не  вбив  мене,  хоча  і  постарався.  Вогнепальне  поранення  в  область  живота.  Цей  мерзотник  випустив  в  мене  4  кулі.  Якби  люди,  які  жили  в  прилеглих  будинках  не  почули  постріли,  то  я  так  і  злив  би  всю  свою  кров  на  мокрий  від  дощу  тротуар.  На  цьому  б  закінчилося  життя  одного  непримітного  водія  хмельницької  маршрутки,  котрий  не  встиг  викарбувати  якимсь  чином  своє  ім'я  в  підручниках  історії,  не  став  національним  героєм  чи  політиком,  який  би  в  свою  чергу  витягнув  державу  з  собачого  лайна  в  якому  вона  зараз  погрузла  по  самі  вуха.  Але  я  став  героєм  в  операційній,  в  яку  мене  забрали  щоб  повернути  до  звичного  існування.  Жодна  куля  не  стала  для  мене  смертельною.  Я  втратив  багато  крові,  проте  я  вижив  дякуючи  вмілим  рукам  лікарів.  
   Як  тільки  мене  перевели  в  мою  палату,  я  вирішив  трішки  відпочити.  Дружина  з  дочкою,  колеги  по  роботі,  друзі,  приходили  до  мене  зранку  і  відвідування  завершилися  приблизно  в  половині  першого.  Я  не  встиг  зімкнути  очі,  як  почув  стук  в  двері  і  запитання  "Можна?".  При  всьому  моєму  здивуванні  в  палату  зайшов  Альберт.  Я  аж  ніяк  не  очікував  побачити  його  в  ролі  відвідувача,  старого  водія  міського  маршрутного  таксі.  Я  не  знав  чому  він  прийшов,  звідки  він  дізнався,  що  в  мене  стріяли  і  чому  він  взагалі  прийшов  мене  провідати.  Як  його  впустили,  адже  час  відвідувань  закічнився?  
-  Добрий  день.  Як  ваше  самопочуття?  -  привітався  і  запитав  Альберт.
-  Ну  як  бачиш.  Живий.-відповів  я  йому.
-  Чому  ви  мене  не  послухали,  не  прислухалися  до  моєї  поради?  -  таким  ж  спокійним  голосом,  як  і  вчора,  промовив  мій  гість.
-А  що  ти  мені  радив?  Я  не  пам'ятаю  нічого  по  приводу  грабіжників  магазину,  які  мали  випустити  в  мої  кишки  4  кулі.  -  трішки  з  присмаком  люті  відповів  я  йому.
-  Я  просив  вас  не  зупинятися  по  дорозі  додому.  Якби  ви  не  зупинилися  щоб  подумати  над  моїми  словами,  то  ви  були  б  вже  за  рогом  і  ті  грабіжники  не  побачили  б  вас  та  не  почали  стріляти.  
-  Звідки  ти  знаєш,  що  я  зупинявся?  -  різко  запитав  я.
-  Це  неважливо.  Важливо,  що  ви  знехтували  моєю  порадою.  -  спокійніше  ніж  людина  котра  готуєтья  до  захопливої  подорожі  на  той  світ,  відповів  Альберт.
-  Ну  вибач  мені.  Я  не  звик  брати  до  уваги  поради  незнайомих  мені  людей.  -  постарався  прокричати  я,  але  біль  в  животі  не  дозволив  цього  зробити.
-  Ви  задумалися  над  моїми  словами,  значить  ви  взяли  їх  до  уваги,  проте  не  могли  зрозуміти,  що  саме  я  хотів  до  вас  донести.  -  відповів  він.
-  Хто  ти  такий?  Звідки  ти  це  все  знаєш?  Чому  саме  я?  -  почав  завантажувати  його  запитаннями.
-  З  часом  ви  самі  все  зрозумієте.  Щасливо  вам,  одужуйте  і  не  задумуйтеся  над  тим,  що  змушує  викликати  головний  біль.  Прощайте.  -  сказавши  це,  він  вийшов.
Одразу  ж  після  того,  як  дверу  зачинилися,  в  палату  ввійша  медсестра  і  принесла  мені  ліки.  
-  Добрий  день.  Ваші  вітаміни.  -  привітно  пролепетала  вона.
-  Доброго  дня.  Можна  запитання?  -  запитав  я.
-  Так  звісно.
-  З  якої  години  дозволяються  відвідування?  
-  З  9:00  по  15:00
Я  подивився  на  годинник,  який  показував  16:46
-  А  як  тоді  пройшов  той  хлопець,  який  щойно  вийшов  від  мене?  -  знову  поставив  запитання  я.
-  Який  хлопець?  Від  вас  ніхто  не  виходив  і  не  заходив.  -  з  посмішкою  відповіла  медсестра,  залишила  ліки  і  вийшла.
Я  не  на  жарть  перелякався,  накрився  ковдрою  з  головою  і  постарався  не  думати  про  цього  хлопця,  але  не  міг.  Хто  він?  Янгол-охоронець,  людина  з  майбутнього  чи  ще  хтось?  Я  не  знав  чи  отримаю  я  відповіді  на  свої  запитання,  тому  вирішив  на  цей  раз  послухати  його  пораду  і  не  думати  про  те,  про  що  викликає  в  мене  мігрень  чи  про  те,  про  що  я  мало  знаю  і  не  можу  дати  жодних  пояснень.  А  натомість  моє  життя  минало,  роки  спливали.  Дочка  вийшла  заміж,  народила  мені  онуків,  яким  я  був  радий,  як  апостоли  воскресінню  Ісуса,  а  два  роки  тому,  померла  моя  кохана  дружина  і  напевно  саме  сьогодні  прийшов  мій  час.  Всі  сиділи  біля  мене,  плакали,  а  я  навіть  не  міг  говорити,  щоб  сказати  останнє  слово.  Я  просто  лежав,  чекав  стару  в  чорній  мантії  і  нічого  не  міг  вдіяти.  В  мою  палату  то  заходили  то  виходили  лікарі,  щоб  провірити  моє  самопочуття,  яке  і  так  говорило  само  за  себе.  Але  несподівано  для  мене,  двері  відчинив  не  лікар  в  білому  халаті,  а  молодий  хлопчина,  в  пальто,  фермерському  капелюсі,  коротких  штанах  і  потертих  туфлях.  Я  відразу  ж  згадав  той  вечір  коли  зустрів  Альберта,  згадав  його  попередження  котрим  я  знехтував,  я  згадав  абсолютно  все,  не  дивлячись  на  склероз.  
-  Ну  ось.  Я  ж  казав,  що  колись,  ви  все  зрозумієте  самі.  А  зараз  одягайтеся,  нам  пора.  -  сказав  він  з  добродушною  посмішкою.
Я  знову  відчув  силу  в  руках  і  ногах.  Підвівся  з  ліжка,  накинув  свій  халат  і  озирнувся  через  плече.  На  ліжку  лежав  я.  В  мене  були  заплющені  очі  і  якийсь  медичний  апарат  почав  видавати  жахливий  звук  смерті.  Всі  мої  близькі  заплакали  ще  сильніше.  В  цей  момент  в  палату  зайшла  медсестра,  накрила  мене  з  головою  тим  ж  одіялом,  під  яким  я  лежав,  вимкнула  звук,  котрий  говорив  про  те,  що  я  вже  помер  і  вийшла.  А  я  в  цей  момент  стояв  поруч,  дивився  на  все  це  і  розумів  -  це  мій  кінець.  
-Покваптеся.  Ми  спізнюмося.  -  прошепотів  позаді  мене  Альберт,  взяв  мене  за  руку  і  ми  разом  вийшли  з  палати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468491
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2013

Кома

     Сліпуче  сонце  знову  без  дозволу  заглянуло,  а  точніше,  нахабно  ввірвалося  в  мою  кімнату,  тим  самим  вивівши  мене  з  стану  трансового  і  безпам'ятного  сну.  Я  напевно  в  мільйонний  раз  побачив  на  стіні  вже  знайому  картину,  яка  "била"  мене  по  моїх  зорових  органах  щодня  і  вже  встигла  добряче  остогиднути.  "Дев'ятий  вал"  був  дешевою  копію  славнозвісного  оригіналу  і  тому  не  була  варта  навіть  розмови  про  неї,  не  те,  що  уваги.  Вицвітша  фарба,  пожовкле  від  часу,  пилюки  та  зневажаючих  поглядів  полотно,  стара  дубова  рама  з  лаковим  покриттям,  яке  встигло  добряче  злущитися,  відігравала  роль  фундаменту  для  павучих  помешкань.  Саме  по  цих  причинах  вона  ніяк  не  вражала  своєю  зовнішністю.  Проте,  недивлячись  на  якість  і  стан  цього,  так  би  мовити  "шедевру"  він  вдало  виконував  свою  місію,  яка  полягала  в  тому,  щоб  прикривати  дирку  в  стіні,  яка  з'явилася  внаслідок,  невдалого  початого  мною,  ремонту.  Коли  я  підводився  з  ліжка,  то  робив  це  з  надзвичайною  обережністю  і  неперевершеним  вмінням  тибетського  монаха.  Ні,  не  тому,  що  воно  могло  від  будь-якого  зайвого  руху  розвалитися,  а  тому,  що  воно  жахливо  скрипіло,  і  я  ризикував  цим  самим  розбудити  мою  дівчину,  в  якої,  на  відміну  від  мене,  сьогодні  вихідний.  Як  і  завжди,  першою  справою  я  вирушив  на  кухню,  поставив  чайник,  по  дорозі  до  балкону  закурив  сигарету    і  засік  на  своєму  годиннику  рівно  дві  хвилини  і  п'ятдесят  секунд.  Це  час,  коли  вода  в  чайнику  встигає  досягнути  потрібної  температури,  але  не  встигає  змусити  металеву  посудину  свистіти  на  всю  квартиру.  Я  ніколи  не  любив  будити  свою  кохану  тоді,  коли  в  неї  був  законний  відпочинок,  тому  і  старався  бути  тихішим  ніж  професійний  грабіжник  чи  японський  ніндзя.  І  до  сьогоднішнього  часу,  це  в  мене  виходило  добре,  поки  по  дорозі  на  кухню  я  не  умудрився  випадково  зачепити  вазон,  який  поодиноко  красувався  на  підвіконні  і  був  єдиним  джерелом  чистого  повітря  в  нашій  халупі  і  єдиним  фільтром  для,  вже  використаного,  кисню.  В  тій  ранковій  тиші,  сила  шуму  від  його  падіння,  нагадувала  вибух  декількох  кілограмів  тротилу.  Наслідки  були  цілком  передбачувані.
   -Милий,  це  ти?  -  почув  я  із  сусідньої  кімнати  ще  сонний  голос  Лілі.
   -Так,  це  я.  Вибач.  Спи,  не  переймайся.  -  відповів  я  з  хвилюванням  в  голосі.
Після  закінчення  мікро-діалогу,  я,  з  лицем  дев'ятирічного  школяра,  який  розбив  м'ячем  вікно  учительскої,  прийнявся  поспіхом  згрібати  руками  землю  і  засипати  її  назад  у  горщик,  з  думкою,  що  Ліля  не  побачить.  Поки  я  був  занурений  в  прибирання,  на  кухні,  синіючи  від  натуги,  свистів  чайник,  бажаючи  донести  до  мого  зхвильованого  мозку,  що  вода  вже  закипіла.  Залишивши  перевернуту  на  підлозі  посудину  для  нещасної  рослини  і  розсипаний  по  всій  кімнаті  чорнозем,  я  рванув  на  кухну,  щоб  припинити,  зловісний  і  ріжучий  вуха,  звук  розлюченого  чайника.  
Виконавши  всі  ранкові  обов'язки,  які  включали  в  себе  сніданок,  приведення  себе  до  порядку  і  фінальний  поцілунок  Лілі,  яка  ще  спала,  в  щоку,  я  побіг  на  роботу.  
     Працював  я  звичайним  журналістом  в  банальній  "жовтій"  газетці,  яка  писала  брехливі  статті  про  відомих  та  невідомих  чиновників  та  державослужбовців  нашого  міста.  Інколи  де-не-де  проскакувала  колонка  з  ідеями  для  дому  та  саду  чи  рецептами  страв  або  "омолоджуючих"  косметичних  масок,  в  дію  яких,  свято  вірили  читачки  за  50  і  в  більшості  саме  вони  були  ініціаторками  та  авторками  подібних  порад.  Я  високо  цінувався  в  редакції  за  свою  креативність  і  любов  до  своєї  посади.  Я  був  наполегливим,  за  що  любив  частенько  отримував  по  морді  від  двометрових  бодігардів,  хазяїнами  яких,  були  високопосадовці,  котрим  я  хотів  поставити  декілька  компрометуючих  запитань.  Не  дивлячись  на  це  все,  я  любив  свою  професію,  хоча  зарплата  не  надто  дозволяла  тихими  вечорами  планувати  на  яке  саме  море  вирушити  цієї  зими,  який  автомобіль  купити  дружині  на  день  народження  чи,  наприклад,  яку  фірму  телефону  придбати  взамін  того,  який  я  замовив  минулого  місяця  і  який  вже  встиг  мені  набриднути.  Як  би  там  не  було,  головне  стабільність.  А  вона  в  мене  була.  Напевно  мені  неймовірно  пощастило,  тому  що  моїй  персоні  вчасно  виплачують  заробітню  плату,  я  знаю,  що  не  помру  зі  своєю  дівчиною  з  голоду,  і  знаю,  що  можу  спільними  з  Лілею  зусилями  сплатити  за  квартплату.  Адже  вона  теж  не  сидить  без  діла,  а  працює  секретаркою  в  якійсь  фірмі  з  купівлі-продажу  нерухомості.  Теж  професія  як  то  кажуть  "не  ахті"  але  все  ж  хоч  щось.  Звісно,  вона  заробляє  трішки  більше  ніж  я  (дивно,  що  звичайни  секретар  отримує  більше,  ніж  журналіст  і  дивно,  що  в  цій  фразі  я  не  відчув  запаху  егоїзму)  але  це  не  змушує  мене  ніяковіти  від  цього,  тим  більше,  вона  ніколи  мене  цим  не  "колола".  Всі  наші  прибутки,  були  спільними.  Ні  вона,  ні  я,  не  мали  права  витратити  їх,  якщо  хтось  з  нас  не  знав  про  це.  Нам  жилося  надзвичайно  добре.  Навіть  занадто.  З  одруженням  ми  вирішили  трішки  зачекати.  Не  знаю  чому,  але  рішення  було  саме  таким.  За  три  роки  спільного  життя,  ми  сварилися  десь,  максимум,  сім  разів.  Дехто  з  наших  друзів  казав,  що  це  затишшя  перед  бурею.  Хоча  симптомів  так  званої  "бурі"  не  було  видно  вже  давно  і  вітер  сварки  теж  був  давнім  гостем.
Днина  сьогодні  видалася  досить  легкою  по  тій  простій  причині,  що  в  директорки  цієї  ночі  народився  онук  ,  тому  ми  цілий  день,  від  8:00  до  17:00  веселилися,  оскільки  вона  принесла  непоганий  "могорич"  в  честь  появи  нового  чада  в  її  родині  і  оголосила  неофіційний  вихідний.  Все  було  круто.  Атмосфера  свята  панувала  повсюди,в  кожному  закутку  і  не  давала  нікому  сумувати  чи  задуматися  про  погане.  Навіть  якби  в  нашій  редакції  були  миші,  чи  інші  шкідники,  то  і  ті  б  напевно  вдалися  до  танцю.  Чимось  це  все  нагадувало  примітивний  і  дешевий  корпоратив  але  все  ж  таки,  ми  перебували  в  стані  легкої  ейфорії  та  задоволення.  За  тих  декілька  годин,  я  встиг  неодноразово  заглянути  в  телефон  і  не  один  раз  прочитати  нові  SMS  від  абонента  "Ліля"  зміст  яких  я  міг  передбачити,  як  тільки  отримував  змогу  прочитати  ім'я  відправника.  Це  повідомлення  не  було  винятком  і  містило  в  собі  знайомі  слова  "Я  люблю  тебе  мій  хороший=*"  котрі  будуть  робити  мені  приємно  стільки,  скільки  я  буду  їх  читати.  Хоч  вони  і  були  всі  практично  одинаковими,  це  не  заважало  мені  ознайомлюватися  з  ними  наче  вперше.  Щоразу  мене  переповнювало  відчуття  ще  "зеленого"  школяра,  якого  вперше  поцілувала  дівчинка.                                                                                                                                                                                                                                    Трішки  повеселившись,  я  ще  раз  привітав  Наталію  Степанівну  (як  ви  зрозуміли,  це  моя  директорка)  з  появою  онука  і  покинув  свій  колектив.  Як  завжди,  по  дорозі  додому,  я  зателефонував  Лілі,  щоб  запитати  чи  купити  щось  до  вечері.  Відповідь  була  та  ж,  що  і  завжди  тому  мій  полягав  в  покупці  хліба  (обов'язково  білого  різаного)  вершкового  та  шоколадного  масла,  майонезу,  деяких  овочів  і,  головне  незабути,  каву,  яка  вже  майже  закінчилася.  Деякі  пункти  я  чув,  кожних  два  дні,  тому  міг  і  не  дзвонити.  Але  я  це  роблю  завжди,  просто  так,  принципово.  Хоча  самого  себе  обдурити  неможливо.  Я  телефоную  не  тому,  щоб  запитати  про  покупки,  а  для  того,  щоб  почути  її  голос,  який  мене  заспокоював.  
По  дорозі  додому,  з  навушниками  в  вухах,  я  побачив  бігборд  з  рекламою.  Не  знаю  чому  я  звернув  на  нього  увагу,  в  переважній  більшості  вони  для  мене  невидимі,  але  ось  цей  мене  зацікавив  по  особливому.  "Вперше  в  нашому  місті,  на  місцевому  стадіоні  "Арена  Львів",  30.06.2012  о  20:00,  відбудеться  виступ  гурту  "Zdob  si  Zdub"  Довідки  та  квитки  за  телефоном."  Інколи,  на  вихідних,  я  мав  змогу  побачити,  як  моя  дівчина  стрибає  по  кімнаті  під  їхню  пісню  "Видели  ночь"  текст  якої  вже  і  сам  встиг  вивчити.  Щоб  якось  спокутувати  свою  провину  за  знищений  вазон,  я  вирішив  зробити  їй  подарунок  і  тому  купив  два  квитки  на  концерт.  Живемо  один  раз  і  я  подумав,  що  час  від  часу  можна  довзолити  собі  розважитися.  Ліля  вже  почала  дзвонити,  тому,  що  я  затримувався  на  добрячих  дві  години  і  мої  слова  про  те,  що  в  магазині  черга,  не  надто  заспокоювали  її  і  вона  в  них  не  дуже  вірила.  Згідний,  дурна  відмовка.  Моє  повернення  додому,  було  подібним  до  того,  як  чоловік  повертається  з  тривалої  і  кривавої  війни.  Як  тільки  я  відчинив  двері,  мені  на  шию  кинулася  моя  кохана  дівчина.  Це  було  надзвичайно  приємно  і  я  усвідомив,  що  я  скучив  за  такими  моментами.
-  Я  вже  думала,  що  сталося  щось  серйозне.  Де  ти  так  довго  був?  -  з  зацікавленням  і  з  піщинкою  хвилювання  в  очах,  запитала  кохана.
-Розумієш,  як  ти  вже  напевно  побачила,  я  розбив  горщик  із  твоїм  спатифіломом.
-Спатіфілумом  -  усміхнувшись,  різко  переправила  і  продовжила  слухати.
-Це  немає  різниці.  Словом,  я  хотів  якось  виправити  свою  провину  і  замолити  свої  гріхи,  тому...я...-недоговоривши  до  кінця,  просто  витягнув  квитки  з  кишені  і  помахав  перед  її  обличчям.  
Вона  вирвала  їх  з  рук,  секунда  тиші  і...вибух  емоцій  всесвітнього  масштабу.  Вона  почала  пищати,  кричати,  цілувати  мене,  вистрибнула  на  мене  і  повторяла  одне  слово  "Дякую".  Я  зрозумів,  що  з  подарунком  не  прогадав  і  через  5  днів,  нас  чекає  незабутніх    чотири  години  музичного  задоволення.  Після  того,  як  вона  заспокоїлася  свій  радісний  марафон  по  кімнатах,  ми  вирішили  нарешті  повечеряти  і  завалитися  на  наше  улюблене  ліжко  з  метою  відпочинку,  перед  дешевим  телевізором  "Futachi"  який,  судячи  з  назви,  був  китайцем.  Минали  години  веселої  бесіди  на  фоні  працюючого  кіноапарату  і  ми  незчулися,  як  заснули.  Квитки  в  свою  чергу  встигли  за  ніч  зовсім  трішечки  припасти  пилюкою,  але  їм  знайшлося  місце  в  моєму  гаманці,  щоб  ненароком  їх  не  загубити.  Минуло  три  дні,  виступ  повинен  бути  післязавтра,  а  до  того  часу  все  йшло  своєю  течією.  
І  ось,  прийшов  день  істинни,  а  саме  день  концерту.  Перед  виступом,  ми  заїхали  до  мене  в  редакцію,  щоб  я  зміг  відпроситися  на  один  день.  В  тому,  що  я  отримаю  "зелене  світло"  я  і  не  сумнівався,  тому  що  за  цілий  рік  я  жодного  разу  не  брав  відпустки.  Після  одобрення  моїх  намірів  шефинею  (ми  її  з  колективом  так  називав  позаочі)ми  оббігали  всі  колекційні  магазини  аби  знайти  будь-яку  футболку,  куртку  чи  ще  якусь  символіку  та  атрибутику  групи.  Наші  пошуки  зійшли  нанівець,  оскільки  ніде  не  було  жодного  одягу,  браслету  або  постеру  з  назвою  групи.  Трішки  розчаровані  ми  вирушили  на  стадіон,  де  простояли  приблизно  півтори  години  в  черзі.  Але  наше  очікування  винагородилося,  ми  нарешті  потрапили  на  територію,  знайшли  свою  фан-зону  і  почали  чекати  виходу  на  сцену  наших  кумирів.  Всі,  абсолютно  одночасно,  вигукували  назву  групи.  В  момент  коли  під  вибух  аплодисментів  і  під  фонтани  маленьких  феєрверків,  з'явивилися  ВОНИ,  я  думав,  що  мені  закровточать  вуха.  В  Лілі  з  радощів  покотилися  сльози  і  вона  несамовито  почала  кричати,  підтримуючи  іншу  біомасу  фанатів.  А  що  ж  я?  Я  теж  почав  псувати  свої  голосові  зв'язки  з  диким  азартом,  свистіти  і  вигукувати  теж,  що  і  всі,  практично  витискаючи  з  себе  з  величезними  труднощами  і  невеличкою  долю  сумніву,  щодо  правильності  вимови  назви  бенду.  Ніхто  не  звертав  уваги  на  те,  що  я  кричав,  тому  я  зробив  висновки,  що  я,  або  все  ж  таки  правильно  вигукував  прокляте  "Zdob  Si  Zdub",  або  ж,  всі  зконцентрували  увагу  на  головній  причині  дійства  і  їм  не  було  нінайменшого  діла  до  мене  і  до  того,  що,  я  з  вереском  і  зриванням  голосу,  верещав.  Швидше  за  все,  що  це  був  другий  варіант.  Хто  ж  буде  брати  до  уваги  хлопця,  одітого  в  потерті  джинси,  молодіжну  сорочку  підкачану  до  ліктів,  кольору  якої  я  і  сам  не  знав.  На  голові  було  щось,  що  нагадувало  вибух  вакуумної  бомби  в  тропічних  лісах  Індії,  оскільки  моя  довжина  волосся  відповідала  істинному  рокерському  стилю.  Вони  крутилися  на  рівні  з  плечима  і  були  зкуйовджені  моєю  супутницею,  коли  вона  мене  цілувала.  Атмосфера  під  час  виступу  панувала  така,  ніби  ми  не  на  чотирьохгодинному  концерті,  а  на  фестивалі  "Rock  am  Ring"  про  який  мені  постійно  торочила  майбутня  дружина.  Всі  трісли  головами  б'ючи  мене  волоссям  по  обличчю,  підспівували  кожну  композицію.  Знаходилися  такі,  які  навіть  влаштовували  "слеми"  в  центрі  натовпу.  Я  ніколи  раніше  не  був  на  подібних  заходах,  на  відміну  від  Лілі,  тому  все,  що  відбувалося  на  території  стадіону,  мені  було  в  дивину.  Проте,  я  швидко  адаптувався  і  став  отримувати  кайф  від  живої  музики  і  прекрасного  виконання,  як  інструментального  так  і  вокального.  Десь  на  середині  концерту,  я  взяв  кохану  на  шию,  щоб  вона  мала  змогу  краще  роздивитися  учасників  гурту  і  опинитися  в  центрі,  ну  або  ж  на  краю,  уваги  її  кумирів.  Як  я  вже  казав,  все  було  просто  неперевершенно  або,  я  навіть  сказав  би,  божественно.
Після  виступу,  ми,  втомленні,  голодні  але  все  ж  таки,  задоволенні,  вирушили  додому,  щоб  гарно  повечеряти  та  відпочити.  Оскільки  вже  було  пізно,  00:30,  я  вирішив  викликати  нам  таксі,  знехтувавши  тим  самим  нашою  задумкою,  суть  якої  була  в  поверненні  додому  на  власних  двох,  згадуючи  моменти  з  виступу.  На  половині  дороги,  я  сказав  водію  зупинитися  навпроти  нічного  магазинчинку,  аби  я  забіг  і  купив  чогось  смечненького.  Оскільки  по  дорозі  Ліля  заснула,  я  вирішив  не  будити  її,  тому  сам  швиденько  вистрибнув  з  машини  і  побіг  за  покупками.  Подивившись,  що  в  гаманці  ще  щось  є,  я  взяв  маленьке  кілограмове  відерце  полуничного  морозива,  яке  так  любила  моя  кохана,  курку  гриль,  декілька  круасанів  до  ранішньої  кави  і  вирушив  на  касу  щоб  оплатити  покупку.  Поки  продавець  підраховував  суму,  яку  я  маю  сплатити,  я  дивився  на  автівку  в  якій  напевно  солодко  спала  Ліля.  
-  З  вас  77.90.  -  з  байдужістю  і  сном  в  голосі  сказав  продавець,  який  дивився  на  мене  з  маленькою  частинкою  заздрощів,  оскільки  знав,  що  я  зараз  буду  вдома,  їстиму  морозиво,  дивитися  телевізор,  відпочивати,  а  потім  солодко  спати,  навідміну  від  нього.  
Як  тільки  я  потягнувся  до  гаманця  щоб  дістати  потрібну  суму,  пролунав  жахливий  шум,  тріск,  звук  битого  скла  і  безперервний  автомобільний  клаксон,  який  я  напевно  запам'ятаю  на  все  своє  жалюгідне  життя.  Вітрина  магазину  розлетілася  по  всьому  магазині,  б'ючи  мене  то  по  обличчі,  то  по  відкритих  ділянках  рук.  Як  тільки  я  подився  на  місце  де  повинна  стояти  машина  на  якій  я  приїхав,  в  мене  все  випало  з  рук,  було  відчуття,  що  я  повністю  посивів  і  помер.  Я  побачив  картину,  котра,  просто,  вбила  мене.  Величезний  грузовик  вагою  в  декілька  тонн,  буквально  розчавив  таксі,  зробивши  з  нього  купу  металу,  резини  та  пластику  схожу  на  вінілову  пластинку.  Миттєво  вибігши  на  дорогу,  я  почав  диявольским  голосом  кричати,  зловивши  грузовик  ззаді  за  причіп  і  почав  тягнути  назад,  намагаючись  відтягнути  його  з  маленького  "ланоса"  сам  нерозуміючи  того,  що  це  неможливо.  Потім  взявся  за  купу  брухту  з  якої  витікала  кров,  з  наміром  дістати  звідти  свою  дівчину.  Я  був  в  паніці,  все  тряслося,  я  впав  на  землю  і  почав  рвати  на  собі  сорочку,  волосся  і  кусати  губи.  Навколо  мене  все  зповільнилося  і  я  чув  тільки,  як  з  грузовика  випав  водій  і  сказав  "Ну  от  і  все.  Зараз  по  мене  приїдуть".  По  його  вимові  було  чути,  що  він  "готовий".  Його  язик  заплітався  і  створювалося  відчуття,  що  він  зараз  зав'яжеться  в  морський  вузол.  Коли  він  встав  наді  мною  і  хотів  допомогти  мені  підвести,  в  мене  почалося  кисневе  голодування  через  запах  перегару  який  несло  від  нього  .  Я  встав  на  ноги,  зловив  його  за  шиворіт,  повалив  на  землю  і  почав  бити  його  по  п'яній  морді.
-  Я  тебе  вб'ю,  я  вб'ю  тебе  скотино  -  з  страшенною  силою,  я  до  болю  зтиснув  кулаки,  бив  і  бив  п'яного  водія,  імені  котрого  я  не  знав  і  не  хотів  знати.  Від  знесилення,  я  впав  біля  нього,  почав  страшенно  ридати  прикривши  руками  лице,  а  через  декілька  хвилин  втратив  свідомість.  До  тями  прийшов  в  лікарні,  одразу  навіть  не  зрозумівши  де  я.  Як  тільки  почав  усвідомлювати  що  зі  мною,  я  встав  з  лікарняного  ліжка,  яке  скрипіло  більше  ніж  в  мене  вдома,  і  мало  не  виломав  двері  біля  яких  сиділо  два  незнайомих  мені  чоловіка.  
-Ви  потерпілий?  -  без  зайвих  вітань  запитали  люди  в  строгому  одягу.
-Якщо  можна  так  сказати  -  сухо  відповів  я.
-Нам  треба  поговорити  з  вами-  сказав  один  з  невідомих  і  показав  посвідчення,  на  яке  я  дивитися  не  мав  бажання.  
-Давайте  пройдемо  в  палату.  -  в  наказовому  тоні  видав  чоловік,  який  був  на  півтори  голови  вищий  свого  колеги.
В  палаті  на  мене  посипалися  різноманітні  питання  і  я  відчув  себе  не  потерпілим,  а  тим  водієм,  який  наїхав  на  таксі.  Наситившись  моїми  відповідями,  як  вампіри  кров'ю,  вони  побажали  всього  найкращого  і  вийшли  з  палати.  Як  тільки  двері  за  ними  закрилися,  в  палату  зайшов  лікар.  Я  "вдарив"  його  по  обличчі  питанням.
-Як  вона?
-Вона  жива...  Поки  що.  В  неї  дуже  серйозні  травми,  тому  швидше  за  все  вона  не  виживе.  Вона  отримала  перелом  практично  всіх  ребер  і  обидвох  ніг,  втратила  руку,  в  неї  проломаний  череп  і  крім  цього  всього  її  права  легеня  з  хвилини  на  хвилину  відмовить.  Вона  підключена  до  апарату  штучного  дихання.  В  неї  всього  3%  на  життя.  Співчуваю  вам.
-Як  не  виживе?  Ви-ви  знущаєтеся?  Зробіть  все,  зробіть  а-а-абсолютно  все  щоб  вона  вижила  -  заікаючись  вичавив  я.
-Вибачте,  ми  і  так  робимо  все  можливе,  але  в  неї  травми  несумісні  з  життям.  Її  стан  надзвичайно  важкий  і  дуже  нестабільний.  
-Де  вона?  -  запитав  я.
-Вона  в  реанімаційній,  але  вам  не  можна  до  неї.
-Мені  все  рівно,  що  можна,  а  що  ні.  Я  хочу  побачити  її.
-Вибачте  але  ні.  -  з  співчуттям  і  водночас  тоном  заборони  відповів  лікар  і  вийшов  з  палати.
       Я  був  в  паніці,  я  не  знав,  що  мені  тепер  робити  і  як  бути  далі.  Натомість  через  безвихідь,  я  просидів  на  лавці  в  залі  очікувань  цілу  ніч.  Мене  розбудило  пожвавлення  в  приміщенні  і  я  вирушив  на  пошуки  лікаря.  Поговоривши  з  ним,  нічого  втішного  я  не  дізнався,  все  по  старому.  Стан  Лілі  дуже  важкий  і  тепер  шанси  на  виживання  за  ніч  впали  з  3%  до  2%.  Блідий,  голодний  і  втомлений,  я  пішов  додому  сказавши  лікарю,  щоб  він  зателефонував  мені,  як  тільки  щось  зміниться.  Зайшовши  до  себе  на  подвір'я,  я  побачив  старих  бабусь,  які  як  завжди  сиділи  перед  моїм  під'їздом  і  займалися,  тим,  що  колись  мій  вчитель  з  фізики  в  школі  називав  "ОБС"  (Одна  Бабця  Сказала).  Вони  привіталися  зі  мною  і  запитали  де  Ліля,  на  що  я  байдуже  відповів  "Вона  померла".  Вони  перехрестилися  і  почали  щось  розпитувати,  але  я  їх  не  слухав.  Я  на  своєму  діапазоні  в  режимі  автопілота,  пішов  до  своєї  квартири.  Відчинивши  двері,  я  нероздягаючись,  завалився  на  ліжко  і  почав  дивитися  в  одну  точку,  яка  називалася  "Дев'ятий  вал".  Не  знаю  чому,  але  саме  в  той  момент,  я  почав  бачити  в  ній  красу.  Хоча  це  дешева  копія,  з  практично  безбарвними  тонами  і  облізлим  лаком  з  рами,  але  я  дивився  на  неї  з  захопленням  стараючись  не  думати  про  найгірше  про  що  сказав  старим  коли  заходив  в  будинок.  Правду  кажуть,  що  краса,  показується  в  горі.  Я  лежав  і  старався  ні  про  що  не  думати,  але  думки  лізли  величезними  масами  в  мій,  і  без  того  втомлений,  мозок.  Перебуваючи  в  фізичному  стані  спокою,  внаслідок  чого  моє  тіло  почало  затерпати,  я  дивився  на  картину  і  більше  нічого.  Все  що  створювало  рух  в  моєму  тілі,  це  тільки  очі,  які  бігали  по  площі  полотна,  в  бажанні  знайти  щось  таке,  чого  я  раніше  не  бачив.  Проте  нічого  такого,  чого  я  там  не  бачив,  не  було.  Я  тільки  захоплювався  старим,  як  світ  полотном,  яке  я  купив  на  базарі  щоб  прикрити  косяки  які  залишилися  від  початого  але  незавершеного  ремонту.  
       Власне  дихання,  серцебиття  і  пульсація  в  скронях,  були  єдиним  доказом,  які  свідчили,  що  я  ще  не  помер.  Тиша  була  така,  що  все  вищеперечислене,  грало  роль  страшного  ката,  котрий  хотів  позбавити  мене  слуху  і  звести  мене  з  розуму.  До  всіх  фізіологічних  джерел  шуму,  долучився  звук  крапель,  які  били  по  раковині  умивальника  на  кухні.  Десь  читав,  що  настрашнішою  смертю,  є  та,  коли  людину  прив'язують  до  крісла,  повністю  знерухомлюють  її,  а  над  її  головою  прикріплюють  ємність  з  водою  в  якій  роблять  отвір,  через  який,  з  певним  інтервалом  падають  краплі.  Людина  не  може  витримати  цього  на  психологічному  рівні  і  помирає  від  розриву  серця.  Ті  хто  вирішили  випробувати  цю  страту  на  собі,  казали  "Створюється  відчуття,  що  тобі  зараз  проломить  череп,  коли,  приблизно  десятитисячна  краплина  води,  падає  на  твою  голову.  Якщо  в  вас  було  таке  відчуття  і  ви  не  були  експерементатором,  то  Царство  вам  небесне,  тому,  що  це  є  першим  симптомом  того,  що  скоро  ви  з'їдете  з  глузду  і  кінець  кінців  помрете".  Я  думав,  як  ж  це  можливо.  Невже  людину,  істоту,  яка  домінує  на  блакитній  планеті,  можуть  вбити  краплини  води,  які  падають  на  черепно  мозкову  коробку  з  певної  висоти.  Я  не  хотів  думати  про  те,  що  моя  дівчина  вже  однією  ногою  в  могилі,  тому  роздумував  над  такими  речами,  з  метою  трішки  відволіктися.  Але  думки,  які  не  стосувалися  Лілі,  перебували  в  моїй  голові  тільки  декілька  хвилин,  а  потім  тікали.  
   Тишу  в  моїй  кімнаті  розірвав  на  шматки  дзвінок  телефона.  Це  був  лікар  з  яким  я  говорив.  Я  з  швидкістю  світла  підніс  трубку  з  надією,  що  є  гарні  новини.  Але  все,  що  я  почув,  це  тільки  те,  що  моя  кохана  може  жити,  але  як,  кажуть  в  народі,  тільки  як  "овоч".  Життєві  процеси  буде  підтримувати  апарат.  Від  лікаря  ж  прийшла  додаткова  новина,  що  цієї  ночі  їм  привезли  дівчину,  яка  випала  з  вікна  4  поверху,  коли  мила  вікна,  і  якій  була  потрібна  термінова  пересадка  печінки,  лівої  легені  та  обох  нирок,  оскільки  від  удару  об  землю,  вона  крім  переломів  та  внутрішньомозкової  кровотечі,  втратила  органи,  які  ось-ось  відмовлять  через  сильні  пошкодження.  Лікар  попросив  приїхати  до  нього,  що  я  і  зробив.  Ввійшовши  в  лікарню  він  зустрів  мене  особисто  і  провів  прямо  до  свого  кабінету,  де  між  нами  розв'язалася  не  надто  приємна  розмова.
-Розумієте,  ваша  дівчина,  як  я  вже  казав,  може  жити  тільки  в  тому  випадку,  якщо  буде  під'єднана  до  апарату.  Вона  ніколи  не  прийде  до  тями  і  ніколи  не  зможе  сказати  вам  хоч  одне  слово.  В  свою  чергу,  вона  може  врятувати  життя  дівчині,  якій  потрібна  пересадка  органів,  котрі  залишилися  в  Лілії  не  пошкодженими.  Принаймні,  сьогоднішня  потерпіла  буде  жити  повноцінним  життям,  якщо  ви  зробите  правильний  вибір.  Надіюся  ви  розумієте  до  чого  я  хилю?  -  ця  інформація  комбінована  з  кінцевим  запитанням,  вибили  мене  з  колії.    Я  не  знав,  що  відповісти  цьому  чолов'язі  в  білому  халаті  і  сивими  вусами.
-На  роздуми  ви  маєте  небагато  часу.  Всього  один  день.  -  перервав  мій  хід  думок  лікар.
-Добре.  Я  скажу  вам  свою  відповідь  сьогодні  ввечері  зателфонувавши  вам.
-Буду  чекати  з  нетерпінням.  -  відповів  лікар.
Після  цього,  я  опинився  в  самому  скрутному  становищі  за  все  моє  життя.  По  дорозі  додому  мені  зателефонували  практично  всі  з  моєї  роботи  і  в  тому  числі  батьки  аби  висловити  співчуття.  Тато  з  мамою  вирішили  приїхати  і  підтримати  мене,  але  я  їх  відмовив  від  цього  сказавши,  що  гості,  це  зараз  найменше  чого  я  чекаю.  Зайшовши  в  магазин  і  закупивши  практично  весь  спритний  відділ,  котрий  в  тому  магазині  не  виділявся  широким  асоритментом,  я  продовжив  шлях  додому,  відкупоривши  по  дорозі  пиво.  До  вечора,  моя  спальня  була  просто  едемом  для  бомжів,  які  збирають  бутилки.  Все,  включаючи  стіл  кухні  і  підлогу  спальні,  було  завалено  пляшками  з  пива  та  горілки.  Але  мій  проклятий  стан,  навіть  не  дозволяв  сп'яніти.  Прийнявши  рішення,  я  взяв  в  руки  телефон  і  зателфонував  лікарю  по  тому  номеру,  який  він  мені  залишив.
-Доброго  вечора.  Я  обдумав  вашу  пропозицію.  Словом...я  вирішив  врятувати  ту  дівчину.  Від'єднуйте  Лілю  від  апарату  і  робіть  все  потрібне.  -коли  я  відвів  телефон  від  вуха,  він  ще  щось  говорив  про  документи,  які  треба  підписати  щодо  мого  офіційного  дозволу  від'єднання  від  апарату,  але  я  завершив  дзвінок  і  кинув  телефоном  об  стіну.  Згоди  від  батьків  Лілі  не  потрібно  було,  тому,  що  їх  в  неї  не  було.  Вони  розбилися  на  машині  коли  їхали  ще  по  маленьку  Лілю  в  село,  де  її  залишили  під  наглядом  бабусі.Ось  і  її  спіткала  така  доля.  Вона  навіть  не  мала  братів,  чи  сестрер,  дядькя  чи  тітки.  Та  бабуся  давно  померла.  Тому  вона  була  одна,  поки  не  з'явився  я.  Я  проклинав  себе  за  те,  що  я  взяв  таксі,  за  те,  що  вирішив  піти  в  магазин  і  зупинитися  саме  біля  нього.  Чому  я  не  підтримав  нашу  ідею  піти  додому  пішки?  Чому  я  саме  на  вечір  захотів  купити  продуктів,  а  не  почекати  до  завтра?  Вся  провина  була  на  мені  хоча  всі  казали,  що  я  в  цьому  не  винен,  що  я  не  міг  передбачити  подій.  А  якби  я  був  ясновидцем,  то  врятував  би  життя  двом  людям,  одну  з  яких,  я  любив  більше  власного  життя.  
Лілю  поховали  за  всіма  традиціями.  Кошти  на  похорон  зі  всієї  редакції  зібрала  моя  директорка  в  таємниці  від  мене,  зайнялася  організацією  церемонії.  На  похороні  був  весь  мій  колектив,  всі  мене  підтримували  як  могли.  Їхні  слова  частково  втішали  мене,  але  з  іншого  боку  я  розумів,  що  вони  не  мають  нінайменшої  сили  аби  повернути  мою  кохану  до  життя.  Всі  казали  "Я  тебе  розумію.  Співчуваю".  Хоча  розуміти  вони  не  могли.  Вони  брехали,  адже  вони  не  втрачали  людину,  яку  вважали  сенсом  життя.  Всі  ці  слова  сипалися  на  мене  знову  і  знову.  Я  знав,  що  вони  щирі,  я  розумів,  що  вони  сказані  не  просто  так,  а  щоб  допомогти  мені  психологічно.  Після  похорону,  я  вирушив  додому,  ляг  спати  і  наказав  собі  забути  все,  цілком  все,  що  сталося  того  дня,  окрім  імені  моєї  коханої  і  пам'яті  про  неї.  
Минуло  чотири  місяці.  Все  йшло  як  і  раніше.  Я  їв  те,  що  завжди,  я  спав  там  само  де  і  123  дні  тому,  я  дивився  телевізор  як  і  колись,  але  без  неї.  Все  було  як  і  наприкінці  червня,  але  за  її  відсутності.  Я  жив,  просто  жив  і  все.  Тижні  злітали  швидко,  і  ось  в  один  суботній  ранок,  до  мене  в  двері  подзвонили.  Коли  я  відчинив,  то  побачив  незнайому  мені  дівчину,  якій  з  вигляду  було  24-25.
-Доброго  дня.  -  сказала  вона  -  Я  довго  Вас  шукала,  оскільки  в  лікарні  Ви  не  залишили  жодного  контакту,  окрім  номера  телефону  на  який  я  неодноразово  дзвонила  але  нічого  крім  слів  оператора,  що  Ви  поза  зоною,  я  не  чула.  Я  приїхала,  бо  хотіли  сказати,  що  співчуваю  Вам  і  вашій  втраті.  Ви  не  знаєте  мене,  але  я  знаю  Вас.  Я  та  дівчина,  яку  посмертно  врятувала  Лілія,  віддавши  мені  свої  органи.  Мені  дуже  жаль,  але  я  буду  до  смерті...
-Досить  в  моєму  житті  слова  "смерть"  -  перебив  я  дівчину  і  затих,  дозволивши  їй  продовжити.
-Вибачте,  але  я  б  хотіла  познайомитись  з  Вами  поближче,  адже  я  залишилася  жива  дякуючи  вашій  дівчині  і  вашому  вибору.  Мене  звати  Ніла.  Я  б  хотіла  стати  Вам  якщо  не  другом,  то  хоча  б  знайомою,  тому  що  до  смерті...ой  вибачте  -  доторкнувшись  пальцями  до  губ,  перефразувала  -  завжди  буду  перед  вами  в  боргу.
Я  був  в  такому  стані,  що  мало  розумів  чого  від  мене  хоче  ця  дівчина,  яка  виглядала  досить  непогано  одітою  і  викликала  довіру  та  причину  думати,  що  вона  досить  забезпечена  людина.  Хоча  її  природню  зовнішність  трішки  псували  шрами,  які  залишилися  з  дня  трагедії.
-Можна  зайти?  -  запитала  вона.  
Я  відійшов  від  дверей  даючи  їй  місце  для  проходу,  цим  самим  показавши,  що  я  не  проти.  Бесіда  була  досить  болючою,  тому  що  ми  зачепили  той  страшний  вечір  і  день  коли  вона  випала  з  вікна.  Ми  сиділи  і  плакали.  Вона  здалася  мені  хорошою  людиною.  А  можливо  тільки  здалася.  Хоча  ні,  вона  дійсно  хороша,  якщо  прийшла  подякувати  і  познайомитися.  Наприкінці  ромови,  коли  вона  вже  збиралася  йти  додому,  вона  попросили  мене  показати  могилу  Лілі.  Я  погодився  ічерез  декілька  хвилин,  коли  я  був  готовий  покинути  свій  бункер,  ми  вдвох  вийшли  з  будинку,  сіли  до  неї  в  машину  і  поїхали  по  моїх  вказівках.  По  дорозі  ми  зупиниися  біля  квіткового  магазину.  Згадавши  той  вечір,  я  покинув  салон  машини  і  вийшов  на  тротуар,  поки  Ніла  була  в  магазині  та  купляла  квіти.  
Я  закурив,  поки  чекав  її  біля  непоганого,  дорогого  на  перший  погляд,  авто,  власницею  якого  була  моя  сьогоднішня  непрохана  гостя.  Хоча  з  сьогоднішнього  дня,  вона  завжди  буде  бажаною  людиною  в  моєму  домі.  Через  трішки  більше,  як  пів  сигарети,  мої  очі  побачили  неймовірну  красу,  яка  була  зосереджена  в  шикарному  букеті  троянд,  котрий  придбала  Ніла.  Вона  поклала  їх  в  багажник  і  ми  поїхали  далі.  Прибувши  на  місце,  я  провів  її  до  могили,  навпроти  якої  вона  стала  на  коліна  і  почала  дякувати  Лілі,  говорила  з  надгорбком  наче  з  живою  людиною.  Знайомилася  зі  своєю  рятівницею,  а  точніше  з  її  фото.  На  кінець  вона  поклала  букет  на  суху,  порослу  травою,  землю  і  провівши  на  прощання  рукою  по  надгробій  плиті,  підвелася.  Зі  слізьми  на  очах  запропонувала  відвезти  мене  додому.  Але  я  відмовився.  Я  хотів  посидіти  тут.  Зі  своєю  Лілі,  яку  я  так  називав  завжди  і  навіть  в  згадках  так  називатиму.  Залишивши  телефон  і  слова  "Звертайся  коли  завгодно.  Я  завжди  допоможу"  пішла  до  автомобіля.  А  я  сидів  і  плакав,  говорив  до  портрета,  з  якого  усміхаючись  на  мене  дивилася  моя  кохана  і  розумів,  що  вже  ніколи  її  не  побачу.  Впавши  в  колишній  стан  депресії,  я  почимчикував  додому.  Голова  лізла  по  швах,  все  тіло  боліло,  як  в  наркомана  під  час  ломки,  настрій  був,  чесно  кажучи,  не  найкращим.  Швидше  тут  підійде  "ла*но,  а  не  настрій".  Взявши  пляшку  горілки,  400  грам  ковбаси,  я  пішов  геть.  А  прийшовши  назад  в  свою  барлогу,  я  сів,  випив  весь  вміст  бутилки  з  горла,  закусив  дешевою  лікарською  ковбасою  і  відключився
***
В  ту  ніч,  Сергій  повертався  з  роботи  на  якій  засидівся  допізна,  переоформляючи  неправильно  складені  звіти.  Поки  він  одівався,  зателефонував  охоронець,  щоб  запитати,  чи  ще  довго  він  працюватиме.  На  розмову  він  потратив  трішки  більше  30  секунд.  Потім  закрив  кабінет  і  вже  вирушив  до  ліфта,  коли  згадав,  що  забув  на  столі  ключі  від  дому.  Він  забрав  ключі  і  повернувся  до  старого  маршруту,  який  пролягав  від  його  кабінету  до  сталевої  кабінки,  яка  повинна  була  його  спустити  з  п'ятого  на  перший  поверх.  Як  тільки  він  підійшов  до  ліфту,  зникло  світло.  "Проклята  електромережа"  сказав  Сергій  і  ввімкнувши  фонарик  на  телефоні  пішов  по  сходах.  Маршрутки,  трамваї,  тролейбуси  вже  не  ходили,  бо  вже  перевалило  далеко  за  01:00  ночі,  на  таксі  грошей  не  було,  тому  єдиним  виходом  було  йти  додому  пішки  з  сигаретою  у  роті  і  з  навушниками  у  вухах.                                                                                                                                                                                                                                                                          Здається,  що  все  в  цьому  світі  можливо  передбачити  і  уникнути  небажаного,  але  якщо  вам  таке  здаєтсья,  тоді  ви  можете  з  впевненістю  перехреститися,  оскільки,  якби  до  нього  не  зателефонував  охоронець,  на  розмову  з  яким  він  потратив  пів  хвилини,  якби  він  не  забув  ключі  від  дому  в  кабінеті,  якби  не  зникла  електрика,  яка  вивела  з  робочого  стану  ліфт  і  він  спустився  б  ним,  то  біля  аптеки  №14,  він  би  побачив  тільки  автомобіль,  у  водія  якого,  зупинилося  серце  і  він  врізався  в  бетонного  стовпа.  Але  ж  все  таки,  доля  -  річ  спонтанна,  недивлячись  на  нашу  впевненість  по  приводу  передбачуваності  її  планів,  її  "будівництва"  власними  руками  і  думку  про  владу  та  домінування  над  нею.  Адже  доля  -  це  жінка  по  імені  Карма,  а  керувати  жінкою  не  дано  нікому.  Абсолютно  всі  попередні  спроби  обіграти  задумки  Карми  за  життєвим  покерським  столом,  закінчувалися  трагічно.  Вона  прекрасно  грає  в  цю  гру,  її  ставка  -  смерть.  В  даному  випадку  нічого  не  змінилося.  Проклята  власниця  нашого  існування,  нікого  не  здивувала  і  виграла  в  чергового  підлеглого.  Музика,  яка  лунала  в  дорогих  Сергійових  навушниках  на  великій  гучності,  звела  до  нуля  його  шанси  уникнути  зіткнення  з  автомобілем.  Високий  рівень  звуку  в  плеєрі,  не  дозволив  почути  йому,  що  на  нього  з  шаленою  швидкістю  прямує  некероване  авто.  З  диявольською  силою  його  вдарило  масивним  бамбпером,  внаслідок  чого  він  розбив  лобове  скло,  перекотився  через  всю  довжину  машини,  яка  в  свою  чергу  заїхала  в  стовп.  Його  доставили  в  лікарню  з  жахливими  травмами.  Як  тільки  його  родичі  і  дівчина  дізнилися  про  це,  то  миттю  вирушили  до  нього  і  про  його  стан  почули  від  лікаря.  Страшні  пошкодження  ввели  його  в  кому.  
В  момент  коли  він  почав  приходити  до  тями,  біля  його  ліжка,  як  завжди,  по  суботах,  сиділа  його  кохана  і  читала  книгу.  Як  тільки  вона  побачила,  що  він  старається  поворушити  рукою,  одразу  ж  покликала  лікаря,  який  подивишись  на  спроби  Сергія  вийти  з  іншого  світу,  сказав  "Ну  що  ж.  Радійте.  Він  повертається".  Поки  він  був  в  стані  відключення  від  зовнішнього  виміру,  він  взяв  реванш  у  зловісної  жінки  і...  відігрався.  Дійсно,  таких  людей  мало,  вони  гравці  від  природи,  тому,  через  кілька  годин  він  розплющив  очі,  побачив  біля  себе  свою  єдину  і  кохану  дівчину,  яка  тримала  його  за  руку  і  плакала,  та  сказав:
 -Я  вже  помер?
-Ні  мій  хороший,  ти  живий.  Трішки  поломаний  але  живий.  -  зі  слізьми  на  очах  відповіла  вона.
-Мені  приснився  страшний  сон.  Лілі,  моя  рідна,  я  люблю  тебе".    

                                                                                                                                                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468488
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2013

"Брись"

Хтось  казав  "Життя  -  це  довга  смерть,
Бліда,  болюча  і  в  загальному  страшна."
Хтось  казав,  що  життя  -  це  круговерть
Де  сльози  як  горілка,  а  думка  як  вода.

А  я  щоранку  п'ю  власну  і  дешеву  душу
Тоді  як  осад  залишається  на  стінках  чайника
Скажу  я:  "Викиньте  мою  нещасну  тушу
Біля  могили  старого  доброго  дяка."

Бо  він  був  добрим  й  щирим  за  життя
Напевно  рай  для  нього  вже  давно  відкрили
А  я  помер  від  страху  і  від  забуття
Можливо  хоч  тому  мені  позичать  ненадовго  крила

Не  мені  казати  вам,  що  крила,  річ  корисна
Адже  ми  завдяки  їм  здіймаємось  у  вись
І  після  того  як  життєва  дорога  наша  скисла
Нам  кажуть  вищі  сили  як  до  тварини  "Брись".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447034
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2013

О начале.

[b]В  самом  начале  не  было  ничего,  что  могло  бы  заставить  задуматься  о  существовании  высшего  существа  или  если  быть  дох*я  проще  -  бога.  Древним  людям  главное  было  трахнуть  самку,  поспать,  пожрать  и  сделать  так  чтобы  и  их  не  сожрали.  Им  было  абсолютно  по  барабану  что  твориться  на  небе,  в  реке,  море  или  горах,  или  куда  деваются  их  умершие  товарищи.  Пофигу  пока  один  из  них  не  задумался  почему  сверкает  солнце,  х*ярит  молния  и  что  именно  треплет  им  волосы  и  листья  на  деревьях,  а  в  некоторых  случаях  и  вообще  вырывает  с  корнем  эти  самые  деревья.  Поскольку  они  нихрена  не  знали  и  понятия  не  имели  что  такое  наука,  они  придумали  богов.  Мол  тот  бог  руководит  молнией,  тот  ветром,  тот  облаками,  а  другой  огнем.  Они  им  поклонялись  и  благодарили  за  нужную  погоду,  хороший  улов  или  большого  мамонта  которого  они  планируют  схарчить  сегодня  вечером  возле  огня.  После  этого  всего  был  придуман  загробный  мир,  поскольку  никто  даже  думать  не  хотел  что  умерших  едят  черви,  да  и  что  сами  они  скоро  превратятся  в  кучу  костей  под  землей,  которые  со  временем  будут  выкопаны  шакалами  к  вечерним  звериным  вечеринкам.  Но  потом  откуда  не  возьмись  пришли  "избранные"  которые  могли  вызывать  дождь  в  посуху  или  наоборот,  потому  что  они,  по  их  словам,  каждое  воскресенье  выпивают  с  богами  и  вообще  они  лучшие  друзья.  И  тут  вся  общая  масса  людей,  которые  думают  жопой,  а  не  головой,  стали  поклонятся  тем  жуликам  чуть  ли  не  так  же,  как  богам.  Предпоследние  же  в  свою  очередь  жили  как  сыр  в  масле  и  ничего  их  не  болело  и  не  е*ало.  Сказали  сделать  то,  делают,  хочешь  девку,  есть.  Чем  не  жизнь?  Вот  они  и  делали  все  чтобы  сохранить  ее.  
Вот  таких  вождей  стало  очень  много  и  все  они  гипнотизировали  простых  людишек  при  помощи  страха,  что  они  не  попадут  в  рай,  а  будут  сидеть  на  раскаленных  полах  ада  голой  задницей.  А  в  рай  можно  было  попасть  следующим  образом:  либо  веруй  и  страдай  либо  иди  нах*й  к  рогатым  друзьям,  которые  дружно  сидят  возле  котла  с  ложками  помешивая  кипящую  черную  жидкость  именуемую  "смолой"  и  ждут  твою  мерзкую  непослушную  душу.  Вот  так  вот.  Чем  тебе  здесь  хуже,  тем  тебе  Там  будет  лучше.  Закон  жизни,  хули.  
В  свою  очередь  проявлением  богов,  аборигены  считали  любое  явление  природы  поскольку  понятия  не  имели  что  и  к  чему,  поэтому  они  шли  к  жрецам,  по  совместительству  корефанам  богов,  чтобы  спросить  что  это  за  хрень  сверкает  в  небесах,  другая  заставляет  деревья  срываться  с  места  и  лететь  в  теплые  края,  и  стоит  ли  их  бояться.  В  ответ  они  слышали  что  то  на  подобие  "Все  это  проявление  наших  богов.  Бойтесь  их  и  идите  нах*й  сыновья  мои".  На  что  все  прихожане  дружно  кивали  головой  и  уходили  так  и  не  получив  желаемого  логического  ответа.  
Но  спустя  некоторое  время,  несколько  особей  взялись  за  голову  и  сказали  "Нету  никаких  богов,  нас  на*бывали,  давайте  вломаем  п*зды  обидчикам  да  лгунам".  Вот  они  и  поднесли  бунт  который  ничего  толкового  не  дал,  поскольку  верующих  намного  больше  и  бунтари  да  неверующие  невежды  были  сожжены  пламенем  адским  и  будут  за  этот  поступок  вечно  гореть  в  гиене  огненной.  Других  это  пугало  и  поэтому  очень  мало  кто  решался  перечить  законам  Божьим  даже  если  он  был  против  всех  и  против  всего.  Но  все  же  иногда  находились  такие,  которых  вскоре  назвали  еретиками  и  посланниками  Сатаны.  Одних  по  старому  доброму  обычаю  сжигали,  мол  "Из  огня  пришли,  в  огонь  и  вернитесь",  а  других  вешали  на  площадях  чтобы  другие  лицезрели  и  даже  думать  них*я  не  посмели  идти  против  воли  большинства.  С  течением  времени  появились  люди  которые  начали  заниматься  алхимией  и  другими  науками.  Но  такая  вещь  как  наука  в  те  времена  не  приветствовалась.  Попробуй  только  скажи  что  Земля  имеет  форму  шара,  все,  хана,  сожгут  или  повесят  как  врага  народа  и  убийцу  общественной  идеи.  Химиков  считали  колдунами  или  магами  и  тоже  сжигали.  Короче,  на  малое  количество  шашлыка  в  те  времена  не  жаловались.  
Продолжалось  это  несколько  столетий,  но  эволюция  взяла  верх  над  всей  человеческой  биомассой  и  никто  больше  не  отрицал  что  Земля  круглая  поскольку  это  было  доказано,  а  химия  была  полезной  и  всеми  любящей  наукой,  потому  что  именно  благодаря  ей  научились  делать  порох,  различные  напитки,  типа  спирта,  и  эликсиры  именуемые  сегодня  "лекарства".  Так  же  спустя  несколько  лет  продвинулась  механика  и  некий  Леонардо  Да  Винчи  изобрел  самолет.  Его  усовершенствовали,  слетали  на  небеса  и  после  приземления  пришли  к  высшим  слоям  общества  и  сказали  "Летали  мы  на  небеса  но  Бога  там  нету",  им  отвечали  "Бог  повсюду,  это  мы  просто  так  сказали  что  он  на  небесах,  это  оборот  речи.  Иди  нах*й  отсюда  сын  мой".  И  они  шли  не  сумев  ничего  доказать.
Но  время  не  остановить  и  власть  становилась  слабее  да  слабее.  Никто  не  мог  больше  подчинять  своей  воле  людей  так  как  рабство  было  отменено  и  люди  разделились  на  два  типа:  верующие  и  не  верующие.  Верующие  боялись  сделать  что  то  такое,  чего  нету  в  заповедях,  каждое  воскресенье  ходили  в  церковь  и  молились  за  свои  грехи  сделанные  в  течение  недели.  Потом  верующих  стало  больше  и  больше  и  потребовалось  больше  храмов  и  они  понемножку,  из  своего  кармана  начали  вываливать  деньги  на  церковь  тем  самым  покупая  себе,  как  они  думают,  место  в  раю.  Неверующие,  проще  атеисты,  живут  в  свое  удовольствие,  никуда  не  тратят  денег  кроме  своих  собственных  потребностей  и  вообще  в  х*й  не  дуют  что  и  к  чему  и  зачем  просыпаться  так  рано  в  утро  воскресенья.  Они  не  подчиняются  никому  кроме  законов  страны  в  которой  живут  и  ничего  их  не  еб*т.  Инфраструктура  стала  шире,  более  объемной.  Никто  никого  не  сжигает  за  отсутствие  веры  и  не  казнят  за  слова  о  шароподобной  форме  Земли.  
Спасибо  эволюции  за  это,  ибо  благодаря  ей,  люди  перестали  умирать  за  идиотического  рода  выводов  власти.[/b]


(Читайте  также  мои  статьи  в  LiveJournal  [url=""][b]http://devid-stone.livejournal.com/[/b])[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445772
рубрика: Проза, Езотерична лирика
дата поступления 28.08.2013

Корупціонер

Я  хочу  писати,  але  я  не  вмію.
Не  можу,  не  бачу,  ненавиджу  світ.
Я  хочу  почути  але  я  розумію,
Що  ніхто  не  завірить  мій  заповіт.

Я  хочу  щоб  вірші  чіпали  за  душу
По  мозку  текли  неначе  текіла.
Я  хочу  зломати,  я  Всесвіт  порушу
Аби  чиясь  уява  від  віршів  пітніла.

Недописаний  вірш  -  це  страшна  екзекуція.
Він  наче  півмертвий  і  млявий  сапер.
Невміти  писати  це  жахлива  корупція
Тому  в  даний  момент  я  корупціонер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445642
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2013

Охоронці твого світу

Внутрішні  демони  читають  гезети
Випиваючи  останні  краплини  душі.
Вони  намагаються  з  пам'яті  стерти  
Колишніх  жінок  і  серпневі  дощі.

Вони  наче  сміються  і  плачуть  водночас
Спостерігаючи  за  моїм  і  твоїм  лицем.
Душать  мотузкою  свої  спалені  спогади
Називаючи  мене  новим  митцем.

І  хоч  вони  демони,  але  вони  світлі
Незважаючи  на  темні  уривки  з  казок
Татуювання  івритом  на  правому  лікті
Впиває  в  моє  тіло  терновий  вінок.

Тебе  ж  вони  люблять  і  оберігають
Вони  охоронці  твого  власного  світу
Проте  мої  демони  часто  забувають
Що  не  вони  охоронці  твого  тихого  сміху.

За  це  закриваю  я  їх  у  неволі
До  якої  так  звикли  за  минулий  вік
Стоїмо  у  кайданах  на  пекельному  полі
І  рахуємо  свій  двадцять  третій  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426830
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2013

Бо ми кароокі…

Згоряють  коври  від  надмірного  світла.
Я  тону  у  прозорій  хвилі  тепла
Від  цієї  спеки,  від  надлишку  літа
Плавиться  наше  місто,  дороги  і  я.

Ріки  смоли  з  нещасних  шоссе
Зливаються  Нілом  в  один  океан.
Він  темний  як  ніч,  а  я  пишу  ессе,
Яке  містить  в  собі  руйнівний  план.

І  поки  ти  дивишся  сни,  я  випиваю
Літровий  бокал  кришталевих  страхів.
Я  вмію  любити,  я  про  тебе  все  знаю,
Тому  ухиляюся  від  твоїх  жахливих  гріхів.

Приховані  камери  дурнуватих  богів
Розставлені  по  кутах  нашої  спальні.
Ми  втратили  віру  психічно-хворих  років
Які  були  з  нами  у  готельній  вітальні.

Поки  ми  були  разом,  вони  грали  у  нарди
Ставки  були  надзвичайно  високі.
Я  попросив  в  смерті  відкрити  нам  карти,
Але  вона  відмовила,  тому  що  ми  кароокі.

Вона  просто  сиділа  у  чорній  накидці
І  щось  бурмотіла  під  неіснуючий  ніс.
Опісля  я  лежав,  у  ванній,  на  плитці.
Дивувався,  як  ж  швидко  фікус  проріс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426467
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2013

Я наче звук…

Я  наче  звук  у  смердючому  вакуумі,
Теоретично  я  є,  але  я  не  поширююсь.
Світ  зникає  наче  вода  у  раковині
Коли  я  у  темряві  просто  висловлююсь.

Язик  мій  як  лезо,  гострий  й  тонкий,
Ріже  буденність,  слово  і  простір.
Аркуш  з  творами  Гете  брудний  і  вогкий
Через  сльози  і  кров,  які  лились  через  розстріл.

А  ти  любиш  читати,  мріяти,  спати
Ти  любиш  коли  я  завжди  біля  тебе.
Те,  що  ти  хочеш,  нажаль  неможу  я  дати.
Навпаки,  забираю  все  твоє  для  себе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2013

Дівчина з бару

Він  навіть  не  думав,  що  все  буде  так.
Він  вийшов  з  будинку  і  йшов  в  магазин
Його  окуляри  були,  як  яскравий  маяк
А  уява  була,  як  дешевий  бензин.

Він  як  завжди  доходить  до  знайомого  знаку
Де  блакитний  трикутник  і  якийсь  чоловічок,
Який  ніби  щось  знає  про  зброю  Іраку
І  депортує  з  країни  брудних  австріячок.

Не  звертавши  уваги  на  власну  дорогу
Він  просто  йшов,  він  думав  про  світ
Навіть  йому,  як  відомому  кардіологу
Надзвичайно  хотілося  свіжий  бісквіт

Але  він  продовжує  рух  по  ранішній  хліб
І  думає  про  те,  чому  так  спекотно.
Він  не  бере  в  поле  зору  всіх  тих  осіб
Які  міряють  життя  в  літрах  чи  поквадратно.

Проте  вона  не  як  всі,  та  дівчина  з  бару,
Вона  надто  мила  щоб  знову  йти  далі.
Він  більше  не  довіряє  своєму  радару,
Мріє  про  відпочинок  на  жаркій  Гватемалі.

Він  набрався  сміливості,  поважно  зайшов,
Забув,  що  від  ранку  жахливо  голодний
Сів  за  столик,  взяв  меню,  замовив  плов
І  тільки  тоді  зрозумів,  який  ж  він  немодний.

До  нього  підходить  та  офіціантка
На  яку  він  хотів  подивитись  зблизька.
В  руках  відкривається  чорна  барсетка.
Його  підвела  майстерність  холостяка.

Він  щодня  там  бував,  обідав,  вечеряв  
І  поки  він  їв,  то  дивився  на  неї
Оцінював,  милувався,  від  бажання  згоряв
Обійняти  її  або  притиснутися  до  неї.

Проте  з  кожним  днем,  вона  все  більше  блідла.
На  ній  було  видно  втомлення  й  біль.
Через  кожну  годину  до  стільчика  бігла
Витягувала  з  сумки  якийсь  лікарський  гель.

В  середу  зранку  він  все  ж  підійшов
Особисто  спитав  її  як  самопочуття
А  поговоривши  він  проблему  знайшов
"Ендокардит  і  пришвидшене  серцебиття"

Вона  все  росказала,  як  перед  отцем
Сказала,  що  треба  робити  щоб  жити.
Він  вперше  відчув  себе  справжнім  митцем
Робити  щось  треба,  а  не  просто  любити.

Курс  лікування  не  пройшов  надарма
Він  все  ж  таки  лікар,  а  не  звичайний  касир
Тепер  його  дівчина  абсолютно  здорова,
Вона  ж  тепер  вічний  світлий  орієнтир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426256
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2013

Я хворий віршами…

Я  хворий  віршами  і  водночас  тобою
Лікуюся  творами  й  твоїми  губами.
На  кожному  кроці  я  голос  твій  чую,
Перестаю  володіти  своїми  ногами.

Бо  думка  про  тебе  це  так  званий  вірус,
Який  руйнує  зсередини  весь  організм.
Кохання  моє  надто  складний  фокус,
Кохання  моє,  це  як  алкоголізм.

Біжу  наче  по  пляшку  до  твого  дому
Щоб  знову  напитись  твоїми  очима,
Коли  знову  відчую  у  розумі  втому
Я  встану  як  демон  перед  твоїми  дверима.

А  знаєте  правду  казав  гороскоп,
В  який  я  не  вірив  скільки  живу
Хоча  ні,  постривайте,  я  заплутався,  стоп.
До  чого  тут  це,  що  я  несу?

Ці  всі  зодіаки  не  мають  різниці
І  що  б  не  казали,  я  кохаю  і  все,
Коли  ти  поруч,  стають  ширші  зіниці.
Я  знову  дивлюся  в  твоє  лице.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425889
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2013

Я знову розпадаюся…

Я  знову  розпадаюся  на  дрібні  атоми
І  окислююся  в  брудному  міському  повітрі.
Купую  собі  старі  бавоняні  светри
Які  гріють  тіло  на  холодному  вітрі.

А  дорога  смерті,  як  завжди  безкінечна
І  стара  з  косою  вже  стоїть  на  порозі,
Вона  зі  мною  чомусь  надто  відверта.
Заперечувати  їй  я  просто  не  взмозі.

Мої  руки  тремтять,  вмираю  вдесяте.
Я  впав  із  Голгофи  і  зламав  душу.
Гіпс  тут  безсилий,  анестезія  проклята
Не  рятує  від  болю,  а  навпаки  руйнує  тишу.

А  тиша  для  мене  як  антибіотик
Приймаю  її  і  запиваю  сухим  вином.
Мої  вірші  для  неї  це  просто  наркотик
Які  вона  читає  п'ючи  чай  з  молоком.

З  ними  стартує  її  новий  ранок
Моя  згадка  про  неї  пішла  на  балкон.
Дістала  з  кишені  пачку  цигарок
І  дивиться  вперто  на  дім  без  вікон.

Душі  летять  як  дробинки  з  рушниці
Вириваючи  з  корінням  мої  слова.
Вибухають  коли  я  чиню  дурниці.
Внаслідок  чого  розпочалась  війна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425881
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2013

Голос на CD-дисках.

Більшість  пише  про  красу  і  природу
Я  ж  пишу  про  біль  та  страхи.
Дивлюся  ввечері  брехню  про  погоду,
Спостерігаю  за  Сонцем,  яке  гріє  дахи.

Навколо  усі  в  якихось  окулярах
І  бачать  усе  в  рожевих  тонах.
Порив  вітру  б'є  по  моїх  вітрилах,
Коли  бачу  стегмати  на  власних  ногах.

Вони  кровоточать  дешевим  віскі
Але  я  не  можу  від  нього  сп'яніти
Я  п'янію  від  твого  голосу  на  CD-дисках
Уявляючи  якими  будуть  наші  діти.

А  вони  будуть  такими  як  ми.
Будуть  слухати  рок,  любитимуть  літо,
Чекатимуть  з  нетерпінням  весни
І  сплачуватимуть  державне  мито.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424886
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2013

Три ложки цукру…

Три  ложки  цукру  в  ранішній  каві
Запах  якої  зводить  з  розуму.
Я  живу  у  сраній  байдужій  державі,
Яка  не  жаліє  словесного  опіуму.

Я  блукаю  як  самотній  сновида
Дивлюся  на  фото  де  я  з  тобою.
Чашка  керамічна  об  стіну  розбита
Забруднила  вчорашню  картину  твою.

Цукор  -  це  мої  три  кляті  слова,
Кава  -  це  твоя  темна  сторона.
Мрія  моя  нарешті  готова
Вона  як  тротил,  така  ж  підривна.

І  її  детонатор,  це  розчарування
У  твоїй  любові  і  у  твоїх  сльозах.
Кур'єрська  доставка  мого  сподівання
Б'є  по  моїх  пустих  кишенях.

В  гаманці  співчуття  і  одна  гривня
За  яку  я  доїду  ввечері  додому,
Твоє  "кохаю"  як  бульбашка  мильна,
Яка  опускається  в  келих  з-під  рому.

Я  його  недопив  коли  був  один,  
А  ти  малювала  якийсь  мій  портрет
Слова  мої  неначе  літній  полин
Але  вірші  нагадують  смачний  вінігрет.

І  нарешті  допив  я  ту  чорну  каву,
Де  три  ложки  цукру,  не  більше  не  менше.
У  Святвечір  я  їм  тільки  одну  страву
Яка  обходиться  мені  як  можна  дешевше.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424884
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2013

З неба летіло янгольське пір'я. .

З  неба  летіло  янгольське  пір'я,
Яке  обпадало  на  мої  вії
Всипало  місто  й  твоє  подвір'я
А  ввечері  знесло  усе  буревієм.

Ті  янголи  билися  за  нашу  віру
Яка  в  нас  слабка  наче  шовк.
Ми  чиним  в  житті  не  надто  сміло
Внаслідок  чого  наш  розум  замовк.

Ми  знову  і  знову  їмо  цукор  страху
Тому  хворіємо  на  дурний  діабет
Малюєм  в  собі  звичайну  зневагу,
Виливаєм  її  на  пожовклий  мольберт.

Ми  художники-маляри  власного  шляху
Де  за  полотно  нам  служать  слова.
Мішаємо  душу  з  розвіяним  прахом
Бо  на  території  Гобі  з'явилась  вода.

Кришталевий  потік  втамовує  спрагу
Змиває  усі  творіння  Леонардо
З  картини,  де  він  показує  відвагу
І  над  якою  нам  задуматись  варто.

Ми  блокуємо  звук  у  своїй  голові,
Щоб  більше  не  чути  слова  "Пробач".
З  шаленою  швидкістю  падаєм  в  дні
В  яких  не  отримали  звичайних  віддач.

Від  того  життя  яке  в  нас  було
Давно  не  надходить  нових  дзвінків.
Собі  надрізаю  я  праве  крило,
Висаджую  клумби  з  похоронних  вінків.

Тим  часом  пір'їни  засипавші  нас
Вертаються  знову  в  світлі  небеса,
Врізаються  в  шкіру  і  продовжують  час
Який  знову  косить  смертельна  коса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418880
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.04.2013

Твої сльози, як дозрілі фрукти…

Твої  сльози,  як  дозрілі  фрукти
Які  я  збираю  кожної  осені,
Без  тебе  мене  атакують  інсульти
Тому  що  ми  вже  взаємоспоріднені.

Ми  один  організм,  ми  давно  вже  залежні  
Від  дотику  рук,  від  статичного  струму.
На  День  Конституції  ми  такі  протилежні
Адже  я  ненавиджу  російську  Держдуму.

Я  перебував  у  власному  вакуумі
Де  дихати  важко,  майже  неможливо.
Людство  шукає  спасіння  в  опіумі,
А  я  шукаю  в  тобі,  це  дуже  важливо..

А  не  знайшовши  притулку,  я  знову  вмираю
У  своїй  кімнаті,  яка  повна  диму.
Від  власного  смутку  я  знову  втікаю
Тримаючи  в  роті  мову  невловиму.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418765
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.04.2013

Давай без прелюдій.

Гуляти  по  небі,  це  щось  надзвичайне
Ти  бачиш  усіх,  відчуваєш  їх  тілом.
Проводиш  лекції  про  просте  і  банальне
І  робиш  це  неперевершено  та  вміло.

Ти  розповідаєш  про  вірші  і  прозу,
Доносиш  до  вух  усіх  слухачів
Казку  моралі,  воскресшу  з  морозу
Запроваджуєш  правила  для  викладачів.

І  сидиш  наодинці  у  себе  в  будинку,
Підкидаєш  дрова  в  старенький  камін.
Пестиш,  оберігаєш  ту  маленьку  перлинку,
Яка  не  хоче  злізати  із  твоїх  колін.

Вона  любить  тебе,  та  білосніжна  перлина,
Яку  називаєш  ти  власною  совістю
Проте  вона  тане,  вона  ж  як  людина
І  ти  рятуєш  її  залізною  скромністю.

Без  неї  ніхто  ти,  просто  істота
Якій  дорога  закрита  в  країну  ілюзій,
Ти  будеш  як  огидна,  нещасна  мерзота
Тому  давай  обійдемся  без  дешевих  прелюдій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013

Ми зорі ловили в диряве відро…

Ми  зорі  ловили  в  старе  диряве  відро,
А  потім  збирали  до  своїх  кишень
Несли  їх  в  якесь  забуте  Богом  бюро,
Де  отримували  знову  свіжу  мігрень.

Тим  часом  Місяць  подав  в  розшук  на  нас,
За  вкрадене  світло  з  його  власних  небес.
Ми  знову  спустошили  столітній  запас
Який  вперто  збирав  одноденний  прогрес.

Ми  як  Боні  і  Клайд,  ми  знов  стали  вищі
На  сходинках  власного  розвитку  мук,
А  горе  та  сум  лежать  на  кладовищі,
Тому  що  ми  вбили  їх  як  набридливих  мух.

І  ми  зараз  разом,  ми  любимо  тишу
Вона  нам  наспівує  Пола  МакКартні
Я  щастя  ловлю  як  польову  мишу
Яка  завелася  у  місцевій  книгарні.

Вона  з'їла  всі  книги,  журнали,  брошурки
Які  ми  так  довго  ночами  писали,
Вони  про  життя  і  про  наші  стосунки
Ми  знову  будильник  на  "сім"  не  поклали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418514
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013

Найприємніша хвороба

Сон  -  це  найприємніша  хвороба,
Якою  вона  могла  заразити  мене.
Мені  снилася  палуба,  море  і  Куба,
Все  те,  що  ніколи  більше  не  мине.  

В  снах  бачив  Карпати  і  зоряний  простір,
Де  ми  пили  глінтвейн,  були  вкриті  пледом,
Вірші  мої  давно  вже  втратили  розмір,
Писалися  швидко,  текли  липовим  медом.

І  ті  пазли  які  я  випадково  розсипав,
Були  лиш  частинками  твоєї  душі,
Тоді  у  собі  я  вперше  нащупав
Фрази  великих  і  черстві  біляші.

У  мене  всього  один  спосіб  бачити,
У  неї  ж  в  наявності  сто  способів  чути,
Я  досі  не  знав,  як  долі  віддячити
За  те,  що  довзолила  подих  відчути.

Та  суміш  повітря  її  слів  і  свободи
Живила  мене,  давала  натхнення,
Плани  мої,  це  соціальні  відходи
З  яких  фабрики  роблять  вишневе  варення.

А  по  мотивах  тих  снів,  я  зніматиму  фільм
В  якому  зроблю  її  головним  персонажем
Де  буде  фігуруючим  совість,  не  біль,
А  твори  мої  будуть  її  макіяжем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418266
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.04.2013

Ми слухали "Бітлів"…

Ми  слухали  Бітлів,  ми  були  в  нірвані.
Ми  їхали  знову  на  черговий  фест
На  нас  були  сині  джинси  порвані,
І  всім  ми  показували  знайомий  жест.

Ми  були  як  світло  у  темному  лісі
Ми  брали  усе,  що  давав  нам  цей  світ.
Я  знову  читав,  що  в  твоєму  волоссі
Заплутались  промені  незнаючі  алфавіт.

Я  лежав  на  траві,  ти  була  біля  мене,
Росказувала  знов  про  безсмертя  богів
А  я  відповідав:  "Іди  маленька  до  мене".
Клав  руки  на  стегна,  вбивав  комарів.

Ми  знали  ті  схеми,  були  знайомі  з  законами
Які  довзоляли  разом  бути  нам.
Ми  були  один  для  одного  клонами,
Віддавав  перевагу  тільки  твоїм  рукам.

Бо  руки  твої,  ніжніші  за  шовк
Хай  тільки  згадаю,  мурашки  по  тілі
Я  знову  помер,  я  знову  замовк,
Сміюся  з  тих  банків  які  збанкрутіли.

Вони  не  сплатили  податку  за  сон,
І  доля  із  ними  сама  розібралась,
А  наші  серця  бились  в  унісон
Тому,  що  до  мене  ти  адаптувалась.

І  от  в  нас  на  спинах  порвались  футболки
Ноги  уже  ледь  торкались  землі
В  нас  виросли  крила,  мрії  стали  як  голки,
Ми  піднімались  наверх,  слідами  крові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418021
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2013

Я прочитав в "Times"…

Я  прочитав  в  "Times",  що  ти  вже  пішла,
І  не  допила  свою  ранішню  каву.
Поки  та  стигла  ти  зробилася  зла,
Ти  била  весь  посуд  знову  і  знову

А  заспокоїти  міг  тебе  тільки  Шекспір
Якого  читала  весь  час  перед  сном,
А  я  так  любив  повертатись  в  той  двір
Де  дощ  був  неначе  солодке  вино.

Ми  чекали  тих  злив,  як  Пришестя  Христа,
Сиділи  на  лавці,  як  завжди  щось  співали,
І  поводились  ніби  дрібна  дітвора
Та  біль  один  одного  щодня  відчували.

Бо  ми  невід'ємні  як  кисень  й  вогонь
Без  тебе  я  просто  існувати  не  взмозі  
Тому  повернись,  дай  тепло  тих  долонь,
Які  так  люблю  відчувати  в  дорозі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2013

Я гуляв по місту…

Я  гуляв  по  місту,  яке  залите  дощем,
Він  змиває  слова,  та  деградацію  людства.
Він  як  аспірин,  він  підставляє  плече
Аби  я  не  впав  від  власного  благородства.

А  вимова  моя  ідентична  амебі
Крихітні  фрази,  мікроскопічні  слова.
Я  вчора  забронював  собі  номер  на  небі,
Коли  зазвучала  тривога  бойова.

І  знов  виноградом  котяться  сльози
Із  твоїх  очей,  які  були  кольору  раю
Через  тебе  в  крові  недостача  глюкози
Тому  я  вже  вкотре  палити  кидаю.

А  темпераменти  наші  досить  подібні
Мабуть  тому  ми  так  гарно  живемо.
І  сни  у  нас  теж  досить  відповідні
Тим  всяким  речам,  які  руйнують  небо.

І  ми  знов  падаєм  в  шахту  в  якій  дуже  темно
Та  риєм  тунелі  як  ті  маленькі  кроти
Живемо  в  містах  де  завжди  дуже  тепло
Але  де  все  рівно  всім  закривають  роти.

Хоч  Сонце  пече  нас  як  яєшню  на  кухні
Ми  все  рівно  живем  в  мережі  "Інтернет"
І  знову  пінгвін  стрибає  зі  скелі
Він  хоче  летіти,  він  написав  вже  сонет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417738
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2013

Так обожнюю…

Так  обожнюю  дивитися  на  вогонь,
Разом  з  ним  згоряє  усе  зле  і  погане  
Не  відчувати  навіть  власних  долонь
Коли  тебе  знову  вдесяте  не  стане.

А  він  горить  завжди  і  повсюди
Спалює  власним  тілом  усі  ті  листи,
Які  надсилають  чи  отримують  люди
Життя,  від  якого  неможливо  втекти.

А  воно  в  нас  одне,  втекти  значить  вмерти,
Віддати,  як  кажуть,  Богові  душу,
І  мало  хто  може  наважитись  стерти,
Забути,  втопити  ту  долю-вельможу

Я  бачив  це  все,  я  був  в  тих  місцях
Де  люди  щасливі,  де  вміють  любити
Але  я  був  у  краю,  де  живуть  на  ножах
І  ладні  за  слово  один  одного  вбити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417664
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2013

Ранок та зелений чай.

Мій  ранок  почався  з  зеленого  чаю
Який  був  залитий  святою  водою
Допивши,  в  тій  чашці  я  спогад  шукаю
В  якому  ти  всюди  була  зі  мною.

Сни  мене  просто  рвуть  на  шматки
Оскільки  ні  разу  ти  в  них  не  з'являлась
Ти  просто  змотала  смертельні  нитки
І  знову  у  храмі  зі  слізьми  сповідалась.

Я  просто  хотів  повернути  тебе  
Але  ти  пішла,  тихо,  по  англійськи.
І  ця  тиша  вже  наче  споїла  мене
Поки  я  просто  сидів  і  чекав  звістки.

Та  раптом  мій  слух  розрізає  дзвінок
Я  відчинив  двері,  переді  мною  вона
Тоді  наче  впав  якийсь  терновий  вінок
Як  тільки  почув  "Я  любю  тебе.  Яка  ж  я  дурна".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417315
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2013

Угода з дияволом

Дорога  моя  тяглась  через  поле
І  я  бачив  як  місяць  пасе  мертві  зорі
Ці  темні  небесні  реінкарнаційні  простори
Вбивають  мій  розум  і  думки  прозорі

Я  наче  летів  над  поверхнею  грунту
Говорив  із  дияволом  про  продаж  душі,
Вона  ж  в  мене  чорна,  схильна  до  бунту,
Не  вміє  любити,  в  неї  мрії  сліпі

А  угода  з  нечистим  вже  підписана  кров'ю,
Кров'ю  яка  стікала  по  моїх  очах
Засліплювала  мову,  свідомість  і  долю
Які  завжди  читали  Меріме  мені  по  ночах

Тепер  без  казок  я,  без  творів  про  щастя
Без  світла,  без  кисню,  без  власного  Я
І  знову  іду  по  голому  полю
Мене  вже  чекає  самотність  моя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417311
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2013

Годинник невтомно відстукував час

Годинник  невтомно  відстукував  час
Звук  руху  стрілки  втомлював  вуха
Я  відчував  спрагу  і  навіть  не  раз
Сидів  сам  в  кімнаті  й  нікого  не  слухав.

Я  був  радий  просто  тому,  що  живу
Любив  так  дивитись  на  Сонце  до  болю,  
До  втоми  в  руках  по  житті  я  пливу
І  в  якості  лодки  використовую  долю.

І  кожна  ріка  має  свій  океан,
Моя  ж  ріка  біжить  стрімко  до  тебе
Раптом  водоспад,  я  беру  дельтаплан
Лечу  над  землею,  поближче  до  неба.

І  хай  там  і  холодно,  вітряно,  мокро
Поміж  отих  перисто-купчастих  хмар
Але  я  спішу,  мій  мобільний  на  "вібро",
Моя  голова  -  це  так  званий  димар

З  неї  завжди  виходять  ідеї,
Тоннами  лиються  чиїсь  слова
Кожен  із  нас  має  власні  двері
В  які  він  заходить  нажившись  сповна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2013

Сонце так низько…

Сонце  так  низько,  а  я  вже  прокинувся
Стою  на  балконі  із  чашкою  кави
Життя  так  побило,  але  я  тримаюся
І  дивлюся  на  квиток  до  Братислави.

Інколи  життя  розпадається  на  шматки,
Які  ми  потім  дуже  довго  складаємо
Регулярно  розмотуємо  душевні  витки
Які  об'єднуються  в  ідеологічне  пасмо.

І  я  ненавиджу  дні,  в  яких  нема  мрії,
Адже  вона  є  поштовхом  до  нових  звершень.
Саме  вона  годує  з  руки  надії,
Не  надсилаючи  нам  фальшифих  запрошень.

Бал-маскарад  злих  циністів  і  скептиків
Проходить  завжди  у  супроводі  сну.
Сон  є  носієм  різних  дешевих  амулетиків
На  яких  викарбовував  назву  адресну.

І  не  вміли  любити  ми  життя  і  ту  думку
Які  нас  так  гріють,  насолоду  дають
Куштуємо  у  мороці  уяву  вищого  гатунку
Виганяючи  тим  часом  із  себе  всю  лють.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416580
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2013

Чомусь…

Чомусь,  інколи  ми  забуваємо  думати
Забуваємо  мріяти,  сміятися,  любити,
Б’ємо  себе  головою  об  стіну
І  з  жадібністю  беремося  життя  пити
Яке  тече  рікою  з  крану  в  стакан,
Холодними  краплями  біжить  нам  по  горлі
Не  помічаємо  знову  чогось  той  капкан
Який  стоїть  для  нас,  як  подарунок  долі.
І  душа  блукає  поміж  людей  поснулих
Яким  все  одно  на  чиєсь,  головне  своє.
Пропускаю  сонячні  промені  крізь  келих.
Погодьтеся,  адже  добре  коли  двоє
Живуть  разом,  ділять  радість  та  піцу
Дивляться  одне  і  те  ж  шоу  опівнОчі
Насолоджуються  м’якістю  одного  матрацу
А  зранку  відправляються  у  будні  робочі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415881
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2013

Мовні фільтри

В  голові  мороз,  надзвичайно  слизько,
Сон  постійно  падає  і  не  може  піднятись
Мої  ж  думки  до  нього  досить  близько
Але  чомусь  вони  не  вміють  спіткатись.  

Вони  прямі  як  спис  хрестоносця
Влучні,  як  стріла  Робіна  з  Локслі
Масштабні  як  злітна  смуга  авіаносця
Та  єдині  із  всіх,  не  дикорослі.

Сон  і  далі  лежить,  безсилий  та  сумний
Він  знає,  що  я  не  збираюся  йти  спати.
Все  таки  він  як  якийсь  бомж  бездомний,
Який  давно  мріє  про  поїздку  в  Карпати

Він  часто  допомагав  мені  позбутися  болю
Стерти  з  пам’яті  певні  дурні  спогади,
З  клітки  уяви,  криком  просилися  слова  на  волю  
У  яких  на  тілі  були  закріплені  пояси-джехади

І  ось  той  клятий  відлік  вже  пішов,
Все  в  голові  розлетиться  на  кілометри
Потім  ж  настане  період  великих  перебудов.
Треба  використовувати  якісь  мовні  фільтри.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408191
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Три слова перед смертю

Всього  три  слова  перед  смертю,
Далі  три  секунди  вільного  падіння.
Розбитися  об  асфальтовану  поверхню
Ну  що  ж,  таке  було  його  веління.

Я  не  знаю  ким  він  був,
Чим  він  дихав,  що  робив
Просто  знаю,  що  він  був
А  потім  взяв  себе  і  вбив.

Та  не  нам  його  судити,
Це  напевно  його  шлях.
Хоч  страшний  він  і  побитий,
Через  кожен  метр  цвях.

Багато  скаже  «Ну  і  дурень»,
Можливо  так,  можливо  ні.
Хоча  не  заслужив  він  звинувачень
За  чорні  тіні  в  голові.

А  «чотирнадцять»  число  смерті,
Про  це  вже  знає  пів  країни.
І  спогади  про  нього  є  безсмертні
Які  б  не  наступили  тепер  зміни.

І  якось  страшно  знати  те,
Що  хлопця  більше  вже  нема
Доля  сука,  і  це  все,
Уява  вкотре  знов  німа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408189
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Навпроти її будинку

Дихання  затамувалось.  Я  стояв  на  краю.
Краю  дороги  яка  здавалася  мені  прірвою
Я  боявся  так  ніби  зараз  от-от  впаду
А  це  всього  лиш  клята  дорога  до  її  будинку.

В  навушниках  Пауло  Кельйо,  лист  Габріеля,
Я  слухаю  і  думаю,  «Що  ж  їй  казати?»
На  подвір’ї  вкотре  побачив  твого  спаніеля
Який  знову  почав  щось  там  обгризати.

Блін,  небо  таке,  ніби  зараз  піде  злива,
А  я  стою  в  шортах  і  дешевій  бейсболці  
Згадую  яка  ти  колись  була  вередлива,
Дивлячись  на  пляму  на  своїй  синій  футболці.

Годинник  казав,  що  вже  о  пів  на  п’яту
А  я  і  досі  стояв  перед  твоїм  домом
Розумів,  що  мені  знову  голову  відтято,
Яка  котилась  по  дорозі  чи  якимось  аеродором  

Там  сліди  танцю  були  як  згадка  про  весну,
Де  слово  з  восьми  букв  нагнітало  сльози
А  ми  разом  їли  піцу,  з  вигляду  чудесну
І  ти  розповідала  хто  такі  боягузи  та  віртуози.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408077
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2013

І знову самотність…

І  знову  самотність,  віскі  і  цигарка,
Тускле  світло,  камін,  завіса  диму.
Шалені  думки,  скрип  дверей  і  в  голові  дирка  
Через  яку  виливаються  шматки  абсолютизму.

Моя  ж  тінь  кидається  на  стіни  і  стелю
Розбиваючись  мораллю  та  потоком  уяви,
А  розум  пішов  до  найближчого  борделю
Де  сни  повій  з  грошима  вінчали

Я  знову  напився  до  паралізування  мови
Хотів  все  забути,  в  алкоголі  втопитись
На  диктофон  записував  зі  страхом  розмови
Який  повторяв  "Блін,  треба  застрелитись!"

А  тим  часом  зорі  дивились  і  плакали  світлом
Яке  текло  Темзою  по  моїй  підлозі
Сміялись,  ридали,  водили  по  світу
Казали  "Забудь  її"  а  я  був  не  в  змозі.

Осінь  була  для  мене  наче  ліки,
Ліки  від  сліз,  суму  та  спогадів
Я  обпадаю  з  життя  листям  навіки
А  потім  втікаю  від  себе  поміж  стовпів

Згадка  як  завжди  вбивала  мене
Катувала  мене  практично  щоночі
Мій  біль  о  пів  на  першу  йде  по  ТБ
Яким  милуються  якісь  постаті  жіночі

А  після  шоу  тортур  я  знову  безсилий
Сиджу  на  дивані  і  п'ю  дешевий  бурбон.
З  задоволенням  слухаю  гру  на  клавесині
І  відчуваю  як  "повзе"  черговий  вагон

Він  повний  егоїзму,  люті  та  самогубства
І  це  все  от  от  буде  біля  мене
А  я  як  Ісус,  плачу  за  гріхи  людства
Але  не  болем  та  кров'ю,  а  картинами  Клода  Моне  

Клята  випивка  та  сигарети  не  допомогали
А  вона  приходила  знову  і  знову
Я  ж  просто  не  відчиняв  двері,
Я  вкотре  слухав  із  страхом  розмову

Обіцянки  дані  мною  вже  втратили  сенс
Я  ж  просто  брехав  тай  брешу  сам  собі
В  тихі  ночі  задовольняє  мене  з  незнайомкою  секс
А  зранку  хочеться  банальної,  прозорої  волі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2013

Слова зайві

Сни  -  це  єдина  річ  де  ми  разом
Коли  ми  ні  на  що  не  звертаємо  уваги.
Де  тільки  ми,  на  самоті.  
Ми  дивимося  на  нічне  небо,  на  зорі
Лежачи  не  траві,  яка  приємно  масажує  спину.
Якби  все  залежало  від  мене,  тоді  я  б  ніколи
Не  дозволив  нашої  розлуки,  коли  б  вона  не  була.
Я  б  жив  заради  тебе,  а  не  заради  себе  чи  інших  людей,
Виправдовував  би  перед  кимось  свій  щасливий  
Вираз  лиця  просто  гарною  погодою  
Не  задумуючись,  що  це  так  помітно.

Я  продовжував  тебе  любити
Так  само  як  і  на  початку  наших  зустрічей.
Я  кохав  тебе  так,  наче  я  з  тобою  
Буду  разом  всього  одну  добу,  і  не  більше.
Далі  я  зникну,  і  ніхто  не  згадає  про  мене.
Зникну,  наче  мене  і  не  було  взагалі.  
А  ти  швидко  знайдеш  собі  іншого,  
Любитимеш  його  як  і  мене,  можливо  і  сильніше  
А  я  спостерігатиму  за  цим  
Зі  світу  вічності,  з  світу  з  якого  
Я  вже  ніколи  не  повернуся,  як  би  цього  не  хотіли  мої  близькі.

Жаль  звісно  але  життя  нам  дане  один  раз.
І  кожен  живе  його  не  так  як  він  хоче
А  так  як  йому  дано.  Дано  зверху  вищими  силами.
Сильнішими  і  більш  владними  від  нас
Ми  ніколи  не  вміли  жити  заради  когось.  
Жили  тільки  для  себе  і  свого  задоволення.
А  задоволення  у  всіх  різні.
У  когось  це  фото,  у  когось  вокал  чи  живопис
Ще  хтось  захоплюється  колекціонуванням    
Вважаючи  це  цікавим  заняттям.
А  моє  задоволення  та  захоплення  це  ти.  
І  мені  не  важливо  що  там  кажуть  інші.  
Головне  що  я  з  тобою,  а  все  інше  другорядні  справи.
Я  не  знаю,  чи  зможу  я  знайти  дівчину  яка  була  б  кращою  від  тебе
Але  я  і  не  збираюся  шукати  її,  бо  знаю  що  таких  більше  немає.
І  якщо  кохання  це  почуття  прекрасного,  чому
Іноді  воно  завдає  нам  нестерпного  болю.
На  це  питання  напевно  чіткої  відповіді  ніхто  не  зможе  дати.
Адже  у  всіх  це  відчуття  тяги  до  іншої  людини  індивідуальне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395648
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 26.01.2013

Пропита доля…

Він  блукав  по  світу  наче  вітер
Шукав  свою  давно  пропиту  долю
Рятував  щастя  комбіноване  з  горем
Яке  потім  випускав  на  волю

Його  подругою  була  тиша
Найкращим  другом  ж  був  спокій
Його  душа  була  як  міська  миша
Яка  ховалася  в  каналізаційні  стоки

Серце  було  двигуном  щастя
А  легені  фільтром  для  смогу
Уява  осінню  обпадала  як  листя
На  мокру  і  брудну  дорогу

Думки  ж  були  сірі  та  прісні
Наче  вода  у  сільських  річках
Текли  по  розуму  наче  старі  пісні
Які  він  через  день  бачив  у  її  очах

Теплий  потік  повітря  розганяв
Всі  емоції  з  його  блідого  лиця
З  кожним  кроком  він  наздоганяв
Свою  долю,  як  матір  своє  диття

Уявлення  про  суспільство  були  хибне
Він  вважав  всіх  хорошими  та  щирими
І  ніколи  не  бачив,  що  від  них  усіх  тхне
Злістю,  брехнею,  заздрістю  та  вбивствами

Свій  шлях  пропитий  він  так  і  не  знайшов
Навіть  обійшовши  двічі  весь  світ
Але  він  багато  нового  на  собі  відчув
І  з  звихненим  розумом  йшов  через  міст

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395646
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 26.01.2013

Досить схожі…

Вони  були  досить  схожі,
Вона  хотіла  жити  а  він  померти
Жили  собі  як  прості  перехожі
На  вулиці  нещасних  і  доволі  впертих

Він  був  добряком,  приємним  чоловіком
Вона  ж  була  стерва  і  не  вміла  терпіти
Але  щовечора  вона  сиділа  перед  своїм  вікном
І  тихенько  плакала,  думала  що  ж  їй  робити.

Він  кусав  губи  від  нестерпних  мук
Які  завдає  йому  страшна  хвороба
Рішення  прийшло,  і  взялося  лезо  до  рук
Перед  ним  відкрилася  нова  дорога

А  вона  в  глуху  ніч  сиділа  біля  ліжка
Від  переживання  та  страху  руки  тряслися  
Сльози  котилися  по  її  щоках  та  губах
І  в  голові  було  одне  слово  «Помстися»

Її  син  лежав  повністю  нерухомий,  
Але  ще  міцно  тримав  її  за  теплу  руку
Рік  тому  його  збив  якийсь  невідомий
Який  не  допоміг  йому,  не  подавши  руку

Він  втік,  старався  не  згадувати  про  те,
Але  щоночі  він  бачив  того  хлопця  у  снах
Він  просив,  благав  його  про  допомогу
А  чоловік  прокидався  зі  слізьми  на  очах  

Чим  більше  часу    минало,  
Тим  йому  ставало  гірше
Він  проклинав  себе,  все  його  вбивало  
Обіцяв  собі  не  сідати  за  кермо  більше

Але  обіцянки  вже  марні,  хлопець  інвалід
Час  назад  вже  ніяк  не  повернеш  
Йому  здавалося,  що  він  пішов  під  лід
А  під  водою  вже  ніяк  не  вдихнеш.

Чоловік  помер,  він  перерізав  собі  вени.
А  юнак  продовжував  лежати,
Вона  за  ним  доглядала,  лікувала  його  рани
І  щоночі  від  горя  їй  дуже  хотілось  кричати.

Вона  шукала  того  хто  зробив  так  з  її  сином
Хотіла  подивитися  в  очі  і  плюнути  в  обличчя  
А  він  вже  давно  спокійно  лежав  під  ґрунтом
І  його  тепер  вже  ніхто  не  покличе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013

Її фото…

Незнаю  чим  вона  мене  зачепила
Але  мені  точно  з  нею  спокійно.
В  неї  напевно  є  якась  невилима  сила
Якщо  мене  тягне  до  неї  постійно

В  неї  складний  характер,  вона  вперта,
Але  попри  все  це,  вона  вміє  бути  щирою
Без  неї  тепер  все  життя  моє  стерте
Змите  наче  холодною  літньою  зливою

Її  треба  вивчати  як  книгу
Інакше  просто  не  зрозуміти,
Ніколи  не  забуду  я  її  сміху
Який  звучить  для  мене  завжди  і  всюди.

Наші  з  нею  дороги  розійшлися  ще  спочатку
Скільки  разів  я  не  намагався  їх  звести,  марно.
З  нею  я  наче  потрапив  у  казку
У  якій  все  було  якось  примарно.

Я  не  хотів  щоб  все  було  як  у  мріях
Я  хотів  бути  з  нею,  ось  і  все
Через  це  настали  зміни  в  моїх  діях
Я  тільки  пішов  з  дому  і  цілу  ніч  гуляв  по  шоссе.

Думати  про  "що  ж  далі?"  сенсу  не  було
Я  просто  бродив  і  курив  сигарету.
Серце  тоді  нестерпно  боліло
Через  давно  зароблену  тахікардію.

Думки  мозок  мій  точили
Ніби  черв'яки  гнилий  труп
За  лічені  години  від  свідомості  лишили
Набридлививй  болючий  струп

Вона  не  виходила  з  голови  і  досі
І  частенько  нагадувала  про  себе
З  таким  темпом  я  скоро  був  би  на  підлозі
Лежав  мертвим  з  її  фото  біля  себе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391735
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2013

Місто пилу…

Я  зараз  в  Далласі,  штат  Техас
Лежу  в  гамаку  і  дивлюся  в  небо
П’ю  замість  пива  холодний  квас
І  думаю  про  текілу  відверто

Тим  часом  попри  дім  промчав  грузовик
Нагнітаючи  перед  собою  гаряче  повітря
До  цього  всього  я  давно  вже  звик  
Наче  до  розповіді  старого  казкаря

Я  наче  старий  безсилий  стерв’ятник
Який  поїдає  гнилу  мертвечину  дій
Життя  моє  більше  схоже  на  маятник
Який  коливанням  ледь  торкається  вій

Навіть  у  Сахарі  колись  випав  сніг
А  у  мене  все  надзвичайно  стабільно
Тиняюсь  по  світу  не  відчуваючи  ніг
З  кожним  днем  старіючи  повільно

До  минулого  знов  повертатись  не  хочу
Там  все  було  не  так  як  я  хотів
А  тут  все  простіше,  вже  нічого  не  втрачу  
Ні  думки,  ні  мрії  ні  тим  більше  почуттів

Небо  тиснуло  на  мене  сірими  хмарами
А  я  і  далі  не  міг  сказати  собі
«Я  сам  на  землі  із  цими  почварами»  
Від  цього  ставало  холодно  у  голові

Я  знову  блукав  серед  пилу  й  піску
Шукав  свого  пса  який  нещодавно  пропав
У  кінці  авеню  побачив  вивіску
Пабу  в  якому  я  уяву  проспав

Не  знаю  чому,  але  я  не  втомився
Хоча  і  ходив  майже  цілий  день
Йшов  просто  так,  навіть  з  дороги  збився
Насміхаючись  із  своїх  відображень

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012

Двадцять кілометрів до раю

Ліжко  ще  тепле,  а  тебе  вже  немає,
І  запах  твого  волосся  ще  стоїть  у  кімнаті,  
Груди  мені  часте  дихання  розпирає,
А  я  стою  на  балконі  у  темному  халаті.

Я  був  наче  камінь,  наче  той  монумент
Який  почуттів  від  початку  не  мав.
Насправді  просто  я  вчора  помер
І  все  що  задумав  я  сам  зруйнував.

Я  знову  писав,  курив,  знову  пив
Без  тебе  все  йшло  не  так  як  завжди
Душу  свою  я  на  ринку  купив
І  хотів  я  подалі  звідси  втекти.

Біг  куди  не  будь,  лиш  би  не  тут
Згадки  про  тебе  вже  на  п’яти  ставали
І  знов  в  голові  той  страшний  сірий  бруд
Який  мої  вірші  за  три  центи  змивали.

Я  був  наче  скло,  прозоре  й  крихке
На  мені  виднілись  усі  почуття
В  китайському  барі  пив  я  саке
Хотів  знов  напитися  до  забуття.

Не  встиг  я  залитись,  а  вже  знову  ніч
Блукаю  по  місті  як  зомбі  із  фільмів
Дістаю  із  кишені  свій  малесенький  ніж  
І  судомо  тримаю  його  біля  венів.

Подумав:  «Раз  і  все,  мук  більше  не  буде»
І  тут  як  на  зло,  перед  очима  вона,
Згадав  я  її  зраду,  майже  зраду  Іуди
Ковзнув  лезом  по  руці  і  пішов  на  небеса.

А  до  небес  недалеко,  кілометрів  з  двадцять
Я  навіть  втомитися  не  встиг
Знову  був  мертвим,  мені  було  сімнадцять
А  шум  в  голові  так  і  не  затих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386745
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2012

Вони щасливі…

Їм  було  добре  разом,  вони  були  щасливі
Просто  насолоджувалися  світом  який  навколо  них
Стояли  в  обіймах  один  одного,  були  такі  вразливі
І  ловили  шкірою  потік  повітря,  який  невдовзі  стих

Їли  круасани  і  щодня  дивилися  на  захід  сонця
Між  ними  все  було  прекрасно  і  надзвичайно  гаряче
Так  як  вони,  напевно  ще  ніхто  на  землі  не  закохувався
І  ніколи  не  робили  один  одному  боляче

Він  готовий  був  цілувати  її  щодня  і  щоночі
Вона  ж  у  відповідь  говорила  йому  «Я  тебе  кохаю»
Кожен  день  він  вдивлявся  в  її  красиві  зелені  очі
А  зранку  курив,  за  чашкою  вже  давно  холодного  не  цукрованого  чаю

Вони  мріяли  про  сімейне  життя,  про  двох  гарних  діток,
Уявляли  як  вони  житимуть  щасливо  і  довго  разом
Сперечатимуться  перед  палаючим  каміном  постійно
Про  те,  скільки  все  ж  таки  на  небі  зірок

І  ось  їхні  мрії  здійснились,  вони  одружилися
Народили  таких  омріяних  двох  янголят
Разом  із  ними  гуляли,  пестили,  сміялися
І  розуміли  що  немає  більше  шляху  назад

А  через  деякий  час,  років  десь  так  через  сорок
Вони  сидітимуть  разом  із  своїми  онуками
Спокійно  казатимуть  про  м’яку  течію  своїх  думок
Які  в  них  в  голові  були  досі  неперевершено  юними

І  навіть  коли  життю  повільно  приходив  кінець
Вони  залишалися  разом,  такими  в  душі  молодими
Згадували  як  вони  вперше  й  востаннє  йшли  під  вінець
І  як  клялися  бути  один  для  одного  першими  й  єдиними.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386210
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2012

Бути собою важко.

Бути  собою  важко,  коли  навколо  тебе
Одні  лише  маски  та  костюми.
Бачити  сенс  життя  в  одному  лише  небі
І  розуміти,  що  брехня  є  повсюди
Пити  каву  зранку,  курити  сигару
Читати  при  цьому  свіжу  газету
Читати  і  бачити  її  нецікавою
І  все  рівно  грати  роль,  всерозуміючу
Ходити  по  вулиці,  спостерігати  театр
Театр  брехні,  глибокого  спокою
І  кожну  годину  йти  на  антракт
Аби  пройтися  вулицею  кривобокою.
Йти  та  слухати  репліки  різні
Дивитись  на  все,  що  навколо  тебе
Проводити  на  одинці  ночі  пізні
І  тягнути  думки  до  себе  й  до  себе
Прокинутись  з  келихом  у  правій  руці
Зрозуміти  що  вчора  було  і  буде
У  ванній  побачити  бруд  на  лиці
І  змити  його  як  щось  погане  й  лихе
Відчувати  усіх.  Біль  і  свист  у  вухах
Не  дає  мені  жити,  спокійно,  як  всі
Готовий  носити  її  на  руках
Але  це  можливо  лише  у  вісні
Мені  сниться  як  за  руку  ми  з  нею
Гуляємо  вулицями  вечірнього  Львова
При  кожній  нагоді  її  я  цілую
Аби  не  впустила  з  уст  ані  слова.
А  після  прогулянки  по  прекрасному  місті
Я  знову  прокинусь,  і  зрозумію  що  сталось
Сидітиму  й  згадуватиму  прекрасні  ті  миті
Що  були  між  нами  і  що  все  це  розпалось.
Сидіти,  кричати,  рвати,  курити  
Пити  горілку  аби  втамувати
Нестримне  бажання  все  повернути
Бере  знову  верх  над  моїми  думками
І  свою  всю  злість  і  ненависть  зганяю
На  невинному  білому  аркуші  паперу
Намагаюся  знов  заразитись  думками
Твоїми  слізьми  і  твоєю  душею
Я  хочу  забути  тебе  і  всі  мрії
Які  кожну  мить  говорили  зі  мною
Щодень  видаляю  думки  усі  злі  я
І  знову  для  тебе  стікаю  я  кров’ю.
І  гублюся  знову  поміж  рядків
І  тільки  дзвінок  дає  мені  вихід
Бачу  себе  в  час  середніх  віків
Наче  тамплієр  який  йде  в  похід
В  голові  знов  тайфун  і  грози  шквальні
Літають  думки  немов  ненормальні
І  пробують  скластися  в  пару  рядків
Аби  перейти  у  щось  більше  й  моральне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380717
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2012

Свідомість

Проза  -  це  наче  шепіт  нашої  уяви,  крик  розуму  чи  навіть  горлання  нашого  сумління.  В  творах,  неважливо  читаємо  ми  їх  чи  пишемо  самі,  ми  знаходимо  відраду,  відволікаємось  на  них  покидаючи  думками  реальний  світ.  Ми  можемо  перечитувати  по  сто  разів  один  вислів  якщо  він  нам  сподобався,  отримуючи  від  цього  культурну  насолоду  записуючи  його  в  себе  в  голові  по  декілька  екземплярів  в  хвилину.
Нерозумію,  як  деякі  люди  живуть  без  поезії  чи  прози.  Адже  в  них  іноді  ми  можемо  знайти  відповіді  на  багато  запитань  які  нам  не  дають  спокою  та  порушують  наш  сон.  Вірші  ж,  це  наче  короткометражна  історія  нашої  уяви  яка  викарбувана  на  листі  паперу.  Будь-яка  поезія  ділиться  на  два  типи,  та  що  окриляє,  і  та,  що  забирає  ці  самі  крила,  вбиваючи  подальші  оптимістичні  думки.  Після  прочитання  творів  з  негативним  характером,  нам  здається,  що  наче  хтось  заліз  нам  у  душу  і  робить  там  шалений  безлад.  Розкидає  по  всюди  наші  мрії,  спогади.  І  після  цього  нам  надзвичайно  важко  зібратися,  зібратися  з  тими  почуттями  які  ми  недавно  відчули  на  собі,  особливо  якщо  вони  приємні.  І  щоб  навести  порядок  в  голові  та  в  середині  себе,  нам  потрібна  чергова  доза  творчого  кокаїну,  літературного  екстезі,  в  ролі  якого  виступає  поезія.  І  вона  в  певній  мірі  являє  собою  прибиральницю  яка  задарма  заново  ставить  все  на  свої  місця,  одночасно  освіжаючи  давно  забуті  почуття,  змітаючи  з  них  пил  часу  та  змиваючи  осад  який  утворився  в  наслідок  чогось  поганого.
Можливо  хтось  запитав  мене  "Навіщо  писати  твори,  які  пригнічують  людський  оптимізм  та  забирають  сили  для  того  щоб  йти  до  поставленої  мети?"  Якщо  розмірковувати  розумом  людини  яка  не  пише  віршів,  то  ми  можемо  зрозуміти  що  такі  творіння  малюють  в  уяві  картину  того,  що  може  бути  якщо  вони  зневіряться  у  своїх  можливостях,  показати  те,  що  буде  у  їхньому  маленькому  світі  далі.  Це  так  звана  терапія  духовного  стану,  тест  на  міцність  людської  психіки  та  її  можливостей.
Але  щоб  не  допустити  повного  розвалу  пам'яті  та  руйнування  нашого  мозку,  є  автори  котрі  пишуть  вірші  чи  прозу  які  діють  на  нас  з  точністю  до  навпаки.  Підносять  бойовий  дух  та  додають  сил  щоб  дійти  до  кінця  і  щоб  відчути  як  рветься  фінішна  стрічка.  Ці  твори  наче  абсорбуючі  речовини,  які  вбирають  в  себе  все  те,  що  виїдає  нас  із  середини  та  знищує  нашу  віру.  Як  тільки  ми  дочитуємо  їх  до  кінця,  розуміємо,  що  життя  хоча  і  одне  але  прекрасне,  що  в  ньому  дев'яносто  відсотків  позитиву  і  десять  негативу.  Що  тільки  завдяки  йому,  ми  можемо  відчути  найкраще  що  тільки  може  бути  у  світі.  Обійми,  поцілунки,  турботу  близьких  та  найпрекрасніше  -  КОХАННЯ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322403
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2012

Відчуття обраних

Почуття.  Відчувати.  
Це  дано  не  всім.  Зараз  досить  мало  людей  які  знайомі  з  цими  речами.  Говорячи  це  я  маю  на  увазі,  не  фізичні  відчуття  а  духовні  чи  навіть  швидше  моральні.  Цьому  вмінню  багато  хто  не  навчений,  але  якщо  подумати,  то  це  і  вмінням  назвати  важко.  Це  швидше  дар  та  талант,  ремесло  але  ніяк  не  вміння.  Помічати  негаразди  чи  радість  в  душах  інших,  дивлячись  тільки  їм  у  очі  та  слідкуючи  за  рухом  губ.  Частково  брати  на  себе  проблеми  інших,  переживати  разом  з  ними,  або  навіть  більше  від  них  самих.  Відчувати  частоту  серцебиття  близьких,  не  приставляючи  вуха  до  їх  грудей.  
Вдихати  одночасно  з  ними,  жити  як  одне  ціле.  Бути  як  один  організм  не  беручи  до  уваги  можливу  відстань.  Просто  жити  заради  когось  та  бути  потрібними  їм,  а  на  самоті,  перетворюватися  на  філософів,  поетів  чи  прозаїків  які  знаходять  сенс  у  чому  завгодно.  А  знайшовши,  розповідати  свою  банальну  та  суху  мудрість  холодним  голим  стінам  та  аркушу  паперу.  Адже  тільки  вони  можуть  гідно  оцінити  наші  роздуми,  віддаючи  їх  нашим  вухам  та  очам.  Уява  ж  перетворюється  на  так  званий  інкубатор,  в  якому  наші  роздуми  зароджуються,  ростуть  та  досягають  довершеності.  Наш  розум  в  свою  чергу  стає  схожим  на  механізм  по  сортуванню  думок,  відкладаючи  ембріони  наших  майбутніх  дій  у  великі  та  довгі  шухляди  нашого  мозку.  
Зараз  надто  багато  людей  які  на  запитання  "Як  ти?",  відповідають  коротко  "У  мене  все  добре".  Але  тільки  найближчі  їм  люди  можуть  розпізнати  що  це  обман,  що  насправді  все  не  так  добре  як  воно  звучить,  що  насправді  у  них  в  голові,  в  кліматі  суму  та  печалі,  вирує  тайфун  з  різного  типу  питань,  негараздів,  проблем.  І  це  "стихійне  лихо"  зникне  коли  небудь,  але  зруйнує  всі  мрії,  всі  сходинки  до  них,  які  будувалися  на  протязі  всього  життя.  Де  в  ролі  цементу  були  випадки  болючі  для  нашої  душі:  смерть  близьких,  чи  падіння  з  творчих  або  кар'єрних  вершин.  Це  так  зване  випробовування  яке  дано  кожному.  Але  в  когось  воно  жорсткіше  та  важче  ніж  у  декого.  І  як  говорить  мудрий  вислів  "Те  що  нас  не  вбиває,  робить  нас  міцнішими".  
Цей  життєвий  іспит  треба  вважати  подарунком  згори,  говорячи  собі  що  саме  на  нас  звернули  увагу.  І  за  це  ми  обов'язково  будемо  нагороджені.  Проте  багато  з  нас,  і  я  також,  вважаю  це  покаранням.  Покаранням  за  наше  бездумне  життя,  якщо  його  можна  так  назвати.  Хоча  тут  напевно  більше  підійде  слово  "існування".  Легковажну  поведінку,  необгрунтованні  думки.  Але  скільки  б  раз  ми  не  переконували  себе  в  тому  що,  надалі  все  буде  добре,  це  чомусь  не  так,  а  тільки  на  деякий  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322271
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2012

Ніч. Небо. Зорі…

Ніч.  Небо.  Зорі.  І  під  цією  красою  ми  тільки  удвох.
Невже  це  насправді  і  невже  це  не  сон.
Можливо  це  і  так.  
Але  так  хочеться  щоб  це  все  було  насправді.
Ми  говорили  про  нас  і  про  те  що  з  нами  буде
Про  наше  майбутнє  та  про  наше  минуле.
Оскільки  нам  здавалося  що  на  світі  тільки  ми.
І  в  ту  саму  ніч  я  сказав  тобі  дещо:
“Якби  не  ти,  то  я  б  і  не  знав
Що  є  щось  таке,  чого  я  не  відчував.
Якби  я  тільки  міг  все  повернути  назад
Перечитати  спочатку  життєвий  трактат.
Можливо  все  було  б  ще  краще  ніж  є
Але  все  таки  добре  що  кохання  живе”.
Я  говорив  тобі  все  це  до  самого  ранку
Ми  разом  дочекались  нового  світанку.
Тут  сонце  зійшло  і  впала  роса.
І  райські  над  нами  стоять  небеса
Я  довго  дивився,  не  відводив  очей.
Дивився  на  тебе,  і  всіх  цих  ночей.
Які  у  нас  були  разом  в  самоті.
Теплі  години  у  повній  темноті.
І  за  те  що  ти  є  і  за  те  що  живу
За  це  я  тебе  безмежно  люблю.  
І  тоді  коли  просто  тебе  поруч  немає
Світ  навколо  мене  неначе  стихає
Від  цієї  тиші  дзвенить  у  вухах
І  це  є  свідоцтвом  того,  що  це  просто  страх
Страх  того,  що  навіки  втрачу  тебе
Не  вірю  очам,  переслуховую  все.
Все  що  ти  кажеш  ”Кохаю  тебе”
Маю  надію  що  так  завжди  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321364
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2012

На відстані

Світ  чорнобілий  коли  ти  далеко
І  зараз  мені  так  без  тебе  не  легко
Коли  бачу  тебе  серце  б'ється  частіше
І  жити  без  тебе  все  менш  цікавіше
Чому  саме  так  все  я  не  розумію
Лиш  бути  з  тобою  про  це  я  і  мрію.
Я  зненавиджу  цей  світ,  якщо  він  без  тебе
Завжди  твоє  ім'я  я  повторюю  про  себе
Я  думаю  про  тебе  кожної  хвилини  
Моя  любов  до  тебе  ніколи  не  загине.
Кохаю  тебе  так  як  не  вміють  і  боги
І  нікуди  я  від  цього  не  можу  втекти.
Ти  єдина  людина  в  моєму  житті.  
І  нашим  стосункам  нема  вартості.
Ти  сонячне  проміння  у  темній  кімнаті
Ти  усі  ті  дні  щастя  та  радості
Я  незнаю  що  я  буду  робити  без  тебе
Без  твого  тепла  я  втрачу  віру  в  себе.
Я  не  житиму  а  просто  буду  існувати
І  хочеться  мені  тебе  знову  запитати.
Чи  хочеш  обійняти  і  чи  любиш  ти  мене?
Знай,  кохання  з  мого  серця  ніколи  не  втече.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2012

Не падай низько

Екстаз,  драйв,  в  крові  адреналін.
При  черговому  падінні  я  встаю  з  колін
Я  продовжую  свій  шлях  отриманий  з  небес.
Я  не  хочу  жити  наче  вуличний  пес
Хочу  мати  власний  дім  та  гарне  авто.
Я  бажаю  жити  так,  як  ще  не  жив  ніхто
Хочу  жити  я  без  роздумів  у  завтрашньому  дні,
Я  бажаю  жити  краще  але  зараз  я  на  мілині
Бізнесмени,  олігархи  та  нафтові  магнати
Заховали  хвіст  під  себе  і  вирушили  в  штати.
Мають  вілли  в  Голівуді  і  ніщо  їх  не  хвилює
А  бідний  вуличний  художник  все  малює  та  малює.
Він  хвилюється  за  себе  і  за  когось  загалом
Він  пробивається  у  світ  і  б'є  ці  двері  наче  лом
Мені  жаль  цих  всіх  людей,  які  не  мають  дому
Я  бачив  яким  чином  вони  всі  долають  втому
Вони  не  вміють  розчаровуватись,  вони  завжди  веселі
Але  кожен  наодинці  постійно  мріє  про  оселю
Вони  мають  сенс  життя  і  живуть  заради  нього
Вони  хочуть  мати  сім'ї  і  більше  нічого.
Можливо  їм  не  завжди  посміхається  фортуна
Але  ніхто  із  них  ніколи  не  покине  друга.
Я  не  хочу  жити  так,  я  хочу  жити  краще
За  допомогою  таланту  я  сам  проб'юся  в  "ящик".
Я  житиму  як  більшість,  я  дотримаюся  слова
І  не  буду  лісорубом  та  не  рубатиму  дрова.
І  лиш  тоді  коли  досягну  поставленої  висоти
Тоді  наступить  фініш  моєї  життєвої  мети.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319626
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 06.03.2012

Смерть поміж життям

Ірак,  Афганістан  -  це  завжди  гарячі  точки
За  тими  хто  воює  постійно  плачуть  дочки
Їм  не  жаль  віддати  життя  за  Батьківщину
Рятує  один  воїн  цілу  родину
Смерть,  вибухи,  пулі  та  кров
Цього  ніхто  не  хоче  побачити  знов
Проте  вони  ці  речі  бачать  кожен  день
Для  кожного  солдата  це  просто  будній  день
Танки,  БТР  та  гелікоптери
Кожен  день  солдати  на  бронетранспортерах
Долають  сотні  миль  у  пошуках  пристанку
Для  тих  людей  які  ще  жили  на  світанку
Не  будучи  упевненими  в  завтрашньому  дні
Захищають  найцінніше  що  є  в  їхньому  житті
Дружба,  країна,  віра  та  любов
Ці  слова  завжди  лунають  знову  і  знов
В  голові  тих  патріотів  які  своє  життя
Віддали  в  бою  зі  зброєю  у  сотні  а  очах
Війнна  жорстока,  безжальна  війна
Сотні  тисяч  життів  забирає  вона
Кожен  з  цих  людей  воює  за  волю  
За  волю  Батьківщини  та  за  свою  долю
Не  бояться  вони  смерті,  бояться  вони  жити
Краще  вже  померти  ніж  за  кимось  тужити
Ніколи  не  здаються  а  воюють  завжди
Ніколи  не  загинуть  а  будуть  жити
В  серцях  у  тих  особин  які  любили  їх
Адже  втратили  вони  найдорожчих  своїх
Коли  точиться  війна  у  районах  житлових
Це  початок  горя,  та  закінчується  сміх
Міста  в  яких  завжди  ведеться  боротьба
В  цих  містах  нічого  доброго  нема
Війна  це  їхня  суть  війна  це  їхній  хліб
Заробляти  на  життя  ніхто  б  так  не  зміг
Кілери  з  народження  і  вбивці  з  пелюшок
Осідає  на  душі  в  нас  неприємний  залишок
Проте  оці  сміливці  із  зброєю  в  руках
Продовжують  свій  шлях,  опановують  свій  страх

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319156
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.03.2012

Без тебе.

Світ  наче  зупинився  без  твого  кохання,
І  зараз  в  голові  в  мене  тільки  одне  бажання.  
Обійняти  посильніше  та  поцілувати
В  цю  ідіотську  гру  мені  набридло  грати.
Кожної  хвилини  я  думаю  про  тебе,
І  зайві  думки  я  відганяю  від  себе.
Життя  моє  складне  наче  та  головоломка
Я  практично  вже  залежний
Без  тебе  в  мене  ломка
Люди  вже  не  вірять  в  щасливе  існування
Так  само  як  не  вірять  в  тривале  кохання
А  я  тільки  й  виходжу  щоб  побачити  тебе.
Виходжу  з  затінку  в  якому  не  бачиш  ти  мене,
Можливо  я  й  не  принц,  як  бачиш  мене  ти.
Одне  я  знаю  точно,  я  досягну  своєї  мети.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2012