| Сторінки (1/13): | « | 1 | » |
Розпеченим металом лежить на твоїх плечах біль
І сипить сіль пам’ять історії на рани,історії що для нас писали предки.
Ми не свідки друже тих подій,та все ж про предків пам’ятаєм,
Ми знаєм як травили їх,як вивозили з країни,щоб вони традицій,
мову рідну не донесли сину…та все ж донесли .
Тобі від тих думок не спиться,спокійно ти не можеш цього в собі носити.
От в черговий раз з підлоги піднімаєш брудну закинуту палітру,
руками пил з палітри витреш і тиснеш кольори душі,
ту гаму,яка тебе тривожить створюєш,щоб вилити свій світ на полотно.
Ти донести,показати хочеш людству забуті ними теми,
їх темні з середини стани освітити світлом доброти,
хочеш в них байдужість побороти,вивести із світу глухої німоти.
Я знаю друже ти це робиш не для слави,не хочеш мати міліони не земні.
Ти лиш жадаєш,щоб у кожного в сім’ї завжди знайшлась хлібина,
щоб кожен з ближнім ту хлібину поділив і в кожнім серці була пам’ять про батьків.
Я радий,що у мого друга серце брата,що широко ворота відкриті у душі,
лиш не спіши ті ворота усім відкривати,щоб не була марною часу твого трата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343939
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.06.2012
Я свого стану чую втому. І річ не в тому,що здалеку ішов додому.
Просто,мене вкрила хмара диму.
Знов до тексту в голові шукаю риму,
Бо чую перед Богом у собі вину.
Упав у глибину,піднявшись на даровану вершину.
Не розумію…Як знову зміг до Бога повернути спину?
Ще вчора у молитві я до його линув,
Сьогодні ж,в гріх душею потонув…
Хто ми,коли на Божі плюнули закони?
Через беззаконня, хтось до трону рветься чи корони,
Брат брату за майно по серці ріже рани,
Колючими словами підводять батька до труни...
Тупі барАни! Вперлися рогами до бетонної стіни.
Дітям,душевної наносить травми,
Холодна гордість між сватами,
В дітей батьки і в батьків діти стали пияки і наркомани,
За їхнє «чорне щастя» тепер чекає мати сина з коми…
І де всі ті хто правителями зветься,
Народу свого справедливими царями?
За бездушність вашу в батьків єдині діти гинули в Афганістані!
Ви нелюди!Серед народу свого ви останні!
Тоді такі були і зараз такі самі…
Чомусь не в приклад ті,хто за гріхи молитися призваний,
Відкриєш в болі душу і ось,хм,всіма ти обізваний...
І не кажіть мені,що рано тобі думати вже про такі питання,
Нерви й так бринять як струни.
І я не п₴яний... Cкільки зможе існувати людство,одержиме гріхами?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343937
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.06.2012
Ти кинув в спину камінь ближньому.
На ньому тінь минулого,
А на тобі кров життя прожитого.
Для кого створюєм цей сірий,в брудних плямах світ?
Хіба глухий скрипаль здобуде щастя
Малюючи сліпого художника зі скрипкою в руках?
Це буде крах долі творчості в обох.
В тобі зламався сили дух тому й заходиш серед ночі з-за спини.
Не хочеш визнати вини своєї,то зупини хоч свій підсупний крок.
Летиш над нивою,як крук,
Шукаючи поживи із землі зерна дзьобом видираєш,
Що Сіяч слів насіяв аби нащадки урожай зібрали,
А як не знайдеш,то взагалі падаллю харчуєшся
Подохлих чи померлих з голоду,щоб три сотні жити літ.
Та ти тоді навіть собі противним станеш,
І так само здохнеш сам.
Не жити,а життя своє проіснувати,то нещастя.
Годі завдавати ближнім ран!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317085
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 26.02.2012
Політ у просторі чи то може мої сни,
Бо хочеться широко відкрили повіки,
Направивши погляд в минулі віки.
Ми ж листки, що осипаються дійшовши піку слави
Або з низької лави падаєм, коли задираємо носи…
Он дивись. Ну що він має? Богемного життя хотів,
А зараз друзям ноги витирає за пляшку щастя.
Не вдасться нам зустріти чудо,
Будемо в полоні злого, небажаного гостя,
Якщо будем насолоджуватись видом із закритими очима
Це ж не та перлина, що потрібна, це ж ніщо.
Відкрий вікно, а краще – вийди з хати!
Бо не мати в ній ніколи волі,
Годі скаржитись на нитки долі,
На землі злі вороги, а ти ховаєшся в собі…
Чи може в комусь, чи за кимось, чи за чимось,
Не важливо. Боїшся ти себе самого.
Не бійся, глянь! Я давно відкрив свої повіки.
Скільки ж втратив я, коли пішло дитинство з хати,
Все одно що покарати себе, не маючи на світі волі,
Самому її лишившись. Зупинившись –
Знаю, це не зрозуміти. Ну так іди!
Для чого стоячи нам жити?!
Робити, що не до душі, хіба ж ми роботи?
Як ти – не знаю, а я – ні.
Стояти значить хочеш? Та візьми і взагалі заляж на дні!
Але в тіні навіть трава висока не росте.
Чекай, чекай, хм, що до ніг твоїх
Рай сам прийде, дивись цим дух свій тільки не зламай,
Якщо не прийде…
Цього не буде,
Бо на землі вже не один шукав його –
Немає от ніде. Жах.
І що тепер робити? Та жити треба, жити!
Все цінне не дається просто так –
Життя, як кастинг, де ролі треба заслужити,
Гроші й золото обманом чи руками заробити
… хоча руками заробити навряд чи ти багато зможеш.
Так багато і не треба, все тлінне це,
Не роби з життя свого ти свято.
Поглянь на тих пузатих, жоден з них
Не хоче працювати, лиш тягнуть, дурять, крадуть…
Межі собі ніяк не знайдуть.
Буває, думаю й собі дорватись до вершини,
А при свідомості сказав назавжди – ні-ні!
Я не хочу стати гнилим мішком з кровавими грошима.
Одна єдина думка тільки й врятувала.
Так, я вже прокинувсь і поза тим осіннім сном
Хочу людиною лишитись, не прожити в цьому світі,
А ним насолодитись, посадити сад і осінню
Плодів від його дочекатись.
А що ти маєш у країні снів?
Далеко десь забрів від всіх,як псих
Живеш в закинутім саду, замість води у
Відерце набираєш льоду і-і-і… поливаєш засохлі ті дерева,
Та тобі, напевно, не цікава ця сумна розмова,
Я зупиняюсь. Про наболіле можна довго говорити.
А все ж, стрінеш сплячого – його зумій ти пробудити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317082
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.02.2012
Ти знов без просу входиш у мій дім!!!!
Міф про трьох злих лих з лихвою промовляєш
Та все одно не можеш зруйнувати мертву тишу
В цій глуші де навіть глухі глохнуть.
Темрява така,що зрячих сліпить,тут сліпі лише не сліпнуть,
Лише сліпим не може бути гірше.
Зліпіть на пам'ять ним посмертну маску!
Не в казку ти потрапив і то не сон,тут ціни твій сан не має,
Сум сміливо смутку двері відкриває
і як хвороба проникає в пам’ять.
Нас поять м’ятою,
Щоб в смутку темряви усі позасинали сліпою тою платою,
Дорогу геніїв,талантів зупинять сірою палатою,
Аби ті людям раптом світла не відкрили,
Щоб люди далі у глухих мішках сиділи
І ділили внутрішній свій страх...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316389
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.02.2012
Ти змахом крил відкрила очі,
та мить нашим вiдносинам була кінцем,
твій погляд,наче промінь сонця освічував моє лице
і ніби й не було між нами ночі.
Благав не покидай мене,не йди,
бо ж знаєш - ми з тобою бачимось в останнє,
бережи останні миті нашого кохання,
в моїй пам'яті ти житимеш завжди.
Полум'я в моїй душі перегорить у попіл,
його по полю,розвіє вітер самоти,
здається,ніби в серці завелись кроти
і я тепер дивлюсь,як з коханою своєю кружляє в небі сокіл
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315622
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2012
Як дивно - з нічого все почалося й закінчилось нічим,
хоча можливо...цього всього й не було.
Але чому ж на мене чорне щось найшло,
не можу вимовити слова,у горлі в мене гіркий застряг полин.
Тепер мене все більше в даль відносить,
в четвертий вимір,безмежний простір вічних мрій,
нема там болю і земних стихій,
для всіх я тлінна плоть,лишитися ніхто і не попросить.
Я знаю сам,що сильно хворий,
але для вас,бо розуміти ніхто мене не хотів,
я б зараз бритвою,поздовш руки провів,
шкода це гріх,тримаю у собі цей вимір новий.
Раніше думав,що кохання дано звище,
що лиш у парах,немає маячні,
а тепер...тепер для мене існування є лише нічні,
коли в польоті снів майбутнє в вухах свище.
Все у житті для мене нереальне,
уранці прокидатися боюсь,
тут не стримавшись,в політ безмежності зірвусь,
яке ж життя людей банальне.
Придумали собі якісь країни,
живуть як діти,хм...бавляться в життя,
бавляться у ігри стадного злиття,
життя ж у кожного окреме,у нас життя єдине.
Відкрийте очі,досить ворожнечі,
ви ж гордо кажите,що ви один народ,
щоб ближнього вкусити,сховались за спиною й широко відкрили рот,
не думали,як в душу заливали порожнечі.
Поділили світ єдиний на країни,на народи,
а тепер i Бога рвете на шматки,
зупиніться і погляньте,як без заздрощів цвитуть садки
і без зла течуть у ріках чисті води.
Релігія для вас лиш політична сила,
не мають сили зовсім молитви,
одні говорять йдемо до Москви,
а інших до себе Європа заманила.
Та зупиніться і погляньте правді ввічі,
наші душі чекає інший світ,
одні на дні,а інші,як птахи в політ...
не знаю,що зі мною - мене щось звідси кличе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315621
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.02.2012
Замкнене коло,відкрита коробка,
куди не підеш - ніде немає кінця,
крізь півстоліття,ти не впізнаєш там свого лиця,
для нас готувалась ця незрозуміла розробка.
Багато хто скаче аби вийти на волю –
її там немає,упадеш до пітьми,
полетіти б,як птаха взмахнувши крильми,
набридло тут бігати по безкінечному полю.
Народ вже віками блукає в пустелі,
крихту би хліба,краплину б води
аби стежку вказав хтось,щоб вихід знайти,
вже стопи болять від нестерпного болю.
За своїми гріхами терпіли ви муки:
війни холодні,голод і страх;
пережили,як батьки дітей хоронили - це жах
Хм...думаєте життя взяли в свої руки?
Ви один одному ріжете горло від нуду,
кричите:"Нам не треба царя!!!",
не треба царя,Бог дав Поводиря,
щоб вивести вас з пустельного блуду.
Ніби йдете за ним,бо хочете чуда,
щоб він показав вам нове життя,
та мало в вас віри,не несете каяття,
бо в грудях сидить пидступний ,,іуда".
Замість молитви дорікання щомиті:
"Куди ідемо?Жили б як було",
вже забули,як в праці на пана потом омивали чоло
і замість вечері, тарілки були сльозами залиті.
Мертвими були і трупи ховали,
були сліпі,а бралися вести сліпих,
дітей не могли нагодувать своїх малих,
від бід і лих чумними всі літали.
З минулого у пам'яті сидить лиш краще,
про біди пам'ять відняло,
вважаєте,що це життя то є ярмо,
а цей весь шлях став рабства важче.
Лиш трохи став пустішим шлунок відразу плач:
"Ми з голоду тут помремо!",
та то звикли просто,що рікою лилося вино,
Той хто веде вам завжди манни випросить у подарунок.
Все ниєте,як добре було в кігтях "червоного дракона",
а він же ж виїдав тоді нутро те,
що в грудях предками закладено було,
засинали й прокидались в страху його закону.
Коли немає бід, іншого собі створили бога –
на палях змія,символічно називаючи,то буква ,,S",
усіх в багаття жадібності заведе такий прогрес –
багатсво тлінне,вважай,бо тліє викладена ним дорога.
В кожної людини якась є заповітна мрія
та нажаль,не кожен має цілі у житті
хтось,щоб вижити іграє на чужому почутті,
а інший на одних пливе надіях.
Чому?Чому усі свого собі шукають стада?
Цеглину закласти треба нам свою,
щоб у прірви не стояти на краю,
а за легкий шлях нас ніяка не чекає нагорода.
Хіба з пустелі вліземо в болото,
ну,а звідти лише в землю шлях,
тоді кожного охопить страх,
що шанс на волю вийти вже прожито.
Аби замкнене нам розірвати коло,
з коробки тої птахою порхнути в небеса,
а там четвертий вимір,прозора полоса,
що чорно-білу зеару наче склом покрила.
Лише людина,пройде випробування часу,
здолавши ту матерію,що кожному дана,
бо вимір цей з собою лиш війна,
щоб бачити,зніми з очей завісу.
Побачиш ти тоді слова закону,
вони є карта з вуст Поводиря,
по ній здолаєш будь-які моря,
попливеш по них,як викинеш свою тяжку корону.
Хто хоче жерти переваги цього світу –
він не людина,він в рівень з розвитком свині,
в якої ціль,нагодувати сала на спині.
Так в чому ціль?Заколять то всирівно.
18:34 Суб 12.02.2011
́́́́́́́́́́́́́́́́́́́́́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315316
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.02.2012
Очі широко відкрий,поглянь в чиїх руках твоя країна.
Що чекає твоїх дочку й сина?На роботі спина зігнута від кнута,
а плата кинута хіба скорина хліба і то,коли просити будуть на колінах.
Грошима віру міряють самі вже ні у що не вірують
ще й виривають інших душу чи душать перевертні в пагонах
тих кого не покорити.
На долонях в них лиш море лих і крові,
немає правди в жоднім слові,
живуть забруднені в недобрій славі і думають,
що в силі себе оправдають.
Я не вірю,що в сирій землі народ готовий дух свій закопати
або втікати в вирій,коли кусатимуть голодні звірі.
Достатньо шершнів ненаситних годувати,
їх пора зігнати з рідної землі,на свому кораблі звести вітрила,
щоб вітер вів по вірному лиш курсу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315311
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.02.2012
Любов – прийди до мене світлом сонця,
як бранця ця в’язниця у борця з добром в собі тримає .
Не перетвори у старця погляд
молодого ще бійця з вільними думками,
словами злими не зливай на мене злості.
І це ж не золото ,лиш золотисті злитки
ці збитки в душу привели і мало не спалили.
Не спали вже віки…Та шо там віки навіть не зімкнули,
от і пропали добра у пам’яті моїй польоти.
Прополоти би ту пам'ять від всього лихого того бур’яну.
Любов – заповни п’яну , думками задурманеними душу,
прошу не залишай і я залишу все своє лихе
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315032
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2012
Нестерпно хочеться вдихнути чистого повітря,
легені повні куряви піднятої від бігу на дорогах,
дорого дарити час дарований від Бога,
тому ступивши тільки із порога й починаєм бігати.
Кажу чистим повітрям хочу дихати,
а сам нікому не даю від бігу у галопі.
На лапі звіра,що прокинувся від сплячки
лишився мед ще липовий,от він і ходить гоноровий
оглядаючи завмерлий ліс,
на дерево заліз і з висоти виглядує для себе здобич серед тих,
що понад лісом знизу бігають.
Уже наш біг у втечу перетворюється зі сльозами на очах
із рідної землі на чужині шукаючи притулку.
Утікли,лишили сім*ї,відсилаємо посилку,утішаючи себе,
що все ж ми ще господарі у себе в домі.
А де наш дім,якщо роки минають за морями,
приходимо до тями,коли по скронях вдарить сивина...
та краще б ще тоді в бою було б померти від удару звіра,
що скоро знов заляже в сплячку.
Провина втечі душі спокою не дає.
Так може хоч тепер зіжмемо кулаки до бою,
щоб достойно в рідній землі нас поховали
і не згадували лихим словом внуки і сини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314913
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2012
ВІЙ
Твої слова пуста полова,
Безсиле стадо ставиш ними в стайню бруду і лайна,
Як злива на поля,коли поля дощами й так залило
І весь посів близький вже до гниття.
Не вдається смородом залити тільки поле вкрите снігом
Без Бога рогом за поріг прорватись хочеш щоб ввійти у незахищені серця,
Рекламним спамом на бігбордах ставиш посмішку в підступних мордах,
Зриває вірус тонкий дах в гарненьких незахищених хатах,
Замість ікон притаївся по хатах,замість хліба на столах,
Зате зостався сіллю,тільки солить тепер глибше
І не овочі і не тваринну плоть,а душу і в ній дух людський вбиває.
Він – вій,він вже між нами не блукає,вже чітко знає й бачить ціль,
Пустив на наші очі цвіль,Верховна Рада повна гниль
В ній міль у трухляве порохно усе живе перетворила.
Церкви для них вже не спасіння,без віри порятунку навіть церква не несе,
Релігія тепер рушійна сила,в істини словах змінили суть,
Істини слова лиш агітації несуть,
стільки конфесій,що ведуть країну до розколу.
Тепер країна займає в серці інше місце,
Сусідам готові рідний край продати за нікому не потрібний хлам
Неспроможні керувати,так двір свій ділять пополам.
Не обачні!Не бачать навіть неба за стінами реклам,
І часу плин за милом опери,але тепер на більш знайомій мові.
Так швидко від свідомості лишилась сіра маса,
Що можна з маслом подавати на обід,
так для чого крізь новини у верхах шукати вирішення бід,
Коли самі через пусту полову слів реклами,
через сльози моніторів і екранів не помічаємо в болоті брід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314834
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.02.2012
Не знайшов нічого шо веде до краю прірви
Пориви вітру вирвуть ріст коріння,що від хрипіння злої волі
Вливає лихо сміхом внутрішнього хламу.
Тільки ставши на краю відчуєш крадькома украдене повітря тіла,
то сила в бездну полетіла впавши в чорну пустоту.
Зі сльозами криком просять світла вивести з глухої ночі,
Просять вічні свічі запалити по украдених за спиною вітрах,
Що страх сторонніх подихів подалі гнали від святинь.
Я свого царства вже не цар,
Покинув моє царство лицар – охоронець дому,
До полону йде народ плюючи мені в спину.
Усе надбання гине від стихій природи,
Вітри сніги і талі води стіною нерушимою нападають на мій двір,
Із лабіринту вирвався на волю полонений мною звір
З очима чорними й зіницями червоними.
Ох я чую зараз він все мені згадає…вже підповзає,
Палає з роту вогнище,він виє лютим боєм із грудей,
Голодний,а людей нема,от і кусає лиш мене
Та він із царством моїм згине від стихійної стіни.
Стираю кров,дивлюсь навколо,скільки ж я дерев зрубав,
Окремі із землі з корінням виривав,
А тепер там тільки незахищене безмежне поле,
Трухляві пні,і то горять в вогні. Немає щастя в порожнечі!
Очі в сльозах,а сам по груди вже у пащі мінотавра,
Переді мною прірва,а за спиною стіна
Та все ж не вірю,що виходу немає.
Я зараз згадую з якою пристрастю рубав безмежні хащі,
Від гущі очищав невидимий тоді ще горизонт,
За лісом гори зруйнував і бачу тепер все,
Та в тому всьому тільки пустота,
Що закінчується горизонтом шахової дошки.
Та чую у кишені трошки залишків насіння,
А в криниці є іще жива вода,як звір не з’їсть
посаджу навколо молоді дерева,
Насіння слів на сповідь принесу.30 01 2012
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314325
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.02.2012