| Сторінки (1/59): | « | 1 | » |
Мою думку тобі не зламати.
Що ж, супернице, спинимо бій?
Хочеш знов щось у очі сказати?
Щось ганебне? Брехливе? Не смій!
Ти – холодна змія предковіччя,
Я – чуттєва й гаряча душа.
Я кидаю на виклик сторіччя,
Хоч стою мов на лезі ножа.
Ти, – жорстока й залізна гадюко, –
Ти затопиш моє джерело?
Радше синім вколосяться луки,
Та й вони відштовхнуть твоє зло!
Я несу у долонях це світло
Не для болю й сльозинок гірких!
Ти – суперниця, Тенмряво світу!
Не жалію ніколи таких!
В тебе – ніж криги серця і болю?
Я знайома з такими, повір.
Я за щит візьму віру і волю,
А за стріли – проміння із зір.
Кажеш.правду давно вже забули?
Це – релікт. але з неї мій спис!
Я кидаю під ноги минуле
Для майбутнього світу, дивись!
Кажеш, щирість давно вже полином
У болоті спокус поросла?
Спеціально для тебе краплину
У долоні своїй зберегла.
Мені заздриш? Не знала ти ласки,
Тому топчеш надію мою.
Ти не визнаєш свою поразку
Ні сьогодні, ні в жоднім бою.
Так задумали ці предковіччя –
Вир життя когось в прірву знесе.
Та боротись ми будемо вічно –
Незнищенне й не знищене ще.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341624
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2012
Я на останньому щаблі.
За крок – життя. Але в тумані,
Допоки зорі золоті
Не розірвуть росинки ранні.
Десь там, за горами – життя,
Фата-моргана, віра, мрія.
А ззаду - просто небуття,
Безмовна пустка знов жевріє.
Жарини чорної пітьми
Обпалюють долоні й ноги.
Я б рада йти, але куди
В тумані заведе дорога7
І не зірватися в пітьму,
Не полетіти в діри світу....
Я заховаю метушню,
Палких веселощів привіти.
Десь знову, над горами – дощ,
Який колись туман розвіє.
А поки – коле ноги хвощ,
Вогонь пітьми іще жевріє.
Переді мною – твань віків,
Трясовина, колючий згусток.
Навколо – безліч голосів
З ядра Землі – системи пусток.
Лиш крок – і все, пекуча твань
Готова душу собі взяти.
Та поки відійде туман
Мені нема коли чекати.
Я поки ще не на землі,
Не в небі і не на екрані –
Я на останньому щаблі.
За крок – життя.
Але в тумані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319072
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2012
Уранці дощ прокрокував світами,
Торкнув вустами паралельний світ.
Тоненькі душі стали небесами,
Жорстокі душі вилились у лід.
Дощ крокував сміливо по планеті,
Рвав дивні струни скрипки павука.
В долонях ночі зоряну комету
Згасила сріблом росяна ріка.
Пробігся дощ – і враз його не стало,
Лиш відгомін ховала в норах синь.
В повітрі краплі трохи постояли,
Подумали – й метнулись в височінь.
Рожевоперсті айстри на осонні
Ліниво спали, бризнувши в зірки
Вишневим рідним духом підвіконня
На відстані дитячої руки.
А краплі-душі досі не вмирали,
Лягли на землю срібним килимком.
Важкі копита дзвони розбивали,
Мустанга ноги рвались над струмком.
Повіяв холод враз – і краплі-роси
Покрили льодом трав нефритне тло.
Від нього вчарувалась навіть Осінь –
Чи то кришталь, чи то дзеркальне скло...
А краплі грались в сонці голосами,
І тільки знали різнобарвні сни,
Що дощ востаннє крокував світами,
Покинувши це небо до весни....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319071
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2012
1
Все занурилось в сон - і трава, і гілки,
Посплітались докупи усі сторінки.
Сон осінній колише суцвіття зими
І холодними стали у сні тому ми.
Приспів:
У полоні осіннього стиглого сну
Я чекаю барвисту джерельну весну:
Сонце знову підніметься із забуття,
Може, знову засяють п’янкі почуття...
2
Ну а поки закоханий бал хризантем
Ще пробуджує в серці захопливий щем.
Напівсонні акації мріють про час
Безтурботних веселок й дитячих образ...
3
І в суцвіття вкладається спати на рік
Вересень, що вже втратив всім осеням лік.
Сон осінній колише маленькі бруньки,
Що заснули у нас до самої весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316065
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2012
В твоїх вустах – іронія і біль.
В твоїх очах – крижини скам’янілі.
Холодні краплі линуть звідусіль,
Вкривають руки ніжні снігом білим.
Чи б’ється серце, чи горить сльоза,
Чи топить лід твоїх очей без болю...
У небі над буденністю – краса
Уперше підійняла крила волі.
Метелиця скрутила білий вир,
Душа об клітку билася гарячу, -
Чи друзки серця, чи уламки зір,
Чи це я знову від безсоння плачу.
Закрию покривалом снів лице,
Вустами до віконця притулюся.
В ріці життя, що почуття несе,
Хоча б на мить у болі утоплюся.
Купалкою піднімусь в небуття,
Холодними руками візьму зірку.
Були ж такі чарівні почуття,
Допоки мед кохання стиснувсь гірко...
Я притулюсь вустами, наче лід,
Вві сні до вуст, завжди таких жаданих.
Ти не відчуєш в сні прощання слід
В очах гарячих, зоряних, коханих.
Торкнулись губи... Очі молоді....
Холодні руки плечі обхопили.....
Лиш кола залишились на воді,
Все затягнуло темним, синім виром...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311761
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2012
В кожній квітці - крапля жінки
(Рід хлопчачий - пробачай...).
В ніжнім плетиві барвінку
Я заварю диво-чай.
Понад лісом, понад гаєм
Буде сонечко цвісти.
Чай жіночий ллється краєм
З ніжних пуп"янків весни.
Материнство - материнка.
Вічності медовий вир.
М"ята, справжній символ жінки,
Мов наближує до зір.
Така ніжна й шовковиста,
І холодна в той же час...
З тихих крапельок намисто
Сад збирає раз у раз.
А меліса, тиша й спокій,
Ще й додасть в відвар краси.
До криниці - кілька кроків,
Кілька кроків до весни.
З джерела вода чарівна
Відтіняє небеса.
Материнство пахне дивно,
Ніжність, вічність і краса.
Теплі крапельки барвінку
Так ясняться, мов метил.
Чай прадавній диво-жінки
Додає одвічних сил.
Понад лісом, понад гаєм
Буде сонечком цвісти
Дух, що ллється понад краєм -
Дух жіночності й весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2012
Малесенька рожева валентинка,
Чарівне сонце, ніжне і просте.
Тобі дарую серденька частинку,
Маленьке щастя... Крапелька тебе...
Моя рука не знатиме спокою,
Я напишу ще тисячі віршів...
Ти уві сні завжди літав зо мною,
Лише насправді на землі лишив.
Я знаю, не потрібно тобі слова,
Чи сліз моїх, чи зоряних благань...
Твоя чарівна, веселкова мова
Здіймає вири в небо сподівань.
Я знаю, що тобі зовсім не треба
І валентинки, й серденька, і слів.
А, можна, ти мені залишиш небо
Мого кохання? Ні... Ти не схотів...
Тому я валентинку в невідомість
Тобі у сон без аркуша пишу.
Я божевільна? Втратила свідомість?
Я просто п`яна... Від цього дощу...
Який то дощ? Адже такі морози! -
Ти раптом скажеш, увірвавшись в ніч.
Ти знаєш, то лише чарівні сльози
Торкають без твоїх цілунків віч.
Я відриваю від душі частинку,
Від віршів і від рідної землі -
Нехай же ця рожева валентинка
Тобі прилине. Аж до зір. Вві сні...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311286
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2012
Вештаюся світом,
І не знаю болю.
Може, й символ літа -
Перекотиполе.
За піском женуся,
А куди - не знаю.
Вбік і не дивлюся,
Мов ще мить - й злітаю.
Холод не скрадеться, -
Чую зиму тую.
В шпарку вир заб"ється -
Там і заночую.
Не цвіту, не млію,
Не люблю ніколи.
Тільки ледь жеврію -
Перекотиполе.
І мети немає,
І життя без мрії...
Інколи над краєм
Якась думка мліє.
Я лечу до неї,
Хоч не маю рани,
Подружки моєї,
Теж фата-моргани...
Разом ми пливемо
Степу паруснею.
На голки беремо
Мрії знов стернею...
Так гуляєм вітром,
Все в нові стежини.
Десь несуться вітром
Навздогін хмарини.
Дощ перечекали,
Переждали болю...
Ми й не помічали,
Що то ми - на волі...
Я мети не маю,
Та й вона - ледь мліє...
На вогні згорає
Знов пустельна мрія.
Десь там бродить літо,
Та часу не маю -
Вештаюсь-бо світом!
А чому - не знаю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2012
Плететься золотом бамбук,
Рівняє зорі казка ніжна,
І літо чисте, білосніжне,
Ледь-ледь торкає ніжних рук.
Як жаль, що це – лиш сон новий,
П’янкий і світлий, як світання...
Не сниться навіть вже кохання,
Лиш промінь сонця золотий...
І знов в суцвіття сон манить,
Немов чарівних мрій волошки,
Ще крапелиночку... Ще трошки... –
Бажання крізь весну летить.
Рожеві діри цього сну,
Неначе крила лебедині,
Неначе казка,
Що дитині
Вертає восени весну.
Так ніжно стелиться бамбук,
Рожеві діри сну дурманять,
І тільки знов будильник ранить
І додає безсоння мук...
Який терпкий дитячий світ,
Коли дитинство ще хоч сниться...
Та ні – п’ятнадцята вже птиця
Переверне рахунок літ....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310419
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.01.2012
Нін хао!
Шьян вомен ті шао! –
Підкорює миті китайське буття.
І так досі лине
З моєї, твоєї, своєї країни
За межі життя.
Вас глаубст ду? Шау!
І знову – нін хао!
Чому сором рідною нам?
Канєшно, русізми
І «азаровізми»
Краси не «дабавят» словам.
І квітнуть романи
Тепер в Вукелані,
Юкрайні, Юкраїн і ще...
Та ми ж – Україна!
Ми – вічна країна!
Куди ж нас у світ той несе?..
Бонжур і мерсі,
Тантан ні ди зі-
А що розказати про себе?
Повірить хтось нам
У зоряний лан
І золото-росяне небо?
Ну а почєму
Країну свою
Лишають назавжди, навіки?
Варум вас ден? Вас?
Та нас, звісно, нас
Втікає з країни без ліку...
Мій вірний тотем,
Де не «цацієн!»,
А кажуть «бувай!» на прощання.
Ва ай Вукелан!
Навстріч мені – лан
Сльози і весни поєднанням....
Словничок
Нін хао! – кит. «Привіт!»
Шьян вомен ті шао! – кит. «Давай познайомимось!»
Вас глаубст ду? Шау! – нім. «Що ти думаєш? Покажи!»
Вукелані, Юкрайні, Юкраїн – «Україна» кит., нім. , англ....
Бонжур і мерсі, - франц. «Привіт!» і «Пробачте!»
Тантан ні ди зі – кит. «Розкажи про себе!»
Варум вас ден? Вас? - нім. «Чому? Що?»
«цацієн!» - кит. «Бувай!»
Ва ай Вукелан! – кит. «Я люблю Україну!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308294
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2012
Знову віхола крутила,
Била в вири.
Підіймала білі крила
Снігом щирим.
Така ніжна, така сніжна
І казкова
Холодила білі вири диво-словом.
Наче пташка,
В зорях дивних
Залишилась.
Зірка з неба покотилась
І розбилась....
І крилатість дарувала
Хуга ніжна.
Чарувала,
Чарувала
Сонцем сніжним.
Серце в небо,
В зорі митями летіло.
Було тихо,
Було чисто,
Було біло.....
Білі крила,
Ніжні крила підіймались.
Диво-болю,
Сліз холодних
Не торкались...
Білі крила,
Ніжні рила,
Лебедині
Дарувала диво-віхол
Людині.
Сліз торкалась,
Знов злітала
І злітала....
І крилато
Чарувала,
Чарувала....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308240
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2012
Облетіли волошки.
Віддзвеніли криниці.
Стиглі блиски морошки
Поховали очиці.
Журавлі розтинали
Криком дивним тумани.
Голоси відцвітали
Над смарагдовим ланом.
З неба сипали блиски
Вири сині і світла.
Верби, знов золотисті,
Поховалися в літо.
І дзвеніли востаннє
В дивних блисках морошки
Хвилі ніжних дзвіночків,
І пелюстки волошки...
Сонні айстри жевріли
І бриніли у росах.
У суцвіттях горіла
Золота ніжна осінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308069
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2012
Осень красила душу,
Осень красила небо:
«Что тебе, мой любимый,
Лучше песни и хлеба?»
Осень красила вечность
И улыбки дарила.
«Неужели так нежно
Не коснусь я сна, милый?»
Осень звала рассветы
И ждала до заката.
«Где же, где же ты, милый?» -
Плыли солнцем раскаты.
Билась, билась до боли,
Нежно милого звала,
И туманным мгновеньем
Ее снова не стало…
Очень жаль мне ту осень,
Ее будни, закаты,
Ведь поет, ее милый,
Держал музу в объятьях…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307996
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2012
Щаслива віхола кружляє,
Ялинки осипає сріблом,
Блакитні крила розправляє,
Торкає ліс похмурий світлом,
У вікна б’ється блиском ніжним,
У душу сипле радість щиру,
Грайливо кине виром сніжним,
Але лише для щастя й миру.
Я посміхаюся – і хуга
Мені сміється й знов злітає.
Чарівні блискітки над лугом
Про дивну нічку цю співають.
Ти посміхаєшся до мене –
І наче літо сходить знову.
Я точно знаю, достеменно –
То віхоли чарівна мова.
Тому сміється знову сонце,
І хмари в небі розправляє.
Щаслива віхола в віконці
Душею вічності злітає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307865
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2012
Ви вслухалися колись, як дзвенить літо? Соловейком, іволгою, дзвіночками, швидкими порогами... Але приходить осінь. Помалу відлітають соловейки, втрачає голос іволга, дзвіночки натягають опале листя на кришталеві шапочки і засинають. Тільки пороги все ще шумлять потрохи, бурмочуть і сердяться.
Рання Осінь прокидається в айстрах. Вона знічев’я трохи підфарбовує хризантеми і летить до озера вмиватися. Поп’є нектар з останніх волошок, капне трохи аспірину в шипшинові ягоди – і малює. А коли і задумається: «Де ж ти, Жовтню милий? Чи довго тебе чекати?». Звісно, бо Вересень вже набрид – нап’ється стиглого кавунового соку і засинає в недоспілих гарбузах. А літо ще хазяйнує. Не може Осінь його вигнати – рання ще, молода, слабенька.
Сиділа одного разу вона біля озера і прислухалася. Ніжно шумів очерет, співали птахи, що ще не чкурнули за серпневими ранками у вирій... І роси дзвеніли якось особливо... Захотілося Осені поспівати.
Взагалі, Осінь – талановита вокалістка. Ви чули колись її трелі в діброві? А в Карпатах різнобарвних? Інколи й соловейки затримуються, щоб хоч на одному її концерті побувати.
Але щось не співалося. Чи то голос сів, чи застудилася... Але пісні не вийшло. А потім зрозуміла - забула усі пісні!
«Де ж ти, осіння пісне?» - прошумів вітер. А Осінь заховалася від сорому в троянду і проплакала ам до вечора. І заснула.
Вже вранці знайшов її там Вересень. Пролетіло бабине літо, гарбузи достигли, час вже й за горлову братися. Будила його завжди пісня Осені, а тут... Розповіла йому все красуня. Полетів Вересень на пошуки.
Прилітає він в село, та й питає дітлахів: «Які пісні співає рання осінь?». А вони сміються: «Про бабине літо, звісно. Як поля готують до зими. Як школа починається. Як відлітають птахи.»
Запитав у жита в коморі, а воно каже : «Пісні в Осені про урожай великий. Про збіжжя, хліб гарячий, картоплю, городину різну...».
Залетів Вересень і до ріки. Вона ж про хлюпотіла щось про перші тумани і помчала далі.
Горіха розбудити не вдалося, а липа, засинаючи, прошелестіла: «Про насіння, про паростки, що в листі ховаються... Ех, Осінь... А ти, Веснонько, де?». І вона заснула.
Невеселий повертався Вересень. А Осінь зустрів щасливу. «Не турбуйся! – мовила вона і поцілувала його в розпашілі вуста, - Дякую дуже, звісно, але у мене вже нові пісні. Я просто вже не рання Осінь, а ти – не Вересень вже теж...»
Жовтень кивнув, посміхнувся, і полетів відсипатися після дороги в гарбузах. А їх вже забрали...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307370
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2012
Віхоло! Посидь, поговори,
Відпочинь, блакитна зірко ночі!
Піднімаю знову догори
Білі руки і самотні очі.
Догорає свічка на вікні,
Догорає у душі надія.
Закрутився в вирі гніт свічі,
Закрутилась в вирі світла мрія.
І сніжинок ніжних зорепад
Піднімає серце вище в зорі.
Захопила віхола весь сад,
Неозоре, біле, дивне море.
Грають блиски білі на вустах,
Вії покриваються знов снігом.
Віхола заплуталась в словах
І упала у вікно з розбігу.
Білий сніг і білий вир бажань,
Скресло небо вірності над Бугом.
Віхол даремних сподівань,
Самоти незрима. біла хуга.
Дивне це холодне полотно
Відізвалось в серденці сльозою.
Віхоло, полинь в моє вікно!
Може, поговориш хоч зі мною....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307368
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2012
Віхола підкорює шляхи,
І відлунням б’є у темінь ночі.
Замітає день, мов назавжди,
Сипле сніг в лице, у коси, в очі...
Темна постать в лісі десь бреде,
Ледь жива у сніговому вирі.
Блиски зір торкають де-не-де
Стару сукню й оченята щирі.
Вітер, може, й справді, якби знав,
Зміг би снігопадам наказати:
«Гей! Притиште обстріл з білих лав!
Гей! Притихніть, менше,! Це ж-бо мати...»
Притуля малятко до грудей,
Сніг в лице – та їй наче нічого.
Тільки би донести до людей,
Тільки б віднайти в снігу дорогу.....
І мороз підкорює до сліз,
Руки, ноги – мов здерев’янілі.....
Притулитися б до цих беріз,
І лишитись разом з снігом білим....
Але на руках - таке ж життя,
Янголятко, зоряне дитинство....
І іде в холодне майбуття
Біла постать, символ материнства.
Віднайшли малесеньке, живе
Добрі люди вранці коло мами.
Відійшла незримими стежками
В віхолу ту, що вкриває все....
Віхола підкорювала час,
Затуляла від біди дитинство....
Тільки забирала знов від нас
Зорі неземного материнства....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307203
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2012
Холодним виром б’є метелиця,
Морозить серце, душу, руки.
Морозом білим низько стелиться
Пташина болісна, розлука.
Сніжинки моросяться росяно,
І погляди такі гарячі...
Плетуться руки верболозами,
А очі без морозно плачуть...
Востаннє рве у сні метелиця
Маленькі ниточки любові.
Холодний сум по рельсах стелиться,
І б’ється серденько до крові...
Болюча і морозна віхола,
Пташина болісна, розлука,
На вії сльози білі вішала,
Морозила самотні руки...
І хуги стіни знов піднялися,
Між нами стали болем росяним.
Сердечка крізь стіну цю рвалися,
Сніжинки слізоньки морозили...
Пробач за все... Мете хурделиця
Гарячий спогад – твої руки...
Повір, не я це все... Метелиця,
Пташина болісна, розлука...
Материнство
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307202
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2012
Розлетілися міри,
Розлетілися вири,
Кінь зимової казки
Мчить луною щасливо.
Й хоч метелиця снігом
Б’є у очі і гриву –
Не сповільнить це мрії,
Не сповільнить це бігу!
Хай луною жевріють
Нерозмиті зітхання,
Нерозкриті бажання,
Нерозлиті чекання,
Сльози дива казкові,
І завмерлі частинки
Золотистих волошок,
Таємничих хвилинок!
Вири щастя і світла
Мчать із коником в поле.
Кінь живе тільки сонцем
Із зимової волі.
В’ється зоряно грива,
Б’ється в ніжності слово...
Кінь зими лишив мрію
Й заметілі підкову...
Билась муза об небо,
Кінь мчав дико й шалено
Летів вітром морозним,
Сонцем казки до мене...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306914
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2012
Ніжно
Сніжно
Тихо
Лихо?
Розгубила зовсім мрії,
Поморозила всі вії....
Холод
Думка
Мить
Натхнення
Вірність
Вічність
Сьогодення
Так морозила ланіти...
Малювала сонце-квіти
На осонні
І спросоння
Погубила в полі коней...
Почуття, такі дитячі...
Ти заплачеш?
Я заплачу?
Я доросла!
Ти?.. Не знаю...
Запитаю...
Запитаю....
У метелиці,
У хуги,
Що гуляє знов над Бугом...
Я не плачу!
Тільки слізки
Розгубили знов берізки,
І одна повисла в віях...
Ти надія?
Я надія?
Я дитина?
Ти дитина!
Я - окрилена пташина!
Я заплачу?
Тільки сніжно...
Ніжно-ніжно....
Ніжно-ніжно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2012
И снова тот вопрос – так быть или не быть?
Меня терзают смутные сомненья –
Как мыслить, и что думать, и как жить,
И где найти хоть мелкое спасенье?
Но все же, по Шекспиру.
Достойно ль
Душе терпеть ужасные удары
Обидчиков «верха»? Иль лучше встретить
С билетом море бед (увы, не даром),
Иль положить конец сомненьям?
Убежать, укрыться,
Умчатся, улететь – во и ответ.
Да, так ты превзойдешь так много бед…..
Какая жизнь меня там ожидает,
Там, где покров родного чувства снят?
Уехать или нет? Сомнения терзают,
Ведь здесь сей город тяжестью объят.
И сносят все и униженье века,
Позор гоне6нья и молчанье права,
И остальное, что Шекспир писал.
Одни для всех горды и величавы,
Другим – нет места. Их пьянит бокал
И подчиненности, и низости…. Ведь пал
Герой романов, понеслись измены
Все вдаль, и вдаль, и дальше в горизонт….
Кто ожидает лучшей перемены
И выйдет на тот патриотский фронт?
Да… Убежать… Не только трусость дали,
Где бледнеет проблеск тусклого ума,
Но и любовь к земле, к стране объяли,
Где вырос, где родная красота:
«Моя страна, родимая отчизна»
Здесь держит… Ну не надо укоризны –
«Бороться лучше со знакомым злом,
чем бегством к незнакомому стремится»-
Сказал Шекспир. Он прав – и зло промчится
Легко на Родине, где и семья, и дом…
Ну что ж, довольно!
Офелия, о радость, разложи
Тяжелые, скупые чемоданы,
Садись на телевизор на диване,
Но не включай.
Здесь всюду хотят жить,
Наслушались….
Так быть или не быть?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306689
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2012
Свистіла хуга і гуляла,
Рожевим блиском чарувала,
І холод сипала у очі,
Манила в даль блідої ночі...
Кидала розсипами в вири,
Цвіла дібровами казково,
У сонця відібрала мову.
Але не відібрала віри...
Сипнула інеєм – як в казці!
Ти пам’ятаєш, тиждень тому,
Вона упала від утоми
До нас і так хотіла ласки...
І забрела в комин гарячий,
А я все думала – ти плачеш?
Та ні, то віхола гуляла
І нас раптово вчарувала...
І новорічна казка дива
В полон взяла мої долоні...
Ти пам’ятаєш, мої скроні
З вікна присипало так біло,
І свічка раптом догоріла,
І віхола в серця влетіла...
А потім довго ми стояли,
На зорі росяні дивились,
Сердечка віхолою бились,
Надворі віхола гуляла.
Невже та хуга новорічна
Була така тоді чарівна...
Тоді ж усе було незвичне!
І ти... І біль... Таке все дивне...
Із виском віхола ввірвалась
В свідомість, блискітками гралась,
Манила в даль рожеву ночі,
Палила біль... Квітчала очі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306653
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2012
Цвіте ружа, цвіте гожа,
Та на долю гірку.
Полюбила козаченька
На свою голівку...
Полюбила, зустрічала,
І не спала нічку.
І від зустрічей пашіло
Личко, наче пічка.
Зустрічала при дорозі,
Коня напувала,
Разом з милим коло річки
Вечори стрічала.
Він казав, що мої очі –
Наче та діброва,
Дарував мені намисто
Сургучеве, нове.
А як треба від’їжджати –
Гірко лила слізки.
Стугонів холодний явір
І тремка берізка.
«Дочекайся – всього місяць,
Та не плач ночами.
І не зрошуй нашу стежку
гіркими сльозами.»
«А як кинеш, як забудеш,
Як тебе не буде?»
«Не забуду – ти не слухай,
Що говорять люди.
Твої ніжно-мерехтливі
Смарагдові счі
Будуть сяяти на шлях мій
Золотої ночі.»
Попрощався, тріпнув гриву –
І понісся вітром.
А я плакала й чекала,
Наче вранці світла.
Щебетали соловейки,
Голосочки лили,
А я плакала тихеько
І не голосила.
Пройшов місяць, пройшов другий –
Милого немає.
Як раз бачу - коло річки
З іншою гуляє...
В неї уже н зелені,
Карі-карі очі.
Та й казав, що вони світять
Золотої ночі...
Як зостались наодинці,
Каже: «Та – багата...»
«Ти женишся на дівчині,
Не на гарній хаті!»
Він – ні слова. Бачу – згибле
Умовляти діло.
«Я ж чекала коло річки
Щоночі й любила...
А ти – ось як...»
Повернулась,
Та й пішла до саду.
«Соловеєчку, коханий,
Дай мені пораду...»
«Не кінець життя, одначе,
Почекай ще долі...»
Тож чекаю та й співаю
Про серця і волю...
А козак той молоденький
Досі в’ється й в’ється.
Кинула та, що любила,
Ходить з сумним серцем.
Ех, даруй хоч самоцвіти,
Зустрічай на лузі, -
В мене є завжди в коморі
Для тебе гарбузи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306493
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2012
Самотою рожевою
Піднімуся до неба.
Буду хай королевою,
Та чомусь не для тебе...
У рожевому мареві,
В блиску фата-моргани
Буде плакати хмарами
Сонце нашого лану.
І, безмежно закоханий
В казку без мого трунку,
Ти снуватимеш росами
У тремких поцілунках.
А країна захопиться
Чорнолистом козацтва.
Що ж, прощай, мій лебедику,
У рожевім юнацтві.
Як любив іншу в помислах, -
Проводжати не хоче.
І, як ти, з іншим зранечку
У гайоньку тріпоче.
Шлях-дорога далекая
У рожевій тьмі лану...
Буду завжди з тобою я,
Твоя фата-моргана.
Я пробачу всі забавки,
Лиш вертайся з козацтва.
То були лиш смішиночки
Молодого юнацтва...
І, як прийдеш поранений,
Я тебе не покину.
А, як треба, піду разом
Воювать за країну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2012
Я танцювала вальс із вітром,
У небо сипалась калина.
В моїх долонях жило літо
І білі пуп’янки шипшини.
Із листя я вінок сплітала,
Росою зрошувала руки.
І музика дощу злітала,
Палила болі сліз розлуки.
Я танцювала аж під небом,
Ступала босоніж у хмари,
Дивилась митями на себе
У дзеркала рожеві пари.
Тонке намисто із калини
Боялась в танці розгубити,
Та вічно вітряним цим плином
Могла в безвідомість летіти...
Волошки обплітали коси,
Тонкий стан айстри обхопили.
Було так ніжно в танці, в росах,
Було так ніжно й біло-біло...
І холодили тільки вири,
І уст розпарених торкались....
Метнулася у хмари ліра,
Та струни музики не рвались...
Меланхолійно й флегматично
Пелюстки літа облітали.
Так мелодійно і музично
Я в небі з вітром танцювала.
Кружляли, певне, ми до ночі,
Ледь не обмліли в зорепаді,
Горіли синьо-темні очі
У миті світла канонади.
Мов без свідомості кружляли,
Калина розлетілась в хмари.
Росинки щільно облягали
Мій перстень з водяної пари.
І вальс босоніж лився в зорі,
Чарівна сукня заросилась.
Під нами бушувало море,
Над нами літо заяснилось.
Вже заросились навіть вії,
Утома не торкала руки.
Злітала музика надії,
Палила лиш мости розлуки....
В долоні знов вливалось літо,
Я знов цвіла, тонка шипшина.
Я танцювала вальс із вітром,
Цей вальс босоніж із калини...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306179
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2012
Вже засватали й ледь не гуляли весілля,
Все цвіло тихим цвітом – і дівчина, й сад.
Лиш немає Пилипа. Зів’яло все зілля,
Розійшлися і гості, і дружки, і сват...
І лишилась сама. Тільки мати щось вийшла,
Чи останнього гостя до воріт провести,
Чи заплакати тихенько, що донечка лишня,
І пора би їй в хустці жіночій цвісти...
Бо ж, як писанка, гарна, як веснонька, ніжна,
Сині оченьки, мов ті волошки цвітуть.
Роботяща, як день, усмішка білосніжна,
Довгі коси... Та щось свати зовсім не йдуть...
От засватав...І зник. Залишилася в хаті,
Поряд – мати, яка любить і береже.
Та хіба цілий вік їй отут дівувати?
Чи чий гріх, чи свій гріх в душі тяжко несе?
Похилилась і свічку задмухала тихо,
Сльози мовчки утерла з заплаканих віч.
«Ти куди? Ще спіткає тебе яке лихо,
А надворі – серпнева, хоч й зоряна, ніч.»
«Не хвилюйтеся, мамо. Пробачте, я мушу...»
«Чи топитись? Не йди, не бери в душу гріх.»
«Ні, до річки не піду. Бо й так маю душу
Дуже тяжку. Стомилася я від усіх.
Чи жіноча то доля, чи то та неволя,
Що для серденька не віднайти голубка?
Життя довге, мов поле, І в всіх стигле, мов поле,
А моє - мов холодна і слізна ріка.»
Лиш вийшла за тин. Тихо стрічку знімала,
Кинула у струмочок, що поряд тече.
Подивилась у небо... Й калиною стала,
Що ночами травневими рясно цвіте.
«Доню, доню...» - і голос почула тихий:
«Мамо, стань коло мене й зі мною цвіти.
Разом переживемо і вітер, і лихо,
Разом будемо квітнути й разом рости...»
Тихий вітер не чув, що їй мати сказала,
Тільки вранці, коли сонечко піднялось,
Дві калини в намисті під тином стояло,
Кажуть люди, нізвідки край поля взялось.
Так і квітнуть вони біля житнього поля,
Соловейко гніздечко щороку в них в’є.
Кажуть люди, що ніжна жіноча доля
В білосніжних суцвіттях калин цих живе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306166
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2012
Лелеки плачуть холодом осіннім,
лИстопадом торкають небеса.
Сивіють коси водоспадно-сині,
Теплом зими розсипалась роса.
Осяй-но, сонце, землі почорнілі!
Пориви вітру сиплять знову біль...
А літо, літо, фарби ніжно-білі?
Де літо? Тільки осінь звідусіль...
Вир диких хмар злітає у сум’ятті
мИттєві дні летять, немов листки.
Дзвеніли роси й прикрашали плаття
Зелених трав і пуп’янків земних.
Весняний дух сховався у суцвіття,
Обливши сад гарячим травнем днів.
Назвали чомусь бабиним це літом,
Юним дзвіночком поетичних слів.
Є трохи сили в дивних водоспадах,
Осіннім дивом сонячним цвітуть
Сокирок очки біля мого саду,
Елегією випивши всю суть
Налитих сонцем яблук. І заграва
Істини осені сміється золотаво.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305976
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2012
За віконечком стелиться край,
Де зростали й ростуть покоління.
З неба добрий Святий Миколай
Опускається в миті хваління.
Тихо падає білий сніжок,
Мов будує до хмар білі лави.
І Святий знову в світ робить крок -
Чи до Києва, Львова, Полтави.
Промінь сонця торкнеться вершин
І на морі схвилює знов хвилі.
Тут нема чи то расових стін,
А чи хтось йому милий, немилий...
Божа Матір погляне з небес,
І веселкою кине на землю
Силу щастя, любові, чудес,
Так потрібну... І так недаремно...
Миколай прилетить у вікно
Дитбудинку, в снігу до вершечку.
Дітям в серденько всипле тепло,
Цим малесеньким Божим овечкам.
І помітить в куточку листок,
Що тремтітиме в світлі розмаю,
І, мов в серці, тремкий голосок
Прочитає його Миколаю.
«Покровителю добрий дітей,
Миколаю Святий Божий з неба!
У святий, ніжний вечір оцей
Мені іграшок й торту не треба.
Нехай буде у серці тепло,
Нехай святість злітає ланами.
Нехай буде в країні добро,
А мені... подаруй, прошу,... маму... »
Миколай втер гарячу сльозу,
Подивився на спляче дитятко...
Воно в світі чекало весну,
Золоте, чарівне янголятко...
Кілька місяців ген відпливло,
Хоч й ятрились на світі цім рани,
Янголятко маленьке пішло
До одвічної всіх людей Мами...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305949
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2012
Пустелі – місця справді незбагненні -
Жаркий хамсин, піщаний жовтий фон...
А он, на камені, спочинок денний
Знайшов собі величний скорпіон.
Причаївсь.
Злився з каменем. Стояла
Лиш чорна смерть на сірім черевці,
Жорстока смерть у чорнім гострім жалі
На дивно так закрученім кінці.
Це – цар пустелі, справжній, восьминогий,
Що чорним жалом наганяє страх.
Зразок життя, де без перестороги
Природа випробовує. В очах
І жах бринить, і мружаться зіниці
Під сонцем цим й від жовтого піску.
Хоч трошечки би на вуста водиці,
Краплиночку холодного дощу!
О скорпіоне! Царю достеменний!
Ти пожалій, правителю, прошу.
Про справи я природи незбагненні
Й про тебе, царю, в віршах напишу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2012
Вступ
Розпочнім же, браття, слово наше
Про бувальщину й минулі дні,
І про те, як Ігор терем княжий
Кинув задля бою на коні.
Розпочнім же не за вимислом Бояна,
Правду, браття, хай пізнає світ.
Бо народ ще пам’ятає рани
Крізь вервечку мережану літ.
Бо Боян як гусла брав на руки,
То слова лилися золоті,
Мов смола по дереву на луках,
Наче вовки мчали по землі.
То летіли в далечінь, під хмари,
Мов орли на білих лебедів.
Кого перший орлик настигає,
Той заводив першим тужний спів.
Почина з старого Ярослава,
І Мстислава в пісні пом`яне,
І Роману, сину Святослава
Пісню предковічную складе.
То ж не орлики летять на зграю –
То на гуслях виграє Боян,
Персти на ті струни покладає,
І народ наш зцілює від ран.
Розпочнім же, браття, слово наше
Від Владимира до Ігоревих днів,
Що мав серце мужнє, сильне, княже
І полки навів на ворогів.
Розпочнем же, браття, як годиться
Про дружину князя, вояків,
Щоби правди чаша, як криниця
Не пропала до майбутніх днів.
О Бояне, Руський солов`ю,
Соловейку нашої землі!
Помислом по дереву повієш,
Піднесешся в хмари золоті.
Оспівай, Бояне, полки княжі,
Час цей наш для матінки-Русі,
Щоб це бігло слово прудко наше
Стежкою Трояна по землі.
Щоби Ігор заспівав ту пісню:
«Не орлів негода зайняла –
Крізь поля і гори, ліси грізні
Галок стежка к Дону привела.»
А чи так би заспівати людям:
«Прудкі коні за Сулою ржуть,
Дзвони Києва і Новгородські труби,
Стяги у Путивлі вже встають.»
Початок походу
Ігор з братом Всеволодом стрілись,
Каже брату Всеволод ясний:
«Ми братами у цей світ родились,
Святославовичі разом ми.
Ти готуй своїх вороних коней,
А мої під Курськом вже стоять.
Воїни не бояться полону,
Кінцем списа звиклі працювать.
З луками й шоломами зродились,
В сагайдаках й шаблях ізросли.
Всі дороги й шляхи роздивились,
Скачуть прудко, як сиві вовки.
Собі – честі у бою шукають,
Слави – руським хоробрим князям.»
Бачить Ігор – сонечко згасає.
Та, хоробрий, не злякався сам.
Каже Ігор: «Браття і дружино!
Краще смерті, ніж полону сліз!
Хочу глянути, як Дін той лине,
Об половців поламати спис.
Гей, сідлайте воронії коні!
З Дону шоломом води поп’ю.
З вами голову зложу я коло Дону,
З вами, русичі, загину у бою.»
Князь вступив у золоте стремено,
Дивиться у небо, на зорю.
А природа знала достеменно,
Провіщала воїнам біду:
Сонце у затемненні пропало,
Як газдиня, в поле йшла гроза.
І дерева, і траву тріпала,
Птиць збудила, звірів підняла.
Недаремно див на дубі свище –
Хай почує половців земля,
Хай у полі сірий вовк не рище,
Хай спустіють половців поля!
Ігор йде з дружиною до Дону!
Вовки вже наводять всюди страх,
І орли зовуть без перепони
Хижаків на вбитих у ярах.
Руська земле, як же ти далеко!
Не докинуть вже до тебе й спис!
Місяця світило вже померкло,
І погаснув золотавий Віз.
Перші два бої
Вранішня зоря вже запалала,
І поля накрив густий туман.
В ранок цей природа розцвітала,
Галки чорні пробудились там.
Русичі поля загородили,
І на сонці сяє кожен щит.
Кожна душа честі захотіла,
Ну а князям – слави й довгих літ.
І, сипнувши стрілами по полю,
Половецьких загнали красунь,
Золота, прикрас – неначе молі,
Оксамиту, сірого, як лунь.
Там мости мостили кожухами,
Воду зупиняли там щитом.
Від мужів хоробрих берегами
Утікали Гзак із Кончаком.
Вранці-рано хмари налетіли,
Що із моря Чорного прийшли.
Сонця наші закрити хотіли,
Принесли великії громи.
Дощ із луків й шабель половецьких
На Каялі-річечці піде.
Стрілами із Дону пронесеться,
Та стріла багато душ знайде...
Як далеко, Матінко-Русь наша,
Ми від тебе в поле відійшли!
Чорне небо було, наче сажа,
Ріки мутно в берегах текли.
Вітри стріли сипали в дружину,
Обступили половці поля.
Бій іде не в жарт, а до загину.
Все тобі, о Руськая земля!
Князь-воєвода: Всеволод
Всеволоде, княжий брате вірний!
В обороні міцно ти стоїш,
Всім незгодам тужним непокірний,
Рідну землю гідно борониш.
Стріли ти на половців пускаєш,
І за рідну Русь стоїш в бою,
Харалужний меч злотий виймаєш,
Забуваєш ти печаль свою.
Що печаль тут, браття дорогії,
Він забув і почесть, і життя,
Отчий стіл, собори золотії,
І Чернігів, села і міста,
Звичаї й обичаї народу,
І Глібівни, красної жони...
Тільки честь і славу воєводи
Пам’ятати буде він завжди.
Згадки минульщини
1. Олегові походи
Так, були літа колись Трояна,
Ярослава вже пройшли віки,
І Олегові походи славні
Потоптали ворогів стежки.
Той Олег мечем кував крамолу,
Сіяв стріли густо по землі.
Знали і долини, й ріки, й гори
Що вступає він в стремена золоті.
2. Князівські міжусобиці
З Тмурокані слава йшла по світу,
Задзвеніли чвари у сім’ї.
Ані щастя й дружнього привіту,
Ані миру на своїй землі.
За Олега усобиці були,
У країні гинуло добро,
Часто ворон клекіт люди чули,
Галками навколо аж гуло.
Бій і поразка
То було в ті битви і походи,
А такої - світ іще не знав.
Знатимуть тепер свої народи,
Як-то князь наш честь собі кував.
Бо з зорі до вечора, дщо нічки,
Бо із нічки і аж до зорі
Сипалися стріли, наче річка,
І трощились злоті шоломи.
Шаблі об шоломи ті гриміли,
І ломились списи об щити.
Галки чорні в небесах летіли,
Вовки тризну мали на землі.
Ця земля копитами й щитами
В борозни поорана була.
Кров’ю руською, немов річками,
Чорна вся политая земля.
Кості ці, засіяні по полю,
Плідно, рясно на землі зійшли.
А зійшли вони пекучим болем
І слідом дівочої сльози.
Рано-вранці поле задзвеніло,
Галки чорні в небо піднялись.
То полки хоробрії шуміли,
Крові ріки більше не лились.
Ігор всю дружину завертає:
Жаль йому і брата, і полків.
Бились вони, зорі розцвітали,
Вдень не гаснув той ворожий гнів.
Та на третій день упали стяги,
Розлучились золоті брати.
Тут вина кривавого й наснаги
Недостало ворожій землі.
Полягли тут русичі у полі,
І поникла від жалю трава.
А далеко, ген на видноколі,
Зашуміли у жалі поля.
Похилилися ліси високі,
Плачуть верби листям золотим.
І шумить насамоті осока
Жалем невимовним і тяжким.
Причина поразки – розділеність братів-князів
А причина не у ній таїлась,
А причина в теремі зросла.
І образа сильна покотилась,
І край Дону в жалі підняла,
Заплескала крильми, полетіла,
Піднялася в синіх небесах,
І причину бідувань відкрила
У ворожих князях і братах.
Брат на брата йшов у нас війною,
Князь на князя-батька поставав.
Покотилась ця війна луною,
Всякий на цю землю посягав.
Бо князі з братами воювали,
А тим часом гинула земля.
Бо ворожі війська поставали,
Нищили і села, і міста.
Як же сокіл залетів далеко –
Аж до синіх моря дивних вод.
Сина не напоїть мати з глека,
Не зустріне воїнів народ,
Полку Ігоря не воскресити.
Половці скакали по Русі,
Заходилися міста палити,
Плакали в них жони молоді:
«Хто верне чоловіків коханих?
Їх вже не побачить милих нам,
Не злічити кровавії рани ,
Не зрадіти рідним нам словам.
Серця розриваються від жалю,
Згадка вас не полишає їх...»
Сльози аж до чорної Каяли
Линуть стрімко від жінок усіх.
Київ застогнав, Чернігів славний,
Сльози покотились по Русі.
Матерям синочка погляд гарний
Сниться вже щоночі уві сні.
Та не лиш тому міста стогнали,
Бо князі, крамолу куючи,
Не мирились. Тому набігали
Половці на руськії стежки.
Дань двори давали половчанам,
І слізьми вмивалася земля.
Вже журби наповнилися чани
І тугою полягли поля.
3. Князь Святослав
Ігор з Всеволодом розбудили
Те, що був приспав князь Святослав.
Бо тоді половці не летіли,
Кожен своє місце завжди знав.
Святослав зробив це все полками,
Наступив на половців лихих,
Притоптав їх гори копитами,
Висушив озера всі на них,
У річках закаламутив воду,
І яруги кіньми потоптав.
А Кобяка, вожака народу,
В кайдани залізні закував.
Тож співали славу венеційці
Князю Святославу і полкам.
З ними – греки, і морава, й німці,
Та й жаліють Ігоря, що нам
Не принісши слави й перемоги,
Потопив в Каялі все добро,
Не дослухався перестороги
Й пересів в невільниче сідло.
4. Віщий сон Святослава
По Русі летіли туги птиці,
І веселощів ніхто не мав.
А у Києві, в злотій столиці
Дивний сон побачив Святослав:
«Наче одягали мене, - каже, -
Чорним покривалом у ту ніч.
І вино в отруті в чаші княжій
Подавали. А ще – дивна річ –
Сипали на мене злоті перли
З сагайдаків ворожих поган.
І стовпи у теремі всі здерли,
І шумів похмуро так лиман...
Каркали всю ніч чорні ворони,
Обминули золотавий бір,
І летіли геть без перепони
Аж до моря, до високих гір.»
І сказали мудрому бояри:
«Туга полонила розум твій.
Це два соколи твої злітали,
Отчий стіл залишивши злотий,:
Пошукати града Тмуроканя
Та напитись Донської води.
Повтинали крила їм погани,
Не вернутись соколам сюди.
Замість злота в них тепер кайдани.
Темно тоді було в третій день:
Затемнили сонця два погани,
Руська земля стала, мов мішень.
Налетіли половці погані,
Сум летів і землю вкрив крилом.
Заспівали діви вранці-рано,
Граючись злотим легким щитом.
Заспівали половецькі діви
Над холодним морем стоячи,
І часи ті Бусові хвалили,
Помсти Шарукана цій землі.»
Мовив тоді Святослав з сльозами
До боярів слово золоте
І прорік: «Сини мої! Князями
Стали ви, хоробрії! Але
Рано почали разить мечами
Половецьку землю й чорний Дін.
Рано пити в бою шоломами,
Слави й честі здобувати в нім.
Ви без честі вперше одоліли,
І без честі кров ви пролляли.
Так, серця в бою Ваші кипіли,
В смілості згуртовані були.
Що ж ви сивині моїй зробили?
Вже не бачу сили й влади я
Брата мого. Ті війська ходили
У бої без списа і щита.
Перемогу криками й ножами
Руській землі ті бої несли!
Та й казали: «Мужаймося самі!
Ми велику славу здобули!»
А чи диво – молодіть старому?
Не пособники мені – князі.
Он і в Римі не вберегли дому,
Затріщали дужі шоломи.
Ніна що година обернулась.
Сину Гліба – туга і печаль.
Видно, вдача й єдність відвернулась
Й полетіли в чорну, темну даль...».
5. Єдність врятувала би братів
Всеволоде! Княже-воєводо!
Прилети здалеку, мужній ж ти!
Щоб від половецького народу
Отчий злотий стіл постерегти.
Веслами розкропиш Волгу сіру,
Шоломами виллєш, княже, Дін,
Бранок й полонених би без міри
Привели б стрільці зо всіх сторін.
Ну а ти, Давиде і буй-Рюрик!
Чи ж не ваші злоті шоломи
Й шоломи дружини, наче тури,
Плавали по ворожій крові?
Ви вступіте в золоті стремена,
І за русичів ввірвіться в бій!
І тоді вже точно, достеменно
Половці втечуть за Дін злотий!
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо забрався ти тепер.
Зачинив Дунаю бучну славу,
Гори ти дружиною підпер!
Одчиняєш Києву ворота,
І султанів за кордоном б’єш.
Ти стріляй половців по болотах
І свободу Русі принесеш!
А ви, буй-Романе і Мстиславе!
Подвиги і бій – ваше життя.
Ви шукаєте, соколи, славу,
І від вас гуде уся земля.
Шоломи й дружини в вас – латинські,
І від них гудуть усі краї –
І Литва, і люди деремлинські
Честь вам віддають аж до землі.
6. Заклик до об’єднання
Поронили листя всі дерева
Не від радості й не від добра.
Поділили ці хоробрі леви
Землю по Росі і до Дніпра.
Не воскресне Ігоря дружина!
Дін на бій зове усіх князів,
Щоб вони усі аж до загину
Билися, вступивши в правди бій.
О, Мстиславичі, сини сміливі!
Де ж ваші злотії шоломи?
Половців стрілами зупинили б
Задля князя й руської землі.
Не тече вже до Переяслава
Сула срібно-золотим струмком.
Чути тільки бої Ізяслава,
Що згубився разом із добром.
Погубив він славу свого діда
І поліг у крові на траві.
Ворог ж каже: « Не лишилось сліду
Від дружини на оцій землі.
Звірі кров і ту всю полизали! »
Не було-бо Всеволода тут,
Не було і брата Брячислава –
Лиш один утік від смерті пут.
Гримлять труби, та немає слави
І сумують руські голоси.
Ярославе й внуки всі Всеслава!
Опустіте стяги ви свої!
Бо сварились разом ви постійно
Й навели на Руську землю зло:
Бо з розбрату почалися війни
І насилля на всю Русь прийшло!
7. Таємні справи братів
Був тоді-бо сьомий рік Трояна,
Кинув жереб на діву Всеслав.
Скочив аж до Києва і рано
Списом стола Києва дістав.
Далі з Білгорода скочив звіром,
Новгороду двері відчинив,
Славу Ярослава розтрощив він,
Вовком до Немиги прилетів.
І Немиги береги криваві
Були всі засіяні кістьми.
Бо снопи стелили головами
Й харалужні тримали ціпи.
А Всеслав судив весь люд і князів,
Вовком в Тмурокань бігав вночі
І, могутні напруживши м’язи,
Хорсові перебігав стежки.
Подзвонили у Полоцьку рано,
А він в Києві вже дзвін той чув,
Та терпів ще й часто біди й рани,
Хоч і віщим, і сміливим був.
Бо сказав Боян раз недаремно:
«Будь ти спритний, наче та ріка,
Будь ти хитрий чи чаклун – та певне
Не минеш ти Божого суда!»
О, згадає Русь князів – та й стогне!
Встали мужні стяги навкруги,
Але Русь лише в грабунку сохне,
Бо стоять в ній різні бунчуки!
8. Плач Ярославни
Плаче рано Ярославна на Дунаї,
Сонце сходить в небі золоте.
З ночі вона плаче і ридає,
Помарніла з горя, не цвіте.
Тужить юна молода князівна
У Путивлі-граді на валу,
Плаче: «Вже співали другі, треті півні,
Я ж отут в сльозах стою й стою.
От би мені ніжні білі крила
Дала рідна матінка – земля.
Чайкою – вдовицею злетіла б,
І над Доном полетіла б я.
Омочила би рукав шовковий
У швидкій Каялі, у ріці.
Втерла б рани, змила тої крові
На князівськім тілі, на лиці.
Плаче Ярославна і ридає,
Ронить сльози: «Милий, золотий
Вітре, ти гуляєш по Дунаю,
Ти, крилатий господине мій,
Нащо женеш ті хановські стріли
Все на князя, на любов мою?
Адже гониш хмари посивілі,
Хвилю піднімаєш ти морську.
Вітре, ти ж - бо пан на суші й морі,
Ти гойдаєш сильні кораблі,
Нащо ж ти … О горе мені, горе! –
Щастя розкидав на ковилі?»
Плаче Ярославна і сумує,
Рученьками закрива лице:
«Дніпре дужий, що велику тую
Пробиваєш гору! Ти моє
Щастя ніс на кораблях широких,
І дружину мужню, що пливла
До Кобяка крізь трави високі,
Де є половецькая земля.
Знаю – слізьми горю не поможеш,
Та мені всередині пече!
Мій Славутицю! Я знаю, що ти можеш, -
Моє ладо принеси ти золоте.
Щоби сльози не капали в воду,
І вітри не несли моїх сліз!»
А тим часом над сумуючим народом
Піднялось сонце і погаснув Віз.
Звернулась Ярославна зі словами:
«О сонце миле, сонце золоте!
Ти світиш, зігріваєш променями,
Чому ж мені всередині пече?
Навіщо, сонце, землю ти сушило,
Навіщо спрагу посилало в бій,
І тим самим дружину всю спалило
І моє ладо миле? … Князю мій!
О сонце, ти його спалило! Нащо ж світиш?
Спалило і його, спали й мене!
Навіщо ж бути на цьому світі?
Його ж нема! О горенько моє!»
Стояла й плакала в Путивлі Ярославна,
По личку білім слізоньки текли.
З тих пір далеких і сумних, іздавна
Слова її в серцях людських жили.
9. Втеча князя Ігоря
Опівночі заграло синє море
І князю Ігорю Бог явить путь,
Переборовши біди, лихо й горе,
В столицю Руську, де лиш стогін чуть.
Вечірні зорі тихі вже погасли,
Не спить князь Ігор, помислом літа,
Як путь великий від половців ясний
Перебороть від Дону до Дінця.
Вже Овлур князя із-за річки свиснув
Опівночі. Гуде в полях земля,
А зорі в небі з місяцем повисли,
Тремтять вже вежі і шумить трава.
Проскочив в очерет князь горностаєм
І лебедем полинув по воді,
Промчався, наче вовк, по тому краї
На борзому Овруловім коні.
Полинув світлим соколом над млою,
Збиваючи гусей і лебедів,
І Овлур з ним. Холодною рікою
Текла роса і Дін із нею плив.
10. Розмова князя з Дінцем
Донець же каже: «Ігорю щасливий!
Не мало тобі величі, скажи?
А Кончакові – прикрості і гніву,
Веселості і радості – Русі?»
А Ігор мовив: «І тобі немало,
О Донче, величі, бо ти носив
Князів великих! Береги лягали
Тоді у травах, коли князь тут плив.
Стеріг, коли в тіні дерев зелених
Спокійно над водою засинав.
Тоді його ти берегти і кленам,
І чайкам, і струмкам наказ давав!
Бо яка маленька річка Стугна,
І як мало в ній завжди води, -
А зробила невимовну тугу -
Її води князя погребли.
Плаче мати князя Ростислава –
Зовсім юний був він, молодий.
У квітах й полях поникла слава,
Зашумів у жалі бір ясний...»
11. Погоня
Солов’ї вже ранок провіщали,
Дятли стукотом збудили ліс.
Гзак із Кончаком коня погнали
По сліду, де Овлур князя віз.
Мовить Кончакові Гзак поганий:
«Сокола знайде в полі стріла!»
Мовить же Кончак: «А ні, так рано
Дівчина опутає ясна.»
Мовить Гзак: «Якщо його дівиця
Спутає, то в нас – ні сокільця,
Ні дівиці не буде. А птиці
Стануть бити в полі край Дінця.»
12. Зустріч князя на Русі
А Боян співав ще про походи:
«Хоч і тяжко голові без пліч,
Так і тілу посеред народу
Без голови з смертю віч-на-віч.»
Важко і Русі бути без князя.
Але рано на Дунаї чуть,
Як дівчата всі співають разом,
Вістку в Київ гарну людям шлють:
«Сонце світить в небесах, і рано
Ігор-князь уже в рідній землі.»
Ігор їде, заживають рани
Люду нашого і нашої Русі.
Землі раді, і веселі люди,
Ігор мчить вперед, неначе птах.
Він вже скоро в Боричевім буде,
І до Києва веде той шлях.
Пісню старим князям відспівали,
Тож співаймо пісню молодим,
Князю Ігорю, сину Святослава
І дружині що святкує з ним!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305732
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2012
Землі не стало раптом під ногами,
Алеї серця ніжно розцвіли.
Крилатість відтепер завжди із нами,
Омріяність завжди летить у сни.
Хай розцвітуть усі пустелі й дюни,
А ліс сухий знов квітне живе.
Навіть при почуттях, ще зовсім юних,
Акрополь сосен ніжно розцвіте,
І кожен свою істину знайде.
Злітає мрія посмішками літа,
Алтея квітне, мов горить в вогні.
Моя душа полинула за вітром
Рожевих окулярів й диво-снів.
І, якби важко не було летіти,
Я знаю, звідки крила у душі:
Напевне, щоби легше було жити,
Алеї мрій створили їх в росі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305532
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2012
Кохання – справа чарівна, важка і таємнича. Хто хоч раз відчував його у своїх чи чиїхось очах, ставав невід`ємною частиною Всесвітньої планети Любові, відчував, як важко любити і як приємно бути коханим.
Однак – досить філософії. Час починати казку. У селі на березі моря жили хлопець та дівчина. Як і у всіх казках, прийшла пора – покохали одне одного. Відтоді Семен і Орися були завжди разом. Батьки вже і про сватання подумували, т а не так сталося, як гадалося.
У багатьох казках є злі чарівники. Яким вітром, радше, яким торнадо цього сюди занесло - не знаю, але сама бачила, як він прилетів з потоком повітря, що крутилося по спіралі.
Чарівник виліз на гору і огледів село.
- Треба ж – в таку глухомань відіслали працювати! Начальство називається...
Раптом чарівник(якого, до речі, звали Бом) помітив Орисю. Дівчина відразу сподобалася йому. Тому Бом вирішив викрасти її.
Як же ж він розсердився, коли дізнався, що Орися віддано закохана, і Семен її любить! Адже проти взаємних почуттів він був безсилий. А почуватися безпомічним він страшенно не любив. Тому дуже швидко знайшов у селі дівчину Ірину, яка давно любила Орисиного Семена. Вчарував її, щоб допомогла йому.
Одного разу, коли Ірина та Орися гуляли біля моря, Бом причаївся за скелею. Ірина під чарами перша почала розмову:
- Ти ще досі любиш Семена?
- Так. А чому запитуєш?
- Не любить він тебе, Орисю. Жаль мені тебе. Стільки часу голову морочить, а до мене в середу і свататись обіцяв...
Орися спробувала стримати гнів:
- Не вірю! Семен чуйний, добрий і чесний, він любить мене...
- А оце бачила? Сам подарував, - мовила Ірина і дістала красивого дерев’яного лебедя, який Бом вчора викрав з дому Семена. Такого ж лебедя, зробленого власноруч, Семен колись подарував Орисі. Ще й сказав, що ці два лебеді – символ їхньої вірності. Орися ледь не втратила свідомість і вхопилася за скелю.
- Не вірю... Не вірю...
- Не любить він тебе, бреше, мов ганчірку на дорогу, а на мені одружиться, бо любить мене! – вела далі зачарована Ірина.
- Ні! – скрикнула Орися. Побачивши, що Ірина досить добре психологічно попрацювала, Бом метнув свою невидиму сітку в Орисю. Але, оскільки дівчина ще вірила в почуття Семена, просто була ослаблена брехнею зачарованої Ірини, то не здалася, як думав Бом, то перетворилася на прекрасну білу лебедицю, злетіла в небо і зникла за хмарами.
Через кілька днів в селі з'явилася біла лебедиця. Вона довго кружляла над хатами, а потім опустилася біля Семенового обійстя.
Хлопець зажурино сидів біля будинку. Сьогодні знову до нього прийшла Ірина. Вона допомагала по господарству, заспокоювала Семена,але той думав тільки про Орисю.
- Ну годі журитись, знайде ще сто таких Орись, любий... З очей лебедиці закрапали великі прозорі сльози.
- Ні, не знайду !Не називай мене любим !Я люблю тільки Орисю ...
Раптом біла лебедиця , що сиділа коло обійстя , підлетіла до хлопця і мовила до нього:
- Справді любиш Орисю? І ніколи не кривдив її?
- Ні, не кривдив. Люблю її більше за себе... Тільки де вона – ніхто не відає...
Раптом у лебедиці голівка перетворилась на дівоче личко. Здивований Семен впізнав Орисю і ступив до неї:
- Орисю, люба, що з тобою?
- Ні, ти ніколи не позбудешся моїх чар! Ні йому, ні мені не дістанешся! – раптом пролунав голос Бома. Лебедиця почала розчинятись у повітрі, танути на очах. Семен підхопив її, але вона вислизала з рук.
- Врятуй мене... Силою почуттів... Наших... Вірних... Вічних... – слабко промовила вона і заплющила очі.
Раптом її вуста обпалив довгий гарячий поцілунок...
Коли Семен відкрив очі, ні Ірини, і Бома не було. А в обіймах він стискав Орисю – так, не лебедицю з Орисиним личком, а Орисю в легкій білій сукні... Його любу Орисю...
Звісно, все закінчилось добре – весіллям. Скажу лише, що Ірина назавжди зникла з їхнього села. Її знайшли добрі люди за багато сот кілометрів. Дівчина була непритомна і нічого не пам’ятала з того дня, як вперше побачила Семена. Ірина так і лишилася в тому селі, а в свій час зустріла вродливого сина мірошника, який щиро покохав її... Ну що ж, і вона має право на щастя. Дівчина не по своїй волі допомагала Бому - він її зачарував.
А Бом? Його дискваліфікували за злість і відіслали у підмайстри. А до села замість нього відправили добру чарівницю Синь. От і все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305498
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2012
Болючі спогади - мрії, Розтоплені на вогні. Ти знаєш, що ця надія Давно вже не на землі? І дощ, і холодні соки Зав`ялених сном беріз -- Лиш відгомін давніх років, Болючих, гарячих сліз. Розпалені жаром мрії, І досі у нас живуть Дешеві клубки надії, Та в небі у них є суть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305258
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2012
Згасає місяць. І виходить мрія,
Спаливши для Поета всі мости.
Ти думаєш, життя одна надія?
Ти знаєш, що життям керують сни?
І навіть в час душевних перекличок,
Коли сміється над тобою все
Я поряд буду в наших електричках,
Якими править світове есе.
Ти думаєш, що суті в нас немає?
Тоді навіщо кожну тиху ніч
Прекрасний місяць подумки згасає
І наяву торкає пензлем віч?
Нехай згасає вогничок надії,
Нехай припинять всі сади цвісти –
Я буду поряд. Твоя вірна мрія,
Що палить у минуле всі мости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305255
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2012
Сон охопив вже суцвіття,
Сплять золотаві мости...
Ген у тонкім верховітті
Линеш знов росяно ти...
Казкою сходиш чарівно,
Блиском торкаєш уста.
Я піднімаюсь – й не дивно,
Що снів торкнеться рука.
Ніжність рожевого трунку
Ти заховав у весні.
Вишня блакитні цілунки
Знов сипле в очі мені.
Ніжність чарівного саду,
Ніжність барвистих очей...
Знов ми тремким водоспадом
Линемо в диві ночей.
Ніжно, рожево й тремтливо,
Солодко й п’янко, як в сні...
Знову у небі журливо
Линуть веселкові дні.
Дуже жіночно й казково
Нічка торкає очей.
Ніжність твоя веселкова,
Де ж вона?
В крилах ночей...
Тільки у сні сипле ласка
Знову п’янкі пелюстки...
Там лиш закохану казку
Створюєш росяно ти....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305098
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2012
І гнів, і плач. І душі в зламах
Вихор воєнних дій несе.
Лише одна молитва мами
Солдата в полі береже.
Хоч плач і горе вже торкнулись,
Хоч заклики набридли тез,
Хоч два фронти уже зіткнулись,
Летить молитва до небес.
Земля напилась чаші крові,
А кров пливе, пливе, пливе…
На маминих устах з любов’ю
Молитва віри ще живе.
Коли ж бриніли, мов струни, жили,
І ріки крові із ран лились,
Вуста в гарячці шепотіли:
«Мамо, мамо! Молися! Молись…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2012
Рветься серденько гаряче...
Ну прошу тебе, без сліз!
Хай холодні весни плачуть,
Оминаючи рогіз.
Хай п’янкі чарівні роси
Заливають ніжний біль.
І ніякі вже морози
Не ударять в ніжну ціль...
Ну не плач, моє серденько,
Не щеми й не бийся так...
В небі сонечко маленьке
Затягнуло краков’як.
І в самотніх танців храмах
Кожен – бідний і багач,
Особливо почуттями...
Ну не плач, прошу, не плач...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304932
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2012
Не плач, сердечко, не журись, не плач.
Живи, живи у вирах водоспадів,
У тихих дзвонах, росах… Та пробач
За ще одну малесеньку пораду.
Не доторкайсь ніколи чистих сліз.
Сердечко, плач, але… слізьми актора.
Не плач насамоті. Бо світлий Віз
Не сяє тим, хто слізьми рушить гори…
Живи, прошу. Ти, знаю, чуєш все.
До свого серця треба говорити.
Можливо, через дивне це есе
Сама я зрозумію, що робити.
Живи, сердечко, в подихах віків,
Терпи цю біль. Щоб не далась неволя.
Живи у вирі світлих почуттів,
Живи… Але, прошу, не плач ніколи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304931
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2012
Дощ холодний. І біль, і туга.
Хочеться мрії, надії, відради.
А вона там – у небі над Бугом,
Де небеса, тонкі від зорепаду.
Там лине спів, як сонце, як диво,
Там непідвладно нічого світу....
Там всі закохані в віру й щасливі,
Там тільки теплий, чаруючий вітер...
Ангел нечутно серця торкнеться,
Крилами спокій Божий навіє.
Що ж... Туга з болем – усе минеться,
Віра до Бога вічно жевріє.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304695
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2012
Евкаліпт вбирає знов зорю,
Трави сиплять сонечком у роси.
Мама і маленьке кенгуру
Не торкалися словечка «осінь».
Щастя, материнства ніжний сміх
Полонили луки золотаві.
Що ще може розлучити їх
У чарівних загадкових травах?
Тільки чорні ворони рушниць
Розганяють полум’я дитинства...
З болю синього малих очиць
Краплями стікає материнство...
Вони винні в бідах? Зовсім ні...
Це просте, похмуро-чорне диво:
Вони винні, що вони живі,
Вони винні, що вони щасливі....
Там, де місяць грається в зорю
Й виглядає долю у віконце,
Мама і маленьке кенгуру
Вічно посміхаються до сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2012
Летіла й бризом сипала весна,
Розкошувала в зоряних суцвіттях,
І осипалась росами пітьма.
Шугали ніжні соняшники в житі,
Сміявся молодий веселий дзвін,
Розлігшись на рожевім верховітті.
Ну а пшениця – вище вже колін!
Тягнувся червень сонячний до скроні,
Ще й осипав волосся злотом він.
Нахмурилися сосни на осонні.
Гойднуло листя ніжні пелюстки
І вереснево кинулось в долоні.
Ходила осінь, сипала квітки,
Збирала трави, ще й лила калину
На жовті від багрянцю ще листки.
І вперше осипалась горобина
На білий сніг, морозний і шорсткий,
Як той, що холод сипав в Катерину...
І білий кінь зими, швидкий, мов Стрий,
Розтав у небі, розбудив від сну
Чарівний бір, диск сонця золотий
І зоряну, ще заспану весну....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2012
Порушив ритм, чи то підтримав час,
Ударив в гонг холодного світання
Маленький потяг. Дикий дзвін образ
Перемолов вокзалами востаннє.
Пробач за все, що болем було в нас.
Так холодно і сумно на пероні,
Вологий дзвін волошок відгомів
За вікнами. І тимчасовим домом
Знов стали ці похмурі ритми слів.
Чому ти не відкриєшся нікому?
І річка, вперше білим льодом скута,
Блищить в твоїх очах, немов у сні.
У кожної розлуки є спокута.
Ти не ховався у моїй весні.
А я у очі не вливала руту.
Холодний стукіт перейшов у дзвін.
Чому не подивився ти востаннє
Услід мені? Хоч серце із колін
На мить устало б. Що ж, моє світання
Розвіяв потяг. Сипав стукіт він
На вмерле в твоїм погляді кохання.
Лиш один погляд, один дотик рук!
Та ні. Розбилось серце раптом в болі,
І очі твої стріли ніжних мук
Сипнули, наче зернята у полі...
Який жорстокий блиск людських розлук!
Ударив болем слізної образи
Твій погляд; дивно в розум відгомів....
Зливались в ніжні найрідніші фрази
Востаннє блиски сонця твоїх слів.
Розверз уста закоханого часу
Наш потяг.........
Прощавай........
Ти не зумів......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304415
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2012
Пориви мруть й заповідають жити.
Холодний біль не згасне вже, як в сні...
Навіки-вічно знищена еліта
Лишила світ, дарований землі.
А скільки їх? Чи Стусів, чи Шевченків,
Які боролись просто за життя?
Батькам втирали, як були маленькі,
Що всі вони руйнують майбуття...
Розстріляних поля ятрили рани
Країні, за яку вони ішли,
Обмануте і любляче сопрано
Тих матерів, які вже не знайшли
Живими...
І молитва помирала,
Віддавши душу сильну небесам,
І церква із священиком палала,
Музеєм атеїзму ставав храм.
І ось, виходять, знову «за свободу»,
Палають прапорами «за життя».
Гарячий дух убитого народу
Осуджує невірні почуття.
Герої, що «не мали права жити»,
Вкраїнських не простили ще образ:
Навіки-вічно знищену еліту,
Відродження Розстріляного час....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304226
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2012
Мчить Дід Мороз у вирі світла,
Така чарівність, тиша, лад....
І стукає в віконце рідне
Казково-білий снігопад.
Так мерехтливо світять зорі
Із темної височини.
І новорічне небо-море
Ховає сутінками сни.
Туман, мороз, святкова мжичка,
Комети, зорі, снігопад, -
На ковзанах все мчить по річці
Рожевих оленів парад.
За ними у кареті білій
Сам Дід Мороз з казкових мрій!
Навстріч, у санях, така мила, -
Зима, що ледь торкає вій.
Красуня, що ж їй тут казати?
І коні копитами б’ють.....
Та раптом вовки волохаті
Красу-Хурделицю везуть.
Дві чарівниці спохмурніли.
Бо Дід Мороз – таки один....
Та раптом з лісу вийшов біло
Мороз, Селени, певне, син.
Красуня Зимонька чарівна
Враз зашрілась в вирі зір!
Хурделиця ж майнула дивна
З Дідом Морозом аж до гір!
Мороз повів Зиму на танець,
Розсипав іскри золоті....
Чарівний і тремкий рум’янець
Вкрив білі щіченьки її.
І пари ці не помічали
Лиш ті, хто були в почуттях --
Чарівна ніч, що танцювала
З коханим місяцем в зірках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304116
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2012
Ти знаєш, ніч іде так тихо-тихо,
Мороз малює шибки на вікні.
Що не поробиш, Баба-Морозиха
Все їде. Їде на своїм коні.
Вона морозить не долини й гори -
Сьогодні вже взялась за почуття.
От глянеш лиш – і почуттів цих море
Залишить лише дивні відчуття.
Хвалитиметься всім своїм мистецтвом,
Робитиме усім завжди мороз…
От лиш не заморозить щире серце.
Будь ласка, ти його не заморозь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2012
Знову синь?
І знову небо?
Знову очі?
- А не треба?
Як-не-як, чарівна ніч
Доторкає синіх віч.
Ллється, ллється дивний трунок,
Сонця, миру, сліз чарунок,
Я словами зачарую,
Затягну, заворожу я,
Щоби мав свою спокуту -
Трин-трави і зелен-рути,
І любистку, і ромашки,
Щоб була душа, мов в пташки.
Ще й візьму сюди барвінку,
Щоби пісня лилась дзвінко.
Зачарую пелюстками,
І вишневими квітками,
І чарівними словами,
І очима,
І руками...
Ще й вплету в п"янке волосся
У вінок із зір колосся,
Чи роси,
Води з криниці....
Можна йти на вечорниці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2012
На сонці сяє золотавий степ.
У нього трави, наче руки сина.
О як багато пожовтілих лепт
Дала за нього моя Україна!
Колись він був усміхненим малям,
Що перші пагони тягло, неначе ручки.
Він не згадає себе ще дитям.
У нього вже є внуки і онучки.
Ну а тоді… Як хороше було!
Тоді пробились перші ніжні вуса…
Тоді ще літо золотом цвіло,
А не асфальтом в темних скверах русих.
Яким чарівним був зелений степ!
Він був ще молодим, ще зовсім юним.
Він пам’ятає перший свій вертеп
На снігу першім, наче білі дюни.
Колядок і щедрівок водограй,
І голоси… Чомусь такі гарячі…
Сусіднє поле. Жито. Коровай.
До тих пір степ підріс-таки добряче.
Ще були потім голодні роки,
Коли на нім кропиву щодня рвали…
Тоді степ посмутнів. Тонкі стежки
На ньому чисто-чисто протоптали.
Пройшло і це. Лише цвіла зоря.
Стежки заплутались, мов в катакомбах.
Але одного сонячного дня
На жовтий степ упала перша бомба.
Він плакав за волошками вночі,
А матері за синами ридали.
Пізніше ще кигикали сичі.
Та степ теж не один раз підривали.
Зима лягла на теплий горизонт.
І чорний сніг скрипів під боєм всюди.
Прийшов й сюди у ранах й криках фронт –
Степ чув так називали його люди.
Тепер ридав він за людських синів.
Волошки давно витоптали танки.
Він вже й забув, як грім колись гримів –
Гриміли бомби від ранку до ранку.
Лопати гризли виплаканий ґрунт,
Сплітаючись у рятівні траншеї.
І на його очах піднявши бунт
Всіх розстріляли. В ранок Маковея.
Він бачив, як везли людей в Сибір.
За те, що говорили всім про Бога.
Не зрозумів тоді. Не зрозумів,
Що вірити забороняли в Нього.
Як згадку про важкі оті роки
В собі, скраєчку, аж там, біля хати
Він носить лиш оплакані хрести
І сіє біля них холодну м’яту.
У ті роки багато тут злягло.
За кожним Україна сумувала.
Та якби тяжко й гірко не було,
Вона свій рідний степ не забувала.
Пройшли віки. Ясниться старий степ.
Поряд - лани, немов його онуки.
І, як колись, в різноголоссі септ,
До України тягне трави-руки.
Але одного разу в шепіт трав
Ввірвались набундючені КамАЗи.
І крізь машини хтось там белькотав
Незрозумілі суржикові фрази.
Цей «хтось» достатків, як він сам казав,
Мав стільки, що запрудить ціле море.
І схоже ні на кого не зважав .
Тим більше на людські біду і горе.
Щось буде будувати – степ почув.
Його пройняло в вересні морозом.
Він лише місцем непотрібним був.
В очах волошок забриніли сльози.
Вже врізались машини в теплий ґрунт.
Але раптово всі злякались лиця.
У небі, наче хмар гранітних бунт,
Майнула голосиста громовиця.
У стогоні небесних темних септ
Почувся тихий голос України,
Сльозою впав на побілілий степ:
«За віщо, люди? Це ж… моя дитина.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303661
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2012
Марічка жила у невеличкому будиночку на околиці міста. Вона була тихою, тендітною, спокійною дівчинкою з глибокими карими очима, м’яким каштановим волоссям, що розсипалось по плечах, та по-дитячому сяючим личком. Інколи здавалося, що вона зроблена з хмаринок: маленьких, білих та легких.
Марічка любила бувати на самоті або слухати бабусині казки. Бабуся дівчинки була казкаркою, а деякі казали, що вона – чарівниця, бо її такою зробили казки.
Одного разу Марічка з бабусею говорили про щастя. Тоді дівчинка ще була дуже маленькою, але цю розмову не забула.
- А що таке – щастя? – питала Марічка, заглядаючи у добрі бабусині очі.
- Щастя – це стан душі, коли хочеться літати. Головне – не впустити його, не втратити.
- А як не проґавити це щастя?
- Часто так буває, що воно кличе тебе срібним дзвоником. Почуєш його – і біжи назустріч своєму щастю.
- А як його впізнати? – Марічка сипала питання, як горох з мішка.
- Щастя прийде, коли стане теплим кришталевий черевичок.
Марічка нічого не зрозуміла, але більше не питала, бо знала: що бабуся скаже, те обов’язково здійсниться, а зараз її питати марно.
Коли Марічка виросла, вона часто думала про цю розмову.
Одного разу дівчина гуляла надворі. Завтра мало б бути свято Нового року. Все було вкрите білим пухнастим снігом. Легенько пощипував мороз. Марічка гуляла самотньо, бо вважала, що, коли ти на самоті, тоді не звертаєш увагу на інших, тому заглиблюєшся у себе, пізнаєш себе.
Думаючи про своє, вона взяла грудочку снігу і затиснула в руці. Сніг почав танути, даючи приємну прохолоду. Коли дівчинка розтиснула руку, то побачила, що з снігу утворилася грудочка льоду, яка формою дуже нагадувала маленький прозорий черевичок, наче зроблений з кришталю. Проте він більше не танув. «Може, це той черевичок, про який говорила бабуся?» - подумала Марічка. Вона взяла його, занесла в будинок і поклала на поличку мВ своїй кімнаті, очікуючи, що буде. Черевичок більше не танув.
Наступного вечора Марічка стояла біля вікна і дивилася, як падають сніжинки. У будинку було гамірно і весело, але дівчинка, як завжди, мріяла на самоті. Раптом вона почула чарівний дзвіночок. Марічка побачила, що дзвенить її кришталевий черевичок. Вона взяла його в руки. Несподівано дівчинка опинилася серед безмежного поля, покритого снігом. Марічка була у легкому платтячку, але їй не було холодно. Озирнувшись, вона побачила велике скупчення скель удалині. Дівчинка пішла туди. Сніг наче розсувався перед нею і йти було легко.
Марічка підійшла до скель. Це було звичайне нагромадження брил, але в центрі було щось, схоже на людське лице, витесане з криги. Несподівано черевичок в руці дівчинки став теплим і поволі танув, але з води в долоні утворилася дуже гарна каблучка. Вона була схожа на змійку, а два синіх камінчика – на дві квіточки. Марічка роздивлялася каблучку і ненароком торкнула нею скель. Брили почали падати, здіймаючи хмари снігу, а посередині стояв молодий вродливий юнак. Марічка від несподіванки вронила каблучку, але хлопець посміхнувся і підняв її. Раптово піднялася хуртовина і Марічка… прокинулася.
Надворі сліпуче сяяло сонце. Дівчина швидко скочила з ліжка і побігла до полички. Черевичок лежав на своєму місці. Марічка взяла його в руки. Несподівано подзвонили у двері і вона побігла відчиняти.
На порозі стояв юнак з букетом квітів, як дві краплі води схожий на парубка зі сну.
- Я Ваш новий сусід і хотів би привітати Вас з новим роком.
Раптом черевичок в руці Марічки став теплим…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303649
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2012
Буденність і сірість вичерпують сили.
Без стимулу вже й непотрібне життя.
Де ж музика, щоб знову серце ожило.
Щоб знову злетіла на крилах душа.
Де ж музика? Справжня, з старих клавесинів,
Сопрано дівоче, і тенор, і бас?
Де ж музика. Що йшла у спадок до сина,
А внуку її не залишив час?
Немає. Уже не дзвенить і у росах.
Пішла. І навряд чи повернеться знов.
Пішла кудись в ніч. Тихо, бідно і босо,
Хоч мала колись і багатство, й дюбов.
Я кличу її благаю… Та пізно.
Далеко вже вітер торкається пліч.
Бо люди і музика ця - такі різні.
Я кличу… Але вона вже пішл в ніч.
І сіра роса не згадає вже дзвону.
І скрипка, як в класиків. Не задзвенить.
І тільки цей дощ, що стікає по гронах,
Окремими нотами тихо шумить.
Я клиу… Немає. Вже згасла й надія.
Та що це? Це сон? Чи ніч ноти знайшла?
Я знаю. Крізь сон лине “AVE MARIA”.
Вже легше на серці. Звільнилась душа.
Це – музика справжня, написана в тиші.
Каччіні і Шуберта ноти… І Бах
По-іншому, але по-справжньому пише.
І музика душу застане в сльозах.
В сльозах заживають усі серця рани,
І ноти на душу впадуть, як роса.
Сідаю тихенько за фортепіано
І клавіш нечутно торкає рука.
І перші акорди. І музика лине
Назад, у вікно. І не спинить вже ніч.
А клавіші кличуть її журавлино,
Вона ж вітерцем доторкається віч.
І сльози утерла. І серденько гріє.
Вона не пішла… А в уяві встає
Знов Мати Христа, проста Діва Марія,
І погляд її знов у серці живе.
Стоїть в повній тиші. В хліву. На колінах.
В молитві за Сина, що в яслах лежить.
Так вогко й духмяно в хліву пахне сіно
І світло з далеких зірок струменить.
Молитва. До Батька Спасителя світу.
Вже спить Віфлеєм. Заколисує ніч.
І тьмяне й холодне зірок з неба світло
Ледь чутно торкає заплющених віч.
Стоїть на дорозі. І вітер дме пилом.
Вже сонце червоне, мов кров із небес.
Дивитись вперед вже немає і сили,
Бо там височіє під сонцем хрест.
Розіп’ято Сина. Життя і надію.
І в серці, що б’ється у горі, лиш біль.
І сонце. Мов кров її Сина, жевріє.
Вже висохли сльози. І… Сміх звідусіль.
Вуста, запорошені пилом, й долоні.
Сном, жахом здаються оті три хреста.
І серце. Луною. У сивих скронях.
Розіп’ято Сина. Надію. Й життя.
Вже висохли матері сльози болючі.
Розіп’ято Сина. Надію. Й любов..
І біль б’ється в серці. І вітер із кручі
Все дме в лице пилом. І сонце – мов кров.
Стоїть у небі, на хмарах світлих.
А погляд все той – і мудрий, й простий,
Стурбований. Певне, холодним світом.
Але такий світлий, прекрасний, ясний.
Навколо – ангели в білих хмарах,
І сонце, і зорі, й усі небеса.
Вона ж така ніжна і тиха, як пара,
Прекрасна і світла, спокійна й проста.
І посмішка. Добра така й промениста,
Ласкава, мов хоче прийняти весь світ.
Стоїть у вінці. Така ніжна і чиста.
І сліду не видно важких тих літ.
І музика. Наче той погляд Марії,
Немов її чиста й прозора сльоза.
Це – музика справжня. В любові й надії.
Вже легше на серці. Звільнилась душа.
А музика все ще живе крізь століття,
Відновлює сили, вдихає життя.
Нові покоління, цю музику світлу
Не відпускайте у ніч забуття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303549
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2012
Журяться жовті жоржини –
Жовтогаряча журба.
Жовтню жагучі жарини
Жовто жаліють жнива.
Жваво живопис жевріє,
Жовтень женуть журавлі.
Жук живоплоти жаліє,
Жовтогарячі, журні...
Жабки жасмин жартівливо
Живлять жагучим жовтцем.
Жорно жоржини журливе
Жовкне жовтневим живцем.
Жалісно жолудь-жарина
Жито жне - жовті жнива.
Жде журавлів журавлина –
Жовтню жасминна жона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303516
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2012
Новий день розпочався в хвилях сонячних злету.
«О, привіт, Оріоне! Добрий ранок, плането!» -
«Як спалося, Уране?» - «Ти чарівна, Венеро!» -
«Кажуть, Марс закохався в тендітну Цереру...» -
«А чому ж це, Сатурне, такий сонний Юпітер?» -
«Та у нього у кратерах загуляв знову вітер!» -
«А що сталося, справді? Ерос, доброго ранку!» -
«Він в квача із Палладою грав до світанку!» -
«Добрий ранок, кохана!» - «Добрий ранок, Персею!» -
«Кажуть, знову Плутона назвали зорею...» -
«Добрий раночок, Земле!» - лине заклик повсюди.
«Ну, будь ласка, тихіше, - на мені ще сплять люди...»
Космос шумом наповнивсь від леткого світанку,
Тільки чути усюди: «Всім доброго ранку!».
А астрологи числять щось в нашому світі –
Дні щасливі і долю якусь по орбіті...
Ех, даремні, напевне,всі їхні старання,-
Бо планетам потрібне просте спілкування!
І чарівна, жовтаво-блакитна комета, -
Вісточка, у якій: «Добрий ранок, плането!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303429
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2011
Поривайтесь в космічні висоти.
Може, там – інший часу плин.
Може, там інші дні і ноти....
Але Бог тут і там – один.
Поривайтесь шукати зорі
За багато холодних миль.
Може, це неозоре море
Вип’є залпом гарячу біль.
Поривайтесь в п’янкі вершини,
Відсилайте рожевих муз.
Може, знов якась зірка злине
Із затемнених Сіракуз.
Поривайтесь в космічні бурі,
Чи масштабні, чи то малі.
Може, досвід цей ваш похмурий
Допоможе Вам на Землі...
Поривайтесь у ті дороги,
Не шукайте лихих хвилин,
Не шукайте нового Бога,
Адже Бог тут і там – один...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303428
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2011
Розслаблено радіє рання річка,
Регоче ранок радісний рум’яно.
Рожеві ручки, ротики росичок
Розчулено рівняють рідні рани.
Різьба роялей розхвилює розум,
Ряснітимуть руїни рукописні.
Розтане рицар. Рипнуть рідні роси.
Ратифікують резонанс розвислий.
Ритмічний рикошет розбудить рими,
Розвіє ранок рукопис рухомий.
Романтики річками роковими
Розхлюпують романсові розломи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2011
Засміялася рима
В барвах ніжного трунку.
Твої очі-волошки,
Твої очі-дарунки...
І сміялась діброва,
Все ще ніжно-зелена...
Залиши один погляд
Таємничий для мене...
Ха1 ця казка барвінку
Ще продовжиться трошки.
В оченятах, мов небо,
В твоїх очках - волошках...
Пила трунки весна
З очок синього неба,
І барвінок сміявсь
У долонях у тебе...
Сон п’янкий пролетів
Тихо зграйкою листя.
Осінь сипала вслід
Своє жовте намисто.
Замість щастя, як в сні,
Мрія тихо шуміла...
Я ж чекала казок,
Я ж чекала й любила...
І волошки зів’яли,
Хоч цвіли в садку трошки.
Не для мене були
Твої очі-волошки...
Тільки бризнуло світлом
Вранці літо востаннє,
Зашуміло, мов казка,
Зацвіло на прощання...
Та й у нього гасила
Та струнка королева
Ніжні очі-волошки...
Лиш не сині... Рожеві...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303184
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2011
Стрибає ручка на листок,
Гаряче серце ледве диш.
І знову я в майбутнє крок
Роблю. Я знов при свічці пишу.
Сум’яття б’є гарячих днів,
Вгамуйтеся – яка надія?
Від цих думок, від цих віршів
Це вже залежність. Тяга. Мрія.
Всмоктати у слова єство,
Яке не знає звична мова,
І мати дивне торжество –
Миттєве. До нового слова....
Вловити щастя без мети,
Вілляти в думку незбагненне....
Дарма що Музі треба йти –
Вона вже знищила даремне....
І дивну тягу до віршів,
Залежність, щиру ейфорію
Вже не заллє та пустка днів,
Яка в собі втопила мрію...
І новий віртуальний світ,
Нова планета із-під ручки,
Буде крутитись безліч літ,
П’янке творіння самоучки....
Я попрощаюсь і піду,
Немов із Музою награлась.
А ви куди навстріч дощу?
Я тільки з свічкою прощалась...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303048
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2011
Щаслива казка бризне у надію,
Веселий вальс прокинеться від сну.
І, як завжди, рожевий слоник з мрії,
У посмішці шукатиме весну.
Він – просто казка, вмита і щаслива,
Яка живе усупереч усім,
Моє маленьке ніжне й тихе диво,
Мій сонячний джерельно-милий дзвін...
І кліпають рожеві оченята,
Що тільки-но прокинули від сну:
«А де тут в барвах літа відшукати
Чарівну невмираючу весну?».
Тут так казково світить сонцем листя,
Співає літо, грає аметист.
І я сплітаю слонику намисто,
Уплівши в квіти розум, щастя й хист.
Мій слоник юний полетить у весни,
І довго ще цвістиме, мов дощем,
В його рожевих оченьках небесних
Щасливий і гарячий ніжний щем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302842
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2011
Упаду на замріяні ранки,
Де співає вітрисько-гімнаст.
Я відчую зелені світанки,
Які з хрускотом ллє хлоропласт.
І в замріяних барвах криниці
Довго питиму росяні сни,
Розбуджу золотаві очиці
У метилових фарбах весни.
Хай сміється душа веселкова,
Хай радіє бажання зі сном.
У волошках прокинеться слово
Таємничих тонких лізосом.
І повітря летітиме чисте,
Зорі будуть, неначе метил.
Я занурюсь у ранки барвисті,
І додасться окрилених сил.
Буде сяяти небо зелене,
Щоб усе синім літом цвіло.
Ніжне сонце, мов жовта евглена,
Аш-два-ошки візьме на крило.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302841
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2011
Знов у скронях – хвилини, хвилини
Б’ють іще мало зоряних літ.
Ти так просто узяв і покинув
Безпорадно мій внутрішній світ.
Ти награвсь почуттями, як кішка,
І пішов... Й залишив тільки біль...
Ще увечері так тишком-нишком
Слід останній змела заметіль.
І усмішка, що сяяла сонцем,
Уп’ялася враз в пам’ять навік.
Почуття були цвітом в долонці –
Раз – й зів’яли. Бо вийшов вже вік...
І душа розбивалась до болі
Об гранітне каміння розлук,
Наче пташка без пісні й без волі,
У судомах закоханих мук.
Враз стріпнулась – і впала безсило,
Лиш, мов імпульси, йшов тілом щем.
Бо того, кого вірно любила,
Загубила під синім дощем..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302608
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2011
Простягли сосни віти до сонця,
А воно заховалось у сні.
Може, хоч посміхнешся в віконце?
Хоч не серцю... А просто мені...
Ну, нехай схоронив мою мрію -
Вона ангелом вирвалась з пут.
Я сама погубила надію,
Потопив її хвилею люд...
Серце билося об грати ночі,
Загубивши ударам вже лік.
Я лиш хочу побачити очі,
Щоб забути... Назавжди... Навік...
Лиш поглянути в очі востаннє
Й з’ясувати питання життя -
Чи ти ними ховав те кохання,
Хоронив чарівні почуття?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302607
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2011