| Сторінки (1/18): | « | 1 | » |
Пустая комната души давно закрыла дверь.
Ты постучаться не спеши - откроют ли теперь?
Не прячь в осколках свою боль, она не из глубин.
Не знаешь ты, как тяжело, когда всю жизнь один.
Искать источник истины, забыв о суете,
Отдать свою Вселенную сознательно мечте.
И жизнь прожить, не выдержать разлуки двух сердец,
Всё думая мучительно, когда придёт конец.
Уйти, не состоявшись, навсегда сомкнув глаза.
Прокатится скупая в незабвенности слеза.
Упасть в плену иллюзии, окутаться в туман
И ждать, когда погаснет знойным инеем обман.
Расстрелянная совесть лёгким призраком в ночи
Подобна затемнённому сиянию свечи.
На зрелище незваной экзистенции билет
Порвать, а вожделенных созерцаний нет.
А на подмостках - отпечатки мнительных людей.
Кто раньше сердцем обессилел, вспыхнет тот поздней.
Бежать в беспамятстве тревог, пока настигнет смерть...
Что предназначено судьбою? Господи, ответь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417007
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 09.04.2013
Одинокими дождями тихо сердце плачет,
Мимолётность в подсознаньи ничего не значит.
Затерялась среди грусти песня из Вселенной,
Сквозь туманы пролетает с болью переменной.
Звонкий крик на перекрёстке, как сигнальный знак:
Ложь во благо лишь поранит - это жуткий враг.
Голос совести зеркальный; пристально смотря,
Потяни за нить спасенья, чтобы всё не зря.
Без отчётов и сомнений вновь преступный взгляд -
Под прицелом сновидений попадаешь в ад.
И неважно, и не страшно, только бы навек.
То ли птица превратится - снова человек.
И без лишних крошек мести радугой сиять,
Миг подумав о прекрасном, тень свою обнять.
Океан воспоминаний сводится в мосты,
Часть души уже сгорела, но без суеты.
Вовремя не попрощавшись, время не догнать
И мозаику морали в чувства не собрать.
Сохранить бы те моменты в памяти святой,
Где желания - каноны с жизненной канвой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2012
Дощами зрошена земля під стінами церков
У дзеркалі історії здіймається поважно.
Все бачив Борисфен, де предків ллється кров,
Які соборність Києва відстояли безстрашно.
Монгольське враже іго, навала Батия
Столицю не злякали, і, як одна сім’я,
Із воєводою Дмитром вкраїнці, не "хохли",
Обороняли матір руську, хто і як могли.
Минули ті часи... І вже у Золоті ворота
Хмельницький-батько в’їхав і сказав:
"Себе ми не дозволимо нікому побороти,
Стоятиме мій Київ! Завше ж бо стояв!"
Натхненні мужністю, відчувши дух землі,
Щодень молили Бога старші і малі,
Аби над головою мати мирне небо,
Нічого більше для киян не треба.
Та ось нове нещастя - війни світові,
Мов блискавицею, загарбницько й жорстоко,
Фашисти нищили святині вікові.
Аж серце краялось, сльозу зроняло око.
І все ж, ціною нелюдських утрат,
Хоча й розрізнено пішов на брата брат,
Замучені й розбиті жахом болю,
Отримали таку жадану волю.
Ну а сьогодні Київ - о, прекрасний!
Яскраво майорить на карті світу -
Такий величний і такий сучасний,
Дарує мріями надію оповиту.
Помолимось за незнищенність міста,
І хай керує нами совість чиста!
Мій любий Києве, живи і процвітай!
Бо ж саме тут існує європейський рай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2012
Кожен день згасає свічка волі,
Царство тіні - пагубний пророк.
Жарти роздратованої долі
Нас штовхають на злочинний крок.
Люди, схаменіться! Совість чиста
В тих, хто з Богом дивиться у future.
Їх веде дорога промениста,
Іншим же - поразка неминуча.
Боязко до смерті не дожити,
Часто прокидаємось в руїнах.
І не в змозі грішні плями змити,
Тонемо в образах і провинах.
Знаю, що приречені терпляче
Зносити війну сентиментально,
Що триває з перших слів, неначе
Гнів отруйний зранює кинджально.
Погляд прірви - каторга без крові,
Хижі мандри в пошуках свободи.
Місяць у німій своїй промові
Прагне давній відчай побороти.
Без упину привиди сумління
Між тисячоліттями зникають.
Істина в процесі скам’яніння,
Спогади безпомічно кружляють.
Хтось не повертається з уяви,
Бавлячись у сон без каяття,
Тільки б не дивитися вистави
Розміром з пошкоджене життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352000
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2012
В тумані щирих мрій зоріють зайві дні,
А брама Всесвіту для почуттів відкрита.
Малює щастя візерунки на вікні,
Надія поруч. Ні, її не вбити.
І хочеться життя без прорахунків,
Таке, як є, - у вічності багате.
А ще пророчих долі поцілунків,
У ритмі щоб безхмарно пульсувати.
Сторінку досвіду написано не мною,
Проте вона немов шепоче у майбутнє:
"Мистецтво ніжності й ненависті двобою
Запалює в душі багаття незабутнє".
Чому всіх таємниць не розгадати?
Куди зникає істина раптово?
Чи треба сонцю спокою бажати,
Якщо вже не зустрінемося знову?
Суцільні пошуки гармонії тривають,
Збиваються шляхи, тривогою повиті.
Але не все, на жаль, свідомо обирають,
Тому серця бувають боляче розбиті.
У темряві трапляються небачені обмани,
Хоча прекрасні ночі ваблять ненароком.
Кохання може швидко зцілювати рани
І створювати диво-казку крок за кроком.
Ще чути голос десь за небокраєм -
То крізь століття грає ехо віри.
А людство сильне зовсім не вмирає,
Любові прагне, доброти і миру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343742
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2012
Іти по лінії вогню,
Що на безлюдній авеню
Свідомість вимикає -
Альтернатив немає.
Поранена Любов горить,
А з пам’яті та вічна мить
Зникає поступово -
Завершено розмову.
Дивитись в очі - відвернутись,
Ковток повітря - задихнутись.
Переступити крізь кордон -
І впасти в непробудний сон.
Тікати у провалля часу,
Спіткнутись потім чи одразу.
І заховатися в безодні:
Можливо, там не так самотньо.
Сприймати почуття окремо,
Руйнуючи цвяхи системи.
Змагання тіні з сяйвом ночі,
Яка краде серця охоче.
Не в змозі витримати сльози,
Агонію думок, морози,
Стираються сліди навіки,
Бо забуття - найкращі ліки.
Вдивлятись у проміння Долі,
Не знати рабства, чути волю.
Мине роздвоєння вороже,
І стане знаком милість Божа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.04.2012
Життя земне під стиль індиго -
Ідейний бум, немає меж.
Проте, немов забуту книгу,
Його чомусь не бережеш.
Отак, буває, віриш в чудо
І не цінуєш те, що є.
А вже минувшого не буде,
Не скажеш: "Ось воно - моє!"
Здіймаються в безодню мрії
Секунди вічні, мов думки,
І посміхається надія...
Легеньким порухом руки
Її спіймать неважко. Знову
Веде вона таку розмову,
Що можна втратити свідомість,
Поринуть в забуття натомість.
Безвихідь? Звісно, так буває;
Ніщо не вічне, все минає,
Не залишаючи сліди -
Назад дороги не знайти.
Політ душі - це вже потреба,
Їй вірний шлях підкаже небо.
На кольоровім видноколі
Вона співатиме поволі.
А потім світ накриє маска,
Зведе все зайве нанівець -
Отак народжується казка,
І кожен з нас - її творець.
Буденність чарам піддається,
Незвідане є неосяжним.
І голос в серці чийсь озветься:
"Жить мрією не так вже й страшно!"
І кам"яніють розрахунки,
На волю рвуться почуття.
Бажання різного гатунку...
Таке воно - земне життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312098
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2012
Два серця - і одне биття,
Що конвертуються в життя.
Дві долі - шлях єдиний, може,
Якщо не ставитись вороже.
Сльозинки дві - печаль одна,
Страждати змушує вона.
Дві вічності - єдина мить,
Що мрією у вись летить.
Іскринки дві - вогонь один,
Який женеться навздогін.
Але не можна розділити
Бажання справедливо жити.
Адже воно палке, невгасне,
Хоч не нове, та все ж сучасне.
І хоч проблем багато в нас,
Потрібно жить - всьому свій час!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2012
Світла мрія крок за кроком
Тихе небо осяває
І шепоче: "З Новим роком!" -
Серце радісно співає.
Всюди чути сміх дитячий,
Феєрверки запалають.
Світ щасливий, а це значить:
Білу казку зустрічають.
Пролетіло стільки часу,
Що й не можна все згадати,
Тож, відпустимо образи,
Будем радо святкувати!
Б"ють куранти раз і вдруге,
Новорічне диво близько.
За вікном морози, хуга,
Сніг кружляє зовсім низько.
Ось дванадцять б"ють куранти,
В рік Дракона вже живемо.
Хтось чекає в гості Санту,
Ми ж Діда Мороза ждемо.
В подарунок дуже хочу
Я отримать море щастя
І цієї чудо-ночі
Про усі забуть напасті!
Тож, зі святом, любий світе,
Рідна земле, будь щаслива,
Мою радість не злічити,
Новий рік - величне диво!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306268
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2012
Головне – вірити в диво
Був теплий літній ранок. На чистому безхмарному небі яскраво світило сонце, пестячи лагідним промінням усе навкруги. Між густим листям каштанів у міському парку грайливі промінчики знаходили невидимі людському оку шляхи, аби зігріти чарівне розмаїття загадкових, надзвичайно привабливих квітів. Словом - абсолютна гармонія природи, яку, щоправда, доповнювала певна загадковість. Повітря так і пронизувала самотність незворушних дерев, байдужих до усього, що відбувалося.
У цьому куточку затишку знайшла своє натхнення одинока дівчина, занурена в інший світ, відмінний від навколишнього. Вона перебувала в стані абсолютного спокою, усамітнившись від міської метушні, яка обмежувала її емоційну свободу. Їй зовсім не хотілося нікуди йти звідси, тому вона сиділа на лавці й малювала, відображаючи стан своєї душі на аркуші паперу. Тендітні рученята дівчини вимальовували різнокольоровими олівцями щось незвичайне, невимовно красиве.
Таку картину я спостерігав з вікна свого будинку, що знаходився неподалік від парку. Не міг зазирнути в душу цієї дівчини, але нібито відчував усе, що відбувається з нею. Мене настільки вразило повне захоплення дівчини своєю роботою, що я, мов прикутий до вікна, не міг відірватися від спостереження за нею. Дуже кортіло поглянути, як з-під її рук на аркуші паперу постає дивовижний світ, сповнений усією палітрою почуттів.
Здавалося б, дівчина могла сидіти й малювати цілу вічність, але… Невеличкий вітерець порушив тишу в парку, вихопив листочок з рук дівчини і поніс його додолу. Вона ж не поспішала схопити його, проводжаючи аркушик паперу своїм проникливим поглядом. Дуже гарно й легко покружляв листочок у різні боки перед тим, як остаточно впасти на землю. «Чому ж ти не реагуєш?, - подумав я, - підніми листочок, перш ніж вітер присипле його пилюкою». На обличчі дівчини не можна було прочитати жодних емоцій, вона схилила голову вниз, мабуть, замислившись про щось. На мить мені здалося, що вона заплакала, і я захотів вийти до парку, заспокоїти її, але ж ні, це лише здалося.
Так тривало декілька хвилин. Дівчина дивилася на листочок, що його потроху вітер обсипав пилюкою, а я дивився на неї. Аж раптом мою увагу привернув хлопець, який прогулювався парком. Усім своїм виглядом він демонстрував глибоку неприязнь до навколишнього світу. Склалося таке враження, ніби хтось заподіяв йому велике зло, і тепер він ненавидить усіх і кожного. Байдужість. Ворожість. Жорстокість. Навіть не знаю, як точніше передати той стан, в якому перебував той хлопець. Він стрімко наближався до того місця, де самотньо сиділа дівчина, яка й досі не продовжувала малювати. Підійшовши ближче, хлопець зневажливо кинув оком на неї згори вниз. Дівчина не підводила погляд. Тоді побачив аркуш паперу, що лежав долі, але мені було зрозуміло, що піднімати його він не збирається. Так і вийшло. Хлопець навмисно наступив на листок і почимчикував далі, наче нічого й не сталося. Тепер мені вже не здалося – дівчина справді заплакала. Проте одразу ж витерла сльози, підняла листочок і почала намагатися очистити його від бруду.
Я вже не міг цього стерпіти. «От поганий хлопчисько, - пронеслось у мене в голові, - як ти посмів скривдити бідолашну дівчину?!» Мені стало дуже шкода її, я вибіг із дому й стрімголов помчався до парку. Прибігши, захеканий, я промовив до неї:
- Привіт! Я побачив зі свого вікна, як той негідник наступив на твій малюнок. Чому ж ти промовчала? Чому не змусила його принаймні попросити вибачення?
Дівчина підвела очі, поглянула на мене поглядом, сповненим журби. На мить наші очі зустрілися, однак вона знову схилила голову. Я ніяк не міг второпати, що ж відбувається, вона все мовчить і мовчить. Я ж начебто її нічим не образив. Навколо й без цієї ситуації віяло сумом, а тепер так і взагалі. Раптом дівчина схопилася й попрямувала стежкою куди очі бачать. Я був настільки здивований, що навіть не намагався її зупинити, але потім все ж вигукнув:
- Зажди! Ти куди?
Відповіді не пролунало, дівчина навіть не повернулася. Така реакція (точніше – її відсутність) змусила мене дивуватися ще більше. «Нічого не розумію», - пронеслося в моїй голові.
- Мабуть, вона надто засмучена, - вимовив я майже пошепки сам до себе, залишаючись стояти на одному місці.
Нічого не залишалося робити, окрім як вирушити додому. Саме це я вже й збирався зробити, аж тут над парком пролунав крик жінки:
- Христино! Донечко! Де ти?
До мене наближалася жінка років п’ятдесяти, зблідла й посивіла. Вигляд у неї був такий, що я подумав: «Напевно, в цієї жінки склалося тяжке життя».
- Юначе, ти не бачив мою доньку? – запитала вона мене.
- Як вона виглядає? – перепитав я, вже здогадуючись, про кого йде мова, але не будучу впевненим.
Стривожена жінка почала описувати зовнішність своєї дочки, і з кожним її словом я розумів, що вона має на увазі саме ту загадкову дівчину.
- Так, бачив, - відповів я.
На обличчі змученої матері виникло певне полегшення, вона продовжила розпитувати:
- Де вона, де моя доня? Коли ти її бачив?
- Я спостерігав за нею з вікна свого будинку. Вона сиділа на лавці та малювала. А потім подув вітер, аркуш паперу впав, і хлопець, який проходив стежкою, наступив на нього й пішов далі. Тоді ваша донька засмутилася й попростувала он у той бік, - переповів я побачене і показав рукою, де востаннє бачив дівчину.
Мені було шкода стареньку матір. Вона вже сподівалася ось-ось побачити свою дитину, але…
- Господи, як я хвилююся за неї, - сказала мати те, що з її вигляду і так було зрозуміло, - вона вранці пішла з дому рано-вранці й досі не поверталася. От я й не витримала, пішла шукати її. Ти допоможеш мені, хлопче? Бо одна я вже не маю стільки сил, аби знайти свою Христинку.
- Так, звісно. Я обов’язково допоможу вам її відшукати. А взагалі, - додав я, - Христина здалася мені дещо дивною. Вона чомусь постійно мовчала. Після того, як той хлопець наступив на її малюнок, я підійшов до неї і запитав, чому вона не відповіла, але я також не отримав відповіді. Вона знову змовчала й пішла куди очі бачать.
Мати збиралася з силами, щоб відповісти. Мене трохи злякав її погляд. Злякав тим, що я не міг там знайти ні краплинки радості, задоволення від життя. Там були лише страждання, муки. Цей гнітючий настрій поступово переходив і до мене. Я вже чекав чого завгодно, був готовий до найгіршої відповіді, але те, що сказала мати, мене просто приголомшило:
- Христина не може говорити. Вона німа. Втратила голос ще в ранньому дитинстві. Одного разу (це було взимку) вона йшла до школи, переходила дорогу, аж раптом підсковзнулася і впала. В неї не було сил встати, ще й портфель був заважкий. На неї з величезною швидкістю мчав автомобіль, вона з жахом спостерігала, як він був все ближче й ближче. Нічого не могла зробити. Дякувати Богові, тоді якийсь чоловік побачив це, кинувся до Христини й відтягнув її з дороги. Я могла тоді її втратити. З тих пір моя донька не розмовляє.
Жінка замовкла. Відчувалося, що їй важко було говорити про те, що колись вона ледве не втратила найцінніше, що мала у своєму житті. «Не дай Боже комусь пережити те, що пережила ця жінка», - подумав я. Сльози стояли на очах у старенької матері. А я з болем дивився на неї, відчуваючи, як до горла підступив комок, хотілося розплакатися, але я стримував себе. Треба ж бути мужнім. Отак ми стояли й мовчали, забувши на деякий час, що треба шукати Христину. Зітхнула змучена жінка настільки важко, що навіть не передати словами.
Помітив, що над нами тим часом кружляли голуби. «Наскільки пам’ятаю, побачити, як над тобою літають голуби – це значить, що скоро отримаємо добру звістку», - така думка кроїлася в моїй голові. Ось один голуб підлетів настільки близько, що до нього можна було доторкнутися рукою. А потім він несподівано навіть сів на плече матері. Це виглядало настільки красиво, що неможливо було відірвати погляд. Мати Христини витерла рукою сльози, на її обличчі з’явилася невелика посмішка. Хотіла погладити цього прекрасного голуба, але той зірвався і полетів далеко-далеко.
Нарешті ми опам’яталися. Неначе знову відчули реальність після занурення в минуле.
- Годі вже згадувати те, що було колись, - промовила жінка.
- Згоден з вами. Треба відшукати Христину якнайшвидше, - відповів я, - ходімо ж.
Ми вирушили стежкою в тому напрямку, в якому зникла дівчина.
- А ви зверталися до лікарів? – запитав я.
- Так, звертались. Але ніякої користі це не принесло, - відповіла мати.
- Невже немає жодних шансів повернути голос Христині? – мені було дуже шкода бідну дівчину.
- Лікарі кажуть, що майже немає. На жаль.
- Майже? Але ж хоч якісь шанси є?
- Звісно є, я кожен день молюся, щоб Господь змилостивився над нами і зробив чудо. Нам нічого не залишається, окрім як вірити в диво, - ці слова літньої жінки мене дуже зворушили, й мені захотілося також молитися за Христину.
- Все буде добре. Я впевнений у цьому, - я завжди був оптимістом.
Ми все йшли і йшли, та поки що не бачили Христину. Але через якусь мить… Все відбулося настільки швидко, що я навіть не встигав реагувати. Ми пройшли ще трохи, і я побачив вдалині її силует. Христина стояла на узбіччі дороги, якою туди-сюди шугали машини. Я наближався до неї ближче й ближче, а поки простежив за її поглядом – той самий хлопець, який образив дівчину, якраз переходив дорогу. Аж раптом його ніби переклинило, він схопився за голову і впав знесилений. «Мабуть, відчув головну біль», - тільки й встиг подумати. «Але ж його зараз переїде автомобіль!», - з жахом усвідомлював я. На щастя, деякий час поблизу нього машини не проїжджали, але потім саме на хлопця поїхала одна машина, дуже стрімко наближаючись. «Водій неначе заснув, невже не бачить, що на дорозі лежить людина?!», - я був у розпачі.
- Біжи з дороги! – крикнув я йому, але він мовби не бачив і не чув мене.
Тим часом у голові Христини поставали картини з раннього дитинства, коли таке трапилося з нею. Несподівано для мене вона вибігла на дорогу перед хлопцем, затуляючи його собою. Машина була вже дуже близько. Христина простягнула руку долонею вперед, показуючи водію, щоб зупинився. І тут… з її уст вирвалося:
- Ні-і-і-і-і!!!
Автомобіль зупинився в міліметрах від них. І без того великі очі дівчини зараз взагалі були широко розплющені від пережитого жаху. Мати, яка довгий час не могла нічого вимовити, кинулася до Христини:
- Донечко! Люба моя! Ти говориш! Невже сталося диво, про яке я постійно благала Бога? Я не можу повірити, скажи мені ще що-небудь!
- Мамо! – Христина кинулася в обійми до матері, на очах обох з’явилися сльози.
Вони стояли, обіймаючись, а я був спочатку шокований тим, що сталося, а потім стало надзвичайно радісно на душі, я підійшов до них. Усмішка осявала моє обличчя. Той хлопець також наблизився і промовив до Христини:
- Пробач мені, будь ласка! Я дуже сильно завинив перед тобою! – він опустив голову. Йому, мабуть, було соромно за те, що зробив тоді.
- Я не тримаю на тебе зла, - відповіла Христина, - головне – що ми всі живі.
Переосмисливши все те, що сталося, наговорившись, уся компанія пішла стежкою, радіючи життю. Мати відчувала себе невимовно щасливою, а я радів за них.
Ось яке воно – життя. Непередбачуване, тяжке і в ту ж мить прекрасне. Потрібно лише вірити, що все буде добре…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292113
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 10.11.2011
Буває, не знаю,
Як сказати, що кохаю.
Страждаю, чекаю,
Поки янгол нас благословить.
Боюся, відмовиш,
Але вірю, так не зробиш.
Та навіть, якщо буде так,
Треба далі жить.
Кохання, бажання
Бути завжди поруч не вмира.
Палаю, і не граю,
Хоч життя - це примітивна гра.
Я буду молитись,
Небеса на поміч стануть.
Ув очі дивитись,
Вони точно не обмануть.
Відійдуть злі сили,
Переможе світле почуття.
В дарунок нам крила,
Злетимо далеко в небуття.
Красуне чарівна,
Щасливий буть з тобою.
Час дуже швидкоплинний,
Але любов не змить водою.
Відомо лиш Богу,
Як доля в нас складеться.
Наразі ж маєм змогу
Кохать від всього серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2011
Як ніжно горнеться до матері дитина,
Як риба без води не може, й без повітря пташка,
Так я не можу жить без тебе, Україно,
Укупі - то чудово, а самому важко.
Де щебіт соловейка розіллється,
Де крізь багаття пари молоді стрибають,
Там Україна доброзичливо сміється,
І одне одному всі злагоди бажають.
Коли побачу рідний синьо-жовтий стяг,
Коли далекий час козаччини згадаю,
Ми волю здобули в тяжких роках,
Пишаюся, що Україну маю.
Піду я полем поміж стиглим житом,
Милуюся - очей не відірвати!
Тож Україну неможливо не любити,
Бо люди тут гостинні, і привітні хати!
А ось я вже між вербами густими,
Що над Дніпром завмерли непорушні.
Я посумую трошки поруч з ними,
Та й далі помандрую серед землі дружні.
І на Великдень в гості завітаю
До кожної родини, дарувати щастя.
І благодаті Божої сердечно побажаю,
Обходили щоб Україну біди та напасті.
Як любо споглядати, як приємно,
Що у красивих вишиванках наш народ!
Ми українцями звемося не даремно,
Ціну ми знаєм слову "патріот".
І хоч куди нас тільки доля не закине,
В якій точці планети ми не будем,
Завжди живе у серці Батьківщина,
Завжди чекають в Україні люди!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291883
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.11.2011
В режимі реального часу
Існую в життєвому циклі.
Вдихаю засмічені фрази.
Скрізь бачу обличчя пониклі.
Хто скаже, чому неможливо
Здолати нам призму невдач?
Зробить когось можна щасливим,
Сказавши лиш слово "пробач".
Цей світ примітивно-цинічний.
На жаль, вже його не змінити.
Фінал може бути трагічний.
Невже отак мусимо жити?!
А де ж світлий вогник надії?
Коли запалає в очах?
Боротись тоді ми зумієм,
Із серця як виженем страх.
Не вистачає нам добра,
Інакше все було б не так.
Чи сон, чи яв, чи просто гра?
Можливо навіть долі знак.
Тож слід задуматись над тим,
Чому такі жорстокі стали.
Не треба, звісно, буть святим,
Не треба бути ідеалом.
І можна високо літати,
Минаючи гострі образи.
Та треба Людиною стати
В режимі реального часу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291882
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2011
Ой, доленосний вибір треба
В житті зробить людині кожній.
І хоч думки сягають неба,
Чинить по совісті лиш можна.
Серйозне і важке це діло -
Обрать, шляхом яким іти.
Поводитись як будем сміло,
Тоді досягнемо мети.
На кожнім кроці, де не глянем -
Одні проблеми, негаразди.
Нічого!... Ми сильніші станем!
Тоді нам в світі не пропасти!
Залишити по собі слід
Завжди давали настанову.
За досвідом йдемо в похід,
Колись повернемося знову.
Повернемося - горді будем.
Живемо, значить, не дарма.
З нас вийдуть справді гарні люде,
Що кращих, мабуть, і нема.
Згадаємо, як починали
Фундамент щастя закладати.
Були якими і ким стали.
Пишатимуться батько й мати.
Та все ж не треба наперед
Гортать сторінки майбуття.
Вже скоро прийде наш черед
Влаштовувать своє життя.
Наразі довга ще дорога
Чекає, закликає в путь.
Давайте ж попрохаєм Бога,
Щоб нам нічого не забуть.
Щоб не забути, як малими
Почали цей непростий шлях.
І будьмо добрими, не злими.
Тепер же все в наших руках!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291651
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2011
Було колись... Вкраїну лютий ворог
На шмаття рвав і нищив без жалю.
Проходив наш народ крізь воєн дим і порох,
Боровся, бо любив, як зараз я люблю.
Люблю я рідну землю, що сповила
Чимало геніїв, відомих в усім світі.
Франко й Шевченко від душі творили,
Велика була слава - у зеніті.
А зараз що ми маємо? - питаю.
Не бачу єдності, взаєморозуміння.
Не бережем культуру, а чому - не знаю.
Таке вже, мабуть, нове покоління.
Соромитися мови Лесі Українки
Ми раптом стали... Коїться що з нами?
Ще й забуваємо історії сторінки,
Величні подвиги Богдана з козаками.
Може, почує хтось мій заклик пам’ятати
Слова, які звучать у нашім гімні.
Давайте цінувати Україну-мати,
Давайте будем Батьківщині вірні.
Тоді вона, я вірю, не загине.
У кожнім серці відгук свій знайде.
І буде жити вічно Україна.
Майбутнє світле ще до нас прийде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291650
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.11.2011
Зникає вічність, і тихо кричить самота,
Пронизана низкою змучених злом
Таємних емоцій, що, наче біда,
Вриваються стрімко, пливуть, мов паром.
Настане майбутнє, освічене свічками
Вчасних, невгасних польотів сердець.
Незвичні будні зробляться звичками,
І щастя загубить початок-кінець.
Я код набираю від подиху вітру,
А в небі розпеченім тиша гнітюча
Вбиває стихій дивовижну палітру,
Вмуровує боляче в скелі та кручі.
Чи легко, чи складно науку збагнути,
Яка називається словом "Любов"?
Якби ж звоювати її атрибути,
Помчать до Амура увись стрімголов.
Пекельна нестримність чуттів-аномалій
Чарує та змушує розум втрачати.
Не треба ніяких призів та регалій,
Аби тільки щирість душі зберігати.
Комусь, може, дивно - навіщо ці муки?
Але так постійно у світі бува.
То зустрічі радість, то горе розлуки.
Всілякі трапляються з нами дива.
Життя канонічне нам Господом дане,
І доля чекає одвік непроста.
Я хочу журби розірвати кайдани,
Та поки що тихо кричить самота...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291423
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2011
Зима то, чи осінь - немає вже значення,
Холод всі масті розклав.
Я лиш скажу в далечінь "До побачення",
Просто, без жодних підстав.
Сховає мене заметіль перелякана,
Небо заплаче дощем.
І вітер страждає, земля теж заплакана,
Так мина день за днем.
Ні, я не знаю, що в світі цім коїться,
Радість украдена де.
З часом, можливо, рани загояться,
Світло надії прийде.
То дим, то пітьма переховують мрії,
І знищують грубо любов.
Якщо з цим боротись ніхто не зуміє,
проллється невинная кров.
Нема порятунку, і безлад усюди,
Розхристані душі живих.
Неначе зловісні знущання Іуди,
Господь же в тривозі затих.
Якби зупинити стихії бурхливі,
Але непідвладні вони.
І наслідки будуть, напевно, жахливі,
З чиєї ж усе це вини?!
Священні молитви, шалене бажання,
Щоб все не пішло навскоси.
Продовжити щоб на Землі існування,
Шепочу я: "Боже, спаси!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291167
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2011
Мені не треба дивних слів,
Які породжені в неволі
Під натиском злодійки-долі
І оживають десь поволі,
Хоч як би цього й не хотів.
Мені не треба тих казóк,
Ілюзії давно не в моді,
Не стануть більше нам в пригоді.
Моя душа волає: "Годі!"
Від змішаних тяжких думок.
Мені не треба фальші в серці,
Її я розпізнаю вмить.
Вогонь в очах моїх горить,
Сильніше хочу світ любить,
Поки життя не увірветься.
Мені не треба марнотратства,
Я хочу щирість зберегти
Та щастя істинне знайти,
Життя із честю провести -
Оце й усе моє багатство.
Мені не треба вороги,
Жорстоким бути я не хочу,
Ненавидіти з дня до ночі.
Скажу й, можливо, напророчу,
Що бути добрим - до снаги.
Мені б хотілося в політ,
Щоб оминати сірі маси.
Звернусь до вищих сил одразу,
Промовлю я єдину фразу:
"Дасть Бог - і стане кращим світ!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291166
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2011