| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
Саме тоді, коли в їхніх стосунках з Льошею почалися величезні проблеми, вона познайомилась з Кирилом. Він був інший: ніжніший, м’якіший, але головною його особливістю була його «новизна». Маринка дуже любила спілкуватись з новими людьми, хоч і не завжди прагнула до знайомств. Їх зустріч змінила всі її плани на літо. З цими спогадами вона заснула.
Сонячний промінчик зазирнув до кімнати. Він повільно повз по підлозі, наштовхнувся на ліжко і ковзнув по ковдрі. Варто було йому тільки злегка торкнутись краєчка вій Маринки, як вони затремтіли. Вставати не хотілось зовсім. М’які подушки так і вмовляли провести ще годинки дві в ліжку. Завібрував телефон. Вона повільно потягнулась за трубкою. На екран не подивилась, просто натиснула «відповісти».
«Маринко» Привіт!» - дівчина ледь не закрила телефон від відрази та огиди, що викликав в ній голос в трубці.
«Чого тобі, Вітьок?!» - грубо відрізала вона.
«Ем… Блін… З чого ж почати…» - почав непевно він.
«В тебе дві хвилини, щоб сказати, що ти хотів!»
«А чому в мене ніс розбитий?» - досить розгублено відповів він.
«Ти знущаєшся???» - від здивування її очі просто вилазили з орбіт.
«Та ні… Я вчора так набрався… Пам’ятаю лише до того моменту, як ви пішли з Кирилом на берег…»
«Та ладно! Ти не пам’ятаєш, що ти витворяв?! Не можу я в такі казки повірити!»
«Мала, та я серйозно! Ніфіга не пам’ятаю! Ви пішли, я трохи погиркався з Вікою і так нажрався, що оце тільки роздуплився. Слухай давай я через півгодини до твого будинку підійду, ти мені все розповіси…?»
«Гаразд. Набереш, коли будеш поряд» - погодилась Маринка, але не була впевнена в правильності цього рішення.
Вона швиденько забігла в душ, вдягнулась та вже вдягала босоніжки, коли телефон задзвонив.
«Я вже виходжу. Ти вже біля будинку?»
«І куди це ти йдеш? Мм…?» - дівчина розгубилась від несподіванки. В трубці лунав голос Кирила.
«Ем… Я… Вітьок дзвонив. Сказав, що нічого не пам’ятає… Питав, чому в нього ніс розбитий… Просив зустрітись, розповісти…»
«Що?! Ти сама не будеш з ним зустрічатись! Я зараз зберусь швидко і буду в тебе.» - розгнівано говорив він. В трубці було чути, що хлопець вже почав збиратись.
«Кирило, почекай. Не спіши так. Дай мені трохи часу поговорити з ним. Він же мій найкращий друг. Я зрозумію, чи він говорить не правду» - почала вмовляти його Маринка.
«Згадай, як він вчора поводився! І після цього ти хочеш бути з цією людиною наодинці?!» - почав вже кричати роздратований Кирило.
«Зайчику, ну будь ласка… Трошки затримайся. Якщо щось трапиться, я одразу тобі подзвоню»
«Гаразд. Але лише на 5 хвилин! Не більше!» - з неохотою погодився він.
«Дякую! Не переживай! Все буде гаразд».
На лавочці біля будинку вже сидів Вітьок в кепці, яка була натягнута настільки низько, що закривала пів обличчя. Почувши кроки Маринки, він підняв голову і поглянув на неї. В дівчини ледь мову не відібрало. Під його очима переливалися від червоного до чорно-синього величезні синці. Ніс розпух та також був трохи відтінений синім. Вітьок дивився на Маринку з надією, що вона все ж таки пояснить, що вчора сталось.
«Та ти сьогодні красунчик!» - дівчина вирішила хоч трохи розрядити ситуацію.
«Та не кажи! Прикинь мою реакцію, коли подивився в дзеркало» - ледь посміхнувся Вітьок.
«Угу… Прикидаю…»
«Маринко, то що ж сталось? Хто мене так?»
«Вітьок, ти вчора дуже надрався… і почав чіплятись до мене… грубо…»
«Що??? Та ні! Бути цього просто не може! Маринко, я б ніколи не зробив тобі боляче! Ти ж знаєш…» - обурено почав виправдовуватись він.
«Ще й як зробив! Ти був сповнений рішучості вчора!» - позаду почувся грізний голос Кирила, що прямував до них.
«Кирюхо, привіт!» - Вітьок вже простягнув руку, щоб привітатись з другом, коли холодний жорсткий погляд останнього дав зрозуміти – йому, що краще того не робити. «То це ти зробив?»
«Більше було нікому. Її треба ж було якось захистити від такого «хорошого» друга!»
«То ви тепер… Е… разом?» - розуміючи, нарешті, що відбувається між цими двома, запитав Вітьок.
«Так! І ображати Маринку тепер ніхто не посміє! Тобі ясно?! Друже…» - рішуче запитав Кирило.
«Кирило, припини! То все алкоголь! Він, дійсно, ніколи б не заподіяв мені шкоди» - вступилась за друга Маринка, яка тихо спостерігала за цією баталією зі сторони.
«А якби мене не було поруч?! Що б трапилось тоді? А?» - почав знову заводитись Кирило.
Маринка опустила голову, бо дійсно не знала, що казати. Того вечора все дійсно могло б дуже сильно помінятись, якби не Кирило. Її найкращий друг міг би стати її кривдником. Навіть допомогти їй тоді було б нікому.
«Вибачте мене. Я не розумів, що роблю. Мала, я надіюсь, що ти зможеш мене простити колись. Ще раз пробач.» - він повернувся і пішов.
Коли Вітьок завернув за куток будинку, все напруження, що витало в повітрі навколо, зникло. Залишились лише двоє людей, що притягувались одне до одного.
«Ну нарешті я можу привітатись з тобою» - посміхаючись Кирило міцно обійняв Маринку і поцілував. «Привіт…»
Все довкола просто тануло, як морозиво на гарячому сонці. Існували лише вони удвох і більш нічого.
«Батьки поїхали до бабусі… Може в гості заглянеш? Є кава з тортиком»
«Мм… Я люблю солоденьке. А щось солодше є?» - посміхнувся він і міцніше притис дівчину до себе, щоб вона відчула його запал.
«Ну це ми подивимось на твою поведінку» - розсміялась вона і повела Кирила до квартири.
Часу вони дарма не гаяли. Втомлені та щасливі лежали в її ліжку, його руки пестили вигини її тіла. Вона танула, коли він повільно, ніжно проводив рукою по її стегнам. Та ідилію зруйнував телефонний дзвінок.
«У… Я не хочу відповідати…» - Кирило пригорнувся до Маринки і його гаряче дихання лоскотало їй шию.
«То не відповідай» - м’яко сказала вона і обійняла його міцно.
«Знаєш… Ти… диво!» - він підвів очі поглянув на неї – «Я не можу повірити, що це дійсно відбувається. Як згадую нашу першу зустріч, щоразу посміхаюсь. Я одразу поклав на тебе око. Така маленька, тендітна, як лялечка. Твоя сонячна посмішка. Ти щось зачепила в мені таке, що я аж сам здивувався. Ці наші розмови з тобою до світанку. Вони були для мене віддушиною від усіх негараздів. Ти стала для мене вогником, моїм маленьким комочком щастя…»
«Ти сам багато чого змінив у мені. Саме ти мене втримав у нашій компанії того часу. Я вже ладна була гуляти з іншими, бо так втомилась від одноманіття. Аж ось… з’явився ти. Цікавий, кумедний, дотепний. Звичайно, я також захопилась тобою. Тільки ми так багато часу втратили, розбираючись у собі… Пообіцяєш, що ми більше не будемо втрачати його задарма?»
«Обіцяю» - він палко поцілував її і вони потонули у почуттях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329614
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2012
Маринка зайшла до квартири і почула лише тихенький говір телевізора з вітальні. «Хм… невже мама ще й досі його дивиться?» - з цією думкою вона заглянула до кімнати. Та вона дуже здивувалась, заставши там тата.
«А… Це ти! Ну я радий, що ти повернулась. Можна йти вже спати. Надобраніч» - він встав з дивану, протиснувся поряд з нею в двері і пішов до спальні. Маринка була збентеженою від його поведінки. Вона зайшла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. В ній боролись стільки різних почуттів. Хоча частину з них дівчина дуже добре розуміла. Всередині щось пурхало, може метелики, а може і ні. Вона до відчаю боялась цього почуття. Маринка вже кохала, вперше… Цей досвід не приніс нічого хорошого: все закінчилось її стражданням.
Її друг познайомив Маринку з Льошею. Він був молодший від неї на два роки, та чимось так сподобався їй, що вона вирішила будь-якою ціною отримати його. Вона сприймала Льошу як дитину, з якою можна погратись. Маринка любила проводити час з ним, їй подобалось гуляти з ним, спілкуватись з ним. Та її дратувало, що вони дуже рідко бувають наодинці. Завжди вони були в компанії. Та з часом вона все ж таки домоглась свого. Всі друзі роз'їхались... Вони гуляли вдвох... Потім до них приєдналась спільна подруга. Насміялись, пожартували, поспілкувались про різне. Подруга скоро пішла додому. Вони залишились вдвох... Розмовляли... Між вустами залишились міліметри... Він чомусь нічого не робить... Не витримала... Розсміялась:
«Ну ти і плуг..."»
«Чого це я плуг?» – здивовано майже ображено запитав він. Посміхнувся своєю посмішкою з ямочками на щічках і поцілував її. Ніжно... Досить довго вони ось так сиділи на лавочці і смакували довгі поцілунки. Позамерзали. Коли Маринка прийшла додому, запищав мобільний, сповіщуючи про нове повідомлення.
«Забув тобі сказати дещо...» – прочитала вона на екрані свого телефону.
«Цікаво... Що?» – швидко надрукувала відповідь.
«Таке говорять в очі» – наступне повідомлення.
«Рішай сам"»
«Менше тексту... Давай зустічатись?» Вона здивувалась... Дуже. Давно вже ніхто про таке не питав. Просто ставили перед фактом. А тут запитав. «Мм... це так мило...» - подумала вона, вкладаючись в ліжко і засинаючи міцним сном.
Отак почались в її житті перші дійсно довгострокові стосунки. З’явились «Котики», «Зайчики», а найбільше вона любила називати його «Масіком». Та все було не так гладко, як хотілося б… Хронічна несумісність характерів постійно стикала їх між собою, поки хтось не уступав. Іноді це був він, іноді вона. Та все ж здебільшого уступала Маринка. І тоді в неї з’являлись такі думки:
«Може я і ідіотка... Але так хочеться просто побути наодинці з ним... Але ж фіг там! "Давай з друзями погуляємо!" Ну невже такі короткі стосунки можуть так швидко приїстись??? Таке відчуття, що ми зустрічаємось вже рік... Коли вже хочеться і відпочити один від одного... Погуляти з іншими... Мені завжди здавалось, що перші декілька місяців парочки не можуть існувати один без одного... А як виявилось... дуже навіть можна проіснувати... І не знаю, чи права тут жіноча присказка: "сама придумала - сама образилась".»
Льошик був власником і взагалі ні з ким не хотів її ділити, хоча і сам не дуже прагнув до зустрічей. Він ніколи не спішив дзвонити Маринці і пропонувати десь гуляти, лише погоджувався на її пропозиції. Та бували і чудові дні, коли вони існували в злагоді, майже увесь день. І тоді Маринка була невимовно щаслива. Та таких днів було дуже мало і негатив забивав ті рідкі моменти радості. Одного вечора ця вся образа вилилась на Льошу. Того дня їх друг захистив диплом на 5 і вони вирішили відсвяткувати добряче це діло. Змішувати шампанське з пивом виявилось не дуже гарною ідеєю і дівчину розвезло дуже сильно. Коли Льоша приєднався до друзів, Маринка була вже в добрячій кондиції. Компанія постійно змінювала місце своєї локації, вони переміщувались з під свого улюбленого супермаркету, де вони дуже багато проводили свого вільного часу, на набережну, яка також була місцем їх постійних прогулянок, то знову повертались під супермаркет. Отак по дорозі до супермаркету парочка відділилась від компанії і Маринка почала висловлювати свою невдоволеність їхніми стосунками.
«… але ж так не можна, Льошо!» - плачучи казала вона.
«Марино! Досить! Не плач! Якщо ти будеш плакати, я піду!» – він розвернувся і пішов до компанії.
Вона, хникаючи, пішла за ним. Її мокрі очі та зарюмсане обличчя просто розривало серце Максу і Машці. Її близьким друзям, яким вона час від часу виговорювала все, що накипить. Та заспокоїти її було важко – алкоголь ходив по венам і не давав розуму взяти гору над почуттями. Тут Льоша підійшов до Маринки і, обійнявши її, став поруч. Дівчина була на стільки здивована, що не стала нічого говорити і просто пригорнулась до нього. Того вечора вона вперше зізналась в коханні. Це не було так, якщо судити по її словам. Адже сказала Маринка тоді лише: «Я тебе обожнюю». Та для неї ці слова значили набагато більше, ніж можна було уявити. В ці слова вона вмістила усю свою прив’язаність, прихильність та найніжніші почуття до нього. Отак вперше вона покохала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269430
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2011
Аліна була його першим коханням. Кирило пам’ятав її ще худим симпатичним дівчам, що непевно цілувало його в щічку на першому побаченні. В пам’яті зрадницьки спливали картини їх першої ночі разом. Їх непевні рухи, оголені тіла в її ліжку… Білі, невинно чисті простирадла, що потім він викинув до смітника. В них було справжнє перше кохання, разом вони все пізнавали вперше. Та, як часто це буває, не заладилось. Вони подорослішали, змінились на стільки, що більше не могли бути разом. Розійшлись мирно, без скандалів та сварок. Вона з мамою переїхала до іншого міста. І ось ця зустріч… Хто б міг подумати, що через 7 років вони знову зустрінуться. Вона стояла за декілька метрів: висока, з довгим густим чорним волоссям, пасмо якого перебирала пальчиками. Її фігура помітно округлилась і стала дуже звабливою. Вдягнена вона була в коротенький білий сарафан, що підкреслював красу її довгих ніг. В горлі в хлопця пересохло від такої картини і він швидко зковтнув.
«Як ти? Що нового?» - ніяково посміхався Кирило.
«Та все гаразд. Приїхала до бабусі, на літо. Гуляла з подругами, от йду додому.» - відповіла вона, підходячи ближче до нього.
«Можу тебе провести, якщо хочеш…» - з ввічливості запропонував хлопець.
«Це було б чудово. Сам знаєш, як небезпечно вештатись вночі самотній вродливій дівчині» - кокетливо сказала вона. Кокетство – це було її друге я. Вона обожнювала гратись з хлопцями. Аліна знала, якою красою вона володіла, і не намірена була цим не користуватись. Майстерно пускала бісики кожному новому кавалеру. В її списку було багато розбитих сердець. Та Кирило не здогадувався, якою стала його перша кохана. Вони повільно рушили містом, Аліна взяла хлопця під руку і розповідала про своє життя.
«… Мама зараз у Лондоні, а ми от з татом вирішили до бабусі завітати… Ну от ми і прийшли» - тихо промовила Аліна, коли вони підійшли до гарненького будинку, біля якого була сила силенна квітів. Він немов потопав у них і лише дроти для телефонного зв’язку тримали його на поверхні цього квітучого моря. «Дякую тобі!» - з сяючою посмішкою сказала дівчина і поцілувала Кирила.
«Стій! Стій! Ти що?! Я ж сказав, що в мене дівчина! Що ти робиш?!» - почав гарячково хлопець, відстороняючи її від себе. Його серце калатало в скронях. Кирило плутався в почуттях, що викликав в ньому цей поцілунок. З одного боку було неймовірне обурення, а з іншого – насолода. Адже, як тільки він побачив її, старі почуття почали прогризати собі шлях на поверхню з давно зачиненого підвалу.
«Але я подумала… Ой! Вибач! Вибач, будь ласка! Я не хотіла тебе образити! Просто згадала минуле… Та і з хлопцем зараз не найкращі стосунки, от воно і вилилось… Ти зможеш мені пробачити?» - виправдовувалась Аліна невинно кліпаючи оченятами.
«Гаразд! Проїхали. Все, бувай! Я додому. Надобраніч!» - він різко розвернувся і стрімко закрокував вулицею, - «Давай швидше! Не вистачало мені ще цього! Але ж вона така спокуслива… Ці її ноги… Мм… А виріз! Вона як робила глибокий подих, я ледь не втрачав свідомість… Все спокійно! Нічого у вас знову не вийде. Назад вороття немає. Вона залишилась в минулому! В тебе є Маринка! Вона ж маленький янгол. Невже ти зможеш розбити їй серце?..» - думки в голові просто розривали його на шматки.
«Хм… Ну нічого попереду ще багато раундів. Один програний – це лише стратегія» - загадково посміхнулась Аліна і пішла до будинку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269394
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2011
Там на березі для нього існувала лише вона, а для неї - лише він… Їх пристрасть заполоняла навколо все. Та поцілунки були припинені, бо зі сторони будинку Маринку та Кирила гукали.
«Зараз йдемо!» - гукнув хлопець та вони хутко почали приводити себе в належний вигляд. Декілька поцілунків на останок і Маринка з Кирилом рушили до будинку.
В будинку царював повний хаос. П’яні тіла вештались по кімнатах, парочки зажимались в усіх вільних кутках, підлога була всипана порожніми пляшками і іншим сміттям. Через розбите вікно в кімнату потрапляло свіже повітря. Якби не воно, будинок злетів би в повітря при єдиній маленькій іскорці. Та жодного знайомого обличчя Маринка з Кирилом не побачили.
«Вау! Скільки ж нас не було?!» - здивовано сказала вона.
«А я вам скажу», - дихаючи перегаром, їм на плечі опустився Вітьок – «рівно одну годину і тридцять п’ять хвилин».
«Уууу… Вітьок! Ну нащо було так набиратись???» - знімаючи його руку зі свого плеча і відганяючи пари алкоголю рукою, запитала дівчина.
«А я тобі поясню», - він зняв руку з плеча Кирила і вхопив Маринку до своїх міцних обіймів – «Ти пішла, мені стало сумно. А бухла було навалом! Що ж мені на нього дивитись???»
«А як же Вікуся?» - запитала вона, безрезультатно намагаючись вирватись з його рук-лещат.
«Та вона – непутяща! Вона вештається з усіма підряд! Не треба вона мені! Мені лише ти мила» - почав нити Вітьок і його руки почали шарити по її тілу.
«Ей! Ей! Ей! Вітьок спокійніше! А ну забери руки від неї!» - почав злитись Кирило і міцно стиснув плече друга.
«Та припини. Я ж нічого поганого не зроблю. Лише покажу своій Кішечці, що за почуття вона в ньому пробуджує» - почав був він і підступно осміхнувся, підморгуючи Маринці.
«Вона не твоя Кішечка!» - льодяним тоном сказав він і відірвав його руки від Маринки, що вся трусилась від переляку.
«Ти що, з розуму втік??? Та вона завжди хотіла…» - почав був Вітьок та дужий удар в лице збив його з ніг. Маринка нажахано дивилась на свого кривдника, що раніше був її другом. Кров почала юшити з його розбитого носу. Кирило стояв розгніваний біля поверженого противника і важко дихав. Його лице почервоніло від обурення. Кулак пульсував.
«Ще раз її торкнешся, я тебе покалічу! Ходімо, Маринко» - суворо сказав він і повів дівчину за плечі до виходу.
«Ха-ха… Я знав, що ви почали шури-мури крутити. Я це відчував. Жариш її вже?» - витираючи кров, нахабно запитав Вітьок.
«Ах, ти ж падлюка!» - в раз закипів Кирило, розвернувся і ще раз вдарив Вітька.
«Ха-ха… Ще скажи, що у вас кохання» - почав сюсюкати і огидно реготати колишній друг – «Ти ж ненавидів її з першої зустрічі. Що ж сталось? А?»
«Скотина!» - він плюнув і вивів з будинку дівчину.
«Обережніше!» - зойкнула Маринка, коли Кирило стиснув її поранену руку.
«Що там в тебе?» - здивувався він і, відкинувши кофтинку з плеча, побачив перебинтовану рану. Хлопець запитально подивився на неї.
«Ем… Це так… Випадковість, скалка втрапила…» - почала виправдовуватись вона.
«Ти випадково порізала руку? Тут? Може все ж таки скажеш, що трапилось?»
Маринка розповіла йому усе, що сталось вдома. Він час від часу тяжко видихав і міцніше обіймав її за плечі. Вони повільно йшли темною вулицею до Маринчиного будинку. На вулицях не було жодної машини, ліхтарі декілька хвилин ще погоріли і вимкнулись. Темноту ночі розбавляли лише яскраві вивіски та вітрини магазинів. Вони йшли мовчки, через роздратованість та знервованість розмова не в’язалась. На прощання Кирило міцно поцілував Маринку і сказав:
«Те, що він говорив… То було раніше. Зараз ти для мене дуже дорога! Я не дозволю нікому тебе образити. Нікому.»
«Я знаю… Дякую» - вона обійняла його, поцілувала і пішла додому. Він залишився біля під’їзду сам. Додому йти не хотілось, трохи подумавши, Кирило присів на лавочку, що стояла поряд.
«О! Кирило! А ти що тут робиш?» - симпатична висока чорнява дівчина підходила до нього, здивовано дивлячись на хлопця.
«Аліна?! Привіт. Ем… Та я тут… Дівчину додому проводжав», - трохи розгубився він від несподіваної зустрічі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268193
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2011
Маринка до наймілкіших деталей запам’ятала усі свої почуття. Вона пам’ятала ту пристрасть, той вогонь у очах, що були вранці, його палкі поцілунки і міцні обійми. Зараз ці відчуття вирували в ній, перехоплюючи дихання і змушуючи знову літати. Дівчина вилізла з ванни, витерлась м’яким пухнастим рушником та закуталась до свого махрового халату.
Зайшовши до кімнати, вона увімкнула комп’ютер. У наш час важко уявити себе без подібної техніки в домі, без соціальних мереж та всесвітнього павутиння. В кожного є, як мінімум, декілька сторінок у різних мережах. Маринка також мала свою. З безліччю знайомих та друзів. Не встигла вона загрузити сторінку повністю, як її мобільний задзвонив. Серце полетіло в п’яти, пульс почав відбивати чечітку в скронях, тіло охопив жар, коли вона побачила, хто це був.
«Кирило викливає…» - горів напис на екрані.
«Тааак… спокійно. Хух. Ало», - як можна спокійніше мовила вона.
«Привіт. Побачив тебе в онлайні, вирішив подзвонити. Як ти? Батьки сильно бушували?» - його голос змушував її тремтіти усім тілом.
«Привіт. Та все вже минулось. Трохи побушували, добре, що мама вдома. Було б все набагато гірше, якби не вона.»
«То ми сьогодні зустрінемось?» - непевно запитав Кирило.
«Ем… Так. Підходь до мого будинку через годину. Я як раз висушусь, тільки з ванної вийшла.»
«Мм… З ванної кажеш? Спокусниця», - вона чула його посмішку в телефоні.
«Угу. Ну тоді до зустрічі? Бувай.» - весело закінчила вона розмову і закрила свою жабку.
Через годину Маринка підфарбувала вії, нанесла трохи блиску а губи, надягнула симпатичний сарафанчик і визирнула з кімнати. В коридорі було порожньо, а з зали чулись звуки працюючого телевізора. З величезним полегшенням вона виявила там Риту Генадіївну.
«Мам, я піду прогуляюсь з друзями…» - непевно почала вона, боячись розгнівати родительку.
«Знову ці твої гульки. Краще б чимось корисним зайнялась. Скільки вже можна гуляти!?» - почала була скаржитись мати.
«Мамо, ну не починай. Вже не маленька. Все, бувай! Скоро повернусь»
«Тільки не так, як вчора! Бо вже я тебе приб’ю!» - в слід крикнула жінка.
Сходами Марина не спускалась, а летіла. Вона ще ніколи не відчувала себе такою легкою, немов метелик, що летить в синьому небі. Чотири прольоти пролетіли під нею з шаленою швидкістю. Вона зупинилась і побачила перед собою двері свого парадного. Між нею і ним були лише ці старі залізні двері.
«Хм… А він там… Я відчуваю…» - з посмішкою сказала вона і відчинила останню перегороду, що їх відділяла. Кирило стояв біля під’їзду, обпершись на березу, що росла тут вже досить довго. Це дерево бачило так багато юних парубків, що чекали своїх коханих, стільки зустрічей і стільки ж розривів. Воно було свідком величезної кількості подій, що відбувались тут, саме на цьому місці, де зараз стояли Маринка з Кирилом. Він обійняв її міцно і так палко поцілував, що в голові закружляли маленькі метелики.
«Які плани на сьогодні?» - запитала дівчина, коли в голові прояснилось.
«Ну… У Вітька і досі немає нікого, хлопці збирались до нього… Але якщо не хочеш, можемо не іти туди»
«Що ж тепер і зовсім туди не ходити, чи що?» - посміхнулась Маринка і взяла впевнено його за руку – «Ходімо, будемо веселитись!»
Знову гучна компанія, веселощі через край. Та тепло Кирилового тіла змушувало Маринку думати зовсім про інші речі. Вона нахилилась до нього і шепнула на вушко:
«Може підемо посидимо на річці? Тут так гамірно…»
«Давай, зараз я тільки візьму якесь покривало і кофтину для тебе, щоб не змерзла» - зрадів Кирило, бо вже також досить давно хотів викрасти її.
«Ей! Куди це ви зібрались, га?» - господар тусовки досить давно бігав та окручував Маринку і йому дуже не сподобалось раптове потепління у стосунках її з Кирилом.
«Та ми оце на річці посидимо трохи. Треба поговорити. Скоро повернемось, ок?» - почав оправдуватись Кирило.
«А що ви тут не погорите? В кухні он вільно, там можете поговорити. Ви ж вранці там досить мило спілкувались за чаєм, на скільки я пам’ятаю…»
«Вітю, зайчику», - відвела в бік його Маринка – «нам дійсно дуже треба поговорити. Ми на декілька хвили буквально. Ти б краще за Вікусею пригледів, а то вона сумує вже без тебе…» - вказала вона на одну із дівчат, що відійшла від столу і почала пильно стежити за їх розмовою.
«Добре… Але давайте скоріше, а то я сумуватиму…»
«Домовились!» - лагідно посміхнулась йому Маринка і вийшла на подвір’я слідом за Кирилом, який ніс покривало.
На березі було незвично тепло. Широка місячна доріжка на воді тремтіла від риби, що плескала. Величні верби росли уздовж усієї лінії берегу. Закохані вмостились під однією з них. Та їх не захоплювала краса цієї ночі, бо вони були в полоні пристрасті та бажання. Його поцілунки більше не здавались їй опіками, вони пробуджували в ній ще більше пристрасті, яку вона віддавала йому. Всю без останку. Маринка знову літала, а він був щасливий, що отримав її нарешті всю, без останку. Потім вони лежали в обіймах одне одного і упивались насолодою цієї ночі. Адже вона була дійсно чарівною. Та Маринка з Кирилом навіть не здогадувались, що зі сторони будинку за ними спостерігали. Темна фігура повернулась і направилась до будинку, де гриміла гучна музика та шаленів натовп.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267587
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2011
«Ой, пече…» - не своїм голосом сказала дівчина, коли мати почала обробляти рану перекисом та витягувати з неї частинки келиху.
«Потерпи трохи! Зараз перестане. Ну от, останній», - радісно оголосила жінка і взялась за бинтування руки її дочки, - « І в лікарню не треба. Там нічого серйозного. Так, подряпина. До весілля заживе. Може ти хоч мені зізнаєшся, де вешталась цілу ніч?» - спокійним авторитетним тоном запитала мати.
«Мамо, розумієш», - Маринка нарешті почала приходити в себе, - «загуляли трохи з друзями. Діло ж молоде! Поки в карти пограли, поки кіно передивились, так і позасинали усі разом на дивані…» - матері правду казати зовсім не хотілось, ну принаймні зараз.
«Ех, ви! Молодь! Он до чого батька довела! Він же всю ніч трусився. Прокидався кожних дві години. Перевіряв, чи прийшла. Хоча б подзвонила!» - поглядом повним докору Рита Генадіївна дивилась на дочку.
«Мамочко! Але ж ви і самі були такі! Ну вибач мене!» - кинулась до неї Маринка, обійняла та поцілувала у щоку.
«Краще б ти перед татом вибачилась… Хоча, після того, що він дурень утнув, бачити його біля тебе не хочу! Скотина така! А якби влучив в лице?! Покалічив би тебе на все життя, доню… За що мені таке нещастя…» - почала бідкатись мати.
Колись її батьки дуже любили одне одного. Це було дуже давно, ще за їх студентських часів. Тоді в радянському союзі все було на багато простіше, ніж зараз. Одружились закохані після закінчення Дмитром Івановичем останнього курсу інституту. Відмінник, чорнявий красень, він припав до душі Риті Генадіївні з їхньої першої зустрічі. Вона одразу зрозуміла, що він буде її чоловіком, хоч і була на рік молодшою від нього. Та кохання минуло невдовзі після народження первістка – Сергійка. З тих часів вони жили лише звичкою бути поряд. Їх рутинне життя все більше вибухало сварками, скандалами. Чоловік іноді не гребував і силою підкріпити свій авторитет у сім’ї. Та народження Маринки трохи налагодило життя молодої родини. Батьки так хотіли дівчинку, що не було меж їх радості, коли попри усі прогнози лікарів та «знаючих людей» у них народилась дівчинка. Мала була жвавою, розумною дитиною. Вона не сиділа на місці, але полюбляла байдикувати, як і всі малі дітлахи. На зріст дівчинка вийшла ну дуже маленькою, хоча не можна було сказати, що щось в ній не пропорційне. На маленькому личку сяяли маленькі чорні оченята під чорнявими брівками, вуста бантиком, пухкенькі щічки. Русяве волосся обрамляло його. Відрізнялась малеча і своєю вдачею. Не встигне матуся вдягнути своє чадо в гарнесенький рожевий комбінезончик і пустити зробити декілька кроків самостійно, як мала вже плюхалась в якійсь бруднючій калюжі. Тому в самостійне плавання цей корабельчик намагались відпускати дуже рідко. Та і рака радісна подія на довго не змогла втримати злагоду в сім’ї. Дмитро Іванович та Рита Генадіївна були непримиримі у своїх поглядах, що не давало їм змоги спокійно та злагоджено керувати сімейним човном. Кожен намагався рулити в свій бік, що призводило до нових сутичок та ще більших сварок. Та Рита Генадіївна знайшла спосіб урятувати свої нерви та шлюб (заради дітей, як вона часто повторювала) і подалася на заробітки до столиці. Отак і існували вони вже близько семи років. На два міста. Вона в столиці, він у своєму маленькому місті Х. Коли траплялись вихідні, мати приїжджала провідувати доньку і чоловіка, слідкувала, щоб вони зовсім не занепали без неї. Хоча дім без дорослої жінки все більше обростав поганими звичками.
«Мамо, може чаю вип’ємо?» - запропонувала Маринка та підійшла до плити і поставила на камфорку невеличкий чайник.
«Ну давай, доню. Треба чогось гарячого випити. А то щось мені холодно стало.» - сказала мати і поставила на невеликий столик чашки та вазочку з полуничним джемом.
Чаювали вони не надто довго, бо кожній треба було йти у своїх справах: матері поратись на кухні, а дочці йти до Кирила. Коли дівчина зачинила за собою двері ванної кімнати, вона відкрутила кран і почала наповнювати ванну. Маринка поглянула у дзеркало. З нього на неї дивилась темноволоса симпатична дівчина, очі якої горіли незрозумілим вогнем.
«Ну от… Тепер ти жінка… Вітаю» - задумливо мовила вона, знімаючи одяг. Маринка оглянула своє тіло: наче, все як було. «Нічого не змінилось зовні, а почуваю себе зовсім інакше. Почуваю якусь непояснену свободу… В собі…» - з цими думками вона залізла до ванни. Тепла вода почала ніжити її тіло. Вже декілька років вона звикла бавитись в гарячій ванні, та тепер всі її відчуття було справжніми, вони були її власними спогадами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267112
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2011
Маринка довго стояла перед дверима своєї квартири, шукаючи ключі у своїй невеличкій сумочці. Рука перебирала вміст аж доки не наштовхнулась на холодну сталь зв’язки ключів. Вона машинально обрала потрібний ключ і повернула замок, та ручку дверей нажала не дівчина. Двері відчинив її тато. Його лице пашіло червоним від люті, очі метали блискавки. Все відбувалось неначе за склом. Маринка не чула ні потоку нецензурних слів, що її тато підбирав всю ніч, ні поетичних порівнянь, ні прогнозів щодо її майбутнього. Вона мовчки слухала його та кліпала чорними віями.
«Так, тату. Я зрозуміла. Але я вже не дитина! Я доросла самостійна людина! І знаю, коли мені повертатись додому», - намагалась захищатись вона.
«Ти? Доросла? Та ти мала соплячка ще! Ти ще не знаєш життя! Поки ти в моєму домі, я тобі буду говорити, о котрій повертатись! Ти мене почула?! З дому ні ногою!» - рявкнув він і вхопив за руку дівчину, - «Марш до себе в кімнату!»
«Не торкайся мене! Ти тільки й можеш, що наказувати та робити боляче людям, які тебе люблять! Пора вже змиритись з тим, що я тобі не належу!» - вириваючись з його залізної хватки кричала Маринка. Вона побігла до своєї кімнати та замкнула двері. Батько грюкотів у двері та лаявся зі звичною для нього завзятістю. Дівчина мовчки оглянула свою кімнату. Невелике вікно, завішене жовтою шторою, на підвіконні якого стоять декілька пальм та листяних вазонів, що розводила її мама. На підлозі біля комп’ютерного столу стояв величезний кактус, який досягнув вже Маринчиного зросту. Ліжко було вкрите також жовтим пухнастим покривалом. Воно колись було шлюбним ложем її батьків, та, коли вони перестали бути сім’єю і стали лише співмешканцями, залишилось в її кімнаті. Шафа, полички зі всілякими дрібницями, на столі, як завжди був безлад.
Маринка сіла на ліжко і звернула увагу на свою руку: на ній розповзався синець у формі руки.
«От, зараза!» - не витримала вона. Дівчина підійшла до дверей і прислухалась. За ними була тиша. «Щось він швидко вгамувався…» - подумала Маринка і відчинила двері. Напруження електричними розрядами витало у пустому коридорі. З кухні почувся дзенькіт посуду. Вона боялась подальшої розмови з батьком, але її неможливо було уникнути. Дівчина з острахом подалась до кухні. Непевно заглянувши до кімнати, Маринка побачила батька, що сидів за столом з пляшкою коньяку та недопитим келихом у руці.
«Ах, ти мала паскуднице! Нарешті вирішила припертись додому! Де тебе носило?!» - закричав чоловік і жбурнув у бік дочки келих. В декількох сантиметрах від її голови він вдарився об стіну та розлетівся на друзки. Декілька скалок втрапили до руки Маринки. Кров почала капати додолу. Крап… крап… крап. У очах батька сталась різка зміна настрою. В них раптово відбився такий біль та горе. Батько мовчки встав зі стільця, підійшов до ошелешеної дівчини і обійняв її.
«Вибач! Донечко! Вибач! Просто я так перелякався! Ти ж ніколи так не поводилась! Ти завжди ночувала вдома! Вибач, я так розсердився. Головне, що ти зараз вдома, що з тобою все гаразд!» - з гіркотою в голосі говорив він і притискав до себе Маринку все сильніше.
«Що ти наробив?! Звідки кров?!» - до кухні зайшла мати. За усією сценою вони навіть не помітили, як вона повернулась додому. Побачивши руку дочки, Рита Генадіївна просто скипіла від люті.
«Ах, ти скотина! Ти мені дитину ледь не покалічив! Забирайся геть звідси!» - вона з криками вигнала чоловіка з кухні і взялася оглядати рану. Маринка увесь той час сиділа мовчки, дивлячись на свою руку ошелешеним поглядом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266975
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2011
«А якщо він передумає? Адже вже було таке…» - ця єдина думка кружляла у неї в голові до самого ранку. Та нічого подібного не сталося. Маринка прокинулась раніше – знервованість дала свої наслідки. Кирило все так само обіймав її і міцно спав. Вона поглянула на його обличчя. Його чутливі губи, що обпалювали її вночі вогнем… Дівчина не втрималась і легенько доторкнулась до них – м’які… Вії Кирила затремтіли і він відкрив очі. В них Маринка побачила вогник.
«Добрий ранок», - посміхнувся Кирило – «Ти чому так рано встала? Мм?»
«Треба додому. Батьки нервуватимуть. І так буду отримувати за таку затримку.»
«Без сніданку я тебе нікуди не пущу», - сказав він і міцно притиснув її до себе.
Вона стільки разів бачила у кіно, як вранці героїня прокидається в ліжку героя, надіває його сорочку (чи то футболку, чи то кофтину) і йде на кухню, де він уже готує сніданок. Маринка відчула себе героїнею, але свого власного фільму. Кирило поклав на ліжко свою футболку, яку так любила Маринка. Вона вже одягала її раніше, задля фотографії. Футболка була для дівчини завеликою і висіла на ній немов платтячко. На невеличкій кухні Кирило смажив яєчню, оскільки часу вистачало лише на такий сніданок. Запах їжі змусив її живіт завурчати, як маленьке кошеня. За вікном, на підвіконні якого стояло декілька вазончиків з милими квіточками, моросив дощ. Маринка мовчки присіла на диванчик, що стояв біля стола.
«Ти чому мовчиш? Невже боїшся мене?» - повернувшись до неї обличчям, запитав Кирило.
«Та ні… Погода погана… Думаю, як додому добиратимусь».
«Я тебе відвезу, можеш не переживати через це», - сказав хлопець і посміхнувся.
«Дякую. Коли там вже можна буде щось перекусити?» - раптово повеселішала Маринка. Їй більше не було лячно, вона просто вирішила насолоджуватись життям і більше не боятись.
«Ай!» - зойк Кирила відволік дівчину від думок. Він стояв біля витяжки, що тремтіла, і тер потилицю. Маринка посміхнулась, встала з диванчика і підійшла до нього. Вона обійняла його, стала навшпиньки і міцно поцілувала. Поцілунок розігрів бажання, а напівоголені тіла ще більш розгарячили їх. Кирило вже забув про свою травму і цілував її, пестив її тіло. Він при підняв дівчину і посадив на кухонний стіл. На цей раз Маринка відчувала себе набагато приємніше. Вона була легкою, як метелик, і літала десь за межами свого тіла. Коли вона повернулась, Кирило тремтів у її обіймах. А на плиті догорав їх сніданок.
В одній із кімнат рипнули двері. Кирило з Маринкою швидко поставили чайник на плиту та сіли на диванчик. До кухні зайшов їх друзяка Вітьок. На нього було дивитись важко, хлопець був такий пом’ятий. Його темні кучері нагадували кубло пташок, з якого виднілись рештки їжі. Під оком виднівся свіжий фінгал, а на нозі красувався малюнок невідомого автора. Лівий рукав сорочки висів на тонесенькій смужці тканини, а штани… їх просто не було на ньому. Він мовчки підійшов до холодильника, взяв пляшку мінеральної води і пішов назад до своєї кімнати.
Це видовище так розсмішило їх, що вони ледь не луснули зі сміху. Ще трохи поніжившись в обіймах, Маринка пішла одягатись. Коли вона вийшла з будинку, Кирило вже чекав її за кермом авто. Місто плило за вікнами автівки дуже швидко. Дощ усе крапав і крапав, заливаючи усе довкола.
«Ми ще побачимось сьогодні?» - запитав хлопець, відкриваючи дверцята авто для Маринки.
«Не знаю… Скоріше всього, що ні. Але я постараюсь. Давай ввечері зідзвонимось? Добре?»
«Окей. Домовились», - відповів він і поцілував її на прощання. Маринка розвернулась і пішла до під’їзду. Коли двері за її спиною зачинились, вона почула гуркіт мотору його машини, що поїхала повз будинок. Вона підійшла до сходів, сіла на них і заридала. Маринка плакала і від суму, і від радості. Їй просто треба було вилити якось свої емоції, що переповнювали всю її. Дівчина просиділа так деякий час, аж поки її переживання не затихли і вона змогла взяти себе в руки.
Треба було вже йти до своєї квартири, де на неї чекала інквізиція.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266954
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2011
В дитинстві Маринка думала, що її перший раз буде з кимось особливим, людиною, яку кохає вона та яка кохає її. Але ж усе завжди стається так, як хоче доля. А вона, як відомо, не дуже прихильна до романтики. Доля створює кожен епізод нашого життя з окремою властивою лише їй збоченістю. Найпрекрасніший вона може перетворити в найогидніший, який не хочеться потім і згадувати, і ,навпаки, найгірше може зробити чимось несуттєвим. В Маринчиному житті було досить багато подібних випадків, коли доля перекручувала усе з ніг на голову.
Того вечора так і сталось. Епізод, що мав стати найщасливішим, було спотворено долею і алкоголем. Вона проводила свій вільний час, як зазвичай: з друзями. Перед тим витративши лише пів години на мейкап і вбрання. Маринка йшла в парк з якимось дивним відчуттям. Всередині пурхала пташка. За звичкою, вона подзвонила подрузі зі столиці. Дівчина не любила ходити самотньо, їй треба було когось слухати. За рідких випадків вона насолоджувалась тишею, коли їй треба було щось обдумати, щось важливе для неї. Вони траплялись вночі, саме тоді в неї був такий настрій. Маринка любила повертатись додому в тиші та думати про щось своє. Дорога до парку займала двадцять хвилин, тож розмова не встигала набриднути, а закінчувалась завжди на приємній ноті. Того вечора вони розмовляли про все: про нове вбрання, про нову косметику, про домашню тваринку Даші (саме так звали столичну подругу). Маринка йшла вуличкою, яка весь час дивувала її своєю зеленню. Дерева, немов створювали арку над дорогою. В парку на одній з лавочок сиділи її друзі, тож вона попрощалась з Дашею і підійшла до них. Розмов було багато і про важливі речі, і про дрібниці. Та комусь в голову прийшла в голову ідея той вечір розфарбувати алкоголем. Її сприйняли на ура. Бо так вже хотілось чогось іншого, а не просто розмов, знущань одне над одним, підколів. Швиденько зорієнтувались, зкинулись грошима, послали гінця, знайшли місцину, де можна було спокійно собі випити пива і не переживати, що їх пепси за «розпиття алкоголю у громадському місці» запроторять до відділку.
Будинок був Маринчиного знайомого, в якого часто зависали її друзі, коли його батьки у відпустку їхали до сонячної Туреччини або жаркого Єгипту. Двохповерхова простора будівля була на протилежному кінці міста, ніж помешкання дівчини. Та тоді було рішено: «гуляти, так гуляти!» Їхня маленька вечірка затягнулась допізна, всі потроху почали розходитись по домівкам. Та «розходились» - то м’яко сказано. П’яні тіла погойдуючись розбрідались в різні сторони, курсуючи від однієї сторони до іншої. Кирило – друг, з яким Маринка останнім часом не дуже ладнала, почав все більше уваги приділяти їй. Так було часто. Варто було йому влити в себе добру порцію алкоголю і він тягнувся до неї з усією своєю ніжністю. А наступного дня всі його почуття як рукою знімало. Але дівчина була не проти його уваги, в неї давно не було ніяких пригод з протилежною статтю.
Все сталось швидко, з лише декількома секундами істерики. В її голові метались думки, що кричали: «Зупинись!» «Що ж ти робиш!» «Невже саме про це ти мріяла?» Та відступати було пізно. Маринка була прикута до ліжка вагою його тіла. Кирило цілував її розпеченими губами і кожен поцілунок був для неї вибухом, що затьмарював розум і залишав опік на тілі. Вона відчувала кожен поцілунок на собі, кров бухкала у скронях, відбиваючи шалений ритм, з яким метушились її думки. Низ живота наповнився теплом. Одяг летів додолу з такою швидкістю, немов боявся залишитись на дівчині: кофтинка, джинси, білизна. Марина настільки була налякана та заплутана у своїх почуттях, що навіть не помітила, як Кирило роздягнувся. Він ні на мить не відривався від неї, покриваючи її поцілунками-опіками. Щось велике та гаряче доторкнулось до дівчини, та від ляку вона лише притиснула його вухо до свої вуст і тихо прошепотіла: «Давай швидше!» Маринка хотіла, щоб це закінчилось якомога скоріше. Все сталось швидко, без болю, але і без особливого задоволення. Вони лежали в ліжку, мокру від поту. Кирило обійняв маленький комочок, в який згорнулась дівчина. Вона лежала і чекала, коли він засне щоб швидше вислизнути з цього ліжка, з цієї кімнати, з цього будинку, що стали свідками її знеславлення. Вона не придавала особливого значення своїй цнотливості, але позбутись її ось так явно не було вінцем мрій. В середині немов ожила якась потвора, гидка, слизька. Маринка відчувала цей гидкий слиз на собі, в собі… Про Кирила вона навіть не хотіла думати, адже це він став причиною цього всього! Саме почуття до нього стали рушійною силою до подібного кроку. Її вухо вловило тихе помірне сопіння хлопця і Маринка рішила тікати. Вона тихенько зняла з себе його руку, не почувши жодних нарікань, хутенько натягнула свої речі і навшпиньки вийшла з будинку. Маринка боялась, що собака зчинить галас, та він лише тихенько гарчав, немов був співучасником її втечі і робив це лише, щоб зробити ілюзію своєї не бездіяльності. Вона вийшла з двору, рипнувши хвірткою на незмащених петлях. І почала йти вздовж вулиці. На небі сяяв місяць, зорі… Він не осуджував Марину, він жалів її. І зорі жаліли її… Жалість! Та вона ненавиділа саме це слово так сильно, як лише можна уявити! Та відчувати до самої себе відразу і зберігати достоїнство дуже важко, тим паче самотній дівчині, що йде темною пустою вулицею.
«Не смійте жаліти мене! Я вам не маленьке беззахисне створіння! Я зможу з цим справитись! Я сама з цим розберусь! Все життя розбиралась зі своїми проблемами сама! І тепер зможу…?» - невпевнено закінчила вона, говорячи сама до себе. Вона так захопилась своїми думками. Що не помітила постать, яка наздоганяла її. Доторк до її плеча змусив серце впасти в п’яти, а кров захолонути в жилах. Дівчина ледь втрималась на ногах від жаху несподіванки. Та голос, що вона почула, дозволив з полегшенням випустити повітря з легенів.
«Маринко, ти чого? Куди ти побігла? Ось так вирішила мене покинути?» - розлючено говорив Кирило.
«Я не можу так…» - задихаючись виправдовувалась вона.
«Як так???»
«Ми ж навіть не разом! Боже, що ж я накоїла?! Ти не переймайся… Тобі не треба буде вдавати, що я тобі не байдужа»
«Про що ти? Припини молоти всіляку фігню!» - серйозно говорив він.
«Що ж я накоїла?.. Тепер же нічого назад не повернеш… і я залишусь такою… А все ти! Ти винен!» - нарешті вона виплеснула на нього все те, що було в ній – «Це ти зі мною таке зробив!»
«Маринко,» - він силоміць змусив її поглянути на нього – «ти ж не хочеш сказати, що це у тебе вперше!?»
Вона лише мовчки похитала головою і розридалась, осідаючи додолу. Сльози текли по її щокам невпинними потоками і їй здавалось, що важили вони тону. Так важко було встояти на ногах.
«Маринко! Чуєш мене?» - підхопив її хлопець – «Ми будемо разом! Я буду з тобою! Я тебе не ображу». Він міцно обійняв її, боячись втратити це крихке тендітне створіння. І повів до будинку.
Лягли у ліжко поруч, пригортаючись одне до одного так, ніби боялись от-от втратити. Та думки про завтра лякали Маринку і не давали розслабитись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266485
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2011
Я зрозуміла одну річ… Зрозуміла нарешті, чому саме «сонечком» так багато дівчат називають своїх хлопців. Просто раніше думала, що то так просто від того, що треба ж якось називати свого бойфренда. Ну у всіх там котики, зайчики, масіки. Це вже стало звичаєм. Якщо називаєте один одного просто на ім’я, то у вас одразу якість проблеми… Тому обов’язково треба придумати пестливе прізвисько один одному. І байдуже, якщо воно не подобається твому бойфренду, він (бідненький) все одно муситиме терпіти це, бо це ж його кохана так його називає. І не дай Боже, щоб хтось з друзів дізнався його, бо ж засміють! Хоча в кожного з них таке саме прізвисько, яке вони змушені носити.
Але щось я відійшла від теми. Так от. Якось ввечері повертаюсь я собі з пар додому. Розмовляю з чудовою людиною по телефону і тут – Бац! Мене осенило! Я чула твою посмішку в своїй трубці і все навколо ставало світлішим. Холодний вітер вже не здавався таким жорстоким і злим. Люди – такими чужими і заклопотаними. Сірі будинки-коробки перетворились на гостинні і теплі помешкання, що чекають своїх господарів. Саме в той момент я зрозуміла, чому ти для мене «сонечко». Лише ти міг в дуже важкі часи змусити мене сміятись крізь сльози, лише почувши твоє «Бррр..». Ти просто брав і освітлював собою мої найтемніші будні, розбавляв той морок, який наганяла ця жорстока осінь… Зігрівав своїм теплом, хоча і був за сотні кілометрів від мене. В цьому величезному місті було так пасмурно, а ти розганяв усі хмарки і я їх, навіть, не помічала. Просто йшла і не бачила той противний дощик, що моросив і нагло розмивав туш по щокам. Не помічала того холоду, що пробирав би до кісток, якби там в середині не гріло щось… таке тепле… сонячне.
Я завжди відчувала, що ти якийсь особливий. Просто ти такий з цією твоєю брутальністю, задумливістю (навіть філософічністю). В тобі є якась риса, яка притягує людей. Мені дуже важко повірити в те, що є хтось, хто може погано ставитись до тебе. Бо ти така людина, яка визиває лише хороше. Можливо, це через те, що ти просто сам даєш усе своє хороше усім, навіть чужим незнайомим людям. Та я б назвала цю твою рису по іншому… Ти даєш людям щось сонячне. Так саме в цьому твоя особливість. У твоїй СОНЯЧНОСТІ. Саме тому для мене ти - сонечко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266154
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2011