Олена Ганько

Син смерті

Часто  раптовість  горя  видніється  пов’язкою  обмеження  на  руці,
Постійно  зопальне  страчення  згорнене  червоною  накидкою,
Але  тільки  Верховний  Злодій  обере  її,
Натомість  невинність    огорне  все  в  терновий  огрічення  колір.
Тільки  не  в  символах  істинність  речей,  а  у  їх  значеннях,
У  їх  неприборканій  видноті,
Тому,  коли  чуєш  без  погорди  легенди,
То  не  кланяйся,  бо  вони  не  ті,
Бо  не  так,  не  там  пишуться  велелюбні  слова,
Вони  кровінням  розтікаються  до  плит  без  мови,
Які  читає  серце,
А  радше  Тиша,
Бо  тілька  Та    розраджує  
Надзвір’я  в  душах,
А  голосом  гуде  біда
І  пристрасть,  що  скара  тебе  на  горло,
Сину  смерті,
Бо  хоч  і  матір  –  то  твоє  життя,
Та  лінія  веде  від  батька.

*Син  смерті(гебраїзм)-приречений  на  загибель

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475454
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2014

Макова пам'ять

Ох,  милий  мій,  ти  говориш  про  сни,  які  п’ються  за  жорно,
Що  зненацька  зітре  весь  наш  пил  до  пороху  білого  з  вутлих  кісток.
Поки  час  ще  синіє  в  душі,  ми  втікаємо  із  бенкету,
Де  п’ють  чорноти  молоко,  де  із  крил  наших  стертих  зробили
Афоризм  негідного  гостя  -  «Із  хлібом  та  сіллю».
Та  коли  ж  люди  безмовно  стинали  волосяну  мою  силу,
Ти  украла  зопалий  німб,
І    тоді  я  говорив:  «Це  та,  хто  несе  моє  пишне  волосся,
Мов  померлого  на  руках».
Тільки  ж  той,  хто  живе  у  столітті  крику,
Не  підходить  уже  до  вікна,
Бо  навіщо  дивитись  на  попіл,
Який  і  так  видніється  на  прозорому  склі?
А  де  ж  побачимось  у  добу  нещастя?
Чи  у  подиху  ночі
Повз  твої  гострокутнії  передпліччя,
Чи  вже  у  найвечірнішому  сні?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472162
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2014

(Про) видіння

І
Едіп  виколов  собі  очі  нестерпністю  горя,
Але  знав  був  цар,  що  подорож  буде  нетривка,
Якщо  є  спрага  до  мови  на  кінчику  язика,
Тому,  відтявши  і  його,  облишив  вуха,
Бо  хто  має  їх,  хає  слухає.
Музика  –  антислово  –  голос  краси  лине  лиш  до  них,
А  очі  все  ж  позостались  на  плитах  схолоджено  –  кам’яних
(Тільки  там  місце  минулому,  яке  моститься  в  обрій  теперішнього,
Але  розум  його  відкида,  бо  не  молодістю,
А  старістю  пахне  гріх).
ІІ
Як  і  всі  пустельні  жінки,  вона  не  взяла  цього  до  серця  свого,
Бо  у  воднотілу  подорож  не  береться  нічого,
Навіть  серце  спустошується  до  дна
Сузір’їв,  які  холодом  миготять.
Всяка  ж  догма  прагне  пустки,
Всяка    ілюзія  під  іменем  «Люксембург»
Прагне  дірок  у  душах,
Щоби  туди  помістилось  усе.
Едіп  серед  мороку  горя  виколює
Очі,  аби  стати  подорожнім,  який  прийде  не  у  Спа,
А  у  час  найбільшої  пристрасті,
Яка  рукою  Божою  огорне  і  зачинить  вуста,
Бо  розніженість  Істини  зрозуміти
Можна  лише  почуттями.
Лиш  мовчання  дарує  нам  Слово,
Яке  було  Богом,  а  нині  воно
Видніється  розписом  літер  минулих
На  подолку  шат  із  Книг,
Частка  більшості  яких  сіріє  без  Читача.
День  став  згорненим  до  рівня
Недоказаних  легенд,
А  кожен  третій  міф  переживає  загибель
Героїв-титанів-тренів  зі  сліз  величних  жінок.
І  нагірні  проповіді  серед  безвірних  днів
Стають  мізерним  бісером,
Який  кидається  задля  задоволення  тіл,
Але  храми  душ  спроквола  тліють,
Бо  світильник  Едіпів  чорнотами  майоріє,
Хоча  ні,  якщо  придивитись,  то  з  лиця
Зоріють  повновидні  місяці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472034
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2014

Гофер

Я  пророкую  тобі  величне  минуле,  де
Люди  –    навколошийні  мотузки  -  доводять  нас  до  словесних  мовчань
Через  підкорення  часом,
Де  є  два  світи:  один  потребує  змін  словом,  а  інший  сам  по  собі  не  прагне  змін,
Але  ти  кидаєш  замовляннями  у  другий,
І  так  він  стає  збіднілим  без  старого  дерева,
Без  зірок  –  мерехтіння  світил.
Пусткою  хизується  безплідна  земля,
А  що  тобі?
А  тобі  далеко  до  смерті  –  звільнень,
То  ж  ти  став  методичним  у  своєму  безумстві.
Cтарезний  бард  відшуковує  уламки  того  
Битого  дзеркала  служниці,
Символа  мистецтва,  яке  втікає  
У  ліс.
Мені  ж  у  часі  холоду  міжзоряного  простору
Сниться  твій  окривавлений  тілоквіт
І  гоферова  натільність,
Яка  нагадує  про…
Любов  не  зачиняйте.
Бо  вона  принесе  велику  жертву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470116
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2014

Що я знаю про

Що  я  знаю  про  неї?
Лишень  двічі  бачила  профіль  її  на  фоні  неба.
Та  стало  вистачально  цього  для,
Бо  вона  розповіла  мені  своє  серце.
І  потоками  з  полонезів  досі  лине
Мелодія  тієїї  незустрічі,
Того  поколювання  пучків  пальців,
Бо  ми  обоє  надто  любимо  терен.
Так,  наш  Месія  уже  прийшов,
Але  там,  де  жовтіє  зірка  переможця,
Ще  живе  месійний  дух,
Люди  в  чорноті  пустельних  пам’яток
Вірять  більше,  ніж  усі
Разом  взяті  серед  тих,
Хто  має  Любов,
Хто  чув  про  Жертву,
Але  затуляє  змалілі  вуха,
Бо  страшно  чути  голос  краси,
Бо  страшно  потім  
Жити  зі  зміненим  обличчям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467745
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2013

Пригноблення молитвою

Це  були  ночі  з  пригноблень.
Молитвою.
Бо  до  сходу  сонця
Лишався  час.
І  настоєм  із  млості,
І  сонцетужливості
Пробиралось  вістря  зброї,
Щоби  розвісити  досі
Усі  немовленнєвості.
Хоча  слову  забракло  звуків,
Надто  музика  дихань  і  стогону
Обернулась  реквіємом  на  
Духовно  загорнену  тіловидноту.
Поки  зайвоєство  умивалось
Працнотою,  та  ховалась  у
Праводноту.
Завтра  згорненим  потягом
Довгої  сукні
Ти  обвішала  усі  недоступні  ходи.
Мабуть,  несвіжа  постіль  лунала  пострілом,
Мабуть,  варто  було  б  підставити  іншість
Для  місць  із  обра’зами,
Але  образ  пожовклим  листям
Упав  на  долівку
Натягнутих  струн.
На  лиці  –  печатний  спокій,
А  по  тілу  усе  лине  
Молочний  струм.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467104
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2013

Тризна (к)

І
Коли  зло  затьмарює  банальністю
Кору  головного  серця,
То  відчужується  основне  –
Здатність  мислити,
І  враз  ти  стаєш,  мов  той
Ейхман  в  Єрусалимі.
То  що  ж  говорити,
Коли  карта  із  долею  повішеного
Видніється  на  столі
Минулих  ідей?
ІІ
Книговбивця  розпродує  
Недоречністю  мови  безчестя.
Воно  ж  тліє  до  рівня  алкоголю
Краплин  на  дні  надщерблених  посудин.
Мислення  –  необхідність,
Але  тоді  ти  один.
Ти  надто  один,
Щоби  вірити
В  себе  і  в  когось
Іще.
ІІІ
Щезник  обплітає  твою
Середину  отруйним  плющем,
Тому  ріст  і  спад  припинено.
Враз  стаєш  прохачем.
Вимолюєш  воскресіння  після  П’ятниці,
Але  
Це  ніяк  не  виникне,
Бо  ніхто  нікуди  не  йде,
Лиш  бовванієш  каменем,
Бо  ти  надто  Людина  –  Четвер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467103
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2013

Винобрання

Це  винобрання.  І  лиш  потік
Червонявих  зір  по  гострих  лицях
Свідкує  про  помірні
Тихі  ріки  У.
А  ти  ж  не  можеш  
Проживать    вершинами,
Бо  зношений  весь  нижній  поверх
Отих  дитячих  почуттів,
Де  каламуть  блакитних  вод
Спотворює  дзеркалля.
І  тільки  злий  пророк  нашіптує:
«Заплющуй  очі  і  дивись».
А  стоголосся  тягне  в  ліс.
А  чорностав’я  голосом  офіри
Рум’янить  тіло  повз  чужі  сніги.
Я  відберу  у  тебе
Правду  по  частинах.
Навіщо  так  її  багато?
Вона  розмиє  псевдобереги.
Бо  легше  скласти  
Всі  твої  коліна,
Аніж  знайти  місцевість,
Де  зросла  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466254
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.12.2013

Salve - slave

Камінна  церква  багровить  кровінням,
Квилінням  з  птахів  над  замерзлим  (г)(м)орем,
Що  з  надр  вирує,  але  не  лине  звуччям
Остиглих  слів  до  душ,
Бо  вух  нема,
Їх  відрізали  голіруч.
Намолені  слова  зростають
Квітом  на  килимі  снігів,
Але  вже  зчервонілись  ноги
Від  страти  істин  берегів.
Тож  слався,  Логосе,
На  видноколі  чуд,
І  ославись  розлюдненням
Із  розтеплілої  води,
А  потім  відійди,
Щоб  я  могла  відчути,
Бо  розум  страчує  усе,
А  надто  вже  твої  слова,
Що  пристрастю  
Пророщені  
До  жертви    
З  Богодня.
 

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464919
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2013

(О) !сяяння

Я  покажу  тобі  жах  у  долоні  з  попелом.
Колись  він  був  чоловіком,
А  зараз  сиплеться  мовчки  
Крізь  пальці  часу.
І,  посипаючи  змертвілою  землею
Голову,
Ти  не  оскаржиш  слово  Яхве,
Де  чуються  промовні  сни:
«Думали,  ви  народ  Божий?
Але  Завіт  –  це  відповідність
Стану,
А  не  примарний  привілей».
Сичить  змія  з  лускою  горя:
«Богопросвітлення  скара  тебе  на  горло…»
Та  вірність  слова
Тут  облудна,
Бо  Богом  нині  світиться  весь  день.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462812
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2013

Білий Престол

                                                                                                               Die  Liebe  löscht  ihren  Namen:  sie
                                                                                                               schreibt  sich  dir  zu.
                                                                                                                                                       Paul  Celan  

Говіє  благо  на  стодолі  з  сизих  віт,
А  стіл  із  страв  пісних
Загарбав  пісню
У  шал  дводонного
Божка.
Повір,  це  милування
Білістю  снігів
Пройде,  
Коли  ввійдеш  в  літа.
Без  плоду  жінка  враз  
Відкинута,  мов  гнилість
Винограду.
Але  «Кір’ят,  кір’ят,кір'ят  »,  -  
Шепоче  сонний  гул.
Те  мерехтіння  прагнення
До  втечі  вима'рює
Ієронічність  дум,
Які,  збуваючись  у  фазі  слова,
Мовчать  на  глибині  душі.
Вона  ж  оддячить  милістю  спочинку,
Вона  ж  тебе,  оправджену,  не  вознесе
В  сториці  вогняних  промов,
Бо  мова  стихла  біля  Білого  Престолу.  
Бо  там  уже  не  буде  
Сили  мов.

*  Ввійти  у  літа  -  бути  старим
*  Кір'ят  -  місто.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462807
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2013

Зламання

Коли  горе  ласкавиться
Тихим  звіром,
Не  обертай  свою  потилицю,
Бо  зі  спини  краще  видно
Обмежені  цілі  храму  душ.
Сипле  сніг  на  долівку
Символи,
А  ти  все  зорями
Молишся
Задля  камінності  клятвогруш.
Сота  ніч  в  однині
Обпікає  гірким  солодом,
Бо  ж  казали  давні
Боги,  коли  ти  блудним  сином
Йшов,  що
Варто  б  обом  застилати  шов
Того  зламання,
Щоби  він  не  прийшов.
Проте  та  чарівна
Хода  з  хоругвами,
Де  поли  людей  обтріпані,
А  шати  висять  собі  одиноко,
Бо  час  не  хоче  свята,
Він  прагне  мас,
Де  з  них  вирина  герой
Зі  своєю  спрагою  світозмін.
Але  нічого  не  відбувається:
Дні  летять,  мов  галузки
Зрізаних  віт,
Птахи  діляться  горем
У  небесній  висоті,
А  ти  на  долівку  забутої  пам’яті
Кидаєш  квіткові  гекатомби
(Бо  так  хоче  вічноминула  маса),
Але  не  Духові,  а  плиті.
І  ті  колінні  прихильності,
Що  не  свідчать  про  розуміння
Сакруму  колишніх  діб,
А  лиш  про  прагнення  до  поклонінь,
Спрагання  за  пригнобленням  плоті,
Яка  юністю  нуртує,
Змушуючи  ті  одвертості  душі
Переливатись  барвами  піднебесних  гір.
Пророк  тяжіє  до  божевільного,
Аби  не  бути  розпізнаним,
Бо  знає  він,
Що  кров’яний  камінь
На  гнилій  плоті  –  
Ціна  усіх  несправджених  вір.  


*Обертати  потилицю  -  втікати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462028
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2013

Таврування рук

Символічність  таврування  рук
Губами,
Словоокидом  -
Нещирістю,
Але  ця  криза  пошуку
Близькості  завершилась,
Бо,
Там,
Де  душа  твоя  –  у  душі  моїй,  -
Тіло  блідне,
Всихає  
До  рівня  зимових  дерев.
Зате  пагони  наївних
Мрій  остерігає
Камінний  лев.
Барельєфи  твоїй  чуттів
Простодухо  мовчать
На  звороті
Віршів
Без  читача.
Я  не  бачу  сліз.
Це  найбільша  кара,
Коли  витоки  болю
Сохнуть,  мов  занедбаний  струмок,
Бо  нікому  їх  оросити  взаємністю,
Де    душа  –  мов  зачерствілий  хліб,
Але  Вічність  свідкує  наметом
Кладовищ
Про  можливість  
Подорожі  до
/Дому,  
Де  груба  звичка  стала  
Міцним  корінням,
Де  хвости  білих  хустин
Першої  любові
Перетворюють
Крапку  старості
На  молодості  кому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461383
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2013

Приклади своє серце

Приклади  своє  серце  до  всіх  тих  слів,  які  чинив  був.
А  начиння  несправджене  помісти  на  видноколі
Знаків  усіх  минулих  діб.
Хай  нагадують  про  жертовність
Усіх  ночей,  які  страчували
Принаджений  лік.
А  здалеку  таки  чуєш  голос,
Що  голосить:
«Скільки  повз  мене  протекло  рік!».
А  куди  текли,  течуть  –  ніхто  не  знає.
Води  часу  вимели  усі  
Хвилі  тонулих  кіс.
Я  між  нами  покладу  меча,
І  король,  чигаючи  на  розплату,
Возвеличить  саме  наш  топос  –  ліс.
Саме  нас  возвеличить  час.  
Хоча,  яке  йому  діло  нині,
Коли  по  днині  співа  голос  незрілих  панахид,
Коли  він  утікає  повз
Риси
Відбитків
Смертності,
Бо  відвертості
Лежать  розчахнуті
На  долівці
Лютневих  плит.
Кладовище  омиває  береги
Незустрічі,
Виклика  з  надр  кохані  слова.
Тільки  пізно,
Ох,  як  пізно,
Коли  до  тебе  волає  мовчанням
Камінь,
А  не  усміхнено  ніжиться
Думкою  зорепадності  
Голова
Та  чоло  з  принадних
Святинь,
Де  вуста  –  це  ворота,
А  ти  -  єство    подорожнього  -
Слухача.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460601
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2013

Око диявола

Веління  благ,  благовоління.  Це  все,  чим  вона  могла  окреслити  Божу  милість.  Бо  ж  направду,  якщо  життя  таке  нестерпне  у  час,  коли  щохвилини  –  нова  істина,  то  радше  померти,  накрити  себе  землею,  її  млосними  пахощами  та  спати.  Проте  ідея  морального  боргу,  гріха  не  давала  змоги  насолодитись  ідеєю  загибелі  як  звільнення.  Птахи  наших  ілюзій  полетіли  у  вирій  незвіданих  країв.  І  хтозна,  чи  повернуться  вони  додому.  Додому…  Це  ніж,  на  якому  гинуть  дезертири  та  слабкодухі  поети.  І  хто  сказав,  що  витончена  організація  душі  кожного  першого  поета  обрамлена  у  граніт  спокою  вистояного  музиканта?    
Дійсно  –  таки.  Обличчя  Генріха  загострене,  мов  лезо  меча.  Здається,  що  смерть  сидить  у  тій  гострокутності,  хворобливій  білизні  тіла,  струпності,  що  плямами  мертвої  матерії  проступає  повз.
У  кімнаті  сиділа  Феліція,  тиха,  щира,  непримітна,  мов  протестантська  Біблія.  Сама  ідея  смерті  як  путь  у  визначену  невизначеність  штовхала  її  в  обійми  сумніву.  Загинула  ідея  нації,  чоловік,  який  змусив  усіх  відволіктись  від  буденних  проблем.  Але  чи  буває  війна  буденною  на  її  початку?  Це  вже  потім  звикають  люди  спати,  молитись  під  гуркіт  бойовищ.
Ядов  походжав  по  кімнаті.  Радість  від  справдження  сподівань  була  чутна  і  у  кроках:  навкруги  похорон,  а  він  ледь  чи  не  танцює.  Раптом  Християн  помітив  оголений  кутик  дзеркала.  Замість  того,  щоб  прикрити  його  тканиною  (червоною;  о,  як  він  благав,  щоб  Генріху  не  накидали  тоги  в  останній  шлях,  щоби  йому  не  побільшували  гріхи,  але  Клітемнестри  ж  він  не  мав)  чоловік  пильно  вдивлявся  у  себе,  помічаючи  відбиток  горизонтального  трону  Генріха.
Феліція  підійшла  до  свічада.  Це  був  гіркий  момент,  тандем,  потрійність  найщирішої  трійці:  вона  –  дзеркало  –  Християн.
Не  дивлячись  на  весь  біль,  боротьбу  у  душі,  їй  зараз  схотілось  обійняти  його,  прихилитись  до,  влитись  у  його  тіло,  зрештою,  вкаменувати  себе  у  нього.
Але,  побачивши  його  обличчя  у  дзеркалі,  його  світильник  душі,  дівчина  промовила:
- Око  диявола!  Не  інакше.  О,  любий,  як  змінило  мене  оце  твоє  дзеркало,  у  ньому  стільки  відбитків.
Чоловік  мовчав.  Для  чого  слова,  коли  навколо  панує  тиша  смерті?  Він  кинувся  на  неї  цілунком.  Так  Феліція  пізнала  пристрасть.  У  кімнаті  через  кілька  хвилин  чувся  віддих  двох  коханців,  трупний  запах  Генріха  та  шурхіт  тканини,  яку  відгорнув  повністю  Християн.  Феліція  ж  Краузе  миттю  побігла  у  синю  ніч.  А  Ядов    вдивлявся  у  себе,  поки  не  зайшов  дядько  та  знервовано  крикнув:
- Хоча  б  тут  будь  людиною!  Хоча  б  тут…
Згодом  тишу  порушили  кроки  небайдужих,  тих,  хто  прийшов  попрощатись  з  поетом…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460315
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.11.2013

Невіра – незустріч

Коли  втрати  дорожчими  стають
За  прадавні  походження,
То  сходиться  на  тобі  
Сонце  прикла'дом,
Гупає  в  двері
Голодний  день.
Але  вони    прагнуть  йти,
Бовваніючи  каменем.
Тоді  на  рамена  кидають  тогу,
Збільшуючи  гріх  Агамемнона
Ще  до  того,  як  він  думкою  став.
І  зів’ялі  смертю  вуста
Знову  співають:
«Це  місто  –  реквієм,
Йому  щоразу  відрізають
Зайвохвоста.
І,  не  маючи  щирих  гір,
Ти  біжиш  до  моста,
Щоби  впитися  незустріччю
(Бо  немає  кого  стрічати,
Але  стратити  варто  б  себе).
Потім  обертаєшся  на  чорнонічну  
Воду,
Розуміючи,
Що  тільки  небо  святе,
Тільки  щирість  жінки  -
Протестантської  Біблії  -
Виведе  отруту  тіл,
Призведе  до  обітованності
Гори  Аварім.
Але  ж,  днино,  побий  мене  грім!
Я  так  прагну  цієї  минулої  неможливості,
Солоду-полину.
Проте  люди  впилися  голодом.
Тому  я  на  крайнощах  ночі,
Сівши  на  зболені  рани,
Проспіваю  вкотре  
війну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2013

Вигублення

Вигублення  душить  повз
Усі  заборонні  озера.
Міжгір’я  спасенних  хребтів
Вигукує  числа  звіра.
Так  рахівниця
Миттєвих  насолод
Цілує  тебе  обіймами
Холодних  зим.
Утішання  бува  і  на  самоті,
Навіть    серед  безсилля,
Посеред  змертвілих  низин.
Ти  й  не  зчуєшся,
Як  одвічність  предків
Забере  усе  зайве,
Винищить  фарбу  невмілу
Неодвертого  часу.
Герой  –  маса  вдяга  маски,
Гасла  ж  обрамлені  у  полотна
(В)агітних  жінок.
Колись,  чуєш,
Моя  мила,
Блукала  на  вістрі  ножів
Легенда  про  цілопалення
Святих  книг.
Тоді  знищено  було  слово,
Натомість  лишився  стогін  і  націлений  
Болем  крик.
З  надр  колись  молитов
Линули  щирі  прокльони.
Бо  що  може  бути  щирішим  за  
Серцеве  зло?
Полинові  ріки  позеленіли
Молодим  ще  горем.
Але  наша  колиска  -  могила  близько:
У  тій  вірності  слову  «давно».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459134
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2013

(C) карбування

До  Феліції.
Усі  спроби  перекопати  поле  минулого  перетворились  на  розуміння  того,  що  треба  новий  інвентар  для  цього  та  більш  сильні  руки.  Руки  та  рамена,  облишені  відтінком  могуття  тіла,  тліли  під  час  прокладання  нових  доріг.  Та  і  самі  дороги  з’являлись  лише  смужкою  їхнього  попелу.  Згодом  новий  час  походжав,  понуривши  голову.  Здавалось,  така  вузька  стежка.  Тому,  не  зумівши  побачити  щось  вершинне  у  малому,  він  зробив  із  себе  жертву  трагедії.    Відтоді  його  діти  народжувались  недолугими,  потворними  як  зовні,  так  і  всередині.  Просто  із  жалем  до  себе    вбиваєш  внутрішнього  бога,  його  відтінки,  прояви.
Лише  жінка,  що  любила  тебе,  приносила  із  собою  випнуті  плоди    тіла,  вологу  лона,  яке  прагнуло  нових  витворів  –  потомств.  А  ти,  жадаючи  кращих  днів,  кам’янів.  Зрештою,  твоя  кохана  теж  зітліла,  згасла.  Пісень  вона  більше  не  складала,  лише  розчісувала  своє  довге  волосся,  навіть  розплітала  з  кожним  днем  все  більше  косу.  А  одного  дня  зникла  назавжди.
Дерева  у  твоєму  садку  почали  скидати  таємниці.  Вони  гнили,  бо  ніхто  їх  не  прагнув.  Кому  треба  істини,  якщо  маєш  безліч  нібито  цікавих  занять.
Час  теж  втратив  годинникові  стрілки.  Тоді  людство  почало  марити  минулим,  змішувати  його  з  теперішнім.  Про  майбутнє  усі  забули.  Поля  тріпотіли  подряпинами  від  відсутності  кроків  –  походжань.
Я  ж,  розуміючи  гореносність  нашої  доби,  підношу  (с)карбування  тебе    до  рівня  молитви.  Ти  чула  коли  –  небудь  молитву  індивіда,  який  не  вірить  у  обожнений  абсолют?  Якщо  ні,  то  слухай.  Звуки  її  –  це  крики  птахів  у  піднебессі,  стогін  гір  на  світанку,  гул  грому  навесні.  До  тебе  я  молюся  голосом  природи.  А  люблю  її  тому,  що  всюди  –  ти.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456977
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.10.2013

Ordet

Пекло  –  це  усі  інші.
Такі  непризвичаєні  до  ходу  саме  твоїх  думок.
О,  людино!  Ти  так  прагнеш  символів
Старої  вишні,
Але  навіть  не  в  змозі  виплекати  
Чуттів  верболіз.
Зате  в  кожному  наступному  -
Понурий  сивий  ліс.
Усі  дощі  озвуться  голосом
Тихих  і  самотніх  замків.
Їм  затишно  серед  вільних  піль,
Але  потім  пил  витончить  їх  до  руїн.
Ти  прийдеш,  моя  жінко,  із  серпанками
Кривавих  загострених  місяців.
І  рватимеш  нитки  невартих  розмов
Навіки,  на  незалежні  віки,
А  хто  хапатиме  залежність  за  подоли
Шат  злиденних,
Той  залишиться  і  без  своєї  руки.
Таки  правда,  що  голоси
Врешті  –  решт  озвуться  мовчанням.
Навіть  любов,  вирішивши  відсутність
Схилу  до  слухача,
Подарує  обмін  зі(р)ницями  
На  видноколі  пристрасті
В  танці  земної  роси.
Я  ж  тобі  приноситиму  любі  пахощі  для  ….,
Щоби  переінакшити  сум  довжиною  
Заквітчання  іменем  чоловіка  коси.
Але  ця  чужість  вимете  мої  минулі  принади.
І  розпеченням  наших  листів
Я  приборкаю  той  тлум
Негідних  уже  для  віку  форми  рим.
Осінь  січе  мою  залежність  листям,
Переводить  усю  радість  на  незрілий  сум.
Якщо  ж  є  ця  вершинна  вигадка,
То  хай  вкаменує  мою  святковість,
Мою  молодість,
Щоби  в  мені  не  жевріло
Твоє,  надто  злівіле  ім’я.
Але  враз  тече  слово  –  гіркота
Шепотінням:
«Бійся  округи  на  лоні  тихо-зими».
Бо  тоді,  у  час  реквієму  природи,
Немає  слів  для  окреслень  «ми».
Все  пливтиме  крижаною  водою,
Все  обмежить  тебе  збі(о)ліло  до  
Часу  юнки  –  далекої  -  поки  весни.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456973
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2013

Літера тиші

Поцілуй  мене  багряним  прощанням:
Так  я  точно  запам’ятаю  голос  твоїх  вуст.
Мертва  мова  говорить  віднині  більше,
Ніж    запредмечена,  тобто  жива.
Дозріває  у  тобі  визволення  (г)(к)олос,
Але  немає  залізних  принад,
Хоча  скоро  будуть  серединні  жнива.
Дай  мені  відчути  подих  твоєї
Світлості,  щирої  сторони,
Дай  мені  змогу
Обернення  до  води.
Так  відчую    усю  святість  слова,
Прилучусь  до  Божественного  лиття.
Крик  має  незримі  простори,
Хоч  джерело  його  вітального  смутку  –  обезсилене
Приходом  дитя.
Поцілуй  мене  вітальним  миром,
Запитай  про  нього,
Не  зважаючи  на    усюдне  попелище
Колись  сталих  ідей.
Мені  бракне  леління  душ,
Мені  бракне  вільності  серед  не  –  моїх  -  людей.
Але  свобода  –  відвернення  від  крапки,
Тож  хай  внутрішня  альфоомега  нуртує
Довільністю  сюжетних  дій.
Та  коли  ти  чуєш  шепотіння,
То  йому  не  вір,
Бо  вся  істинність  –  страчене  слово,
Навіть  наші  розмови  –
Доказ  про  втрачений  рай.
Тож  втрачай  усю  мовленнєву  присутність,
Мовчанням  свою  тілесність  скарай.

Долучись  до
Його  милості
Літерою  тиші.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2013

Осіння молитва

Достигає  плід  невистиглої  осені.
Мої  молитви  спадають  тобі  на  плечі
Листям,
Створюючи  істинність  тепла.
Чуєш,  любове  моя  далека,
Коли  сонце  меркне,
То  я  чаруюсь  ночі  зі  свого
Всесвіту  –  вікна.
Коли  дерева  наших  розмов
Всихають  до  розімкнених  віт,
Коли  дощ  стугонить  по  ринвах
Твоїх  оголених  думок,
Я  чигаю  на  відважний  політ,
Або  створюю  ілюзію  магії,
Підставляючи  подорожньому
Сумнівний  курок.
Ох,  цей  пронизливий  до  внутрішніх  зим
Стукіт  дзвонів  знищенних  храмів,
Якщо  тебе  й  понесуть  на  руках,
То  лише  в  останню  путь.
В  час  пояснень  необхідності
Руйнуючих  граней
Ви  зі  світом  мовчки  втрачали  суть.


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455748
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.10.2013

Гор – гора

                                                               Остаточної  в  сутінковості  зустрічі  не  доведи.
І
(Класичність)
Твій  дім  –  осередок  крамольних  проклять,
Бо  джерело  його  кістяків  –  наріжні  камені,
Які  відкидали  праведники,
А  ти  їх,  облишених,  підбирав.
Здавалось,  жити  добре,
Коли  маєш  свою  окремішню  місцевість,
Коли  маєш  історії  та  безліч  гуманних  справ.
Але  негідник,  загиблий  у  твоєму  саду,
Проріс  грушевим  деревом,
Плоди  з  якого  звисають
Жовтими  краплинами  тваринних  гріхів.
Чоловіче!  Бог  тебе  уже  не  любить,
Бо  ти  тоді,  в  час  протяжного  смутку,
Любити  Його  не  хотів.
Але  в  дні  авіво  –  ніссану  ти  облишив  свій
Спогадовий  дім,
Вітер  виплакав  з  нього  твій  дух,
Підштовхував  тебе  до  Гор  –  гори,
Щоб  ти  зрозумів,  побачив
У  цім  жесті  якийсь  саморух,
Не  підвладний  жодній  меті.

ІІ
(Розлюднення)
Усі  вершини  -  це  доказ  спаду
Універсуму  «такий,як  усі».
Стережись,  бо  чарівні  гори
Мають  схили  до  виїдань
Загальних  понять.
Але  стисло  у
Тобі  майорять
Усі  вірші  самотніх  буянь:
Які  б  не  були  твої  власноходи,
Все  одно  тебе  
Гартує  мовчазна  смерть
Від  отрутної  часом  води.
Речі  обернулись
Згадками  про  
Олюднені  приреченості,
Мости  знов  нагадали
Про  плинність  внутнішніх  рік,
А  сотні  нещирих  зазіхань
Огорнулись  у  пахощі  млосних  повік.
Час  гіркий!  Полин  править
За  даровані  квіти.
Людина  спить,  щоб  не  бачити
Крик  твоїх  сліз.
Місяць  почервонів
Крізь  кольоровий  шал  круговерті,
А  з  тебе  опадає  листя  віри,
І  кохана,  обіймаючи  твій  стан,
Тікає  не  у  душу,
А  уже  у  самотній  ліс.

ІІІ
(Вічне  повернення)
Камінь  –  Бог  мовчить,
Бо  знає,  що  слова  обмежують
Твій  гірський  прихід.
А  диявол  перетворює  все  в  літературу,
Нашіптує  крамольні  соло,
До  коло  розмови
Холодить  тебе  й  твоє  серце  –  лід.
Під  ноги  падають  гнилі  груші  –
Так  опада  гріх,
Коли  ти  скидаєш  із  духу
Свою  плоть.
Так  ти  починаєш  бачити
Сотні  нових  доріг.
Уся  Вічність  обернулась
Намоленим  сходженням.
Гор  –  гора  крикнула  мовчанням,
Спотворивши  солодко-ліве  слово  –  колись
Прив’язаний  -  до  залежності  -  оберіг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455646
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2013

Інтелектуальна в’язниця

Осінній  сад  –  це  ворог  для  естета:  по  –  перше,  вдивляючись  у  нього,  ти  згадуєш    дитячі  сентенції,  які  голосять:  «Осінні  барви  найгарніші  вдома»,  по  –  друге,  наостанок,  ти  відчуваєш  себе  очільником,  присутнім  на  похоронній  процесії.  Усе  живе  гине.  А  потім,  під  глибиною  згодом  талих  снігів,  ти  ступаєш    дорогами  рівнинних  реквіємів:  білизна  зими  ховає  усе;  тебе  минулого,  розігрітого  теплом,  теж.  Християн  Ядов  стояв,  схилившись  на  дерево,  і  дивився  на  денне  сонце.  Це  був  біль  і  солод  насичення  водночас  –  найпомітніша  схильність  цього  чоловіка.  Завтра  усе  може  згаснути,  тому  варто  влити  у  себе  побільше  світла.  Можливо,  це  була  надія  на  розчинення,  знищення  зла,  але  збоку  це  скидалось  на  замилування  іконою  з  боку  диявола.  Таке  ставлення  у  Ядова  було  до  Феліції,  тієї  надрелігійної  дівчини,  яка  прагнула  відродити  віру  у  життя  і  немарну  смерть  Христа.  Було  смішно  дивитись,  як  вона    носиться  з  Біблією,  джерелом  мільйонних  перекладів,  надриваючись  притчевими  словами,  розсипаючи  зерно  істин,  які  так  і  не  проросли  у  серцях  слухачів.
Християн  створив  був  у  душі  рух  опору  проти  цих  олійних  пахощів,  але  раптом  це  обернулось  проти  нього.  Вона  стала  сіллю  його  серця.  Усі  минулі  розчарування  зникали  під  шурхіт  її  невмілого  ораторства,  від  нахилу  її  таких  невинних  листів.  Зате  у  ній  уже  жевріла  пристрасть:  так,  Бог  не  поцілує  її,  не  обійме,  не  ляже  на  неї  своїм  тілом,  а  він,  Ядов  –  молодший,  людина  –  екзотизм,  такий  незвичний  для  цієї  купки  обмежених  міщан,  як  і  для  самої  місцевості,  чекав  цього.  
Проте  ця  гра  у  інтелектуальні  ніжності  обернулась  найгіршим  –  зіткненням  сторін.  Феліція  показала  найдовершеніше  і  найуспішніше  у  процесі  нівелювання  жіночності  –  свій  непоборний  розум,  випещений  власними  зусиллями.  
«Скоро  прийде  вона»,  -  стишено  прошепотів  він.
Раніше  Ядов  би  готувався  до  спорудження  муру  із  заперечень,  колючих  докорів,  глузувань,  але  тут  йому  хотілось  лягти  біля  її  ніг  і  заснути  сном  Вічності.  
«Я  ж  бо  люблю  тебе,  Вічносте!».
І  це  дивно,  бо  у  ній  не  було  нічого  спільного  із  єдиним  осередком  його  попередніх  захоплень,  який  своїм  зовнішнім  –  внутрішнім  сенсом  кричав    про  декласованість,  жовтобілетовість.
Коли  пан  –  проти  –  всіх  почув  стишені  кроки,  серце  його  почало  говорити  усе  те,  що  розум  не  зможе  осягнути.  Але,  набравшись  сили,  Християн  підійшов  до  Феліції.
Риси  її  обличчя  видавали  схожу  втому  –  втому  від  розмірковувань,  думок.
Їхня  трагедія  полягала  у  тому,  що  час  їх  існування  не  дозволяв  віддаватись  пристрасті,  він  вчив  їх  ставати  мучениками,  заручниками  власних  інтелектуальних  в’язниць.
       
   
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455260
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.10.2013

Синь віддалених промов

Дивний  відгомін  дзвонів
Тих  посріблених  зрадницьких  монет.
Вони  падають  на  долівку
Походжань  святих  ніг.
А  в  тобі  таки  мерехтить
Даль  караванами
Розкутих  оазисних  доріг.
А  у  мені  таки  ти,
Я  ж,  мов  чашу,  тебе  п’ю,
Щоби  забути,  що  хочу  спрагнути,
Вчиняти  душезбір  з  цього  трунку.
Волосся  твоє  майорить
Прапором  на  тілі  усіх  надлюдських  свобод.
Ім’я  твоє  -  у  плесі  кожної  річки,
На  корі  усіх  неземних  дерев.
Хоча  небезпека  усюди,
Бо  з  котячої  гнучкоспинної  пристрасті
Гарчить  іноді  дикий  лев.
Я  ж  заквітчаю  твої  слова  у  книзі
Мертвих  молитов,
Я  зроню  усі  свої  обережності,
Аби  бачила  ти,
Як  цілюсь    до  берегів  твоїх  королівств.
Тільки  час  уже  мовчати,
Щоби  не  сполохати  птаха  віри
Синню  віддалених  світом  промов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454628
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2013

Сила ключів

Ти  заручено  –  закоханий  у  Велику  Таємницю,
Яка  прагне  тіла  твоїх  кісток.
Але  до  істини  спільної  вам  не  прийти.
Ти  ж  мене  поробив  закляттям
У  ті  залізні  ночі
Триклятих  діб.
Проте  скоро  буде  сніг,
А  в  мені  анітрохи  нема  сили,
Немовби  сновиддя  виїло
Усі  мої  схили
До  пробуджень.
Плоди  диявольських  садів
Покриють  усе  дно
Врожаєм  чужих  перестиглих  думок.
Я  тепер  усе  перефразовую.
І  перестаю  любити  вікно,
З  якого  ми  разом  випали
Тоді.
Давно,
Коли  ключі  ще  мали  силу.

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2013

Макове спрагопиття

- Я  би  не  радив  тобі  вішати  у  себе  вдома  навіть  репродукції  картин  Гольбейна.  Через  них  може  зникнути  віра.  Не  я  першим  про  це  сказав.
- А,  може,  не  варто  себе  обмежувати  словами  інших.  Іноді  через  мистецтво  віра  росте,  шириться.  От  взяти  наприклад  священні  книги.  Анонімність  –  це  доказ  їх  довершеності,  геніальності,  бо,  де  людина  накладає  свою  печать,  з’являється  пошук  істини,  прив’язок  до.  А  тут  їх  не  треба.  
Генріх  мовчки  простував  вздовж  кімнати  Християна.  Вона  почала  здушувати  його,  недолугого  чужинця.  В  цей  час  бідний  юнак  згадав  усе  гірке,  що  траплялось  з  ним:  усі  смерті,  розчарування.  Це  було  не  лише  помешкання,  а  фортеця  отруйника,  хто  ж  бо  посягав  на  її  атмосферу  у  формі  довготривалої  присутності,  ставав  приречним,  нареченим  у  настрій  неспокою,  туги.  Зрештою,  слабкодухий  Генріх  все  списав  на  жахливу  морозну  погоду  та  на  нестійкість  доби,  яка,  здавалось,  з  часом  зміниться,  вибухнувши,  прийнявши  форму  якоїсь  катастрофи.
У  Ядова  була  величезна  бібліотека,  але  серед  книг  не  було  жодних  сучасних  авторів.  Лише  старовина.  «Може,  в  таких  деталях  і  є  його  диявол?»  -  думав  юнак.  
Але  думки  враз  розсіялись,  бо  голова  Генріха  почала  невимовно  боліти.
- Дивна  твоя  кімната,  Християне!  –  з  болем  у  скроні  сказав  тимчасовий  пілігрим.
- Може,  й  дивна.  Жінка  –  таки.  До  того  ж  ревнива.  Іноді  аж  надто.  Коли  довго  тут  буваю,  сиджу,  думаю,  виписуюсь,  то  аж  п’янію.  Страшно  мені,  Генріху.  Скоро  зима,  а  сил,  щоб  її  пережити,  я  не  маю.    Феліцію  я  сюди  не  впущу  ніколи.  Це  її  уб’є.  Розумієш,  кімната  –  це  вияв  людини  на  рівні  ідеї.  Тільки  у  ній  ціла  філософія:  зовнішня  атрибутика  речей  приховує  нашу  суть  через  приреченості,  спосіб  розставлень  різних  там  посудин,  меблів.  Варто  глянути  тільки  на  книжкову  полицю  і  ти  знатимеш  про  людину  основне.  Ти  знатимеш,  які  слова  вона  любить  чути,  якій  істини  їй  любі.
Генріх  знову  відчув  страх.  «Так,  Феліція,  мала  рацію.  Його  прізвище,  таке  незвичне  для  нашої  округи,  як  і  сам  він,  отруйне  для  суспільства.  Це  знає  кожен,  але  ми  не  можемо  пропустити  зібрання  у  його  домі.  Ми  залежні  від  нього.  Який  жах!».
Тут  молодий  чоловік  вирішив  розбавити  гіркоту  профанністю:
- Прогуляймося,  Християне?  Сад  сьогодні  ще  не  бачив  відвідувачів.    
На  що  Християн  Ядов  відповів:
- Ні,  ти  йди.  Кого  –  кого,  а  мене  він  найменше  хоче  бачити.  Своїм  візитом  я  нагадую  йому  про    скору  смерть  –  прихід  зими.  Я  побуду  тут.  Зараз  мені  потрібна  велика  доза    макового  спрагопиття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453074
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.10.2013

Rosa - Mandorla

Троянди  отримує  той,  хто  їх  шукає.
Слову  ж  чужинця  бракне  вічності,
Тож  воно  тліє,  мов  зронений  пустоцвіт.
Моя  мадонно,  сьогодні  впала  зірка.
А  нарекли  її  надто  приречено  -  Марією.
Вона  сумно  лежить  на  долівці,
Та  її  іноді  підійма  мигдаль  -  mandorla.
Але  що  їй  з  того,  якщо  він  солодом
Вистражданої  святості  гірчить.
Я  ж  покладу  тобі  тіло  З-Нами-Бога
До  піднебіння  усіх  твоїх  слів.
Потім  присмачу  усе  це  потоком  крові,
Яка  холоне,  мов  води  Мерів,
Від  зимової  стужі  чужих  зневір.
А  через  сорок  одиноких  діб
Ти  уже  їстимеш  себе  сама,
Бо  ні  з  ким  смутку  буде  розділити,
Хоч  навколо  і  не  пустеля,
Але  в  собі  серединна  столітня  війна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2013

Feber

Таки  сон  твій  огорнений  ніжністю,
Якщо  всі  називають  це  смертю.
В  залі  ж  півмертвого  шепоту  
Шал  демониць  відкрива  усю
Круговерть.
Осінь  буває  лютою,
Жінка  ж  бо  вона!
Розкутість  невимушена
Твоєю  безглуздістю.
Чи,може,  їй  просто  треба  тепла?
Але  попіл  на  жовтогранному  волоссі
Палає  полум’ям  степових  холодів.
Танок  загибелі  має  зміст,
Мов  наприкінці  книг:
Спершу  рух,  а  потім  па(х)  –  па(х)  –  па(х).
Так  і  пристрасть  в  останню  передвід’їздну  
Ніч  дарує  небачений  часу
Розмах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452043
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2013

Елохім

Особа  без  можливості  перетворення  у  особистість,  зодягнена  у  сутність  чоловіка,  сиділа  за  старим  столом,  ламаючи  скибки  хлібу,  щоб  потім  з  радістю  з’їсти  їх.  Стіл,  за  яким  сидів  Елохім,  нагадував  поле  для  бойовища:  весь  у  ранах,  шрамах,  опіках.  Можливо,  в  цьому  була  його  краса,  цінність,  бо  саме  за  такими  ознаками  ти  бачиш  суть,  її  духовну  наповненість  через  символи  фізичного,  її  спустошеність,  що  з  часом  стає  надбанням  ,але  той  час,  огортаючи    щось  в  обгортку  з  переоцінки,  приносить  надто  довгожданну  смерть.
Елохіму  вже  за  п’ятдесят.  Завтра  до  нього  приїде  син,  якого  він  не  бачив  чотири  роки.  Про  що  вони  говоритимуть,  батько  не  знав.  Питання  урожаю  молодого  Якова  не  цікавлять:  він  прижився  у  місті,  а  це  означає,  що  воно  виїло  усю  землю  з  його  душі.  Старанно  прибравши  все  самотужки  (господині  вдівець  не  мав),  Елохім  сів  на  подвір’ї  ввечері  та  почав  слухати  голос  зірок,  вітру,  навколишнього  мовчання,  яке  іноді  одягає  маску  слова.  В  ті  моменти  чоловік  брав  до  рук  старого  записника  та  писав  щось  схоже  до  щоденникових  записів.  Іноді,  односельчани,  що  проходили  повз,  сміялись  з  нього.  «Гляньте  –  но,  Елохім  хоче  стати  писакою».  Тоді  немолодий  чоловік  сором’язливо  ховав  записника  і  шарівся,  мов  дитя.  
- Еге!  -  думав    він.  –  До  писаки  мені  далеко.  Мені  не  вистачить  старості,  щоб  набратись  тих  схилів  до  спостережень.  Я  надто  заглиблювався  у  фізичну  працю,  щоб  мати  простір  для  думок.  Тепер  пізно.  
Але  він  усе  одно  писав.  З  часом  це  стало  на  рівні  з  потребами  різнорідних  благ,  оте  по    -  дитячому  сором’язливе  нанизування  літер  –  намистин  на  папір  давало  йому  надію,  віру  у  нові  моменти,  не  бачені  зором  душі  досі.
Зранку  сонце  запалило  його  старечу  кімнату  та  постать,  яка  дивилась  синіми  очима  на  позавіконний  світ.  Сьогодні  він  побачить  свого  сина.  Своє  продовження,  своє  людинне  досягнення.  Підготувавши  нехитрий,  але  щирий  обід,  вдягнувшись  у  святкове  вбрання,  батько  пішов  пішки  до  найближчого  містечка,  де  мав  зустріти  сина.  Йшов  він  швидко,  бо  запізнитись  було  б  великою  помилкою.  Дійшовши  у  зазначене  місце,  Елохім  побачив,  що  олюдненої  мети  його  фінішу  ще  нема.  Сівши  на  нову  лавку,  віддихавшись,  старий  встав.  Контакт  з  новим,  залізним,  бездушним  витвором  машинних  рук  не  принесло  йому  задоволення,  тому  він  вирішив  стояти.
Задумавшись  про  своє,  сокровенне,  батько  не  помітив,  як  його  розглядає  син.  На  вигляд  Яків  був  досить  симпатичним  і  зовсім  не  нагадував  жителя  міста.  Одягався  він  просто,  та  й  все  у  ньому  говорило  про  те,  що  він  любить  простоту.
- Доброго  дня,  батьку!  –  радісно  вигукнув  Яків.
Елохім,  почувши  дорогий  голос,  знітився,  зарум’янився  і  мовив:
- Вітаю  з  приїздом,  моя  дитино.
Потім  він  обережно  підійшов  і  обійняв  свою  кров,  свою  дитину.
Якову  стало  тоді  дуже  добре.  «Батько,  як  завжди,  пахне  хлібом  і  землею»,  -  подумав  він.
Йшли  вони  повільно.  Розмовляли  рідко.  Елохім  лише  вдивлявся  боковим  зором  у  сина.  «Чи  все    у  нього  добре?  Чи  забрало  місто  його  душу?»  -  міркував  він.
Молодий  чоловік    же  ледве  стримував  сльози.  Це  була  його  домівка,    його  сакральна  подорож  до  себе.  Коли  батько  пришвидшив  ходу,  той  зупинився  і  почав  роздивлятись,  вдихати  навколишній  пейзаж.
«Нарешті  мистецтво,  а  не  збіднілі  натюрморти»  -  говорив  про  себе  Яків  –  син.
Елохім  –  батько,  пообідавши  зі  своєю  дитиною,  почав  вести  бесіду.  Спочатку  було  важко.  Роки  дають  і  забирають  своє.  Але  Елохіму  вони  дали  мудрість  та  терпіння,  тому  він  чекав.
На  превелике  здивування,  Яків  привіз  з  собою  невеликий  багаж.  «Значить,  скоро  поїде»  -  засмутився  старий.  Через  це  йому  стало  тісно,  боляче.  Важко  бо  примиритись  з  приїздом  ,а  ще  гірше  з  прощанням.  
Син  роздивлявся  батькове  помешкання,  а  той  лише  мовчки  ходив  за  ним  слідом.  Господарство  Елохіма,  як  виявилось,  в  порядку.  Живеться  йому  добре.  Яків  був  втішений.  «Жаль,  що  мами  нема»,  -  промовив  про  себе  він.  
Коли  ввечері  Елохім  пішов  підготувати  подвір’я  до  ночівлі,  Яків  –  син  пішов  до  батьківської  кімнати.  Там  побачив  він  старе  дубове  ліжко,  невелику  полицю  з  книгами  («а  батько  ще  читає  –  таки,  це  добре»  -  усміхнено  прошепотів  він),  стіл,  на  якому  лежав  дивний  записник.  Схожий  він  був  на  гімназійні  зошити  –  щоденники  юнаків.  Цікавість  так  їла  Якова    -  чоловіка,  що  він,  не  стримавшись,  почав  читати.  Результат  його  дій  вразив  суть  Елохімового  сина.
- Це  ж  треба,  як  гарно  і  щиро  він  пише!  –  молодий  чоловік  гладив  букви  на  папері.  Так  він  виявляв  свою  любов  до  батькової  праці.  
Елохім,  не  знайшовши  сина  у  вітальні,  попрямував  до  своєї  спальні.  Яків  сидів  там  за  столом,  читаючи  душу  свого  батька.
- Ти  коли  їдеш,  сину?  –  спитав  Елохім,  не  зумівши  приховати  сум.
Яків  мовчав  деякий  час,  будучи  зачарованим  від  читання,  а  потім  мовив:
- Я  залишусь  тут,  батьку.  Тобі  надто  потрібен  читач.
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451898
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.09.2013

Елоїзі

Мовчки  прямує  Содом  до  міст  твого  Вавилону.
Тільки  вежі  нема,  її  замінили  громіздкі  мости.
Гарчить  у  тобі  сакральність  мертвої  мови,
Вуста  ж  цілункові  цвітуть  ранами
Спалених  зір.
Чуття  неприборканих  промовлень
Вилітають  гуркотом  слова.
Тільки  суті  вони  не  мають,
Бо  твоє  перше  причастя  
Зійшло  до  рівня  прозорості  майбутніх  могил.
Усе  навколо  мовчить
Сичанням  нещирих  звукосполук.
Знаєш,  скоро  прийде  зима
Символами  талих  снігів.
Мені  нічого  не  треба,
Крім  радості  твоїх  щирих  рук,
Які  обіймають  сутність
Листів  –  берегів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451848
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2013

Закосичення

Кажеш,  я  повинна  закосичити  кохану  сумом?!
Але  ж  там,  на  дні  її  свідомості,  є
Невидимий  зору  колодязь.
Я  п’ю  з  нього,  коли  світ  показує  виворіт  свого  полотна.
Та  в  цей  же  час  мене  
Таврує  так  щиро,
Щоб  я  переставала  вірити  в  існування  душі.
Мені  надто  боляче  без  
Моєї  Води,
Тому  в  часи  привітань  без  миру
Я  живу  у  ритмі  цих  проклятих  слів
У  формі  метафори:  «Души  свою  спрагу,  души!»
Найдавніша  платонічність  обернулась
Сакральним  виттям  мого  внутрішнього  звіра,
Де  я  шепочу,  молюсь
До  твоїх  словесних  капищ  зі  словом  «Кохаю».
З  цього  дня  ж  солілог  пережив  еволюцію:
Йому  подарована  можливість  відповіді,
Продовження  очищення,  але  з  інших  вуст,
А  змертвілість  зникла  разом
З  осінністю  твоїх  золотистих  пасем  –  віт.
Ти  –  моє  дерево,
Моє  екзотичне  диво,
Що  віршами  потоків
Зрощує  зорецвіт.


   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451495
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2013

Остаточної в сутінковості зустрічі не доведи

Остаточної  в  сутінковості  зустрічі  не  доведи.
Нічне  небо  розкинулось  килимом  світил  –  зірок.
Господи,мене,  таку  лівохрестову,  у  царстві  Своєму  пом’яни.
Хоча,  які  хрести,  якщо  мені  видніє  тільки
Смерть  від  навальної  води.
Чергова  розтривоженість  –  доказ,
Що  чуття  серця  не  приборка  вік.
Мені  треба  твоє  правобережжя,
Мені  треба  твій  лівий  неприхований  бік.
Осінь  завжди  була  чорнокрила,
Тільки  ж  золотом  з  дерев  присипала  ту  
Найдовшу  ніч.
Ти  пропонуєш  мені  небачені  тягучості  солоду,
Але  ж  не  хлібом  одним  ситий  будеш,
Якщо  ти  людина,  а  не  штучноріч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451297
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2013

Небо

Світ  г(а)(і)рчить  мені  чужословністю,
Але  тільки  Ти,  моя  надтоєдинна  в  цілому  Всесвіті,
Де  джерело  щастя  цього  –  мелодія  дорадності  нот  Ело  –  Ель,
Стверджуєш  усі  сакрум  –  мовленнєвості,
Обмащуєш  у  солод  зітхань
Безміри  словокатомб  день  у  день.
Срібносписовість    усіх  твоїх  ніссанових  подієвостей,
Де  зорецвіт  твій  свідкує  про  новітні  для  світу  сади,
І  я,  з’ївши  плоди  
Твоїх  пасеїстських  пізнань,
Обдурила  змія,  вирвала  йому  язик,
Знайшла  у  безплідній  землі,
У  тобі,Монсегюр,  втілений  Неограаль.
Я  лиш  Твоя,
Я  тільки  Тобі,
Тільки  для  Тебе.
Віддавши  данину  залізній  добі,
У  час  непоборного  смутку  знайшла  
В  імені  Небо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450928
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2013

Ми таки знайшли Нас

Ми  таки  знайшли  Нас.
Серед  товщі  темних  вод,
Побачивши  світло,
Почувши  ту  первісну
Притчевість
Сакральних  слів.
Колесо  фортуни
Зламало  свій  щирий  бік,
Лиш  палиці,
Які  кидали
Злобонамолені,
Зміненоіменні,
Проросли  до  рівня  
Дерев  із  Долини  Дів.
Моя  милосте,
Ти  обмащена  
В  рівень  любих
Серцю  найменувань,
Ти  загорнена
В  простирадла
З  вечірніх  розмов,
Промовисті  (н)(м)иті  
Яких  пломеніють
Плодами  садів  
Найчарівливіших  Семірамід.
Проте  наші  боги  мовчать,
Бо  ми  повиривали
Серця  мудрості
З  вершинних  низин  їх  зчорнілих,
Бо  не  намолених  кров’ю  пірамід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450502
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2013

Злодій

Щастя,  як    і  горе,  приходить,  мов  злодій,
Забираючи  усю  твою  попередність,
Мов  Ірод,  через  підозру  у  святості  дитину.
Сину  мій,  як  жив  ти  у  дні  пронизливого  сонця?
Так,  як  заповідав  я,  чи  так,  як  умієш  ти  –  наполовину?
Стережіться  зими,  бо  вона  означає  –  голод,
Тільки  ж  ця  буде  не  що  інше,  як  залізність  днів,
Коли  натомість,  щоб  любити,  жадати  свою  спраглість,
Ти  чорнітимеш,  мов  метал,  виколюючи  очі,
Щоб  не  бачити,  не  дніти  снами  навколишніх  див.
Мій  голос  –  це  надто  прогіркла  та  жива  ріка,
Яка  гине  від  кольорів  кіс  вільнобожих  Офелій,
Але  любов  моя  стане  за  спадщину,
Розлука  за  посілість  твоїх  ворогів,
Тризни  за  якими  загублять  красу  твоїх
Предковічних  містерій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450085
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2013

Panis caelestis

І.  Оприлюднення

Це  чекання  –  спрага  варте  
Чистоти  струмка.
Проте,  коли  навколо
Тихо  еоловим  шепотінням,
Всі  мости  зі  щорічних  трав
Падають  в  блаженному  спокої
Від  доторку  спорідненості.
Вчора  мені  повідомили,
Що  Господь  помер,
Але  цього  разу  не  було
Плащаниць  та  хрестів.
Зникла  навіть  віра,
І  Він,  не  проспіваний  гореносними
Піснями,  зник.
Так,  спочатку  за  гріхи  виривали  очі,
А  тепер  на  черзі  до  зрізів  –  язик,
Але  я  не  мовчатиму,
Бо  у  мені  щось  гарчить.
Я  ховаюсь  від  ваших  натовпів,
Бо  не  хочу  практик  пізнання.
Може,  йдучи,  хтось  скаже:
«Ось  вона!!  Тримайте  її,
Чую,  що  гниє  душа,  нуртує,  
мов  отрута  змії».
Це  ж  будуть  не  зустрічі,
А  моє  оприлюднення,
Облудність  зсувів  соліпсичних  плит,
Гіркі  люди  –  не  книги,  щоб  їх  прочитувати,
Щоб  ними  жити,
Вони  –  трофеї  минулого,
Стани  словесної  святості,
Мов  намолений  часом  іврит.


ІІ.  Хлібна  жертва

Ефою  виміряю  твою  жертовну  щирість,
Кров’ю  зернистих  дарів  
Виллється  твоя  суть.
Я  чула,  що  тепер  замість  насущності
Несуть  глеки  з  кров’ю,
Червоною,  мов  твоє  серпове  колосся,
Важкою,  мов  іскриста  ртуть.
Потім  Він  обере  доречні
Колінності,
Виміряє  нещиростей
Твоїх  бруд.
Моя  королево,  
Молися,
Бо  зараз  такий  час,
Що  серед  псевдохристів  усі  моляться  до  Іуд.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449694
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2013

Вигини диявольських рік

Апаге!  Ареопаг  сновидності
Применшився  через  щемливий  біль.
Скільки  тобі  треба  літ,
Аби  втямити,  що  тільки
Осінь  лягає  вуаллю  на  твоє  жіночно  –  безчесне
Лице.
Але  моя  любов  надто  давня,
Таке  собі  аб  ово,
Так,  спочатку  була  вона,
А  не  ваше  старезне  курко  –  яйце.
Тільки  син  вартий  сліз,
Тільки  сни  варті  днів,
Але  ти  нуртуєш  в  мені
Вигинами  диявольських  рік.
Стає  від  цього  надто  прісно,
Надто  солоно  на  душі.
Так,  бо  солод  приївся,
Розтратився  на  молодечий  рушій.
Віднині  я  твоя  долина  Іосафата,
Сміттєзвалище  виноградно  –  невтішних  дум,
Холодно,  голодно,
Мов  на  лаві  підсудного
В  обіймах  Пілата,
Але  це  не  я  говорю,
А  лиш  без  –  тебе  –  сум.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449457
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2013

Книга сяйва

В  час  розпачливого  крику  вітру
Латаття  гнулось  від  болю,
Бо  ж  мистецтво  –  це  величне  зіткнення,
Може,  й  виливання  тужливої  ніжності.
Але  квіти,  нікому  не  зрізані,
Не  розпещені  виявом  любові,
Помирають  зів’яло  –  самотніми,
Серед  поля  бажаних  злив.
Всесильство  прагне  підкорення,
Бо  звідти  визирне  Справді-Бог
У  вигляді  перевернутого  дерева,
Такий  собі  Ен  –  Соф
Чи  ірландське  диво  зі  слив.
Небо  ж  воліє  зламів,
Тугих  шрамів
У  вигляді  вже  –  минулих  –  днів,
Сіризна  яких
Спотворюватиме  твій  магічний  приплив.
Кораблі  ж  надвіддалені,
Нині  вони  –  покірні  марення,
А  з  дна  твоєї
Духовності  
Вирина  шевірат  га-келім.


Ен  –  Соф  –  прапочаток,  нескінченність  Бога
Шевірат  га-келім  –  еманація  божественного  сяйва

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2013

Ноемі

Ім’я  твоє  видніється  чорнозшитим  
Плесом.
Повз  минулі  латаття  ти,  найдорожча,
Пропливеш,  мов  безводна  ріка.
Ти  завжди  будеш  своя,
Тому  для  інших  –  все  не  така.
Та  загублені  миті  зі  слова  –  
Це  лише  непідвладдя  
Моїх  розтривожених,  
Неприручених  рухів.
Чуєш,  острови  
Стирають  кордони,
Коли  чують  слово:
«Свобода».
Але  ти  не  віриш  у  це,
А  натомість  навчаєш  добу
Милуватись  стародавнім  пилом,
Ранами  вулиці,
Пірамідами  вмерлих  богів,
Проте  доторки  заборонені,
Надто  сьомопечатні,
Щоб  вмирати
Від  втрат  колись  берегів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448348
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2013

Місяцесрібло

Твоє  серце,схолоджене  сяйвом  ночей,
Зронене  на  долівку  мого  бажання,
Яке  росте,мов  морський  приплив.
Скільки  ще  часу  треба  твоїй  одноокості,
Щоб  побачити  страх  мого  життя?
Волосся  ж  твоє  створює  сіті,
Де  ловиться  змертвілий  пантеон  слів.
Убивай  усе  негідне  плідної  сокровенності,
Хай  мовчання  бринить  солодом  
Стемнілих  схлипувань,
Хай  вуста  приносять  тебе  у  жертву  моїй  хіті,
Яка  обернена  іншою  стороною  монети
З  надр  океану  моїх  доленосних  снів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2013

Пристрасті

Наші  пороги  болю  –
Це  внутрішні
Надщербленості.
Ми,мов  чашки,
З  антикварної  крамниці:
Нами  милуються,
Та  з  нас  не  п’ють,
Але  оплата  за  самотність
Не  страшна,
Може,  тому  ми  зберегли  суть.
Чуєш,  вогняні  зорі
Співають  стишеним
Світанком,
А  місяць  відходить  до
Богом  зрощених  долин,
Там  його  чекає
Сяйво  його  життя,
Його  оберего-херувим.
Проте  сьогодні
Надто  вартістий  день,
Бо  слово  вичерпало  себе,
Побачивши  істину
У  погляді
Духовної  жаги.
Ти  кажеш,  що  руйнуєш  свій  голод,
Але  ж  апетитами  вимірюються  
боги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447051
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2013

Ело – Ель

Чуєш-таки,  сестро  свята,
В  мені  чомусь  ніколи
Не  лунає  содом
Псевдопризвичаєнь  чиєїсь  плоті
До  моєї  самості
Під  окресленим  гнітом:  «Моє».
Мені  ж  сьогодні  так  дорадно
Під  музику  Ело-Ель.
Доба  змивається
Зі  стуком  дощу,
Під  шурхіт  невибагливого  золота,
А  згодом  ніч  ховає
Своєю  навалою  беззмістовний  без  тебе
День.
Видіння  далеких
Та  рідних
Місцин  вицілуване
Твоїм    єством
Над  павутиною  букв,
Але  страждання  від
Незатишку
Обертається  незрозумілим  плачем.
Так,  спочатку  кара,  а  потім  –  вирок
(ох,  як  же  елегантно),
Я  вражена,  бо  кожен  другий
Міг  би  бути  палачем!
Та  бачиш,  там  природа
Незаймана,  мов  пагорбні  долини,
Там  гори  гудуть
Виттям  опівнічного  звіра,
Там  я  збудую  тобі  храм,
Але  від  матиме  найголовніше  –  
Майбутнє,
І  ніхто  з  наступників  на  його  руїнах
Не  гірчитиме
Словом  «могила».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447031
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2013

Шибболет

Повернення  –  ознака  того,
Що  ти  прийшов  надто  рано.
Проте  голос  твій  нагадує  укус
Мідяного  змія,
Отрута  якого
Своєю  невимовністю  залікувань
Виведе  нас  на  дорогу  Атарім.
Час  вже  повертатись  до  предків,
Бо  затишок  –  тільки  у  землі,
А  небеса  недосяжні
Через  владу  накинутих  гріхів,
Найбільша  сила  яких  –  у  тягучій,  мов  олива,
Насолоді.
Годі  тобі  вдаватись  до  
Асиміляцій.
Ти  ж  чудово  знаєш,
Що  будь  –  яке  гершомство  –  
Це  не  твій  юдоль,
А  мовленнєвий  шибболет,
Який  варто  берегти
Як  окремість  духу.
І  затям,  якщо  Бог  мовчить,
То  лиш  тому,
Що  ти  невтомно  затуляєш  вуха.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2013

Агапе

Усі  твої  зневіри  перетворились  на  води  Мерів,
А  свідкування  праведності  -  на  невидимий  уже  міф.
Проте  час  таки  заліковує  усі  рани,
Ці  виразки,  які  я  ношу  у  душі.
Та  найбільше,  сину  смерті,  остерігайся  омани,
Бо  в  цьому  ореолі  стає  тісно  нам,
Та  немарна  широкість
Перекреслить  усі  твої  нещастя,
Що  збезчестили  тебе  до  гіркості  під  словом  –  Навал.
Усі  пороги  тепер  не  причалені,
Усі  мости  надто  згублені,
Щоб  бути  схильними  до  самопідпалень.
День  помирає,  щоб  народилась  Ніч.
І  хіба  твій  сон  –  не  пронизливе  воскресіння?
Ми  ж  будували  вежу  для  возвеличення  самості,
А  в  результаті  вітром  гріхів  розсіяли
Власне,  кров’ю  і  хлібом  набуте  насіння.
І  я  сиплю  серце  попелом,
Бо  твоє  велійяалство  спотворює  світовий  ріг.
Та  вся  недосяжність
Зійшла  у  вигляді  Еммануїла,
І  тоді    промовила  я:  «Це  найбільша  жертовність,
Коли  Бог  прибрав  себе  у  шати  людини,
Розділив  себе  до  постаті  Сина».
Пам’яттю  ж  для  мене  не  є  дерев’яний  хрест,
Чолоокреслений  терен  чи  криваві  стигмати.
Я  люблю  тебе,  ближня,
Бо  ти  потребуєш  мене,
Я  у  собі  проростила  міць  Агапе.


• Навал  –  нерозумний
• Мерів-  сварка
• Син  смерті  –  достойний  смерті
• Велійаял  –  нечестивий
• Агапе  –  любов  до  ближнього
• Ріг  –символ  сили  (гебраїзм)
• Ближній  -  це  людина,  що  потребує  Вас(Ісус).
• Широкість  -  визволення,  спасіння  (гебраїзм).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446384
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2013

Долорес-Терен

Служіння  нагадувало  примирення
Після  тисячобезкінечної  війни.
Та  все  ж  прозорість  незустрічі
Зростала  виноградними  лозами,
Які  варто  би  було  знищити,
Аби  зберегти  невинний  первоцвіт.
Проте  за  мною  чигає  одвіт,
Але,знаючи  про  фініші  усіх  via  dolorosa,
Я  закохуюсь  у  цю  жінку  -  Долорес  -  Терен,
Що  майоріє  вже  минулим  мерехтінням  
Вистражданої  поезії.
Твоє  чорне  молоко  насичення  виплекало
Покоління  звіра,  яке
Не  знає  про  цілунково-вустні  вітання,
А  лиш  про  повздержливість  на  колінах.
Та  озолочення  прошелестить
Холодними  вечорами,
Пройдеться  згодом  килимом  снігу.
І  лише  Долорес-Терен  не  спатиме  ночами,
Бо  ж  усе  вічне  надто  дніє,
Воно  силою  бездоганності  приборкує  час,
Що  скаженим  псом  топче
Рівностеп  твого  дорогого  та  набутого  гірко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445585
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2013

Ахор та Скеля

Твою  любов  варто  цінувати,  плекати,  мов  рідкісний  плід,  бо  навесні  він  цвістиме  всередині  мене  словами  ніжності  та  освячених  часом  пісень.  Є  почуття,  що  нагадують  собою  вічне  повернення  –  одіссею  –  ретроспекцію.  Коли  я  відчуваю  їх  подиховий  погляд  (такий  рідкісний),  то  хочеться  бігти  назад  в  пошуках  дзеркала.
Культура  як  перелицювання  смерті  дарує  нам  поживу.  На  кістках  колишніх  цивілізацій  набирало  жаги  вино,  яке  я  потім  пила  з  чаші  твоєї  особистості.  Загибель  годує  живих.  Мабуть,  тому  її  шанують  чи  бояться.
Жінка  –  природнє  джерело.  Жінка  –  святість  імені,  що  пророкує  мені  некам’янозабуття  повз  сотні  діб.  
Чоло  твоє  страчене.  Я  бачу  це  у  глибині  дзеркал  душі.  Людина  –  Еліазар.  Та    все  ж  я  шукаю  втілення  Скелі,  яку  таки  битиму  головою,  сподіваючись  вилити  з  цієї  дії  скульптуру  –  ритуал.    Нам  бракує  святості.  Слово  тужить  за  нею  теж.  Ти  чуєш  це,  тому  прагнеш  до  мовчань.
Межі  нагадують  собою  окривавлені  палиці,  пагони  вмерлих  надій.  
Проте  теперішня  тиша  дарує  страх  океану  –  безмежжя  –  неспокій.
Моя  вітчизно,  бійся  символізації,  яка  зробить  з  тебе  лише  набір  літер  на  книжках  –  доказах  минувшини.
Колосся  шепоче  про  прихід  ночей  –  туманів.  В  них  ти  відродиш  своє  праджерело.  Тільки  навчись  сприймати  сотні  смертей,  бо  за  ними  –  вічність.  Смерть  –  це  шлях  до  благоговіння.  Навіть  у  ганебній  пітьмі  післясмертного  безбожжя  ти  побачиш  поглинаючий  колір.
Без  тебе  я  була  Ахором.  З  тобою  Скеля  не  лякає  мене.
*Ахор  –  знещасливлений

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445369
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.08.2013

П (р) оминання

П(р)оминання  усіх  розтрачених  миттєвостей  –
Це  відрізки  зросту  проявів  наших,
ПсевдоБогом  забутих,  душ.
Ти  –  людина  –  ріка  –
Пульсування  джерел  з  червневої  водноти  –
Осінь  моїх  печалей  та  весна  мого  –  
Ніколи  не  тліючого  -  горя,
Що    й  не  загасне.
Цей    вічний  вогонь  зоріє    направду
З  тих  пір,  коли  небо  впало.
І,  хоч  як  ти  його  не  підіймав  згодом,
Уламки  втрапляли  в  очі,
Які  відтепер  вдаряють  чистотою
Небесних  пагорбів
Та  дарують  на(д)сильну  
Правду.
Ти  океан.  
Я  надто  прагну,
Наполовину  хочу,
Щоб  природа  говорила
Про  тебе  лише  мені,
І,  хоч  як  не  сипали  на  обличчя  попіл,
Як  не  стинали  уявні  голови,  
Та  все  ж    найдорожче  існує  навіть  на  
Емоційно  –  блідому  дні.
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444477
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.08.2013

Veritas

Напівокреслена  зенітом  сонця  тінь
Відійшла  від  мене.
Але  я  в  час  мого  непоборного  смутку
Цілувала  всю  ту  взаємність,
Яку  ми  зрощували
Повз  тисячі  літ
Духовного  голоду
Та  безводдя  пристрасті,
Зате  вітрила  моїх
Думок  линуть  до  тебе.
Це  щастя,  коли,  сповнений
Туги  за  надрідними  землями,  корабель
Цілує  своїм  ходом  зволожений  грунт.
Місяць  –  коло  твоїх  божевіль  -  
Набирав  рис  серпневості,
Цієї  півосінньої  естетичності
Суму,
Що  не  їсть,
А  наповнює  спогадом.
Проте,щоб  не  було,
Найкраща  моя  згадка  –    це  ти.


*Тінь  відійшла  від  -  незабаром  загибель  (гебраїзм)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2013

Тавро

Людина  носилась  зі  своїм  я,
Мов  з  дорогим  вином  у  склянці,
Аби  не  розлити  це  найдорожче  ячество  -
Свою  осібність  через  світ.
Спочатку  тебе  спокусив  із  заборони  плід,
А  потім  -  первісні  -  на  дні  душі  -  надлюдські  танці.
Крізь  мене  видніють  лише  жертівники  пожадання,
Що  виросли  повз  тисячність  літ,
І  їх  істина  чорніє  тавром  пристосуванців.
Господи!  Це  ж  півбіди,
Якщо  -  незатишок,
Але  коли  нема  стіни,
То  пустеля  їсть  своїми  зчорнілими  очима.
Я  ж  хочу  торкнутись  святості,
А  в  результаті  -  духовна  проказа.
Та  ця  чаша  не  омине,
Я  прийму  її,  мов  гостя,
Я  розділю  її  часопліт
Через  ритми  її  словостискань,
Через  зорі  твого  непростоволосся.
Тільки  страшно,
Коли  дивлюсь  на  всі  ці  таврування,
Рудименти  мого  биття  об  лід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443928
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2013

Метод сну

Могили  пожадання  –  це  твої  уже  мертві  ілюзії.
Світ  показав  свій  окривавлений  бік.
Не  прагни  заліковувати,
Бо  ті  рани  –  деталі,
А  в  них    -  твій  особистий  диявол.
Це  направду  сльозовилитий  танець,
Коли  тіло  здригається  разом  з  душею,
Коли  рухи  набирають  доленосності
Через  кожен  сотий  рік.
Ти  не  жінка,
Ти  –  нова  скринька  Пандори,
Де  на  самотньому  дні  –
Надія.
Просто  віри  нема.
Є  тільки  ти.
Всесвіт  –  в  людині.
Посудина  з  твоїх
Оголених  струн
Не  обійме  твої  мелодійні  постулати,
Виокремлень  не  буде
Для  гріховних  причин.
Ти  ковтнула-таки  збідніле  з  роками  вчення,
Яке  вчило  віддавати,
А  насправді  ти  назавжди  один.
Тільки  ж  метод  сну
Промовляє,
Що  
Сніг  замітає
Усі  сліди.
Навіть  особисті,  свої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443922
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2013

Мудрість

Дві  війни  перетворили  мудрість  на  обережність.
Спроневірення  в  людські,  Богом  викувані  прояви,
Принесло  і  свої  плоди:
Кожен  кудись  іде,  але  все  не  туди.
Згодом  це  набрало  рис  жертви,
Іронічної  змови
Серед  мистецьких  творінь.
Чому  ти  не  прагнеш  водянистого  спокою,
А  натомість  –  людинно  -  зорієнтованих  володінь?
Берег  уже  надщерблений,  
Мов  твоя  неспроможна  печаль,
Кров  холоне,
Щоб  набрати  рис  напою  зі  святістю
На  дні.
А  мені  лиш  треба
Заквітчань  із  радості
На  твоїх  розбитих  скронях.
Мені  треба  тандем,
Але  вартість  його  –  не  в  двоїні.
Та  є  на  світі  імена,  що  кричать  солодом    
через  їх  спорідненість  із  душею.
Є  джерело  краси  в  жінці,
Яку  ти  любиш,
Бо  вона  –  дорога,
Вона  –  це  мудрість,
Що  словами  цілує  тебе  перед  сном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443478
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2013

Дзеркало

6.  08.  
Всі  надземні  істини  заховані  на  рівні  семіотики.  Саме  тому  книги  є  їх  носіями.  Вони  втілюють  в  собі  навіть  ритм  доби.  Ось,  наприклад,  у  часи  масштабного  безвір’я  слова  «Бог  -  Господь  Бог»  писалися  виключно  з  малої  літери.  Така  собі  непримітна  масштабність  вигинання  своєї  лінії  світобачення.  Проте  я  маю  кількох  добре  знайомих  людей,  які,  читаючи  такі  книги,  збільшують  ручкою  перші  букви  цих  величних  слів.  Так  я  стаю  свідком  віри  людини.  Мені  не  треба  високопарних  дій,  слів.  Вони  –  рудименти  мистецтва  часів  пишного  рококо,  або  днів,  коли  убогість  душі  компенсувалась  штучністю  нібито  ніжних,  люблячих  звернень,  які  по  собі  не  лишали  нічого.  Але  страшніше  за  нічого  може  бути  лише  ніщо,  бо  ж  ніхто  –  це  лише  нещасне  теперішнє  колись  існуючої  особистості.
Вночі  мене  найбільше  лякав  та  чарував  звук  потяга,  що  линув  крізь  моє  напівпрочинене  вікно.  Дійсно,  згадувались  рядки  жінки  про  те,  що  в  тій  долині  так  лунко  кричать  поїзди,  як  на  гак  почеплені  душі.  Це  магія.  Мені  в  такі  моменти  хочеться  розчинитись  у  цілому  світі,  щоб  ловити  всі  його  недоступні  мені  прояви.
Кімната,  в  якій  я  жив,  завжди  відповідала  взаємністю.  Я  чув  це  в  її  незмінному  настрої.  Хоча,  повернення  до  неї  після  подорожей,  що  дарують  присмак  змін,  давала  змогу  відчути  себе  героєм  пікарескного  роману.  Зміна  місць  перебування,  втеча  в  інші  часові  ареали  через  залюблення  в  їх  мистецькі  прояви,  не  подарує  щастя,  якщо  не  змінювати  спосіб  життя.
Але  саморуйнування  приваблює  мене  своєю  фатальністю.  Обравши  такий  шлях,  кінцівка  відома.  Відлік  –  поріг  у  формі  передсумніву  –  спуск.  Але  все,  що  я  пишу  –  це  сублімаційне  оживлення  –  буквенний  егоїзм.  Хоча,  хто  має  вуха,  хай  слухає.

***
08.  08.
Мій  щоденник  –  це  недолуга  сповідь,  бо  навіть  собі    я  нічого  пробачити  не  можу.  Неемоційність  як  самозахист  дає  змогу  бути  художником  настроїв  інших  людей,  місцин.  Та  і  якщо  не  зациклюватись  на  собі,  то  можна  побачити  сотні  див.
Єдиним  моїм  душеоберегом  була  віра  у  священну  історію,  випадок,  який  змінив  би  моє  сприйняття.  Цей  тотальний  світовий  біль,  самозречення  перед  істотними  ілюзіями  не  давали  змоги  бути  вільним.  Та  і  кому  треба  свобода?  Вона  часто  забирає  істину.  Ти  губишся  серед  безмежностей,  радіючи  кількості,  а  потім,  розбивши  тьмяне  скло,  молиш  про  якість.  
Я  старомодний,  як  і  моя  зовнішність.  Я  сірий  зовні,  як  і  цей  вечір  по  –  осінньому  естетичного  суму.
Місто,  огорнене  темрявою,  нагадувало  мені  пристрасть,  що  спить.  А  кожна  нова  зірка,  що  з’являлась,  ставала  схожою  на  поцілунок.
Вчора,  йдучи  на  самоті,  я  почув  розмову  двох  жінок.  Вона  настільки  мене  зацікавила,  що  мимохіть  почав  слідувати  за  ними.
Ці  уламки  фраз  мене  залюблювали.  «Спроневірення  в  …  Партитура  моїх  почуттів  зійшла  до  тривіальності  слів  ….  Самотність  ….  Зневіра  в  ….    »
Прогулянка  мене  так  закохала,  що  я  жив  лише  нею.  Я  був  подорожнім.  Свідком  народжень  істин.
Раптом  ми  всі  зупинились  на  освітленій  зупинці.
В  одній  з  жінок  палала  пристрасть,  в  іншій  горіла  печаль.  Тому  перша  була  освітленою,  друга  –  напівспаленою.
- Я  думаю,  дорога,  тобі  треба  дзеркало,  –  мовила  друга.
- Тобто?  В  якому  сенсі?  –  подивування  першої  набрала  рис  дводужжя  брів,  зміни  форми  привабливого  обличчя.
- Людина-  дзеркало.  І,  щоб  дивлячись  в  яке,  ти  не  лякалась  відображення.  Тобі  треба  любов,  почуття.  
«Тривіально»,  -  шепотіла  перша.
«Істинно»,  -  подумав  я.    
Їх  кроки  -  дзенькіт  підборів  вже  були  післязвуком,    але  слова  їх  набрали  форми  післясмаку  особливої  історії,  свідком  якої  я  був.




 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443169
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2013

Nominedomine

Все  почалось  зі  слів  "Mea  culpa".
Непрозорість  наших  вин-провин  
Говорила,  що  у  чаші  -  палаюче  зарево,
Але,  якби  ж  ми  були  чистими,
То  необхідності  неототемізму  і  не  було  б.
Тіло  і  кров.  Ім'я  Твоє.  А  всюди  -  Deo  Volente.
Мені  би  знов  сповнитись  щирістю,
Але  зараз  святість  -  це  спогад.
Твоя  духовна  оголеність  -  відвертий  епос
Людського  тіла,  проте  тандему  не  буде,
Бо  один  рід  проковтнув  свого  ближнього.
І  не  треба  питати:  "Де  брат  твій?",
Він  солодко  спить  на  дні  фоліантів,
Саркофагів  із  загострених  слів.
Римування  ж  втіка  від  нашого  віку,
Слову  ж  бо  треба  жива  тятива
Пророчих  приречень,
А  Ти  й  далі  мовчи.
Я  вже  полюбила  свої  домовини.
Краще  вони,  ніж  теляча  брехливість,
Хула  через  ніж  у  серці  наближеного,
Аніж  "покірність"  диявола  із  молитовним
Супроводом  зі  слів  "Nominedomine".  Nominеdomine.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442749
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2013

Жінка-олива

Я  у  собі  взаємно  теж  зберегла    творіння  -  Тебе.
Білий  світ,  сутність  якого  не  вислизне  між  твоїх  пальців,
Накинув  тебе  позолотою  на  мої  плечі.
Це  ж  бо  найкраще  королівське  вбрання.
Боже,  бережи  королеву.
Але  ж  всякому  царства  хочеться,
Де  будь  –  яка  влада  –  теж  велика  минувшина,
І  республіка,  і  монархія.
Тільки  ж  перша  вимоглива,  мов  жінка.
Та  все  ж,  яка  земля  під  нами,  таким  буде  чоло  небес.
І,може,  нам  не  вистачило  віри    -  гірчичних  зерен,
Щоби  зміщувати  гори,  саме  тому  в  наших  краях  не  було  тепла:  
Кам'яні  брили  оточень  забирали  його,  
А  десь  там,  серед  безмежної  віри,  відбувались  тисячі  воскресінь.
Та  мене  це  вже  не  хвилює.
Більше  не  буде  самозречень,  приреченості  від.
Буде  тихість  покірного  посланця.
Так,  пил  римського  килимка  витріпую,  бо  понад  пил  твого  царя.
Якщо  ж  мені  говоритимуть  про  декадентське  світовідчуття  
21  віку,то  я  покажу  їм  новітні  заповіти  на  плитах  з  ніжності.  
Тільки  не  буде  вилитих  з  фіміамів  золотих  тварин.  
Спочатку  був  спокій.
Як  же  добре  пити  нетрунок  твоєї  невичерпності,
Моя  новітня  жінко-оливо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442326
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.08.2013

Portray

Не  може  тривати  вічністю  мить
Роззброєних  миром  обійм.
Годинник  втратив  стрілки  свої
На  вокзалі  новітніх  смертей,
Так  і  очі  твої  загубили  
Відрізки  до  людських  душ.
Але  це  не  чуття.  Це  портрет.
Він  світить  на  мене  своєю  глибиною,
І,  щоб  не  втратити  кругозору,  хоч  очі  мруж.
Криком  прогірклим,
Настояним  виттям
Я  перетинаю  північ  темної  пори.
Коли  я  відчувала  потоки  болю,
Ти  казав,  що  це  каяття,
Новітнє  прокляття  згори.
Тільки  зерах,  тільки  зерах,
Сяйво  сонця  –  омани
Дарувало  сили  на  черговий  бій,
Тільки  моя  вада  до  самозречення
Не  дозволяла  
Обмащувати  найдорожчість  у  
Протяжливість  «мій».
Як  же  я  можу  привласнювати,
Коли  ти  маєш  бажання  до  втеч,
Коли  нові  дороги  прокладаються  
Зсередини  задля  народження  нових  меж.
Тільки  шість  днів  ми  страждали
Задля  оновлення  грішних  земель,
А  на  сьомий  не  було  відпочинку
Серед  бруду  анти-творінь,
Коли  ж  все  закінчиться,  звершиться
Ні’кому  буде  казати  про  істину,
Ніхто  й  не  знатиме  про  гіркість  
філософської  втоми
У  слові  «Амінь».  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2013

Скинія заповіту

Миловидність  твоїх  вуст  не  говорить  про  
Істинну  красу  твого  обличчя,
Бо,  коли  ти  смієшся,  я  бачу  диявола,
Що  набрався  рис  жінки.
Він  любить  зодягати  маски,
Зовсім,  як  і  ти  любиш  грати
На  публіку  задля  наїдків  –  овацій.
Направду  в  тобі  перебувають
Сотні  озлоблених  грацій,
Які  швидкоплинністю  рухів  –  твоїх  –  маяків
Переносять  до  станцій  -  фрустрацій,
Цих  стовпів  моєї  одинокої  юності,
Сенс  якої  –  серед  пошуків  книг,
Споглядання  картин  правдивості,
Чи  ж  гортання  снів  -  вітрил.
Але  ти  не  живеш,
Я  не  чую  прогресу
Серед  ритму  намотування  
Одноманітних  гріхів,
Краса  яких  лише  в  насолоді,
Страх  яких  -  серед  тисяч  всюдисущих  слідів.
Ти,  як  завжди,  підеш
Із  гаслами  твоїх  чергових  революцій,
У  скинію  свого  Новітнього  заповіту,
Де  на  плиті  із  пощерблених  рим  лиш  писатиме:
«Єдине,  що  я  знаю  про  життя,  -  це  смерть».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441818
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.08.2013

Фонтан

Я  вірую  в  тихість  відносних  ідей,
Де  їх  неминущість  засвідчена
Тавром  із  зап’ястних  цілунків.
Мій  конкістадоре,  веди  мене  крізь
Струмки,  ріки  окнижкованих  правд,
Я  ладна  дивитись  на  світ  крізь  тьмяне  скло
Задля  того,  щоб  чути  за  собою  твій  подиховий  погляд.
Та  ти  все  живишся  ідольськими  жертвами.
А  я  лиш  кричу,  надриваюсь,  
Бо  ідол  на  світі  ніщо.
Але    тобі    все  ж    прощаю
Це  призвичаєння,  опоганення  сумління.
Тільки  не  від  мене  цей  гріх,
Бо  коли  їжа  спокушала  тебе,  
я  харчувалась  спогадом.
Потім  пожива  стала  зворотнім  здогадом,
Який  все  зорів  на  звороті
Зірниць  непромовлених  слів.
Ти  прийшов  у  край  мій  чужинцем.
Інша  мова  свідкувала  про  це.
Та  я  знала,  що  ти  говорив    не  людям,
А  Богові  мовою  духу  таємного.
Так,  нами  все  впокорено
Через  любов,
Але    як  ворог  останній  та  вічний    –  смерть  не  знищиться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441520
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2013

Величальне слово – Ніжність

                                                 для  Нової  Елоїзи

Зорі  помирають  на  схилі  свого  сяяння,
Що  породжує  смертю  лінію  –  розчерк  –
Танець  краси  –  спалах  світла,
Яке  ти  так  любиш.
Зірки  гинуть  для  тебе.
Сам  творець,  мов  квіти  похвали,
Кидає  тобі  їх  під  ноги.
І  це  все  без  остороги.
Почуття  розлились  в  океан.
Тільки  розум  все  ж  живе  там.
Це  дійсно  любов,
Коли  тобі  не  треба  пристрасті  дурман,
Ідеали  тіла  й  краси  твого  часу,
Тобі  треба  лиш  запах  слова,
Тінь  настрою,
Який  ти,розмотуючи,  мов  нитку  Аріадни,
Віднайдеш  сповна.
І  з  лабіринту  нещасть,
Що  були  досі,
Тебе  виведе  тільки  Вона.
Твоя  жінка,
Що,мов  та  вічноріка,
Омива  ніжністю
Усі  береги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441174
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013

Найбільша взаємна любов

Найдовершеніша  втеча-від  себе,
Але    величність  незграбних  думок
Перетворює  біг  на  мандрівку.
Твої  ж  пальці  мерзнуть  і  влітку,
Бо  ніч  має  cхили  до  об'єднань  з  холодом,
І  тоді  уся  звичність  доторків
Перетворюється  на  інтуїцію,
Одягається  маска  духовності,
Щоб  відкинути  всю  зайвину.
І  навалою  з  пістрявих  прикрощів
Захистила  тебе  струна.
Мене  раптом  обкинуло  вірою
В  неминучість  цього  почуття.
Фіміами  кадінь  приглушені,
Мов  протяжний  спів  вітру
У  далекім,  самотнім  саду.  
Я  ж  прийду.
Бо  є  двері,
Що  відчиняються
Перед  
Рівноапостольним  дивом,
Перед  найбільшою  взаємною  любов'ю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441003
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013

Попіл безнадій

Земля-наче  висушена  рана,
Яка  гоїлась  надто  довго,
Щоб  не  лишити  рубець.
Ти  назвеш  його  стежиною,
Мрійники-дорогами,
А  я  мовчатиму  гірко,
Перетинаючи  зсуви  
Свідомості
Атрофованими  відчуттями
Лиш  для  того,
Щоб  стратити  відчуття
Себе,
Цієї  повздержливої  самості,
Втраченої  ілюзії,
Що  не  пристелить  своєю
Поблажливістю  мій  сором.
Діагноз  випечено  на  чолі-
Збідніло  -  духовна  старість,
Марність  усіх  дій,
Подієвих  марень.
Мені  часто  здається,
Що  старець,
Одинокий  на  своїй  дорозі,
Має  більше  життя,
Ніж  ти,  поховавши
Мільйони  мрій.
Так  і  живемо  в  билинному
Полі,
Де  лиш  вітер  нашіптує  думи,
Розвіває  у  шаленій  стихії
Зсередини  вилитий
Твій  попіл  безнадій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440906
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2013

Марнопітьма

Безмежжя  доріг-твоїх-манівців,
Де  кожен  опік  на  вибіленому  
Зап'ясті  свідкує  про  фанатичне  
Поклоніння  сонцю.
Що  ж  таке  рана?
Ще  не  визріле  передшрам'я?
Священні  рукописи  твоєї  доби?
Чи  ознака  недоречності  божевілля,
Переливання  пригнобленої  часом
Води?
Кожен  хрест  на  тілі  з  металу  -  
Уособлений  чоловік,  жертва,
Яку  зопалу  викував  вічний
Зчорніло-надщерблений  вік.
Ритуальне  ж  розплітання  кіс,
Завершення  тлінного  визрівання  тіла,
Де  на  дні,  що  слугує  істиннодзеркалом
Майоріє  самотній  ліс.
Я  ж  залюблена  в  цю  глибину,
Де  наш  голос-гул  століть,
Де  наше  слово  бракне
Перед  природнім  чуттям.
Ти  питав,що  ж  таке  відчуття?
Це  минувшина  на  дні
Досконалості  сліпих  верховіть,
Це  причинно-солодкий  оскал,
Відшліфований  в  слові  "мить",
Де  всі  прагнення  перелицьовані,
Грішні  маски  розіп'яті  на  власностіні.
Ти  знаєш,я  надто  люблю
Людське  серединне  світло,
Щоб  звикати  до  твоєї  
Марнопітьми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2013

Ера відсутності

Біль  розливається  келихами  настояних  вин.
Згодом  –  гумор  зі  смутком  в  очах.
Навколо  пахне  гріх
Трупами  гнилих  душ,
Обелісками  піднесених  зрад.
Мені  все  кажуть:
«Не  любиш  говорити?  Тоді  слухай!»
Але  мені  якось  не  до  розрад.
Бо  спокій  втрачається  через  
Маневри  над  парапетами  –
Орієнтирами  –  ста’вками,
Які  змушують  не  спати  ночами,
Їсти  думки  замість  тобою  зрощених  слів,
А  я  все  живу  книжковими  істинами
В  надії  побачити  втілення
Тієї    Притчі    зі  слив,
Але  Він  мовчить
Потоками  буденних  реалій,
Де  магія  реалізму
Затоплена  вагою
Одкровень  –  злив,
Про  які  всі  кажуть  однотонно-
«Йде  дощ»,
А  мені  хочеться  плакати,
Бо  я  вірю,  знаю  про  те,
Що  за  ним  -  
Линуть  сотнями  істини,
Тільки  розуміє  їх
Єдина  земля
З  її  сирою  щирістю,
Схильністю  до  
Створення  Батьківщини,
Але  вже  не  для  живих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437718
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.07.2013

Вихід чисел

Цілопалення  мостів  з  колишніх  розчарувань.
Хоча,можливо,усе  життя  -  це  чекання  
Хороших  днів,  але  невдячні  двері
З  цифровим  кодом  змушують
Вертатись  до  минулого  та  шукати
Вихід  числам,що  зрощують
Хвости  кометам-руйнівникам.
І  ця  жінка  як  первісний  інстинкт  жертовної
Матері,  що  ділиться  красою  з  дитям,
Нажитим  у  спільній  любові.
Зараз  лиш  місяць  -  тюремний  наглядач  -
Бачить  справжню  мене-розтривожену  в  недосні,
В  чеканні  сонного  ранку.
Спогади  ж  блідно-сині,
Але  я  чую  їх  гул,  їх
Голос  лунає,мов  з  далекої  домовини,
Яку  так  ніхто  і  не  сховає,
Так,  вона  не  має  зовнікраси,
Але  я  прекрасно  знаю,
Що  там  -  всередині,
Я  чую  доторком  її  колір.

29.06.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2013

Місяць-Бет-Ел

Місяць  –  чортів  посіпака  –  відщипує  здерев’янілими  пальцями  достиглі  згустки  з  моїх  наструнених  нервів.  Йому,  бачте,  хочеться  нових  епітетів!    Але  для  цього  треба  пережити  мутації  тисяч  слів,  витримати  нудотний  смак  усіх  нових  «кохань»,  які  кінчатимуться  одним  –  ріками  сліз  чи  крові  (жертовної  –  у  жінок,  змертвілої  –  у  чоловіків).  Серветкою  слів  -  вибачень  ти  витираєш  з  власних  вуст  необачний  поцілунок,  що  свідкував  так  вдало  тоді  про  пристрасть,  заховану  на  дні  шафи  під  товщею  тканин  з  моралі,  релігійних  заборон.  Мила,  ці  бабусині  сукні  так  не  личать  полум’ю  з  твоїх    гілок  -  ключиць,  з  твоїх  плодоспраглих  вуст,  з  твоїх  прихованих  соромом  пагорбів  –  годувальниць.
Я  готовий  блукати  40  років  по  пустелях  невизначеності,  щоб  зрештою  обезсиленим  звіром  втрапити  у  землі  твого  Бет-Елу.  Слова  дзвенять  у  мені,  їм  хочеться  утворити  нові  ріки  –  океани,  які  б  стали  товщею  окреслень  для  незайманих  земель.  
Потім  мить  одержимості,  яку  я  так  вдало  приховую  під  виглядом  добропорядного  чолов’яги,  принишкла  в  передчутті  нової  музики.  Так,  це  тиша.  Навіть  стукіт  криваво  –  тваринних  бажань  не  порушить  її.  Це  підвладно  лише  мені,  слухачу.  Але  не  хочу  потім  говорити  собі:  «Дворушнику,  для  чого  було  вбивати  ніжність  спокою,  який  ти  так  і  не  знаходив  досі?».    
Зірки  –  це  колосся  райських  полів.  Місяць  –  це  джерело.  Я  п’ю  його.  На  смак  –  наче  терпкість  облудних  доторків,  обмащених  в  холод  фатальних  зізнань.  Спрага  моя  не  мине.  Хіба  вдень,  але  тоді  я  –  не  я.  Колір  заглушить  мене  своєю  штучною  барвистістю.  Та  і  нащо  колір  мені.  В  мені  є  кров,  зчорнілі  сутінки  свідомості,  сірість  охайного  та  доглянутого  смутку,  чистота  моїх  дитячих  спогадів,  що  окреслена  біляво  –  крейдяним  колом  істинності  материнської  любові,  яка  потім  знаменом  –  оберегом  переводить  нас,  сліпих,  через  життєві  мости.  
Коли  я  вперше  прийшов  у  Бет  –  Ел,  то  побачив  тебе  у  стані  колінної  молитви.  Тінь  огиди  почала  покривати  моє  чоло  у  вигляді  гримаси  тварини  –  хижака,  але  потім,  згадавши,  що  релігія  –  теж  мистецтво,  я  схилився  поруч  і  почав  слухати  тебе.  Чув  лише  сльози.  Так  ти  плакала  за  нас  обох.  За  себе  –  через  всеосяжність  вашої  з  Ним  взаємної  любові,  а  за  мене,  люба,  ти  плакала  так,  як  плачуть  за  самовбивцею:    гірко  і  з  присмаком  осуду,  який  артистично  приховувала  під  виглядом  уявлянь  усіх  мук  царства  Аїда.  Але  оте,  ліве  єство,  показувало  свої  гострі  зуби,  що  мали  прив’язаність  до  рідкісних  страв.  Дивно,  але  серце  наше  –  теж  зліва.  Вночі  йому  надто  смакує  моя  туга  за  тобою.  
Ти  зрадила  мені  з  найдовершенішим  митцем,  але  цей  огріх  тобі  я  пробачаю.  Що  я  можу  дати  тобі,  крім  митей  щастя,  тоді,  як  Він  дарує  Царство  Небесне.


*Бет  -  Ел  -  Дім  Бога

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437176
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.07.2013

Теофіл

Т-подібним  півроздертим  розтином
Розчахнулась  душа  навпіл.
Сирий,мов  ідеї  без  втілення,
Лине  діагоналлю  дощ  твоїх
Настроїв,щирий,мов  перша
Любов,без  псування  від
Очікування  трансформованих  змін.
Ім'я  ж  цього  чоловіка  без
Відбиття  у  дзеркалі-
Перелицьоване,заціловане  
Пестощами  хижих  жінок,
Що  протяжним  олійним  голосом
Шепочуть:  "Теофіл".
Хоча  зрадником  був  успадкованим,
Маловіром  серед  мільйонів  вір,
Але  враз  у  добу  знервовану,
Надто  страчену  від  озлоблення,
Де  ніхто  не  чув  про  мир,
Ця  людина  замість  знедолення  
Віддала  частину  себе
Для  першоідеї  Любові  та  світорозбудовування,
Де  ім'я  його  -  надто  видиме,  надто  радісне-
Боголюб-  Теофіл.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437125
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2013

Пенуїл

       Долоня  зі  священних  книг  створила  світ  буття,  чисел,  повторення  минулих,  колись  сказаних,  створених  речей;визначила  вихід  волі  серед  поля  непримиренного  рабства,    що  свідкувала  про  себе  діалоговою  істиною  на  важких  кам’яних  плитах.
       З  лаванової  тисняви  лінії  сонця  починався  новий  день.  Ніхто  не  знав,  яким    він  буде.  Зрештою,  у  кожного  свій  смак.  Саме  наявність  таких  відмін  між  людьми,  їх  внутрішній  егоїзм,  прагнення  довести  правоту  саме  своїх  смакових  рецепторів,  і  створили  цивілізацію,  хід  історії,  прогрес.
Я    постійно  думала  над  тим,  хто  ж  такий  митець?  І  що  його  формує?  Усі  «напрямки  до»  –  це    вектори  невтомного  саморозвитку,  які,  обертаючись  плином  доріг  –  ран  з  позначкою  «роз’ятрення»,  виливаються  арабськими  скакунами  чисел,  павутинами  грайливих  слів.
       Жінка  несе  любов.  Воно  варта  цієї  ноші,  яка  не  є  тягарем,  а  святістю  проникнення  у  суть,  що  більшає  від  того  втроє,  вчетверо.  Любов  –  це  джерело  народження.
     Вартий  своїх  творінь  лиш  той,  хто  закохує  глядачів  у  своє  світобачення,  яке  з  легкістю  тисне  на  свідомість  у  вигляді  домінуючої  емоції.  Сум  –  радість  –  біль  –  горе  –  розлука  –  наївна  інфантильність  –  обладунки  зневіри  –  криза  чуттів.
     Але  не  про  це  мій  монолог.  Дивно,  бо  де  б  він  не  починався,  за  яких  умов,  але  початок  його  –  це  врожайні  поля  звернень  до  тебе,  Крамоло.
         Жінка  –  богохульство,  кривава  жага  з  білуванням  плоті,  яке  тривалістю  своєю  випалює  на  дні  моєї  пристрасті  очікуване  слово  «насолода».      
       Один  –  два  –  три.  Розбита  дзеркальна  річ  -  уособлений  символ  національного  мистецтва.  Моє  ж  щоразу  розбите  серце  –  втілення  твого  творчого  начала,  яке  з  хаосу  моїх  думок  утворює  космос  впорядкованості  у  вигляді  усіх  написаних  слів.  Вони  тихі,  мов  наші  розмови,  що  нахилом  зацікавлень  нагадують  зимовий  вечір.  Кожний  крок  на  землі  лишає  слід,  але  сніг  його  не  замітає,  не    приховує  собою.  Стихії  тут  непідвладні.  Мною  володієш  ти.
         Ти  ж    була  надто  щедросерда  на  окличні  речі:
«Бог  ховається  за  іконами,  за  розп’яттям  свого  Улюбленого  Сина».
     Але  вона  бачила  Його  істинне  обличчя,  яке  було  схоже  на  камінь  самотності.  О,  госте  мій,  я  був  у  морях  пустельних  на  самоті,  що  мірою  своєю  рівнялася  до  пустки  –  одиниці  Бога.  
   Альфа  наших  розмов  вже  народжена.  Омегою  буде  вінець  –  завершення  –  помноження  мудрості  через  потік  слів.
         Цей  світ  направду  добре  зроблений,  бо    Він  старався,  не  покладаючи  рук,  не  показуючи  обличчя.  Він  –    митець:  саме    його  світовідчуття  має  мільйони  прихильників,  які  закохані  у  віру  до,  напрямки  до,  що  розписали  Всесвіт  лініями  доріг.
     Жінка  –  Крамола  одного  разу  побачила  Пенуїл.  Це  був  камінь  з  тавром  самотності.  Відтоді  вона  ніколи  не  молилася  до  ікон.

*  Лаван  -  білий

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436860
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.07.2013

Кривава жінка

Нива  твого  впевненого  та  гостроверхого  
Плеча  спричинює  врожай  з  цілунків  моїх
Напівтрачених  вуст.
Пасмо  –  змія  твого  волосся
Розбурхує  море  вітру  навколо,
Який  насправді  існує  тільки  для  того,
Щоб  торкатись  та  пестити  тебе.
Ноги  твої  існують  окремо  від  тіла,
Вони  ж  –  це  дотикові  пласти  –  пам’ять  
Крихкої  землі,  а,  коли    біль  
Озирається  поглядом  смерті,
Ти  втілюєш  собою  віру,  надію  та  любов.
Власне,  надлюбити  ти  здатна  саме  тому,
Що  можеш  стати  матір’ю,
Сотворивши  новітність  життя.
Та  вночі,  коли  колір  блідне,
Мов  тінь  твоя  в  години  смутку
(Їй  теж  хочеться  сховатись  подалі),
Народжуєшся  ти
-Кривава  жінка  з  мечем  пристрасті,
Стрілами  жаги,
Ножем  різких  слів,
Що  вирізають  з  дна  свідомості
Всі  зайві  моменти,
Змушуючи  вдягати  прадавню  маску  істини.
Іноді  я  думаю,
Що  жінка  була  створена
Задля  здобичі  змієві,
Але,  коли  ти  своїм  життям  втілюєш  
Витривалість  і  силу  під  тягарем  
Всіх  плодів  пізнання,
Які  ростуть  на  деревах  твоїх  снів,
То  я  радісно  цілую  сумнів,
Тихий,  мов  зимовий  вечір,
Палаючий,  мов  священна  кривавість
Твоя,  Наджінко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436709
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2013

Пенуїл (лице Бога)

Це  світовідчуття  із  прісного,
Мов  тісто  для  причастя,смутку
Виїдає  нутро  повз  розуміння,
Що  колективного  розподілу  
Не  буде  (у  кожного  ж  -  своя  свідомість).
Смерть  приходить  з  тишею,
Яку  ще  звуть  страхом  невідомості,
Невпевненості  
(Ось  вам  повернення  "бути  чи  не  бути"),
Норовливе  ж,  мов  юнка,  життя
Влітає  у  світ  з  криком,
Який  уже  символізує  доречність  перебігу.
Бог  своє  обличчя  ховає  за  іконами,
За  істотною  постаттю  Улюбленого  Сина,
Який,  розкинувши  руки,
Довів  довершеність  Любові,
Проспівав  притчами,
Що  шлях  до  неї  -  Жертва,
Пам'ять  про  неї-смертевтрата,
Терновий  вінець  на  розчарованому  чолі,
А  на  руках,що  зціляли  навіть  Магдалин,-
Цвяховбита  стигмата.
Тоді  ж  стало  тісно  мені
Від  усвідомлення  віри  як
Найважчої  ноші  через  ціле  життя,
Яке,мов  маятник,плазує  змієм  гріха
До  мученика-янгола  каяття.
Але  ж  бачив  був  Бога  лицем  у  лице,
І  збереглася  душа  його.
Це  ж  було  надто  давно,
Сотні  тисяч  авівів  минуло,
Сотні  тисяч  лиць  обійшло
Вустовкази  зі  зболених  рим,
Гірковтрати  із  пусток  на  дні.
Я  ж,мов  той  одинак-пілігрим,
Пенуїлові  страчую  дні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436352
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2013

Ємкість

Господи,хто,  як  не  ти,
Пом'яне  мою  душу  
На  схилі  недільного  ранку?
Фіранка  мого  заспаного  вікна
Приховує  мою  суть,
Яка,певно,не  до  смаку
Віддаленим  непоборною
Вірою  в  ще  нескорені
Часом,гордістю,псевдовірністю
Ідеали.
А  знаєш,на  війнах
Теж  лунали  пісні.
Зрозуміло,що  кожна  нація  мала  свою
Музику,
Без  меж,
Без  радості,
Але  вона  йшла,
Бо  хто  йде,
Не  можна,щоб  не  прийшов.
Ще  згадала  чомусь,
Як  твоя  вірність  була
На  рівні  янгольських  підошов.
А  тепер  що?
А  тепер  що?
На  зрізі  свідомості-
Зчорнілий  пусткою  шов.
Навколо  ж  море  пустельної  тиші,
Де  попіл  безнадій
Блукає  страдником,
Бо  сподіється  спокою
Та  присипати  біль,
Який  згодом  стане
Курганом  з  минулого,  згадок
Про  далекі,  але  надто  зболені  дні.
Я    думала,  що  ми  просто  любили,
Але,  як  виявилось,  неправдиво,
Бо  немає  любові  в  ємкості  однини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2013

Гранатове яблуко

Ти  своїми  цілунками-Юдиними  
Ремінісценціями
Випалюєш  вакуум  на  2/3  зліва.
Ця  кілометрова  перечисленість
Змушує  по-дитячому  рахувати  
Навколишні  речі,щоб  упевнитись  в  їх  
Присутності/моїй  невідсутності.
Все  ж  в  мені  мариться  даллю,
А  бачу  її  -  в  розкинутих  шатах
Зелених  доріг,
У  вічності  пейзажів-натюрмортів
Призахідного  сонця.
Гілки  розмов  розростаються
До  дерева  близькості,
Яка  продовжиться  пагонами  однакових  снів,
Даруючи  відгомін  зустрічі,
Якій  варто  статись,
Але  не  нам  розвішувати  
Афіші  приїздів  спорідненості,
Не  нам  даровано
Дзвінок  і  гранатове  яблуко
На  подолку  шати
Тієї  навколо,
На  служення  невідомості,
Яка  поки  мовчить
(Ще  мертва),
А  відродження  своє  
Засвідкує  криком  -
Так  про  себе  заявляє  життя.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436125
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2013

Ріка-трансформація

Тебе,на  відміну  від  сотень  тисяч  жінок,
Не  годуй  стравою  із  вдалого  шлюбу.
Це  ж  який  егоїзм:
Вірити,що  хтось  принесе  на  руках  щастя
Та  дасть  випити  без  післястраху
Оп'яніння!

Ти  ж  шукай  його  у  собі,
Воно  зрощене  на  дні  милування
Культурою  сонних  міст  серця,
На  палітрах  яскравих  слів,
Що  несуть(не  тягнуть)хвости
Однооких  спогадів,
Бо  решта  їх-у  снах,
Які  ти  так  любиш  перечитувати.

Сьогодні  ж  дні  -  мов  об'єкти  для  цілопалення,
А  рештками  крові  жертовної  обмазана  ніч,
Але  я  не  роблю  з  цього  трагедію-афектацію,
Бо  ж
Надто  люблю  червоний  колір,
Цей  сяйвоцвіт  епохальних  ідей
Та  революційної  пристрасті,
Цю  кровозмінну
Власно-ріку-трансформацію.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435741
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2013

Нова Елоїза

Будь-яка  сповідь  тут  надто  недоречна,
Але  в  той  час,  коли  інші  кадили  чужий  фіміам,
Ти  дозволяла  пестити  свою  свідомість,
Тиху,  мов  вранішнє  сонце,  особливу,
Мов  іноземний  храм.

Я  не  маю  щиро  твоїх,  тобою  ж  вихованих
Речей-здогадів,
Але  мене  творить  заспокоєння
Через  тебе,дзеркальну,
Де  кожне  слово  свідкує  про  небачену  досі  істину,
Може,солону,  але,чується  мені,
Що  надгеніальну.

Проростає  зерно  кинутих  уламків  фраз.
Хочеться  ж  вірити,  що  жнива  будуть  не  марні,
Бо  ж  без  очікувань  немає  майбутнього  і  нас,
І  як  же  добре  втямити,  що  слово  "МИ"-
Не  часовтрата,  не  обезцінені  молитви  біля  порогів  ночі,
А  надособливий,  ніжністю  зрощений,  часом  вихований,
Щастекаркас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435736
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2013

Колосся привіль

Всі  священні  книги  
промовляють  одне  й  теж:
Що  Бог  є,  що  Він  милосердний,
Але  кожна  з  цих  перелистованих  
Чорнилом  туги  і  покор
Таємниць  приховує  ненависть
До  інших,подібних  зовні.
І  лишається  істина  надєдина-
Любов,
Де  твоє  щедросердя  ріже  руки,
Бо  ти  так  любиш  червоний  колір
І  боїшся  отрут  розлуки.
Скоро  зникне  усе,  я  знаю,
Все  мине  в  швидкоплинності  днів,
Які  все  натягують  ланцюги,
А  ти  думаєш,
Що  це  так  душать  невиплакані  сльози.
Я  ж  залищенцем  бути  не  хочу,
А  лиш  прагну,  щоб  вся  надєдиність
Розлилася  рікою  простовчинків,
Подієвістю  щирих  обійм,
Де  твоє  надлюдинне  колосся
Зачаровує  сонцем  привіль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435092
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.07.2013

Наче зірвані перестиглі яблука

Ці  люди  -  наче  зірвані  перестиглі  яблука:
Не  годували  власносвіт,
Тож  віддаватимуть  тепер  розчини
Істини  тихій  направду  землі,
Яка  стогне  під  шалом  пристрастей
І  морозним  стуком  сердець.
Стіна  ж  свідкує  про  наявність  Голови
Для  жертовного  розбивання,
Де  опісля  будуть  північні
Шляхи  до  небесних  висот.
Але  ореол  планетарності  приречений:
Творець  настільки  розчарований,
Що  не  лишив  і  пророка,
А  якщо  він  і  є,
То  -  глухонімий.
Подобі  ж  бо  з  невдячної  людини
Не  треба  краси  вчинків,
Їй  треба  милозвучність,
Нехай  і  брехливих  слів.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435000
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.07.2013

Різниця

«Найсуттєвіша  різниця  між  нами  пролягла  спустошеним  яром  між    колишніми  розмовами  та  оголеними  думками.  Вона  полягала  в  тому,  що  твоє  життя  –  діалог,  моє  ж  –  монолог  –  тупцювання  по  колу,  шукання  витоків  свідомості  серед  буденності,  одягання  в  першопричинний  сенс,  якого,  може,  насправді  й  нема.  Та  й  нехай.  Така  собі  самовтрата?  Самознаходження,  самовивільнення?
Єдина  істина  для  мене  полягала  в  тому,  що  є  дні  хороші,  гарні,  прекрасні,  розмальовані  у  фарби  насичення  від  світового  естетичного  задоволення.  Справді,  якщо  твої  вуха  таки  почули  голос  краси,  то  з  того  моменту  ти  вічно  шукатимеш    її  відгомін  або  ж  житимеш  спогадом  цієї  музики.  Ще  є  дні  гіркі,  мов  полин,  мов  самотній  вечірній  ореол  смутку,  який  мало  кому  личить.  Але  ти  вдягаєш  його,  немов  старша  жінка  міряє  вбрання  своєї  молодості.  Для  чого?  Певно,  щоб  пожаліти  саму  себе.  Певно,  так.
Мені  небагато  років.  Чи  в  мені  небагато  років?  А  скільки  чисел  міститься  в  тобі?  І  як  часто  ти  даєш  їм  вихід….»
Цей  лист  я    так  і  не  дописала,  бо  нота  настрою  змінилась.  Музика  диктує  свої  танці.  Та  й  обманювати  тебе  не  хотілось.  Тоді  б,  через  хвилин  п’ять  –  десять,  писала  б  не  я.  Хтось  інша.  
Мій  розпорядок  стрункий,  мов  дисципліна,  з  допомогою  якої  я  його  й  зростила.  По  –  щирому,  я  люблю  ці  розхристані  часопроводження,  де  простір  дає  змогу  для  думок,  їх  народження,  але  думати  мені  давно  не  хотілось.    Проте  стрункість  рухливих  дій  породжує  спокій,  до  якого  я  прагну.
Світ  подій  мене  не  так  цікавить.  Зате  він  дає  змогу  отримати  гроші.  Світ  вражень  –  це  мій  прихисток,  моє  джерело  серед  пустельної  спеки.
Сьогодні  я  зустрінусь  зі  своїм  новим  чоловіком  на  цьому  етапі  мого  життя.  Хочеться  або  упевнитись  в  доцільності  моїх  самотніх  вечорів,  або  змінити  думку.  Таки  друге.
Я  вдягаю  чорну  сукню.  Одяг  відповідає  моєму  світовідчуттю.  Зачіска  вільна,  як  і  мої  рухи.  Я  ж  до  нього  вже  звикла.  На  вулиці  сутінки.  Прохолодно.  Але  цю  температурну  орієнтацію  я  не  відчую  сповна,  бо  сама  не  буду.  Біля  мене  йтиме,  сидітиме  хтось,  кому  я  належатиму  кілька  годин.  Тільки  б  недарма.  
Виходжу  з  будинку.  Перехожих  мало,  не  дивлячись  на  вечір.  Зустрілись  ми  одночасно.  Пунктуальність  –  доречна  риса  будь  –  коли,  як  –  не  –  як.  Вберігає  від  розчарувань,  наявності  сподівань.  Так  вчишся  сприймати  людину  такою,  якою  вона,  по  суті,  є,  бо,  коли  чекаєш,  то  це  –  суцільні  здогади,  очікування  чогось  тобою  насадженого,  вигаданого.  Ти  йдеш  повільно,  виважено.  Ти  вже  не  молодий  чоловік,  а  визрілий.  Це  видно  твоєму  одязі,  поведінці,  реакціях.  Мало  що  тебе  дивує.  Мене  теж.  Чергова  спільність,  яка  дарує  мені  суто  жіночу  змогу  до  уявлянь  майбуття.  Ненавиджу  це.  
Ти  цілуєш  мені  руку,  дивлячись  при  цьому  прямо  в  очі.  Пасеїстичний  жест.  Мені  важко  втриматись,  щоб  не  посміхнутись.  Згодом  перечікую  цей  момент  по  –  справжньому  інтелектуальної  ніжності,  обіймаю  тебе  та  цілую  у  губи.  Так,  ніби  поспішаю.  Це  означає,  що  наприкінці  зустрічі  цілунок  триватиме  довше.  Прощання  ж  таки.
Сьогодні  вирішили  нікуди  не  йти.  Захотілось  блукати  містом,  щоб  знайти  себе  вдвох.
 Мій  чоловік  надто  сумний,  щоб  приховувати  це.  «Самотність?»-  питаю  я.  «Самотність»,  -  підтверджує  він.  Я  посміхаюсь  на  дні  душі,  щоб  не  зміг  побачити.
На  вулиці  не  шумно.  Вечір  теж  притих,  мов  стомлений  через  полювання  звір.
Ти  починаєш  розмову:  «Мені  вже  багато  років…..».  Я  ловлю  себе  на  думці,  що  в  мені  їх  ще  більше,  ніж  є  насправді.    Вік  надто  впливає  на  переконання,  бачення.
 Про  що  ти  питатимеш  далі  ,я  знаю.  Але  мені  не  хочеться  чути  цю  тривіальність.  
«Приходь  до  мене  завтра.  Надовго»,  -  шепочу  я.  В  слово  «назавжди»  не  вірю,  бо  воно  руйнує  найсильніші  почуття.  Це  ж  бо  клятва,  яку  часто  порушують.
Моє  звертання  може  здатись  банальним,  але  це  не  так,  бо  це  -  справді  важливий  етап  мого  життя.  Я  нарешті  зважилась  бути  щасливою.  
Твоїх  відповідей  давно  нема,  мої  запитання  втонули  від  неможливості  втілити  раціональність  в  полі  звернень.  Час  нашої  юнацької  ніжності,  моя  люба,  минув.  Листів  давно  нема,  де  павутинним  почерком  зазначений  був  колись  надто  важливий  відправник  –  ти.  І  тебе  біля  мене  не  існує  теж.  Тож  настав  час  пристрасті,  час  опори  на  силу  плеча,  яке  геть  відмінне  від  мого,  яке  ніколи  не  зможе  мене  зрозуміти,  але  яке,  я  певна,  любитиме  по  –  справжньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434979
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2013

Об'єднання

З  чужими  душами
Я-манекен  рухливих  махінацій,
Словесних  брехливих  нот.
Еге  ж  бо,розтрачування
Нікому  не  личить,
Бо  в  дні  грудневого  смутку
Мене  й  так  половина.

З  тобою  говорю  не  я-
Якась  недовідверта  щирість,
Що  прагне  до  словесних  обійм.

Це  і  є  об'єднання,
Коли  слово  лине  до  слова,
Спраглі  вуста  до  себеподібних.
Так  відмикаються  усі  ключі
Від  потаємних  кімнат,
Складається  найвищий  прояв  людськості-
Духовний  дуумвірат,
Де  я  ще  не  вимовила
Буквенну  власноістину,
А  ти  вже  чуєш  мої  думки.
Так,лиш  тобі  хочеться  говорити,
А  не  навпаки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434935
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2013

Запах снігу

Земля,планета,а  найперш-природа-
Фатальні  жінки.
Ти  живеш  серед  них
В  чуттєвому  осерді.
Тільки  ж  коло  двох  вір
Торкає  тебе
На  виднотіллі  твого  
Пораненого  духу.
І  він  все  вибирає,
Кого  ж  обожнювати
До  рівня  колінних  молитов-
Солодке  життя  чи  мученицьку  смерть?
Згодом  швидко  минає
День,  і  тягнеться    полином  ніч,
Щоб  настав  священиий  ранок
Для  народження  візерунків  твоїх  думок.
Так,зараз  літо,
а  повітря  все  одно  пахне  снігом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434732
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.07.2013

Причастя

                                                           Їсти  тіло  Бога  –  не  насолода,
                                                           А  виразний  тотемічний  жест.
                                                           Його  винно-невинна  кров  –
                                                           Розрада  моїх  полонених  вуст.



Всі  Мартіни  Ідени  чомусь  прямують
Від    практики  до  теорії.
І  тому  вони  й  нещасливі,
А  чи  в  щасті  ти
Від  ступання  шляхами
Американської  автобіографічності,
Обожненні  священної  злиденності,
Що  ніяк  не  сутулить  твій  шлях,
А,  перерізаючи  відлік  до  псевдоцивілізації,
Дарує    істинну  путь.

Символізація  звичних  речей
(цига’рки,  витриманого  віскі)
Не  змінює  їх  суть,
Бо  Христос  нині  теж  символ
В  очах  еклектично-свідомих  людей,
Але  ж  у  Нього  по  -  справжньому  вірять
Й  сьогодні.

Хто  іде,  не  можна,  щоб  не  прийшов.
Але  страшно  на  фініші  побачити  очі  голодної  безодні.
Зате  abyssus  abyssum  invocat.
Так  ти  бачиш  своє  відображення
В  перевтілених  від  сліпоти  дзеркалах,
Які  гинуть  від  недоспраги  вбирання
Поранених  лиць.

Я  слідкую  за  твоєю  неодмінною  свідомістю
По  масштабах  прочитаних  книго-людей-дорого-полиць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434010
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.06.2013

Дзво'ни

                                                           Але  хіба  самотність  не  ворота  також?


Зимове  приборкання  
Плоті    і  волі  як  символ  твоїх  покаянь.
Мовчки  ступає  тіло,
Душа  ж  витає  десь  далі.
І  ці  прадавні  віддалення
Збудували  каркас  філософії,
Засудили  на  вічність  смерть.

Я  ховаю  тебе  у  теплі
Щойно  породженого  снігу.
Тільки    синіють  вуста,
А  розмови  покрились  плямами.
Я  ж  все  вірила,
Що  живий,
Поки  люди,
Йшовши  з  храму,
Не  промовили:
«Дзво’ни  б’ють.
За  кимось».

Б’ють.  І  не  вони  лише.
Не  за  кимось.  А  й  мене.
І  я  вже  –  без  духу.
Не  індивід,  а  розтілення.

Ці  повороти  долі  з  погордою
Приносять  в  обіймах  старість,
Що  приходить  з  новими  тріщинами,
Руйнуючи  думку,
А  не  вже  тліюче  тіло.

А  потім-марнославна  розталість
Твоєї  хиткої  істини,
Яка  не  стрималась
І,  накинувши  уявного  зашморга,
Упала  зі  стільця.

Я  ж  тоді  пам’ятала  лиш  місяць  і  сніг,
І  тузі  моїй  тваринній  не  було  все  кінця,
Бо  я  нею  впивалась,
Як  всі,  кому  віками  накидали
Брехливий  естетизм  у  таких  речах,
Які  треба  виполювати,
Мов  навалу  зі  слів-іноземців,
У  рідній  мові.

Відтепер  відбиток  щастя  на
Усміхненому  обличчі
Пророкує  безумство,
Маловір’я  та  
Юродиву  проникливість,
Що  пророцтва  приносить
З  шепотінням,
Яке  скиглить  за  щойно
Вимовленою  правдою.

Я  чекала  на  тебе  так  довго,
Що  згубила  себе.
О,  мені  вистачило  б  і  одного
Гостя,
Але  я  вже  не  маю  дому.

Тільки  ж  дзвони  б’ють.
І  все  за  кимось,
Коли  інші  (живі)
Прямують  додому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433820
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2013

Духовні стигмати

Винагородою  тобі  буде  Царство  Небесне.
О,  там  стільки  блаженств,
Що  Босху  і  не  вірилось.
Проте,щоб  втрапити  саме  туди,
Треба  скласти  офіру  з  себе,
Створити  гекатомбу  з
Власних  нутрощів  –  пристрастей,
Спалити  потім  сотні  прихистів
З  віддалених  мрій  та  солодких
Спогадів  –  розтрачень.
Найголовніше  ж  треба  мати  зрощені  небеса
З  непідвладної  нічому  людському  віри.
Любов  же  твоя  забезпечить  вдалу  подорож
Верблюду  крізь  вухо  голки,
Зате  ти  будеш  багатим  Крезом,
А  може,  перетворишся  згодом  в  Мідаса,
Вип’єш  тваринної  крові  і  загинеш.
Поки  ти  готуватимешся  до  зборів
Валіз  –  залежностей,
Які  знищиш  на  голодному  полі,
Я  привчатиму  тебе  до  священної  бентежності,
Приборкуватиму  силу  твоєї  уяви  і  волі,
Бо  вони  справді  утворюють  надто  власний  тобі  світ,
Який  завжди  було  заборонено  мати.
Так,  сила  гріха  в  насолоді,
Але  і  в  тебе  проявляються  духовні  стигмати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433446
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2013

Якось згодом

       Після  грози  природа  прагне  закохати  в  себе.  Вона  така  розбурхана,  розхвильована,  розніжена,  пробуджена.  
Сьогодні  неділя.  Мені  нікуди  піти.  Я  сиджу  сам  і  складаю  подумки  свої  досягнення.  Так,  людина  надто  егоїстична,  залюблена  у  свою  внутрішню  суть,  яка,  на  жаль,  часто  схожа  на  пустку.  Але  свою  діру  величиною  з  Бога  я  все  ж  заповнив  не  тим,  чим  треба  було.  Так,  я  успішний.  Я  забезпечений.  Проте  ці  атрибути  «сучасно  -  досконалого»  чоловіка  мені  не  потрібні,  бо  моє  найбільше  досягнення  –  це  ти.
Через  свою  самотність  я  люблю  сидіти  біля  вікна  будинку  і  спостерігати,  як  всі  кудись  йдуть.  Всі  поспішають.  Я  вмощуюсь  зручніше  і  пишу  подумки  новий  роман  зі  своїх  спостережень:  «Молода  жінка  йшла  додому.  Хоча,  ні.  Звідки  мені  знати,  куди  вона  йшла.  Проте  йшла.  Цього  достатньо.  На  її  обличчі  залишив  свій  відбиток  сум.  Напевно,  з  кимось  посварилась.  Розлучилась.  Когось  втратила.  Чи  й  себе  теж.  Пройшовши  кілька  метрів,  та  дібравшись  до  зупинки,  жінка  закурила.  Я  не  люблю,  коли  краса  так  нівечить  себе.  Але  лише  в  таких  випадках  пахне  вже  не  тютюном,  а  самозапереченням,  перенесенням  пристрасті  на  щось  інше.  На  видовжені,  немов  пальці  піаніста,  цигарки.  Вона  курить  повагом,  довго.  Певно,  розтягує  задоволення.  Мені  стає  приємно.  Хочеться  обійняти  її.  Але  ми  ще  надто  чужі  для  цього.  Згодом  під’їжджає  автобус.  Вона  викидає  недопалок  на  землю,  не  у  смітничку.    Я  відчуваю,  як  на  ньому  гинуть  сліди  її  подиху,  як  майорить  колір  її  губної  помади.  Жінка  сідає  у  транспорт.  І  їде.  Можливо,  я  більше  ніколи  її  не  побачу».
Так  надходить  вечір  моїх  вихідних.  Знаю,  що  варто  було  б  згадати  і    про  минуле,  але  мій  сум  доїсть  усі  згадки  про  тебе,    тому  в  мені  все  окликається  наше  «якось  згодом».  Якось  згодом  я  напишу  подумки  роман  –  епопею  про  тебе.  І  зустрінемось  ми  теж  «якось  згодом»  (так  тоді  говорила  ти).  Я  вперто  у  це  вірю,  хоч  минуло  вже  цілих  чотири  роки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433224
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.06.2013

Ніщо в порівнянні з

Про  життя  вона  говорила
Виключно  мертвими  мовами.
Напевно,  боялась  напіввартісних  слів,
Тому  обмежувала  їх  до  вже  невідомості.
Інші  слова,  вилиті  на  відстані
Телефонних  розмов,
Розривались  від  недовтіленої  ніжності,
А  постать  твоя  через  сито  марень
Розчинялась  у  шухляді  спогадів,
Яка  ніколи  не  зачинялась  до  кінця.
Хай  би  що  не  траплялось  на  островах
Твоїх  відвертих  думок,
Але  всі  пакти  миру  
Після  кривавої  війни  –  ніщо
В  порівнянні  з  твоїм
«Ти  мені  потрібна».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433140
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.06.2013

Мовчання

Навколо  людини,  що  спить,
Протягнута  нитка  годин.
Дзигар  грається  в  Бога,
Бо  хоче  забути  про  свою  минущість.
Бельгійська  віддалена  кров  
Обертається  на  долівці
Твоїх  вироджених
Умінь  любити  і  прощати.
A  зараз  ти  вчишся  мовчати,
Щоб  зловити  той  відгомін
Колишньої  святості.
Ти  і  не  твориш  уже,
Бо  всяке  мистецтво  зображує  слово.
Так,спочатку  було  воно.
А  тепер  ти  надто  мовчиш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433137
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.06.2013

Молитовник

Вперше  про  Нього  мені  розповіла  матір.  Вона  ніжно  куйовдила  моє  неслухняне  волосся  і  розповідала  про  «Бозю-вседержителя»,  який  любить  всіх  нас,  але  й  разом  з  тим  може  карати.  Тоді  я  втямив,  що  від  «любові  до  ненависті  -    один  крок»  –  це  світова  аксіома,  надто  вартісне  твердження,  яке  не  треба  й  заучувати.
Коли  мати  померла,  я  втратив  той  імператив  з  ніжності,  всеохопної  віри  і  терпіння.  Ця  людина  була  моїм  вірним  пристанищем  у  просторі,  надією,  вірою,  любов’ю.  Жінок  у  мене  завжди  було  багато.  Але  я  не  навчився  любити  жодну  з  них.  Мабуть,  тому,  що  любив  їх  усіх.  Але  любов  до  жінки,  що  народила  мене,  була  сакральною.  Як  можна  нівелювати  віру  в  святість  такого  почуття,  яке  приймає  тебе  таким,  яким  ти  є,  бо  воно  тебе  і  створило;  тому  твоє  життя  –  це  найсвятіші  рудименти,  прояви  його?
Вона  перед  смертю  була  втіленим  в  людині  спокоєм,  релігійним  теплом,  без  краплі  фанатизму.  Єдине,  що  заповіла,  сказала  перед  тим,  як  відправитись  у  вічну  мандрівку,  вміщувалось  у    кількох  словах:  «Шукай  Бога.  А,  як  знайдеш,  не  загуби».
Минув  рік  після  смерті.  Час  розгладив  усі  зморшки,  я  вливався  у  звичний  ритм,  але  безсонні  ночі  нагадували  про  останні  слова.  Дійсно,  щось  важать  –  таки  перші  і  останні  слова.  Вони  врізаються  наріжним  каменем,  який  не  викинеш  на  роздоріжжі  спогадів.  Вони  просто  приростають  в  тобі,  стаючи  духовним  органом  та  опорою.
Я  захопився  вивченням  релігій.  Але  це  викликало  у  мене  сум’яття  і  сумніви:  у  кожної  релігії  її  Бог  мав  відмінні  від  інших  риси.  Я  ж  думав,  що  Абсолют  є  однобоким  та,разом  з  тим,  всеохопним.  Згодом,  я  почав  відвідувати  різні  храми.  В  деяких  я  чув  спокій,  в  деяких  наростання  незадоволення  від  усвідомлення  обмеженості  прихожан.  Мене  вчили,  що  суть  людини  –  у  осягненні  щастя.  Якщо  воно  –  в  обмеженнях,  то  я  не  вірю  в  таке  щастя.
Через  рік  я  почав  подорожувати.  Так  перетворився  на  пілігрима,  який  чогось  шукав.  А  чого  –  й  сам  не  знав.  Зрештою,  саме  тому  й  подорожують,  бо  шукають  щось  чи  втраченого  себе.
Я  відвідав  найвідоміші  святі  місця,  общину  Тезе,  де  люди  говорили  різними  мовами  ,але  про  одне.  Там  відзначив  ще  одну  істину:  для  втілення  змісту  мова  не  має  значення.  
Але  я  все  не  знаходив  Бога,  хоча  й  чекав  на  Нього.  Можливо,  це  було  богохульно,  по  –  людському  зверхньо,  бо  внутрішнє  усвідомлення  шепотіло,  що  Його  шукаю  для  того,  аби  нагадати  собі  ще  раз  віруючу  матір,  образ  якої  розпливався  все  більше  і  більше  з  часом.
Через  місяці  я  опинився  на  березі  моря  Франції.  Море.  Ця  тягуча  водяна  вічність,  яка  розраджує,  вбиває,  виносить  гнів  прибоєм,  забирає  біль  відпливом.  Я  сів  на  піску  і  почав  милуватись  заходом  сонця.  Погодьтесь,  приємніше  милуватись  ним,  коли  є  пейзаж,  доповнення  до  картини.
Через  хвилини  відчув  дитинний  солод  задоволення  від  спокою  в  собі.  Мене  розбудив  крик  чайки,  що  пролітала  повз,  та  бурмотіння  старої  жінки,  яка  сиділа  на  відстані.  Обличчя  її  було  таким  мирним,  аж  святим.  Я  не  хотів  порушувати  цю  мить,  тому  дочекався,  поки  вона  завершить  свій  ритуал.
Вона  шепотіла  щось  дуже  довго,  але  мені  від  того  ставало  ще  краще,  спокійніше,  щасливіше.  Я  почав  плакати  і  довго  не  міг  зупинитись.
Через  півгодини  вона  підвелась,  ще  з  хвилину  постояла,  вклонилась  заходу  і  пішла  в  інший  бік.
Я  наздогнав  її  і  запитав  на  ламаній  французькій:
-  Пані,  що  Ви  робили  протягом  години?  Я  розумію,  що  неввічливо  таке  запитувати,  але  я  конче  мушу  це  знати.
Вона  посміхнулась  і  спокійно  сказала:
-  Я  молилась,  юначе.  Просто  молилась.
Я  був  здивований  і  навіть  розчарований.
-  Просто  молились?  До  моря?
На  обличчі  жінки  з’явилось  тихе,  мудре  здивування:
- Так.  Я  просто  молилась.  До  цього  моря.
Я  хвилину  постояв  і  знов  продовжив  своє  дитяче  розпитування:
-  А  хіба  ж  можна  молитись  до  моря?  Це  якось  пантеїстично.
Вона  добре  зрозуміла  мене.  Почекала,  поки  тиша  набере  оберту,  і  сказала:
-  Так.  Адже  море  теж  молитовник,  воно  свідчить  про  Бога.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432891
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2013

Якщо

(Любов-амор.
Любовомор)

Стискання  клапанів
Внутрішньої  свідомості,
Що  назовні  -  видиво
Твоїх  віршових  обійм.

Час  минає,
Оголюючи  нас,
Знищуючи  всі  маски,
Всі  недовідверті  слова,
Що  прокльонами  
Випльовуються  звечорнілими  слізьми.

Якщо  людині  випаде  
Можливість  помучити  себе,
вона  її  не  омине.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432880
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2013

Мальте

Ти  вже  писав  мені,
Що  бути  любленим  означає  згоряти.
Так,  ти    горів,
А  я  світила  невичерпною  оливою.
Потім  блудним  сином  
Скитався  ти  по
Розгромах
Невзаємних  місцин.
І  тоді,  в  час  зимового  реквієму,
Коли  кожна  вулиця  оплакувала  свою
Нетривалу  смерть  
(Її  надто  швидко  забули),
Ми  
В  навальний,
Розпачливий  час
Творили
Поцілунок  примирення  двох,
Що  слугував  лиш  знаком  для
Уважних  довколишніх  вбивць.
Коли  ж  йдеш  
Духовно  від  мене,
Коли  новий  доторк  не  будить  тебе,
Я  відпускаю,
Мій  блудний  сину,
Щоб  жити  в  передчутті  твого  
вічного  повернення,
Щоб  малювати  в  уяві  
Твій  розхристаний  
Дорогою  дух,
Щоб  плекати  тінь-відпочинок  для  нього
З  моїх  стишених  ніжністю  дум,
Бо  така  наша  доля:
Бути  любленим-проминати,
А  любити  –  тривати,
Щоб  світилась  вічністю  олива  
Невичерпності  людських  почуттів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.06.2013

Між символів

Я  між  символів  люду
Кручусь,  мов  корабель.
Надто  п’яний.
Аж  тривожно.
Бо  самотній  день,
Без  тебе-самотній-день.
Тому  і  сутужно.

Співдружність  наших
Буквених  півкуль.
Ти  цифрами  нанизуєш  пророцтва.
А  я  все  –  нуль,
Безвладний  нуль,
Щоб  долинути  до  всесвітнього  облудства.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431947
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2013

Жінки

Розніжене  лоно  для  духовних  утіх,
Уламки  розмов,
Що  свідчать  про  кістяк  істини,
Яка  в  шафі  віддалених  здогадів  припадає  пилом,
Бо  страшно  тобі,
Моя  богородице,
Оновити  своє  джерело.
Ти  знаєш,  з  нього  щодня  п’ють  нові  люди,
І  ніхто,  крім  нього,
Не  приносить  тобі  свій  післясмак.
Ти  ж  кидаєшся  в  простір  
Невдалих  обійм,
Які  душать  отруєним  змієм,
Поки  ти  не  визнаєш  –  Так,
Це  було  все,
Заради  чого  я  жила,
А  що  буде  після  –
Навіщо
Ці  надзайві  думки,
Якщо  всі  знаєш,
Що  й  наднавпаки  
Розляглися  над  тілом  узлісся,
Обумовленого  суттю  над’яр’ям.
І  твоє  окривавлене  простирадло,
Що  свідкує  про  післянаслідок  
Твого  вічного  віддавання  себе,
Моя  жінко.
Потім  сутінки  
Вимиють  ніжність.
Згодом  речі  заповнять  багаж.
А  вся  сутність  вистигла,
Мов  зимовий  вечір.
І  я  промовлю  тобі:
«О,  жінко,
Як  же  страшно,
Що  знищена  молодість,
Як  же  гірко
Цілувати  ці  губи,
Що  свідкують  тріщинами  про  позакровний  досвід,
Про  любові  новітні,
Що,  мов  дослід,
Роздирали  тебе  навпіл».
Потім-попіл  на  дно
І  постріл.
Він  любив  тебе.
Надто  сильно.
І  тому  й  не  посмів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431941
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2013

Настрій-ніч

Чого  ж  тобі  хочеться,
Одинока  причино?
Розчинених  навстіж  вікон,
Зашморгів  із  натягнутих
Болем  обійм?
Вилицясті  жінки  таки
Знають,
Що  краса  їх  виллється
З  першою  радістю
Народження  синьоокої  дитини,
Випещеної  через  ніч-любов,
Яку  ти  пам’ятатимеш  все  життя.
Зробиш  з  неї  капище,
А  жертвами  будуть  –  самотні  дні.
Правда  ж,  після  шоколаду  іншого
І  не  хочеться?
Але  в  мені  повторами  майорять
Твої  загорнуті  в  простирадло  
Чуттєвості  слова.
І  чиєсь  «не  дорівнятись»
Випалене  вже  на  поверхні  свідомості.
Я  його  притоплюю  на  дно,
Але  воно,мов  потопельник,виринає  нагору.
Йому  теж  хочеться  трохи  світла?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2013

Авів (повінь)

Дозріваюче  колосся  жититься.
Жити  ж  хочеться,як  -не  -як.
Припливо-відпливи  розмірено
Прагнуть  (все  ж)  підтопити  маяк.

В  безмежжі  твоєї  свідомості
Є  крадені  морем  ходи,
І  все  ж  я  боюсь  невідомості,
Що  обмащена  в  стихію  води.

Мерехтіння  паралелей-звернень,
Де  висота  зачаровує  дном.
Я  ж  найбільше  боюсь  надщерблень,
Бо  лиш  вони  дихають  злом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431477
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.06.2013

Едомове полум'я

Твій  останній  доторк  згорнувся  у  вигляді  спогаду.
Сонце  набрало  рис  нерозтраченої  повені,
Що  едомовим  полум’ям  розсікає  небо  на  два.
Схил  зеленостиглих  доріг-краєвидів
Шепoче,  що  ТАМ  можна  стріти  тебе.
Тільки  ж  час  ріже  болем  по  серцевині  мого  дерева,
Яке  спрагле  за  шепотінням  рідних  вітрів.
Недоречність  моїх  змарнілих  обмежень
Відтінюється  тільки,  коли  поряд  ти.
І  от  нівелюються  в  мені  всі  суспільні  догми,
Все  нав’язане  зарозумілими  людьми.
Казали,  що  живуть  тоді,  коли  мислять.
А  я  ж  живу  лиш  тоді,  коли  чекаю
На  прихід  довгожданної  чарівливої  весни,  
Яка  сипле  морозним  трепетом
У  кольорі  твоїх  дзеркал  душі.


**Едом-червоний

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430689
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2013

Еліезер

В  день  мого  утиску  я  тебе  запитаю  про  мир.
І  запитуватиму  все  вчора  і  позавчора.
Еліезер,  гершоме,
Еліезер.
Мигдалем  перестиглим  зорять  твої  очі.
Покаяння  –  найперша  ця  музика,
Яку  чув  ти,  сповитий  трепетом
Не  розспіваних  сяйвом  пісень.
Міста  оточують  себе  міфами,
Бо  сподіються  на  нові  дні,
А  міф  оточив  тебе  собою.
Йому  так  хочеться,
Щоб  ти  не  розтратив  Вічність.
Тож,еліезер,мій  гершоме,
Еліезер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2013

IHWH

Дзвін  твоїх  перелицьованих  молитов  
Чується  в  душі,
Мов  гул  натомленого  сумління
На  дні  зосередженої  совісті,
Яка  хворобливо  озирається  все  назад.
Лиш  тому  тобі  страшно.
Що  ти  бачиш,  коли  думаєш  про  завтра?
Як  плачеш  ти,  коли  уявляєш,
Що  його  не  буде?
Гортанний  призвук  твоєї  священної  
Мови,
Яка  на  тілі  поранених  сторінок
Свідкує  про  твоє  існування,
Твою  неминущість,
Що  доведена,  виписана
На  тлі  зчорнілих  епох.
Дванадцять  твоїх  колін,
Що  вже  розпорошені,
Як  і  десятинність  твоїх
Звернень  на  плитах,
Які  непорушно  тримав  необрізановустий,
Вуста  якого  потім  надривались  в  полі  звернень.
Проте  зараз  ніхто  не  слухає.
Все  мовчить.
І  ти  часто  теж.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429751
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2013

Солод розтрачень

Цей  тягучий  солод  твоїх  святих  розтрачень,
Що  лягає  непримиренним  спогадом
І  на  мою  душу.
П’ятикнижжя  твоїх  історій,
Які  мають  ознаку  багатозначень,
Послідовність  яких  я  не  порушу.

Ці  недоказані,  над  прірвою  чуттєвості  слова.
Вони  вчать  мене  пояснювати  ставлення,
Цінувати  дати  наших  побачень.
Я  п’ю  цей  солод  святості  твоїх  думок,
Які,як  і  ти,мають  сотні  значень.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429007
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2013

Або розум, або петля

«Або  розум,  або  петля!»  -  
Намолюєш  ти  слова  –  стигмати.
А  я,  проживши  вже  третє  життя,
Розумію  –  юнацтво  твоє  
Скоро  зникне,  відлетить  вітром,
Оніміє  під  вагою  самотніх  розчарувань.
Твій  павутинний  почерк,  витончені  букви,
Стежками  наївних  слів  рояться  твої  любовні  листи,
Які    ти  через  рік  –  два  ховатимеш,
Мов  спогад  і  осередок  сорому,
Який  геть  суперечить  твоїм  зрощеним  небесам
(Хоча  вони  ще  дещо  штучні).
Ти  визріла,  мов  екзотичний  плід,  
В  оранжереї  усамітнених  дум,
Колосся  нерозтраченості,
Де  ти  мовчки  смакувала  свій  естетичний  сум.
Я  ж,  дивлячись  на  тебе,
Оцінюючи  схил  твоїх  блідих  вуст,
Жалкую  про  те,
Що  я  не  чоловік,
Що  не  зможу  відчути  ту  мить,
Той  розпач  від  тебе  –  нерозуміння,
Який    міг  би  створити  епічне  полотно
У  вигляді  почуттів  –  мазків,
Літер  –  посилань,
Скульптурних  монументів
У  вигляді  наших  невмілих  рукостискань.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2013

Осіннє листя в дзеркалі

Осіннє  листя  в  дзеркалі  калюжної  води.
Немов  зорі  на  землі,
Далекий  відгомін
Існуючих  розмов.
Місто  вночі  схоже  на  кота:
Хиже,  спрагле  здобичі,
Гнучке,  мов  еквілібристичний  тон
Стишених  слів
Людей,  що  дивляться  в  різні  боки,
Але  ще  здатні  на  повагу.
Мої  почуття  натягнуті,  мов  струна:
От  –  от  обірвуться,
А  з  ними  –  можливість  чути  тебе  за  сотні
Кілометрів.
Я  п’янію  від  місяця.
Тільки  його  трунок  не  гріє  –  
Схолоджує.
В  тебе  ж  надто  гострий  розум.
Аж  страшно  порізатись,
Бо  я  так  і  не  вмію  заживляти  свої  рани.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428084
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.05.2013

Згоряння

Я  згоряю  зі  старінням  надій,
Які  не  схильні  до  відродження
Минулих  якостей.
Бо  міняюсь  я,
Тож  піддаються  змінам  і  вони.
Я  дивлюсь  на  світ
Через  сині  окуляри.
Крізь  них  все  пливе,
Мов  океан
Безмежжя  і  натруджених  дум.
Скільки  частин  себе  я  ще  віддам,
Щоб  почути  марнослав’я
Не  тобою  надуманих  слів?
Твоя  ж  суть  осушена,  
Мов  жменя  покинутих
І  вже  старих  слив.
Моя  суть  надщерблена,
Мов  чашка,  з  якої  ніхто  не  п’є.
Зате  ти  чомусь  відсутня,
А  я  все  ще  є,
Поки  дощ  має  схильність
До  очищення  вікон  людських  душ,
Поки  в  людях  є  імператив,
Що  перед  обличчям  гріха
Вмовляє:  «Ані  руш!».
Але  дзеркала  теж  старіють  –  
Все  піддається  владній  добі.
А  я,  щоб  виростити  з  насінини  дерево,
Піддавалась  тобі.
Тільки  мене  вжалила  потала  марнот,
Що  іскрилась  сміхом  твоїх
Пасем  –  змій,
Які  обплітали  все  моє  бачення,
Розтрачували  юність  моїх
Неквапливих  мрій.
Так!  Літо  тобі  до  лиця.
А  я  зимію  в  стужі
Твоїх  необережно  –  кинутих
Думок,
Які  щоразу  змушують  мене  ненавидіти  людські  слова
Та  бачити  в  обіймах  недолугий  курок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427896
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2013

Рівностеп (пристрасть)

Рівностеп  твоїх  роз'ятрених  переживань.
Мерехтіння  могильного  волосся
Зі  стрічкою  юних  надій,  ще  живих  мрій.
Під  накриттям  зі  своїх  зболених  очей
Ти  спостерігаєш  відчужений  від  самого  себе  ж  світ.
Так  минають  рівнодні,  рівнохвилини.
Тобі  все  рівне.  Все  рівно  на  мить,
Яка,  нібито  щось  змінить.
Бо  все  проминає.  
Оскаженілими  променадами
Ти  пізнаєш  людей.
А  місто  все  дихає.
Стогне  під  шалом  твоєї  пристрасті,
Яке  тече  іскрами  з  твоїх  
Голодних  губ.
Тобі  треба  мало.
Тільки  б  відпити.
Тільки  б  відчути  на  смак  його  слово.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427772
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2013

Долина (Сильвія)

Так,Сильвіє,в  тій  долині  так  
лунко  кричать  поїзди,
Як  на  гак  почеплені  душі.
Чоловіки  ж  все  п'ють  кров  
з  нещасних  жінок,
Позбавляючи  їх  можливості
Внутрішніх  зрушень.
Лазар  -  жінка  -  уособлення
причинної  туманності,
Що  все  плаче  в  полоні  ідей.
Тільки  ж  ти,мила,бійся    досконалості,
Бо  вона  не  здатна  народити  дітей.
Платівка  часу  ж  дограє  мелодію
тупцювання  по  колу,
Де  вихід-  це  вибір  між  бути  чи  не  бути?
Але  бути  -  це  доживати,  
а  не  бути  -  себе  проминути,
І,  мов  Офелія,  вічно  пливти
По  річці  хаотичних  і  сліпих  пісень.
Ти  все  думаєш?
Не  думай!
За  нас  все  вирішить
Останній  день.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427169
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2013

Stand to the hurt

Вечір  розстилає
Дорогу  до  істини.
Ніч  рахує  пройдене,
А  день  стирає  все.
І  ти,мов  Тантало-Сізіф,
Чуєш,п'єш  муку  всепочатку
Без  присмаку  всезавершення.

Головне-це  стояти.  Вистояти.
В  собі.
Обвітрені  ж  душі,
Спраглі  очі,
Запеклі  бої  думок
З  клеймом  "самопрограш"
теж  вартісні.

Головне-це  стояти.
Вистояти.
Залишити  слід  у  прогірклій  собою  ж  добі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426427
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2013