Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
Адреса
Поштова скринька, обідрана фарба,
від неї залишилися навряд чи сліди,
щоб зрозуміти номер – треба знати китайську грамоту.
Останній поверх. Два вікна – перше
на вулицю, друге на стіну будинку –
з пожежними сходами, без сходинок.
Поверхом нижче живуть негри,
а під ними індуси. Емігрантський квартал.
На ящику – Mazecky – і хтось
з місцевих дітей підписав – «bitch».
Дверці відірвані, на підлогу впали,
лампочка догорає мерехтячи і
лише червоний маркер криваво
поблискує і грає літерами «bitch»…
15 липня 2006 р.
Ранок після цунамі
Всю ніч за вікнами шумів океан, хвилі танцювали дикі танці,
так що чиїсь стрибки на майдані – це вам дуже тихо і спокійно.
Всю ніч океан говорив, хвилювався,
хотів достукатися до наших вікон і за ними
закритих сердець. Але були глухі, нічого не чули,
нікого не бачили, ми мовчки кидалися уві сні,
прагнучи вирватися з обіймів сну і страху.
Ліжко нас душило, нам було жахливо і ми
чекали ранку і ранок прийшов. Хвилі відступили,
океан стих і тепер заспокоєний, поволі,
хвиля за хвилею, підкочувався до берега,
а потім так само тихо з величним спокоєм
відкатувався назад. Лавки впали, урни розбилися
і усюди валялося сміття. Я швидко поїв і
пішов шукати Джона, його ніде не було,
на його матір була в барі на пляжі,
вона прибирала сміття, принесене хвилею,
я запитав, де Джон, а вона говорить,
що він десь прибирає, помовчала,
я збирався піти, а вона говорить,
що океан як маленький Джон, несе всяке сміття –
той теж, коли був дитиною, тягнув додому всякі непотрібні речі.
Я сказав, що буває, попрощався і пішов до океану,
я побачив Джона – він прибирав сміття,
до нього було неможливо дійти,
старе бунгало руйнувалося, вітер розкидав його дошки –
я помахав йому рукою, він мені закричав щось радісне і веселе,
я відповів, він засміявся і зник за купою сміття.
Негр і японка безглуздо дивилися на нас,
не розуміючи ні слова, вона звала його в океан,
а він говорив, їй, що вона сука і дурка і
що вона йому набридла. Мені було неприємно,
я пішов збирати речі, зібрав і пішов на автостанцію,
автобус спізнився на півгодини, водій-негр говорив,
що було складно доїхати, я сів і ми поїхали,
радіо повідомляло, про те, що у Флоріді
зруйновано декілька будинків, немає електрики і зв'язку,
за цими словами не було видно гір сміття
і неможливо було відчути важке дихання
океану, що тільки знашов спокій…
13 липня 2006 р.
Джон Стасюк розказує свою біографію
Мене звуть John Stasiuk і я, як говорять американці,
of Ukrainian heritage. Коли я народився?
Сам напевно б ніколи не взнав,
не здогадався і не пригадав, але батьки сказали,
що я народився в 1960 році, взимку,
тоді вони жили в Бостоні і було так холодно,
але тепер вони живуть у Флоріді і думають,
що якби ні я, то вони вже давно б забули і
не згадували цей холод. Говорить,
що ходив я в дві школи – в американську,
державну, там його однокласниками
були ірландці, євреї, італійці, мексиканці, росіяни і
в недільну, куди ходили одні українці.
Літні табори, пісні біля багаття і постійні
розмови про стару батьківщину.
Говорить, що він тоді і уявити собі не міг,
що колись туди з'їздить.
А потім дитинство кінчилося, була армія,
Тихий океан, потім він повернувся додому,
поступив в університет, але зрозумів,
що цього йому не треба, виїхав в Огайо,
потім жив у Вісконсіні, тинявся по країні,
туди-сюди, туди-сюди, шукав порятунку
від нудьги спочатку у Венесуелі, а потім в Чилі,
але там йому не сподобалося,
потім помер батько, він повернувся до матері,
вони продали старий магазин,
який, щоб вижили, заснували ще батьки батька
під час Великої Депресії. Потім
він одружувався, дружина виявилася дуркою і блядю,
кинула його, виїхала разом з сином,
він тепер у Веґасі, а ця сука садить
його на автобус і він сам приїжджає, до батька,
а йому тільки вісім років, хлопчик хороший,
минулого року навчився читати – бабуся
на нього тепер не нарадується,
все ходить і декламує: «Була весна»,
а я думаю, яка на хер весна, тут не ясно,
який сезон – жара і обпалюючі дощі.
Тепер Стасюк живе у Флоріді,
спілкується з людьми, ходить в місцевий клуб –
говорить, що йому подобається, багато пише, мало видається,
кому цікава вся ця українська нісенітниця,
де складно зрозуміти, що правда, що було, а чого не було.
От так він і живе, тільки нудно, буденно нудно,
життя монотонне і одноманітне. Мати часто хворіє,
скоро помре, він вже змирився, але де він
тут знайде католицького священика,
який би говорив українською – доведеться
звати якого-небудь мексиканця. Таке життя,
не зрозумієш, говорить, добре або погано,
якось швидко все проходить, нічого не залишається,
тільки пам'ять, як колишня дружина, постійно норовить
піти, втекти кудись далеко, на Тихий Океан
в ті дні, коли він був молодий і наївно вірив,
що стане письменником…
13 липня 2006 р.
Нічні talk
Ми сиділи, пили пиво і їли якусь мерзоту,
він палив, а я просто дивився убік, океану,
говорю, круто тут у вас океан, а
в Україні немає океану,
там тільки море є, але дуже брудне,
а він відповідає, що був в Україні минулого року,
їздив туди, де жили його предки,
і справді немає там ніякого океану,
а море дуже неприємне. Тільки степ широкий,
земля родюча і діви красиві.
Ми так сиділи базікали, пили пиво,
на шостій пляшки нас дійшла якась жінка,
вона чує ми говоримо українською,
вона нам теж говорить:
«Ти, синок, йди спати і Ви теж йдіть, втомилися».
Погода яка недобра, бабуся, говорить,
розказувала, що коли жила в Львові
там був сильний дощ, всіх залило і
дахи руйнувалися, давно, говорить, це було,
а може і не було. Ну, ми встали, він прибрав
в барі, я пішов в номер, я бачив як вони йшли,
він її підтримував, вона запитала, його, хто це,
а він говорить, що земляк, а вона,
бачиш як добре, що я тебе навчила мові,
ми завжди тепер, кого зустрінемо,
можемо поговорити з ними.
Він відповідає, дякую тобі мама, і додає,
що я буду через тиждень в Україні.
А вона говорить, що вже майже нічого не пам'ятає.
Вони так і йшли і говорили, а я ввійшов до себе,
ліг і відразу заснув, хвилі били берег,
я чув гуркіт і рев океану, який будив
мене і знову співав мені колисанку і
тоді, я пошкодував, чому
стара Батьківщина – це не океан…
13 липня 2006 р.
Самотній бар на побережжі Флоріди
Я сидів в барі і пив пиво,
я спізнився на автобус і зняв номер в чистому,
небагато брудному, мотелі, придорожній забігайлівці
на околиці цього містечка. Я відніс речі в номер,
закрив його ключем і тепер сидів пил,
поволі потягував, холодне пиво.
Задзвонив мобільний телефон –
дзвонив один із студентів мого семінару,
питав, приїду я чи ні. Я сказав,
що спізнився на автобус, а він говорить і добре,
що спізнилися, містер професор, там торнадо і
загалі щось несусвітне твориться,
говорять, що Флоріду змиє і взагалі,
кінець світу, наступить скоро. Я питаю,
чи не п'яний він, а він відповідає, що він католик
і взагалі не п'є, а просто розказує мені,
що бачить по релігійному каналу –
там якраз зараз якийсь білий мормон
передрікає кінець світу і що скоро
нас всіх за гріхи покарає хвиля прийшла
з Тихого Океану і Флоріду накриє одній з перших,
а і говорю, щось там цей твій клерикал і мракобіс
в телевізорі наплутав – Каліфорнія і Флоріда –
чортзна-де вони там знаходяться.
А він говорить мені, що завтра виїжджає туди,
де жодного разу ще не був, але хочеть залишитися,
на батьківщину предків, в Загреб.
Я і говорю йому, що Загреб – це круто,
не бійся, чувак, ти ж хорват, тобі там сподобається.
Він навіть заговорив бадьоріше, але зв'язок поганий був,
налетів вітер і сигнал зник, а мій мобільний телефон
здохнув, я аж від горя вилаявся. Стало небагато
холоднішим, пориви вітру стали залітати в бар –
за сусіднім столиком сидів П'ятий інтернаціонал –
негр, японка, два білих хлопця, три різних латіни,
із смуглявою шкірою і випираючими,
з нічого неприховуючих купальників, грудьми і сосками,
араб і мексиканець, вони встали і пішли.
Збоченці – подумав я.
У барі залишилися дві люди, хлопець за стійкою
в білій сорочці з вусами, в окулярах і я за столом,
я замовив ще пиво, він приніс і говорить,
це за рахунок бару, я йому подякував, сказав «Дякую»,
думав – не зрозуміє, а він заусміхався,
узяв стілець і поряд сідає, ми сиділи і базікали,
краплі дощу били по солом'яному даху,
а хвилі з розгону ударяли об берег,
піднімали піну, починався шторм…
13 липня 2006 р.
У пошуках церкви в місті
Ми їдемо по місту, мама говорить батькові:
«Треба в церкву, поставимо там свічки».
Він відповідає, що згоден – поїхали,
вулиці вузькі, інші широкі. Де церква?
Я не знаю. Я в церкві рідко буваю.
Останній раз був коли був на старій Батьківщині.
Ми їдемо, а церкви немає. Бачимо якийсь храм.
Під'їхали, вийшли, йдемо. Говоримо українською.
Церква не наша, православна.
А ми – католики грецькі.
Мама і тато російської не знають і не розуміють.
Просять мене підійти і запитати –
я бачу, стоїть священик – товстий, в довгому сірому одязі.
Я підійшов і запитав. Він подивився і сказав,
щоб ми йшли геть – гучно, говорить,
прийшли, немає вам тут місця. Ми йдемо.
Він теж йде – в храм, вартувати його
і не пускати іновірців – католиків, євреїв
і все тих, хто йому не сподобається.
Ми виїхали. Того дня ми так і знайшли нашу церкву.
Важко, дуже важко зберегти віру в місті,
навіть віру у те, що є такі будинки,
де вона мешкає …
і лише пізно вночі я пригадав,
що недалеко від університету,
де я читаю лекції, є наша церква,
де я ніколи не був…
11 липня 2006 р.
Українські предки, канадська земля і індус
Я рідко тут буваю,
та і у мене майже ніколи
немає бажання тут бувати.
Тут сплять мої предки, починаючи від тих,
хто приїхав впокорювати ці страшні
прерії в кінці 19 сторіччя. Всі, хто приїхав –
все тепер тут. Я йду і читаю написи –
спочатку наші букви, а потім – латина.
Я не бачу їх осіб, але мені здається,
що вони були схожі на мене, мою сестру,
її маленького сина, наших батьків і інших родичів.
А минулого тижня ми були тут з батьком,
він фарбував огорожу, а я хрест.
Дивне відчуття – фарбувати хрест –
від низу до верху, зверху вниз.
Хрест – це наше життя,
він нас зустрічає, з ним нас і проводжають.
Ми стоїмо у могили, де минулого року
моя мати ховала свою матір.
Мама зараз говорить з батьком українською.
Чому? Не знаю. Удома я рідко чую цю мову.
Чому саме на цвинтарі ми
згадуємо про своє коріння.
Вечір. Темніє. Я бачу, як до нас йде індус –
він тут працює – я знаю, що він скаже –
вибачиться і скаже, що вже пізно.
Ми йдемо, могили залишаються позаду.
Я зупинився і розвернувся –
хрести, хрести, хрести,
індус йде поволі по українському кладовищу.
Він підійшов і говорить:
«Тут, напевно, всі ваші поховані».
Так, напевно, інші – в Україні.
Він говорить – мої теж не тут – в Пенджабі.
Батько мене зве, говорить англійською.
Ми за воротами – предки не чують.
Я сідаю в авто і ми виїжджаємо,
а сторож-індус закриває ворота,
у них все тільки починається…
11 липня 2006 р.
Українці, негр і вмираючий американський льотчик, який виявився росіянином
Українцям, громадянам З’єднаних Стейтів, які
воювали у В'єтнамі, які повернулися, але яких
війна не відпускає; тим, хто забув мову предків і
тим, хто її пам'ятає, всім ним, як людям
Що таке життя?
Мене про це запитав якийсь молодий солдат,
коли ми летіли над джунглями у ґелікоптері.
Я сидів і тупо дивився на нього,
а він тупо повторив своє питання –
я йому і говорю, ти, чувак, з акцентом говориш,
звідки тебе послали сюди ці мудаки з капітолійського горба.
Він відповідає, що з Цинцинаті.
Цинцинаті, говорю, ні, не знаю, ні хера
я про ваше загиджене місто не знаю.
Він тоді і говорить, що його звуть Andy, а прізвище – Cybulski,
а я думаю, на хера мені знати як тебе звуть, земляк,
а сам говорю йому, що я такий же як і він,
тільки з Нью-Йорка – John Sevcenko –
який кинув школу, в недільну ходив тільки через те,
що там було одне дівча, і потім вони палили
і тікали в Центральний парк.
Так ми летіли і говорили, а потім
приземлилися в якомусь госпіталі,
там була купа поранених і вже вбитих,
всі кричали, а ті хто здохнув смерділи і
на них було неприємно дивитися.
Ми сиділи і палили, до нас підходить ніґер,
сержант, і говорить, що пики у вас дуже білі і розумні і,
що бачив він в паперах, що прізвища у нас єврейські чи румунські –
він сказав, що йому срать на те з якої глушини
приїхали наші бабусі і які італійці їх
потім мали, але він говорить,
що там привезли пораненого льотчика –
говорить, що ці жовті ублюдки його збили і
бідолаха згоріл і зараз кричить,
але він там нічого не розуміє.
Ну, ми встали і пішли –
сигарети згоріли і вже не було ніякого сенсу сидіти.
Льотчик лежав і кричав, він когось звав,
а ми не зрозуміли того, про що він там кричить і
я говорю цьому чорному ніґеру,
що нічого не розумію, що це москаль,
ну – росіянин, а він мені, який, матір твою, росіянин –
він наш з Флоріди.
Поки він говорив, цей льотчик і помер,
тихо так помер, кричати перестав і помер.
І тоді я пригадав, що говорив нам священик
в недільній школі, про те, що москалі – наші вороги,
я стояв і бачив, що на посадку заходив ще один ґелікоптер
і тоді я зрозумів, що вони ще і люди…
10 липня 2006 р.
Еміґрантська історія
Мої батьки приїхали сюди,
коли мене ще і в світі не було і
вони не знали що з ними буде,
але коли з'явився я – вони жили десь в Детройті,
тому місті, де я і тижні не прожив –
у мене тяга до зміни місць і
це мене, повірте, з біса радує.
Коли мені було шістнадцять я послав
до всіх бісів недільну школу з її віршами і піснями.
Ще сходив в церкву, де збиралися мої батьки і їх друзі –
я туди сходив і послав їх всіх разом з їх вірою
і церквою на декілька літер.
Тоді я перший раз був радий за те,
що вивчив в цій недільній школі їх безглузду мову,
щоб лаятися з ними, грубити їм і говорити гидоти.
Я послав всіх, а вони мене –
ні, говорили, що я помиляюся.
Тоді я виїхав в Чікаго і прожив там три роки,
а потім почалася криза – завод, де я працював закрили,
а його директор, старий поляк з прізвищем Kozlowski
пустив собі кулю в скроню.
Мене викинули на вулицю і
я став ходити по провулках
у пошуках роботи, але я ні хера не міг знайти –
таких як я було багато – вірменців, жидів,
поляків, русинів, українців, буковинців.
Я стояв в черзі за безкоштовною їжею
і там якісь хлопці щось не поділили –
один іншого штрикнув ножем і втік.
Ну я підійшов до того хлопця, а той говорить мені щось –
тоді я другий раз зрозумів, що цю мову я не забуду.
А потім знайшлися його предки –
він втік з будинку, а батько у нього був професор –
вони мені дали сто долярів і я виїхав,
я довго їздив, я об'їздив всю Америку у пошуках роботи,
але була криза і робітники нікому не були потрібні.
У країні криза, а у мене тяга до зміни місць,
якась сила штовхає мене в дупу і кидає з міста в місто.
Я вирішив перебратися до Канади,
але захворів, і коли я приїхав в Манітобу
мені стало зовсім погано… останнє що я пам'ятаю –
це те, що мене принесли до місцевого лікаря
і він говорив зі мною моєю мовою і
тоді я остаточно зрозумів, що не забуду мову –
у мене на це не буде часу.
Рано вранці я помер і мене поховали
в п'ятдесяти метрах від церкви, написавши на могилі
George Tymcziuk, 1909 – 1934…
10 липня 2006 p.
Ідеальна біографія професора-емігранта
Омел’янові Пріцакові
Іноді мені здається, що краще померти там,
де ти народився, але життя повне несподіванок і
доля може створити з тобою всякі штуки –
вона викине тебе з Батьківщини.
Самий гіркий і неприємний діягноз звучить так:
емігрант і вигнанець.
Ти перебиратимешся з провінційного
американського університету
в інший, такий же провінційний
і такий же американський, університет.
Іноді доля буде прихильною –
лекції в Європі, семінари в Канаді.
Декілька візитів на стару Батьківщину,
мову якої неможливо забути.
Професор, академік, почесний академік.
Потім можуть запросити на Батьківщину,
але ти вже звикнеш бути емігрантом,
але ти поживеш там декілька років і
тебе знову потягне туди, за океан,
до весняного Бостона. І вже десь там,
у власному будинку ти тихо помреш –
уві сні, або в бібліотеці, або під час лекції
перед студентами чи виступаючи перед співвітчизниками.
А потім газети напишуть,
що помер якийсь професор, старий емігрант,
в одному маленькому некролозі – три помилки –
в твоєму прізвищі, назві країни і села, де народився…
…закінчився шлях…
Книги порошаться в бібліотеках,
папери зберігаються в архівах,
твоїми особистими речами, які ти так любив,
грають маленькі внуки чи вже правнуки,
які не розуміють тієї мови,
якою ти думав і говорив.
Життя було прожите не дарма…
6 липня, 2006 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263925
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2011