| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
НАД ОКЕАНОМ.
Ще вчора з вами ми летіли,
Як молодята і хотіли,
І опустились серед хмар
На острів цей, Мадагаскар.
Вони поснули у печері,
Ще яблук з'їли до вечері.
Іринка швидко так заснула,
Ніщо не бачила й не чула.
Сергій на неї все дивився,
А потім поряд примостився,
Поцілував дружину в скроню,
Поклав під голову долоню.
Духмяне сіно, як перина...
І він заснув, як та дитина!
Згасають зорі і на сході.
Вже так заведено в природі,
У синє небо сонце сходить
І новий день до нас приводить.
Як після лазні розпашіле,
Лиш з ранку лагідне і миле,
Воно виходить із води
І шле гінців своїх сюди.
Біжать по хвилям стрибунці –
Червоні, теплі промінці.
І ваблять знову нас в дорогу,
Бо так, мабуть, угодно Богу.
Прокинулися й молодята,
Хай будні стануть їм як свято!
З облич їх посмішки не сходять,
Самі ж літають, а не ходять.
Веселі, трошки пустотливі,
До них ви будьте милостиві,
Вони ж закохані обоє,
А взимку буде їх вже троє...
Так ранок тут вони зустріли
Й над океаном полетіли
На Адміральські острови,
А зараз з ними, певно, й ви.
Нарешті, наш Сергій взяв слово:
- Ти бачиш острів як підкова?
Альдабра - це атол між рифів,
Тут є дива, неначе з міфів!
Вони спустилися з небес
Земних побачити чудес.
- Ось перше чудо, моя мила, -
Гігантська пальма, що вродила
Гігантський плід, його піднять
Це ж кілограмів двадцять п'ять!
Ось ще одне, як ти хотіла,
З книжок знайома всім "Тортила".
Так, це гігантська черепаха,
В житті, нажаль, така невдаха!
Хоч і живуть по двісті літ,
Ось пам'ятати тільки слід,
Що люди їх вже стільки вбили,
Бо м'яса смачного хотіли!..
А скільки з'їли вже яєць,
Це знає тільки Бог Отець!
Вона за розміром здорова,
Пасеться тут, як в нас корова...
Нема лиш в неї молока —
Це в мене усмішка така!
На ній ти можеш покататись,
Сідай, не треба хвилюватись,
Я буду поряд із тобою,
Як вітер ніжний із вербою.
Спокуса тут не мала лиха,
Іринці ж радість та утіха!
Вона на черепаху сіла,
Бо так побавитись хотіла.
Хвилин м'о з десять покаталась,
А потім так йому зізналась:
- З тобою я така щаслива,
Що іншу долю й не хотіла!
Притислась ніжно до Сергія...
- Моя збулась таємна мрія,
Тепер з тобою я навіки,
Для мене це найкращі ліки
Від самоти і від розлуки...
Сергій підняв її на руки
І закружив, і в тінь поніс,
Де тихо дув ранковий бриз.
Приніс кокосів, ананасів
Природи дикої запасів...
Вони тут гарно відпочили,
А потім далі полетіли.
Піднялись вище білих хмар,
Бо мали свій незвичний дар.
І далі так собі летіли,
Що тільки хвилі мерехтіли.
А білі хмари все темніли,
Аж поки землю всю не вкрили.
А потім вітер налетів,
І в океані шторм вчинив.
Вони йому не дивувались,
А лише трішки хвилювались.
Бо шторм завжди - лиха година,
Й страждає, як завжди, людина.
І так і сталось, як гадали –
До Бога голоси взивали...
Вони почули й не вагались,
На Господа лише поклались
І кинулись на допомогу,
Бо так було угодно Богу!
Вода і вітер вирували,
Вітрило на шматки порвали,
Суденце вмить перевернули,
Це ж треба щоб таке утнули!
Хто тут благав про допомогу?
Не видно щось оту небогу...
Ось серед хвиль, води і піни
Майнула голова дівчини.
Вони враз кинулись туди
І вийняли її з води.
- Ти тут одна була чи ні?
Скажи, скажи мерщій мені!
Вона на яхту показала,
Й рука її безсило впала...
- Допоможи мені, Іринко!
Ось потримай її хвилинку!
Іринка мовчки вийшла з нього,
Лиш у очах була тривога.
Тримала на руках дівчину,
Неначе золоту пір'їну.
Сергій же кинувся у воду,
Що інший не зробив би зроду,
За щоглу підхопив суденце
І повернув до низу денцем,
І незважаючи на скруту,
Він миттю кинувся в каюту.
Води було там зовсім мало,
Ось тільки дуже вже хитало.
- Іринко! - ми почули крик, -
Тут непритомний чоловік!
Сергій враз вискочив нагору,
Іринка тут була в цю пору.
Вони спустили вниз дівчину,
Поцілувались без причини...
Ось чоловік прийшов до тями,
Здивовано здригнув бровами:
- Ми тут удвох були самі, -
- Сказав він тихо в напівтьмі.
І звідки ви тут узялися?
І де тепер моя Марися?
- А хто звертався тут до Бога,
Що вам потрібна допомога?
- Так, так, нарешті, я згадав...
Я тут внизу відпочивав...
Марися там..., біля штурвалу..
Я вже здогадуюсь помалу...
Зненацька шторм цей налетів
І ледве нас не потопив...
Тут опритомніла Марися,
І сльози в неї полилися...
- Не плач, дівчино! Слава Богу!
Він нас послав на допомогу!
Вона, нарешті, все збагнула:
- Я ледь в безодні не втонула!
Ви врятували нас з біди,
Скоріше, Томаше, сюди!
Сергій тут руку враз підняв
І так їм ввічливо сказав:
- Вас врятувала ваша віра,
Бо тільки в Господа є сила,
Щоб вірним всім допомагати,
Вам це давно потрібно знати!
Тут ви дасте собі вже раду,
Бо все страшне уже позаду.
Весільна подорож триває,
Про нас і вас Господь все знає!
Ну а про те, що сталось з вами,
У нас прохання буде саме,
Не всім, мабуть, потрібно знати.
Хто зміг вам допомогу дати.
Нас, Божих слуг, не забувайте,
Та віру дітям передайте.
Нам час летіти, прощавайте,
Із нами Бог! Завжди це знайте!
Іринка знов злилась з Сергієм,
Та залишивши їм надію,
Знов зникли вмить вони з очей,
Такий вже дивний стан речей!
І знов вони вперед летіли,
І як завжди куди хотіли.
- Он там, на скільки стане ока,
Лежить Бенгальська вже затока,
А це ось острів Шрі-Ланка,
Такий малий він звисока.
Та в світі він таки великий
І всім відомий і не дикий.
Колись він назву мав Цейлон,
І ось ми тут, і це не сон.
Країна чаю і кокосів,
Ще й тепло тут, всі ходять босі.
Коштовне є в річках каміння,
І той, хто має хист та вміння,
Знайде сапфіри і рубіни,
Шукати ж нам нема причини, -
Сказав Сергій своїй Іринці,
Найліпшій, певно, в світі жінці.
- Ми тут, нарешті, відпочинем,
А зранку далі вже полинем.
Вони сьогодні так втомились,
Подалі в гори опустились,
Знайшли печеру десь у скелі,
Та як завжди були веселі.
Ми їх залишимо до ранку
Щоб знов зустрітись на світанку.
...далі буде... :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2011
НА ПІВДЕНЬ.
Згадаймо, любі читачі,
Де ми розсталися вночі.
Тропічний ліс, широка річка,
Затока поряд невеличка,
Високі пальми і банани,
І ананаси, і ліани.
А у траві, як на постелі,
Ще молодята сплять веселі.
Ніхто їх поки не тривожить,
Я теж хотів хоч день так прожить!
Та ось, нарешті, промінь сонця
До ранку прочинив віконця...
На сході небо засвітилось,
І царство джунглів пробудилось...
Не заспівало, не заграло,
Як на Поліссі в нас бувало,
А закричало, загарчало,
Та гамірно тут зразу стало.
На водопій прийшли слони,
Махають вухами вони.
Он далі зебри, всі смугасті,
Пташки барвисті, зозулясті!
Прийшли пастися й бегемоти,
Ось через річку в нас навпроти.
Жирафи поруч довгошиї,
Великі очі, довгі вії,
Жують гілки, їм не до нас,
Я тут їх бачу в перший раз.
Он чаплі ходять довгоногі,
Козли болотні довгорогі,
І безліч іншої дичини
Літає й ходить без причини.
Як безтурботні немовлята,
Прокинулись і молодята.
Звичайно ж Богу помолились,
А потім у затоці вмились.
На ранок з'їли ананасів,
Природи дикої запасів,
Солодких, ніжних, соковитих,
Хрусткою лусочкою вкритих.
А потім знову полетіли,
До водоспаду, як хотіли.
Громаддя скель, як дівчину прудку,
Не втримало в обіймах тут ріку,
І вислизнувши падає до дна,
І гнівом білим піниться вона,
Не може зупинитись і на мить,
Обурена гуркоче і шумить!
Хоч сонце кожен ранок, як встає,
Веселку їй барвисту подає,
Ніяк в красі не втішиться вона,
Але цьому не наша вже вина.
Ми чудом Нілу довго милувались,
Та наодинці з вами і зостались,
Бо молодята далі полетіли.
Лиш джунглі десь під ними мерехтіли.
Ну ось, нарешті, ми їх наздогнали,
Вони ж на нас уваги не звертали.
Тут озера великого блакить
Враз перед нами виросла за мить.
Ви певно здогадались як і я,
Це ж озеро - Вік-то-рі-я!
Качки і гуси, чаплі і лелеки,
Зібрались тут з усіх країв далеких.
А разом з ними мешканці місцеві,
Це пелікани білі та рожеві.
На мілині ж птахи дивакуваті,
Фламінго ходять вдома як на святі.
І все це царство, вдягнені в жупани,
Охороняли крикуни-орлани.
Нема снаги пташок підрахувати,
А як зведуться крилами махати,
То наче хмари затуляють небо,
Це не сказати, бачити лиш треба!
Ось озеро скінчилось і під нами,
Пішли степи, що звуться тут савани.
Гора ліворуч - це Кіліманджаро,
Колись вона все обдавала жаром,
Бо це вулкан, що згас уже давно,
Ось пропливає поруч, як в кіно...
Неначе з криці старий баобаб,
Внизу стоїть, як цар він туї, не раб ...
Останній погляд на цей дивний край,
Ми повернемось, ти лише чекай.
Нас охопив якийсь незвичний стан,
Коли побачили Індійський океан.
Межа щезала неба і землі,
І ми летіли в голубій імлі.
Та ось внизу, у просвітку від хмар,
З'явився острів, - це Мадагаскар.
Такий великий, як і Україна,
Це теж велика в тропіках країна.
Тут є знайомі нам уже сади,
Що європейці завезли сюди.
В цей час тут стигнуть яблука і груші,
Їх нарвемо як будемо на суші.
Тут заночуємо в гірській печері,
І буде нам, що з'їсти до вечері.
Та як сказали, так вони й зробили,
Знайшли печеру, як і захотіли.
Ось день пройшов, і вечір опустився,
Південний Хрест на небі засвітився,
Палав вогонь багаття біля входу,
Ми ж попрощатись маємо нагоду.
До ранку тут нехай відпочивають,
На це вони вже повне право мають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2011
ДАР НЕБЕС.
- Багато часу вже минуло,
Я ж не забув, як все це було.
І дуже добре пам"ятаю,
Як я тоді блукав по гаю.
І у руках тримав прутки,
У кільця скручені такі.
Ходив, шукав, що й сам не знаю,
Та раптом чудо відчуваю.
Неначе струм пробіг в мені,
І аж мурашки по спині,
Бо закрутилися лозинки
Десь біля клена і калинки.
Ось став я заступом копати
І знахідку якусь шукати,
Та на великій глибині
Мав лише сумніви одні.
І раптом вдарив об тверде,
Обличчя стало враз бліде,
Вся кров відлинула у п"яти,
Що можу я ще тут додати.
Із переляку весь тремтів
Та все ж тікати не хотів,
Бо таємниця, як дівчина,
До себе вабить без причини.
Та ось, нарешті, обкопав
І вийняв те, що Бог послав.
Гладенька річ, неначе скринька.
І за вагою, наче динька,
А як відкрити сам не знаю,
Даремно голову ламаю.
Нема ні ручок, ні замка,
Хоч би щілиночка яка!
Протер я зверху, чую звук
І бачу там відбитки рук...
Стояв, дивився та вагався,
А потім наче здогадався...
Вони так вабили, світились,
Мої вагання десь поділись,
Притиск до них долоні рук
І чую знову дивний звук,
А потім голос залунав:
- Знайшов ти те, чого не мав,
Немає тут земних скарбів,
Три речі лиш, щоб ти надів
Й у вічну вирушив дорогу,
Бо так тепер угодно Богу!
Якщо ти добрий чоловік,
Вони тобі подовжать вік.
Якщо ж закритий для добра,
Вік буде як у комара.
Іще повинен я сказати,
Що ти покинеш батька й матір
Й у вічну вирушиш дорогу,
Добро творить угодне Богу.
Ти маєш вибір: "так" чи "ні",
Тепер скажи його мені...
І що ж я вибрав? Як гадаєш?
Так-так, це видно, й ти це знаєш,
Бо скарб увесь той на мені
Вже роки, місяці і дні.
Ці черевики-скороходи
Несуть мене в нові пригоди,
І плащ чудову силу має,
Бо він тримірність замикає.
Тож можеш бути тут і там
За мить, що й не вловити нам.
Лиш треба добре уявляти
І місце подорожі знати.
Ще цю обручку - оберіг
Для тебе певно я беріг.
Бо в цій обручці - дві в одній,
І напис дивний ще на ній,
Що будуть жінка й чоловік
Єдиним тілом весь свій вік.
І матимуть людську подобу
Та в ній божественну оздобу.
Такий, зійшовши із небес
Мав і Господь, коли воскрес.
Являвся ж Він і учням Сам
Закритим всупереч дверям.,
І посоромлений Фома
Знав сумніватися дарма.
І тут вже ніде правди діти,
Нема дверей мені закритих.
Я побував вже, мабуть, всюди
І бачив, як живуть там люди.
В Єгипті бачив піраміди,
В Китаї - дивні краєвиди,
Веселі в Ріо карнавали,
Таких ми зроду ще не знали.
Нью-Йорк, і Лондон, і Париж
Та тільки Київ все ж миліш,
І краще неньки - України
Не бачив я ніде країни.
Юнак замовк, а потім знову
Почав перервану розмову...
.....далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2011
ВІЧНИЙ ПОДОРОЖНІЙ
Минали дні, дівча змарніло,
Неначе в неї щось боліло.
Багато плакала ночами
Потай від подруг і від мами.
Вже й рік пройшов, а може й більше,
Їй з кожним днем ставало гірше.
Не розуміючи що сталось,
Її матуся хвилювалась,
Вона не знала, що з дочкою,
Хоч відповідь була простою.
Життя хмільне, як пиво пінне,
Й кохання тут в усьому винне.
Дівчина в розпачі молилась,
Щоб зустріч з милим повторилась.
Господь почув її благання,
Й вони зустрілись на світанні.
Вона прокинулась від сну
І бачить посмішку ясну.
- Як довго я тебе чекала
Й надію лиш одну плекала,
Просила Пресвяту Марію,
Щоб все збулось, про що я мрію.
Не володіючи собою,
Хотіла бачитись з тобою...
Мені так важко це казати,
Я так втомилася чекати.
Вуста їх перейшли межу...
Яку? Я зараз вам скажу...
Вони злилися в поцілунку
Й раділи наче подарунку!
Обличчя в неї зашарілось,
А в нього блідістю покрилось.
Вони страшенно хвилювались,
Бо так кохання зачекались.
А потім він промови» тихо:
- Ти певна, що не буде лиха?
А то побачить мене мати
Та й вижене під дощ із хати!
- Ні, ні! Я певна, що зрадіє,
- І радість серце їй зігріє,
- Вона давно вже мусить знати,
- Що доньці час прийшов кохати!
- Ну що ж, і я зізнатись мушу,
І ти мені запала в душу!
Я часто згадував про тебе,
Коли злітів у синє небо.
Бо в тебе очі, як волошки,
І так на нього схожі трошки.
Твоє волосся, наче жито,
Дощами чистими відмите.
Вуста, як пелюстки троянди,
Ще й повні пахощів лаванди.
Душа твоя - відкрита книга,
Прозора й чиста, наче крига.
Твій голос ніжний, як струмочок,
Цілющої води ковточок.
Ще маєш світле, миле личко,
Ти вся струнка, як та смерічка,
Тремтлива й ніжна, як берізка,
Ну ось..., з очей збігає слізка...
Пробач мені якщо образив,
Чи може прикро чимось вразив.
Але це все іще не драма,
Мені сказала б зараз мама.
Ми ще по різні береги,
Неначе гори навкруги,
Внизу далеко, як туман,
Хмаринок білих караван.
Ще нижче бистрої ріки
Несуться води, як роки.
Не певен я, чи зможеш ти
На інший берег перейти.
Нас розділяє крок один,
Чи вік, чи декілька годин.
Раніше вже були такі,
Той крок зробили навпаки.
Бо все збагнувши до кінця
Тікали прямо з-під вінця.
Тому й мандрую я один,
І самота мені, як тінь.
Ти мабуть хочеш запитати,
А де ж моя старенька мати?
Вона давно уже спочила,
Я знаю де її могила,
Й коли хвилинку вільну маю,
У самоті я там буваю...
Мені - сто сорок, зрілий вік,
Та я до цього мила звик.
.....продовження буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2011
Від автора.
Ця історія схожа на казку,
Ви її прочитайте будь ласка!
Тільки казки в країнах казкових,
Наша ж повна подій загадкових.
Хоч вони всі придумані мною,
Я зв"язав їх з красою земною.
Чудеса ж, що я зміг описати,
Нам Господь обіцяв колись дати.
Він залишив нам браму відкриту,
Вони з Нового всі заповіту.
Все написане з вірою в Бога,
Бо усім нам до нього дорога.
Тож даремно ви часу не гайте,
По сторінках зі мною літайте!...
ЧАСТИНА ПЕРША.
ФАНТАЗІЯ ПРО КОХАННЯ.
Розділ 1. ЗУСТРІЧ.
Колись це сталося чи ні,
Чи лиш наснилося мені,
Життя минали тихо дні
Неначе у якомусь сні,
В них бачив я
Поліський край
Зелене поле, далі гай,
Курна дорога до села
Під гаєм стрічкою лягла.
Блакитне небо наді мною
Було наповнене спокою.
Серед хмарок кружляв лелека
І поглядав на все здалека.
Несла ліниво річка воду,
І в ній дивилося на вроду
Яскраве сонце, мабуть зранку,
Коли ще день стояв на ганку.
Волосся пестив вітерець,
Цвірінькав поряд горобець.
Такий знайомий краєвид...
Та раптом зойк!
Я, навіть, зблід..
Дівочий крик про допомогу,
Тут я поглянув на дорогу...
Там бігла злякана дівчина,
для хвилювань була причина!
За нею бігли, (я й закляк!),
Здається троє лобуряк!
З бажанням, певно, зґвалтувати,
Хто б міг їм на заваді стати?!
Нахабні п"яні через міру
Ось-ось схопити мали Іру!
А в мене серце аж пече,
Невже дівчина не втече!
Аж тут спіткнулася і впала
Й піднятись сил уже не мала.
В останню мить згадала Бога,
Він всім надія й допомога!
І раптом вітер налетів,
Що листям тихо шелестів,
Підняв всю куряву з шляху,
Лиш чутно там: - Ка-хи! Ка-ху!
Коли ж цю хмару віднесло,
Дівчини там вже не було!
В цей час я бачив дуже мало,
Бо в мить одну її не стало...
Від вітру буйного танка
Майнула постать юнака,
Підняв він плащ з своїх плечей,
І щезли враз вони з очей.
Коли п"янички розійшлися,
Юнак від дівчини підвівся,
Вмить на очах моїх з"явився,
До неї знову нахилився
Й сказав їй: - Дівчино, пробач!
Вже заспокойся і не плач!
Я поспішав, як тільки міг,
І все ж, здається, ледве встиг...
Я підведу тебе на ноги,
Чого ж лежати край дороги?
Усе, що сталося, позаду,
І я тобі вже дам розраду.
Здається ніженька болить?!
її я вилікую вмить!
Провів рукою над ногою,
Біль щез, неначе сам собою.
Якщо не зможеш ти піти,
Тебе я зможу віднести.
Вона припала до плеча,
Тремтяче, збуджене дівча.
Була ще трішечки блідою,
Ось очі витерла рукою,
А потім глянула на нього,
Хто ж рятівник її від Бога?
Стрункий, широкий у плечах,
Зелений блиск в його очах,
Волосся світле, наче хвилі,
І руки теплі, ніжні й милі.
Одежа - молоко туману,
І плащ що вводить у оману...
Хотіла взятись, та дарма,
Здається, що його нема.
І тіло під його полою
Стає прозорою імлою.
І зашарівшись, як калина,
Спитала в парубка дівчина:
- Ти, ангел з неба чи людина?
Чи в тебе є якась родина?
Ні, я не ангел, Божим даром
Я став таким і незабаром
Знов зникну із твоїх очей.
Такий вже дивний стан речей,
Бо маю всім допомагати,
Не вимагаючи оплати.
Немає в мене і сім"ї,
На запитання всі твої
Я відповів, не гаймо ж час,
Бо шлях давно чекає нас.
Тебе я проведу додому,
Та час в дорогу вже й самому.
- Ти врятував мене з біди.
Що ж і додому проведи...
І вдячно давши йому руку,
Все ще не вірячи в розлуку,
Вона пішла з ним у село,
Що недалеко вже було.
Вони спинились біля хати,
Там, де жила в дівчини мати.
Й вони відчули, що розлука
Холодні простягнула руки.
Вона розгублена стояла,
А часу залишалось мало.
- Ми ще зустрінемось з тобою?
Дівча промовило з журбою.
- На все у світі Божа воля,
Як кажуть ще, Іринко, доля. .
- Скажи мені, тебе як звати?
Щоб я могла запам"ятати...
- Для когось я лиш подорожній,
Комусь це, мабуть, звук порожній,
А ненька назвала Сергієм,
Що став із часом Добродієм.
По цих словах він зник з очей,
Так, дивний в світі стан речей!
.....далі буде... :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2011