| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Міцно стиснувши у руці посередник між ними вона боялася до сліз. Розбурхана останніми подіями уява влаштовувала несамовиті витівки у свідомості. Наріжним каменем було питання- що коїться і за що це? Здавалось посерендик помер. Разом призупиняв биття і відповідальний за життя. Вони ніби домовились збочено знущатись з вмить осиротілого почуття, що не так давно вивергало магму ніжності та вселенського блаженства. Ні одна хвилина- та що там!- скунда не залишилась без ліку. Думка про те, чи романтично, коли їде дах від *метеликів* в буквальному сенсі, пустила коріння серед інших подібних.
Чи варто казати, що там, всередині душі, вже, мабуть, запхана у п*ятку сиділа покалічена і квола надія? Її заправляла щедро спеціями зневіри, відчаю та жаху. І таку ось екзотичну страву їла денно, а все більше нощно. Тільки б не померти... Сама не вірила у свою нікчемність та одночасно ледь стримувалась щоб не закричати від *щастя серед пітьми*, що знає тепер смак тотемного гіркого меду.
Свій. Знайдений.
11/01/2012 4,37.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305901
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 12.01.2012
Це все гра. І правила у ній звісно ж є. Вони, навіть, можливо, десь і записані та є незмінними. Але вони настільки сталі, що гравці просто не знають їх у первинному вигляді. Люди так все змінюють та удосконалюють на свій розсуд, розумієте, на свій власний розсуд, що ці постулати стерлися з генетичної пам*яті та мають мертві шанси регенерувати. Отже, модернізовані правила регулюються розпусністю сучасного світу глянцю, розбещеностю менталітету нації та своєю особистою збоченостю.
Ми, новомодне покоління закону беззаконня, доступності недоступного, можливості неможливого, *промитого* мозку, спід-дейтінгу та френдів з бенефітами, щедро виносимо *спіднє* на загал і приймаємо активну участь у обговоренні ніби вже чужої проблеми. Ми губимося у натовпі таких же самих малодушно вважаючи себе обраними. Дорогоцінні ідеали ми замінюємо дешевими копіями, бо так жити легше і бюджетніше для душі. У пошуках істин та сенсу ми стоптали п*яти в кров, а ходимо колами попсово-мереживних вигадок Коельо та Вербера. *Я тебе кохаю*- це одна з десяти заводських чернеток повідомлень у наших мобільних. А весілля ми звикли справляти не через неосяжне кохання, а *по-зальоту*.
А ми ж були інші... Хто відмінив первинне значення слова *унікальний*? Хто заборонив бути чесним собі та хто сказав, що копія краща за оригінал? Чому ми перестали шукати *загублених своїх* та марнославно хизуємося *знайденими багатьма іншими*? Хто сказав, що тупим бути круто? І чому, коли смердить душа, ви не миєтесь, а щедро закидаєтесь ваніллю???
Люди, я вас люблю. Чому ви самі себе так не любите?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305706
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 11.01.2012
- Іван...- сказав він і взяв її за кінчики ніжних пальців.
- Марічка...-опустила вона довгі пухнасті вії,по яких пробігли блискітки ще невідомого їм обом щастя.
Вони стояли так ще кілька секунд. Навколо буяла провесна. Хмаи снігу ще ховали молоду,проте соковиту зелень трави так само ніжно, як мати оберігає свою дитину від смутку. Голі дерева підіймали до неба свої руки-цурупальця, ніби радіючи скорому теплу сонця : "Нарешті!"
Через пагорб стояла баба. Вона зложила свою торбу, куди вишукувала рідку травину,аби порадувати єдине живе-рідне на світі, що в неї лишилося- кізку. Зсушена життям постать, зіжмуривши старечі очі, дивилась ніби крізь пару, бачачи те,чого ніхто більше не побачить. Вона спрямувала втомлений, смиренний погляд далеко у своє серце, в минуле. Там, в одній із чотирьох камер спогадів згасаючим ехом стискувались слова болючі слова: "Іван! Іван...Іван...ан...ан...Марічка...річка...річка..."
Ти.Живеш.Завжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260189
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 17.05.2011
Коли я лягаю спати, мені іноді доводиться затуляти вуха, бо я чую як гаснуть зорі. Вони не стираються об слої стратосфери і не перетворюються на малесенькі піщинки, їх ніхто не заливає водою як на пожарищі. Вони гаснуть просто, як ліхтарики: фіть... і немає зорі! І не вімкнеш її потім вдруге, втретє... Вже назавжди як згасла. Тож бережіть свої зірки і нехай вони не гаснуть!... або ж працюють від батареї з вашої душі: може не так яскраво, але завжди видно, що там лишилось. Закарбуйте зірки у всесвіті. Свої зірки. У своєму всесвіті.
21.02.11
23:17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254409
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 17.04.2011
Б*ється. Стискається. Темно...
Б*ється швидше,напружено,аж у голові оддає. Ніби пульсує все тіло. Простір зменшується, душить, навалює всією тягостію безмежної ваги. Темно...
Знов пульсує, тепер тяжче... Темнота згущається, стає тягучою як смола, заволікує собою, пристає до тіла і вже не відстає. Тягну з собою... Простору немає, тіло у формі м*ячика, опускаюсь. Це не страх. Лиш величезне збентеження. Темно...
Ось уже немає чим дихати, де поворухнутись. Темнота вже не липне, лиш суха чорна незвіданість дере шкіру попереджаючи про нове навколишнє...впивається в мене залізними зубами. Не боляче- моторошно. Дихати можна лиш маленьки ковточками, й то лишилось кілька секунд. Темно... Давить, закручує, виштовхує... Не страшно, а лиш дуже хочеться кричати...вголос кричати і щоб бодай хтось чув, і щоб почути власний голос. ДУже хочеться!!! Роблю ковток. Захлинаюсь. Темно... Рано ще...
Щось біле.., більше, більше... Всмоктує, витягує, кличе... Що то? Щось нове і знаю чомусь, що потрібно туди йти, ні- пливти, ні- рухатись. Посвітлішало. Все стало ніжно рожевим. Відкриваю очі. Тепер можна кричати. Це новий світ. Що б його сказати новому світові? Хочеться розумне і глибоке. Ось, є! Відкриваю рота та знову захлинаюсь... Величезні білі люди крутять мене, перевертають, давлять на груди. Та заждіть же! Дайте сказати: *Уа! Уа-а-а! А-а-а-а! Уа-а-а!*
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251902
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 05.04.2011
Быть эгоистом- это не значит жить,как тебе хочется, это значит просит других,
чтобы они жили так, как хотелось бы тебе.
О.Уайльд
Дай мені винагороду...
Дай мені свої очі. Я хочу роздягати себе поглядом, бачити всі зваби та похибки... Хочу торкнутися кінчика носа, кутика губ, ковзнути твоїми очима по шиї... Хочу обігнути свій стан, загорнутись у твої очі.
Дай мені свої вуха. Хочу чути свої безсоромні нісенітниці, а іноді навмання випалений "діамант", що тебе так прив'язує до мене.
Дай мені свої руки, долоні, пальці. Я хочу взяти ними щоки, як обіймають маленьких діток. Хочу гріти свої долоні хукаючи на твої. Хочу обійняти себе за плечі, провести цими пекучими, бентежними пальцями від потилиці по спині і до пупка, повільно- вниз. Хочу відчити свої мурашки, що прагнуть жити на шкірі вічно, заколисуючись від твоїх пекельних дотиків. Хочу щоб у мені коївся всеопалюючий вибух, що вибиває зі свідомості буденне.
Дай мені свої губи. Хочу торкатися себе ними. Хочу знати присмак своєї плоті. Кусай мене...! Кусай до крові...Пий!
Нехай блищать твої-мої очі, наче у страшенно голодного хижака. Нехай твої-мої руки зв'язують мене, як лиху відьму, що вкрала людське серце і чекає інквізиції. Будь моїм катом. Віддай мені свою лють, вивільни здичавіле прадавнє нутро. Я хочу ковток цього крижаного повітря в літній палаючій ночі так сильно і відчайдушно як левиця. яка захищається від лева. Та я хочу бути цілісною , прагну бажання перетворити у дісність. А ти цієї ночі мій мольфар у світі потаємного.
На ранок: Вибач. Прощавай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244118
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 28.02.2011
Звідки ти такий сильний?
Чи ти їси залізо на сніданок?
Чому ти такий чуйний та уважний?
Чи ти спиш на хмарі?
Звідки ти такий розумний та винахідливий?
Чи ти плавав з Колімбом, а в голові у тебе світова бібліотека вражінь та досвідів?
Звідки ти такий суворий?
Чи ти вже ростив діти?
Чому ти так міцно стискаєш мої пальці?
Ні! Не відповідай!
Я.Тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244057
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 28.02.2011
Хочу...хочу долго и нежно...сгорать в сумасбродстве,чтоб кричать безмолвно на все горло,чтоб вены души рвались и чтоб воздух не нужен,когда мы друг в друге...,чтоб стоять в наготе божественной в агонии ритмов тела и пульсаций души...,чтоб только удовольствие,даже от горечи...,чтоб пахло росой и утренними цветами, и ощущать твою кожу на кончиках своих пальцев и мурашки влюбленные..., содрогаться от колебаний сердца, прикасаться губами,прикасаться!прикасаться-касаться твоего нутра...ты мне отдаешь свой космос, а я только твоя,ведь ты большой, уверенный, каменный и деликатно грубый,...чтоб нежный девственно стыдливый вальс и страстное, вульгарно развратное танго были "нитью Ариадны" по лабиринту чувств важного господина и его хрупкой камеи,выводя их в новую эру Сумасшедшего Гения Любви.
Я. Тебя. На вечность своей веры.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243500
рубрика: Проза, Интимная лирика
дата поступления 26.02.2011
Штиль.
Бентежливий штиль, ніби враз вибили з-під ніг динаміку, вирвали з м'ясом та викинули на смітник, як додихаючу тварину, яка живе ще, але надії вже нема і тільки диво може відродити життєдайний рух. Всі події у слайдах швидко перемінюються і лише часом якась віддзеркалиться всередині мого хаосу і то майже безбарвно та з закладеними вухами можу почути шмаття істин.
Але ні! ОЦЕ серце й досі б'ється, важко стискається під уламками мрій, які ще підлягають реставрації. Несамовите напруження чотирьох камер найромантичнішого органа ще зраждує в мені життя.
Життя... тільки й того, що біологічний показник. Справжнє ж дрижить на міліметрі від прірви. На шахівниці душі відбівається бій скоріш на смерть, ніж за життя. Я граю білими...і чорними... Рухаю фігури як справжнісінький дилетант, але самозакохано вдаю розваженість та ясність розуму Каспарова і вправність вуличного крутія, забуваючи з ким граю. Іноді кидаюся з головою у вир подій на шахівниці, та з опалу, ніби хто в шию штовхає, роблю нісенітниці, які щиро вважаю осередком мудрості. Іноді піддурюю партнера та легко сподіваюсь виграти цю партію, але ж партія довжиною в життя, а це серце ще б'ється. На шахівниці я проти себе чи, краще, я з собою. І вже заздалегідь відомий переможець. Питанням часу лишається, який табір буде збирати лаври і що буде, коли необачно партія складеться patta...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243497
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 26.02.2011