| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
*****************************
Коханий, залити б тебе бетоном...
Переїхати б вагоном....
Слухати в громофонах...
І ...
... чисти гідрохлором...
Напоїти бульйоном...
І щоб не було невідомим
Де ти ходиш притомний
... чи непритомний
Коханий, любити б тебе до впʹяну
Сама я від цього «в шоці»....
... лиш би ти не валявся, Коханий,
Під парканом чужих емоцій...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2012
Скинь мені на флешку памʹять,
Бо після смерті, я не буду я...
І не згадаю навіть...
Своєї мови і твоє імʹя...
Закинь у чіпи квіти, зорі й вітер,
А ще, шматочок неба у руці.
Закинь усе, що ти іще не витер...
Дозволь йому хоч мегабайтами цвісти
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379121
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2012
Повіяло смертю опівдні
Люди вивісили прапори
Авто застигло за поворотом
... а тебе вже немає...
Опівночі буде багато сліз і слизу
Мати з посивілими очима
Омиє семирічного сина...
... тебе вже немає...
Кров на асфальті змиє завтрашній дощ
Сльози на твоєму обличчі – Вічність...
А ти йдеш із валізою у руці
І чуєш запах заліза у натовпі...
... вже немає...
А людям цікаво...
А люди судять...
А людям байдуже...
Ким ти був?
Головне – Тебе вже немає!
Це найцікавіше...
... немає ...
...
..
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369012
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2012
Крізь сито моїх спогадів просієються той дим, що його ми звали нашими почуттями. Цей слизький емоційний стан, коли відчуваєш радість і смуток водночас, і ти не знаєш, що переважить наступної миті... Але найголовніше – це тобі подобається, ти стаєш емоційним мазохістом... Ти мучиш себе і свою «половинку» марними надіями на «краще майбутнє»... Ви будуєте плани, готуєте разом обід, обираєте імена для майбутніх дітей, а наступної миті: РОЗУМІЄТЕ, ЩО ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ, оскільки ви створили уього лиш ілюзію, міф...
О, так, Ви будете разом ... У паралельній реальності, тій, яка називається «Якби ми не робили помилок». На жаль, ця реальність заповнена не вами, а чужими (на вигляд щасливими) індивідами. Ви там ніколи не будете. Ви дві різні особистості, які перестають бути собою, щойно орбіти їхніх душ зближуються на сантиметр ближче ніж потрібно. Ця маленька дистанція «один сантиметр душі» вирішує все, ламає ваш світогляд, плутає грішне з праведним, лякає друзів і знайомих вашою неадекватною поведінкою. Вам кажуть «Ви змінилися»... Ніби хтось Вас знав... Ніби Ви були справді СОБОЮ. Важко повірити, що хтось може бути самим собою у цьому світі механізованих емоцій і доведених до автоматизму думок...
Люди не слухають і не чують одне одного... Вони слухають свист потягів, шум машин, скрип кранів... Тільки не людей... а я все ще чую коли йде дощ, байдуже, куди він падає: на траву чи на затхлий асфальт, головне, що він змушує мене відчувати, нагадує, що завтра знову зійде сонце... Сонце моєї душі... І як би не було боляче зараз, я знаю, що найтемніша ніч – перед світанком, що десь на похмурому сірому небі є моя зірка і завтра, коли хмари розійдуться, я її обовʹязково побачу, а, можливо, ми навіть зустрінемось поглядом...
Чужа людина, прочитавши ці рядки,подумає, звичайно, що це «брєд» якоїсь істерички або просто слабачки, яка ніфіга не тямить у цьому житті... Нехай... Я знаю одне: скільки б я разів не падала і не розбивала коліна до крові, я завжди ношу із собою аптечку, повну прощення і терпіння... А головне – любові до людей!!!!!!!!!! Ні про що не жалію у своєму житті!!!! Люблю і ціную те, що маю!!! За кожну набиту ґулю дякую Богові і прошу, щоб Він оберігав людей, яких я ЛЮБЛЮ!!!!
Це самогубство – тебе любити
Покинути все...
Забути...
Жити?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369008
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.10.2012
Сторін світу є чотири, про це ми знаємо із шкільних підручників географії. Північ, Південь, Захід, Схід… коли нас вчитель запитав, яку сторону світу ми обрали б для подорожі, то більшість із великим ентузіазмом заговорили про Південь та Захід… Південь, бо там тепло, а Захід – бо там ковбої та бандити, одним словом ГЕРОЇЗМ. Тільки одна людина заговорила про північну сторону… А Схід взагалі без уваги залишився. Це був 7 клас…
Чи хочу я на Північ? Моментами хочу… Подалі він обридлої цивілізації, «прогресу», який наступає на п’яти культурі…. Там сніги, ведмеді, вовки, полярне сяйво і вітер, словом все те, що не залежить від людини. І, взагалі, на що може вплинути людина в тій стороні, хіба що на своє життя. Та ні, мабуть не виживу, заціпенію у вічних заметах, стану брилою льоду і навік поєднаюся із матінкою-природою. «Та яка там природа!?» ― скаже хтось. Це в нас ліси, поля, зелень, а там? Ех, ні, все таки хочу на Північ. Буду їздити в собачій упряжі, їсти солону рибу, спати в снігових обіймах… Романтика… Тільки б не з’їли…
Бабуся в мене дуже богомільна. Ходить до церкви кожної неділі й на всі свята. Дорога до храму далекувата – 10 кілометрів понад лісом. Автівки не їздять, газу нема, електрика підводить… Цивілізація лізе повільними кроками. От із нею була приблизно «лондонівська» історія.
На Поліссі у сусідів був великий собака – сенбернар. Через велику гриву назвали Ведмедиком, але коли той Ведмедик виріс, то стали кликати Ведмедиськом і Ведмедякою… Усі його недолюблювали, бо любив різні капості робити. То яйця в курнику поїсть, то курку вкраде. Одного разу він пропав… Усі зітхнули з полегшенням…
Була зима, а точніше – ніч перед Різдвом. Снігу тоді насипало вище колін. Моя бабуся йде в заметіль до церкви… Романтика… Вітер, мокрий сніг, холод. Надворі темно, хоч око виколи. Але цю історію вона розповіла, коли прийшла додому.
«Йду, ні зіройки, руки закоцюбли, палци поніміли, мокро й холодно. Дорога притрушена снігом, довга і прама. Дошла до середини, коли бачу на дорози вовк… Ох, і серце втікло в п’ятки… Хоть би де смолина яка була, немає нічого… Але вовк далеченько, думаю, може не побачить… Йду, молюса «Отче наш», «Царю Небєсний» згадую всіх святих … І що робити? Вертатися? Е ні, думаю, все в руках Божих… Йду далі… Вовк мене побачив, став посеред дороги за метрів 50 і стоїть. Я стою і він стоїть… Хто кого пропустить? Хтось колись казав шо вони шуму бояться, думаю, може, крикнути, чи хоч колядувати почати, голос у мене дужий, буду йти і співати… Але той вовк якийсь великий такий, не злякається. Все в руках Божих… Не можна ж на одному місці всю ніч стояти. Піду в перед, може, він втече… Ступила крок, другий, третій, почала «Добрий вечір тобі», голос трохи дрижить, чи то від холоду, чи то від страху… Ой, лебедоньки! Той вовк іде до мене навпроти... Розминемося чи ні… Іду й колядую… Чим ближче він підходить, тим сильніше й голосніше співаю я. Вже й колядка закінчується, а він не втекає, не боїцца людей видно, певно багато з’їв уже… Коли пудходю ближче… Вовк починає до мене виляти хвостом… Думаю, коли ж то вовки хвостами виляють… Сніг прамо в очи… Ну, все, стою на місци, очи закрила, страшно… Коли чую, щось об ногу трецца… Певно вовки починають людей з ноги їсти… Скорей би… Чого ж так довго? Одкрила одне око, друге… Так, шось тут не те… Вовк якийсь дуже схожий на того собацюру, шо в мене гуску вкрав, я його потом ще труткою травила од жукив, а внуки смеялиса, бо ж трутка, кажуть, для безхребетних… Все мнясо отому виносила… Та тепера, десь і те зло пропало, і погладити його захотілося… Ой ти мій Вовчику! Хороший собака! Певно голос почув знайомий… Гладю його по морді, а він лащиться, радий, що людину зустрів… То мені Бог поміг, од вовка спас… Точно чудо в святкову ніч».
Отак, Ведмедище став у нас тепер Вовчиком… Додому вернувся… Ми потім бабусі ще довго про вовка згадували, казали, що вона схожа на героя оповідань Джека Лондона. Звичайно, вона не зрозуміла, сказала, що їй і на Бору добре, а в Лондон не хоче…
Читаючи «Білу тишу», «Жагу до життя», «Велику дорогу», «Одісею» та інші оповідання, мимоволі згадала цю кумедну історію з дитинства. Що мені найбільше сподобалось в цих творах? Мабуть, відчуття реального перебування поряд з героями. Коли вони мерзнуть – мені теж холодно, вони хочуть їсти – й у мене виникає це бажання, коли вони помирають, ти теж відчуваєш цю втрату…
Як важливо залишатися Людиною. Не просто істотою, яка розмовляє, прямо ходить і у неї великий палець протиставляється решті, й цим вона відрізняється від тварини… На перший погляд… А ЛЮДИНОЮ!!!!!!! Високою моральною індивідуальністю, яка любить цей світ і прагне навчити цієї любові своїх дітей, друзів, близьких і навіть незнайомих людей… Як багато вбирає в себе це маленьке слово. Людина може загубитися в світі або заховатися глибоко й далеко в середині самої себе… Тоді, що вже казати про людину в надзвичайних умовах… За що я люблю Джека Лондона? За його героїв: хороших і не дуже, добрих і корисливих, людей, які дотримують свого слова, людей, які не втрачають власної гідності, коли стоять перед важким вибором.
Мені подобається образ «білої тиші», такої таємничої, могутньої, сили, яка підпорядковує собі все… А хто їй не кориться, той буде поглинутий нею…
Хочу на Північ, там є багато снігу, мало людей… (Краще одна ЛЮДИНА ніж безліч людинок)… Хоча б на день…Адже, там прогрес не наступає на п’яти культурі… Тільки б не з’їли!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264686
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2011
Там сонця буяють концерти
Бадьорого променя нерви
Там мрії про казку не вмерли
Там небо розсипало перли…
Там води пустелю затоплять
І паростки в стежку сплетуться
Дерева напоєні сонцем …
…до сонного неба сміються
Там ластівка крильця полоще
В калюжі смарагдово-синій.
Співає пісні милозвучні,
Купаючись в сонця промінні
Там ноги босоніж ходили
В травах дощово-срібних
І пальці лічили години
Думок від будь-чого вільних…
Там чортиком руки стрічались
і серце у них калатало…
Бо очі печалі боялись…
А щастя на двох вистачало…
Там небо розсипало перли
І сонце ласкаво сміялось,
Там двоє хотіли померти…
не так, як хотіли ми, сталось…
Ті двоє, ми думали, вмерли
стрибнули з розмаху в бетони,
в містах закувалися в петлі...
погрузли в вокзальних вагонах....
Чи, може, втопились у вічності
й забули про давню обітницю.
Вони ж бо гадають, що скінчено
той шлях, що був лиш піввідстанню??
*********************************************
ще досі на думку приходить
із звуком осіннього листя
та пісня, що душу тривожить..
та пісня зі знаком "колись-то".....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264481
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2011
...дощ дощить..дощовий день...дощ душі - душа в дощі...
Суне носик за поріг неслухняний котик
Дощиком на душу ― плиг…. Хвостиком на серці: чшшшш
Спить клубочком….
Сниться в мисці молоко.. . запах м’яти за вікном
І суниці в лісі…
Слуха музику дощу в цю негоду весняну…
І думки про літо…
Кігті точить об мішок у куточку з просом
Пахне сіном й молоком…
Милом, маком, воском…
Дощ іде весну несе в себе в оберемку
Дмуха губи на свічки й віск збирають в жменьку…
за вікном вщуха гроза...
і обгарки свічки...
я бабусі занесу
й поцілую вічка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264366
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2011
Я зліплю тебе із снігу білого,
Чистого і безневинного як крила диких голубів.
Кину в очі краплиночку моря зеленого...
Ти будеш кращий од наших богів.
Погляд твій буде блукати по хаті
Крихітним сіреньким сонячним зайчиком,
Губи розтуляться в безтурботній посмішці
ніби беззубе крехтання дитяти.
В голову кину частиночку ночі я,
В серці залишу самий лиш світанок,
Розум холодним зимовим зостанеться днем,
В доторках губ - лиш п*янке надвечір*я багряне.
І коли ми зостанемось вдвох,
Я так довго на тебе дивитимусь,
Як на своє творіння дивиться бог...
Ти поглянеш на мене... й почнеш тихо молитися...
Ми просидимо так до самого світанку,
Встане сонце з постелі своєї затишної,
Кине променем ніжно на твоє обличчя
І почне воно тихо, плачучи розставати.
Лиш тоді схаменусь я, впаду біля тебе,
Схочу гаряче поцілувати,
а тебе вже не буде, ти сонячним зайчиком,
пішов назавжди у світи мандрувати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2010
Не топчіть цей незайманий сніг,
Ми не варті його білизни.
Він блищить не для наших чобіт,
не для наших очей гнилизни.
Не для ваших холодних сердець
Ці кристали цвітуть на землі,
Не зведеться краса нанівець,
ХТОСЬ же вартий цієї краси!!!!!!!!!!!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226249
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2010
Він не любив квітів. Він вважав, що це лишня витрата часу та грошей.
Саме тому вона ніколи їх не отримувала від нього.
Їй не потрібні були квіти, їй потрібні були почуття, із якими він би мав їй ці квіти датувати.
Він ніколи не казав, що любить її. Він рідко телефонував. Вона на нього ображалась, а потім прощала йому. Якось він забув про її День народження…
А вона?
Що вона могла зробити, щоб змусити його не забувати про неї.
Нічого…
Він таким народився…
А вона?
Вона любила пити чай і дивитись у вікно. Любила слухати класичну музику, любила дощ, сніг, посмішки дітей на вулиці, голубині крила... Та він про це не знав.
Вона ніколи не дзвонила йому першою. Він згадував про неї лише вночі, коли подушка не витримувала його безкінечного ниття. Тоді, набравши номер телефону, він виливав їй свою душу.
А вона?
Вона слухала та йшла спати....що вона могла зробити?? Чи, просто не хотіла....
А він?
А він засинав із думкою, що колись треба буде подарувати їй ті кляті квіти…
Отака безглузда любов. А, може, імітація любові?
Якось вночі йому знову заманулося їй подзвонити. Але вона не брала трубку.
Він подумав, що, мабуть, образилась.
******************************************
Він прокинувся . Пішов на кухню , заварив собі ароматної , запашної кави.
Знову набрав знайомий номер, але знову на іншому кінці мовчали.
Небо помаленьку заволокли хмари. Він зібрався до неї. Дорогою купив квітів, думав що вона так швидше пробачить його за цю байдужість. Він ніколи не уявляв, що вибрати квіти для неї буде такою складністю. Йому порадили білі лілії як символ чистоти і невинності. Йому було однаково.
Він приїхав до неї додому.
Він знайшов її під’їзд.
Піднявся на шостий поверх і завмер…
…було багато квітів: жовтих, білих, блакитних.
Було багато людей в чорному. У них був сумний вигляд, але всі були із квітами…вона ж їх любить, любила, любитиме...
******************************************
Ну ось він знайшов її квартиру. В нього було дивне передчуття. Двері були відкриті.
Він зайшов…
А далі все було мов у тумані: він, вона у білій весільній сукні, та заплакані очі її батьків…
Більше про нього мені нічого не відомо. Головне я знаю одне: тепер він завжди приносить їй ті кляті квіти....ніколи не пізно!!!!!!!
P.S навіялось))))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226247
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2010