| Сторінки (2/103): | « | 1 2 | » |
- маєш голку?-говорить-будемо курити по Арабську.
тлів "пластеліновий кібап" на гольці. склянка накрита обкладинкою з зошиту в якому і починаю писати ці нотатки вже правда у п. 405
дим м'який. насичено-туманно. спадає. поволі наповнює. вдихаю
- по Турецьку?-думаю про каву з нікотином...
порівну. молочний і прозорий. найліпша пропорція задоволення...
-по Арабську-видихає охоронець...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710566
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017
все города перечеркнули улицы
как в паутине капли фонари
пальто застегиваю пуговицы
и в каждом отражении витрин
осенним тиражем меня копирует
другой...
долучайтесь до спільнот у мережі:
[url="https://www.facebook.com/pages/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9-%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B2/1630484010506511"]facebook.com[/url]
та
[url="http://vk.com/sergii_latyshev"]vk.com[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564536
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 05.03.2015
поглинай мене
як твій одяг дощ
на очах пітьми
як вуста тремти
від холодних слів
бо нема куди
поховати біль
серед чорних тіл
тільки уяви
скільки темряви
вічність принесе
на ці вулиці
поцілуймося
і впадем пусті
поглинай мене
залишилась мить...
долучайтесь до спільнот у мережі:
[url="https://www.facebook.com/pages/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9-%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B2/1630484010506511"]facebook.com[/url]
та
[url="http://vk.com/sergii_latyshev"]vk.com[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2015
обертаюсь жахіттям кожної ночі
серед темряви майже свій
хоч до світла спокушатиме змій
і прокинутись кожен день заохочує
з мене безсоння нехай кровоточить...
як для власної тіні
стану донором...
мороку...
пий з моїх вен!..
у цій божевільні
єдиним залишається лікарем
завтрашній день...
© Латишев С.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512782
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.07.2014
затори в потойбіччя
і хочеться сильнішої отрути
ніж по зустрічній кинути кермо...
та ти довічно
хоч усіма забутий
все Стікс розмішуєш веслом
до тебе пішки
ти точно маєш певні пільги
бо терміново треба на той бік
...розряд...іще...
в долоні врізалися нігті...
не встиг
не втік...
15:23, 13.06.14
© Латишев С.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504986
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2014
- хвилинки не знайдете?
шарю у лівій кишені вічності...
- звичайно, тримайте все що є...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502080
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 29.05.2014
мій друже
знову закладаю душу
абсент
п'яний акцент
коли біль
колискова
повір
колись
знову повернусь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501804
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.05.2014
блукаю коридором днів
годинник перелічить кроки
лиш забуття рукою снів
спиняє час як той не проти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501803
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.05.2014
навіщо в темряві заплющувати очі...
а зорі перелито в дощ...
стіною...
схоже шлях мій проти ночі
пройти...і перший крок вперед-
спиною...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498645
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.05.2014
в темнішу ніч
найяскравіші зорі
і сяйво те
таємна річ...
© Латишев С.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497654
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 08.05.2014
до ранку випив ніч
як часу викрадач
у пошуках безсмертя
згарища в обіймах
ти...
мій попіл милосердя...
© Латишев С.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497653
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 08.05.2014
вкриє обличчя нічний капюшон
у тінь заведе мій шлях
як останню сигарету відкладаю сон
і останню надію відпускає рука...
© Латишев С.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483709
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.03.2014
аквареллю скло посічено
як і ти кольори розкуті
так пригадати буде нічого
як і нічого забути
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471264
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2014
все чаще говорю прощай
не назначая новой встречи
на вокзале провожает
осений вечер...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467055
рубрика: Поезія, Рубаи, хокку, танка
дата поступления 19.12.2013
жити спроби
невиразно
прояв хвороби
виразками вкритий
мені краще відтяти вирізано
ніж живому загнити
бачу в моїй Україні
тіла-стовпи покриває іній
та зріє ліків кривава міра
на порогах Дніпра
спливають шаблі
та чайок привиди білі
душі козачі вогні розпалили
для мене і усіх захворілих...
P.S. кому не знайома ця книга бо усі провославні цитую:
" Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.
І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466956
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.12.2013
осень у моего дома
надеясь услышать крик журавля
выхожу к морю
но птицы летят к другим берегам...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466843
рубрика: Поезія, Рубаи, хокку, танка
дата поступления 18.12.2013
сентябрьская ночь
на пюпитрах фонарных столбов
и лишь тишина...
слетает с пустых проводов...
(фото: Маргарита Батышева)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466842
рубрика: Поезія, Рубаи, хокку, танка
дата поступления 18.12.2013
грудень
байдужість на повні груди
виразно легше заплющити очі
та не різнити дня від ночі
помацки вздовж скуйовджених голів
без винятково повз своїх чи ворогів
прийду тримаючи ключі
батьківська стріха протікає
жбурну у натовп хай ладнає
небо Української ночі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465180
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.12.2013
мне одиночество прощает все измены
в какой бы стороне и скем бы небыл я
так терпеливо ждут ее пустые стены
как жены возвращенье корабля...
(фото: март, Киев)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465106
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 09.12.2013
люди похожи на чаек
ходят по набережной
выискивая крошки лета
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465104
рубрика: Поезія, Рубаи, хокку, танка
дата поступления 09.12.2013
шрапнель у лабіринті вен блукає
твоє серце як безпритульна тінь
але лякає
за рогом рік за роком глухий кут
і вороття хтозна куди
вздовж одноманітних стін...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425048
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.05.2013
нелегально перетну кордони дня
в країну ночі
робити на атракціоні у парку снів
різно-робочим...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422490
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.05.2013
по вені розчинилися
букв кілобайти
передозування ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422480
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 03.05.2013
у твому сні іду від усіх
іду мовчазний гордо
тобі не здогнати не обернути слід
не штовхнути спину чьорну
у твому сні іду поміж будинків
тінью велетня шарю по вікнах
кладу голову на плаху кватирки
нема - голова і тут - голова...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422281
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.05.2013
обличчя як монети у кишені пам'яті
зникають непомітно вкрадені
а на тих шо до дзеркала стерті
впізнаєш свої віддзеркалення...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421368
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.04.2013
дзьобами необережних жайворонів
зірки із неба злущені
картина осені
вода іржавіє
пройтися босоніж калюжами
зачекатимусь
допоки здушить шарфове
та вирушу з провідником
у інше
любов складати
у рожеве враження
і шо життя повільніше
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416247
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.04.2013
як сліпий архітектор із пам'яті рук
відтворюю Демона храм
на аркуші ніби хірург
точність Креслень залишаючи шрам
звертаюсь до магії Кола
до кожної із Сторони
до Неба до Сили Розколу
до Пращурів шо у Коріння вросли
ввібравши у Тіло Стихії
Розуму відчинивши Врота
Демоне мій я тебе відпускаю
без вороття...
кожна гремасса стала огидна
бурі емоцій змертви
і серце повільніше било
крові потоки згусти...
Демоне мій - тобі ВСЕ Відоме
тільки обличчя мені залиши
без сну із спокоєм втоми...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415856
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.04.2013
мій друже
дні все стають коротші
як орендовані квартири
в які приводиш полюбити або побути наодинці
всеж залишаються порожні
мій друже
скінчилися чорнила
до білих аркушів майже стерся олівець
дрейфую в безцільності як у човні із порваним вітрилом
мій друже
я помер учора
ти закури і випий чарку
у морі нічо нема крім солоної води
і в горлі пересохло зранку...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414907
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.04.2013
ти потрібна мені як ранкова кава
після пробудження але мені не заснути
і алкоголь не п'янить понуру уяву
і в аптеках дефіцит на отрути
ти як першої цигарки кашель
така ж залежність тобою дихати
по краплині океан назбирати лехше
ніж тебе розлюбити...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411230
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.03.2013
муза
у сукні маковій як наркотик
занадто міні як миті відблиск
занадто відвертій як п'яний співрозмовник...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399122
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2013
зведено курок опівночі
зімкнулись стрілки у нулі
летять секунди-кулі
вбивчі
гублячись у вічності
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398602
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.02.2013
кров невифарбовної калини
приносить пам'ять ночі
що очі Дівчини блакитні
та у душі ще присмак жовчі
ТРИ ЗУБа маю на Вітчизну
що зМОВилАсь вбивати гордість
що ВІдРеклАсь жити гідно
що ВОЛЯ кріпатсько боса
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395478
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.01.2013
по течії вітру розвиваються пасма верб
наче водорості тягнуть щупальця навмання
безпритульне серце під парканом ребер
тремтить наляканим цуценям
вербовий спрут до безодні затягує в пащу
втопився у часі як п'яний в калюжі
сліз назбирав повну чашу
і розбив її як розбивають ілюзії
у спорожнілих грудях ні крихти святого
крім болю в помиях (і ремінь змією здушує шию)
аби не мучити ще живого
щеня з собою зарию...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389963
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.01.2013
емоції ніби плішину
приховано під перуку
вуха закладено тишею
самотність взято під руку
по дзеркала відблиску вікон
бордюром скролити сквер
листя тіні повторюють міміку
спокоєм чемних манер
по відстані роком відміряній
моїм тілом керує лялькар
і сьогодні ниті невидимі
обплутали згаслий ліхтар...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375558
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.11.2012
п’ять поверхів до бетону
чи по вені п’ять кубиків правди
сідаю до грального столу
круп’є підтасовує карти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373055
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.10.2012
осередок епідемії
у череві домовини черепа
думки мухами множили червів
нескінченністю вечора
в епіцентрі
заразного як осіння нежить
неминучого як вчора
спустошливого як пожежа
непомітного як нічого
пів-карантину
нарешті симптоми
язик слимаком залишає слину
хронічної втоми...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372420
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2012
допоки
прозорість крижана до сонця звикла
і не надбала форми лава скла
чекав накоплюючи спокій
допоки
секундна стрілка кружляє вальс
і ніби цигарка тліє час
за спиною почути кроки
допоки
запам'ятовую зворотній шлях
у всіх потойбічних життях
шоб повернутися каретою швидкої допомоги
а поки
на обличчі не застигла лава сліз
і димить недопалок на склі
чекатиму накоплюючи спокій...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370512
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.10.2012
на базарі твоїх пропозицій - нічого цікавого, окрім, правда, роззяв, шо заходять погрітись...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367924
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.10.2012
лупою припала як попіл
на комір моя сивина
двірник у дворі мітлою
згріба на узбіччя літа...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367529
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2012
проникну злодієм у твоє життя
можеш горло вигорнути у крик
все одно з губ поцілунків вкраду жнива
на очах тисяч-тисяч галактик
проникає у тіло отрута слів
як паук здобич обгортають обійми
чуєш вже на тій стороні
ангели розпочали привітання сурми?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366173
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.09.2012
диви як вже спізнився на літак
лелеки покидають вирій
іше один вокзал як прожиті літа
осіньо-сірий
смітник ковтнув квиток
натяком: "зостанся-станся;)"
клин надихав -
шукати нові станції...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365606
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 21.09.2012
иглами пальцев рук своих
из нитей мышц и вен лазури
на коже вышью новый стих
волнами бури...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325513
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.03.2012
схиливши тонку шию
на дереві повісилась осінь
іржаві пасма інеєм сивіють
листям гниють крихти відносин
на схилі дня останні промені
пускають кров із вени горизонту
і зміями обповзають рубінові струмені
сумніву тінь змазаний контур
схожий на мене схоже мертвий
як сірих відтінків гравюра асфальту
я теж буваю із болем відвертий
хоча не знімаю маску обдерту
сходи флейтовий блюз
пронизує морок кімнати
лью
вже не шукаючи вороття
і череп як дзига без осі хребта
ночі бездушність
із пляшки гіркого буття
розпиває самотність
і я...
0:36
10.02.12.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312715
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.02.2012
чи для потіхи
чи лихо манить
тихо
слони ідуть у море
вулканічне жерло хворе
горло
кашель довго...
2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286558
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.10.2011
куранты бьют
провозглашая наше раставание
глаза транслируют пустой канал души
мне больно отличать твое молчание
от остальных сигналов тишины...
2003г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276619
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.08.2011
дыхание срывает грудь
как голос в трубку телефона
опять не дозвонился к Богу
и вот решил к Нему зайти
рука не дрогнула
кровопроводная труба пустила теч
затем еще одна
до скорых встреч...
гдето в 2005г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276351
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.08.2011
вот казнь приводят в исполненье
палач и я и больше никого
я отказал себе в прощеньи
и утверждение верно
неужта казнь притом моя
и я в петле но над землею
лишь перед смертью попрося
хотяб сейчас побыть собою...
гдето в 2003г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276332
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.08.2011
пристрасть зірвати з ланцюгів
одне одного жадати як спасіння
сказитися у божевіллі почуттів
кохатись невситимо до знесилення
поцілунки схожі на дотик смерті
в обіймах схожих на укуси
у сяйві місяця в останній чверті
як спрагу втамуємо спокуси
як вперше тікино закохані
у тваринній втопаючи жадобі
звиваємося на даху закехані
насичені задоволенням плоті
запаморочення ночі захлине
ніби пестощі сноведіння
у забуття полонили
розуму проясніння...
10:07
13.08.11.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274926
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.08.2011
кисть руки измажу краской
дугой радуги перечеркну небо
засохшей акварели разбудив ласки
изнежу тебя
каждый твой вдох храня
всю унылую серость выбелю
а те слезы что выманят
поцелуями изцелю
в объятиях сна сейчас ты
как я хочу что бы в моих была
или мне не хватило краски
или это только мечта...
09.08.11.
5:25
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274306
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.08.2011
ось так
із кожним рухом стрілки глибша ніч
тіки так тіки так
почути в останнє слова пітьми
механічно
моє серцебиття у такт
тік так тік так
із кожним рухом заплутавшись сітями
у мене на руках час помира
стихає пульс розчинений у тиші
очам ввижається стара
молодості попіл шука між тріщин
кавове безсоння рух остаточно зник
і вже дитина з підлоги підійма
зламаний годинник
говорить голосом моїм пітьма:"...
22.05.11. 04:09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260964
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.05.2011
Роздався писк будильнику. Порожній сон облишив голову і Макс потягнувся за телефоном. Вимкнув звук. Вже одинадцята. До зустрічі ше є три години. Коли спиш на вулиці, а потім лягаєш у ліжко, то уже не бачиш снів. Напевно він їх ніколи не побачить. Тільки провалюватися у безодню, теплу і м’яку – усе, шо залишається. Макс підвівся і узув черевики на босі ноги – шкарпеток він так і не придбав, зрештою, як і трусів. Провів долонею по обличчі – щетина вже була досить велика, напевно треба б якось поголитися. Він набрав доставку їжі.
- Повторіть учорашнє замовлення, замість води подвійну каву. Так, «Сінзі».
Увійшов до ванної, відкрив кран, з якого тоненькою цівкою потекла руда вода. Набрав її у долоні і ополоснув лице. Макс відчув у грудях хрипоту і спробував відкашлятись – горло пронизав гострий біль. Все-таки він добряче застудився на морозі. Підвів очі у старе дзеркало. Виглядав він все одно краще, ніж тоді, як дивився на себе у ванній Кетто. Тільки б ше поголитися. Треба спитати у дідугана з вестибюлю, може де тут поблизу можна купити одноразову бритву. Він одягся, підкурив сигарету і вийшов з номеру до сходів.
Старий як завжди слухав радіо і тупився у газету. Помітивши Макса, прямуючого до нього, підвів очі.
- Здаєш ключ?
- Ні, хотів спитати, де тут продаються бритви неподалік?
Дід відклав газету і поставив перед Максом скляну попільницю.
- В мене є. П’ять жетонів. Ше є гандони, преса, алкоголь і праска. За праску беру три жетони на годину. Ну і дріб’язок – сірники, там, таке. Дешо можу дістати, як заплатиш.
- Тільки бритву. Якшо є – ше зубну пасту і щітку.
- Дванадцять.
Старий поклав усе на прилавок, підправив перемотані скетчем окуляри і поклав до кишені жетони.
- Ренту продовжуєш?
- Поки шо на добу.
- Тоді тридцять.
Макс віддав йому гроші і загасив сигарету. Дід поспішив прибрати попільницю, одразу розстеливши перед собою газету. Двері заскрипіли, до вестибюлю увійшов кур’єр з пакунком.
- У п’ятдесят другий?
- Так.
- Це я замовляв, скільки з мене?
Хлопець поглянув на чек.
- Сорок три.
Макс поклав гроші у його долоню, взяв теплий пакунок, решту і пішов до номеру. Поївши і приступивши до кави, поглянув на годинник. О пів на першу. Як раз лишається час, шоб поголитися. Він пішов до ванної, за пару ковтків спорожнивши паперовий стакан.
У внутрішній кишені пальта були усі гроші, які лишалися. Макс час від часу перевіряв, чи вони на місці. Чотири тисячі чотириста сімдесят два жетона. Він стояв на ескалаторі, спускаючись до станції метро. Знайомі запахи, повітря нерухоме, тепле. Здавалось, крізь тріщини у стінах якийсь голос ось-ось прошепоче до нього «Я впізнав тебе». Метрополітен дивився на Макса, і неможливо було просто відвести очі аби уникнути цього погляду. Ескалатор скінчився, ось платформа. По стегну крізь тканину кишені глухо постукував пістолет. Скільки часу ше до зустрічі? Макс зрозумів, шо забув мобільний у готелі. Із тунелю виринув потяг, вкритий іржею. З гулом зупинився і, прошипівши, розкрив двері. У вагоні було досить багато людей. Макс увійшов і взявся за поручень. Двері зачинилися. Тулуб металевого черва сіпнувся і став розганятись. Другою рукою притримуючи пальто на рівні внутрішньої кишені, Макс потупився у вікно. Усі пасажири їхали мовчки, кожен зайнятий своїми думками. Хтось слухав плеєр, хтось читав свіжу газету, дехто із портативних дек сидів у мережі. Але ясно відчувалось, шо Макс не належить до них. Усе його нутро постійно торочило про це. Темрява у тунелі – нішо, у порівнянні з тим, шо всередині нього. Відчуття приреченості. Саме це не давало спокою. Як наче поряд був хтось, хто споглядав, як Макс слідує по маршруту, прокладеному заздалегідь. Немов цей хтось і зараз стоїть поряд, можливо торкається його. Дихає в спину. Нестерпне відчуття, від якого ніяк не втекти. Він обернувся. Усі дивилися на нього.
- Марно,- хором мовив натовп,- у тебе немає шансів. Застрелься…
Він відвернувся. Голоси вмить припинились, подивився знову – пасажири, як і раніше займалися кожен своєю справою. Макс витер лоба рукавом. Нарешті, потрібна станція. Він вийшов із вагону і пішов до ескалатора, тремтячою рукою дістаючи сигарети. Швидше надвір.
Опинившись на вулиці одразу закурив, кашлянувши, важко видихнув дим і окинув поглядом вулицю. Клуб має бути неподалік. Побачивши вдалині вивіску, рушив до неї, намагаючись робити розмірені спокійні кроки. Сніг повільно танув, під черевиками чвакав бруд, у повітрі з’являлась сирість. Макс підняв комір. Треба придбати шапку як і новий телефон за вказівкою Кетто. Гроші були потрібні як ніколи. Можливо зараз вдасться домовитись про розстрочку, а там тільки життя саме покаже, на шо він здатен. Якшо не буде виходу, у справу піде пістолет. Це божевілля, але…
Автоматичні двері розкрилися, почулась музика із глибини клубу. Тепле повітря вирвалось надвір, обдавши Макса на вході. Усередині було накурено, освітлювання дуже спокійне, різношерстий натовп тихо перемовлявся за обідом.
Він підійшов до барної стійки і спіймав заклопотаний погляд бармена. Той одразу попрямував до Макса.
- Шо питимете?
- «Червоний дракон» і подвійну каву.
Той кивнув і взявся за шейкер. За спиною бармена сяяли начисто вимиті бокали, на стелажах безліч різнокольорових напоїв із яскравими етикетками. Хлопець, зливаючи червоний коктейль у склянку, знову підійшов ближче.
- З транком, без?
- Байдуже.
Макс перевів погляд на його білу сорочку – саме про таку він мріяв дуже давно. Але життя веде у іншу сторону. Ця доля приготована не для нього, і, якшо він пробує заглядати вперед, то бачить лише одне…
- Будь ласка.
Бармен поставив коктейль на серветку і поклав дві сині пігулки на блюдце з чашкою кави. Макс обережно взяв своє замовлення і пошукав поглядом вільний стіл. Неквапливо донісши усе, сів і дістав сигарету. Цікаво, чи він хоч трохи скидається на серйозну людину? Швидше за все, більше на бандита, який працює на наркоторговця. Відпивши свіжої смачної кави, Макс постарався заспокоїтись. Зустріч ось-ось мала початися.
У клуб увійшов хлопець у темно-зеленій куртці, його жовтогаряче волосся стирчало в усі боки. Це був Ромео. Він помітив Макса і помахав рукою, озираючись довкола. Поглянув на стіл і оглядівся ше раз. Стало помітно, шо він зніяковів. Макс загасив сигарету і одразу ж підкурив іншу. Ромео, знявши куртку, сів навпроти.
- Це ти дзвонив з приводу айді?
- Так, я,- він теж став почуватись невпевнено.
- Оце так.
Ромео посміхнувся і дістав свої сигарети. Кинув погляд на сині пігулки.
- Транків і не торкаєшся?
- Без них вистачає на мою голову.
Повисла пауза, яку порушила офіціанка.
- Чогось бажаєш, красунчик? Давно не заходив.
- Каву з подвійним кофеїном і сніданок,- він посміхнувся до неї.
Дівчина пішла до наступного столика. Ромео підніс запальничку до сигарети – у повітрі з’явився домішок незнайомого аромату.
- Ну то шо, фотки приніс?
- В мене немає.
Ромео дістав телефон.
- Добре, сиди рівно.
Він підніс мобільний на рівень очей і зробив пару знімків.
- Як і домовлялися, з усіма затратами це обійдеться в десять штук. І через пару днів матимеш айді.
Макс засунув руку у пальто і дістав жетони.
- В мене зараз є чотири, решту дістану.
Ромео задумався, збивши попіл мимо попільниці. Офіціантка поставила на стіл каву і знову пішла.
- Можемо домовитись. Дістань мені «Тантіб», і я все владнаю.
- А через Вейса чому не хочеш?
- Там якісь мутки, затримки. Поки шо хтось робить резерви, я так думаю, тому на вулицях його ше немає. І коли буде – невідомо.
- Добре, я дістану.
Ромео відпив каву і почухав свою жовтогарячу потилицю. Макс поквапливо поклав гроші назад до кишені.
- Це буде круто, за два дні зможеш?
- Айді для мене зараз – дуже важлива тема. Якшо зможеш – глянь, як здихатись від цього «Тантібу».
- А шо не так?
- Мені таке не подобається.
- Зрозуміло. Ну тоді будемо на зв’язку, телефони маємо – зв’яжемося.
Макс поклав на стіл п’ятдесят жетонів, підвівся, одяг пальто і, застібуючись, попрямував до виходу. Ромео залишився чекати сніданок.
Сире вуличне повітря вмить окутало Макса, він поспішив до станції метро. Порівнявшись із ним, підстроїлось під швидкість ходи патрульне авто. Він поглянув у вікно і зустрівся поглядом із функціонером у формі. Скло опустилося. Макс продовжував іти у тому самому темпі, обережно кинувши погляд у різні боки, зрозумів, шо втекти не вийде.
- Зупиніться, будь ласка.
Він відчув, як по мокрій спині стекла капля поту. Макс зупинився. У кишені рука безпорадно намацала пістолет.
- Дістаньте руки із кишень, шоб їх було видно.
Макс вийняв руки.
Із авта вийшли двоє патрульних. Сіра форма, пронизливий погляд.
- Пред’явіть ваше посвідчення особистості,- сказав один.
- Сьогодні не взяв його з собою.
- У такому випадку доведеться прослідувати до відділку.
Макс поглянув на другого функціонера.
- Покладіть долоні на капот.
Він зрозумів, шо виходу немає і виконав вказівку. Один патрульний стояв осторонь, другий став його обшукувати.
- Так, погляньте, пістолет. Документи на зброю теж забув?
Макс мовчав.
- І грошики з собою пристойні. Давай руки сюди.
Вони одягли на нього наручники і посадили на заднє сидіння авта. Ось і кінець, подумав Макс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243381
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.02.2011
Грюкнули двері. Напевно, Ромео знову кудись побіг. Вже другий день його неможливо застати вдома, шоб разом подивитись кіно, чи обсудити шось. Анну раптово облишила аура сну. Вона подивилась на стелю, на зашторене вікно, і, зрозумівши, шо лежати їй зовсім не хочеться, поставила стопи на підлогу. Ромео передбачливо увімкнув підігрів паркету. Анна взяла зі спинки стільця халат і пішла до кухні, одягаючи його. Проходячи через вітальню, помітила, шо брат не погасив вікно мережі, можливо вийшов ненадовго. Натиснула на своєму комп’ютері «пуск» і пішла далі. Традиційно відміряла одну порцію зерен і засипала їх до кавомолки. Із вітальні почулося сповіщення: «У вас неприйнятий дзвінок від абонента “Головний офіс”». Ні, подумала вона, починати вихідний день із робочих питань я не буду. Анна завантажила кавоварку, підставила кружку і пішла до ванної. Умившись, взяла паруючу філіжанку і подалася до вітальні. Напівпрозоре голографічне вікно над столом Ромео заповнене розгортками новин. Цікаво.
Вона поставила кружку поміж братових роздруківок, відсунула попільницю подалі і вимкнула режим очікування. Прозорість зникла.
«Анонімні хакери стверджують, шо отримали сигнал із Місяця».
«Неактивні супутники передають невідомі шифри».
«Підбірка фактів. Оцифрування свідомості».
Мабуть, підбірка фактів буде цікавіша. Дізнатися хоча б, шо ж його так зачепило у такій підозрілій історії. Чому саме ця легенда так подобається Ромео?
«Нажаль, підтверджених даних немає, ми маємо лише анонімні джерела. Шо знаємо напевне, це намагання провести експеримент по оцифруванню спочатку на Землі. Двоє добровольців згодилися стати піддослідними, але об’єднання гуманістичних ідеалістів завадили навіть підготовці до нього. Далі маємо лише непідтверджену інформацію. Компанія, яка стояла за цим, вирішила вийти за межі планети, а отже і усіх юрисдикцій. Вони збудували лабораторію на зворотній стороні Місяця, куди відправили десь близько десятка волонтерів для експерименту. Вдався він, чи ні – невідомо, проте є повідомлення, шо зворотній експеримент також був запланований. Отже, скоріше за все, їм це вдалося. Дехто вважає, шо із піддослідних не вижив ніхто, за другою інформацією – лише хтось один. Метою, швидше за все, було створення суперсистеми на базі людського мозку, шо дало би майже безкінечний об’єм для зберігання файлів і одночасно інтегрований у людську логіку інтерфейс. Тільки з часом ми зможемо точно сказати, як застосувала компанія результати своїх тестів».
Анна відкинулась на спинку крісла. Навіть, якшо хоч частина із написаного істинно, це дійсно безпрецендетний випадок. Зрозуміло, шо Ромео вірить кожній букві подібних повідомлень, але шо там правда, а шо ні – не знає ніхто. Який сенс копатися у цьому? Вона знову увімкнула режим очікування, віднесла порожню кружку на кухню і повернулась до свого комп’ютера. Спочатку подзвонити Бергеру. Вона зробила виклик.
- Доброго ранку, це я…
- Вибачте, Анно,- почувся відсторонений голос консультанта,- я зв’яжуся з вами одразу, як матиму час. Зараз у мене вкрай важлива справа.
Він відключився. Ну тоді вже доведеться зв’язатися з офісом. Анна підправила волосся, потім взагалі вирішила не вмикати відеозв’язок.
- Анна, це ви? У нас дуже важлива ситуація, необхідна ваша присутність.
- Шо трапилось, чи не можна обійтись…
- Центр переходить до іншого власника. Треба підписати деякі папери і зробити певні корекції у системі, інженери і оператори вже у техвідділі. Спочатку зайдіть до кабінету нового управляючого.
- Добре,- Анна зрозуміла, шо поїздки не уникнути,- я збираюся.
- Службове авто буде готове забрати вас за двадцять хвилин.
Кінець розмови. Анна поспішила до ванної, шоб встигнути зробити легкий макіяж.
Відчинивши дверцята, вона вийшла із авта. Перед головним входом до Глобального центру керування даними вже були журналісти. Два десятка поверхів будівлі із дзеркальним покриттям відбивали сірий холод снігових хмар і прямокутні силуети споруд бізнес-кварталу. Основна частина центру знаходилася під землею - мало хто взагалі уявляв, скільки займає основна серверна станція.
Вочевидь, уже ходять абсурдні чутки про банкротство центру, бо іншої причини для продажу і сама Анна не могла уявити. З’явились побоювання шодо баз даних великих банків і соціальних інститутів, бо інакше репортерів би тут не було. Анна пройшла повз зйомочну групу, яка вибирала вдалий ракурс для сюжету. Добре, шо ніхто не знає, хто вона. Розпитувань було б не уникнути.
Вона увійшла до холу і піднялась ліфтом на двадцятий поверх. Увійшла до кабінету управляючого. За столом сидів чоловік років сорока у чорному костюмі. Напроти нього екс-управляючий, секретар і керівник зв’язків з громадськістю. Екс-управляючий обернувся до неї, у його очах, вона помітила, дешо змінилося, хоча він і виглядав спокійним і задоволеним. Погляд був відсторонений, дивний. Вона бачила такий вперше.
- Добрий день, мене звуть Мердок Меркель,- підвівся чоловік у чорному.
Вона зачинила за собою.
- Анна Мі Франц, заступник голови архівного відділу. Дуже приємно.
- Не станемо вас затримувати, просто введіть свій код у аплікації, аби ми нарешті закінчили з бюрократичною стороною питання.
Вона підійшла і швидко набрала шістнадцятизначний пароль. Система підтвердила електронний підпис.
- На якому рівні виникли складності?
- Вас чекають на мінус тридцять сьомому, проведете коротку нараду і прослідкуйте за вчасним виконанням корекційних робіт. І зайдіть до відділу СД. До завтра маємо увійти у звичайний графік.
- Добре, до побачення.
- Радий знайомству.
Мердок посміхнувся, сів і склав руки на столі, даючи зрозуміти, шо вони продовжуватимуть розмову вже без її присутності. Анна вийшла з кабінету і спустилась на потрібний поверх. Вона увійшла до кімнати, де проводилися наради і побачила, шо усі вже були в зборі. Не встигла вона розпочати, як до неї підійшла управляюча секретною документацією і відвела в сторону.
- Перш ніж ви почнете, хочу увести вас у курс справи. Ми отримали засекречену інформацію, для поступового введення у мережу. Вона стосується експериментальної програми на Місяці, про деталі дізнаєтесь, як зайдете до мене і підтвердите згоду на нерозголошення. Зараз головна ваша задача – обмежити доступ до файлів, які готуються до узаконення.
Анна не знала, як на це реагувати. Ромео був правий? Наскільки?
- Я вас зрозуміла, після наради зайду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242736
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2011
Спекотний день. Вологе повітря із солонуватим присмаком. Сонце стояло високо у синьому небі, його промені крізь вікно котеджу падали на шахову дошку із розставленими фігурами. Гра наближалась до завершення. Сьогодні Франсуа не міг ні на чому сфокусуватись, шо траплялось нечасто. Де Амбруаз робив більш впевнені ходи і мав усі шанси на перемогу. Від перельоту ше трохи нудило і мутилося в голові – акліматизація цього разу проходила відчутно. Франсуа налив півсклянки тоніку і поклав у нього два кубики льоду. Зробив пару ковтків і поглянув на дошку.
- Визначився?- спитав де Амбруаз, поставивши склянку.
Франсуа зловив себе на думці, шо не пам’ятає, які фігури його. Він дістав із кишені хустку і приклав до спітнілого лоба.
- Чорні – твої.
- Я знаю,- відказав він де Амбруазу.
Франсуа почув кроки за вікном, це була Крісті. У легкому ситцевому сарафані вона поверталась із пляжу, напевно набравши з собою камінців і мушель.
- Дограємо потім, піду збиратися.
Де Амбруаз підвівся з-за столу і вийшов із кімнати.
- Чому не вмикаєш кондиціонер?- почувся голос Крісті.
- Хочу подихати повітрям, яким воно є тут. Я прилітаю сюди не так часто.
Вона підійшла і поставила на паркет скляну банку із назбираним на прибережжі.
- На твоєму місці я би тут і жила. Тим паче є власний літак, дві години – і ти уже у Біотреші.
- Це тільки спочатку так здається. Ну то шо, ти готова? Вирушаємо.
- Звичайно.
Франсуа взяв невелику сумку, де була пара свіжих сорочок і усякий дріб’язок, надів сонцезахисні окуляри і вони вийшли з котеджу. Спустившись до пристані, пройшли по дерев’яному пірсу до пришвартованої яхти, де їх чекав одягнений у біле смуглий наглядач.
- Усе готово?
- Так.
Крісті обережно перейшла по трапу на палубу, за нею Франсуа. Помічник став розмотувати канати. Поки вони ше обмінювалися якимось деталями, Крісті пішла роздивлятися, як тут усе влаштовано. Біла фарба приємно сяяла на сонці, за бортом спокійні хвилі плескалися об судно. Вона побачила літери, спробувала повернути голову аби прочитати. «Марія».
- Франсуа, а шо це за Марія така?- вона лукаво обернулась.
- У яхти довга легенда.
Він жбурнув сумку до входу у каюту і став за штурвал. Крісті почула, як інтерфейс оголосив увімкнення навігаційної системи і бортового журналу. Почулося залізне цокотіння – піднімався якір. Вона підійшла ближче. Франсуа тримав руку на кермі, через затемнене скло неможливо було побачити його очі. Яхта тихо віддалялась від берега.
- Шо це за кнопка?- вона показала пальцем.
- Сигнал для супутника, на випадок, якшо скінчиться пальне і не буде вітру. Або система відмовить. Якшо шось таке стається – за годину-дві прибуває техпідтримка.
- Круто.
- Ходімо до каюти, вип’ємо чогось.
Вони спустились по сходах і увійшли до просторої кімнати. У стінах були широкі горизонтальні ілюмінатори, на підлозі білий ворсяний килим, під дзеркальною стіною велике ліжко, поряд із ним панель керування і дека доступу в мережу. Усе виготовлено із світлого дерева. Франсуа зняв окуляри і поклав їх на барну стійку. Підійшовши до панелі, викликав вікно навігації, де вибрав координати напряму яхти, увімкнувши автокерування. Крісті підійшла до бару, дістала дві склянки і налила до половини із першої ж пляшки, до якої дістала навмання.
- За шо вип’ємо?
- За тебе.
Вона посміхнулася і підняла напій. Франсуа подивився прямо їй у вічі.
- Ти навіть не уявляєш, яка ти особлива.
Він залпом випив усе і поставив склянку на стійку. Наблизився до неї і торкнувся її щоки, обережно провів від шиї до плеча і легко спустив бретельку. Крісті заплющила очі, невпевнено поставивши склянку, майже упустивши її. Відчула, як сарафан повільно сповзає додолу. Сильні атлетичні руки підняли дівчину у повітря і легко опустили на м’яке ліжко.
Сонячні промені відблискували на його спітнілому торсі. Вони лежали мовчки, чутно було лише тихе розмірене дихання. Франсуа монотонно проводив рукою по її червоному волоссі. Так вони пролежали якийсь час, поки він не вирішив перший заговорити.
- Не хочеш піти поплавати?
- Я не вмію,- тихо відказала вона.
Франсуа повернувся до панелі і шось змінив у маршруті.
- Нічого.
Він встав і не одягаючись пішов до своєї сумки. Повернувся із легкою усмішкою, тримаючи у руці два флакона, схожі на інгалятори.
- Шо це?- Крісті підвелась і сіла.
- Тантіб. Кажуть, шо він буквально здійснює мрії.
- І як цим користуватись? Його вдихають?.. Це транк?
Він поклав один на її долоню.
- Натискаєш і вдихаєш.
Вони зробили по глибокому вдиху. Нічого не змінилося. Крісті відчувала, як рідина без смаку потрапила у горло і легені. Вона поперхнулась.
- І шо?
Дівчина усміхнено подивилась на Франсуа. Він теж нічого, мабуть, не розумів.
- Значить так і має бути,- він знизав плечима,- побачимо, шо далі.
- Краще плесни мені чогось освіжаючого.
Франсуа зробив два холодні коктейлі з соком, і не встигли вони допити їх, як бортовий комп’ютер повідомив про прибуття до вказаної точки. Крісті вийшла на палубу і побачила, шо довкола лише лазурна гладь океану. Як виявилось, яхта дісталась упритул до піщаної коси, яка була в декількох метрах від корми. Франсуа спустився по драбині у воду і обережно доправив дівчину на мілину. Вони плескалися і бавилися під сонцем, сміючись і ледве знаходячи якісь слова від захоплення. Крісті здіймала у гаряче повітря мільйони бризок, які світилися у ньому немов золоті. Втомившись, вони сіли на пісок, де він майже підходив до поверхні, і дивились на небо, на маленькі білі хмаринки у ньому, на сам океан.
Піднявшись на палубу, вони вирішили перекусити. Франсуа виніс блюдо повне фруктів і холодну пляшку, вкриту краплинами вологи. Крісті взяла яблуко.
- Я спущуся до каюти, треба дешо зробити в мережі. Ти підеш зі мною, чи побудеш тут?
- Тут класно, поки посиджу.
Він поцілував її і пішов по східцях. А Крісті взяла пляшку і підійшла до краю носової частини. Збуваються мрії, подумала вона. Сівши на шезлонг подивилась удалечінь. Там із води виринали дельфіни, яких вона до сих пір бачила тільки на картинках. Крісті придивилась – це точно вони. Грайливо підстрибували над хвилями і пірнали у синю безодню океану. Вона помітила, шо на пляшку сів метелик із великими жовтими крильцями. Він, немов відчувши на собі погляд, вмить здійнявся у повітря. Крісті підвела очі – у небі було безліч метеликів, які легко і граціозно порхали навколо яхти. Вони усі були різних кольорів, наповнювали простір наче легкі дотики фарби художника. Це було дивовижно. Крісті вдихала тепле повітря і спостерігала за танцем барв навколо. Її широко відкриті зелені очі світилися щастям.
Почувся легкий хлопок – небо вмить стало глибшим, насичено синім, майже фіолетовим. Метелики обернулися на маленькі феєрверки, шо розсипалися над головою золотистим пилом. Цього точно не може бути, але це так прекрасно, подумала Крісті, цей транк дійсно неперевершений.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241918
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2011
Макс прокинувся від спазму в животі, його знудило кров’ю. Густа, масляниста, вона виплеснулася прямо на підлогу перед обличчям. Холодний бетон, здавалось, приріс до тіла. Через мутне вікно слабе світло дня просочувалось до приміщення. Очі сповільнено наводили чіткість. Він лежить на п’ятому поверсі старезного будинку у Похилій Пам’яті. Шо сталося? Живіт розривається від болю, неначе величезна рана. Треба підвестися і забиратися. Куди-небудь. Встати і йти. Посинілі руки, майже не відчутні, Макс обережно підтягнув до тулуба і, упершись на них, підвівся. Приміщення захиталось, за відчуттями – воно як підвішене, без жодної точки опору. Ноги ледве встигали ловити баланс. Спазм. Фонтан крові вилився на підлогу, забризкавши светр. Біль у животі ставав сильнішим, Макс вхопився за стіну. Напевно це кінець. До виходу ше так далеко. Треба йти. Він перебирав руками по брудній стіні і поволі наближався до сходів. Скільки я маю часу, крутилося в його голові, чи вистачить? Він збагнув, шо на ньому немає верхнього одягу. Озирнувся – пальто лежало біля вікна. Ні, до нього не дістатися. Він продовжив йти далі. Ось вони сходи, тепер спуститися, вийти надвір, потім за огорожу, а там…
Черевик зіскочив, і холодне тіло розбилося об східці наче крига. Біль заглушив усе. Темрява.
По обличчю стікали розталі сніжинки. Повіки були холодні і важкі. Макс зібрав усі сили аби поворушитись. Ледве розплющивши очі, він побачив, шо на руці лежить сніг. Все навколо біле. Снігопад тихо опускався на дах. Тіло не слухалось, хоча Макс примушував його підвестися. Тільки невиразні рухи, які навіть не відчувалися. Він перевернувся на живіт і став повзти. Блідо-сині долоні незграбно лягали перед обличчям. Зробивши декілька рухів, Макс зупинився відпочити. Перевівши дихання поповз знову. Ось двері ліфту вже поряд. Підперши стіну дотягнувся до кнопки. Коли двері розійшлися, він уволік себе всередину.
Мабуть він заснув ше раз, бо перед ним тепер стояла якась жінка.
- Шо ти робиш тут? Це ліфт, а не твоя квартира.
- Натисніть сімдесят третій… Будь ласка.
Вона огидливо відвернулась і натиснула номер поверху. Тут повітря було набагато теплішим, воно в’їдалося в холодне горло і легені, дихання ставало більш глибоким.
- Геть звідси, наркоман. Ше раз побачу тебе – викличу функціонерів!
Макс виповз із ліфту і дістався до квартири, де вчора була вечірка. Трохи почекавши, постукав. Відчинив Асімо. Він кинув погляд на ледве живого гостя і без зволікань затягнув його за барки всередину.
- Оце тебе накрило, чуваче. Зараз реанімуємо, не сси.
Макс покірно мовчав. Товстун і ше якийсь наркоман, напевно хазяїн квартири, стягли з нього закрижаніле пальто і усадовили на диван у вітальні. Всюди були розкидані речі, обгортки від чогось, у повітрі стояв туман. Макс, намагаючись залишатися притомним, водив поглядом по кімнаті.
До нього наблизився хлопець у старій порваній сорочці з сигаретою за вухом. Асімо разом з іншим спостерігали за ним.
- Зара отримаєш армійську панацею, житимеш.
Він закатав Максу светр до плеча і наклав червоний джгут. Потім вийшов кудись і повернувся зі скляним шприцом у руці.
- Вени ніхера не видно, доведеться тобі повірити моєму досвіду. Укол буде теплий, трохи пощипає.
Макс не відчув, як голка увійшла у його холодну сіру руку. До прозорої рідини домішалась темна, майже чорна кров. Як тільки вона змішалась з «панацеєю», хлопець одразу увів усе. На місці руки з’явилось тепле приємне відчуття, яке повільно просувалось по тілу.
- Тепер просто треба зачекати і розслабитися.
Слова прозвучали вже не так виразно, більш відсторонено, глухо. Заспокоююче. Хлопець відійшов на пару кроків, дістав сигарету із-за вуха і підпалив. Він випустив дим у мутне повітря кімнати, яка, як здалося Максу, тепер повністю стала непроглядна і потонула у теплому білому тумані.
Поступово поволока розсіювалася, залишаючи лише темряву навкруги. Глибока і мовчазна, вона прийшла до Макса. «…» було поряд. Воно наче тримало його за руку, існував якийсь зв’язок. Давно. Увесь час. Шось уже відбувається, а він лише учасник. Учасник, який слідує від точки до точки. Темрява веде його, але куди і навіщо? Навряд чи вдасться зрозуміти. Тікати нікуди, бо пітьма знайшла вхід із середини. Вона пролазила у його душу, немов нитка у голку. Зшивала частини до і після приступів.
Кімната оберталася хаотично. Тільки Макс і порожнеча. Навіжене обертання ніяк не зачіпало його, усе ходило навкруги. Було порожньо всередині нього і зовні, і це нішо злобно утягувало в себе темряву звідусіль. Порожнеча клубилася, завихрювалося і обертала, обертала кімнату, перевертала її. Агресивно. Зухвало. Приміщення впивалося в неї і пасивно, з байдужою легкістю, зливалося зі спустошенням. Кругообіг перетворювався на розколений на уламки шалений танок навколо нерухомої людини. Порожнеча плекала його, а кружляння не припинялося ні на секунду, тільки прискорювалося. Рух розвивався, ускладнювався, заплутувався. Траєкторії більше не було. Кімната в хаосі. Цілком.
Перед обличчям було порожньо, але нішо не сміло доторкнутися до нього. Все руйнувалося. Він чекав. Макс знав, шо скоро відчує вже прагнучу до нього думку. Вона мчала за невидимими шляхами простору, по кабелях матерій, по його жилах, по волокнах, від клітини до клітини, не дивлячись на бурхливий хаос, який не наважувався зачепити її. І раптом вона увірвалася в Макса, заповнила, просочила собою. Порожнеча здригнулася. Кімната тріснула.
Кошмар припинився. Дихання, як у астматика. Зіниці розширені. Тіло липке від поту. Макс лежить на скуйовдженому ліжку у тій самій квартирі. Тільки, напевно, його віднесли до дальньої кімнати, бо негучні розмови звідси було ледь чутно. Одягу на ньому не було зовсім. Він підвівся і почовгав на звук голосів, закутавшись у ковдру. Усі троє сиділи перед вікном мережі, яка потопала у їдкому хімічному диму, шо струменів із спини керамічної фігурки кита на столі. Вони замовкли і повернулися до нього.
- О, бач, все в поряді. Еміль, а де його шмаття?
Той підвівся.
- Ходімо, покажу. Глибоко не вдихай.
Макс послідкував за ним. Еміль відвів його до ванної, де відкрив сушильну машину.
- Одяг тут, вміст кишень ось. Якшо хоч, прийми душ, воду, здається, вже дали.
- Дякую.
Макс зняв ковдру і швидко ополоснувся, аби змити піт. Натягнув свої речі, які тепер пахли м’ятою, наче жувальна гумка. Поклав до кишені пачку жетонів, мобільний телефон, сигарети із запальничкою, а сталеву коробочку – флягу для зберігання реактивів – просто взяв у руку і вийшов із ванної.
- Дякую, ви врятували мене. Ось, це вам, напевно згодиться…
Асімо покрутив коробочку перед очима, примружившись.
- Кльова річ, для кльових речовин. Ти як почуваєшся?
- Вже краще. Я піду.
- Давай, обережніше на районі, бува патрулів добіса.
Макс у коридорі накинув пальто і викликав ліфт. Поїхав на дах, де у снігу ледве відшукав свій пістолет. Може ше стане у нагоді. Відчистивши його, як зміг, поклав до внутрішньої кишені.
Він пройшов декілька перехресть, доки зловив таксі. Дістався «Сінзі» і направився до свого номеру. Дідуган у окулярах навіть не підвів на нього очей. Тільки увійшовши, Макс набрав Кетто.
- Біснуватий, шось важливе?
- Я тут подумав, на вулицях багато патрулів, і поки маю гроші…
- Зачекай, передзвоню через проксі.
Макс сів на ліжко і підкурив сигарету. Телефон завібрував.
- Алло, хочу дістати айді.
- Слухай, мені зара справ вистачає, можу тіки підкинути номер людини, яка усе зробить. Про ціну домовишся сам.
- Добре.
- І сюди поки не дзвони, до квартири не приходь. Ліпше зміни телефон.
- Усе в порядку?
- Поки в порядку, тому роби, шо кажу.
Кетто вимкнув телефон. Через декілька секунд мобільник завібрував ше раз. На дисплеї з’явилось оповіщення про новий номер у базі. Макс одразу натис кнопку виклику.
«Абонент поза мережею» - відказав голос.
Відкинувшись на ліжко, він випустив дим угору. За вікном падав рідкий сніг. Треба поїсти, хоча почуття голоду немає. Проте, це напевно дія тої панацеї. Виходити і вештатись вулицями було не дуже розумно, тому Макс вирішив знову замовити їжу в номер. Через телефон відправив замовлення. Стакан бульйону, стандартну піцу, каву і пляшку чистої води. Перерахував жетони. Залишилось трохи більше чотирьох з половиною тисяч. Гроші танули, треба швидше зробити посвідчення особистості. З ним у нього з’явиться можливість піти на роботу – будь-яку, але легальну. І, можливо, уся ця історія залишиться просто далеким туманним спогадом, який розчиниться, як колись розчинилося усе добре, шо він любив згадувати.
У двері постукали. Макс поглянув у вічко – це був кур'єр.
- Ваше замовлення, будь ласка. Сорок шість жетонів.
Він віддав гроші і взяв паперовий пакунок. Зачинив на замок і взявся їсти. Апетиту не було, проте якось машинально він з’їв усе, шо замовив. Випив трохи води і, взявши каву, підійшов до вікна. Вирішив покурити ше.
Так само падав дрібний сніг, тихо укладаючись за склом. Повітря було прозоре, вулиці міста наче засинали, знебарвлювалися. Люди поверталися з роботи, вдягнені в теплі речі, авта вже вмикали фари.
У кишені почулось гудіння, попіл відламався від сигарети і впав на підвіконня. Макс дістав телефон. Це був номер, який надіслав Кетто.
- Алло. Хто це?
- Ви можете вільно говорити?- вирішив одразу спитати Макс.
- Так, хто ви?
- Мені дав ваш номер Кетто, я хотів би зробити айді. Це можливо?
- Ну, взагалі, так. Треба зустрітися, обговорити деталі. Бажано принести фотографію, втім це не обов’язково.
- Добре, назначте час і місце, я буду там.
- Завтра. Клуб «БАР», метро «Північний міст», обідній час, десь о другій. Сідайте будь-куди, візьміть коктейль «Червоний дракон». Я вас знайду.
- Добре.
- Орієнтуйтеся на десять штук. До зустрічі.
Розмову закінчено. Макс кинув погляд на гроші – у нього немає і половини. Доведеться шось вигадувати аби знову не опинитися на вулиці. Якшо справи підуть найгіршим чином, він, напевно, наважиться знайти вихід. Будь який. Макс поглянув на пістолет, шо лежав на ліжку, і знову перевів погляд у вікно. Сніг продовжував тихо падати на асфальт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241870
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2011
- Тепер ти остаточно мертвий, Альфреде. А твоє тіло залишиться навіть ненародженим.
- Я особливо не жалкую, все, шо в мене є зараз – дав мені ти.
- Ти для мене теж є особливий. Ніхто і не підозрював, шо одна із піддослідних була вагітна. Шо її плід пройде оцифрування свідомості. Більше того, твоя особистість знову змогла повернутися у тіло. Це усе знаки долі, Альфреде.
- А чому ти увесь цей час підтримував те тіло на Місяці живим?
- Просто технічні нюанси. Тепер у ньому немає ніякої необхідності. Авто вже готове?
- Звичайно.
- Добре.
Альфред і чоловік у чорному костюмі вийшли із кабінету у напрямку ліфту. Альбінос мимохідь зазирнув у напіввідчинені двері наступної кімнати. У дорогому кріслі завмерши сиділа потворна лялька Кітс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241055
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2011
Анна, накинувши халат, вийшла з душової кімнати і пішла на кухню. Хотілося випити міцної кави, аби почати день енергійно, задати собі ритм. Вона поставила диск бадьорої музики і увімкнула кавомолку. Голографічні шпалери одразу змінили тему і тепер переливалися клубними вогнями. Поки еспрессо-машина цідила напій в кружку, Анна пішла укладати зачіску. Тим паче після душу гарячого і не хотілося.
Коли зачіска була готова, вона повернулась і приступила до кави. В кружці ше залишалась половина, коли до квартири увійшов Ромео. Він байдуже скинув куртку на підлогу і поплівся на звук музики.
- Нарешті, вже дзвонила твоя подружка, питала де ти є.
- Я передзвоню.
Він виглядав засмученим, чи то просто втомленим – одразу було не зрозуміти.
- Все добре? Чи сталось шо?
- Та у тому-то і річ, шо нічого не сталося,- Ромео увімкнув кавоварку,- ненавиджу, коли так буває.
- Ти краще лягай поспи.
Він сів за стіл поряд з Анною.
- Ти збираєшся кудись?
- Вчора відкрилась виставка – бачила в мережі новини – хочу зайти подивитися. А потім підемо повештаємось крамницями з Діаною.
Анна поставила кружку до мийки і протерла біля кавомолки. Ромео підвівся і, відключивши мобільний, мовчки пішов до своєї кімнати - навіть не увімкнув комп’ютер, шо траплялось дуже рідко. Розпитувати його зараз, напевно, не варто. Анна вимкнула музику і пішла збиратися.
Виходячи з яскравими враженнями із палацу мистецтв, Анна поспішила застібнути пальто на усі ґудзики – ставало холодно, добре, шо вона сьогодні вдягла в’язаний светр із високим коміром. У повітрі з’явились перші дрібні сніжинки. Пройшовши десять хвилин до кав’ярні «Ретро», вона відчула як почали замерзати ступні і прискорила ходу.
Увійшовши, Анна попрямувала до столику, за яким сиділа подруга. Та загасила сигарету і провела рукою по короткому висвітленому волоссі.
- Вибач, Діано, шо спізнилася.
- Та це я раніше прийшла. Робити нічого, а на виставку йти не хотілося.
Анна повісила пальто на вішалку біля столика і сіла.
- Не знаю, як тобі таке, а мені дуже сподобалось. Сильні враження, просто море емоцій – і в академічному стилі. Особливо деякі роботи – як у душу місту заглянула.
Діана знизала плечима.
- Ну, як буде з ким, може і зайду.
До столику підійшов офіціант.
- Два латте, будь ласка. Не прибирайте меню.
Він кивнув і пішов до бару.
- Як поживає Ромео?- Діана поправила окуляри.
- Все так же загублений у мережі. Шукає сам не знає шо. А у тебе як?
- Ну,- Даяна удала посмішку,- ми остаточно розлучилися.
Анна спробувала підбадьорити подругу.
- Такі як ти, довго без уваги не залишаться. Та я і казала, шо він тобі не пара.
Офіціант поставив скляні бокали на стіл.
- Знаєш, у мене буде виліт за відрядженням, так я сподіваюсь за тією мішурою швидко все забудеться. Почну спочатку.
- Це добре. Я сама якось останнім часом занервувалась, і ось тільки останніми днями відчуття тривоги зникло. Сама думаю через тижня два кудись поїхати, навіть візьму одразу усю решту відпустки.
- А Ромео на кого залишиш?
Анна посміхнулась.
- Дорослий уже, шо з ним станеться?
З’ївши ше по салату і випивши соку вони вийшли до авта Діани та направилися до бутікового кварталу вибрати їй одяг. Припаркувавшись біля крамниці, де Анна останнього разу придбала собі сукню, почали з неї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241050
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.02.2011
ще інколи тремтять вуста
на згадку про останні сльози
долонь криниця вже пуста
вже не напитись у дорозі
душі нема пустеля тіло
то болю шлях то гіркота
хоч серця сонце потускніло
і з розпачу випалює життя
не втратила і досі співчуття
[30.11.05]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238938
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2011
Той же п’ятдесят другий номер готелю «Сінзі». Макс сидів на ліжку і доїдав піцу, яку замовив по телефону. Кур’єр привіз її ше теплою, і вона була найсмачнішою з усього, шо доводилось їсти останнім часом. Сьогодні Кетто віддав йому обіцяні п’ять тисяч жетонів, які зараз лежали розкидані на старій ковдрі поряд із ним. За вікном почулась сирена патруля. Варто подумати про посвідчення особистості – з ним жити стане спокійніше, бо так можна і попастися.
Як же діє «Тантіб»? Невже просто варто спробувати уявити все інакшим – і воно таким стане? Макс огледів кімнату. Лампа все так же зрідка мерехтіла, брудні шпалери місцями подерті, по підлозі пробіг тарган і сховався під холодильником. У повітрі відчувався сигаретний дим з домішаним кавовим ароматом. Стіни посвітлішали, подряпини поволі стали зникати, як розмита акварель. Відчинивши двері до номеру увійшла жінка по-мультяшному шикарних форм у паперовому халаті, вона посміхнулася – чи то з цікавістю, чи то просто вульгарно – і повернула в сторону, перед нею прямо у стіні з’явився коридор. Жінка щезла в ньому, запустивши пальці у волосся і струшуючи його. Із ванної вийшов Кетто у такому ж одноразовому халаті. З бороди стирчала сигарета, утримувана розтягнутими в усмішці губами. Погляд був каламутний від безсоння. Він став напроти і випустив дим угору.
Макс відчув, як у кишені дзвонить телефон. Кімната знову постала у звичному вигляді. Чи шось лишилось? Наче ні. Макс підніс мобільний до вуха.
- Алло.
- Збирайся і їдь на вулицю Криштальних небес, двісті вісімдесят перший будинок,- незвично стримано говорив Вейс,- треба, шоб ти був там за годину.
- Шось трапилось?
- На місці поясню.
Стара жовта машина з одною робочою фарою, заскреготівши, зупинилася біля готелю. Макс відкрив задні дверцята і заліз всередину. Штучна оббивка сидіння була протерта і місцями порізана, де-не-де стирчали запилені шматки поролону.
- Вулиця Криштальних небес, двісті вісімдесят один.
Водій мовчки рушив з місця. Макс у дзеркалі заднього виду побачив його очі. Асиметричність не просто дивувала, а лякала, у них шось зріло, наче підходило до межі… Нервово сіпалась одна повіка, наче звідти намагалося шось вирватися, марно пробиваючись крізь скло дзеркала. Наближалося до Макса - абсолютно чорне, загрозливе. Воно все ше чекало, але вже через силу, бажаючи стати завершенням усього, стати останньою крапкою. Здавалося, водій дивиться тільки в очі Максу і зовсім не дивиться на дорогу - цей погляд пронизував, в зіницях запікалась пітьма. Він відчував себе ніби в порожній темній кімнаті. Морок насильно лізе всередину, сочиться, ломиться під шкіру, всередину м'язів, кісток і навіть ше глибше, бажаючи утвердитися як частина душі… Макс опустив очі, не бажаючи зізнатися собі наскільки боїться. Але відчував, шо десь має бути і просвіт, а це значить, що можливо…
- Десять жетонів,- сказав таксист обернувшись.
Макс простягнув йому гроші. Обличчя і очі були цілком звичайними. Він гучно, з другого разу, зачинив дверцята, і машина тут же зникла за рогом. На плече лягла чиясь рука. Він обернувся – Вейс, хитаючись, тихо сміявся і намагався говорити.
- Сімде… сят тре… тій поверх… кімната тисяча шістде… сят чотири. Пішли, а то… піш… чи… а…
Макс вирішив нічого не питати. Він просто потягнув Вейса до входу. Біля дверей стояв сигаретний автомат, який тут же виплюнув дві пачки у відповідь на кинуті Максом жетони. Однією рукою він засовував сигарети у кишеню, а другою штовхав перед собою наполовину свідомого Вейса.
Майданчик першого поверху був погано освітлений. Ліфт розламано, скрізь валялися уламки, злісно розкидані черговим психом. На сходовій секції купи розірваних упаковок з-під транків… Але на сімдесят третій поверх Макс не пішов би і по чистих сходах. Вейс полоскав глотку мерзотним сміхом, вказуючи кудись напроти зламаного ліфта, і Макс з полегшенням побачив, шо там є другий, справний.
Нарешті вони досягли потрібного поверху. Вейс, похитуючись, вийшов у коридор і почав стукати кулаком в одні з дверей. Через пару секунд їх відкрив якийсь хлопець, теж нетверезий, з помаранчевими очима.
- О! Вейс? Заходь… це твій дружок?- він підморгнув Максу,- хай теж приєднується.
- Здоров,- Вейс потиснув руку і повернувся до Макса, - піш… ли, чого… стоїш?
Макс слідом за ним переступив поріг. Смерділо чимось горілим. Кілька кімнат, накурено, але не тютюном, всюди розкидані речі, у двох сусідніх кімнатах грала з однаковою гучністю різна музика. Вейс поплентався за дівчиною, котра поманила його з кімнати. Інша з сріблястим волоссям обняла Макса за талію. Вона була нижчою зростом, тому погляд вийшов дешо жалібним. З туалету вивалився в одних трусах похмурий патлатий чолов'яга із залишками блювотиння на волоссі, і Макс, глянувши на дівчину, переконався, шо тверезих тут взагалі немає. Її шия була червоною від занадто великої дози випитого транкового коктейлю. Зіниці перетворилися на дві чорні, скляно блискучі безодні… Легко сіпнувся край ока. Макс мовчки відштовхнув її в сторону і пішов до кімнати, де не грала музика. За столом сиділи троє чоловіків – один у блискучому червоному комбінезоні, другий розтатуйований здоровань, з оголеним торсом і штанями на підтяжках, і один у чорному светрі. Жовтогаряче волосся останнього стирчало в різні боки. Всі були, мабуть, вже порядно під кайфом. На столі розсипані десятки і сотні різнокольорових, таблеток усякої форми, які ніби готувалися влаштувати марафон по венах тусовщиків. Товстун підняв погляд на Макса, зіниці з невловимою швидкістю змінювали колір і раптом застигли, ставши дзеркальними. Усередині них відображення Макса.
- Сідай, пригощайся… - невиразно мимрив він, - адже ти… Макс, вірно?
- Так… Але спасибі, я не любитель транків.
- А… ну правда, ти ж… говорять, пробував шось більше… а? Знаю, чутки швидше за всіх нас, але… е…
Він був немов зроблений зі снігу, і з кип’ятильником у шлунку. Розсіяна призмою таблеток увага не могла сфокусуватися вже ні на якій-то людині, ні на звуці, ні на власних думках. Він сидів у кріслі, повільно погойдуючись з боку в бік, його руки піднялися в повітря, але не знали за чим потягнутися - просто важко і безладно рухалися. Почувся інший голос, і Макс перестав розглядати людину, шо тане.
- Не звертай на нього уваги. Асімо завжди перебирає… Мене звуть Ромео або краще Норд. Нам потрібно поговорити. Підемо куди спокійніше?
Дивно, подумав Макс, цей нормально розмовляє і походить на адекватну людину. Практично тверезий.
Вони вийшли із засміченої квартири і викликали ліфт. Він ніби чекав - одразу розкрив свої обійми. Коли двері знову роз'їхалися в сторони, за ними відкрилася величезна площина даху, усипана дрібною галькою. На неї, беззахисно підставлену брудному небу, падали перші краплі дощу. Макс і Ромео ступили на дах. Вони мовчки підійшли до краю. Вода падала вниз, вулицю видно майже не було. Зате навколо, ніби виростаючи з цього сирого туману, похмуро стояли величезні бетонні прямокутники будинків. Звідусюди чувся шепіт падаючих крапель.
- Макс…- невпевнено почав Ромео, глянувши вниз,- адже ти справді був там, ти все це пробував… На шо воно схоже?
- Якшо чесно, мені немає шо сказати. Для мене нічого не змінилось.
Ромео ше трохи постояв поруч, дивлячись на нього, немов чекаючи на шось, потім швидко розвернувся і пішов. Макс чув, як застогнало іржаве залізо, і ниюче гудіння ліфта понесло Ромео вниз. Легка озноба пройшла по тілу.
…І тут дощ хлинув на повну силу. Блискавка розпорола черево неба, і воно виплеснулося, викинуло холодну зливу. Дощ голосно грюкотів, ніби одержимий тисячорукий барабанщик. Вода летіла вниз, немов лавина куль. Мільйони одночасних ударів об поверхню даху піднімали мільярди бризок. Нічого не було видно і чутно, окрім цього гулу. Ця стіна дощу. Краплини падали з неймовірною швидкістю. Невже їх доля закінчувалася там, внизу, на мертвому брудному асфальті? Звичайно ні. Деякі з них потрапляли в каналізацію, а деякі висихали і поверталися на небо.
Макс так і стояв деякий час, нездатний упорядковано мислити, тільки відчувати. І раптом він, через весь навколишній шум як-то відчув, шо ліфт повертається. Він обернувся, чекаючи, шо Ромео піднімається забрати його назад на вечірку. Двері розкрилися, крізь дощ, який спотворював видимість, проглядалися п'ять контурів. Величезні звірі. Вони повільно прямували до Макса. Почала боліти голова, він більше не міг ясно думати, але став чітко бачити їхні виродливі морди. У широко відкритих очах світилась своєю чистотою лють. Макс повільно відвернувся і вийняв з кишені холодний пістолет. У скронях постукував і прискорювався пульс. Весь навколишній світ ставав густим як сира глина. У цій в'язкій субстанції Макс витягнув руку убік примар, стискаючи зброю, по якій повільно, немов гель, текли струмені води. Під ногами хруснула галька, мокре важке пальто розкрилося. Вибух пострілу на мить освітив усе довкола. За першою кулею відразу ж пішла друга і третя… Але п'яти потвор вже не було. Замість них - просто змазаний простір. Нечіткість здригнулась і зникла, залишивши після себе темний силует з величною поставою.
У голові сплеск болю, Макс зціпив зуби.
На темному тілі не було ні одягу, ні обличчя, ніяких рис. Воно зробило крок, ше один, більш різкий. І ось уже біжить, вимазується в брудний дощ, набирає неможливу швидкість… І через мить зупиняється вже перед ним, натрапивши на пістолет. Руки розведені в сторони, надаючи право першого ходу Максу.
Гул в голові заглушив шум дощу.
Макс встиг зрушити курок на частку міліметра, а кулак цієї істоти вже був у тій же відстані від його обличчя. Все довкола потонуло у білому світлі і оглушливому болю. Останньою думкою було:
Блискавка…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236155
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2011
У просторій обідній залі стіл було сервіровано на дві персони. Голографічна освітлювальна стеля імітувала ясну глибину денного неба, по якому повільно пливли невеликі лілейні хмари. Крісті здалося, шо одна була подібна на поні. Франсуа підняв клош – з-під нього одразу почувся запах гарячого філе з грибами. Розподілив вечерю по тарілкам, доклав салат табуле і наповнив бокали айвовим соком. Крісті поклала до рота шматочок м’яса. Його соковитість і абсолютно витончений смак були довершенням відчуття розкоші минаючого дня. Сьогодні вона гуляла у внутрішньому дворі, усадженому білими вербами з важко опущеним пагіллям, ліхтарі у пащах скляних химер підсвічували алеї, шерех висохлого листя видавався шепотінням невидимих духів, які охороняли безтурботний спокій її прогулянки. Знудьгувавшись, вона повернулась та наказала винести їй гарячої кави і сигарети до люмінесцентного фонтану. Вона саме спостерігала, як вітер ганяв осипане листя по білій сяючій поверхні, коли Франсуа і знайшов її.
- Ти в розшуку,- сказав він, відклавши прибори.
- І нехай.
- Піднімешся нагору, там візажист і перукар чекають на тебе.
Крісті допила сік, витерла губи тильною стороною долоні, усміхнулась і пішла до сходів. А він направився до своєї гардеробної кімнати, де одяг накрохмалену сорочку, білий фрак і лаковані туфлі. Виходячи з переодягальні застібнув запонки з голубими діамантами на сніжно-білих манжетах. Водій вже напевно підготував авто і стоїть біля входу, залишилось дочекатися Крісті.
Одразу під дверцятами починалась червона доріжка. Франсуа де Амбруаз зі своєю молодою супутницею поринули у спалахи фотокамер, гамір натовпу і висунуті з усіх боків диктофони. Викрики і чисельний шквал запитань Франсуа зустрічав легкою посмішкою, продовжуючи неспішно йти до входу палацу мистецтв «Роял». Крісті вела себе на диво природно, ніби це не був перший її вихід у вищій світ. Дворецький відчинив двері, чемно запрошуючи їх до холу.
У переповненій аристократією залі золотистий відблиск шампанського та коштовностей доповнював шарм вишуканих нарядів і підсилював помпезність самої світлиці. Фуршет майже скінчився, Франсуа і Крісті не зупиняючись рушили до парадних сходів урочисто відкрити галерею, яка зайняла весь другий поверх палацу.
- Я тебе наздожену,- сказала Крісті, углядівши офіціанта.
Франсуа кивнув і ступив на першу сходинку. Гості слухняно йшли за ним, найскандальнішим художником сучасності, вже тихо перемовляючись про те, шо на них очікує цього разу. Коли майже всі піднялись нагору, власник палацу мистецтв – месьє Лєгран – став спиною до дверей аби сказати промову.
- Шановні гості, дуже радий усіх вас бачити цього вечора. Сьогодні ми першими маємо честь доторкнутись до актуального мистецтва, яке побачило світ із-під руки нашого визнаного генія сучасності, який не боїться відображати риси, на котрі ми не те, шо не дивимось – ми робимо вигляд, наче їх не існує. Тож до вашої уваги, Франсуа де Амбруаз і його нова серія академічних картин «Ембріон Ідеї»!
З цими словами він розкрив двері, і еліта увійшла до галереї. При вході висіли три картини, як передмова до усього іншого.
«Андрогін». Оголені сіамські близнюки, зрощені черевами, намагаються відштовхнутись один від одного. На їх обличчях гримаса болю, навколо лише темрява. Яскраве протиборство людини із своєю сутністю.
«Куртуаз». Скупчення людиноподібних істот без статевих ознак, які насолоджуються пестощами у велетенській молочній ванні. Натяк на плотську пересиченість суспільства, шо призвела до морального каліцтва ідеалів.
«Біотреш». Тіло в агонії, з нього виростають каркаси будинків, розриваючи собою торс. Із домів знову пробиваються паростки людей, і так до безкінечності. Вся композиція залита кров’ю, навколо істоти шматки м’яса і бетону. Важкість співіснування людини зі своїм творінням.
Гості почали схвильовано обговорювати початок циклу, деякі одразу йшли далі, аби повернутися, коли основна маса розійдеться по виставці.
- Вражаюче,- звернулась до Франсуа жінка середніх років з рубіновим кольє на шиї,- минулого разу я подумала, шо твоя техніка бездоганна, але, я бачу, ти вкотре перевершив себе.
- Дякую, Стелло. Приємно таке чути від колеги, до речі, чому так давно не було твоїх експозицій?
- А шо то за дівчинка з тобою?- вона ухильнулась від відповіді.
- Крісті,- завів у глухий кут Франсуа,- перепрошую.
Він попрямував до першої із десяти виставкових кімнат, відшукуючи серед емоцій відвідувачів щирість, не награність. Шось, чого вони не казали йому у вічі, але думали насправді. Франсуа дуже уважно приглядався і прислухався до кожної деталі, руху, фрагменту речення. І він не міг нічого убачити. Як і раніше. Можливо, цю загадку не зрозуміти ніколи, а можливо, він просто не дає собі її розгадати.
- Не допоможеш мені у моїх судженнях?- підійшов до нього Альфред, юнак у класичному чорному фраку.
- Чим можу допомогти?
- В мене одразу є питання стосовно роботи «Твій внесок». Якшо я вірно зрозумів зміст картини, то кожен є невід’ємною частиною годинникового механізму суспільства і внесок людини – це зайняти своє місце. Хоча у наші дні люди все більше сумніваються у цьому і стають осторонь, нічого при цьому не виграючи. А рука на картині довершує пазл, незважаючи ні на шо, уособлюючи непохитність ідеального. Все так чи інакше буде так, як треба.
- Дуже влучно, ти прямо озвучив мої власні думки, Альфреде.
Біловолосий хлопчина усміхнувся, його шкіра нагадувала лист офісного паперу – крейдяна і рівна, немов у маріонетки. Штрихи обличчя були наближені до класичних. Гармонійні, проте зовсім невиразні. Весь спектр його рис не уміщався у поняття звичайної людини. Із-під безкольорових брів альбіноса на Франсуа лягав якийсь наче неживий погляд – у ньому нішо не можливо було прочитати.
В руках у Альфреда був чорно-білий буклет, відкритий на сторінці цієї роботи. На картині людина складає пазл, підносячи завершальну частину до майже зібраної картинки, на якій в свою чергу зображено голих людей, щільно укладених на підлозі, деякі ше стоять, не наважуючись зайняти відведене місце.
- Було б непогано бути і там, і там. Не втратити людської сутності і водночас наблизитись до ідеалу,- Альфред поглянув на буклет і закрив його.
Франсуа пригадав розмову з Бергером. Цікаво, подумав він, чи знає цей особливий юнак про новий препарат. Напевно, має знати.
- Ходять чутки, немов з’явилось дешо нове. Воно вирішує усі питання.
- Можливо…- Альфред перевів погляд за спину Франсуа.
- Неймовірно, я не художник, але мені відчутно їх звучання.
Це був Рафаель, коротко підстрижений і неправдоподібно худорлявий музикант. Костюм на ньому тримався погано, незважаючи на старання модельєрів. Альфред чемно кивнув і залишив їх удвох.
- Дуже приємно. Деякі роботи я виконав, слухаючи твій новий альбом. Ти підкорив собі звук.
- Беззаперечно я придбаю ці картини.
Франсуа задоволено посміхнувся, не очікуючи подібної реакції на свою невинну брехню. Звичайно, він слухав альбом, але завжди писав у абсолютній тиші.
- Які відчуття у тебе зараз, після всіх тих операцій?
- Слух став більш чутливий, та інколи болить голова. В цілому, я вважаю це успіхом, експеримент міг скінчитись трагічніше.
Офіціант бережливо вів під руки молоду дівчину у коктейльній сукні. Вона була на підпитку і майже не трималась на ногах.
- Перепрошую,- сказав Франсуа і направився до Крісті.
- Все у порядку,- сказав він і обійняв дівчину, даючи змогу їй опертися на нього.
Вона шось намагалась сказати, але у неї не виходило. Замість слів були незв’язні звуки, Крісті ніколи не вживала алкоголю і не могла передбачити його дію. Франсуа направив її кроки до балкону. Свіже морозне повітря має піти на користь. Місто було сповнене вогнів, біля входу ше товпились журналісти, чекаючи на враження гостів, коли ті стануть роз’їжджатися. Напроти балкону височів на п’єдесталі пам’ятник усім невідомим митцям. У статуї не було обличчя, вона просто стояла, гордо піднявши голову, наче споглядала зорі, невидимі для пересічних людей у холодному брудному небі.
Крісті сперлася ліктями на поручень і важко дихала, бормочучи шось до себе.
- Тут нам ніхто не заважатиме.
Франсуа обернувся на голос. Це був Альфред.
- То ти шось знаєш?
- Я для тебе навіть дістану один.
- А може одразу два?
Альфред спокійно поглянув на дівчину і беземоційно кивнув.
- Добре. По закінченню виставки зачекай на мене в холі.
- Тільки скажи, чому навколо препарату стільки таємничості?- він обернувся і побачив через скляні двері де Амбруаза серед гостей, який тримав у руці бокал і шось обговорював з ними.
- Словами не пояснити, спробуєш – зрозумієш сам.
Крісті намагалась сфокусувати погляд на співрозмовнику Франсуа, проте фігури чоловіків розпливалися, тіло було неслухняне, доводилось зосередитись аби не впасти, на усе інше не вистачало сил. У животі усе випите почало рухатись, підступаючи до горла. Вона зрозуміла, шо їй не стане волі стриматись, і перехилилась за поручень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236122
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2011
безкольоровість
обійми болю
злива
злий
бажання втоми
ще тільки день
та ніч вродилва
впустить в лабіринт
слабкий
тварина
вартий втрати
іду по власній тіні
заблукати
2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235860
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.01.2011
твоє allo як натяк п’яне
зайти за дозволену грань
посеред ночі жовтень в’яне
минулим аркушем переживань
знаєш сходи спогадів знову
ведуть до неминучої втрати
зустріну тебе як знайому
і кожен буде повільно вмирати
дощ як пристрасть наростала злива
у ліжку інша чекає задоволення
я вражений шо подзвонила
залишмось гранню не дозволеною…
12.01.11.
8.26
P.S.назавжди чужий твій поет DARKmaster
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2011
якою наукою тебе пізнаю
на розум чи уяву тисну
коли я у думки пірнаю
до поцілунку не вистачає кисню
особливо особиста
ніби молитва до Бога
до того
висота
безодня навпаки
ми мрійники
окрилені пелюстками лілії
мандруєм океаном сну
я на хвилину
визерну
ще за очами ніч
цілуймося скоріш:-*
2006-2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234346
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.01.2011
Офіціантка поставила на стіл чотири кухлі пива і одразу щезла в глибині натовпу клубу БАР.
- Чуваки, скоро Рафаель випустить мегазапис,- сказав Леон, невеликим ковтком стягнувши піну.
- Ну і шо тут цікавого, у нього завжди кльовий музон. Це і так зрозуміло.
Леонові очі за окулярами звузились у тонкі саркастичні щілини. Він уважно подивився на Немо, потім на Асімо, перевів погляд на Ромео, той не витримав.
- Розказуй, шо ти знаєш, не тягни, Леоне.
- Рафаель розібрав собі голову, чуваки! Він записав те, шо чув сам!
Ніхто йому не повірив, на обличчях друзів з’явились посмішки, вони взялися за свої бокали, Асімо підкурив сигарету, вовтузячись на замалому для його габаритів стільці. Цілковито зататуйований товстун нарешті вмостився і зробив великий ковток.
- Як по-твоєму це може бути? Піар, Леоне, ти як маленький.
- Не вірю, шо ти повівся,- підтримав його Ромео, чухаючи свою жовтогарячу потилицю.
- Тоді як вам це: на днях я розколов сервак лейблу, який опікує Рафаеля. Там були всі дані шодо релізу – дата, місця прем’єр синглу і фотографії процесу запису. Це буде просто бомба, він змінить індустрію назавжди.
Тепер Леон переможно випрямив спину і награно усміхнувся.
- І шо на фотках?- Немо наморщив лоба, нарешті вирішивши втрутитись у розмову.
- Рафаель в центрі студії з сесіонними музикантами, з боку голови виходить кабель, поряд стовбичать якісь доктори. У контракті на сервері лейблу я прочитав, шо звук писався прямо із його внутрішнього вуха! Скоро вже почнеться маркетингова кампанія, самі побачите все.
- Не віриться, але круто, якшо так.
Немо підпер рукою щетинисте підборіддя, яке вже місцями зрідка сивіло відповідно його віку. Асімо привітав якогось знайомого у закуреній глибині клубу, помахавши рукою. Леон, злегка образившись, шо ніхто не захопився експериментом Рафаеля так, як він сам, вирішив дістати свій головний козир. На столі з’явився лептоп.
- А як вам буде сам запис?- Леон вже під’єднував навушники.
- О, це вже діло, давай сюди,- Ромео посунув стілець поближче.
Перший трек починався із звуків свердління, даючи змогу побути на місці новатора, потім почулася синтетична партія клавіш, далі усе інше. Звук був дійсно цікавий – водночас незвичні авангардні тембри інструментів і ясне відчуття присутності. Наче слухач опинився сам у тій студії на місці артиста, а коли Рафаель почав співати, то було ніби сам Ромео співав його голосом. Так він ошелешено прослухав декілька треків, після чого зняв навушники і відвів здивовані очі від фотографій на дисплеї.
- Супер, схоже, шо все так і є… Оце ти дав, Леоне.
Асімо і Немо уважно спостерігали за його реакцією увесь цей час.
- Давай, чуваче, скинь альбом мені на плеєр.
- Та усім одразу кидай,- здався і Немо.
Леон заторохкав по кейпаду, Ромео поклав навушники на стіл і взявся за свій кухоль.
- А я нещодавно чатився з Оцифрованими. Заходжу як завжди на той порожній сайт, а там один із них.
- Ну це вже занадто, ти не повірив у історію з Рафаелем, а сам з привидами розмовляєш?
Товстун поперхнувся пивом, усі знову розреготалися.
- Норд як завжди видав! Чи в тебе теж є фотки і записи з їх сервака?
- Діставай уже і ти свій лептоп!- заливався Леон, знявши окуляри.
Перевівши дихання, Немо витер лоба рукавом.
- Хух… А якого ти повівся, шо то саме хтось із них?
- Поки я шось там набирав на клаві, він встиг пройти через два із трьох моїх «льодів». Довелося висмикнути провід, шоб не спалитися.
- Та лади, не парься. Твої привиди візьмуть тобі ше пива.
Ромео підскочив.
- Якого біса, народ?! Хіба можна так жахати? Розвели, як ламера.
- Було замовлення на один «льодоріз», а на кому ше ми могли його потестити? Не ображайся.
- Твій шмат теж є, вже на рахунку,- Леон швидко прикінчив своє пиво.
- Як можна і досі вірити в цю легенду, не розумію,- досі підсміювався Асімо.
- Я колись накопав, шо на тій базі на Місяці і досі є живлення, втім це ше зовсім нічого не означає.
- Вони на Місяці?!- Ромео знов сів на стілець, уважно слухаючи Немо, і підкурив «Брахман».
- Так, колись теж цікавився. Але стільки часу минуло вже, а вони і досі не дали про себе знати… Шанси, скажемо, невеликі. Там усі при найліпшому розкладі просто овочі.
Він розвів руками. До столу знов підійшла офіціантка і прибрала спорожнілі кухлі.
- Іще чогось?
- Чотири того ж пива.
- Давайте одразу п’ять,- озвався Асімо.
- Будемо дивитися правді у вічі,- підколов його Леон.
Тільки дівиця відійшла від них, як Ромео продовжив.
- А новий транк – це теж якась байка?
- Шо за новий транк? Кожен місяць з’являється шось нове, ти про шо?
- «Тантіб», чи якось так. Лише чутки, але як нібито, дешо справді круте.
Немо перестав його слухати і вже дивився убік, помітивши, шо несуть їх замовлення. Леон знизав плечима.
- Не знаю, шо іше можна вигадати, і без того кайфу вистачає. Навіть якшо брати чисто легальну сторону питання.
Асімо поставив перед собою подвійне пиво, встромив сигарету в зуби і підкурив від тут же піднесеної офіціанткою запальнички.
- А хочеш дізнатися більше?
- Ну,- поквапив його Ромео.
- Пам’ятаєш Вейса, того гоповатого, через якого я пробиваю підпільну дурь?
- Ну так, невже він може підрішати?
- Це отой, такий постійно в окулярах іше?- Немо смутно уявив, про кого йдеться,- та бандит звичайний, невже шось особливе може дістати?
- Та не перебивайте,- Асімо випустив дим набік,- просто він знає чувака, який вже спробував. Кажуть нереальна тема. Того типа звуть Макс, і Вейс обіцяв притягнути його сьогодні на вечірку до Еміля. До речі, котра година?
- Трохи по восьмій,- відказав Немо.
Леон спохватився і прийнявся пхати лептоп до рюкзака.
- О, народ, треба бігти. В мене ше на сьогодні деякі справи.
- Допий хоч пиво, куди спішиш?
- Та вже запізнююсь, здибаємось в мережі.
- Ну давай тоді.
Він поспішно направився до виходу з БАРу, на ходу натягуючи коричневу нейлонову вітрівку.
- А о котрій паті?- запитав Ромео.
- Та ше встигаємо, Норде. Приєднаєшся?- звернувся до Немо.
- Я вже таким не займаюсь, мені там буде нецікаво. Ось це – по мені.
Він перехилив кухоль і за раз випив половину.
Автоматичні двері клубу розійшлися і друзі вийшли надвір. Вуличній ліхтар біля закладу не горів, уздовж шосе деякі ше світили. Перехожих майже не було, як і автомобілів. Північний район у такий час вже був знелюднений. Захмелілий Немо дістав сигарету і штрикнув її у вдоволену посмішку.
- В мережі!..
- Давай.
- Спишемось,- попрощався Ромео.
Вони проводили поглядом силует у темно-сірому макінтоші, який трохи похитуючись, поступово віддалявся і попихкував куривом.
Асімо і Ромео увійшли до станції метро «Північний міст» із обклеєними рекламою стінами. Скрипливий ескалатор повільно спустив їх до шахти підземки, оздобленої посірілим, місцями оббитим, кахлем. Через якийсь час почувся наростаючий грюкіт коліс, із тунелю винирнув іржавий потяг і, стомлено простогнавши, загальмував. Прошипіла пневматика дверей. Хлопці зайшли у порожній вагон і сіли.
- Підготуймося?- Асімо простяг товаришу таблетку.
- А ше не рано?- відказав він, дістаючи із сумки пляшку содової.
- Еміль все одно на хаті, нікуди не вилазе. Це прикольна річ, якшо захочеш дістати - «Сінум».
Вони по черзі запили транки, увімкнули свіжий альбом Рафаеля і стали чекати на хвилю. Трохи згодом шум поїзда став виразнішим, через тіло пробивався до вух, домішався до музики. Вібрації стали майже видимі –вагон, і вони разом з ним пропускали через себе увесь спектр частот. Баси обтікали самі предмети, високі частоти обводили їх деталі. Поручні ніби намагались відірватися від кріплень, аби вигинатися і звиватися в такт музиці, підлога, здавалось, просідала і підіймалась разом із диханням, тьмяне скло на вікнах віддзеркалювало кожен казковий рух у салоні. Це був першокласний транк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233649
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2011
Крізь безодню сну Макс почув гудіння - дзвонив телефон. Він, поволі збираючись з думками, відкрив очі. Телефон продовжував уперто нити, і Макс потягнувся за ним. Натиснувши кнопку з’єднання, відкинувся на зім'яту постіль, яка миготіла в такт із залишеною несправною лампою. Зашторені вікна місцями просвічувало сяйво дня.
- Алло…
- Збирайся, Макс, - це був Кетто, - досить відпочивати, до справи.
- Вже встаю.
- За півгодини Вейс чекатиме тебе на виході з готелю. Нікуди не вилазь, пам’ятай, шо в тебе нема посвідчення особистості.
З мобільного пішли гудки, Макс заплющив очі. Полежав так кілька хвилин, встав і почав одягатися. Відкривши штори побачив за ними день, наче той був просто фотографією з задовгою витримкою – засвічений, розмазаний.
Втомленим поступом він вийшов з кімнати і, зачинивши за собою двері на неслухняний ключ, попрямував до сходів. Внизу за прилавком, поклавши обличчя на газету, спав п'яний дід. Макс поклав ключа поряд і вийшов, штовхнувши двері на жорсткій пружині.
На вулиці біля своєї спортивної машини стояв Вейс, ліниво поглядаючи по сторонах крізь свої окуляри, які захищали навколишній світ від його отруйного погляду. Люди, шо проходили повз, позирали на крадену «Тріполлі». Обтічні лінії, відполірована чорна сталь, шикарний салон… Авто і Вейс явно не були варті один одного - Макс переконувався в цьому кожен раз, коли вони були поряд для якої-небудь важливої угоди. Мимоволі кинув погляд на подряпаний значок.
- Ну, ти їдеш? - Вейс вже сів за кермо, і «Тріполлі» загарчала.
- Так, а як ти дізнався…
– Твій телефон в системі навігації, ми хочемо знати де ти. Завжди.
Тільки Макс опустився на сидіння, як той утопив педаль газу, мотор загарчав, пролунав вереск шин. Дверцята захлопнулися вже на скаженій швидкості. Картинка за вікном розмазалась по склу.
Замкнута кільцева лінія окреслювала культурний центр Біотрешу. Залишки еліти за свої гроші проводили реставрацію, і, хоча до завершення робіт було далеко, це справляло враження - ні пилинки, жодного клаптика паперу. Чистота. Значна противага усьому за межами цього кола.
Зеро Авеню раніше славилася тим, шо саме тут знаходився театр «Алея часу», останній, де грали живі актори. Циліндрична будівля височіла над колишнім театром, немов голкою встромлена у мистецтво. Стрижень «Кібермана» тіснив небо, поринаючи в хмари. Після модернізації від театру, фактично, залишилися тільки стіни, служачи своєрідним п'єдесталом для корпорації.
Вейс усівся на капот авта, знервовано посмоктуючи сигарету і проводжаючи поглядом Макса, який піднімався по білосніжному камінню сходів. У двох скляних колонах завмерла пара найвидатніших але й останніх артистів у своїх кращих амплуа. В якийсь момент здалося, шо вони дивляться на нього.
Макс потрапив у зону детектора руху і високі гідравлічні двері, розписані бронзою, повільно відчинилися. Він увійшов до цілком порожнього приміщення, стіни були повністю вкриті старими вицвілими фресками за товстим склом. Посередині залу одиноко мовчала старомодна кабіна ліфту.
Посунувши двері ручного відкривання, Макс ступив на поліровану металеву підлогу, у чотири сторони тяглися довгі коридори. Стіни і стеля, теж покриті металом, відбивали один від одного зображення Макса. Картинка на дзеркальних поверхнях копіювалася протилежними пластинами, які в свою чергу передавали копію іншим, і губилась сама в собі у глибині коридорів.
У Макса майнула думка, шо тут взагалі нікого немає, але одразу до його відображень домішалось шось іще, і він почув кроки. До нього йшов одягнений в домірний сірий костюм чоловік. Він, здавалося, був невід'ємною частиною цих коридорів, які тьмяно відливали таким же металевим кольором, як і його одяг. Чоловік підійшов і зупинився. Волосся блиснуло вологим гелем, і він зробив чемний жест рукою.
- Прошу за мною.
Макс намагався ні про шо зараз не думати. Поруч по обидва боки рука об руку йшли два чорних похмурих його відображення, немов якийсь примарний конвой. Віддзеркалення людини перед ним, навпаки, якимось дивним чином розчинялося в сірому хромі стін. Нарешті той зупинився і тим же ввічливим рухом показав на двері. На ній ніяких відмітних знаків. Макс постукав і увійшов, зачинивши за собою.
У кімнаті було темно.
- Сідайте, - мовив голос.
Макс розгледів слабкий силует крісла. Сівши у нього відчув дивний комфорт, який допомагав удавати самовладання.
- Сьогодні на диво сонячно,- продовжив він, кімната поступово наповнилась світлом.
Кістлява рука з опухлими пальцями без нігтів вимкнула лампу. Напроти сидів немолодий потворний карлик в золотисто-блискучому фраку і дивився з-під лоба на візитера. Макс постарався не відреагувати на його зовнішність і відвів очі. У високому дзеркалі за спиною карлика він побачив обстановку кімнати, виконану в чорно-золотистих тонах зі вставками смарагдових відтінків зеленого, які надавали кімнаті особливий шарм. Макс мусив шось відповісти.
- Так.
- Та ви, напевно, думаєте про інше, чи ні?
- Давайте одразу перейдемо до справи.
- Не заперечую. Ви берете стільки модулів, скільки треба. Керівництво переказує кошти на обговорений рахунок. В кожному інгаляторі повноцінна доза, розрахована на одну людину. У дозі містяться наноклітини і речовина для засвоєння. Передозування неможливе, так як повторний прийом «Тантібу» не матиме результату. Модуль посилає аерозоль у легені, звідти він дістається мозку. Клітини приєднуються до нейронів у різних відділах і повністю асимілюються,- очі засвітилися вогниками непередбачуваності, на обличчі, вкритому жовтизною старості, вишикувавшись в усмішку, показалися два ряди гнилих зубів,- носій здатен впливати на сприйняття навколишнього, редагувати власні відчуття за бажанням. При необхідності користувач може призупинити роботу «Тантібу», і запустити його. Тепер можна самому вибирати, якою має бути реальність.
Макс приголомшено дивився на нього, з величезним зусиллям зміг примусити себе заговорити.
- Але чому тоді я не бачив усе так, як хотів би?
Посмішка карлика згасла, він посунувся ближче.
- Дивно. Можливо у вас колись був струс мозку, або психічні порушення… Не можу собі уявити, шо ше.
- Після прийому аерозолю я наче йшов довгим підвальним коридором, як у лабіринті. Але як виявилось, я залишався на місці, де і відбулася зустріч. Більше, наче, нічого.
- Непогано, Максе, лабіринт – це досить символічно. Можливо ви просто блукали своєю свідомістю, розгадували її, як кросворд.
- На це було не схоже…
- До речі, можете звертатися до мене пан Кітс, мені так подобається. Якшо поглянути зверху на лабіринт, то це дуже нагадує риси кросворда… Але навіть не це головне. Лабіринт тим схожий з кросвордом, шо, розгадавши його повністю, ви вже нічого не зможете змінити.
Макс, втрачаючи відчуття реальності усього, шо відбувається дістав сигарети із внутрішньої кишені пальта. Кітс кивнув, дозволяючи закурити. Макс затягнувся на повні легені і видихнув.
- Якшо розвивати ідею,- продовжив карлик,- розгадуючи кросворд свого «я», ви відкриваєте його крок за кроком, але і втрачаєте можливість поміняти букви в клітинах. Інакше слова втратять свій сенс… Свідомість позбавиться цілісності.
- До чого ви ведете, пане Кітсе?
- «Тантіб» дозволяє порушити це правило. Тепер ваша свідомість – це просто іграшка в ваших руках. Ви можете робити, шо завгодно, а потім повернутися до реального.
- Мабуть, я загубив нить ваших розмірковувань… Я тут тільки для угоди, тим більше звивистість філософії мене ніколи особливо не вабила.
Кітс раптом оглушливо голосно розсміявся, грюкнувши рукою по столу. Його регіт якось особливо сильно принижував.
- Ви не настільки розумні, наскільки мені б цього хотілося. Втім, змушений сказати, шо філософія не вражає мудрих - це занадто просто, - Кітс знову продемонстрував свою посмішку, верхні зуби забарвилися червоним,- філософія - це думка, яка намагається описати навколишнє середовище і, звичайно ж, саму себе.
- Але мене зараз цікавить…- Максу хотілося припинити це якомога швидше, піти звідси.
У голові з’явився наростаючий гул. Карлик спокійно дістав хустку аби витерти кров.
- Зрозуміло. Можете йти,- Кітс більше не посміхався, уважно складаючи забруднену тканину трикутником,- починайте завантаження, я зараз відправлю вниз людину.
Світло почало тускніти, увімкнулась лампа. Макс дістав телефон і набрав номер Кетто. Той відразу ж схопив трубку.
- Так, Макс…
- Справу зроблено, я беру замовлення і їду. Гроші переводьте після доставки.
- Бери тисячу, чекаю.
- Ми беремо тисячу,- він вимкнув телефон і поклав до кишені.
Кітс незворушно сидів у кріслі. Його роль відбулася, він все зробив чудово. У руці звідкілясь узявся келих з червоним вином, яким він грав у тьмяному світлі настільної лампи. Зрозумівши, шо їх розмова закінчена, Макс просто вийшов з кабінету, залишивши задоволеного карлика милуватися напоєм.
Перед театром все ше стояла машина Вейса. Сам Вейс був поруч і, судячи з усього, вже шось прийняв.
- Ти молодець, Макс,- він ляснув задумливого Макса по плечу,- до мене тільки шо підвалив тип з цього «Кібермана». Сказав, шо можна починати перевезення товару. Наші пацани переправлять все через годину, може дві. Я сумнівався, але ти нічого хлопець.
- Шо це з тобою, Вейсе?
- Розслабся, просто в мене зараз гарний настрій. Їдемо на офіс, ти ж хочеш отримати свою частку?
Макс сів у машину, а Вейс знову вирішив вичавити з неї всі соки. З вереском спортсменка зірвалася з місця, двигун знову завив і залишався на межі всю дорогу. Вейс включив якусь ріжучу вуха музику і поринув в адреналін, перемішаний з транком. Макс просто втупився у вікно. Він тепер забере свої гроші і більше не буде жити на вулиці. Навіть не віриться. Невже все закінчилося? Чомусь ця думка здалася йому дурною і смішною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233483
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.01.2011
Величезне ліжко майже не відчувало на собі вагу Крісті. На меблі з червоного дерева лягало сонне освітлення старомодного бра. Чути було, як у сусідній кімнаті хтось грає на роялі. Звук приглушений, м'який. Віртуоз, похитуючись, натискає білі і чорні клавіші, обличчя відображає переживання мелодії, політ мрій…
Ліжко безшумно похитнулося - Крісті перекинулася на лівий бік, сховала голову під багряною ковдрою, видаючи неясний звук невдоволення. Тендітні тканини приємно пестили шкіру, повільно ковтали її назад до сну. Плавно перевертаючись на спину потягнула ковдру ногою, розкривши лице. Звук затухав, розчинявся в повітрі. Повільно, ніби каніфольний дим, ноти віддалялися вгору… Зовсім розтанули.
Почулися кроки. Двері відчинилися, Франсуа підійшов до ліжка.
- Крісті-і,- протягнув він, погладжуючи її ступню,- прокидайся.
Дівчина повторила той же неясний жалісливий звук.
- Добре,- Франсуа відпустив ногу і попрямував до штор, теж рубінового відтінку. Розкрив їх, і кімнату заповнило денне світло - перенасичене, їдке. Вона шпурнула подушку в бік вікна.
- Дитина,- Франсуа кинув подушку назад.
Крісті сіла, протираючи очі і розмазуючи залишки туші навколо очей. А він розглядав її оголене тіло з насолодою, без жодного сорому. Перед нею був чоловік, який нагадував досконалу картинку реклами дорогого життя. Статний, в брюках і кремовій сорочці з підгорнутими рукавами. Доглянуте світле волосся зачесане набік, яскраво голубі очі не відводили погляду.
- Де ванна?- трохи хрипко вимовила Крісті.
- Ліворуч від кімнати. Я купив тобі… загалом, побачиш сама.
Він пішов і зачинив за собою двері. Крісті сіла на краю ліжка і закрила обличчя долонями. Байдуже, шо Франсуа робив з нею, могло бути набагато гірше. Все, шо вона пам'ятала, обривалося на його словах «мені вже набридло тут». Дівчина підвелася і ясно відчула, шо наркотики вже не діють, і починаються симптоми повернення у реальний світ. Вона не одягаючись пішла до ванної.
Численні полички з білого пластику були заставлені дорогою косметикою. Купіль нагадувала маленький басейн, у який опустили хмару. Крісті ступила і лягла у теплу воду, запах лотоса навівав приємні спогади рідного дому.
Франсуа сів у крісло з білої шкіри у робочому кабінеті маєтку і викликав вікно мережі. Налаштував прозорість вікна на нуль і зайшов під псевдонімом «Жан Домінік», від імені якого він викладав свої картини.
Кількість робіт: 22
Кількість переглядів: 2057
Середній бал: 64/100
Коментарів: 38
Франсуа розгорнув список.
«Симпозіум відродження». На величезному полотні камінна зала, охоплена пожежею. У полум’ї видніються фігури учасників зібрання, вони не горять, вони самі і є вогонь. Фотографічно передана обстановка, кожна деталь, хижі відблиски жару на мармурі, канделябрах, блискучому паркеті.
«Автопортрет». Його улюблена картина. Франсуа часто передивлявся відеозапис створення цієї роботи. Під дією галюциногену йому ясно уявлялося власне обличчя, те, шо всередині, ментальні риси. Зображення було симетричним, на ньому простежувались очі, рот, а навколо - переплетіння кольорів, які складали космічну мозаїку внутрішнього світу і тіла, в їх дивній гармонії.
«Жебрак». Звичайний бродяга у лахмітті сидить на обочині. Одна рука ховає черствий хліб у кишеню, а інша простягнута до глядача. Цю картину Франсуа хотів розмістити на самому видному місці виставки, аби багаті захоплювалися бідним. Задля такого видовища він сам переодягся у рвання і провів цілий день надворі, голодний і змерзлий. Усі ці враження він вклав у обличчя жебрака, його очі, які шукали допомоги у кожного, хто дивився картину.
«Барвистий світ». Виконаний фарбами, зробленими на приватне замовлення. Міський пейзаж Біотрешу був реальніший за справжній, кольори були живі, сповнювали намальоване місто надією, якої часто бракувало поза картиною.
…Але і досі нічого нового, все такий же пересічний рейтинг, немає однозначних схвалень. Спало на думку, шо деякі роботи на сайті йому самому подобались більше, ніж власні. Хоча серед знавців високого мистецтва Франсуа де Амбруаза звеличували, обговорювали чи не кожен рух пензля, відчували задум. Картинами Франсуа прикрашали свої маєтки урядовці, магнати і навіть деякі колеги. Престиж… Зараз він відчував огиду до себе.
Може звичайні люди не бачили в його творах того, шо бачили знавці? А може це навпаки вони загралися у мистецтво і безнадійно віддалилися від людей? Франсуа так, чи інакше відчував зневагу до себе за неспроможність створити універсальний шедевр. Це ніколи не давало йому спокою, а зараз вже поставало як відчай.
Він дістав різьблену люльку із шухляди, наповнив її тютюном з чорносливом і приготував сірники. Відкрив ше одне вікно в потайливому режимі без відео і набрав Бергера.
- Доктор Бергер.
- Це я, докторе.
- Франсуа? Як почуваєтеся?
Полум’я сірника перевернулося і поникло в тютюн.
- Не маю чим порадувати. Все частіше моя свідомість роздвоюється, я не панікую і намагаюсь все тримати під контролем, але це стає дуже важко. Сподіваюсь, у вас вже є дані аналізів?
- Так, і тепер все стало на свої місця. Ви ніколи нічого не приховували від мене, Франсуа, і це допомогло. Ті наркотичні речовини, якими ви користуєтесь, зрозуміло шо нелегальні. І, хоча це не дешева хімія, як зазвичай буває в таких випадках, гарного мало. Виявилось, шо той транк накопичується в організмі і виводиться дуже погано. Спочатку, я певен, ви мали цікавий досвід відстороненого спостереження за самим собою,- Бергер кашлянув,- а потім особистість вже стала саме ділитися.
- Скажіть одразу, чи є спосіб усе повернути?
- Принаймні, мені невідомі такі випадки.
Дим синюватого відливу ліниво поширювався кімнатою, поволі закручуючись у вигадливі витки. Кабінет нагадував живу картину, по якій самостійно і повільно рухаються мазки фарби.
- А зупинити?
- Добре, шо ви у потайливому режимі. Я не маю права говорити про такі речі. Але вже скоро почнеться реалізація одного… е-е, так би мовити препарату, який зможе дати вам те, шо треба.
- Говоріть ясніше, докторе, не соромтеся.
Бергер вичекав паузу, напевно збираючись з духом.
- Я сам знаю небагато, чи буде це легально, чи ні, і взагалі, шо воно собою уявляє. Краще порозпитуйте у вищих колах, де знають більше. Мені відомо вкрай небагато, все тримається у секреті, бо, говорять, це буде дешо справді особливе.
- Стійте, так це транк?
- Не знаю. Чув, шо це панацея від чого завгодно,- Бергеру ця тема була вкрай незручна, він, певна річ, понадміру хвилювався,- мені не варто ризикувати кар’єрою, рекомендуючи подібне. Звертайтеся, Франсуа, якшо треба буде моя допомога за фахом. Я маю йти.
- Звісно, докторе, дякую вам.
Якшо існує така річ, подумав він, то неодмінно треба нею скористуватися. Звичайно, дізнатися більше, отримати всі необхідні консультації, аби знов не опинитися у такому становищі. Якраз сьогодні ввечері і буде нагода дізнатися про цей таємничий препарат.
Крісті відкрила очі, підвелася у теплій воді і пішла до душової кабінки. Холодні краплі освіжали, але сліди, залишені транками у голові продовжували ставати все більш виразними і неприємними. Яскраво зелені очі здавалися ше більш сяючими, відображені у величезному квадраті дзеркала. Довге волосся, пофарбоване в отруйно червоний колір, з чорним пір'ям мелірування прикривало її груди, на оксамитовій шкірі завмерли крапельки води.
Крісті накинула білий шовковий халат і вийшла з ванної. Розум підказував, шо варто знайти свій одяг, де у кишенях ше мають бути пігулки. Хоча б одна. Її буде досить, шоб усі неприємні симптоми зникли. Вона повернулась до ванної кімнати – речей там не було, як і пральної машини, як і корзини для брудної білизни. Крісті повернулась до кімнати, де прокинулась – там теж нічого не знайшла.
¬- Франсуа!- обурено закричала вона,- де мої речі?!
Він йшов звідкілясь здалеку, може з іншого кінця будинку. Без поспіху увійшов і оглянув її, в руці димілася люлька.
- Я їх викинув, у тебе будуть нові.
Крісті важко зітхнула.
- В тебе є чим зняти напругу? Усе, шо в мене було, знаходилось у кишенях.
Він кивнув з розумінням.
- Ходімо, дешо є.
Він попрямував до свого кабінету, оздобленого деревом, і відкрив бар вмонтований у стіну. Увімкнулося підсвічування кожної із півсотні дорогих пляшок. Крісті не знала і десяти марок звідси.
- Це навряд чи підійде…
- Тримай,- він простяг їй невелику скляну пляшку з темно-синьою рідиною.
«Люсід. Реальність під контролем.»
Крісті поспіхом глянула на яскраву етикетку і одним ковтком випила все. Смак був приємний, освіжаючий - напій одразу ж прояснив відчуття. Вона здивовано подивилась на Франсуа.
- Я сам ним користуюсь, краща ідея, ніш твоя, правда? Тепер ходімо, маю тобі дешо показати.
Він поклав люльку на стіл, закрив бар і вони вийшли з кабінету. Спустились сходами на перший поверх до вітальні з каміном, вишуканою кришталевою люстрою і мармуровими каріатидами, шо тримали стелю. Посередині вбраної кімнати була подарункова коробка, перев’язана червоною стрічкою.
- Відкрий, це тобі.
Крісті підскочила до неї і стала розпаковувати, поглядаючи то на Франсуа, то на коробку. А він спостерігав, спокійно і невимушено, як вона обриває кольоровий глянцевий папір, відкриває подарунок…
- Супер!- її очі світилися радістю.
В руках вона стискала елегантну коктейльну сукню чорного кольору. Франсуа переконався, шо плаття підходить під забарвлення її темних пасм. Ше вчора вона і мріяти про таке не могла, а сьогодні…
- Поміряй її, сьогодні ми йдемо на виставку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233069
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2011
вогні міста
фейєрверк
у небі пекло
пристань
туманний спокій
сльози стоки
на ребер рядки
ніж
кровоточить вірш
без болю
вперше голі
почуття
2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232417
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.01.2011
відтворюю твій голос сопілкою
спотворена гармонія іншої не пам'ятаю
повторюють руки за віконною гілкою
так вони пестили, пахло м'ятою
звуки непомітно танули
луною десь вигукують
справжню тебе на касеті прослухаю
ніби дует імпровізую
[07.12.05]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232141
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2010
залишки твоїх парфумів на светрі
безсонню набридло моє хобі
засинаю вдихаючи обійми відверті
цієї ночі тобі даровані
ще один прозаїчний спогад
на гачок минулості почеплений
зі мною самотність поряд
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232140
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.12.2010
Тротуар майже повністю був сухий, перехожі квапились на роботу, буденно оминали один одного, кожен у своїх думках. Анна збавила темп бо сьогодні взяла собі вихідний і не мала куди поспішати. Дістала телефон, набрала соціального консультанта.
– Доктор Бергер слухає.
– Доброго ранку, мені назначено на сьогодні, але чи не могли б ми зустрітися зараз? Я неподалік, могла би зайти до офісу.
– Анна? Чому ви не хочете традиційно поспілкуватися у мережі?
– Я вже майже за адресою, хотілося б обговорити дешо приватно.
– Ну я, в принципі, не проти. Півгодини-година в мене є.
Анна натиснула кнопку і поклала телефон до сумочки, відчувши легкий аромат кави, котра оживляла цей сухий прохололий ранок. Неподалік виднівся сивочолий кавовар, замотаний у вовняну тогу. Прямо у центрі бізнес-кварталу він установив свою плиту на багато конфорок, де у джезвах закипала кава з прянощами. У черзі було багато людей, але вони швидко отримували свої паруючі паперові стаканчики і розходилися. Анна взяла свою порцію, поклала п’ять жетонів у смуглу долоню торговця і пішла далі. Присмак кардамону приємно домішався до ранкової дійсності.
Почулися голоси з якоюсь дивною, навіть екстравагантною інтонацією. Анна вийшла з-за рогу - на лавочці в оточенні кількох людей стояли двоє, одягнені у рвання. Один з них шось дуже емоційно, але не голосно говорив, в такт жестикуляції і рухам голови на плечах підстрибували дреди, другий, ше зовсім хлоп'яга, стояв мовчки, тримаючи в руці кілька однакових карток, він час від часу поглядав на першого, шо так відчайдушно втрачав пару з рота.
– Підходьте, не бійтеся,– несподівано звернувся до неї промовець.
Люди, які стояли поряд з ним, обернулися. Анна помітила патруль управління порядком на протилежній стороні вулиці і поспішила перейти дорогу. Вона обминула біле службове авто, в якому двоє функціонерів пильно спостерігали за тими диваками. Напевно пропагандисти, про яких говорив Ромео. Але її це анітрохи не займало, офісна будівля Інституту соціальних питань була вже зовсім поряд.
Анна увійшла до фойє, викинувши спорожнілий стаканчик в урну, і підійшла до столу інформації.
– Чим можу зарадити?– привітно мовила молода співробітниця.
– Як потрапити до кабінету доктора Бергера?
– Шістдесят другий поверх, кабінет дев’ятнадцять.
Ліфт нечутно і швидко доставив її нагору. Зліва і справа простяглися два рукави коридору. Анні не довелося довго розшукувати потрібні двері. Вона постукала і повернула ручку.
Над письмовим столом у кабінеті мінімалістичного дизайну нависало голографічне вікно мережі, котре відсунулось убік. Відблиск від нього з'явився на окулярах і бритій голові доктора. Голограма посутеніла. Бергер підвівся.
– Проходьте,– на ньому був теракотовий піджак поверх кремового пуловеру.
Вона сіла у крісло напроти.
– То шо сталося? Визнаю, це незвично бачити клієнта віч-на-віч, до того ж я припускав, шо сьогоднішній сеанс буде завершальний.
– Цієї ночі моє відчуття тривоги посилилось, докторе. Довелося пити заспокійливе, бо ніяк не спалося.
Бергер насупився, зняв окуляри і поклав на стіл.
– Не варто було так чинити, Анно, ви вже майже позбулися безсоння. А те, шо ви називаєте тривогою, певно є наслідком стресу і перевтоми – досить звичайних для багатьох працівників вашого рівня.
– Але заснути без пігулки все одно не вдалося б.
– Наполягаю, візьміть відпустку, хоча б на тиждень, сходіть куди-небудь, познайомтеся з новими людьми. От побачите, вам це піде на користь, і ви одразу відчуєте на собі, шо я не помиляюсь.
– Знаєте, я все одно сумніваюсь, шо це тільки перевтома. У роботі і усьому іншому воно ніяк не проявляється, тільки увечері, коли лягаю спати.
Бергер кивнув, вийшов із-за столу до кулера і націдив дві склянки.
– Розумію ваше хвилювання, та будьте певні, я цілком щирий і нічого не приховую,– поставив воду перед Анною,– бувають випадки, коли тривога є симптомом ментального захворювання, навіть приводить згодом до незворотних перемін особистості. Це абсолютно інший випадок, і до вас не має жодного відношення. Повірте, я знаю, про шо говорю. Тут не іде мова, страшити чи ні, бо в тому випадку я би навпаки наполягав на стаціонарі, або ж як мінімум – на прискіпливій увазі кількох вузьких спеціалістів.
Він одним ковтком спорожнив склянку і акуратно витер куточки рота хусткою.
– Я з вами тільки начистоту, Анно. Відпочиньте, і перевірте, чи я правий.
Вона зрозуміла, шо і справді просто накручувала себе і загострювала надмірну увагу на тій необґрунтованій тривозі. Варто передихнути від буденності – це має допомогти.
– Дякую, я буду тримати вас в курсі.
– На все добре, якшо виникнуть питання – звертайтеся, не вагаючись.
Вона зачинила за собою двері, і пішла у сторону ліфту. Повернувшись до фойє, побачила, шо небо розвиднилось по тому, як сонячні промені пом’якшили ділову строгість вестибюлю. Надворі було так же холодно, але кольори вулиць потеплішали, зміцнюючи її впевненість, шо все тепер буде добре. Анна вирішила пройтись пару кварталів помилуватися погожим днем, порозглядати вітрини, і, можливо, дешо придбати із останніх надходжень. З цією приємною думкою вона проминула стару бібліотеку, навколо якої збиралась реконструційна техніка, банківські установи, сквер напроти адміністративного центру. Сьогодні під сонцем все виглядало гарніше і виразніше, ніж звичайно. Іще квартал і вона не помітила, як загубилась у калейдоскопі крамниць.
Повернувши ключа, Анна увійшла до тихої квартири. Ромео у такий час зазвичай спав. Вона поставила пакети з покупками у вітальні і пішла до головної кімнати. Замість проекції подружки брата у повітрі висіла записка, підготована заздалегідь до її повернення з роботи.
«Я у «БАРі». Буду під ранок»
Вона увімкнула свій комп’ютер і повернулась до пакетів. Сьогодні у її планах було роздивлятися свої нові речі і обирати, чим зайнятися у найближчі дні. Залишалося просто подзвонити у відділ оповістити про рішення взяти відпустку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230949
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.12.2010
Тіло відчувало. Кожним міліметром, кожною клітиною. Холод всмоктувався у трепетливі м'язи. У самому центрі рівних кіл від присосок, із пропалених свердловин, пульсуючи, в точності повторюючи серцебиття - нудне, одноманітне - випливала тонкими потічками кров. Обліплена пилом плоть вигнулась і перекинулася набік, з рота витекла тягуча слина. Хрипливе дихання почастішало. Відкрилися очі. Макс прийшов до тями. Голий. Спробував підвестися, але не подужав відстати від прохололого бетону. Мозок дрижав, як застигле желе, в ньому безпорадно ворушилось ошмаття думок. Десь далеко, на іншому краю всесвіту нив вібродзвінок мобільного. Руки кволо підняли корпус – схоже, він у тому приміщенні з суцільним вікном на всю стіну. Через каламутне скло примарно проціджувалось освітлення похмурого дня. Окутаний холоднечею вологого повітря Макс повільно приходив до тями. За допомогою стіни абияк встав. Повернув голову. Світ поплив, усе враз стало пригасати, і, похитнувшись, він гупнув на бетон. Кліпнув і погас освітлювач. Макс продовжував лежати, все ше чітко бачив те місто, вулиці, залиті сонячним світлом, туфлі... Телефон замовк, очевидно розрядився. Обривками, поштовхами, але час не зупинявся і йшов, а холод поступово приводив думки в порядок. Реальність відклеювалася від всього іншого, чим би воно не було. Стало злегка краще, Макс озирнув себе – одягнений. Брудота глибоко в’їлась у тканини. Шо відбувається? Він невпевнено став на ноги, наче чужі - тепер такі тяжкі, занімілі… Наполегливо прогудів живіт, нудило, але шлунок був порожній. Потрібно йти. Він, спираючись на парасолю, ше раз оглянув кімнату перед відходом і, дістаючи зіппу, помітив, як із кишені випурхнув якийсь невеликий папірець. Макс підібрав його.
Корпорація «Кіберман»
Зеро авеню 184
тел. 1777-577-755
Він сунув візитку до кишені пальта і пішов униз по сходах, присвічуючи запальничкою і чіпляючи зі стін павутиння плечима. Вийшовши надвір, примружився – від світла щеміли очі. Дощ припинився певно ше затемна, але небо так і не розтягло – воно було обвисле, зморене і вичавлене, як і він сам. Навіть удень Похила пам'ять залишалася похмурою, ці її вибиті, неначе зуби у старого волоцюги, вікна бездоглядних будівель, завалені відходами тротуари, у смітті деінде неквапливо риються ворони – більше нічого нема. Макс швидше попрямував до виходу. Вийшовши за мур, він ше довго плівся по шосе і скурив усі сигарети, поки зміг зловити таксі. Нарешті упавши на м'яке синтетичне сидіння, намагався не думати про те, як він пояснюватиме все, шо трапилося. Вдихаючи дешевий сморід ароматизатора для автомобілів, він всю дорогу прогледів у вікно.
Кетто відразу ж відкрив двері. Він був не в собі від хвилювання, в жовтих зубах серед запущених чагарників щетини танцювала м'ята сигарета, очі притуманені, втомлені. Побачивши Макса, він трохи заспокоївся. Кетто вволік його усередину і, кинувши погляд на замащене пальто, зачинив двері на важкий засув. У квартирі так само пахло кавою, тільки стало ше дужче накурено.
- Біснуватий, де тебе таскає? Вже майже третя, Безликий видзвонює мені, а казати нічого... Шо з мобілою?.. Хоча так. Давай по порядку, в загальних рисах – відбулося?
– Я думаю, так. Залишили візитку.
Вслід цієї фрази Кетто, зажмуривши очі, усміхнувся. Тепер вони уже не так знервовано подалися до кімнати, сіли за стіл, і, попиваючи пекучу каву, під невгамовне бурчання порожнього шлунку, Макс розповів про все, що з ним сталося, від початку до кінця, з усіма подробицями, даремно силуючись обтрусити пил і павутину з пальта. Крізь поволоку оранжевого диму, шо заповнив стримано освітлену кімнату, було видно, як у Кетто на обличчі вималювалася відкрита цікавість.
- Кульно, - тепер він виглядав задоволеним. Дістав мобільний, увімкнув проксі і набрав номер, - Шеф, це я. Маю новини, - він узявся переказувати те, що сталося з Максом, упускаючи усі неприємні деталі.
Макс, злегка вгамувавши голод, поставив порожню чашку на ше сильніше подряпану кришку столу. За глибиною цих ран можна було судити про ступінь важливості того, шо відбувається. Рани були глибокі. Глибочезні. Кетто вимкнув телефон.
- Зараз же дзвони в цей «Кіберман».
- Хіба…
- Послухай, я, звичайно, тобі дуже вдячний, і ти отримаєш за це п'ять кусів… але після того і тільки після того, як зробиш все, шо потрібно. Я тямлю, шо ти насьорбався, але уторопай - під час справи виходити не можна.
Коли Макс витягнув з пальта телефон, на обличчі в Кетто визирнула помірна урочиста посмішка. Він відчував: усе йде як слід. Закинувши ноги у важких байкерських чоботях на зморшкуватий стіл, він заходився ліниво випускати акуратні кільця диму. Макс під’єднав адаптер і набрав номер. Довелося почекати гудків сім-вісім, дивлячись як вони стають яскравішими в міру наближення до стелі і тануть, зіткнувшись з ним, перш ніж взяли трубку.
- Корпорація «Кіберман».
- Здрастуйте. Справа в тому… е-е…,- він замішався, - мені залишили візитну картку, але ваш агент не надав жодних інструкцій…
- Пан Макс? Приїжджайте за вказаною адресою завтра у першій половині дня.
Не встиг він нічого мовити, як на тому боці поклали слухавку.
- Ну шо?
- Кажуть, треба приїхати завтра до обіду,- відчужено мовив Макс.
- Усе?
- Так.
Кетто опустив ноги на підлогу, перемістив губами залишки «Кріту» в іншу сторону рота, задумливо пожував і виплюнув на підлогу. Він глянув прямо в очі Максу, даючи зрозуміти, шо все повинно бути доведено до кінця. Цей виразний жест не зоставляв місця для пояснень. Кетто жбурнув кілька м’ятих папірців на стіл.
- Сьогодні відпочинь, а завтра одразу туди. І будь на зв’язку.
- …дякую, а шо мені робити з цим?
Він закатав рукав светра і показав Кетто криваві опіки.
– Ти досі закинутий? Хе…
Рука була чиста, больові відчуття відхлинули. Макс потрусив головою, намагаючись здихатися усього зайвого, і поспіхом вийшов із квартири.
Сонце в сірому небі нагадувало монету у калюжі, воно ледь виднілося за попелястими хмарами, будинки велично тримали небо над перехожими. Вечоріло і ставало холодно, з рота виривався пар. Макс дійшов до найближчого готелю. Це було недороге місце, та і шукати інше вже не хотілося. Літери вивіски над входом були розбиті. «Сінзі». Уламки пластику лежали на ганку. Високі двері на манер минулого століття скрипінням відгукнулися на його прихід. Вестибюль був схожий на театральні декорації, тут давно не робився ремонт, повітря злегка пахло саморобними наркотиками, поролоном двох дряхлих червоних канап і регулярним одеколоном.
За прилавком стояв підпитий дід, на носі у якого були перемотані ізолентою окуляри. Він дивився на газету, мабуть навіть не читаючи її, і не звертаючи уваги на гостя, може, шось вичікував. Макс підійшов, поглянув на годинника за спиною в старого – за шосту.
- Мені номер на п’ятнадцять годин.
Той підняв голову.
- Тридцять жетонів ...- поколупався в зубах пальцем, - одномісний?
- Так.
- Тридцять жетонів.
Макс поклав купюру на газету, дід неквапливо засунув її до нагрудної кишені. Відрахувавши здачу засаленими банкнотами, поклав на прилавок разом із ключем.
- Номер п'ятдесят два, - промовив він ледве розбірливо.
Макс, піднявшись на другий поверх, знайшов потрібні двері, насилу відкрив замок і ввійшов. Кімната зі старим залізним ліжком, парою стільців, міні холодильником у кутку і телевізором на тумбочці. На стелі, палахкочучи, увімкнулась лампа денного світла. Це навіть більше, ніж він очікував. Макс замкнувся зсередини, кинув пальто на один зі стільців, підійшов до холодильника і відкрив дверцята. Усередині стояла коробка з недоїденою локшиною швидкого приготування, певне залишена попереднім постояльцем. Макс без вагань ум'яв несмачну холодну масу, дорікнувши себе за те, що не купив собі поїсти. Роздягнувся і пішов у ванну. Недовго постоявши під душем з гарячою рудої води, звалився на ліжко. Пружини металево шось прошепотіли.
У голові все ше безлад. Новий наркотик незрозуміло шо робить зі свідомістю. Він у центрі якоїсь авантюри. Макса лякало те, шо його розум цілком може не знайти рішення цієї задачі. Може це просто фіктивні спогади внаслідок відсутності лікування? Він закрив очі, перед ним була темрява. А за нею, наче у театрі тіней знаходилось дещо інше, з чим відчувався якийсь неясний, тонкий, проте непорушний зв’язок. Але Макс швидко заснув міцним сном без сновидінь, не побачивши, що це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230533
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2010
– Ну як тобі твоє серце?
- Сподобалось, а утім, визнаю, їв його з деяким трепетом.
Франсуа поглянув у вічі, знайшовши там лише знайомий скептицизм. На ходу послабив краватку і розстібнув верхній ґудзик сорочки, йому ця ідея анітрохи не подобалась.
- Шо наступне замовив?– спитав де Амбруаз лукавим півтоном.
- Печінку і філе, як на тому тижні.
Неквапливо простуючи по закритій магістралі №21, він згадав витонченість смаку, яку новий кухар надавав стравам. Удягнений в строгий костюм і темно-зелений плащ класичного викрою, у цій покинутій місцині він дихав вільно. Погода не заважала прогулянці, було не так холодно, як того дня, асфальт на шосе подекуди ліниво підсихав, нагадуючи текстуру солдатської уніформи.
– Послухай, ну це якось непристойно.
- Чому ж? Я нікого не вбиваю, фактично, я їм самого себе, причому не приношу собі шкоди. Ось побачиш, клоноване м'ясо невдовзі буде у кожному холодильнику.
Де Амбруаз підправив зачіску.
– Та ясно…
– Зрештою, воно засвоюється легше. Генетично ідентичний продукт – організм швидко розкладає його на потрібні елементи.
– Як скажеш, до речі, може підемо вже назад? Ця дорога нікуди не веде.
– Просто ніхто не знає, шо там. Бо там майбутнє, а його ніхто не може відати,– Франсуа посміхнувся,– не переймайся ти, сприймай все філософськи.
Він опустив погляд і став спостерігати, як його дорогі туфлі ручної роботи перебирають потріскане шосе, залишаючи позаду Головний Круг, центральну частину Біотрешу, здалека наближаючись до ше не реставрованих після землетрусу районів. Стихія не спричинила прогнозованих утрат, але проблем було вдосталь – пів міста потребувало оновлення, деякі будинки навіть стали непридатні для проживання. Франсуа був людиною, пов’язаною з мистецтвом, тому його естетичне почуття не дозволило залишитися осторонь цього питання, і він став меценатом реставраційної кампанії.
– Скільки ти плануєш виділити на ремонт Федеральної бібліотеки? Мало хто займається спонсорством подібних установ, вважаючи, шо це у минулому,– де Амбруаз поглянув на годинник, очевидно йому набридала ця прогулянка.
– Скільки треба буде, історія – моя слабкість.
Він ступив на рештки довжелезного мосту, метрів за сто завиднілася прірва і силует на краю. Хтось сидів над проваллям, накинувши капюшон балахону і звісивши ноги у пащу руїни. По мірі наближення стало зрозуміло, шо це дівчина, років п’ятнадцяти. Незвичне місце для зустрічі. Вона почула кроки і обернулася.
– Привіт, якшо ти справжній,– вона грубо прибрала яскраво-червоне пасмо волосся з обличчя.
– Та наче.
– Я Крісті, а ти?
- Франсуа де Амбруаз. Шо робить дитина на безлюдді?
Крісті окинула його презирливим поглядом. Перед нею чоловік, котрий всім своїм виглядом демонстрував власний статок, мабуть, років сорока, з омолодженим обличчям.
– Іди звідки прийшов, я тобі не дитина… Просто ти сам уже старий.
Він підійшов ближче і невимушено сів поряд, тканина його елегантних брюк опинилась на асфальті. Франсуа поглянув униз. Обірвана частина мосту лежала далеко внизу, розвалена на кілька частин, вона нагадувала велетенського змія, який дрімає у розщелині. Вже набагато ближче, під самими ногами із бетону стирчало залізне коріння арматури.
– Дозволь мені самому вирішувати, ці краєвиди надихають.
Вона простягла долоню, у якій було до десятка кольорових пігулок різної форми.
– Тоді пригощайся.
– Транк? Дякую, але ні, це занизька форма задоволення, тобі самій не здається?
– Це замість торту, вони яскраві, як свічки на день народження. Мені сьогодні чотирнадцять,– вона поклала жовту пігулку до рота.
Вони замовчали, і сиділи так деякий час. Франсуа зловив себе на думці, шо захопився зграєю птахів, які кружляли над іншим краєм мосту. Цікаво, шо вони там знайшли,– задумався він,– може там теж хтось сидить, можливо їх теж двоє, а шо, як вони навіть схожі на нас з Крісті наче дві краплі води?
– Чого сидиш, де подарунок, раз уже прийшов на свято?
Крісті дружньо поклала руку йому на плече, і Франсуа помітив, шо лак на нігтях облуплений. Спало на думку, шо вона, певно, ше гарніша ніж виглядала – у такому віці мало хто приділяє увагу всім необхідним деталям. Він розстібнув шкіряний ремінець, зняв вишуканий годинник і простягнув дівчині.
– О, згодиться.
Навколишня дійсність для Крісті повільно ставала яскравішою, обриси предметів спочатку набували різкої точності, а потім розмивалися, як акварельні. Реальність невпинно, хоча і плавно, міняла характер. Вітер здавався густим і насиченим, запахи м’якшали, а звуки наживали глибину. Вона нібито опинилась у казці. Хотілося посилити це задоволення, вона напевне знала, шо все може бути краще. Поклала на язик дві рожеві капсули. Відправила їх усередину. Крісті здалося, шо її новоспечений друг шось говорить до неї, вона зосередила всю увагу на голосі. Спочатку він був нечіткий, звуки зливалися, були на невиразній відстані, та згодом вдалося їх розібрати.
– Мені вже набридло тут… Ну то іди, я тебе не тримаю… Ми підемо разом, це не обговорюється…
Дівчина повернула голову аби сфокусувати погляд і побачити співрозмовника Франсуа. Контурів не було, кольори занадто сяйливі, нікого третього їй побачити не вдалося.
– Невже ти знову за старе? Тобі не приїлося?.. Ні… Мені гидко спостерігати за цим… Так облиш мене…
Крісті відвернулася. Нехай балакає з ким хоче,– думала вона,– це в мене день народження, і я відірвуся як слід; я тут, бо мені ніхто не потрібен. Її неслухняна рука поклала до рота пігулки, шо лишалися, декілька Крісті виплюнула, а інші розжувала і ковтнула. Через кілька секунд навколишнє стало змішаного кольору. Дівчина плавно лягла на спину, її обличчя розплилося дивною ляльковою посмішкою і так застигло. Франсуа замовк, кинув погляд на дитину і провів рукою по своєму бездоганно поголеному підборідді. Він скористався нею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230526
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2010
До вашої уваги пропонується роман "Анабіоз сигналу".
Ми відображаємо цифровий світ, у якому душа вже сприймається лише як сигнал, шо є наслідком переходу соціуму на наступний рівень розвитку. Проте сутність душі залишається нерозкритою і недосяжною для розуміння. Дійові персони відчувають екзистенціальну трагедію буття, тому кожен з них шукає вихід по-своєму, створюючи свою неповторну сюжетну лінію у світі, шо дуже схожий на наш.
Ми підводимо персонажів до межі, за якою знаходяться відповіді на вічні питання, втім ніколи немає впевненості, шо істину буде знайдено.
Так чи інакше, у читачів такий шанс є.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230067
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2010
вітер парасолю вириває
віддам нехай кружляє
троянди моєї крові
вірші дострокові
нарешті в очах вичита
"вона саме та"
хто спробує моє серце вбити
і знову забити
прийде сніг мене вдягати білим
час накладає грим пилом
декарують любов новоспечену
у тіло нареченого
буде весілля похорону
розцілуймося у цьому траурі
нашого поодинокого життя
на щоках сліди подружжя
2006
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229938
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.12.2010
Шофер зупинив таксі біля в’їзду в покинуті квартали Похилої Пам’яті і повернувся до Макса.
- Вибач, друже, та всередину я не поїду,- його зморшкувате лице не ховало страху, на лобі завмерла крапелька поту,- та і тобі не раджу. Нашо тобі туди пхатися? Се, звичайно, не моя справа...
Макс поглянув на скло – вода плила безперервно, без єдиного пробілу, і по його спині холодом пробігло чергове погане передчуття. Світло заляпаних брудом фар вихоплювало із мороку гори сміття і арку входу, далі – стіна темряви.
- Гаразд, почекай мене тут. Ось двадцять жетонів, як постоїш п'ятнадцять хвилин – отримаєш ше.
- Тіки п'ятнадцять! Чув?- крикнув таксист в уже захлопнуті дверцята.
Розкривши у світлі фар неслухняний парасоль, Макс направився всередину Похилої Пам'яті. Чи почав він сумніватися?.. У такому місці всі сумніваються. Кілька кварталів, обнесені надзвичайно високим муром, знаходились за містом і уявляли собою шось типу гетто для інфекцій. Казали, населення вимерло, а раніше тут дотягали своє люди, хворі холерою, усіма видами прокази, неочумою і невідомими науці захворюваннями, які розвивалися і мутували настільки швидко, шо не можна було означити діагноз, не кажучи все про вакцини. Ця думка тверезила свідомість, робила його чистішим... Макс завмер. Краплі нервово падали на полотно і легким тремтінням віддавалися в долоню, стискаючу руків'я. Попереду темрява і сморід сміттєзвалища. Тишу порушував лиш шелест дощу і биття його серця. Таке гучне...
У правий черевик стала сочитися холодна вода. Макс починав усвідомлювати, шо зовсім не готовий іти далі, шо не зможе зробити свою роботу... Але шось уже переставляло його ноги, і він збагнув, шо йде, відсторонено крокує по безкрайому килиму з багаторічного перегною, пронизаного щільним прілим запахом. Поки очі його поступово звикали до пітьми, Макс уже хлюпав повністю мокрим взуттям, незграбно ступаючи по цій субстанції, шо місцями просідає від людської ваги. Незважаючи на ливень, у купі покиду копошилося кілька облізлих псів, він поквапом відвернувся, аби не побачити, шо їм слугує за трапезу.
Десь дуже далеко позаду спалахнула блискавка, на мить будинки довкола примарно зблідли і знов розтали у ледь проглядному мороці за сіро-коричновими шторами дощу. Макс крізь гуркітливий дощ почув, шо таксі від’їжджає. Він миттю обернувся і, здригнувшись, покрокував до єдиного будинку, в якому світилось вікно.
Макс увійшов і одразу ж відчув тихість вимерлого помешкання, шо якою-то дивною здатністю приглушувала негоду зовні. Зачаїлася мертва тиша. Анітрохи не бажаючи вслухатися в неї, він склав парасолю і попрямував до сходів, тихо шаркаючи взуттям по бетонній підлозі. Клацнув запальничкою і, супроводжуваний хлюпанням холодної води в черевиках, почав підніматися по ледь видимих сходах. Звуки його кроків і нерівного дихання тихо відлунювали в облуплених стінах, порушуючи їх самотній супокій. Доходячи до останнього поверху, він дістав із кишені цигарки, прикурив і став перевести подих. Захлопнув запальничку і поклав до кишені.
П’ятий поверх був суцільним, нерозділеним, з великим вікном на усю стіну, через яке темрява розріджувалася в сутінки. В одній руці парасоля. В пальцях іншої нервово тремтіла тліюча сигарета. Макс, побачивши людину в протилежному кінці приміщення, невправно викинув її осторонь. Силует був один – стояв, затуляючи собою освітлювач – хвилювання не вщухало. Пітніли долоні. Він засунув вільну руку в пальто і стис заспокійливий метал пістолета, шкіряні перчатки, розтягуючись, скригнули.
- Здрастуйте, пане Максе,- сказав силует, повільно наближаючись.
Стали видимі деякі контури. Середнього зросту, стрункий, атлетичної будови тіло. Зодягнений у класичний костюм, ідеально сидячий по фігурі. На незнайомцю не було ані плащу, ані пальта, надворі його не чекало ніяке авто. Дивно. Коли він підійшов ближче, Макс помітив, шо одяг був абсолютно сухий. В голові все плуталося, все було якось не так...
- Вам від боса,- чоловік простяг листівку, Макс відпустив рукоятку пістолета і дістав із кишені свою; чоловік узяв її, поглянув і викинув, Макс машинально послідкував його прикладу,- тепер, думаю, можна починати. Я представляю одну дуже впливову людину,- він підійшов до вікна і, вдивляючись у дощ, продовжив,- бос хоче співпрацювати з вами.
- Шо ви пропонуєте? - Макс силувався хоч трохи взяти себе в руки і робити те, що повинен.
- Поки не можу пояснити. Людство, бажаючи стати чимось більшим, шукало це завжди, - він обернувся до Макса, блиснувши волоссям, ідеально укладеним гелем, - а це, фактично, квиток до раю на землі, - людина виждала задумливу паузу, подивившись знову на дощ, - ніхто не зможе забрати це у вас ...
Повітря пахло шпиталем, старістю, мишачим послідом і чимось ше, шо асоціювалось із моргом. Від вогкості стіни вкрилися тонкою плівкою цвілі, на якій щось жерли слимаки, що залишали після себе сріблясті доріжки, які нагадували криві візерунки павутини, досить великої, щоб полонити людину.
Макс вийняв з пальта сталеву коробочку в формі фляги - міні сейф для зберігання хімічних реактивів.
- Мені потрібен зразок цього транка для експертизи.
- Це аж ніяк не транк, - на обличчі незнайомця спалахнула усмішка, він оглянув здивованого Макса поблажливим поглядом, - бос не хоче ризикувати, тому з собою я це дати не зможу. Експертиза тут недоречна. Ви маєте спробувати це прямо зараз. Знаю, це проти правил, але такими є наші умови.
Попався. З скроні по щоці потекла цівка поту, закляклий Макс дістав мобільник і набрав номер Кетто. Той відразу ж схопив трубку, голос був занепокоєний.
- Так, Макс, шо там?
- Слухай, тут не просто новий транк, а шось зовсім інше... Представник пропонує тут і зараз пробувати, говорить...
- От чорт! Тобі доведеться, інакше Безликий нас в порош...
Кетто напевно все знав з самого початку.
- ...гаразд,- Макс вимкнув телефон, упрівши і розуміючи, що іншого виходу, окрім як йти до кінця, вже не існує.
- Давайте наркотик.
Незнайомець вже тримав у простягнутій руці пристрій, схожий на інгалятор для астматиків.
– Одного вдиху буде достатньо,– людина посміхнулася, в темряві риси обличчя набули неприродної кривизни.
Пластикова трубка доторкнулась до зубів, Макс заплющив очі, натиснув дозатор і щосили вдихнув. Крижаний аерозоль дістався легень. І наче згубився там. Нічого не трапилось, він досі твердо стояв на ногах, розум ясний, але…
…ішли вздовж низького і тісного коридору, полум'я запальнички тьмяно висвітлювало стіни, завішені товщами старої павутини. Повітря важке, сперте, з сильним настоєм, притаманним виключно багаторічним підвалам. Повернувши пару раз, вони дісталися до заздалегідь приготовленого приміщення.
Усередині кімнати було ше холодніше, або так тільки здалося. Весь невеликий її простір висвітлювався підвішеним на стіну неоновим ліхтарем, тьмяне біле сяйво від полірованої сталі хірургічного столу відбивалося на потріскану бетонну стелю. Навколо прямо на підлозі симетрично розкладені п'ять ноутбуків. На дисплеях якісь, схоже, медичні програми всі показники на нульовій позначці. Непередавані кількості кабелів немов сплетення чорних сплячих змій, пов'язували якимось суперечним чином між собою ноутбуки і GPS модуль у кутку. На полірованому столі лежав усіяний перемикачами і тумблерами шолом, поруч десятки шнурів діагностики.
Макс, побачивши це, повільно поклав руку в кишеню і зняв зброю із запобіжника. Серце глухо забилося об грудну клітину. Здавалося, шо незнайомець чує кожен його удар. Тепер Макс починав боятися по-справжньому, все, шо відбувалось, з кожною секундою втрачало сенс, набувало якісь ненатуральні риси і все більше нагадувало кошмар. А людина просто стояла поруч, розглядаючи обладнання, немов нічого особливого у всьому цьому немає. У повітрі зависла тиша, Макс зняв зі спітнілих рук перчатки і поклав їх по кишенях, при цьому знову намацавши рукоять. Пережити страшну мить пострілу і просто втекти. Все одно куди. Йому завжди було все одно ...
- Знімайте весь одяг і лягайте на стіл.
Палець точно на курку, по спині ллються струмені ... Макс вийняв руку. Пістолет залишився в кишені, нагрітий до тілесної температури метал почав повільно холодіти. Тепер вже нічого змінити не можна. Імовірно, було не варто, але йому все ж таки доводиться ризикнути. Якщо коли-небудь це закінчиться, то у нього буде одяг, такий же новий, як на ньому зараз, людська їжа і теплий нічліг.
Макс поставив тростину парасолі до стіни, роздягнувся, поклав взуття з одягом в кутку і ліг. Знайомий холодний дотик столу, кругообіг спогадів і асоціацій, серце, не перестаючи, шалено стукало по ребрах, це відчувалося всім тулубом. У психіатричній клініці він лягав на такий самий стіл, його руки і ноги пристібали ременями, наліплювати контакти... І починався біль. Хоча він і приводив думки у відносний порядок, Макс його боявся і ненавидів, здавалося, шо одного разу біль просто не піде. Шо це - всього лише спосіб дати зрозуміти, шо одного разу він залишиться. Залишиться назавжди. І зараз, відчуваючи, як цей незнайомець у костюмі чіпляє на його вологе від поту тіло присоски, одягає чорний шолом, він міг тільки чекати. Шолом повністю охоплював голову, дозволяючи дихати крізь спеціальні маленькі отвори, розташовані на місці рота. Коли людина доторкнулася до ноги, Макс рефлекторно здригнувся.
- Не хвилюйтеся, це для вашої ж безпеки.
Він перетягнув кісточку ременем, потім іншу, потім кисті і груди. Дихання стало некерованим і нерівномірним, контроль було повністю втрачено.
- Перший раз буває боляче.
Він стиснув зуби, закрив очі і приготувався. Деякий час він так і лежав, паралізований страхом, не в силах уявити, шо зараз буде.
Зненацька шось увірвалось. Мов дві розпечені кулі увійшли в надключичні западини і пірнули вглиб тіла. Оглушливий. Гарячий. Біль. Воно стало розростатися, пускаючи нестерпно вогняні коріння усередину живота, грудей, обволікало жаром судорожно пульсуюче серце... Макс бився в судомах і марно намагався закричати, відчуваючи, як воно розгалужується, вповзає в його беззахисні тканини ... Припадок, здавалося, вже досягав свого апогею, але розжарені щупальця обгорнули хребет і блискавкою пішли вгору. Голова вибухнула. З горла плюхнув згусток крові, бризнув всередину шолома на обличчя, і поповз по жилавій шиї. Шось увірвалося в ікри і, перетворившись на рухливі нитки, стало рости всередині ніг, нещадно проникаючи в тремтячі м'язи. Нитки сіпнулися і вмить обплутали кістки. Ті немов приглушено вибухнули і перетворилися в пил - звук гуркотом прокотився по тілу. Він зрозумів, шо вже кричить, захлинаючись власною кров'ю. Почалися пульсації - воно заштовхувалось в хребет, з кожним ривком змушуючи завивати суглоби всього тіла, обвивалло хребет зовні. Упилося в руки. Живе, звивається. Макс навіть відчув, як проскрeбло по променевій кістці, і розпеченими гілками повзло вгору і вниз, проникаючи в усі волокна, не бажаючи зупинятися ... Воно заповнювало його повністю... Металеві нитки вирвалися з-під нігтів і, звиваючись, прошмигнули назад.
Біль різко зник, ніяких ознак агонії. Макс усвідомив, шо, нарешті, може хоч трохи зосередитися на своїх розтріпаних думках і дихає знову рухомою грудною клітиною. Він стоїть... але де? Очі відкрилися - перед ним широка вулиця, сонце відбивалося у вікнах довколишніх будинків. Повітря пахло парфумами дівчат і жінок, котрі проходили повз нього, вони посміхалися йому. Макс не міг зрозуміти, чи дійсно це все відбувається з ним, і витяг перед собою руку, а іншою доторкнувся до неї. Під долоню лягла біла накрохмалена тканина сорочки. Він здивувався. Ідеальне, бездоганне переплетення волокон, абсолютний білий колір. Класичні брюки, на яких з геометричною точністю відпрасовані стрілки. Чорні туфлі без єдиної порошинки - як дзеркало. Невже це все може бути? Він озирнувся, не здатний повірити. А люди продовжували йти повз і посміхатися.
Він схвильовано роздивлявся навколо. Все до неможливості реалістично. Всі відчуття, навіть легкий вітерець, до самих дрібниць правильні. Точні. Кольори, тіні, звуки, запахи – все. Максу одночасно хотілося залишитися тут назавжди і швидше залишити це місце. «…» ховалося за ширмою цих гарних картинок, приємних відчуттів. Було всюди. Він як ніколи ясно це відчував. Макс вкотре програв, знову попався в пастку. Він знав це напевно, відчуваючи, як закипілий страх вже вирує під сорочкою, починають прискорено пульсувати скроні, плоть повільно наливається важкістю ...
Все навколо втратило свій вигляд, помінялося в кольорах, розпливлося. Сам простір натягнувся до того, що загуло у вухах. Він застиг на місці, заціпенілий від жаху. Потрібно було шось робити, але шо ... Його тіло стало обліплюватись сталевими, тремтячими м'язами. Навколишнє миготіло з неймовірною швидкістю, ніби клацали одночасно мільярди фотоапаратів…
І тут обірвалась якась невидима нитка - все разом припинилося. Все. Ні відчуттів, ні запахів, ні звуків. Ні простору. Крім свідомості немає нічого. Навіть рота, щоб закричати, навіть очей, щоб побачити ніщо. Це тривало якусь мить і тут на свідомість обрушився простір, звалився час, і вони закували його в тіло. Разом з відчуттями, звуками, запахами і всім іншим. Макс відчув, шо лежить. Смерділо горілим м'ясом і кров'ю, шо запеклася. Не було сил, навіть щоб відкрити очі, і Макс провалився в безпам'ятство.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229666
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2010
У під'їзді шумували баси звідкілясь згори. Під сходами, згорнувшись калачиком, спав безпритульний, аромати псини й поту переривали смердоту його сечі і помиїв. Анна виблювала між першим і другим поверхом. Спираючись на парасолю-тростину, вона продовжила підійматися. Витерла куточки рота носовим платком, хотілося зробити глибокий вдих, та вона миттєво спровадила цю думку геть. Провівши долонею по парасолі, приклала зібрані краплі до лоба - обличчя, здавалось, палало. Низькі частоти відкололи ласий шматок білила поверхом вище, Анна злегка здригнулася, стиснувши рукоять із лакованого чорного дерева. Агатові нігті, під масть очей, злились з глянцевою текстурою. Подивилась угору – нікого – і заходилася отряхувати парасолю, краплі, шо впали , згорбилися на площадці.
Анна обернула ключа й увійшла до квартири. Усюди ввімкнено світло, грала яка-то істерично кислотна музика – отже, Ромео був удома. Вона розкрила і поставила парасолю, жбурнула пальто на штативну вішалку, шо тут же погойднулася, і пішла на кухню випити склянку води чи соку – будь-чого, тільки б перебити блювотний присмак і виштовхнути спогад про той запах. Відкрила холодильник – там ще стояв пакет з гранатовим соком. Наливши собі трохи, пішла до кімнати.
– Привіт,– привіталась Анна, відпускаючи губами стакан.
– Привіт, Мі, – зарухалась сигарета, мимохіть збивши попіл на клавіші.
Невиразної статури, навіть дещо сутулий, з жовтогарячим дикобразячим волоссям, Ромео сидів за комп’ютером – вочевидь, знов займався чимось недоступним уяві пересічного обивателя. Обличчя, ще з хлоп'ячими рисами, було напружено – сама увага. Довгі пальці легко бігали по кейпаду, наче щупальця двох восьминогів, захоплюючих здобич. Довкола звично розкидані якісь факси, гаджети, антикварні плати, креслення. Підлога була буквально заслана обрізками різнокольорових проводів, зіжмаканими дискетами і недопалками, шо місцями пропалили килим, по якому в ритм музиці вистукували ноги в нових кросівках, причому один був зелений, а другий жовтий. У Анни існувало припущення, шо у всьому цьому завалі вони мають відповідні пари, та Ромео про це і не здогадується. Над столом у повітрі приглушено сяяла голограма його дівчати. Вона була не надмір розумна, не така вже й гарна, проте стежила за новинками софту, не гидуючи дешевим транком, а для Ромео цього більш ніж досить. Їхнє знайомство сталося три дні тому в клубі «БАР». Серед фанатиків концепцій віртуального існування Ромео мав вагоме ім’я, тому специфічних зусиль, щоб почати з нею зустрічатися, не потребувалося. Клуб притягував усіх своєю простотою і свіжістю ідей, подібних андерграундових рухів немає в Головному Кругові – центральному районі Біотрешу. Ромео змушений був гаяти багато часу, аби вибратися з середовища «твердоголових» і упірнути в свою стихію. І він був би радий перебратися туди зовсім, та не міг полишити Анну.
– Закурив усе навкруги,– вона стомлено посміхнулась і сіла поряд,– шо нового у мережі?
– Все по старому: лізу куди не треба, знаю занадто багато,– на завзятому обличчі награно завиднілись рівні білі зуби,- у п’яти «льодах» сиджу.
Він артистично підкурив наступну цигарку «Брахман» з доданим запахом фіміаму, ввімкнув поглинач диму. Анна пересіла у крісло, щоб напевне уникнути сморідної суміші курива. По закінченню робочого дня їй завжди хотілося просто зварити кави без цукру і прилягти на канапу, заводячи при цьому яку-то несилувану світську розмову.
Голографічні шпалери, шо їх Ромео апгрейдив останніми версіями анімаційних програм, завмерли. Навпроти Анни нічим не заставлена стіна відрізнялась динамікою. Ромео побачив – вона замріялась. Ось-ось вона стане більш серйозною, повернеться до нього і заведе якусь мрійливу бесіду. Для нього бути чутливим і розуміючим – навіть прикидатись – вартувало чимало внутрішніх сил, він зовсім для цього не годився. Через те він успішно спростив обстановку.
- Каву будеш?- пронявчав він, із невидимою досадою уже прямуючи від монітора на кухню.
- Так, поміцніше!..- не віриться, сам Ромео, сам Норд поклопотався запропонувати їй каву. Полум'янисті губи потягнулися легкою усмішкою.
-Окі. Доречі, Мі, ті чуваки, шо ото їх скопіювали – вони все-таки живі,– почувся голос із кухні, загуділа кавомолка,– а знаєш звідки я знаю? Я їх розшукав, більше того, вони зі мною заговорили! Це як у янгола з крила пір’їну ускубнути. Вони не проти, сподіваюсь, будуть хоча б ще раз поспілкуватися. Цікаво, вони там живі, чи як? Прикинь таке, ніхто не повірить.
Анна поставила склянку поряд на підлогу і розслабилась, втопаючи в кріслі, обійми якого були м'якими і лагідними. Йому було дозволено її обнімати, торкатися її ліній, насолоджуватися запахом її шкіри. Ніби міцні чоловічі руки в яких відчуваєш себе в абсолютній безпеці… напруга полишає тіло… слабкість. Вона, закривши очі, слухала, як Ромео звично буркотів про чергову урбаністичну легенду. На цей раз про скандальний експеримент з оцифрування свідомості, який не вдався і його згорнули. Ромео вже давно був переконаний, шо шось тут не так, і ось він ніби з ними говорив. Швидше за все, його друзяки з нього глузують, або він сам сміється з неї. Відриваючись від віртуального всесвіту він завжди говорив про нього.
Вивівши звук шпалер гучніше, розбавила цим бубоніння Ромео. Дерево з різнобарвним листям продовжувало погойдуватись так само ліниво, але шелест став виразнішим, можна було відчути, як легкий вітер непокоїть окремий листок – то жовтий, то темно-зелений, то взагалі зачепить голу віть і на секунду зависне тиша...
– Забирай, нордична кава від нордичного брата – Анна миттєво відкрила очі й квапливо взяла білу гарячу філіжанку.
Вона цінувала, шо Ромео підігрує їй у моменти, коли це необхідно. Ця опіка може і нагадувала звичку, напрацьовану для уникнення зайвих проблем, та все ж мала чистий характер.
- Ну а шо там сьогодні в тебе?- він повернув свій стілець, аби сидіти напроти.
- Якшо те, шо крізь мою голову знову пройшли терабайти архіву, тобі цікаво,- зробила ковток кави,- можу повідати у подробицях.
- Ні,- Ромео з неперевершеним артистизмом зробив налякане обличчя,- ліпше давай я розповім, ми з чуваками крякнули камери спостереження «Жульєна», того мажорного клуба …
- Ох, ці мені вже твої «крякнули»...
Анна побоювалася, шо за подібні пригоди він колись може утрапити до в’язниці, тому намагалась не слухати подібних історій – зрештою краще не псувати собі нерви і не дізнаватись, шо і кого вони там бачили, і чи викладено вже запис із камер у мережу. Ромео і Анна жили в занадто різних вимірах. Вона, допивши солодку каву, пішла спати.
Довга, цупкого плетива спідниця з розмаїтих ниток акуратно покладена на спинку стільця, зверху біла блуза в світло-коричневу смужку. Нічна сорочка покладена поряд. Укутавшись білосніжним укривалом, Анна зосередила думки на світлій прохолоді, шо розстелилася по ніжній, як у дитини, шкірі. Тканина овіває танучою хмариною, чутно, як десь далеко шелестить червоний листок, за ним синій, фіолетовий, жовтий... білий... Анна задрімала, міцно обійнявши подушку.
Якесь тривожне почуття не давало повністю віддатися сну, провалитися в нього. Вона немов зависла над океаном сновидінь і трималась на тонкій ниточці хвилювання. Між двома світами. Неможливість шось змінити. Стан невагомості, який так хотілося скасувати, але свідомість була на це нездатна. Вона просто випірнула на поверхню. Анна відкрила очі, проте не рухалась. Тільки уривисте дихання. Непрошені думки заходились гудіти і охопили весь простір довкола; не в змозі дати їм ради, вона, розтираючи сонне обличчя, підвелася з ліжка. Ледве знайшовши ворсяний халат, накинула його і пішла до кімнати Ромео.
Він, наковтавшись пігулок з кофеїном, поткнувся носом у світле вікно мережі. У попільниці дрімала напівзотліла сигарета.
- Ти не спиш?- він подивився на неї почервонілими очима.
- Та, тривожно чогось. Не засинається...- вона важко зітхнула
- Буває. А… е-е, ти чула в нашому районі ходять якісь стрьомні пропагандисти? Не чіплялися до тебе хоч? - м’яко відказав Ромео.
- Ні, ні. Просто якесь неясне відчуття. Я би сказала, якшо шось було не так. Я піду спробую заснути ше раз, і ти давай не сиди довго.
Анна взяла зі столу пігулку заспокійливого, запила кавою з братової кружки. Ромео, спостерігаючи за нею, задумливо затягнувся на повні груди і випустив величезну хмарину диму, яку вмить усотав поглинач. Вона мовчки пішла до себе і уклалася в ліжко.
Через якийсь час до тіла прийшла бажана комфортна важкість, чи то було заспокійливе, чи втома, назбирана за день - так, чи інакше, тривога відступила і Анна опустилась в м'яке густе сновидіння, яке наранок не зможе пригадати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229610
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2010
пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради...
залиш собі...
питатиму поради...
покличу смерть
прийди...
17.12.10.
04:45
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2010
біль твоя вимога
відчути невагомість
втомлена злість
натомість
розгортається чорне
двобій на одинці з собою
кров'ю напоїти зброю
лети...
куля всевидяче око
у рані на лівому боці
глибоко
видуши душу з мене
як хочеш вимани
залиш мене видуманим...
2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229244
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2010
за добу наскільки життя знищую
рахувати хвилини відкуплюся годинами
собі здаюся живою мішенню
між сном та божевіллям полює людина
свідомість забавка заможний уявою
під заставу відпустять гріхи
вдивляюсь у дзеркало спотворений славою
я на прицілі
сон у шприці
2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228819
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.12.2010
вдягни моє тепло
за тілом
місяць
в якому падає листя
і помирає осінь
звільняє місце
зимовій прозі
квитки птахів
перевіряє південь
на півночі останній дощ
у світло ліхтарів
пливуть кити
думки важкі
твоїх очей прозорість льоду
за тілом
вже забагато
холоду
[26.12.06] 20:49
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228731
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2010
втомлено
сни у ліжку втоплено
біль болю біліє
тишею кричить "тихо"
з очей вирізали ніч
нерухомо
тіло
моє прохання - знищ
почула
на язиці пігулка
ковтаю з поцілунку
смерть
[04.01.07] 01:47
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228729
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2010
після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі
в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228107
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.12.2010
складаю пазл листя тютюну
пігулки ночі запиваю кров'ю
на картину вішаю стіну
на голку нанизую вену
боляче
у стосунках сутінки відвертості
на стінах кімнати нікотину осінь
сонячні дні у вересні
безсоння обманює очі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227888
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2010
вигук кома
пляма з рук по підлозі
посеред ночі втома
вказівним пальцем у прозі
писав листа "до запитання"
навіщо...
30.10.06.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227876
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2010
людину з уяви виронив
рівняння з одним невідомим
вирівняв
концерт віртуозного психа
стріляю у рояль
фальшивить тихо
на очах залишки сну
птахів складали у виритий вирій
знищую
замість ранкової кави
наколотив землі з тієї ями
і став одним iз мертвих воронів
порівну...
20.01.06.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227864
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2010
нащадок неба у плоті міркує
чи свідоме предсвіт
чи підсвідоме то світ не розуміє
якоїсь тварини переданий досвід
лишає надію
зруйнована мрія мати янгольські крила
було відкриття - непотріб польоту
залишила ікла хижого звіра
моєї людини перед істота
2006
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2010
злови обличчям зливу
хмар занадто товстих
світ блідого наливу
вечір самотніх настиг
келих сповільнить повінь
стисне нестерпний біль
ніч підмішає крові
час домішає пріль
погляд так небо поряд
до тіні ближче земля
спокою вільна покора
тіла передчасна зима
17.02.07.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227389
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2010
у плеєрі чужа самотність
довгим коридором рядків
годинникова монотонність
і тихе мерехтіння ліхтарів
проходить дощ як день за днем
вночі чекати одиноко
минуле провіряючи вогнем
пісні написані для кого
а творчість що на смак води
від сирості ржавіють струни
як окривавлені бинти
і в голові думки отруйні
ще не написане залишити на завтра
недоїдком покласти в холодильник сну...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227388
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2010
захід озолотив
золою вкрите
сіре за віконня сирої осені
досить
згадувати досі
про мене
проминуло
ти все ще живеш минулим?
я твоє захоплення
восени захоплений
залишив на піску
сліди
вислідиш
знімеш на плівку
вчиниш ґвалт
зґвалтуєш
брудне дівчисько
ніби
холодні долоні
зігріти
падає листя
майже вогонь
годі злитися
може це злочин
серце відчинене
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227365
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2010
останні події
то любов
подіяло
зима вкрадає тепло
тебе обійму крилами
чи стерпимо
крижаний біль
що пронзає стрілами
вмерзають сльози в тінь
одну на двох
чи ми такі єдині
вмирають поодинці
залишилось ще трохи
люба
буде вічність
цілую
колір неба губи
твоє обличчя
смерть
06.11.07.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227320
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2010
дощ крізь неба брудний плафон
можливо тіки сон
під кайфом
всю ніч вікно
азарт
обдерте золото іконне
зневірений народ здає в ламбард
всю ніч вікно взираю
шлюхоподібні очі міста
зализане до біле ліжко раю
цифри часу тісно
останній поверх дощ насправді
сталої дії
всю ніч вікно збирає краплі
міліграми подіяли
останній поверх де я
ось хмарачос впаде
як згвалтована містом ідея
всю ніч
дощ іде
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227012
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2010
ром з льодом у скляному погляді
з прозорої цегли стіна мовчання
сенсаційно як впасти на подіумі
ніч презентує мене востанн'є
ніби більше робити нічого
дощ напам'ять майже вивчений
надокучливо як до чужого
шкребуть краплини у вікно чи
фарбу я - обдерте підвіконня
руіни стін обривисте мичання
порожнє скло
до слів іще тверезіти
забити всі кути навколо
сльози множити
як так не можете девитись...
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226978
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2010
Глухо стукотіли колеса у звично монотонному ритмі метрополітену, тіпаючи старого,
заіржавленого тулуба вагону. Макс сидів у червоному облупленому сидінні, наглядаючи темряву за
вікном. Він навіть не знав власне куди їде. Ніколи не бажав знати, того шо не було важливим.Макс
відчував, як назбирана втома бере гору, і він повільно засинає.
За брудним склом ворушилась пітьма, ніби вагон стоїть на місці, а вона обснує його, з кожним
мигтінням ламп просякає усередину. І в мить, коли це трапляється, все зупиняє існування.
Лишається сам пустий холодний морок. Світло спалахувало знов і знов, стаючи лиш тим, шо розділяє
ці миті.
На підході до станції заскиглили гальмівні колодки. Провила металева підлога, колихнулись
обідрані рекламні листи. Металевий черв так само важко зрушив з місця. Макс підняв упущеного
яскравого прямокутника – квиток старого зразку – і знов став пильнувати темряву."..." було здатне
на більше ніж вбивство, полохливо тамувалось у кутках його свідомості, у кожній подробиці
похмурого Біотрешу, у кожному русі сутулого натовпу під парасолями... Стогін не відпочивших
гальм, перон чергової станції. Криві пневматичні двері відкривались – він приходив до тями – і
закривалися.Черв повзе.У голові нагромаджувалася метушня.
Вийшовши на останній безлюдній станції, змерзлий волоцюга переховувався від дощу під
велетенським мостом. Тут були звалені роздруківки, пропонуючи якийсь новий продукт. Скоріш
легалізований транк. На сторінках традиційно симпатична посмішка: «Сінум, цілковито інакший
світ».
Біотреш був занадто велетенським містом, через це був поділений на автономні квартали, типу
субміста. А район Зголоднілих Пацюків, як іменували його самі жителі, був найстарішим і повністю
виправдовував свою назву. Макс частіше за усе вештався саме тут, і причин на то було дві: дешева
їжа і відсутність патрулів з управління порядком. Усівшись на якийсь ящик він чекав, доки
скінчиться ливень, щоб пройтись і бодай якось зігрітися. У долоні він тримав пластикового
прямокутника і розглядав його, хоча дивитися було ні на шо – поверхня майже повністю витерлася.
Макс витратив свої останні жетони на метро, хоча міг би купити шось інше, але підземка була
єдиним місцем, де більш-менш тепло, і не питають айді.
Пронизані сіткою червоних капілярів очі проектували всередину навколишній світ. Кожного дня його карикатурні надії віддалялися, ставали
беззмістовнішими і розпливалися в уяві, до тих пір, поки не перетворювались на білосніжне
видіння, яким спросоння пам'ятав його Макс.
Чомусь останніми днями відчувалась якась дивна тривога; затамована загроза була усюди. І ця
безлюдна ніч видавалась відправним пунктом до чогось неуявного... Він ледве підкурив цигарку
вологими сірниками і подумав, шо треба зайти до Кетто – забити мізки іншими думками і, якшо
вдасться, підзаробити. Прочекавши десь півтори години, Макс вийшов із-під мосту, облишивши надію,
шо дощ здатен припинитися.
З нього крапала коричнева, зафарбована у светрі, вода. Холод під'їзду пахнув харчовими
відходами, шо у темряві відчувалось ше сильніше. Здавалося, удари в металеві двері не призведуть
ні до чого, окрім збитих кістянок. Коли рука вже зовсім втомилась, нарешті заклацали замки. Двері
відчинив Вейс, зараз же кинувши на Макса фірмовий глумливий погляд. З квартири вперемішку з
запахом табаку приємно пахло свіжезмолотою кавою, на яку, втім, не варто й розраховувати.
- Заходь,- він був ледь вищім від Макса, дзеркальні окуляри переховували маленькі пташині очі,
обличчя обтягнуто шкірою нікотинового кольору, запалі щоки підкреслювали нерівні від частих
переломів скули.
- Кетто є?- спитав Макс, зігріваючи диханням руки.
- У себе,- худорлявим вказівним пальцем він ткнув углиб квартири і, злегка нахиливши голову,
виплеснув самовдоволений вискал, Макс не відреагував,- ...та проходь уже!
Завжди під кайфом, Вейс полюбляв грати різні ролі, і мерзотний транкоман вдавався як-ніяк
краще усіх інших. Макс обминув його і без стуку увійшов у вказані двері. Там було до різанини в
очах накурено і душно, запах кави вже не відчувався. Небагаточисельні меблі були у відносно прийнятному стані: чудом уцілілий, пошкрябаний
ножем, вчительський стіл і два ще не розтрощених люттю Кетто стільця. У загальних рисах кімната
походила більш на місце допитів, ніж на приймальню представника крупного транкобарона. У їдких
клубах диму, під жовтогарячим світлом пильної лампочки сидів завмерший Кетто, він видавався
яким-то пригніченим, не таким як звичайно. Відсторонений погляд проходив кудись крізь битком
набиту попільницю і стіл. Очі повільно підняли погляд і підперли ним Макса.
- Біснуватий, ну як воно?- складалось враження, шо він з два дні не спав, комір строкатої
сорочки прим'ятий, і шо невластиво йому, брудний від поту.
- Як завжди... холодно,- волоцюга дістав із пачки «Кріт» на столі цигарку, всякчас йому
дозволену, і сів навпроти.
- Жетони скінчились?
Макс кивнув і закурив.
- Значить, як і завжди, помиєш авта, розвантажиш товар. Хлопці Безликого під'їдуть десь через
годину, тож є час помити тачки.
- Мені треба більше.
- Для тебе двадцять п’ять, і пачка цигарок по старій дружбі.
Макс не хотів повторюватись, та і нашо, Кетто знав його не перший день, і, на відміну від
Вейса, поводився з ним по-людськи, тож Макс просто вичекав паузу.
- Більше?- Кетто погладив старчачу в різні боки щетину, шо ставала бородою, - Нахер тобі такі
статки? Надибав любу даму серця чи просто забажав хвойду?
Судячи з усього, він помалу приходив у форму. Макс спіймав на собі зосереджений погляд і
збагнув, шо нічого не вийде. Шо не набереться він собі навіть найзношеного теплого одягу, шо так
і матиме грітися де-інде. Шо це не дужче ніж ідіотизм, і ніхто ніколи не дасть йому грошей
більше, ніж раніше. Такі люди, як Кетто, Вейс і усі другі, не припускають жалощів і навряд чи
стануть займатися благотворством. Помовчавши, дивлячись на пониклого Макса, Кетто почав,
задумливо поправляючи комір:
- Бабоси, бабоси... Я тут подумав дешо на рахунок тебе, і хоча все це здалося мені аж занадто
дитячим заміром, є мізерний шанс, шо ти мене виручиш...- вичавивши ці слова, він зашерх і
задумався, потім наче протверезів і озирнув Макса вже зовсім іншими очима,- Почекай тут, покури,
мені тре подзвонити,- він швидко вийшов, але одразу повернувся,- слухай-но, коли я закінчу
розмову, то відмовити вже не вдасться, але учиниш мені велику послугу, я поки не можу сказати,
яку саме... та гроші підіймеш реальні. Купиш, мо, фрак собі,- він хрипло видав в’ялий діловий
смішок, вже майже ставши собою,- то шо?
- Згода...
Кетто щез за дверима, він певно телефонував Безликому, їх гутірка затяглась хвилин на
двадцять, шо дало змогу викурити кілька цигарок уряд, і судячи по тому, шо той повернувся вже
чогось вмазавши, усе було у порядку. Макс заличкував тільки-но почату «Кріт» і привстав.
- Йди до ванної жваво прийми душ, скоро відключать воду, і, луципер тебе забирай, почисти
зуби. Не хочу шоб мої люди смерділи,- Кетто поклав якийсь одяг на стіл і вже зовсім діловито
поправив зачіску – плутане, брудне до блиску волосся, від природи світле, та зараз неясного
кольору,- потім викинеш зубну щітку нах. Без образ.
Макс недоладно посміхнувся і кивнув. Покрокував по вузькому коридору, на ходу стягуючи
старий вологий светр. Він стояв проти дзеркала, роздивляючись людину у відображенні. Не думав, шо
виглядає так кепсько. Обличчя сірого кольору, брудне, стирчаче в усі напрями волосся, але
найгірше очі. Мутні, неживі, як у манекена, вони витріщались на нього поглядом не людини, у них
він не впізнавав себе, наче це був... хтось інший. Ні, не може бути, по той бік лише відображення
помішаного, шо втік з клініки, його очі не можуть бути повні життям. І найстрашніше, шо це
справді він.
Зубну щітку давно вже слід було викинути Макс просто пожував зубної пасти, стоячи у
тріснутій ванні під гарячими цівками, навіть не домішував холодну воду, тільки гаряча і рідке
мило. Він навіть не помічав як його обпікає, кмітив, шо це все не просто так, скоріш за усе,
доведеться мати справу з транками, та переправити партію-іншу нелегальних порцій з одного краю
міста на інший було прийнятним ризиком для одягу і місця під стріхою. Він поголився, сяк-так
причесав волосся, кострубато підстрижене ним самим, накинув одноразовий халат і пішов босий по
немитій підлозі назад до кімнати, несучи свій одяг, тільки тепер усвідомлюючи його запах.
- Зодягайся, Макс. Своє дрантя викинь.
- Зараз? Себто негайно?
- Так, зараз! Тобі потрібні гроші, чи як?!- шия Кетто здулася сіткою вен. Нерви – знов
шось не так, однак він фиркнув, якось швидко здолав його і закінчив вже звичайним тоном,- Не
перебивай і швидко наряджайся.
Макс мовчки заходився натягувати новий одяг. Чистий. Сухий. Трикотажний светр, жорсткі чорні
джинси, воєнні черевики з високою шнурівкою, пальто і пара шкіряних перчаток. Від усього одягу
пашіло чимось упаковочним – дивний, втім приємний запах. Макс утямив, шо все, насправді,
серйозно. Кетто, роздивляючись його, виглядав трохи заспокоєним, він помітив, наскільки приємно
було Максу відчувати себе в гарному одязі.
- Тобі пасує. Слухай-но, якшо провернеш цю справу, вже не будеш на вулиці, далі станеш на мене
працювати, отримаєш гарні гроші, як на тебе – так взагалі шикарні,- Кетто осміхнувся – виняткове
видовисько – щетина посунулась, поступаючись цій події,- плюс я буду твоїм боржником.
- Чом я, а не..?
- Зрозумій. Цього разу нам зовсім не можна було світитися, а шукати надійне і перевірене тіло
нема часу. Моїх людей знають усі навкруги, а тебе не зна ніхто. По правді, я б тобі такого не
довірив би, та ти й сам шурупаєш, але обставини проти мене, ше півгодини тому мені зовсім нікого
було відправити, тож ти поза конкурсом. Я, в принципі, впевнений у тобі. Тобі нічого губити, і
найважливіше – ти не здаси мене мацапурам з Управління порядком.
І він був правий на сто процентів. Макс утямив, шо у Кетто ше шось у макітрі лишилось, не
тільки торгувати вміє, та й любить він себе, тому боїться за безпеку Безликого. А кандидатура ж
дійсно підходяща.
- І ось ше одне...
Кетто дістав з-під столу нейлоновий пакет і розклав зміст на столі. Мобільний, сталевий
коробок, подібний на флягу з цифровим замком, парасоля, листівка до Дня Незалежності з чиїмось
автографом, нова пачка «Кріт» і «пустельний орел» - виразний семизарядний пістолет. Тільки-но
угледівши все це, Макс усвідомив, шо вляпався у шось таке, серйозність чого він явно применшив. І
це було найгірше. Він відчув себе найнаївнішою людиною в світі... одразу треба було зрозуміти, шо
не з проста усе так – і лишитися осторонь.
Перепад напруги – блимнула лампочка. Темрява на мить обійняла кімнату, нагадала про себе.
Макс утямив, шо особисто тільки шо почав якийсь нез'ясовний зворотній відлік, шо його передчував
останні дні. Звичайно, ше існувала вірогідність перебільшення ситуації, бо в усіх людей Кетто
була зброя, не дивлячись шо вони робили. Можливо так воно і є, або хоча б майже так. Скоріш за
все, для хвилювань дійсно не було приводу. Але чомусь пригадалось, як він колись мив авто Вейса,
як шкрябнув хром на значку, як Вейс його вдарив у живіт, як боліли ребра... І цей спогад
видавався тепер не таким вже й гидким, як завше. А, котися воно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226523
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2010
емоційно мімічної ночі
видовищне
світло воскове тримти
нудний повілбний дощ
сьогодні буде довше
втрачати ритм
почну курити
чуєш мучить сон
слова темнішають
мовчи
у тиші
серце б`ється ще гучніше
побачивши танкові рухи диму
паперового змія видумай
видимо
з моїм обличчям
душі сумної гра
не звична
спостерігай
за склом печалі сцена
папір зникає
2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226509
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.12.2010
у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни
око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…
2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226297
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 04.12.2010
до мобільного щоденника
ковтки ненажерливо у горло влити
нехай кроки вислідовують спіралі ДНК
курити
сірників чирк
задимить образно почерк
смакую тютюновий зубний наліт
для чого
чужого болю розуміння
і з осені черпати жовте
мені потрібне оп'яніння
помалу милі щоб вичовгувати
від чого
відчай старішає обличче
ще більше дощ посилює нудьгу
а скільки хто вирішує
залишилось мені ковтків вина
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226289
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.12.2010
відчим осені відчай
переболить повільно і витончено
закляття висєчено
розплющю очі
і побіліють шрами творчості
хоча мені не впізнати
примари ображеної
без жодної зморшки емоції
майже живе відображення
посивіє колір крові
прикро
і засмаглої шкіри золото
поглине тьма
зло вилито
і у пащі відчую холодно
то виростають ікла
мого оскалу срібло
у тиші мертвого голосу
не пробуди
ніби розпеченим оловом
її ім`я останнє слово
я маю дотерпіти сон свідомо
2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226093
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.12.2010
вона ховає заплаканість очей
у темряві великих окулярів
ніяк самотність не втече
на всіх не вистачає лаврів
вона звикла до об'єктивів погляду
але більше до цигарок та кави
мліє збуджена від танення льоду
і відтворення у ліжку подій вистави
вона цілує лише героїв
але найкраще божевільну грає
смакує ніби міцні напої
коли говорить про вічність раю
присутньо-ревнивий на репетиції
шукав фальші у її грі
ніби втішав птаха у в`язниці
що не існуе неба взагалі
лунає постріл на сцені кров
але справжня як мої почуття
по обличчю дощ пройшов
не знімаючи взуття
останне побачення на цвинтарі
відчуття незвичне
зустріти у нічному траурі
її омріяну вічність
18.05.07.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226091
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2010
1
Згас ліхтар. Взуття залишено біля лавки. Опале листя холодне та вологе. Пальці ніг відчутно змерзли. Анна не дозволяє собі повернути назад.
Відповідь на питання анкети:
20.Ваше захоплення? - «Колекціоную враження».
Співбесіда, робота у відділі.
Асфальт поблискує вогнями. Сприйняття дороги: жовтневий спокій скверу, зараз автомобільна швидкість, - колекцію поповнено.
Тепло підлоги. Брязкіт ключів посилено кімнатною тишею. Бажання почути голос. Автовідповідач: «Повідомлення стерто». «Немає настрою говорити. Зрозуміло,» - Анна вимикає телефон. Обертається. Дивиться на залишені нею сліди, уявляє велетенського брудного собаку, зараз почне сряхувати з хутра воду, це вона пчитала по його очах. «Треба полити квіти, - нагадав Анні образ, - але спочатку душ».
Кава, думки підсумовують день, невпевнено починає рухатись курсор. «Все набридло. Постійна втома. Ненавиджу це місто.»(сторінку щоденника збережено).
Окуляри покладено біля футляру. Анна заплющує очі. Біль. Виступають сльози.
Третя година ранку; свою ходу розпочав дощ; безсоння; біля ліжка розкидані пігулки; порожня склянка. Майже сон: дах будівлі; сильний вітер; чутно потяг; перед обличчям політає птах; рівновагу збережено. Об підлогу розбивається будильник.
Анна стає частиною броунівського руху метро, Ранкова думка стає нестримним бажанням «Сьогодні останній день».
Погляд на годинник. Обідня перерва. На ліжку пакована валіза.
Залізничний вокзал. Гучномовець оголошує напрямки. Колисково постукують колеса. Через мережу знято квартиру. Двері купе замкнено. Сторінка щоденника, курсор нерухомий весь путь.
Останній поверх, ключ-картка, мінімум меблів, незвично великі вікна, скоро світатиме. Речі зберігатимуться у валізі ще два дні, до повного звикнення, крім чашки та ноутбука, їх звичне місце на кухні.
Міцна кава, у вікні напрти світло від свічки, рух курсору: «Чоловк. Років – півстоліття. Вигляд – моя втома... Все спочатку... Надокучає нежить, та прогулянка варта того... Залишити все – та почати жити!!!»(сторінку щоденника збережено).
Допита кава. Чашка втрачає тепло. Вікно напроти, зустріч поглядів, на обличчях з'являються посмішки. Падає сніг.
II
Рука старого тягнеться до сигарет. Автоматичні дії. У пелюсток вогню домішано місячне сяйво. Клуб диму. Розплющуються очі. Думка: „Не здолає стелі, знову”. Меблі кімнати: чорне шкіряне крісло, попільничка. Спальний мішок покладено у кутку.
Холодна вода змиває втому очей. У ванній відсутнє дзеркало. З обличчя прибрано посивіле волосся. Від конфорки підкурити сигарету, поставити чайник.
Спітніле скло, напис: „Привіт”(вікно напроти), треба віддзеркалити: „Привіт:)”. Увімкнено світло. Каву залито окропом. Повільно осідають розмелені зерна. На склі дописано: „:) Анна”, віддзеркалено: „Торвейдж”. „Чим займаєшся?”, віддзеркалено: „Шукаю повторення”. „Дивно. Які?”, віддзеркалено: „Помилкові”.
Вікно напроти запросило ніч. Думка: „З темрявою впустила страх”. Підкурити сигарету, поставити чайник, вимкнути світло. Увійти до мережі, поновити пошук.
Анна відчуває самотність. Відкрита сторінка щоденника. Курсор нерухомий. У вікні напроти старий запалив свічки. Рух сліз, на екрані з’являються літери: „Страшно. Від чого тікаю? Від...” (сторінку знищено). На склі: „Я зайду?”. Ввімкнено світло, накинуто пальто, ліфт змушує чекати.
Дзвінок. У двох чашках осідають розмелені зерна. Торвейдж затягується сигаретою, відчиняє двері. „Заходь”. На підлогу падає попіл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225982
рубрика: Проза, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 02.12.2010
уповільнений листопад розпускає волосся
змарнований вечір її монологом
на залишок ночі вино пролилося
стрілка годинника якась кривонога
її відверта небесність погляду
і час залишитись одною
на рану пам'яті лірика спогадів
починає кімнату нудити мною
13.03.07.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225981
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.12.2010
спав на болоті
з кров'ю сни випивали комахи
намагався звестись на ноги
падав на м'які троф'яні мати
теперішнє зникало в небуття
потреба в пам'яті відсутня
а зорі - ночі сивина -
додолу падали як сукня
залишивши бажання на землі
відбитком відпочинку мого тіла
прямую далі до мети
у напрямку очей - сіріло...
2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225716
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.12.2010