| Сторінки (1/75): | « | 1 | » |
Їхні життя курсували у паралельних реальностях з різницею в одну годину. Між кожним промовленим словом була прірва у тисячі кілометрів. Різні міста, погодні умови та життя, які випадково перетнулися у просторі невловимої віртуальної реальності. Вона завжди скептично ставилася до кожного слова, прочитаного на екрані . Чомусь внутрішній голос підказував, що це може виявитися черговою виставкою довірливої уяви чи то пак надії. Ніхто і ніколи не зможе впевнено стверджували, що випадкове знайомство має наміри на подальші стосунки чи то більше навіть, емоції. Як на мене , то саме вони, емоції, є надто великою розкішшю нашого сучасного життя. Ми вдало навчилися імітувати радість, усмішки для селфі і закоханніть, жагу до життя, яку чомусь ототожнюємо з фінансовими досягненнями та номером оновленого смартфону.
Існує теорія про те,що протилежності притягуються неначе магніти. Дві абсолютно чужі людини намагаються заповнити порожнечі власних душ думками, звичками іншої людини, незалежно від того чи ця особа на відстані простягнутої руки чи за тисячі кілометрів, вдаючи близькість через екран монітору. Кожна історія цікава своїми деталями. Проте ніхто не знав, чи ці дві душі потребували взаємодоповнення чи підхоплювали загальнопоширену звичку абсолютної імітації .
Ранкові промені неквапливо шукали ключі від його квартири у своїх безкраїх сонячних кишенях. Вони намагалися не порушити тиші,що панувала у просторих кімнатах. Двері поволі відкривали обрії сутінкового коридору посеред якого стояли коричнені кросівки. Здавалося, що кожна шпарина квартири була заповнена морем. Його ледь вловимий аромат кружляв у пристрасно-шаленому танго з кавовим ароматом розсипаних вчора кавових зерен. Дрібні піщинки піску були забутими емігрантами на підошвах кросівок. Синій улюблений светр, джинси та тижнева втома робочого тижня вмостилися на краєчку стільця поруч з дверима. Ранок натякав на те,що вже саме час розпочинати вихідні, що обіцяли бути цікавими.
Вії тремтіли, вагаючись чи варто полишати той солодкий світ сновидінь і поринати у прохолодну реальність. Заспані очі кліпнули , рука ліниво вислизнула з під ковдри, аби увімкнути кондиціонер, витісняючи зимні настрої помешкання. Фіолетова подушка і м’якенька ковдра обережно огортала його тіло, надаючи можливість поніжитися ще декілька хвилин до того як відчути прохолоду ранкової підлоги під босими ногами . « Доброго ранку, Всесвіт! Спробуй мене здивувати сьогодні. Ну, починаємо новий день?». Запитання було адресоване порожній кімнаті,однак це зовсім не засмутило автора. Смачна і запашна кава у білому горнятку, величезний шматок хліба у компанії шоколадної пасти. Що може бути краще зранку,коли знаєш,що сьогодні денний ритм можна поставити на сповільнений режим і ловити кожен момент з насолодою.
Сіро-зелені очі досі були у полоні нічних сновидінь,але внутрішній голос підказував, що вже саме час, аби швидко вистрибнути з тепленького ліжка і вловити момент,щоб відчинити вікно на кухні, почути спів птахів, відчуваючи ранкову прохолоду на шкірі. Горнятко чаю з мелісою та лимоном, швидкий погляд на парк за вікном та легка усмішка з присмаком очікування. «Нехай твій день буде сповнений радості та усмішок, сонячним настроєм. Я знаю, що ти чудово проведеш цей день… Можливо на пляжі, спостерігаючи за хвилями та лінивими песиками на набережній … Можливо.. Однак я точно знаю, що ти посміхатимешся».Думки роїлися у голові, наче заклопотані мурахи, не дозволяючи зупинитися хоч на мить, аби дозволити сумнівам завітати на цей організований безлад. «Щоразу,коли я дивитимуся на море і океан я буду згадувати твої очі. І навіть, якщо хтось з'явиться у моєму житті я хочу дивитися на неї так само пильно та уважно як спостерігав за тобою під час наших відео діалогів». Серце відбивало божевільні ритми під мелодію,що лунала на телефоні, думки плуталися і так хотілося закрити очі, прокинувшись поруч з ним, побачити кароокий погляд , повіривши у диво.
«Сьогодні ти підеш до улюбленої кондитерської».
«Замовлю латте і шматок найсмачнішого «Червоного оксамиту»».
«Насолоджуватимешся ніжним кремом, мріятимеш і будеш боротися із сумнівами"
«Смачний сніданок, прогулянка. … Можливо, малюватимеш…»
Біле горнятко з кавою , хліб …. Чай з мелісою,парк за вікном …. Сотні думок на краю прірви у тисячі кілометрів та годинною різницею у часі. Їм не були потрібні гаджети, аби відчути настрій один одного, вгадати бажання чи сумніви… Вони шалено потребували дива…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867979
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2020
Вона знову поверталася у місто чайок. Здавалося, що минули роки відколи її душа снувала вулицями знайомого містечка. Так дивно..Щось нове, ледь вловиме для ока з’явилося у відтінках настрою будівель та метушливого транспорту. Її душу заповнювали спогади про чайок, які загадково оселилися тут. Вони були квартирантами, що претендували на отримання посвідки постійний жителів.
-У моєму паспорті вже є запис... Маю право цілковито насолоджуватися красою міста… Хоча хто може це заборонити?Вулиці й будівлі, то відкриті душі-книги, читанням яких насолоджуєшся абсолютно задарма. Вони вдивляються в очі квапливих перехожих своїми самотніми зафіранковими вікнами, заздрячи можливості вільно дихати повітрям, відчувати аромати пишних клумб, крадькома цупити погляди пасажирів у транспорті… Життя, яке виявляється забороненим для них, адже вони мають охороняти секрети,радощі, негаразди своїх власників, які аж ніяк не здогадуються який тягар покладають на бетонні плечі своїх охоронців.
Повернення завжди асоціюється з радістю. Адже ми потрапляємо туди, де нам затишно й спокійно, де ми оголюємо свої емоції й страхи… Проте вона не знала, що має відчувати саме у той момент, коли відчинилися двері потяга й шалений промінь сонця увірвався у гамірний натовп пасажирів. Щось змінилося. Вона стала іншою.. Щось вкрилося невагомим мереживом тріщин, крізь які назовні виринали спогади, приховані сльози,дні душевних терзань та сорому.
-Моє місто чайок.. Чи приймаєш ти мою душу назад у свій полон ?Чи можу віднайти той втрачений спокій.. щирий,безтурботний сміх… впевненість..віру..Чи можливо це тепер?З кожним новим кроком, прожитим днем все більше заплутуюся у тенетах роздумів. Кожне рішення здається початок грандіозного фіаско. Чому у душі панує страх... Страх бути собою, мріяти, забувши про усі застороги, заборони та критику оточуючих. Це моє життя. Я сама його будую й водночас можу зрівняти усі роки за плечима із землею.. Я .. Тільки я стоятиму віч-на-віч з власною совістю, вислуховуючи її дорікання, кожне з яких матиме знайомий початок «Тебе ж попереджали.. А ти знову втнула дурницю... Знову...».
Ті, кого люблю далеко.. На відстані мережевих покриттів мобільних операторів. Новий стиль життя під назвою «Мобільне щастя». Бажаєте безлімітний доступ до радості, що ж оберіть новий тариф з необмеженим доступом до Інтернету...
Безлімітні вечори душевної самотності, вдало зіграна радість та непідробне відчуття шаленої втоми у душі. Рахую дні, потім тижні, а що потім? Рахувати роки? Роки самотності? На сто років мене не стане... Що далі?
Метушлива юрба пасажирів поволі витікала з вагону електрички. Ось воно, моє місто чайок. Вдруге рідне, вкотре сповите спогадами. Крок за кроком до реальності. До думок, буденності й надій.
Важкі , металеві хмари існували небом, шукаючи на кого вилити океан емоцій. Яскраві блискавки розтинали груди неба, оголюючи заплутанні нерви та думки.. Пероном прокотилася хвиля людських кроків та стукотіння коліщаток валіз. Усі втікали від небесного гніву, що розвивався повінню над головами...
Вона стояла на пустому пероні посміхаючись блискавкам, омиваючи душу теплим дощем....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844811
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.08.2019
Очікування.. Напевно, це одне з тих відчуттів, що перебувають у списку ненависних емоцій кожного з нас. Мало хто чесно зізнається, що є палким прихильником чекання. Можна припустити, що віднайдеться пара таких відчайдухів, однак для них це буде свого роду спотворене відчуття адреналіну, аніж обтяжлива ноша. Щоденно ми живемо в очікуванні чогось. Чашки запашної, п'янкої та шаленої кави. Хороших звістку від будь-кого, аби знову не слухати по телевізору, як все навколо погано та важко. Листа з освідченням у коханні (можливо ще є такі «динозаври»»,які пишуть паперові листи, ховаючи їх у шафках, подолані страхом відмови).
Вона боялася того повідомлення, яке мало з'явитися за кілька хвилин. Нестерпне почуття очікування. Навколо вирувало життя, хтось із сусідів активно обговорював останні політичні новини, стрибаючи на висоті звучання свого голосу, так ніби виступав на сцені, а не дискутував зі знайомим по телефону. Незмінне почуття власної правоти як завжди не поступалися місцем здоровому глузду. Так хочеться закрити вуха руками, аби не чути цього безладу навколо, поринути у вакуум емоцій та власного існування. Простір шаблоної квартири багатоповерхівки здавався їй лабіринтом, який віддаляє все далі й далі від реальності.
«Ваше таксі прибуде за десять хвилин». Слова застигли на екрані телефону, відміряючи термін її душевної рівноваги. Десять хвилин на щастя. Десять хвилин на радість. Десять хвилин, аби закарбувати у пам’яті кожну рису його обличчя. Десять хвилин, щоб зрозуміти, яким буде життя далі без нього. Дивно, але чайки покинули це місто. Можливо їх лякає наближення зими? Чи то самовпевнена експансія чорних зграй витісняє їх на околиці міста, туди, де немає вільного простору для крил, де жевріють руїни заводів і гаражів. Знайомий парк, огорнутий першими морозними ранками прокидався, очікуючи на появу знайомих постатей.
«Чому так важко прийняти той факт, що він їде? Життя триває, парк чекає моїх прогулянок з какао у паперовому стаканчику, знову зустріну того дивного дідуся, який мандрує стежками між дерев, тихенько наспівуючи якусь мелодію. Життя триває...Але вже без нього... У мене є десять хвилин для щастя».
«Ваше таксі очікує біля під'їзду». Ось і все.. Час поставити крапку й розпочинати новий рукопис , в якому головним персонажем буде Очікування.
«Я не плачу!Це тобі здалося, напевно довго дивилася на сонце за вікном. Поквапся... Таксі вже чекає.... А зі мною все буде добре... Я ж лишаюся не сама... Поруч буде Очікування.....»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815054
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2018
Ранкова прохолода огортала її тендітні руки, які чіпко тримали маленьку сумку. Про цю поїздку вона думала відколи прочитала коротке повідомлення на екрані телефону: “За три тижні вирушаю у дорогу”. У кінці повідомлення, напевно , варто було б поставити крапку, однак у її думках поставали похмурі та самовдоволенні три чорні намистинки. Їх доволі дивне знайомство відбулося років 7 назад, проте ні він, ні вона не очікували, що все триватиме так довго. Подорож до залізничного вокзалу промайнула за 20 хвилин, наповнюючись прохолодою липневого ранку, невгамовними привітаннями песиків безхатьків та зкуйовдженими думками у голові.
Тонкі шеренги перехожих звивалися, утворюючи чудернацький візерунок на пероні. Кожен кудись поспішав, квапливо крокував уперед, емоційно розмовляючи по телефону, очевидно вони домовлялися про зустрічі у місці прибуття потяга. Можливо.. Але її ніхто не зустрічатиме на пероні улюбленого міста з присмаком кави та шоколаду. Вранішня прохолода проникала крізь шпарини на долонях виснажених посивілих вагонних вікон. Проте людські емоції нестерпно переповнені втомою, щоденними проблемами та безпідставними скаргами, вперто виштовхували крихти надії на вдалу спокійну подорож. Кріселко з номером 32 очікувало свого співбесідника, сподіваючись почути цікаві новини, дискусії на різнобарвні проблеми, а можливо пощастить почути історію кохання чи стати свідком зародження цього чудового почуття. Однак його тимчасова власниця виявилася мовчазною постаттю з глибокими задуманими очима, які вперто трималися за вранішній туман і власні приховані думки. «Нічого особливого не станеться і цього разу... Зустріч.. Розмови за філіжанкою смачної кави, яка є нестерпною для мого серця, але воно витримає.. Не вперше має подібні випробування ... Нічого не станеться.. Буде поруч, але залишиться вкотре недосяжним на відстані простягнутої руки.... Життя поспішає далі писати свою історію із черговими заборонами та моралями.»
Тисячні спроби вимкнути звук навколо власних думок з феєричним вибухом вирушили у забуття, полишаючи по собі тихе розчарування. Гул пасажирів наповнював вагон поїзда різноманітними емоціями, які тонкими голками проникали під шкіру, змушуючи душу нервово сидіти на краєчку власного терпіння, заламуючи анемічно бліді пальці. Хвилини, містечка та панорами за вікном змінювали один одного, не залишаючи на зіницях особливих вражень, адже складалося враження, що їх створював художник, жахливо втомлений життям та пошуками нових відтінків.
«Перепрошую, дозвольте мені пройти до виходу, маю незабаром вийти»,- пролунав тихий голос поруч з чоловіком, який мовчазно вдивлявся в екран мобільного телефону.
«Звісно, проходьте! Я на мить задумався про власні ідеї. Будьте обережні, потяг дещо хитається, аби не перечепилися за чиїсь валізи».
«Дякую за турботу! Буду обережна!»
Неквапливі кроки до виходу наближали тонку постать до продовження історії, яка очевидно очікувала свого логічного завершення чи продовження з безліччю запитань без відповідей. Людський мурашник поглинув її, відволікаючи від власних роздумів. Веселі дзвоники посивілих трамвайчиків перемішаних з буркотінням невдоволених машин, змушували її раз у раз посміхатися на подив оточуючих.
Велелюдна головна площа, як завжди нагадувала веселий та заклопотаний вулик, який гудів різними мовами, загортаючи усе у різнонастроєві шати. Так цікаво спостерігати за обличчями перехожих, здається, що саме у цей момент вони намагаються вловити хвилини радості, закарбувати їх у пам'яті та діставати із закапелків підсвідомості, коли стане особливо важко, або ж закортить похизуватися власною присутністю у цьому місті перед друзями. У кожного своя мета, однак шкода, що все частіше ми забуваємо про звичайну, місцями банальну радість отриману від спілкування, вештання вулицями, які пахнуть кавою, корицею й шоколадом. Жодні фотографії не замінять теплоти почутих слів, веселих дружніх жартів. Знімок зупинить час, але все одно він загубиться серед сотні нових фото, які стануть архівами. Спогади важче вкрити пилом часу та відстані, їхні душі живі, не законсервовані прожитими тижнями чи роками.
Стрілки годинника вальсували на гладенькому паркеті чергового літнього дня, наближаючи момент їхньої зустрічі. Джазові мелодії долинали з просторів пустої сцени, яка перебувала в очікуванні своїх глядачів, туристи прогулювалися площею у пошуках цікавих місць.
« Привіт-привіт!!! Приємно тебе бачити знову! Готова до початку мандрів?Але спершу, мабуть, треба поновити запаси кави та солодощів. Зайдемо до нашої знайомої ресторації?»
« Я не чула його голосу майже рік, не бачила його очей...Але він не змінився...Напевно час грає з ним у карти і постійно програє, віддаючи борг незмінною душевною енергією, впевненістю.» Якби хтось із перехожих поглянув у її очі в момент зустрічі, то побачив би у них розгубленість, яка перепліталася зі страхом.
"Приємно тебе бачити!!! Я рада, що ти приїхав і в тебе все добре!! Яка ж наша зустріч обходиться без кави?"
Дві постаті, захоплені жвавою розмовою, розчинилися у натовпі перехожих та туристів. Як і рік назад їх зустріли потерті, старенькі сходинки, які обурливо скрипіли під ногами, доки вони піднімалися вгору. За звичайними й непримітними дверима сховалася розкішна зала, відпочиваючи у напівтемряві причинених вікон та м’якого світла канделябрів. Масивні столи прикрашені граційними бокалами, які наче балерини стояли на тонких ніжках, щось шепотіли картинам на стінах, довіряючи їм найпотаємніші думки. Крок, другий, третій.... Все навколо здавалося маревом... Він поруч, але такий недосяжний, чи це знову новий наступ моралі, яка диктує свої правила гри? Ні! Ні! Все це омана та гра.... Це лише мить, коли він поруч... А що далі? Звісно ж нічого, кожен далі писатиме свою історію з короткими повідомленнями один одному...
Ніжний дотик знайомих рук розіллявся по тілу, огортаючи теплом, пристрастю та мовчазним бажанням. На вустах палав його поцілунок, лишаючи по собі смак кави. Душа завмерла в очікуванні, що скаже розум, чи розкидатиме іскри зневаги чи демонстративно мовчатиме , залишаючи вибір за емоціями?
Він завжди поруч ... Його уста мають смак кави та пристрасті...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797441
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2018
Серпневе сонечко аж ніяк не налаштовує на думки про глобальні світові проблеми, душевні терзання чи яку ж сукенку обрати для самотньої прогулянки містом. Все чомусь залишається на другорядних ролях, хочеться легкості та відсутності будь-яких зобов’язань перед власними думками. Ідеальна картинка для літнього дня. А тим більше думати про те, що ж таке життя і у чому полягає сенс його існування зовсім не хочеться.
З дитинства її вважали дивачкою, яка мала довге волосся, що як виявилося згодом було предметом надзвичайної гордості. Але навіть цей незаперечний, усталений роками факт не зупинив холоднокровне та зважене рішення вкоротити вік власному предмету гордості. Хтось скаже, що життя сповнене парадоксів і тому очевидно не варто дивуватися появі та усвідомленому вибору такого рішення. Адже ми не стоїмо на місці. Зростаємо, нас виховують, формують наш світогляд, вірячи у те, що закладені цеглинки правил та норм залишаться незмінними упродовж довгих років. Можна припустити, що хтось так і залишить ці нотатки – повчання на сторінках власної душі, інші – візьмуться за радикальне редагування написаного.
Слухняне дівчисько зростало, малюючи власну картину оточуючого світу, однак ніхто не знав, що створювана палітра була неповноцінна, розподілена навпіл, адже саме таким вона бачила цей світ. Покалічений, заповнений спогадами з минулого, що іноді приходили до неї у гості на горнятко запашного трав’яного чаю. Довгі розмови зі спогадами не підсолоджувалися навіть принесеними гостями солодкими тістечками та улюбленими шоколадними бамбетлями, гіркий присмак минулого завше лишався на устах.
Дивачка гортала сторінки життя, що вимірювалися місяцями схожими на роки. Хтось намагався втиснути її в існуючі рамки загальноприйнятих норм поведінки, але вона вперто продовжувала тонути у книгах, мовчанні, розмовляла з мовчазним Фреді, який щиро вірив, що шоу має тривати незважаючи ні нащо і розмовляла зі своїм улюбленим чотирилапим волохатим чудом. У душу зазирало безліч масок і лише одиниці залишалися на м’якенькій софі, полишивши будь-які захисні вуалі. Це були обранці її душі, з якими вона сміялася і плакала, підтримувала їх найшаленіші задуми, вірячи, що вони особливі, варті уваги.
Проте ніхто не знав, що це дівчисько – дивачка була справжньою емоційною міною, яка могла вибухнути у будь-який момент. Сьогодні останній день літа і вже завтра завітає перший поклик осені, що увійде у дівчаче життя з її власним днем народженням. Цікаво, чи вибухне завтра новий день радістю чи розпачем? Чи це знову виявиться черговим символом на долоні консервативного календарика, який радітиме замкненому колу чотирьох сезонів? Очевидно, що мало хто захоче натрапити на міну, що трохи покалічить чи змете все навколо своїми величезними сіро-зеленими очима, сповненими запитань без відповідей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748559
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2017
Традиції важко змінювати, особливо коли вони складаються роками і вперто відмовляються визнавати будь-які корективи, вдаючись до сидячих протестів. А якщо ще ці протестувальні акції минають у мовчазному, засліпленому вранішнім серпневим сонцем кабінеті, то можна цілком впевнено махати головою на знак задоволення процесом втілення задуманого у життя. Стара фіранка, життя якої перетнуло позначку у 12 років спільного проживання із зістареним, полущеним вікном, поволі поверталася до життя, марно сподіваючись на зміну партнера для подальшого існування. Мріяти ніхто не забороняє, адже саме у такі моменти ми маємо змогу відірватися від землі, надокучливих правил і ризикнути запитати про те, що на перший погляд здається надто особистим чи відвертим, обійняти чи посміхнутися тому, хто сидить навпроти у затишній кав’ярні. А коли твій вік сягає сивини, тоді мрії виявляються найкращими ліками, навіть ефективнішими, ніж шоколадні цукерки, що беззаперечно врятують вас від усіх хвороб, незалежно від їх складності. Тому розчаровано посміхнувшись, фіранка розпочала новий, втрачений лік днів у спекотному серпневому ранку, етап посивілого від пилу життя.
Довгих два місяці вона насолоджувалася самотністю, меланхолійними мелодіями метеликів, які чомусь ніхто не чув окрім неї, проте вона ревно відстоювала думку, що окремі представники цих галантних створінь мають надзвичайно приємний голос. Дива трапляються часто, як би ми це не заперечували, аргументуючи свою правоту власним невдалим життєвим досвідом, але вони все ж таки встигали залишити маленькі приємні сюрпризи, які потрапляли нам на очі на певному етапі життя. Такий сюрприз чекав сьогодні і нашу самотню мережану пані. Тишу мовчазного, впертого коридору, який останнім часом користувався новим парфюмом під назвою «Свіжа фарба» порушив шурхіт ключа, що настирливо прагнув відкрити світ покинутого кабінету її власниці, яка чомусь зникла, не залишивши навіть прощальної записки. Як часто ми залишаємо щось чи когось, а потім раптово повертаємося з таким настроєм, ніби тижнів чи місяців мовчання не було зовсім. Захисна реакція завжди пропонує дивні способи для вирішення душевних проблем.
Ну ось, вона повернулася…. Швидкий погляд навколо, декілька візерунків на запилюжених полицях і новий відлік шаблонних днів. Цікаво, що ж вона там намалювала?? Чудернацькі магічні символи, аби знайти потаємні двері для втечі у цікавішу реальність? Можливо…. Проте все було банальніше, ніж хотілося б у це вірити, її тонкі пальці намалювали смайлик, що чудернацько підморгував, підтримуючи позитивний настрій своєї авторки. Декілька хвилин вона кружляла між стільцями, що спантеличено споглядали за нею, дивуючись швидкому завершенню її вакацій. Це напружене мовчання порушив телефонний дзвінок і у тишу увірвався тихий, усміхнений голос.
«Доброго дня!! Рада Вас чути!! Як Ваші справи?». Знайомий голос, що стільки разів лунав у цих стінах був веселкою, що розфарбовувала пожовклі стіни навколо. Розмова тривала лічені хвилини, однак здавалося, що минули роки. Коли пролунало «Гарного Вам дня і приємно було Вас почути знову», все навколо поринуло у зловісну тишу, яку час від часу порушувало стукотіння її серця, що шалено грюкало у двері душі. Скільки думок промайнуло у голові? Що змушувало серце так шалено вистукувати схвильовані ритми?
Його поява у житті цієї дивакуватої дівчини було спонтанним та незапланованим попередньо. Ніхто не запитував чи готова вона до нових знайомств, що у перспективі претендували на довготривалі бесіди та роздуми. Як завжди складається у хроніках життя, найцікавіші моменти було приховано для майбутнього, бо поінформування про усі відтінки нових знайомств були приречені на нудьгування та очікування того сокровенного моменту, який під тиском певних обставин міг і не з’явитися на сцені.
Очевидно, що кожного разу, коли певні сузір’я знаходять зручне для них положення, вмощуються на кудлатих небесних диванчиках, замовляють філіжанку смачної кави, відбуваються зустрічі приречені на вічність. Ця риса частково дарується тими холодними візитерами, які нарешті віднайшли час і комфортабельне місце для бесід, аби поділитися накопиченою радістю з обраними жителями незвіданих світів. Саме така зустріч трапилася того дня, який жодними натяками не вказував на те, що з’явиться той, хто полонить думки на довгі тижні та місяці прожитих років.
Того серпневого дня вона сиділа у кабінеті, що був схожий на дивакувату експозицію вазонкових фіалок у поєднанні з чудернацькими малюнками на стінах. «Дивно, як дві незнайомі людини можуть перетнутися в одному часовому вимірі, проте перебувати у різних локаціях. Завжди була переконана, що пізнати людину, не спілкуючись з нею, не відчуваючи її подих чи не дивлячись в очі, важко зрозуміти що панує у душі, які емоції переживають думки та зрештою завершити пазл образу того, чий голос чуєш щоденно у телефонній слухавці. Ми обговорили безліч тем, сміялися, разом сумували, коли мій день нагадував бурю у пустелі, складали плани на майбутнє і вірили у зустріч.
Щоразу його настрій був розфарбований у нові відтінки, єдиним і незмінним був момент усміхненої радості, коли чула перші слова нашої розмови. Він намагався бути реалістом, який чітко може сформулювати свою думку, знаходячи сотні аргументів на її підтвердження. Проте насправді він був інтровертним романтиком, який боявся втратити відчуття реальності, поринувши у безмежний океан почуттів. Скажете це погано, аби вимкнути емоції та жити логічним життям? Ні, чому ж, іноді варто згадати, що емоції тихенько кудись зникають у пошуках нових вражень, залишаючи коротеньку нотатку про власне повернення N-ого дня. Для мене він романтик з чуттєвим серцем та сумним поглядом. Чому сумним? Не знаю, це внутрішнє відчуття, що лише його погляд проектує душевні переживання крізь зіниці, значна частина інших емоцій лишається за кулісами. Іноді мені вдається відчути ледь вловимі нотки нових почуттів, що сором’язливо передають вітання з глибин душі. Мій інтровертний романтик….. Хочеться взяти палітру та розфарбувати усі його думки, емоції у веселкові барви з грайливими сонячними зайчиками на долонях. Можливо колись я завершу свою картину під назвою «Романтик»….».
У слухавці вчувалися короткі гудки, які сповіщали про перемогу часу та обставин над усіма пережитими за останні пів години емоціями. Стіни мляво вдивлялися у мерехтіння сонячних візерунків крізь мереживо сивої фіранки. На сьогодні сеанс її щастя був завершений. Життя тривало з надією на зустріч з її романтиком – реалістом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684799
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.08.2016
Чорний капелюх, густі бакенбарди, щира усмішка, що гармонійно пасувала до синього метелика на шиї та срібного ланцюжка, який звивався між хвилями кишені та незмінний кавово-шоколадний настрій панували у його образі. Сьогодні його звична роль зазнавала корективів, адже знайомі дороги, що запрошували до найцікавіших, розрекламованих місць, залишилися у другорядних планах цього дня.Цього дня на нього очікувала екскурсія, присвячена зустрічі, що прожила в перспективі свого втілення у життя довгих шість років. Чотири добре-мало знайомі постаті зійшлися у домовленому місці, у визначений час, аби дізнатися , як складеться візерунок цієї строкатої зустрічі.
«Погляньте на той будинок, трохи ліворуч від міської ратуші. Там видніється самотній номер 14 і саме там зараз чудернацька дівчина наче диригент малюватиме візерунок руху львівських трамваїв. Вона навіть не підозрює, що за декілька хвилин під звуки джазу вона втілить у життя свою найпотаємнішу мрію, побачити його очі, відчути дотик його руки». Зацікавлені очі екскурсійних гастролерів холерично намагалися вловити потайливий чотирнадцятий номер, що мав додати ще одну частинку сьогоднішнього описового пазлу.
«Wherever you go, I have been looking for you»…... Ці слова заполонили її душу на останні два тижні, кружляли у думках, запрошували на танець посеред вулиці, відкидаючи геть усі правила поведінки у громадських місцях. Досить рідко випадає нагода побачити дівчину, яка заплющивши очі танцює посеред міста. Хтось зацікавлено та заворожено всотував зіницями кожен рух, дехто здивовано озирався, втікаючи від подібних диваків. Зважаючи на сучасний світ, який наповнений по самі вінця неформатними персонажами, які подекуди полишають по собі неприємні сюрпризи, що відголосками проживають своє життя у новиних репортажах, значна кількість танцювальних свідків, стрімко зменшувалася. Жити у чотирьох стінах заборон, думок оточуючих та ексцентричних хвилювань, чи правильно її зрозуміють, ставало дедалі важче і юна душа чітко усвідомлювала, що страх перед змінами може виявитися не таким вже й неговірким, аби знайти з ним спільну мову, схиливши до своїх життєвих пріоритетів.
Її душа живе музикою, книгами та мріями про шоколадні канікули, які досі існують у статусі мрії. Разом з ним, пристрасним, непередбачуваним чоловіком, вона проводила години біля монітору, спілкуючись про життя та його відтінки. Подекуди тендітний розум вибухав шквалом емоцій та образ (хоча маю зауважити, що завжди ображалася на нього вона, бо ніяк не могла сприйняти деякі його погляди на окремі речі), зникали з поля зору один одного, проте через певний відлік часу поверталися на спільного місця віртуальних зустрічей.
Чотири душі, що перетнулися у точці спільного часу та планів, проте кожен з них, наче маленька скринька таємниць та бажань. Чотири пори очікування, планування та завершальний акорд мелодраматичного кіновідрізку.
Як гадаєте, що він прочитає на її долонях, що підкажуть лінії, які перетнулися у звивистих лабіринтах долі? Можливо він пророкуватиме радощі, успіх чи розчарує сірою перспективою майбутнього? Хоча погляньте на її уста!! Вона променить радістю та спокоєм… Очевидно, що усі мрії мають втілитися у життя. Минуть хвилини і вони сховаються у брамі таємничої кам’яниці, залишаючи нам тільки здогадки про те, як мине їх зустріч, про що говоритимуть його уста, а що шепотітимуть душі у тихих закутках шоколадні.
Ми лише можемо споглядати та створювати власні діалоги, які прикріпимо до одного з чотирьох образів, що імпонуватиме нашим душам найбільше….
А можливо ви прагнете прожити їх історії життя з придуманими романтичними чи то ідеальними стосунками? Але ніхто не може перетнути відрізок вашого щодення. Моя розповідь – хвилина екскурсія життям випадкових постатей, однак ваші мрії схожі на ті, що панують у душах наших персонажів. Погляньте на свої відображеня у дзеркалі, посміхніться і віднайдіть сили, аби втілити у життя найзаповітніші бажання, танцюйте на вулицях, посміхайтеся незнайомцям та відчуйте симпатію життя, що тихенько простягає руку підтримки.
Ця дівчина не є особливою чи то обраницею щастя, вона творить свою історію, помиляється, досягає успіхів, але невпинно крокує вперед, вірячи у добро, щирість. Малюйте свої шедеври душ і не бійтеся жити яскраво!».
Чорний капелюх, густі бакенбарди, щира усмішка, що гармонійно пасувала до синього метелика на шиї та срібного ланцюжка, який звивався між хвилями кишені та незмінний кавово-шоколадний настрій розчинялися у вихорі спекотного липневого полудня, залишаючи усмішки на долонях захоплених туристів. Чудове джазове місто чекало на них, простилаючи безмежні обійми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677662
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2016
Сьогодні падає сніг. Здається, що безмежні простори за вікном сховали втомлені очі, шукаючи порятунку у пухнастих покровах. Довга засніжена вулиця самотньо крокувала до тонкої замріяної берези, що була вказівником покинутих полів та залізничної колії. Кожен залишався на своїх місцях, роками додаючи до списку виконаних справ додаткову позначку про втілення задуманого у життя. Незмінні величини щоденного життя мешканців вулиці.
Незмінні величини… Для когось вони були саме такими. Чиїсь очі вдивлялися у магнетичну білосніжну красу. Наївні, перелякані вицвілі очі, які приховували десятки років життєвого досвіду. Тонкі, худорляві пальці стискали ціпок, що слугував маленьким містком між згорбленою постаттю та життям. Чотири стіни вузенької, затишної і теплої кімнати, що була його світом, за порогом якої полишив спогади та життя. Там не було навіть годинника, тому здавалося, що вона існує поза межами часу. Його радощі, смутки, останній погляд у карі очі, які так довго були сенсом життя, галасливі розмови та дні очікування. Все вмістилося у валізу пам’яті, що очікувала на відправлення потягу у невідомому напрямку, туди, де легкісь і невагомість, де у кожного імунітет до смутків та турбот. Поїздка з невизначеною датою повернення, точка відліку безтурботного існування.
Стрічка телепередач майоріла обличчями, новинами, безглуздими порадами та рекламами, бліді зіниці всотували усі почуті звуки, гомін голосів за вікном та квапливі кроки за дверима, які торували свій шлях у коридорі. Час від часу його обличчя спотворювалося болем, який пронизав коліна. День, другий… Нічого практично не змінювалося. Прожиті години буденності наближали до вічності.
«Привіт! Як ти тут?». Знайомий теплий голос завітав у царство звуків цифрового телебачення та самотності. Це був її голос, такий рідний та довгоочікуваний. Минуло багато тижнів, відколи вона приїздила сюди, говорила і сиділа навпроти нього на старому потертому кріселку. Її очі чомусь завжди уникали його. Можливо, страх викликала стара візитерка, яка вперто відмовлялася полишати його у спокої. Пані була володаркою сухого, наче кора дерева, обличчя.
«Привіт! Я приїхала. Наступні тижні ти будеш зі мною. Маю надію, що не заперечуватимеш такій компаньйонці?».
Цей голос линув тихо та спокійно, але чомусь йому хотілося плакати, спазми звивали горло, відкриваючи двері незрозумілим звукам, що мали б утворити слова. Наступні декілька днів обіцяли промайнути з легким меланхолійним настроєм та буденними клопотами, які підсилювалися січневими морозами.
Чергування у чотирьох самотніх стінах починало свій відлік, залишаючи за собою право визначати настрій кожної прожитої години. Вона приходила ледь не кожні пів години, приносила запашний пекучий чай з гречаним медом, вмощувалася на кріселку навпроти вікна і мовчала. Жодного слова чи то звуку не зронювали її уста. Очі сумно, з жалем спостерігали за кволими рухами зістареного тіла. Він щоразу намагався зібрати усі сили, аби вимовити хоча б щось, попросити чи пожалітися на надокучливий ліхтар , що вперто крав його сновидіння.
«Сьогодні вона якась дивна. Стомлена? Виснажена? Замріяна чи думає про щось важливе? Напевно втомилася від мене і моєї впертості. Знаю, що маю катастрофічно божевільний характер, але вона терпляча, у неї стане сил, аби витримати це все. Спробую вгамувати власну підсвідомість, ті зелені чи білі пігулки допоможуть у цьому. Хочу на це сподіватися». Стомлені думки сивочолої постаті пленталися у лабіринтах свідомості, щоразу забуваючи шлях до виходу зі стану постійного сну. Закриваючи очі, він поринав у безмежні світи невидимих павутин-снів та мороків, у яких перетворювався на маленького хлопчину, замріяного, розгубленого, сповненого поривів, сподівань, планів. Крок за кроком просуваєшся вперед, але не помічаєш, як мереживо павутин огортає ноги, заважаючи йти далі. Здається, що ще одна мить і злетиш, торкаючись долонями синяви неба, та враз різкий біль пронизує тіло тисячами голок , впиваючись у коліна. Спазматичні хвилі прокотилися тілом, вириваючи зі сну. Розширені зіниці, бліде полотно обличчя постали перед її поглядом.
«Тихо, тихо! Все буде добре . Я буду поруч з тобою. Лягай і не бійся нічого». Її голос линув приглушено та заколисував ніжними нотками. Тіло відчуло тепло вовняної ковдри, очі повільно закривалися, віддаляючи думки у світ сну.
«Я знову тут. Місце, де я виросла, дорослішала і пізнавала світ. Тут вперше відчула біль втрати, який роками живе поруч з моїм серцем. Пам’ятаєш, як я перебирала книги на полицях, перечитувала окремі з них по декілька разів, а ти питав про головних героїв, перипетії сюжету та враження . А потім ми сиділи усі разом на підлозі у вітальні, пили чай та сміялися, планували прогулянки до лісу та страви на завтрашній день. Ми були щасливі, втомлені щоденною працею, однак сповненні сподівань та мрій. Мрії ніколи не втомлюються, не знають слабкості та не мають терміну придатності».
Прогулянки до лісу стали невід’ємною частиною кожного дня її перебування у будинку-ностальгії. Чотирилапі друзі були вдячні за ці хвилини радості та безмежні польові простори. Як мало необхідно для мовчазних друзів, аби згодом відчувати легкість та невагомість.
Один кадр, інший. Перед його очима минали сторінки прожитих років. Одні з них були тьмяні, припорошені пилом суму, окремі оживали, втілювалися у звуках, ароматах емоцій, почуттів, які наче цеглинки утворювали сходинки – місточки між минулим та майбутнім. Вона говорила тихо, як завжди, голос переливався легкими потоками радості, суму, з невагомим, ледь вловимим відтінком роздумів.
«Цікаво, що вона приховує у своєму мовчанні? Що ятрить душу та думки цієї дівчини, яка подорослішала на моїх очах, досягла втілення власних мрій та бажань. Я лише трохи та ніби ненароком підштовхував до певних рішень. А тепер вона доросла, крокує по життю і творить власну історію».
Стомленні безбарвні очі поволі закрилися. До вух долинав кволий шелест кроків. Хтось обережно, аби не порушити самотність кімнати, відкрив двері і присів на краєчок ліжка.
«Знаєш, у нього гарний голос. Такий глибокий, звивистий, наче гірське джерело, що зникає між горбами, каменями, які хоробрими лицарями охороняють його безпеку. Коли чуєш його, то на душі стає так затишно, по тілу розливається сонячне тепло. Це ніби занурити руки у полон джерела, відчуваючи крижану прохолоду, проте серце та очі сліпить сонце прихованої ніжності, щирості. Я чую його рідко, він зринає у спогадах , іноді у снах і тоді все навкруги рясніє сонячними зайчиками, що мружать очі від радості. Його голос звучить час від часу у межах потоків плину реальності, проте наші розмови тривають цілу вічність, години, замилувавшись його тембром, забувають про час, закривають очі та поринають у кудлаті хмарки зачудування.
Він наче закрита книга, яку ти місяцями видивляєшся у книгарні, але щоразу не наважуєшся відкрити, лише тримаєш у руках, відчуваючи її обгортку і мрієш, уявляєш, що сховано на сторінках, які історії вона розповідає кожному читачеві і як може закінчитися остання сторінка. Кожен, хто зважується відкрити першу сторінку, підсвідомо вимальовує останню. А я не хочу читати чи вгадувати, що буде далі. Прагну насолоджуватися кожним звуком, реченням, повертися у думках до прочитаного, виписувати дрібним почерком у старенький блокнот уривки фраз і вивчати їх напам’ять, аби нічого не втратити. Його життя довга стрічка піднесень та відчаю, пошуків та сотні списаних листів паперу. Він там, десь далеко, проте, закриваючи очі я відчуваю його присутність, таку бажану та заборонену! Дивна я, чомусь іншого компліменту для себе не знаходжу. Доки він є у моєму житті, доти хочеться відкривати очі кожного ранку, але йому цього знати не варто».
«Вона знову плаче…. Чому ж я не можу втамувати її печаль, роздерти її на шматки та викинути у сміття? Вона сильна, знаю це, маю силу здолати усі сумніви та вагання». Зморшкувате обличчя вкрила маска вдаваного спокою, яка мала б заспокоїти ту, що мовчки роздивлялася його обличчя, сидячи на краєчку ліжка. За вікном почувся гамір і завзятий гавкіт, який міг означати тільки повернення тих, на кого він очікував впродовж усього дня.
«Привіт! Ви повернулися!». Легка, невагома постать вислизнула з кімнати, простягаючи руки на зустріч знайомому рідному обличчю.
«Вона сьогодні така щаслива, радісна. Напевно все складається у неї добре, вона знайшла себе. Нарешті можу бути спокійна за її життя»,- стрімкою стрічкою пролетіли думки у кароокому погляді, який запозичив багато років тому свої барви маленькому чуду, яке посміхалося на руках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660759
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2016
Перші зустрічі бувають різними, зі своїми відтінками та настроями. Та й взагалі, що таке зустріч? Перетин двох тіл в одній точці матеріального світу чи то духовне злиття спраглих, самотніх, дружніх чи покинутих душ, які нарешті закрили очі на власні комплекси та страхи, наблизилися до краю прірви, аби хоч на мить відчути невагомість польоту.
Невагомість поєднана зі страхом…Страх помилитися чи розчаруватися у примарних, піщаних ілюзіях, створених роками у підсвідомості, яка була тією, що не боялася ризикувати, мріяти та ширяти високо у хмарах. Проте сьогодні страх виявився сильніший за неї, вириваючи з ніжних обіймів мрій, ароматів кави та шоколаду. Відчуття невагомості заполонило секунди навколо її зляканого погляду. «За моїми плечима немає крил, лише довга стрічка з маленькими вузликами – нагадуваннями про минуле. Чому ж я відчуваю невагомість?». Повіки повільно поринули у пелену спокою, вимикаючи голос диктора, який щось активно намагався пояснити перехожим неподалік. Усі поетичні відчуття польоту насправді були гарним маневром хаотичного долання закручених дерев’яних сходів, які підступно ховали свої долоні у крутих вигинах старої зашкарублої спини.
«Пам’ятаю, пам’ятаю ті сходи. Вони такі старі та підступні, хоча маю визнати, що то теж моя провина, адже не варто втрачати пильності і дозволяти жагучому шоколадові запаморочувати собі голову. Мої джинси ще довго дорікали мені за ту замріяність протертою білою плямою на колінах. Виглядало це досить кумедно, однак не для свідків мого польоту. Хоча я впевнена, що кожен з них тихенько заздрив тим секундам невагомості.
А його очі… Погляд, якого ніколи не бачила, лишень на уривчастих фотокартках, аматорських відео з поганою якістю, що заважала вдивитися у його зіниці. Проте мені здавалося, що відчуваю їх тепло, близькість та відвертість. Важко визначити, чи вірю у симпатії з першого спілкування (про кохання вочевидь не варто говорити, адже воно надто вимогливе, аби з’являтися за першим покликом), однак його душа мені посміхалася кожного разу, коли піднімала слухавку і чула його «Доброго дня!». У такі хвилини нестерпно хотілося забути про роботу, відкрити полущене вікно, сісти на підвіконні, величезними пригорщами наповнювати душу вишневим мережаним цвітом і просто слухати. Це те відчуття, ніби блукаєш довжелезними лабіринтами книжкових полиць, гримерок провінційних театрів, що їздили на гастролі з незмінними виставами, проте щоразу вловлюєш нові інтонації, жести акторів, які стали послідовниками книжкових персонажів.
Кожна щоденна розмова – це новий примірник книги, яку залишаєш на полиці власної душі з надією подальшого перспективного перечитування. То були лише трансформовані телефоні розмови, безликі сподівання та надії, що претендують на метаморфози у реалії….
«Доброго дня!!» Тихий, схвильований голос пролунав за спиною. Мабуть, зараз можу переказати кожну почуту тоді фразу, найменший порух зіниць, що гіпнотизували своєю таємничістю. Жінки не повинні закохуватися першими, поступаючись місцем холодному розумові, бо у таких випадках серце дуже ненадійний партнер. Щоразу йому кортить закрити очі і поринути у хвилі безумства, мрійливості, віри. Під час тієї зустрічі я нарешті побачила його очі, темні, схвильовані, проте такі близькі. Здається, коли плануєш зустріч з тим, кого чуєш впродовж років, то нестерпно прагнеш висловити усі запаси емоцій та думок, уникнувши фальшивих нот та штрихів. Той голос, погляд…. Нестерпно хочеться торкнутися його уст, всотувати усі звуки, слова, закарбувавши їх на долонях. Це справжнє шаленство, безумство…..Це наша перша зустріч у матеріальному вимірі, потік слів, які не мають право на існування. Лише випадкові свідки цієї зустрічі, галасливі чайки пам’ятатимуть кожну виплекану ними фразу.
Випадкові зустрічі приречені на фіаско чи розчарування, однак вони виявляються головними беззаперечними кандидатурами на безсмертя».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659817
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2016
[[i]i]Весняні дні надто примхливі та непередбачувані. Роки спілкування, відвертостей та взаємопідтримки виявилися лише кольоровою обгорткою , яка вміло вводить в оману. Здається, що наближаєшся впритул до розгадки, але вона як пісок просочується крізь призму зіниць. Мимоволі починаєш згадувати довгі вечори розмов, які доповнювалися ароматним, п’янким трав’яним чаєм, мріями та сподіваннями, що у перспективі повинні були стати життям. Але все чомусь складається навпаки : довіра замінюється обіцянками, мрії – розчаруваннями.
Весняне тепло поступилося місцем снігопадам, вітрюгану, який настирливо надокучав перехожим. Ті двоє були у різних містах, починали день згідно власного режиму, єдине, що об’єднувало дві душі на відстані, так це телефоні дзвінки та спільна мрія про місто, одягнене у шати старої, потертої бруківки.
Він – загадкова, цілеспрямована та впевнена особистість. Складалося враження, що не існує жодної книги чи вистави про яку б він не знав. Кожна телефонна розмова перетворювалася на дослідження, пізнання нового та прагнення досягнути встановленого рівня.
Вона ж існувала, проживала щоденність та все намагалася не втрачати сили у шаленому натовпі та ритмі часу. Перегони з часом поглинали будь-яку можливість відкрити книгу, насолодитися музикою чи спілкуванням.
Він і вона.. Загублені у часі та територіальному просторі сучасності. Дві душі, які живуть очікуванням побачення з містом мрії. Можливо саме там і відбудеться їхня зустріч.
-Це місто не залишає часу для суму чи вагань. Воно вирує, живе та полонить кожною крихтою та мешканцем. Спробуйте зупинитися біля затишного кафе, у якому пропонують неймовірно смачні тістечка , нехай ваші зіниці поглинають кожен міліметр величної будівлі, якам здіймається високо у небо, відбиваючи ударами дзвону кожну годину прожитого життя.
Людський гомін заповнює легені, легкий, невагомий аромат кави та спецій всотується шкірою. Колоритні персонажі, з уст яких линуть оповідки про місто, перетворилися на акторів, театралів, що виходять на біс перед натовпом широко розплющених очей. Обрані ними ролі повторюються щоденно, проте їхні душі щоразу знаходять нові грані циклічної гри. Людські потоки снують вузькими вуличками, перехрестями, створюючи мовний колапс. Здається, що кожен перехожий – це емігрант – першовідкривач нового світу культури та історії.
Залиште шумний натовп та зазирніть у тиху вуличку, яка манить ароматами шоколаду. Вулиця солодощів та насолоди. Її неможливо оминути, перебігти закривши очі чи проігнорувати. Лишень торкніться долонями холодного скла вітрини, зануртеся у ніжність шоколаду та турботи, яка проникатиме у Вашу кров. Старі, потерті сходи сором’язливо кличуть Вас у таємничий світ зізнань. Чуєте як риплять під кожним Вашим кроком дерев’яні щаблі? Важко уявити скільки пар ніг підіймалося та спускалося коридорами сходів, скільки гомоніло голосів, прожито емоцій і напевно сказано зізнань. [i][/i][/i]
[i]Крокуйте вище, вище, аж доки не торкнетеся неба!! Величезні, просторі вікна охоплюють увесь простір навколо, даруючи Вам невагомість. Дивно, я постійно звертаюся до Вас на «Ви», хоча здається, що знайома з Вами не один рік. Що ховається за цим коротким словом «Ви»? Повага, страх бути ближче до Вас, стати відвертішою чи втратити себе у глибинах вагань, роздумів. Єдине, що напевно знаю й відчуваю, це те, що Ваша присутність у моєму житті робить його барвистішим, спонукає до пошуків та нових обріїв власного життя.
Ви вже подолали рипучі сходи? Відчули п’янкий аромат кави та шоколаду? Лишається лише чотири сходинки… Огорнені світлом дерев’яні стільці, мережані серветки та живі троянди у вазах. Озирніться праворуч.. Поруч із зіщуленим, вицвілим торшером Вам хтось посміхнеться, передаючи фарби та пензлі для обрамлення картини під назвою «Наша перша зустріч».
Чекаю на Вас….
P.S.Твір матиме продовження у спільному доробку з одним із авторів сайту:)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654413
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2016
Це місто завжди мріяло про море. Маленьке, затишне, із закуйовдженими вуличками та провулками, які відкривали випадковим шукачам скарби урбаністичного затишку та спокою. Ніколи не вгадаєш, де ти можеш опинитися наступного разу, коли потонувши у полоні чудернацьких танцювальних па голубів, намагатимешся знайти потрібне тобі місце. Кудлатими хмарами пінилися на тротуарах невагомі кулі тополиного пуху. Перехожі ховали обличчя від його палких та настирних цілунків, розтавання з якими викликало солоні потоки, інші лоскотали його, веселково посміхаючись. Білосніжне, невагоме море міста. Однак воно мріяло про справжні безмежні водні простори з солоним присмаком на вустах. Бетоні береги сковували душу, стискаючи серце, яке прагнуло розкинути свої крила під синім килимом.
Це було дивне місто. Воно мріяло про море, але самотні чайки курсували над ним щоденно. Їхні жалібні крики було чутно у кожному куточку бетонного лабіринту. Здавалося, що їх душі шукали прихистку та спокою, можливість скласти крила, відпочити від безкінечних пошуків такого бажаного моря. Нестерпне бажання відчути легкий, невагомий дотик морського бризу на кінчиках крил притягував душі, так ніби там вони могли б віднайти спокій та вічність. Чайки, які заблукали у місті, що вимальовувало свій візерунок долі за сотні кілометрів від моря.
Пронизливий крик дивних пташок зустрів її того дня. Лише згодом вона дізнається, що це був тихий плач чайок, які оплакували свою долю. Усі подальші роки, що промайнуть в історії життя, супроводжуватимуться цими співами. Тоді ще одна душа-шукач потрапила до міста. Старенький, причепурений вокзал вітав гостей, які завзято ігнорували його звертання, гучномовець вихрипував нові маршрути, бажав щасливої дороги водіям, що байдужо-нервово позирали на годинник, чекаючи на дозвіл вирушити подалі від галасливого вавилонського натовпу. Тендітна постать крокувала поміж перехресть людей, емоцій та настроїв, шукаючи вказівники, аби віднайти свій подальший маршрут.
- Дивно, я не знала, що тут є море… Море… Магнетична сила, що захоплює душу хвилями та підводними піщаними бурями. І чайки… Самотні вісники зустрічей та очікувань. Думки наввипередки стрибали у голові дівчини, проте щось не полишало у спокої. Чудернацьке передчуття незвіданого та нового. Її висока витончена постать зникала у потоці людської течії. Лише згодом вона дізнається, що місто, до якого вона приїхала так само як і вона мріяло про море.
- Чому ти мене не дочекалася? Знову не подзвонила! Мабуть вже час мені трішечки образитися на твою самостійність! – веселий голос лунав за її плечима. Хтось рвучко вихопив валізу з рук і закружляв душу у нестримному танку радощів. Міцні, такі рідні руки обійняли за плечі, даруючи безмежність ніжності та радості.
- Бачу твоя старенька ретро валіза тебе не полишає. Приємно бачити, що вона ще досить гарно виглядає. Що цього разу вона приховує у своїх долонях? Стривай! Спробую вгадати! Андрухович, Кундера, Кінг, хоча ти вже давно з ним не спілкуєшся, можливо тихенько хихотить там словничок, а ще Пагутяк та Шульц.
- Сюрпризу знову не буде! Тонкі вуста усміхнулися, примруживши зелені очі, дівчина вловила сіроокий погляд навпроти. Ти знову все вгадав. Але Кінг відмовився приїхати, закінчує новий роман. Нічого тут не вдієш.
- Ти обіцяла мене з ними познайомити, але щоразу у них виникали клопоти і важливіші зустрічі, але цього разу все вдалося! Тому можливо ти дозволиш мені проявити гостинність та запросити гостей до своєї оселі на чаювання? І зрештою побачити тебе у моєму житті, аби щоранку прокидаючись бачити твою усмішку.
- Поглянь у мої очі! Яку відповідь ти прочитав у них?
- Ту, на яку чекав так довго, так як і ті чайки, які блукають над містом, у пошуках моря. Проте своє море я знайшов. А для наших гостей приготував гарну полицю у шафі.
Вавилонський потік людей поглинав дві постаті, перед якими простягалося море життя та почуттів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591103
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2015
Сусіди по життю
Велична, незалежна, гонорова. Так про неї говорили всі поза очі, ввічливо посміхаючись, коли її розкішне тіло проминало повз їхній погляд. Холодні зіниці, незворушна маска спокою та внутрішньої рівноваги на обличчі. Це все була вона. Незалежна, мовчазна, самодостатня грація. Здавалося, що жодні спокуси світу не цікавлять її, бо все, чого вона бажала, лежало перед її ногами. Вона не терпіла фальші, лестощів та ненавиділа погляд у якому тріпотів страх. Розкішні апартаменти потопали у океанах зелені навколо, невагомі стіни танули у перших променях світанків та заковували її душу у лещата самотності з першими цілунками вечора. Щоденно очі покидали черговий день у відблисках золотистих очей навпроти.
Іскри золота палали на її зіницях. Такі спокусливі та хижі очі, вони паралізували своєю безмежністю та таємничістю. Швидкий погляд, який неможливо вловити, зникав так само швидко, як і його власниця. Мало хто міг побачити її на порозі власного житла. Здавалося, що вона наче тінь чи привид, який може проходити крізь стіни, лишаючись непоміченим. Що ховалося за старими подертими дверима? Які таємниці панували там? Власниця тієї оселі не полюбляла гостей, очевидно вона була відлюдинкою чи божевільною, бо тихими літніми ночами з прочинених вікон долинало тихе муркотіння. Воно було журливим, меланхолійним, так ніби хтось співав колискові дитині. Але ніхто ніколи не бачив дітей у тому дивному помешканні. Лише забути кимось муркотіння на підвіконні.
Ланцюг взаємопов’язаних поглядів доповнював відлюдник, що постійно сидів на порозі власного житла, вдивляючись у порожнечу житлових лабіринтів. Карі очі, скуйовджене волосся, німі уста і якийсь невимовний біль на душі. За роки спільного проживання на одній території мешканці помешкань звикли до цього дивного коридорного експоната. Той, хто бачив його вперше марно намагався віднайти у його погляді радість чи бодай натяк на зв'язок з дійсністю. Його душа існувала у чудернацькому світі, непідвладному для розуміння чужинцями. Його жаліли, втішали, висміювали, ігнорували, однак все було марним. Невловимі для ока невагомі павутинки єднали кароокий погляд з холеричними танцями сусідки навпроти.
Яскраво виражений холерик. Так про неї говорили її візитери. Вона нагадувала божевільну, витанцьовуючи у квадратованих просторах малосімейки. Пошерхлі від протягу губи щось повторювали, розкидаючи скалки слів по підлозі. Іноді крихітні ноги власниці наступали на них, лишаючи по собі родзинки крові від порізів. Усі спроби вкоротити віку тими дрібними намистинами-скалками зазнавали фіаско, проникаючи глибоко під шкіру, всотуючись у кров, перетворюючись на частину її душі. Розтріпані холеричні очі озиралися навколо, намагаючись усвідомити, що відбувається навколо.
- Знову вона втішається своєю незалежністю!! Зверхня, самотня і неприступна монархиня. Ніхто їй не потрібен, вона сам собі радість та щастя. А він… Сидить, чекає самотності та спокою…. Але нам життя не дає вихідних. Графік нашої реальності не передбачає відпочинку, лише робота. А хтось ніжиться у своїх помешканнях, ігноруючи решту світу… Я теж так хочу жити…… Але.. Ми всі частина величезної комунальної квартири. Заручники життя і чужих бажань, - бубоніли пошерхлі губи. Все колись скінчиться.. Колись ми будемо вільні…..
Люди-примари у зелених костюмах з надписом «Зоопарк» снували коридорами в’язничних помешкань, сповіщаючи про новий робочий день розваг. Людський зоопарк різношерстих характерів, доль, настроїв відкривав нові грані свого існування, життєвого призначення. Хтось обрав долю незалежної, самодостатньої левиці, інший – відлюдницьке життя єнотів, аби ніхто не розтинав душу допитами, порадами. Життя- це зоопарк людських доль та характерів, де кожен відпрацьовує свою роль, яка б задовольняла більшість оточуючих. Проте у статуті навіть цього закладу немає табу на право бути особистістю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586819
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.06.2015
Оголошення про цей дивний захід були на стінах будівлі вже досить давно. Байдужі та заклопотанні перехожі вже звикли до їх присутності, тому не вельми переймалися їх присутністю. Якісь бліді штрихи на потріпаному вітром папері. Очевидно ніхто не вірив , що хто-небудь може завітати на цю чудернацьку зустріч, що звалася «Анонімні зустрічі диваків». Аудиторія передбачала категоричну відсутність бажаючих.
Заплановане перетинання різнохарактерних представників очікувала на своє звершення за п’ять днів. Нерви організаторів чи то краще сказати ініціаторів повільно та впевнено перетинали ліміт витримки та терміни придатності нервових клітин.
Запашна кава чекала власних тортур в обіймах білосніжних порцелянових горняток. Її рандеву з божевільним потоком розбурханої теплом води, ніколи не віщували їй задоволення, проте вона ніколи не розуміла, що саме він дарував їй ніжність, невагомість, звільняючи закайдовані у дрібних шматочках аромати. М’які, пухкенькі диванчики озиралися навколо у пошуках гостей, безліч маленьких подушок вмощувалися на їхніх долонях , перешіптуючись про свої здогадки щодо сьогоднішніх гостей. Здається, що усі були готові. Ніхто не бажав висловлювати побоювання щодо того, що ніхто не завітає до цієї затишної оази спокою. Складалося враження, що стіни прихистку були створені саме для цієї зустрічі.
Сонячні промені гралися мережаними фіранками, лоскочучи їх тонкі китички, невидимі пилинки грали на клавішах кавового піаніно. Усе поволі, вдумливо занурювалося у полуденний сон-поразку. Коли на їхніх віях почали з’являтися перші кадри снів, хриплий скрип подертих дверей розітнув тишу кімнати.
Висока худорлява дівчина з сіро-зеленими очима ніяково стояла на порозі. Легка сукенка всміхалася яскравими барвами, на фоні яких обличчя дівчини набувало анемічних відтінків. Відсутність відвідувачів насторожила гостю, однак аромати скореної кави виявилися спокусливішими, аніж швидка анонімна втеча. Дівчина неквапливо пройшла до симпатичного диванчика яскраво лимонного кольору. Здавалося, що присівши на краєчок, потрапиш у невагомі обійми тепла та спокою. Ідилія двох несумісних душ порушили квапливі кроки за дверима. Зіниці спалахнули очікуванням. Строгий сірий костюм у поєднанні зі строкатою краваткою, глибокий сірий погляд, блискучі туфлі і відчуття інтриги. Новий гість з’явився на території самотності з присмаком кави та сонця. За незнайомцем слідував очевидно його знайомий, бо судячи з відтінків емоцій на їхніх обличчях, вони про щось жваво дискутували, наближаючись до дверей. Присутність гості стала несподіванкою для двох джентльменів. Вони одночасно галантно простягнули руки, вітаючись з дівчиною. Вітання не передбачало озвучення імен, адже зустріч була анонімною. Публічними повинні були бути лише емоції. Спантеличений та зацікавлений настрій панував у кімнаті.
- Можливо розпочнемо нашу зустріч?? Мабуть ініціатори зборів можливо з’являться згодом?? Ну, звісно, якщо ніхто не має заперечень, - оксамитовий голос чарував кожним промовленим словом. Здавалося, що він сповнений медових, запашних нот, що полонили душу. – Розпочну з себе, якщо присутня пані надасть мені право. Не заперечуєте?. Зніяковіла дівчина пригорнулася до бильця дивану, ніби шукаючи захисту у нього, захитала квапливо головою, виказуючи згоду на почуту пропозицію. – Моя пристрасть так це майбутнє… Люблю прагнути до чогось нового, відкривати нові простори, накопичувати враження, досвід, емоції, залишаючи позаду минуле, спогади, слабкість чи то будь-які прояви душевної безхребетності. У моєму житті немає слова «не можу». Строгі костюми, дорогий одеколон, зовнішній спокій, все це приховує мою пристрасну душу, яка не живе матеріальними цінностями, адже все це пил, не більше. …Прошу, хто продовжить наше знайомство?? Судячи з розгубленого погляду пані, це буде джентельмен поруч зі мною.
- Перш за все вітаю вас, приємно опинитися у компанії таких диваків як ви. Хоча одразу прошу сприймати слово «дивак» як комплімент, без будь-якого негативного підтексту. Ваше життя мені нагадує книги про стратегії досягання успіху у житті, пане. Напевно, ви маєте феєричні будні. Чи не так? Мій особистий простір – це власний дім з величезним каміном, багряними шторами на вікнах, аби не турбували сонячні гості та вітер. Ммм… Що ж ще?? Певно що відсутність друзів, лише тимчасові знайомі. Каталоги випадкових знайомих та тих, хто перетнув кордони мого життя викидаю на сміття. Не хочу потім знову згадувати їх. Моє життя має закриті вікна та двері. Зрештою, тепер ми зможемо почути нашу чарівну гостю. Прошу….
Бліді щоки спалахнули від несподіваного закінчення розповіді незнайомця навпроти, який чомусь постійно ховав свій погляд. Дівчина намагалася вгамувати своє збентеження, обійняла пухнасту подушку і заплющила очі. – У мене сумні очі… Її голос тремтів, згасав до шепоту, так що присутнім вочевидь доводилося уважно прислухатися до промовлених слів. Отож, мої очі сумні, я це вже говорила… Життя настільки тісно переплелося з їхнім настроєм, що перетворилося на сум, мабуть тим самим прагнучи доповнити картину моєї сірості та непомітності. Живу у книгах, музиці, закапелках міста, обличчя якого вкрите бруківкою, теплих горнятках з лате. Чому я тут?? Якщо чесно, я не знаю, можливо шукаю відповіді, нові запитання, знайомих, емоції… І не дивуйтеся, що мої очі закриті, в моїй уяві існують ваші портрети та слова. І певно мені час йти…
Лише три людини. Три історії. Але за вікном на зміну сонячним зайчикам з’являлися сутінки, кульгаючи, згадували про зболені ноги у новому весняному взутті. Ініціатором порушення тиші став перший джентльмен. – Пропоную завершити нашу зустріч. Якщо ніхто не хоче додати ще щось про себе?? Доречі, можливо залишимо побажання наступним гостям цієї чудової кімнати. Мовчазні вирази ваших облич свідчать про незаперечність, отож почнемо.
«Ніколи не підкоряйтеся обставинам! Живіть» .
Містер Стимул
«Ніколи не пускайте незнайомців у власне життя, вони можуть лишитися там, аби зробити вам боляче. Тримайте двері душі закритими».
Містер Страх
«Спробуйте повірити у себе, кожен з нас має у душі скарб, що змінить життя і буденність. Але будьте обережні. Відкрийте очі…..»
Міс Невпевненість.© Філософ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564690
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.03.2015
Людина досить цікава та прогнозована істота .Якщо їй сказати комплімент, то вона посміхнеться, звабливо гратиме поглядом чи навіть почервоніє, вважаючи отримані слова недоречними чи незаслуженими. Роблячи комусь боляче, не має значення яким чином, словами, вчинками, власним мовчанням, ми передчуваємо спотворене болем чи то розчаруванням у нас обличчя того, хто був приречений на те, щоб стати нашою мішенню. Все логічно і передбачувано… Інтроверти сидітимуть у межах в’язниці індивідуальної душі, екстраверти холерично запалюватимуть сірники, аби влаштувати атомний вибух емоцій. Все ускладнюється поетапно, загромаджується спонтанними емоціями, які раніше були офіційно відсутні. А що роблять тоді, коли хочуть позбутися минулого??? Варіації на цю тему мають безліч виявів, проте жоден з них не обходиться без емоцій і не важливо, якого забарвлення вони будуть, чи кричатимуть, збиваючись на шепіт, чи насуплено мовчатимуть. Все має свої межі і шляхи. І кожен обирає власний маршрут, вкладаючи карту в руки туристам у паспортах яких звучить спільне ім’я, Минуле.
Клаптики паперу, фотографії, які поволі, хоч і надто вперто перетворюються на частину минулого, тримають у руках тонкі нитки, що сплетені з емоцій, поглядів, слів. Усі ці складові перетворилися на пил, який можна з легкістю витерти, тим самим ліквідуючи все. Папір має пристрасного партнера у своєму житті, з яким полюбляє танцювати танго, однак кожен такий танець закінчується спогадами. Пристрасний, шалений і спокусливий партнер. Вогонь. Його долоні дарують легкість, ламають кайдани, що висять на зап’ястях фотографій. Він дарує життя, знищуючи минуле і спогади.
Веселі, кумедні м’які персонажі завжди вдало доповнюють інтер’єр будь-якої кімнати, тримаючи у своїх пластмасових зіницях відбитки радості, ніжні обійми та спогади. Їм довіряють усі секрети і сльози, надії та очікування, адже саме вони є гарантом нерозповсюдження почутого. Однак вони легко заприятелюють з дощем у будь-яку пору року, з котами безхатьками, коли хтось усвідомить, що вони поповнили перелік тих, про кого говоритимуть надалі, використовуючи минулий час.
Друзки розбитих горняток, пошматовані та самотні друзі із пластмасовими доброзичливими очима, крихкий папір помережаний чиїмось почерком, довжелезний список прочитаних електронних листів швидко доповнять смітник минулого. Досить мало тих щасливчиків, які б не перетворилися на минуле.
Її минуле існувало у його зіницях. Сірі краплі її щоденного минулого. Частинки великого пазлу щастя, яке було таке крихке і наївне, заборонене і бажане. Кожного вечора тонкі пальці відшукували тонку нитку, яка б змогла покірно згорнутися у м’якенький клубочок, аби сховати його подалі у скринях душі. Життя прямує по дороговказам вперед, шукаючи істину, але її минуле сплітає м’яку, теплу сіру ковдру минулого з кожного прочитаного рядка на моніторі.© Філософ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564017
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.03.2015
Вона так довго його чекала. Щоденні погляди крізь шибки перетворювалися на ритуал, який лишався незмінним так довго, що здавалося ніби весь свій час вона гаяла, виглядаючи у вікно. Іноді до неї приєднувалися ніжні, теплі долоні, тихий голос, який заспокоював та щось завжди обіцяв, так ніби знав, що за мить усе зміниться і він прийде. Палкий, пристрасний та такий бажаний, довгоочікуваний гість…. Проте він запізнювався, мабуть усі квитки на його рейс були розкуплені і лишалося тільки чекати. Його очікування перепліталося невидимими нитками з сумним поглядом її великих очей. Між ними існувала прірва у сотні днів очікування. Однак вона вірила, що одного дня він прийде. Прохолода вікна нагадувала про вітер та самотність за вікном, десь вчувався свист розпашілого чайника, аромат оксамитової кави та чиїсь розмови. Але вона… Самотня у своєму очікувані…. Він прийде, неодмінно з’явиться, обійнявши її самотність. Вона чекала …..
Його свято прийшло тихо і спонтанно. Здавалося, що все відомо наперед, проте він не втратив гостроту власної інтуїції, відчуваючи, що незабаром має статися все довгоочікуване. Натовп усміхнених людей, веселощі, надії та сподівання на щось краще, або ж очікування неповторення прожитого сценарію власного існування, нові майже три з половиною сотні днів. Все об’єдналося у вихорі щастя та ейфорії. Ось воно … Так близько, відчуваєш його запах, смак на прохолодних губах, відбитки сяйва у зіницях. Він чекав… Його чекання терпляче сиділо на краєчку душі, звісивши замерзлі ноги, спостерігало за усім навколо. Воно знало, що є людина, яка чекала його слів….. Він чекав того моменту, коли зможе написати їй. Сказати прості, банальні слова. Він чекав….
Він знав, що той момент прийде, коли муситиме вирішити для себе, хто вона для нього. Чомусь у житті все починається з такою легкістю, трансформуючись у нові грані, викривляючи почуття та наміри душі. Все отримало старт так давно, минули роки, почуття застигли у тому дні, коли мусив провести межу, зробити так, аби потім не було боляче їй. Він знав, що та людинка важлива частина його життя, проте мусив змінити відтінки їх стосунків, врятувати від помилок та непотрібних сліз. Вона лишилася у душі, скрутилася маленьким клубочком і час від часу він чув її веселий голос, радів та переживав разом з нею. Вона йому обіцяла .....Він чекав, коли це станеться і на його долонях лежатиме її обіцянка, втілена у життя. Єдине, що лишалося йому так це чекати….
Він прийшов…. Довгоочікуваний сніг. Той, хто забарився у дорозі, змушуючи чекати на свою появу. Пухнасте чудо з довгими вусами щоденно сиділо на підвіконні, заглядаючи у вікно у пошуках снігу. Білого, святкового та холодного. Іноді теплі руки сіро-зелених очей зігрівали холодні волохаті лапи, довго розмовляючи з мовчазним співбесідником. Сіро-зелена душа чекала снігу та його вітання, далекого, з шоколадним настроєм, прикрашеного фотографічними святковими ілюмінаціями. Сніжинки стрибали на підвіконні, ховаючись у хутряних лабіринтах, морозний вітер пестив очі, тихо шепочучи : «Все буде.. Все буде…». Прості, традиційні слова, усмішки та сподівання. Все було у її очах. Все сталося ... Її веселий голос, який обіцяв, тому, хто врятував її від болю, що уся історія життя лежатиме на його долонях, закарбувавшись на сторінках друкарською фарбою.
Все триває далі. Вона, та людинка, яка стала частиною їх історії, чекатиме завжди, сидячи на краєчку серця, мовчки спостерігаючи за плином їх життів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547963
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.01.2015
Липневі дні щедро розкидали своє тепло навколо перехожих, сміялися і мріяли про відпочинок на березі океану. Сміх, сум, тривога, очікування та вагання. Усі вони наповнювали той день, лишаючи по собі тіні на обличчі сіро-зелених очей. Дивакуваті відчуття вкотре стали персонажами нової оповіді життя. Сотні днів, десятки тижнів та тисячі годин очікування, і зрештою фінал. Нове життя старих речей та почуттів, випалених автобусними слідами на асфальті.
Пальці голубили глянцеві обличчя фотографій, які впродовж п’яти років псували ідеальну картину нових шпалер маленької кімнати. Частина щастя, нового та здавалося нездійсненного ризику власної душі. Вони були німою радістю та приводами для усмішки, коли страшенно хотілося вити від самотності та особистого божевілля. Панацея для душі, ідеальна маска для приховування правди. Сіро-зелений погляд блукав вуличками метушливої Праги, закоханої Венеції, оманливого Риму, проте душа прагнула бути зовсім в іншому місці, там, де живе серце, шалено стукотить у стіни душі, вимагаючи пояснень, чому так довго мусить отруювати себе самообманом, обіцянками іншим бути щасливим. Але все минає…. Минає біль, очікування та самотність. Наближається той день, коли можеш закрити валізу, зробити крок у довгоочікувану невідомість та припущення майбутнього. Очевидно, що тільки діти можуть щиро радіти змінам, відкриттям. Дорослі втрачають відчуття пошуків істин у нових гранях власного життя, тримаються за крихкі ілюзії прожитих років, сталих обставин та персонажів, які курсують повз них щоденно. Сіро-зелені очі рятували тільки ті, хто вміє слухати і мовчати. Мовчання… Егоїстичний витвір людського життя, який не мав ціни. Купити його неможливо. Адже ніколи не знатимеш, чи надто мало чи то пак забагато запропонував за його душу. Воно існує поза межами буденності. Окремий вимір реальності, що може враз розтрощити життя будь-кого.
Усе змінилося, давно відоме відкривало свої нові грані, старе місто поставало в оновленій версії перед розгубленим поглядом сіро-зелених очей. Нові люди, маршрути, пошуки. Відбитком минулого лишалися ті, хто вміли слухати і мовчати. Їх існування не піддавалося сумнівам. Душа оживала серед нових декорацій, малювала візерунки мрій на шпалерах майбутнього, лишаючи частину прожитої історії у шафах та коробках. Рука виписує на папері плани на найближчі роки, в той час як життя пише власні рукописи на душі, лишаючи позаду десятки днів.
Осінні ранки. Перші кроки у нову пору року. Перші дивні відчуття. Пальці почали німіти, вони поволі відмирали, всотуючи спраглими вустами прохолоду жовтневого вечора у компанії кленів. Усі відчуття зникали….. Занімілі пальці були передвісниками подальшого сценарію.
Усе змінилося…Ті, які вміли мовчати і слухати закривали вуха долонями, крокували повз сіро-зелену душу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543327
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2014
Його називали мрією, втіленням галантності та ввічливості. Здавалося, що жоден чоловік не здатен підносити жіночу душу до небес, як це робив він. Майстерно, вишукано, галантно, проте завжди неочікувано. Таке життя було схоже на мелодраму, головним героєм якої був Він. Промовлені слова огортали ніжністю, дарували троянди компліментів, зворушували, змушували червоніти та потай мріяти, що усе почуте стосувалося тільки її однієї, адже погляд цих магнетичних очей не міг належати іншій жінці. Тихі впевнені кроки, вишколена постава, ледь вловима усмішка на устах та неперевершений аромат його одеколону, тонкий наче димова хмарка кубинської сигари, гострий як лезо, але такий спокусливий. Усе у ньому було досконале, проте його очі…..
Щойно перші афіші з‘являлися на вулицях міста, сповіщаючи про новий приїзд актора-спокусника, сотні жіночих сердець аритмічно дихали, намагаючись опанувати несподівану радість, яку подарувало їм життя. Затягнуті буденністю дні очікування псували настрій, додаючи до існуючих клопотів нетерплячість, безліч припущень, який образ постане перед очима цього разу. Граф? Вигнанець? Жебрак чи егоїстичний магнат? Не існувало жодної ролі, яку б він не прожив на сцені театру. Скільки людських доль вмістило його серце, переживань, трепету, болю, жалю, а головне овацій, вигуків “браво”, усмішок та поцілунків. Жодного недоліку. Містер Ідеал. Таким він поставав в очах багатьох. І сьогодні був саме той день, коли десятки пар очей слідкували, ловили кожен жест, погляд, насолоджуючись оксамитовим баритоном. Слова танцювали пристрасне танго, поволі згасаючи до ніжного вальсу. Він жив сценою, тіло відчувало найменші коливання завіси, вловлював приглушений скрип декорацій та підошв своїх черевиків. Містер Ідеал малював картину вдаваного щастя у двох чи трьох діях, прогуляючись між комедією та трагедією. Для нього ніколи не існувало драм чи трагікомедій. Власне життя митець волів називати вигадкою, не інакше.
Однак вона не була вигадкою. Навпаки, він чітко відчув дотик її долонь, отримуючи розкішний букет багряних хризантем, що ніжилися в її обіймах. “ Прекрасно!! Ви грали неперевершено!! Хоча, чи можуть слова описати захоплення та притишене серцебиття, коли ви панували на сцені?!”. Її шовкові вуста ледь торкалися його щоки, намагаючись встигнути висловити своє захоплення, даруючи дорогу іншим. Невагомий бузковий аромат, шовкова бежева сукня, легкі кучері та уста. Це все, що встиг вкрасти його погляд за ті пів хвилини розмови. Вихор слів, захоплення підхопили думки, відволікаючи від раптової задумливості. Обличчя, маски, репетиції, нові міста, чергові компліменти, завчені усмішки та зваба. Каруселі емоцій поглинали його, лишаючи білі плями для неї. Таємнича постать з шовковими устами. Щоразу вона приносила букет багряних хризантем, навіть тоді, коли здавалося б ці квіти були неприпустимою забаганкою. До якого міста він би не завітав, був впевнений, що 10 місце п’ятого ряду партеру буде зайняте саме нею. Загадкою. Мрією. Володаркою багряних хризантем. Її очі не палали вогнем захоплення, радості, радше лишалися холодними, байдужими. Худі долоні жодного разу не поєднувалися у тенетах аплодисментів. Для нього це була загадка, яку він вперто намагався зрозуміти. З кожним новим виходом на сцену містер Ідеал відточував свою майстерність, фліртував поглядом, манив порухом руки, зваблював тремтінням голосу, проживаючи нову роль для своєї Загадки. Вдала гра зривала океан аплодисментів, все нові і нові захоплення, що перетворювалися на закоханість, однак багряні хризантеми пекли його долоні мовчазним поглядом власниці.
Мовчання німим викликом палало у його очах. “Невже вона нехтує мною? Як тоді пояснити хризантеми?? Червоний - це колір пристрасті, або ж вона грає, зверхньо, витончено, наче плете тонке мереживо своїх чарів навколо мене. Хитка і витримана пантоміма…”. Усі зустрічі, що відповідали датам нових вистав супроводжувалися оберемками квітів, серед яких червоною плямою вирізнявся багряний букет. Жодного разу Загадка не порушила своєї традиції, її руки лишалися холодними, очі безпристрасними та німими. Снігопади за вікном ставали історією, серця меланхолійно відкривали двері весні, тримаючись за одвірок власної надії. Минув не один день відколи він побачив її крижані очі, і кожного разу він таємно мріяв торкнутися колючих зіниць. Припущення товпилися у голові, заважали поринати у нові ролі, створюючи безлад у репетиціях.
Та ніщо не вічне…. Ще одна з вистав лишилася історією у душах глядачів того вечора, коли разом з багряними хризантемами він отримав лист. Маленький клаптик з дрібним почерком розкраяв його душу. “Ви любите шоколад? Припускаю, що так… Що ж кав’ярня на розі центральної вулиці чекатиме Вас пів на 9.” Це був його тріумф, фінальний акорд власної майстерності. Вулиці старого міста вклонилися Містеру Ідеалу, визнаючи його перфекціонізм. Краватка, блискучі чорні черевики, туманний аромат одеколону та усмішка. Аромати кави сиділи на сходах кав’ярні, подаючи руки відвідувачкам і запрошуючи в обійми львівського джазового вечору. Зелена сукня, тонкі підбори, кучері та крапля кави на устах. Його загадка… Джазові ритми, ледь чутна розмова, німі долоні, які уникали його дотиків та мовчазний погляд, все поволі тонуло у візерунках гярячого молочного шоколаду. Це був його тріумф…..
Театральний сезон відчував наближення кульмінації, рахуючи кількість успішно розпроданих квитків. Це був беззаперечний успіх. Нарешті!! Остання вистава сезону, аншлаг, овації, біс та пустка 10 місця у 5 ряді партеру. Ще довго вигуки долинали до його вух, тонка оксамитова завіса не могла поглинути усіх слів, що переслідували виснажені кроки до гримерки. Втома… Фінал.. Завіса… Я був на вершині, проте вона не прийшла…Погляд ковзнув по стільцях, зупинившись на коробці, якої тут раніше не було. “Гм…Цікаво… Ще один подарунок від прихильниці? Поглянемо..” . Рвучко роздираючи стрічку, яка обіймала білий картон, він відкрив коробку. “Що це таке?? Злий жарт?”,- його руки тремтіли від хвилювання. Зів’ялий букет багряних хризантем вдивлявся у його очі. “Ви – Містер Ідеал… Проте Ваші очі пусті та самотні…Мені Вас шкода… Насолоджуйтеся своїм самообманом та егоїзмом…. Прощавайте….”.
Правда від якої він втікав роками велично поставала над його душею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509057
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2014
-Я знову пригадую забутий смак заварного чаю. Запашного, з травами, ніжною, пестливою мелісою, що огортає душу кашеміровою ковдрою, п’янкою м’ятою, яка вирує у крові шаленим маршем, перетворюючись на пухкий сніг спокою. Стільки часу минуло відколи відчувала тепло горнятка, воно співало свої пісні, пригортало долоні, нашіптувало щось на вухо, звабливо запрошуючи у світ насолоди та ароматів. Мабуть багато речей адаптуються до нашого життя. Щось змінюється, щось лишається до останнього подиху, дещо деформується у спогадах, намагаючись увійти у нову категорію нашої свідомості, пам’яті. Безперечно, іноді виникає бажання чи то ми самі прагнемо забути усе, перекреслити усі написані рядки прожитих, змарнованих, розбитих, щасливих років власної історії. Дивно, чому ніхто досі не зважився винайти пігулку для людської амнезії? Безліч речей зникло б з горизонту наших спогадів.
Знаєте, що я хочу забути, витерти, вирвати зубами з минулих років?? Один лише день, той коли життя розділилося на «до» і «після», коли світ став одностороннім, практично монохромним у почуттях, емоціях та прагненнях. Аналогічна ситуація складається з людьми. Досить часто виринало запитання, ким для мене були, лишаються, будуть усі ті люди, співавтори мого щодення. Очевидно вони розбредуться по трьом кімнатам спогадів: минуле, сьогодення, майбутнє. Хоча не виключно, що дехто постане перед дилемою, куди вирушити, ким бути і чи варто продовжувати цей вояж. Користуючись правом власника свого існування, дозволю собі відкрити декому двері не лише однієї кімнати.
Дівчина з ароматом кави у коричневому пальто. Її життя постає прикладом для наслідування, гордості, що маєш можливість ділитися своїми думками з нею, відчуваєш, що тебе розуміють. Мабуть вона з тих не багатьох, яких запрошу у залу під назвою «Назавжди». Життя витріпувало мою душу як старенький килимок, який хтось давно забув, затоптав хатніми капцями, проте раптом згадав, що і він потребує свіжого повітря, подарував йому ковток свободи. Її очі завжди були поряд, відчували біль, радість, навіть тоді, коли між нами пролягали кілометри відстані. Жодної маски, фальші, страху нерозуміння… Щастя…
Незнайомець з холодними очима, виринув у житті спонтанно, так наче веселка після дощу. Його душа завжди була вкрита мороком недоказаних сліз, химерних фантазій за якими тихенько сиділа справжня душа. Здавалося, що вона забула своє власне відображення, підхоплена вихором вигаданого образу. Важко читати чужі душі, коли вони живуть у туманах, блукаючи з простягнутою рукою перед собою, боячись наштовхнутися на нерозуміння чи відмову. Усі ми граємо свої ролі, свідомо обираючи репліки, грим та освітлення. Якась частина душі виграє усіма барвами у сяйві софітів, інша- скніє, худне, перетворюється на анемічне створіння. Суцільні знаки запитання…..Людина з минулого….
Зелені очі теплоти, турботи і впевненості. Той, кого малюєш у мріях, складаєш невдалі вірші, бережеш і чекаєш. Такі люди з’являються як спалах зірки на нічному обрії, ніколи не вгадаєш, коли почуєш їх стукіт у двері душі. Поруч з ним сміливо закриваєш очі, крокуючи у майбутнє, ступаєш на колючі негаразди щодення, розчаровуєшся, проте не боїшся. Коли хочеться співати, втрачаючи більшу частину слів, забуваючи їх, смієшся з власних помилок, розкриваєш крила за плечима, очікуючи кожного нового ранку. Кохання…. Майбутнє…..
Пусті вулиці серця запрошують на гостини інших персонажів прожитих років. Багато з них мчить до вокзальних віконечок, аби встигнути придбати квиток на потяг «Майбутнє», дехто вагаючись сидить на холодних лавках, роздумуючи над подальшим життям. Важко встигнути привітатися з кожним із них, поцікавитися новинами, вислухати. Шкода. Життя іноді надто квапиться розказати нам свої плани, забуваючи про почуття. Проте тільки від нас залежить, чи ми згадаємо забуті слова, аромати та які двері відчинимо для кожного перехожого.
Очевидно, що втрачаючи когось, не завжди варто сумувати, адже іноді ми стаємо сильніші завдяки цьому, розуміючи суть багатьох речей та слів. Кожен сам обирає, у які двері бажає завітати….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498938
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.05.2014
Болить!! Пече вогнем!!! Випікає душу!!!!! Грім слів прокотився кімнатою, лишаючи по собі друзки музики, що лунала за спиною постаті. Чуєте??!! Мені болить!!! Чому ви мовчите ??!!- багряні зіниці вдивлялися у простір будинків, що ховалися у лабіринтах травневого вечора. Тепло подиху лишало на склі свої відбитки, перетворюючись на дрібні візерунки химерної уяви власниці. Її душа стояла на краю прірви власного страху.
Ретроспектива спогадів минала перед очима, стискаючи кожну судинку сіро-зеленого ока. Ще два дні тому сонячні зайчики стрибали на кульбабах, лишаючи легкі опіки на їх обличчях, заклопотані джмелі метушилися у пошуках нових знайомств серед ароматних квітів. Скрипуча гойдалка тримала в обіймах тонку постать, яка мрійливо мружила очі, малюючи поглядом шедеври на полотнах неба. Усе навколо вдихало життя, розкриваючи кволі легені свіжому вітерцю, кумедні кудлаті баранці пірнали в океані соковитої зеленої трави, наче діти, що вперше побачили морські хвилі. Заквітчані вишні перетворювалися на тонкі палички із солодкою ватою, яка пухкими білосніжно-незайманими хмарками спадала з небес. Її пальці торкалися холодних охоронців-дротів, що здіймали душу у невагомість неба. Уривки дитинства…. Безпосередність, радість, мрії, відчуття польоту, коли відриваєшся від землі, хапаючись руками за яблуневі гілки старого саду. Так солодко було у ті часи. Так щиро вірилося у диво. Наївно очікувала майбутнього з кришталевими мріями дитинства. “Я маю крила!!! Я лечу!!! Поглянь!!! Вони у мене за спиною!! Лише розкину руки і здіймуся високо у синяву простору. Мабуть це і є щастя!! Моє щастя!! Моє!! Чуєте?! Ніхто його не вкраде, не сховає, воно лишень моє.” Це все було два дні тому назад…
Подих… Схлипування… Скрегіт…. Багряні сіро-зелені зіниці поверталися до життя. Чомусь кімната нагадувала картинку з історії хвороби божевільного. Пошматовані, роздерті книги безпорадно розкинули руки на підлозі, клапті понівеченого одягу ховалися за стільцями, розтрощене дзеркало скніло у напівтемряві божевільної кімнати. Здавалося, що дикий звір руйнував усе навколо, шукаючи порятунку, виходу з клітки власного арешту. Звір, душа якого вила вовком, гарчала від болю, що закипав буремними хвилями у думках, той, хто був самотній того вечора. Нестримне виття, переплетене з потоками сліз спадало додолу, потопало у долонях килима, спантеличувало душі, що спокійно існували за межами бетонної стіни. Самотнє божевілля згадувало давно забутий маршрут серед безлічі одноликих під’їздів. Здавалося, що минув не один рік, проте воно вірило, що знову доведеться вчинити церемонію пригадування минулого. Добре, що історія самотнього божевілля лишилася в архівах життя, хоча нині вона існувала з деякими корективами, проте основні положення не зазнали змін. Та ж сама душа, сіро-зелені очі, той забутий страх і відчай, стіни та звуки. Єдине тільки, що відстань між візитами пролягла у 7 років. Викривлена уява загартована роками спостережень різноманітних форм та проявів відчаю перетворила душу божевілля на камінь, але навіть він здригнувся перед побаченим. Тонкі клапті подертих шпалер звисали зі стін, дезертири стільці ховалися у коридорі, розкидані книги зі спотвореними обличчями схлипували на підлозі. Червоні струмки крові вмивали друзки розтрощеного вікна за яким вирувало життя. “Болить!! Пече вогнем!!! Випікає душу!!!!! Мені страшно!!! Не хочу повертатися до тих прожитих днів…..Мені ще досі болить той біль!! Не треба!! Лишіть хоч крихту надії, прошу…” Скривавлені руки зісковзували з прозорої поверхні віконного скла, мовчазно спадаючи на коліна похиленої постаті. Тихе, самотнє божевілля обережно оминало полеглих жертв травневого вечора, наблизилося до вікна.
“Все… Досить… Ти не сама…. Я вже тут…
Привіт.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495800
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2014
Його життя було звичним, заповненим сірими фарбами під супровід монотонної дощової капелі. Дні проходили повз душу, подекуди лишаючи по собі усмішки, заплакані очі, стомлені серця та страх, який крокував за плечима. Обличчя вкривалося зморшками часу, пилом очікувань, нездійснених мрій та купи загадок, які лишало життя на потрісканих долонях. Забутий, покинутий серед натовпу випадкових перехожих. Самотній будинок спостерігав за прожитою буденністю власної душі. Він давно втратив те відчуття, коли чиїсь голоси гомонять у його стінах, тепло каміну, в якому грізно заводили пісню худорляві дрова. Усі спогади непомітно вислизнули з життя, розкинувши крила- двері душі. Будинок…. Тьмяні, вкриті потрісканою фарбою очі-вікна мріяли про дбайливі руки, які б змели мереживо павутини з їхніх очей. Він чекав. Дбайливо-випадково покинуті на вулиці кошенята були тимчасовими гостями у цих самотніх стінах, проте привиди минулого ввічливо виявляли свої права на будинок-пустку, вказуючи їм на двері. Холодні осінні дощі вмивали його обличчя, змиваючи пил літа, що ніжився в невагомих обіймах останніх теплих променів, зимові хурделиці загортали у пухнасті ковдри, рятуючи від протягів. Послідовність гостей та емоцій лишалася незмінною роками, не лишаючи надії на те, що хтось ризикне оселитися у стінах одвічної пустелі. Пустка проникала у душу, поволі облаштовуючи своє життя серед забутих привидів минулого та випадковими безхатьками.
Вони не встигли на шалений експрес, який мчав туди, де завжди тепло та сонячно. Запізнилися. Легковажні серпневі промені лишилися на пероні літа, яке вирушило на відпочинок до далеких світів, покинувши усіх навколо під наглядом сусідки осені. Запізнілі пасажири-промені проігнорували валізи з рештками тепла, кинувши їх на віконниці старого будинку та вирушили блукати пустелею кімнат. Поважний пил танцював на заспаних меблях, які бачили кольорові сни про власне минуле, посміхалися, тихо куталися у тишу навколо. Пасажири-промені курсуючи кімнатами вибирали найзатишніші куточки, вмощуючись на подушках, обличчя яких посіріло від чар часу. Тиша, меланхолійна мелодія птахів на вікном і довгоочікуваний відпочинок. Все навколо було гостинно запрошено до володінь пана на ім’я Сон. Невагомі феї сновидіння гойдалися на кінчиках пальців, колихаючи душі променів. Проте літня ідилія була порушена скрипучим голосом вхідних дверей, які насупившись дозволили увійти незнайомці.
Підлога невдоволено наспівувала пісню старих дощок, павутина серпанком спадала на волосся, а пристрасний пил осідав інеєм на плечах та одязі. Ще одна загублена чи розгублена душа?? Заспані очі променів кліпали, вдивляючись в обриси постаті, яка самовпевнено обстежувала їх нові володіння. Хто дозволив їй таку зухвалість?? Чому дім - привид відчинив цій дивачці двері своєї самотності?? Насуплені обличчя променів завмерли в очікуванні продовження цієї подорожі, сподіваючись, що неочікувана гостя незабаром полишить забутий усіма будинок. Проте їх самотність шукала собі співрозмовників, які б могли розрадити її у хвилини суму та ностальгії. Двоє шукачів знайшли свій прихисток у самотньому домі. Дивна нова мешканка говорила з павутинням, яке малювало візерунки на вікнах, просила у нього вибачення за те, що порушувала його спокій своїми дотиками, кожного ранку вмивала росою запилені шибки, які посміхалися під її долонями, вона танцювала вальс в обіймах пилу, який цілував бліді уста, які щоразу шепотіли: “Скажи, що я можу лишитися…. Дозволь тобі допомогти знайти свій шлях та власне обличчя, яке ти втратив у плині часу…. Повір, що ти не самотній у цьому хаосі людей, прожитих днів та емоцій….Тримай мою руку!! Вона завжди буде поруч….Лише повір….”. Дивна мешканка будинку говорила мало. Промовистими були її очі, зламані Випадком, який полишив на них своє тавро, аби вона ніколи не забувала про їхню зустріч. Блукаючи кімнатами будинку, торкалася покинутих речей, лишала їм частину свого минулого, створюючи картину майбутнього свого прихистку. За місяці їхніх німих розмов будинок-привид отримував нові фарби, його вікна мружилися під променями, що лоскотали їх, сидячи на підвіконні. Вони звикли до знайомо-чужої душі, яка порушила цей спокій, даруючи миті радості. Будинок-привид перетворювався на Її Дім, який починав нове життя, з оновленими фарбами та вірив, що вона тримає його руку навіть тоді, коли вітри трощать усе навколо, полишаючи по собі друзки мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475818
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.01.2014
Тихий шепіт будильника обережно стукав у двері його сну. Новий зимовий день закликав привітатися з ним та поринути у нескінчені лабіринти запланованих слів, які шукатимуть своїх адресатів, емоції, які доведеться відчути у власній душі та відкриттів, що полишать ледь вловимі для ока сліди. Вовняна ковдра зберігала тепло ночі, мовчки огортаючи тіло та душу. “Цікаво, що їй сниться? Які сновидіння панують у її зіницях? З ким веде розмови? Сперечається чи то можливо втікає від власних думок у пітьму ночі, яка змінюється світанком.” Його ніжний погляд огортав турботою худорляві, тонкі плечі, які потопали у безкраїх просторах ковдри. Витонченні тонкі пальці, які він жартома називав забутими скарбами піаніста, бо вона ніколи не погоджувалася спробувати грати на піаніно, схилилися над краєчком пухкої подушки. Усе її тіло випромінювало спокій, внутрішню гармонію та затишок. “І все ж таки хто вона?? Дівчина загадка, яку я намагаюся зрозуміти впродовж двох років. Наближаючись до можливої розв’язки ребусу вкотре розумію, що це не остання грань її душі, яка відкрилася моєму погляду. Хто ж вона…..”.
Обережними кроками, наче злодій, він наблизився до дверей, прокладаючи шлях до кухні, де в очікуванні улюбленої церемонії заварювання чекала львівська кава. Маленькі білосніжні горнятка наповнювалися п’янким кавовим океаном, який виходячи з власних берегів, полонив своїм ароматом весь простір навколо. Кавовий ранок, який вона так полюбляла і якого бракувало впродовж їхніх тижнів розлуки. Легкий цілунок зістрибнув з уст, торкаючись худенького плеча. Його долоні огорнули вранішній сон, лишаючи його лише згадкою ночі. Усміхнений, примружений сіро-зелений погляд вітався із світанком за вікном. Знайома легка усмішка майнула на устах, пригорнувши його обличчя. Вона, така близька та загадкова, тримала його долоні з теплим горнятком кави. Розмови, сміх, новий фільм чи то можливо чергова серія улюбленого серіалу, обертали стрілки годинника, наближаючи полудень. Він мовчазно сидів поруч з нею на стільці, вдаючи, що уважно слухає репліки акторів на екрані, проте думки були глухими до них. Кожна спільно прожита з нею хвилина тонкими кігтиками трималася за його роздуми. Ті ж самі очі, руки, силует, який загортався у полуденні відтінки, голос, проте єдине запитання лишалося незмінним, “Хто ж вона для мене?? Можливо друг?? Знайома?? Дівчина, яка читає мої думки по очах чи вміла акторка, яка прагне мати відданого глядача у моїй особі? Але чому я їй довіряю?? Чому…..”
Кавовий аромат танув на обличчях меблів кімнати, актори полишали свої майданчики, гублячи окремі репліки на устах двох глядачів навпроти монітору. Їх ролі на сьогоднішній день були вдало зіграні. До їх вух долинув лишень стуків зачинених дверей. Дві постаті, тримаючи долоні один одного крокували у полон міста, яке розкинуло тенета привабливих магазинних вітрин, кафе, що майоріли кольорами, веселими компаніями відвідувачів. Однак шлях тієї пари пролягав тихим закапелком, що тонкою артерією відгалужувався від гамірного центру міста. Довжелезні сходи, вузькою стрічкою пірнали у глибину підвального приміщення. Тонкі пальці манили його у незвіданий та водночас чужий світ непримітної книгарні. Височенні стелажі, заповнені книгами, десятки чи то пак сотні книг, помережаних друкованими рядками облич білосніжних сторінок, спадали водоспадом на його плечі. Мабуть це було вперше, коли відчуття захоплення у поєднанні зі здивуванням завітало у його душу. Світ чи то полон книг!!! Роками він блукав артеріями рідного міста, проте жодного разу не був у потойбіччі, що звалося книгарнею. Ховаючи погляд він спостерігав за метаморфозами, що проростали у її душі. Очі запалювалися вогнем пристрасті, долоні ніжно обіймали обгортки, всотуючи п’янкий аромат паперу. Здавалося, що її душа розквітає наче квітка під променями весняного сонця. Книги були її шаленством, у якому тонка постать розчинялася, забуваючи про проблеми, смуток, разом з ними вона плакала, раділа, прагнула жити і так само померти заради мрії книжкового персонажа. “Невже це вона?? Та, яка вечорами загорнувшись у ковдру мружить втомлені очі над книгою. Та, яка може годинами мовчати, оберігаючи мене та рятуючи від смутків. Моя розрада та мрія?? Хто ж вона….”
Зимові сутінки, озброївшись холодними вітрами виганяли перехожих з вулиць, автобусних зупинок, зваблюючи перспективою затишних осель. За плечима лишалися пройдені кроки, сказані слова, роздуми, випадково - неочікувані відкриття цього дня. Самотня душа ковдри тужливо чекала на теплі обійми двох постатей, які завершували малюнок спільно прожитого дня. Знайомі тонкі, худорляві плечі, ніжність ранку потоками розлилися у володіннях ліжка.
“Я знаю, хто ти… Моя дружина”…. Тихим шелестом ніжний цілунок спочив на худорлявому плечі, тримаючи на долонях його слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472717
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2014
За вікном минали самотні зупинки, обличчя яких були вкриті дивними написами, зневаженими та частково забутими назвами, які вже були непотрібні для більшості прохідних візитерів. Вони лишалися наодинці з власною історією, побаченими фарбами сезонів та прожитих емоцій. Щохвилини повз них пролітали сотні людських доль, облич, не лишаючи по собі жодної згадки, окрім нестерпного аромату бензину та пилу. Щодення було передбачено на десятки років. Байдужі очі зупинок потопали у зеленому наметі дерев, які лагідно колисали їх думки. Червоні, чорні, сріблясті метушливі механічні душі пролітали над застиглою маскою дороги. Чийсь погляд ковзнув по обрисам літер, які увінчували чоло придорожньої самотності. Обережні кроки, мить очікування та знайома лавка під запиленими вікнами старенького готелю автобусів. Чекання…..Крок за кроком, чорні балетки наближалися до знайомого місця, тонкі пальці тримали у своїх обіймах коричневу валізу, яка ще досі пам’ятала прожитий тиждень радості у колі тих, хто приносив у життя стільки усмішок. Поважні господарі старенького автобусного готелю, голуби, розважливо походжали вздовж дороги, нишком шукаючи нового гостя, який би віддячив би їм за гостинність. Зіниці стомлено слідкували за дивакуватими па голубів, ховалися від надокучливого сонця, що вперто шукало зустрічі із зелено-сірими фарбами ока. Все колись минає, зникає у потоках щодення, лишаючи по собі спогади у фотоальбомі душі, нічні розмови за келихом червоного вина, потоки якого розливалися тілом, віддаючи його на поталу щирості та самотності. Все минало так швидко, полишивши по собі тільки прозорі спогади, які наповнювалися фарбами, фразами та емоціями при найменшому дотику до місця їх сховку. Коричнева валіза, потерті, майже десятирічні джинси, які побачили половину Європи, біла футболка та нескінченна черга мрій. Сіро-зелені очі поверталися до світу власних проблем, пошуків, розрад та сподівань.
За вікном душі пролітало пожовкле, багряне листя, яке вкривало життя кожного тонкою ковдрою депресій, роздумів, сподівань, маленьких радощів та очікувань свята. Листя. Самотні дерева, так схожі на людей, які оминали їх, навіть не помічаючи крихких сліз роси на їхніх долонях. Усі жили власними думками. Лише диваки розкриваючи крила-обійми підхоплювали могутні тіла дерев у своїх обіймах, шукаючи рівноваги та наснаги своїх життів. Ранок вмивався росою, смакуючи новоденними емоціями, які вирували перед його поглядом, спостерігав за новими самогубцями, що стрімголов кидалися у багаття двірників, уникаючи вироку бути розтоптаними чиїмось черевиками, інші покірно лежали на тротуарах, поринаючи в осінню кому, свято вірячи у потойбічне життя. Все поволі завмирало. Ранок втомившись від споглядання, ліниво попрямував до берега річки, де присівши на краю, задрімав під спів хвиль. Полудень, незмінний продовжувач традицій ранку, тихенько вкрив стомлене тіло товариша, вирушив у подорож осіннім містом, очікуючи на зустріч зі своїм знайомим, вечором. Вони ніколи не могли дійти згоди, щоразу при зустрічі сперечалися, сварилися і вкотре не дійшовши згоди, зникали у різних напрямках, полишивши місце для заспаного ранку. Вони не встигли побачити зустріч двох душ, які радісно обнімалися, тамуючи крики двох друзів своїм щедрим сміхом. Вони не встигли почути розмову двох душ, які нарешті були так близько.
Прохолодні пальці річки торкнулися зіниць ранку, він поволі, неохоче відкривав душу для нового дня. Звичайний, банальний день, який нічим не відрізнятиметься від попереднього. Ранок ліниво проходжав коридорами вулиць, зазирав до запилених вікон. Ті ж самі обличчя, емоції…. Нічого не змінилося відучора. Але його погляд прикувало одне з прочинених вікон. Він обережно ступив на підвіконня, завмерши за крок від тонкої фіранки. Тихий шелест мережива, снігові водоспади сукні, лабіринти стрічок, які огортали витончений стан, тонкі білосніжні підбори. Перед ранком поставала витончена постать у полоні щастя. Його холодні долоні торкнулися плеча, завмерши в очікуванні. Секунди очікування здавалися вічністю. Ледь вловимий оберт, тонкі риси обличчя, яке світилося щастям. Щастям, яке так довго шукало свою обраницю з сіро-зеленими очима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455886
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.10.2013
Шалений крик відчаю розтинав груди жовтневої ночі. Земля завмерла, прислухаючись до відчаю, що виринав з відкритих уст стомлених вікон та балконів. Тиха постать тремтіла, ухиляючись від потоку пожовклого листя, що спадало до її ніг, встеляючи холодну підлогу балкону. Уривки крику перетворювалися на хрипи, переливаючись у шепіт, зникали у закапелках горла, трансформуючи вечірню виставу на німе кіно. Її душа хотіла звільнитися з власноруч збудованої в’язниці свого тіла. Голос крику перетворювався на виття загубленої душі, яка осліпла, шукаючи світло лабіринтів артерій та зіниць. Виття втоми та друзки нервів. Тиха постать повільно ступала по гострим, колючих уламках розтрощеного терпіння та сили волі, що встеляли підлогу, ніжно-тремтливо пестячи шкіру рук та ніг.
“Ти-егоїстка, зверхня та самозакохана істота!!”. Ці слова хвилями крокували думками, лишаючи по собі сліди брудних, стоптаних чобіт емоцій. Черстві підошви витирали свої обличчя шовковими рушниками стомленого чварами серця дівчини. Її очі поволі вицвітали, марно шукаючи зірок на нічому небі, яке ховалося під теплою ковдрою останніх теплих днів жовтня. Егоїстка… Шматок черствого тіла….Живеш, дихаєш, намагаєшся усвідомити власне місце чи то призначення у цьому світі, проте всі спроби перевтілювалися на попіл. Роками вона дивилася на світ скаліченими очима, мріяла побачити кожну рису обличчя оточуючих, не втрачаючи рівновагу власної душі. Відкривала душу, боролася з привидами минулого і жила почуттями інших. Кожне сказане слово, прожитий день, випадкові перехожі полишали свої ледь вловимі відбитки пальців на зіницях. Дійові особи щодення з’являлися на сторінках її днів, присідали на краєчку душі, звісивши ноги у прірву сіро-зеленого серця. Однак ніхто навіть не здогадувався, що встеляло глибини серця. “Ти!! Ти!! Егоїстка…..” Ледь вловимі звуки долинали до вух тимчасових відвідувачів. Їм здавалося, що хтось звертався до них з довжелезними монологами пітьми, проте оповідачі були щоразу інші, але слова лишалися незмінними. “Егоїстка…Самозакохана іс….”.
Але того вечора вона зламалася, як крихка дитяча іграшка. Щось тихо хруснуло, лишаючи по собі тоненьку зморшку на устах. Ледь вловима тріщина-стрічка розтинала анемічні уста. Квола, зношена роками усмішка втратила свій термін придатності, сподіваючись на гарантійне відновлення. Лахміття, яке ще колись було одягом, вицвілі фарби очей, розтріпане волосся і тріснута усмішка. Сіро-зелена душа жебракувала у пошуках розуміння та підтримки. Десятки облич-масок проходили повз розтріпану постать, яка викликала лише співчуття, дехто відверто гидував її обвітреним, стомленим обличчям, інші усміхалися, вказуючи пальцем на неї. Втома, розчарування сиділи на тонких плечах. Усе чомусь виходило не так, розуміння перетворювалося на обман, співчуття на зверхність. Здавалося, що увесь світ впав до ніг, розбиваючись на друзки. Єдиним притулком став холодний балкон, який втілював усю силу самотності тихої постаті, з глибини душі якої виривалося шалене виття болю. Термін придатності сіро-зеленої душі завершився. Чомусь тільки ніхто не виявляв бажання хоч спробувати налагодити плин щодення розчарованої душі.
Знову з’являлися нові візитери душі, сиділи на краю серця, полишаючи по собі самотність. Одні хитали головою, пошепки молилися, зітхали, зникаючи безвісти. Лише одна дивна постать продовжувала сидіти котрий день на краю сіро-зеленого серця. Тиха постать ніколи не бачила його очей чи обличчя, лише чула незнайомий голос, який промовляв у темряві. “Тримайте мою руку!! Я не дам Вам перейти межу нервового зриву…Відпочиньте моя люба….. Все буде добре….”. Його слова розпалювали кволий вогонь надії, який можливо з часом перетвориться на багаття, що спопелятиме зневіру, розчарування та страх. Знайома душа незнайомця зважилася змінити термін придатності сіро-зеленої душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452592
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.10.2013
Лише один крок. Так мало, проте водночас багато може втілитися у ньому. Рівний подих, кошлаті думки, вицвілі очі, сповнені прочитаних рядків. Його душа стояла за крок від прірви власного життя.
Звичні, незмінні дні….. Що лишається для душі у потоці календарних хвиль? До чого варто прагнути, аби віднайти спокій, відповіді на вперті запитання? Усе лишалося без змін… Дощові ранки, недописані листи, скалічені слова, що лишалися візерунком крапок у кінці речення.
За його плечима зосталися роки сповнені різних відтінків, загублені адреси та адресанти, почуті у слухавці голоси, довгі, стомлені ланцюги очікувальних гудків і зрештою несподіваний дзвінок, якого напевно ніхто не чекав, здивовано здіймаючи брови у захваті неочікуваності. Блукаючи у натовпі імен, псевдонімів та образів, він натрапив на душу, яка проживала власне життя в оболонках вибудованих слів, які утворювали союз із почуттями. Вона ніколи не прагнула бути відомою, потопати у хвилях захвату. Просила лишень краплину щастя, розуміння та самотності серед людей. Почувши стукіт у двері життя, душа загорнувшись у теплу ковдру роздумів, зробила крок до зачинених дверей світу. Цікаво, звідки виникає довіра до нових очей, які пильно вдивляються у душу крізь прочитані рядки? Чи то чергове мрійливе бажання не відчувати омани довірливого серця? Душа наблизилася до краю прірви чужого відчаю.
Їхні душі розмовляли пошепки кожного вечора. Вона закривала очі, згадуючи отримані рядки, почуті слова, настрої, що малювали палітру уривчастих телефонних сповідей. Стомлені виром прожитого дня, очі пірнали у глибини осіннього сну, лишаючи на устах короткі фрази, чоло яких огортали чорні горошини крапок. Її душа знала, що наступний дощовий ранок огорне долоні теплом пухкої ковдри, тихим, примруженим муркотінням волохатого, вусатого чуда, кладучи на край подушки нового листа. Його ж думки блукали довгими, заплутаними лабіринтами вечірнього безсоння у пошуках потрібних слів, які наступного ранку бачили б посмішку тієї, яка нині була добровільною полонянкою сну. Дощові, сірі ранки всотувалися у тонкі пори його шкіри, проникаючи все ближче до серця, шепочучи сумніви, вагання та розгубленість, що здіймали голову у розбурханій душі. Дивним чином світ почав шалено обертатися навколо, чуже життя, доля чомусь полонили думки, не полишаючи власне на самоті з роздумами. Душа загорнена у теплу ковдру роздумів поволі, кволими кроками проходила коридорами його щодення. Думки відчували тепло її тонких пальців, стомлений погляд, ледь вловимий настрій розгубленості та спантеличеності. Для нього вона втратила власне ім’я, лишившись тією, яка відчинила двері відчаю. День квапливо зникав у завісах вечора, згодом у спокусливих шатах його супутниці ночі, крадучи хвилини спокою та очікування відповіді. Очі вкотре перечитували зливи листів-сповідей її життя, знову дивуючись тому, як швидко кожне слово розчинялося у його зіницях.
- Щось має змінитися! Ми неодмінно повинні знайти відповіді на питання, які гронами сміття оточують щодення. Чому раніше душа мовчала? Чого чекала, невже її? І чому ж саме зараз? Коли не можу зібрати мозаїку свого існування, коли думки спали, припорошені пилом непотрібності? Нестримний, істеричний танок роздумів розривав ще одну його практично безсонну ніч, лишаючи по собі лист з безліччю недописаних, хаотичних речень, у лабіринті яких наступного дня блукатиме чужа душа.
Їхні душі зустрілися випадково у потоці вихованих, вибудованих слів, перетворивши листи на море запитань без відповідей, які сиділи на стільцях довкола душі, пильно вдивляючись в очі навпроти, в очікуванні відповіді. Він намагався порозумітися із власними думками, вона прагнула впорядкувати правильний хаос його слів. Він стояв на краю власного відчаю, не знаючи того, що за плечима лишався погляд, який вірив у його душу.
Двері відчаю зачинилися з тихим хрипом, залишивши позаду дві душі, які проживали власні дні на відстані прочитаних, недописаних речень, в очікувані повернення запитань, які стрімголов кинулися за край відчаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449997
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.09.2013
Захриплий голос старого дерев’яного стільця доповнював втомлену усмішку фарбованих стін. Фіранки метеликами кружляли у танку свого мережива, не помічаючи насуплені погляди віконець, які чомусь саме сьогодні мали похмурий настрій. Осінній день кволими, втомленими кроками прогулювався кімнатою, намагаючись обійняти пилинки, які ховалися від нього у шпаринах флегматичних меблів. Порухи кімнатних персонажів сповільнювалися теплими хвилями, що долинали з-за спин мережаних, місцями подірявлених фіранок. Стілець мовчазно сварився зі своєю гостею, яка пообіцявши незабаром зникнути, затишно вмостилася на його долонях. Ще одна обіцянка лишилася пустим звуком, який розчинився у подихах вітру. Розчарування…. Проте він був не єдиним, хто того ранку став жертвою примарних обіцянок.
Зіниці блідого, з ледь вловимим анемічним відтінком паперу ледь стримували солоні краплі, які руйнували греблі стриманості. Шалена втома вмостилася на його руках. Він спрагло чекав на закінчення одвічних тортур чужими словами, емоціями, болем, що застигли на обличчі. Мить звільнення від ланцюгів мовчання видавалася такою примарною та недосяжною.
“Сьогодні знову між нами відстань, кроки довжиною у тижні. За вікном починається перший листопад, змучене листя шукає свого притулку, втрачених друзів у вихорах вітру. А я шукаю тебе…. За вікном блукає тиха, закохана осінь, сповнена бажань та нездійснених мрій. Її самотній силует промайнув повз моє вікно. Шкода, але вона втрачає свої фарби, тонку межу печалі й радості, її очі сповнені гіркого суму. Усі свої усмішки, красу та вічний спокій вона поклала до його ніг. Усе лише для нього, Неба. Саме воно було тим таємничим злодієм осінньої душі. Витончена постать Осені мрійливо дивиться у височінь, бажаючи побачити такі до болю знайомі очі, які кожного разу видавалися щирішими. Щоразу її погляд сповнюється радістю, яка згодом зникає у найпотаємніших закутках закоханого серця і тиха, журлива печаль займає її місце. Душа Осені спокутує свою відстань шаленими зливами.”
“Ти відчуваєш цей підступний холод, який вперто проникає у кожну шпарину природи. Його гіпнотичний погляд, вишуканий шарм вводять в оману, зваблюючи білосніжними простирадлами, ковдрами. Однак ніхто не здогадується, яке морозне тепло їх очікує. Ця білосніжна пана Зима, яка не визнає заперечень та відмов. Один лиш погляд сковує тебе на довгі тижні, місяці. Можливо це якраз те, що мені потрібно? Поринути у сон, приспати шалені багряні потоки свого тіла, очікуючи на тебе?? Душа завмре, застигне у тенетах очікування твого ніжного погляду. Проте ти знову так далеко…..”
“Ти є на відстані подиху Весни. Її душа вдягається у шати зелених лугів, прикрашаючи довгі пасма кольоровими квітковими візерунками, розмальовує душу веселкою і плаче тихими дощами. Шукає ніжності у покинутих розтоплених душах снігових заметів. Кволі, тендітні мрії пролісків обережно простягали долоні теплу та світлу. Їх душі грілися під сонячними зайчиками, що стрибали на краплинах роси. Весна……Я так хочу жити її надіями, вірою!! Проте й вона не може скоротити відстань поміж нами. Її тендітні пальці не здатні розламати кайдани часу, зобов’язань, принципів та очікувань. Для неї це занадто складно. ”
“Ти так далеко…. Чому твої очі не відчувають мого подиху на щоці, чому закриваючись вони не чують мого дихання?! Чому!!! Спливають дні, змінюються настрої погоди. Вона сьогодні вередує, кривить уста, закриває вуха, не бажаючи слухати мене. Все навколо перетворюється на хаос почуттів, лишаючи по собі лиш згарища очікувань. Тепло попелу гріє лише землю, моя ж душа поволі вкривається інеєм чекання. Лиш невідомо скільки мені відведено часу, аби дістатися межі чекання. Шалене, пристрасне сонце голубить все навколо, цілує ніжними устами, лишаючи лиш ледь відчутні дотики уст. Проте твої уста мовчать, сповиті чеканням. Лишень закрий очі і відчуєш ніжний дотик моїх рук, які голублять твої поцілунки….. І знову ти далеко…І знову……. ”
Тихі сльози спадали на листки, які ховалися під долонями. Їх душі рвали на клапті зухвалу буденність, яка мовчки спостерігала за порухами тонкої руки, яка холерично вимальовувала слова на папері. Увесь кімнатний простір був глядачем її тріумфу. Лише неквапливі кроки, долинаючи з-за дверей порушували цю виставу.
- Ми прожили свої чотири пори очікування. Здолали місяці відстаней, що пролягли між нами і зрештою отримали право бути щасливими на відстані подиху. Скажи лише одне, чи згодна ти відчути щастя, усміхатися та спалити ці мости відстані? Ми прожили своє чекання!! Такі знайомі, рідні долоні огортали плечі тонкої постаті. Шалений вітер жбурнув помережені рядками листи у вікно, лишаючи за своєю спиною дві закохані усмішки, що отримали своє право на щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444931
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.08.2013
Квапливі кроки відлунням розкидалися вузькою вулицею, витончені жіночі черевики потопали у багнюці, яка морем простягалася під ногами. Кожен новий порух ноги зустрічав опір природи, яка намагалася зупинити постать загорнуту у чорний плащ від подальшої подорожі. Проте всі зусилля виявилися марними, впертість та наполегливість оскалювали гострі леза своїх душ. Ніхто і ніщо не могло зупинити цієї подорожі, навіть злива, яка зібравши усю свою тисячолітню злість заливала вулиці по самі вінця. Бруд… Довга сукня схована під покровом плащу здалася на милість долі, змирившись із багнюкою, яка вкривала її обличчя. Мабуть власниці було байдуже до зливи, бруду та вітрюгану, який несамовито кричав у рупор своєї могутності. Все лишилося поза поглядом дівчини, яка стрімголов мчала вздовж згорбленої вулиці. Краплі дощу наввипередки бігли по щокам, ноги відмовлялися йти далі, благаючи про помилування. Поодинокі перехожі, привидами виникаючи із темряви, хаотично проминали перед очима, приховуючи своє дезертирство з-під зливи. Їм було байдуже до дивної, брудної дівчини з валізою у руках, для них вона була черговим персонажем по дорозі додому. За рогом будинку завиднівся довга канава, яка магнітом притягувала володарку величезної валізи. І ось вона стоїть на краю слизької, мокрої багнистої канави, яка ховає від незваної гості свої скарби. - Ні!! Не віддам!! То тільки для мене!!! Тобі воно не принесе щастя, це твоє прокляття на усе життя! Це буде твій хрест або ж дарунок. Лиш твої руки знатимуть про правильність вибору, - кричала канава перекрикуючи потоки зливи та баси грому. Але дівчина не чула вже нічого. Її тонкі, тендітні, сильні пальці виривали шматки глини зі стін канави, ховаючи їх в обіймах своєї валізи. Порух рук, крик відчаю і втоми…Ніхто не насмілювався пожаліти її душу, допомогти полегшити тягар усього життя. Для неї існувала тільки глина, все решта перетворювалося на фантоми, які були зайвими для душі, що горіла у полум’ї знавіснілих образів її уяви.
Холодні стіни будинків, сходи дрімали у вологих обіймах вітру, що кульгав набережною Сени у пошуках притулку від зливи. Дерев’яна підлога, відмираюча усмішка лампи на столі і божевілля, полонене бажанням творити. Дошка, увінчана металевим каркасом жадібно впивалася поглядом у руки, які загортали його у шовки холодної, мокрої глини. Прохолода глини поволі втамовувала спрагу металевої душі, готуючи до зустрічі зі стеками, що обережно розтинали глиняну шкіру, лишаючи по собі вигини, обриси, а згодом і силует. Ніжні пальці дівчини пестили кожен сантиметр, відчуваючи як під долонями розливається тепло власної душі, народжуючи свою мрію, застиглу у глині. Ледь вловимі для ока обриси високого чола втоплені у потоках кучерів, завмерле запитання на устах та очах. Той сум, печаль, несказане кохання лишилося у них, ніхто не має право знати про нього, навіть та, яка творить це обличчя. Рух за рухом, погляд, шал… Усе увірвалося у спокій ночі шаленим танком. Руки обережно віддалялися від холодних зіниць, які пильно вдивлялися у спустошене молоде обличчя. Глина панувала у цьому хаосі бажань, натхнення, сукні, сп’янілих очах дівчини. Душа горіла у полум’ї страху, невпевненості із легким відтінком впертості. Тіло овіяне глиною було пустелею, спаленою зрадою, нахабством, недовірою. Холод як злодій проникав у закутки майстерні, тримаючи за собою холодну руку води, яка своєю величчю заповнювала пустку навколо. Сена зверхньо вдивлялася у зачиненні віконниці Сен-Дені, жителі якого поспіхом втікали від спраглих обіймів ріки. Єдина душа, сп’яніла від власного шалу та алкоголю безсвідомо обіймала холодну глину.
Оголені дерева хиталися у вирі вітрюгана, їх обличчя вмивалися дрібним дощем. Щем, біль застигли у погляді, який плентався за каретою із гратами на вікнах. Дерев’яна в’язниця прямувала до притулку Мондеверг, заарештовуючи душу Каміли Клодель на довгі 30 років. Її душа лишилася у глині, в очікувані на визнання.
*Каміла Розалі Клодель — відома французька скульпторка реалістичного напрямку. Член журі Національного товариства мистецтв (1893–1899 роки). З 10 березня 1913 р. на 30 довгих років Клодель замкнули в притулку для божевільних, де вона і померла. Вона була найвідомішою та найталановитішою ученицею Родена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436604
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.07.2013
Мрія задумавшись сиділа на підвіконні, пильно вдивляючись у сутінки, які ліниво відкривали двері буденного літнього вечора. Очевидне повторення вже прожитих літніх, осінніх та зимових вечорів, кожен з яких мав присмак очікування. На що може чекати мрія?? Вона самодостатня, сильна та вільна душа, яка не потребує жодних обіцянок, очікувань та розчарувань. У неї є імунітет до сірих буднів, які поглинають сонце над головою кожного, хто насмілився розправити крила, обриваючи ледь вловимий промінь, який втримує від легкості власного тіла. Мабуть тільки мрія може літати у небесах, лишаючи сумні погляди на спинах перехожих, крила яких обпалені втомою, ліню чи наївною байдужістю. Сьогодні вона була на самоті. Думки крадькома заварювали чай у чудернацьких кольорових горнятках у сутінках кухні, шепотіли, сміялися та малювали картинки майбутніх пригод. Руки годинника застигли в очікувані чиїхось дотиків. Стіни поринали у легку дрімоту, гойдаючись під мелодії, які долинали з уст старенького радіо на стіні. І все навколо було огорнуте прозорими тенетами очікування.
Дні, тижні вщерть наповнювалися безмежним відчуттям чекання. Здавалося, що варто лише закрити очі і день до якого прагнула наблизитися мрія простягне свою руку. Терпіння… Його так бракувало у хвилини очікування!!!! І ще три доби ….. Сьогодні із шафи визирнула валіза, намагаючись непомітно порахувати гостей, які завітали, щоб поглянути на її феєричну появу. Ще мить!! Чекайте!! І ось нарешті вона, пані Валіза у всій своїй величі. Її шати присипані легкими пилом, обличчя вкрите легкими зморшками і тіло заніміле від довгого забуття у казематах шафи. Але вона жива….Відзавтра у неї з’являться супутники, які доповнять її повернення із забуття. Дві доби… Лиш декілька годин відгороджували мрію від бажаного втілення власного чекання….
Підвіконня лишилося самотнім, його гостя, яка так довго навідувала його зникла. Тепер воно дивилося у вічі власній самотності. А його мрія була далеко. Її кроки малювали візерунок на вулицях міста, яке було схоже на Вавилон. Місто, куди збіглися люди практично усіх національностей, мов та віросповідань . Вир незрозумілих слів, поглядів, усмішок, жестів, вигуків. Будинки застигли у власній величі, зберігаючи таємниці мешканців, їх розмови та історії життя. Тут усе було чужим. Вулиці, будинки, слова, люди. Страшно… Мрія проходила крізь потоки людей, які жадібно ловили кожен її погляд, хтось гамірно штовхав плечі, силуючись протиснутися крізь стіну людей. Усі були незнайомцями один для одного, випадкові погляди та жести. Єдиним її супутником було очікування. Воно крокувало поряд з нею, мовчазно тримаючи за руку.
Очікування!!!! Воно ставало нестерпним, з кожним кроком все болючіше врізаючись у думки. Панорами прочитаних слів, обіцянки та пусті слова. У кожному обличчі вона шукала знайомий погляд. Задуманий, прохолодний, з легким відтінком зверхності. Сотні зіниць, тонких відтінків у поглядах, проте кожен з них був чужий. Все виявилося марним, легким пилом здійнялося у небо, не полишаючи по собі жодного сліду. Все минає, лишається тільки розчарування. Усі його сказані слова…. Що це було?! Лише гра… Обман…..Колись її душа блукала вулицями вкритими бруківкою, очікуючи на його погляд. Тепер вона заблукала на перехрестях Амстердаму.
Deja Vu….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436409
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.07.2013
Погода манірно скривила уста, вдивляючись у своє відображення у чистих вітринах. Тендітна, витончена дівчина посміхалася їй у відповідь, в очікуванні отримати комплімент від випадкових перехожих. Її каштанове волосся куйовдилося вітром, вії здіймалися до неба і на устах застигла мелодія, яка не лишала у спокої вже котрий день. Сьогодні вона була шатенкою з розкішним потоком волосся, проте хто-зна, які відтінки виграватимуть на ньому наступного дня. Можливо завтра буде блондинкою чи то розфарбує волосся у веселкові відтінки, аби змусити оточуючих захоплюватися чи то кепкувати з такої витівки. Можливо…Настрій душі змінювався з кожним подихом міста, яке розгорнуло свої тенета перед мурахами-людьми, які курсували вздовж довгих ліній вулиць, закапелків та перехресть. Легкі кроки, тонка сукенка, що здавалася майже невагомою, бежеві сандалі з чудернацькими візерунками доповнювали образ дівчини. Вітрини, літні кафе, які владно хизувалися плетеними столиками на вузьких вулицях, зваблювали тонкими ароматами кави, тістечок, галантно пропонуючи м’якенькі стільчики своїм відвідувачам. Сьогодні витончена дівчина з мінливим настроєм блукала містом, лишаючи за своїми ніжними плечима захоплені погляди поспішаючих людей-мурах. Тиха вузька вулиця змінювалася гамірною площею, яка вміщувала феєрію людей, які намагалася зрозуміти один одного у різнобарвному мовному хаосі.
- Перепрошую!! Я ненароком!! Я Вас не помітила! Замилувалася парою голубів, які грілися на тому чудернацькому ліхтарі! Крокуючи гамірною вулицею, душа з каштановим волоссям наштовхнулася на дівчину, яка здавалося чекала на когось. Обернувшись вона побачила тонку постать, яка дивилася не неї сіро-зеленим поглядом. – Все добре!! Не вибачайтесь! Я теж не помітила Вас, а голуби варті, аби помилуватися їх безтурботністю. Мабуть цього варто повчитися нам, людям, вміти відпочивати душею, вловлюючи клаптики щоденних радощів. Легка, невагома сукенка зникла у натовпі перехожих, полишивши відчуття очікування когось на тому місці, де вони щойно зустрілися.
“Цікава дівчина, така сонячна і світла…..” Промайнула думка у погляді сіро-зелених очей, які лишилися біля невеличкого магазинчику, що примостився навпочіпки на розі вулиці. Хвилини поволі, ліниво зістрибували з обличчя годинника, місто насуплено дивилося на самотню постать, очікуючи на продовження розпочатого очікування.
- Привіт! Давно чекаєш на мене? Вибач, я трохи спізнився! Проте ти мене дочекалася, це приємно! Дякую!! За спиною м’яко розливався чийсь голос, який вона стільки разів намагалася уявити. Здавалося, що секунди завмерли у довгому стрибку над прірвою очікування, стримуючи рухи тіла. Порух очей… Плечі повільно обернулися обличчям до голосу, який лунав на відстані мізерного кроку від них. Сіро-зелені очі зустріли його… Потік, вир прочитаних рядків, розмов у повідомленнях шаленою хвилею здійнялися над головою, розбиваючись на друзки спадали із зіниць. Слова підступно зупинилися на половині пройденого шляху до своєї появи перед усім світом. Ще крок!! І очікування буде переможене!! Ще тільки крок!
- Привіт!! Я не сумувала, очікуючи на тебе, все добре! Приємно бачити твою посмішку, чути голос, який мені здавався дещо іншим. Проте ти тут, то може розпочнемо обіцяні шоколадні канікули?
Тихий трем сповнював сіро-зелену душу. Очікування вбиває мить, коли те, що так довго не міг побачити поставало перед очима, втілене у відтінках голосу, барвах міста, усмішки та погляді. Шоколадні канікули….. Плетені столики, чай з цукерками П’єра Марколіні та тістечками Wittamer…..Уроки створення шоколаду….. І розмова…. Слова.. Фрази…. Несказані емоції написаних рядків….. Заворожений сіро-зелений погляд, який так довго чекав на цю мить…..
“Привіт!! Радий тебе бачити!!” У вухах пролунав тихий мотив отриманого повідомлення віртуального чату. Повіки здригнулися, лякаючи зіниці, перед якими постав холодний, самотній монітор.
Мрія… яка стоїть на межі власного втілення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428037
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2013
Карантин розрахований на тиждень дивним чином перетворився на цілий місяць. Ніколи не могла подумати, що лікування душевних порізів може одягнутися у в’язаний светр із задовгими рукавами, довжину яких маєш корегувати, розпускаючи щоразу все нові рядки ниток. Поволі светр, який отримував свою звичну, буденну форму перетворювався на другу шкіру, яка ніжилася під кволими променями зціленої душі. Книги… Музика…. Слова… Мовчання… Вірші… Роздуми… Перелік безтілесно-матеріальних гостей мого періоду карантину можна продовжувати досить довго. Подекуди важко було вловити їх імена, коли безликі обличчя прошмигували повз мої зіниці, шарпаючи залишки надії. Алергія на людей та загострення зневіри продовжувалися. Холерична картина душевного захворювання доповнилася дощами за вікном, коли йдучи додому обличчя вмивалося холодними потоками, джинси ставали важчими від самотніх крапель, все дужче притягуючи тонке тіло до землі, так ніби хотіли схилити коліна у покірній згоді перед обличчям долі. Люди, слова яких я жадібно всотувала щоденно перетворилися на тіні спогадів, які лишають по собі усмішки, тихий сум та оманливу надію. Можливо варто розфарбувати цю надію у весняно-літні фарби, повернути її у свій світ сірості, алергії, яка викликає краплини на очах та тремтіння анемічних рук. Ніхто нікуди не зникає, не стирається помахом часу і не втрачається через банальні періоди загострення хронічної душевної втоми. Все лишається на своїх місцях, змінюються тільки час, відстані між душами та відтінки. Проте карантин поволі починав себе вичерпувати. Одужання було на ганку моєї душі…
Одужання….. Вчора посміхалася, дихала вільними думками та літала у снах. Сьогодні червоні змії-артерії звивалися на полотні зіниць, впиваючись тонкими іклами у тонкі вії, балансуючи у потоках солоних горошин. Нещодавно тримала сірі хмари на долонях, змиваючи з них зашкарублий наліт самотності, егоїзму з ледь вловимими для очей плямами від образ. Нині мої груди роздирає кашель. Шалений…… Нестримний… Нахабний…. Його руки роздирали на шматки кожну клітину. Хрипи моїх спогадів. Вони виривалися назовні, прагнучи нагадати про своє існування. Сьогодні кашель-спогад повернувся, улесливо посміхаючись, приховуючи істинний сенс свого раптового повернення. Після мого приїзду з міста, яке ховається у шатах бруківки, голос душі почав хрипнути від болю, розчарування та зневіри. Віра, яка жила на перехрестях думок, втратила свій орієнтир, заплуталася у закапелках і налякано забилася у куток старого подвір’я, ховаючи обличчя у стертих долонях. Куди йти далі? Вірити? Боятися людей та їх слів? Перетворитися на наївну діряву істоту, яка пропускає крізь щілини душі сказані слова, прожиті і емоції? У той момент моя душа була суцільною прірвою, у якій зникали почуті слова, прожиті без емоційно-безликі дні, які стрімголов потопали у темряві. На краю бездонної темряви стійко лишилися стояти втома, егоїзм та розпатлане серце. Ним погралися, висміяли та забули у пилі буденного життя. Проте чомусь згодом згадали, що десь там у пилу, бруді та брехні було щось загублено. Проте що?? Думки намагалися пригадати, що ж таке дрібне лишилося саме там…. З часом кроки віднайшли той прихисток загубленої дрібниці, однак надто пізно схаменулися. Проте…. Навіть така дрібниця як чиєсь серце може реінкарнуватися , отримуючи квиток у нове життя.
Цікаво, чого ж очікують від мого оновленого серця?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427140
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.05.2013
Мені сьогодні поставили діагноз… Зневіра та розчарування в оточуючих. Звучить дивно, проте навіть такі хвороби можуть існувати у людських душах. Якщо перша хвороба тільки починає загострюватися, то друга - трансформувалася у хронічний стан. Жодні мутації почуттів не минають без ускладнень, які проявляють себе у сльозах, мовчанні та пустельних поглядах зіниць свого власника. Усі симптоми вдало пасують нині моїй душі, яка зрештою визнала, що переходить з категорії «біла ворона» у розділ «хворий». Мабуть першою ознакою на покращення душевного здоров’я є факт визнання того, що вірус таки вразив практично кожну клітину душі. Цікаво, чи є лікарі для душі?? Чи навчають десь зцілювати від болю, страху та зневіри?? І чи припустимо самолікування у таких випадках? Запитання.. Запитання.. А де ж відповіді?? Де вони?? Хто-небудь чує мій німий крик? Допоможіть!!!
У відповідь мовчання… Ніхто не зважується лікувати чужу душу, боячись потрапити у полон її болю, сприйняти все надто близько та співпереживати. Це не егоїзм і не страх підхопити вірус розчарувань. Все цілком закономірно, інколи не вистачає тепла, аби віддати частку турботи незнайомій людині чи навіть вислухати. Це називається життям та буденністю. Тому можливо варто спробувати самолікування? Напевне гірше не буде, а якщо з’являться ускладнення, то принаймні буде відомо, хто винен у цьому.
Припустимо, що семи днів буде достатньо, аби відчути покращення, або хоча б почати усміхатися. Отже тиждень….
День перший. Терапія віршами. Як виявилося є люди, які читають чужі душі між прочитаними рядками. Таких людей я називаю «світлими душами», вони не вимагають натомість аплодисментів, феєричного захвату. Їх руки випромінюють тепло, яке лишається у написаних рядках. Спокій, затишок панує у хвилини знайомства з віршованими рядками. Питання, які голками впиваються у мої думки, паралельно існують у їхніх душах, даючи можливість віднайти того, хто не належить до сірого натовпу.
День другий. Музика!!! Потоки, зливи та повені музики!!! Нехай вона гримить, вирує, трощить усе навколо своїми хвилями, тільки не зупинялася б!! Поринь у вир шалу, тримаючи за руку Фреді, який віднайшов спокій своєї душі. Відчуй ритм крові у венах, яка стрімкими потоками розливається, виходить з берегів артерій та капілярів, випускаючи на волю страх і сльози. Дихай музикою!!
День третій. Папір… Букви… Шелест… Це все книги. Тихенько присісти на підлозі у затишній компанії кави з печивом, тримаючи на колінах книгу. Німий співрозмовник душ, який відгукується багатоголоссям персонажів на кожен погляд, який крокує рядками. Тиша і діалог власної душі з емоціями автора… Це все, що потрібно на сьогодні, все решта лишається поза поглядом душі.
День четвертий. Відірватися від землі. Скажете неможливо?! Аж ніяк!! Підбори… Маленька дрібниця, яка дозволяє відчути свободу власних кроків, які розкидають свої крила, всотуючи легкість та невагомість власної душі. З кожним першим кроком відчувається біль, адже розкіш підборів підвладна не кожному. Проте частина шляху до бажаного одужання буде пройдена, тому варто спробувати позбутися страху та зробити крок у земну невагомість.
День п’ятий. Сонце і мовчання. Бувають моменти, коли хочеться говорити, викинути усі слова, що накопичилися у душі, перетворившись на мотлох і звільнити місце для нових роздумів. Але кожного разу зважуючись на таке генеральне прибирання душі, щоразу виникають сумніви, чи варто відправляти щось на смітник. А може варто ще лишити це, можливо знадобиться?? Знову вагання та сумніви!! Смітник! І все! Душа потребує простору від зайвих слів.
День шостий. День самотності у супроводі німих друзів. Скажете таких не існує, проте можу заперечити, вони поряд з нами, блукають вулицями, дивляться в наші очі, шукаючи в них співчуття та допомоги. А є ті, які сидіть на колінах, тихенько наспівуючи свою колискову. Вони гарні слухачі, ніколи не зрадять почутих секретів, не жалітимуть, не осудять, не залишать на самоті. Їм потрібна тільки турбота, а не те, скільки у вас грошей чи яку маєте роботу, вони чисті душі.
День сьомий. Знайти своє кольорове відображення у дзеркалі. Впродовж тижнів тільки тінь з великими сумними очима і тонкими анемічними пальцями тремтіла від сліз навпроти. Жодних емоцій, думок та фарб. Фарби та пензлик!! Відтінки усмішки, тони настрою, які змінюються від пастельних до імпресіоністичних і вибухають сюрреалістичними фінальними штрихами. Образ завершено!! Обличчя забуло, як то воно посміхатися. Важко, боляче, проте необхідно. Біль мине, забудеться, бруд змиється з душі, яка заграє веселковими фарбами.
Самолікування може бути шкідливими для здоров’я, проте не варто сприймати ці слова як догму. Варто спробувати, ризикнути і довести собі, що душа жива, дихає, в очікуванні на власне одужання. Сьогодні день перший.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420119
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.04.2013
Сонце…. Його так бракує душі та тілу, коли хочеться йти вузькими пильними дорогами, слухаючи рев машин, які пролітаючи повз, лишають тонку пелену пилу на зіницях. Втома… Весняна…. Втома четверга, коли чекаєш на п’ятницю і вже заздалегідь ненавидиш неділю, що підступно поступається місцем понеділку та черговому хаосу навколо. Втома…. Чергова тавтологія щоденної рутини та повторюваного ритму, який поволі забирає усі фарби зіниць. Тонкі штрихи слабкості, невпевненості та очікувань прорізаються тендітними зморшками на обличчі. Запилені душі проходили вздовж дороги, спостерігаючи за вітром, який грався з дитячими віями, колисав їх кучерики та тихенько посміхався. Знайомі картоні та цегляні коробки-будинки навколо змінювали одна одну, мружачи очі-вікна, які кліпали вологими від диму повіками. Сходи мчали вгору, лишаючи за плечима шум ліфту, який поволі, манірно плентався між поверхами. Поворот ключа і…..
Тиша…. Вона вкотре зустрічала мої очі, насмішкувато очікуючи на реакцію моєї душі. Ключі на полиці, чоботи у своєму куточку, повільні кроки до власного квадратика життя. Все…. Сьогодні хочу самотності, віршів того витонченого та елегантного знавця душ, який своїми словами пробуджує жагу до життя, нового подиху та сили боротися за індивідуальне виживання. Кожен з нас пише свою історію, добирає фарби, відтінки, які пасуватимуть душі. А моя мовчить…. Їй байдуже до оточуючих, вони перетворилися на бліді постаті, які з кожним днем стають прозорішими, ледь вловимими для ока, а тим більше для душі. Роками намагалася зберегти кольори своєї душі, боронячи їх від пекучих докорів, спопеляючих ненависних поглядів та стихійних потоків лестощів. Досить!!! Душа кричить, хрипить, підспівуючи холеричному Фреді, який заявляв, що хоче все і саме зараз. Я не хочу існувати в оточені улесливих, хитрих та самозакоханих душ. Від них віє холод, поряд з ними мої руки та серце вкриваються інеєм непорозумінь, зневаги та брехні. Досить!!! Хочу змити бруд сказаних брехливих слів, відчути чистоту власної шкіри. Пил на душі, полицях, книгах… Пора відчинити усі вікна, впустивши шалений вітер у легені та кімнати. Руки тягнулися до кватирки… Ще мить!! Прохолодно-теплий вітер роздирав легені сіро-зелених очей, а у вухах вкотре повторювалися ті слова…..
“Я тебе не віддам нікому!!! Ти будеш щаслива…Ти чуєш мене!! Скільки вже минуло днів, тижнів, відколи з’явилася наша мрія…. Бути щасливими!! Чуєш, примітивно, приземлено, проте по-справжньому щасливими, дивлячись в очі один одного. Згадай наші зустрічі, коли вперше відчув тепло твоїх долонь. Ми не повернемо прожитих емоцій, коли вперше перед очима було місто у шатах пошарпаної бруківки та кавово-шоколадних ароматів….. Перший сніг та осінні сльози парку…. Все стало історією, яка вже не оживе…..Її примари інколи оживатимуть у наших думках, спогадах…. А ті люди? Чому вони так мучать тебе?! Чим ти завинила перед ними?? Щастя!!! Де ти?? Де ти ховаєшся? У яких закутках тремтить твоя душа??”.
Тонка постать стояла загорнута у вуаль фіранок, тихі ридання хрипіли у горлі, руки затуляли уста, аби втримати крик, що грюкав у горлі. Втома… Безвихідь прожитих днів…. Де віднайти сили, аби підтримати душу, яка кричить, ридає десь там далеко?! Обережно тонка рука звільнилася від полону мережаних фіранок, зробила крок до полиці з книгами і поволі провела долонею по обличчю книг. Пил, відчуваючи приємний дотик шкіри, слідував за кожним порухом пальців, непомітно усміхаючись, що навіть такому непримітному гостю, приділили стільки уваги.
- Цікаво, а хто зітре пил з моєї душі…. Хто…..?
P.S. Я не претендую на те, щоб читачі лишали схвальні відгуки про мої твори....Просто пишу, аби не кричати вголос.... Цей твір є черговим прожитим днем мого життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419490
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2013
Спотворене весною обличчя вулиці, мружилося під колючими променями сонного зимово - весняного сонця. Стомленні тривалим перебуванням у летаргічному сні вікна хаотично кліпали очима, намагаючись усвідомити чи звикнути до думки про те, що зрештою вони отримали свободу власних душ. Анемічні перехожі заповнювали вулиці, стираючи підошвами своїх черевиків пісок, який донедавна встеляв обличчя доріг. Люди-привиди. Стомлені, виснажені холодом душ та власних квартир, нині вони тягнулися до світла, оманливого тепла та нових почуттів. Сірість, пил та страх перед тим, що буде далі, коли душа зважиться сколихнути приспані почуття, емоції, оголивши найтонші риси своїх очей. Все це лишалося фантомною перспективою найближчих тижнів та місяців, доки легені поволі готувалися до оновленого подиху власних клітин. Цегляні багатоповерхівки ховали за стінами меланхолійних персонажів, які досі вірили у всемогутність холоду, забуваючи про те, що душі прагнуть тепла, світла. Стіни дихали прохолодою своїх зіниць, що впивалися поглядами у спини мешканців, які зважилися покинути свій прихисток. Легкий шум ліфту, неквапливі кроки лишали відлуння у закутках поверхів. Коричневі двері. Банальні, буденні перешкоди між душами, що сповнювали закапелки багатоповерхівки. Дзвінок.
- Це Ви! Я не могла помилитися… Саме такою я Вас і уявляла, вкотре переконуючись, що моя уява досить інтуїтивно досконала. Чи можу отримати Ваше запрошення до оселі? Надто вже цікаво потрапити до Вашого світу, якщо не заперечуватимете. Перед поглядом тонкої постаті стояла незнайомка. Легкий шарф з сіро-синіми зіницями звивався довкола витонченої шиї, складаючи товариство невеличкому капелюшку, який мовчазно вмостився над повіками. Пальто…. Чоботи на підборах і тонкі зап’ястки витончених рук.
Тонка постать здивовано вдивлялася в обличчя незнайомки, яке чомусь притягувало ще дужче з кожною наступною секундою мовчання. Спантеличений погляд, здивування та цікавість кружляли у думках. “Хто вона?? Чому зараз стоїть перед моїми дверима?”,- питання квапливо навідували думки, викликаючи легке роздратування від власного незнання.
- Прошу, заходьте! Буде цікаво дізнатися, що ж Вас так зацікавило у мені, хіба що Ви помилилися дверима. Мабуть наше знайомство обіцяє надто цікаве завершення, чи не так?
- Можливо… Як гадаєте, чи можемо ми передбачити мінливий настрій буденності? Вона надто манірна пані, аби вгадати, що пануватиме у її думка наступної миті. У Вас затишно, проте чомусь сумно.. Ваше життя мені видається квадратованим. Три квадрати, на площині яких вибудовується історія життя окремої людини. Квадрат… У кожному кутку якого знаходяться полярні почуття, які не можуть зруйнувати стіни свого світу. Ось тут страх… Там біль…А поряд сподівання, чи не так?
- Хто Ви? Я навіть не знаю Вашого імені.. І чому так категорично висловлюєтеся про моє життя!? Ви відверто мене лякаєте… Тонка постать спостерігала за впевненими кроками незнайомки, яка проходила кімнатами, роздивлялася фотографії на стінах, доки її погляд не зупинився на полицях, заповнених книгами.
- Це Ваш світ? Поряд з ними Ви живете, дихаєте на повні груди і не боїтеся того, ким є насправді. Не ховаєте власних думок, вагань, прагнень!! Усі ці книги, вони живуть Вашими обіймами, поглядами та шелестом перегорнутих сторінок. Ваш світ… Свобода!! Квадратоване рутинне життя тут безсиле, воно не може зруйнувати сили цих велетнів!! Витончені пальці поволі гортали сторінки книги, яка лежала на підлозі, в очікуванні на власне прочитання. Погляд, прихований під крисами капелюшка блукав кімнатою, зачіпав обриси вікна, фотографій, іграшкових янголів, так ніби намагався знайти щось знайоме.
- Затишно…. Ви ховаєтеся у кутках власного квадрату, там панують тіні, сірість та страх…. Проте погляньте на свої руки….Там ще лишилися сліди від багаторічних кайданів, які впивалися гострими лезами у зап’ястки, однак Ви знайшли у собі сили, аби зламати їх, не боячись жити далі без них. Сміливий вчинок!! Можу тільки поаплодувати та скинути капелюха перед таким вольовим проявом стійкості.
Тонка постать мовчазно та спантеличено спостерігала за рухами дивної гості, проте не зважувалася завадити її монологу. Туман огортав думки, слова, що спадали з уст гості ніби втрачали свої барви, зникаючи у далині. “Що це коїться?? Хто вона?? Чому так нахабно-витончено вривається у моє життя, розтинаючи думки? Що вона робить?? Хто ….” Потік хаотичних, спантеличених думок, обірвався звуком дверей, які зачинилися. Тонка постать поквапилася до виходу, проте незнайомка зникла, лишивши по собі тонкий аромат фіалок. Отямившись, сіро-зелений погляд вхопив клаптик паперу, який визирав із уст замкнених дверей.
“Покиньте своє квадратоване життя! Дихайте! Мрійте! Закохуйтеся!! Вірте! І тоді Ви житимете ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ, а не сірої більшості.
Навіки ваша, Душа.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418536
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.04.2013
Театральна вистава
Театр... Зала пишна... Оркестру суєта...
Дзвінок... Згасає світло... У залі тишина...
Здіймається завіса, і ось акторська гра,
На сцені мати й дочка в віночку завмира...
Розігрується сцена сімейного життя,
В родині дуже мирній сховалася журба,
Ненависті каліцтво і заздрощів пітьма,
Все це давно сплелося в віночку будяка.
А ось із-за куліси народжене дитя,
В віночку волошковім на сцену виходжа.
Вона тендітна й мила, любов - її душа,
ЇЇ життя не втішне, бо ворогом сестра.
Та хай як там погано живе волошка та,
Любов її зігріла, цвіте її душа.
Чортополох від злоби ще дужче нагострив
Шипи свої колючі, щоб здерти шкіру їй.
Та ось змінилась сцена, життя змінило плин,
Чортополох повинен залишити свій дім.
Тоді ненависть ллється у неї через край,
Немов би з неї здерли заквітчану вуаль.
Все те мені належить, твоя душа моя,
Ти маєш все віддати, бо ти моя сестра!
Мене любити мають, тобі лишень ганьба,
Бо перша народилась на світі цьому я!
Від слів таких здригнулися спокійні глядачі,
Завмерло все на сцені, замовкли слухачі.
Мовчання... Стрімкий шурхіт спадаючих завіс...
Хвилина... Гучний плескіт і викрики - На Біс!...
Akset(Сергій Ранковий)
Дати листопадом падали додолу з календарика і наближали той момент, коли така довгоочікувана подія зазирне до вікна. І ось нарешті лишалися лічені години…. Вечір поволі крокував заклопотаним містом, яке ще чіпко тримало у своєму полоні своїх мешканців, додаючи все нових та нових турбот. Проте очі старого театру жадібно всотували захоплені погляди тих, хто вирішив завітати на чашку ароматної кави, подумки ведучи діалог з акторами на сцені. Це була мить, коли його душа, втомлена такими довгими репетиціями, змінами декорацій, прагнула розкинути свої обійми для кожного, хто завітає до нього. Зала сонними очима кліпала, звикаючи до яскравого світла, тихого галасу навколо і десятків пар очей, які жадібно роздивлялися її шати. Пролунав перший дзвінок. Відвідувачі поволі оминали ряди крісел у пошуках своїх місць, їх серця та очі палали від очікування та бажання, аби завіса якомога швидше зникла, оголюючи сцену, яка прагнула знову пережити хвилини хвилювання перед своїми глядачами. Другий…. Третій дзвінок… Ліхтарі поволі зникали у темряві, яка інтригувала очікуванням появи акторів на сцені. Запилена завіса поволі, манірно полишала очі, що впивалися у її тіло, розкриваючи таємниці, що причаїлися за її спиною. Залом прокотилася тиша, погляди завмерли, полишаючи по собі тремтіння душ своїх власників.
Тиха мелодія танцювала на сцені, кружляла в обіймах декорацій, поміж яких виднілися дві постаті. Щаслива сім’я, життя якої осяялося посмішкою та першим кроком маленького дива. Тендітна, налякана дівчинка сполохано вдивлялася в очі матері, яка занурювала її у тепло своїх обіймів. Крихкий вінок покривав голівку дівчинки, доповнюючи материнську радість. Проте глядачі не помітили, що у той вінок сплелися квіти чортополоху, надмірного, пихатого та егоїстичного. Його листки обіймали чоло дівчинки, лишаючи по собі темні обрії майбутнього. Перші кроки, слова, речення, емоції… Все це пролітало яскравим маскарадом перед очима глядачів, які щось шепотіли один до одного, відчуваючи замилування тим, що відбувалося на сцені. Ідилія акторської сім’ї продовжувала свою історію, поволі запрошуючи нових персонажів до своєї господи. І ось дівчинка - чортополох співає колискові маленькому чуду, яке посміхається їй у колисці. Великі, зачудовані очі, обрамлені волошковим вінком. Крихкі, тонкі пелюстки цілували чоло дівчинки, даруючи її очам сонце. Дві душі, пара квіткових вінків поєднали своє життя, тримаючись за руки. Чортополох та волошки….. Шалений танець на усе життя. Хтось зачаровано дивився на квіткові блакитні очі, милуючись їх добротою, світлою душею та усмішками, інший – співчутливо огортав поглядом незграбні пихаті квіти, які всотували свої пазурі у душу дівчини.
Декорації поволі змінювали одна одну, полишаючи місце для своїх колег, костюми тьмяніли, відчуваючи плин часу, створюючи історію прожитих років головних персонажів. Сукенки. Іграшки. Перші друзі. Розбиті коліна. Перший дзвоник. Симпатії та може навіть й кохання. Випускний. Монологи акторів ставали дорослішими, очі сповнювалися життєвою мудрістю, проте вінки, які прикрашали дівчат поволі зазнавали змін разом з ними. Чортополох чіпко тримався серця, вкриваючи його чорною пеленою заздрощів, підступності та брехні. Його очі випалювала блакить волошок, які наперекір долі ставали ще впевненішими. Батьківські очі раділи, дивлячись на своїх дівчат, проте їх серця простягали руку допомоги черствим квітам, лишаючи волошки у темряві закулісся. Блакитні очі квітів вмивалися сльозами, силуючись зрозуміти, чому саме вони мають жити у сірості та тіні чортополоху, мовчати, розбиваючи стіни недовіри, підступності та зрадництва. Аж доки не прийшло Воно!! Кохання….
Вигуки завмерли на устах глядачів, коли завіса стрімко опустила свої долоні на обличчя сцени. Світло колючими пасмами спадало на очі глядачів, проте вони були захоплені побаченим на сцені, вигукували схвальні враження, полишаючи свої місця на час антракту. Актори зникли за дверима своїх гримерок, для них сьогодні було свято, перша вистава нового сезону. Очі сповнювалися ейфорією емоцій глядачів, які не наважувалися заважати їх грі. Вдячні глядачі, які втомившись від буденної рутини, поринали у світ акторської ілюзії. І ось цей момент настав…. Сцена кликала своїх жителів, лишаючи за дверима тихі дзвоники та шепіт глядачів.
Життя триває далі… Воно дарує оновлені почуття, думки та вчинки. У життя волошок увірвалося кохання!! Нестримне, чисте, щире, те, яке могло врятувати від блискавок чортополохового життя. Проте буття нічого не дарує задарма. Воно вимагає сліз, страждань та мовчазного щастя. Раптом тіні заполонили сцену, загриміла музика, розтинаючи тишу зали на шматки. Бур’ян заполонив простори навколо душ, які блукали сценою, його міцні руки стиснули душу чортополоху, лишаючи синці на плечах та зап’ястках. Пихатий чортополох скорився своїй долі, полишаючи батьківський дім з маленьким згортком на руках. Кохання вперто відмовлялося супроводжувати цих дивних персонажів, воно зупинилося за плечима волошок, звільняючи дорогу персонажу на ім’я “Змушена скоритися”. Кволими кроками вони зникали у тінях куліс, розкидаючи слова докорів, відчаю та зневіри.
- А я тебе ненавиділа завжди!! Ти зламала усе моє життя!! Кохання, родина… Ти маєш все!! Моє життя жалюгідне, принижене та спотворене!! Навіть ворожка не змогла зламати твою віру!! Я повинна мати все те, що є у тебе!! Ти чуєш мене!!, - хрипи ненависті долинали із-за куліс, по мірі того, як чортополох втікав від поглядів вражених глядачів. Гучний шум спадаючої додолу завіси розітнув німу сцену, викликаючи ліхтарі, що зачекалися на свою появу.
За хвилину, оговтавшись жінки та чоловіки стрімко зривалися зі своїх місць, викликаючи акторів шквалом оплесків. У когось очі рясніли сльозами, хтось мовчав. Одна постать квапливо рушила до виходу, витираючи сльози волошковими пелюстками, полишаючи за плечима радісних акторів, які вклонялися своїм глядачам.
Ідея твору підказана Еммою Листопадною. Моя роль скромна, тільки написання
P.S Дякую пане Сергію за ВАш чудовий вірш та епіграф до мого твору!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413018
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2013
Мої вихідні мали присмак меліси та м’яти. Звичайний, затишний та ніжний дотик, який огортає душу, заколисує серце та дарує такий бажаний відпочинок. Маленькі радощі мого серця…..
- Ще вчора хотілося плакати, рвати папір щоденних турбот на дрібні клаптики, забуваючись у мріях, що наляканими очима дивилися на мене у дзеркалі. Ще вчора руки тремтіли, коли тримали на своїх долонях крихке життя чужого серця. Рідко задумуєшся над тим, що серце може раптом звести руку у прощальному помаху, прощаючись з буденністю. Проте воно ніколи не попереджає про свої неочікувані плани, що виникають у його думках. Інколи серцю забагнеться випробувати тих, хто поруч. Але ніхто не може дорікнути йому в егоїзмі, зверхності по відношенню до інших. Серце втомлюється від наших марних обіцянок змінити власне життя, очікувань кохання чи справжньої дружби, або сірого відпочинку у закутках власної душі. Втома….Випробування… Затишне, втомлене, розтріпане серце чекало на диво….. Те, що вперто відмовляється відкрити двері незнайомцю, який роками чи то місяцями блукає далекими світами підсвідомості, думок та припущень. Тому одного дня воно знайде затишне спокійне місце, аби поринути у задуму та очікування.
- Моє серце давно надсилало коротенькі записки, силуючись достукатися до думок, щоб вони зрештою звернули на нього увагу. Його обличчя ставало блідим, очі втрачали веселкові нотки, загортаючись у довжелезний плащ холоду. Той день вкотре приміряв рутинні шати, обов’язки та сподівання, проте за якусь коротку мить все почало кришитися на дрібнесенькі друзки, що падали до ніг. Дрібнесенькі, колючі намистинки встеляли підлогу, поволі просочуючись крізь шкіру, розтинаючи вени на криваві шматки. Мені було страшно….. Страх!! Той, який поволі, методично проникає у кожну шпарину душі, насолоджуючись власною перемогою. Перед очима була душа, яка хапалася тонкими, худорлявими руками за життя, чекаючи на допомогу.
Відкрий очі!!! Дихай!!! Ти чуєш??!! Не ховай очей у пітьмі!! Дихай!!! Мій голос зривався на хрип, вигукуючи душі, яка поволі зникала у пітьмі. Тоді мені здавалося, що час зупинився, стоячи за моїми плечима і споглядаючи терзання душі. Його чіпкий погляд роздирав зіниці на тонкі стрічки, які затуляли світ навколо. Пауза емоцій, відчуттів, думок…. Чому не можна перегорнути сторінки назад і виправити все, аби не пустити страх до власних плечей?? Коли він осідає попелом душевних спазмів, тремтінням душі на волоссі та кожному поштовху серця. Тоді стає страшно…. Моя безпорадність сміялася в обличчя, усвідомлюючи власну перевагу наді мною. Наші слабкі потуги щось змінити чи то зійтися у боротьбі із долею розчиняються як шоколад у теплих долонях. Лишається тільки стійко прийняти виклик долі, гідно пройшовши це випробування. На моїх очах чужа душа поринала у пітьму, лишаючи слабкий відтінок мужності на щоках. А що ж душа? Вона виявилася безпорадною у цей момент…. А так хотілося схопити ті кволі відтінки, жбурнути об стіну і закричати на повні груди!!
Я втомилася….Хотілося волати про допомогу, змиваючи біль з душі солоними водоспадами. Скільки це триватиме зі мною?? Де прихисток для моєї душі, де можу мовчати, дивитися у вікно, відпустити думки у далекі подорожі та насолоджуватися їх відсутністю. Хочу тепла…. Для душі….Для своїх виснажених, витоптаних рутиною зіниць….
Обережно, безшумно відкрилися двері. Ласкавий погляд огорнув душу, приголубив очі, загадково посміхаючись. Моя душа сиділа, скрутившись калачиком на дивані, тримаючи за руки весняний вітер, який сидів на краєчку відкритої кватирки. А на її руках вмостилося горнятко із запашним чаєм, який розкинув свої м’ятно – мелісові шати. Мої вихідні сповнювалися смаком м’яти та меліси, отримуючи маленький пакуночок, у якому згорнулося калачиком тендітне щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406421
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.03.2013
- Толю… Толю…Ти тут?! Ти тут?! Чому ти мовчиш!! – слабкий голос виринав з пітьми, порушуючи спокій ночі. У темряві ледь вирізнявся силует згорбленої постаті. На відстані простягнутої руки самотньо стояло ліжко, яке було притулком для втомленого тіла. Скрип душі старенького ліжка переплітався із шепотом меблів, створюючи звукову палітру літньої ночі. За прочиненим вікном співала річка, на обличчі якої танцювали відблиски зірок та молодого місяця. Знову почулися тихі кроки, які шкрябали підлогу підошвами старих капців.
- Маріє, чому ти не спиш? Я тут, нікуди не пішов… Ти ж знаєш, навіщо ж будиш серед ночі?? Ти знову плакала?? Заспокойся, все добре. Змучені безсонними ночами очі, хаотично кліпали, намагаючись звикнути до пітьми. Він сидів поруч з похилою постаттю, яка чіпко трималася за його руки, так ніби боялася, що він зникне. Це вже була не перша ніч, коли він сидів мовчки поряд з нею на краєчку ліжка, проте жоден з них не знав, чим скінчиться ця мовчанка, чи то шаленим істеричним криком, чи то мовчазним сном. Минали години, пітьма за вікном розчинялася у молочних променях літнього світанку, а вони продовжували тримати один одного за руки.
Він знав, що це триватиме ще довго, можливо роками, які написанні у книзі його життя. Кожного ранку він прокидався з червоними від безсоння очима, його душа плакала, бо таких терзань не кожен міг би витримати. Щоденно поверталися спогади про той день… Був банальний, рутинний осінній день, сповнений клопотами, роботою у полі та думками про дітей та внуків. Ранок. Обід. Вечір наближався до його воріт, тримаючи у руках пакунок. Це був його дарунок, що лишив відбитки на подальше життя, того, хто жив за воротами, які вечір щойно перетнув. Тиха, ледь вловима тінь майнула на подвір’ї, відкрила двері будинку, наближаючись до згорбленої постаті на стільчику. Ніжні, прохолодні долоні торкнулися чола, вириваючи з душі спогади минулих років. Тонка смужка болю пригорнулася до грудей, її пазурі поволі, впевнено поринали у серце, стискаючи його у своїх лещатах. – Толю!!! Хрип вирвався з грудей, очі застилала пелена, душа втрачала рівновагу. Легка усмішка промайнула на обличчі блідого гостя, який гордовито стояв над душею, що поволі поринала у пітьму. – Не бійся! Це не страшно… Бліді долоні торкнулися очей, закриваючи обережно повіки. Її душа поринала у сон, руки хаотично намагалися вхопитися за повітря, але усе навколо перетворювалося на марево. До неї долинали лише звук кроків неочікуваного гостя.
Звичайна рутина робота, яка повторюється щоденно, жодних очікувань чи то спроб змінити в одноманітному потоці життя. Проте раптом його руки оніміли, кошик з яблуками відчув свободу, розкидаючи своїх полонених по землі. - Що це?? Що сталося?? Марія!! Марія!! Ти де?? Хвилини впродовж яких він долав відстань від подвір’я до будинку розтягнулися на цілу вічність. - Ще крок!! Маріє!! Вона лежала на підлозі, її карі очі були спокійні та умиротворені. Серце розітнулося спогадами, відпускаючи потоки крові по всьому тілу, омиваючи думки та душу. Воно втомилося….
Відтоді минули дні, тижні. Душа грюкала у стіни паралізованого тіла, волала про допомогу, аби хтось почув її та відкрив двері на свободу. Він був поряд з нею, витирав сльози кароокого погляду, його душа мовчазно молилася. Вона не чула його молитов, тільки бачила очі, які давали сили боротися далі, трощити стіни навколо, аби почути його голос. Щоденно руки вкривалися тонкими шрамами порізів, вона виймала шматки дрібного скла, продовжуючи трощити глухі стіни навколо серця та душі. Кволо, падаючи на коліна, вона йшла на звук його голосу. Її руки кровили, проте туман навколо зникав, даруючи шлях до світла. Світло… Його голос…. Рука..
- Толю!! Толю!! Пересохлі губи ледь шепотіли, кожен звук давався з таким болем у груддях, проте вона бачила його очі. Він був поряд, його молитви та любов. По щокам звивалися сльози, паралізоване тіло тягнуло душу у полон мороку, проте очі трималися за руку того, хто всі ці дні був поруч.
Ніхто не знає, скільки слів лишилося у полоні її паралізованого тіла, зникло зірок на небі та пролито сліз, проте вона жила, дихала надією та вірою у нього, його молитви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403757
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.02.2013
Тиша…. Задуманий настрій... Таємниця… Вони вкотре поволі прогулювалися овальною кімнатою, всотуючи кожен порух власних душ. Стіни кімнати насолоджувалися такими мовчазними, привітними гостями, тому радо ніжилися у скромних сонячних променях, які зазирали до прочинених дверей. Стіни навколо потопали у безкрайому полотні водяних лілій, що застигли на тисячоліття, обираючи свою в’язницю у вигляді картинних рам. Їх подальша доля була визначена, віддати власні амбіції на поталу людським очам. Щоденно тисячі облич стирали пил з їх очей, не помічаючи крихітних сліз-краплинок, які виступали на ніжних пелюстках. Де були зараз ті холеричні руки, пальці, які тонкими пензлями вимальовували кожен порух їх душ??? Все минуло…Спогади лишилися позаду, проте жодного майбутнього життя не обіцяло. Втомлене осіннє сонце починало готуватися до зустрічі із сутінками, ввічливо поступаючись їм місцем у ролі мовчазного слухача лілій, які розкинулися на стінах кімнати. Спогади, тепло тих днів, коли народжувалися короткі, нестримні порухи пензля, який створював шедевр, що посяде гідне місце у найкращих галереях світу. Навіть невмолимий час не міг спокуситися на їх красу.
Останні відвідувачі покидали залу, обмінюючись захопленими думками, враженнями від картин та планами на майбутні відвідини галереї, покидаючи стомлені душі лілій. Душі, які закарбували у пам’яті очі, стомлені тривалою боротьбою за світло, тіні, фарби та відтінки кожного прожитого дня. Самотня, знервована душа художника, який поволі втрачав зір, чіплялася за найдрібнішу деталь буденності створеної навколо. Кольори поволі починали тьмяніти, захоплюючи у полон зіниці стомленої душі. Кожен його ранок розпочинався з привітання саду, у якому панували квіти, барви, пристрасть кольорів, яку він намагався відтворити на свої полотнах, вдихнути у них радість, намалювати на устах усмішку та утаємничити невагомі риси їх облич. Щоденна кривава боротьба танучих хворих очей та феєрверку кольорів, які ніби навмисне вмившись вранішньої росою, розквітали новими відтінками.
- Треба вловити момент!! Встигнути!! Хто зна можливо завтра мої очі потонуть в океані мороку та сліпоти. Не можна полишити ці барви напризволяще шаленому вітру та дощам, які змиватимуть їх красу, закутуючи у сірість і туман. Руки тремтіли, намагаючись вловити невловимі та непокірні відтінки, що танцювали в обіймах вранішнього сонця на обличчях лілій. Вони стали його маревом, прокляттям, з яким прокидався та поринав у сон. Жадібна хвороба ніжно, обережно та дбайливо полонила його старечі очі, вичерпуючи ліміт душевної надії. Фарби навколо його душі починали вицвітати... Вони втрачали свою чіткість, розмиваючись у масляні міражі, так ніби танули під палючим сонцем пустелі. Синій…. Зелений… Білий… Кольори, знущаючись над ним танцювали, хихотіли та пірнали у прохолодну воду осіннього озера, що вбиралося у шати, вкриті водяними ліліями. Вони ніби знали, що кожен його новий прихід міг бути останнім і що завтра вони не почують тихих квапливих кроків, що порушували тишу сонного ранку. Вони відчували, що той похилий художник втрачав свої фарби, його життя вицвітало…. Проте він вперто продовжував малювати, його руки тремтіли від пристрасті, яка охоплювала душу, інстинктивно змішуючи кольори, шаленіючи від божевілля відтінків, які пензлі вимальовували на полотні. Кольорова ейфорія вицвітаючих очей, які вже не могли бачити тієї краси… Кожен день забирав його фарби, полишаючи лише спогади, наповнені кольорами та емоціями. Чим чіткіше його вуха чули зворотній відлік до зустрічі із пусткою, ніччю власних очей, тим пристрасніше він продовжував малювати, закарбовуючи у спогадах кожну рису облич лілій. День… Тиждень… Кроки сліпоти, яка наближалася ставали чіткішими і виразнішими у вихорі пісні осіннього саду. Крок….Холодні, тонкі пальці торкнулися зіниць….. Морок…. Темрява…
Лілії…. Вони жили в нескінченому потоці очікування його тихих квапливих кроків, які б порушили нестерпну тишу овальної кімнати……Але його очі вицвіли, лишивши по собі тільки лілії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403064
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2013
Сотні віконець визирали із будинків, зустрічаючи перехожих своїми картатими та барвистими усмішками. Деякі з них кружляли у танку із самотніми червоними картонними серцями, які ще два дні тому радували своїми барвами закохані очі власників помешкання, на вікні якого вони звисали, чіпко тримаючись за майже невловимі людському оку нитки. Бруківка під ногами спала, чекаючи на прихід весни, яка обережно, маленькими кроками наближалася до міста, підступаючи з далеких околиць. Вузькі вулиці гостинно посміхалися поодиноким візитерами, які галасливо щось обговорювали, сплітаючи різнокольорову мовну палітру дня. Десь там, неподалік від затишних дверей, за якими панувала м’яка, привабливо-загадкова кава, прогулювалася дівчина з парасолею, аби вона захищала її від надокучливих залицянь самотнього снігу. Місто дихало, сповнюючи легені новими емоціями, різноголосими враженнями перехожих, які неквапливо проходжали бруківкою вулиць. Місто… Його душа відчувала спокій, кожна думка відлунювалася у вікнах будинків навколо та очах перехожих. Тиха постать крокувала вулицею, пригадуючи орхідеї на підвіконні, які промовляли до неї тихим шепотом, пестили зіниці своїми пелюстками, ледь вловимі вигини будівель, за якими ховалися таємниці, що таїли свої історії та бажання. Душу міста охороняли спогади, мрії та очікування кожного, хто полишав своє крісло у гамірному вагоні потягу. Місто… Воно заполонило душу сіро-зелених очей, їх думки та мрії.
Місто – мрія…. Неквапливі кроки тонкої постаті зливалися у палкому цілунку з вулицями, вкритими шатами бруківки. Яскраві оголошення приваблювали очі, закликаючи відкрити для себе нові цікаві місця, імена та банально відпочити від метушні, насолоджуючись філіжанкою гарячого шоколаду чи кави. “Зоопарк під мікроскопом”…. Тиха та скромна вивіска ненав’язливо запрошувала завітати до світу молекул, клітин та чудес, аби побачити світ через скельце мікроскопу, зачудуватися майстерністю природи та її химерними витворами. Сіль… Лимона кислота.. Луска риби… Жіночі панчохи… Дивний, але такий візерунково-чудернацький перелік див, які ховалися за очима мікроскопа, відкриваючи нові грані для пізнання та зачудування. Цікаво, а чи можна побачити душу під мікроскопом?? Роздивитися уважно кожну клітинку, темні закутки, у яких ховаються нездійсненні бажання, страх та почуття?? Роздуми заполонили думки сіро-зелених очей, мимоволі скеровуючи їх кроки до італійського дворика, у якому танцювала тиша, замріяно примруживши очі. Тонкий скальпель роздумів торкнувся шкіри, його витончене лезо проникало все глибше, намагаючись дістатися до тонких струн душі. Душа під мікроскопом… Що ж там може побачити людське, одвічно зацікавлене чужими долями око?? Порух руки …. Ось серце…. Там спогади, біль, розчарування, які поволі сліпнуть від темряви зневіри, яка оточує їх щоденно. Стомлене, місцями зашкарубле серце, яке щиро вірить у людські душі, їх світло, але подекуди обпікається розчаруваннями, марними обіцянками та крахом надій. Колись його очі світилися надією, щиро вірячи, що оточуючі потребують не тільки матеріальних, а й духовних речей. Шкода… Розчарування та справедлива реальність вносить свої корективи… На серці виднілися ледь вловимі для погляду рани, які вмивалися червоними потоками. Запитаєте, що ж це?? Все банально просто…Це нещодавнє розчарування, яке не встигло залатати свої дірки спокоєм та байдужістю. Страшно, коли вашою душею користуються, ховаючи власний егоїзм за солодкими словами. Воно болить!! Пече!! А згодом місяцями продовжує нагадувати про себе, коли вже здається, що все припало пилом часу.
Серце… Маленька коробочка, у якій вміщуються тисячі прожитих днів, емоцій, радощів та смутків. А ще там є біль, який можна побачити лише крізь призму мікроскопу, від якого нічого не може сховатися, як би ви не намагалися грати роль безтурботної та веселої людини, наївно вірячи у власну кволу акторську гру. Запитаєте, чи варто дозволяти зазирати до ваших душ стороннім?? Як на мене, якщо прагнете чергового розчарування, то сміливо зважуйтесь на цей крок, а якщо бажаєте, щоб вас зрозуміли, дозвольте побачити вашу душу під мікроскопом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402206
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2013
Сьогодні плаче зимове небо. Таке величне, таємниче, те, яке ніколи не знало страху чи відчаю… Сьогодні воно плакало, крихкі, ледь вловимі краплинки втікали з його зіниць, аби змити смуток з душі. Краплини вихром вдарялися об холодне скло вікон багатоповерхівок, несамовитими воланнями розриваючи тишу вечора. Плач зимового неба… Що може бути болючішим за той біль, який роками переховувався у затінку думок, проте зрештою вирішив з’явитися перед очима перехожих. Дивно, проте він був переконаний, що не існує болю пекучішого, ніж його. Ніхто не мав права зазіхнути на його душу, яка шматувала волосся, вириваючи густі пасма з каштанового полотна, грюкала у двері душі, роздираючи пальці іржавими гвіздками, що виринали на зморшкуватій поверхні. Прісний егоїзм у поєднанні зі зневірою…. Насуплене небо зіщулившись, загорнулося у простір глухого кутка власних емоцій…. Куди йти далі?! Про що думати?! Чого прагнути?! Думки спустошеними зіницями дивилися на щілини зморшкуватих дверей, за якими несамовито снувала душа. “Ніхто не може бути таким нещасним як я”,- єдине переконання, що стійко трималося у потоці роздумів. “Ніхто…. Глухий кут… Пусті очікування…. Моє розчарування…. Ніхто!! Ніхто так не може страждати як я!! Ви-егоїстичні істоти, які живуть власними забаганками….Ви не відчували смак отрути-зневіри на устах, страх якої тремом просочується крізь шпарини душі…. Забирайтеся!! Геть зі своїми порадами та одвічним “все буде добре”… Ніколи не буде…. Це фікція…. Самонавіювання вашого боягузливого мозку, який з останніх сил намагається втриматися на поверхні життя…. Геть!!!!!”. Обличчя неба осяяла озлоблена усмішка болю, пелена сліз заливала його погляд, відділяючи тіло від сірої, холодної буденності навколо….Здавалося, що воно хоче втекти від самого себе, кожен крок наближав до дверей, за якими ховалася свобода даху….Ще крок і все скінчиться… Сотні, тисячі небесних друзок заповнять пустку навколо…. Втома від власного життя…. Розчарувань… Безглуздих очікувань….
Шалений вітер лишив гучний ляпас на обличчі неба, коли руки безжально впивалися у двері, за якими відкривалася панорама зимового вечора. Пальто тріпотіло під несамовитими, озлобленими подихами вітру, ноги вперто відмовлялися йти далі….
- Занадто пізно для стрибків…. На сьогодні ліміт душ - самогубців завершено…. Ви спізнилися…. Мабуть довго зважувалися на цей крок.. Не варто, повірте…..Чим більше думаєте, тим чисельнішими стають сумніви….Я знаю, що кажу…. У декількох кроках від неба стояла тиха постать, довгий коричневий шарф, кінці якого розвівалися за вітром, закутував шию, охороняючи її від нападів холоду. Тіло час від часу здригалося від колючих, незграбних обіймів вітряного залицяльника, очі чіпко трималися за перші сутінки, які розважливо осідали навколо. Здавалося, що губи хаотично, нерозбірливо розкидали уривки слів. Впродовж декількох хвилин зимове небо намагалося розгледіти дивну постать, але нажаль тіні ховали її обличчя. Зробивши декілька кроків, воно схилилося над словами, очі яких лежали долілиць, агоністично хапаючи ротом уривки повітря.
- Не рухайте їх!! Вони вже своє відбули, не заважайте їхнім надіям втішати налякані душі. Це мрії… Мої мрії.. Очікування… Сказанні слова…Вони стоять на межі нового перевтілення… На межі життя та одвічного забуття… Лишіть їм ті секунди щастя…
А знаєте, він так раптово з’явився у моєму житті… Це був ураган, вихор емоцій, слів та почуттів…. Нестримний, шалений та теплий… Спочатку я страшенно боялася його слів… Пестливі… Спокусливі… Вони дарували надію…. Гм… Чекайте.. Було ще щось…. Так!! Звісно!! Віра у сказане…Я прожила, відчула до дрібниць кожен звук, усі слова…. Їх відбитки лишилися на моїх зіницях….
- Ви були закоханні….. Певно так… Жодне досі відоме мені почуття не може викликати таких емоцій….. Кохання…. Кожна душа прагне отримати цей скарб… Вам пощастило…...
- Дивуюсь Вашій стереотипності…. Ви вже вибачте, однак Ваші судження надто банальні. Чому все має зводитися до кохання? Вам саме його бракує у житті?!
Наші душі існували у вимірі слів та підсвідомих, індивідуальних почуттів, емоцій, які у кожного отримували свої барви, відтінки.. Як виявилося, мої були надто земні та спотворенні недовірою… Усі намагання подарувати віру моїй душі інколи зазнавали нищівної поразки від висловлених мною вагань…..
Тонка постать на мить змовкла, руки опустилися додолу, так ніби роки втоми спадали з плечей. Непомітно зблідле обличчя обернулося, зустрівшись поглядом із розгубленим зимовим небом. Ледь вловимий шурхіт кроків долинав до неба, аж доки перед ним не виникли сіро-зелені зіниці, які впивалися в обличчя. Губи щось продовжували шепотіти, проте сказані слова падали додолу із зіщуленими вустами, оберігаючи кожен звук.
- Ви коли-небудь пробували випалити вогнем слова, закарбовані на зіницях? Вам відоме відчуття пекельного болю, коли здається, що очі палають вогнем, який неможливо приборкати!! Кожна клітинка наливається багряним світанком, застилаючи усе навколо!! Світ перестає існувати, Ви чуєте лише власний крик, що розтинає ранкову тишу чергового буденного дня!! Єдине бажання, що вникає у голові, так це вирвати ці злощасні очі, аби позбутися болю… Це кохання?! Скажіть!! Що це?!”. Шалений, знервований погляд невідривно слідкував за страхом, що виринав в очах навпроти. Небо відчувало кожен поштовх власного серця, проте гупання, що долинало з грудей навпроти заповнювало тишу навколо.
- Стривайте!! Чому Ви тут?? Шукаєте відповіді на загадки життя чи просто хочете поповнити список душ – самогубців?! Прагнете поетичного кінця?? Що з Вами!! Отямтеся ”. Сильні руки схопили тонку постать за плечі, ніби намагалися розбудити її від сну. Коричневий шарф плутався в обіймах неба, чимдуж стискуючи шию тонкої постаті. Раптом з грудей вирвався нестямний крик, жахаючи тишу навколо.
- Досить!! Пустіть!! Чому я тут?? Погляньте, десь там, внизу блукає його душа, вона так близько від мене, проте я не можу торкнутися неї. Знову виникає “потім”, “не зараз”, “вибач”…. Кожного разу, коли ніч відкриває двері зіркам, я лишаю тепло своїх слів його душі…. А що натомість?? Що?? Пустка!! Мовчання!! Тисячі, мільйони хвилин зникло відтоді, коли вперше почула його. Він поруч, але душа так далеко… Ось там……. Тремтливі пальці намагалися здійнятися вгору. Друзки сліз шкрябали обличчя, душа шаленіла від власної безпорадності, а за спиною поринали у сон затишні вулиці, одягнені у шати бруківки. Поволі, усмішкувато там блукала душа, нічого не знаючи про тонку постать з коричневим шарфом на шиї, яка спостерігала за кожним новим кроком.
- Слова, закарбовані на Ваших зіницях будуть жити. Повірте…Вони дійсно сильні.. Почекайте… Все буде… Ви того варті! На сьогодні ліміт душ - самогубців завершено!.
Обличчя зблідлих, покинутих слів здригалися від відлуння кроків двох постатей, які боролися з власними історіями самотності. Дійсно ……На сьогодні ліміт душ - самогубців завершено!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398016
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.02.2013
- Поглянь… Як тихо навколо… Життя поволі готується до сну, аби з першими променями світанку повернутися…Одвічне замкнене коло існування людського серця, його ритму та надій…Щоденно засинаючи, воно чекає на прихід месії на ім’я Щастя….. Тихий, стомлений голос звивався під потоками світла, що втікало від лампи, яка присіла навпочіпки на столі. Тихий, депресивний настрій панував у закутках комірки, яка була дрібною піщинкою у пустелі навколишніх будинків. А навколо було безліч таких самих комірок, у душах яких панувало різнобар’я настроїв та емоцій. Кожна нова серія буденності одягала образи відповідно до свого настрою, образу та реплік, які вона готувала своїм глядачам. Ніхто не хоче бачити старіючу, зморшкувату акторку, яка кволо прямує своїм життєвим шляхом. Правда ж?? Усім потрібна грайлива, усміхнена та позитивна дівчина, Буденність, яка стрімголов мчить до омріяних радощів, почуттів….. Тому усі сльози-дощі, полотнище колись чарівного волосся, яке вкривається сивиною зими, старанно ховається під ковдрою осіннього листя, що виграє усіма барвами пожовкло - багряного листя, а душу оберігає легка сукенка, під якою поволі вкривається зморшками часу серце.
- Як тихо навколо….Страшно…Усі мовчать, їх вуста, спотворені усмішкою обіцянок, що стали пилом у потоці часу….А мрії…. ?!! Як же бути з ними?! Скажи мені!! Поглянь на мене!! Здавалося б, той самий сіро-зелений погляд, який десятки разів блукав між словами, що стали полоненими паперу та олівця, однак він здавався чужим, чи то може виснаженим щоденними намаганнями усміхатися та здаватися щасливим. Тонкі нотки тихого божевілля підкрадалися до його душі…. – Як тихо навколо…..Так було тоді, коли мене покинув кароокий погляд, що роками оберігав душу від болю, страху та безвиході. Я знала, що не одна у цьому божевіллі щоденної буденності. Проте кожен шлях має своє закінчення, от тільки прикро, що ніхто не знає, коли він прийде до нього. Ми можемо жити лише припущеннями, а ще краще надією, вірою у довжелезний ланцюжок власних днів, які маємо розфарбувати веселковими фарбами та емоціями. Жити!! Саме так!! Жити в очікувані на щастя…..
- Тиша… Вишукана леді… Ледь вловима для очей краса обличчя, яке не знає, що таке час та страх прожитих днів. Вона часто навідувалася до моєї душі, сідала на краєчку серця і вдумливо роздивлялася кожну шпаринку, вишукуючи у них хоч найменший натяк на наявність віри у саму себе. Що я могла подарувати їй?! Свої мрії?? До чого вони їй?! Вони занадто сірі для душі такої леді як вона. Скажеш, що це звучить дивно, але….. Обернися!! Бачиш?! Там на полиці, вони там…. Вони.. Мої мрії… У темному кутку полиці, яка була завалена книгами, сиділи мрії, зніяковіло кліпаючи почервонілими очима, які потерпали від світла, що линув з лампи. Мої мрії… Виплекані душею, омиті солоними сльозами суму та болю, їх одяг понівечений часом, прожитим болем та марними сподіваннями. Вони бояться денного світла, їх прихисток - засмічені думками закутки душі, де за купами душевного непотребу марнується їх життя. Їхні серця атрофуються від обіцянок, що пророкують їм нові обрії власних емоцій. До них долинали слова, силуючись отримати своє місце у мороці стомлених судин. Марно… Чергове повернення до щоденних світанків душі вже вкотре відкладається. А щастя? Воно грає у піжмурки зі мною, ховаючись у темряві самотніх кімнат. Здається, що наближаюся до нього, простягаю руку, однак відразу потопаю у пустці темряви навколо. А за плечима вчувається обережний сміх Тиші, яка мовчки спостерігає за нашою грою. Гра у піжмурки… Одна роль передбачає втечу, переховування, а інша – пошуки з простягненою перед собою рукою, яка повинна була захищати від засліплених пітьмою кроків.
Ось так щоденно йду наосліп, поволі сліпнучи від темряви навколо….А мрії?! Їх душі досі тьмяніють у закутках полиці, заваленої книгами… Замкнене коло мого серця….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393649
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.01.2013
Думки існують у двох вимірах. Перший –це наша душа, другий - слова, у які ми їх одягаємо. Але інколи душі не потребують слів, аби сказати, виплеснути і розкидати все те про що думаєш…Дві душі, які жили своїми емоціями, власними клопотами, але непомітно для себе тримали у руках тонку нитку спогадів та почуттів, яка давала надію на те, що на обличчі майбутнього лишатиметься та ж сама усмішка, яка була у хвилину їх прощання, співіснували на сторінках буденності. Дві душі… Зараз вони були на відстані власних думок та подиху, їх очі сяяли і тиха радість посміхалася у кутиках уст. Дні, тижні, місяці пролягли між ними, сотні сказаних слів, роздумів та банального мовчання…
Історія сірих очей, які стали частиною життя дівчини з сумними очима, повертала свої прихованні спогади, прожиті емоції та біль сорому від власних почуттів. Що ж то було??? Там, майже три роки тому назад, у холодний самотній жовтневий вечір?? Здавалося, що душа спопелялася у вогні власної зневіри, яка боязливо виглядала із закутків серця. Ніхто не має права руйнувати життя іншого…Ніхто не може звеліти душі замовкнути, стиснувши зуби, посміхатися оточуючим у той час, коли голова розколена на друзки власними почуттями, над якими панував сором…. Сором… Ганебне слово, якого намагаються уникати, зневажати, або ж робити вигляд, що таке відчуття жодного разу не зазирало до душі, оскільки ви виявлялися не достойними його.
“Сірі очі з’явилися у моєму житті п’ять років назад. Душа навіть не здогадувалася про те, що буде далі, які емоції увірвуться у душу. Перші слова, знайомство, байдужість і забуття у вихорі пожовклої буденності, не встигли помітити як у серце крадькома, обережно завітало щастя. А що потрібно людині, щоб сказати, що ти щаслива!!?? Гроші?! Майно?! Навряд чи…Моє щастя посміхалося тоді, коли сірі очі були поруч…. Беззмістовні розмови, мовчання і перегляд фільмів у полоні осінніх вечорів…. Щастя… Воно було поруч….Проте ніхто мені не сказав, що воно може бути тавроване соромом… Навіщо я відпустила почуття, відкрила двері власної душі, полонивши їх світлом правди?!! Моє щастя повинно було бути мовчазним. Зімкнути уста, оберігаючи таємницю нових думок, одягнути маску безтурботності та жити далі, тримаючи руку самотності. Внутрішній бунт виявився сильнішим за мене, власна слабкість підняла білий прапор, звертаючись по допомогу. Фінал!!! Овації!! Сльози!! Феєрія думок, які сплелися із почуттями…. Я не заслуговувала на таке щастя….
Похмурий ранок нового спустошеного дня постукав до моїх зіниць, змушуючи погодитися з правилами цієї гри. Вкотре повторюється щоденна рутина дій, роздумів та спроб. Складається таке враження, що все заздалегідь вирішено та записано у невидиму книгу, яка існує у вимірах недоступних нашим очам. Однак треба інколи натиснути на паузу, зупинивши потік буденних думок та одягнути свої роздуми у кольорові фарби, що принесуть нові емоції, непомітно підштовхуючи до посмішки. Того дня я побачила сірі очі…. Незліченна кількість хвилин втекли з мого життя, аби наблизити мене до цієї миті!! Кожен уривок часу позначався очікуваннями, передчуттями того моменту, коли наші очі зустрінуться!!
Дзвінок… Тонка грань дверей відділяла від бажаного сіроокого погляду…. Мої хвилини, уривки щастя!!! Це моя радість!! Ті прожиті години очікування!! Тепер вони стояли навколішки перед моїм поглядом. Сірі очі… Кожен порух очей, змучене “привіт”, тихі обійми…. Щастя…. Щастя, яке не може бути поруч, воно здатне існувати лише на відстані та у випадкових телефонних розмовах. Наші душі прожили своє життя задовго до того, як зустрілися у цій пожовклій буденності. Вони міцно трималися за руки, аби не відпустити того, хто повинен був повернутися у новій ері їх існування. Їх друга зустріч відбулася у шумному коридорі, віднайшовши один одного після років блукання. Знайшли….
Кожен проживає свою буденність, блукає власними лабіринтами, однак ми рано чи пізно повертаємося до того місця, де все розпочалося. Як не намагалася відмовитися думати про той сіроокий погляд, переконуючи себе, що я сильна, все перетворювалося на пил…. Наші душі живуть в інших вимірах, для них зачинені двері пожовклої буденності. Вони лишень дарують уривки щастя, які дають мені сили жити далі. ”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391476
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.01.2013
Шматки зимового неба схилилися над головами модрин, які ховали ноги у снігові замети, аби хоч на мить зігріти свої холодні душі. Дорога, закута у лещата льоду, мчала у темну безвість, забираючи разом з собою думки дівчини з сумними очима. Вона мовчазно сиділа у авто, що втікало від снігової істеричної пані, яка шукала партнера до свого танцю. Шкода, але ніхто не зважувався на таку пристрасну пропозицію. Її холодні, крижані обійми сковували кожну клітину душі, перетворюючи на уламок криги. Всі кажуть, що новорічні свята, то є час для того, аби подумати про прожиті, змарновані чи то пак щасливо проведенні дні, тижні та місяці. Щось має підказати, як жити далі, про що мріяти і кого очікувати, коли годинникові стрілки поєднаються у короткочасному цілунку, щоб за мить відчути розлуку на довгі місяці. Хтось байдуже махне рукою і скаже, що нічого не зміниться, інші задумаються про те, щоб такого забажати, а дехто відчує, як народжується мрія всього життя. Про що ж думала та тонка постать?? Які думки панували у її голові, силуючись втиснутися до підсвідомості? Уста мовчали, вони втомилися від постійних запрошень на біс від оточуючих, які жадібно всотували кожен звук. Мовчати… Це те, чого прагнула душа, одягнути гамір навколо у тишу і дати можливість думкам бесідувати самим з собою.
Вона думала про те, як її сприймали оточуючі, у яких образах поставала її душа перед поглядом світу та тіней, які щохвилинно юрмилися навколо. Дехто скаже, що не варто занадто перейматися тим, що кажуть інші, адже важливіше, що відчуваєш ти сам. Можливо…Важко щось говорити….Думки юрмляться у голові, їм там затісно, вони пориваються на волю, аби вдихнути повітря щастя та надії. Очі втомлено вдивлялися у темряву вечора, хотілося опустити повіки, забувши все сказане за ці роки….
“Мало хто знає, що за маленькокаліберною зіницею сіро-зеленого оченятка простягається цілий світ, у якому вистачає місця і для самотності, і для галасливих дітлахів, і для Андруховича з Ліною Костенко, сотень і сотень прочитаних книжок і тисяч віршів…. Десь там ховається ніжна душа, гостре відчуття краси, і янгол з обпаленим крилом…”
“Вам хтось казав, що Ви – гарна? Це дійсно так. Повірте, у наш час скромність мало кому потрібна, вона відмирає поволі, відчуваючи паралізуючий ефект сучасності на своїй душі. Скромність.. До чого вона Вам?? Вважаєте, ніби хтось це оцінить!? Запевняю, що тут питання видається вочевидь риторичним…. Задумайтесь на моїм словами… ”
“Тихе, мовчазне створіння, яке обережно крокує по життю. Вона боїться дивитися в очі перехожих, бо там втома, страх та злість на сіру буденність. Її душа кришиться під тиском страху, невпевненості та спогадів. Безхребетна істота, яка дозволяє іншим топтатися по власним очам, мріям.”
“Ви-талант. Пишіть!! Ваші роботи дуже насичені, глибокі, хто б не був діючою особою у них. Щасти!! Приємно, коли хтось розуміє твою власну душу…. ”
“Сіра особистість, думки якої живуть на папері… Мабуть це було найбільш переконливе та влучне визначення для зображення власної душі. Сірі фарби…Визнаю, що жити у світі сірості неможливо, однак навіть світанок має тінь. Проте, жити у його полоні вічно він не прагне, громовиці душі та думок скресають кригу серця. Весна торкнеться ніжною рукою. Пальці ріжуть друзки пошматованої душі, але рани з часом загояться, адже поруч є долоні, які оберігають їх від тіней.
Я хочу вірити!! Кохати!! Жити у світлі світанку!! Я маю на це право?!....”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390704
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2013
Дивна місцевість була навколо. Самотні дерева стояли обабіч дороги, десь там за ними виднілася річка. Її обличчя було сковане льодовою маскою і найменша спроба кволо посміхнутися видавалася для неї випробуванням. Лапатий сніг танцював у повітрі, непомітно монополізуючи весь простір навколо. Білий морок… Холод…. Дорога… Куди вона втікала?? Що так лякало її душу, чому вона стрімголов мчала у безвість?? Можливо там чекало на неї щастя, а може це була відчайдушна спроба втекти від власного страху. Подекуди вбачалися чиїсь самотні сліди, здавалося, що їх власник шукав вихід з цієї снігової пустелі. Крок…. Новий… Ноги потопали у засніженому полоні, кожен крок видавався подвигом. “Що це!!! Куди я прямую?! Як мені віднайти правильний напрямок?! У мене вже бракує сил для наступного кроку!! Очі хаотично озиралися навколо, силуючись побачити хоч одного випадкового перехожого, який би міг простягнути руку допомоги. Ще одна спроба! Я зможу звільнитися з цього полону!! Я - сильна!!” Чийсь шалений голос кричав до хрипоти, вириваючи слова зі своїх уст, які вкривалися тонким пухом інею. Сліди, свідки кожного кроку дивної постаті квапливо закутувалися в обійми хурделиці, аби якнайшвидше зігрітися. Ї було байдуже до тих хрипів, які рвали їх слух своїми змерзлими руками. Байдуже…. Сліди впадали у кому зими…. На їх долонях лишалися тільки пасма волосся….
Одне, друге…. Очі втомлювалися рахувати клаптики волосся, що спадали потоками на бліді долоні. Безжальні ножиці продовжували виконувати своє покарання, торкаючись холодними лезами довгого волосся. “Не шкода?! Таке волосся віддавати на поталу безжалісним катам?? Що ж ти робиш?! Отямся!! Нічого хорошого це не принесе!! Волосся!! Твоє життя зараз сидить на краєчку тих лез, очікуючи, що хоч хтось зважиться їх зупинити!! Зроби це поки не пізно!! Відкрий очі!! Поглянь, що сталося з тобою!! Ще є час врятувати своє життя!!” Шалені, навіжені, оскаженілі кулаки вдиралися до спокою кімнати….
Шалені, навіжені, оскаженілі удари розривали тишу душі, яка принишкла на ліжку під стіною. Пальці хаотично тремтіли, думки розбиваючи стіни розуму, снували назад і вперед, шукаючи вихід. “Досить!! Не хочу цього!! Зупинися!! Я вже пережила свій страх!! Усі мої сльози лишилися там, за стінами років, що стали минулим, не хочу повертатися до божевільного страху, коли кожен вечір приносить тільки очікування, передчуття нових сліз та благань. Досить з мене!! Дай мені віру у себе та нове життя!! Благаю небеса! Змилуйтеся наді мною!!” Шалені, навіжені, оскаженілі кулаки шматували тишу кімнати, наближаючись до блідих долонь тонкої постаті.
Світло літнього сонця проникало до кімнати, лишаючи на підлозі маленьких зайчиків, які стрибали на стінах, утворюючи веселкові візерунки. Здавалося, що ніхто не зміг би вловити найменші риси цих веселкових персонажів. Дивно…. За вікнами вчувалися голоси, хтось щось емоційно обговорював, сперечався і намагався віднайти відповіді на свої питання. Тихий пил спав на меблях, дзеркала милувалися плином річки, що вигравала барвами на картині, чиє обличчя відбивалося на холодному склі люстерка. Кімнати дрімали, зморені літньою прохолодою, передивляючись теплі сни. У віддаленому коридорі вчувалися неквапливі кроки, що мали намір приєднатися до цього затишку. “Ти тут?? Чому ти так давно не приходила?! Я чекала на тебе, кликала, однак ти лишалася байдужою до моїх благань!! Чому!! Мені тебе не вистачає!! Де ти була!! Чому повернулася саме зараз?! Ти відчуваєш, що мені важко…. Мені потрібна твоя підтримка!! Чуєш!! Не зникай!! Я чекаю на тебе довгі п’ять років, а ти вперто відмовляєшся приходити!!”, - кричали очі тонкої постаті. Їх погляд прикипів до пожовклої фотографії, з якої усміхалася жінка з легким інеєм на волоссі.
“Досить з мене!! Куди я прямую?! Що це все!! Це не моє життя!! Я хочу прокинутися!! Відпусти мою душу зі свого полону!!”. Шалений крик розтрощив пітьму ночі, холодні краплини поту спадали з чола. Мовчазний місяць скрушно похитав головою, спостерігаючи за черговою ніччю сіро-зелених очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390703
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2013
Вихор холодного повітря істерично грюкав у байдужі, практично змерзлі обличчя вікон. Його розлючений погляд впивався у тіні, що миготіли за фіранками теплих квартир. Холод, мороз продиралися до його пальців, заважаючи якомого краще закутатися у довжелезний коричневий шарф. Здавалося, що у таку погоду ніхто не відкриватиме вікон, аби впустити нежданого гостя. Але ж ні…Знайшлася одна божевільна людина, яка розімкнула стиснуті вуста зимових вікон. Шоковані, налякані фіранки затріпотіли у його шалених обіймах, руки Вітру намагалися виштовхнути їх якомога швидше, аби встигнути, доки не замкнулося рятівне вікно. І ось він тут… Тиха, затишна оселя, десь за стіною, у сусідній кімнаті лунали звуки мелодії, яка заколисувала змерзлу душу. Обережно, крок за кроком він проходив коридором, долаючи дистанцію, що віддаляла його від мелодії. Здавалося, що ось він, той омріяний затишок, навмисне приготована чашка чаю, у полоні якої стомлена меліса поринала у сон на руках ніжної м’яти. Все…. Тут має бути спокій та гармонія. Без зайвих слів, думок, депресій чиєїсь душі та одвічних питань, чому саме так все відбувається у житті. За його спиною тріпотіли нажахані зимовою гостинністю фіранки, чіпляючись благальним поглядом за його плечі.
- Дивно.. Чай досі гарячий, музика звучить, так ніби хтось щойно включив радіо, ненадовго вийшовши за двері. Книга чекає на свого читача, закладка розділяє сторінки, на столі розкришені листки паперу, помережаного дрібним почерком. Картина ідеального холерика, який раптом вирішив втекти в обійми парку, покинувши все у цьому хаосі. Але ж хто це? ,- думки вітру поволі зігрівалися, закутуючи тіло у теплоту кімнати. Чиїсь думки слідували за ним, ступаючи його ж кроками, боячись втратити такого неочікувано-бажаного гостя.
Вітер-гість збирав залишки тепла, спогадів та власних здогадок, що розпорошувалися по всій кімнаті. Тонкі пальці торкнулися листків, що вкривали стіл своїми блідими обличчями. Цікавість роздирала душу, однак почуття вихованості намагалося диктувати свої правила, тим самим стримуючи пориви гостя поринути у світ чужих, незнайомих емоцій. “Що ж там на тих листках?? Чия це історія та чи маю я право вриватися у спокій цих листків?! Але ж ніхто не знатиме, що мій погляд був тут, що пальці огортали кожну написану літеру!! Хто розкаже??? Ті змерзлі фіранки, які цокаючи зубами, відігрівають свої долоні на батареї? Їм зараз не до мене!! Спробую….”
“Вона…. Тиха, самотня, подекуди дивакувата…. Втомлена”…. Гм!! Важко розібрати!!! що ж це таке?? “Втомлена думками….. Душевною комою…. Тихим божевіллям…. Її душа прагне звільнитися від думок, віднайти те місце, де зможе бути щасливою…. Вона шукає самотності, в той час, коли Він чекає на її погляд. Вона сказала, що хоче зустрітися з власною самотністю, Він чекав на зустріч з її поглядом…. Тонкі уста мовчали… Здавалося, що слова застигли на самому краєчку, обережний подих поволі підштовхував їх у спину, аби вони зважилися зробити вирішальний крок.
Він…. “Хто ж це такий?? Імена??? Невже всі розучилися писати власні імена?? Чи то така собі гра з уявою?? Вгадайте, хто може ховатися за тими словами…. Одержима писаниною дівчина з дивакуватою душею?….. Це має бути неодмінно дівчина!!! Дрібний, акуратний почерк, округлі букви, хаотичні виправлення… У неї гарні довгі пальці, які творять нову історію на чистому папері”. “Він…. Душа в режимі очікування власного щастя, яке дихає за кілометри від нього. Кожен ранок Він чує її голос, дзвінкий, який розливається потоками у душі, лишаючи затишні слова та радість…. Шукає її погляд, прагне відчути дотик руки…. Каже, що не може уявити життя без неї, її голосу, очей…. Він живе очікуванням….”
- Очікуванням чого?!! Чуєте? Що ж Він чекає?? Треба боротися за своє щастя!! Воно має бути виборене стійкістю, вірою та почуттями!! Агов!! Не знаю твого імені, але почуй мене!!! Закричи!! Трощи все навколо, однак не опускай руки!!! Вона чекає на тебе!!! Дай їй можливість відчути, що твої очі поглинають кожен її погляд!!!.
“Вони проживають власні життя на такій відстані, однак серця живуть в унісон. Кожного ранку погляди звертаються до вікон, за якими світанок малює новий день, чекають, коли скажуть один одному “Привіт”!!! Робіть щось з власними життями!!! Не марнуйте його на обережність та страх !!!!.”
Десь за плечима скрипнули двері, обережні кроки занурювалися у теплу ауру кімнати. Сполоханий неочікуваною появою мешканця оселі, Вітер схопив декілька листків зі столу, стрибаючи у розхристане вікно. Холод, сніг закружляли кімнатою, впиваючись крижаними руками у тіло кімнати. Крок… Другий… Гарні довгі пальці наблизилися до клаптика паперу, що лежав осторонь решти.
“Зробіть той крок!! Поєднайте свої душі…..”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387491
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.12.2012
Сьогодні у моєму житті тиша. Білий морок снігу вкриває усе навколо. «Білі починають і виграють»,- потріпана часом та повторами фраза тих, хто має чіткий намір перемогти або підтримати кволу надію на свою першість. Те ж саме було і зараз. Білий сніг заполонив усе навколо, закутуючи дерева, налякану неочікуваним холодом траву, яка потопала у кумедних, подекуди химерних намистах з білосніжного пуху. Тиша… Легкий мороз цілував щоки та ніс, його колючі рукавички змушували руки ховатися у холодних кишенях пальто. Ніжний, галантний холод панував на пустих полях. Мої думки самотньо блукали у снігових заметах .
Вчора у мене боліло серце…. Це не той біль кохання чи розчарувань…. Це не муки та терзання від сумнівів, страхів, які крадькома крадуться до пульсуючого серця. Ні…. Кожен боязкий вдих колючого крижаного повітря сковує клітини серця, яке намагаючись захистити себе від раптового паралічу, навіжено колотить кулаками об стіни вашої душі. Найменший відчайдушний поштовх відбивається гучною та розлогою луною по всьому тілу, здушуючи горло спазмами страху. Сполохані легені силуються вхопитися за невидиму руку повітря, яке роздирає їх на шматки, зухвало крокуючи все далі по наляканому обличчю. Тонкі, звивисті руки сковують горло, затримуючи найменші спроби видихнути, вирвати чіпкі кігті зі своєї шкіри. Десятки колючих обіймів поглинають мене зсередини, залишаючи анемічну надію на повернення до нормального життя. Болить…. Я хочу дихати!!! Відпусти мене!! Я не маю сили боротися з тобою!!! Мені боляче!! Відпусти серце, розімкни пальці та дозволь дихати вільно, не відчуваючи ран, які кровоточать. Відпусти…. Ледь діставшись до найближчого стільця, моя душа відчула страх. Страх від того, що це міг бути останній подих, відчуття власного тіла. У такі моменти хочеться стиснути голову руками, забитися у самий глухий куток власної свідомості і молитися. Страх перемагає швидко, безапеляційно, прикрашаючи власну перемогу нищівною усмішкою переможця. Найважче встигнути вловити той момент, коли явний тріумфатор обертається до вас спиною, аби поглянути на пустелю за своїми плечима, і ви змушені стиснувши кулаки, підвести голову надії. Вловіть той момент, відчуйте, що не все втрачено. Кволо, ледь впевнено душа здіймається над страхом. Серце обережно втрачає монополію повітря у власних легенях, з очей спадає пелена та буденність навколо отримує власні звичні риси.
Сьогодні я тут. Скільки часу минуло відколи востаннє я була тут, гуляла та дихала цими просторами. Скучила. Дійсно відчуття суму панує зараз у душі. Повернулася сюди, у безкрайній світ полів, поряд зі мною пара вірних очей моєї собаки та душа дихає на змерзлі долоні зимового суботнього спокою. Мені чомусь тут затишно, чую голос своїх думок і можу говорити сама з собою, не викликаючи подиву в оточуючих. Скучила за цими полями, їх мовчанням, деревами, які чекають на нового гостя. Там вдалині вчувається дзвінкий гавкіт, який кричить на увесь світ, що його власник – вільний. Він володіє світом, який не має ланцюгів та ошийників. Прагну розділити чи хоч отримати криту тієї свободи для себе. Тоді хотілося кричати, аби той невловимий простір відчув мій біль та відчай, вирвати стогін зі свого горла, який тримався за кожну клітину мого тіла. Ці поля довколо мене боялися поглянути у мої очі, уникали благань, які виривалися з моїх зіниць, марно стараючись сховатися за сніговими заметами. Нічого не можна приховати, замаскувати….. З найближчими теплими променями прийде свобода. Жодних ланцюгів, докорів сумління та обмежень. Сьогодні тут панує свобода!!
Вчора…Сьогодні….Все стало історією, що лишилася у тонких подряпинах на стінах від пальців, що шукали опори у боротьбі власного серця та слідах на білій ковдрі полів.
Завтра…А чи буде воно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384101
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.12.2012
“Що Ви робите?! Куди дивитеся?!”,- шалений крик увірвався до моєї свідомості, вириваючи душу з полону думок. По руках спадав водоспад синього бісеру, що втікав від моїх пальців, які дарма намагалися втримати піщинки, що встеляли підлогу магазину.
-Вибачте!! Вибачте!! Я Вам допоможу зібрати все! Дозвольте Вам допомогти !!!,- спантеличено шепотіли сіро-зелені очі. Думки плуталися у павутинні роздумів, що жили у душі всі ці дні. Злякано і обережно тонка постать поквапилася до виходу, бажаючи втекти подалі від сорому, що розповзався по душі. “Знову починається!!! Навіщо?!! Зникніть!! Не треба мене катувати!! Чуєте!!”,- шепотіли губи сіро-зелених очей, намагаючись заглушити рев думок у голові. Який сьогодні день?? П’ятниця…. Втомлені думки прагнуть, аби їх почули…. П’ять днів мого життя…. П’ять сердець…. І моє, яке відбиває ритм в унісон з ними….
“Кожного разу він намагається мене принизити…Його слова впиваються голками у серце. Що ж я такого вчинила, що він дістає мої емоції при найменшій нагоді?? Впродовж років наші душі співіснують на одній території, але ми кардинально протилежні особистості. Він прагне бути лідером? Прошу.. Я не претендую на його місце… Але його душа темна і заздрісна!! Кожна зронена сльозина моїх очей лишиться у моєму серці, зробивши його сильнішим… Я вірю….”
“Вона жила і дихала виключно ним.. Її життя підкорялося кожному його слову… Найтихіші звуки лишали шрами на душі та тілі… Серце кричить, що треба поглянути в очі правди, пізнати себе та розпочати новий період власних емоцій… Шрами від слів та дотиків зникнуть часом…. Вона стане сильнішою…. Я вірю…..”
“Ти так далеко…Кілометри розділяють наші серця, погляди та почуття… І так вже триває майже півтора роки!! Коли ти будеш поруч?! Скажи мені!! Коли зможу побачити як сон, вмостившись клубочком на твоїх повіках, береже сіро-зелені оченятка?! Я хочу відчути тепло долоні та тихий потік твого голосу, який додає мені впевненості, що все незабаром зміниться на краще. Ти сильна людина та зможеш подолати усі труднощі, що виникають на твоєму шляху!!! Чуєш мене!!! Ти-сильна!! Я вірю…. ”
“Тихо….. Тихо… Все буде…Таке буває з кожним…То нормально!! Думаю, що смуток та сльози роблять людину чистішою… Хоча не розумію, для чого то тобі.. В тобі й так немає до чого придертися…Не зважай.. Просто переживи отой стан….. і все….Хай тобі гріє душу відчуття п’ятниці й натхнення до творчості, яке ти маєш…. Чудечко….Ти знаєш, що ти -сильна людинка…Я вірю ….”
“Чомусь у голові виникло запитання…. Яке має бути кохання?! Глухе? Але тоді не почуєш слів про те, що у душі…. Те, що ранить і приносить радість…. Проте не скривдиш словом… Сліпе?! Тоді як побачити свою людину? Можливо відчути її?! Важко, майже неможливо…. Німе?! Можливо…. Тоді багато нестримних слів залишаються у тіні, не зіпсують життя та стосунки…Дивно.... Правда ж?? Це як пазл, однак там все складеться, це очевидний кінцевий варіант гри. А кохання? Щось мене на філософію потягнуло, настрій дається взнаки…Цікаво, що там буде далі коли відкрию очі!! Але ще треба пережити ніч. Останнім часом мені сняться дивні сни….Колись цими словами я розпочинала одну зі своїх писанин… Який буде фінал цього разу?? Купа питань… Жодних відповідей і пауза у душі. Може я впадаю у сплячку, притуплюються всі відчуття, думки та емоції... Дивно.. Але знаю, що зможу протистояти власним розчаруванням. Стаю сильнішою!! Я вірю….”
Сіро-зелені очі долали шлях до власного будинку, переживаючи усе почуте та пережите за черговий тиждень власного серця. П’ять прожитих людських переживань, долей, які тримали її власну у полоні сну, що тривав на яву. Пригадай слова того, хто живе так далеко, але чиє серце ти відчуваєш?! Згадай:“У житті має бути баланс почуттів та емоцій. Вони не повинні поглинати з головою, блокуючи дорогу будь-яким проявам душі!! Не буває тільки чорного, чи білого…”
Подумайте, адже є ще сірий та безліч ледь вловимих відтінків, які панують навколо нас. Відкрийте очі, нехай потоки нових відтінків просочуються крізь зіниці, даруючи їм пізнання. Вони роблять нас сильнішими!!! Я вірю, що ви всі можете бути сильними!! А ви мені вірите…..??
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382072
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2012
Океан віри
Перші сутінки відкривали двері весняного вечора, захмелілий туман присідав навпочіпки на узбіччі дороги, намагаючись знайти загублені рукавички, аби зігріти холодні пальці. Вітер пройшов повз згорблену постать, зневажливо кинувши погляд у той бік, нехтуючи думкою про те, що можливо хтось потребував його допомоги. Жалюгідно…. Зневажливо… Забуття… Насуплений Вітер закликав подумки свої емоції, які хаотично розбігалися від холоду власної душі. “ Чекайте!! Я ж тут!! Куди ви поспішаєте?! Озирніться!,”- роздирав сутінки голос вітру. Однак за плечима чулися обережні кроки, які наосліп віддалялися від нього. «Нехай, шукатиму собі компанії серед заблукалих душ, які топчуть пил цієї дороги в нікуди. Хтось з’явиться, можливо знайду співбесідника, який не заважатиме мені мовчати». Емоції…. Знебарвлені, покинуті та прохолодні стукотіли у скронях, вимагаючи залишити їх у спокої. Сутінки ставали наполегливішими, закутуючи все навколо своєю невловимою пеленою, не помічаючи, що вздовж дороги повільно просувається Вітер, закутаний у сіре пальто. Його червоні зіниці вдивлялися у темряву, намагаючись віднайти хоча б натяк на живу душу. З рук вечірнього неба розсипалися зірки в очікуванні на появу блідого, мовчазного співрозмовника. Хвилини очікування претендували на нове ім’ я, “Години”, проте вдалині почулися чиїсь кроки. “Нарешті! Хоч одна жива душа зверне свій погляд на мене. Заждіть на мене!! Я спробую вас наздогнати!”. Прискорюючи власні кроки, Вітер наближався до двох постатей, які крокували вздовж дороги. Він хотів гукнути їм, аби вони зупинилися, зачекавши на нього. “Хто вони? Чому Тиша йде між ними? Вона розділяє їх погляди, всотує кожне несказане слово.” Думки плуталися поміж здогадками, які нестримним натовпом увірвалися до душі Вітру. Він поволі знищив відстань, що пролягла між ним та незнайомцями, обличчя яких ховалися під маскою сутінків, лише зрідка бліде світло огортало їх очі. “Чека….,”- голос розчинився у пітьмі і слова застигли на устах. Різко обернувшись перед ним постала Тиша. Налякана, зніяковіла душа дівчини з великими очима, які сповнювало очікування. Її прохолодно-колючі пальці впилися в уста Вітру, силуючись перехопити його слова. Потоки сполоханих, квапливих звуків спадали з її тонких уст, однак усі вони губилися у мороці пітьми. Вітер схопив Тишу за руку, намагаючись почути її шепіт-крик. “Мовчи….. заважаєш… лиши їх … ти чуєш мене?!! Лиши їх… ” Пошматовані слова вловлював слух Вітру, проте він досі не розумів, чого вона вимагала від нього. “Пусти….!!! Боляче…..!!” Благання наляканих очей долинуло до душі Вітру і він поволі розімкнув руки. “Лиши їм самотність. Не кради їх слів. Вона має лишитися між ними двома!! Чуєш??!!,”- Тиша вмовляла Вітер зупинитися, однак він вперто продовжував слідувати за постатями, лишаючи позаду налякану душу дівчини.
За декілька кроків він наблизився до двох незнайомців. Вони продовжували мовчазно йти вперед, тим самим спантеличуючи хаотично-втомлений Вітер. “Дивні вони…. Мовчать…. Що існує між ними?? Хто вони один для одного? Незнайомці? Закохані? Друзі? Дивно… У неї тонкі риси, трохи втомлені очі, проте усмішка обережно прокрадалася до її обличчя. Витончена, струнка постать з сумними очима. Поряд з нею був хлопець, який дивився на світ крізь призму минулого з розбитими зіницями майбутнього. Здавалося, що вони відчували кожен порух душі один одного, але боялися вголос сказати хоч одне слово. Вітер слідував за ними і розумів, що він мимоволі стає свідком їх життів, самотності почуттів, яка прагнула одягнути нові шати і постати перед світом. “Що ж робити? Прислухатися до допитливої цікавості, яка діймає мої думки чи лишити їх на самоті?? Але можливо зможу чимось їм допомогти…Якщо вже стільки шляху пройшов, то слідуватиму за ними,”- роздумував Вітер, вдивляючись втомленими червоними зіницями у темряву.
Дві самотні постаті рухалися далі, їх руки трималися міцними обіймами. Дівчина з сумними очима поривалася щось сказати, проте слова зупинялися у горлі. “Зупинися!!! Послухай мене!!Чому мої слова вперто відмовляються звернутися до тебе? Я хочу тобі допомогти! У душі немає жодних сумнівів, що твоє життя зміниться. Відчуй, що щастя стукотить у твої двері!! Відрий очі, душу та серце змінам, що обережно ступають у твої роздуми. Не варто цього боятися!! Я ж поруч з тобою!!.”
“Допомогти…Складається таке враження, що все у моєму житті вирішує хтось, але тільки не я. Мені надають лише готовий варіант подальшого життя, який я незаперечно маю прийняти!!! Однак не хочу жити за чужими очима та душами!!! Чуєш мене!!! Не хочу! Я маю прагнення, які розуміє тільки моя душа, для решти все це наївні бажання хлопчини, який живе у моєму серці!! Я не можу прокидатися щоденно і повторювати собі, що все зміниться за помахом чарівної палички!!!! Це не казка, де все вирішується чарами!!! Я втратив свої чари, вони лишилися на полиці у дитинстві. Моя душа виросла з віри у чаклування та здійснення усіх прагнень. Досить!! Настав час дорослішати….”. Сумний погляд зупинився на останньому слові, що пролунало між ними і здавалося, що весь відчай, який тільки може вмістити її крихітна душа, виривався назовні. Дрібні сльозинки обережно відкривали двері печальних очей, чекаючи на свою появу. Але хтось нахабно зупинив їх марш своїми невидимими блідими доторками. Вітер не стримався, його руки тягнулися до печальних очей, витираючи підступні сльози, що дрижали у куточках зіниць. Ще мить і вона відчула б його подих на своїх щоках, але він поволі віддалився, ховаючи промерзлі руки у кишенях пальто. Вітер чекав на продовження…. Навіщо?! Банальний егоїзм, аби порадіти чиємусь горю?? Знати, що хтось так само сьогодні самотній як і ти?? Можливо.. Його душа боялася, що та пані Самотність нарешті завітає до нього, залишивши дві постаті на рогом вулиці.
“Згадай моє життя…. Воно було схоже на казку?? Скажи мені?? Казка з розтрощеними мріями головної героїні… Моторошно, хіба ж ні?? Однак ось я перед тобою!! Людина з пустими печальними очима, але живим серцем, яке дихає, прагне любові та розуміння!!! Це те, чого бракує світові, аби усмішка осяяла його обличчя!! Я знаю, що може подарувати тобі усмішки, подарувати щастя, яке стільки років припадало пилом у закутках душі!!! Я хочу жити одним подихом з тобою, поглядом зіниць та ударом серця!!! Повір мені… Хіба я так багато прошу!!? Краплину твоєї віри, яка стане океаном!”.
Сутінки ставали наполегливішими, створюючи ідеальну самотність зірок навколо німого місяця. Вздовж дороги повільно просувався Вітер, закутаний у сіре пальто. Його червоні зіниці вдивлялися у темряву, туди, де за рогом вулиці його чекала власна Самотність і дві постаті, душі яких зливалися в одну. Дівчина з печальними очима тримала у руках душу хлопчини, який дивився на світ крізь призму минулого з розбитими зіницями майбутнього. Кволий океан їх спільної віри поволі здіймав хвилі за спиною Вітру, який крокував до рогу вулиці, за яким чекала та сама пані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378722
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.11.2012
У нашому житті безліч кольорів, відтінків, які складають гармонію, духовність нашого дивного існування. Інколи просто хочеться сісти на підлозі, виплакати усі свої проблеми, невдачі, погані слова та негативні емоції, власне безсилля та відчай. Плачеш… Думаєш….. Плануєш…. Поволі намагаєшся звикнути до змін, що завітали до твоєї душі, проте всі спроби виявляються марними. Щоденно прокидаєшся з ідеальною картинкою нового дня, що вселяє у тебе відчуття всесильності та непереможності. Однак забуваєш, що є актори, учасники цієї вистави, які нахабно вдиратимуться у твоє життя.
“Я ніколи не могла зрозуміти, чому іншим так цікаво порпатися у моїй душі?? Навіщо їм знати, що живе у моїх почуттях, які думки заколисують душу? Я не дозволяла нікому топтатися своїми брудними черевиками по своєму серцю. Але…Їх чорні підошви, вкриті акторською цікавістю, переживаннями та брехнею, марширують моїми почуттями. Чорні сліди… Жодні сльози, зливи не можуть змити їх з душі. Їх руки шматують сторінки мого життя!! Навіщо ж тоді думати, відчувати, коли все вже вирішено кимось чужим? Мені показували відредагований сценарій кожного нового дня, який прожити повинна була я. Ніхто не чув твоїх заперечень, адже німе кіно триває далі….
А я хочу писати драмо-комедійну історію свого існування власноруч, без чужих співавторів. Це все нагадує боротьбу з вітром. Ти відчуваєш його, знаєш, куди він зникає і звідкіля з’являється, однак побачити його неможливо, вхопити поглядом, прочитати історію його очей. Вони пусті, його душа-втікачка, яка втомилася жити у полоні власного егоїзму.
Були моменти, коли я відчувала себе всесильною, вільною, коли вірила, що можу бунтувати і перемогти сіру масу навколо. Проте не обходилося і без хвилин, коли страшенно хотілося забитися у тихий куточок темної кімнати, з розумінням того, що ти звичайна смертна людина, у душі якої вирує вогонь життя. Мені важко ламати свій характер, аби решта схвально хитали головою, побачивши те, чого вони прагнули. Однак досить часто виникала думка, що це є єдиний шанс вижити у світі егоїзму, байдужості та подекуди невігластва. Моя душа розуміла, що вона не підходить до жодного стандарту реальності, вважаючи себе “нестандартним форматом”, який багато хто намагався переписати, перефарбувати і вчинити безліч дій з префіксом пере-. Одна спроба, друга….. Як виявилося у мене стійка алергія до зовнішнього втручання і з кожною новою спробою душа ставала стійкішою до тих алергенів. Багато очей здивовано дивилися на мене, коли бачили усмішку на обличчі, хтось намагався висловити своє заперечення, внести виправлення, проте душевний опір виявився сильніший.
Минали роки… Життя крокувало далі, лишаючи за плечима кілометри пройдених почуттів, переживань та нездійснених бажань. Здавалося, що воно йде до того місця, де на нього чекає хтось, хто знає відповіді на усі запитання, що снували коридорами душі. Щоденно запитувала, куди ми йдемо, для чого і чи знайдемо шлях до того утопічного місця. Питання без відповідей….Вони розчинялися у повітрі, лишаючи ледь вловимий аромат бузку та очікування. Минали роки…. Подорож наосліп у темряві власної душі тривала далі. Я починала вірити у те, що цей шлях не отримає ніколи свого завершення. Проте….
Душа зупинилася на мить. Руки тремтіли від зимового холоду, яки огортав їх колючими обіймами, впиваючись у тонкі пальці. Ось він фінал моєї подорожі. Очі випікало вогнем втоми, проте вони вперто вдивлялися у темряву навколо. Чекай!! Ні…. Здалося…. Ні!! Ні!!! Я бачу!!! Моя душа була у полоні полиць, на яких знайшли порятунок сотні книг. “Карі”, “Зелені”, “Сірі”…. Ось вона!! Книга з написом “Сіро-зелені очі” стояла осторонь решти. Відкрити? Дізнатися, що ж чекає мене далі?? Чи лишити все під товщею пилу здогадок?! Голос у голові кричав, аби я відкрила ту книгу, хоч першу сторінку….
Однак всі сторінки були самотньо чисті… Їх тугу розвіював олівець, що лежав поміж листків.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377048
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.11.2012
Десятки різнобарвних поглядів минали перед сіро-зеленими очима. Бруківка під ногами грілася під сонячними променями та поволі наближала до того чарівного місця, де душа починала тихенько нашіптувати пісню щастя. Для сіро-зелених очей воно знаходилося там, де було галасливо та витончений аромат кави, шоколаду сповнював ауру душі. Декілька кроків…. Старенькі потерті стільчики затишно та привітно вітали кожного гостя. Душа знайшла притулок за маленьким столиком, який закутався у тонку мережану скатертину, обличчя якої прикрашала тендітна троянда. Її пелюстки всотували аромат шоколаду, який непомітно цілував її уста, лишаючи терпкий смак своїх дотиків. Спокій душі…. Чи існує ще таке місце, де можна впевнено сказати, що ваша душа перебуває у гармонії з думками. Ми щоденно ведемо боротьбу зі своїми емоціями та словами, що виникають у голові, вони вперто простують до вашого серця, забуваючи, що воно вимагає право на свободу власного “я”. Часто його відносять до істеричних осіб, які живуть виключно емоціями, нехтуючи чітким наміром вбачати сенс у кожному зроненому слові, вчинку та навіть погляді. Все має підкорюватися запиленим правилам суспільства, які не бачать за товстими невидимими мурами слів тонкої душі та емоцій, що застигли на краю серця. Створюючи стіни навколо себе, закриваємо шлях власним емоціями. Вони наче в’язничні втікачі, які прагнуть відчути свободу, зняти кайдани з думок та озирнутися навколо, шукаючи погляд, який змусить повірити, що багаторічні грати лежать перед вашими ногами, перетворившись на пил. Вдихніть життя у своє серце та відчуйте його ритм, коли воно шалено б’ється, кров потоками розбігається по венам, а очі світяться щастям!!! Думки сіро-зелених очей хаотично танцювали у голові, створюючи химерні візерунки на душі. Зіниці тихо придивлялися до перехожих поглядів, які сміялися, про щось думали, будували плани та просто мовчали.
“Кожен погляд сповнений клопотів, мрій, які можливо колись втіляться у життя, щось лишиться тільки задумом, окремі з них завмруть на місці, а інші впадуть у прірву відчаю. Це наше життя. Воно вирує, сміється, кокетує, зваблює, а інколи мовчазно втікає у світ задумів, лишаючи душу наодинці зі скляними шибками реальності, які хтось може необережно розбити чи дбайливо витирати їх очі. Життя…. У ньому стільки граней, тіней та веселок, поглядів, несказаних слів та емоцій!! Мені завжди здавалося, що моя реальність буде існувати у скляному будинку із запиленими шибками, що ховалися тонким мереживом павутиння. Роками я стояла навпроти тих вікон, вдивляючись у перехожі погляди, подекуди заздрячи тому, що їх очі мають стільки барв, наснаги та жаги до життя. Самотньо…. Пусто… Ось що панувало у душі у той час. А чи варта я була того, аби хтось повірив у мене?!
Чекайте!!! Маю йти!! Погляньте крізь вікно, нехай погляд лине туди, де мрії стають недосяжними та вільними!!! Зачекайте на мене….
Сіро-зелений погляд майнув до дверей, які манили його йти далі, аби дістатися того місця, де душа злітала у небокрай. Скрип дверей, тихий дзвіночок та бруківка, що прокладала свій шлях до брами. Крок… Сходи… Тіні власної ходи…. Вітер!!!! Шалений, вільний!!! Його холодний цілунок обпікав уста сіро-зелених очей, даруючи крила. Його тонкі пальці куйовдили волосся, обнімали зіниці і манили душу до танцю. Нестримного, пристрасного та такого жаданого танку свободи.
“Я знаю, що буду щаслива. Моя душа одягає нові шати, погляд сягає небокраю і вірить у мене. У моєму житті є кароокий погляд, який щоранку дарує мені усмішки, слухає і радіє разом зі мною. Він частина кожного мого нового дня. Він чує кожне слово, не просячи нічого натомість. Стільки вже було сказано, обдумано. Розмови…. Ось це щастя!!! Смієтеся?? Наївна?? Нехай…. Проте я радію, це мої хвилини щастя. Знайдіть у своєму житті такі погляди, що принесуть вам усмішки та спокій.”
Перед сіро-зеленим поглядом поставав осінній Львів, який лежав на їх тендітних долонях. Постаті, що юрмилися біля міської брами вдивлялися у осінні пейзажі навколо, не помічаючи тонкі мережані крила, що виростали за спиною сіро-зелених очей. Вони тримали своє щастя на долонях…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376388
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2012
Приходить осінь. Наші очі звикають до маскараду листя навколо, яке хизується один перед одним своїми барвами. Осінь… Вона починає втрачати своє обличчя, додаючи до свого образу холод, самотній сніг, що заблукав поміж втомлених хмар і рятувався на долонях замріяної акторки. З кожним новим днем, вмощуючись перед дзеркалами-калюжами, вона виймала тонкі шпильки з довгого волосся, що потоками звивалося на плечах. Багряні потоки сягали холодного обличчя дзеркала, танучи у його безмежному просторі. Вона втрачала віру у свої барви…. У хаотичному темпі життя її вбрання бруднилося втомою, чиїсь руки нахабно зривали сумні погляди із зіниць, шматуючи душу на клаптики, що звисали з обідраного серця. Ось вона – осінь….. Зневажена людським егоїзмом, байдужістю….
Розтріпана, боса осінь постала перед сіро-зеленими очима. Її знекровлений погляд підвівся, чіпляючись за надію, що хоч хтось помітить зневажену душу. Сіро-зелені зіниці пильно вдивлялися у зморене обличчя, що віддзеркалювалося у калюжах, тихенько шепочучи заплутані речення.
“Щоденно кожен людський егоїзм перетинається з десятками інших таких самих клонів. Хтось виховано вклониться, інший – зверхньо посміхнеться і крокуватиме далі, щось виникне між цими чужими поглядами, проте не витримає випробування чесністю. Інколи ми шукаємо відвертості, щирості у реальному житті, проте скрушно похитуючи головою йдемо у світ своїх мрій. Життя чомусь відмовляється дарувати нам людей, які можуть простягнути руку, підтримати чи банально мовчки посидіти навпроти, слухаючи наші сповіді-думки. Ми не вміємо слухати, співчувати, живемо у вирі власних бажань та мріємо про отримання людського розуміння.
Хоча….. Зупиніться на хвилину… Оберніться на своє життя, перегорніть декілька його сторінок і можливо там знайдуться речення, які будуть виведені нерозбірливим похапливим почерком. Усі постаті навколо поспішають жити, встигнути за примарами власного життя. Зверніть свою увагу на ті спотворені слова!! Вони чекають, що хтось вдихне життя у їх легені. Що ж робимо ми?? Згідливо збираємо свої думки, ховаємо якнайдалі, аби забути про те, що кожен з нас має почуття, вміє відчувати і бути особистістю. Манекени…. Озлоблені, втомлені та пристосовані до життя з чиїмось думками, почуттями. Чому забуваємо, що теж можемо подарувати світові свої думки, емоції, страждання??? Нехай вони будуть кволі, втомлені, проте вони наші, виплекані душею, серцем, сховані далеко у закутках власної совісті, але вільні!! Чуєте мене!! Вони є вільні!! Не штучні, не створені кимось, аби задовольнити чужий егоїзм!! Відчуйте свої душі, подаруйте їм надію, що вони комусь потрібні, що можуть одягнути кольорові шати, радуючи очі навколо. Роками мої зіниці вдивлялися в обличчя перехожих, шукаючи там відповіді на безліч запитань, що снували у голові. Проте хто зупиниться, вислуховуючи твої душевні вагання? Всі поспішають за власним егоїзмом, який тягне нас вперед у перегонах життя.
А чи є тут місце для щастя?? Чи це слово постає як табу нашої реальності?? Щастя?? Таке коротке слово, за якими ховаються усмішки, щирі бесіди, відвертість. Все те, чого ми щоденно уникаємо, намагаючись втиснутися у рамки суспільних думок, переконань. Спробуйте зробити крок і подивитися на світ поза межами штучної реальності чиєїсь уяви. Там є люди, які вас зрозуміють, просто запитають, як минає ваш день і порадіють разом з душею. Хтось скаже, що ви – чудо, інший назве генієм, але головне, що серця відбиватимуть один ритм, створюючи нову історію душі. Не варто боятися відкрити душу, пустити до неї нові емоції. Живіть!!! Благаю вас!!! Переступіть межу власного страху!!! Розбийте манекени своїх душ!!!! Вони чекають на ковток життя!!!!”.
Тонкі пальці сіро-зелених очей розчісували волосся втомленої акторки-осені. Поволі багряні потоки впліталися у довгі коси, переплітаючись з червоними стрічками. Вицвілі очі зверталися до неба, бажаючи вразити його своєю оновленою красою. Осінь також хоче мати вільне серце, яке потрібно іншим. А чи ваше може когось почути??
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374340
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.10.2012
Тонкі, ледь помітні червоні нитки звивалися на поверхні стомленого ока. Прозора пелена контактної лінзи ніжно обіймала зіницю і надавала їй віри у себе, дарувала кволий шанс побачити кожну рису сірої буденності навколо. Тиха, мовчазна постать пильно вдивлялася у відображення власних зіниць у дзеркалі. Дівчина з сумними очима…. Сумними очима, що нестерпно впивалися поглядом у холодне відображення навпроти. Очі, які пекельним вогнем обпікали тишу навколо своїх вій. Сумні очі…. Здавалося, що вони ніколи не посміхалися, знали лише біль та втому. Дівчина з сумними очима.
Зараз, вдивляючись у картинку, стираючи пил з власної душі, вона намагалася пригадати свої хвилини щастя. Інколи були моменти, коли здавалося, що світ навколо ховає його від неї, манить примарами, а потім жорстоко вириває з рук, ламаючи на дрібні крихти, що мали б втамувати біль втомленої душі.
“Ось моє життя. Воно як відкрита книга, сторінки якої покреслені нотатками, деякі обережно перегорнуті, інші – вкриті плямами від моїх сліз, окремі мають нікому незрозумілі символи, що лишила моя рука. Але певних сторінок пальці не хочуть торкатися. Я їх свідомо оминаю, втікаю від тієї правди, яку вони зберігають на своїх долонях. Подекуди ці висохлі, змарнілі долоні тягнуться до серця, просять про власне повернення, проте ставати їх донором воно категорично відмовляється, не бажаючи побачити розплющені очі власних забутих спогадів. Вони шукають найменшої можливості, щоб перетворити реальність на одвічну виставу підстаркуватих акторів – жалю, болю, сліз та відчаю. Чому ніхто ніколи не може визнати, що вже настав той час, коли варто вийти на поклон до самотнього глядача і виголосити прощальну промову. Промову гідну пошани та сльозливого захоплення акторами, які усвідомлюють та відчувають наближення власного кінця. Опускається завіса по закінченню вистави під назвою “Минуле” та розпочинаються гастролі оновленої трупи п’єси “Майбутнє”. Дивно, але мало хто хоче грати ролі у виставі “Реальність”. Колись я була головною акторкою вистави “Минуле”. Поступово ця роль проникала у потоки крові, перетворювалася на мою шкіру та подих. Роками вдавала, що нічого не помічаю, однак спогади підкрадалися все ближче до серця, мої зіниці втрачали чіткість оточуючої реальності. Здавалося, що очі розпродували власні барви на ярмарку людського егоїзму та втоми. А я хотіла, щоб вони посміхалися, вимагаючи занадто високу платню за кожну барвисту рису власних зіниць, тим самим рятуючись від нахабного покупця чужих очей. Не вдалося….
Згодом у моєму житті виникли сірі очі. З їх появою я спробувала повірити у слово “щастя” і те, що вони зможуть вберегти мої очі від суму. Проте кожного разу страх переслідував мою душу, його пазурі проникали все глибше з кожним днем. Уривки щастя. Проте нічого не існує вічно. Кілометри доріг пролягли між нами. З часом у життя вривалося багато інших поглядів, проте жоден з них не сколихнув душу. Зіниці тьмяніли, згадуючи минулі роки, поволі розпродаючи свої барви. Що чекало попереду?? Нові погляди, які своїми брудними руками роздивлялися мої зіниці, шукаючи у них недоліки, вади. Хіба вони чули їх крик, благання лишити у спокої. Доля грала у жорстоку гру, підкидаючи все нові ролі для мене. Поступово ставало важко одягати думки у слова, відкривати душу і випускати її на огляд решти світу. Приходила байдужість. Зіниці звикали до внутрішньої темряви, обережної тиші та самотності. Сценарій вистави “Реальність” був передбачуваний та зрепетируваний. Однак ніхто не врахував того, що є самотня постать у коричневому пальто, яка вірила у новий поворот життя моїх очей, у їх життєдайну силу та віру у себе. Її легка рука поступово вписувала нові репліки у мою зрепетирувану виставу, лишаючи пусті листки для щастя, що повинно було бути написане новою рукою, яка заплатить ту недосяжну ціну моїх зіниць, аби подарувати їм усмішки та тепло.
Я знаю, що ті руки скоро торкнуться мого плеча, питаючи дозволу на співавторство у моїй виставі. ”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373250
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.10.2012
Декорації за вікном поволі змінювали одна одну, втомлені зіниці мружилися від болю. Безшумно тонкі пальці торкнулися настільної лампи і сутінки самотньої кімнати розкололо навпіл електричне світло. Заколисані сутінками меблі сполохано вдивлялися у потік світла, що розливався по столу, хвилями спадаючи з плечей постаті, що схилилася над книгою. Жоден звук не порушував тишу самотніх кімнат, що зникали у темряві. Здавалося, що кожна річ цього самотньо-німого оточення боялася бути першим, хто порушить цю крихку ідилію. Зігнута постать щось хаотично шепотіла, плечі здригалися від осіннього подиху, що непомітно втиснувся у щілини вікна. Його крижані пальці обнімали плечі, намагаючись вкрасти їх свободу. Все навколо мовчки спостерігало за цією німою сценою, проте жодне слово не злетіло зі стулених уст байдужих меблів, аби застерегти власника плечей від цього нахабно-ніжного полону. Поволі, обережно холод проникав у душу, думки, стискаючи плечі невидимими руками, викликаючи тремтіння схиленої постаті. Холодна, похмура втома розпадалася на крихти по всій кімнаті, попелом спадаючи до ніг гостя, що непомітно сидів за спиною постаті.
“Ти мене кликала, чекала на мою появу, то чому ж зараз уникаєш мого погляду? Поглянь у мої очі і запереч мої слова!! Ти знову була з ним?! Відповідай!! Знову той нахабний улесливий егоїст приходив до твого серця?? Навіщо пустила його?? Знаєш, що цей егоїст, страх, не відпускає своїх жертв просто так. Що ти йому пообіцяла? Душу? Серце?? Кохання? Чи свої нікчемні сірі думки? Що?! Що?! Мовчиш…. Значить ціна була занадто висока для тебе… Чекай!!! Я знаю!! Знаю!! Твої спогади!! Так?! Цього він вимагав від тебе?? Поговори зі мною, чуєш? Я-твоя совість!! Ти ж сама мене сюди притягнула! Навіщо ??.”
“Так, він був тут сьогодні. Був… Я сама його запросила, несила вже терпіти його муки впродовж стількох років! Я не можу більше стерпіти ті щоденні катування власними спогадами. Знаєш як воно, коли ти прокидаєшся ранком і одразу тебе обпікають спогадом з минулого, закриваєш очі ввечері і знову те ж саме. Щоденне проходження нового кола пекла з усіма спогадами минулого! Душа виє, б’ється в істериці, а на обличчі грає промениста посмішка, уста щебечуть, доповнюючи ідеальну маску твого образу. Ніхто не повинен знати, що тобі погано, душа захрипла, намагаючись докричатися до власної совісті та оточуючих, а руки вкриті порізами від розтрощених зіниць. Хто збере ті холодні шматки моїх зіниць? Всі лише топчуть їх ще більше, насолоджуючись хрустом під черевиками. Життя – прекрасне, воно оманливо-реалістичне, огидно-звабливе, а головне, те, що егоїстичне. Його не цікавлять нічиї сльози чи то благання, все підкорюється його правилам. Я втомилася бути пішаком у такій грі, коли йдеш наосліп вперед, поглядом тримаючись за минуле. Для мене минулі спогади виявилися непідвладним вантажем по життю. А що роблять з непотребом?? Правильно, його викидають! Так і я хочу викинути свої спогади на смітник життя , поставивши крапку на них. Я хочу сміятися, радіти усмішкам навколо себе і не обертатися назад, дихати вільно, не посипаючи голову попелом від розчарувань. Жити і вірити собі!!!. Я віддала страху свої спогади, спустошила серце, розпочавши удавано новий етап власного існування. Спогади…. Камені мого серця……
Не муч мене!!! Я вже відірвала шматок себе, віддавши спогади свого минулого. Можливо я стала сильнішою, можливо егоїстичнішою, проте боюся втратити себе у погоні за ілюзією щастя. Ти-совість, та, що має рятувати мене від падіння у прірву відчаю. Тримай мою руку! Міцно! Так, щоб я чула хруст своїх пальців! Я хочу бути певною, що за моїми плечима є твій подих! Жодних слів надалі, мої уста мають зберігати мовчання. Мовчання – ціна моєї свободи від спогадів. Запам’ятай мелодію мого голосу, її тремтіння та тепло. Голос поволі змиватиметься моєю обітницею. Душа кричатиме, проте цього ти не почуєш!! Дивись у мої розтрощені зіниці, можливо там щось прочитаєш…. Бувай!!!!”.
Розтрощений погляд благально обернувся туди, де сиділа Совість. Перед ним були простягнуті бліді руки, які щосили стиснули тонкі пальці сіро-зелених очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370436
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.10.2012
Відкриваючи очі кожного ранку, ми відчуваємо холодні лещата реальності на своїх повіках з її довжелезним шлейфом звуків, що засідають у думках на наступні години нашого існування. Радість, сум, сумніви, страх…. Все це звучить у кожному складі промовленого слова цієї персони. Вона шепоче, пестить вухо ніжними дотиками своїх слів, подекуди її голос зривається на крик і раптом зникає у проваллі шепоту. Буває, що голос тремтить, інколи він розливається потоками по венах, стискаючи серце своїми блідими руками, бажаючи відчути ваш пульс. Приходять дні, коли вона хрипне від своїх емоцій, а потім розмовляє за допомогою жестів. Реальність – багато інтонаційна дама з вишуканими оманливими рисами, які зваблюють і обвивають душу невидимими нитками емоцій. Хтось її боїться, інший- вперто протистоїть, демонструючи стійкість власного характеру. Є такі, що тремтять від тієї шаленої реальності, коли відчувають її подих на власному обличчі. Проте найстрашнішим у її чарах виявляється непомітна рисочка, що прикрашає обличчя. Тиша…. Та ледь вловима для очей тоненька складочка, яка подекуди перетворювалася на огидний шрам, спотворюючи ніжні риси обличчя Реальності. Мало кому вдавалося помітити його, тільки ті, чия душа поринала у сірі хмари відчаю, ставали тими щасливчиками.
Таким переможцем були сіро-зелені очі. У їх житті був той момент, коли вся краса неприступної реальності постала перед ними. Що відчуваєш у той момент?? Страх? Суміш здивування і захоплення? Спустошення чи може розчарування? Кожен отримує свою винагороду чи то більше покарання за такий самовпевнений ризик. “Ми пишемо історію своїх днів у тих емоціях, які вирують у душі, сповнюють думки ваганнями і бажанням зникнути у танці мрій. Так і я мріяла про спокій, затишок власних сірих днів, коли просто сидітимеш на підлозі з улюбленою книгою на колінах. Звичайні, буденні мрії блідої постаті з печальними очима. Але прийшла та загадкова дама, обличчя якої було прикрашене тонким шрамом. Тиша… Я прожила свою тишу… Дні, тижні і місяці тиші, які перетворили моє існування на безмовне марнування життя. Здавалося, що життя розділило мою душу на дві кардинально протилежні особистості, які вороже співіснували на території мого внутрішнього світу. Марні намагання привести двох примар до спільної межі зазнавали краху. Одна сторона трималася міцно стикаючи руки у кулаки аби не зронити сліз з очей, інша- вкривалася пилом байдужості і болю. Кожна з них потай шукала причину, чому вони не могли потиснути одна одній руки і забути минуле за п’янким ароматом кави. Всі старання зникали безслідно та в подальшому не виявляли бажання вдруге навідати таких персонажів. Для них вони були безнадійними рештками моєї душі, яка будувала своє життя з вірою у світлі сонячні дні. Іронічна посмішка виникала на їх обличчі, коли мої душевні суперниці розпочинали чергову суперечку. Чому вони не могли почути одна одну? Не знаю…Це питання для мене було непідвладним для вирішення. Єдине, що лишалося незмінним так це Тиша. Я прожила свою Тишу….. Рік Тиші у чотирьох самотніх стінах. Приходили дні, коли я починала божеволіти. Відчуваючи смак божевілля на своїх устах, я говорила сама із собою, з пусткою навколо себе і своєю самотністю. Страшно?? Ні… Це була Тиша мого життя. Це був мій порятунок, аби не втратити рештки власної людяності. Тиша непомітно присідала поруч на підлозі, пильно вдивляючись в мої очі, читаючи у них страх. Вона слухала мої думки і кивала головою, згоджуючись з тим, що я потопаю у відчаї. Найстрашніше було те, що вона жодним чином не намагалася мені допомогти. Тиша насолоджувалася моїм безсиллям, втамовуючи свою цікавість в очікуванні мого згасання. Дні, тижні, місяці…. Календар крокував далі, а моя душа лишалася сидіти там на підлозі у напівтемряві самотніх стін.
Декорації за вікном поволі змінювали одна одну, душа марніла, в очікувані чогось. Пані Тиша навідувала мене щоденно, проте поволі мої душевні суперниці робили кволі спроби до примирення. Поодинокі благальні погляди про допомогу, простягнуті руки і неквапливі кроки на зустріч до примирення. Тіні навколо мого божевілля починали танути і тоненькі промені світанку навшпиньки заходили до моєї душі.
Страшно, коли Тиша сидить поряд з вами на підлозі, але страшніше, коли вона тримає ваше серце. Інколи варто бути непривітним персонажем і не відкривати душу Тиші.
Спробуйте, це варто того….. ”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366595
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2012
“Кожного дня я засинаю із нічними кошмарами на повіках. Кожен порух вій пробуджує самі найбільші страхи моєї нікчемної душі. Вони тихо сплять під ніжною ковдрою спокою, аж доки очі не поринають у полон сну. Тоді приходить розуміння того, що навіть уві сні я не можу належати сама собі. Я завжди була чиєюсь власністю. Моє власне існування ніколи не було сенсом мого серця. Здається, що кожен, хто дихає і належить до сірої буденності має право заявити на володіння мною. Звичайний людський егоїзм. Тисячі очей, які посміхаються світанку, розпочинають день з мого імені, яке застигає восковими краплинами на устах. Я- Рубікон, який необхідно перейти, щоб отримати схвалення та згоду для усіх бажань та намірів. Я маю отримувати їх заяви на ухвалення такого рішення. Тільки Я!! Вони ж зобов’язані чекати на мою відповідь. Яку?? Позитивну?? Негативну?? Чи може ігнорування?? Чого чекають усі, коли йдеться про їх інтереси та примхи? Наївно вірила, що зможу подарувати кожному ту бажану відповідь зі знаком «плюс», але чим більше віддавала, тим менше лишалося мене самої. З роками моє обличчя почало вицвітати, перетворювалося на бліду подобу примари, руки ставали тонкими, прозорими і подекуди закрадався страх, що одного ранку мої повіки не матимуть сили, щоб побачити світанок. Моя хвора, депресивна уява малювала картинки майбутнього існування, які наче німий фільм пролітали перед очима. Сірі… Виснажені… Спотворені втомою.... Розгублений. Ось таким був настрій цього фільму. А чого ж чекати від душі, яка перетворювалася на привиду? Про які фарби можна було говорити? Все непомітно зникало. Тихо, квапливо усі кольори мого існування скрадалися понад стіною, аби не наштовхнутися на думки, виходили у причинені двері. Жодних прощальних записок, ніяких сентиментів, вибачень. Нічого… Лишали тільки старенькі капці, в яких колись вони сиділи у м’якенькому кріслі, попивали чай, розпитуючи про нові історії мого прожитого дня. Лишилися тільки капці…. Брудні чашки на столі, крихти печива і уривки задумливих поглядів, які не встигли помітити зникнення своїх власників. Прийшла самотність. Понура, зневажена, адже розуміла, що ніхто не простягне руку допомоги, не зігріє своїм теплом, лишень залишить співчутливий погляд на плечі і зникне. Відтоді почало формуватися розуміння, що зверхній егоїзм допомагає триматися на поверхні життя, тримаючи тебе за руку, аби не провалитися у темряву забуття. Сидячи у пітьмі весняного вечора я намагалася знайти його адресу у довжелезному списку моїх візитерів, які колись наважувалися вимагати від мене бажаного дарунку. Так минали години, декорації за вікном змінювалися, чай втратив свій аромат, пил поволі полонив мої книги і зморені фіранки опустили руки. Думки…Пошуки….. Егоїзм…. Чи був він у тому довжелезному списку?? Здавалося, що він занадто самодостатня особистість, аби вдаватися до прохань. У його руках було все, чого тільки бажала розпещена уява. Все!! Розумієте?? Для нього я була непотребом, що лишився на узбіччі життя. Що ж тоді лишалося?? Змиритися та існувати далі? Такий вихід був для мене ідеальним. Серце поринуло у байдужість, думки закостеніли і зіниці застигли, дивлячись на циферблат годинника. Відмирання душі крадькома заходило до мене, теплі пальці торкалися чола, заколисуючи думки.
Боляче!!! Хруст кісток порушив тишу навколо і нажахане серце відкрило очі. Біль!! Це все, що я відчувала у ті хвилини. Хтось нахабно схопив мої руки, поволі обійми крокували до шиї, до вух долинали грізні слова, що розривали тишу навколо. «Ти обіцяла мені подарувати те, що я просив!! Де ж воно?! Я чекаю на нього роками?? Ти- егоїстка!! Живеш своїми бажаннями, в той час як інші чекають, коли ти звернеш увагу на їх прохання. Егоїстка!!»,- волав хриплий голос поруч. Його міцні обійми тримали, наче лещата, крадучи кожен вільний подих. Мою душу вирвали зі сну і вкинули у багаття реальності, нагадуючи, хто я така і для чого існую. Біль проникав у кожну шпарину душі. Я знову повернулася до буденності. Ось я, стою на порозі нового світанку. Моя сповідь лишає крапку, далі маю йти сама.
Запитаєте мене, хто я така? Я- ваша МРІЯ!....
Бувайте”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359146
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2012
Страх
Спогади… Минуле… Все це складає історію прожитих днів кожної людини. Хтось зупиниться на мить, обернувшись і згадавши радісні хвилини, інший стрімголов мчатиме за примарним майбутнім, втікаючи від зловісних спогадів з минулих днів. Пам’ять заповнює прогалини власних емоцій усмішками, дотиком чиїхось рук, приховавши егоїзм свого лицемірного “я”, шукає тонкі зачіпки, аби втриматися у вирі щоденної боротьби. Так і вона хоче вірити у примару під назвою “майбутнє”, яка видається такою бажаною, але страшною водночас. Роки минають, крокують маршем перед нашими очима, лишаючи сліди від розтрощених нездійснених мрій, бажаних емоцій та усмішок, лишаючи на узбіччі страх. Страх….Галантний та витончений егоїст, який низько вклоняється перед вашою душею, запрошуючи до нескінченого танцю. Пильно, зачаровано впивається його пустий погляд у зіниці навпроти, намагаючись прочитати найпотаємніші думки втомленої душі. Порух очей…. Рук….Крок вперед…. Душа шаленіє у вирі оманливого танцю, не відчуваючи власного подиху. Тонкі пальці страху полонять руки та плечі і його шепіт поволі підкрадається до вух. “Мене неможливо позбутися. Я- одвічний супроводжуючий твоїх спогадів. Я- частина минулого, яка проникає у кожну клітину твого тіла, непомітно отруюючи душу. Наш танець не має кінця, існує лише музика тиші, яка була тоді з тобою. Ти пам’ятаєш той день?! Авжеж!! Ти не маєш права забути його!! Чуєш мене?! Жодного права!!”,- кричав шепіт, злітаючи з уст страху. “Це не сон. Виявляється, то є твоя реальність, що невпинно женеться за тобою!! Відчуй її холодні долоні на плечі, коли обернувшись, побачиш ті пусті чорні зіниці. Втікай доки маєш сили, проте не сподівайся на перемогу!!”.
Холодний піт вкривав чоло, змучене серце виривалося з грудей і здавалося, що одного дня воно отримає цю жадану свободу, зробивши останній подих. Зіниці карих очей впивалися у темряву навколо, тиша дрімала на стільці поруч з ліжком, усміхаючись дивним сновидам, що висіли на опущених повіках. Тіло тремтіло так, ніби душа потопала у лихоманці, яка міцними руками прагнула витягнути її назовні. Страх…. Егоїстичний, велично-зухвалий він споглядав за тими примарами, які обіймали думки карих очей, походжаючи по кімнаті ледь чутними кроками. Поволі він присів на край ліжка, вдивляючись у наляканий погляд. “Я не забула…. Кожна секунда того дня лишилася у моїх спогадах. Я спопеляла їх гнівом, сльозами та байдужістю. Проте вони виявилися сильнішими за мене, ретельно розрізаючи руки, проникали у вени і перетворювалися на отруту, що стала для мене життєдайною силою. Силою, яка мучить роками, змушує боротися за кожен прожитий день без спогадів того дня. Кожен дотик і порух закарбувалися у душі. Цікаво, ми можемо забути, що читали вчора, проте відтворюємо кожну дрібницю багаторічного минулого. Я не забула….Здавалося, що то був звичайний день мого життя, все навколо вирувало своїми барвами і час непомітно крокував до того моменту. Один порух очей, подих і вмить кров застигла, серце причаївшись, забуло усі свої слова. Холод….Його аромат розірвав тишу навколо і шкіра відчула холодні пальці леза. Воно зухвало обіймало шию, сміялося в обличчя, вимагаючи визнати його першість. Секунди втікали, боячись лишити погляд позаду, там де були мої налякані очі. Про що думають, коли на відстані подиху від тебе виграє зухвала усмішка холодного леза?! Про смерть? Батьків? Страх? Чи може порятунок? Хто з цього переліку виграє поєдинок і заполонить думки? Страх і смерть…. Шалена закохана пара…..Вони виступають одвічними володарями нашого буття. Це той стимул, поштовх, який нам необхідний, аби відчути спрагу до життя. А що відчувала я? Чи було страшно? Що панувало у моїх думках? Пустка… Навколо мене виростала безжальна пустеля думок, емоцій. Тіло завмерло в очікуванні фіналу. Слова, що злітали з уст за моєю спиною, видавалися мені шумом пташиних крил, що здіймалися у небо. Все решта не існувало у моїй реальності. Був лише холод. Здалося, що минула вічність, відколи я відчула його дотик на шкірі. Він зник так само швидко, як і виринув з пітьми. Зник…. Сміючись мені в спину, розтинаючи шкіру до кісток, вириваючи крик із завмерлих уст. Зник, лишивши знак-спогад.
Минали роки, моє волосся вкривалося попелом минулого, проте спогади нікуди не зникли. Кожен прожитий відтоді день перетворювався на пекло, що поставало перед моїми очима. Той холод відчувається й досі, переплітаючись з шипінням, що лунало за спиною. Розум наполегливо переконував, що все скінчилося, лишилося там позаду і зараз я вільна. А що говорило серце? Воно завмирало у страху, боялося обернутися і лишити погляд позаду. Відтоді воно стало в’язнем страху. Щоночі, коли закриваю очі, страх нашіптує мені колискову, повертаючи до тих хвилин, промовляючи ніжно “Добраніч”!. Він непомітно проникає у шпарини моїх зіниць, витрушуючи з них спогади. Мої очі- це страх та біль минулого.”
Карі очі повільно відходили у полон сну, кволо посміхаючись янголу, який сидів на підвіконні. Ледь чутно на краєчок ліжка присів страх. Його тонкі, бліді пальці торкнулися сонних карих очей. “Ти не сама. Я буду завжди поруч з тобою,- прошепотіли спотворені болем уста.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356014
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.08.2012
“Що це навколо? Світ? Примара? Уявна мрія чи реальність? Стільки питань, але відповідей немає жодної. Але чи можеш ти хоча б зробити вигляд, що слухаєш мене? Кивнути головою і вдавано примружити очі, так ніби думаєш над тим, що я намагаюся почути від тебе? Ти ж моя совість!! Ти маєш знати усі відповіді, знаходячи вихід тоді, коли мої руки опустилися і душа перетворилася на пустку! А ти мовчиш… Знову скажеш, що усе маю вирішити сама, розірвавши душу на дрібні шматки, лишивши тільки попіл спалених мрій та сподівань. Егоїстка…”,- пролунало нізвідки.
Шалене роздратування промайнуло на обличчі сіро-зелених очей, спотворюючи його болем та втомою. Похила, згорблена постать сиділа на підлозі, щось намагалася знайти у напівтемряві і вкотре проклинала свою долю. Дивна постать дуже нагадувала сніговика, який поволі плакав під першими весняними променями, непомітно танучи і зникаючи з місця свого призначення. Кожен теплий дотик сонця приносив йому пекучий біль, який тонкими голками впивався у дрібні сніжинки, які сповнювали його душу. Так і спогади обпікали серце, били нещадними долонями по обличчю сіро-зелених очей, лишаючи червоні сліди ударів та тоненькі смужки сліз, солі на щоках. Все поволі зникало. Весна душі нестримно увірвалася у життя сіро-зелених очей, закружляла у вихорі божевільного танцю і струснувши спокій з думок, вкинула їх у розжарені долоні правди.
“Ти хотіла щастя?? Але чи запитала ти дозволу у забобонів, суспільних пересудів, які вершать долі всіх навколо? Вони дозволили тобі перетнути межу моралі, вихованості і відчути себе комусь потрібною, щасливою, подарувавши свої почуття? Вони лишили свій підпис на заяві про те, що ти закохалася, знайшла того, хто зумів тебе зрозуміти? Маєш такий документ? Без нього ти є ніхто!!!! Пусте місце і нікого не хвилює те, що коїться у твоїй душі. Зрозумій, досягнувши певного відрізку власного життя, ти втрачаєш право на щастя, яке не задовольняє оточуючих, тих, хто думає, що має право керувати чужим життям і приймати рішення. Зупинися і поглянь у їх очі!! Вони є пустелею, там існує лишень заздрість, догми, які створені для того, аби калічити чиєсь життя і егоїстичне переконання у власній всесильності. А хто ти така?! Бліда постать з сіро-зеленими очима, життя якої тріснуло на своєму старті і та, хто намагається, балансуючи на краю цієї прірви стати щасливою. Чи не занадто високо ти замахнулася? А?! Аж на саме щастя!! Подумай тільки, щастя! Скільки має зробити кожен з нас, щоб його заслужити? Скільки втратити?! Зіграти чужу роль! Злицемірити! А зрештою, втративши себе, отримати крихку надію на щастя. А що ж ти? Сіро-зелені очі…. Все!! Це усе, що ти можеш дати світові, усім навколо!! Думаєш комусь потрібні твої думки? Все вже вирішено за тебе і ти мовчки повинна схилити голову, скорившись. А ти зухвало вирішила отримати щастя. Що ти втратила у своєму нікчемному житті, аби натомість отримати такий приз? Ти ховаєш свої думки у голові, мало хто їх чує, наївно віриш у людей, прагнучи їм допомогти, забуваючи, що все навколо має свою ціну. Чуєш, ціну!! Ціну щастя. А що ти готова віддати, щоб стати хоч на мить щасливою? Що?! Свої спогади, душу? Кому потрібна твоя потріпана, залатана сльозами душа?? Лиши її собі, можливо колись прийде такий момент і ти усвідомиш, що все навколо тебе лише омана, привід спіткнутися і вже ніколи не звестися на ноги. Єдине, що можу сказати, так це забудь слово “щастя”, воно не оселяється у душах таких як ти. Запам’ятай мої слова і ніколи вголос не промовляй того слова. Ти просто того не варта.
Мовчиш….. Значить, ти виявляється хороша учениця і розумієш, що твоя історія на цьому добігає кінця. Просто вимкни серце та існуй далі. Марно вірити у те, що пророчать солодкі думки наших сердець. Вимкнути їх звук варто ще тоді, коли перші слабкі нотки надії починають виринати у душі. Заглуши ці звуки своїм криком, сльозами та байдужістю. Чим завгодно, але тільки не дозволяй їм переконати себе у власній неординарності! Забудь!! Все це примари, міражі твого хворобливого мозку, який з метою самозбереження малює такі загадкові візерунки на душі. Вкрий їх пилом і затамувавши подих, зупинись у страху. Саме так минатимуть рештки секунд твого життя. Кожного разу ти віддаватимеш радісно - світлий спогад зі свого життя, аж доки у закапелках душі не буде порожньо і ти у безумній самотності зустрічатимеш сивини власних думок. Історія потихеньку шкутильгатиме до фінішу, який влаштовуватиме всіх навколо, окрім тебе. Ти боротимешся у павутині своїх сумнівів, атавістичних страхів, слабких прагнень та пустки своїх зморених легенів, які чекають на подих оновленими емоціями. Поступово втрачатимеш шанс на існування, перетнувши межу між людиною та тінню. Все!!! Фініш!! Вітаю з новими обріями власного існування, які знайшли притулок у тобі. Пручайся, кричи, але ти нікому не потрібна. Закрий очі, відчуй легкий подих вмираючої надії та згадай забуту молитву, що роками припадає пилом у твоїй голові. Помолися… Душа звільниться від омани, марних сподівань та заздрощів. Відчуй цей спокій та постав крапку, - повторювали совість сіро-зелених очей, не підводячи погляду.”
Тиха, незграбна постать ледь чутно щось продовжувала шепотіти сухими вустами, тримаючи голову руками. Здавалося, що навіжена душа рвалася назовні, роздираючи кожну клітину висохлого тіла. Тихе божевілля….Воно поверталося. Зневажене та забуте, воно самовдоволено здіймало голову у душі сіро-зелених очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355836
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.08.2012
Життя посміхалося усіма барвами веселки, хотілося співати та кричати на весь світ, що ти щаслива. Тиха душа прогулювалася вузькими вуличками старого міста, стерта бруківка шепотіла під ногами, крадькома спостерігаючи за палаючими очима тендітної перехожої, яка посміхаючись виходила з шоколадні. Старий затишний Львів огортав сіро-зелені очі своїм спокоєм, затишком та загадковим поглядом, який виринав з-під посивілих брів. Вулиці блукали посеред перехожих, губилися у закутках їх спантеличених, радісних, схвильованих та тужливих поглядів. Кожна з них вела до своїх загадок, що ховалися за старими віконницями, кудлатими квітковими горщиками, у яких потопали балкони, пошепки розмовляючи з втомленими дверима та стінами. Здавалося, що навколо все гомоніло своїми мовами, які ніхто не міг осягнути, крім співбесідників.
“Моя душа жива серед цих вуличок та будинків з орхідеями на підвіконнях. Відчуваю їх серця і можу розказати про своє. Вони мене завжди вислуховують, зацікавлено вдивляючись в очі, в очікуванні на фінал. Чомусь саме тут я не боюся бути щасливою, знати, що життя вирує навколо, виграє усіма емоціями та мріями, які здаються такими недосяжними. Це місто моєї душі, її свободи та віри. Воно вірить у мене, тримаючи руку, коли на душі стає моторошно та страшно. Моє спасіння…. Тут я пізнала щастя…. Перші кроки, страх і вихор думок, які полонили душу на довгі роки”. Сіро-зелені очі поволі прогулювалися тінистою вулицею, яка мовчки слідувала за нею, підслуховуючи монолог душі. Здавалося, що перехожі поважно оминали вуличку, аби не заважати тендітній постаті насолоджуватися своєю самотністю, лишаючи зацікавлені погляди на її плечах. Кожен крок вперед повертав спогади у минуле. Крок – рік життя, другий – новий біль, третій – відчай, наступний – нове минуле….. “Хотілося спинитися і крокувати у майбутнє, проте неможливо рухатися вперед, коли погляд прикуто до минулого. Що було там?? Там, у самотності, сльозах та розкришених мріях?? Що лишилося там?? Чи варто його нести з собою далі чи покинути запилену валізу-спогад на цій вулиці?? Що…..
Непрочитані листи….. Коли життя почало егоїстично вкриватися тріщинами, зухвало сміючись в обличчя моїй власній безпорадності, з’явилася таємнича постать, яка читала душу у рядках моїх сповідей, лишаючи серед них запашний аромат кави та самотності. Той єдиний лист лишився самотнім, зберігаючи свій кавовий аромат та обіцянку зустрітися у затишному кафе на розі вулиці. Минали дні, тижні… Живучи надією на повернення таємничого співрозмовника, я боролася з власним життям. Проте усі написані листи лишилися непрочитані. Самотні та зневажені вони припадали пилом часу та байдужості, чекаючи на власне прочитання. Можливо, колись тонкі пальці торкнуться конверту і слова стануть вільними. Надія житиме доти, доки мої очі бачитимуть світанкові промені. Надія житиме…
Сірі очі…. Кара і натхнення моєї душі. Чомусь завжди віриш у те, що усі тебе розуміють, чують твої слова та підтримають, коли ти повільно падаєш навколішки. Чергова ілюзія оманливого світу, в яку ми хочемо щиро вірити та молитися за неї кожного вечора. Ілюзія… Омана.. Від цього нікуди не втечеш, не передбачиш і не витримаєш. Мусиш відчути цей цілунок зради та байдужості, аби потім зробити себе сильним, незламним та черствим. Мене чекала така ж доля, сценарій якої передбачав сльози, розпач і зневіру. Проте ніхто не сказав, що з’являться вони……Сірі очі…. Поряд з ними я відчула, що душа може радіти, тріщини, які вкривали моє серце роками починали поволі зникати і втомлені сльозами очі посміхалися світанкам, розмовляли з тихим місяцем. Нарешті я почала відчувати власне серцебиття, яке прокидалося до життя, вдихаючи у свої артерії щастя, усмішки та спокій. Переможений страх, сховавши обличчя у білий прапор поволі зникав з життя та думок. Я почала вірити, що можу просити у небес хоч крихту щастя. І вони, змилувавшись наді мною подарували мені Щастя…. Воно довго не могла знайти своє місце у моїй душі. Спалена страхом та болем вона невпинно відмирала, вперто відмовляючись від спасіння. Але щастя, подароване сірими очима ніжним бальзамом залікувало рани, які роками кровили, викликаючи сльози та біль. Невпинний час продовжував свій вояж, наближаючи хвилину розлуки. Щастя потихеньку залишало моє життя, лишаючи у спогадах хвилини щастя, усмішки, слова, дотик руки та сіроокий погляд. Щастя залишало мене… Чи було мені боляче?? Я була переконана, що новий біль зламає мене, лишить у відчаї та сльозах. Проте прожиті хвилини щастя зробили мене сильною, змусили повірити у свою душу та впевнено дивитися у майбутнє, оминаючи біль та розчарування. Сірі очі пішли. Але мої зіниці досі пам’ятають їх погляд. Він тримає мене за руку, коли хочеться кричати від болю, сховатися від жорстокості та людського егоїзму.
Самотня постать у коричневому пальто…. Вона дала мені наснагу до життя та віру у себе. Коли опускалися руки і хотілося забитися у глухий кут, закривши очі руками від страху. Здавалося, що життя починає набувати сенсу, коли отримувала листи з її теплими словами підтримки. Завжди дивувалася, як у неї ставало віри для мого нікчемного життя. Кожне слово було сповнене підтримки та щирості, натхнення та світла. Усі прожиті дні починалися з її слів: “Пам’ятаєш правило номер один? Ніколи не говорити про себе погано!!”. Ці слова стали моїм кредом на подальші роки, отримуючи шанс побачити усмішку на власному обличчі. Тепер самотня постать у коричневому пальто живе у місті моєї мрії, дарує йому свої посмішки та блукає вузькими вуличками. Є люди, які проживають життя зі світлою душею, не зраджуючи їй жодним словом, вірять у інших та дарують їм своє тепло, не вимагаючи чогось натомість. Світла душа… Сама такою є вона для мене.”
Все має свій початок та завершення. Життя досягає свого згасання, дороги приводять до бажаного місця чи глухого кута, який змушує задумати над власним життям, вчинками та емоціями. Сіро-зелені очі сповільнили крок. “Ніколи не обертайся назад, крокуй далі! Все, що лишилося за спиною не стане реальністю, то лише спогади. За твоїми плечима стоять сірі очі, самотня постать у коричневому пальто, непрочитані листи, біль та сльози. Проте поглянь вперед!! Там також є вони, але біль стає прозорим, він зникає від усмішок твого серця”, - промовляли орхідеї на підвіконні старого будинку, сховавшись за мереживною фіранкою.
Дихаю…. Відчуваю…. Я – жива!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348850
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.07.2012
Коробки….Фотографії у рамках…..Речі…..Спогади….. Життя…Поступово все знаходило своє місце у призначеному місці. Куди все повинно було зникнути за годину, день??? Чому все мало статися саме так?? Чому налагоджене життя цих усіх речей було змушене внести корективи у свою історію?!! Чому власник наполегливо продовжував ховати своє минуле у пакунках, картонних коробках ??? Куди все зникне?? Чи мають ці речі право на майбутнє?? Цікаво…
- Я починаю нове життя. Новий етап історії мого серця, коли думки прагнуть літати у сірих небесах, грітися під палючими променями сонця, співати від щастя та вірити у те, що десь там далеко живуть мої кохані очі, які чекають на мій погляд, - шепотіли сірі очі, пильно вдивляючись у темряву, яка непомітно проходила до напівпорожньої вітальні. Вона чекала на відповідь…
- Твої думки прагнуть до свободи власної душі чи просто втікають від спогадів з минулого, які сивиною спадають на твоє волосся? Чому ти не можеш поглянути у вічі своїм прихованим думкам і дати відповідь власній душі, що переїзд нічого не змінить…Ти втечеш від стін, ароматів власного минулого, але тільки не від тіней, з якими ти прокидаєшся ранком і закриваєш очі вночі. Вони будуть існувати, доки ти не зупинишся і не поглянеш у їх очі….. Зважся на цей крок … Спробуй!!!
Не бійся розкрити долоні, подивитися на сумніви, які роками ти стискаєш…. Вони- привиди, які зникають з першими променями сонця…. Зроби цей крок…
- Ти говориш мені про свободу душі, думок…. А тепер озирнися на своє власне життя. Що ти там бачиш??? Пустка, жалощі і самотність….. Це все, що наповнює твоє життя. Ти сама боїшся визнати, що тобі боляче, що ти ховаєш сльози за усмішками та кожен твій день починається і завершується болем, від якого хочеться кричати, розірвати свою душу, спопеляючи власне майбутнє, аби не відчувати його…. І ти мені говориш про спасіння….. ??
- Припини!!! Замовкни!! Боляче… Ти робиш мені боляче!! Кожне сказане тобою слово тонким лезом проходить по моїй душі!!! Боляче!!! Чи чуєш ти мене?! Навіщо ти розтинаєш мою душу??? Хочеш побачити пустелю, яка там панує?? ,- кричали сіро-зелені очі стискаючи до болю скроні. Солоні потоки дріботіли по щоках, тіло тремтіло і здавалося, що голова вибухне від хаосу думок.
Що ти знаєш про моє життя?? Ти питав мене про те, чим я живу, дихаю, про що мрію і чого прагну? Чи вдерся у душу і починаєш перефарбовувати її у свої кольори. А як же я?? Я свою згоду давала на такі зміни?? Чому мовчиш?! Твій егоїзм має право вчинити так як йому забажається?
- Відкрий очі!!!! Поглянь у дзеркало і там побачиш очі, які прагнуть жити, які благають про допомогу!! Мій егоїзм?? А як же ти?? Чи думала про те, що життя може бути веселковим, сповненим щастя та радості. Відкрий душу новому подиху щастя!! Змети пил зі спогадів, спали їх у пекельному вогні, посміхнися, омий душу сльозами і вдихни свіжий вітер у свої стомлені легені!! Досить ховатися за спиною страху, невпевненості та спогадів. Ти досі жива! Ти вмієш любити і ти варта того, аби тобі дарували кохання. Не ховайся у нетрях власної душі, вони тебе поглинають і не дають змоги дихати на повну!! Повір у себе!!
- Чому ти так ревно віриш у мою душу? Навіщо вона тобі?? Чого ти вимагатимеш натомість від мене?? У мене нічого немає, окрім сірої душі та минулого…. Це все….
- Даруй мені усмішки.. Це все, що хочу отримати від тебе. Для тебе це занадто багато?? Я хочу бачити, що на твоєму сонному обличчі танцює посмішка, коли очі тихенько вітають світанок, що зорі загортають твою душу у спокій місяця. Пообіцяй, що ти будеш щаслива і щира усмішка даруватиме світло усім навколо!! Лиши мені цю обіцянку….
- Ти віриш у моє щастя?? Дивно…Невже я варта його?? Ти простягаєш мені свою руку, щоб не дозволити мені впасти у провалля зневіри…. У тебе світла душа….
Напівпорожні кімнати занурювалися у темряву, чекаючи на свою подальшу долю. Де житимуть душі фотографій, спогадів, речей?? Ніхто їм цього не сказав…Їх очікування порушував приглушений діалог сірих очей з фотографією, на якій посміхалися сіро-зелені очі. Все решта було майбутнім, яке чекало за порозі напівпорожнього будинку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344127
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.06.2012
Вранішнє сонце наосліп шукало свою дорогу крізь густий туман, прискіпливо вдивляючись у безмежний простір. Його стомлені очі квапливо кліпали, пропускаючи вранішню прохолоду крізь свої зіниці. Впертий, егоїстичний туман, відчуваючи свою міць, розкидав неосяжні, невидимо-прохолодні обійми. Тонкі виплеканні вранішньою росою пальці проникали крізь сонне гілля дерев, обережно торкалися поверхні втомленої річки. Десь там у далечині вчувалися приглушенні звуки і здавалося, що невидимі краплинки роси танцювали на обличчях залізничних колій, створюючи музичну гармонію осіннього ранку. Шалений, пристрасний потяг увірвався у туманний спокій, жбурляючи свої нестримні, божевільні емоції у навколишню тишу. У його прохолодно - затишних обіймах мандрували різні емоції, настрої та почуття, які кружляли у вихорі ранкового танцю. Їм здавалося, що ніхто не бачить їхнього шалу, не порушує їх цілісності навіть подихом. Проте…..
Притулившись до холодного сірого вікна, всотуючи кожен рух шалених емоцій, що кружляли над залізничними коліями, жадібно вдивлялися у далечінь сіро-зелені очі. Повіки повільно опускалися на мить, в уяві виринали кольорові картинки, чийсь теплий сміх, ніжні обійми та пекучий біль, який нахабно топтав райдужні малюнки, спопеляючи їх своїм гнівним поглядом. Втомлені та нажахані зіниці чіпко трималися за видовище, що панувало за вікном, силуючись заспокоїтися, вгамувавши тремтіння душі. Прохолодне скло торкалося шкіри, нагадуючи, що тіло ще живе, воно відчувало радість, біль та дихало надією. Проте чи потрібна та надія, коли руки тягнуть до землі важезні камені- сумніви, що роками обростали страхом, сльозами та відчаєм. Кожна спроба зрушити їх з місця зазнавала поразки, приносячи вкотре більше болю, коли залізні кайдани впивалися у шкіру, стираючи її до крові, доки крихітні крапельки не падали на заіржавілі уста катів. Тоді можна було кричати!! Викричати свій біль та втому!!! Страшно…..Жити так далі?? Чого чекати?? Вже котрий рік стояти біля вікна, що вкривається шаром пилу, ховає своє обличчя за павутинням, блідою анемічною рукою витирати його скляне обличчя, розмазуючи по власному брудні сірі сльози?? Таке має бути закінчення цієї історії?? Можливо…..Якщо сіро-зелені очі не мали наміру щось змінити, то епілог історії був очевидний. Старий, занедбаний будинок був пристанищем сіро-зелених очей. Туди вони втікали, аби відчути спокій, поговорити зі світанком, зорями та німим місяцем, який був їх щоденним гостем. Ніхто не наважувався переступити поріг будинку, що жив неподалік залізничних колій. Для оточуючих він був примарою, яка доживала свої останні роки, тому не вважали за потрібне турбуватися про нього. Вицвілі, похмурі риси обличчя, полущені білі очі – вікна німим поглядом вдивлялися у далі, згадуючи свої радощі, гостей, чий сміх наповнював душу, їх турботу. Все минуло…..Люди стали історією, будинок лишився примарою. Його гостем стали сіро-зелені очі, чия душа жила у самотніх стінах.
Здавалося, що того дня сіро-зелені очі вкотре будуть самотнім гостем примарного будинку. Проте….. За спиною вчувалися обережні кроки, так ніби хтось дбайливо оминав чагарники навколо будинку чи намагався лишитися непоміченим, крокував до дверей. Притишенні кроки ставали впевненішими і сіро-зелені очі напружено очікували на незнайомого гостя. Хто міг заблукати до будинку - примари? Хто наважився зазирнути до його душі і лишити по собі спогад на запиленій підлозі. М’яке сонячне світло огортало постать на порозі, тихо спадаючи маленькими променями з плечей незнайомця. Сіро-зелені очі підкорюючись страху продовжували стояти біля вікна, вдивляючись у туманну далечінь.
- Як Ви зважилися на таке?? Вас діймає цікавість, хто живе у цих руїнах, чиї дні минають у сірій пустелі????, - прошепотіли сіро-зелені очі, не відриваючи погляду від брудного вікна. Ви з тих, хто хоче розітнути чужу зруйновану душу, у намаганні врятувати її від самої себе? Ви-місіонер?? Чи егоїст, який хоче переконатися, що тільки Вам добре, а решта тонують у бідах, сльозах та нещасті???? Чого ж мовчите??? За Вами право вибору, відповідь чи мовчання?? Лишитися чи тихо піти….Вирішуйте…..
- Егоїст?? Не знаю…. Такого слова я не вивчив за своє життя, його значення для мене невідоме….Намагався жити власним “Я”, лише зазнав краху, душа кришилася як скло під ударами каменя. Місіонер??? А хто це?? Ми чомусь вважаємо, що це той, хто поставив собі за мету покращити життя іншого, шляхом часткової пожертви власним….. А може це банальний намір втекти у світ чужого горя, забувши про своє власне?? Ви про це ніколи не думали???
- Ви не егоїст, не місіонер….Хто ж Ви?? Втрачена душа? Шукач власної долі?? Глядач театру – життя? Чи Ви не маєте власного місця серед інших, тому втікаєте у пустку напівзруйнованого будинку?? Але це моя розрада, мій куток смутку та свободи….. Ви тут зайві….. Нехай я зіграю сьогодні роль егоїстично- недружелюбної господині. Бувайте…. Бувайте ……Бережіть себе….
У вицвілих, спорожнілих стінах запанувала тиша….Вона присіла на краєчок зламаного стільця, очікуючи продовження вистави. Сіро-зелені очі повільно витерли брудні від пилу сльози, закрили очі та вдихнули ранкову прохолоду, яка проникла крізь шпарини скаліченого вікна. За спиною сиділа тиша, впиваючись поглядом у спину стомленої постаті, руки потоками впали до низу і на блідих зап’ястках виступили краплини багряної крові. “Дихати….Я хочу дихати вільно! Відчувати стукіт свого власного серця!! Стерти пил з душі і вийти з полону цього примарного будинку, змити бруд страхів з думок і скинути кайдани з рук”,- подумки кричали сіро-зелені очі, боячись порушити тишу будинку. Проте чийсь незнайомий погляд торкався плечей, ніби намагався обернути їх до себе.
- Ви досі тут?? Насолоджуєтеся моїм болем?? Чи вигадуєте нові тортури для мене?? Маєте хорошу фантазію?? Що ж, послухаю і Вас…. Можливо Ви зможете мене чимось здивувати…. Прошу…..
- Якого кольору Ваші очі?? Оберніться до мене, я хочу побачити їх і переконатися, що Ваша душа ще жива.. Вона не вмирає разом з цим будинком, його історія написана вже давно, він побачив і пережив усе, про що могла мріяти його душа….Він змирився зі своєю долею…Але з’явилися Ви і дали йому надію на повернення до свого минулого. Проте воно померло, так само як і Ваше…. Ви досі жива, дихаєте, відчуваєте……Прокиньтеся і повірте, що у світі є хоч одна людина, яка насмілиться подивитися у Ваші очі….
- Якого кольору мої очі???? Не знаю…. Роками я не дивлюся у дзеркало, не хочу бачити свої скаліченні очі…. Як це було давно, коли я посміхалася своєму відображенню у дзеркалі…..Які вони?? Сірі?? Карі?? Сині??? Не знаю….Вони скалічені…. От і все…. Ви хочете подивитися у мої очі?? Не боїтеся побачити там пустку??? Ви ризикована людина……
Сіро-зелені очі мовчки стояли біля вікна, дослухаючись до кроків, які здавалося віддалялися від них, лишаючи по собі невиразний спогад. “Ну, ось вкотре переконалася, що життя триватиме так і надалі. Ніхто не ризикне поглянути у мої скалічені очі. Кому вони потрібні?? Пусті та вицвілі?? Самотність!! Вітаю тебе знову у своїх обіймах!!!”, - вдивляючись у далечінь шепотіла стомлена постать біля запиленого вікна. Проте різкий біль голками впився у зап’ястки, проникаючи у саме серце. Розлогу тишу порушив шалений удар, що трощив під собою потрухлу підлогу старого будинку. Легка втома майнула по всьому тілу, здавалося, що воно зараз злетить у повітря наче пил. Сіро-зелений погляд опустився додолу, де лежали два величезні камені-кати, які роками гирями висіли на блідих рухах втомленої постаті.
- Погляньте у дзеркало…Не бійтеся, воно давно на Вас чекає, але Ви ховалися за власними страхами. Погляньте…..,- почувся тихий шепіт за плечима.
Втомлена постать кволими руками взяла запилене дзеркало. Осяяні осіннім світанком у дзеркалі усміхалися сіро-зелені очі…..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341807
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.06.2012
Життя-це біль. Ми народжуємося з болем та страхом, кладучи його до своєї кишені, старанно приховуємо його роками і боїмося визнати, що він дійсно існує. Впродовж років ми байдуже спостерігаємо за тим як він зростає, стає самовпевненим і зрештою ставить нас на коліна, змушуючи плазувати перед його величчю. Біль…Невидимий, всемогутній, невловимий та безжальний…Скільки існуватиме він у нашому шаленому, практично ідеальному світі?? Хто зможе зупинити того, кого не може осягнути око, того, хто прозорими руками впивається у нашу душу, чіпко тримаючись за неї, насолоджуючись кожним своїм стисканням і приглушеним хрипом, який долинає з уст жертви?? Біль.. Боляче, якщо кровить рука, ламаєш кості та втрачаєш контроль над своїм тілом, а чи боляче у той момент, коли болить душа, коли ти щоранку прокидаєшся з тією думкою, що довжелезний список наполеонівських планів ще не дописаний, але твоя книга вже отримала останню крапку і чекає на свій некролог? Тоді боляче?? Чи настає час для нового героя під іменем Співчуття? Кому ж воно потрібне ?Душі, яка розуміє, що попереду хвилини, секунди болю та відчаю, коли ті, хто тебе любить мусять змиритися з умовами контракту долі, що прописує одвічну інвалідність душі???? Інвалідність душі…..Це не вирок, швидше за все, то є тавро, твоє друге ім’я, з яким муситимеш проживати чи то існувати наступні переліки років…..
При народженні сіро-зелені очі отримала звичне для усіх ім’я, яке радувало слух, отримало чимало пестливих нащадків, проте життя вирішило надати ще одне наймення для них. Інвалідна душа…… Вона жила зі своїм болем, я кий став частиною душі, буднів та емоцій. Біль… Одвічний супутник у житті сіро-зелених очей. Було боляче падати, розбивати коліно, бачити як болить комусь поряд і тоді здавалося, що більшого болю у житті не може існувати, що це та межа, яку варто перейти, аби стати сильнішою, загартувати душу, щоб у майбутньому на очах не бриніли сльози жалю та співчуття, щоб стійко, впевнено дивитися у вічі страху, жалощам, не виказуючи того, що душа потопає у солоних ріках. З роками той невидимий гість припадав пилом у закутках спогадів, думок сіро-зелених очей і здавалося, що він починав вірити у власну безпорадність у їхньому житті. Проте ніхто не повідомив його, що його феєричне повернення і беззаперечне визнання чекає його ще попереду. Біль, біль, біль….. Сіро-зелені очі його не відчували, він був невловимий та вони розуміли, що він впевнено тримає їх руку. Він вестиме їх крізь радощі та смутки подальшого існування, малюватиме картини майбутнього та можливо дозволить відчути себе щасливою. “Боляче!!!! Боляче!!”- кричали щоденно сіро-зелені очі, прокидаючись ранком. Болить…. Кожен ранок починався із сніданку, приготованого болем, аби відчути його смак і залишити його аромат на весь тричі проклятий день. А далі перші кроки, кожен з яких пронизував серце тонкими голками болю, які ввечері сіро-зелені очі виймали, аби завтра повторити ритуал. Кожна усмішка, брехлива правда і вдавана цікавість, яку вони проявляли до життя висотували краплини крові з душі, перетворюючи обличчя на бліду маску під якою ховалося спотворене, змучене болем обличчя сіро-зелених очей.
“Чи може бути ще більший біль у моєму житті?? Чи все я пережила, побачила і виплакала??? Що ще лишилося для мене?? Який ще подарунок я маю отримати від тебе, життя?? Новий біль?? Пекучіший, ніж той, що живе у мені роками?? А чи може бути щось гірше??? Якщо ж так, то віддай мені його вже зараз, нехай душа пройде всі кола пекла, нехай вона згорить у тих сльозах, що лавою печуть мої очі, нехай моє обличчя вицвіте, як осінній лист, але дай мені пережити весь той біль водночас!!!! Чи чуєте Ви, мене небеса?? Змилуйтеся наді мною!! Я вже заплатила свою ціну самотності, сліз та відчаю!! Ви забрали тих, кого моя душа любила, тих, хто читав мою душу! Кого ще ви хочете вирвати з мого занедбаного існування?? Мене?? Ні, ви занадто егоїстичні, аби подарувати мені таке щастя. Для вас найбільша радість бачити мої сльози та ховати кожного разу вкидати нові голки у моє серце! Для вас це насолода, бачити мій біль, адже ви не можете його відчувати, заздрите, що кожного дня я маю побачення з цим загадковим невидимим щастям. Ви впиваєтеся власною помстою, збираючи дорогих мені людей, моїми сльозами. Боляче!!! Мені боляче!! Я жива! Жива!!! Чуєте мене?!!! А ви ріжете кожну клітину мого тіла, впевнено наближаючись до душі. Вона вже й без того пуста, інвалід…. Все знищив біль, там порожнеча….Лишіть мені хоч спогад про мою душу!!! Благаю вас, небеса!!”.
Життя –це біль…. Безжальний, нищівний та егоїстичний. Що лишилося у душі сіро-зелених очей?? Хто ризикне заглянути за завісу примари душі??
А може Ви……???
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337663
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.05.2012
Перший, другий удар…Рука розлючено вдарялася об стіну, щохвилини викликаючи біль та злість, спраглі шпалери всотували крихітні краплі крові, що просочувалися крізь шкіру. Біль…Це було єдине відчуття, яке панувало у душі, хотілося кричати на весь світ, аби кожна душа знала про ті цвяхи болю, які роками жили у серці. А може то був відчай чи то втома від щоденної боротьби за власне існування та право бути щасливим?? Злість тонким скальпелем розрізала душу, намагаючись вирвати серце, позбавивши його болю. Все не так…..
Гортаючи подумки спогади-сторінки Він повертався у той час, коли здавалося був щасливою людиною. Перші сонячні спогади, радість від подарованих іграшок, друзі, (можливо навіть справжні чи то оманлива дитяча ілюзія), розчарування у школі та перше кохання. Кожна прожита сторінка мала свій відтінок, аромат та смак. Подекуди дні минали як невловима казка, Він усміхався, але у душі боровся за власне місце серед решти, будував свої залізничні колії, мріючи про власні подорожі, вірив у щирість та відвертість оманливого світу. Ми самі створюємо казку для свого існування, побоючись визирнути зі створеного образу безтурботної, егоїстичної, легковажної чи то байдужої людини. Так і Він жив своїми мріями, ідеалами, що підступно зрадили його за декілька років, вкидаючи душу у пазурі недовіри. Все, що збудоване ним впродовж років було розтрощено в один момент. Тиша, туга наповнили кімнати того дня, дзеркала сховалися під ковдрами, ховаючи очі, аби не бачити Його сліз. Тато….Усміхнений, радісний, той, хто тримав за руку, коли було важко, страшно, допомагав створювати свій світ, у якому було затишно, спокійно та панувала впевненість, що ти комусь потрібен, тебе люблять, не вимагаючи натомість чогось для себе, був поряд, проте торкнутися його руки було неможливо.
Його світ… Секунди, хвилини перетворили цей світ на страх та закрили серце на довгі роки, отримавши від нього обітницю мовчання. Мовчання рятувало від сліз, втоми та обвивало серце болем, недовірою, бажанням зникнути і не відчувати зловісних, насмішкуватих поглядів оточуючих. Навколо себе він створював ілюзію простого, з легким відтінком втоми хлопця, який крокував по життю з прочиненими дверима власного серця. Хтось думав, що варто тільки штовхнути двері і ти зможеш прогулятися коридорами його душі, спопелити мрії, погратися почуттями та легковажно сказати, що Він ніхто, звичайна іграшка у руках людського егоїзму. На обличчі була легка усмішка, з якою він крокував далі. Проте чи дивися хтось у його очі, чи відчували вони у них страх та сум? Душа була у руїнах та запилених спогадах, які благали про повернення, проте Він боявся віднайти їх, аби не відчувати страху перед власною безпорадністю та непотрібністю для тих, хто складав історію його щодення. Страх….. Саме він визначав його подальшу долю, він диктував свої правила існування, штовхав до самотності, змальовуючи її як найкращий вихід і наполегливо шепотів про те, що Його життя лише марнування власних почуттів та прагнень, що хтось інший заслуговує на все це, але тільки не Він. Страшно, коли душа впадає у кому, у той час як тіло живе, дихає, імітуючи щастя та радість. Душевна кома…Скільки вона триватиме?? Чи є вихід??? Дивно, але ці питання Його не цікавили, здавалося, що оточуючий світ був банальною декорацією життя і ставати повноцінним актором цієї комедії Він не мав наміру.
Але очі??? Про що думали вони?? Що наповнювало їх думки??? Вони билися в агонії сліз, шматуючи сонну душу своїми благаннями. Прокинься, віднайди у собі сили повірити, що ти людина і можеш боротися за своє щастя, що можеш звестися на ноги і на повний голос сказати : “Я живу!!! Я відчуваю кожен порух своєї душі!! У мене є та людина, яка цінує і чує мої думки, не насміхаючись над ними, а головне вірить у мою душу!!! Я живу!!”.
Він мовчки опустився на стілець, рука вкривалася червоними краплями крові, але біль не мав своєї сили над Ним. Сльози солоними потоками звивалися по щокам, а пусту кімнати наповнював Його крик відчаю та благання. Чоловіки не плачуть, проте вони мають право на душу, яка болить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336224
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 09.05.2012
Шалений натовп перехожих минав перед поглядом сіро-зелених очей. Пасивно-безлика маса емоцій оточувала душу, гнівно викликаючи сум та бажання зникнути у жовтому листопаді депресивних алей, які пустими зіницями вдивлялися у кроки самотньої постаті. Сіро-зелені очі поволі ступали безлюдними стежками серед кленових стін, тримаючи у руках книгу Мілана Кундери. Він був німим співрозмовником депресивної душі, думки якої кружляли навколо сотні питань, сумнівів, страхів, що зухвало розривали серце, піднімаючи голову, бажаючи на повний голос закричати про свої права на сіро-зелені очі. Сумніви…Зухвалість….Страхи…Здавалося, що вони покинули думки і серце одягнуло кольорові окуляри, змушуючи очі сяяти та посміхатися похмурим хмарам над головою. Минав день, тиждень, сотні і тисячі хвилин лишилися у розділі «Минуле», проте бажані емоції, які б мали приєднатися до тієї категорії вперто відмовлялися від такого союзу, приміряючи нові образи. Крок, другий….Жовті, багряні, червоні розтоптані очі осіннього листя благальним поглядом впивалися у думки сіро-зелених очей, ніби вимагали пожаліти їх, вкинувши у пекельні обійми палаючого багаття. Чи можна жбурнути власні емоції та сумніви у вогонь, лишивши душу оголеною перед совістю та змученим серцем? Якби це було можливо, то кожен день сіро-зелених очей палав би усіма барвами, лишаючи по собі попіл втоми та безвиході. Полум’я думок…. Воно спопеляє, терзає кожен погляд, одягаючи декорації навколо у сірі шати, омиті сльозами. «Чому у мені стільки зневіри і відчаю? Звідки виникають ті сумніви, які придушують найкволіші промені надії власної душі. Чи може усі відповіді мені допоможе знайти Кундера з його «Невыносимой легкостью бытия»? Хто знає, чи книга може порятувати від власного «Я»? Проте чому ж боюся визнати те, що подекуди книга може скувати душу роздумами, страхами, сумнівами… Вона безмовна і нестримна, шалена і вперта, зухвала і скромна, але саме їй підвладний кожен подих моїх легень. Книга…Це мій порятунок і в той же час кара, тягар, який змушує кожного разу згадати пережиті, запилені спогадами емоції приховані у склепах душі. Відмовитися?? Випалити їх зі шляху власного існування?! Ні…Як можна знищити частину душі, яка змушує крокувати далі, вірити у щирість інших, помилятися та зламавшись, звестись над руїнами розтоптаних почуттів? »
Папір, об’єднаний обгорткою та автором став супутником сіро-зелених очей у той час. Він мовчазно спостерігав за їх сльозами і смутком, відчував ніжний дотик і пронизливий погляд, який всотував кожну літеру, слово, речення. Життя спливало у вирі емоцій та думок персонажів, що жили власними ідеями на сторінках книги. Але й вони переймалися питанням, що оточило думки сіро-зелених очей: “Чому я відчуваю себе чужою серед близьких людей? Де моє місце у потоці існування та й взагалі чи є воно? Як віднайти спокій власних думок та душі?”. Всі роздуми повертаються до слова «зайва», чіпко тримаючись за душу сіро-зелених очей. Кожен прожитий день, тиждень і рік було присвячено комусь, чиємусь переживанню, радощам та страхам. Але зараз усе змінилося. Заспаний егоїзм почав прокидатися до життя, відчуваючи, що настає його черга вийти на сцену буття і зіграти свою найкращу та найефектнішу роль, кожна фраза якої супроводжуватиметься відчаєм, хрустом розтоптаних надій, вицвітанням душі та страхом. Жорстка, безпринципова та насмішкувата іронія грала на устах егоїзму, коли він починав розправляти свої плечі, вбираючи у себе кожну прожиту хвилину сіро-зелених очей. «Стій на колінах і благай про те, щоб хоч одна сльоза впала з твоїх стомлених зіниць, аби відчути, що ти ще людина, яка може радіти, ненавидіти, сміятися та бунтувати!! Благай у скупих небес, аби вони зглянулися над тобою, подарувавши можливість плакати!! Сльози….Невидимі, солоні янголи, що спадають з твоїх вій, змиваючи з душі бруд та безвихідь. А доти замість солоних потоків на щоках буде вигравати посмішка, оманлива та зваблива, болюча і нездолана. Благай! Проси сліз!! І доки усмішка не спопелила твоє серце, ти маєш час на власні благання»,- іронічно кепкував егоїзм, здушуючи у своїх обіймах душу сіро-зелених очей. «А може краще зіграти роль егоїстки та бездушної істоти, яка живе власними примхами, думками? Кожен ранок починається з привітання власного «Я», побажаннями гарного настрою та вдалого дня. І все…Усі порухи душі належать тільки тобі, ніхто не має права отримати від тебе навіть ласкавого погляду, аби зрозуміти, що життя може бути кольоровим. А навіщо ж тобі ті барви, коли твій власний егоїзм зав’язав очі чорною хустиною і дозволив бачити тільки його самовдоволену усмішку перед твоїми очима? Це твій химерний монополізований світ, обмежений страхом та невпевненістю. Ти такого прагнеш життя?? Хочеш відчути, як то воно дивитися у небо, вкрите чорною пеленою, милуватися скаліченими деревами, які простягатимуть до тебе гілки, розтрощені в агонії стихії? Таке існування задовольнить тебе і твою душу?? Подумай!!!!!!!!! Прокинься і вдихни надію у свої спалені легені!!! А як же сірі очі?? Їм також немає місця у твоїй душевній пустелі?? Згадай ті, хвилини, коли твої очі плакали від щастя, коли вони були поруч, кожен вечір, коли ти чула їх голос і вірила у те, що заслуговуєш на щастя!!! Куди все це зникло??!!! Не бійся повернути їх у власне життя, вони частина історії твого серця, його наснага і право на щастя!! А та самотня постать у коричневому пальто?? Хоч вона за сотні кілометрів від тебе, але ваші серця відбивають однаковий ритм і знають, що жити варто!! Вона поряд…. Просто обернися і простягни руку, не бійся зробити той крок. Провалля навколо тебе здається неосяжним, але серце, засліплене надією, знайде шлях. Повір і зроби першу спробу…. Ти не зайва, ти потрібна їм, зрозумій це!»,- приглушено кричали кленові алеї навколо сіро-зелених очей, осипаючи її шлях сухим відмерлим листям.
«Я сьогодні була у листопаді....»,- прошепотіли солоні сльози, що спадали з сіро-зелених очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289224
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 28.10.2011
Здавалося, що цей безкрайній простір неможливо було охопити навіть поглядом. Синьо-зелена скатертина моря простягалася на сотні кілометрів і безвісти зникала за обрієм. Жваві, грайливі хвилі, насупившись розбігалися і у відчаї кидалися в обійми берегу вкритого дрібними піщинками. На обличчях гладеньких кам’яних шматочків лишалася ніжна піна, яка зоставалася ледь помітною ознакою морського гніву. Складалося таке враження, що море прагнуло звільнити усі свої емоції, розкинути безмежні обійми та віднайти спокій, тихо та лагідно шепотіти свої історії самотнім чайкам і насолоджуватися гармонією власної душі. Вітер стиха торкався бурхливих хвиль, бажаючи охопити своїм теплом, продовжував свій танець пустим пляжем, де ще декілька годин тому вирувало життя. Самотній, втомлений, спустошений. Саме таким він поставав перед поглядом сіро-зелених очей.
Вони поволі блукали у пінистих хвилях, вдивляючись у мокрий пісок ніби шукаючи втрачену річ. Дивно…. Що можна віднайти у неосяжному піщаному світі? Кожна дрібна піщинка берегла відбитки мільйонів людей, які проходили пустельним пляжем. У кожного своя історія, власні думки, прагнення… Хтось радісно кидався в обійми моря, інший- вишукував маленькі чудернацькі камінці аби поповнити чергову колекцію. Кожен лишає тут свої емоції та історії. Так і сіро-зелені очі думали, вагалися і дивувалися, обережно ступаючи мокрим берегом ненадовго лишаючи сліди на піску, які шалені хвилі змивали своїми турботливими долонями. “Цікаво, чому саме він? Чому я? Невже так буває у житті? Нас розділяла відстань у лічені сантиметри, одягнена у мовчання. Проте ….Вуста мовчали, але у душі поставало безліч запитань. Такі знайомі риси обличчя, дивне відчуття, що десь раніше наші дороги перетнулися на секунди і знову розбіглися на роки. Він сидів на іншому краю лавки, стиха озирався, спостерігаючи за перехожими. Цікаво, про що він думав? Що заполонило його душу які почуття створювали історію його життя у ті хвилини? Цього я вже ніколи не дізнаюся. Вуста мовчали, а очі були далеко….Вони б могли багато розповісти…Але вони дотримувалися обітниці мочання.”
Сіро-зелені очі продовжували свій шлях вечірнім пляжем, насолоджуючись сонячними променями, які кволо визирали з-за хмар. Так легко різні події та емоції відкривають двері наших душ, але не кожному вдається лишити там хоч невеличкий натяк на свою присутність. Але йому це вдалося. Погляд….Цікавий вираз зелених очей обпалив думки і здавалося, що впевнено прагнув лишитися там на тривалий час.
“Вибачте, але чи не міг я бачити вас десь раніше?- пролунало запитання зелених очей. Звичайне, поширене питання, яке щодня промовляють сотні людей, але чомусь тоді воно зачепило душу. Ні…Ми раніше не бачилися, такого зеленоокого погляду у моєму життя не було. Але чому він здавався таким рідним і притягував до себе, наче невидима сила закликала знову поглянути у цей бездонний зелений погляд? Стільки запитань, які лишалися без відповідей. Але чи потрібні вони були? Чи змінить це щось? Чи принесе нові думки, питання? Зачароване коло запитань без відповідей поставало примарами, які осідали у душі, запускаючи сумніви-пазурі у кожну клітину серця. Лише погляд був реальним, він не міг бути оманою, яка б зникла з першими відповідями. Він був поряд. Простягни руку і торкнися до них. А якщо цей погляд може не лише притягувати, а й спопеляти байдужістю та насмішкою? Що він приховував? Що манило до нього мій погляд? Цікавість? Ризик бути висміяною? Відвертість? Страх? Що??!! Хвилини вагання видавалися годинами вічності. Ризикни, зроби спробу, закресливши всі запитання і сумніви, дай шанс зеленим очам лишити власний слід у твоєму існуванні. Звичайний егоїзм чи страх видатися наївною, невихованою тримає твої слова у кайданах? Відпусти їх!! Ризикни!! Відчуй той солодкий момент тріумфу над власним страхами і стань їх володаркою. Зроби цей крок! Обернися! Поглянь у ті таємничі очі, які змушують думки хаотично кружляти у безумному танці! Дай їм шанс продовжити цей танок, не зупиняй його власними пересторогами.” Сіро-зелені очі пригадували кожен момент тієї зустрічі, з моменту якої минуло десятки днів. Кожне слово, сказане тоді було таким реальним, нібито пролунало за секунди до спогадів про них. Погляд, усмішка…Все поставало перед очима як слайди, чергуючись один з одним. Тоді сіро-зелені очі зробили крок на зустріч зеленому погляду. Маленький, невпевнений крок, який наповнювали сумніви міцно тримаючи за руки вагання. Слово…Друге… Третє…Голос звучав впевнено, але душа тремтіла, наче холодні лещата тримали її у своїх обіймах. Але з кожним промовленим словом впевненість здіймала голову у закованій душі. Слова… Здавалося, що у той момент вони обирали нові ролі, одягали маски і плуталися у власному шаленому танці. Їх діалог тривав лічені хвилини, але вони торкнулися її душі, лишаючи на ній свої кволі, обережні відбитки, які були невловимі для чужого погляду, а на обличчі промайнула легка посмішка. Оточуючі здивовано прислухалися до їх розмови, а згодом спантеличеним поглядом провели зелені очі, намагаючись зрозуміти чому у сіро-зеленому погляді танцювали веселі переможні вогники.
Самотня постать зупинилася, тіло огорталося вечірньою прохолодою, хвилі ставали крижаними, намагаючись змусити свого гостя зникнути і дати можливість насолодитися власною самотністю. Емоції, думки, спогади…Вир душі наповнювався спокоєм, десь у закутках серця жевріла радість, яка обережно, безшумно відкривала двері у новий день сіро-зелених очей, боячись що все те, чим жила душа виявиться оманою. “Невже я можу бути щасливою? Чи це лише невеликий клаптик щастя, яким доля мене нагородила, аби потім нещадно вирвати його з душі, лишивши на руках розтрощені мрії і почуття? А може варто цінувати ті хвилини, години, коли відчуваєш, що щастя поряд, у кожній посмішці, погляді зелених очей?”
Самотній, втомлений пляж крадькома вловлював тихий монолог сіро-зелених очей, силуючись зрозуміти їх настрій. То була радість? Чи смуток? Можливо, то були сумніви? “Що то було у твоєму голосі?” – прошепотів самотній пляж. Його слова тонули у шумі хвиль, які схиляли голови на піщаний берег. Тільки спантеличений погляд супроводжував зникаючу у темряві постать сіро-зелених очей.
“То було щастя…..”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275695
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 18.08.2011
Руки тихенько тремтіли, а на очах бриніла маленька, ледь помітна сльоза. Навколо панував спокій, будинки-мурашники світилися невеликими віконцями квартир, у кожній з яких створювалася окрема, ні на кого не схожа історія. І в одній з таких комірок існувала її самотність. Самотність сіро-зелених очей… Серце шалено стукотіло у груддях, так ніби воліло вирватися з полону тіла, спраглі губи холерично щось шепотіли, здавалося, що з них спадали слова молитви, виснажені легені намагалися видихнути хаотичне повітря, яке чіпко трималося за них, не виявляючи бажання покинути тіло. Відчуття страху охопило думки…Видихни!!!!!! Видихни!!!!! Мов стрічка на нестримному вітрі тріпотіла думка у голові…. Страшно, коли навколо шиї звиваються змії-мотузки і ти хапаєшся за примарне повітря, яке іронічно посміхається перед твоїми очима. Проте справжній страх, підбадьорений ексцентричною панікою, коли ти намагаєшся видихнути хоч грам того знавіснілого повітря, виявляється безапеляційним переможцем. Саме ці відчуття створювали пейзаж одного з епізодів сіро-зелених очей того вечора, коли вони сиділи на холодному підвіконні балкону, перелякано дивлячись у темряву весняних вулиць. Поламані гілки змучених дерев ховалися у шатах ніжного дощового вечора, який омивав їх душі своїми солоними краплями. Де-не-де виринали жовті кульки ліхтарів, освітлюючи дорогу випадковим перехожим, які втікали від несподіваного дощу. А десь там серед сотні віконець точилася боротьба між тілом і серцем. Сіро-зелені очі вкотре зробили відчайдушну спробу видихнути хоч краплину повітря аби відчути полегшення та стримати страх. Секунди, хвилини….Їх так мало, але вони можуть бути такими жорстокими і впертими у такій боротьбі. Нарешті тіло відпустило вперте повітря, яке сповнювало втомлені легені і серце пошепки продовжило стукати у двері життя. І ось ти усвідомлюєш, що все може скінчитися, не отримавши шансу хоч що-небудь змінити чи подумати. Секунда….А далі спокій…
Спокій… Невже він може існувати лише там, куди ніхто ніколи не поспішає, вперто відмовляючись купувати навіть екскурсійний білет у ті краї? Це те, чого прагнула душа сіро-зелених очей. Чомусь саме зараз він був занадто великою розкішшю для них, адже думки, спогади чіпко трималися за свідомість.
«Той вечір подарував мені хвилини щастя, які перетворилися на яскравий спогад моїх останніх місяців. Саме тоді я усвідомила, що навіть моє життя може бути сповнене ніжності, щирості та щастя. Чомусь всі говорять про щастя як про щось надзвичайне, грандіозне і помпезне. Шаблонно воно повинне супроводжуватися феєрією емоцій, радості та старанно відібраних слів. Але моє щастя було мовчазним, тихим, воно боялося порушити тишу, аби не втрачати жодного поруху очей, швидкої посмішки, яка блискавкою проминала на вустах. Коли сидиш тихенько поруч зі своїм щастям, то розумієш, що мовчання виявляється найкращою окрасою вечора. Кожної хвилини ми вимовляємо цілі потоки слів, не задумуючись над їх призначенням, настроєм та ролями, які закріплюємо за ними. Але у той вечір слухняні букви ввічливо полишили сцену життя, адже відчували, що були зайвими у мовчазному монолозі поглядів. Так спливали хвилини, трансформувалися у години, аж доки небо не збудили перші світанкові промені. Щастя з сірими очима зникало у світанку, залишивши по собі спогади. Ті, які не полишають душу, змушуючи вкотре повертатися до того вечора, посміхатися з веселим сумом і крокувати далі. З часом спогади припадають пилом, стираються чи то наша свідомість намагається полегшуючи наш біль, завантажує у голову нові емоції, переживання, сумніви, зустрічі, сльози, посмішки, пусті слова, беззмістовні роздуми та зрештою відчай. Наша пам’ять рятує душі своєю забудькуватістю, яка переносить спогади в далекі архіви, забуваючи шлях до них. Але як забути ті сірі очі, які кожного дня минають повз мене, посміхаються і коли важко просто говорять «Я поруч»…, тим самим не дозволяючи їх забути.
Проте час повільно корегував мої спогади та емоції, душа покривалася пилом прожитих днів, турбот та скупих сліз у часи відчаю. Інколи вона провалювалася у безодню відчаю, коли хотілося закрити очі і зникнути, забутися, відчути легкість, безтурботність, байдужість і спокій. Як не намагаєшся втекти від нього, але він тримає душу своїми невидимими мотузками. Хоча розум усвідомлював, що відлік хвилин до того моменту, коли сірі очі, які змушують серце шалено тріпотіти, скоро зникнуть в океані часу і життя. Тоді прийдуть нові емоції, а може самотність? Чи то знову моя уява занадто сильно і активно почала працювати??? Можливо варто стримати її пориви і відчути смак буденності на своїх вустах, прокинутися від оманливого сну, усвідомивши, що все це була вигадка? Шкода, але життя ніколи не буває вигадкою».
Серце шепотіло у груддях, легені тихенько вбирали у себе прохолодне повітря весни, з його ароматами вуличної сирості, далеким шумом машин і піснями блукаючих собак. Ніч панувала над усіма думками та відчуттями.
«А може вже пора відпустити свої сірі очі?»…Слова-краплини впали на підвіконня під шум дверей, які закрилися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269708
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 11.07.2011
Стіни поволі вдихали вечірню прохолоду, готуючись до нічного спокою, книги продовжували свій, нікому недоступний монолог на полицях, забуті на столі ключі приречено чекали на повернення власника. Кожен намагався не порушувати спокою іншого мешканця десятка квадратних метрів. Лише десь вчувалися дивні звуки, які не були схожі ні на розмови у телевізорі, ні на сварки сусідів, ні на гучну музику у подвір’ї. Обережно, поволі ламалися кістки душі сіро-зелених очей. Одна, друга, третя…..Ледь помітні уламки падали на підлогу, вкриваючись солоним бісером сліз. “Ти не така як усі решта…..Дивно….Таких уже мабуть не існує, ти вимираючий вид”. Кожен звук цих слів лишався тавром на думках сіро-зелених очей, з кожним разом заглиблюючись глибше у клітини і шпарини свідомості, які були у полоні тихого божевілля, породженого почутим. “Ти хотіла правду??? Втомилася від омани і вдаваних компліментів оточуючих тебе масок-друзів та знайомих?? А чи не шкодуватимеш чи не вимагатимеш у долі шанс повернути вперті стрілки годинника назад, аби вчасно закрити вуха, слухаючи правду про себе?”- нашіптували привиди спогади, танцюючи у своєму шаленому танці навколо скаліченої схиленої постаті, руки якої намагалися втримати мізерні сльозинки на своїх долонях.
“Озирнися навколо!! Відкрий очі і спробуй хоч на мить повернутися до реальності, покинувши свій примарний ідеальний свій!! Ти віриш у щирість?? А де вона?? Хто знає, де знаходиться її прихисток чи то абонентська скринька, на адресу якої можна надіслати лист з усіма питання, що терзають твою душу з надією отримати щиру відповідь? Ти про це ніколи не думала? Чи можливо, знаєш, те, чого не знають інші, чи ховаєшся за сліпою вірою, яка тримає тебе у цьому світі, надаючи шанс виправдати власну слабкість та безпорадність? Правда…Ти завжди прагнула цього, хотіла відчувати правдивий аромат сірої брудної буденності та подих зневіреної правди на своєму плечі, яка б могла безпорадно поклавши голову змила бруд брехні з твоєї душі.” Правда…
Спогади поволі поверталися до своїх збутих місць, які досі лишилися вільними у залі очікування душі сіро-зелених очей. З того часу, як вони востаннє присіли на ці крісла ніхто не виявляв бажання їх зайняти. Здавалося, що перехожі спогади озиралися на два пустих стільця, які самотньо чекали на когось у вихорі натовпу емоцій та думок. Пусті….Зневаженні…Покинуті в очікуванні своїх випадкових власників, вони пам’ятали їх руки, тиху розмову і відчай, який заполонив очі. Їх покалічені у відчаї пальці тримали єдине слово “Правда”, яке обпікало кожну клітину і часточку тонких пальців сіро-зелених очей.…Вона прозвучала, прогриміла як прокляття на головою похиленої постаті. Правда…Та, яку вона переховувала і сліпо оминала кожну хвилину власного життя. Може я дійсно не така як усі?? Наївно вірю у щирість та чистоту людської душі, розфарбовуючи власну у кольори смутку, самозневаги та втоми від власної безпорадності? Подекуди моє існування нагадує полотна Сальватора Далі, які викликають здивування, зневагу, осуд у глядачів. Так і моє життя минає перед очима перехожих, хтось посміхнеться, хтось скрушно похитає головою і пожаліє, обличчя іншого осяється легкою іронічною посмішкою. Лише мої емоції були втоптані у багно мерзенного відчаю та страху. Агонія страху тримала їх міцними ланцюгами аби якомога швидше повернути до реальності і заглянути їм у вічі. Намагаючись жити за правилами, які встановлює сіра більшість оточення, душа лишала кожного разу все нові шрами на своєму обличчі, силуючись втиснутися у ряди оточуючих.”
Так минали години, дні, роки, душа вкривалася зморшками опущених рук, у той час як обличчя сіро-зелених очей лишалося усміхненим з ледь помітними рисами самотності. Саме вона була тихим місцем, до якого прагнула душа, аби відчути спокій та мати можливість поговорити з власною совістю. Совість…. Вона пручалася з усіх сил, демонстративно мовчала, потрапляючи у полон омани і брехні, у розмовах, які вимагали лестощів та вдаваних компліментів. Німий протест тривав майже десять років, наївно вірячи у те, що хтось може прислухатися до неї і простягнути руку допомоги.
І той час настав, наче нестримна дощова злива він увірвався у життя сіро-зелених очей. Проте він не знав, що вони не були готові прийняти нові обставини власного життя. Кольори десятка квадратних метрів, у яких створювалася їх історія вже давно були окреслені і ставати хамелеонами вони не бажали, аби хоч краплину нових відтінків принести у своє буття. Всіх влаштовувала така прозаїчна гармонія із мовчазними проблемами та нікому непотрібними думками, що потихеньку тьмяніли у закутках стомленої душі. З’явилися сірі очі. Сірі…Але їх погляд був вартий усіх барв веселки, вони дарували радість, щирість, віру і спокій стомленій душі. Шкода, що тільки ніхто не попередив про те, що і від них сіро-зелені очі отримають найгіркішу правду власного життя. “Ти хороша людина, добра, щира і наївно віриш людям. З щирим інтересом цікавишся їх життям, допомагаєш, переживаєш, боїшся відмовити і тим більше образити. Але чому ти це робиш?? Хто вони тобі?? Хто я такий?? Звичайна людина, яка має власне життя, сповнене проблем, радостей, інтересів, а ти за мене переживаєш….Дивно…Навіщо воно тобі….Я тебе не розумію.... Мовчиш….Можливо, колись я отримаю відповідь на ці запитання, проте і ти повинна зрозуміти, що життя не завжди потребує усіх цих емоцій….Не марнуй їх…”
“Ну, ти переконалася, що ти не така як усі?? Наївна особа з поламаною душею, яка живе переживаннями за інших, забуваючи про власну. Ти хочеш їм допомогти, але не запитуєш, чи хочуть вони аби така турбота обтяжувала їх життя. Ти про це ніколи не думала??? Прокинься!! Ось вона жорстока реальність і нікому не потрібна твоя пошрамована душа….”,- волала совість сіро-зелених очей.
Правда…Зневажена, покинута і горда у своїй самотності вона лишилися на уламках душі сіро-зелених очей, вкриваючись солоним сльозами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269352
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 09.07.2011
Спілкування з оточуючими не викликає здивування і зайвих запитань, адже кожен з нас має бажання поділитися своїми думками, похизуватися, повідомити про свої радощі, проблеми, почути, що вони хороші, отримати чергові компліменти або ж образливі характеристики власної особистості. Проте монолог у темряві, з пронизливим поглядом у темне, сумне нічне небо, з нестерпним почуттям суму та самотності у душі, може вважатися божевіллям, коли усі слова спрямовані тій людині, яка приносить радість у сіру буденність? Скажете таке буває, коли закоханий?? Важко заперечити, можливо і буває, але таке відчуття чомусь оминає мою душу, чи то вона ще не вивчила всі правила цієї гри, аби бути достойним учасником. Є люди, які перетворюють рутинне існування на радість, вдихаючи у нього життя з усіма його барвами і емоціями. Кружляючи навколо цих думок, сіро-зелені очі вкотре переконалися, що їх рутинне існування можна назвати життям, адже була Вона, та яка жила за кілометри від них, проте постійно повторювала “я й так близько... через монітор.. і не я маю бути поруч, а людина, яка тебе насправді оберігатиме, і робитиме все можливе, щоб ти була щасливою...мої ж можливості досить скромні.” Відстань, час, турботи…Все це зникало, коли сіро-зелені очі читали ті листи-підтримки. Тиха, мовчазна,задумана, овіяна орелом таємничості та загадковості, тихенько крокує по вулицям міста, яке шалено, стрімголов мчить на зустріч з нової хвилиною, але навколо неї час зупинявся, намагаючись зрозуміти, що заховано у її очах. Впродовж п’яти років, сіро-зелені очі відчували, що поряд є та людина, з якою можна сидіти ранками біля вікна, насолоджуючись ароматом свіжої кави та книгою, розмовляти про дрібниці, філософствувати, мріяти і просто мовчати. Згодом життя дарує путівки у різні напрямки з маленьким P.S “Сподіваюся, що ви колись зустрінетесь знову!”. І відлік самостійності розпочався, з усіма сподіваннями, розчаруваннями і досягненнями, єдине, що не підкорилося часу, так це підтримка і радість від спілкування з Нею. Це була стала величина існування сіро-зелених очей.
“З рожевих окулярів дістала скельця...”- саме так був сформульований девіз нового етапу життя сумних очей. Усі ті картинки, які малюєш у своїй уяві кожного дня кудись зникали, деформувалися, спотворювалися і розчинялися у людському егоїзмі, байдужості, лишаючи тільки розчарування і біль. Якби хтось ризикнув заглянути у думки сіро-зелених очей, то побачив би ледь помітні літери на душі, які були сповненні страху, втоми і відчаю. “Я живу, існую...беззмістовно топаю по цій землі… чесно, я зараз мало що розумію з того, що відчуваю, роблю...просто тіло, що ходить.....сплю, але зранку встаю з таким відчуттям, що не спала взагалі...голова розривається від думок...просто хочеться купити нову голову і мозок....коротше кажучи, бездумне існування…о, тільки не вистачає психіатра.. була б повна картина мого божевілля....це страшно… хочеться вирвати все це з голови як бур’ян з корінням… але не можу... потихеньку поживаю...живу, дихаю, сповнена байдужості і втоми, якщо чесно...але живу у ритмі миготіння власних зіниць перед монітором, який поглинули Рекреації Андруховича... вже четвертий день я починаю з читання Андруховича... сьогодні закінчила читати “Рекреації”, думаю продовжити читати “12 обручів”...але мої очі проклянуть мене скоро, це точно.... щось я стала сентиментальною.... намагаюся боротися зі своїми спогадами, мене мучать 3 день якісь дивні сни і я вже третій день розмовляю з тобою, лежачи у ліжку в темряві...мабуть провокую когось купити мені тур у жовтий будинок…. борюся з бажанням написати сірим очам, намагаюсь їх відпустити і жити далі, але щось не маю сили поки що поламати себе....хочеться видертися на підвіконня, взяти чашку гарячого чаю, послухати дощ і відчути тепло його руки, але житиму надалі Андруховичем…. Хто я?? Куди йду?? Чого прагну? Кому потрібна така як?? Покалічена, забита думками і відчаєм”….
Шквал цих емоцій сповнював душу, але обличчя і уста мовчали, приховуючи все це, створюючи практично ідеальний образ сіро-зелених очей, без проблем, питань, непотрібних думок та заперечень. Саме таку роль надали оточуючі очам, аби заспокоїти своє сумління стосовно своєї ролі у їхньому житті. Всі минають повз, ховаючи очі, притрушуючи думки і слова лестощами, брехнею, сумнівами, марними сподіваннями. Ніхто не виявляє бажання взяти на себе відповідальність за чужу душу, боячись втілити у ній свої забуті та запиленні часом мрії, аби згодом не розчаруватися у власних змарнованих роках. Значить, душі почекають….Треба жити, а не думати….Думки можуть приносити щастя і радість, проте найчастіше вони дарують депресивність, байдужість, втому і жалощі самого себе у власній нікчемності. “Не грузи все у душу….лімітуй….Просто поміняй ставлення до всього”- просила Вона у сіро-зелених очей, намагаючись втримати від кроку у провалля забуття. У такі хвилини вкотре приходить розуміння того, що хтось переймається твоїм життя, щиро вірить у твої сили і поділяє, здавалося б на перший погляд, дивні думки….. Все це підвладне одній скромній, незвичайній людині…
“Чудечко….Все буде добре!!! Ми ж на Львів пензлюєм??”….. Мабуть, це будуть перші слова нової історії сіро-зелених очей….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264625
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 12.06.2011
Кволо, поволі сіро-зелені очі намагалися посміхнутися першим сонним променям на сірому небі. Але повіки були важкі, очі застилали невидимі піщинки, впиваючись своїми чіпкими обіймами у зіниці. Здавалося, що думки ще солодко спали десь там у найвіддаленіших закутках свідомості, де ніхто не міг порушити їхньої цілісності. Раз, два, три… Знову нічого не виходило. Очі вперто відмовлялися впускати денне світло у свій світ. Тиша наповнювала кімнату, вбираючись у шати нового дня. Меланхолію тиші порушувало тільки ніжне муркотіння волохатого чуда, яке споглядало за невдалими спробами сіро-зелених очей. Його величезні, золотаві очі пильно вдивлялися у тонучі тіні на стінах, примружуючись від цікавості. Кожна клітина тіла вперто мовчала, намагаючись щось повідомити німими жестами. Силуючись зробити першу спробу підвестися сіро-зелені очі поглянули на веселкове сонячне диво, яке осяювало похмуре заспане небо. Воно манило своєю теплотою, чарівністю і здавалося, що варто простягнути руку аби торкнутися того шаленого бажаного тепла. Кожна клітинка тіла поволі поверталася до життя, підбадьорювали слабкими посмішками і очікуваннями нового прийдешнього дня. Перший крок, другий, десятий…Здавалося, що це буди кроки маленької дитини, яка крадькома здійснювала освоєння нових просторів навколо. Але це були кроки далеко не маленької дівчинки, а сіро-зелених очей за плечима яких були роки злетів і падінь, радощів та смутку. Хвилини проходили повз неї, з цікавістю шукаючи сіро-зелений погляд, хотіли зрозуміти про що вона думала, хто заполонив її думки, кому вона подарувала свій спокій та душевний затишок.
Так минали дні, ввічливо пропускаючи один одного на порозі дверей нової доби, зазираючи у душу сіро-зелених, погляд яких втрачав свої барви, жвавість і наснагу. День, другий, тиждень….Одноманітні декорації, відчуття і думки. Нічого не змінювалося, все було сталим і непотрібним. Душа припадала пилом і завмирала. Жодні емоції не проникали у затінки серця, воно сховалося під маскою байдужості. Воно існувало у стані очікування, проте ніхто не міг натякнути, чого варто було чекати. Дива.. І воно з’явилося, забуте і таке бажане.
Сірі очі були поруч, душа відчувала їх тепло. Зіниці спрагло ловили кожен рух, жест і емоції, які виринали на обличчі. Здавалося, що нарешті час програв свою битву за першість і хвилини-солдати покірно покинули поле бою. Час завмер і пустим поглядом спостерігав за дивною грою облич двох персонажів. Дивлячись на них, у його голові з’являлися суперечливі думки, він не міг зрозуміти, що могла єднати цих двох кардинально протилежних особистостей?? Він впевнений у собі, веселий, говіркий, подекуди незалежний і відчужений. А вона…Тиха, мовчазна, з сумними сіро-зеленими очима, загадково-депресивною посмішкою за якою ховалася душа вкрита тріщинами. Проте він не знав, що її душа повертала свою цілісність тоді, коли вона скрутившись клубочком лежала у долонях сірих очей. Вони навіть не підозрювали, що коїлося у її душі, коли сіроокий погляд був на відстані простягнутої руки. У душі розквітала веселка, вигравала усіма барвами, бурхливі води переживання і хвилювань сповнювали кожну клітину змученого тіла. Думки мовчазно і непомітно зникнули у закутках схвильованої душі і лише їхні сповненні запитань очі вдивлялися у темряву мовчанки. Їх відсутність дозволяла зупинити мить, коли потрібно було одягнути втікачів-думок у слова та емоції. Тиша….Мовчанка…..Вагання….А у душі шквал емоцій, вир суперечок між розумом і емоціями. Розум та емоції…Дві категорії, які виступають одвічними суперниками у боротьбі за володіння думками. Перший прагне тотального підкорення, інші- окрилити думки та переконати, що життя кольорове, вільне, сповнене ніжності і щирості. Розум… Емоції…. Зараз вони підняли білий прапор переможених… Жоден з них не міг сказати, що вийшов лідером у цій битві. Вони мовчазно полишили душу, яку осяювали сіро-зелені очі, а на губах завмерло: «Як я за тобою скучила»……
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242726
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2011
Задумлива тиша танцювала серед високих беріз, ніжно тримаючи їх тонкі, тендітні руки-гілки. Білосніжні привиди-берези мовчазно спостерігали за цим дивним танцем, змахуючи невидимі сльози зі своїх повік. Ніхто не насмілювався порушити їх безмовний діалог, лише у далині чулися неквапливі кроки. Золотаві очі беріз кинули швидкий погляд на самотню постать, яка безшумно присіла на краєчок лавки, тримаючи у руках букет хризантем. Пожовкле, багряне листя спадало з плечей дерев навколо, вкриваючи землю теплою листяною ковдрою. Приречені на одвічну самотність їх покинуті душі пильно вслухалися до розмови одинокої постаті.
-Привіт! Ось знову я тут, прийшла відвідати тебе у твоїй самотності. Ти чомусь так швидко зникнула, не попередила, навіть не натякнула, що збираєшся полишити мене. Але я тебе знайшла, відтепер ти будеш поряд, хоча й ніколи не зникала з мого серця, воно належить тобі, кожною клітиною, щосекундним серцебиттям. Стільки хочеться тобі розповісти. Моє життя нарешті починає змінюватися, нові люди, оновлене оточення, емоції виявили бажання залишити свій запис у книзі мого буття. Найважливіші роки, коли відчуваєш себе вільним, незалежним, всемогутнім залишилися спогадами у думках. Вони втілилися у тій людині, яка простягнула руку допомоги і донині тримає мене у цьому житті. Тиха, задумана, з веселковими очима та безмежною душею. Вона наснага і причина віри у добро, щирість та вірність. Люди…..Емоції.. Два папірці, які відкривають двері у нове життя. А звучить так банально «диплом», проте діє рішуче, впевнено. Тепер він визначатиме мій подальший шлях, емоції та звички. Ти радієш за мене? Я все правильно зробила? Чому ти мовчиш?! Вибач, я забула, що ти вдячний слухач і з цікавістю слухаєш мене. Віднині моє життя існує у чотирьох глухих стінах, які складаються зі сліз, відчаю та самотності. Кожна хвилина буття відміряє новий відрізок часу від нашої останньої зустрічі. Минуло не так багато часу, лише місяць, але таке враження, що між нами величезна прірва у десятки років.
А ти щаслива? У твоєму житті є радість, смуток, печаль? Знову мовчиш, вдячно слухаєш мою оповідь.. Не втомила тебе своїми роздумами? Цікаво, про що ти думаєш зараз?
Мовчиш……
Дивлячись на себе у дзеркало, ніколи б не подумала, що можу порушити спокій чиєїсь душі, змусити думати про себе, плекаючи почуття. Звичайна, сіра, непомітна, тиха і трохи боязка людина, яка збирає уламки розбитої душі кожного ранку, аби постати перед світом з сонячною посмішкою на обличчі. Актриса, яка блефує перед публікою, вводить їх в оману, викликаючи захват та овації. Просто ніхто не знає, що за цією сонячною посмішкою приховані довгі вечори самотності в оточені сліз та відчаю. Лише золотаві очі мого кудлатого чуда бачили ці солоні краплини на моїй душі. Краплі болю, жалю…
Знаєш, виявляється я егоїстка!! Так, важко повірити, але не можу подарувати нікому ніжності, взаємності, свого душевного тепла. А може, це не ті, кому варто отримати все це?? Скажи мені!!!
І вкотре ти мовчиш….
Тремтливими руками сіро-зелені очі обійняли букет хризантем. Їх змерзлі голівки притулилися до теплих рук, які охороняли від лапатого снігу, який поважно спадав з похмурого неба. Сніжинки лягали ніжно на повіки, плечі сіро-зелених очей, намагаючись зігріти їх душу та думки своїми крижаними обіймами…..Секунди…Хвилини…..Години…..Все минало, вишукуючись у ряди і квапливо зникаючи на порозі нового проміжку часу.
-Ти сумуєш за минулим? За людьми? Емоціями? Вчинками? Що ти відчуваєш зараз?
Мовчиш…Дивишся на мене своїми карими очима, не порушуючи цілісності свого мовчання….. А я…. Чи сумую? Чи відчуваю жаль за чимось, кимось? Не знаю, прийшов відчай. Він став замінником суму і самотності. Своїми невидимими обіймами він скував усі думки, емоції, створив новий шлях мого життя. Той, який був цікавий для нього, його сприйняття та світогляду. Сірий, депресивний, зневірений… Ось яким мав бути мій шлях. Терни, сльози, біль та вона…Та, хто тримала мене у цьому світі своїм теплом, вірою та підтримкою. З’являлися нові персонажі, які наполегливо намагалися зробити моє життя кольоровим, сповнюючи його радістю, посмішками, підтримкою, добрим словом і просто своїм існуванням.
А у твоєму житті є такі люди? Ті, заради кого хочеться знайти сили, аби відкрити очі, вдихнути у свої легені аромат сірої буденності і переступивши через біль, зробити крок у новий день? Ти таке відчувала? Коли та вкотре проклята буденність намагається протиснутися у твої легені, мозок, у кожну клітину тіла, серцебиття!!! Вона як паразит, впивається у тіло, не бажаючи відпускати його ні на хвилину.
Мовчиш…. Ти – вдячний слухач…
Все навколо одягалося у білі одежі, вкривало спокоєм думки, душу самотніх беріз навколо. Вони зігнулися під льодовою ковдрою, прикрили очі і мріяли про власну свободу, співочих птахів, які б звеселяли їх своїм співом. Сонячні промені слабко намагалися протиснутися крізь щільну пелену сірих хмар.
Перші сонні проліски виринали з-під чорно-білої ковдри. Їх тендітні беззахисні голівки кволо підводилися і простягали невидимі рученята до першого сонячного тепла. Берези наспівували журливу пісню, ховаючи смуток у холодному серці аби ніхто не міг потурбувати їх зайвими запитаннями. Сіро-зелені очі сиділи на краєчку лавки, тримаючи у своїх обіймах букет хризантем. Руки тремтіли від хвилювання, спогади заполонили душу. Смуток, занепокоєння, мрійливість, запитання без відповідей поставали німими докорами у її сумлінні. Вони виривали з душі потаємні, забуті відчуття, які вкотре намагалися вдихнути життя у своє існування.
-Тебе хвилюють спогади? Жалість? Безвихідь? Чому саме вони намагаються грати визначну роль у моєму житті саме зараз? Мені страшно від того, що хтось відкриває душу, дарує тепло свого серця і хоче зігріти мої руки у холодних обіймах перших подихів весни. З’явився він…Романтична натура, той, хто вірить у щирість та відвертість, доброту і кохання. Усі його думки, емоції були пов’язані зі мною. Але я зневажаю той день, коли він вперше побачив мене. Я приношу людям тільки сум і страждання. Таке враження, що моя душа скута ланцюгами відчаю, страху і вони не дозволяють дихати на повну силу аби відчути щастя, радість, веселощі, які сповнюють життя усіх навколо. Як примара я крокую посеред натовпу, який впевнено йде у визначеному напрямі, а я… Куди йду я?!! Чого прагну??!! Спокою… Це все, чого я хочу зараз. За стільки років він вперто опирається моїм благанням відвідати душу. Егоїстка….Хтось більше потребує того, чекає і зневірюється від безвихідного очікування.
А потім з’явилися вони….. Сірі очі…
Ти коли-небудь падала у провалля з посмішкою на обличчі? Відчувала, що ти щаслива від єдиного погляду, дотику руки? Хвилини щастя. Виявляється вони були у моєму житті….. А ти була щаслива? Так, щоб очі сяяли від божевілля, що захоплює тебе у свої обійми?
Мовчиш… Дивно…. Ти не хочеш зронити жодного слова до мене…..Вдячний слухач…
Сірі очі… Вони рятували мене у хвилини відчаю, коли було важко піднятися і зробити крок у новий день. Їх життя надавало сенсу моїм думкам, змушувало посміхнутися і повірити, що буденність може бути кольоровою, сповненою емоцій, вражень. Просто сидіти поруч, відчувати їх тепло і близькість. Це те, заради чого я живу останнім часом…. Сірі очі і вона…. Та, хто на відстані тримає моє серце у теплих обіймах турботи, розуміє, вислухає усі сірі думки і не відвернеться. Здається, що у них я віднайшла сенс свого існування…
Сіро-зелені очі примружившись поглянули на яскраве сонячне коло, яке вабило своєю жвавістю і теплом. Навколо все одягалося у нові шати, змінюючи власну самотність на гостинність нових друзів-птахів. Лише самотня постать сиділа незворушно на краєчку лавки з букетом хризантем у руках.
-Ти певно здивована…. Стільки емоцій, прожитих хвилин, роздумів вкладено у розповідь. Проте ти- вдячний слухач…Вмієш слухати і підтримувати своїм мовчанням.
Сіро-зелені очі підвелися з лавки і ніжно поклали букет хризантем біля могильної плити, з якої на них дивився погляд карих очей….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242494
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2011
-Мені останнім часом сняться дивні сни,- пролунав шепіт у напівтемряві. Сни-це наша прихована реальність, вони натякають на якісь досі невідомі події, дарують уявну радість, холодний страх і силу відірватися від землі, змахнувши руками-крилами чи впасти у найглибшу безодню. Але інколи вони повертали те, що пам’ять намагалася приховати у своїх найвіддаленіших закутках. Містерія тіней заповнювала простір кімнати, шукаючи притулку для власної самотності. Їх кольори плавно змінювалися , наповнювалися різноманітними мелодіями, обличчя набували чітких рис, залишаючи очі туманними і безликими.
-Спогади постають наче примари переді мною. Чомусь роки, яких ми всі так боїмося виявляються безсилими перед ними. Рокам, часу підвладно стерти все, наче пил на душі старого рояля. Чому ж тіні, які мене зараз оточують не можуть поглинути спогади? Спогади-шпильки, які проникають у моє серце, думки, життя, змушуючи кожного дня виймати і повертати їх на місце. Вся душа у невидимих щілинах, крізь які висипається пісок-час, просочуються сльози-відчай. Тиша, мовчазний місяць за вікном, який вдавав, що не чує цієї сповіді, ховаючись у полоні пустотливих хмар. Приглушений шепіт продовжував линути, намагаючись не заважати тіням.
-Монолог моєї душі пишеться вже другий десяток років, але йому там замало місця. Сторінки душі втомилися бути його хранителями. Він прагне свободи, хоче бути почутим і я дам йому таку можливість. Тільки тіні почують його, адже вони найкращі слухачі. Їхні душі не вміють співчувати, змахувати сльози зі своїх очей, вони егоїстичні та допитливі, отримавши чергову цікаву історію зникають у вранішніх променях.
«Великі, сіро-зелені очі здивовано дивилися навколо, намагаючись зрозуміти, звідки виринув той ласкавий, теплий дотик, який загортав їх у свої обійми. Звідкись долинали дивні звуки, які неможливо було зрозуміти, але чомусь вони викликали інтерес, вселяли у душу спокій та затишок, ніжні руки тримали у своїх обіймах і чиїсь очі випромінювали любов та ніжність. Порух очей вліво, і з’явилися цікаві декорації, якісь обличчя, але змушували погляд втекти назад до того тепла і турботи. Дивно…Тепло…Затишно…Щось у душі жевріло, поступово трансформуючись зі слабкої іскри у впевнене багаття. Так народжувалася любов. Перша, щира і вічна….Незмінне тепло, яке оселилося у душі на все життя. Сіро-зелені очі немовляти тихенько стежили за порухом вуст матері, з яких злітали слова ніжності. Мама….Вона тримала на руках своє щастя, яке мало великі сіро-зелені очі. Один порух вій, другий, сотий, тисячний і стрічка років полинула за потоком часу. Перші кволі спроби крокувати, посмішки і ніжність і таке жадане слово «мама». Життя сіро-зелених очей повільний кроком шукало свій шлях у перехрестях днів, бігало босоніж по теплим літнім калюжам, пускало паперові кораблики у вуличних дощових струмочках і зацікавлено озиралося навколо, намагаючись знайти відповіді на свої безкінечні запитання. Здивовані широко відкриті сіро-зелені очі…Їх історія була занадто ідеальною, витонченою та безтурботною. Чомусь життя не полюбляє безхмарних сюжетів, правильних героїв та щасливих облич. Сіро-зелені очі вкотре опустили вії, не знаючи, що саме тут розпочинатиметься їх життєва драма.
-Мама….Мама….Ма…,- кволі слова злітали з пересохлих і солоних від сліз вуст сіро-зелених очей. Сірі зловісні тіні навколо, дивні незнайомі метушливі люди у білих халатах снували повз, не звертаючи увагу на сіро-зелені очі. Якесь дивне відчуття сповнювало душу, чомусь перед очима поставали дивні візерунки, колір яких був виключно зловісного чорного кольору. Уривки почутих слів не дозволяли зрозуміти, що сталося і чому вона не вдома. Силуючись щось зрозуміти, очі оглянули кімнату, але вона була якось дивною. Білі стіни, величезні вікна, чотири ліжка і дивний ейфорійний настрій навколо. То була ейфорія страху. Страх, який поглинав всі відчуття, думки та емоції, його крижані пусті зіниці паралізували кожне биття маленького наляканого серця сіро-зелених очей. Він відчував себе невловимим та безкарним катом, який тримав у своїх руках ниточки паралізованих емоцій очей. Дивні люди, німі, з байдужими чи то співчувальними виразами обличчя снували довгими коридорами, не звертаючи увагу на маленьку самотність, яка зіщулившись сиділа на краєчку стільчика. Чорні візерунки миготіли перед очима і вперто не хотіли зникати навіть після того як вона опускала вії. Один порух, другий, десятий, тисячний…..Вони зникли…ті дивні візерунки розтанули у вихорі днів, але чомусь у душі виникало нове відчуття, досі невідоме та страшне. Підсвідомість вперто протистояла його появі, але воно нахабно крокувало у життя сіро-зелених очей, розпочинаючи новий розділ їх життєвої книги, зміст якої розподілився на дві частини : «До» і «Після» чорних візерунків. Щось повинно було змінитися, піддатися корегуванню і пристосуватися до нового існування. Але як?? Як потрібно жити далі?? Як дивитися на світ не великими сіро-зеленими очима, а сумним, наляканим, самотньо-пустим оком?? Куди зникли всі ті барви, радість, щирість, які сповнювали душу досі всі роки?? Вони виявилися занадто слабкими супротивниками у боротьбі з ейфорією страху. З цього часу він велично, зухвало, самовпевнено крокував по життю самотньо-пустого ока, яке залишилося наодинці зі своїми думками, переживаннями та вироком, підпис під яким впевнено поставило життя.
Довгі, встелені самотніми лампами коридори впевнено прямували далі, вони не переймалися думками тих, хто, існував по той бік білих лікарняних дверей, проклинаючи свою долю, істерично молився небесам, благаючи прощення чи то хоча б натяку на одвічне запитання, що розривало на шматки їх думки: «Чому саме Я?? Чим я завинив, що маю спокутувати свою провину таким чином?». Байдуже вони дивилися на маленьку похилену постать з самотньо-пустим оком, яка шкандибала по нескінченому лабіринту коридорів. Вона не плакала. Здавалося, що всі сльози демонстративно покинули її душу, втомившись від тих емоцій, які оселилися у думках покинутої постаті. Навіть сльози бувають егоїстичними, бездушними і жорстокими, вони не люблять, коли їх кличуть на допомогу, аби полегшити свої страждання, для них це марнування часу. Здавалося, що разом з ними душу полишили всі відчуття, емоції, навіть ті бажанні теплі очі мами були зараз далеко, десь там за високим білим лікарняним парканом. Лишилася тільки самотність зі своїми пустими заплаканими очима. Так минала кожна хвилина життя, сповнена самотності, душевних терзань та нескінчених риторичних запитань, які заполонили думки на довгі два десятки років.
«Ти повинна з цим змиритися, прийняти це як належне, як незаперечний факт, який мав місце у твоєму житті, але нажаль не можу бути виправлений ніким. Скільки людей живуть, не маючи того, що у тебе, тієї радості, щирості та любові, якою тебе всі оточують!!»,- впевнено намагалися переконати всі навколо, кволо посміхаючись і тримаючи руку на русявому волосі самотньо-пустого ока. Занадто квола гра облич та очей не могла приховати співчуття, яке виринало у їхніх очах, що швидко втікало кудись у далечінь. Але чомусь ніхто не думав, про те, що це принизливе співчуття було зайвим у ті моменти.
Один порух, другий, десятий, тисячний….Життя будувало свою історію далі, зі своїми злетами і падіннями, радощами і смутками, але тільки сльози демонстративно покинули цю історію, не бажаючи грати таку невдячну роль. Час минав, але спогади не зникали, вони втрачали свої барви, чіткість, але емоції залишалися десь глибоко у душі самотньо-пустого ока.»
Сонні сонячні промені мляво виникали на небосхилі. Самотність сіро-зеленого ока вбиралася у нові шати прийдешнього дня, крадькома оглянула на далекий пекельний обрій світанку, змахнувши невидиму сльозу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239939
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 09.02.2011
Кожного з нас позначено символом, який визначає або як деякі стверджують, впливає на наше життя. Він залишається з нами до останнього подиху, до того моменту, коли агонія або бажаний спокій сповняють душу. Лишається лише символ, змінюючи свого власника на шматок каменю з датами….. Ім’я …. Це той знак, дар чи ноша, що ми несемо впродовж відведеного нам часу. З його допомогою кожен вписує свою історію у багатотомну книгу під назвою «Людське буття». Окремі з них залишають свій авторський запис в іншому виданні «Людське існування». Обидва примірники єднає спільний редактор, в реальності існування якого сумніваються багато із авторів, записи яких вміщені у ньому. У цих книгах безліч глав, розділів, кожен з яких позначений своїм символом - Ім’ям. Але існують три глави, які вирізняються з-поміж усіх інших, адже вони не мають звичних символів-Імен…..Є лише умовні позначення – ВОНА, вона, Він….Все досконало банальне і незрозуміло таємниче. Редактор надав їм достатньо чистих аркушів у своїй книзі, але чомусь ці три автори не поспішали марнувати їх своїми роздумами, записами. Поки що єдиними помітками на їхніх сторінках були редакторські словесні портрети кожного з них.
Вона…..Тиха, спокійна, задумлива і творча особистість….А життя схоже на постійну боротьбу з власним «я» і внутрішнім бажанням стати кращою, ризикнути і довести самій собі, що може злетіти високо, не впавши….Тихий погляд, який приховує пристрасть, крихку віру, байдужість.
ВОНА… майбутня проекція вже існуючої постаті на ім’я «Вона»….Сильна, вольова і здавалося б незламна….Впевнено крокує до своєї мети і не пробачає помилок своєї зменшеної копії, яка бореться за власну життєву філософію і право на незалежне існування. Іде лише вперед, не знаючи слова «неможливо», одним поглядом спопеляє, а в душі захлинаючись від відчаю, картає себе.
Він…. впевнений у собі, лідер, чуйний, але це лише його компліменти власному нікчемному «я». Безхребетне, одноманітне існування під диктатурою особи по імені ВОНА. Своє життя він уявляв як одвічну безтурботну рутину, яка не приносить ні радості, ні смутку, навіть того елементарного відчаю. Існувала лише повсякденність, сірі фарби, які робили очі байдужими, пустими, і тихенько занурювали свої пазурі у душу, витравлюючи з неї банальну гідність. Колись Він тримав у руках яскраві фарби, створюючи свій власний кольоровий мрійливий світ, відчуваючи порух крил за спиною. Дивлячись навколо довірливими дитячими очима, йому здавалося, що він сповнений кольорів і варто лише відірватися від землі аби відчути ейфорію польоту.
Здавалося б, що персонажі чітко визначені, їх троє, але як завжди хтось залишається у тіні своїх попередників. Воно…..Дивне, невизначене, але змістовне доповнення існування-життя головних персонажів. Воно панує у душі та серці кожного зі згаданих попередників, але водночас існує у абсолютно різних вимірах, образах та наповнене індивідуальним сенсом книжкової трійці. Сірий кардинал, тінь, прихований егоїзм…..Фантазія бурхливо реагує на його появу, надаючи кожного разу новий символ-ім’я. Але Воно має єдину, незміну назву – Бажання. Саме Воно змушує рухатися вперед, впадати у депресію, жаліти себе, відчувати всемогутність….
Воно практично забуло шлях до його думок, а двері душі закриті для такого відвідувача. У нього Воно має власне ім’я- Прагнення. Бажання-прагнення….Саме Воно було Його єдиним стимулом кожного дня переконувати себе у власній значимості на фоні двох інших персонажів. Воно вдало підлещувалося до Його нікчемного самолюбства, створюючи ілюзію позитивного та самодостатнього образу. За завісою бажання-прагнення впевнено існував Він- втрачений, забутий маленький хлопчак, який колись тримав у руках яскраві фарби цього світу.
У ЇЇ життя домінувало єдине бажання- це панування. Воно визначало життєві орієнтири, моральні цінності та спрямовувало діяльність, думки на реалізацію цих цілей. Вже перші ЇЇ кроки сміливо заявляли про бажання жити за власними переконаннями, самостійно приймати рішення, ігноруючи думку тих, хто був поряд. З роками бажання-панування зміцнювалося у ЇЇ душі, переконуючи власника у своїй всемогутності, безапеляційно встановлюючи свої правила гри. Можливо, Воно було тією рушійною силою, яка допомагала створити цей ідеально-трагічний образ, який мав символ-ім’я ВОНА. Подекуди складалося враження, що Воно перетворювалося на друге «я», яке вдало маскувало існування свого попередника.
У її душі також знайшло притулок Воно. Його риси були бліді, з сірими очима та блукаючим поглядом, який доповнювала відчайдушна депресія. Хоч як вона не намагалася розфарбувати власне Воно яскравими фарбами, всі зусилля виявлялися марними. Її душевна пустка поглинала усі прояви позитиву та сподівання. Воно співіснувало з нею в образі бажання-розчарування. Нікчемне, кволе, егоїстичне бажання-розчарування розправляло крила у її душі та думках. Воно всотувало барви її очей, роблячи їх байдужими, надії, які давали наснагу гордо тримати голову і самоутверджуватися у самозакоханому егоїстичному людському потоці.
Воно вдало комбінувало у собі кардинально протилежні явища: заохочення і пригнічення, бажання і лінь, любов і ненависть, злети і падіння чиєїсь душі. Комбінації виявлялися індивідуально у характері кожного згаданого персонажа, який впродовж життя надавав їм своєрідних характеристик та епітетів. Легка тінь на ім’я Воно впевнено крокувала сторінками життя-існування своїх власників, гордо заявляючи право на існування.
Всі троє живуть (чи можливо існують???, за їх власним ствердженням ) на окремих сторінках. Проте ці папірці єднає не лише обгортка, яка тримає їх разом, а й спільне життя власників. Життя, яке вони марнують, будують, наївно намагаються змінити його на краще. Внутрішній егоїзм кожного з них не дозволяє поглянути в очі один одного і сказати те, що замуровано у занедбаних кутках совісті. Їх життя об’єднано, але водночас обмежено чотирма стінами в яких вони створюють літопис свого існування. Кожен ранок розпочинається з того, що Вона відкриває очі і малює ідеальну картинку прийдешнього дня. Щасливі та досконалі образи снують перед очима, але раціональний скептицизм перетворює все це на попіл. Відчуття реальності додає владний голос, яким ВОНА вириває з лагідних обіймів мрії і кидає у холодні руки реальності. ЇЇ слова холодні і пронизливі… ВОНА не додає у перелік своїх висловів ті, що мають відтінок ніжності, лагідності. Є лише форми наказу, вимоги, якими ВОНА керує оточуючими і всіма подіями власного життя. Холодний тон, безбарвні очі і кам’яне обличчя, яке вже давно покинули останні надії на отримання внутрішньої душевної рівноваги. ВОНА чомусь переконана у тому, що роль диктатора є її життєвим призначенням. Сім’я, рутинні дрібниці оточуючих, емоції посідають друге місце у переліку пріоритетів. Здавалося б, усі зусилля повинні бути лише для єдиного персонажа по імені «вона». Проте правила цієї гри не змінюються вже впродовж тридцяти років і ніхто не надає гарантій стосовно можливості корекції цих догматів. …Усі мешканці чотирьох стін підкоряються лише ЇЇ слову, жодних заперечень і побажань……Невидима в’язниця душ і мрій. Невже в ЇЇ свідомості, душі не виникає бажання бути звичайною, простою, відвертою, зрештою, беззахисною, відчути те, що хтось може опікувати, підтримувати, подекуди звинувачувати??
Слабке, занедбане існування трьох істот. Кожен тихенько виборює своє місце під сонцем. Хоча чомусь це сонечко посміхається не кожному, тому дехто залишається у тіні. І ось Вона бореться за свої такі бажанні промінці . Сьогодні теплі сонячні струни, завтра темна прохолода, а душа волає про допомогу, благаючи надати шанс на зміни. Кожного разу Вона говорить собі, що її щоденна «кріпосна праця» виховання підростаючого покоління повинна завершити своє існування. Історія самовідданого вдосконалення несформованих егоїстичних створінь триває вже п’ять років і кожен рік минає під гаслом «Зміни своє життя на краще!!!!! Знайди нову роботу!!!».Внутрішній дуалістичний світ розриває думки на шматки, додаючи ще більше сумнівів.
«А що буде якщо я дійсно ризикну? Зроблю спробу перетворити сіре рутинне існування на заклопотане, невідоме, але таке заманливе нове життя? З самого дитинства я зростала в атмосфері сімейного безладу, у якому два головні герої Він і ВОНА намагалися поділити сфери територіального та емоційного впливу. У таких конфронтаційних умовах формувалося «я» майбутньої відчайдушної особи, яка зараз прагне до корекції існуючих обставин. Тривала і клопітка праця над власною особистістю подекуди мала схвальні результати. Їх можна було помітити у рухах, погляді, мимовільній посмішці на обличчі. Я була вільною, незалежною, впевненою у своїх силах людиною, яка могла підкорити вершини, які на перший погляд здавалися недосяжними. Епізоди і кадри мого життя вкладалися у звичні догмати суспільства. Поява на світ, перше знайомство з навколишнім оточенням, друзі, школа, університет. УНІВЕРСИТЕТ!!!!! Це те місце, де я відчула, що можу вирізнятися з оточуючої маси, мала можливість творчо розвиватися і напевно змінити своє майбутнє в іншому напрямку. Але власними руками перекреслила усі перспективи і свідомо обрала стежину виховання підростаючого покоління. Велику роль у цьому відіграла ВОНА, змалювавши моє майбутнє у веселкових фарбах, але забула згадати про відтінки. Незначна деталь, але саме вона могла б вплинути на прийняття рішення. Коли ти дивишся на світ довірливими очима з відтінком реальності, тоді ще не хочеться вірити у те, що життя може бути не таким яким ти його вимріяв. Згодом романтизм поступився місцем реалізму і прагматизму, але надія на радужні перспективи все-таки залишалася. Але персонажі, які оточують мене кожного дня продовжують культивувати думку про те, що життя потрібно сприймати таким, яким воно є, а намагання змінити щось на краще виявляються лише егоїстичними амбіціями. Він думає, що знає сенс життя і правила, за якими ми маємо жити. Можливо саме тому для Нього є допустима думка про те, що образа близької людини є пересічною річчю….Слова-камені розбивали мою душу, калічили промінці надії на розуміння Його думок, принципів. Дива як завжди не сталося, але залишилися сліди, які навряд чи можливо буде залікувати….»
Життя може виявитися багатосерійним серіалом або короткометражною стрічкою, але у будь-якому з цих двох варіантів персонажі прагнуть до створення ідеальної картинки свого існування-життя, власних образів та характерів. Можливості для втілення цих задумів у руках кожного бажаючого, але от виникає питання, чи ми дійсно хочемо змінити те, що вже маємо??? Чи елементарне поняття самообману виявиться сильнішим за наші прагнення??
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231710
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 28.12.2010
Сіре, насуплене осіннє небо тихенько та жалісно плакало дрібним дощем. Краплі-сльози спадали з блідих очей неба, перетворюючись на невеликі калюжки. Перехожі старанно їх оминали, але не тому що боялися порушити їх самотність, їм елементарно було шкода власного взуття. Проте маленькі озерця насолоджувалися своєю холодною красою, не зважаючи на сотні перехожих-привидів. Привиди поспішали, хаотично рухалися, хтось переконував свого співбесідника, інший неквапливо прямував до зупинки. Бліді очі неба байдуже споглядали на цей сірий безликий потік. Але серед без емоційної маси одна постать виділялася своїм теплим, стурбованим поглядом, який охоплював декорації навколо, перехожих-акторів, так ніби намагалася когось відшукати. Ось погляд зупинився на маленькому лахматому цуценяті, яке жалісливо притулилося до дерева, шукаючи тепла та турботи. Пожовкле мокре листя огортало його своїми руками, силуючись зігріти та захистити від байдужості перехожих. З-під листяної ковдри було видно два маленьких вогники, пара чорних оченят, які злякано озиралися навколо. Хтось минав його, інший пожбурив у листя пакет сміття, руйнуючи затишний притулок кудлатого мешканця. Покинуте цуценя безшумно зникло під листяною ковдрою, ховаючись від сірої похмурої реальності. Хіба ж воно винне у тому що, хтось зважився викинути його на смітник життя? Ніхто не знає відповіді на це питання, і напевно, жоден у світі не зважиться розпочати пошук істини, яка б стала б ключем до її розуміння у лабіринтах нашого існування. Чорні оченята кудлатої самотності стежили за неквапливими кроками невисокої постаті у коричневому пальто. Різнобарвний потік линув далі повз нього, але чомусь саме ці очі закарбувалися у його думках та погляді. Навіть не підозрюючи того, кудлате диво думало про теж саме, що і постать. Їхні роздуми були заповненні думками про очі. Чорний берет, коричневе пальто, сумка на плечі і некваплива хода, все як сон зникало з горизонту його погляду. Хоча вони і були недосяжні для поглядів один одного, але їх думки зупинилися там, на місці величезної багряно-жовтої гори змученого мокрого осіннього листя.
Голубі, сірі, карі, зелені….Вони шалено і стрімко змінювали один одного, не даючи змогу їх навіть запам’ятати. Перед нею проминав строкатий потік очей перехожих. І жодні очі не дублювали наступного стрічного. «А які у нього очі? Сірі? Карі? Сіро-зелені?», промайнула думка у її голові. «Вони повинні бути добрі, але водночас ранять своєю байдужістю, загадкові, проте душа як відкрита книга, що чекає на свого читача….Його очі все розуміють, співчувають, дарують радість і забирають спокій моєї душі. Вони можуть змусити мене посміхатися і тихенько радіти. Але які вони? Оманливі чи відверті, егоїстичні чи душевні? Цікаво…Звичне слово, яке ми повторюємо десятки разів кожного дня, «очі», викликає вихор думок, роздумів та сумнівів. Певно ці роздуми приречені на одвічну самотність, адже відповідь на них я навряд чи знайду. Нас розділяють тисячі кілометрів і єднає тільки голос у телефоні та фотографія у комп’ютері. Холодний, без емоційний погляд, який застиг на фото чомусь лякає, він не має тепла слів, які я чую від нього. Ми постійно говоримо, що нам не підвладно зупинити час, але на фото він завмирає, вловлюючи маленький епізод серіалу-життя. Так і зараз на мене дивляться пара очей, які майстерно приховують свої думки. Тисячі запитань виникають у голові, коли дивишся на них, змушуючи себе знайти натяк на їх правдивість. Голубі, сірі, карі, зелені….Вони шалено і стрімко змінювали один одного, не даючи змогу їх навіть запам’ятати.
Тримаючи сумку на плечі, постать у коричневому пальто повільно крокувала далі, залишаючись наодинці зі своїми думками у стихії перехожих. Всі ми кудись поспішаємо, намагаємося встигнути дійти до того місця, де знайдемо омріяне здійснення наших бажань, які боїмося сказати вголос. Повз постать у коричневому пальто проминали обличчя, емоції, думки, хтось намагався заглянути їй в очі, хтось навпаки ховався від погляду зелених очей, енергійно зникаючи у натовпі перехожих. Її шлях продовжував свою історію, з кожним кроком наближаючи до затишної кав’ярні на розі вулиці. Здавалося, те маленьке затишно-кавове місце приймало у свої обійми тільки тих, хто хотів тихенько посидіти за чашечкою кави і непомітно поговорити зі своїми думками. Для постаті у коричневому пальто, то був оазис насолоди, самотності та мрійливий світ спогадів. Тихенький скрип дверей, п’янкий аромат кави, що ніжно огортає, маленькі дерев»яні столики, ледь чутні розмови і старий рояль у куточку кімнати. Вона сіла поруч з вікном, за яким кипіла лава життя, хоча здавалося, що тут стрілки годинника поринули у сон. Тиша…Меланхолійний вальс…Спогади…Запитання без відповідей…Остання розмова з ним чомусь не покидала думки, здавалося, що вона мала намір оселитися у її голові до того часу, доки постать у коричневому пальто не знайде відповідь на питання, які тоді прозвучали.
- Чи зраджував я у своєму житті? Зрада… Занадто просто ускладнене слово, хоча здається, що його трактування мені відомо. Будь-хто скаже, що зрадити означає підступно відвернутися від когось, знищити чи то інколи примітивно обманути. Але у моєму розумінні вона є певною мірою порятунком і щастям.
- Щастям? Зрада? То значить, коли ти встромлюєш ніж у серце людини, зраджуючи її почуття, ти робиш її щасливою? Але ж це вбивство надії, сподівань та душі…А ти кажеш щастя…
- Вбивство? Все зовсім не так…Даруючи тому, хто поряд примару щастя, а фактично зраджуючи її, я надаю їй можливість та наснагу крокувати далі, дихати і вірити у те, що вона відчуває не має прихованого сенсу. Певною мірою моя зрада грає роль дихання життя, яке кожного дня, секунди може обірватися, якщо правда зірве маску зі свого обличчя.
- Примара щастя не може жити довго. Вона як туман зникає поступово. З кожним роком він стає прозорішим і зрештою з’являються холодні крижані пусті очі зради. Її холодний погляд карбується у кожному сказаному слові, жесті та порухах душі. Зрада завжди претендує лише на перші, у жодному разі не другорядні ролі у театрі життя, вона насолоджується силою власних слів. Егоїстична актриса не любить залишатися у тіні власної омани, самозакохана персона спрагло бажає овацій, сліз, звинувачень, визнання чиєїсь безпорадності та нікчемності.
- Примара щастя…Бездушне, егоїстичне слово, яке ніколи не відчувало душевного тепла, любові, не знає як воно звикнути до когось і чекати на ті короткі хвилини щастя, аби побачити рідні очі і почути той голос. Примара не може існувати довго, адже рано чи пізно вона зникне або знайде притулок у самих потаємних закутках душі, змінюючи своє ім’я на нове. Воно звучатиме як Сумніви.
- Сумніваючись, ми знаходимо відповіді на свої запитання, вирішуємо яким чином дивитися на світ, якими фарбами розфарбувати сіру буденність. Вони ніколи нас не покидають, інколи ховаються від нашого погляду, з»являються у потрібні моменти, мовчать, коли наше сумління зробило вирішальний крок, кричать на повний голос, коли серце мовчазно терпить біль та приниження.
- Сумніви…Інколи вони грають негативну і злу роль з нами. Замість того, аби холоднокровно і впевнено прийняти рішення, ми покладаємося на них, так ніби вони можуть дати нам правильну відповідь на всі запитання, що захопили у полон нашу свідомість. Досить часто вони заважають, прикриваючись турботою про нас і наше життя. Але сумніви егоїстичне поняття, вони не потребують сторонньої підтримки.
- Спілкуючись з тобою, складається враження, що на всі питання у тебе є відповіді, які постають як незаперечна догма і ніхто не має жодного права їх заперечити. Ти ніколи не сумніваєшся, не засмучуєшся і не намагаєшся заповнювати свою голову непотрібними думками, чомусь для тебе світ постає райдужним епізодом, який ти проживаєш, заповнюючи його веселощами і безтурботністю. Інколи здається, що ти задумуєшся над питаннями, які хвилюють душі більшості перехожих, обличчя яких ти бачиш щодня, але тобі до них байдуже, адже твої очі навіть не намагаються спіймати тіні на їхніх обличчях.
- Сумніви, байдужість, переживання за чиїсь егоїстичні проблеми….Невже все це повинно наповнювати моє життя??? Якщо я можу розфарбувати його кольоровими емоціями, то навіщо залишати власну душу, думки сірими привидами?? Життя - кольорове, воно сповнене райдужними людьми, емоціями, словами та вчинками. Просто знайди у собі сили, аби відкрити себе новим відчуттям, враженням та взагалі наповнити власне бліде існування кольорами.
- Веселка, кольори, емоції, радість…Прості слова, глибинний зміст, який знаходиться на поверхні нашого життя, але так старанно прихований власними сумнівами. Все просто….Відкрити очі і душу, запросити щирість, відвертість, згодом трансформувати всі ці відчуття у сенс власного життя. Такими мають бути пріоритети кольорового життя????
- Хм….Як бачиш, все виявилося досить легко. Не варто терзати себе сумнівами, прагненням почути правду на свої запитання, боячись правдивих відповідей, ховатися за стіною нерозуміння, втікати у світ ілюзії, вдавати, що ти сильна і не потребуєш нічиєї допомоги та підтримки у години самотності, завиваючи від відчаю, в той час, коли той, хто може допомогти намагається простягнути руку допомоги через телефонний дзвінок. Ніколи не бійся почути правди!! Вона нас вбиває, але робить сильним, втоптує у багно, але тримає нашу душу на поверхні життя.
- Правда….Емоції, кольори, сенс життя…Згодна, ми інколи прагнемо почути правду від того, чиє життя є сенсом нашого існування. Правда….Чи існує вона взагалі чи то фантазія, вигадка наших романтичних, занадто завантажених філософією думок, наївність чи віра у щирість?? Для кожного це елементарне слово має свої відтінки, ролі та сенс. Чуючи правду, ми сприймаємо її за оману, отримуючи приховану чи скореговану версію чогось, беззаперечно приймаємо її. А чи можуть брехати очі? Колись хтось створив незаперечну істину, що очі є дзеркалом душі і тому напевно вони не мають права злукавити.
- Очі втомилися брехати. Вони волають про допомогу, щоб хтось заглянув у них і посміхнувся, сказавши, що життя триває далі і ми маємо встигати крокувати за його квапливими кроками. Поглянь в очі перехожої маси!!!! Вони пусті, бездушні, втомлені і самотні. Зрозумій їх!! Відкрий їм душу і думки!!! Можливо тоді ти усвідомиш, що жити не означає лише дихати, ходити і відчувати щось. Бачити чиїсь очі і розуміти їх, ось те мистецтво, якому варто присвятити своє життя.
Ніжні, замріяні сутінки тихенько опускалися на місто, закутуючи його у легкий туман. Постаті за вікном зникали у темряві, думки поступово приглушували свої голоси і поверталися до реальності, довгоочікуваної мовчанки, яка поступалася місцем новим відчуттям. Постать у коричневому пальто, безшумно підвелася зі стільця і попрямувала до дверей. Тужливим поглядом вона окинула старий рояль у куточку, востаннє почула його меланхолійний голос і злилася з потоком перехожих-привидів.
Голубі, сірі, карі, зелені….Вони шалено і стрімко змінювали один одного, не даючи змогу їх навіть запам’ятати. Перед нею проминав строкатий потік очей перехожих. І жодні очі не дублювали наступного стрічного. Всі вони мають свої емоції, думки, власну історію. Настав час прочитати ці прихованні рядки їхніх душ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231505
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2010
Сонна кімната жила своїм звичним життям, приймала гостей, слухала останні новини, які долинали з телевізора, а плакати на стінах потопали у променях зникаючого за обрієм сонця. Поцілунки сонячних втікачів обпекли їх обличчя і кімната поринула у забуття. Тиша танцювала вальс, тихенько наспівувала пісню своєї самотності. Її думки кружляли у променях місяця і навіть не помічали, що поруч були непомічені свідки того німого місячного танцю. Дві душі сиділи у куточку темної кімнати, милуючись очима один одного. Вони не порушували тиші, яка насолоджувалася власною абсолютною владою. Їхніми словами були жести, дихання і биття сердець. Не завжди слова мають ті кольори, емоції, щоб висловити все, що існує у думках. Їхні серця билися в одному ритмі, відчували кожен поштовх, який розносив червону лавину крові по венам-каналам. Настрій кривавого потоку змінювався з кожним подихом душі. Він міг бути шаленою, нестримною течією, що раптом перетворювалася на пересохле джерело, щоб згодом розгорнути свої крила з новою силою. Дві душі мовчали. Їхніми словами були погляди, дотики рук і настрій їхнього дихання. З їх уст не спадали слова ніжності, вони не намагалися зрозуміти, чому саме так будує свою історію їхнє життя.
Щастя. Саме це слово заполонило їх думки. Воно було загадкове, оманливе, глибинно-елементарне і водночас настільки незвідане, що жодні мислителі всього світу не могли знайти відповідь на запитання: «А що ж таке щастя? Звідки воно приходить і куди зникає, коли людина робить свій останній подих?».
- Що таке щастя? Якого воно кольору? Який аромат воно має?
- Щастя? Воно небесне, легке і прозоре. Шалене і нестримне. Інколи щастя перетворюється на зірку, яка манить своїм холодним теплом і коли здається, що варто тільки простягнути руку аби торкнутися його, воно зникає як метеор. Лишається тільки омана і розчарування.
- Як зірка? Але зірки холодні та егоїстичні. Вони живуть милуючись своєю красою. Вони зверхні, бо ніхто їм не потрібен. Їх серця холодні і скупі на емоції. Як вони можуть бути щастям? Адже воно сонячне і зігріває душу та серце!!
- Душу? Серце? А хто сказав, що воно має бути саме там? Інколи, пускаючи такого на перший погляд бажаного гостя, починаєш зневажати той день, коли відчув себе щасливим. Воно отруює все, змушує перетворитися на камінь!!!
- Ти кажеш камінь?? А як же крила за спиною, які дарує нам щастя?? Вони підносять душу до небес, до холодних зірок, які виявляються банальними покинутими і зневаженими серцями, що втекли з реальності у вічність.
- Вони вічні, самотні і егоїстичні. Життя змусило їх перетворитись на яскраві кришталики, що мають душі. А щастя?? Воно також має свій життєвий термін. Настане час, коли сумно посміхнувшись, щастя покидає нас. Проте ніхто не знає, де знаходиться його притулок. А може у такі моменти виявляється його егоїстичність і воно хоче зробити свій останній подих наодинці з собою?? А крила?? Це чергова омана нашої уяви, чи то можливо самотнього серця, яке намагається з останніх сил вхопитися на примару, яка називається щастям. Серце переконує себе у тому, що це те щире, вічне і незамінне почуття, якого воно так спрагло чекало. Але міражі приреченні на феєрично швидкоплинне існування, так само як і щастя. Егоїсти довго не затримуються ні в чиєму житті, навіть у власному.
- Щастя? Егоїстичне? Помирає? Померти може тільки те, що складається з матерії, а воно зіткане з емоцій, почуттів, спогадів, посмішок. А цього ніхто не може стерти, випалити вогнем, поглинути водою чи заглибити у земельні нетрі. Щастя – вільне, невловиме і недосяжне для реальності. Вона не має тієї сили, аби пригнічувати і поневолювати його. Хіба ж воно може залежати від бажань та спокус?
- Вважаєш, що це не так? Задумайся на хвилину про те, що подекуди щастя потрапляє у полон власних бажань і амбіцій, воно прагне перетворити життя на свято, забуваючи про довжелезний список «але», які скасовують це святкування. Зневірюючись у високих матеріях воно намагається компенсувати їх відсутність іншими думками, речами, категоріями. І тут йдеться не лише про емоції та відчуття.
- Але чому деякі вважають, що щастя можна виміряти у матеріальних речах? Хіба новий одяг, новомодні технології можуть порадувати серце і душу людини? Серцю не потрібно навіть оманливих солодких слів. Воно лишається байдужим до лестощів, егоїзму та пустозвоних вихвалянь. Його ранить тільки фальш. Вона є тією отрутою, яка повільно, виважено вбиває щастя, клітина за клітиною, спогад за спогадом.
А дотик?? Чи може бути він фальшивим?? Чи здатен він одягнути маску брехні, навіть заради хвилин щастя? Адже слова можуть підкорюватися обставинам, переходячи з категорії «правда» у кардинально протилежну.
- Дотик…. Рука не може збрехати. Кожна клітина душі відчуває щирість та фальш, реагуючи у відповідь посмішкою чи тихою сльозою. Звичайний дотик може піднести тебе на вершини блаженства, подарувати посмішку, але в той же час має силу безжально карати своєю байдужістю. Дотик щастя –це
сидіти поруч з тобою, відчувати биття твого серця і розуміти, що моє живе в одному ритмі з твоїм. Запах щастя - це твій аромат. Воно сповнене твоїми думками, рухами, поглядом сірих очей. Інколи живеш так, ніби крокуєш по краю прірви і намагаєшся, не дивлячись вниз, впевнено з усмішкою крокувати далі. Але у хвилини щастя, коли відчуваєш дотик твоєї руки, то можеш рішуче йти далі. Твоя рука втримає душу, зігріє її своїм теплом і ніколи не відпустить у незвідану подорож. Все це складає пазл мого щастя. Хоча знаю, завершити його ніколи не зможу. Бракує лише одного елементу – взаємності. Те, що ніхто не може позичити чи хоча б сказати, де його можна знайти.
Хвилини щастя…Секунди спливають, перетворюються у потік часу, наближаючи його кінець. Перші сонні сонячні промені заглянули у вікно. Дві душі востаннє подивилися в очі один одного. Їх риси починали зникати, танучи як марево. На плечі лишився тільки дотик руки і тихий шепіт-благання «Подаруй мені краплину взаємності»……
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227523
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2010
Роздвоєння особистості завжди трактувалося як перші ознаки божевілля. Існування двох душевних вимірів в одному тілі-нонсенс сучасної науки. Але як завжди у кожному правилі є свої винятки, які змушують переглянути свої догмати і закоренілі погляди на певні питання. У її душі співіснували дві різні особистості, кожна з яких намагалася довести свою перевагу і право на домінування. Хоча для себе вона чітко розуміла, що завжди рано чи пізно прийде до тієї межі, коли варто обирати остаточний варіант власного «я». Якщо у математиці від перестановки додатків сума на змінюється, то у реальності все було кардинально протилежним. По-перше, двох претендентів неможливо об’єднати, оскільки негативно заряджені частини за законами фізики відштовхуються, а по-друге, конкуренцію ще ніхто не знищив. Хоча, якщо проаналізувати всю історію її життя, то може виявитися, що саме зараз наступав той період, коли хотілося покинути звичний образ слухняної та мовчазної людини, а друга особистість виявлялася елементарно паростками нового характеру, але аж ніяк не проявами першої стадії божевілля. Впевнена, що у житті кожної людини були такі періоди, коли виникало бажання розпрямити плечі, підняти гордо голову і кинути виклик усьому світові. Статистика показує, що більшість таких героїчних звершень чи то краще сказати чергових наполеонівських планів провалюються з голосним тріском або покірно шукають двері на яких написано «вихід». Все закінчується банально, рутинно, правдиво і навіть певною мірою логічно.
Спостерігаючи за іншими персонажами драми, подекуди комедії, під назвою «Життя», може здатися, що все досить легко приходить, ти отримуєш славу, визнання, фінансову підтримку, кохання, самовпевненість, самовдоволеність. От тільки б знати, де є те сакральне місце у якому тебе благословлять і повісять на шию амулет для захисту від усіх незгод, провалів, нещасть, нерозділеного кохання??? А головне , щоб цей амулет оберігав від власного душевного боягузтва.
Задумайтеся над питанням про те, що є таке божевілля? «Людина не контролює себе, сходить з розуму і просто не усвідомлює своїх дій»…..Звучить стандартно, шаблонно і нецікаво….Адже воно має свої різновиди, має можливість трансформуватися з однієї форми в іншу, затихати, а потім відновитися з новою більш руйнівною силою.
Кохання - один із способів відчути себе в епіцентрі божевілля. Саме воно змушує робити непередбачувані вчинки, шукати у собі захованні, засекреченні риси, про які раніше навіть не міг подумати чи надати їм оболонки у словах. Це почуття кидає людей у горно пекельних почуттів, які обпалюють душу, залишаючи слід на все життя. Лише з роками цей відбиток трохи стирається, подекуди забувається або потрапляє у категорію б/у. Деякі власники викидають його у сміття, з твердим наміром вилікуватися від кохання-залежності. Таким чином ми лікуємо свої душевні рани, шукаємо заміну почуттям, людям, колишнім звичкам, яким вже немає місця у наших душах. Ми стрибаємо з 13 поверху, ріжемо своє тіло, бажаючи побачити як капатиме кров по руках, змусити когось корити себе все подальше життя, штовхаємо стілець під своїми ногами, впадаючи у стан безкінечної невагомості. А чи не є це простим егоїзмом, який продиктований почуттями???? У кожного знайдеться власне виправдання на цей рахунок, але не всі матимуть можливість його озвучити.
Дивлячись у чиїсь очі ми практично завжди намагаємося віднайти підказку чи принаймні незначний натяк на те, що від нас хочуть почути у відповідь на поставлене запитання. Одразу виникають спогади про те, що всі ми виховані люди і не варто завжди говорити правду і висловлювати свою реальну позицію. Саме тоді ваше обличчя одягає маску всерозуміючого, доброзичливого співрозмовника, а у голові шалено пульсує бажання протестувати. Бунтуючий актор нікому не потрібен, тому кульгава гра обличчя і очей не заважає продовженню розмови. Ось тоді з’являється ось те дивне відчуття, що у вашій голові лунають голоси. Підсвідомість починає робити спроби якомога акуратніше виплутатися з тенет запитання, тим самим поспіхом породжуючи нову вигадку. Вкотре доводиться вдаватися до розподілу на кардинально протилежні частинки власної душі. З плином часу факт наявності двох особистостей у душі сприймається як цілком закономірний. Кожного разу, коли одна особистість вперто мовчить, протестуючи проти блюзнірства, нахабства і акторства, друга вправно підхоплює естафету загальної ейфорії, згідливо киваючи головою на будь-яку почуту нісенітницю. Саме тоді виникає бажання кричати і протестувати, але чомусь слова поглинає страх нерозуміння, паніка, відчай. На сцену виходить новий актор, поява якого зазвичай викликає овації і кожен порух обличчя супроводжується мрійливими поглядами. То ж вітайте, одвічний актор - Бажання.
Бажання завжди виступали домінантами нашого існування. Вони скеровують нас у відповідних напрямках, дають наснагу крокувати далі. Їх можна визначити як рушільні сили розвитку особистості. Але інколи ми стаємо в’язнями власних бажань, а подекуди брехливими істотами, які приховуючи власне прагнення, вдаються до корегування істини.
Тому досить часто потрапляємо до таких ситуацій, коли вкотре на допомогу приходить відчуття роздвоєння особистості. Можливо таким чином ми намагаємося знайти вихід чи то виправдання власній брехні. Життя надає нам досить часто бажання, які видаються нам нереальними, подекуди навіть гранично недопустимими для нашого існування, а якщо чесно, то совісті. Саме вона виступає індикатором реальності чи міфічності власної забаганки. Хтось може посміхнутися і сказати, що неможливих бажань не існує, адже кожне з них має свою форму втілення. Звичайно, якщо ви вважаєте себе людиною, совість якої вийшла чи взагалі зникла у пошуках кращого притулку, тоді вашим бажання нічого не заважатиме проявити себе у реалі. Все людське життя підпорядковується етичним нормам, принципам виховання, які лімітують коло реалізації наших забаганок та мрій. Хоча людина, яка підсвідомо живе у стані роздвоєння особистості, досить сміливо і впевнено може дозволити собі ризикнути і втілити власні бажання у життя. Одна половина нахабно крокує вперед і не зважає на перестороги совісті, етичні норми, в той час як інша – бореться з власними спокусами, намагається втиснути власні мрії у прийняті суспільством норми, аби здаватися морально правильною. Шкода, що у такі моменти вагань власної душі поряд немає радника, який за вас зможе прийняти рішення, тим самим поклавши тягар відповідальності за наслідки на власні плечі. Не виключено й те, що інколи варто ризикнути і створити мікс двох душевних половинок, взявши з кожної потрібні для вас риси, думки і мабуть, саме головне сміливість і віру у те, що для нас це залишиться безкарним ризиком.
Задумуючись над цим усім, варто відмовитися від деяких бажань. Не завжди вони приносять нам жаданий результат, а й подекуди вносять корективи у наше власне існування. Вони тягнуть за собою втрату дорогих нам людей, докори сумління, душевні терзання і муки. Ми намагаємося заспокоїти цю стихію, але поступово вона трансформується у шалену лавину, яка поглинає все на своєму шляху. Згодом з’являється ненависть і жалість. Вони змушують повторно відчути запилене турботами роздвоєння особистості. І тоді обираєш для себе роль і декорації , чи то жертви обставин, чи то оскаженілого бунтаря. Образ першого підсилюється жалощами, наріканнями, в той час як інший доповнює пазл власної особистості погрозами, зневагою та обуренням.
Ніхто не має права дорікнути вам, що ви не погоджуєтеся з тим, що говорять навколо, догмами, які створили люди для переховування власних страхів. Ви вільна особистість, яка сама керує своїм життям, помиляється, падає, піднімається, але живе за своїм почуттями, а не тими, які приписує нам думка оточуючих. Нехай ваше тіло є притулком для двох особистостей, але це не означає, що вам потрібен квиток у божевільню. Це лише шанс для кожного визначити для себе, ким бути далі, знайти слова, які сягнуть глибинних куточків душі і не зникнуть у мороці сумнівів, страху.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223629
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 21.11.2010
Змучене обличчя депресивного неба тихенько шукало притулку в очах перехожих, які швидко, немов тіні зникали у натовпі незнайомців. Кожен з цих перехожих поспішав, намагаючись наздогнати свою долю, яка так квапливо прямувала на зустріч з вічністю, даруючи лише легку та ігриву посмішку на своєму оманливому обличчі. Усе життя минає у пошуках цього оманливого обрису, але чомусь завжди він залишався недосяжним.
Пусті алеї чекали своїх гостей і лише пожовкле, обпалене жагучим поцілунком смаглявого сонця листя, заповнювало пустку в самотніх душах алей. Єдиним, хто порушував цю ідилію була самотня постать-тінь закутана в сірий потертий плащ. Невисока, зігнута тінь кволо крокувала коридорами осінніх алей, неначе намагалася побачити диво, яке б осяяло світ навколо. Сіре небо відбивалося в очах самотньої постаті, листя тихенько шаруділо під ногами, наспівуючи свою прощальну пісню, очікуючи зустрічі з вічністю. Звідалля долинали фінальні акорди прощальної пісні осіннього листя, яке отримало безсмертя в обіймах шаленого та пристрасного багаття. В очах сіріло небо, в душі палав вогонь, який дарував прощення та шанс на безсмертя, холодні крижані сльози бриніли і безшумним потоком спливали по обличчю, думки хаотично і напружено оберталися у голові, втікаючи від бажання зупинитися, поглянути назад, зрозуміти сенс та необхідність оточуючих обставин. Здавалося, що зігнута сіра постать кинула виклик всьому світу, який свідомо не пускав її до тієї бажаної відповіді, яку тінь шукала все своє життя. Поринати у хащі філософії, шукати там вихід чи хоча б натяк на правильну відповідь на своє одвічне питання, тінь не бажала, або це просто говорив голос самодостатнього егоїзму, який змушував іти далі, шукати складних пояснень та отримувати нові запитання. Питання тіні було прагматично складне, але водночас егоїстично легке для розуміння. «Хто я?»,- ось так елементарно і прозаїчно звучало запитання покинутої та самотньої постаті-тіні. Блакитні очі, з відтінком сірого неба озиралися навколо, шукаючи чогось знайомо невідомого, що могло б заспокоїти збентежену душу. Тінь тихенько підійшла до занедбаного фонтану і присіла на краєчку, уважно вдивляючись у каламутну воду, що наповнювала покинутий оазис. Рука обережно занурилася у воду, пальці відчули прохолоду осінньої води і тихенько затремтіли, утворюючи навколо маленькі кружальця, що колихали воду. З водяного дзеркала дивилися зажурені очі, в яких колись грайливо танцювали веселкові вогники, зачаровуючи перехожих. В пам’яті зринули спогади про давні часи, коли душа співала, раділа новому світанку та місячним ночам, які дарували відчуття магії, загадковості, очі тонули в безмежному небі і думки не були в’язнями єдиного елементарного запитання. Ніхто не міг пояснити звідки воно виникло, хто був його ініціатором і хто міг би бути суфлером, який би підказав правильну відповідь. Цього не знав ніхто, ніщо не могло це змінити або принаймні вказати місце, де існують відповіді на всі запитання. Тінь продовжувала сидіти на краєчку занедбаного фонтану, а губи тихенько шепотіли: ”Кожен має право загубитися у лабіринті своєї душі, потрапити в океан відчаю та зневіри, але відповідь на одвічні запитання, в’язнями яких ми є, потрібно шукати у своєму серці, воно ключ до розуміння та звільнення від одвічних душевних запитань”. Зазирни в свою душу і зможеш відповісти на питання:”Хто ти?”.
“Я людина, яка прагне щастя, розуміння і дарувати добро іншим”. Тінь знайшла свою відповідь, той скарб, якого вона прагнула більшу частину свого свідомого життя, починаючи сумніватися в реальності існування її взагалі. Життя створює свою історію так як вважає за потрібне, і ніхто не знає скільки таких тіней буде в цій розповіді, навіть автору не дарований цей привілей. Тіні виникають і тануть в тумані нашої свідомості, не залишаючи жодного сліду, і лише від нас залежить наскільки швидко вони зникнуть. Інколи автор-життя дарує нам на коротку мить авторські права на цю історію, загадково примружуючи очі в яких виринають слова:” Все у твоїх руках і лише від тебе залежить в які кольори ти розфарбуєш свій світ”……
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223334
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 20.11.2010
Сонячне, веселкове проміння тихенько і задумливо танцювало на обличчях, в яких була присутня печаль та зажура. Їхні тіла були так близько, адже їх розділяв лише один подих, а душі …… Де були вони? Сиділи безмовно, розмовляючи очима, швидкими поглядами:
Він сказав «кохаю»…. Це промінне, оксамитове, бурхливе як океан слово, що окрилює і підносить до хмар.
Вона мовчала. Для неї не було в ньому оксамиту, полум’я, а навпаки, поставало терновим, холодним, нищівним, не залишало крихти надії на порятунок. Вона гинула у вогні слова «кохання».
«Кохаю»- це ж елементарно, геніально. Хіба це слово не шалене, спокусливе, палке? Воно сповнює душу пекельним вогнем, змушуючи пройти всі кола пекла і врешті пізнати смак цього слова - терпкий і несамовитий.
Вона мовчала. Її думки шалено і хаотично втікали з полону розуму, а воно, це слово, соковите, жадане, виплекане, палке, наздоганяло, тягнуло назад , обертаючись злочинним, жорстоким, хижим, зловісним, щойно вона наважувалась поглянути назад. Його слова не можуть бути байдужими чи буденними, адже це кохання, яке змушує тягнутися до неба, до зірок, даруючи лише сонячні, щирі, витончені, поетичні слова птахи. А можливо, вони ….. дволикі, палко–порожні, звабливо–колючі, гнітюче–веселкові, так само як і кохання…..
Їхні тіла були так близько, та душі обрали різні шляхи і ніколи не зустрінуться. Лишився лише спогад їхньої зустрічі – забуте ними «кохаю»…….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223216
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2010
Тихий дощ спадав з очей неба, залишаючи свій слід на асфальті та обличчях людей. Усі кудись поспішали, хтось намагався оминути озерця-калюжі, інші- закутуючись у шарф крокували до кав’ярні. Серед сірої вуличної депресії вони видавалися теплими вогниками, які ніжно огортали своїми невидимими руками.
Аромат кави ….Привид суму і легка ейфорія закоханості пролинала поміж відвідувачами. У куточку у полоні м’якого світла, дивлячись в очі один одному, сиділи дві душі, два янгола. Їх руки були переплетені як шиї закоханих лебедів, уста тихенько щось шепотіли. Але слова-шепіт розчинялися в ароматах кави та звуках покинутого рояля, який чекав свого виходу біля вікна. Шепіт…. Слова…Мелодії…Думки…Все кружляло у вихорі романтики та загадковості. Відвідувачі-декорації змінювалися поступово, надаючи своє місце новим героям, думкам та настроям. Відтінки вечірнього неба тихенько проникали в очі та душі гостей, серце покинутого рояля. Лише дві душі тихенько сиділи насолоджуючись своїм щастям. Воно належало тільки їм і ніхто не міг забрати, позичити чи заборонити його. Воно було непідвладне законам буденності, часу, заздрощам, людському егоїзму.
Його очі були темні, глибині, загадкові, сповненні життєвої наснаги та невловимої енергії. А вона була володаркою сіро-зелених сонячних зайчиків, які грайливо сміялися своїми райдужними промінчиками на її обличчі. Тільки очі могли зрозуміти ті слова-шепотіння, які зривалися з уст двох душ. Це була та молитва, яка оберігала їх кохання. Душа у душі, очі в очах, кохання у коханні, щастя один в одному – ось ті таємні цеглинки , які складали сенс їхнього життя я, які ніхто зі сторонніх не міг побачити. Їм не потрібно високопарних , витончених та найгучніших слів усього світу, аби сказати головне, відчути ту невидиму ниточку, яка зв’язала їх серця назавжди. Досить подивитися в очі, відчути їх тепло і вкотре усвідомити, що вони належать тільки тобі і ніколи не відкриють своєї краси іншому.
Мелодія старого рояля ніжним невидимим шлейфом супроводжувала кожен крок двох душ на їхньому шляху до вуличної реальності. Їх неквапливі кроки безшумно потопали у морі жовтого вересневого листя. У своїх руках душі тримали своє кохання, яке палало від тепла їх очей та сердець. Їх мовчання сповнювалося всіма словами кохання, які тільки могли бути створенні людськими думками. Але осінь почула лише:”Люблю…Назавжди”….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223183
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2010