M.E.(nachtigall)

Волонтер

Ти  ж  просто  волонтер
В  чужій  країні,
Місіонер
Ти  диких  снів,
Новий  Вольтер
В  осьмім  коліні,
Без  рук,  без  ніг
Несеш  проміння,
Немов  батіг
Похмурих  днів,
Лиш  тут  приліг,
У  затінку  терпіння...
Ти  волонтер  із  раю,
З  втраченого  неба,
Без  дна,  без  краю,
Та  розбитім  об  цей  світ,
Але  не  знаєш
Чого  їм  треба,
Цим  жителям  землі,
Чого  їм  треба??
Їм,  загубленим  в  імлі?
Їм,  схиленим  під  гніт?
Засипаним  в  золі
Вже  спаленого  неба!
Живеш  між  ними
Ти  волонтер,
Їх  проклятий  святими
І  людьми,
Словами  золотими
Себе  ж  роздер,
Але  від  того
Не  помер!
Життя  простого
Ворітьм́и
Обрав  кайд́ани.  І  з  свого
Минулого  все  стер...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249564
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.03.2011

Мій Апокаліпсис

Життя  йде  своїм  чередом.  Останні  місяці  один  період  життя  повільно  перетікає  в  інший,  чітко  відрізняючись  від  попереднього,  але  водночас  сам  момент  переходу  залишається  непомітним  і  завжди  є  дивною  загадкою.  Однак  справа  навіть  не  в  цім.  З  плином  часу  обстановка  навколо  міняється,  та  спостерігається  скоріше  ефект  космічного  корабля,  коли  частини  цілісної  свідомості  відшаровуються  й  нові  функціональні  можливості  й  особливості  (як  внутрішні  так  і  зовнішні)  не  в  змозі  замінити  тих  втрачених,  які  безслідно  пропадають  у  безмежних  просторах  космосу.  І  ціль  повільно,  по  спіралі,  скочується  у  лунку.  Адже  так,  життя  є  спіраллю,  яка  до  того  ж  успішно  маскується  під  замкнуте  коло,  з  тією  лише  різницею,  що  рух  по  цьому  колу  постійно  прискорюється.  Всі  пори  року,  всі  зміни  в  житті,  всі  емоції  і  події  поступово  розмиваються  і  зливаються  у  щось  суцільне  й  незрозуміле.  Й  крізь  цей  фон  все  чіткіше  проявляється  спіраль,  здається  скоро  вже  буде  помітно  протилежну  сторону  дуги.  Ми  наближаємося  до  центру.  Я  наближаюся  до  центру.  Про  це  говорить  це  весняне  повітря  й  сіре  небо  пізньої  осені.  Про  це  говорить  смак  кави  в  невеличкому  кафе.  Про  це  навіть  розповідають  рельси  за  містом.  Вони  втомились  стояти,  втомились  кудись  вести.  Я  починаю  вірити  в  кінець  світу...  Що  ж,  тоді  лишилось  чекати  недовго.  Півтора  роки.  Або  ж  ціле  життя.  До  персонального  Апокаліпсису.  Я  чую  перші  ноти  у  цьому  джазі.  Там-таратам...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248902
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 22.03.2011

Пушинка мрії

Пухнаста  кулька  нової  мрії
Однотижневим  метеликом  снів
Знову  тобі  розпушує  вії,
Іскри  вкладаючи  в  темряву  слів,
Кавалочок  пуху,  залишений  в  оці,
Скалкою  дзеркала  сорому  Кая
Все  повертає  в  мальованім  боці,
Лишивши  бул́е  в  льодяних  Гімалаях,
І  хором  сопілки  вперед  закликають
Ритмом  бажання  нового  до  дій,
Бліками  усмішок  погляди  сяють,
Літають,  збираючись  разом  у  рій,
А  щойно  народжена  іскрою  птаха
Несеться  ідеями,  яйцями  змін,
Й  серце  сумирно,  неначе  мураха,
Впасти  не  дасть  до  уявних  колін...

Тільки  невдовзі  сльоза  виникає
І  з  нею  пушинка  стікає  додолу,
Відразу  же  місто  мрії  зникає,
Забравши  утіху  повного  столу,
Та  з  гуркотом  падає  світобудова,
Сховавшись  умить  у  хаосі  пилу,
Душа  до  дій  уже  не  готова
Одна  лишається  в  приміщенні  тилу,
Чекаючи  знаків  далі  від  долі,
Знамення  падіння  мрій  метеорів,
В  сльозах  наковтавшись  порції  солі,
Розтративши  силу  ментальних  моторів,
Й  відкривши  навстіж  Зоряну  браму,
З  новим  натхненям  долаєш  сходинки,
Запускаєш  кнопкою  дроби  там-таму
Та  біжиш  ловити  в  повітрі  пушинки...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248890
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2011

Ранковий блюз

О  блюз  мого  життя
Наперекір  світанку,
Ми  викинем  в  сміття
Минулі  почуття!

О  блюз  моє́ї  дороги
О  сьомій  тридцять  ранку,
Час  піднімати  ноги
І  вирушать  в  дорогу!

О  блюз,  мій  тихий  блюз
На  ґанку  в  чашці  кави,
Це  новий  день  ще  плюс,
О  блюз,  мій  тихий  блюз!


О  блюз  моє́ї  свободи,
Ранкової  заграви,
Крапленої  колоди,
Й  шляхетної  породи!

О  блюз,  ці  тихі  ноти,
В  не  зовсім  світлім  небі,
Майбутньої  роботи
У  серця  не  забрати!

О  блюз,  мій  тихий  блюз,
Що  я  тримаю  в  собі,
Це  новий  день  ще  плюс,
О  блюз,  мій  тихий  блюз!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247733
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 17.03.2011

Птах по імені Свобода

Криком  міфічного  птаха  Свободи
У  серце  вривається  вкрадливий  сміх,
В  згублених  пір'ях  -  втрачені  р́оди,
В  помаху  крил  -  непрощений  гріх;
Ледь  видима  тінь  під  ногами  маячить,
Слід  від  польоту  птаха  вгорі  -
Доказ  єдиний,  що  птаха  позначить,
Він  сяйвом  закритий  Сонця-зорі.
Вловленим  співом  розуму  краєм
На  очі  спадають  картини  Життя,
І  байдуже  серцю,  що  правди  не  знаєм,
Краще  в  ілюзії  й  без  вороття,
В  танці  так  добре  здаватися  Вільним,
Вибір  завжди  тримать  у  руці,
Дихать  в  дорозі  подувом  хмільним,
Змальовану  посмішку  лишать  на  лиці,
І  мчати  за  тінню,  не  знаючи  шлях,
Сліпо  до  прирви,  а  хоч  би  й  додолу,
Народжені  Вільними,  загублені  в  днях,
Вбиті  Свободою  від  правди  уколу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247222
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.03.2011

Колія

Між  рейками  колії
В  розпливчасту  даль,
В  екстазу  агонії
Без  мети  ідучи,
По  рейкових  лініях
Ріжучи  жаль,
На  завтрашніх  коліях
До  неба  кричиш.
Й  знову  ставлячи
На  відстані  зору,
Обов\'язки  давлячи,
Обрану  ціль,
Усе  заливається
В  блакить  неозору,
Лишень  залишається
Вогник  -  твій  біль...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246867
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2011

Краплини на вікні

Скло,  туманом  холодним  покрите,
Сріблом  розлита  волога  на  нім,
Подихом  ніжно  повільно  зігріте
Скло  у  краплинах  розмлілого  поту.
Іскрами  гра  триває  у  бліках,
Ілюмінації  шоу  спливає  у  всім,  
Слізьми  краплини  тремтять  на  повіках,
Стікши,  лиш  слід  залишають  польоту.
А  за  пеленою  того  дива  з  вологи
Розмиті  образи  уявного  світу,
Й  протяг,  що  звідти  -  поклик  дороги,
Породжує  в  серці  цікавість  і  млість.
І  хмарки  міражу  ефектом  вітрини
Приваблюють  зразу  узором  із  цвіту,
Орнаментром  крапель  й  легкої  провини  -
Вони  вже  зникають,  залишивши  злість...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2011

Дорога до раю

Згорячи  всім  чистим  серцем
Та  потонучи  в  імлі,
Я  втікаю  в  піднебесся,
Я  втомився  від  землі!

Відвертаючись  від  сонця,
Я  помолюся  на  ніч.
Я  скажу  останнє  слово,
Скажу  тільки  віч-на-віч!

Наче  в  сні  непереможний
Та  водночас  сам  один,
Я  волів  би  бути  в  рамках,
Не  тікати  від  провин!

Але  я  не  безкінечний,
Час  прощатись  назавжди,
Це  лише  сценарій  втечі:
Скинув  якір  і  лети!

                     П-Пів
Піди  зі  мною  в  рай!
Бо  самому  страшно..
Недосяжний  край...
Край...

Я  останньою  сльзою
Залишу  тобі  алмаз,
Та  піду  повільно  в  небо
Без  вагань  і  без  прикрас.

Залишу  закриті  двері
І  порожнього  листа,
Залишу  чорнильні  плями
Вщент  згорілого  моста.

                     П-пів

Горячи  всім  чистим  серцем,
Проклинаю  кайдани,
Як  мені  при  всій  свободі
Відірватись  від  землі?

Неспроможний  йти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244718
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 03.03.2011

Бугі-вугі (асоціативний ряд)

Що,  ти  знову  зажадав?
П'янкий  бокал  піна-колади?
Забув,  як  за  ром-колу  душу  продавав?
Й  продав?
Заради  чого?  Заради...?
Ти  знову  захотів?
Повільний  білий  танець?
Забув  свій  бугі-вугі  схибнутих  голів?
Схотів?
З*сранець!!
От  зрадник,
І  вас  таких  чимало!
Та  кожен  хоче  віскі.  Їй  богу  зрадник!
Зрадник...
Стало...
Так  тихо  стало..
Пуста  кімната...
Темний  зал,  де  раніш  бугі  грало...
Його  не  стало...
Така  напевно...  плата...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242805
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 22.02.2011

Тимчасове божевілля

Бриніння  сталевого  щастя  у  нервах
Струнами,  рунами,  криками  в  сні,
Арфами  привидів  в  замкнутих  сховах,
Гітарами  схибнутих  днів  на  вині,
В  кришталі  наповненім  встояним  болем,
В  диханні  ящера  темних  тунелів,
Біганням  розуму  повністю  голим,
Повільним  зітханням  п'яних  борделів,
Протягом  сильним  кімнати  без  вікон,
Низьким  поклоном  сторожа  вежі,
Поглядом,  дотиком,  образом,  віком,
Їдким  запахом  чужої  одежі,
Чіткістю  впалої  соромом  вії,
Невидимим  спогадом  старої  любові,
Втраченим  стержнем  впалої  мрії,
Напругою  й  струмом,  психом  у  крові...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242680
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 22.02.2011

Кладовище (Пам'ять)

Пил  булого  століття  
На  цвинтарі  тане  до  ніг,
Ворони  в  сухім  верховітті  -
То  погляд  минулих  доріг.
Мусор,  надгробки  та  гілля
Не  символ  -  померле  життя,
Й  немає  тут  духів  насилля,
Кожна  деталь  -  історії  мла.
Кожен  листочок  упалий
На  землю  є  тінь  кладовища,
Від  світу  назавжди  відсталий,
Як  порох  старого  горища.
Приховує  в  собі  події
Кожна  частинка  його,
Втрати,  повернення  й  мрії
В  могилах  та  склепах  всього,
В  деревах,  листі  та  тінях,
В  смітті,  стежках  та  слідах,
В  бутилках  і  темних  каміннях,
В  праху  далеких  роках,
В  пилу  на  надгробній  плиті
Спить  століття  погромів,
Так,  наче  знімки  бліді
В  нетрях  забутих  альбомів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241694
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.02.2011

Рок-н-рол

В  захриплому  радіо
Ритм  рок-н-ролу,
Місяць  у  небі,
Та  банка  від  коли,
Поблідле  світло
Єиної  фари,
Ранкової  мряки
Морозні  чари..
Переднє  крісло
Знову  порожнє,
В  ньому  самотність,
Так  ранок  кожний..
Свіжі  знімки
Старого  футболу,
Та  звичні  звуки
Його  рок-н-ролу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241273
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2011

Ми пеший день, як народились

Ми  перший  день,  як  народились,
Нам  в  очі  падав  білий  сніг,
А  ми  так  заворожено  дивились
Як  він  все  танув  біля  ніг.
Нам  вітер  розвівав  волосся,
І  в  вуха  шепотів  слова,
А  в  руки  дарував  повоззя,
Казав  тобі,  що  ти  жива!
Ми  перший  день,  як  народились,
Мороз  нам  губи  віднімав,
І  ми  разом  об  зиму  грілись,
Щоб  холод  серця  не  забрав.
І  сонце  хитро  нам  світило,
Блистіло  ясно  на  снігу,
Мов  срібло  золотом  покрило,
Мов  стало  жарити  вверху.
Ми  перший  день  як  народились,
А  хто-зна  скільки  буде  днів,
Й  назустріч  світлу  ми  дивились,
Топилися  в  своїм  потоці  слів.
Ми  жадібно  красу  вивчали,
Все  ж  бачили  ми  в  перший  раз,
До  неба  голосно  кричали,
Ніхто  не  міг  спинити  нас.
Ми  перший  день,  як  народились,
Нам  музикою  вітер  став,
Ми  радістю  навколо  так  світились,
Що  вітер  вальс  повільний  грав.
Ми  молоді,  іще  без  крил,
Але  з  червоними  щоками,
Кохати  були  повні  сил,
Немов  би  буде  так  роками...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2011

Синдром долі

Синдром  Долі






       Відчуваючи  наближення  кінця,  
       багато  людей  описують  враження
       довгого  темного  тунелю  і  світла
       у  далині.  Це  неминуче.  Від  нас  
       залежить  тільки  чи  буде  це  вихід,
       а  чи  потяг,  линучий  вам  на  зустріч…


                                                                                                   Проста  випадковість,
                                                                                                   Погана  спадковість,
                                                                                                   Хто  може  сказати
                                                                                                   До  чого  це  все?...  
                                                                                                                                                                                                                                                                             
                                                                                                                                           




Надворі  був  лише  початок  травня,  але  сонце  уже  добре  прийнялося  за  свою  справу.    Жахлива  духота  тиснула  на  голову,  линучи  з  похмурого  сірого  неба,  такого  незвичного  у  цей  день.  Немов  відчуваючи  це,  ввесь  пил  великого  сірого  міста  почав  здійматися  в  повітря,  заважаючи  дихати  і  взагалі  розуміти  що  б  то  не  було.  Нагрітий  асфальт  під  лапами  ускладнював  кожен  крок,  все  кличучи  зупинитись  і  прилягти  додолу.  Навкруги  гуділи  машини,  як  жахливі  металеві  страховиська,  що  ошаліло  ревіли  від  голоду  та  злісно  виштовхували  з  себе  хмари  отруйного  диму.  Перехожі  ішли  кашляючи  поряд  ,  далі  прямуючи  кожен  своєю  дорогою  з  однаково  байдужими  поглядами,  однаково  байдужими  виразами  обличчя,  та  не  звертали  уваги  ні  на  кого,  крім  себе  і  дороги,  яка  тягнулася  й  тягнулася  вдалину  та  закінчувалась  нічим…  А  якщо  розширити  кругозір,  то  можна  побачити  безкінечні  простори  сірих  вулиць  центру  міста,  яке  славилось  своєю  архітектурною  красою  та  барвистістю.  Круглі  люки  каналізацій  заворожували,  загіпнотизовували  його,  пробуджуючи  дикий,  незрозумілий  страх  далеких  предків.  Ця  нестерпна  погода  пригашувала  навіть  голод.  Однак  зупинятися  неможна  було,  адже  він  їв  востаннє  ще  минулого  ранку.  А  він  бачив  на  власні  очі  що  таке  голодна  смерть.  Цей  світ  жорстокий,  і  тут  має  право  на  існування  тільки  найсильніший,  най  витриваліший…  Але  годі  відволікатися,  пошуки  поживи  не  можна  відкладати...  У  животі  підозріло  забурчало.  Він  зупинився.  Принюхався  до  повітря.  Один  на  інший  накладалися  найрізноманітніші  запахи,  які  відрізнялися  різкістю,  чіткістю,  старістю.  Та  найголовніше  –  джерелом.  Однак  на  даний  момент  не  відчувалося  нічого  інтересного.  Раптом  він  вловив  дух  якогось  хотдога.  Завагався.  За  інших  обставин  він  і  не  доторкнувся  до  цього  скупчення  шкідливих  речовин,  але  все  ж  невідомо,  чи  зможе  він  знайти  найближчим  часом  щось  краще.  Тож  помізкувавши,  він  побіг  по  сліду.
В  очі  вдаряла  кожна  тріщина  на  асфальті  і  темрява  звідти  вабила  своєю  прохолодою.  Жахлива  погода  виснажувала  до  кісток.  Затуплювались  навіть  найгостріші  інстинкти...  Хтось  біля  нього  чхнув  (нічого  страшного  –  це  людина).  У  когось  на  тротуар  впала  сумка.  Жінка  середніх  літ  здійняла  галас,  наштовхнувшись  на  якогось  худого  типа.  Над  вухом  продзижчала  бджола.  Все  вражало  своєю  чіткістю.
Шукати  було  важко.  Ніс  забивала  курява  і  від  цього  значно  погіршувався  нюх.  Ставав  ледь  не  таким  поганим,  як  у  людей.  Про  патології  нюху  у  тутешніх  людей  він  здогадався  ще  як  був  щеням.  Якби  люди  хоч  трохи  відчували  запахи,  то  хіба  стали  б  їсти  ту  гидотну,  яку  їдять?  Хіба  начіпляли  б  на  себе  ці  тхнучі  клапті  невідомої  речовини?  Ні,  вони  точно  не  відчувають  запахів!  Бідні  істоти!  Але  з  іншого  боку  це  ж  логічно,  що  вони  харчуються  всілякою  отрутою.  Адже  на  вулиці  знайти  щось  насправді  смачне  та  поживне  –  це  надзвичайна  рідкість.  Він  всього  лише  кілька  разів  у  житті  бачив  людей  з  ЇЖЕЮ  (у  справжньому  сенсі  цього  слова).  Мабуть,  це  якісь  дуже  могутні  і  впливові  представники  людського  виду,  які  зуміли  вибороти  для  себе  право  по-справжньому  поживитися.  Якби  ж  він  умів  спілкуватись  з  людьми,  то  неодмінно  б  розпитався  у  них,  що  то  за  чудесне  джерело,  звідки  можна  дістати  їжу  і  чи  існує  таке  взагалі.  Та  це  неможливо.  Один  хвалько  повідомляв,  що  тому  вдалось  порозумітись  з  чоловіком.  Але  він  сам  не  покладав  надій  на  це,  адже  на  власному  досвіді  знав,  що  варто  тільки  спробувати  зав’язати  контакт  з  людиною,  як  та  або  з  лементом  тікає,  або  ж  намагається  завдати  болю.  До  чого  ж  незрозумілі  істоти  ці  люди!
Запах  хот-дога  заставив  завернути  за  ріг  у  темний  провулок.  Тут  було  настільки  ж  брудно,  засмічено,    наскільки  було  чисто,  світло  і  прибрано  на  попередній  вулиці.  Запах  вів  поміж  всіляких  коробок  від  людських  приладів  та  іншого  непотребу…  У  будинку  зліва  щось  загуділо.  Він  стрепенувся.  Ні.  Нічого  особливого,  звук  долинав  з  чиєїсь  квартири,  абощо…    Він  побіг  далі.  Від  надлишку  зайвої  інформації  боліла  голова  і  піднімалась  дибом  шерсть.  Це  заважало  зосередитись  й  збивало  із  сліду…  Аж  ось  запах  вже  став  дуже  чітким,  чітким.  Пошук  привів  до  смітника.  Не  біда.  Смітник  був  не  дуже  високим,  а  життя  заставило  його  навчитися  високо  стрибати.  Не  тільки  у  фізичному  значенні.  Жодних  проблем…  З-за  будинку  падали  сонячні  промені…  Він  відійшов  трішки  назад  і  примірився  до  стрибка.  Розігнавшись,  він  підібрав  задні  ноги  і  щосили  кинувся  вверх.  Смітник  перевернувся.  Щоби  опинитись  всередині  не  вистачило  кількох  сантиметрів.  Він  гепнувся  на  спину  поруч  із  розсипаним  непотребом.  Одразу  ж  зірвався  на  ноги.  Промах  був  образливим,  однак  мети  все  одно  досягнуто.  Лови  запах!  Це  було  складно,  але  голод  все  ж  сильніший.  Слід  завів  углиб  сміття.  Не  відволікаючись  ні  на  що,  він  енергійно  запорпався  лапами  у  смітнику.  Не  те…  Не  те…  Не  те…  Не  те…  Щось  інтересне,  але  все  одно  не  те…  Не  те…    Велика  кількість  факторів  навколо  серйозно  дурманила  розум…  Не  те…  Не  те…  Не  те…  Не  те…  Нетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенете…    Потрібний  запах  почіткішав…  Не…  Ось-ось…  Ось…  Він  різко  зімкнув  зуби  і  з  тріумфом  виніс  здобич  подалі  від  смітника…  Пакетик  від  хот-дога…  Він  кинув  його  на  землю  і  з  жадобою  почав  його  облизувати.  Ще  досить  свіжі  рештки.  Він  гриз,  кусав,  вилизував  з  одною  тільки  ціллю  –  отримати  все  можливе  з  цього  клаптика  паперу.  Так.  Так.  Ні,  марна  затія.  Він  з  досадою  кинув  це  діло.  Дуже  неприємний  присмак  у  роті  і  жодного  ефект,  жодного  задоволення.  А  головне  –  жодної  поживи.  Погоня  продовжується.  Він  принюхався  ретельно  до  повітря.  Нічого  їстівного.  І  собачі  запахи.  Багато…  Повсюди…  Різної  давності…  Зараз  далеко,  але  вони  можуть  повернутись.  Він  знаходиться  на  чужій  території.  Пора  іти  геть.  Не  варто  дражнити  долю.  Погоня  продовжується…
Він  вибіг  знову  на  основну  вулицю.  В  морду  вдарив,  приглушений  у  завулку,  остогидлий  шум  мегаполіса,  жахливий  сморід  машинного  смогу  та,  що  найгірше,  нестерпна  жара.  Він  побіг  по  тротуару.  Голод  все  наростав  і  наростав.  Повз  пролітали,  кудись  поспішали  безликі  перехожі.  Десь  далеко  загуділа  сирена.  У  вухах  задзвеніло  відлуння  страшенно  високого  звуку…  Клуби  сірого  диму  валили  з  труб  промислових  заводів  на  окраїнах  міста  і  закривали  все  навкруги  темною  тугою  пеленою,  повільно,  але  постійно  висмоктуючи  життя  з  усього  живого.  І  у  повітрі  витало  щось  іще,  незвичне,  незрозуміле..  Ні,  не  запах,  щось  геть  інше…  Тепер  не  ті  обставини,  щоб  над  чимось  роздумувати.  Спершу  поїсти…  У  животі  загрозливо  забурчало.  Перед  очима  почало  злегка  розпливатись…  Він  пробіг,  висолопивши  язика,  поміж  ногами  у  якоїсь  молодої  людської  пари.  Тепло  нещадно  било  по  організму  і  тільки  часте  дихання  трішки  рятувало…  Поруч  хтось  дихнув  у  його  сторону  сигаретним  димом.  Він  не  звернув  уваги.  Тільки  на  кілька  секунд  затримав  дихання.  У  лапах  проявилась  ледь  відчутна  слабкість.  Нюх  був  налаштований  на  щось  їстівне…  В  найближчому  храмі  бамкнув  дзвін.  Удар  повторився  всередині  черепа.  Заболіла  голова.  Їжа…
На  краю  свідомості  подув  якийсь  невідчутний,  але  пронизливий  до  кісток,  вітер.  Він  зупинився.  Повернув  голову  в  напрямку  вітру.  За  котроюсь  людиною  мелькнув  тонкий  хвіст…  ?  …  Через  мить  з  іншого  боку  вислизнуло  тіло…  Кіт!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!...........................................  (ВІДКОЛИ  СЕБЕ  ПАМ’ЯТАЮ,  НЕ  ЛЮБИВ  КОТІВ.  ПІДЛІ  МАЛІ  СТВОРІННЯ  ЗАВЖДИ  ЗДОБУВАЮТЬ  ТЕ,  ЧОГО  ХОЧУТЬ  І  ЗАВЖДИ  ЗА  ДОПОМОГОЮ  ХИТРОСТІ  ТА  ПІДСТУПУ.  ВІЧНО  ЛАЗЯТЬ  ПО  ДЕРЕВАХ,  УХИЛЯЮЧИСЬ  ВІД  ЧЕСНОГО  БОЮ,  ПОТІМ  НИШКОМ  КРАДУТЬ  ТВОЮ  ЇДУ  З  ТВОЄЇ  Ж  МИСКИ.  У  ЛЮДЕЙ  ЧАСТО  ТРАПЛЯЮТЬСЯ  ЗОБРАЖЕННЯ  КОТІВ.  НЕ  РОЗУМІЮ,  ЩО  ЇМ  ПОДОБАЄТЬСЯ  У  ЦИХ  ПИХАТИХ  ПІДЛИЗАХ?  Н  Е  Н  А  В  И  Д  Ж  У  ЦИХ  СТВОРІНЬ…).  За  мить  він  зірвався  на  лай  і  щодуху  помчав  за  ворогом…  Тільки  одне  бажання:  убити  його,  перегризти  горлянку,  розчавити,  вирвати  шерсть  з  його  самолюбної  шкури…  Догнати,  догнати,  догнати…  Він  перестав  звертати  увагу  на  перехожих,  на  навколишній  світ,  на  сонце,  навіть  на  голод.  Ним  рухала  споконвічна  ненависть…  Він  біг,  біг,  біг…  Кіт  різко  повернув  праворуч,  на  іншу  вулицю,  так,  що  переслідувач  не  вписався  в  поворот  і  врізався  металевий  стовп…  Біль…  Він,  не  гаючи  часу,  продовжив  погоню.  Перебіг  через  дорогу.  Обминув  світлофор.  Перестрибнув  через  якийсь  пакетик  на  тротуарі…  Вітер  всередині  скеровував  за  котом…  Знищити  ворога…
Стоп!  Раптом  він  зрозумів,  що  той  вітер  його  страшенно  лякає.  І  в  цю  мить,  так  і  не  усвідомивши  що  ним  керує,  він  різко  звернув  наліво  і  вибіг  на  дорогу……  Шалено  загуділа  котрась  машина.  Закаркали  ворони….  
БАБАХ!!!!!....  Удар………..  Звук……..  Дуже  жорсткий  асфальт  під  носом……………  Скавуління  (його  власне??!!!!!!!!!)……………………………………….  Небо  (над  головою??!!!)……………………  Жахлива  білість  в  очах……………..  Холод…  Холод..  Холод………………..  Крики  навкруги……………  Огортаючий  шум……………  Скавучання  (??!!!!!!!!!)…………  Страх………  Страх  невідомості……  Ввесь  світ  навколо  змінився………….  Надлишок  звуку…………  Надлишок  світла……….  І,  що  найгірше,  відсутність  запахів!.........  Тільки  пилюка  в  носі!!!!..  Повітря  втратило  запах!!!!!!!!!.....  Все  втратило  запах!!!!!...  Все  втр….  Все  вт…….  Я  б…  …  ..  .  .  .  .  .    .    .  Я  і…  .  .  ..    .  .  .    .    .    .    .        .      .      .      .    .    .      .            .        .      .  Хто  вим..    .    …    .  ..    .  .  ..  .  .  .  ..  .  .  …  ..  .  ..  .  ..    .  ..  ..  ..  ..  .  ..  …  …….    .  .      .  У.  .  ..  .  .  .  .  .  .  .    .    .    .  .  .    .    .    .  .    .    ..              .      .              .                    .                  .                              .                            .              .                      .                                            .                                                                    .                                                                    .                                                        .                                                                                .                                                                        .                                                                                                                  .                                                                                            .                                                                                                        .                                                                .                                                                            .                                                                                                            .                                                                                                                        .                                                                  .                                                                      .                                                  .                                                                                                                                .                                                                                    .                            .  …    .    .  .  .  .  .  ..    …    ..  ..  ……..  Світло…  Вверху…  Але  вже  не  біле,  а  голубувате…  І  розмиті  контури  хмарок…  Чорних  хмарок…  Біль…  Камінці  на  дорозі  вп’ялися  йому  у  лівий  бік…  Поруч  було  чути  якусь  розмову  людей…  Він  спробував  піднятись.  Пекельний  біль  у  правій  передній  лапі…  Він  знову  заскавучав…  Як  і  прийнято,  ніхто  не  звернув  уваги…  У  роті  зненацька  чомусь  з’явився  металевий  присмак…  Голод  пропав….  Дедалі  збільшувався  і  чіткішав  біль…  Хотілось  пити…  Попереду  було  видно  бампер  та  передню  частину  блакитного  автомобіля.  У  відблиску  хромованого  металу  кутовим  зором  він  помітив  темну  ТІНЬ…  Страх  розтікся  холодом  по  жилах,  викликаючи  заціпеніння…  Він  ще  раз  заскавучав…  Чомусь  ця  ТІНЬ  заворожувала  (у  поганому  сенсі  цього  слова),  хоча  її  не  можна  було  роздивитись…  Якесь  моторошне  липке  відчуття  обплутувало,  обв’язувало  душу,  викликаючи  паніку…  Шерсть  у  нього  піднялась  дибом….  Незрозуміла  сутність…  Жара  навкруги  стояла  досі,  однак  раптом  вона  сприйнялася  з  іншої  точки  зору.  Тепло,  доходячи  до  його  шкіри,  якимось  чином  перетворювалося  у  холод…  Моторошно…  У  серці  набирався  розпач…  Жахливе  становище…  Його  розум  відмовлявся  сприймати  те,  що  відбувалося,  а  забився  десь  у  дальній  закуток  мозку…  Біль…  Страх…  Холод…  Біль…  Лапа  починала  аж  палати…  Він  заплющив  очі.  Заскавулів…  Шум…  Невідомість…  Біль…  Він…  він…  він…  він…  він…
Ні.  Так  не  можна.  Він  підняв  голову  і,  пересиливши  біль  оглянувся  навкруги.  Автомобілі  пібібкали  з  усіх  усюд.  Утворився  дорожній  корок  на  кілька  вулиць.  Прямісінько  над  ним  гордо  виблискував  дорожній  знак,  якого  псувала  хіба  невелика  вм’ятина  посередині…  Від  цього  страшним  болем  віддало  у  лапі.  У  очах  потемніло.  Він  стряснув  головою…  Небо,  ще  кілька  хвилин  назад  (чи  більше?)  таке  одноманітно-сіре,  тепер  поволі  почало  заповзати  темними  хмарами.  Цілий  світ  навколо  відчутно  змінився.  Щось,  що  не  видно  неозброєним  оком  і  не  відчутно  буденному  сприйняттю,  стало  таким.  Кардинально  не  таким…  Він  зібрався  з  духом  і  перевернувся  на  інший  бік.  голосно  заскавулів,  запищав…  Звичайно,  ніхто  навіть  не  поглянув  на  нього.  Кому  є  діло  до  бездомного  пса?...  Тепер  його  кругозір  розширився.  Парою  метрів  попереду  була  пішохідна  зебра.  Біло-сіра,  біло-сіра,  біло-сіра,  біло-сіра,  біло-сіра,  біло-сіра…  Зібрався  натовп  якихось  безликих  людей.  Кожен  щось  кричав,  верещав,  втовкмачував.  І  нікому  не  було  діла  до  інших….
З  землі  (?)  піднявся  якийсь  чоловік  та  став  потягатись  і  махати  руками.  Він  зустрівся  з  ним  очима…  У  чоловіка  в  очах  була  ЧОРНА  тінь!!  Все  ТА  ж  тінь!  Він  не  на  жарт  перелякався.  Захотілося  вскочити  на  всі  чотири  лапи  і  дременути  якомога  далі…  Фізично  не  міг…  Він  заплющив  очі.  Спробував  заснути.  Тихо,  безтурботно,  як  у  дитинстві.  Ні…  Страх,  паніка,  відчай…  Павутиння  небезпеки  навколо  серця…  Він  поглянув  знову  на  чоловіка.  Той  розвернувся  і  пішов  геть.  Це  добре.  Не  можна  більше  бачити  його  очей...  І  правильно,  що  той  пішов.  Тут  щось  не  те.  Тут  небезпечно.  Тут  страх  і  ТІНЬ.  Слід  поскоріше  звідсіля  тікати.  Негайно!
Він  всіма  силами  спробував  підвестись.  Не  вийшло.  Гострий  біль  завадив.  А  ще  він  зрозумів,  що  у  нього  істотно  погіршилась  координація  рухів.  Голова  дуже  сильно  запаморочилась.  Перед  очима  побігли  яскраві  вогники.  Він  приліг  ще  на  півхвилини.  Все  тіло  почало  затерпати.  Повітрям  ширився  запах  крові.  Жодна  думка  не  хотіла  надовго  затримуватись.  Усе  розмивалось  і  кружляло…  Він  закрив  очі,  частіше  задихав,  висолопив  язика.  Зовсім  трішки  відпочити…  Чудово  усвідомлював,  наскільки  близько  підкралася  його  смерть.  Інстинкти  і  чуття  поки  що  його  не  підводили.  Він  розумів,  що  якщо  зараз  засне,  то  більше  ніколи  не  прокинеться,  однак  нічого  не  міг  із  собою  зробити.  Той  вітер,  який  перед  цим  заставляв  собаку  відчайдушно  мчати,  тепер  тягнув  за  собою  у  темну  безодню.  Він  не  хотів  помирати.  Ще  при  житті  надто  любив  світ.  Можливо,  уже  пізно  щось  виправляти.  А  може  і  ні…  Так  чи  інакше,  але  сили  стрімко  покидали  його  згасаюче  тіло…  Він  відкрив  очі  і  знову  закрив…  Свідомість  все  глибше  і  глибше  провалювалась  у  темряву.  Вогників  у  очах  все  меншало  і  меншало.  Звуки  затихали,  затихали,  затихали…
Раптом  до  його  плеча  доторкнулося  щось  тепле.  Він  миттєво  стрепенувся  на  лапи,  пробіг  декілька  кроків  убік  та  знову  повалився  додолу.  То  була  жінка.  У  неї  на  обличчі  був  стурбований  вигляд…  Серце  шалено  закалатало.  За  ці  кілька  кроків  він  зрозумів,  що  права  передня  лапа  зовсім  не  рухається,  а  кожен  доторк  до  неї  озивається  пекельним  воланням…  Страх  заволодів  кожною  клітиною  його  тіла.  Страх  перед  тінню.  Страх  перед  жінкою.  Страх  перед  Людиною.  Страх  перед  смертю.  Страх  БОЯТИСЯ.  Зіниці  розширились  до  неможливості.  Серце  поширювало  непомірні  дози  адреналіну.  Кінцівки  смикалися.  Шерсть  піднялася  дибки…  Жінка  знову  стала  наближатися.  зненацька  страх  став  сильнішим  за  біль,  сильнішим  за  вітер  (внутрішній)  і  собака  зірвався  на  лапи  (три)  та  помчав  щосили  геть.  Все  одно  куди,  аби  тільки  втекти.  Куди  очі  глядять.  Він  і  зі  здоровими  лапами  ще  так  не  бігав.  Страх…  Тікав,  тікав,  тікав...  Погоня  продовжується…
Він  зумів  зупинитись  аж  через  декілька  вулиць  із  того  проклятого  місця.  Завернув  за  черговий  ріг  великого  будинку,  ще  пару  метрів  пробіг  і  зупинився.  Прихилився  до  стіни,  щоб  не  впасти.  Про  себе  подумав,  що  йому  не  ступити  більше  ані  кроку.  Останні  сили,  що  були  у  його  кволому  організмі,  тепер  були  витрачені.  М’язи  зробили  своє  діло  і  тепер  обм’якли  .  Легені  конвульсивно  ще  намагалися  дихати.  Серце  билося  якимось  нерівними  ривками  та  в  ньому  жахливо  кололо.  Мозок  надсадно  гудів.  Усі  решта  органи  наче  здалися  і  відмовились  працювати.  Повітря  не  хватало.  Собака  був  геть  дезорієнтований...  Що  робити  далі?  Такою  була  перша  конкретна  думка,  яку  через  деякий  час  він  зумів  із  себе  вичавити.  Померти,  –  казало  тіло.  Тікати,  –  казало  серце.  Їсти,  –  говорив  шлунок,  до  якого  вже  нікому  не  було  діла.  А  сам  пес  вже  не  хотів  нічого.  Він  зосередився  на  тому,  щоби  якось  вгамуватися  і  дати  раду  своєму  тілу…  Відновити  ритм.  Повернути  плавність.  Викликати  спокій…  Та  ні,  який  спокій?!!  Його  лапа  роздріблена  вщент,  його  серце  зараз  вискочить  з  грудей,  а  легені  взагалі  пориваються  зупинитись!  І  ніякої  влади.  Над  самим  собою.  Страх  все  ще  поширюється  кров’ю  та  ніякі  зусилля  уже  не  зможуть  його  зупинити…  Спокійно…  Головне  зараз  втриматися  на  лапах  і  не  впасти.  Біль  у  покаліченій  кінцівці  рано  чи  пізно  повинен  пройти.  Але  для  видужання  потрібні  сили.  Їх  за  всяку  ціну  потрібно  берегти.  Бо  хтозна,  де  можна  узяти  нові…  Аритмічні  подихи.  Біль…  Підозрілих  важких  хмар  на  небі  більшало.  Над  ним  стали  купчитись  зграї  ворон  (НЕПРИЄМНІ  СТВОРІННЯ.  ВОНИ  ЗЛІ.  ВОНИ  СТАДО.  АБСОЛЮТНА  СІРА  МАСА  (чи  чорна).  ЖОДНОЇ  ОСОБИСТОСТІ.  ВОНИ  НИЩАТЬ  КОЖНУ  НЕФОРМАЛЬНІСТЬ  В  ЗАРОДКУ.  СПІЛЬНА  РИСА  –  ЕГОЇЗМ.  СУСПІЛЬНИЙ  ЕГОЇЗМ.  Н  Е  Н  А  В  И  Д  Ж  У  ЕГОЇЗМ!!!!!)…  Спокій  і  рівновага.  Та  де  їх  взяти?!!  Тепер  у  безнадійній  ситуації?  Чи  може  не  безнадійній?  Мабуть,  варто  зробити  те,  що  і  завжди.  Здатися  на  волю  інстинктів.  Досі  вони  не  підводили…  Але  у  такій  ситуації…  Не  знати…  Він  спробував  заспокоїтись.  Розслабитись.  Прислухатись…  Як  на  зло  інстинкти  мовчать…  Потроху  повернувся  нюх.  Ніс  почав  відчайдушно  шукати  чогось  їстівного.  Собака  з  ним  мовчки  погодився.  Але  більше  нічого  зробити  не  міг…  Це  нагадувало  кінець.  У  такі  моменти  люди  моляться.  Він  не  умів  молитися.  Він  був    Т  В  А  Р  И  Н  О  Ю...  Без  правової  свободи.  Без  права  на  життя…
У  ніздрях  нестерпно  муляв  пісок.  Він  намагався  дмухати  через  ніс,  одна  це  ні  до  чого  не  призвело.  Тільки  дужче  засвербіло…  Знову  подув  холодний  вітер,  ворушачи  шерсть  на  спині.  Поміж  очами  запекло.  Легені  конвульсивно  здригнулись  і  його  прорвало  на  чихання.  Це  відбивалось  болем  у  серці,  м’язах,  хворій  лапі,  але  він  ніяк  не  міг  зупинитись.  Дихання  перекрилося.  Не  втримавшись  на  ногах,  він  повалився  додолу,  продовжуючи  пчихати.  Разом  із  соплями  та  пилюкою  на  землю  полетіли  краплини  крові.  Права  передня  кінцівка  задриґалась  окремо  від  решти  тіла.  Очі  залились  червоним  відтінком.  (ПРИПИ…  пчих…  ПРИПИНИ…  пчих…  СЬ!...  пчих…  ПРИПИНИСЬ!  ПР…  ПИНИСЬ!...  пчих!).  Собака  почав  відчайдушно  противитись  організму…  Попри  нього  на  дорозі  промчав  грузовик,  збив  краєм  якийсь  стовп,  однак  і  не  подумав  зупинитись.  Стовп  із  скрекотом  упав…  Боротись  до  останнього.  Жити.  Жага  до  існування…  Раптом  йому  вдалося  вхопити  трохи  повітря.  Ковток  голками  вчепився  у  горло,  але  зате  з  блаженством  увірвався  у  легені.  Груди  ще  тремтіли,  а  у  носі  свербіло,  але  хоча  б  тіло  нарешті  заспокоїлось  трохи.  Навколишній  світ  знову  став  чіткішати.  Тільки  лапа  далі  посмикувалась.  Пес  відкинув  голову  назад.  
Щойно  він  зрозумів  наскільки  важливе  для  нього  життя.  Воно  варте  того,  щоб  за  нього  боротися  всіма  силами.  Байдуже  як,  але  за  нього  треба  хапатися…  Черговий  порив  вітру,  цього  разу  досить  різкий…  Як  не  дивно,  після  очистки  носа  собака  нарешті  по-справжньому  заспокоївся.  Тепер  він  побачив  ціль  на  найближчий  час  й  це  покращило  в  деякій  мірі  його  самопочуття.  Він  побачив  маяк  (“Капітан,  попереду  Александрія!”  –  послання  фінікійського  купця).  Його  мета  –  жити.  Якомога  довше.  Слід  піднятися  та  рухатись  вперед.  Але  ще  не  зараз.  Яка  ж  насолода  дихати  рівно  й  спокійно!  (А  однак,  який  же  біль  у  лапі!!!).  Яка  ж  насолода  ЛЕЖАТИ.
Через  декілька  хвилин  він  повернувся  з  думок  до  реального  світу  і  припідняв  голову.  Нашорошив  вуха.  Відпочинок  –  це  добре,  це  необхідно.  Але  у  повітрі  все  чіткішав  запах  чогось  недоброго.  Ні,  не  гнилого.  Просто  невловимий  насторожуючий  відтінок.  Ще  буде  час  відпочити,  та  не  тут  і  не  зараз.  Надто  близько  ще  ота  ЧОРНА  ТІНЬ.  Вона  невдовзі  з’явиться.  Він  відчував,  що  їй  щось  від  нього  треба.  Погоня  продовжується…  У  небі  ворон  більшало.  Вони  зупинились  над  ним  і  кружляли,  як  у  величезному  танцю-містерії…  Повітря  ще  густішало  (якщо  таке  взагалі  можливо,  враховуючи  погоду  того  дня).  Ставало  усе  душніше  і  душніше…  На  тій  вулиці,  де  він  знаходився,  а  також  на  деяких  навколишніх,  починало  творитись  щось  незрозуміле.  То  там,  то  тут  шалено  гуділи  автомобілі  (у  нього  в  голові  образ  автомобіля  тепер  абсолютно  зник.  Тож  дивні  гудіння  здавалося  моторошною  загадкою).  Повсюди  настав  стукіт  і  гуркіт.  Десь  били  скло.  Десь  ламали  двері.  Десь  валилося  дерево.  Кількома  будинками  далі  почувся  тріскіт  розростаючої  пожежі…  І  ворони  щось  явно  відчували…  Знову  шквальний  порив  вітру…  Події  пришвидшувались  із  все  більшою  інтенсивністю  і  завзятістю.  Ввесь  світ  зірвався  із  давно  насидженого  місця.  Полинув  неймовірний  потік  запахів.  При  інших  обставинах  він  би  зрадів.  Готувалося  ЩОСЬ.  І  те  ЩОСЬ  наближалось.  Усі  чули.  Й  діяли.  І  йому  варто  нарешті  підривати  зад  із  холодного  асфальту  і  теж  бігти.  В  даній  ситуації  –  ТІКАТИ.  Та  шукати  їжу.  Шлунок  відчайдушно  протестував  проти  того,  що  відбувалося.  Якщо  негайно  не  перекусити,  то  сил  уже  надовго  не  вистачить  (принаймні  таке  говорили  псові  нутрощі)…  Якась  маленька  дівчинка  вибігла  з  ближнього  під’їзду,  кличучи  свого  цуцика  (“Чарсі,  Чарсі!”  –  кричала  вона)  (………..  ДУЖЕ  СМУТНІ  СПОГАДИ…………  КОЛИСЬ  Я  ТЕЖ  БУВ  ДОМАШНІМ  ПСОМ…….  КОЛИСЬ  Я  ТЕЖ  МАВ  КЛИЧКУ……  МЕНЕ  ЗВАЛИ,  ЗДАЄТЬСЯ…….  КА…  КО……..  МЕНЕ  ЗВАЛИ  К.  ..………  ТАК,  САМЕ  ТАК..  Я  БУВ  ТОДІ  ЩАСЛИВИМ.  Я  ЛЮБИВ  СВОГО  ХАЗЯЇНА.  ДУЖЕ…  ВІН  БУВ  ЩЕ  ЮНАКОМ,  ЯК  НА  ЛЮДСЬКИЙ  ВІК.  АЛЕ  МИ  ЗНАХОДИЛИ  СПІЛЬНУ  МОВУ.  АДЖЕ  Я  ТЕЖ  БУВ  ЩЕ  ДИТЯМ…  ТАК,  БУЛО  ДОБРЕ…..  АЛЕ  В  ОДИН  ДЕНЬ  Я  ВТІК…..  НІ,  ТО  БУВ  НЕ  Я….  ЦЕ  ВІН  УТІК..  ОДНОГО  ДНЯ  ЗІБРАВСЯ  І  КУДИСЬ  ПОЇХАВ.  Я  ЧЕКАВ  ДЕНЬ.  Я  ЧЕКАВ  ДВА.  Я  ЧЕКАВ  ТИЖДЕНЬ.  ВІН  НЕ  З’ЯВИВСЯ.  І  Я  ПІШОВ  ЙОГО  ШУКАТИ.  ЙОГО  ВИРУЧАТИ…  БІЛЬШЕ  МИ  НІКОЛИ  НЕ  БАЧИЛИСЬ…………  А  Я,  ПОВЕН  НАДІЙ  І  ЖАГИ,  СТАВ  ЧЕРГОВИМ  МІСЬКИМ  БРОДЯГОЮ,  ДО  КОТРОГО  НІКОМУ  НЕМА  ДІЛА…..  І  ЛЮДЯМ  Я  БІЛЬШЕ  НІКОЛИ  НЕ  ВІРИВ.).  Вона,  побігла  кудись  далі  по  вулиці.  Все  навколо  шаленіло.  Захотілось  слідувати  за  дівчинкою.  Щоб  не  лишатись  самому.  Але  страшно  було  її  лякати…  Угорі,  не  більше  кілометра  звідси,  прогуркотів  літак…  Ширився  сморід  гореного…
Він  потроху  став  підніматися.  Поки  не  зник  ентузіазм.  Спробував  не  звертати  уваги  на  біль.  Не  дуже  виходило.  Але  він  терпів.  Поки  що.  Подивися  услід  дівчинці.  Як  вона  плавно  перебирає  ногами  при  ходьбі.  Він  їй  позаздрив.  Вирішив  теж  так  зробити.  Вирішив  піти  до  неї….  Поволі,  поволі  піднявся  на  ноги…  Крижаний  вітер  пронизав  тіло.  Це  вже  насторожувало.  Вітер,  як  і  він,  став  рішучим.  Але  по  мірі  того,  як  пес  втрачав  сили,  вітер  тільки  могутнішав  і  частішав,  набираючи  все  більше  вузлів.  Дуже  темні  хмари  з  підозрілою  швидкістю  затягували  небо.  Схоже  насувалась  гроза  (“Капітан,  ми  не  переживемо  цей  шторм”,  –  послання  фінікійського  купця).  От  тільки  чому  ворони  не  сідають  на  дерева  і  будівлі,  а  все  швидше  літають  (колом,  навколо  нього)?!!!  Кров  похолоділа  у  жилах  від  цих  думок.  Щоб  не  думати  про  це,  він  вирушив  у  дорогу.  Поглянув  на  дівчинку  вдалині.  Став  не  задні  лапи  і  спробував  її  наслідувати.  Звичайно,  що  у  нього  нічого  не  вийшло.  А  оскільки  одна  лапа  було  пошкоджена,  то  приземлившись  тільки  на  ліву,  він  ледь  утримав  рівновагу…  Вирішив,  що  не  варто  дарма  тратити  час  на  ігри.  І,  намагаючись  втриматись  на  трьох  лапах,  побіг  по  тротуару.  Цьому  істотно  заважав  вітер.  Догори  уже  почали  здійматись  папірчики,  пилюка  та  інший  непотріб…  Собака  постарався  по  можливості  рідше  дихати.  Не  вистачало  ще  одного  припадку  чихання…  Він  наддав  кроку.  Погоня  продовжується.
Дійшовши  до  найближчого  перехрестку,  собака  зупинився  і  став  роззиратись  навколо.  Він  намагався  бути  обережним.  Автомобілі  уже  показали  свою  небезпеку.  Але,  на  диво,  у  полі  його  зору  не  помічалося  жодного  механізму  на  колесах.  Ба  навіть  більше,  крім  дівчинки  і  самого  пса  навкруги  не  було  нікого.  На  всіх  вулицях  навколо  гуділи  машини,  утворювалися  дорожні  корки,  лунали  зіткнення,  вибухи,  крики,  гудіння  сирен…  Але  тут    ані  звуку.  Абсолютна  тиша.  МЕРТВА  тишина.  Затишшя  перед  бурею.  Таке  мовчання,  що  аж  у  вуха  давило.  І  тільки  вітер  несамовито  бушував  повсюди…  Здавалося,  ввесь  простір  став  наповнюватися  важким,  але  ледь  помітним  жовто-оранжевим  сяйвом.  І  водночас  на  світ  накочувалась  мряка…  Десь  далеко  спалахнула  перша  блискавка,  розсікаючи  небо  на  тисячі  посічених  клаптиків.  Грім  ще  не  давав  про  себе  знати…  Це  заворожувало…  Ні,  не  варто  зволікати!  Він,  ще  раз  озирнувшись  у  боки,  рушив  далі,  аби  нагнати  дівчинку.  Ніс  вловив  її  ніжний,  такий  свіжий  запах.  Її  собаки  тут  не  було…  Вона  на  мить  зупинилась  і  роззирнулася.  Не  завважила  пропажі  й  завернула  у  якийсь  завулок…  Прокляття,  він  втратив  її  з  поля  зору!  Однак  втомлені  м’язи  відмовились  рухатися  швидше.  Та  й  не  були  обставини,  щоб  розтрачувати  й  без    того  обмежений  запас  енергії…  Промайнув  слід  запашної  шаурми.  Шлунок  скажено  завив.  Але  слід  був  занадто  старий.  На  жаль.  Він  випадково  торкнувся  пошкодженою  лапою  до  землі.  Біль  нещадно  різонув  плоть  безліччю  голок.  Він  спіткнувся  і  ледь  не  впав.  Та  випрямився  і  продовжив  шлях…  Вперше  з’явилися  натяки  на  спрагу.  Поки  не  до  них.  Зараз  і  так  забагато  турбот.  Слід  спішити  (КУДИ?…  НЕ  ЗНАЮ…  СТРАШНО).
Зненацька  він  відчув  СИЛУ.  Від  серця  вдолину  поповз  страх.  Крижані  лапи  холоду  зарухались  його  тілом.  По  всьому  простору,  який  був  ПОЗА  його  полем  зору  поширилася  ЧОРНА  ТІНЬ.  Він  відчув  її.  Якимось  шостим  чуттям…  Знову  спалахнула  блискавка…  Він  зупинився.  Пересилив  страх  і  повільно  обернувся…  З  першого  погляду  ніби  нічого  й  не  помітив.  Але…  Там  було  ВОНА.  Точно  була.  Чітко  помічалась  якимось  кутовим  зором.  ЇЇ  ще  не  було  ТУТ.  У  буквальному  сенсі.  ВОНА  була  ще  на  краю  нашої  реальності.  Однак  вона  сюди  безперечно  прямувала.  Вона  скоро  буде  тут!!!......  Виразна  тінь.  Жахно  ЧОРНА.  Жахливо  НЕТУТЕШНЯ.  А  ще  вона  точно  ішла  по  нього.  Погоня  продовжується.  (“А  чи  то  не  чорний  СПРУТ?!”  –  послання  фінікійського  купця)…  Він  страшно  взвискнув  і  помчав  подалі  звідси.  Ним  знову  заволодів  той  переляк,  що  коло  машини.  Це  був  страх  невідомості.  І  він  не  міг  нічого  з  цим  подіяти.  Адреналін  бурлив  у  його  жилах,  подавлюючи  тимчасово  біль.  Із  шаленою  швидкістю  він  дременув  вздовж  вулиці…  Вітер  став  сягати  неймовірних  меж……  І  чому  за  ним  прийшла  вона?  За  що?  Він  ж  нічого  поганого  не  зробив.  Навіть  нікого  істотно  не  покусав.  Невже  час?..  Ще  рано.  Ще  є  непереможне  бажання  існувати.  У  цьому  світі.  Ще  є  сили  тікати.  І  доки  вони    будуть,  доти  він  буде  тікати,  доти  він  буде  боротися…  Черговий  спалах  освітив  грандіозні  та  красиво  окреслені  контури  фіолетово-ультрамаринових  хмар,  від  яких  віяло  холодом  й  голою  могутністю,  і  ще  чимось  трепетно-заворожуючим…
Він  різко,  аж  завила  пошкоджена  лапа,  завернув  у  той  провулок,  куди  попрямувала  дівчинка,  пробіг  кілька  кроків  і  остовпів.  Ніякої  дівчинки  тут  не  було.  Ні  її,  ні  кого  б  то  не  було  іншого.  Не  лунало  голосу,  що  кличе  свого  улюбленця.  Не  залишали  слідів  її  красиві  ніжки.  Але,  що  найдивовижніше,  від  неї  не  залишилось  ані  крихти.  НЕ  БУЛО  ЗАПАХУ!  Це  неможливо.  Він  чітко  бачив,  як  дівчинка  завернула  саме  сюди,  у  цей  завулок.  Це  точно.  Тим  більше,  що  до  цього  місця  по  дорозі  стелився  широкий  свіжий  запах  людської  дитини.  Але  тут  дитини  не  було.  Не  було  і  запаху.  Його  ніс  не  міг  помилитися…  А  може  він  вона  все  ж  пішла  далі  по  вулиці?  Ні,  він  би  їх  побачив!  Так  чи  інакше,  про  те,  щоб  повернутись  і  понюхати  не  могло  бути  і  мови.  Там  ТІНЬ!!!...  (А  вона  наближається!)…  Треба  бігти  далі!...  Він  так  і  зробив.  Не  озираючись.  Ні  кроку  назад!!!  Навіть  з  пошкодженою  лапою  він  дременув  подалі,  набираючи  швидкість.  Його  заціпило  зі  страху.  Зупинитись  він  би  не  зміг,  навіть  коли  б  і  захотів…  Але  де  ж  дівчинка?!!  Пригод  на  сьогодні  із  нього  цілком  би  вистачило.  Однак  вони  не  питають,  чи  не  хоче  він  перепочити.  Тут  немає  ігрової  паузи…  А  може  усе  це  шлунок?  Голодні  галюцинації?...  Та  ні,  він  ще  достатньо  при  силі…  Він  вибіг  на  паралельну  вулицю.  Звернув  ліворуч  і  побіг  по  тротуару.  Вулиця  також  була  абсолютно  порожньою.  І  дівчини,  як  і  слід  було  чекати,  не  було  й  сліду…  Ну  чому  він?!!!!!  Він  усе  б  віддав  (якби  щось  мав)  аби  припинити  це.  Але  невидимого  мисливця  не  зупинити.  Як  від  нього  втекти?..  Розпач  і  жах  накочувався  на  нього  і  потрохи  він  у  них  тонув…  З  неба  полетіли  перші    краплини  дощу,  зігравши  роль  собачих  сліз…  Здавалося,  позаду  нього  все  поглинає  крижана  хвиля,  і  вона  от-от  затопить  і  його…  Вітер  сягнув  такої  сили,  що  ледь  не  зносив  з  лап.  Повсюди  гасали  папірці,  газети  і  різні  реклами.  Знову  спалахнула  блискавка.  Тепер  загуркотів  грім.  Підозріло  близько.  Чорнющі  хмари  уже  повністю  заполонили  небо  над  містом  і  прямували  далі  до  горизонту,  щоб  поглинути  ввесь  небесний  простір  та  забрати  разом  з  тим  поза  межі  видимості  й  останню  надію.  Відтінки  навколишнього  світу  мінялись  з  оманливо-золотистих  на  мряко-фіолетово-сині…  Він  злякався,  що  зараз  настане  ураган.  Пес  з  раннього  дитинства  боявся  ураганів.  Завжди  забивався  кудись  в  темний  куточок  і  тихенько  скімлив  там,  доки  все  не  припинялося.  Так  зробив  би  і  зараз.  Він  панічно  боявся  такої  погоди.  Але  щось  йому  підказував,  що  страх  перед  тією  штукою,  яка  позаду  істотно  сильніший…  На  наступному  повороті  він  перебіг  дорогу  (на  ходу  перевіривши  чи  зліва  не  їде  нічого  (справа  була  ТІНЬ),  хоч  у  тому  й  не  було  жодної  потреби)…  Дощ,  як  і  різкі  пориви  вітру,  посилювався  з  кожною  секундою.  Дуже  скоро  шерсть  стала  налипати  на  очі,  позбавляючи  зору  –  єдиного  надійного  залишившогося  союзника  собаки…  Наступна  вулиця,  хоч  і  ніби  схожа  на  попередню,  йому  здалася  надто  вузькою.  собаці  раптом  стало  тісно.  Він  почав  задихатися.  Також  і  через  втому.  Але,  перемагаючи  біль,  він  не  зупинився.  Тепер  керувала  не  свідомість,  а  інстинкти.  В  першу  чергу  інстинкт  самозбереження…  Він  висолопив  язика  і  трохи  сповільнився  (через  рішення  тіла,  а  за  власним  бажанням),  тим  самим  спробувавши  пригнітити  задишку  і  водночас  втамувати  одну  з  теперішніх  проблем  –  спрагу,  намагаючись  насититись  краплинами  дощу…  ТІНЬ  озвалась  жахливим  скрекотом  (звук  насправді  був  цілком  природного  характеру)…  По  лівий  бік  був  чорний  будинок  суду,  а  справа  громіздкий  та  оздоблений  гігантськими  кам’яними  одороблами  музей,  і  це  поєднання  значно  примножувало  не  знати  звідки  прийшовшу    клаустрофобію…  Щось  зарипіло,  вітер  подув  із  новою  силою…  Собака  швидко  виснажувався.  У  всім  можливих  сенсах  цього  слова…  Звідкись  посипались  камінці,  почувся  тріскіт…  Він  закрив  очі,  однаково  крізь  шерсть  нічого  не  було  видно.  Стало  жахливо  мокро,  через  що  до  його  бід  додався  ще  й  фізичний  холод…  Стовп  електропередачі  на  узбіччі  тротуару  чомусь  заіскрився  і  розпочав  кидатися  навсібіч  електричними  розрядами.  Пес  інстинктивно  відбіг  поближче  до  будівлі…  Спалахнула  потужна  гілка  блискавки.  Зовсім  близько…  У  носі  сильно  засвербіло…  Гучний  грім  різонув  по  барабанних  перетинках…  Несамовитий  вітровій…  Він  оглушений  на  секунду  зупинився…  Щось  вверху  обламалося  і  полинуло  вниз…  Собака  вскинув  голову  догори.  За  ту  мить,  доки  шерсть  підлетіла  вгору,  а  краплини  дощу  ще  не  встигли  залити  очі,  він  встиг  помітити  постать  страшної  кам’яної  горгульї,  яка  прямувала  просто  йому  назустріч.  У  неї  був  неймовірно  викривлений  вираз  обличчя  та  в  очних  западинах  ТІНЬ…  Секунда  на  прощання…  
БАХ!  
 …
                                                                                                                                                                           …
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         …
Цього  разу  його  врятувала  собача  реакція.  Свідомість  приготувалася  до  смерті,  але  ноги  все  ж  спрямували  тіло  вбік.  Удару  повністю  уникнути  не  вдалось,  але…    Статуя  гепнулася  об  землю,  а  найбільший  кавалок  влучив  у  бік  псові…  Собака  відлетів  і  повалився  у  крижану  калюжу.  Зверху  його  поливали  струмені  води…  Досить  довго  він  не  реагував.  Вирішив,  що  помер.  Коли  нарешті  до  нього  дійшло,…  Вибух  блискавки  біля  телевізійної  вежі  та  вражаючий  скрегіт  металу…  що  він  живий,  тоді  наважився  включити  почуття…  Поступово…  Поки  що  без  зору,  нюху  та  смаку…  Аби  не  шокуватися…  Адже  йому  здалося,  що  щойно  тінь  з  очей  одоробла  з’єдналася  з  його  очима  і  поглинула  їх…  А  тепер  усюди  мряка.  Він  у  МРЯЦІ…  (“Сонце  сіло  за  обрій”,  –  послання  фінікійського  купця)…  Він  подумав  про  спокій…  Якщо  він  загинув,  то  тепер  немає  чого  боятися  і  можна  розслабитися.  Можна  забути  про  біль.  Про  хвилювання.  Про  страх…  Душа  може  від’єднатись  від  тіла  і  полетіти…  кудись…  А  головне  –  ніякого  голоду,  пошуків  їжі…  Однак,  до  чого  тоді  чітке  відчуття  твердого  асфальту  у  себе  під  боком.  Біль  у  ребрах.  Холод  між  мокрою  шерстю.  Спокій  –  це  надто  добре,  аби  бути  правдою…  Із  цією  істиною  з’явився  ріжучий  біль  у  пошкодженій  лапі  й  боці,  а  також  ГОЛОД….  Останній  набував  нагального  характеру…  Це,  а  також  ТІНЬ,  спонукало  відкрити  очі.  Така  дія  мало  допомогла,  але  все  ж  остаточно  стало  ясно,  що,  всупереч  його  очікуванням,  з  навколишнім  середовищем  нічого  не  змінилось…  Принаймні  на  перший  погляд…  Адже  ТІНЬ  була  десь  поряд…  Пес  її  навіть  не  відчував,  але  був  у  цьому  абсолютно  впевнений…  Вулиця  ж  залишилася  незмінною,  хіба  що  стіни  перестали  давити  на  свідомість.  Вітер  теж  затих…  Поки  що  собака  залишився  наодинці  із  дощем…    Та  погоня  продовжується….  Мисливець  ще  повернеться…  Але  до  того  ще  треба  знайти  деякі  відповіді…  Він  нахилився  і  почав  вилизувати  поранену  лапу………………………………………………………  …………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
І  тут  до  нього  дійшло.  Ну  звичайно  ж.  Чому  машина  тоді  збила  його?  А  він  не  вмер?  Він  став  тікати.  Хіба  якісь  НЕТУТЕШНІ  ТІНІ  приходять  по  когось  просто  так?  Ні,  нізащо.  Можливо,  собака  у  чомусь  провинився?  Але  він  за  собою  такої  вини  не  визнавав…  Тоді  що?  ВОНА  не  почала  б  погоні,  щоб  просто  розважитись.  І  одоробло  не  впало  би.  І  чихання  від  вітру  теж  неспроста.  Усе  зв’язано.  За  ним  женеться  КІНЕЦЬ…  Чому?  Бо  йому  СУДИЛОСЯ  померти  там,  коло  автомобіля.  Або  йому,  або  комусь  іншому.  Це  не  важливо.  Важливо  те,  що  смерті  не  було.  І  оте  ЩОСЬ,  яке  прийшло  когось  забрати,  залишилось  з  пустими  руками…  І  хтось  сьогодні  піде  з  НЕЮ.  Від  цього  не  втекти.  Це  СИНДРОМ  ДОЛІ…  Це  була  погана  думка,  дуже  погана…  З  цього  випливало,  що  рано  чи  пізно  із  ним  таки  має  щось  статись?.....  
Ці  невідомо  звідки  прийшовші  думки  не  вписувалися  в  собачу  логіку,  тож  він  їх  просто  відкинув.  Він  просто  звик  вічно  боротись.  Не  залежно  від  того,  хто  противник.  Йти  в  атаку.  А  коли  сили  нерівні  в  чужу  сторону,  тоді  тікати.  Але  ніколи  не  здаватися.  Ніколи!!...  Він  закінчив  з  кінцівкою  та  став  вилизувати  бік.  Відчув  смак  смерті.  Від  цього  світ  здавався  відчутно  реалістичнішим  та  гострішим…  Нарешті  зникли  проблиски  світла  на  краю  неба  і  ввесь  повітряний  простір  підкорили  чорні  хмари,  які  ніби  намагалися  змити  все  існуюче  кудись  геть,  змішавши  усе  із  вологими  слізьми…  Він  усвідомив,  що  більше  не  лунають  жодні  звуки.  Затихли  вибухи  на  сусідніх  вулицях,  не  гудять  більше  сирени,  не  ґвалтують  люди.  Залишились  тільки  гроза  та  дихання  пса.  Можливо,  ще  був  шалений  стукіт  серця,  але  оскільки  його  чути  не  було,  то  пес  засумнівався,  чи  досі  воно  працює…  Живіт  сильно  загарчав,  вимагаючи  їжі.  Знаючи,  що  марно  переконувати  шлунок  зачекати,  пес  кволо  і  без  надії  вхопив  носом  повітря.  З’явилися  запахи…  Нічого  апетитного  не  було,  однак  повернення  нюху,  основного  його  чуття,  спонукало  до  дій…  Рішучості  вже  не  було.  Був  страх  і  біль.  Обидва  поки  що  являлись  союзниками  і  грали  на  собачій  стороні…  Він  ще  пару  раз  лизнув  хворе  місце  й  зробив  спробу  піднятися.  Вийшло  з  третього  разу.  Хлебнув  води  з  калюжі  (обережно,  аби  ненароком  не  втопитись  у  ній.  Хто  його  зна,  зараз  усе  можливо).  Вдихнув  на  повні  груди.  Тремтливо  видихнув.  Повільно  рушив  уперед.  Погоня  продовжується.
На  наступному  перехрестку  він  вибрав  найбільш  непримітну  вулицю  і  рушив  тудою.  Без  зайвих  роздумів,  просто  туди  скерували  лапи.  Три………  Собака  усвідомив,  наскільки  він  самотній.  Не  тільки  зараз.  Взагалі.  У  нього  немає  жодних  друзів,  жодних  симпатичних  істот,  немає  навіть  власного  місця,  куди  можна  прийти,  коли  почуваєшся  погано,  де  можна  заховатися  від  негоди  і  куди  можна  просто  зайти  відпочити.  Колись  він  мав  хазяїна.  Але  то  було  так  давно,  що  тепер  сприймалося  як  старий  напівзабутий  сон.  Тепер  він  нікому  не  потрібен.  Вся  його  власність  складається  з  того,  що  умовно  називається  “територією”,  але  і  то  тільки  ілюзія,  та  ще  кількох  кісток,  заритих  у  таких  прихованих  місцях,  куди  він  ніколи,  напевно,  й  не  повернеться…  Щойно  він  згадав,  що  у  нього  ніколи  в  житті  навіть  не  було  самки.  Інші  вуличні  пси,  як  правило,  не  допускали  до  цього…  І  ось  тепер,  якщо  з  ним  що-небудь  трапиться,  ніхто  й  не  помітить  його  пропажі.  Хотілось  завити.  Та  вчасно  зрозумів,  що  не  час  й  не  місце.  Спочатку  слід  позбутися  ТІНІ  Слід  рухатись  вперед.  
Знову  його  байдужість  розітнула  надто  близька  блискавка.  Із  даху  сусіднього  будинку  посипалися  іскри…  Він  підвів  очі…  Дах  зсувався…  Цього  разу  пес  не  став  зволікати  і  спробував  уникнути  небезпеки…………….  Дахова  покрівля  з  шаленим  гуркотом  розлетілась  дорогою,  але  він  був  уже  на  безпечній  відстані  попереду…  Здається  ТІНЬ  повертається…  До  горла  підступив  болючий  клубок  розпачу.  Ну  навіщо  усе  це?  Навіщо  тікати?  Навіщо  боротися,  якщо  все  одно  тебе  уб’є  рано  чи  пізно  якийсь  кусок  стіни  (ніби  на  підтвердження,  поруч  із  ним  упала  невідомо  звідки  прилетівша  цеглина)?  Коли  ворог  повсюди?  (“Він  під  нами,  капітане,  онде  його  щупальці!”  –  послання  фінікійського  купця)…    Та  попри  невтішні  думки  собака  продовжував  дорогу.  По-суті  у  нього  не  було  вибору…  Йому  здалося,  що  він  почув  стогін  невизначеного  походження…  Уява,  аби  відволіктися,  розпочала  будувати  картинки  позаміського  життя.  Він  колись  бачив  такі  на  людських  плакатах  та  зображеннях.  Мабуть,  люди  придумали  той  прекрасний  світ,  одна  це  не  віднімало  мрії  привабливості.  А  крім  того,  щось  у  його  уяві  наділяло  все  такою  чіткістю  та  деталізацією,  що  вкрадалися  глибокі  сумніви  в  його  нереальності…  У  навколишніх  вікнах  по  одному  лопало  скло…  У  нього  перед  очима  була  неосяжної  висоти  засніжена  гора.  Принаймні,  він  такою  її  собі  уявляв…  Дощ  наблизився  до  критично  допустимої  потужності.  Крізь  пелену  води  залунав  крик.  Пес  не  уявляв,  якій  істоті  повинен  належати  такий  голос…  Біля  підніжжя  гори  –  величезне  озеро  (Я  БАЧИВ  КОЛИСЬ  ОЗЕРО…  У  НЕВЕЛИЧКОМУ,  ЗАТЕ  ОХАЙНОМУ  ПАРКУ  В  ДАЛЬНЬОМУ  КІНЦІ  МІСТА.  ЦЕ  ТАКА  КУПА  ВОДИ,  ОБГОРОДЖЕНА  ВЗДОВЖ  БЕРЕГІВ  ДЕКОРАТИВНИМ  НЕГУСТИМ  ПАРКАНОМ…  Я  ТОДІ  КУПАВСЯ  В  НЬОМУ.  ЦЕ  БУЛО  ДУЖЕ  ПРИЄМНО…  А  ЩЕ  ТАМ  БУЛА  РИ…)!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!  Точно!!!  Та  це  ж  геніальна  думка!!  Там  де  є  водойма,  там  є  і  риба!  Він  просто  знайде  озеро  та  зловить  собі  поживу!!!!...  Ні,  з  цього  нічого  не  вийде.  Зараз  ж  злива.  Хто  при  такій  погоді  наважиться  піти  на  ловлю  риби?...  Але  ж  дощ  не  може  тривати  вічно.  Тим  більше,  такий  сильний.  Скоро  він  закінчиться,  а  до  того  часу  пес  приготується  перекусити…  І  абсолютно  забувши  про  зранену  лапу,  він  всівся  прямісінько  серед  асфальту  та  став  пригадувати,  де  найближче  є  щось  більше  за  калюжу.  Замість  похмурої  темряви  він  бачив  ЗЕЛЕНИЙ  ліс  поза  озером  (МАБУТЬ  ЗАНЕДБАНИЙ  ПАРК)  і  зграю  лебедів  у  чистому  небі  над  деревами…  За  вітриною  сусіднього  магазину  загорілось  світло.  Він  цього  не  помітив.  Загорілось  і  згасло.  А  тоді  настала  темрява.  ТЕМРЯВА.  Яка  поширювалась…  Собака  відчув  якесь  напруження  навколо.  В  наступну  секунду  скло  вітрини  загрозливо  надулось  і  лопнуло,  а  куски  скла  полетіли  сюди…  Пес  рефлекторно  зірвався  та  помчав  уперед,  не  озираючись.  Співзвучно  із  громом  вилетіли  ті  шибки  у  будинках,  які  досі  ще  не  самознищились.  З  усіх  входів  лилася  якась  СИЛА,  явно  сунула  до  жертви.  Він,  ні  про  що  не  думаючи,  кинувся  якомога  швидше  вперед.  Дорожнє  покриття  натомість  стало  покриватись  тріщинами  і  підніматись  горбами  у  найнесподіваніших  місцях,  так,  що  доводилося  їх  обминати…  Як  трава,  додолу  косились  усі  стовпи  верхом  на  дорогу.  Іскри  з  ламп  розходилися  навкруги  електричним  струмом  завдяки  сильному  дощу…  Він  спробував  бігти,  не  торкаючись  лапами  землі…  Гучний  тріскіт  сповістив,  що  на  сусідній  вулиці  потерпіли  і  дерева…  Коли  він  відбіг  трішки  подалі,  за  його  спиною  відпав  кусок  будинку  та  зробив  чималу  вм’ятину  на  асфальті…  Інший  будинок  взагалі  зірвався  вщент.  На  щастя,  він  був  далеко  звідси…  Собака  різко  звернув  у  більш  сухий  провулок…  Він  надіявся,  що  тут  менше  шансів  загинути…  Думав,  доки  усі  водяні  труби  на  стінах  двох  сусідніх  домів  не  лопнули  у  багатьох  місцях.  Дорогу  перекрили  безліч  фонтанів.  Він  на  секунду  зупинився.  Зважив  ситуацію.  Вибрав  нашвидко  менше  з  двох  лих.  І  сміливо  рушив  крізь  водяні  потоки  уперед…  Удари  гарячої  води  по  боках…  Відсутність  повітря  в  легенях…  Крик  у  горлі…  Біль  у  очах  та  носі…  У  лапі….  Ривок  до  виходу…  Гарячий  струмінь  ударив  по  морді…  Важко  втриматись  на  ногах…  Міцно  заплющені  очі……  Багато,  багато  сонць  навкруги  в  темряві…  Присмак  металу  та  пилюки…  Верх.  Низ.  Верх…  Геть  недоречне  бажання  вивільнитись…  Запекло  жахливо  на  пошкодженому  боці…  Вода  повсюди…  (“Дуже  неприємне  почуття,  коли  вода  потрапляє  у  легені,  блокуючи  дихання.  Тоді  приходить  ясне  розуміння,  що  тобі  кінець,”  –  послання  фінікійського  купця)…  Світло  попереду…  Ще  кілька  кроків…  Труба  відірвалась  від  стіни  та  з  шумом  упала  у  напрямку  собачої  голови…  Дуже  швидкий  рух  тіла…  Стрибок  крізь  струмінь…  Лапа  підігнулась…  Тіло  на  мить  зависло  у  повітрі  й…  Він  кілька  раз  перекотився  по  землі  та  зірвався  на  лапи,  будучи  вже  у  безпечній  відстані  від  водяних  труб.  Він  озирнувся  навколо.  Тепер  він  знав,  що  в  будь-яку  мить  йому  щось  загрожує.  Тому  не  слід  зволікати.  Він  побіг  до  виходу  з  провулку.  Набирав  швидкість.  Все  з  більшою  інтенсивністю  мелькали  камінці  під  ногами.  Вибіг  на  ширшу  дорогу.  Побіг  по  тротуару.  Прямо  по  курсу  помітив  каналізаційний  люк.  Чомусь  відкритий.  Занадто  довго  оббігати.  Він  відбіг  до  краю  і  зробив  легкий  поштовх  задніми  лапами,  одночасно  почувши  підозрілий  шум.  В  повітрі  ледь  повернув  голову  і  помітив  стовп,  який  падав  прямісінько  на  нього.  Встиг  відчути  сильний  удар  по  голові  та  побачити,  що  сам  летить  глибоку  темряву.  Униз…………………………  ………  ………………  …………………………  …………………………..  .  .      …    ..    .    …………………    .  .  .  .  .  …….  .  .  ………..  .  …….  .  ..  ..  ..  .  .  ..  .  .  .  .  .  ..    .  .  .  .  ..  .  .    …  .  .    ..  .  .  .      .        .              .                .                      .                            .                              .                            .                                .                              .                              .                            .                              .                .                          .                      .                          .                      .                  .                        .                                  .                                  .                                    .                          .                                              .                          .                .              .          .                        .              .                                .                        .                        .                .                              .                          .                                      .                                  .                                  .                              .                  .                  .                              .                                              .                          .                    .                  .                    .                      .                      .                          ..                        ..                                    .                                .                      .                    ..                        .                      .                                      .                  .                  .            .            .                  .          .        .    .    .  .    .    .    .  .  .    .  .  .        ..    .      .          ..    .  .    .    .  .  .  .  .    .  .  .  .    .  .  .    .  .  .  ….  ..  .    …  …….    .  .  ..  .  .  .  …  .  ….  .  .  ………  .  .  …….  .  ..  ………………  ……………………………  ………………  ………  ………………………………………………………………………………………………………………………………………  ……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………  .  .  ………  .    ……….  ……………………………………………………………..  …………………………………………..
Він  отямився  від  того,  що  почав  тонути….  Навкруг  нього  цілий  світ  зімкнувся  ТЕМРЯВОЮ,  знищивши  усю  звичну  реальність…  Пес  і  не  підозрював  де  верх,  а  де  низ.  Він  не  розумів,  що  відбувається.  Не  бачив  світла.  Він  знав,  що  усе  навколо  заповнене  чимось  дуже  схожим  на  воду,  і  ота  рідина  не  давала  дихати…  Він  завзято  заборсався,  усім  тілом.  Спробував  плисти  по-собачому.  Без  однієї  передньої  лапи  це  було  важкувато…  Нічого  не  допомагало…  Що  робити?!!!!!!...  В  унісон  з  панікою  збільшувалась  інтенсивність  його  рухів…  Головне,  щоб  вода  не  потрапила  в  легені!!!!...  Треба  випливати…  Куди?!!  Де  поверхня?!!!...  Раптом  він  відчув,  що  рідина  не  стоїть  непорушно,  а  його  кудись  несе  потоком…  Він  заборсався  ще  швидше.  Спробував  рухатись  за  течією…  Утримувати  дихання  було  все  важче…  Його  кудись  відносило,  та  орієнтація  все  ще  підводила…  Тіло  окутане  КРИЖАНИМ  холодом…  Легені  посилили  боротьбу  за  ковток  повітря…  З  рота  рвався  крик…  В  ніс  набивалося  все  більше  води!!!!!!!!!...  Повітря!!!...  Негайно  знайти  шлях  до  виходу  (“Попливімо  туди,  куди  нас  поведе  вітер,”  –  послання  фінікійського  купця)…  Це  ЖАХЛИВО!!!  !  !  !    !    !      !  .  .  .  .  ..  …  Зненацька  течія  різко  крутнула  ним,  розвернувши  тіло  ледь  не  на  сто  вісімдесят  градусів…  Він  з  переляку  вдихнув…  До  повітряних  шляхів  негайно  ввірвались  потоки  холодної  рідини…  Одночасно  у  легенях  з’явилось  нестерпне  відчуття  вологи.  Очі  ледь  не  вилізли  з  орбіт.  Тіло  закричало  конвульсіями…  У  роді  появився  їдкий,  дуже  неприємний  присмак.  Мабуть,  присмак  смерті…  Він  тонув,  попри  всі  опирання.  Може,    це  ДОЛЯ?...  Ним  завзято  метляло  у  всі  боки…  Почали  проявлятися  іскри  та  кольори  навколо  (яких  він  ніколи  не  бачив)….  Максимально  близько  підібралася  СИЛА.  Стала  його  обнімати…  Черговий  порив  течії…  Останній  ривок  задніх  лап…  І  тут  його  морда  висунулась  над  поверхнею  води…  На  мить…  Він  не  встиг  ковтнути  повітря,  та  зате  отримав  порцію  надії…  Відновив  старання  плисти…  Розмірив  по  можливості  рухи…  Приготувався  вирватися  угору…  Однак  потік  звичайно  зробив  усе  по-своєму…  Його  потягнуло  вниз.  Кілька  разів  крутнуло  по  спіралі.  А  тоді  потужним  кидком  виштовхнуло  до  самої  поверхні…..
Якимось  дивом  він  опинився  на  твердій  землі.  Промоклий  і  промерзлий  до  кісток.  З  повними  легенями  води.  З  повним  носом  смороду…  Та  нібито  іще  живий…  Тіло  самовільно  спробувало  позбутися  зайвої  рідини.  Ці  відкашлювання  та  корчі  були  вельми  болючими…  Мозок  втратив  керування  над  більшістю  частин  собаки.  Принаймні  він  геть  не  відчував  кінцівок…  Очі  з  ентузіазмом  кліпали  і  через  певний  час  почали  щось  бачити.  Якісь  розмиті  контури…  Серце  наче  враз  забуло,  що  таке  ритмічність  і  теж  теліпалось  на  межі  власних  можливостей.  Що  це?  Де  він  опинився?  Повна  дезорієнтація  була  йому  дуже  відразлива,  однак  вона  окутала  його  всього.  Головною  ціллю  він  поставив  зорієнтуватися.  Погоня  продовжується…  Він  цілий  аж  ледь  не  підскакував  від  злого  кашлю…  Пес  зрозумів  свою  поразку.  Навіть,  якщо  він  зараз  встане  і  піде  далі,  то  смертельна  рана  вже  не  дасть  далеко  втекти.  Переслідувачка  –  КІШКА.  Вона  з  ним  гралася.  Заганяла.  Дозволяла  втекти,  відбігти  і  знову  хапала…  А  тепер  їй  схоже  стало  набридати,  і  він  отримав  нищівного  оглушаючого  удару.  Після  нього  у  жертви  не  залишалося  шансів.  Лишилось  лише  з’їсти  її,  напівживу.  То  чого  вона  зволікає?…  Нарешті  легені  звільнились  до  такої  мірі,  що  можна  було  здійснювати  невеличкі  вдихи,  насичуючи  тіло  по  трохи  киснем    у  перервах    між  кашлем…  Ситуація  вкрай  складна.  Саме  час  прощатися  з  життям.  Але  він  цього  не  збирався  робити.  Пес  занадто  його  любив.  Попри  усі  його  численні  недоліки  та  злидні.  Попри  усі  негаразди.  Попри  біль.  Щойно  у  собаки  з’явилася  перша  в  житті  мрія.  Мрія  жити…  З  шерсті  стікала  така  кількість  води,  що  він  опинився  у  калюжі…  Холод,  здавалось,  навіки  скував  усю  сутність  і  уже  ніколи  не  зникне…  Він  не  бачив  сенсу  при  такому  розкладі  боротись  далі.  Однак…  Якщо  це  так  повинно  бути…  Треба  знайти  у  собі  сили  хоч  на  ОСТАННЮ  ПРОГУЛЯНКУ…  Тілу  ця  ідея  явно  не  сподобалась.  Воно  корчилось  і  кашляло,  й  не  виявляло  ані  найменшого  бажання  робити  щось  іще.  Вони  з  собакою  сьогодні  цілий  день  не  в  ладах…  Зір  достатньо  просвітлився,  щоб  можна  було  зрозуміти,  що  він  знаходиться  у  довгому  темному  коридорі,  де-не-де  тьмяно  освітленому  жовтими  лампочками.  Посередині  линув  великий  потік  нечистот…  І  попри  темряву,  яка  панувала  у  тунелі,  тут  було  незвично  ЯСКРАВО.  Пес  ще  ніколи  не  помічав  кольорів.  Принаймні  так,  як  зараз.  Фізіологія  не  дозволяла.  А  тепер  щось  змінилось.  Остання  радість,  чи  що?....  Він  спробував  заставити  себе  заспокоїтись  і  непорушно  лягти.  Більшість  органів  поставились  до  цього  вельми  скептично  і  навідріз  відмовились  підкорятись.  Та  собака  не  послабив  психологічного  тиску  на  самого  себе…  Після  гармидеру  погоні  у  цьому  місці  панувала  вельми  приємна  тиша.  Тільки  шум  течії  порушував  ідилію  спокою  (“Цей  острів  міг  би  здатися  раєм,  якби  наш  корабель  не  розтрощило  і  ми  могли  вибратись  звідси,”  –  послання  фінікійського  купця).  Але  в  цьому  всьому  було  огидне  усвідомлення,  що  це  лише  маска,  до  того  ж  тимчасова…  До  тіла  повільно-повільно  повертались  почуття.  Судячи  по  розмитому,  але  різкому  болю  позаду,  мабуть  він  зламав  хвіст.  Однак,  не  найнеприємніше  подія  за  день…  Пес  згадав  ще  недавню  мрію  про  озеро  і  ліс.  Тепер  ця  думка  здалася  йому  диковинною  та  ледь  відразливою.  Одна  тільки  згадка  про  те,  скільки  води  може  бути  у  тому  озері  викликала  злу  огиду…  Кашляння  поступово  стихали.  Вода  з  нутрощів  вже  не  виходила,  то  тіло  по  інерції  не  бажало  припиняти  спроби…  Повіки  з  кожним  рухом  ставали  все  важчими  і  важчими.  Треба  тільки  їх  закрити  і  заснути.  Навічно.  І  цьому  все  важче  противитись.  Пес  подвоїв  натиск  на  власне  тіло,  бажаючи  підвестись  на  лапи…  Жовте  світло  лампочок  легенько  миготіло,  видаючи  приємний  деренчливий  звук.  Воно  заспокоювало  підірвані  нерви…  В  ці  секунди  собаці  усе  стало  ТАК  байдуже.  Адже  далі  невідомість,  що  приховує  завісою  надто  близький  кінець.  Завіса  майже  спала.  Тож  треба  тільки  остаточно  її  зірвати,  то  й  навіщо  далі  боятись?  Він  втомився  боятись…  Шкіра  через  холод  уже  стала  коцюбеніти.  Досить  вилежуватись!!!...  
Він  насилу  підвів  голову  і  роздивився  шлях.  Від  цього  різкого  руху  роздався  багатоголосий  пискіт  і  подалі  звідси  розбіглися  щурі  (ОГИДНІ  ТВАРЮКИ…  ЖАХЛИВО  СМЕРДЯТЬ,  ВИСКОТЯТЬ  ТА  СНУЮТЬ  ПОВСЮДИ.  ПОЇДАЮТЬ  УСЕ  НАВКОЛО.  ДО  КРИХТИ.  ЗНИЩУЮТЬ  ОСТАННІ  НЕДОЇДКИ,  ЯКІ  МОГЛИ  Б  ПРОГОДУВАТИ  НАС,  СОБАК…  НЕНАВИДЖУ  ЇХ…  ПОПЕРЕГРИЗАВ  БИ  ОСОБИСТО  КОЖНУ  ЩУРЯЧУ  ГРОЛЯНКУ,  ОТ  ТІЛЬКИ  СПРОБУЙ  СПІЙМАЙ  ЇХ…  ЦЯ  МАЛА  СІРА  МАСА  –  МІЙ  ПРЯМИЙ  КОНКУРЕНТ  У  БОРОТЬБІ  ЗА  ЖИТТЯ…  ЇХ  ТРЕБА  ЗЖИВАТИ!!!!!!!).    За  кілька  секунд  всі  вони  зникли  вдалині.  Від  того  відчуття,  що  він  тут  був  не  один,  стало  неприємно  і  підкорив  гнів.  Чомусь  це  зачепило  його  гордість.  Як  ці  малі  потвори  посміли?!...  Злість  пригнітила  різнокаліберні  процеси  в  організмі  і  направила  їх  на  мобілізацію  дещиці  сил,  які  ще  залишились…  Пискотіння  теж  остаточно  стихло  у  нетрях  каналізацій…  Раптом  у  голову  прийшла  жахлива  думка.  А  що  як  щурі  –  її  слуги?  Розвідники?  Її  очі?...  Від  несподіванки  та  емоцій  він  перекотився  та  зірвався  на  свої  три  лапи.  Коли  усвідомив,  що  вчинив,  негайно  рушив  вперед  по  коридору,  бо  якщо  він  ще  раз  впаде,  то  уже  ніколи  не  підніметься.  Тому  пес  віддав  кінцівкам  наказ  рухатися.  По  дорозі  уважно  вслухався  до  звуків.  Щось  розрізнити  мішало  ще  й  гулке  відлуння  у  коридорах,  яке  десятирило  кожний  звук…  Жахливий  сморід  окутував  усе  повітря,  але  собаці  було  все  рівно.  Вода  вкінець  відібрала  у  нього  нюх,  що  в  даній  ситуації  в  дечому  було  навіть  добре…  Холод  уже  перетворювався  в  МОРОЗ.  За  таких  обставин  далеко  не  пройти.  Та  це  й  не  вимагалося.  Це  ж  ОСТАННЯ  ПРОГУЛЯНКА.  Завершальний  симптом  СИНДРОМУ  ДОЛІ.  Хвороба  невиліковна.  Жити  залишилося  лічені  хвилини.  Треба  прожити  їх  гідно.  Погоня  продовжується.  Але  іде  до  завершення.
Він  повільно  та  м’яко  ступав  по  холодній  підлозі  коридору.  Із  усіх  сил  намагаючись  не  звертати  уваги  на  біль,  страх,  вологу  та  тремтіння  в  тілі.  Намагаючись  тримати  від  того,  що  залишилося  в  житті,  якомога  більше  приємного.  Насолоджуватися  прекрасним  сяйвом  лампочок.  Слухати  заворожуючу  мелодію  тунельного  ехо.  Милуватися  спокійною  атмосферою.  Згадувати  про  ліс.  Уже  без  озера.  Вільних  тварин  між  деревами…  Асоціація  зробила  своє  підле  діло.  Живіт  потужною  хвилею  в  черговий  раз  нагадав  про  голод.  Цього  разу  з  такою  силою,  що  собаку  аж  скорчило…  Попереду  у  темряві,  де  лампочка  перегоріла,  пискнув  і  побіг  якийсь  черговий  щур…  Псові  аж  запаморочилося  в  голові.  Інстинктивний,  дикий  голод  нахлинув  на  його  і  без  того  надламану  свідомість.  У    очах  з’явилися  кровожерні  вогники.  Він  приготувався  до  переслідування  і  тут…
Далеко  позаду  почувся  сильний  металевий  брязкіт,  скрегіт,  скрегіт,  щось  важке  протарабанило  і  шубовснуло  в  воду.  І  полилася  СИЛА...  Тільки  не  знову!  Це  коло.  Ні  спіраль,  де  в  центрі  кінець.  Зміна  настроїв,  емоцій  та  подій  все  пришвидшується  і  пришвидшуються.  Скоро  вони  напевно  злиються.  І  тоді  напевно  його  не  стане…ВОНА  увірвалась  до  каналізації  з  усією  тією  могутністю,  яка  була  у  НЕЇ  в  запасі.  Вдарила  остаточно  і  безпощадно.  Схоже  ЇЇ  терпіння  вичерпалось…  Там,  ззаду,  де  щойно  був  такий  тихий,  мирний  та  спокійний  тунель  тепер  вирувало  НІЩО.  Просто  сама  реальність  у  тому  місці  раптом  перестала  існувати.  Мовби  хтось  вирізав  дірку  у  тканині  всесвіту.  А  дірка  пустила  павутину  розривів  навкруг…  Собака  зірвався  з  місця  і  помчав  по  коридору  пріч.  Ясно  було,  що  тікати  немає  сенсу,  однак  страх  не  так  просто  пересилити.  Та  й  стояти  на  місці  теж  не  найкращий  вибір…  НІЩО  теж  стало  переслідувати  його,  все  набираючи  швидкість.  З  голосним  плюскотом  розчинялась  у  НЬОМУ  вода.  З  скреготом  рвався  метал.  Оглушав  гуркіт  бетону,  що  раптом  був  змушений  розлітатись  навсібіч.  Один  за  одним  гасли  жовті  ліхтарі.  Вони  до  останньої  секунди  життя  продовжували  спокійно  світити,  злегка  помигуючи,  наче  кидаючи  виклик  ДОЛІ.  Наче  бажаючи  допомогти…  Поруч  з  псом  миготіли  стики  труб,  та  щілини  між  бетонними  блоками.  Волога,  яка  донедавна  була  його  кровним  ворогом,  тепер  їжачилась  та  розчиналась  позаду,  однак  все  ще  мішаючи  собаці  бігти…  У  страшенному  шумі  ледь  розрізнялися  крики  та  верески,  що  він  їх  вже  чув  досі…  Усі  тунелі  озивалися  стогоном  навсібіч.  Через  перепад  температур  здійнявся  вітер  (або  ж  повернувся)…  Собака  посковзнувся  на  мокрій  долівці  і  покотився  до  потоку.  На  щастя,  якось  зумів  перед  самою  водою  затормошити  і,  не  гаючи  часу,  далі  кинутись  навтіки.  Погоня  продовжується.
Йому  здалося,  що  його  кличуть.  Ззаду.  Він  не  повірив.  Зараз  він  не  повірив  би  і  самому  собі.  Лютувала  АГОНІЯ  СИНДРОМУ,  що  несумісне  із  глуздом.  Його  не  турбувало  ніщо,  крім  бігу,  який  і  так  близиться  до  логічного  завершення.  Вельми  давив  на  нього  холод  і  втома.  Чекати  уже  недовго…  Згадувалися  безліч  смітників  та  закинутих  місць,  в  яких  він  провів  майже  усе  життя.  Самотність,  що  супроводжувала  повсюди….  Тепло  літного  сонечка,  коли  лежиш  на  нагрітому  асфальті  і  солодко  дрімаєш.  Тертя  лапи  об  розкидану  шерсть,  коли  ввечері  вичищуєшся,  відпочиваючи  від  пошуків  харчу.  Запах  свіжого  м’яса,  линучий  із-за  дверей  розкішно-чистої  людської  їдальні.  мальовничий  вигляд  безмежно-круглого  повного  місяця,  що  так  манить  серед  вітряної  ночі  та  бажання  бігти  за  ним  хоч  на  край  світу,  доки  очі  бачать,  а  лапи  біжать.  Смак  гіркуватого  снігу  на  язиці,  що  летить  із  неба  з  першими  морозами  і  так  дратує,  коли  осідає  на  ніс,  на  морду,  на  вуха…  Крики  радісних  птахів  із  відлигою;  безмежні  потоки  талої  води,  від  яких  ніде  сховатися.  Теплий,  волохатий  шматок  тканини,  в  який  так  любо  закутуватися,  лягаючи  спати.  Яскравий  улюблений  грайливо-круглий  м’ячик,  що  було  просто  неможливо  не  покатати  повсюди,  як  був  цуценям.  Як  був  цуценям…
Ззаду  знову  його  покликали.  Але  цього  разу  псові  здалося,  що  він  почув  голос  свого  колишнього  хазяїна…  “К.”…  Він  просто  остовпів.  Голос  був  настільки  чітким  і  виразним.  Навіть  відлуння,  що  повсюди  відбивалося  від  стін,  було  ну  вельми  вже  матеріальним.  Як  у  напівзабутих  дитячих  спогадах…  “К.”…  Собака  відчув  шалену  спокусі  обернутися  і  кинутись  до  свого  рятівника  –  хазяїна.  Він  ж  зовсім  поруч.  Тільки  невеличке  зусилля  і…  “К.”…  В  голові  гудів  свисток,  яким  хазяїн  у  дитинстві  лякав  його.  Бігав  за  ним  і  свистів,  а  пес  від  переляку  метався  по  всьому  подвір’ю…  “К.”…  Це  просто  –  кинутися  до  раптового  променя  світла,  до  надії,  що  було  й  померла…  Садові  ножиці,  які  так  приваблювали  своїм  блиском,  але  об  які  він  умудрився  порізати  собі  язик  і  хазяїн  водив  його  до  високого  чоловіка  у  світлому  халаті…  “К.”…  Докірливий  погляд  мами  хазяїна,  коли  собака  стягав  кусок  риби  із  хазяїнового  сандвіча…  “К.”…  Інстинкт  повелів  йому  послухатись  прямого  чіткого  наказу  господаря.  Його  оклику  точніше,…  Страшні  капці  хазяїнового  батька,  які  він  намагався  загризти,  і  якими  тато  бив  його  щоразу,  як  бачив  це…  “К.”…  адже  він  все  ж  свійська  тварина…  Кошик,  у  якому  він  щоночі  спав  і  у  який  ховався,  коли  надворі  лютувала  гроза…  Підневільним  він  народився,  підневільним  ріс,  таким  і  залишиться  до  кінця  віку,  хоч  би  що…  (“Хазяїне,  ми  втратили  ще  одного  раба,”  –  послання  фінікійського  купця)…  Чіткий  запах  крота,  який  вирішив  оселитися  у  садку,  ззаду  будинку.  Він  пів-саду  перекопав,  однак  тварини  так  і  не  докопався…  Тож  пес  повільно  став  обертати  голову  назустріч  своєму  рятівникові…  “К.”…  Дивний  голос  незрозумілого  ящика,  що  стояв  у  вітальні.  На  передній  частині  ящика  миготіли  картинки  і  лунав  підозрілий  шум…  “К.”…  Розмірений  голос  хазяїна,  коли  той  вранці  йшов  кудись  з  рюкзаком  на  плечах…  Він  повернув  шию  якомога  більше  назад  і…  “К.”…  побачив…  “К.”…  Велика  пара  сумок  у  коридорі  у  той  день,  коли  хазяїн  пішов  назавжди…  позаду  себе  суцільну  стіну  НІЩО…
Ніколи  живій  істоті  не  траплялося  стикатися  з  чимось  страшнішим  за  ВІДСУТНІСТЬ,  яка  завжди  ототожнювалась  із  НЕВІДОМІСТЮ  та  ТЕМРЯВОЮ  (що  по  суті  і  є  ВІДСУТНІСТЮ  світла).  Це  видовище  здорова  свідомість  відмовлялась  сприймати,  зате  це  не  заважало  дикому  страху  впиватися  смертоносними  пазурами  у  душу  тварини…  Собака  хотів  було  заціпеніти.  Хотів  було  моментально  померти  від  шоку.  Від  розриву  серця.  Але  щось  незрозуміле  підказало,  що  не  варто  цього  робити.  Краще  не  замислюватися  над  побаченим,  а  дременути  подалі…  Ця  СИЛА,  яка  постала  перед  невинною  жертвою  і  була  вірусом  СИНДРОМУ.  Збудником  жахливої  хвороби,  яка  нікого  ще  не  обминала.  Хвороби  під  назвою  ДОЛЯ.  Цей  вірус  заражав  і  спотворював  усю  реальність  жертви,  поступово  вбиваючи  її.  У  випадку  собаки  сталося  ускладнення.  Схоже,  із  летальними  наслідками…  І  ось  тепер  вірус  відкрито  показався  перед  ним.  Уже  без  зайвих  масок  чи  костюмів.  Оголивши  лице  ката  на  церемонії  страти.  Сокира  піднята.  Один  невимушений  рух  і…  Він  побіг.  Не  контролюючи  нічого.  У  гру  ввійшли  надто  солідні  гравці,  щоб  зберегти  владу  хоч  над  чимось,  навіть  наймізернішим.  Пес  підкорився  волі  сильнішого.  СИЛІ  це  не  сподобалося.  І  ВОНА  вдарила,  зруйнувавши  все,  що  було  по  прямій  лінії.  За  мить  до  того,  як  собака  звернув  за  ріг  каналізаційного  вигину…  Погоня  продовжується…  Коли  в  крові  СУЩОГО  концентрується  завелика  кількість  вірусу,  відбувається  крововилив.  Організм  задля  самозбереження  викликає  згортання,  знищуючи  найбільш  заражені  клітини,  щоб  врятувати  інші.  Принцип  меншого  зла…  СИЛА  ривком  заполонила  зруйнований  простір…  Некроз  буття,  згортання  реальності…  Вивіреним  рухом  стерла  те,  що  ще  недавно  було  міською  каналізацією…  А  тим  часом  пес  біг,  біг  не  тямлячи  що  діється.  По  боках  мелькали  металеві  труби,  під  кроки  потрапляли  щурячі  кістяки,  траплялися  драбини  і  світло  крізь  решітки  на  стелі.  Повсюди  потоки  води.  Згущена  важка  атмосфера  дуже  гармонійно  доповнювали  ті  емоції,  що  вирували  у  його  серцю.  Фактично,  крім  емоцій  у  його  серці  нічого  й  не  лишилося.  Навіть  удари  зливалися  у  один  протяжливий  крик.  Дуття  рідкого  вітру  проходило  крізь  тіло,  лишаючи  всередині  тільки  холоднючий  страх.  Десь  у  зовнішньому  світі  панувала  блискавка  та  грім…  От  халепа!  Попереду  його  тунель  розходився  на  троє.  Це  його  не  зупинило.  Ні  на  секунду  не  завагавшись,  він  вибрав  крайній  лівий  хід  і  продовжив  рух  у  тому  напрямку…
Поворот  вліво…  Що  ж  він  коїть?  Навіщо  ця  боротьба?  Може  це  й  буде  безболісно?...  Прямо,  прямо,  прямо…  Діло  принципу.  Завершити  усе  до  самого  кінця.  Байдуже  яким  він  буде.  Потрібна  логічна  кінцівка.  Крапка.  Фініш…  Поворот  вправо…  А  сенс?  Куди  подівалася  логіка?...  Ха,  інстинкт  самозбереження.  Та  він  дурний  як  пень.  Його  тут  непотрібно.  Знищити  його!...  Прямо,  прямо…  Честь,  гідність  мисливця.  Або  ти  вполюєш,  або  вполюють  тебе.  Погоня  продовжиться  до  моменту  тріумфу.  Жертва  ЗАВЖДИ,  незалежно  від  свого  бажання,  виконує  покірно  задану  роль.  Вона  може  тільки  КРАСИВО  підіграти…  Поворот  вліво…  “Честь”…  Тільки  слова.  Та  й  ніякий  К.  не  мисливець!  Звичайний  виходець  з  підворітні,  не  здатний  ні  на  що,  окрім  як  порпатись  у  смітниках  та  підбирати  недоїдки…  Прямо,  прямо-препрямо…  Не  правда.  Він  може  доказати,  що  прожив  досі  недарма!  Якщо  й  не  зробив  нічого  значущого  при  житті,  то  хоч  помре  гідно…  Він  тікатиме,  доки  буде  можливість.  Він  кине  виклик…  Поворот  різкий  наліво…
Глухий  кут.  Схоже  натікався  він…  Собака  підійшов  до  стінки,  в  яку  входили  усі  труби,  обдивився,  обнюхав  по-можливості  її  і…  завалився  без  руху  на  низ.  Повне  і  безповоротне  виснаження  нарешті  настало.  Пекельний  голод  та  кілометри  пройденого  шляху  нанесли  остаточного  удару  по  вистражданому  тілу…  Його  можна  уже  практично  назвати  трупом.  Принаймні  СИНДРОМ  почав  відключати  життєво  важливі  зв’язки  із  світом.  Погоня  закінчилася…  (“Не  їжте  мене,  я  не  смачний!”  –  послання  фінікійського  купця)…  Зараз  тільки  лежати  і  покірно  чекати  СИЛУ.  Це  жорстоко!  Від  такої  думки  собаці  стало  вельми  гірко  та  образливо.  З  горла  вилізло  щось  схоже  на  гарчання.  Він  звик  до  всього,  але  тільки  не  до  бездіяльності!  Невже  ДОЛЮ  неможливо  відвернути?!    Його  б  воля,  він  би  взагалі  її  знищив!!  Кожен  з  нас  живе  у  клітці  із  зв’язаними  очима  та  важкими  кайданами  і  навіть  не  здогадується  про  це!!!!!  Чому  так?!!!!!!!!!!!.....  Пес  зробив  останній  в  житті  рух:  він  повернув  голову  назад  до  повороту.  Звідти  чулися  звуки  линучої  сюди  хвилі  НІЩО…  (Н  Е  Н  А  В  И  Д  Ж  У  !!!!!  ЦЮ  СИЛУ!!  ВОЛОДАРКУ  НАГАЙКИ  ТА  ЛАНЦЮГІВ!!!!  РАБОВЛАСНИЦЮ  ВСЬОГО  СВІТУ!!!!!  НІЩО  В  СОБІ,  ЯКЕ  НЕМОЖЛИВО  ЗНИЩИТИ,  БО  ЙОГО  НЕМА!!!!!  НЕНАВИДЖУ,  БО  ВОНА  ПОЗБАВЛЯЄ  ВСІХ  ІЛЮЗІЙ  ТА  МРІЙ.  ВОНА  Є  ГОЛА  ПРАВДА.  НЕНАВИДЖУ  ЇЇ  ЗА  КОТЯЧИЙ  МАНЕР  ПОКАЗУВАТИ  КІГТІ  ВЖЕ  ТОДІ,  КОЛИ  ЗАХИСТИТИСЯ  НЕМОЖЛИВО!!!!!!!  ВОНА  Є  ПОТОКОМ,  ЯКИЙ  НЕСЕ  ДО  ВОДОПАДУ,  ПРОТИ  ЯКОГО  ПОПЛИВЕШ,  АЛЕ  КОТРИЙ  ДАСТЬ  ЛИШЕ  ЗАГИБЕЛЬ,  І  ЗА  ЦЕ  Я  ЇЇ  НЕНАВИДЖУ!!!!  Я  НЕНАВИДЖУ  ЇЇ  ЗА  ТЕ,  ЩО  ВОНА  Є  ПОТОКОМ,  ВІД  ЯКОГО  НЕ  СХОВАЄШСЯ,  КУДИ  Б  НЕ  ПІШОВ!!!!  Я  НЕНАВИДЖУ  ЇЇ  ЗА  ТЕ,  ЩО  ВОНА  Є  ХАЗЯЇНОМ,  АЛЕ  ВОНА  МЕНЕ  НЕ  ЛЮБИТЬ!!!  Я  НЕНАВИДЖУ  ЇЇ  ЗА  ВСЕ,  ЩО  ВОНА  СЬОГОДНІ  ЗІ  МНОЮ  ЗРОБИЛА.  А  ОСОБЛИВО  ЗА  ЦЕ  ВІДЧУТТЯ  БЕЗПОРЯДНОСТІ.  МЕНІ  ЦЕ  ЗОВСІМ  НЕ  ПОДОБАЄТЬСЯ,  ТА  Я  СПОВНЕНИЙ  НЕНАВИСТІ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!)…  Він  оскалив  зуби  і  голосно  загарчав.  Сила  за  поворотом  зробила  щось  приблизно  схоже.  Назад  собаці  уже  не  відступити,  тому  він  варто  виявити  усю  наявну  сміливість.  Ось  вона,  смерть.  У  же  нічого  не  зробиш.  Треба  гляну  їй  назустріч.  Вступити  в  ОСТАННІЙ  БІЙ,  що  завершить  ОСТАННЮ  ПРОГУЛЯНКУ.  Відкинувши  страх.  Відкинувши  холод.  Відкинувши  біль.  Відкинувши  розум.  Відкинувши  правду.  Відкинувши  ліки.  Залишивши  тільки  злість  та  сміливість.  Честь.  Гордість.  Та  гострі  зуби.  Що  тепер  має  значення?  Пан,  або  пропав.  Зі  щитом,  або  на  щиті.  Зверху  чи  знизу.  Головне  це  спроба.  Він  не  підкориться.  Він  не  буде  рабом.  Він  стане  вільним  псом!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Раптом  світло  у  тунелі  погасло.  Все  поглинула  мряка.  Собака  не  встиг  відреагувати.  Він  застиг  з  виразом  нападаючого.  Так  і  залишився  до  кінця  свого  життя,  що  настав  за  мить.  Він  пішов  з  свободою  на  губах.  З  войовничістю  на  зубах.  З  рішучістю  в  очах.  Він  помер  так,  як  ніколи  не  жив.  Він  помер  спартанцем,  хоч  жив  фінікійським  купцем,  заради  поживи.  Він  помер  заради  лісового  озера.  Він  помер,  як  ВОВК…  Бо  з-за  повороту  хлинуло  НІЩО  і  собаці  відкрилося…

Останній  далекий  удар  блискавки.

Погоня  закінчилась.

СИНДРОМ  ДОЛІ  зупинив  нарешті  серце  його  існування.



МІНІСТЕРСТВО  ОХОРОНИ  ЗДОРОВ’Я  ПОПЕРЕДЖАЄ
Синдром  Долі  поруч
АНТИДОТУ  НЕМАЄ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240827
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 13.02.2011

Мов листя осіннє ангели падали

Мов  листя  осіннє  ангели  падали,
Із  неба  спадали  в  той  день,
Зорепадами  небо  ніч  усю  плакало,
Плакало  небо  і  вдень.
Люди  дивилися,  щастям  ділилися
Про  добрий  знак  із  небес,
А  небо  світилося,  а  потім  лишилося
Без  пір'я,  без  ангелів,  без...

Печальний  письменник  рукою  тремтливою
Писав  про  добрих  людей,
Коли  вони  падали  яскравою  зливою,
Він  був  повен  ідей,
Із  чашкою  кави  він  вийшов  на  ґанок,
До    світлого  світу  свого,
Де  зовсім  без  ангелів  був  теплий  ранок,
Який  так  тішив  його...

Мов  листя  осіннє  ангели  падали,
Бо  їх  підбили  слова,
Не  злість  і  не  гріх  їх  ослабили,
А  тільки  правда  сама,
Вони  всі  розбилися  об  сіре  каміння,
Вони  зрозуміли  одне:
Й  на  мить  не  потрібні  їхні  творіння,
Без  ангелів  світ  проживе...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240187
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.02.2011

Ангели плачуть тільки вночі

Ангели  плачуть  тільки  вночі,
За  янтарними  ширмами  долі,
Їх  сльози,  їх  зорі,  їхні  мечі,
Їхні  знецінені  ролі...
Їх  видно  раз́ом  із  північним  ударом,
Їх  треба  ховати  від  світла  в  тіні,
Їхні  серця  оповиті  пожаром,
Їх  очі  постійно  в  далекій  імлі...
На  світлі,  мов  люди,  вони  носять  маски,
На  світлі  вони  неначе  живі,
Та  їх  постійно  мучать  поразки,
Та  їхнє  пір'я  в  невинній  крові...
Тому  кожен  ранок  вони  в  білій  фарбі,
Вдягають  німби  -  блакитні  м'ячі,
Лишають  сльози  забрудненій  кармі,
Ангели  ж  плачуть  тільки  вночі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240183
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.02.2011

Запах дощу посеред зими

Запах  дощу  у  густому  повітрі,
У  вологій  пелені  похмурого  дня,
Що  розводить  на  настрою  мого  палітрі
Знайомий  колір  напруги  життя.
Раптовий  порив  пахучого  вітру
Серце  пронизує  наскрізь  ножем,
Й  крізь  рану  із  присмаком  сидру
Його  заливає  щастя  брижем.
Невидимий  вибух  в  наповнених  грудях,
Цілих  свободи  та  сили  грози,
Його  розриває  по  втрачених  людях
Хвилею  радості,  сміху  й  сльоз́и...
А  сль́ози  із  неба  текти  починають,
Та  сльози  не  з  болі,  а  просто  води,
Сльози  від  щастя  думки  забирають,
Немотивованим  сміхом  хочуть  втекти.
Немов  божевілля  раптове  зловило,
Вихор  емоцій,  що  душу  забрав,
Світлом  індиго  мить  цю  покрило,
Музику  дивну  він  блюзом  заграв,
А  блюз  всередині  не  помістився
Й  полився  співом  в  химерний  цей  день,
Волоссям  на  вітрі  сум  розлетівся,
Упавши  на  землю  словами  пісень...
Та  тіло  на  вітрі  солодко  хитає,
Та  хмари  у  небі  мене  все  несуть,
В  прозорих  краплинах  сенс  потопає,
Та  сенс  не  потрібен  -  
                                                                 потрібна  лиш  суть.

                                       *  *  *
І  я
         З  туманом
                                         Уверху
Повільно
                         Долі  
                                         Осідаю,
І  моє
               Щастя
                                   На  вітру
Повільно
                         Й  тихо
                                             Пропадає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2011

Відрощуючи крила

Бувши  небесним
Сонця  слугою,
Засліплений  променем  птах-хмародер
Звуком  чудесним,
Світла  струною,
Грався  в  блакиті  і  небо  продер...
Він  зняв  окуляри
Рожеві  та  сині,
Та  міцно  долонями  очі  закрив,
Серце  в  футлярі,
Розламаній  скрині,
Із  краю  змарини  додолу  впустив...
Жбурив  донизу
Власну  частину,
А  знизу  кохання  його  підняло,
Підкинуло  хмизу
В  його  середину,
Й  багаття  у  ньому  тим  здійняло.

Серце  горіло
Дуже  красиво,
Вільним  і  теплим  здавалося  всім,
Доля  ж  уміло
Побачила  диво
І  хтиво  схотіла  побавитись  ним...
Взяла  в  долоню
Нову  забаву
Та  й  понесла  врочисто  собі,
А  птах  у  погоню,
Покинувши  хмару,
Зістрибнув  із  неба  в  безумній  мольбі...
Тільки  от  пір'я
Все  по  дорозі
Порозліталось  і  впало,  мов  сніг,
Птах,  як  ганчір'я
На  лютім  морозі
Купою  білою  на  землю  поліг...

Промінь  весною,
Друг  віддавна,
Хмари  відкривши  музику  вдарив,
Все  тою  струною,
Що  грає  сама,
Розбурхав  знову  птаха,  що  марив...
А  той  озирнувся
На  свої  крила,
Які  покривалися  пухом  рясним,
Й  тут  усміхнувся  -
Оновлена  сила
Линула  з  серця  поряд  із  ним...
Поклавши  до  скрині
Своє  багатство,
Знову  невміло  він  рушив  у  рай,
В  пр́остори  сині,
Загублене  царство,
По  шляху  нелегкім  у  свій  небокрай...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238596
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 03.02.2011

Вибір… (асоціативний ряд)

Одна  монета...
Орел...
Решка...
Один  вибір...
Так...
Чи  ні...
Складний  вибір...
Навіщо
           він?
Страх...
Перед  болем...
Невідомість...
Страх...
Вибору...
Біль...

Одна  монета...
Шлях.
До  відходу...
Схованка....
Жаль...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238594
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 03.02.2011

Тріщина й рана (II)

Згідно  стандарту  ламається  дощ
Об  сіру  сталевість  дзеркального  даху,
І  розлітається  сотнею  днів
Взад  і  вперед  по  часу  кривій.

За  мить  до  удару  зламний  момент,
Де  єдина  краплина  зникає  у  вічність,
На  плівці  вологи  пустивши  брижі,
Враз  розбиває  структуру  породи.

Тріщина  й  Рана  в  маленькому  світі,
Проекції  дір  на  краплини  шляху,
Раптово  розлізшись  міняє  будову
Кожного  атому  творячи  суть.

Тут,  наче  в  хаосі,  нові  світи,
Нові  реальності  з  безліч  варіантів,
Виміри  п'яті,  десяті  уламки
Родяться  разом,  а  здалося  б  -  крах.

Тут,  на  довільному  даху  відрізку,
Де  кожного  разу  ламається  дощ,
Тріщина  й  Рана  з'явилась  і  зникла,
Щось  народилось,
                                                   а  завважив          ніхто...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237282
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 27.01.2011

Згадки із молодості

Запис  старого  фонографа  
Хиткий  спогад  фотографа  
Білий  шум  поміж  слів...  

Музика  моди  минувшої  
Сум  платівки  забувшої  
Докір  глин́яних  слонів...  

Протяг  в  дверях  прочинених  
Стукіт  в  кімнатах  зачинених  
Душі  небажаних  місць...  

Танець  удівця  вусатого  
Ангела  смерті  крилатого  
Кінець  лиш  у  пісні  заїсть...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236045
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.01.2011

Спогад про літній день

Світлом  моїх  доріг
Окутано  нинішнє  небо,
Гір  нерівний  поріг
Вабить  щоденно  до  себе,
Проділом  голих  полів
Вітер  розгонить  колосся,
Й  сотнею  вільних  голів
Тихо  шевелить  волосся...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2011

Світ

Що  є  ця  мить?
Це  тільки  свобода.
Що  є  цей  день?
Це  тільки  життя.
Що  є  наш  рай?
Всього  лише  мрія.
Що  є  наш  біль?
Лиш  правда  буття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236036
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 20.01.2011

Мемуари східного вітру

Мемуари  східного  вітру
           Листопадом  спадають  до  ніг,
Розчиняється  тихо  навічно
           Почерк  східних  доріг,
 Подихом  кволим  прощальним
             Залишає  історії  слід,
 Зітханням  останнім  печальним
             Завершує  східний  політ.

Мемуари  східного  вітру
           Від  миті  появи  на  світ,
Повільно  тануть  в  повітрі
           Слова  про  незримий  завіт,
 Все,  що  він  бачив  в  дорозі,
             Позначеній  напрямом  "схід",
 Більше  пізнати  не  в  змозі
             Жоден  означений  рід.

Мемуари  східного  вітру
           Спадають  у  краплі  дощу,
Й  доля  написана  хитро
           Чорнилом  стікає  в  ніщо:
 Хвилею  знову  піднявшись,
             Що  здіймуть  інші  вітри,
 Та  східною  милею  ставши
             Історію  нову  плести...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235477
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.01.2011

Назавжди вільний

Він  наче  птах,  що  бачив  свою  долю,
Але  тому  не  йде  на  перекір,
І  бачучи  фальшивість  цеї  ролі,
Усміхнений  виходить  у  ефір.

Він  наче  камінь,  що  знаючи  сценарій
Зневажив  дикий  ввесь  сюжет,
Утім  відмовившись  від  арій
Повільно  котиться  вперед.

Він  наче  Сфінкс,  що  вабиться  до  суті,
Висвітлює  не  шлях,  а  ціль,
І  хоч  деталі  ним  забуті,
Зате  ще  серце  вічуває  біль.

Він  наче  олень,  що  завмер  в  польоті,
Швидкий  і  вільний  у  лісах,
Дарма  -  капкан  на  повороті,
У  серці  ж  цей  солодкий  страх!

Він  наче  ватра,  що  в  широкім  полі,
Все  вітер  задуває  злий,
Це  вічний  бій  у  крейди  колі
Дає  відчути  -  він  іще  живий!

Він  як  людина,  що  бажає  жити,
Та  чути  в  собі  почуття,
І  доки  вибір  можна  ще  зробити,
То  кожна  мить  -  його  життя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233226
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2011

Ще не разом, але вже поруч…

Не  спіши  вриватися  у  моє  життя,
Та  я  хочу  бути  поруч  з  тобою,
Тихо  ламається  порядок  дня,
Я  хочу,  та  не  можу  залишатись  собою..

Ці  іскри  полум'я  у  твоїх  очах
Мене  так  зацікавили  у  моїй  безодні,
Я  хочу  бігти  до  цих  вогників  дня,
Вони  мене  вивертають  назовні..

Гарячі  кольори  на  внутрішніх  стінах,
Немов  хтось  розлив  помаранчеву  фарбу,
Це  все  відбивається  в  невидимих  змінах
Мого  інтимного  долі-фарсу..

Не  спіши  вриватися  -  я  ще  не  готовий,
Але  вже  пізно,  ти  тільки  не  йди!
Цей  шлях  життя  занадто  довгий,
Тому  хтось  поруч  повинен  іти...

Цей  день  повний  крижаною  водою,
Я  ніби  ще  сам,  але  наче  й  ні,
Дай  мені  час  розібратись  з  собою,
Ні,  пізно,  ти  тільки  не  йди!!!


Не  спіши  вриватися  у  моє  життя,
Хоча  зараз  ти  уже  в  ньому,
І  з  кожним  словом  відстань  зника,
Немає  коли  вертатись  додому..

Твої  долоні  мені  не  зігріти,
Зате  у  тебе  палає  душа,
В  твоїй  присутності  криється  літо,
Надто  швидко  тане  зима..

Не  спіши  вриватися  -  я  ще  не  готовий,
Але  вже  пізно,  ти  тільки  не  йди!
Цей  шлях  життя  занадто  довгий,
Чомусь  все  ближче  наші  шляхи...

Цей  день  повний  нічною  грозою,
Ось  поруч  знову  опинилася  ти,
Я  би  хотів  ще  побути  собою,
Але  пізно,  ти  тільки  не  йди!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231748
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 28.12.2010

По інший бік

По  той  бік  повітря,  по  той  бік  часу,
Це  ж  так  близько,  але  так  важко!
Поглянь  на  вміст,  хоча  б  у  вазу,
Бо  там,  на  дні,ти  побачиш  вчасно
Те  зазеркалля,  стінки  знизу,
Однак  де  напис,  що  це  є  зад?
А  ця  ж  формальність  формує  кризу
В  людському  серці  від  тих  порад!
А  то  ж  обличчя!  Просто  інше,
В  чужому  світі,  в  чужих  очах,
Таке  ж  красиве,  таке  важливе,  -
Його  не  видно  для  закритих  нас.
Бо  нас  з  дитинства  дивитись  вчили
Невпинно  прямо  на,  що  є,
Одну  деталь  вони  впустили  -
Що  ж  нам  коротший  шлях  дає.
Три  метри  можеш  здолати  кроком,
Однак  стрибок  -  найшвидший  шлях,
А  кожна  грань  є  іншим  боком
По  той  бік  часу  в  щоденних  снах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228309
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.12.2010

Високо літаючи

1)Твоє  життя  біля  мене  упало,
     Може  забуло,  може  не  знало,
     Може  волі  воно  шукало
     І  стомилось  та  краху  зазнало.

     Чи  допомоги  воно  чекало?
     Воно  чекало  і  заблукало,
     "Дивись  на  мене"  -  воно  кричало,
     Я  відвернувся  -  життя  упало.

П-пів

Дивись  -  у  мене  твої  очі,
Такі  гарячі,  такі  вогкі,
Дивись  -  в  них  початок  ночі,
А  я  увесь  в  дірках,
Дивись  -  у  мене  твоє  серце,
А  моє  кам'яне,
Чи  я  твій  вісник  смерті,
Чи  ти  сліпе  життя?

2)Може  серце  і  кричало,
     Але  моє  чорним  стало,
     І  у  далеч  відлітало,
     І  захоплено  співало.

     Може  серце  і  волало,
     Але  моє  не  зважало,
     А  кохання  помирало,
     Та  й  тебе  воно  забрало.

П-пів

Серце  високо  літало,
І  тебе  воно  не  знало,
Щойно  ниточка  порвалась,
То  уламки  лиш  зостались...

П-пів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228308
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 12.12.2010

Memento mori

Memento  mori  















Чудовище  найстрашніше,
доки  воно  під  ліжком.


Надмірна  цікавість,
Безмірна  лукавість,
Сонце  в  зеніті  –
Передвісник  біди
                                                                                                                                           




“Що  таке  смерть?  Що  ми  знаємо  про  неї?  Яке  її  призначення?  Ці  питання  турбували  людину  ще  з  того  часу,  відколи  вона  розпочала  думати.  Різні  народи,  різні  культури  надавали  їй  різного  значення  та  різних  форм,  але  сама  сутність  при  цьому  не  змінювалась.  Це  явище  існувало  у  природі  ще  з  часу  Великого  Вибуху,  коли  зародився  сам  Всесвіт.  Це  –  окрема  стихія,  найзагадковіша  з  стихій.
І  щодня,  щомиті  навколо  нас,  як  повітря,  існує  незрозуміла  сила.  Вона  визначає  час,  коли  хтось  мусить  померти,  вона  витає  довкола  кожної  істоти,  доки  не  зустрінеться  з  нею.  Це  –  вісник  кінця.  Більшість  називають  цю  силу  Дияволом,  однак  я  б  не  хотів  заводити  релігійні  суперечки,  тож  назвемо  її  просто  Смерть.
Отже  напрошується  висновок,  що  оскільки  Смерть  існує  повсюди,  то  вона  може  чекати  кожного  з  нас  в  будь-яку  мить  нашого  життя.  Так,  саме  це  я  й  хочу  сказати.  Вона  підкрадається  до  нас,  невидима  й  нечутна,  та  до  останньої  секунди  життя  ми  нічого  не  підозрюємо.  І  щоб  вижити,  і  тільки  так  можна  вижити,  необхідно  вдивлятися  за  рамки  буденного    життя,  за  грані  звичної  реальності.  Адже  щоб  перемогти  невидимого  ворога,  необхідно  бачити  його.  Але  чи  всім  з  вас  вистачить  духу  поглянути  смерті  прямо  у  вічі?  Над  цим  слід  подумати.  Можливо,  наступним  помрете  ви?”
Після  цих  слів  оповідач  зійшов  з  помосту.    Надворі  був  лише  початок  травня,  але  сонце  уде  добре  прийнялося  за  свою  справу.  Жахлива  духота  тиснула  на  голову,  розчавлювала  усі  думки,  линучи  з  похмурого  сірого  неба,  такого  незвичного  у  цей  день.  Немов  відчуваючи  це,  ввесь  пил  великого  міста  почав  здійматися  в  повітря,  заважаючи  дихати  і  взагалі  розуміти,  що  б  то  не  було.
Сірі  стіни  університетської  аудиторії  зсувалися,  здавлюючи  і  без  того  розморених  присутніх.  Десь  за  вікном  гуділи  машини,  як  жахливі  металеві  страховиська,  що  ошаліло  ревіли  від  голоду  та  злісно  виштовхували  з  себе  хмари  отруйного  диму.  Перехожі  ішли  кашляючи  поряд,  далі  прямуючи  кожен  своєю  дорогою  з  однаково  байдужими  поглядами,  однаково  байдужими  виразами  обличчя  та  не  звертали  уваги  ні  на  кого,  крім  себе  і  дороги,  яка  тягнулася  й  тягнулася  вдалину  та  закінчувалась  нічим…  А  на  задньому  фоні  безкінечно  простилалися  сірі  вулиці  центру  міста,  яке  славилося  своєю  архітектурною  красою  і  барвистістю.  По  цей  бік  брудних  вікон  лунав  одноманітний  гамір  слухачів,  блискали  апарати  репортерів,  гриміли  похвали  старих  нудних  академіків,  усе  зливалося  в  один  багатоголосий  і  багатоликий  хор,  від  якого  хотілося  тікати,  бігти  кудись  подалі,  не  озираючись  назад.  В  ці  миті  було  видно  кожну  щілинку,  кожну  подряпину  на  дерев’яних  столах  аудиторії,  і  темнота  звідти  вабила  своєю  прохолодою.  У  когось  впала  книжка.  Дівчина  років  двадцяти  біля  дверей  зламала  каблук.  Роздався  тріском  стілець,  з  якого  піднявся  поважний  тілистий  пан.  Над  головою  продзижчала  бджола.  Все  вражало  своєю  чіткістю  і  похмурістю.
Професор  К.  витер  долонею  піт  на  чолі.  Мимохіть  мелькнула  привітна  усмішка  якоїсь  дамочки  з  задніх  рядів.  Він  завершив  свою  лекцію,  однак  легше  від  цього  не  ставало.  Він  не  потиснув  руку  ректору  університету,  не  усміхнувся  бурним  оплескам  глядачів,  не  відповів  натовпу  кореспондентів,  що  посунув  на  нього,  він  просто  обернувся  і  попрямував  до  виходу.  Яким  же  довгим  був  цей  десяток  метрів  до  дверей!  Та  й  доводилося  ж  ще  і  розштовхувати  клятих  людей.
Професору  було  байдуже  на  реакцію  інших  щодо  його  доповіді.  Він  уже  звик.  Професор  витратив  майже  половину  життя  на  свої  дослідження,  і  що?...  Він  захистив  декілька  дисертацій  на  різні  теми  у  області  паранормальних  і  загадкових  явищ.  Він  отримав  звання  доктора  наук.  Він  став  справжнім  професіоналом  у  власній  сфері.  І  де  результат?  Навіщо  це  все?  Усі  ж  його  розповіді  –  це  лише  казки  для  залякування  слабонервних  та  задурювання  професорів-мудрагелів.  Нічого  такого  ж  у  реальному  житті  не  існує!  З  цього  всього  немає  ніякої  користі,  усе  марне.  Який  ж  він  дурень!
Ось  нарешті  двері  виходу,  ручка,  яка  стала  його  тимчасовою  ціллю,  хоч  насправді  у  нього  не  було  бажання  ні  йти,  ні  залишатися.  Професор  простягнув  спітнілу  руку  і…  на  плече  лягла  долоня  котрогось  присутнього.  Навіть  не  зауваживши,  хто  це,  професор  К.  роздратовано  вирвався  і  попрямував  на  вулицю.  Які  ж  настирні  були  всі  навколо!  Так  він  прочитав  лекцію  у  найпрестижнішому  університеті  країни,  так,  це  було  велике  досягнення,  особливо  враховуючи  присутність  преси  й  телебачення.  Але  чому  ж  тоді  в  останню  мить  йому  все  настільки  осточортіло,  чим  пояснити  цю  дивну  байдужість,  що  нахлинула  на  нього  в  попередні  дні?
Це  було  в  ньому  завжди.  Професор  це  знав.  Однак  він  ніколи  не  випускав  свої  переживання  на  волю.  Він  постійно  вдавав  привітного  ученого,  безперестанку  усміхався,  робив  добродушний  вигляд.  Він  добивався  хорошої  репутації,  яка  все  ж  і  допомогла  добряче  його  кар’єрному  росту.  Але  ввесь  цей  час  всередині  професор  К.  був  інакшим:  таким  холодним,  таким  байдужим,  таким  самотнім.  Саме  самотність  і  породила  всі  інші  грані  його  душі.  З  собою  наодинці  він  був  темною  людиною.  Так,  всередині.  Та  чому  ж,  кінець-кінцем,  воно  вилізло  наверх,  випливло,  як  повітряні  бульбашки  з-під  води,  та  ще  й  саме  зараз?
Професор  вийшов  на  вулицю.  В  обличчя  вдарив  остогидлий  шум  мегаполіса,  жахливий  сморід  міського  смогу  та,  що  найгірше,  нестерпна  жара.  Професор  К.  повільно  рушив  по  тротуару.
Зараз  він  відчув  себе  на  безлюдному  острові.  Повз  пробігали,  кудись  поспішаючи,  безликі  перехожі.  Десь  загуділа  сирена.  “Пожежа”,−  відчужено  промайнуло  в  думці.  Клуби  сірого  диму  валили  з  труб  промислових  заводів  з  окраїн  міста  і  закривали  все  навкруги  темною  тугою  пеленою,  повільно,  але  постійно,  висмоктуючи  життя  з  усього  живого.  І  у  повітрі  витало  щось  іще,  незвичне,  незрозуміле…  Тепер  не  ті  обставини,  щоб  над  чимось  роздумувати.  Професор  скинув  піджак  і  повісив  собі  через  плече.  Він  був  мокрий,  немов  щойно  з  річки…  Долинув  уривок  розмови  молодої  пари.  Розмова  була,  як  і  прийнято,  ні  про  що…  Сонце  блиснуло  з-за  хмар  гарячим  світлом.  Проміння  відбилося  на  скляних  поверхнях  вікон  та  вітрин…  Поруч  хтось  попросив  цигарки.  Професор  К.  не  звернув  уваги.  Він  закрив  очі  й  почав  розглядати  повіки  зсередини.  Хотілося  спати.  Бо  тільки  сон  міг  хоч  ненадовго  подарувати  забуття…  В  найближчому  храмі  бамкнув  дзвін.  Звук  загудів  повторно  у  черепі.  Заболіла  голова.  Забуття…
Професор  зупинився.  Де  він?  Хтозна.  Мозок  відмовлявся  працювати,  не  реагуючи  на  жодні  зусилля.  Поруч  був  перехресток.  Різнобарвні  автомобілі  рухались  по  своїх  маршрутах,  як  великі  мурахи.  Професор  К.  кинув  погляд  на  квіткову  лавку,  біля  якої  привітна  дівчина  голосно  закликала  клієнтів.  Квіти  здавалися  чимось  казковим  на  фоні  чорно-білого  міста.  Професор  відвернувся  і  рушив  до  пішохідного  переходу.  Світлофор  йому  майже  нічого  не  говорив,  тож  він  і  не  подумав  зупинитися.
Очі  поглянули  вниз.  Зебра  на  асфальті  почала  мелькати  під  черевиками.  Сіра  полоса,  біла  полоса…  Сіра  полоса,  біла  полоса…  Сіра  полоса,  біла  полоса…  Сіра,  біла,  сіра,  біла…  Комаха  поповзла…  В  животі  зробилося  недобре.  Все  почало  розпливатися.  Земля  виповзає  з-під  ніг…  Шалено  загуділа  котрась  машина.  Закаркали  ворони…
Оглушливий  скрип  автомобільних  шин  і  собачий  гавкіт  проткнули  транс  професора,  мов  голкою.  Він  обернув  голову.  Зіниці  професорі  моментально  розширилися,  а  тіло  застигло  у  незакінченому  русі.  Страх  розтікся  холодом  по  жилах,  викликаючи  заціпеніння,  зовсім  не  схоже  на  солодке  марення,  що  було  перед  цим.  У  професоровому  горлі  застряг  комок  жаху.  Здавалося,  час  зупинився  перед  ним,  розтягнувши  цю  долю  секунди  на  цілу  вічність  та  зафіксувавши  цей  момент  перед  його  очима.  Але  цей  кадр  неможливо  було  б  роздрукувати.  Не  все…
Блакитний  легковик  стояв  менш,  ніж  за  півметра  від  професора,  а  між  ними  на  землі  попискував  збитий  собака  з  каламутним  поглядом.  Позаду  на  дорозі  виднілися  темні  сліди  від  коліс  та  інші  машини,  вимушені  зупинитися.  На  вітровому  склі  переднього  автомобіля  відбивалося  хмарне  небо,  застилаючи  невідомого  водія.  У  повітрі  бринів  запах  паленої  гуми.  А  ще  страху…
Але  професор  злякався  не  автомобіля  і  не  аварії.  Ні!  Крім  цього  тут  було  ще  щось,  невидиме,  нечутне…  Щось,  від  чого  серце  падало  у  п’ятки,  а  по  спині  пробігали  мурахи…  Тінь  на  вікні,  яку  бачив  лише  професор…  І  моторошне  липке  відчуття,  що  обплутувало,  обв’язувало  душу,  викликаючи  німу  паніку…  А  ще  розуміння.  Розуміння,  від  якого  волосся  піднімалося  дибки…
Ліва  дверка  автомобіля  повільно  відчинилася…  Блимнув  світлофор,  переключаючись  на  зелене  світло.  Вражені  ляди  навколо  запанікували.  З  машини  вибігла  жінка  років  тридцяти  з  перекошеним  від  несподіванки  лицем.  Вона  наблизилась  і  почала  вибачатись  та  ще  щось  говорити.  Професор  нічого  не  чув.  Він  і  далі  без  руху  стояв  та  дивився  на  скло…  Вперше  за  цілий  день  повіяв  раптовий  вітерець…  Жінка  схопила  професора  за  плечі  і  потрусила,  не  розуміючи,  що  з  ним.  У  його  світ  прорвалися  звуки.  Прорвалися  і  накрили  з  головою,  оглушаючи  вереском  очевидців,  гудінням  машин  та  жіночим  криком  біля  вуха.  Він  ошаліло  поглянув  на  неї.  Професора  силоміць  посадили  на  землю  і  запхнули  в  рот  якусь  пігулку…  Жінка  поглянула  на  скавулячого  собаку  на  землі…
Професор  К.  мусив  померти.  Він  це  знав.  Це  був  його  час.  І  ніякого  собаки  не  повинно  було  бути.  І  ось  ця  жінка  не  мала  встигнути  затормошити.  Це  була  випадковість.  І  таких  випадковостей  не  буває  майже  ніколи.  Це  знання  прийшло  одночасно  зі  страхом,  і  знання  було  гірше.  Пес  не  знав,  у  що  втрутився,  вибігши  на  дорогу.  Невідомо,  що  тепер  буде,  але  можна  сказати  одне:  нічого  хорошого.  Професор  К.  опинився  над  прірвою,  а  під  ногами  немає  нічого.  Його  життя  круто  змінилося  за  одну  долю  секунди.  Не  в  кращу  сторону  змінилося.  Тепер  у  світ  ввійшло  щось…  І  це  щось  уже  поруч…  Він  ніколи  по-справжньому  не  вірив  у  містику,  але  зараз  свої  відчуття  неможливо  було  ігнорувати.  Щось  в  цю  саму  мить  сидить  біля  нього  на  асфальті  і  зазирає  йому  пряма  в  очі.  Професор  заплющився.  Йому  було  страшно,  як  ще  ніколи  раніше.  Правду  кажучи,  він  ще  ніколи  по-справжньому  не  лякався  от  не  пощастило  пізнати  справжній  жах  саме  так!  А  найбільш  моторошною  була  невідомість.  Бісило,  що  ворог  ховається  у  тіні,що  його  не  видно.  Але,  з  іншого  боку,  професор  не  був  впевнений,  чи  хоче  побачити,  що  сидить  поруч.  Головне  не  підпустити  його  до  себе.
Але  невже  ніхто  більше  цього  не  бачить,  не  відчуває?  Чому  ніхто  нічого  не  помічає?  Невже  професор  К.  –  єдиний,  хто  може  знати  про  це?  Так.  Доля  кинула  цей  камінь  саме  в  нього.  І  краще  би  він  помер  щойно.  Це  надто  очевидно.  Тепер  ця  загадкова  тінь  його  нізащо  не  покине.  Полювання  почалося,  і  він  здобич.  Пора  тікати,  доки  йому  дають  фору.  Але  ж  як  не  хочеться!  Тут,  серед  людей  він  у  безпеці,  тут  ця  істота  його  не  зробить  йому  нічого.  Не  правда.  Більше  він  не  може  почуватися  в  безпеці  ніде.  Чому  ж  тоді  досі  нічого  не  відбувається?  Невідомо.  Але  все  ж  таки  не  слід  надто  довго  дражнити  фортуну.  Що  він  збирається  робити?  Точно  вже  не  сидіти  на  місці.  Треба  рухатись,  а  там  буде  видно.  Вперед!
Професор  повільно  піднявся.  Жінка,  що  збила  його,  запротестувала,  але  він  не  звернув  уваги.  Він  спершу  міцно  став  на  ноги,  щоб  перевірити  наскільки  твердо  може  триматися,  а  тоді  трохи  розім’явся.  Не  гоже  буде,  якщо  він  посеред  дороги  втратить  свідомість…  Пора  в  дорогу.  Війна  оголошена  і  треба  шукати  стратегію.  От  біда  тільки,  що  її  нема.  Не  можливо  завдати  удару  ворогу,  не  знаючи  де  він  і  хто  він.  Тож  поки  що  просто  пройдемось.  Є  надія  на  те,  що  це  лише  сон…  Ноги  задерев’яніли  і  не  хотіли  слухатись.  Доводилось  заново  вчитися  ходити.  Крок  правою,  крок  лівою,  крок  правлю,  крок  лівою,  і  ще,  і  ще…  Той  самий  одноманітний  тупіт,  той  самий  розмитий  гул  навколо…  Але  цього  разу  все  було  по-іншому.  Цього  разу  професор  не  один  простував  по  місту.  Цього  разу  не  ті  почуття  і  думки  роїлись  в  голові.  І  піт  був  уже  навіть  не  той,  холодний,  липкий,  заставляючий  усе  тіло  крижаніти  від  холоду.  А  ще  очі,  погляд,  постійно,  незмінно  спрямований  йому  в  спину.  І  жодної  сили  озирнутись  назад  і  побачити  там  небезпеку.  В  цю  мить  він  зрозумів  почуття  Лота,  коли  той  тікав  з  Содоми.  Однак  у  випадку  професора  К.,  він  ніколи  не  втече,  бо  не  знає,  де  вихід.  Його  ніхто  не  веде…  сонце  знову  блиснуло  з-за  хмари  важким  сяйвом.  Професор  помітив  попереду  молоду  пару,  яку  зустрічав  перед  цим.  Юнак  дарував  дівчині  квіти.  Професор  наблизився  до  них.  Вдруге  повіяло  холодним  вітром.  Він  підійшов  впритул.  Дівчина  вдарила  хлопця  по  лицю,  викинула  букет  у  смітник  і  попрямувала  геть.  Юнак  побіг  за  нею,  кинувши  не  професора  повний  ненависті  погляд.  Ще  один  шквальний  порив  вирвав  у  котрогось  пан  з  рук  газету  і  поніс  її  геть.  Хмари  на  небі  почали  набирати  все  темнішого  відтінку.  Краєм  свідомості  професор  вловив  тихий  жорстокий  сміх.  Зненацька  його  цілого  пройняло  мілким  тремтінням.  І  це  було  пов’язане  зовсім  не  з  вітром.  Біля  нього  утворився  дорожній  затор.
Це  не  він!..  Не  може  цього  бути.  Не  його  це  вина…  Це  абсурд…  Професор  К.  за  все  своє  життя  ні  разу  нікому  по-справжньому  поганого  нічого  не  зробив.  За  що  це  йому?!...  Цього  просто  не  може  існувати.  Хіба  ж  не  він  доводив,  що  проклять  не  існує?  Хіба  ж  не  він  довів  це?..  То  що  тоді  з  ним?  Що  відбувається?..  Чому  ці  почуття,  ці  питання  заповнюють  його,  несучись  з  шаленою  швидкістю  по  його  серцю,  ледь  не  зупиняючи  його?  Чому  це  відбувається  з  ним,  чому  так  хочеться  розірватись,  знищити  себе,  лишень  би  не  чути  цих  голосів  в  голові?  Цей  біль  і  ця  жага!....  цього  не  існує…  Самопереконання,  самозабивання.  Так,  це  ж  логічно.  Самозапевнення,…  само…  Самознищення!...  Та,  ні…  що  ж…  Це  легко  перевірити.  Можна  і…  треба.  Слід  спробувати…  І  довести.
Професор  К.,  метаючись,  ніби  в  пропасниці,  підняв  газету,  що  неслась  повз  нього.  Він  рішуче  попрямував  до  пана  на  лавці  і  повернув  йому  газету.  Але  той  різко  вирвав  її  з  рук,  гримнув  щось,  піднявся  та  попрямував  геть,  не  помітивши,  що  лавка  була  пофарбована  і  тепер  усі  брюки  ззаду  набули  зеленого  кольору…  Професору  зробилося  погано.  До  горла  підійшла  хвиля  тошноти.  Щоби  втриматись  на  ногах  він  сперся  на  стовп,  але  той  зараз  же  повалився.  Наростала  паніка.  Дихання  настільки  пришвидшилось,  що  він  почав  задихатись.  Усередині  все  стало  гарячим,  ніби  його  нутрощі  плавилися.  Раптом  професор  різко  обернувся,  пройнятий  миттєвою  здогадкою,  і  хапаючись  за  неї  ,як  за  останню  соломинку…  Його  ноги  підкосились,  і  він  сів  на  ту  ж  помальовану  лавку.  Трохи  поодалік,  відійшовши  від  професора,  молода  пара,  та  сама,  знову  палко  цілувалися…  Це  кінець…  А  може?..  Таких  співпадінь  не  буває…
Професор  К.  піднявся  і  швидко  пішов  в  напрямку  перехрестку.  Він  спробував  зупинити  якусь  дамочку  з  дитиною.  Та  лише  відсахнулася  і  помчала  в  іншому  напрямку.  Дитина  у  неї  на  руках  відчайдушно  заплакала.  Світлофор,  біля  якого  він  стояв,  застряв  на  червоному  світлі.  Угорі  ворони  кружляли,  описуючи  круг  навколо  нього,  утворивши  чорний  вихор  на  фоні  темного  неба.  На  хмарах  ввижався  силует  двох  очей  без  зіниць.  Якийсь  автомобіль  забуксував  поруч  і  ледь  не  врізався  в  вітрину  магазину.  Десь  вдалині  блимнула  блискавка.  Вітер  набув  неймовірної  сили.  Насувався  шторм.  І  не  лише  в  небі.
Професор  викинув  геть  піджак,  навіть  не  подумавши  прикритись  ним,  і  стрімголов  кинувся  геть.  Бігти!  Тікати!  Ховатися  від  цієї  проклятої  сили,  що  б  воно  не  було!!  Прокляття!  Прокляття!!!  Він  зашпортався  за  якийсь  камінь  на  землі  і  упав  на  коліно  та  роздер  штани.  Та  далі  продовжуючи  не  звертати  уваги  ні  на  що,  професор  мчав  все  вперед.  Воно  женеться  за  ним!  Ні  кров  на  нозі,  ні  крижаний  вітер,  що  розтріпав  його  сорочку  та  рвав  волосся,  нічого  не  могло  його  зупинити.  Тікати!  Воно  вже  йде!  Щось  вже  поруч!!  Лише  бігти!  На  склі,  на  металі,  в  кожному  відблиску  виднілась  поруч  чорна  тінь.  Усі  паркани,  колодки,  стовпи,  все  валилось  вслід  за  професором,  люки  провалювались,  земля  тріскалась,  люди  падали  з  ніг.  З  неба  полетіли  перші  каплі  дощу.  Професор  сприйняв  їх  пронизуючі  дотики,  як  голки  смерті  на  своїй  шкірі.  Кінець  вулиці.  Він  швидко  проминув  перехрестя  і  кинувся  в  інший  бік.  Нестерпне  каркання  ворон.  Дощ  посилився.  Ввесь  одяг  професора  почав  промокати,  та  той  все  біг.  Поруч  показався  недобудований  багатоповерховий    будинок.  Грізним  гуркотом  вдарив  грім.  Почувся  скрип.  Тікати,  тікати,  тікати!!
Бабах!!!!!
За  декілька  міліметрів  від  професора  К.  на  землю  впав  будівельний  кран.  Величезна  металева  жовта  конструкція  тепер  розвалена  лежала  поруч  з  його  ногами  та  на  них.  Вона  пролетіла  зовсім  поруч.  На  кінчику  професорового  носа  виступила  краплина  крові.  Змішавшись  з  дощем,  кров  закапала  вниз.  Малесенький  надріз…  Він  стояв  непорушно  перед  розвалинами,  оглушений  гуркотом  падіння.  До  нього  ще  не  дійшло,  не  хотіло  доходити,  що  сталося.  Він  ще  лише  стояв.  А  біля  нього  далі  була  Смерть.  Ще  ближче,  ніж  досі.  І  дощ  омивав  обличчя,  вводячи  в  ступор.  Блискавка  різала  небо  на  шматки  знову  і  знову.  Ехо  металевого  скрипу  в  голові.  Потоки  води,  що  стікали  по  обличчю.  Невидимий  супутник  поруч.  Темрява,  темрява  в  небі.  Та  силует  очей  у  небі.  Силует  був  видимий  попри  дощ,  мряку,  спалахи,  попри  воду,  що  заливала  обличчя,  попри  все.  Холод  у  промоклому  тілі,  обліпленому  важким  одягом.  І  тупий,  тваринний  страх.
Професор  підігнувся  і  сів  просто  у  калюжу.  Спершу  здавалося,  що  дощ  змив  усі  почуття,  змив  його  самого,  залишивши  пусту  оболонку  без  свідомості.  Та  тільки  спершу.  Жах,  безмовний  жах  окутував,  тримав,  не  пускав  професора  ні  на  мить.  Вже  не  просто  наляканість,  не  просто  паніка,  а  жах,  в  найгіршому  сенсі  цього  слова.  Чорне,  абсолютно  зле  почуття  захопило  його  зсередини,  викликаючи  нестерпний  хаос  ,  справжнє  божевілля  і  навіть  агонію  в  душі.  Раніше  професору  К.  здавалося,  що  його  серце  –  це  камінь.  Але  тепер  виявилось,  що  воно  м’яке,  як  желе,  і  його  з  дивовижною  повільністю  та  майстерністю  крають  катувальними  знаряддями.  Муки.  Муки,  викликані  жахом  –  ось  про  що  лише  міг  в  цю  секунду  думати  він,  ось  що  лише  керувало  ним.  Лише  вони  отравлювали  його  існування  за  пару  секунд,  як  все  інше  не  змогло  б  і  за  століття.  І  водночас  зовні  був  спокій.  Цілковитий  спокій  і  незворушність  застигли  на  лиці.  Такого  спокою  не  зустрінеш  у  виразі  жодної  скульптури.  Ніякого  руху,  ніякої  реакції  на  зовнішнє  середовище.  Нестерпний  спокій.  Ураган,  який  розривав  професора  на  шматки  був  настільки  могутній  і  дикий,  що  породжував  тишу.  Професор  К.  бажав  мчати,  кричати,  вити,  гризти  самого  себе.  Та  він  не  міг.  Він  був  скований  собою,  не  міг  проламати  власної  сили.  Він  був,  як  гумовий  шар,  у  який  ув’язнили  ростуче  торнадо.  І  погляд,  невидимий,  незмінний  погляд  у  потилицю.  Усмішка  бурі.  Удари  дощу.  Меч.  Палаючий  клинок  на  нитці  над  головою.  Пекло…  вгорі.
Професор  підняв  руку  і  подивився  крізь  пальці…  Щодня,  щомиті  навколо  нас,  як  повітря,  існує  незрозуміла  сила…  З  ока  потекла  сльоза.  За  що?!....  Розмірений  тихий  шум  дощу.  Регіт  у  розкатах  грому.  Чому?..  Невже  він  винний?!...  Яка  ціна  цього  покарання?..  Мовчання.  Сміх.  Присутність.  У  чому  суть?...  Яка  провина?..  Хвилі  у  часі.  Ривки  через  простір…  Нехай  Смерть  полишить  його!...  Він  поглянув  на  руку.  Вода  і  кров  з  носа.  Нехай  Смерть  полишить  його!!...  Потік  емоцій…  Нехай  Смерть  полишить  його!!!...  Нехай…  Нехай  Смерть  полишить  його!!!!  Нехай  Смерть  полишить  його!!!!  Нехай…  Смерть…  полишить…  його!!!!  Нехай…  Смерть…  піде…  Піде…
Почуття  рвалися  на  волю,  та  поруч  була  сила  потужніша  за  них…  Слова  не  мають  значення.  Не  має  значення  і  він  сам.  Він  лише  чергова  жертва,  яка,  однак,  зуміла  вирватися  із  сіті.  Його  переслідувачка  не  залишиться  голодна,  ні.  Щодня  до  неї  в  пазурі  потрапляють  сотні  людей.  Просто  на  ньому  мітка.  Навіть  уникнувши  першої  аварії,  він  –  живий  мрець…  По  той  бік  вулиці  обірвався  електричний  дріт  і  впав  на  землю,  електризуючи  всі  навколишні  калюжі  і  мокру  землю  майже  до  професора…  Він  не  хотів  помирати…  Що  таке  смерть?...  Життя  ще  ніколи  не  було  таким  дорогим  для  нього.  Звідкись  несподівано  прийшла  надзвичайна  чіткість  і  ясність.  Крізь  пелену  дощу  він  міг  роздивитись  кожну  деталь  навкруги.  Професор  зрозумів,  що  попри  всі  вади  цього  світу  втратити  його  було  жахливо…  Це  питання  турбувало  людину  ще  з  того  часу,  відколи  вона  розпочала  думати…    десь  в  найглухішому  закутку  власної  реальності  він  любив  його.  З  одного  боку,  професору  було  нічого,  по  суті,  втрачати,  а  з  іншого,  взамін  пропонувалось  ще  менше.  Покидати  все  було  шкода.  Але  цей  біль…
Сяюча  сітка  угорі.  Все  небо  палало,  мов  у  страшному  сні.  Гуркіт  розлюченої  грози.  Голос  душі.  Чужої  душі.  Не  з  цієї  планети.  Не  з  цього  видіння.  Не  з  цього  ярусу  Землі.  Воно  ввірвалося  сюди,  і  візит  ще  не  завершений.  Воно  піде.  Але  ще  не  зараз.  І  не  одне.
Професор  К.  дуже  повільно  почав  згинати  ноги.    Просто  сидячи  на  місці  питання  не  вирішиш.  До  нього  повертався  його  раціональний  розум.  Коли  таке  з  ним  вже  й  сталося,  коли  по  нього  прийшли  з  іншого  виміру,  його  дістануть  і  тут,  у  цій  калюжі…  Оскільки  Смерть  існує  повсюди,  то  вона  може  чекати  кожного  з  нас  в  будь-яку  мить  нашого  життя…Невже  це  правда?  Невже  він  по  безглуздій  випадковості  відкрив  істину?  Істина  збунтувалася.  Він  перший  в  історії  заглянув  по  той  бік  труни,  і  за  це  слід  заплатити.  А  чи  перший?  Чи  можливо,  щоб  він  єдиний  дійшов  вірного  висновку?  Хто  зна…  А  хоча…  Хіба  мало  трапляється  щодня  дивних,  несподіваних  смертей?  Хіба  люди  не  гинуть  по  планеті,  як  комахи?  І  нікому  нема  діла…  І  якщо  подумати..  якщо  б  він  загинув,  або  ще  загине,  як  от  щойно,  чи  помітить  це  хоч  хтось?  Чи  завважать  щось  особливе?  Мабуть  ні…  А  таких  випадків  теоретично  могло  бути  тисячі.  То  кожен,  кому  відкривається  завіса  невідомості,  приречений  сам  зникнути  за  нею?...  Може..  може  це  лиш  спів  падіння.  Не  міг  же  він  винести  смертний  вирок  всім,  хто  був  присутній  на  лекції!  І  рідним…  може  це  всього  уява?  А  винний  в  усьому  дурний  пес,  котрий  врятував  професора  і  сам  не  здох.  Тепер  на  професорові  лежить  вчинок  собаки?!...  Якщо  й  так,  легше  від  цього  не  стає.  В  будь-якому  випадку  тінь  іде  за  ним.  “Нещасні”  випадки  не  припиняться.  Він  це  уже  зрозумів.  Якийсь  катаклізм  знайде  його  усюди.  Професор  К.  піднявся.  Добратися  додому.  Ось  ціль.  Навіщо?  Там  нічим  не  краще.  Там  дім.  Туди.  І  все.
Спалахи  блискавок  ще  участилися.  Грізні  розкати  грому  досягли  кульмінації.  Десь  у  далеких  кінцях  вулиці  перехожі  тікали  під  дахи,  прикриваючись  газетами.  З-за  повороту  визирнула  жовта  машина.  Професор  кинувся  ловити  таксі.  Ввесь  його  одяг  складали  подерта  сорочка  і  брюки,  тож  він  промерз  до  кісток.  Стоп!  Він  подавив  свій  порив.  У  автомобілі  не  більш,  якщо  не  менш,  безпечно.  А  гроза  його  і  там  не  полишить…  Це  –  окрема  стихія,  найзагадковіша  з  стихій…  Вона  викликана  не  природою.  Краще  піти  пішки.  Надто  довго.  Але  він  піде.  Не  тому,  що  вибору  немає.  Вибір  є  завжди.  Просто  так  найпростіше.  Професор  зайшовся  задушливим  кашлем.  Розслабитись  і  пливти  по  течії.  І  надіятись,  що  потрапиш  у  потрібне  русло.  Бо  надія  помирає  останньою.
Він  розвернувся  і  почалапав  по  болоті  вздовж  дороги.  Погляд  тепер  був  спрямований  вниз.  Земля.  Пейзажі  у  грязюці.  В  ній  ввижалися  якісь  невідомі  краї.  Пустельні  краї.  Чорні.  Безбарвні.  Без  рослин.  Без  людей.  Без  життя.  Краї  гірші  ніж  Земля.  Почуття  ностальгії.  Він  вже  не  належить  до  навколишнього  світу.  Він  мешканець  тих  країв  у  болоті.  З  кожною  секундою  його  все  більше  засмоктує  туди.  Там  жодного  чорта,  жодного  біса.  Але  то  пекло.  Там  пустота.  І  це  найгірше.  Професору  зненацька  стало  шкода  за  соковитою  зеленню  дерев,  за  ясною  блакиттю  небес  улітку,  коли  пишні  пшеничні  колоски  злегка  колихаються  у  полі,  за  безтурботністю  буйних  лісів,  за  теплим  промінням  сонця,  за  святами  й  буднями,  за  барвистістю  життя,  за  всім,  що  у  нього  відбирали.  Він  не  вмів  цим  насолоджуватись.  Але  в  цю  мить  йому  захотілось  навчитися.  Він  хотів  змінитись.  Та  стоячи  під  зливою  за  сірим  покривалом  бурі,  професор  вдихав  у  себе  цілий  світ…  І  не  міг  вдихнути.  Черговий  обман.  Він  не  хотів  змінитись.  Він  хотів  жити.  І  заради  цього  був  ладен  на  все.  Йому  було  не  по  силах  насолоджуватись  життям,  коли  на  п’яти  наступає  його  кінець.  Професор  дурив  самого  себе.  А  перед  очима  все  стояла  та  пустельна,  безлюдна  місцина,  і  жах  все  більше  сковував  розум.
…  Це  вісник  кінця…  Перед  ним  стояла  дорога.  Дорога  в  нікуди.  Це  було  важко  уявити.  Зрозуміти,  що  б  ти  не  зробив,  куди  б  не  відправився,  все  одно  все  закінчиться  нічим.  А  ніщо  прямує  ззаду,  прямісінько  за  спиною.  Невидиме,  нечутне.  Але  воно  було.  Так,  це  вже  не  щось,  а  саме  ніщо.  І  професор  незмінно  наближався  до  того  ,  що  було  позаду.  Ідучи  в  протилежну  сторону  він  лише  відтягував  час.  Земля  кругла,  та  обійшовши  її  навкруги,  він  все  ж  таки  потрапить  у  пазурі  долі.  І  ніщо  поглине  його.  Було  відчуття  прірви.  Він  немов  би  падав  у  темну  безодню.  Вертатися  нагору  було  пізно,  а  продовжувати  падати  –  страшно.  А  думати  про  інші  варіанти  мозок  просто  відмовлявся.  Тож  професор  і  прийняв  рішення  падати  та  надіятися,  що  дно  вже  недалеко…  Вона  визначає  час,  коли  хтось  мусить  померти,  вона  витає  довкола  кожної  істоти,  доки  не  зустрінеться  з  нею…  Жереб.  Жереб  впав  на  нього.  Нестерпно  розуміти,  що  хтось,  чи  щось  володіє  твоїм  життям  безпосередньо.  Мимоволі  нагадувало  про  три  сестри  Долі  з  грецької  міфології.  Судячи  по  всьому  професорова  нитка  життя  порвалась.  Та  він  ще  ходить  по  сущому  світу.  Тоді  все  стає  на  свої  місця.  І  вирок,  винесений  йому.  І  всі  нещастя.  І  мисливець  позаду.  Але  в  такому  разі,  як  щодо  людей,  які  повернулись  буквально  з  тої  реальності?  Клінічна  смерть  і  тому  подібне?  Багато  хто  ще  прожив  після  цього  десятки  років.  Яка  причина?  Що  тут  приховано?  Можливо,  вони  не  повинні  були  помирати?  Може,  так  було  заплановано?  Незрозуміла  сила  утворила  своєрідний  авторитарний  режим  і  контролює  кожною  секундою  твого  життя,  дає  на  нього  право  та  забирає  його?  Можливо…!?  Усе,  “можливо”,”  можливо”.  Нічого  точного,  конкретного.  Одні  припущення  і  здогадки.  Ніяких  фактів.  Як  же  він  втомився  від  цього!  Раніше  ввесь  сенс  його  існування  складали  вигадки,  але  тепер,  вперше  в  житті,  щиро  захотілося  хоч  долю  правди.  Хоч  частку  відомостей.  Але  відомості  на  землі  не  прочитаєш.
Професор  звернув  за  ріг  і  все  далі  прямував  мокрим  асфальтом.  Від  неспромоги  чимось  собі  зарадити  професор  К.  постарався  відкинути  біду.  Коли  питання  надто  складні,  слід  лише  забути  про  них.  Або  хоча  б  замкнути  у  глибині  свідомості.  Адже…  Щоб  вижити,  і  тільки  так  можна  вижити,  необхідно  вдивлятися  за  рамки  буденного  життя,  за  грані  звичної  реальності…  Хотілося  боротися.  Але  де  ті  грані,  де  рамки  існування?  Як  пробитися  крізь  броневу  шкаралупу?  Як  вирватись  з  клітки,  у  якій  ти  виріс?  Не  знаючи  як,  не  слід  і  пробувати.  Краще  просто  втекти  від  рішень.  Відкласти  усе  на  пізніше.  Так  легше.
І  відкинувши  все  зайве  з  своєї  голови,  професор  К.  все  йшов  і  йшов  по  вулицях  міста…  Невдовзі  все  навколо  почало  зливатися  в  одну  суцільну  пляму.  Мокрий  асфальт  під  ногами.  Шумні  стріли  дощу.  Свідомість  поступово  знову  відключалася.  Він  впадав  у  транс.  Але  цього  разу  це  було  уже  не  те  солодке  марення,  що  вранці.  Якщо  тоді  був  сон,  то  зараз  настало  нічне  жахіття.  Не  було  ніяких  сновидінь,  ніяких  образів,  думок,  голосів.  Була  лише  пустота,  по  вінця  наповнена  надмірним  страхом,  тривогою,  передчуттям.  І  навіть  тут  не  покидала  невидима  тінь,  темний  попутчик  і  провідник  до  царства  мертвих.  З  усмішкою  професор  пошукав  копійки  у  кишені.  Плата  перевізнику…  Між  хмарами  незмінно  бабахкали  спалахи.  Шкіра  вже  встигла  звикнути  до  природного  душу.  По  обличчю  стікали  хаотичні  струмки.  Поруч  мчали  автомобілі,  сахалися  люди.  Місто  майже  спорожніло.  Усі  поховались  від  стихії.  Усе  завмерло…  Думки  остаточно  зникали.  Повіки  стали  дуже  важкими  і  закрилися.  Рухи  автоматизувалися  і  вийшли  з-під  контролю.  Гуркіт  грому  ставав  все  тихішим,  і  тихішим,  і  тихішим…  Удари  капель  об  калюжі….  Далекий  голос  мегаполіса…..  Крики…  Чиї?.......  Сон…….  І  ……………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Все…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Коли  свідомість  повернулася,  дощ  все  ще  періщив  надворі.  І  гроза  не  збиралася  ще  відступати.  Професор  дальше  кудись  ішов.  За  сірою  пеленою  нічого  не  було  видно.  Але  щось  вказувало,  що  він  уже  багато  годин  прожує  іти.  Він  це  знав  на  рівні  інстинктів.  Як  і  те,  що  не  збився  з  вірного  курсу.  Дім  ще  десь  попереду,  але  безперечно  у  тій  стороні,  куди  він  прямує.  З  думками  повернулася  паніка.  Нестерпний  жах.  Ховатися  уже  не  виходило,  а  реальність  була  надто  жорстокою.  Щось  потрібно  було  робити…  У  антену  сусіднього  будинку  вдарило  зарядом.  Будинок  погас…  Безвихідь  зловила  його  у  кліщі  і  намертво  затисла.  Настала  мить  вийти  з  лісу  і  напасти  на  ворога  у  відкриту.  Але…  Страх…  А  жінка  його,  Лотова,  озирнулась  позад  нього  –  і  стала  стовпом  соляним!...(  Буття  19:26;  Старий  Завіт)…  Те,  що  могло  його  зустріти,  викликало  німий  параліч.  Не  було  сили!  Волі.  Кров  леденіла  від  однієї  згадки.  Спочатку  дійти  до  цілі!  Там  ілюзія  безпеки.  Мій  дім  –  моя  фортеця.
Через  декілька  метрів  професор  К.  впізнав  вулицю.  Уже  майже  дійшов.  Він  завернув  за  ріг  і  пришвидшив  ходу.  З  кожним  кроком  бульбашка  в  грудях  росла.  З’явилось  незрозуміле  передчуття.  Щось  наближалось.  Серце  говорило,  що  розв’язка  вже  не  за  горами.  Вузький  прохід  між  двома  будинками.  Щось  буде…  По  одній  стіні  пішла  тріщина.  Професор  звернув  увагу.  Зіниці  розширились.  Бетон  закришився…  Ні!...  Нижній  балкон  затріщав…  Втретє!  Тікати!  Ноги  не  слухаються!  Тіло  не  підкоряється!..  Балкон  разом  з  кавалком  стіни  засунувся  вниз…  Чому  ж  він  стоїть  на  місці?!...  Груда  бетону,  скла,  пластику  та  металу  зірвалися  зі  стіни…  Це  кінець.  Цього  разу  остаточний.  Ось  балкон  навис  над  професором.  До  зіткнення  залишилась  секунда…  Пів…  Четвертина…  Обломки  перед  носом…  В  останню  мить  ноги  таки  підкосилися  і  його  завалило  камінням…  Земля…  Поштовх…  Стрибок…  Удар…  Біль  у  спині  та  ногах…  Тиск  зверху…  Відчуття  натиску  гострих  країв…  Земля…  Волога…  Дощ  на  обличчі…  І…  Все……
Професор  К.  не  знав  скільки  він  пролежав  так.  Він  і  не  підозрював,  що  з  ним  трапилось  та  скільки  обломків  над  ним.  Він  знав  лише  про  обвал.  А  болю  не  було.  Як  не  було  і  волі.  Його  завалило  бетоном,  але  страх  не  дозволяв  обернутися  і  поглянути  на  своє  становище.  Лише  лежати  під  зливою  на  асфальті  і  гадати…  Професор  лежав  так  довго.  Єдине,  що  було  –  це  здогадки  про  те,  що  він  ще  живий.  І  здогадки  робили  ще  гірше.  Краще  б  було  хоч  цього  разу  померти.  Якого  дідька  він  ухилився?..  Інстинкти,  рефлекси…  Були  б  вони  прокляті!  Ох  і  добряче  він  вляпався!  Можливо  пройшло  п’ять  хвилин,  а  може  п’ять  годин,  але  холод    крижаної  землі  вже  викликав  запалення  тканин.  Чому?  Краєм  ока  професор  помітив  неподалік  Тінь…  Його  охопила  лють.  Це  все  вона!  Все  через  неї!  З  горла  вирвався  крик  злості.  Чорний  образ  і  не  ворухнувся.  Далі  спостерігав,  далі  насміхався.  Далі  вичікував…
Емоції  ненависті  остаточно  підштовхнули  професора  К.  Він  спробував  піднятися.  І  тільки  тепер  гостра  біль  пронизала  нижню  частину  його  тіла.  Він  насилу  обернув  голову.  Вдалині  блиснула  все  та  ж  блискавка.  Повністю  ноги  і  половину  спини  були  завалені  камінням.  Що  було  під  ним,  залишалося  тільки  гадати,  але  відчуття  були  не  з  найкращих.  Особливо  кричала  ліва  нога.  Професор  опустив  голову.  Відчай  повністю  поглинув  його.  Що  тепер  робити?..  Тріщина  на  стіні  доходила  до  верхніх  поверхів…  Як  вибиратись  звідси?  Кажуть,  що  в  любому  випадку  слід  шукати  щось  оптимістичне.  І  де  у  цій  ситуації  позитивне?  Що  робити  з  цими  уламками?  Допоможіть  же  хтось!!!!..  Слід  вибиратися.  Допоможіть!!!.....  Розвалити,  розібрати  завал.  Але  як?!!
Долаючи  біль,  професор    припіднявся  і  почав  шалено  розгрібати  каміння.  Це  буде  довго.  Але  він  про  це  не  думав.  Паніка  досягала  критичних  меж.  Копати.  Копати.  Вивільнятися  від  цих  жахливих  пут…  Вона  підкрадається  до  нас,  невидима  й  нечутна,  та  до  останньої  миті  життя  ми  нічого  не  підозрюємо…  Щасливі  ті,  хто  не  підозрює.  Знання.  З  одного  боку  знання  –  це  велика  сила  в  руках  людини,  а  з  іншого  –  горе  тому,  проти  кого  вони  збунтуються.  Інколи,  звісно,  корисно  заглянути  у  замкову  шпарину  бібліотеки  Всесвіту.  Але  відкрити  вхідні  двері  –  величезна  помилка.  Є  такі  речі,  про  які  краще  не  знати.  Для  власного  ж  блага.  На  жаль,  професор  К.  зрозумів  це  уже  запізно.  Тепер  усе,  що  залишалося  –  розгрібати  уламки.  Принаймні,  він  так  думав.  Від  цього  залежало  його  життя.
Копати!  Викидати!  Ламати!  Вибиратися!!  Жах  на  душі.  Наближення  чергової  катастрофи.  Гребти!!!  Допоможіть!!!!  Шалений  біль.  Фізичний.  Та  душевний  сильніший.  Допоможіть!!!!!  Вибиратися!!!!!!  Скрипучий  регіт  Смерті.  Професор  вже  майже  чув  його.  Бісові  уламки!!  Копати!!!!!!!  Зараз  же!!!!!  Швидше!!!!!!!!  Швидше!!!!!!!!!  Швидше!!!!!!!!!!  Однією  ногою  вже  можна  було  рухати.  Тікати!!!!!!!!!!!  Згори  знову  попадали  мілкі  камінці.  Потужний  дощ  обламував  будинок,  як  іграшковий.  Чорт!!!!!!!!!!!!!!  Вибиратися!!!!!!!!  Жах  настільки  заволодів  ним,  що  він  ледь  не  вибухав  від  перенапруженості.  Вибиратися!!!!!!!!!!!  На  шляху  опинилися  декілька  величезних  куснів,  які  професор  негайно  відкинув  кудись  вбік,  хоча  при  звичних  умовах  не  зміг  би  навіть  і  зрушити  з  місця.  Було  не  до  того.  Швидше!!!!!!!!!!!!!!!  Після  цього  тиск  значно  зменшився,  і  він  зміг  вирватися  з-під  завалу  та  відповзти  вбік.  Вигляд  власних  ніг  не  надто  втішав.  Ліва  нога  була  буквально  розтерзана,  а  з  великої  рани  текла  кров,  інша  нога  теж  не  набагато  менше  ухилилась  від  травм.  Та  й  не  знати,  чи  не  було  внутрішніх  ушкоджень.  Але  головне,  що  професор  міг  ворушити  кінцівками,  і  тепер  його  нічого  не  зупинить.  Тепер  він  би  і  поповз  і  без  ніг.  Вся  влада  належала  страху.  Він  насилу  піднявся  і  похитуючись  пошкандибав  подалі  звідси.  Почали  валитися  верхні  балкони.  Та  професор  вже  був  поодаль.
Він  брів  майже  наосліп  через  зливу,  сахаючись  кожного  силуету.  Дерева  перевтілювались  на  багаторуких  чудовищ,  будинки  здавалися  кам’яними  велетнями,  вікна  –  чорними  проваллями.  До  дому  залишилося  пройти  декілька  сотень  метрів,  але  ця  відстань  була  найважчою  в  дорозі.  Небезпека  ховалася  за  кожним  камінцем,  у  кожній  калабані.  Тільки  зараз  він  це  справді  усвідомив…  Навіть  не  усвідомив…  Відчув!...  Кожною  клітиною  власного  тіла…  все  більше  і  більше  рвався  уперед.  Збільшував  швидкість,  не  зважаючи  на  жодні  протести  власних  ніг.  Зволікання  недопустиме!  Тікати!!  Вперед!  Безкінечно.  Доки  можна  буде  ворушитися.  Звуки  грози  підганяли  ще  більше.  Ще  один  поворот.  Стопа  підозріло  затріщала.  Вперед!  За  ним  тягнувся  кривавий  слід  на  болоті  і  повітря  наповнювалося  насолодою  переслідувача.  Чи  ката?  Може  спостерігача?  Своєрідного  дослідника?  Ученого?  Звідки...?  хоч  би  як…,  воно  насолоджувалось.  Ніщо….  Тікати!  Пришвидшувати  крок.  Посеред  вулиці  утворився  міні-потоп.  Професор  пішов  убрід.  На  одному  черевику  відпала  підошва,  а  на  другому  вона  ледь  трималася.  Десь  під  водою  ховався  каналізаційний  люк…  Жах…  Бігти!  Час  уже  не  гроші.  Час  –  це  життя.  Ріка.  Що  тече  в  одному  напрямку…  Назад  уже  не  вернеш.
Життя.  Багато  мудрих  людей  ламали  собі  голову  над  тим,  що  являє  собою  життя.  Для  чого  воно.  Професор  К.  ж  не  знав  про  життя  абсолютно  нічого.  І  у  цьому  заключалася  його  перевага.    Саме  через  це,  мабуть,  для  нього  воно  значило  більше  ніж  для  інших.  Йому  ще  слід  було  пізнати  світ.  Але,  на  відміну  від  інших,  попереду  в  нього  не  все  а  нічого…  Калюжа  залишилася  позаду…  Тому  все  втрачає  звичне  значення.  За  одну  секунду  Всесвіт  змінився.  Перебудувалися  всі,  без  винятку,  закони…  Забуто  всі  правила…  Залишалась  лише  ціль…  І  страх…  Жити…  Лише  заради  того,  щоб  не  померти.  Вперед!  Кінець  вулиці.  Наступний  перехід.  Вдалині  повинно  було  проглядатись  професорове  помешкання.  Якби  не  дощ.  І  не  свідомість.  Затуманена.  Емоціями.  Нестерпними  емоціями.  Але  вони  були.
Нижня  частина  тіла  стала  скидатися  на  безформне  місиво.  Професорові  рухи  суперечили  всім  уявленням.  Але  професор  змінив  уявлення.  Хаотичні  думки.  Накази.  Собі.  Тікати!  Мокра  дорога.  Перехід.  Переступити  через  щойно  обвалений  шифер.  Підійти  до  під’їзду.  Страх!  Зайти  у  тісну  печеру  входу.  Піднятися  по  сходах.  Як  у  горді  міфічного  кашалота.  Один  поверх,  другий,  третій…  Двері.  Замок.  Професор  потягнувся  за  ключами.  Вони  у  піджаку…  Чорт!  Що  ж  тепер  робити?  З-за  дверей  почувся  тріскіт.  Слід  було  туди  попасти  чимскоріш.  Як?  Можна  було  виламати.  Але  професор  був  надто  ослаблений  для  цього.  Він  подивився  крізь  вічко.  Звичайно  нічого  не  побачив,  але  розрізнив  дивні  спалахи.  Треба  подумати.  Для  думок  немає  ані  часу,  ані  можливості.  Він  шарпнув  за  ручку.  Закрито.  Невже  це  кінець  подорожі?  Він  стиснув  кулаки.  Це  нечесно.  У  якій  завгодно  історії  кінцівка  повинна  бути  не  такою.  Глухий  кут.  Не  за  правилами.  Ну  так,  звісно!  Правил  ж  немає.  Тоді  слід  встановити  нові.  Чи  це  не  залежить  від  нього?  Де  ж  вихід?  Тобто  вхід.  Професор  К.  згадав  про  пожежну  драбину.  Ні!  Він  відкинув  цю  думку,  як  настирну  комаху.  Він  не  зможе  знову  спускатися  вниз,  а  потім  підніматися  вгору.  Фізично  не  зможе.  Він  сповз  по  стіні.  За  віконцем    під’їзду  били  далекі  блискавки.  Гуркоту  вже  не  було  чути.  Тишина.  Самотність.  Ніщо  не  викликає  такий  страх,  як  самотність.  Людина  –  абсолютно  колективна  істота.  Коли  вона  опиняється  одна,  то  перестає  бути  людиною.  У  ній  з’являється  ніщо…  Те  саме.    Різниця  лише  в  тому,  що  те  ніщо  належить  цьому  світу  і  не  намагається  відверто  затягнути  свою  ціль  у  нікуди.  Виходу  немає.  Може,  покликати  на  допомогу?  Ні!  Його  не  зрозуміють.  Та  й  не  допоможуть.  Надто  поганий  вплив  викликає  прокляття.  На  всіх.  Згадати  хоча  б  оту  пару  ще  у  парку.  Як  давно  то  було.  Не  вірилося,  що  колись  було  спокійне,  безтурботне,  незатьмарене  життя.  Професор  мимоволі  почав  розглядати  сходову  клітку.  Як  тісно.  І  брудно.  Запилюжено.  Темно.  І  страшно.  Все  більше.  Розбита  лампа  цього  поверху.  Її  вже  два  тижні  поміняти  не  можуть.  Бруд  на  склі.  Павуки  у  кутках.  Погляд  у  хмарах.  Що  був  видимий  і  крізь  стелю.  Холод.  Протяг.  Паніка.  Знову  паніка.  Наростаюча  до  неможливих  меж.  Очі  покосилися  на  двері.  Звичайні  дерев’яні  лаковані  двері.  Замкнуті.  Ледь  перекошені.  З  номером…  Перекошені?  Він  поглянув  на  завіси.  Вони  були  зірвані  і  прилаштовані  абияк.  Величезними  зусиллями  як  рук,  так  і  скалічених  ніг  професор  спромігся  піднятися.  Промайнуло  підсвідоме  застереження.  Він  підійшов  до  них.  Поклав  долоню  на  ручку.  Прислухався  до  звуків  великого  будинку…    Бути  чи  не  бути  –  ось  питання…  Вибір  не  великий.  Є  ціль.  Дурна.  Непотрібна.  Але  ціль.  Він  зібрався.  Що  буде,  то  буде…  Шарпнув  з  усієї  сили  на  себе.
Двері  з  гуркотом  повалилися  додолу.  Радість.  І  ще  щось.  З  цією  перешкодою  впало  разом  і  щось  важливіше.  Останнє,  що  відділяло  професора  від…  Від  чого?  Поки  що  не  відомо.  Але  уже  скоро.  Рішення  крутиться  у  нього  в  голові  уже  досить  довго.  Але  мозок  не  міг  сприйняти  цю  інформацію.  Чи  не  хотів.  Професор  К.  обернув  погляд  всередину  у  квартиру.  Серце  з  п’яток  упало  ще  нижче.  Ну  звісно.  Щасливих  випадків  не  буває.  Все  у  видимій  з  передпокою  частині  помешкання  було  перекидане,  перекопане,  перевернуте.  Дверцята  сейфу  серед  хати.  Пограбування?  Після  сьогоднішніх  подій  і  не  дивно.  А  ще  зі  сторони  кухні  поширювалася  пожежа.  Електричні  кабелі  палали  та  іскрилися.  Професор  стояв,  як  укопаний.  Що  з  ним?!!  Не  можна  зволікати!!!  Невдовзі  все  підніметься  в  повітря!!!  Він  відірвав  ступні  від  підлоги  і  пошкандибав  у  прихожу.  Тут  усе  було  шкереберть,  але  це  не  найважливіше.  Лише  важче  пробиратися.  Зайві  труднощі  на  шляху.  Як  завжди.  Нарешті  він  осилив  цю  дорогу.  Оперся  на  шафу.  Щоб  перепочити.  У  кухні  усе  було  пройняте  вогнем.  Дивно,  що  полум’я  ще  не  перекинулося  на  інші  кімнати.  Жодна  деталь  кухні  не  врятувалася  від  жорстоких  катувань.  Треба  спасати  їх.  Чимось  тушити.  Професор  попрямував  в  протилежну  сторону,  до  ванної.  Коридор.  Вузькі  стіни.  Ковбик.  Розкидані  речі.  Біль  у  ногах.  Зуби  стиснуті.  Образи  світла  у  очах.  Пошкоджені  шпалери.  Дим,  що  сковував  легені.  Довгий  шлях.  Ще  зусилля.  Вхід.  Повернути  круглу  ручку.  Він  поглянув  всередину…
…Ванни  не  було…  Взагалі…  На  місці  приміщення…  ніщо…  Не  темрява.  Не  світло.  Ні  образів,  ні  кольорів,  ні  постатей…  Ні  ванни…  Ніщо…  Відсутність  реальності…  І  простору…  Часу…  Усіх  вимірів  і  всього  відомого  людям  Всесвіту…  Маленький  клапоть,  вирваний  матерії  буття…  Крізь  нього  у  світ  рвалося  щось  нове…  По  нього…  Звідти  валили  могутні  сили…  Для  них  професор  –  мікроб…  Але  він  їм  потрібен…  Він  −  частина  їх…  Маленька  пісчинка  у  пісках  пустелі…  Крапля,  яка  летить  з  небес  в  океан.  І  ось-ось  злиється  з  водами…  Він  не  хотів  бути  чимось.  Він  був  професором  К.  й  ніким  іншим.  Та  бажано  ним  і  залишитися.  По  можливості…  Реальність  перед  ним  аж  затряслась  і  почала  розсуватися.  Він  позадкував  назад.  Повільно.  Рятуючись  від  забуття.  Свідомість  не  могла  сприйняти  того,  що  відбувалося  з  ним  та  верещала  від  болю…  Світло  в  кінці  його  тунелю  стрімко  зменшувалося…  Відчуття  зникли…  залишилося  лише  розуміння  небезпеки.  Інстинкт  самозбереження.  І  воля  до  життя…  Підлога  під  ногами  розчинялася.  Ситуація  виходила  з-під  контролю…  Професор  панічно  потягнув  руку  назад…  Крок  насилу  вдавався.  Усе  зникало.  У  напівтемряві  відчайдушний  рух…  Пальці  наткнулися  на  клямку  дверей…  Він  шарпнув  за  неї.  Двері  підкорилися…  Ніщо  потягнулося  за  ним…  Ривок…  Він  збіг  у  кімнату.  Захлопнув  двері…
Ляскіт…  Шалене  дихання…  Кут.  Глухий…  Рев  стихій  поза  дверима…  Йому  кінець.  Цього  разу  немає  куди  тікати.  Він  сам  заманив  себе  у  пастку…  Звичайна  кімната…  Поки  що…  Він  приперся  спиною  до  входу,  ніби  це  могло  втримати  нападника.  Усіма  силами  втиснувся  в  дерево…  Що  робити?!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!  Красиво  умебльована  кімната,  що  завжди  уособлювала  спокій  і  безпеку,  тепер  викликала  жах…  Це  буде  місце  його  смерті…  Стоп.  Щось  в  останній  фразі  є.  Щось..  Остання  надія…  По  спині  побігло  кригою.  Професор  відсахнувся  від  дверей.  Поламаний  телевізор  зненацька  увімкнувся…  Зловісний  білий  шум.  Уособлення  страху.  По  екрану  побігли  образи…  Його  минулого…  Кажуть,  перед  смертю  у  голові  пробігає  усе  життя…  Кутки  приміщення  завуглилися…  Професор  все  далі  і  далі  відходив  до  дальньої  стінки…  Люстра  захиталася…  Стіни  покрилися  тріщинами…  Шум  екрану…  З-піж  ліжка  потяглися  “руки”  темряви.  Професор  К.  вистрибнув  зверху  на  нього…  Двері  по  той  бік  кімнати  пробігли  хвилями…  Він  забився  у  дальній  кут  ліжка,  скрутився  і  почав  тремтіти.  Нерви  ледь  не  лопали.  Розум  тримався  на  останніх  ресурсах.  Усе?
У  цю  мить  професора  осяяло.  І  як  він  не  здогадався  досі?  Це  ж  очевидно  для  кожного  йолопа.  Хоча,  ні.  Не  для  кожного.  А  все  таки.  Він  ж  не  кожен…  Щоб  перемогти  невидимого  ворога,  потрібно  бачити  його…  Звичайно…  Потрібно  бачити  його…  Як?  Тепер  він  нарешті  зрозумів.  Обернутися  у  лице.  Скинути  плащ-невидимку.  Вийти  на  рівних.  Ввесь  цей  час  у  нього  в  рукаві  був  кинджал.  Зброя  знання.  Це  лише  треба  було  усвідомити.  Відкрити  погляд.  Усе  геніальне  –  просто.  Відповідь,  як  завжди,  ховалася  під  носом.  У  власних  словах.  У  власних  думках.  Слід  було  просто  зупинитися  на  мить  і  озирнутися.    Все  було  позаду.  Постійно.  Можна  було  уникнути…  Можна  і  тепер…  Мабуть…  Чи  можна?  Не  можливо  дізнатися  не  перевіривши.  Хто  не  ризикує,  той  не  п’є  шампанського.  Тож…  Вибір  поставлений.  Дві  дороги.  Навіть  три.  Дві  ведуть  до  смерті.  Третя  до…  Невідомо.  І  усі  три  шляхи  приховані  туманом.  Слід  вибирати.  Часу  обмаль.  Роздуми  тут  не  допоможуть…  Щоб  вижити,  і  тільки  так  можна  вижити,  необхідно  вдивлятися  за  рамки  буденного  життя,  за  грані  звичної  реальності…  А  що  він  там  побачить?  Чи  варто  туди  зазирати?  Назад  дороги  не  буде.  Квиток  в  одну  сторону.  Але  вороття  не  має  в  любому  випадку.  Тож,  вперед?  На  Берлін?  Зібрати  сили?  Відкрити  карти?  Зазирнути  в  лице?...  Але  чи  всім  з  вас  вистачить  духу  поглянути  Смерті  пряму  у  вічі?...  Хороше  питання.  Це  найбільше  бентежить.  Головна  перешкода.  З  кинджалом  проти  кулемета.  Невесела  перспектива.  Та  де  інший  вихід?  Тут  чорного  ходу  немає.  Тільки  чесна  дуель.  Хтось  буде  переможцем,  а  хтось  −  переможеним.  Час  покаже.  Якщо  час  ще  є.  Піти  на  це?...  Над  цим  слід  подумати…  Нема  чого  думати.  Вибір  очевидний.
Йому  не  вдасться…  Він  не  зможе…  Він  завжди  був  боягузом.  А  після  цього  дня  останки  його  духу  розчавило,  як  м’ясорубкою.  Він  просто  просидить  так  у  кутку,  доки  ворог  не  ввірветься.  Ні!!!  Не  цього  разу.  Тепер  все  буде  по-іншому.  Тепер  від  нього  залежить  його  життя.  А  може  й  не  тільки.  У  критичних  ситуаціях  людина  спроможна  на  дивовижні  речі.  У  випадку  професора  вже  не  критична  ситуація.  Щось  більше.  Цього  разу  він  зможе.  Він  мусить  змогти…  Двері  вгнулися  від  неймовірного  удару…  Страх  вперше  послужить  на  користь.  Професор  К.  більше  не  буде  переховуватися.  Він  вийде  на  бій.  А  якщо  це  буде  посліднім  боєм  у  його  житті,  то  він  помре  з  гідністю.  Постарається.
Професор  К.  піднявся.  Зі  стелі  закришилося.  Телевізор  спалахнув  вогнем,  не  перестаючи  працювати.  Двері  вже  ледь  не  лопали.  Він  зібрав  усю  свою  силу  в  кулак.  Він  не  боягуз.  Він  кидає  виклик  силі  за  стіною.  Усе  закінчиться  у  цій  спальні.  Він  зліз  з  ліжка  і  попрямував  до  виходу.  Страх  підкорився  змужнівшій  волі.  Очі  вперше  віддзеркалили  справжню  рішучість.  Він  мав  би  попрощатись  зі  всім.  Але  не  хотів.  Нехай  прогнозів  не  буде.  На  цю  битву  ставок  немає.  Виживе  сильніший.  Професор  підійшов  до  дверей  і  зупинився  перед  ними.  Вперше  і  востаннє  він  сам  став  силою…  Руки  все  ще  тремтіли…  Честь…  Це  буде  останнє  його  слово.  Він  стиснув  долоні.  Закрив  і  відкрив  очі.  Смерть.  Зціпив  зуби.  Приготував  ноги.  Усе.  Професор  вдихнув  на  всі  груди,  напружився  і  відкрив  двері…
За  вікном  місто  наповнювалось  свіжим  повітрям.  Дощ  нарешті  припинився.  З-за  хмар  визирнули  промені  призахідного  сонця.  Жителі  з  полегшенням  зітхали  і  складали  парасолі.  Усі  вибиралися  зі  своїх  схованок  назустріч  чистому  вечору.  Назовні  повилітали  мілкі  комарі  і  вечірня  мошкара.  Поширювався  запах  легкості.  Гроза  закінчилась.  Усе  пройшло.  Нічого  поганого  уже  скоро  не  буде.  Можна  бути  спокійним.  Теоретично…
…Можливо  наступним  помрете  ви?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227103
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 07.12.2010

Сніг і кров

Червоні  сліди  на  білому  льоді,
Прикритому  злегка  раннім  сніжком,
Ранкового  сонця  уламки  бадьорі
Зривають  завісу  сліпучим  піском.
Сніг  із  кров'ю  при  денному  світлі  -
Наче  картина  із  світу  пітьми,
Безмежно  красива  й  безмежно  огидна,
Свідомо  забута  й  накрита  людьми.
Пляма  багряна,  мов  озеро  болю,
І  далі  від  неї  криваві  сліди,
По  шляху  на  ранок  відкритому  цьому
П'янкий  аромат  нічної  біди;
Насилля  останок  засвідчує  вчинок,
Що  в  сонному  місті  скоєний  знов,
І  тільки  доступні  прохожій  людині:
Ранішній  сніг  та  висохла  кров...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226927
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 06.12.2010

Час

Вістря  стріли  меред  сонного  світла
Летить  вдалину  призабутого  дня,
Мого,  твого  чи  чужого  століття,
Розчиняючись  тихо  в  мряці  життя.
Мінус  на  мінус  всередині  тіла,
Разить  негатив  протилежного  тла,
Зупинка  на  мить  чи  зупинка  на  вічність,
Яка  там  різниця  -  невидима  мла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226924
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.12.2010

Мрія про небокрай

Над  колишніми  світами  стала  хмарою  війна,
Били,  нащили,  вбивали,  несли  дивні  знамена,
Керувала  тільки  злоба,  ненаситна  жадоба,
Злого  демона  лиш  слово,  була  воля  лиш  одна...

Полетіла  через  простір  дужого  стрільця  стріла,
І  убила  вмить  у  серце  ворожого  вона  вождя,
Була  битва  це  за  волю,  за  неї  війна,
Всі  поляжуть  за  свободу,  віддадуть  життя!

 Ніякої  пощади,
 Дай  мені  челяді,
 Дай  мені  молота,
 Я  піду  у  бій...

 Промінь  сонця  на  металі
 Попадає  в  очі  далі,
 Попадає,  сліпить  очі,
 І  несе  з  собою  біль...

 Я  піду  до  небокраю,
 І  від  краю  там  відкраю
 Так,  кусок  такий  маленький
 Щоб  спасти  цей  грішний  світ...

Я  піду  до  небокраю
І  від  краю  там  відкраю
ТАК,  КУСОК  ТАКИЙ  МАЛЕНЬКИЙ,
ЩОБ  СПАСТИ  ЦЕЙ  ГРІШНИЙ  СВІТ!
Ти  іди  до  НЕБОКРАЮ!!

ТИ  БІЖИ  ЗА  МНОЮ  ДАЛІ,
ПОКАЖИ  СВОЇ  МЕДАЛІ,
РОЗКАЖИ  КОГО  ТИ  ВБИВ,
ЗАЛИШИВ  НА  МЕЖІ  НИВ.

Всі  вмирали  звідусіль  і  не  було  тому  краю,
Крові  лилось  стільки  рік,  всі  збирали  там  медалі,
Не  зважали  на  святих,  кожен  рвавсь  собі  до  влади,
Залишаючи  собі  якусь  частину  тої  слави....

Все  нові  й  нові  вожді  знову  й  знову  помирали,
І  ховали  їх  усіх  у  просторій,  пишній  залі,
Їх  міняли  молоді,  завойовників  вітали,
Щоб  продовжити  війну,  та  нових  вже  жертв  чекали!

 Ніякої  пощади,
 Дай  мені  челяді,
 Дай  мені  молота,
 Я  піду  у  бій...

 Промінь  сонця  на  металі
 Попадає  в  очі  далі,
 Попадає,  сліпить  очі,
 І  несе  з  собою  біль...

 Я  піду  до  небокраю,
 І  від  краю  там  відкраю
 Так,  кусок  такий  маленький
 Щоб  спасти  цей  грішний  світ...
 Свііііііііііііт......

Зашався  я  один,  йшов  лицем  до  світанку,
Залишитися  живим,  знову  встати  цього  ранку  -
Ціль  у  кожного  була,  тільки  моя  трохи  вище:
Зупини  цю  війну,  заліпити  дірку  в  днищі...

Що,  невже  це  неможливо  -  я  ж  героєм  там  не  був,
Я  один  із  тих  свиней,  перерізав  і  забув,
Але  я  того  не  хочу,  я  іду  до  кінця  світу,
Або  все  це  припиню,  або  сам  засну  навіки....

 Я  піду  до  небокраю,
 І  від  краю  там  відкраю
 Так,  кусок  такий  маленький
 Щоб  спасти  цей  грішний  світ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226057
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 02.12.2010

Пустеля свідомості

1.Одного  разу  ми  заблудилися  в  пустелі,
Ходили,  бродили,  не  знаючи  де  двері,
Не  знали  що  робити,  не  знали    як  жити,
Та  з  положення  треба  було  якось  виходити.
Свідомість  відключилась,  забулися  рішення,
Ми  не  могли  втекти  від  умовного  повішення,
Ховали  очі,  опускали  голови,
Шукали  десь  чужого  золота...

АЛЕ  МИ  РОЗУМІЛИ,  ЩО  ЦЕ  ЩЕ  НЕ  КІНЕЦЬ,
МИ  ПОВБИВАЄМ  ОДИН  ОДНОГО,  НАМ  УРВЕТЬСЯ  ТЕРПЕЦЬ,
МИ  ЗНАЛИ,  ЩО  СЕРЕД  ПУСТЕЛЬНОГО  ІЗНОЮ
МИ  ЗАЛИШАЛИСЬ  НАОДИНЦІ  З  САМИМИ  СОБОЮ.
ТА  ВОДНОЧАС  РОЗУМІЛИ,  ЩО  МИ  ТУТ  НЕ  ОДНІ,
ЩОСЬ  НАМИ  КЕРУЄ,  ЗАСТАВЛЯЄ  ІТИ,
НАМ  БУЛО  БАЙДУЖЕ  ЧИ  ЯНГОЛ,  ЧИ  ЦЕ  ПОТВОРА,
ГОЛОВНЕ  -  ЦЕ  ВИЖИТИ,  ЗАСІЛА  ДУМКА  ХВОРА.
МИ  ВМИРАЛИ  ВІД  ВНУТРІШНЬОЇ  СПРАГИ,
ТУТ  НЕ  ЙШЛОСЯ  Й  ПРО  ДОЛЮ  ПОВАГИ...

                                             П-пів:
Дай  нам  води,
І  нехай  ми  підемо,
Дай  нам  вийти,
І  ми  просто  зникнемо,
Ми  забудемо
Все,  що  з  нами  було  тут,
Десь  загинемо
В  самій  гущі  натовпу.

2.Ми  благали  до  пустельного  бога,
Та  не  прийшла  нам  ніяка  підмога,
Всі  починали  злитися  на  всіх,
Нестерпна  злоба  знищувала  їх.
Крізь  біле  сонце  ми  бачили  міраж,
Для  запаленого  розуму  -  пекельний  вітраж,
Тихий  голос  взивав  до  самогубства  -
Єдиний  вихід  з  лабіринтів  самолюбства..

МИ  ПЛАКАЛИ,  РЕВІЛИ,  ВИРИВАЛИСЯ  З  ПУТ,
ТА  НІХТО  НЕ  ЗДУМУВАВСЯ  НАВІЩО  МИ  ТУТ,
ДЛЯ  ЧОГО  УВ'ЯЗНИЛИ  РІЗНИХ  ЛЮДЕЙ  -
БАНКОВИХ  СЛУЖБОВЦІВ,  ВИХОВАТЕЛІВ  ДІТЕЙ,
ДЛЯ  ЧОГО,  ЧОМУ  НАС  ЖОРСТОКО  ТАК,
ВСІ  ПИТАЛИ,  ТА  НЕ  МОГЛИ  УСВІДОМИТИ  НІЯК,
ЩО  ЦЕ  ЛИШЕ  ІЛЮЗІЯ,  СВІДОМОСТІ  ПЛІД,
ПЛАТА  ЗА  ПРОСТУПКИ  УСІХ  МИНУЛИХ  ЛІТ,
СЛІД  БУЛО  ПОКАЯТИСЬ,  ПРИЗНАТИСЯ  В  ГРІХАХ,
А  МИ  НЕ  РОЗУМІЛИ  Й  КАЗИЛИСЯ  ОТАК!...

                                                         П-пів
ДАЙ  НАМ  ВОДИ!

Дай  нам  піти,
Ми  не  знаєм  виходу..

ЦЕ  МІЙ  РОЗУМ,
ВІН  УВ'ЯЗНЕНИЙ  В  МЕНІ!

Дай  нам  волю,
Де  свободу  нашу  дів?

ЖИТТЯ!
                     ЗАГУБИЛОСЬ  В...
ЖИТТЯ
                     МИ  СВАРИЛИСЬ  З...
ЖИТТЯ!
                     ЦЕ  КІНЕЦЬ  ДЛЯ...
НАС!!!

Це  є  наш  кінець,
Ми  загинем,  хай  вам  грець!
Хай  згадають  ж  там  про  нас,
У  майбутніх  людських  мас.

ДАЙ  НАМ......

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226046
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 02.12.2010

Прірва

Ти  стоїш  над  прірвою,
Сотні  метрів  під  тобою,
Зберігаєш  силою
Останні  долі  спокою.
Твій  канат  хитається,
Ти  тримаєшся  з  всіх  сил,
Смерть  вже  наближається,
Намагається  прийти.
Линуть  промені  ясні
З  хмар  у  небі  ясному,
Сяють  стовпи  золоті
У  повітрі  тихому.
Балансуєш  над  туманом,
Що  іскрами  блистить  там,
Він  до  себе  тебе  манить,
Щоб  ти  прийшов  до  нього  сам.

Чуєш  чудні  голоси
Крізь  гукання  диких  птахів,
Заклинають  вже  йти,
Обернути  усе  прахом,
Проклинають  все  кінцем,
Звільнення  від  тої  муки,
Звільнення  від  тої  муки
Обіцяють  і  лицем
Твоїм  вмить  проходять  рухи.

                       П-пів
Біль
               В  твоєму  серці
Вмить
               Розріжуть  мертві
І
               Потягнуть  із  собою
В  край  постійного  спокою,
Де  немає  вже  двобою
Щоб  боротись  за  життя..

Біль
               В  твоєму  серці
Вмить
               Розріжуть  мертві
І
               Про  власну  долю
Не  піклуєшся  ти  свою
Щоб  забрати  із  собою
В  невідоме  майбуття.


Ти  не  слухаєш  ту  мову,
По  канату  далі  йдеш,
Вирішити  все  не  можеш
Чи  дойдеш  ти  чи  впадеш.
Чи  поможе  тобі  воля
Розібратись  у  всім  цім,
Що  ж  натомість  ти  сам  можеш
Відповісти  усім  їм?
Ти  блукаєш  сам  у  собі
Ледь  не  впавши  в  забуття,
Ось  нога  вже  зіслизає
І  ти  линеш  в  небуття.
Та  в  останню  мить  зловившись
Вмерти  собі  не  даєш,
Ти  ще  трохи  хочеш  жити,
Ти  ще  трохи  тут  пройдеш.

Ти  ще  більше  розумієш,
Що  тобі  треба  дійти,
Бо  твоє  життя  прожити  -
Значить  прірву  перейти,
Значить  втриматись  на  нитці,
Значить  муки  пержить,
Демонів  своїх  убити,
І  спокійно  завершить.

                     П-пів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225796
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 01.12.2010

Вбивці без лиця

1)  Наш  страх  повернутись
       У  минуле  назад,
       В  той  день,  як  почали
       Наші  душі  вмирать.

       Ці  жорстокі  убивці,
       Що  нізвідки  прийшли,
       Живих  не  лишали,
       Коли  гроші  знайшли.

       І  лиш  ми  залишились,
       Бо  у  місті  були,
       І  помститись  поклялись,
       Піднявши  мечі!...

       І  небо  залилось
       Кров'ю  із  ран,
       В  той  день,  як  зрівняли
       Із  землею  селян!!

                         П-пів
Наш  страх  перед  днем,
Наш  страх  перед  ніччю,
А  ми  світ  поведем
До  самого  кінця!

Наш  страх  перед  світлом,
Наш  страх  перед  тінню,
Ми  з  собою  ведемо
Людей  без  лиця!!

2)  Ми  помститись  навіки
       Поклялися  їм,
       І  Орден  Убивць
       Тепер  вже  наш  дім.

       Ми  рідних  вернемо,
       Або  ж  цілий  світ
       Спустим  до  пекла
       На  тисячі  літ.

       І  слово  останнє:
       "За  рідних  вперед",
       І  націлений  в  груди
       Тобі  арбалет.

       Ми  хочем  вернутись,
       Та  не  знаємо  як,
       Ми  підвладні  лиш  страху,
       Та  смертельний  той  ляк!!

                             П-пів

3)  Ми  хочем  до  рідних
       Навіки  піти,
       Та  спершу  їх  вбивць
       Потрібно  знайти...

       А  той,  хто  стане
       У  нас  на  шляху,
       Піде  за  ними,
       Кане  в  Лету...

       Якщо  винних  немає,
       То  винні  усі,
       В  кожнім  є  зло,
       Навіть  в  мені,

       Якщо  винних  немає,
       То  гріх  є  й  в  тобі,
       Всіх  ми  знайдемо,
       Скараєм  усіх!!

                               П-пів

Ми  ж  самі  бо  лиш  є
Людьми  без  лиця!!

І  кожен  з  нас  є
Вбивцею  без  лиця...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225781
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 01.12.2010

Три дні до Утопії

Там,  де  тінь  спроквола  колихається  в  унісон,
Там,  де  мені  стиха  сниться  страшний  сон,
Там,  де  точиться  віками,  точиться  війна,
Там,  де  сидить  і  чекає,  там  моя  душа.
                   ДУША!
     ТАМ,  ДЕ  ЗАВЖДИ  ТИХО-ТИХО,
     ТАМ  СХОВАЛОСЬ  МОЄ  ЛИХО,
     ТАМ  БУЯЄ  ДИКИЙ  ВИХОР,
     СИДИ  тихо,  тихо  тихо....

З-за  хмар  виглядає  світанок,
Темрява  покидає  світ,
Настає  нарешті  ранок,
Кожен  день  вже  сотні  літ.

     ТАМ,  ДЕ  ЗАВЖДИ  ТИХО-ТИХО,
     ТАМ  СХОВАЛОСЬ  МОЄ  ЛИХО,
     ТАМ  БУЯЄ  ДИКИЙ  ВИХОР,
     СИДИ  тихо,  тихо  тихо....

Там,  де  озеро  зі  сліз  розповідає  твір,
Там,  де  промінь  тобі  повідає  все,  повір,
Там,  де,  мабуть,  часу  вже  немає,  так,
Все  туди,  куди  злітає  і  прямує  мій  літак.
                   У  МОЮ  УТОПІЮ!!!!

Дзвінко  роздається  щебіт,
Темряву  пронизує,  мов  ніж,
Під  звуки  вітання  лебідь,
Полинає  вгору,  ввись.
                                           
                                 Забирай  усе  у  мене,
                                 Всі  страждання,  горе  й  біль,
                                 Залиши  одне  питання:
                                 Де  Утопія,  мій  хміль?
ЗІЙДИ  ЗОРЯ,  ПОВЕДИ  МЕНЕ  МІЙ  ШЛЯХ!
                                 Ти  прийми  моє  зізнання
                                 Про  маленьке  це  життя,
                                 Забери  мене  з  собою
                                 До  Утопії  буття.
КРІЗЬ  СТОЛІТТЯ  КРІЗЬ  ВІКИ,  КРІЗЬ  ЕПОХИ  У  ТРЬОХ  ДНЯХ!
ПОВЕДИ  МЕНЕ  МІЙ  ШЛЯХ
КРІЗЬ  ЕПОХИ  У  ТРЬОХ  ДНЯХ!

     ТАМ,  ДЕ  ЗАВЖДИ  ТИХО-ТИХО,
     ТАМ  СХОВАЛОСЬ  МОЄ  ЛИХО,
     ТАМ  БУЯЄ  ДИКИЙ  ВИХОР,
     СИДИ  тихо,  тихо,  ТИХО!
     ТАМ,  ДЕ  ВСЕ  СПРИЙМАЮ  Я
     КРІЗЬ  ПЕЛЕНУ  ЗАБУТТЯ,
     НЕ  РОЗУМІЮ  ДО  ПУТТЯ
     ДЕ  НІРВАНА  ТУТ  МОЯ.

Щоб  дійти  до  Утопії  в  три  дні
Все  життя  залишилося  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225565
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 30.11.2010

Той-Хто-Дивиться-Звідти

Хоч  я  ще  молодий,
Я  не  бачив  ще  світ,
Місяць  мене  веди,
Я  ж  здолав  вже  цей  гніт:
           Гніт  холодної  води
           І  теплого  кохання,
           Гніт  суєти,
           І  повільного  зітхання...

Хоч  я  ще  не  мудрець,
Я  покоління  первоцвіту,
Та  ти  ж  мене  веди
На  вершину  цього  світу,
           На  вершину  землі,
           Вершину  пісні  вітру,
           Вершину  мрії,
           На  вершину  цього  літа...

Я  ж  саме  Життя!!!
Я  символ  Починання!!!
Візьми  мої  слова,
Перетвори  на  зізнання!!!
                           Я  ж  День!!!!
Що  серед  ночі  загорівся.
                           Я  Знак!!!!
Що  в  тобі  появився.
                           Я  Вовк!!!!
Що  твій  час  зїдає.
                           Та  я  не  бог!!!!!
Ні,  я  не  бог....

Я  ж  бачив  цю  зірку,
Вона  мені  казала:
"Тікай  сюди",
І  зразу  же  зникала
           В  дзеркала  води,
           Чекала  рятунку,
           Шукала  мети,
           Дійшла  до  грабунку...

Я  чув  вже  цю  пісню,
Коли  ще  знав  мову,
Тепер  ж  я  родився,
І  знов  все  по  колу,
           По  колу  кривому,
           По  дивному  колу,
           По  колу  старому  -
           Предревньому  колу!...

Я  саме  Життя!!!
Я  твоє  Видіння!!!
Та  ти  ще  проснешся,
А  я  буду  жити!!!
                                 Я  Грім!!!!
Що  не  з  неба  спустився.
                                 Вогонь!!!!
Що  сам  запалився.
                                 Дитя!!!!
Мабуть  ще  невинне.
                                 Та  я  не  бог!!!!!
Ні,  я  не  бог....


Я  Той,  хто  шукає,
                   Та  мабуть  не  знайде...
Я  Той,  хто  чекає,
                   Ба  ні,  вже  не  жде...
Я  Той,  хто  не  знає,
                   Та  знання  несе...
Я  Той,  хто  співає,
                   Я  ТОЙ,  ХТО  ЖИВЕ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225560
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 30.11.2010

Поезд в никуда

1.  Мы  едем  в  поезде
       Навстречу  небесам,
       За  окном  горит  
       И  плавится  земля,
       Сквозь  оконные  рамы
       Сочится  вода,
       И  кажется,  что  мы
       Утонем  навсегда!...

                           П-пев
Мы  тонем,  тонем,  тонем  на  ходу,
Мы  стонем,  стонем,  стонем  на  бегу,
И  этим  раздражаем  терпение  небес
Мы  бумажные  кораблики  в  огненной  реке!

2)  Мы  едем  в  поезде
       На  встречу  с  собой,
       И  там,  впереди,
       Нам  видится  покой,
       Что  мы  проснемся
       От  бессонницы  своей,
       И  вновь  превратимся
       В  невинных  детей!...

                           П-пев

3)  Мы  едем  в  поезде,
       Но  поезд  без  колес,
       И  каждая  рейка  -    
       Сплетение  грез,
       А  парус  надымается
       Под  ветром  надежд,
       И  мы  все  тонем
       Сотни,  сотни  лет!...

                           П-пев

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225369
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.11.2010

Старый портсигар

1.  Старый  портсигар
       На  моем  столе,
       Я  сижу  и  думаю  "ты  где".

       Мысли  в  голове,
       Мысли  о  тебе,
       О  времени  том,  когда  не  думал  я  о  себе.

       Как  же  был  я  глуп
       У  те  времена,
       Как  же  я  так  просто  отпустил  тебя?!

       Ты  ушла  так  вдруг,
       Не  оставив  след,
       Ни  записки,  ни  привет...

       Кончилось  усе,
       Кончилось  так  вдруг,
       И  оставив  только  след  от  мук...

                                       П-пев
Ты  вернись  ко  мне!
Я  тебя  прошу!
На  коленях  я  тебя  молю!
Нету  тут  вины!
Нет  моей  вины!
Но  прошу  тебя  -  прости!
Ты  вернись  ко  мне!
Ты  вернись  сейчас!
Это  веть  для  обоих  нас!
Вот  еще  одна  слеза
Полетела  вниз  -
Это  вить  не  просто  мой  каприз!
Мое  сердце  хочет  умирать,
Хочет  трепетать,
Хочет,  чтоб  про  него  вспомнили  опять!!!
Опять...

2.  Старый  портсигар
       На  моем  столе,
       Я  сижу  и  думаю  "ты  где".

       Мысли  в  голове,
       Мысли  о  тебе,
       О  времени  том,  когда  думал  я  лишь  о  тебе.

       Как  же  был  я  глуп!
       Как  же  был  тогда!
       Я  пустил,  а  ты  ушла....

       Неужели  ты,
       Ты  забыла  уже?
       Поцелуй  при  пламенной  свече?

       А  потом,
       Под  фонтаном,
       Наше  счастье  там  вдвоем?...

                                                 П-пев

3.  Старый  портсигар
       У  моей  душе
       Занял  место  на  своем  столе...

       Где-то  между  мной,
       И  между  тобой,
       Разделил  нас  каменной  стеной,
 
       И  оставив  лишь,
       Окошко  лишь  одно,
       О  нет,  не  протиснусь  я  сквозь  него!

       Дай  мне  ты  хоть  знак,
       Тихонько  улыбнись,
       И  я  взлечу  как  ангел  ввысь!....

       Но  нет...
       Это  все,  конец...
       Был  в  любви  нашей  венец...

...........................................................................................
Лети,  беги,
                   Я  отпускаю  тебя,
Жыви,  люби,
                   Пускай  и  не  меня,
Меня  ж  в  ночи
                   Вспомни  иногда,
И  я  один
                   Увижу  теплый  сон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225365
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 29.11.2010

Вечірній блюз

Я  подарую  тобі  блюз  
На  тлі  нічної  тиші,  
Нехай  нас  забере  
Солодкий  сірий  дим.  

Я  подарую  тобі  блюз  
Із  ароматом  кави,  
І  до  світанку  заберу    
Тебе  в  цей  сірий  дим.  

Я  подарую  тобі  блюз  
Немов  бокал  вина,  
Відчуй  цей  теплий  подих  -  
Солодкий  сірий  дим.  

Я  подарую  тобі  блюз,  
Я  подарую  тобі  радість,  
Забудь  минулий  день  -    
Це  тільки  сірий  дим...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225045
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 28.11.2010

Ангел

1)Я  летів  на  крилах  своїх  
До  небес,  до  самих  хмар,  
Я  не  думав  про  майбутнє,  
Мене  гнав  лиш  серця  жаррр..  

Я  не  йшов  тоді  до  слави,  
Я  хотів  лиш  з  зірки  пил,  
Я  взлетів  на  самі  хмари,    
Де  країна  мудреців.  

Я  прийшов  з  відкритим  серцем  
Та  закритими  очима,  
Я  чекав  науки  й  дому,  
А  мені  зламали  крила...    
А  мені  зламали  крилааа....    

2)Відростив  собі  я  крила,  
Щоб  зійматися  уверх,  
Сонце  мене  все  манило,  
Вітер  кликав  до  небес.  

І  зібрався  я  в  дорогу  
У  далеку  височінь,  
Я  здолав  сніги  й  морози,  
Від  жари  сховався  в  тінь.  

Підлетів  же  я  до  сонця,  
Усміхнувся  і  зрадів,  
А  воно  спалило  крила,  
Я  додолу  полетів.  
Я  додолу  полетііів...  

3)Мої  крила  стали  чорні  
І  закрили  цілий  світ,  
Подивились  люди  сонні,  
Кинули  у  мене  спис.  

Спис  попав  мені  у  груди,  
Серце  моє  він  пробив,  
Я  розтікся  цілий  кров'ю  
І  собою  світ  залив.  

І  упав  я  знов  додолу,  
Ненароджений  літать,  
Знов  людина,  а  не  ангел,  
Знов  собака,  а  не  птах.  

Знов  собака,  а  не  птааах...  
Знов  собака,  а  не  птах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225043
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 28.11.2010

Перлина

Винесло  з  моря  мушлю  красиву,
Високою  хвилею  поклало  в  пісок,
Перлина  прекрасна  у  ній  всередині,
Достойна  богині  морській  у  вінок.

Мушля  ота  ледь  привідкрилась,
Однак  не  хизуючись  скарбом  своїм,
Щоб  тільки  перлина  на  світ  подивилась,
Подихать  змогла  повітрям  морським.

Ховала  та  мушля  перлину  у  собі,
Подалі  в  тіні  від  сторонніх  очей,
Аби  недоступна  жодній  хворобі
Пробула  на  березі  безліч  ночей.

Ласих  мисливців  ж  навкруг  не  бракує,
Охочих  безмір  до  морської  краси,
Полювання  на  мушлі  у  світі  вирує,
У  дірочку  кожну  встромляють  носи.

Не  кожна  же  мушля  перлину  тримає,
Не  кожній  під  силу  зробити  таку,
Не  кожну  бо  мушлю,  що  все  таки  має
Хвалять  за  скарбу  розмір  й  красу.

Бо  щоби  зробити  власну  прикрасу
Варто  додати  старання  своє,
Тоді  лиш  перлина  отримає  масу,
Як  мушля  терпіння  свого  віддає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224874
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2010

Пісня підводних духів

Сонце,  море,  день  і  ніч  
Чайка  знає  свій  політ,  
І  летить…  Хвилі  в  ряд,  
Там,  де  скелі  бризок  град.  
Промінь  теплий  тіло  гріє,  
Душа  чиста  під  ним  мріє.  
Риби  дружно  десь  пливуть,  
Інші  в  зуби  попадуть.  
Споконвіку  до  тепер  
Світ  оцей  іще  не  вмер,  
І  в  майбутньому,  і  завжди,  
Ніде  тут  і  діти  правди,  
Жити  буде  і  не  вмре,  
Цілу  вічність  проживе,  
Й  через  вік  і  далі  буде,  
Море  тут  і  сонце  буде.  
Й  скелі  бризки  піднесуть,  
Щоб  нічого  не  забуть.  
Й  сонце  й  море  й  день  і  ніч  
Чайка  знатиме  політ…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224834
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.11.2010

Тріщина й рана (I)

Бермудський  трикутник  на  тілі  ріки,
На  тілі  потоку  свого  споглядання,
Хаос,  розрив,  секунди,  роки,
Бліки,  тіні,  потужність  зливання,
Нав'язлива  думка  -  бліде  де-жавю,
Раптовий  провал  через  дірку  у  оці,
Вільний  політ  в  анали  кра́ю,
Зайві  секунди  вічності  в  році.
Чекай,  не  чекай  -  проблиск  засліпить,
Фотоефект  -  зрима  капсула  часу,
Подертій  картині  історію  зцілить
Невидима  тінь  призабутої  раси.
Кожен  образ  злітає  у  вирій,
Зникаючи  в  точку  зникає  навічно,
Свідомість  ќидає  гребенем  хвилі,
А  всьому  виною  миттєва  дотична.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224680
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 26.11.2010

Крах мети

Віра  у  сонце,
           Коли  догорає
                                   Слід  на  воді.
В  небі  вже  темно,
           А  сонця  немає,
                                   Світ  у  біді.
Світло  пропало,
           І  хто  тепер  знає
                                   Де  утекти,
Очі  закривши
           Страх  запалає,
                                   Захід  мети.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224676
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2010

Я Є!

Варіація  знань  у  невинній  душі  
Та  солодкий  димок  на  кухонній  плиті,  
Тиша...  Та  тиша...  Та  тиша  навкруг...  
Вернулись  слова,  однак  вже  не  ті...  
Варіація  тіней  кохання  й  свободи,  
Симуляція  рисок  гірської  породи,  
Мов  відкривши  вікно  ти  виходиш  на  луг,  
Бачачи  кухню  із  присмаком  соди.  
Легкий  вітерець  крізь  фіранки  серпанок,  
На  кінчику  нігтя  зродився  світанок.  
На  міліметрі  зіниці  фотонів  шабаш,  
Променем  злившись  утворюють  ранок!  
Ти  бачив  структуру  у  струменях  кави!!  
Ти  чув  її  настрій  в  ароматній  заграві!!  
Ти  точно  знаєш,  що  цей  світ  не  міраж!!!  
Не  вихор  ілюзій  у  маревній  славі.  
Ти  знаєш,  що  хочеш  побачити  біль;  
Незмінний  рефлекс  на  підсипану  сіль,  
Не  тільки  для  себе,  не  тільки  для  неї,  
А  просто  щоб  вигнати  створений  хміль;  
Вдарити  світом  об  точку  опори,  
Вирвавшись  трохи  з  тої  покори,  
Тільки  б  відчути  реальність  без  неї,  
Тільки  б  не  впасти  в  солодкі  простори...  

Боїшся  одного  -  що  все  пустота,  
Очі  закриєш,  рахуєш  до  ста,  
А  все  як  і  було,  а  все  так  і  буде,  
Печалі  немає,  лиш  сонце  світа-  
                                             Є!!!!!!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224444
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 25.11.2010

Смуток

Все  лишити  в  минулому...  
І  тихо  піти...  
З  тихими  сльзами...  
Спаливши  мости...  
З  розбитими  крилами...  
Вже  не  мавши  мети...  
Зі  згадками  милими...  
У  нові  світи...  
У  серці  гарячому  
Радість  знайти...  
Зібрати  кусочками...  
Скласти  й  згребсти...  
Незнаними  стежками  
В  майбутнє  зійти...  
Й  довгими  днинами  
Без  неї  жити.........

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224442
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.11.2010

Арія емоцій

Вивід  у  космос...  Вихід  в  контакт...  
Велична  думка...  Наша  біда...  
Вивід  у  космос..  Сівши  за  стіл,  
Літаючи  в  хмарах  -  впасти  униз.........  
Удар  поза  вуха!...  У  гордості  біль..  
Імпульс  сигналів  на  землю  летить;  
Ображене  его!  Як  він  посмів?!!  
А  сторч  головою  вітер  злетів,  
Понесши  з  собою  у  прірву  Тартару,  
Відчувши  жагу  вогняної  образи  
І  серця  гарячого  злі  почуття!......  
Він  звір!!  Я  звір!!!  Я  вельми  могутній  необузданий  звір!  
Та  звіра  сковали  й  вдягнули  ланцюг,  
І  скинули  в  яму,  й  звязали,  стиснули,  рота  заткнули  і  стали  сміятись  й  плювати  поверх!...  
Він  звір!...  Та  ні.  Він  не  звір.  
Він  -  людина,  що  гірше  стократ!  
Звір  -  я.  Я  звір.  Той,  хто  чекає  і  тихо  гарчить,  
І  знає,  що  помста  прийде,  прийде  навчить.  
Своїми  руками,  своїми  зубами,  або  кліщами  інших  зі  стаї,  інших  вовків...  
Він  начальник.  Наглядач.  Наглядний  учасник  підкорених  дій.  
Він  ідол.  Правитель.  Любитель  відчути  владу  в  руках!...  
Я  звір!!!  Я  той,  хто  літає  й  крилатий  горгуйль...  
З  кам'яним  тілом  та  з  душею  вогню!!!  
Я  знаю,  що  правий,  і  хай  все  до  біса,  і  хай  все  в  Аїд!!!!  
Та  влада  не  в  мене,  та  замкнутий  я!  
Вбитий  мораллю  та  обов'язком  людства  й  свідомістю  такого  сумного  раба...  
Я  звір...  Пригноблений  звір  з  нашийником  жорстким  
Й  удар  батогом  по  колінах  збиває.  
Мене  забирає.  І  ось  я  лягаю...  
До  ніг......  
І  вивід  у  космос...  Вихід  в  контакт...  
Втеча  від  світу...  Холод  в  очах...  
Цей  вакуум  світу.  Нірвана...  Мрія...!....  
Розчинений.....я...........  ....  ...    .......    .  .      .                    .                                                      ..                                                                                      .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224247
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2010

Столітній дуб

Вітер  між  листям,  
   У  дереві  шум,  
Дань  тим  століттям,  
   Коли  він  зростав,  
Вітер  у  кроні,  
   В  стовбурі  сум,  
Нотки  у  стоні  -  
   Вік  він  віддав...  

   Холод  морозів,  
       Мрії  дощу,  
   Сумнів  прогнозів,  
       Він  тихо  вмира...  
   Проміння  в  світанку,  
       На  могутню  красу  
   Падає  зранку  
       Й  жаль  забира...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224246
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2010

Живи!

Йдучи  по  вулиці  зранку,  Спинись!  
Поглянь  –  ось  краплі  дощу  на  долоні  
Стікають,  лишаючи  слід  від  вологи.  
Направ  враз  свій  погляд  увись!  
Там  хмари  всі  темні  й  холодні  
Приховують  небо,  де  місячні  роги  
Обрамлюють  світ.  Подивись!  
На  кристалики  льоду  із  моря  солоні,  
Що  втративши  твердість,  летять  переможені  всім  нам  під  ноги.  
Ти  скинь  цю  пелену  й  крізь  страх  Обернись!  
Це  істина  бродить  на  волі  в  короні,  
Ховаючи  очі  від  нас,  які  ждуть  допомоги;  
А  вітер  в  цю  мить  заливається  сміхом  
І  шерпає  простір  направо  й  наліво,  
Немов  промовляючи  тобі:”Давай!  
Скинь,  якщо  зможеш,  цю  одіж,  що  зветься  тут  гріхом”.  
Та  й  зорі  танцюють  у  космосі  сміло  
Вселенський  танок  із  криками  грому:  “Співай!”  
Ну  а  він,  підкоряючись  крикам,  
Із  спалахом  криво  
Тишу  розірве  і  через  край  
Промені  світла,  прикинувшись  лихом  
В  очі  ударять,  а  далі  поштиво  
Громовий  голос  підкаже:”Тікай…”  
Ось  рай.  
Ні,  не  за  небом,  не  в  дальній  долині,  
Не  в  другій  реальності  з  сяйвом  трави,  
Й  не  за  дверями  Божими  в  райський  сарай,  
А  ось  тут.  Зараз,  поряд  і  нині  
Ангел  життя  чистий  велить:”Живи”.  
Вставай…  Вставай!  
На  ноги  духовні  вставай  в  цій  хвилині,  
По  річці  життя  самостійно  пливи,  
Правду  найпершу  ну  ж  бо  пізнай,  
Душу  віддай  цій  буденній  царині;  
А  ні,  то  нехай…  В  ілюзії  мас  знову  долю  криви.  
Живи...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2010

Гроза

Ця  блискавка  в  небі,  
   Спалах  сірого  дня,  
   Хтось  з  громом  у  хмарах  
   Пише  моє  ім’я,  
   Хтось  вигукує  світом  
   Заклик  у  бій,  
   І  палаючим  цвітом  
   Вогонь  квітне  мій,  
   Поза  гранею  горя,  
   За  межею  добра,  
   Нова  вища  свобода,  
   Нові  вищі  чуття,  
   Та  в  зіницях  могутність,  
   Розплавлена  кров,  
   Неарійської  раси  
   Гордість  ця  знов,  
   Й  дорога  до  раю,  
   Слава  і  честь,  
   Сміливість  до  краю  
   Наклеп  і  лесть.  
   Ця  блискавка  в  небі,  
   Спалах  сірого  дня,  
   А  в  тім  урагані  
   Замкнутий  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224036
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2010

Маскарад

Маски,  маски  на  обличчях,  
   Гостей  повниться  ввесь  зал,  
   І  палац  цілий  у  кличах,  
   Слуги,  крики,  повний  шал.  
   Маски,  маски  на  обличчях,  
   І  в  розгарі  маскарад,  
   Лиця  всі  у  срібних  сичах,  
   Вовків,  лисів  шитий  сад.  
   Бліки,  бліки  на  костюмах,  
   Гостей  повниться  ввесь  зал,  
   І  повітря  у  парфюмах,  
   Пишна  мова  та  аврал.  
   Бліки,  бліки  на  прикрасах,  
   Безліч  свічок  і  квіток,  
   Всі  розлилися  у  масах,  
   Тягнуть  руки  до  ниток.  
   Лиця,  лиця  під  масками,  
   А  під  ними  ще  одні,  
   Грають  гості  з  образами  
   Правді  кажуть  ні,  ні,  ні…  
   Лиця,  лиця  під  масками,  
   Лицеміри,  циркачі,  
   Брешуть,  водячи  очами,  
   Бідняки  і  паничі.  
   Маски,  маски  на  обличчях,  
   І  розпалюється  бал,  
   Та  палац  цілий  у  кличах,  
   Море  золота  й  дзеркал.  
   Маски,  маски  та  убори,  
   І  в  розгарі  маскарад,  
   Дами,  дами  на  підборах,  
   Ось  безликих  йде  парад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223832
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2010

Орел

Орел  поміж  хмарами  летить,  як  король,  
   В  оці  у  нього  пливе  далечінь.  
   Далеко  внизу  все  рядочки  тополь,  
   Далеко  внизу  по  траві  біжить  тінь.  
   На  листочках  дерев  там  видніє  роса,  
   Орел  поглядає  на  них  ізгори,  
   На  квітку  у  лузі  присіла  оса,  
   Все  бачить  орел  там  жаркої  пори.  
   Лоскоче  повітря  пір’я  йому.  
   На  вітрі  могутньому  верхи  він  мчить,  
   Поборює  крилами  долю  саму.  
   Як  дрімає  на  скелі  –  висотами  снить,  
   А  як  підніметься  знову  уверх  
   Щастям  наповниться  серце  усе,  
   Ненависті,  голоду,  злості  поверх  
   Ейфорія  підхоплює  й  світом  несе.  
   Воля,  свобода  і  справжнє  життя,  
   Тяга  до  влади  скеровує  ним,  
   І  кожної  миті  нове  відкриття  
   Крутить  у  всі  боки  краєм  оцим.  
   Над  власними  думками  влада  своя  
   Тремтіння  породжує  в  тілі  його,  
   До  неба  підносить  приховане  "я",  
   Назавжди  освячує  птаха  того…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223831
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2010

Напис на вікні

Ледь  видимі  букви  
   На  вологому  склі,  
   Напис  розмитий  
   Видніє  в  імлі.  

Ще  зовсім  недавно  
   Особа  якась  
   Виводила  слово,  
   А  звідки  взялась  

Та  думка,  та  мова,  
   Бажання  отут  
   Те  вивести  слово  
   На  громадський  суд?  

І  що  то  за  слово,  
   Які  почуття  
   Вкладалися  щиро  
   У  справжнє  буття?  

Чи  доказ  кохання?  
   Волання  душі?  
   Чи  комусь  образа?  
   Скидання  ноші?  

Зі  свойого  серця  
   Важкого  хреста,  
   Не  сила  вже  нести  –  
   Ця  думка  проста,  

Залишити  в  слові  
   Частинку  свою,  
   Залишити  в  букві  
   Здогадку  мою.  

Чи  може  блюзнірство?  
   Ненависний  глум?  
   Ззовні  жорстокий  
   Душевний  той  сум?  

Чи  вияв  свободи?  
   З  легкого  життя  
   Укласти  у  напис  
   Словесне  сміття?  

Пощо  витрачати  
   Для  того  свій  час,  
   Щоб  щось  невідоме  
   Донести  до  нас?  

Не  знати  вже  зараз  
   Хто  же  то  був,  
   А  напис  вже  стерся,  
   А  я  вже  забув…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222759
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2010

Сонет до буття

Буденним  пером  буденного  дня,  
   Слово  за  словом  виводячи  криво,  
   Чорним  по  білому  пише  життя  
   Фантазії  нашої  вічнеє  диво.  

Із  думки  виходячи,  істина  вся  
   В  матерію  нашу  вривається  хтиво,  
   Власною  долею  пишем  буття,  
   Буквами  своїми  творим  красиво.  

І,  забуваючи  звідки  прийшли,  
   Знаючи  тільки  творення  мову,  
   Набравши  її  десь  з  джерела,  

Ми  від  народження  свого  втекли,  
   Шукали  без  нього  землю  десь  нову,  
   Й  з  мрії  до  нас  земля  та  прийшла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222758
рубрика: Поезія, Сонет, канцон, рондо
дата поступления 17.11.2010

Ворони

Над  сірими  будинками  злетілися  ворони        
   Заповнили  в  повітрі  небесні  стадіони  
   Зібралися  птахи  над  високими  дахами  
   Змішалися  ті  образи  з  моїми  думками  
   Ці  чисті  прояви  пташиного  інстинкту  
   Загукали  крізь  простори  моєму  дитинству  
   Пробудили  у  душі  джерело  любові  
   Залунали  любі  фрази  на  забутій  мові  
   Затопило  мене  миттю  згадками  старими  
   І  накрило  з  головою  спогадами  тими  
   Подув  свіжий  вітер  з  минулого  часу  
   Та  почувся  рідний  голос,  що  кличе  до  хати  
   Знову  відблиск  у  калюжі,  та  дитячі  мрії  
   Знов  нависли  в  небозводі  хмари  сизокрилі  
   Знов  піднялася  з  глибини  бабусина  пісня  
   Знов  пішли  в  танок  по  колу  почуття  мої  дійсні…  
   Враз  на  мертвому  асфальті  я  побачив  правду  
   Захотілося  вернутись  додому  назавжди  
   Зрозумів  я,  що  не  можна  буле  повернути  
   Захотівши,  всі  закони  назад  повернути  
   Відчинити  ті  дверцята,  звідки  йде  світіння  
   Перевтілити  в  реальність  солодке  видіння  
   Зрозумів  я,  що  всі  люди  –  полонені  часу  
   І  не  дано  більш  нікому  в  минуле  злітати  
   Не  зумів  я  в  цю  секунду  притлумить  бажання  
   Та  послати  крізь  астрали  одне  привітання  
   Чорні  тіні  над  дахами  кудись  відлітали  
   Маленьку  мить  щастя  вони  мені  дали…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222452
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.11.2010

Мій внутрішній світ

Мій  внутрішній  світ    
Тінь  волі  у  ньому    
Там  уявний  політ    
Пересилює  втому    
Там  зоряний  шлях    
Не  блукає  у  хмарах    
Час  не  лічать  у  днях    
Нема  дзвонів  у  храмах    
Сонце  бачить  крайсвіт    
Визираючи  з  моря    
Кожен  знає  свій  вік    
Без  ілюзії  горя    
Там  закони  –  казки    
Сон  вечірньої  спеки    
А  ліміт  –  балачки    
Від  правди  далекі    
Хочеться  чогось  –  бери    
В  твоїй  силі  бажання    
Не  підвладне  тобі    
Лише  справжнє  кохання  
Бо  утопія  це    
Лише  мрії  у  тиші    
Заховав  я  лице    
В  цьому  образі  миші    
Прагнеш  правди  –  живи    
Вийди  з  себе  нагору    
Та  пам’ятай,  що  не  ти    
Справжній  герой  цього  твору…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222451
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2010

Десь там, вдалині

Десь  там,  в  далині,    
Де  сховалися  вогні,    
Де  гуляє  вітер  в  полі,    
Колихає  все  поволі,  
Де  ростуть  трави  простори,    
Море  квітів,  
Море,  море…  

Десь  там,  вдалині,    
Мрії  бачаться  мені,  
Де  бринить  в  повітрі  тиша,    
І  природа  слід  залиша,    
Де  співають  солов’ї,    
Йдуть  надії,  
Йдуть  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222229
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.11.2010

Ніч

І  знову  кров’ю  небо  заливає,  
Зірок  тут  усіх  докупи  збирає,  
Зірок  на  небо  блідо  засвітити,  
Сонце  хоронити.  

Знову  холодна  влада  місяця  зростає,  
Від  заходу  до  світанку  він  силу  має,  
Світло  яскраве  зі  світу  стирає,  
Сонця  ж  немає.  

І  настилається  сонна  мряка  на  світ,  
Розквітає  усюди  темряви  цвіт,  
Сниться  собаці  вчорашній  обід,  
Ніч  шле  нам  привіт.  

За  горою  сховалася  сонця  труна,  
Заснула,  забулася  всяка  біда,  
Тиша  поглинула  кожного  дім,  
Де  спиться  усім.  

І  немає  вже  радощів,  болі  немає,  
Ніхто  не  співає,  почуття  все  згасає,  
І  добре,  і  зле  помирає,  
Та  тільки  на  час.  

Щоб  сонце  воскресло  знову  для  нас,  
З  іншого  боку  родилось  ще  раз,  
Світ  пробудило  сяйвом  прикрас,  
Це  вічний  наказ…

Вічність  і  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222227
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2010

Місяць по небу ходить…

Місяць  по  небу  ходить,    
Пісню  свою  заводить,    
Зорі  круг  нього  сяють,    
Правди  вони  не  знають.    
Не  знають  промені  ночі    
Про  очі  сумні  дівочі,    
Не  знають  про  сльози  тихі,    
Про  горе  їхнє  велике,    
Не  знають  про  гіркі  благання,    
Про  їхні  щирі  страждання,    
Не  знають  про  нічні  прохання,    
Про  чисті  сердечні  зітхання,    
Не  знають  про  море  болю,    
Про  надію  на  небесну  волю,    
Не  знають  те  зорі,  не  знають,    
Лиш  тихо  собі  співають.    
А  очі  дівочі  благають,    
Сльози  до  них  проливають,    
Бо  очі  надію  ще  мають,    
Кращої  долі  бажають.    
Бо  світо  той  помирає,    
Так,  що  аж  серце  крає,    
Морок  усе  огортає,    
Ніде  вже  світла  немає,    
Усюди  смерть  та  розпуста,    
Кожен  сквернить  свої  уста,    
Повсюди  зрада,  страждання,    
Немає  навіть  кохання,    
Брат  убиває  брата,    
Всяк  прославляє  ката,    
Море  від  крові  червоне,    
Праведний  в  ньому  потоне,    
Війнам  немає  краю,    
Людина  про  себе  лиш  дбає,    
Ба  ні  –  то  уже  не  людина,    
Дика,тупая  скотина,  
Жага  застеляє  очі,    
Бродить  сліпая  поночі,    
Від  злості  куски  видирає,    
Сам  від  таких  ж  помирає.    
Голод  та  злидні  панують,    
Бідних  вони  не  шанують,    
В  той  час,як  багаті  царюють,  
Золотом  стайні  карбують,    
Сидять  собі,  та  й  хиріють,    
А  у  бідноти  вже  руки  німіють.    
Ось  і  владики  чубляться,    
Готові  за  чобіт  кидаться,    
А  потім  у  крові  купаться,    
Над  тілом  мертвим  сміяться.    
А  зорі  того  не  знають,    
В  темряві  ночі  співають,    
А  очі  дівочі  ж  благають,    
І  краю  тому  немає…    

Місяць  по  небу  ходить,    
Пісню  свою  заводить,    
Зорі  круг  нього  сяють,    
Правди  вони  не  знають.    
Не  знають  промені  ночі    
Про  очі  сумні  дівочі,    
Владиці  своєму  співають,    
Мрякунічну  осявають…  
Місяць  усе  те  знає,    
Знає,  що  серце  крає,    
Знає,  що  сил  вже  немає,    
Душа  вже  спокою  жадає,    
Голос  іще  співає,    
А  розум  усе  благає,    
Небу  дари  збирає,    
В  місячній  тіні  ховає,    
Тіло  все  більше  страждає,    
А  волі  немає,  немає…    
Очі  дівочі  благають,    
Місяця  щиро  прохають,    
Щоб  усе  це  уже  закінчилось,    
Щоб  весна  скоріш  наступила,    
Щоб  бруньки  скоріш  розпустились,    
Щоб  листочки  зелені  з’явились,    
Щоб  зима  ця  страшна  відступила,    
Холодне  усе  розтопила,    
Щоб  кригу  усю  розламала,    
На  уламки  дрібні,  мов  скали,    
Щоб  понесло  їх  униз  рікою,    
І  зле  все  забрало  з  собою,    
Щоб  настало  красне  літо,    
Принесло  багато  діток,    
Очі  про  все  те  благають,    
Угору  свій  погляд  звертають…    
Місяць  усе  те  знає,    
Лицемпо  жовклим  киває,    
Мудре  чоло  нахиляє,    
Однак,нічим  не  допомагає.  
Бо  все  він  на  світі  знає,    
Велику  мудрість  має,    
Майбутнє  на  долоні  читає,    
Минуле  у  оці  має,    
Нічого  він  не  забуває,    
Усе,  що  буде  знає,    
Про  кожну  дрібничку  дбає,    
Та  хто  його  де  гукає.    
Знає  ті  печальні  очі,    
Ті  сльози  сумні  дівочі,    
Та  ще  щось  місяць  знає,    
Тому  й  не  допомагає…    

Місяць  по  небу  ходить,    
Пісню  свою  заводить,    
Зорі  круг  нього  сяють,    
Правди  вони  не  знають.    
Не  знають  промені  ночі    
Про  очі  сумні  дівочі,    
Владиці  своєму  співають,    
Мряку  нічну  осявають.    
Місяць  усе  те  знає,    
Та  ніяк  не  допомагає,    
Чогось  він  усе  чекає,    
Бо  іще  щось  місяць  знає…    
Бо  ще  пройдуть  часи  лихії,    
Ще  збудуться  людські  мрії,    
Після  ночі  настане  світанок,    
Ще  порадує  серце  ранок,    
Ще  розпустить  пелюстки  квітка,    
І  розвіється  темна  мітка,    
Ще  буде  добро  на  світі,    
Та  розірвуться  вражі  сіті…    
Одного  разу  ще  буде,    
Захвилюються  підневільні  люди,    
Ввесь  світ  оповиє  страхом,    
Засяде  десь  жах  під  дахом,    
І  посилиться  зло  повсюди,    
Тікати  буде  нікуди,    
Життя  стане  нестерпним,    
Живі  позаздрять  мертвим.    
І  як  остання  надія  зникне,    
Жебрак  до  багатих  звикне,    
Із  темного  лісу,  в  горах    
Вийде  могутня  підмога.    
Й  тоді  під  місячне  сяйво    
Вийдуть  звитяжці  славні,    
Й  під  зоряним  небом  ті  браття    
Запалять  велике  багаття.    
І  оте  яскраве  проміння    
Пронизає  світ  до  коріння,    
Й  поверне  це  світло  надію,    
Згадку  про  давнішню  мрію,    
І  поведуть  брати  повстання    
За  велике,чисте  кохання,  
За  справжню  дружбу  і  волю,    
За  майбутнє  і  кращу  долю,    
За  спільную  Батьківщину,    
Та  свою  рідну  дитину,    
За  славу  правдивому  слову,    
За  дійсную  рідную  мову,    
Піднімуть  мечі  і  луки,    
Щоб  знищити  перенесені  муки,    
Роки  брехні  і  страждання,    
Приниження  і  благання,    
І  поведе  всіх  вперед  багаття,    
Що  його  запалили  ті  браття,    
Теплом  усі  душі  напоїть,    
Все  злеє  геть  відкроїть,    
І  лицарі  стануть  до  лави,    
Й  поведуть  всіх  вперед  до  слави.    
Місяць  усе  те  знає,    
Та  покірно  лишень  чекає,    
Жаліє  про  сльози,  жаліє,    
І  більше  нічого  не  вдіє…    

Та  пройдуть  віки  й  століття,    
Забудуться  старі  лихоліття,    
Пройдуть  вітри  і  хмари,    
Стануть  руїнами  храми,    
Та  обернеться  камінь  на  порох,    
Боротимуться  світло  і  морок,    
Висохнуть  широкі  ріки,    
Похнюпляться  гори-каліки,    
Виростуть  гори  новії,    
Потечуть  струмки  там  чистії,    
Вогонь  спопелить  минуле,    
В  небуття  відправить  забуле,    
Дощ  загоїть  рани,    
Змиє  завісу  омани,    
Не  буде  обману  старого,    
Бо  не  буде  уже  нічого.    
І  над  голою  землею  новою,    
Над  полем  трави  молодої    
Незмінним  залишиться  небо,    
Котрому  нічого  не  треба.    
Й  ходити  меміж  зорями  місяць,    
Співатиме  тую  же  пісню,    
Й  сіятимуть  круг  нього  зорі,    
Глядітимуть  на  себе  в  морі,    
Співатимуть  своєму  владиці,    
Колихаючи  воду  в  криниці,    
Байдужі  до  всього  земного,    
Крім  свойого  неба  одного,    
Не  знаючи,як  і  колись,  
Хто  до  них  знизу  кричить…    
І  от  тоді-то  з-за  місячної  стіни,    
Голос  дужий  полине    
І  з-під  місячного  сяйва,    
Вийдуть  лицарі  славні,    
Минулого  герої  великі,    
Що  побороли  нещастя  дикі,    
І  запалять  на  небі  браття    
Велике  небесне  багаття.    
І  понесе  воно  світло  над  світом,    
Розквітне  яскравим  цвітом,    
Щоб  повідати  всім  і  усюди,    
Які  колись  жили  люди,    
Щоби  спогади  пробудити  древні,    
Розповісти  про  подвиги  певні,    
Аби  всі  повік  пам’ятали,    
Що  світом  панує  правда,    
Щоб  не  було  більше  злиднів,    
Не  було  темних,  злих  днів,    
Не  було  нікому  погано,    
Життя  для  того  всім  дано,    
Аби  лиш  добро  творити    
І  тільки  у  помочі  жити…    
І  місяць  усе  те  побачить,    
Відблиски  свої  пригасить,    
Засміється  у  сиві  вуса  –    
Він  зробив  усе,  що  мусив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221990
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 14.11.2010

Світанок

Являється  світло  
                   з-за  помнутих  хмар,    
Ті  звуки  на  вістрі  
                 яскравих  гітар,    
Те  сонце  у  морі  
                 моїх  почуттів,    
Та  воля  із  долі  
                 забутих  світів,    
Вітер  в  ефірі  
                 проміння,  тоді  
Торжественне    
                 зникнення    
                                         світанку  зорі,    
І  болі  розвіяння  
                   з  слова  мого,    
День  настає  –  
                   початок  його.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221989
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2010

На самоті з собою

Мовчання,  хитрість,  тишина,          
Блукає  десь  моя  душа.  
Світло,тіні,  кольори,  
Застигли  тут  мої  думки.  
Повітря,  пил  і  тиші  запах  
Час  безмовний  усе  капа.  
Ненависть,страх  і  забуття,  
Де  зупинилося  моє  буття.  

І  завмирають  образи  моїх  думок,    
Образи  колишніх  помилок,  
І  завмирає  плинне  море  часу,    
Являються  давні  спогади  й  образи,    
Завмирає  все  і  всі  навколо,  
Замикається  магічне  коло,  
Замикається  навколо  мене,  
І  поглинаючи  мене…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221956
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.11.2010

Чорні ночі, чорні дні…

Чорні  ночі,  чорні  дні,  
Чорні  очі  уві  тьмі,  
Темне  небо  темні  всі,  
Темні  люди  у  вікні,  
День  минає  вслід  за  днем,  
Життя  стліває,  мов  огнем,  
Море  дурощів  пустих,  
Безодня  темрявиу  них.  
Серце  крає,  як  пилою,  
Людський  голод,мов  зимою,  
Ніде  дітись,ніде  бігти,  
Ніде  власний  біль  подіти,  
Я  метаюсь,  ніби  в  сні,  
Розірвати  чорні  дні:  
Моя  ціль  і  моя  воля,  
Життя  мого  земна  доля,  
Розірвати  власні  пута,  
Закричати  на  всі  груди,  
Бути  вільним  назавжди,  
Світло  нести  у  руці!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221955
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2010