| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Лише один помах крил
Тебе відділяє від неба.
Тисячі чорних птахів
Кличуть тебе до себе.
Зграя несказаних слів
Сіла тобі на ноги.
Більше не сила вам
Відірватися від підлоги.
Єдина моя схованка — домовина. А я ж лише звичайна людина. Закрити очі і покінчити з цим, вдихнути гарячу іржаву воду і піти у нікуди. Здохнути! І нехай на моїй могилі напишуть якусь банальщину. Чи страшно мені? Безглузде питання. Я давно звикла до болі, вона стала невід’ємною моєю частиною. З’явившись на світ, з першим подихом я відчула біль. Вона продовжується вже двадцять три роки. Хто може мені позаздрити? Хто ж може бути щасливішим за мене! Саркастичні думки ще не вийшли з побуту… Хто ти, моя тінь чи моє відображення? Чиїсь божевільні очі дивилися на мене крізь запотівше дзеркало — мої. Чи довгими будуть передсмертні конвульсії, що я побачу в кінці білого коридору? А я потраплю у рай? А може мене усі проклянуть і забудуть?! Та так навіть краще, нехай забувають. Ніби нічого й не було, ніби мене й не існувало. А можливо краще розрізати вени? Цікаво, що справить на них більше враження… Я можу уявити її вираз обличчя: «Що ж скажуть сусіди?! Позорище!» У горлі усе стиснулося. Від таких думок хочеться блювати. Мерзенне видовище…
«За туманом нічого не видно, за туманом нічого не видно, тільки видно дуба зеленого…»
Як повільно тягнеться час… Яке ж безглузде моє життя! Кожен народжується для чогось, має таке-собі покликання. А я народилася для себе і помру для себе! Та я не потребую вашого презирства чи жалості. Мені потрібна свобода. Я хочу звільнити себе від вас, зняти кайдани. Суспільство не було готове до мого народження. А я не була готова до цього життя. Серед вас я відчуваю себе звіром, який потрапив у пастку, іграшкою у руках природи, злочинцем у власних думках, пилом на чужій полиці… Для чого вам це?! Краще мене позбутися.
Моя правда — це ваша біда.
Я самотня, я зовсім одна…
Та хіба вам до цього є діло?!
Я ненавиджу вас, пустотілі.
Можливо хтось хоче сказати що я божевільна, що я навіжена?! Та ви себе бачили? Чоловіки завжди дивились на мене як на шматок м’яса. Пухнасті перевертні завжди готові накинутись на щось смачненьке. Жінки ж дивилися скоса, боячись визнати мою фізичну привабливість. Ну що ж, дорогі мої, ласі до заздрощів святі люди?! Невже я одна така прокажена?! Ваші ліки — це ваше ж свавілля.
Ні, я не п’яна! Я взагалі не вживаю спиртного! Я не одержима, напевно. Я не бунтарка, та я відмовляюсь пливти за течією. Я самозванка… Я не хочу бути частиною ваших інтрижок.
Пустився сильний дощ… Умий мене і йди!
Повно люду в супермаркетах, на базарах, в метро. Ходять парами. Ходять зграями!!! Поспішають, штовхаються, не дають проходу. Хаотичний, інтуїтивний рух на зелене світло, бо так з дитинства всіх навчила мама, бо такі правила. І поодинокі порушники, які швиденько перешвендюються на протилежну сторону. Вони теж роблять це інтуїтивно, вони завжди поспішають. Жахлива логіка. Жінка чи чоловік за кермом автомобіля — велика різниця! А чого ще ви чекали, якщо усіх все влаштовує?! «Мій мобільний крутіший, ніж твій», — хизується третьокласник… Хіба це не смішно? Невже це не сумно?! Дірка від бублика…
Хворе, смертельно хворе суспільство, за правилами якого ми граємо. І я хвора, разом з вами…
Відкриті партійні списки, гей клуби, самбука — кого що хвилює, у кого які цінності. І смішно і грішно…
А зірвані квіти як втрачені миті…
За стіною знову плаче сусідський хлопчик. Агов! Я ще не померла! Він втручається у мою самотність. Він ламає мою тишу. Я ненавиджу вас усіх!!! Я хочу плакати… А я сміюся!!! Який дивний сміх, навіть не знала що так умію.
Простягни мені свій пальчик, простягни мені свій нігтик, я відкушу тобі цілу руку… Можливо я й справді божевільна… Отже на одну божевільну стане менше!
А що моє життя?.. Та нічого… Суцільний подіум, круті модельні агентства, заздрісні однокласниці. Завжди на межі з анорексією. Інтелігентна заможна сім’я і мама, яка завжди хоче виглядати молодшою за мене.
Коли я народилася лікар сказав, що я навряд зможу вижити. Коли в тринадцять років мене збила червона іномарка всі казали, що я не вийду з коми. Шрами зникли, а біль залишився. Лихе не гине…
Батько помер, та я його й не пам’ятаю, адже він завжди був на роботі. Зайнятий собою, зайнятий чим завгодно, аби не родиною. Він був для нас лише засобом для існування, порожнім місцем… Він достатньо заробив для маминої безбідної старості, що їй і було потрібно.
Моя мама народилася у глухому селі. У сімнадцять років приїхала покоряти столицю і вчитися у кулінарному технікумі. Інколи красуням щастить. Так моя мама зустріла тата. Батько був старший за неї на шістнадцять років і уже давно мріяв про сім’ю. Вона ж вирішила, що це ідеальна партія. Так моя мама виграла найбільший джекпот у своєму житті. Він обожнював її, а вона була молодою…
Красивий будинок, красивий одяг. Мама швидко звикла жити у столиці. Звичайно, вона ж народжена для розкоші… Багатий чоловік, красиві коханці.
Через два роки народилася я. Батько дуже зрадів, а мама поставилася як до неминучого. Лікар одразу ж склав великий список моїх відхилень. Я не дуже сильна в медицині, тому скажу, що все було погано. Велика сума грошей і трішечки везіння зробили свою справу і я вижила. Хоча все моє подальше життя перетворилося на сотні таблеток і постійне перебування у лікарні. Мені дали дуже дивне ім’я і я навіть не знаю кому таке могло прийти у голову. Та маємо те, що маємо…
Так мене і поселили у золоту кліточку.
Моє дитинство було як у всіх, тільки краще: няньки з чудовими рекомендаціями, приватна школа, гра на фортепіано, перші фотографії на обкладинках.
Батько дуже любив маму, тому пробачав усі її зради. Вона навчилася вправно його використовувати і в присутності тата блискуче грала роль люблячої матусі. У мене було все і водночас не було нічого. Навіть найдорожча лялька не змогла замінити мені маму. Ніщо не замінило мені батька. Мене виховувала нянька, а точніше не виховував ніхто. Що може дати тобі жінка, у якої вдома плачуть власні внуки, а тут вона лише для того щоб підзаробити. Головне було її не чіпати, тоді і вона не звертала на мене уваги. Кожен займався своїми справами. Вона завжди читала дешеві бульварні романчики і протирала запотівші окуляри. А я… Напевно, мене не існувало. Ми рідко пересікалися на коридорі і бачились лише тоді, коли нянька давала мені їсти.
Потім помер тато, та особливих змін у моєму житті не відбулося.
Маму не сильно хвилювала батькова смерть, тому за чотири місяці до нас переїхав «новий таточко». На той час мені виповнилося вісімнадцять років, та мамин співмешканець не був значно старший за мене.
Ось тут і почалися проблеми, адже мама побачила у мені суперницю. Вона вилазила з себе для того, щоб залишитись вічно молодою. Вона помічала як погляд її коханого частенько зупиняється на мені. Вона ще більше зненавиділа мене, адже я нагадувала їй про старість…
Егоцентричні погляди. Ексцентрична поведінка. Еклер на сніданок. Разючий приклад соціального рабства…
Людина, як одиниця суспільного розуму, повинна усвідомлювати свою важливість і нести моральний тягар за всі свої вчинки та думки. Успішними, не закомплексованими є лише ті, хто протягом життя і в силу свого досвіду навчився поважати і любити себе. І тільки з любові до себе може випливати любов до оточуючого світу. Адже хіба здатні ми на високі та благородні почуття, якщо їхньою першопричиною буде ненависть, неробство і душевна неповноцінність. Рушійною силою у наших взаєминах з оточуючими повинна бути людяність, а не егоїзм. Хоча егоїзм є одним з чинників виживання.
Кожна людина прагне до щастя та добробуту. Які мають дуже суб’єктивні ознаки. Проблеми повсякденності полягають у обмеженості і односторонньому баченні. Якщо завжди дивитися лише в один бік, то ти приречений на падіння. Хіба нікому не набридли заангажовані погляди, які пастері нав’язують своїм праведникам.
Неосвічена людина — це чистий лист для маніпулятивних спекуляцій. Не варто з людей робити ідолів, та без жодної ідеалізації людина застрягне в межах своєї свідомості. Не дайте впіймати себе. Хтось кожного дня чатує на ваші душі.
Чисті помисли, красиві думки. Чому ж такі жахливі наслідки…
Над хмарою діва ходила,
Сльозину додолу зронила.
І плакала діва щоночі
За зради й за втіхи дівочі,
За сотні зруйнованих сім’їв,
Мільйони батьків збайдужілих,
Сиріт, що в житті не молились
І тих, хто по світу згубились…
Здається сльози. Гіркий, солений присмак. Здається, що мене вже немає. Невже це все відбувається зі мною?! Здається, що вже нікого немає. Всі пішли, а я залишилась, чи навпаки…
Я так більше не можу! Я так більше не хочу!!!
Убий мене, та не дивись у вічі! Убий мене! Мій біль мене калічить…
Не буває ідеальних людей. В усіх є свої вади! Та чому я стала для всіх суцільною проблемою? Невже в мені найбільше вад?
Здається, стискається в грудях.
Здається, немає повітря.
Тремтять мої руки і голос,
В душі мерехтить щось блакитне.
Упіймана, зламана, мертва
І воля, і гордість…і юність!
Я вперта, та я безробітна
У колі порожніх вулиць…
Не квапся ставати дорослою…
Здається, що все уже сказано, та в розум закралися сумніви. Я вже розмовляю сама із собою. Я живу у світі дурнів!
Зі мною чи без, життя продовжується. Птахи і далі підійматимуться в небо, а з неба падатиме дощ. Розквітнуть і зів’януть квіти, випаде сніг. І так з року в рік… Навіщо ж я народилася, якщо про мене так швидко усі забудуть.
На що ти здатна задля себе?! Зроби те, на що б ніколи не наважилась. Біжи до переможного кінця. Усміхайся на зло усім кривдникам.
Мої захоплення, мої друзі. Ні, у мене ніколи не було друзів. Можливо одна подруга, та навіть вона мене ненавиділа. А я любила її, напевно…
Моя мати не розуміла мене, тому я записалася на прийом до психіатра. Мені задавали безглузді питання і отримували такі ж відповіді. Я просиділа багато часу у цьому жахливому зручному кріслі. Та чи була у цьому ще якась користь, крім зіпсованих нервів…
Моя мати намагалася нав’язати мені свої погляди, вона обожнювала темп свого життя. А я все більше часу проводила вдома, на одинці з собою. Я не хочу жити чужим життям!!!
«Ой чий то кінь стоїть, чия то гривонька, сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…»
Усі фотографії і журнали в одну хвилину згоріли в її улюбленому каміні.
І я нарешті наважилась, зайшла в її під’їзд, піднялася скрипучими сходами і довго простояла під дверима, наважувалась… А потім одним рухом розбила тишу, пролунав дзвінок. Вона вийшла у темно-синьому махровому халаті з мило розтріпаним хвостиком. «Я люблю тебе», — ледь чутно промовила я, почувши пронизливий сміх у відповідь. Вона жила у високому панельному будинку, у спальному районі на околиці столиці. Вона принизила мене, не відповіла мені взаємністю. Наче земля утікала з-під моїх ніг, коли з її спальні почувся чужий чоловічий голос. Гуркіт дверей і я тихесенько сповзла по стіні в обіймах втраченої гордості. Колись вона одружиться та народить дітей, а я назавжди залишусь без неї. Все втрачено… Так важко жити без надій, спустошеною.
Закрутилося. Завертілося! Здається, я пошкандибала в небуття. Умиюся холодною водою, можливо все минеться. А воно не минає!!! Усе продовжується… Я втомилася. І знову, як сніг на голову, біль. Від чого? Напевно, від реальності. Вона, нажаль, мені давно знайома. Зроблю ковток повітря, на мить заплющу очі.
Що це? Проблема суспільства чи моя особиста драма? Захотілось гостренького? Питання з перчинкою… Це хвороба, моральне відхилення?.. Чи стан душі?! Поневолення. Я відштовхнута зграєю. Напади агресії, апокаліпсис… З мене досить, я втомлена. Закордоном це не так принципово, та мої будні сповнені нікчемністю.
Все своє свідоме життя я боролася з цим. І навіть собі боялася зізнатись, що коли мої псевдо-подруги бігали на побачення, я понад усе хотіла опинитись на місці їхніх хлопців. Пестити їх, любити. А натомість отримувала лише принизливу безпорадність.
Звичайно, зараз багато сайтів та вечірок, де можна познайомитись з «такими як я». Та я не вампір і не перевертень! Мені страшно бути не такою як усі. Я хочу іти по вулиці і закохатися з першого погляду. Хочу, щоб випадкова перехожа запросила мене на побачення, подарувала квіти. А потім сидіти у кафе і досхочу цілуватися. Та усім на це байдуже! І плювати мені хотілося на вашу естетичну свідомість[1]. Про «таких як я» звикли мовчати. Це не сприймається і не лікується. А, так звана, більшість лише глузливо усміхається…
І падало небо,
Боролось саме із собою.
Я йшла у неволю,
Закута в кайдани юрбою.
А відчай крізь сльози
Благав подивитись на світло:
Жорстокі обличчя
Колись усміхались привітно.
Незаймані ліжка
Незайманих дів поховали
В старенькій сорочці,
Яка залишилась від мами.
Я йшла у безодню,
А ви мене всі проводжали.
Сміялись, глумились
І ніжно топтали ногами…
Лише запах ледь зів’ялих нарцисів змусив мене усміхнутися.
І як удари в спину глузливі посмішки та шепіт однокурсників…
Більше в університет я не ходила, мені не було чого там робити, адже дівчина з розтріпаним волоссям залишилась для мене поза зоною досяжності.
Мрійливі квітневі вечори я проводила катаючись у метро, залишена усіма та й собою напризволяще. Гучний звук підземного потягу і жахливий запах хлорки, змішаної з людськими бідами. Там я почувала себе захищеною, самотньою.
Моя мама не надто цікавилась моїм життям, тому, напевно, й не знала що я залишила навчання. А далі ще гірше. Мені так усе набридло, що понад три місяці я не виходила з будинку, майже не залишала свою кімнату. Я відчувала себе вампіром, який боїться сонячного світла, який живе у темряві.
Та моя невблаганна матуся вирішила, що мені час прогулятись і виставила мене за двері, залишившись наодинці з своїм черговим хахалем. Я ж знайшла нову схованку у чарці. Ковток за ковтком і у двадцять три роки я втратила цноту. Чи не запізно для такої красуні? Та чи можна щось говорити, якщо на чоловіка я змогла глянути лише у стані шаленого алкогольного сп’яніння. І, навіть, у ці затьмарені горілкою хвилини, я уявляла її. Декілька таких шалених ночей і жахливі наслідки — я вагітна. Я ненавиджу його, хоча кожної ночі, здається, був інший. Якийсь брудний, п’яний, можливо, хворий чоловік став батьком моєї небажаної дитини. А найгірше, що я була з чоловіком. Я ненавиджу чоловіків так, як ненавиділа батька за те, що він колись одружився на матері і народилася я. Я і цю дитину вже ненавиджу! Ні, цього не буде. Можливо у мене ще є шанс бути з тою, якій належить моє серце. Та якщо у мене буде дитина, то усі надії марні…
Спотворена правда з обличчя твого усміхалась. Маленький хлопчисько босоніж по полю гуляв. Це син твій — чужий мені голос кричав. А я закривала обличчя руками.
Страждала самотня, нівчому не вина душа. Просила, щоб мама її пожаліла. В руках — лише лезо тупого ножа. Під серцем — маленька людина.
Ці діти немов паразити! Він їсть мене, п’є мене, а потім примусить любити…
Кричала, молилась, боялась! Я різала тишу шматками. А з всіх сторін дочувалось непізнане слово — мама.
А зараз я лежу у ванні і марную останні хвилини життя на планування смерті. Та кого можна у цьому звинуватити?
Усе, лише один помах руки, лише один крок у нікуди. Що я роблю? Сміюся!!!
Здається, що душа вийшла з тіла! Прощавай, моя Україно…
Розплющила очі… Ні, це ж не можливо! Біла стеля?.. Невже я в чистилищі… Жахлива слабкість, невже мертві відчувають себе такими нікчемними. Мама!!! Ні, тільки не після смерті.
Жодної косметики, ледь помітні зморшки. Вона сиділа у білому халаті, тримаючи за руку єдину дочку. Вона не уявляла свого життя без неї. Вона плакала… Безмежною була її радість, побачивши розплющені очі рідної дитини. Ще такої кволої, але живої…
Усмішка. Справжня, невимушена. А на очах застигли сльози. Чого ж сміятися… У мене сьогодні свято. Ми з сином починаємо жити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2010
Я не письменник,
а лише дизайнер слова.
Твір — це ніщо інше,
як вміло зібраний пазл.
Не сумуй, бо ти сумом своїм не поможеш. І не плач. Уже сльози набридли твої. Живи. Живи, поки є сили, поки ти ще хочеш жити. Життя не тільки до тебе жорстоке, просто сьогодні не твій день. Просто комусь пощастило більше. Отруюй себе насолодами. Вбирай полум’яний світанок так, ніби востаннє. Дивися на зірку, що падає, але ніколи не загадуй бажання. Ніхто не виконає їх краще за тебе. Ніхто не буде любити тебе, якщо ти сама себе не полюбиш. Коли серце от-от вирветься, керуйся розумом. Йди, коли так хочеться залишитись. Не обертайся, коли тебе не кличуть. Не слухай слів, але завжди прислухайся до тиші. Вона знає більше. Змінися, та хай незмінною буде твоя пам’ять. Не шукай собі ідолів: вони тебе не варті. Будь тим, ким хочеш бути, але де б ти не була, пам’ятай, ким ти є. Не відрікайся від своїх вчинків, нехай за тебе це зроблять інші. Не будь надто демократичною до своїх емоцій: вони можуть стати незалежними. І головне — ніколи не бійся. Страх — це перший крок до поразки.
Малюєш у пам’яті. Згадуєш. Намагаєшся забути. Тебе бентежить кожна думка, кожен неправильний подих. Це було так давно. А ти ще й досі не зрозуміла. Не змогла усвідомити.
Я так люблю осінь. Дивно, але ще й досі люблю… Пожовкле листя. Необачне сонце. Спів маленької пташки виринає з-поміж інших звуків і лине кудись у далечінь. Вона співає не для когось — для себе. Я теж хочу бути вільною… І знову ніби вперше: пожовкле листя, ще дитяче сонце. Шурхіт під ногами. Запах лісу. Присутність дива, ще такого невинного, але вже солоного на смак. Стукіт коліс, скоро наступна станція. Нам не по дорозі. Мені в інший бік. Та я ще з тобою. Ліс. Безглузда розмова. Різні погляди. Перший поцілунок. Лише одна мить. Наступна — несе зі собою інші вчинки. Такі ж безглузді й смішні.
Знову згадуєш. Поринаєш у вир емоцій. Тримай себе в руках. Це всього лиш твоя тінь. Сіра і самотня. Навколо є і інші тіні. Та їм немає діла до тебе. Подивися у дзеркало. Що ти там бачиш? Сильну жінку, яка готова на все заради свого власного я. Хіба ти цього хотіла? Але ти сильна. Ти радієш. Візьми папір і ручку. Пиши все. Що хотіла б сказати. Пиши для того, щоб твоїх слів ніхто не зміг почути. Це не вирішить твоїх проблем, просто вбереже від нових. Злишся, не знаєш як жити далі. Боїшся осудів? Невже суспільна думка для тебе є такою важливою? Так. Вона займає неабияке місце у твоєму житті. У тебе стійка позиція, свої правила, жорсткі вимоги. А може ти просто не знаєш чого хочеш.
Замкнута кімната. Тобі бракує повітря. Відчини вікно і дихай. Дихай на повні груди.
І знову вітер. Запах спалених мрій. Я йду до тебе. Моє сонце ще не хоче сідати. Воно хоче бачити нас разом. Жаль, що я не хотіла цього. Уявляю зустріч, твої яскраві очі. А небо… Воно таке глибоке. Я б так хотіла потонути в ньому, летіти разом з хмарами. Мені байдуже, чи прийдеш ти. На твоєму місці може бути хтось інший. Ти не осуджуєш мене, не згадуєш про мої недоліки. Ти не маєш на мене жодного впливу. Я сама впливаю на себе.
І знову твій голос. Дзвониш. Псуєш мені вечір. Хочеш почути відповідь. Довгі гудки — ось твій співрозмовник. Інший номер. Тепер моя подруга. Хочеш дізнатися, як пройшов у мене день. Ви довго розмовляєте. Я — предмет ваших обговорень. Невже їй це подобається? Невже його це влаштовує? Ти розповідаєш про мене, радишся. Вона впевнена, що могла би бути на моєму місці. Кому потрібна квітка, яка в’яне від надмірної кількості води?..
Пройде час і ти виростеш. Вийдеш заміж, народиш дітей. Будеш згадувати свою неспокійну вдачу, непостійну думку і таку сильну любов до волі, такі бажані крила. Підкинь монетку і ти дізнаєшся, що буде завтра. Вір у випадок, але ніколи не довіряй випадковостям. Живи кожного дня аж до самої смерті.
Похмурий день. Подерта біла ковдра, крізь яку виглядають старі димарі. Здається, вони стояли тут вічність і ще стільки ж простоять. Тук, тук, тук. Ти ніби хочеш, щоб я впустила тебе.
Цікаво, про що розмовляють краплі? Земля виглядає розбитою, понівеченою, зруйнованою, босою. І тільки холодні струмочки блукають моїми вулицями. Куди подітися маленькій пташці, куди сховатися? Вона безпорадно плигає з гілки на гілку. Їй холодно, її пір’я намокло. Летить, намагається втекти. Ховатися нікуди. Дощ забере її зі собою. Маленька знедолена трава, яка лише недавно побачила сонце, назавжди прощається з ним. І тільки хмари безпорадно мандрують по небу. Вони йдуть одна коло одної, пліч-о-пліч, утворюючи суцільну сіру масу. Одна хмарка нічого не може зробити, але разом вони сила.
Лютуй! Мій друже, змітай все на своєму шляху. Ти сам собі господар, та ти вже не маєш тої влади, що колись. Дощ забрав її у тебе. Не заважай йому. Нехай небо плаче.
Розмалюй свою кімнату кольоровими фарбами. Нехай не буде обмежень для твоєї фантазії. Забудь про все, що коли-небудь тебе стримувало. Віднайди своє абстрактне мислення. Зроби так, щоб одна стіна не була відображенням іншої. Підкресли їхню незайманість.
Ввімкни музику і рухайся в ритм із піснею. Справжня краса не в ній, а в погляді твоїх очей, у виразі твого обличчя в той момент, коли ти її слухаєш.
Дозволь собі бути єдиною і неповторною. Отримуй задоволення від кожного дотику.
Один неправильно зроблений крок завжди супроводжує інший. Ти довго йшов своєю стежкою. Мені набридли твої помилки. Я занадто сильна для твоєї слабкості. Навіть лютий ворог поступиться тобі своєю дорогою. Твоя немічність породжує жалість. Жалість — це найбільше, що я можу до тебе відчувати. Тиждень — ось межа моєї впертості. Сльози. Я б ніколи не змогла плакати у твоїй присутності. Благання не йти. Останній поцілунок. Хочеш мене ним втримати? Я схиляю голову перед твою дурістю.
Я нічого не означаю для нього. Я — це просто перегорнута сторінка. Він змушує мене страждати, навіть не здогадуючись про це. Розірвані струни. Тихий шелест листя. Привиди загубленого кохання. Музика мого життя. Лірика мого минулого.
Стоїш на роздоріжжі. Вагаєшся. Ти ніколи мене не знайдеш. Я загубилась. Ти втратив мене назавжди. Немає перешкод. Між нами лише вічність. Яке банальне слово! Слово, яке не має жодного сенсу, жодного значення. Чого варта вічність, якщо попереду життя? Одного погляду, одного дотику.
Знову плачеш? Невже сльози тобі допоможуть? Що ти робиш? Подумай. Зупинись.
Мої безталаннії сльози. Хто сотворив вас? Ви мені не потрібні! Йдіть! Я благаю вас, залиште мене саму. Ідіть, ідіть і не озирайтесь! За вашими спинами залишиться біль. А ви йдіть від неї…
Мені не потрібна самотність. Ти чуєш!? Я питаю тебе. Ти чуєш? Ти мені не потрібна! Залиш мене! Я не самотня… І знову сльози…. Капайте, течіть відчайдушними струмочками, поки ще є сили. Поки у вас ще бринить життя. Я уже не самотня, я просто одна.
І навіть гола, пошарпана правда, при світлі нічних ліхтарів здається красивою. Вона розгублена і невимушена. Збирай її, як намисто. Лелій, як власну дитину. Піклуйся в той момент, коли сама потребуєш підтримки. Годуй свою правду. Дивися їй в очі. Гірка, розтоптана, вона завжди буде твоїми ліками.
Я б хотіла читати думки. Твої очі могли багато мені розказати — я їх не розуміла. Каюся. Твої слова — це звуки, викинуті на вітер. Та очі — це дзеркало твоєї душі. Мене лякає моє відображення.
Ніхто не побачить ненамальовану картину.
Не народжене дитя не буде жити.
Не любитиме мертве серце.
Не прокинеться той, хто не спить.
Не усміхнеться безлике створіння.
Не побачиш сонце через заплющені очі.
Не шукай щастя в самотності, не шукай спокою в тиші. У пошуках знайдеш тільки втому.
Як часто життя несправедливе до нас. Йдеш сірими вулицями, німими коридорами. Скільки могутніх людей ходило цією бруківкою, скільки підлості ще досі не змилося з неї. Ілюзія, кохання, зрада. Останній вечір, тихий дощ. І тільки Львів вже більше півсторіччя зберігає її таємницю, її недомовлене горе.
Вона не може уявити своє життя без нього, без чоловіка, який так підло зрадив, зламав дитинство, вкрав юність, скалічив старість. Її шляхетна кров от-от розірве вени, її бідність звучить із відлунням. Що скажуть люди? Ким вона стане для них? Її будинок і досі пахне нею, скриплять сходи, плачуть стіни. Тут все ще пам’ятають її молодість, недожиту старість. Так грай же, фортепіано! Грай ту мелодію, що наспівала їй душа. Уривки, спогади. У неї забирають сина. Це всі забули, тільки стіни ще й досі згадують її. Її нещасне, юне тіло горить тихенько у вогні. Дивися, кате, що ти робиш. Її ти згубиш, не воротиш. Чи ти забув, як юне тіло в твоїх обіймах ніжно тліло?..
На недописаних листках роситься сум: в’ялий, припорошений. По непротоптаних стежках блукає розум. У нетрях лісу ховається гордість. Не акцентуючи уваги на темряві, шукаю світло. Нахиляюся, озираюся, дивлюся…
Ні, не життя обертається навколо нас. Це ми пролітаємо крізь нього. Як швидко летять наші роки і яким гірким може бути наше доросле життя! Життя, до якого всі так прагнуть. Адже життя — це ніщо інше, як вміло зіграна гра, програти в якій можна лише один раз. Кожен має право прожити так, як вважає за потрібне, але кожному доведеться відповідати за прожите.
Що можна назвати ідеальним життям? Напевно, це коли у тебе є друзі, кохання, кар’єра і гроші. На жаль, такого не буває. Але під «ідеальним життям» кожен уявляє щось своє. Кожен розцінює пункти ідеального життя по-своєму, розуміє на свій лад. Наприклад, дружба. Що це ? Як ми визначаємо, хто є нашим другом, а хто ні? Кого називаємо своїми друзями? У будь-яких людських стосунках повинні існувати взаєморозуміння і прощення. Та я не Ісус, щоб всіх прощати. Непрощений не розуміє всю глибину цього таланту. Кому потрібна дружба, яка кришиться при перших труднощах? Якщо ти вже не відчуваєш азарту від взаємної вигоди, настає криза. У дружбі не буває кризи перехідного віку чи зміни в настрої. Якщо твоя дружба непохитна, то ти не схиляєш голову, бачачи друга, а йдеш з ним на рівних. Якщо твоє падіння не зачіпає жодних інтересів, можеш розраховувати на друга. Та коли, падаючи, змітаєш все на своєму шляху, не кожен друг витягне руку із кишені. Уміння говорити можна продати за великі гроші, та вміння слухати — безцінне. Не осуд, а слушна порада прикрашає друга. Не тактика і цілеспрямованість стають ключовими у розв’язанні конфлікту між друзями, а вірність, що здатна затьмарити будь-яке лицемірство.
Та як можна назвати другом людину, яку стільки часу зневажала? Як мені переступити прірву, яка розділяла двох, колись таких близьких людей? Як прикро, коли таку прірву зустрічаєш мало не щодня. Коли твоя дорога пронизана дірами. Коли бракує сил, щоб залатати старі, та ще й досі болючі рани. Неможливо мовчки закреслити цілий етап свого життя, забути безжальну образу, прикру зраду. Прокидатися на світанку хотіти заснути. Ні, це не для мене! Я хочу прокидатися і вдихати повітря, пронизане весняними запахами. Хочу засіяти яр квітами, які завжди б стояли переді мною, як осторога, як пам’ять. Як шкода, що у цьому житті людина може сподіватися лише на себе. Твій хрест нести ніхто не допоможе. Можна знайти соратників, однодумців, та друзів знайти значно тяжче.
Ось даю йому шанс. Де він коли так мені потрібен? Здається, земля летить у мене з-під ніг.
Як боляче відчувати себе залишеною і нікому не потрібною. Як тяжко усвідомлювати, що причиною всього є лише моя гордість, погана звичка йти. Коли ніч, а очі не хочуть спати, то ти або закохана або у тебе немає нічого, крім проблем. Проблеми — ось мої єдині друзі.
Колись ти набридав мені дзвінками, а зараз… Не знання законів не звільняє нас від кримінальної відповідальності. Твоє незнання не виправдовує навіть слабкість. Якщо на вулиці дощ, а в душі і без того мокро, що залишається тобі?..Нічого. Темно, пусто. Шкода, я так люблю сонячні дні. Дні, коли все навколо тебе хоче жити. Весна. Що може бути краще, ніж ходити по квітастих полях, дивитися на струмочки і недоптаний сніг? Якби спогади помирали, як люди! Що б залишили ми після себе? Стільки непотрібних емоцій кожен з нас отримує кожного дня. Скільки їх я би хотіла лишити тут і не нести у завтра.
Ходімо завтра в ліс і поховаймо твою совість. А хто я без неї?..
А ти сидиш там. Один. Чого чекаєш? Не обертаючись, йду. Моя мрія нестримна, моє горе позаду. Боже, навіщо ти створюєш такі вечори. Пришвидшую крок, боюсь твоїх поглядів. Напевно, сьогодні я стала старшою. Коли те, до чого так прагнула, простягає тобі руку, то так хочеться схопитись за неї і ніколи не відпускати. А може, краще мати хоч якусь мрію, ніж розвіяти її за вітром. Лети, мріє, шукай крила, а я залишусь тут.
Ти обернешся і підеш. Підеш і забудеш. Переборюю себе. Чому ти не пішов? Дозволь мені тебе забути. Відпусти. Не знаєш, де мене знайти, як зупинити. Жоден ліхтар не буде освітлювати мою дорогу, жодна темрява не здатна затьмарити пам’ять. Про що ти думаєш? Чому не йдеш? Рано чи пізно приходить момент, коли усвідомлюєш, що потрібна людина, якій ти зміг би довіряти, бути з нею в горі і в радості, любити її. Я не зможу подарувати тобі своє горе, розділити радість. Моє горе належить мені. Моя радість — це ти.
Страта. Остання крапка у непочатому реченні. За що вбиваєш її? За зраду? Твій гріх незчитаний з листа буденності, твій ніж вмивається в крові. Ти півжиття прожив із нею. Що тепер? Убити хочеш? Чи згідний ти підняти руку над низько схиленим чолом? Без сліз, без галасу, без крику, ступаєш впевнено і дико. Вона упала, рветься шкіра, засмагла, горем обгоріла.
Озброєна лише словом, розриваєш усі тенета. Виринаєш із глибин людського марнотратства і підлості. Всмоктуєшся, як наркотик. Володієш свідомістю. Схиляєш до невластивих людям вчинків, створюєш залежність. Така прекрасна та необережна. Мрійлива і непередбачувана. Вирізняєшся з-поміж інших, рвешся до фінішу. Швидко проходиш естафету, тріумфуєш. Недопал людської свідомості, надлишок незгуртованих ідей, аномалії — це склад кисню, яким дихати здатна тільки ти. Атмосфера розіграшу пришвидшує утворення адреналіну, стримує кульмінацію. Нестримна жага перемоги стає твоїм життєвим кредо. Час не владний над тобою, він лише змінює твій імідж.
Прокинувшись серед ночі, відчуваю твій холодний подих за спиною. Необмеженість світогляду підкреслює твою вдачу. Твоє походження римується з пристрастю. Без заощаджень, та з великою торбою за плечима. Неординарний підхід, некоректне висловлювання. Зарозумілі погляди тільки розпалюють твою впертість. Ти — бажаний гість, та небажаний співрозмовник.
Завжди готова до дії, завжди впевнена в собі. Неодноразова чемпіонка людських самостверджень, необґрунтована лема, суспільна супутниця, незалежний критик. Твої плоди нестримно мандрують у часі. Ніхто не наважиться посягнути на твою суверенність. Ти — невблаганна страдниця, відчайдушна втікачка і безжальна поневолювачка. Лише довершеність оздоблює твою велич, а світлий розум створює гармонію. У кожного вона своя — бентежна думка.
Марно кричати, якщо тебе і так ніхто не почує. Марні сподівання не принесуть добра. Віра, впевненість і поміркованість — ось риси беззаперечного лідера. Вміння знаходити вихід з ситуацій, які іншим здаються безвихідними — це не талант, а безумовний рефлекс.
Нехай все йде своїм чином, а я не хочу чути таких слів. Навіть невеликий опір труднощам, впевнений погляд в обличчя суперника — і ситуація може кардинально змінитися. Не бійся своїх вчинків, але бійся своїх думок.
Прокидаючись понад хмарами, рано чи пізно доводиться опускатися на землю. І чим вище ти піднявся, тим довше доведеться падати.
Гадаю, випадкових зустрічей не буває. Випадковий дзвінок, збіг, випадковий погляд. Бажання, на місце якого стає повага. Не дивись на мене широко розплющеними очима: я така ж, як і сотні. Дивно дивитися на людину, для якої немає нічого святого. Є люди сильні характером, а є слабкі. Він відчуває огиду до слабких. Я — жалість і співчуття. Навіщо жити тим, хто не вміє? Тому, що всі ми люди…
— Мені казали, що за гроші можна купити все.
— Тобі збрехали!
— Всі мої проблеми вирішує батько. Мені потрібен лише один дзвінок.
— А сам? Невже сам ти нінащо не здатен? Я сама вирішую свої проблеми, тобі ж для цього потрібен батько.
— У тебе є хлопець? Я поговорю з ним. Він не стіна. Посунеться.
— А я не річ…
У тебе мало друзів, з якими можеш говорити так, як зі мною? Я не буду тобі ні другом, ні ворогом. Мене не цікавить твоя думка, мені не потрібен ні ти, ні твої гроші. У твоєму житті різке розмежування між людьми, а я не буду одним із твоїх надбань. Мені шкода тебе.Ти як недолюблена дитина. Калічиш життя іншим, не бачачи цього. Ти дивний, такий у тебе й погляд. Вивчаєш, намагаєшся зрозуміти. Не намагайся. Марно.
Не друзі, просто зрадники і лицеміри. Не плачу, просто дощ потрапив в душу.
Чого не вистачає нашому суспільству? Напевно, казки. З усією її таємничістю, загадковістю, наївністю персонажів, несподіваною та довгоочікуваною кінцівкою. Ні, не загадковість і наївність я шукаю в суспільстві, а щасливий фінал, який зазвичай притаманний казці.
Хто сказав, що розповідь потрібно починати з початку? Що зміниться, якщо почати її з кінця, забути, загубити між іншими думками цей безнадійний початок? Чи буде іншим сприйняття почутої оповіді? Адже кожен кінець — це своєрідний початок, але вже нової, невідомої нам казки. Хто вигадав стандарти і правила, яких повинен дотримуватися письменник, пишучи свій твір. І чи мають право на існування будь-які обмеження при висловлюванні своєї літературної чи будь-якої іншої точки зору? Що на письменницькій ниві вважається забороненим плодом, які теми є аморальними?.. І чи доречним є слово мораль для характеристики нашого суспільства? Маючи знання, ми вперто намагаємося їм суперечити.
Прокинувшись одного ранку, вона побачила сонце. Яка чудова реальність і усвідомлення того, що в тебе буде ще сотні світанків.
Більшість казок бере свій початок у якійсь казковій країні, з усіма її казковими мешканцями. Моя ж казка починається у звичайному метрополітені, який з’єднує протилежні кінці великого міста, яке давним-давно побудували люди.
Вона стояла на станції і боязко тремтіла, притиснувши свій маленький сірий хвостик до ненабагато більшого сірого тільця. На рожевий носик виступила налякана крапля, але, не порушуючи ритму дрижання, швидко скотилася і впала на холодну підлогу. Витерши чоло тендітною лапкою, вона все ж наважилася подивитися на те, що мало не стало причиною її смерті. Обережно розтиснувши пальці лівої лапки, вона побачила нікому не потрібний шматок заліза. Якщо жертвувати життям заради монети ще входить у рамки мишиної гордості, то заради розплавленої гайки — не вписується в жодні рамки.А цей злий, кусючий і дуже страшний потяг… Мишка образливо жбурнула блискучу знахідку в його обійми і пішла вздовж колії, шукаючи нову поживу. Хоча день людний. Знайти щось було практично неможливо. Люди стали такими скупими, що навіть викинути нічого путнього не можуть. Кому потрібні їхні пластмасові браслети і викинуті жетони. Де поділися звабливі монети, які дзеленчать у гаманцях пенсіонерок? Тиняючись бетонними провулками, згадує про їжу. І саме в такі моменти шлунок звертається у всі можливі інстанції, лише б достукатися до мишиної свідомості, щоб нагадати про своє існування. Що може бути краще від великої сумки, яка доверху наповнена усілякими продуктами? Залишилося лише прогризти дірку й насолоджуватися новознайденими делікатесами. І ось одна нога, друга, третя, шум і вереск вередливих дам. Ще декілька спроб, та, на жаль, сьогодні доведеться залишитись голодною. От якби можна було відправити шлунок на канікули і пожити трішки без нього, не відчуваючи постійного голоду.
Краплі, стукіт коліс і знову краплі… Але навіть у бетонні зарослі метрополітену пробивається сонце, яке, вдарившись об краплі скла, спалахує веселкою і розлітається разом зі сотнями чорних метеликів. Вона не може встигнути за грайливими промінчиками. Вони то зникають, то знову з’являються. Але навіщо чекати? Назовні їм не доведеться зникати, не потрібно боятися темряви. Вона вилазить з теплої нірки, піднімається людними сходами, проскакує біля бабки-охоронниці і виходить на вулицю. А промінчики падають, граються, зливаються в один і утворюють суцільний потік світла. Вони там, тут, на іншому боці дороги і на даху сусіднього будинку. Їй так хочеться встигнути за одним із них, але куди бігти, де їх ловити. І ось усі промінчики починають тікати, а потім і зовсім ховаються під навалом великої сірої хмари. На її маленький носик упала перша, але вже велика крапля. Почав падати дощ. Потрібно йти додому, але куди?.. Ганяючись за вітром, вона все далі і далі тікає від дому. А дощ дужчає, здіймається вітер, піднімаючи з собою сміття, яке колись покинули напризволяще, і тонни міського пилу, які хотіли вгризтися в асфальт. Люди починають тікати. Відкриваються різнокольорові парасолі, з’являються перші калюжі. Від метушні у неї закрутилася голова. Ховаючись від модних шпильок і зношених каблуків, вона потрапляє у бурхливий потік води і бруду. Ні, це не пляж в осінню пору року, а звичайна каналізація. Впертий потік дощової води нещадно жене її за собою, оминаючи круті повороти. І ось нарешті вдається ухопитися за щось міцне. Це — старий черевик, який міг слугувати човном або маленьким корабликом. Здається, негода вщухла і залишається просто плисти за течією. Ще ніколи мишка так не раділа, побачивши свою родину, яка не дивлячись на зливу, пішла її шукати. Усі разом вони повернулися в теплу нірку. Прокинувшись одного ранку, вона побачила сонце…
Збентеження. Сон. Забуття. Ліки від страху і зброя від сорому. Лише один зайвий крок — і тонни важкого каміння зливою падають на голову. Сірі будні обкручують тебе у своїх важких обіймах, а ночі стають довшими. Дволикі пейзажі вже не радують твоє око. Тобі сумно. Сумно від безпорадності і надмірної кволості. А коли блакить кличе тебе у свої простори, ти закриваєш очі, повертаючись у власну темряву. Захищена ковдрами і тяжким повітрям, ти почуваєш себе в безпеці. Ти не схильна до депресій, але вони чомусь схиляються до тебе.
Стій. Зупинись. Обернись і подивися навкруги. Хочеш загубитися у часі? Всі колись там загубляться…
Недільного ранку ти або молишся, або намагаєшся позбутися наслідків суботнього вечора. Більшість твоїх захоплень можна поєднати — це так само легко, як познайомити кращих друзів. А якщо вони не зможуть знайти спільної мови? Таке ж буває… Люди зустрічаються, розходяться, миряться, сваряться, втрачають свою особистість серед повсякденних клопотів, знаходять своє «я» серед вже давно існуючих індивідумів.
Ти відкриєш двері і впустиш нових гостей. Зустрінеш їх усмішкою і побачиш власне відображення. Простягни руку — ти зможеш виплутатися з павутиння, яке сформувалося протягом довгих років блукання чужою свідомістю.
Воістину. Непізнані шляхи Господні. Нічого не робиться просто так. Люди страждають від втрат і втрачають від страху, від гордості. Біль — це своєрідний бумеранг. Чим сильніше ти намагаєшся його відштовхнути, тим потужніший удар він завдає, повертаючись. Все пізнається у порівнянні. Якби у нашому житті були лише білі смуги, то ми ніколи б не пізнали щастя, адже тільки настраждавшись, відчуваєш усю його жагучу необхідність.
Невчасне усвідомлення. Невчасно сказані слова. Погляди, загублені на півдорозі. Сльози, які так важко зупинити. Згадки, які неможливо викинути з голови…
Дай мені руку і я навчу тебе літати. Знову сльози. Ти поламав мої крила. Я навчуся любити життя, щоб ти зміг його полюбити. На жаль, це уже не можливо… А наді мною розхристане небо. Я загубила тебе назавжди. А ти так цього і не помітив…
Не та! За що караєте її!
Прошу вас! Стійте!
Не та! І посмішка і дотики не ті!
Убийте, я благаю вас, убийте!
Це легше, ніж за вами далі йти.
Минуле не повернеш, не забудеш.
Любив тоді, усе життя любити будеш.
Навколо галас, крики і безглузді сварки.
Не пса женеш — людину, жінку, мати.
Та ти ж її не любиш. Ти боїшся.
Ховаєш за ненавистю лахміття.
Вона ж за силою ховає втому.
Невпинно йде,
минає рік за роком, вона іде
своїм невинним кроком.
Як революція, як воля, як химера,
вона спішить і наближається до тебе.
Не відвертайся. Зупинись. Дивись їй в очі.
Її душа… Її біда дівоча…
Не та! І цілу ніч безглузді сльози.
Вона йому уже нічим не допоможе.
А зранку — марні сподівання,
що це був сон, а це, на жаль, кохання.
І усвідомлення, що поруч він не буде.
Так прикро, що його украли люди.
Згадати хоче зустріч ту прощальну,
і поцілунок той, що був останній...
Я можу бути маленькою дівчинкою або міцною опорою,
щоб ти зміг втриматись на ногах.
Я буду вітром, що носитиме тебе по нічному небі, гойдаючи.
І хоча зараз нас розділяють роки і бетонні стіни,
я не полишаю надії, що коли-небудь тебе побачу.
Вона любила його, а він… Він так і буде дивитись на неї крізь подерту фіранку…
Cплюндрована, занедбана, забута
Між сірих вулиць тиха є хода.
Здається, що за кілька кроків чути,
Як хтось іде, але вона одна.
Шукає поміч. Де ж її узяти,
Якщо трамваї заважають спати
І ночами німими танцювати
Навколо свічки, що давно згоріла?..
Коли надворі вітер мучить стіни
І краплі підло стукають в вікно
Вона встає, вдягає шаль на руки
Й своє немодне, вже старе пальто.
Іде, мов мавка. Поруч голі днини,
І ліхтарі з блакитними очима,
І довгі-довгі кроки босоногі,
Які пройшли її змарнілі ноги.
І спраглі крики, стогін нестерпимий,
Що для простих людей неприпустимий.
Вона пішла.
Тепер лиш краплі плачуть
Від того, що роками вже не бачать…
Осліпли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208783
рубрика: Проза, Портретна поезія
дата поступления 01.09.2010