| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Мене звати Феріон. Я зручно вмощуюсь на кріслі і одягаю спеціальний пристрій на голову. Він нагадує металевий обруч, виски закривають пластинки, із них спускаються дротики, що якимось чином приєднуються до вух. Починаю чути якийсь звук. Просто шум, тільки голова зразу крутиться і мене накриває маса незвичних почуттів.
Вир із кольорів затягує мене все далі і далі. Мені хочеться просто плисти за ними, пропадає всяке бажання щось робити чи навіть думати. Кольори починають змінюватись із них виринають образи, які знову сплітаються у незвичному танці. Я уже не в цій реальності, а в світі яскравих фантазій. Мені стає приємно, дуже приємно, таке враження, що ніколи не захочу повертатись до звичайного світу. Я забуваю про те, що сиджу тут, у кріслі, я не чую цього звуку, я зараз у космосі, створеному із власних фантазій.
Потім поступово повертаюсь до життя. Не відчуваючи ніякого дискомфорту, просто вертаюсь. Все закінчується і я виходжу на вулицю, але світ починає здаватись таким сірим….
***
Мене звати Ніра. Двері будинку тихо пискнули і відкрились. До кімнати входить мій хлопець.
- Привіт. Як справи?
- Привіт, нормально… Слухай, що з тобою? – він дивиться навкруг трохи розгублено. Незвичайний як на нього погляд, тому я і питаюсь…
- Я попробував одну цікаву річ. Це щось на зразок аудіонаркотиків із минулого тисячоліття, тільки відчуття набагато сильніші, хоча так і називаються… якась нова технологія…
- А це безпечно? – я люблю екстремальні почуття, тільки ж не все приємне є корисним, особливо коли це стосується чогось зв’язаного із психікою..
- Ну я не думаю, що це може зашкодити, це ж не викликає звикання…
- Я б все одно на твоєму місці не ризикувала. Ти ж вже знаходив щось подібне, здається тобі подобалось…
- Не настільки, у центрі набагато приємніші і цікавіші відчуття…
- У якому ще центрі? – дивуюсь, я не знаю про що він говорить
- Я тобі не розказував. Такого вдома не досягти. Мені один друг порадив, якщо хочеш то можу і тебе привести…..
- Тільки не сьогодні.. – усміхаюсь. Я не буду ризикувати своїм здоров’ям… - Ну що, поїхали, як і домовлялись?
- Добре..
А домовлялись ми поїхати на зону відчуження, що розташована недалеко від міста. Ми вже там гуляли раніше, але захотілось знову.
***
Мене звати Феріон. Зараз ми з моєю дівчиною Нірою ходимо по покинутій території, натрапили на якусь цікаву споруду, туди і зайшли, вона фотографує все навкруг. А я чомусь навіть не розглядаю покинуті стіни. Я ніяк не можу забути про те, що відчув сьогодні раніше. Здається, що в голові просто засіли ті образи, що я бачив у центрі. Нічого, думаю, пройде.
- З тобою все нормально? – раптом питається Ніра… я просто відмахуюсь. – Послухай, не треба більше експериментувати із власною психікою – якось дивно дивиться мені в очі
На наступний день я знову вирішив навідати центр. Відчуття були навіть ще яскравішими і головне я вже не перебуваю у такому стані, як вчора. Зараз я вертаюсь додому, але будь-яких відчуттів не залишилось. І все ж приємно так розслаблятись, це справді ні з чим не порівняти…
***
Мене звати Ніра. Сьогодні я по відеофону говорила із Феріоном. Він розказував, що те його захоплення аудіонаркотиками цілком безпечне. І я, здається, повірила. Зараз заходжу в той центр, про який він говорив. Ось я опиняюсь в кріслі і одягаю спеціальний обруч. Світло гасне і я чую якийсь шум… Голова починає крутитись і мене затягує дивний вир запахів і незвичних почуттів. Виникає таке враження, ніби я провалююсь назад. Це відчуття справді ні з чим не зрівняється. Феріон був правий. Я пливу в якомусь новому, іншому всесвіті. Я розслабляюсь і лечу, навіть не пливу за течією… Так приємно. Щось тепле торкається моєї руки. І як у калейдоскопі крутяться усі мої фантазії…
І тут щось міняється, безкінечність перетворюється в безодню. Я починаю падати і сотні жахливих потвор женуться за мною, я тікаю від них, хоч прекрасно розумію, що це віртуальна реальність, але небезпека здається справжньою. Біжу і мені здається, що вони скоро доженуть мене. Жах, відчай це те, що я відчуваю зараз, невідомість. Я провалююсь все далі і далі. І зараз мені так хочеться зірвати проклятий обруч.. Тільки мої руки сковані. І тут я просто забуваюсь, провалююсь у хворобливий транс….
Я поволі відкриваю очі. Біле світло занадто різке, я ще не привикла до нього. Переді мною сидить Феріон і уважно дивиться на мене…
- Що сталось? – питаюсь
- Не знаю, щось пішло не так. Добре, що тебе вчасно витягли. Знаю тільки одне: я ніколи не появлюсь у цьому проклятому центрі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204489
рубрика: Проза,
дата поступления 05.08.2010
У голову їдуть коробки
Коробки із цінним товаром
Пакуються букви у зошит
Сидять мудреці в протигазах
І ці протигази це захист
Хоч толком не знаю від чого
І їхня матерія з правил
сидить в них незручно до того ж
Вони лиш сидять і пакують
Коробки із цінним товаром
Нічого не знають, не чують
Не знімуть своїх протигазів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204319
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 04.08.2010
Танець п’яних тіней
У твоїй голові
Нитки дивних ідей
Догорають в вісні
І їдкий ацетон
Доторкнеться ніздрі
Хворобливий вогонь
Догасає в імлі
Танець п’яних тіней
Що уже не страшні
Суть померлих ідей
Заховаєш від всіх
Тут тебе вже нема
І у танці туман
Огортає тебе
Танець п’яних тіней
Заховаєш від всіх
Суть колишніх ідей
помирає у сні
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204039
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2010
Я ходжу кругами по своїй кімнаті. Дивний стан, дивні відчуття. Не пам’ятаю, що мені сьогодні приснилось, але знаю тільки одне: це було щось незвичайне, чого я не відчувала раніше. Що зі мною? Беру в руки блокнот, де записую свої сни, але не можу взяти ручку, просто не знаю що писати. Дивлюсь навкруг, я сама вдома, ніхто не порушує тиші. За вікном грається сніг, а сизе небо, ніби в шубу вбралось у хмари. Мені здається, що цей туман проникає в кімнату і містичною холодною парою розпливається в моїй душі? Холодною, настільки як рідкий азот, чомусь виникла саме ця асоціація. Крутиться голова. Я не знаю що робити і не хочу робити нічого. Просто дивлюсь на білу чисту сторінку свого блокноту, що здається порталом у світ довгої зими… і дивного занепаду всього світу, який уже ніколи не вернеться у попередній стан. Комусь стало б страшно. Але мене тягне сюди і я хочу це побачити. Здається, бачу тінь на сторінці, в кімнаті темно і я не включаю світла, а просто підсвічую ліхтариком із діодами. Не хочу сильнішого освітлення, це слабеньке, але дарує незвичну атмосферу.
Паперовими записниками вже ніхто не користується, все записують у всякого роду електронні блокноти, що сприймають слова на слух, я теж, але чомусь свої сни люблю записувати саме у цьому блокноті із звичайного паперу. Можливо тому, що мені подобається голограма на ньому із зоною відчуження, можливо, я так уже привикла. Тінь на папері починає рухатись, стає живою, я ніби провалююсь в неї, вона манить мене, просто іду на цей поклик…. Бачу темне небо і похмурі силуети будинків, фабрик заводів, на мене дивиться якась людина, раптово стає холодно і я сильніше закутуюсь у чорний плащ, який невідомо яким чином на мені опинився. Людина у захисному костюмі, вона (чи він) відтягує мене кудись. Підкоряюсь, чисто тому, що не знаю що робити. Із темного неба спадають хмари снігу, які, як і холодний дим під ногами, слабо освітлені синювато – білим світлом дивних ліхтарів. Страшно, але чимось приємно. Людина тягне мене в металеві, важкі двері, я заходжу із нею і вони із сильним шипінням закриваються. Із труб бризкають якоюсь речовиною, сказавши лише «потребується дезактивація», а потім просять переодягнутись у такий самий костюм, призначення якого я так і не зрозуміла.
Після цього бачу велику залу, повністю обшиту металом, у ній так багато людей у подібній одежі. Я задаю лише одне запитання : «Де я?», але ніхто мені не зміг дати відповіді. Сідаю на вільне місце…
- Ніра? – раптом чую своє ім’я… по голосу впізнаю хто це, адже лице все одно закрите
- Феріон? – я пам’ятаю цю людину, я пам’ятаю те, що щось мене із ним пов’язує, те, що я добре ставлюсь до нього, більше нічого…
- Так… це я.
Ми не можемо побачити одне одного, але, я все одно знаю, як він виглядає. Нам є про що поговорити, здається…. Чомусь мені цей світ починає здаватись знайомим. Ми лише дивимось в очі одне одного, це єдине, що ми можемо побачити.
І тут вуха роздирає сигнал тривоги. Я не чула його раніше, але він теж знайомий. Стараюсь з усіх сил добратись до виходу з бункеру (чи як це назвати) разом з усіма. І на наших очах він починає розвалюватись. Одна із перших вибігаю, але не встигаю побачити Феріона, він зник, я б усе одно впізнала його… Відбігаю далі, інстинкт заставляє мене це робити, але що потім якщо люди просто побігли у різні сторони, куди діватись мені? Чомусь я кидаюсь назад, але можу побачити лише побачити розвалений метал… Що сталось? Не встигаю цього зрозуміти
Я знову бачу перед собою листок зі свого блокнотика з голограмою… Ще не прийшла в себе, але тепер я вже знаю, що мені написати там… Чую дзвінок по відеофону, це дзвонить мій хлопець, Феріон…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203609
рубрика: Проза,
дата поступления 31.07.2010
Свідомість зависла у сні
Перед очима йде танець тіней
І я вже не чую їх сміх
Їхніх емоцій чи їхніх ідей
Вони ́лише тіні, ніхто без імен
Сміється, як світло ніщо
І падає снігом мораль із систем
Вкриває пилюки єство
Я ходжу між нею, ховаюсь, тікаю
Я бачу як сніг розбиває пилюку
І я намалюю значки, що як хмари
Цей ́сніг покриває, вбиває і душить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203580
рубрика: Поезія,
дата поступления 30.07.2010
Був похмурий день, дощ крокував по асфальту розмальовуючи його трохи темнішими плямами. Він був не надто сильний. Принаймні не настільки щоб витягувати парасолю, для мене погода була непоганою, хоч люди, що тулились під без самку розмальованими парасольками зараз навряд чи поділили б цю думку. Я тоді ішла не одна, ми гуляли разом із подругою, а зараз збирались на черговий покинутий цех… Там гарно, принаймні тихо, бо мертві німі стіни не знають повсякденної суєти. Щось містичне є у таких забутих приміщеннях і це «щось» нас постійно тягнуло туди. Це тяжко пояснити, бо я і сама не розумію чому, але ми обидві були закохані в подібні місця. Вони ніби розказували історії на своїй німій мові, і тільки вітер міг порушити містичну завісу тиші, що так довго царювала в заражених часом стінах… Ми говорили по дорозі про щось, обговорювали твори з літературної студії, і ще багато чого, але це не так вже й суттєво. Так було цікаво гуляти, адже це єдина людина, яка хоч трохи мене розуміла. Ми вже й привикли так зустрічатись і ходити по забутих місцях… мертві заводи – особлива пристрасть, хоч туди не так легко проникнути… Я могла бути собою лише під час таких прогулянок, або під час того, як писала власні оповідання чи вірші… Можливо тому що розвалини так само надихали, як і муза, що приходить до письменників….
Але сьогодні мені було сумно: вже прийшло літо, яке я не надто любила, і я не знала як його проводити. Моя подруга їхала… надовго, на ціле літо і до того ж навіть через інтернет не зможемо спілкуватись. Жаль, бо мені прийдеться гуляти або самій, або з людьми, яких я не розумію так добре і які лиш частково розуміють мене… Знову настануть теплі дні, коли прийдеться ховатись від сонця. Так, я не любила сонце, а ще більше не любила спеку. Бо не тільки свідомість, а й мій організм надто гостро на них реагували…. Надіюсь погода буде дощовою… Можливо вдасться вкрасти хоч краплю натхнення в дощу
*************************************************************************************
Я зараз гуляю із однією своєю знайомою. Чесно кажучи мені трохи навіть жаль її, вона якась дивна. Сама не знаю чому я вирішила прогулятись із нею, але це напевно лиш спосіб провести вільний час. Здається, що в неї взагалі немає ні друзів ні знайомих, але і для мене спілкування із нею швидше просто спосіб із неї познущатись, хоч і сама вона здається цього не бачить, а насправді викликає тільки жаль у мене… Невже вона і справді вважає мене своєю подругою?…
Лише одне добре, що я позичила в неї один браслет, але навряд чи збираюсь його віддавати…
***
Гелена
Я пробую розібратись у собі… Тепер ходжу на літературну студію, у мене появились нові знайомі із якими гуляємо разом, це добре, надіюсь так і буде продовжуватись далі. Навіть тяжко уявити наскільки я змінилась за цей час… так тяжко уявити. Я просто пригадую якою я була раніше, від цього робиться сумно, але я вже такою більше не стану… ніколи. Навіть згадую із ким я колись гуляла. Зараз я б точно не зв’язувалась із цією людиною, а саме спілкування із нею тільки викликало б відразу, але тоді мені здавалось що я знайшла рідну душу. Вона ж не була такою якою хотіла себе показати, а я вірила. Невже я могла так думати… цікаво як насправді до мене відноситься ця людина?. Навряд чи добре, але мене це уже не цікавить. Вона тільки й думала про те, що б щось забрати у мене, а потім не віддати, або, мабуть, просто познущатись із мене. Лише жаль що я погодилась гуляти із нею.
Зараз є нові знайомі і, надіюсь, хоч із ними складуться стосунки.
Ми домовились зустрітись, зараз літо, жарко, але, зрештою, якось переживемо. Ми ідемо на цвинтар, ця затія подобається усім. Багато людей через інтернет говорять що це приємно… надіюсь і у мене складеться та ж думка…
Літо пройшло, нащастя. І далі продовжуємо гуляти, але вже тільки у двох. Так вийшло, хоча це й не страшно, адже я насправді порозумілась із цією людиною. Проходить зима, але я довго її буду пам’ятати, ні, не тому що сталось щось особливе, просто я буду розглядати фотографії із прогулянок по залізниці, цікавішого місця, нажаль знайти не можемо, але й це мене наразі влаштовує. Там цікава атмосфера , тяжко описати її, це варто просто відчути і лише присутність інших людей може зіпсувати враження. Але ні, таки погано що проходить зима….
***
Дух
Я – безплотний дух, що живе у цьому світі. Єдиним моїм заняттям є просто існувати тут. І я не нещасний, бо моє існування має сенс на відміну від існування багатьох людей із одночасно рябої і сірої маси, лише деякі з них можуть мене відчувати. Я опинився тут, як тільки у світ прийшла душа цієї дівчини – Гелени. Опинився тут разом із нею і, мабуть, разом із нею і піду. Вона від початку відрізнялась від інших. Власне це мене і тягнуло до неї, тому я ї не покинув її і надіюсь ще довго зможу із нею спілкуватись. Тобто спілкуванням це не назвеш бо вона хоч і прагнула стати містиком, але ще не могла осмислено мені відповідати. Правда, вищу насолоду мені приносило розказувати їй щось. Так, це я надихав її, а вона відчувала і оформлювала ці почуття в узори сплетені зі слів.
Ще в дитинстві вона була не такою, як усі інші. Просто інакше відчувала, як вони…. Я і тоді пробував навіювати їй якісь почуття, хоч вона ще не могла їх нормально осягнути і тільки вдень поверталась до звичайного світу, що гнітив її, скучала за мною, хоч і не знала за чим скучає. Потім вона віддалилась від мене, я вже просто не міг доторкнутись до неї… А пізніше, коли вона знову почала мене відчувати це вже була зовсім інша людина… Я хотів їй допомогти чим міг, і тільки жаль, що не міг помагати в житті. Тоді вона забула дитинство, тобто не хотіла згадувати… Просто тому, що все далі віддалялась від дітей, а потім стала майже дітоненависницею, але мені було все одно: вона особистість і це головне, а це просто стало одною із численних її відмінностей від інших людей…
Але зараз, зараз, коли настало літо з нею щось сталось… І як жаль, що я не можу їй ніяк допомогти
***
Натан
Бути не таким як усі завжди тяжко, мене чомусь завжди цікавили такі люди… Тепер я вже розумію чому, я сам не подібний на інших, мені часто здається, що я взагалі не людина і так мало людей можуть хоч якось сприйняти мене таким який я насправді… Ніхто із людей що не вписуються в ненадруковані стандарти не може назвати себе щасливим, навіть тоді коли інші могли б сказати саме так, ні для кого із нас не існує ідеального світу та й будь-яких ідеалів. Я живу мені здається, що це просте існування, добре що є можливість, не одна, на щастя, змінити таке існування хоч трохи, хоч додати маленьку краплю чогось інакшого. Але й так мене ніхто не зрозуміє по справжньому, я повинен постійно ховати свою особистість за тисячами замків від кожного кого бачу, з ким спілкуюсь чи навіть гуляю разом. Часом я дістаю задоволення від того, що інші з презирством минають, часом від того, що просто не бачать. Я боюсь їм навіть натякнути на це. А це буває неприємним, коли немає з ким поділитись радістю чи, особливо, розчаруванням…. Навіть тоді коли вони нестандартні, не такі як у всіх… Кажуть, кожен має мати сенс життя, але для мене він єдиний, а може його і взагалі не існує бо пізнати себе повністю здатен лише той, хто не виходить за рамки стандартів….
Зараз я знову безцільно сиджу за комп’ютером… Взагалі я дивився куди б мені піти прогулятись наступного разу, але зараз просто безцільно проводжу час… можливо найду щось цікаве, але таке буває рідко…. Хоча цікавого багато, але воно не для мене. (постійно із цим стикаюсь, але хіба я винен, що не цікавлюсь політикою і новинами?)…
***
Гелена
Я апатично глянула на людей із якими домовилась зустрітись, ні, все ж ніколи не зможу відритись їм повністю, вони не знають мене, хоч так і думають. Ми збираємось іти на покинуті будинки… Мені б це мало сподобатись, але чомусь зараз я роблю це ніби з примусу, хоч ніхто не заставляє мене іти сюди зараз. Сонце ще далі пече, а в чорній одежі це тим більше відчувається. Як би хотілось втекти від нього!… Але це неможливо…
Ну ось, приїхали. Через темні окуляри на це місце приємно дивитись… Але мені здається, що я хотіла більшого…. Приємно там сховатись від сонця і зробити ще кілька фотографій на мобільний телефон… Але тепер вони не справляють того враження, яке було раніше. Сонце уже почало спадати, стало трохи темніше. Але, як не дивно це нічого не змінило. Я стаю, починаю щось розглядати… Дивно, що це не приносило тої насолоди, яку мало б. Добре, хоч темні окуляри додають незвичну атмосферу…
Мої знайомі про щось говорять, я і сама щось їм відповідаю… Я б почитала їм свої вірші… Але вони, здається, сказали б що подобається, але ж невже вони можуть зрозуміти цю творчість?…..
- Що з тобою? Ти виглядаєш якоюсь змученою… – спиталась одна із них.
- Та нічого.. це все спека – відповіла я. Я не хотіла розказувати про те, що відчуваю зараз, адже їй не зрозуміти … до того ж я і сама не знаю чому я в такому стані. Сонце… воно звичайно п’є енергію, як вампір кров, але ж не настільки… Це треба пережити, просто пережити….
Покинуті будинки – мій світ. Чим більш індустріальне місце, тим більше воно мені подобається. Я ще з дитинства це відчувала, хоч не могла ні пояснити ні зрозуміти сама. Було приємно навіть переглядати фотографії з таких місць… Але зараз, здається, я не можу сприймати нічого з того, що мені так подобалось раніше… Здається, не можу сприймати взагалі нічого.. Можливо мені просто потрібне щось нове, але я не можу знайти нічого подібного. Я заплуталась у собі… Здається так це можна назвати…
… Вечір. Я сідаю за комп’ютер. Я знову переглядаю шокуючі новини і смішні картинки… Хоч це не перестало цікавити… Анекдоти…. Вичитую це все в інтернеті, просто розслабитись… мені так це зараз потрібне…. Але знову стан апатії… Я вже не хочу, навіть не можу нічого робити….
Лягаю навпроти телевізора і все, хоча і це не принесло бажаного задоволення…
Я починаю пригадувати багато моментів зі свого життя і зараз чомусь деякі із них тиснуть на мене тяжким пресом, і чомусь я думаю, що моя депресія саме через це… Мене ніколи ніхто не міг зрозуміти і добре, що я стала розуміти себе краще… хоч зараз я в цьому зовсім не впевнена. Уже появляються думки на зразок « що гарного в покинутих місцях?».. Це могло б бути і не дивно, але чому ж тоді вони справлять таке гнітюче враження?.. .Я зараз не вірю у себе, я зараз ні у що не вірю і просто існую у цьому…
… мені вісім років, я ще зовсім не усвідомлюю себе й думати про це не можу, але й зараз не така як усі. Я не погоджуюсь з цим, я хочу бути такою, але це погано виходить. Я залишаюсь одна проти усіх, а сама навіть не збираюсь усвідомлювати це. Я не знаю куди дітись, але якийсь потяг до дивних речей, що виринають із підсвідомості розриває мене на частини. А в звичайному світі все якось інакше, хоч я відчуваю, що хочу чогось, але сама не усвідомлюю чого саме. Інші люди цього не бачать і вже не побачать ніколи, нажаль. Вони бачать лише те що ззовні, а я ще зовсім не вмію навіть сказати те, що хочу. Мої руки тягнуться до них, але незрима стіна просто стала переді мною. І кожного разу коли хочу відкритись вони просто сміються. Чомусь я їм вірю, але це не оправдано….
… Мені десять років, це літній табір. Тут багато людей… я б так хотіла налагодити із ними стосунки, але це ніяк не виходить. Я боюсь, що й ніколи не вийде, ні з ким. Є тут дехто, хто одного разу мені допоміг. Я вважаю цих людей друзями, але ж із ними стосунки теж ніякі. Надіюсь є хоч якась можливість це змінити, я просто хочу навчитись спілкуватись із ними… я ж цього зовсім не вмію, хоча думаю, що вмію…
… Мені тринадцять років. Я майже ні з ким не спілкуюсь. Це в мене це не виходить, зовсім не виходить… До того ж це не так вже й потрібно, адже я вище за них. Я надто від них відрізняюсь, я цікавлюсь містикою, і мені здається, що живу цим, хоч я, нащастя, просто не знаю, що значить цим жити. Я не цікавлюсь навколишнім світом, починаю писати якісь твори, у мене інакше світосприйняття і мислю я по інакшому, але я ще зовсім не знаю саму себе….
… Це тисне на мене, чому я це згадую? Чому це так боляче згадувати??
***
Натан
Я зі знайомими гуляв і до нас приєдналась іще одна дівчина – Гелена… Вона мені переслала кільки своїх віршів і вони чимось сподобались. Хотів би із нею познайомитись ближче, зрозуміти її. Правда вона казала, що у неї творча криза, але… надіюсь це скоро пройде. Через інтернет Гелена прислала мені і ще одне оповідання, і нічого подібного я раніше іще не зустрічав, адже склалось таке враження ніби ці твори мені про щось нагадали і зачепили так як не зачепило іще мене жодне оповідання чи жоден вірш, який я читав раніше. Мене вони дуже зацікавили…
…я їй пропоную зустрітись . Так, я скоро знову її побачу і справді чекаю на цей момент.
Ми були тоді на покинутих будинках, вона сказала, що дуже їх любила, але через творчу кризу навіть цим не могла насолоджуватись.. Хоча я помітив певний блиск в її очах, коли ми прийшли туди. Тому надіюсь, що депресія не повністю нею заволоділа…. Вона казала, що складається так, що більше не може найти нових цікавих місць на зразок тих самих будинків, що ж, я постараюсь їй це забезпечити. Хоча про що я можу судити, адже хоч мені здається, що я знаю цю людину, але насправді…. Що насправді відбувається в її душі?…
Якесь дивне відчуття виникає при думці про це. Вона і справді мене зацікавила…
***
Гелена
Я ледве заставляю себе включити комп’ютер і починаю переписувати своє оповідання. Якщо не можу творити то хоч перепишу усе, що створила раніше. Букви друкуються на білому фоні… Несподівано приходить повідомлення. Це повідомлення від Натана, що був в тій компанії з якою я гуляла вчора… Що ж, відписую, мені починає ставати цікаво із ним спілкуватись…
Ми домовляємось про зустріч, він пропонує поїхати на один покинутий завод, мені це цікаво, адже я ще там не була… Та і можливо хоч це виведе мене із депресії, бо коли я вперше була на подібному об’єкті то потім пів ночі не могла заснути, настільки він мені подобався. Звичайно, я погоджуюсь на таку пропозицію… тим більше людина здається мені цікавою…
Зустрічаємось і під’їжджаємо туди на маршрутці. Про щось говоримо. Я починаю навіть заздрити цьому хлопцю, здається, він подібний на мене, але ж я зараз і зовсім не можу творити на відміну від нього… Ця депресія явно затяглась…
Але не судилося, проникнути на завод таки не вдалось, а я відчуваю, що це так потрібно мені, Натан теж це відчув і якось співчутливо на мене поглянув… Чому як тільки попадається місце яке є по справжньому цікавим то зразу я не можу туди потрапити… А може це і є причиною моєї депресії, адже за цей час я не побачила жодного нового об’єкту.
***
Натан
На наступний день після тієї не надто щасливої прогулянки Гелена й сама писала мені, хотіла зі мною і ще раз побачитись, але я зараз зовсім не можу, мушу їхати в інше місто, а жаль, мені було б цікаво. Я постараюсь вийти там в інтернет, надіюсь це хоч трохи допоможе нам пізнати ближче одне одного. Я б не хотів цього, адже бачу, що компанія із якою ми мусимо гуляти зовсім нам не підходить, ми інакші, лише ми двоє, а тому не можемо залишити одне одного. Мені жаль Гелену, але й у мене немає іншого виходу. Вона, пам’ятаю, написала мені що їй теж дуже жаль і тут же вийшла із інтернету…
***
Гелена
Це все, я вкінець перестала себе розуміти. Я не знала хто я така і раніше, але тепер… Тепер я просто заплуталась, я пам’ятаю, що ще зовсім недавно я сильно переживала через те, що один покинутий цех, такий гарний для мене, обгородили і почали будівництво…. Але ж зараз… зараз я навіть не помітила б цього, а якби хтось розказав, то просто б не звернула б уваги. Мені здавалось, що я творча особистість. Не знаю… не мені судити, але зараз на даний момент це зовсім не так. Навіть Натан, людина яка б точно мене змогла зрозуміти, зараз судячи з усього просто перехотів спілкуватись зі мною, а те, що він каже про якусь поїздку просто брехня, що б не спілкуватись зі мною. Я не знаю ким стану далі. Мені страшно від того, що я не можу перемогти цей стан. Я не можу налаштуватись на енергетику тьми, яку колись любила. Так, я цікавилась містикою… Зараз просто дивлюсь в одну точку. Вдома нікого немає . І я не знаю до чого вчепитись. Я вже не боюсь за себе, я просто хочу щось змінити. Якщо я не можу порозумітись із темною енергією, то може хочу негатив, до якого я досить упереджено відносилась, мені допоможе себе зрозуміти?… Відчуваю якесь погане передчуття. Я хочу втекти від себе, просто втекти. А що вийде?.. побачимо! Бо я все одно змучилась.
Я фактично заставляю себе виключити все світло і відмовитись від по сторонніх думок… В звичайному випадку я б просто дивилась у одну точку, в дзеркало і настроїлась би на свою, можливо й не рідну, але досить близьку енергетику. Але зараз все було інакше. Я не могла налаштуватись на темні енергії, а тому просто почала малювати якісь знаки на папері чорною ручкою. Скоро й зовсім розконцентрувалась… Щось заставило мене запалити свічку… Потім, потім я забуваю все і коли вже можу осмислено думати я стаю добре почуватись. Мені добре і це головне. Лиш відчуваю несильний біль на одному із пальців. Зараз і знову мені байдуже до всього, але байдуже не від апатії, а від того, що я сконцентрована на собі, принаймні, здається…. Іду гуляти з знайомими…. Вони помітять, що мені краще, я рада цьому. І лиш кусок паперу з дивними символами і коричневою краплею моєї крові не ідуть із голови…
***
Дух
Я сумно дивлюсь на Гелену. Вона, здається, сама й не здогадується що робить. І жаль, як жаль, що відтепер і невідомо до якого часу я не зможу її відчувати і навіть пробувати хоч на щось надихнути. Мої руки тягнуться до дівчини, але уже пізно. Я не зміг їй допомогти перемогти себе і знов стати собою, знову насолоджуватись тим, що любила раніше. Але тепер… Тепер стало ще гірше. Негатив, так, власне негатив, а не тьма (що допомагає пізнати себе), вбиває особистість людини. А Гелена просто не знала до чого звернутись. Просто не знала іншого виходу. Вона не втратила свою особистість, надіюсь, але енергетика буде тепер текти по її венах, я боюсь залишитись сам, бо прийшов цей світ із цією дівчиною. А вона… вона просто не розуміє, що залишиться одна. Просто тому що не буде собою. Вона хотіла краще себе зрозуміти, але тепер не зрозуміє ніхто, особливо вона сама. Я бачу : Гелена на краю. Я втратив можливість із нею спілкуватись, але можу її бачити. Ні, нічого не сталось. Знайомі навіть почали краще до неї відноситись… Вони гуляли вчора по покинутому спорткомплексі і Гелені, здається, було непогано. Але у очах не було видно того щирого захоплення такими спорудами. Я не можу сказати точно, але, боюсь, вона стала гірше їх відчувати. Або ні, взагалі перестала..
***
Гелена
- Куди ідемо сьогодні?
- Я знаю один покинутий спорткомплекс – пропоную
Туди і пішли. І звідкись з’явився стан солодкої ейфорії, правда, не від думки про те, куди ми збираємось, але це приємно, дуже приємно… Мені здається, що я стала іншою людиною. Ну що ж, тепер усе буде нормально, принаймні, краще ніж було, я впевнена в цьому. Ейфорія зараз мною заволоділа і я не хочу нічого інакшого, адже це так приємно. Та і ці люди з якими я гуляю теж помітили, що моя депресія зникла і, надіюсь, раді від цього. Я навіть не знаю чому було те відчуття, коли я проводила той маленький ритуал, ніби я даремно це роблю. Я навіть не знаю як називати сили, які мені допомогли, думаю так і варто називати «негатив» (у мене не було більше варіантів як саме собі допомогти), хоч я раніше упереджено до цього ставилась. І даремно так думала, адже зараз я почуваюсь краще ніж будь-коли…
Фотографую це місце на мобільний, розмовляю на різні теми зі своїми знайомими і радію від того, що депресія зникла. Хоча я і досі не знайшла нових цікавих об’єктів, але все ж упевнена, що скоро знайду і при цьому більше ніж думаю…
Тепер так буде завжди і я завжди буду творити і насолоджуватись цим, я впевнена в цьому…
***
Гелена
Пройшов тиждень… Я помилялась тоді, адже Натан таки й справді вернувся і знову приєднався до нашої компанії. Ми знову разом ідемо на прогулянку… Зрештою, нічого цікавого, ще пару фото і все…
Ми вже розходимось і кожен збирається їхати додому. Але мене доганяє Натан.
- Ти змінилась, що з тобою?… – дивиться в очі якимось дивним поглядом
- Зі мною все на кінець нормально – усміхаюсь…
- Це не так, боюсь.
- Чому ти так думаєш?… – здивовано дивлюсь на нього
- Я відчуваю… Я ж казав, що колись цікавився містикою… – з якимось сумом говорить
- Я не хочу, що б ти так думав…
- Усе одно це так.
…Я по дорозі додому думаю над цим… Чому він так говорив? Згадую те, що я думала про негатив раніше і про те як саме я це зробила. Може він і правий, адже раніше до такої енергетики, з якою з зв’язалась я ставилась досить упереджено. Хто ж знає може і не даремно…
***
Гелена
Пришов наступний день, ейфорія уже просто розвіялась , виходить, для цього був потрібен лиш привід задуматись, адже тим ритуалом, хоч й таким маленьким я зробила для себе гірше ніж було. Я знову хочу втекти від себе, я почала розуміти про що казав Натан, адже лише посилився стан апатії, який уже так мені надоїв. Раніше, навіть коли почалась та депресія я ще могла відчувати хоч щось… і здається могла творити, а тепер…. Я думала все стане краще і я стану сильнішою… Помилялась. Я ще більше заплуталась у собі, а розуміти краще мене не стали. Здається, ще трохи і я зійду з розуму. Насправді стану божевільною. Коли депресія почалась я не могла її побороти. Навіть тоді мені продовжувало подобатись те, що я любила до того. А тепер мені просто все одно до них. Мене не цікавлять ні мої знайомі, ні покинуті місця…. Здається, взагалі ніщо не цікавить. Я впала, так, я впала і мені уже неможливо піднятись. Немає ніяких шансів. Здається жодна людина, навіть та, яка розуміла мене ще місяць тому не зможе зрозуміти зараз. Просто тому, що я сама перестала бути собою. Я познайомилась із новими людьми. Може вони б могли стати мені кращими друзями, наприклад цей самий хлопець, з яким я вчора переписувалась, адже він міг б зрозуміти мене колись, але зараз ні. Я здається божеволію. І це просто неприйнятно. Раніше я хоча б не була в цьому винна, а тепер… цей проклятий ритуал. І головне: ніхто не може зрозуміти що зі мною сталось, крім того Натана, мабуть. Батьки просто вважають мене лінивою. Але суть не в цьому. Зрештою, я винна сама. А може й невинна. Адже депресія заставила мене це зробити Тепер надто багато сил треба щоб почиститись. Але, боюсь, що це вже не потрібно. А може… може і вдасться піднятись. Мені треба що б хоч хтось мені допоміг, та Натана цього не зможе зробити, я впевнена в цьому. Я забагато хочу.
Беру в руки мобільний телефон. Щось натискаю, набираю повідомлення і посилаю на один з номерів, введених в контакти. Я іду з дому, лиш взявши із собою невелику торбу. Іду кудись на маршрутці. Підходжу до одного покинутого будинку і лиш паркан через який так легко перелізти віддаляє мене від нього. Перелажу.. Ноги чомусь починають підкошуватись. Я просто гуляла тут раніше і тепер пробую згадати як це було. На одну мить мені здалось, що стало легше. Але ні, я вже на це не надіюсь. У цьому будинку мені було колись добре. Зараз я б хотіла трохи розслабитись. Так, я таки божеволію. Підіймаюсь по сходах. Ні, не просто піднімаюсь: біжу, ніби тікаю від когось. Мобільний почав дзвонити, але я не хочу брати трубку. Я підіймаюсь вверх , потім хочу звернути на горище, але просто кидаю погляд туди. Ні, мені треба в інші двері… Це верх від шахти ліфту. Ледве заскакую на підвищення, ступаю ще кілька кроків, відчуття польоту, нестерпний біль, а потім просто відчуття сірої відсутності. І лиш бачу чийсь сумний силует і глибокий сумний погляд істоти, що співчутливо схилилась наді мною…
- Мені так жаль тебе – сказала вона – Даремно ти це зробила, хоч я розумію тебе
***
Я сиджу, мені скучно Я сумую за містом, за інтернетом, за цвинтарями і покинутими будівлями, за своїми кращими друзями…. Хоч правильніше сказати однією кращою подругою. Добре, хоч є папір і ручка… Я можу писати і нудьга не вкрала в мене натхнення, як часто буває…. Як тільки стає скучно, цей сум, як вампір випиває натхнення. Я пишу оповідання. Ех, надіюсь, хоч щось вийде, тоді ці пекельні канікули не пройдуть даремно. Я відверто ненавиджу це сонце, ці дерева і взагалі природу, що оточує мене і не хоче відпускати з облоги. Добре, що зараз вечір і я можу писати…. Тут дивлюсь на телефон, недавно прийшло повідомлення. Так, якраз від тої ж подружки, яку я згадала.. Текст: «Я не сама, бо залишусь собою, прощай» Я набираю її номер…
***
Натан
Я іду серед пустого сірого міста. Все навкруг дихає відчуженням. Ні, я не насолоджуюсь цим зараз як звичайно, я просто іду не думаючи ні про що. Тут нікого немає, лиш темні силуети людей мигають в сірій безодні мертвого місця. Я не заглядаю у кожну шпаринку, не роблю фотографій, як люблю, я просто іду не знаючи що я тут роблю, чому я тут і що це за місце. Здається я чую крики ворон, здається до мене тягнуться сотні худих білих рук ніби просячи про допомогу. Все розмивається перед очима. Мені не боляче, мені не страшно, мені не радісно, просто відчуження, саме відчуження ні чим не розбавлене – єдине відчуття. Немає відчуття часу, відстані, я просто іду…
- Привіт – я чую знайомий голос, розвертаюсь – пам’ятаєш мене? – дивиться глибокими очима на мене знайома, це Гелена, тільки я вже давно не знав де вона…
- Пам’ятаю, а що ж ти тут робиш? – я пробую роздивитись її, ні, вона не змінилась…
- Таким як ми все одно не місце у тому світі – сумно усміхнулась. – але що ти сам тут робиш?
- Я не знаю…
- Дивно, що я зустріла тебе зараз. Знаєш, я насправді зовсім не жалію про те, що сталось.
- Ти про що?
- Мене уже немає в тому світі. Тому й здивувалась. Але почуваюсь я краще ніж там.. спочатку було трохи незвично, але це змінилось. Я знову можу відчувати, але відчуття зараз інші….
- Почекай, чому? Для чого? – я не знав про це, та навіть не зміг здивуватись
- Кажу ж, таким як ми не місце у світі стандартів і правил… Залишись тут хоч на трохи, бо ти єдиний за ким я сумую…
Я не знаю що робити чи казати, а просто дивлюсь їй в очі… Чому саме я єдина людина, за якою вона сумує?…Невже я і раніше не здогадувався про це? Адже вона теж подобалась.. ні, подобається мені… Чому саме зараз я це зрозумів?…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199084
рубрика: Проза,
дата поступления 03.07.2010