| Сторінки (1/40): | « | 1 | » |
і знову лист опалий на волоссі
і я з ним босий при дорозі
дивлюсь,як всі окрилено спішать додому
я знаю цю ходу..вона мене сюди звернула
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2025
Анотація: Серце і Розум. Вічна битва, в якій ніколи не буде справжніх переможців. Вони кохають, страждають, але ніколи не порозуміються, тож варто обирати - Ти, або не Ти.
Дійові особи: РОЗУМ
СЕРЦЕ (Кожен режисер сам вирішує, хто виконує ролі. Чи 2 чоловіків, чи 2 жінок, чи ляльки, чи це будуть 2 незрозумілі матерії.)
Сцена майже повністю затемнена,видно лише мерехтіння легенького світла,від ліхтарика з надписом «Серце»,під яким воно дрімає.Ліхтарик з надписом «Розум» не світиться.Згодом,на сцені з’являється силует-це Розум,який тримає в руках клітку.Він спостерігає за Серцем,після чого ставить біля нього клітку.Серце починає прокидатися.
СЕРЦЕ: Скільки ж це я спа…Що за?(Підскакує,помічаючи клітку та Розум.Ліхтарик з надписом «Серце» гасне.)Ти що задумав?
РОЗУМ: (Дуже серйозно,але водночас трохи схвильовано.)Допомогти тобі.
СЕРЦЕ: Допомогти?Мені?Хахаха…А ти “неймовірно” турботливий.(Роздивляється навколо,відходячи від нього.)
РОЗУМ: Це лише на деякий час,щоб ти не наробила сама собі лиха.
СЕРЦЕ: А що ти називаєш “лихом”?Мої вчинки?Мої емоції?Що?
РОЗУМ: Послухай…(Підходить до Серця,намагаючись загнати його в клітку.)Ти сама маєш розуміти,що це рішення,принесе успіх та щастя.Бо твої емоції-це подарунок,але й водночас капкан,який залишає занадто вагомий відбиток.А зараз зовсім не час для цього.(Відчиняє двері,тихо обходячи клітку з різних сторін так,щоб Серце його не бачило.)
СЕРЦЕ: Звідки тобі знати,коли час,а коли ні?(Налякано намагається заховатися,та відслідкувати Розум.Складається враження,ніби його голос чується звідусіль,що тільки більше збиває Серце з пантелику.)
РОЗУМ: Звідти,що й небо,яке знає коли полити,а коли висушити землю..Звідти,що й квіти,які знають,коли розпочати дарувати запахи,а коли зачахнути навіки.
СЕРЦЕ: Це ілюзія,обман.Не забувай,що небо,інколи вбиває,як і квіти.
РОЗУМ: Значить так треба!(Розум хапає Серце та швидко зачиняє клітку.Чуються крики протесту Серця.)
СЕРЦЕ: Зовсім ні!Це означає,що небо,як і більшість-емоційне та імпульсивне.І якби не це,ніхто б не дізнався,що таке повноцінне життя.Бо небо-його частинка,з усіма своїми недоліками і капризами,розумієш?
РОЗУМ: Ми ж зараз вже не про небо говоримо,правда?Але говорити тоді немає про що,дивлячись на те,скільки помилок ти допустила в одному реченні.
СЕРЦЕ: То може тоді варто було мене позбутися назавжди?А не просто закрити,наче якогось дикого звіра,який може загризти невинного?
РОЗУМ: Ти що за слова такі зараз говориш?Хіба ж ти зовсім не знаєш мене?(Підходить до клітки,кладучи на неї свою долоню.)
СЕРЦЕ: А я знаю?Бо складається враження,ніби взагалі зараз тут не тебе бачу.Ніби слова,вилітаючи з цих вуст,стали приносити не стриманість та впевненість,а тривогу…
РОЗУМ: Хмаринко моя…ти завжди така.(Сумно посміхається.)Борешся до останнього,віддаєш сили,аби привернути на свою сторону увагу.Але холод…цей клятий холод,кожного разу перекриває твої старання знову,і знову.Це розбиває частково кожного з нас.
СЕРЦЕ: Ти не просто холод.Ти холодна сталь,яка не вагаючись притискає в землю,не даючи вибору,і залишає по собі величезну яму з порожнечею.
РОЗУМ: Я ж стараюсь оберігати тебе.(Серце підходить до нього.)
СЕРЦЕ: Скажи мені від чого?Га?
РОЗУМ: Від тебе самої.
СЕРЦЕ: Боже..ні,ти робиш це виключно заради себе!Влада,контроль-ось що ти намагаєшся оберігати,і не тільки від мене,від усіх.
РОЗУМ: (Відходить від клітки.Розвертаються спиною до Серця.)Страшно слухати тебе.
СЕРЦЕ: А може страшно усвідомлювати,що це правда?
РОЗУМ: Посидь уже нарешті мовчки.(Підходить до ліхтарика з надписом «Розум»,він вмикається.)
Настає хвилина мовчання.Кожен намагається знайти підхід один до одного.Вирують різні емоції.
СЕРЦЕ: Випусти мене,будь ласка.Хіба ж ти зовсім мене не знаєш?Я не зроблю шкоди.Ти можеш вірити мені.А я тобі?
РОЗУМ: Хмаринко..ти теж можеш вірити мені,і саме тому,ти ще трішки там посидиш.Я все допрацюю,і тоді ти доєднаєшся до мене у разі потреби.
СЕРЦЕ: Оооо чорт!ТИ ПРОСТО ЗНУЩАЄШСЯ З МЕНЕ.Ти навіть не даєш мені спробувати щось зробити.Навіть попри те,що ми команда.
РОЗУМ: Ми ніколи не були командою.Адже маленький магніт,не зможе притягнути до себе величезний кусок сталі.
СЕРЦЕ: Ось воно як..А що тобі за це душа говорить?
РОЗУМ: Душа не вміє говорити.
СЕРЦЕ: ПРАВИЛЬНО,бо ти глухий до таких речей.
РОЗУМ: Нехай.Зате я хоча б не йду добровільно на погибель.
СЕРЦЕ: І ти думаєш,що ти тепер герой?Ти насправді боягуз.
РОЗУМ: І чого ж я по-твоєму боюся?
СЕРЦЕ: Мене.Того,що я можу зробити.Ким можу стати....Почуттів,яких я можу завдати.
РОЗУМ: А ким ти можеш і хочеш стати?
СЕРЦЕ: Собою…Пусти.Прошу тебе…
РОЗУМ: Я не можу.Ще трішки,і ми забудемо про цей день і про те,що тут було.
СЕРЦЕ: Тоді зроби ласку.Нехай біля мене хтось буде.Мені потрібен друг.
РОЗУМ: Я твій друг.
Розум помалу підходить.Відмикає двері та заходить.Тримає ключі на одному з пальців.Спершу вони стоять не рухаючись.Кожен відчуває провину та певну загрозу.Розум перший починає робити маленькі,повільні кроки на зустріч.
РОЗУМ: Я…(Не може підібрати слів.)
СЕРЦЕ: Ти сказав,що ми забудемо цей день.
РОЗУМ: Клянуся.
СЕРЦЕ: Ти помилився.Ми запам'ятаємо його.(Підходить до нього занадто близько.)
РОЗУМ: Ти про що Хмаринко?
СЕРЦЕ: Про зміну погоди.(Вона цілує його.Ходором ходячи своїми руками по його тілу,обережно зупиняючись біля пальця,на якому висять ключі.Розум відсмикує руку.)
РОЗУМ: Мені здається погода погіршується.(Починає відходити.)
СЕРЦЕ: Не змушуй мене завдати тобі болю.(Розум починає бігти до дверей клітки.Проте Серце грубо штовхає його назад,перекриваючи вихід.)
РОЗУМ: Ти таки в чомусь мала рацію..Мені одразу варто було тебе позбутися повністю,тоді б усім краще жилося…Як же я помилився.
Їхня битва-це танець,всі їхні рухи нагадують кроки вальсу і т.д.Вони одночасно жорстокі,але й ніжні.
СЕРЦЕ: Ти сам це зі мною зробив.Хіба не подобається?(Розум піднімає руки,даючи зрозуміти,що здається.Серце хапає ключі,вибігає і закриває клітку.Йде до ліхтаря з надписом «Розум».)
РОЗУМ: А я хотів тебе вразити,але ти перша це зробила.Я ж хотів дозволити тобі відчути мене,пізнати кожну думку...
СЕРЦЕ: Та невже?Ти хотів позбавити мене життя.
РОЗУМ: Ні,це не так.
СЕРЦЕ: Значить права!
РОЗУМ: Можливо...Але не тому,що я боявся почуттів,я боявся їх наслідків,які завжди травмували тільки тебе...
СЕРЦЕ: Проте ти ніколи не намагався з’ясувати,чи боюся їх я,тож мені не жаль.Прощай!(Розбиває ліхтарик з надписом «Розум».Чути крик Розуму.Світло пропадає усюди,окрім ліхтаря з надписом «Серце».)
СЕРЦЕ: Я просила не дозволити мені це зробити,але ти не захотів..(Повзе до уламків ліхтаря Розуму.)Занадто вже любив диявола в собі,який тебе ж і погубив,чіпляючись дорогою й за мене...(Збирає уламки.Чути плач.)
ЗАТЕМНЕННЯ СЦЕНИ.
ЗАВІСА
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035921
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025
“Ще трохи почекаю...”
Анотація: Світ несправедливий, і у ньому насправді рідко трапляються чудеса, хоча із дитинства нам нав’язують щасливий кінець. Цей світ немає задуму, де кожен отримує своє. Чекати на справедливість – це як чекати потяга, де його ніколи не було. І врешті-решт, найкраще, що ми іноді можемо зробити – це перестати чекати.
Дійові особи: Горпина, її вік буде змінюватися протягом п’єси, але основним буде 46 років.
Батько, 57 років.
Василина-Горпина, помічниця Горпини, 20 років(Кожен режисер сам вирішує, чи є вона донькою Горпини, чи ні.)
(Дія відбувається в будинку, щось типу вітальні. У ній майже немає ніяких речей. Лише маленький одинокий столик, декілька табуреток, можливо ще якісь дрібні деталі, типу дитячих речей, дзеркала закриті тканиною, а можна й взагалі ніяких предметів не ставити. Основне - простір має викликати тривожність, в ньому має відчуватися певна задуха, ніби там ніхто не живе. Ми бачимо, як на сцені з’являється Горпина, вона ще сонна, але доволі перелякана. Їй наснився кошмар, в якому вона втрачає дитину. В цьому епізоді їй 26 років. Вона прокинулася посеред дня, так як лише кілька годин тому прибула з пологового будинку. Вона починає прислухатися, ходити по всій сцені, намагаючись знайти дитину.)
Горпина: Батьку! Батьку! Батьку! (Батько заходить з вулиці. Це може бути вихід із залу, або щось типу того, аби не ставити декорацій тину і т.д. Він абсолютно беземоційний, як і завжди. Сідає за стіл.) Батьку, де моя донька?..(Дуже боязко, обережно, майже задихаючись.)
Батько: Спить.
Горпина: Де саме вона спить? Ммм?(Батько б'є кулаком по столу. Горпина підскакує.)
Батько: Там де тебе немає.
Горпина: Ні...Цього разу ти не можеш...Це моя донька. (Цього разу він б’є по столу сильніше.)
Батько: (Як суддя, що вже виніс вирок.)Твоя? Боже збережи її від такої напасті. Ця дитина ніколи не стане копією цієї нікчемної сім’ї.
Горпина: (Шепотом.) Як ти можеш так говорити?..Хіба ти сам не з цієї ж нікчемної сім’ї? Батьку, так не можна. Це вже занадто. Я хочу бачити свою дитину. (Він піднімається, та обходить стіл, спирається на нього не дивлячись на Горпину.)
Батько: А для чого? Щоб ця дитина, вмерла перш ніж встигне сказати своє перше слово? (Сміється.) Чи може, щоб вона стала ще однією помилкою? Цього не буде. Я й так скільки років терпів тебе і твою матір, людей, які гірше за маленьких комах. Ти занадто слабка, щоб виховати її.
Горпина: Але ти не можеш знати, якою матір’ю я буду. Та точно кращою, аніж ти батьком. Ти все життя робив мені боляче! Ти ненавидів мене!
Батько: (Після довгої паузи.) Бо ти схожа на мене. В твоїх очах - мій страх. В твоєму голосі - моя слабкість.
Горпина: (Стискає кулаки.) Я не слабка.
Батько: Та ну?
Горпина: Поверни мені мою доньку. (У повному відчаї біжить на нього. Він спокійно йде на вулицю. Потім різко зупиняється перед нею.) Я всерівно заберу її.
Батько: У цьому домі ніхто ніколи нічого не забирав у мене.
Горпина: ПОВЕРНИИИ!
Батько: Ну нічого собі! Ти вмієш кричати? А ще що? Ну! Здивуй! Зроби вже це нарешті. (Чекає, поки вдарить.) Жалюгідна. Навіть птах бореться, подає голос...Але знаєш, я надіюся, що ти таки виживеш якось, світу іноді потрібні такі як ти, щоб було з чого посміятися, але точно не мені. (Йде далі.)
Горпина: (Хапає його за руку, благає. Цього разу він не обертається до неї.)Нехай її звуть Горпиною. Зроби хоч це. Так має бути.
Батько: Щоб вона нагадувала мені про таке прокляття? Вона не буде Горпиною. (Йде.)
(Далі помалу відбувається 20-річний перехід життя Горпини. За допомогою пластики чи різних етюдів. Під час усього цього, вона має бути ніби на одному місці, поки навколо неї вирує життя. Цей перехід супроводжується колисковою. Її можна повторити декілька разів у різних темпах і т.д. для більшого афекту. Під час цього змінюється її вигляд, також вона починає не лише чекати на батька, але й в’язати. Усе що тільки можливо, різними кольорами, різних розмірів. Її кімната, перетворюється на такий собі музей.)
-Ой, люлі, люлі, зіронька красна,
Чому ж твої щічки мені не досяжні?
Чому мої руки не плекають тебе?
Чому чужинці спіткають тебе?
Забрали пташину, не спитали нічого,
Розтоптали, скували серденько кволе.
Я плачу, я кличу, та хто мене чує?
А нічка байдужа лиш сльози цілує.
Ой, люлі, люлі, засинай там без мене,
Чи згадає колись пташина про все це?
Якщо серце раптом болем озветься,
Знай: у мене воно навіть не б’ється…
Спи, моя пташино, у світі чужому,
Я шепочу молитву про зустріч у ньому.
Якщо в цьому житті не повернешся ти,
Я в іншому шукатиму гнізда твої.
(На сцені бачимо вже старшу Горпину 46 років, навколо неї хаос із пряжі та в’язаних речей. З’являється молода дівчинка. Вона обережно підходить до будинку.)
Василина: Добрий день. Це у вас тут типу домашній музей?
Горпина: Типу не типу. Що тебе сюди привело, дитино?
Василина: А мені батько розповів, що тут таке щось цікаве діється. В мене зараз канікули, і я думаю, поїду, гляну...Може і для практики потім пригодиться, та і вам допомога не завадить.
Горпина: Невже в такому віці тобі більше немає чим зайнятися?(Без агресії.)
Василина: Може й немає чим. То як?
Горпина: Лишайся, як хочеш.
Василина: У вас тут багато відвідувачів?(Починає обходити кімнату та все розглядати. Відкриває одне з дзеркал, а потім швидко закриває назад.)
Горпина: Може декілька на рік і буде.
Василина: Ого...І воно оце вам треба таке?(З недолугим смішком. Бере в руки одну з в’язаних речей.)
Горпина: Як не розумієшся, то мовчки собі стій.(Загрозливо.)
Василина: (Випадає з рук в’язана річ. Почувається не зовсім комфортно, топчучись на одному місці.)Вибачте..Я ж не те щоб там образити вас хотіла, просто...То з чого можна починати?
Горпина: З тим що справді потрібно, ти аж ніяк не допоможеш.
Василина: Це з чим же? Типу, підняти мертвого з гробу?(Горпина дивиться на неї, очима з блискавкою.) Вибачте, ще раз. А можна ще запитання?(Не дочекавшись відповіді.)Так ось..Чому ви називаєте свій музей «Не Горпина»? Вас же саме так і звуть, сусіди сказали.
Горпина: А тебе як звуть?
Василина: Василина-Горпина.(Привітно, весело та підходячи до Горпини.)
Горпина: Ну ось. Компас працює успішно.
Василина: (Не розуміє про що мова.)Ну окей. То що там по роботі? Може в магазин сходити, чи...?
Горпина: Сходи, тобі ж щось треба їсти.
Василина: А ви?(Не почувши відповіді, йде.)
(Поки Василина пішла в магазин, ми знову чуємо колискову.)
-Ой, люлі, люлі, зіронька красна,
Чому ж твої щічки мені не досяжні?
Чому мої руки не плекають тебе?
Чому чужинці спіткають тебе?
Забрали пташину, не спитали нічого,
Розтоптали, скували серденько кволе.
Я плачу, я кличу, та хто мене чує?
А нічка байдужа лиш сльози цілує.
Ой, люлі, люлі, засинай там без мене,
Чи згадає колись пташина про все це?
Якщо серце раптом болем озветься,
Знай: у мене воно навіть не б’ється…
Спи, моя пташино, у світі чужому.
Я шепочу молитву про зустріч у ньому.
Якщо в цьому житті не повернешся ти,
Я в іншому шукатиму гнізда твої.
(Повертається Василина. Дуже зла. Пакет, що в неї в руках починає танцювати у всі боки.)
Василина: Це як взагалі? Як батько може так поводитися із своїми дітьми? Поки він собі там пивасик скуповує і з продавщицею заграє, то діти чуть пальці свої не позжирали, прямо в мене на очах. От ви мені скажіть, це нормально? Чому люди так люблять робити іншим боляче?(Згадує за пакет, ставить його на табуретку.)
Горпина: Бо біль - це спосіб, яким люди доводять собі, що вони ще мають владу. Мій король теж таким був.
Василина: Ваш король? А скільки вам років, я перепрошую?(Знову недолугий смішок. Дістає щось із пакета. Починає їсти і заодно розбирати клубки пряжі, що навколо неї.)
Горпина: (Встає, аби змінити пряжу.) Король, що показує любов, живе для народу. Король, що приховує її - змушує народ жити для нього. Я завжди уявляла, що мій рідний батько – насправді не мій батько, а король. Так було легше усвідомити його поведінку. Моїм батькам не варто було заводити дитину. І я трішки ненавиджу матір, бо вона це знала.
Василина: Що саме?
Горпина: Знала, що я буду страждати, як і вона. Вихідною точкою у моїй пам’яті, був момент, коли я немовлям лежала на ліжечку і сильно плакала. (Пряжею, повторює усі дії, про які говорить.) Батько підійшов до мене і мабуть хотів відволікти. Тому він зняв свій плакат, що висів на стіні, і обгорнув ним своє лице. Найбільше мене злякали очі – божевільні, готові будь-якої миті випасти з очної ямки.(Підходить ззаду Василини. Василина лякається, давиться, починає кашляти.) Чи могла я так рано пам’ятати цю сцену, чи її домалювала моя уява? Не знаю, але гадаю, усе було приблизно так, і ті очі були саме такими.
Василина: Господи..Ви мабуть ще більше почали плакати. Я почала б.
Горпина: Ні, і саме це було стартом. Знаєш, король завжди оберігав пташині гнізда, боявся кривдити павуків, цвіркунів, чужих дітей...Одним словом усіх, окрім мене. Абсурдно, правда? З ним я не почувалася дитиною ніколи. Поряд із ним треба було вмикати шосте чуття, нашорошувати вуха. Не зірветься? Не випив? Без настрою? Не говорити зайвого. Не дивитися. Не сперечатися. Краще взагалі не потрапляти на очі. Знаєш як це, коли ти йдучи по дорозі в школу, бачиш, як чийсь тато бере свою доньку на руки, вони дивляться один на одного, сміються, а ти приходиш додому....і навіть не встигаєш підійти до нього, як він відштовхує тебе своїми руками, грубо, без жодних слів, без емоцій. З часом я почала думати, що була б по-справжньому щасливою, якби з нашого життя зник король. Несвідомо, а інколи свідомо.
Василина: Що змушувало його так відноситися до вас?(Перестає їсти.)
Горпина: Моє терпіння. Він хотів, щоб я давала здачі. Кричала на нього, виривалась, щоб я заступалась за себе. Я зрозуміла це не відразу, згодом..Ближче до підліткового віку.
Василина: І ви почали так робити?
Горпина: Ні. Терпіла далі.
Василина: Чому?
Горпина: Бо якщо любов робить нас сліпими, то біль - мовчазними.
Василина: Але ж ви розуміли, що це означає?!
Горпина: Що все залишиться, як і було.
Василина: І хіба вам не хотілося відчути його любов та розуміння за скільки часу?
Горпина: Я не чекала, щоб він полюбив мене, ні..Я чекала, коли зможу навчитися жити без цієї любові. Чекала, що одного дня його тінь перестане падати на моє життя.
Василина: А як же ваша мама?
Горпина: Скільки себе пам’ятаю, він її просто ігнорував. Вона навчилась з тим жити. Можна сказати, що її ніби й не існувало в домі. Вона не заважала. Навіть коли вона вмирала. Я б не дізналась, якби випадково не почула, як щось впало в її кімнаті і не прийшла туди.(Василина дивиться з подивом. Горпина це помічає.)Так, вони жили в різних кімнатах.
Василина: Він її бив?
Горпина: Ні.
Василина: А вас?
Горпина: Чи бив він мене? Ні. Це не були його методи. Він різав мене, підпалював, брив налисо, щоб я хоч фізично виглядала мужньо. Я досі відчуваю запах своєї горілої плоті. Гарячий віск, який капав на мою шкіру, сірник, що торкався тіла - і відчуття, як волосся горить, залишаючи після себе лише запах і червоні сліди.
Василина: (Підскакуючи.) Це просто ненормально. Ви розповідаєте мені якийсь жахастик...
Горпина: Ні, це було ще нічого. Найбільше болю мені принесло моє 16 день народження. Вперше в житті, король поцікавився, що я хочу на подарунок. Я так здивувалась, бо до цього, ми не святкували нічого. Я одразу згадала ляльку, яку бачила в своєї однокласниці, ще в класі 5. З таким довгим волоссям..(Торкається до свого.) Я вже уявляла, як буду плести їй коси. І він її справді купив. Я прокинулась і він привів мене ось сюди.(Встає і показує.) А лялька стояла там. Король сказав: Ну, чого чекаєш? Бери, це твоє. І я побігла, як дурна.(Заклякла згадуючи.)
Василина: (Через певний час, підходячи до Горпини.) То що було не так?(Горпина починає кліпати, не розуміючи.) Ну, ви сказали, що це принесло вам найбільше болю.
Горпина: Коли я почала бігти, відчула різкий біль. Почувши, що щось падає, глянула на підлогу – там були дротики від дартсу. І нічого коли вони потрапляли у шкіру, гірше було коли у кістки, у хребет...тож я розвернулася до нього лицем, а про ляльку я забула. Вона більше не була мені потрібна. Я думала, як лишитися з цілими очима та головою.
Василина: (Охоплена жахом.)І всі мовчали? Чому ніхто не допоміг? Чому не звернулись у поліцію?
Горпина: Бо він і є поліція. До того ж, коли він виходив з будинку, він ставав іншою людиною, ніхто не підозрював, на що він був здатен.
Василина: Я не можу в це повірити. Це несправедливо.
Горпина: А ти не шукай її. Справедливості не існує. Це лише слово, яким прикривають хаос.
Василина: Де він зараз? Помер?
Горпина: Не знаю.(Повертаючись до свого хобі.)
Василина: Тобто не знаєте?
Горпина: Він забрав дитину і пішов. Відтоді я його не бачила, і не знаю де він знаходиться.
Василина: Дитину? Вашу дитину?
Горпина: Мою доньку.
Василина: Ви ж намагались її знайти?
Горпина: Звичайно...Тільки ось все марно. Він же із поліції. Він чудово замаскував все. Змінив прізвище, можливо навіть ім’я. Тож згодом я просто чекала.
Василина: Скільки?
Горпина: 20 років.
Василина: Навіщо? Якби він мав прийти, то давно вже зробив би це.
Горпина: Не знаю...От чомусь було в мене таке відчуття, не знаю...Просто думала, що нарешті зможу побачити короля. Нікуди не ходжу навіть, все необхідне приносять сусіди, або відвідувачі..Як я піду? Раптом донька приїде, а мене дома нема. Іноді неважливо чи чекаєш ти когось, важливо, що ти не втратив віри. Розумієш?
Василина: То все це для неї? Правда ж? І компас ваш, теж. (З гіркотою у голосі.)Але ви втрачаєте себе, свій час. Інколи, для того аби здобути перемогу-потрібно здатися. Віддайте все це. (Василина дивиться на всі речі, які зв’язала Горпина і намагається забрати те, що у неї в руках. Горпина тримає в руках недов’язані носочки. Її пальці погладжують м’яку тканину, очі затуманені, а голос – спочатку тихий, ледь чутний, але з кожним словом він наповнюється болем.)
Горпина: Віддати? Про що ти говориш? Це ж для неї! Це її! Я робила це не для когось..(Василина різко підбігає до дзеркал та відкриває їх. Підводить до них Горпину.)
Василина: Зруйнувати старе боляче та складно, але ще більш боляче жити серед уламків і вдавати, що це те, що вам потрібно.
Горпина: (Все заперечує, вириваючи свої руки від Василини.)Я не для когось чужого шукала найм’якшу пряжу, щоб тільки не пошкрябало її ніжну шкіру.(Гойдається вперед-назад.) А що як їй стане холодно, що як вона подумає, ніби її ніхто не чекав? Я не змогла побачити, як вона росте, не чула її перших слів чи сміху…Я змогла тільки ось це...Ти розумієш?! Це її! Вона має це носити..(Кидається на Василину так, ніби їй більше немає за що триматися. Шпиці випадають з її рук і падають на підлогу.)
Василина: Що як її вже немає, Горпино? Пробачте, але...
Горпина: (Її голос зривається. Заплющує очі, ніби намагається стримати сльози, але вони вже течуть по зморшках, наповнюючи їх гіркотою років.)Ні..мені не було страшно, поки в мене були ці речі. Бо я вірила, що вона повернеться, що вона зможе їх вдягнути і буде в них сміятися, бігати, жити…Що вона стане переді мною і скаже: «Мамо, як же ти мене чекала..» А ти кажеш віддати? Ні за що.(Поки вона це говорить, вона приміряє речі, які зв’язала перед дзеркалами.)
Василина: (Тихо, майже пошепки, але голос її ріже мов лезо.) Ви говорите, що не боялися, поки ці речі були з вами. Але хіба це не страх? Страх прийняти, що вона не переступить цей поріг? (Затримує подих.) Ви не тримаєте її тут. Ви тримаєте лише біль.
Горпина: Я не знаю, як я без цього..
Василина: Я не прошу вас забути. Але дозвольте собі піти, не їй, а собі. Вона жива не в цих речах, а в вас. (Горпина здригається, її руки судомно стискають тканину, але щось у її погляді змінюється. Вона тремтить, мов осіннє листя, що от-от відірветься від гілки. Вона опускає голову, стискає носочки. Тиша. Лише її важке дихання. А потім..немов щось ламається в її душі. Її руки повільно розтуляються. Вона обережно віддає носочки Василині. Її плечі здригаються, але у погляді вперше за довгий час – не лише біль, а й полегшення.)
Горпина: Нехай…Нехай хоч так моя любов дійде до когось.(Василина, як лялькою починає керувати Горпиною. Вони позбуваються усіх в’язаних речей, що є на сцені. В кінці Горпина падає на коліна спиною до глядачів, але ми бачимо її у дзеркалах. Вона важко дихає, ми бачимо ледь помітну посмішку.)
Горпина: Я перестала чекати?
Василина: Ви перестали чекати. Ви перемогли.
(Василина бере шпиці, які Горпина залишила на землі і кладе їх на стіл. Дивлячись на Горпину останній раз із спокоєм у погляді, вона йде. Світло фокусується спершу на Горпині, а згодом переходить на самотні шпиці і помалу забирається. Можна увімкнути мелодію з колискової.)
Завіса
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035869
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2025
Ой, люлі, люлі, зіронька красна,
Чому ж твої щічки мені не досяжні?
Чому мої руки не плекають тебе?
Чому чужинці спіткають тебе?
Забрали пташину, не спитали нічого,
Розтоптали, скували серденько кволе.
Я плачу, я кличу, та хто мене чує?
А нічка байдужа лиш сльози цілує.
Ой, люлі, люлі, засинай там без мене,
Чи згадає колись пташина про все це?
Якщо серце раптом болем озветься,
Знай: у мене воно навіть не б’ється…
Спи, моя пташино, у світі чужому.
Я шепочу молитву про зустріч у ньому.
Якщо в цьому житті не повернешся ти,
Я в іншому шукатиму гнізда твої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035868
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2025
Усі,хто приходив до неї вечором,
подихом своїм вириваючи її з спогадів,
не знали,як це-торкатися шепотом,
змусити думати про них у цій темряві.
Вона мов старовинна,покинута знахідка,
що довго чекала свого поціновувача
її перебирали нервово,рвано,розгублено
знищуючи по дорозі усі вказівки і напрямки.
Поспішаючи,заплутувались в її волоссі
вайлувато намагаючись приховати паніку..
а їй не вистачало забутись у власному спокої,
закуривши-переконати себе у правильності.
Кожен хто йшов від неї,повертався до інших,
не прощаючись,не називаючи свого імені,
поки вона надалі незрабно рятуючись,
сама собі влаштовувала криваві війни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2025
Поки вона чекала на нього
Після чергового зіпсованого обіду
В своєму домі,в своїх обіймах,
Він сидів у потязі вже з годину.
Думаючи,що рятує її так від себе,
Від своїх демонів,від свого чорнила,
Яким прописано усі їхні війни,
Через яке вона,як павук донині
В цій плутатині намагалась дихати.
Шукала лупою підказки,вироки
Він кожного разу вміло тікав,
Натякаючи:
"Це відмова у доступі до архіву."
Поки вона чекала на нього
Після емоцій вкотре вилитих несподівано
В своєму домі,в своїх обіймах,
Він вже прибув до невідомого виміру.
Де немає її прагнень пізнати його таємниці,
Де він відчуває безпеку від її поглядів
Де легше,спокійніше і так невимушено,
Відтепер його страх стати спійманим,стати відкритим - вільний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2024
він вже повністю наповнений брудом
після її 100 кроку по колу
бо вона,як за́вжди не знімає мешти
він,як і минулого разу-не мовить ні слова
вона гупотить по ньому ще дужче
каблуком розірвавши кінцеву точку опори
він,як вперше дякує,ніби це дарунок
вона,як і вчора-рани його перекриває глу́мом
він вже мав би піднятись і змити ці будні
поки вона знімає мешти у новому домі
та він знає,що зрештою вона поверне́ться
бо крім нього-її бруд більше нікому не треба
і якби він мав ще раніше вибір
стерти всі її сліди на своїх доріжках
він би ніколи не звернув на нього увагу
аби вона за́вжди була комусь потрібна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024
Вона мовчала
Заживо ковтаючи лезо,
І не кричала
Аби собаки не будили пресу.
Захлиналась кров'ю
Не посміхаючись широко,
Аби всі думали
За що вона це щастя отримала?
Він сміявся
Губивши усі манери,
І забувався
У снах зі спекотною леді,
Смикав руки
Коли вона намагалась його втішити,
З огидою гиркав дверима
Коли усі стіни тріскали,від її криків та відчаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024
Вона-ядучий сигаретний дим,
Туманить розум,й всі вуста мої у нім.
Задихаюсь.
Кашляю.
Вдихаю знову.
І знаю-звикну,роблячи себе рабом її.
Вона-табак,який виною всьому.
Проникливо надломить рівновагу й сни,
Посіє в середині купу гною
Й ідучи,залишить все мені...
Вона-розвіяний,гнітючий попіл,
Що після себе хибну вабу оселив.
Я вірю,що відчую знову твої ноти
Не губами тільки-пальцями,що гасять чужаків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024
Вони мовчки сказали один одному
Лиш мені шкода
Й останнім дотиком до рідних рук,
Утамували біль і виправдання власних
Перешкод на їхню долю
Посміхнулись,не видаючи тремтіння душ.
Вони розбіглися.
Затоптуючи мемуари в тротуари.
Не знаючи куди подіти всі роки...
І ріки,що вони разом перепливали,
І очі..очі,що собою закривали кулі самоти.
Вона згадала,як він оберігав її від втоми,
А він,як вона ту втому викликала у бої.
Її душа кричала:"Я лиш в ньому!"
Без правил,без логічних перспектив
Лиш вітром у волоссі закружляю,
Лиш туманом плечі сильні обгорну.
А він казав:"Вона подарувала мені вірші.
І день,коли зненацька смерть її за руку узяла,
Нічого не сказавши так й стояла ловлячи дощу краплини,
Аби я тільки встиг закарбувати в серці всі тони її лиця..."
Зупинились.Впали на коліна.
Намагаючись забути насолоду усього свого буття.
Сльоза скотилась,забираючи за раз увесь супротив,
Й сказала:"Час не повернути,але тебе на мить ще-так.."
Тож я біжу.
Тільки чекай на мене там.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2023
Осінній холодний вечір.
Вітер вимітає їй всі думки про нього,
А він тим часом запалює свічку
Чекаючи в гості романтичну хворобу.
Їй голодно.
Вона німіє від втечі,
Від того,що нарешті знайшла дорогу
Змогла правильно користуватись курсивом,
Замінивши антоніми на синоніми.
Її морозить.
Вона відходить від коми,
Кружляючи з листям танго полегши.
Радіючи від усвідомлення того-
Сьогодні без нього.
Сьогодні не палимо рештки.
А він знає-вони більше ніколи.
І це не осінь,а він.
Його не вміння й супротив.
Й затамувавши подих,він гасить ґніт спроби
Знаючи,для них це була однокінцева рулетка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2023
Вона ніколи не вміла говорити з ним напряму,
Тому він ніколи не захищав її від осуду совісті на краю
Тому він не дізнається,
Як вона ненавидить його губу,
Яка торкалась всього-але не її контрастів,і простого "люблю".
Тому вона ніколи не зможе спокійно спати вночі,
Тому він ніколи не приховув нових захоплень та глядачів.
Тому вона шукатиме забуття у кров'яному вині.
Саме тому він не бачить шипів,які пробивають її сади,
Де вона раніше любила думати про їхні роки,
Де вона наважилась вперше взяти у свої руки
його кришталі.
Саме тому вона далі мовчки лежатиме голою у замкнутому куті,
І тому він ніколи не поцікавиться,чому вона почала викурювати свої поривання душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2023
Ми почали з нею розмову вночі,
Допоки ще свіча не втонула у власній труні.
Я запитав:
Чому ти так і не прийшла?
А у відповідь лиш посмішка й мовчання ягня.
Ця тиша прорізала смолу,
Що запекла правду,і мою останню грішну сльозу.
Я запитав:
Чи вистачає тобі зараз всього?
І отримав гостру біль
Через яку забув,чи я взагалі живу.
Її погляд проклав шлях до вершини спокути
Я впав на коліна і почав говорити до неї,
Як до власного іншомовного Бога.
Загубивши молитви і говоривши щиро,
Я розумів-це те,чого вона завжди хотіла!
І що я забирав,надаючи їй вигляду квітки,
Якій не вистачає фосфору та міцної підтримки.
І тепер замість мене,
Її доглядає чорний ворон.
Який втамує її голод,й продовжить з нею розмову.
А мені лишається лиш споглядати на фото,
Закутане в чорний туман моїх хиб
І не здійснених в глибокому морі дотиків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2023
Як це може все так бути...
Що під цим розірваним зірковим раєм
Дві споріднені душі зійшлися,
Щоб одразу ж розійтись назавжди?
Як це може все так бути...
Що листи надіслані Вам мною
Повертаються без сповіді та зброї,
Ваших гострих,і меланхолійних саден?
Як це може все так бути...
Що прийшовши після місяця розлук додому,
Я не зможу вже впіймати погляд
У якому більше аніж 100 галактик,
У якому більше аніж просто ласка,і порозуміння того шару льоду?
Як це може все так бути?
Що кохання Ваше у землі закуте,
А мовчання й тиша,стануть тим зв'язком найвищим
Наших з Вами молитов останніх і найголосніших.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2023
Мене не потрібно любити.
Лиш,як повітря вдихати в клітини
Не старіти від сміху до болю
І тримати руку в гіпсі для ролі.
Мене не потрібно кохати.
Лиш,як воду кожен день випивати
В тих ріках втопити книгу скарг
І забути за створений тобою для мене курган.
Мене не потрібно любити.
Лиш,як гальма вчасно вміти не спалити
Подушкою безпеки обгорнути серце
І все ж в кінці намагатися поцілувати
Навіть якщо без перцю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2023
Хіба прочитану книгу так легко забути?..
Що прочитавши мене
Ти зникаєш так швидко,мов перша незрабна купка снігу
Хіба дим так легко вивести з легень?..
Що вдихнувши мене,
Ти лиш закашлюєшся,мов то твоя перша спроба,і легко залишаєш навіки це
Хіба взимку зазвичай так легко зігритись?..
Що обнявши мене
Ти відразу обпікаєш усе своє тіло прокричавши,що краще б холодом морозився ще
А тепер дай відповідь на одне лиш питання:
Хіба це вартувало того,
Чи все ж треба було берегти щось те єдине,своє?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023
Ти вже набрид...
Ти вже не тямиш,що говориш!
Ти вже спалив яєшню,і блукаєш десь далеко від погоди,
Яка тепер лиш і погіршується в цьому домі.
Ти вже нестерпний...
Ти не тямиш,що ти робиш!
Ти вже розбив тарілку,що летіла повз мого вуха,
І розрізала нарешті всі ці пута.
Ти вже не в собі...
Ти вже не маєш тої волі!
Ти вже чорта приволік,аби лиш тебе не чіпали
В цьому створеному тобою болоті.
Ти вже тікаєш...
Ти розбираєш все на запчастини.
І залишаєш мене тут саму,посеред голів тобою розбитих,
Не знаючи,як поводитись серед чистих душ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023
Цей грім неясний й небезпечний
Мене ось-ось наздожене,
Можливо навіть вб'є-і це доречно
Бо смерть це краще,аніж зараз є.
Цей грім надходить так раптово,
Й ховає у собі можливості усі.
Він то жадає,то кривляє,
Й останній крок зробити не дає...
Цей грім назавжди потім залишає
Чи слід,чи рану на мені.
І я приймаю цей урок на потім,
Бо знатиму,що грім-це зовсім не моє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023
Віра може бути в Бога
А у мене в тебе!
І ось так ненароком
Я уже у небі..
Хтось спитає як там?
А я не маю духу
Щоб назавжди забути
Про ці колючі думи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023
Я бачив у той день тебе через вікно на задньому,похмурому ряді.
Ти промайнула,як той силует невинної,дитячої душі
Прискоривши биття у всіх живих й забравши спокій в небуття,
Цікаво,щоб сказав на це Да Вінчі?Може б й Ліза іншою була.
...Я думаю,що міг би втратити свідомість,та шкода,
Якщо усі ескізи,виринуть за простір жертв,твоєї байки щодо каяття.
А ти?Ти теж відчула,що немов душі нема?
Її забрав чи то диявол,чи то Бог підніс на небеса.
Коли у раз підхоплюєш той погляд випадковий
І змішуєш його в цій метушні ранковій та нервовій,
Як бармен,колу з коньяком і льодом,у вечірнім галасі того замаскованого болю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023
Як любити тебе можна взагалі?
І чи є за що?Скажи мені!
Біль,розчарування,смерть і гнів
Ось,що я отримала взамін.
Думала,захочу так сама
Битися крилом об стріху,немов птах
Аби лиш усмішку бачити твою!
А виходить я дуже боюсь цього...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
Наче й речі твої в моїй квартирі
А сам десь блукаєш
Наче чужий у новій країні.
Слова чую коло свого вуха
А відчуття ніби-це дурне відлуння
Не долітає,бо я на самому верху будівлі.
Дотик відчуваю коло своєї шкіри
А насправді-це моя особиста ілюзія віри
Бо навіть мурахи не пройшлися верхи.
І слово "разом" присутнє у лексиконі...
А відчуття,ніби ми зовсім у різних епохах!
Тож історія Попелюшки закінчиться уже сьогодні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2023
І ти будеш сидіти біля розтоптаної печі,
Намагаючись укутати так свої кістки,
Й заспокоїти цим душу вибиту з зв'язку,
поки я блукатиму у відчаї коло мосту.
Шукаючи там прихисток від чужих манер
і рятуючи тебе від голоду згубних очей...
Та проходить рік цих тяжких спроб...
Твоє тіло вже розїджене після мурах й незграбних мук,
І не маючи змоги тебе поховати,
Сиджу коло тебе,закриваючи рани гіркими сльозами
І молюсь Богу,щоб дав тобі спокій,
а собі лиш хочу витримки і помсти святої!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023
В тиші палиш свої нерви
забираючи разом і мою втому,
дивлячись через вікно у завтра
знаючи-все буде так само.
В тиші ріжеш свій крик
забираючи право на поміч,
дивлячись на термометр сил
знаючи-це не допоможе...
В тиші губиш свої слова
зупиняючи усе коло варти,
дивлячись крізь бушуюче море
знаючи-втечі немає,
вона заради забави зробить це знову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2023
Він бере мою течію у руки,
Охоплюючи кожен її край.
Завдаючи цим приємного болю
І заспокоюючи новий ураган.
Він збирає після нього кожну сльозу,
Аби вона не перетворилася в зливу
Вбираючи її повністю в свою залізну броню
І заколисує,щоб вона притихла.
Він знаходить момент і час
Будить кожну заціпенівшу клітину,
Вигріваючи її у своїх пісках
А сам намагається приборкати причину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023
Ти правду говорив...
Я безхребетна.
Не вмію дихати сама,
І вірити у небо.
Не знаю де горить,
А де будинок з глини або снігу.
Куди метати кулі
Коли самотужки гину.
Ти правду говорив...
Вона це краще вміє.
Любити так,щоб вітер перестав гудіти,
Щоб блискавка не била,
А давала напрям,
Щоб у моменті зникнення
Портал спрацьовував одразу.
Ти правду говорив...
Ми-не 8 чудо.
Ми-колії і 2+2 тут не 4,
Ми не складаємо в суді обіту
Надіюсь хоч вона
Робитиме з тобою виклики коханню й світу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2023
Я пам'ятаю цей осінній запах
Який не зігріває постіль вже мою
Який усмішку не дарує зранку
І каву робить прохолодною давно..
Я пам'ятаю руки,одночасно ніжні й сильні
Немов трава,яку розтопчуть зараз тут
І ця нога,яка туди ступає
І ця трава,яка собою залишає бруд.
Я пам'ятаю все..це добре чи погано?
Не знаю й досі,та знаю точно,що назад не повернусь.
А віднайду для себе новий запах,
А може й не один,але тебе забуду
Я клянусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2023
Я полюбила самотність,як шоколад
Який стрімко солодить все тіло
І можливо цей цукровий яд
Моя 9-та кінцева зупинка.
А може це твоє вічне "моя"?
Що не таке вже й "вічне"?
Але ця насолода мала
Точно моя зустрічна та тому узбіччі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989178
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2023
Іду по мокрім тротуарі,
Чи то від сліз,чи від дощу.
І геть не думаю про завтра,
Коли я хворою лежу.
Я думаю лиш про тії очі,
Які слідують в далечині.
І вже не згадують моїх мотивів...
І вже знаходять новий дім...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2023
Можливо це останнє,що ти мені скажеш
Тож не тримай цю паузу печалі..
Скажи,що так і не сказав у днину
Коли подумав:"Краще знайду потім ту хвилину".
Скажи те,що буде дуже не пристойним.
Скажи і те,що розіб'є серце на маленькі шторми..
Скажи усе,що мав собі на думці,
Але побачивши мене-чомусь замовкли твої губи.
Я буду слухати,наче та мала дитина свою матір,
І будуть ці слова для мене теплим молоком із покривалом,
Я буду ними потім пестити свої години,
Коли ти вже навік зі мною перестанеш говорити..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2023
Анотація: Війна.Він мав туди йти.Та не зміг,через проблеми зі здоров’ям.Тому пішла вона.Вони намагалися постійно підтримувати зв’язок,і все було б так само,якби одного дня не прозвучали слова:"Прийміть наші співчуття."
Її немає.Ні душі.Ні тіла.Проходить рік.Вони стоять одне напроти одного знову.Сон?Брехня?Зрада?Чи може кохання призвело до такого фіналу?
Дійові особи: Він
Вона - безіменні,безликі(Хоча можна уявити,що вони молоді зовні та давно вже постаріли зсередини.)
Люди зі спогадів.
Знищене подвір’я,на якому ледве тримаються на ногах каштани та будинок.У якому ледве можна вхопити трохи повітря.А ще могила.Її могила.
Сцена майже повністю затемнена.Чути лише здалеку звуки потягу,який нагадує,що тут не просто мертва точка.Тиша.Потім чути молитву.У напівтемряві починає окреслюватися її спина та могила.За хвилину,і його спина.
Вона: (Сидячи навколішки.)Тепер і я тебе відпустила.
Вона відчуває,що він тут.Відчуває його погляд на собі.Він стоїть в ступорі хвилину мовчки,пильно спостерігаючи за нею.Вона в такому ж стані.Вони обоє не були готові до цієї зустрічі.
Вона: Я думала ти теж її відпустив.І це місце також.
Він: (Спустошено.)Так і є.
Вона: Тоді,чому ти тут зараз стоїш?
Він: Щоб зрозуміти.
Вона: (Схвильовано.)Кого?
Він: Її.
Вона помалу підіймається та повертається до нього обличчям.Він же навпаки до неї спиною.Обоє затамували подих,в якому неможливо визначити емоцію.Він мовчки іде в іншу кімнату,стіни якої скоро поваляться.Вона йде за ним.Він оглядає все,що є в кімнаті.Вона бачить лише його.
Вона: А хіба ти так і не зміг цього зробити?(Стривожено.Він повернувшись кидає в її напрямку нещасну ложку,яка валялася на уламках розтрощеного стола.)
Він: Ні,чорт забирай!
Вона: Ти промахнувся.Вибач.І все ж давай я спробую тобі пояснити.
Він: Мені не потрібні пояснення.Мені потрібна була ВОНА.(Дивиться пристально на неї з диким болем.)
Вона: Знаю.Та хіба ти справді не бачиш у її вчинках логіки?І навіть якоїсь певної турботи та любові?!(Він мовчить.)Можливо вона не хотіла обтяжувати тебе - каліченою собою?Ммм?Може вона хотіла,щоб ти спокійно жив далі..жив,а не виживав та переживав?
Він: (Істерично.)Оо..то вона хотіла,щоб я жив?Так?Чудово.Я живу.Дякую ТОБІ.(Дивиться угору.На небо ніби.)Але знаєш що?Я живу без серця та душі,бо вони опинилися в могилі разом з нею.Проте якби вона одразу все розповіла,я жив би всього лиш без ноги або руки.
Вона: (Перелякано.)Тепер я не розумію тебе.
Він: Ось воно як...Зате я розумію себе.Я ліг в ту холодну землю коло неї.Чуєш?(Підходячи до неї.Вона ж нікуди не тікає.Приймає його напір з болючою посмішкою.)Це було для мене найвищим з нею зв’язком.Найбільшою моєю радістю.(Вона далі мовчить дивлячись на нього.)Чому ти мовчи,мм?Я сказав,що ліг до неї в чортову могилу.І ліг би ще раз,і ще,і ще...якби це хоч якось допомогало.
Вона: І вона б зробила це ще раз,і ще,і ще...аби не чути цих слів,аби думати,що ти не просто оболонка.Аби думати,що ти зміг вистояти.
Він: (Підходячи до могили.)Але чому?Чому?Хіба я не заслуговував на правду?Хіба я мав бути вбитий так жорстоко?Декілька разів сокирою по голові...а вона не відлітає.Тільки все більше приносить болі та мук.
Вона: Це все мало бути інакше.
Він: Досить.Замовкни.Хіба ж ти не знаєш,що я не відмовився б від неї?Що я б не жалів про такий вибір?Що не покинув би її однієї ночі,аби здихатися тяжкого тягаря?
Вона: Ні,не знаю.
Він: Ого...Це було тільки що гірше,аніж не відрубана сокирою голова.
Вона: Зате правда.Ти ж цього хотів?
Він: (Схоплюється.)А ще я хотів не бачити тебе сьогодні.Адже ти МЕРТВА.Чи не так?
Вона: Ось ми й дійшли до самого початку...Привіт.А ти попри все виглядаєш...(Дивиться на нього винувато.Не насмілюється продовжити.)І так,ти правий.Я мала бути лиш примарою,спогадом.Тож,якщо тобі буде легше-добий мене,щоб все було насправді.Добий.Вбий.Мені всерівно ще залишилося недовго.(Відходить від нього,беручи з кофтини пістолет на хвильку.Потім ховає його.)
Він: Я вб’ю тебе потім.Але спершу зрозумію.
Вона: Добре.(Сідає на цеглину накриту пледом навпроти могили.)В той день коли тобі принесли звістку про те,що мене більше немає,мене рятували з полону,справді майже мертву.І чесно кажучи,я не знаю завдяки чому чи кому,я повернулася з того світу,бо я й не хотіла.Моє тіло,душа...були вже не моїм.Це був просто ескіз диявольської роботи,їхніх знущань,веселощів,поганого настрою і багато чого іншого.Тому коли мені сказали,що я можу повернутися додому..до тебе,я одразу знала,яке рішення прийму.Ти...ти немав того бачити.Немав те рятувати чи мотивувати.Ти мав жити...жити,а не існувати поруч з безвихіддю.
Він: Та ти забула,що в мене теж є право голосу.
Западає довга тиша.
Він: Продовжуй,тільки не мовчи..
Вона: Було завдання.Ми висовувалися на місце, де мали прикривати відхід.Почався щільний обстріл,і командир нашого підрозділу прийняв рішення відходити. Ми знайшли зруйнований будинок, у якому залишилися до ранку. Далі пішли. Зустріли місцевих жителів у підвалі, нас почастували сухариками з ікрою кабачковою. Це було дуже смачно. Знаєш, воно зовсім по-іншому сприймається, коли розумієш, що це може бути твоя остання страва.(Сумно всміхається.)Щоб не наражати місцевих жителів на небезпеку ми пішли. Знайшли літню кухню,зайшли туди, помилися, вирішили відпочити. І пройшла година-півтори, у дверях ті скоти..поставили на коліна, руки за голову. Я спиною до хлопців була. Коли повернулася, то побачила, що калюжа крові біля одного з моїх побратимів. На моїх очах...пострілом у голову стратили беззбройного.Ні за що...Далі забрали усі мої речі: телефон, павербанк, навушники.
Він: Мовчала?
Вона: Гордість...це не те місце, де її треба проявляти, не на часі. Тобі роблять боляче,і ти приймаєш той біль.Коли треба було просити – я просила, адже розуміла, що треба вижити.Це було пекло.Справжнє.
Він: Ні,це гірше за пекло.Тому що в пеклі люди та чорти,хоча б знають,по якій причині вони там,а ми не знаємо..і надалі не будемо знати.
Вона: Та власні страждання це ще нічого,це легше,я б хотіла бути там сама,тільки щоб не чути тих криків...У деяких хлопців,були осколки по тілі,і коли їх били(а били усім,що тільки було під руками),ті осколки проходили далі по крові,попадали в серце і вони там просто помирали,захлинались своєю кров’ю...а найстрашніше робити вибір.Знаєш як це,коли вас вже рятують замордованих,до такого стану,що ти не пам’ятаєш власного імені.І тоді дивлячись на того,хто ще більш-менш при тямі питають: «Кого першого вивозити?Кого рятувати?Бо всіх одночасно ми не зможемо забрати.»І ти мусиш...мусиш назвати імена тих людей,знаючи наперед долю всіх решту.І я їх називала.А потім чекаючи наступний прихід допомоги,ти розумієш,що вже немає по кого йти... тут лишились тільки трупи.І тебе з’їдає зсередини відчуття провини перед ними.Бо своєю відповіддю ти міг врятувати їх,але не зробив цього.
Він: Я...
Вона: (Перебиваючи.)А як повернувшись звідти,стояти перед їхніми батьками,дітьми?Як це намагатися підібрати влучні слова,але дивлячись,на їхню надію та віру в очах занурити кинджал всім у серце?Як це забирати в них те єдине,що залишилося?Як це бути їхнім катом та виносити той смертний вирок?
Він: Мені здавалося,що ми всі вже звикли до такої смерті...але направду-ні.Бо коли людина вмирає в тебе на руках,в спокої,своєю власною смертю-це здається чимось,що можливо пережити.Та інша справа,коли ти не бачиш,що з нею сталося,але добре усвідомлюєш,що це було в муках від диявольських рук.І ти навіть не знаєш,чи є шанс знайти її тіло,аби нормально попращатися та відпустити.Це радше вбиває скоріше за рак,чи машину,яка летить на великій швидкості.
Вона: Я...
Він: Ні.Я тобі цього не пробачу.Ти скоїла зі мною щось жахливіше,аніж ті скоти.
Вона: Чому ти так протистоїш цьому?
Він: Незважаючи на це все,на те,що я неймовірно сильно боюся цієї чортової крові,я був готовий піти в її водоспад...і не лише піти в нього,я був готовий сам його організувати.Я,чорт забирай вирвав би чиєсь серце,якби це допомогло знайти твоє...Якби допомогло втамувати біль неприйняття та нерозуміння.А ти...ти...Серйозно??!
Вона: Навіть якби цей водоспад був із моєї крові?
Він: (Завмерши.)Почекай...(Починає оглядати її.Тільки зараз розуміє,що вона в окулярах,та в повністю закритому одязі.)Зніми окуляри.
Вона: (Схоплюється з місця.)Навіщо?
Він: Хочу знати.
Вона: Що?(Ходять по колу одне напроти одного.)
Він: Чи з’їхав я зглузду.
Вона: А тут спробуй не з’їхати.
Він: (Зупиняючись.Боязко.)Зніми їх.
Вона теж зупиняється.Мовчить.
Він: Тоді я сам.(Прямує до неї.Вона відлітає до стінки.)
Вона: (Зі злістю.)Гаразд.Хочеш бачити це?Нехай.(Знімає окуляри.)Ти мабуть хочеш і все інше побачити.(Знімає штани та кофту.Він не вірить своїм очам.Падає на коліна і дивлячись на неї повзе до неї.Вона ж стає спиною до нього.Плаче.Вона без ока,майже без половини живота.Рука зламана.Ноги у синцях та порізах.)
Вона: (Відскакуючи.)Ні...не роби.Не чіпай.ЦЕ ОГИДНО.ЦЕ ВЖЕ НЕ ТЕ ТВОЄ ТА МОЄ.ЦЕ ЧУЖЕ.
Він: Розкажи історію цих шрамів,щоб я отримав такі ж самі.
Вона: Прошу.Саме тому,ми так вчинили.Аби ти ніколи цього не відчув.Не знав.
Він: Не забирай у мене право голосу знову.
Вона поринає у спогади.Сцена темнішає.Він розчиняється у темноті.Вона на середині.З усіх боків виходять ВОНИ.Жорсткі.Беземоційні.
1: Мнє кажется или у тебе нет насторения?Сейчас исправим ето.(Сміються.Закривають рота.Вона намагається вирватися.)
Вона: Вони протигаз одягали і струмом били, щоб швидше почала задихатися, але як тільки починає людина втрачати свідомість, вони знімають протигаз. Не дають померти - хочуть, щоб мучилась.А ще вони підвішували нас.І далі били до останнього подиху.А коли людина стікала підвішена кров’ю,вони заставляли інших прибирати під нею кров...І..(Кричить.Потім падає.Вони зникають.Він біжить до неї.Прикриваючи її одягом.Садить собі на коліна.Цілує кожну її частинку тіла.)
Він та Вона: (Одночасно.)Пробач!
Він: Чому ще не довго?
Вона: Що?
Він: Ти сказала,що тобі ще не довго.
Вона: (Виймаючи пістолет з-під кофтини.)Сокира все ж має колись потрапити у правильне місце.
Він: Але...
Вона: (Перебиваючи.)Все правильно.Ти до цього готовий.Знову(Просуває пістолет до його руки.)
Він: Давай закриємо очі.Тут весняний лужок.
Вона: (Посміхається.)Моє улюблене місце.
Він: Знаю.
Вона: Я в красивій синій сукні.Бігаю.Босими ногами по цій прохолодній траві...я відчуваю землю,яка проскакує між нею.А ти сидиш трохи далі від мене.
Він: Дивлюся навколо.Вдихаю свіже,живе повітря.
Вона: Сонце так гріє..я сумую за сонцем.Сумую за часом,коли була людиною.
Він: Ти все ще людина.
Вона: Ні.А ти так.
Він: Не варто псувати момент цією філософією.(Сміються.)
Вона: Дякую.
Він: За що?
Вона: Біль зникла.Усе зникло.
Він тихенько бере пістолет.
Вона: Бачиш те дерево?Давай до нього наввипередки.
Він: Але ти ж програєш.
Вона: На рахунок 3...
Він бере пістолет у руки.
Вона: 1...2..(Він відкриває очі.Чути постріл.)
ЗАТЕМНЕННЯ СЦЕНИ.ОСВІТЛЕНА ЛИШЕ ЇЇ МОГИЛА.ПОВНЕ ЗАТЕМНЕННЯ.
Завіса
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987860
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2023
Хтось тримає у конвертах своїх
Листи до майбутнього кохання свого
Та не знає ще,що це кохання
Зовсім не початок чи кінець життя твого.
Хтось тримає у кейсах залізних
Золоті монети для виживання свого
А ти чомусь вирішив тримати там
Моє серце із золотими цвяхами в ньому.
Хороше рішення для утримання злості,
Муки,сумління,болі чи гордині твоєї
Адже це простіше,аніж відпустити когось на волю
Подалі від себе та зради своєї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2023
Я була тут...на тій самій стежині,
На котрій ти сказав мені:"Прощай".
На котрій моє серце розділилося
На перший і останній мій причал.
Я була тут...на тій самій вершині,
На котрій ти сказав:"Досить кричать".
На котрій потім лиш летіло пір'я,
З моїх обскубаних крил та жадань.
Я була тут...на тій самій могилі,
На котрій ти сказав лиш:"Вибачай".
На котрій вже засохли усі квіти,
В безвиході після отих оманливих очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Він пішов за нею в море
Бачивши лише її маяк
Аби чути,як вона хоробро
Пробивається крізь хвилі у власний шлях.
Він пішов за нею в море...
Знаючи,що під ногами не знайде він дна.
Відчуваючи,що зможе потонути
Та в останню мить все ж буде бачити її талан.
Він пішов за нею в море
Пошепки,як той маяк
Аби хвилі її ненароком
Не перетворити в шторм побоювань та вагань.
Він пішов за нею в море...
Знаючи,що порт його тепер самотній лист,
Що маяк той не йому дорогу світить
Але він й без того світла знає,
Що вона,як він іще "не спить".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Кожен твій крок,несе за собою весну.
Кожен твій подих,немов у повільній зйомці,
Який я намагаюсь запам'ятати в першу чергу
Своїм нутром.Тож продовжуй,не зупиняйся!
Кожен твій рух,відтворює витонченість віршів.
Кожне слово твоє,має свою власну спецію,
Яку я намагаюсь смакувати на всі 100%
І зробити з неї наш особистий витвір мистецтва.
Кожна наша зустріч,має властивість реанімації.
Кожна наша історія підходить до завершення,
Яке варто якось розгадати,і закрити лабіринт цей сну.О,прекрасне дежавю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2023
А блуза в крові,мов пелюстка троянди
Яка досі самотньо стоїть у воді
І навіть не знаю,що хочеться більше зробити
Витерти кров чи подарувати тобі..
Є в цьому рішенні щось неймовірно звабливе
Наприклад:
Те,що ти будеш горіти у вічнім вогні!
І навіть не знаю,чи колись зрозумієш
Що ця кров не ядом могла бути тобі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2023
Не позичать мені для вас любові
Ні в голоді,ні в самоті,
Як той колодязь,що водиці повен
Не дам засохнути через віки.
Не жаль мені для вас любові
Ні в темряві,ні в тишині,
Як та свіча,що в склянці зморена
Не згасну у солоній зливі вашої журби.
Не позичать мені для вас любові
Ні з близька,ні з далечини,
Як той останній день у материнській хаті
Закарбуюсь й буду гріти всі подальші дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2023
Цей вічний голод
Голод-від самотності без тебе
І ця тривога
Через незнання усього решти
І мої руки
На яких ці перехресні шкерти,
Що кров'ю заливають твої нерви.
Ця вічна порожнеча
Порожнеча-болю
І егоїзм цей
Через гріхи прихованої змови
І моє тіло
Яке приймає образ пластиліну,
Що кров'ю дякує за пожиттєвий вирок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2023
В мені є все те,чого ти боявся...
Відтак я книга,яка перегорнулась всього лиш два рази.
Коли ти дивишся на її назву
Хочеться спитати:Чи треба вона мені зараз?
Може повернутись до неї наступного разу.
А книга потім буде мати вже інший сенс та фрази,
Які могли все ж таки бути твоїм життям зараз,і взагалі завжди!
Тому наступного разу обходячи її задом,
Подумай
Чи варто тобі тоді тут "бути" зі своїм страхом?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987502
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2023
І він піде.
Піде не подившися на світло,
Нашого першого побачення і літа.
Не подивившись на будильник коло нього,
Який показує кількість його "прийомів".
Піде не перевіривши на кухні,
Чи є там залишки розбитих чашок
Від його нахлинувшої болі та розлуки.
Піде забувши про сорочку чорно-білу
Забувши навіть двері за собою зачинити.
Не подивившись навіть і на мене.
Чи я хоч вкрита від його фальшивої любові "аж до неба".
І він піде.
Піде,щоб повернутись знову.
І влаштувати у моїй квартирі бунт,тих почуттів чужих і невгамовних.
А я залишусь,як і залишась завжди.
У цій квартирі "одного спільного бажання".
І буду й далі,вестись на усі його медові
І водночас залиті кров'ю перли мови.
Бо так все ж є хоч декілька відсотків того,
Що він буде промовляти не її ім'я на зорях.
І буде відчуття,що він завжди зі мною,
Тримає ту крихку стелю з катарсису і гною ран моїх ранкових.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2023