| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
365 днів — Україна у вогні,
Зажурена земля, в неба очі сумні.
365 днів — ми не знаєм, що далі,
Та нізащо не здаємося печалі...
365 днів — чутно голос життя.
Він піснею лунає із цього укриття.
365 днів — триває лютий,
А воля — трофей у бою здобутий.
365 днів — душею пишемо вірші,
Тільки так їй стає вільніше...
365 днів — як ми вдяглися у берці,
Зашиваємо дірки у серці...
365 днів — вовками виють сирени,
Неспокійна кров бушує у венах...
365 днів — панують відчай, гнів,
Ні в кого не було давно яскравих снів...
365 днів — прокляття на катів,
Безліч медалей для вдівців і вдів...
365 днів — вмирають герої,
Брати і сестри по крові і зброї...
365 днів — гинуть малесенькі діти,
Вкраїнської землі найкращі квіти.
365 днів — в рай не пускають рабів,
Яких би вони тут не збирали скарбів...
365 днів — як хтось вже не дома,
А когось у бою накрила втома.
365 днів — сміємось крізь сльози,
Пережили блекаути, морози...
365 днів — прорізались в пам’ять,
Спогади ножем душу так краять.
365 днів — як ми вже не разом,
Пам’ятаємо короткі фрази...
365 днів — плекаємо єдину надію,
Що колись відбудуємо давню “Мрію”.
365 днів — живемо вірою в перемогу,
З нами Бог, яку б не обрали дорогу...
24.02.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2023
[b]День 1 — 24 лютого.
Сон 1 — перша зустріч з Янголом.[/b]
́
День перший — “Спочатку було слово”.
Його з того дня чують знову і знову...
Пробачте, на жаль знов почала з кінця,
Бо мені заважають рясні сльози з лиця...
У глибоку ніч зимову затихло моє місто,
Зоряних вогнів вдягаючи намисто.
Світанок його небо промінням поцілує,
Сонце темний світ цей розчаклує.
Здається час застиг навіки:
Грайливі хвилі, бистрі ріки,
Шепіт серця, світло ліхтарів
І ці пісні нескорених вітрів...
Ясний місяць небо запалив,
Шлях до сонця зорями встелив.
Це небесний оксамит з вітрил,
На них двоє білосніжних крил...
Моє місто уже давно спить,
Лиш вогнями собі мерехтить.
Може когось не береться сон
І він торкається своїх скронь...
Моє місто спить, я римую,
Лише так своє серце вгамую.
А ця звичка — творити вночі
Дала мені від натхнення ключі.
В темноті говорю віршами,
Ще мені сильно бракує мами...
Недавно вона мені снилась
І казала: “щоб я не спізнилась.
Верталась додому скоріше,
Аби стала трохи сміливіше...”.
Я не знаю, про що це вона.
Невже дійсно буде війна?
У мене весь час було чуття.
Господи, не дай пролиття!
Я благаю Тебе лиш про це,
Бачиш моє тривожне лице?
Місто спить, зімкнула повіки —
Останній мирний спогад навіки.
Повернувшись боком до стіни,
У зоряній тиші поринула в сни.
Мирна столиця, багато людей.
Щира радість виринає з грудей.
Сонячний промінь, купол Софії...
Не на жарт розігрались мої мрії...
Побачила свого Охоронця,
Незламного Воїна сонця.
А як це можливо? Я сплю чи ні?
І чому мурашки по спині...?
З купола Софії до мене злетів,
Я мовчки стояла, не знаючи слів.
Він безшумно крила свої заховав,
Зі мною незвичну розмову почав:
- Так, моя мила, ти мене бачиш.
Чому тоді знов перлами плачеш?
Ти дуже добре знаєш хто я є,
Просто послухай серце своє.
Неважливо, це реальність чи сон,
Бо наші серця б’ють ритм в унісон.
Не дивуйся, воно в мене є,
В кожного з нас невидиме своє.
На мені зараз бачиш мантію,
Але хтозна який вигляд матиму?
Ти бачиш образ символічний,
А я направду безтілесний вічно.
У січневий ясний день
Вибираючи тобі серед імень,
Мене прикликав Бог до Себе,
В опіку дав малесеньку тебе.
Не важливе моє Ймення,
Бо назавжди я твоє натхнення.
Я Ангел-Охоронець твій,
Бачиш цей святий сувій?
У ньому є усі твої діла,
Все те, що ти давно пережила.
Є записи й про те що буде,
Та спішити давай не будем.
Просто знай, я з тобою завжди.
Куди би не вели твої сліди.
Якщо ти впадеш — я допоможу,
Вір усім серцем у силу Божу, -
Янгол святий взяв мою руку,
Поставив на неї сяйва сполуку.
Білосніжну пір’їнку із крила,
На моїй долоні вона розцвіла. -
Ти зови мене Янголом своїм,
Твоє серце — то мій дім.
Тримай крила мого пір’їну,
Клич, як побачиш руїну...
І тут раптом загуділа сирена,
Накрила усіх паніки пилена.
Побачила вибухи, дим і вогонь,
Не випускаючи пір’їну з долонь.
Усе це сон чи вже реальність?
Ожила моя ментальність.
Та раптом знову вибух і плач...
Де б не була, я не глядач!
Підбігла скоріш до дитини
В епіцентр страшної картини.
Закрила собою, молившись.
Знову вибух за нас вхопився.
Раптом мить, уже більше нічого,
Немає поруч лиха страшного.
Розплющивши очі, бачу крила,
Це вони нас від світу закрили.
Дівчинка поруч жива, маленька!
Тримає в руці пір’їну біленьку.
Я віддала, коли рятувала,
Цим дитячий страх зруйнувала...
З’явилась одинока сльоза,
Ангел побачив і тихо сказав:
- Мила не плач, це тобі сниться,
Усе добре, воно не здійсниться.
Не здійсниться лише частково...
Ти не зрозумієш моєї промови,
Допоки реальність не побачиш,
Та обіцяй мені, що не заплачеш...
Мила, будь сильною, так уже склалось,
Що спокійне життя обірвалось.
Так створений світ, в нім війни,
І не приспить їх жодне снодійне.
Тобі здається, що це все не те,
Не те місце, де мир і любов цвіте.
Ти хочеш змінити на краще світ,
Аби він був мирним мільйони літ.
Намагаєшся почати з себе,
І з цими думками дивишся в небо.
Ти хочеш кричати про миру цвіт.
Та чи почує тебе вільний світ?
Таких як ти було безліч до тебе,
Вони давно уже пішли на небо.
Достатньо їх і зараз, в сьогоденні.
Однак їх не чують, вони нужденні.
Що поробиш? На жаль все складно,
Але допомога швидка невідкладна.
Я поясню, та сама знаєш...
Не так знаєш, як серцем відчуваєш.
Цим світом керують гроші, брехня.
Панує горе, ненависть і метушня
Тут щасливим дуже важко бути,
Вдихаючи їдкий запах отрути...
Тобі так хочеться правду хвалити,
І лише за правдою чесно жити.
Та розумієш, що ходячі плітки,
Замели своє сміття у закутки...
Бува, твоє серце рве від болю,
Воно прагне злетіти на волю.
Буває, за живе ранять слова.
Але якщо болить, значить жива.
Ховаючи сльози у цю маску,
Пригадай добру давню казку:
Добро завжди перемагає зло!
З початку світу завжди так було...
Маленькою ти мріяла жити у казці,
Не ховати сльози душі у масці.
Щоразу читаючи історію нову,
Ти плакала або сміялась наяву.
Прочитавши сотні переказів, легенд,
Зрозуміла, що не завжди хеппіенд.
Захотіла сама буть його творцем,
Ну, а для цього треба стати борцем.
Сонце, ти готова боротися далі,
Руйнувати стіни сірої печалі?
Чи боротимешся за світ без війни,
Не зруйнувавши душевної стіни?
Чи не втомишся довго чекати?
Тобі до реалій звикати.
Якщо ні, то ось тобі мій меч
І крила і руки до твоїх плеч...
- Так, я готова, хоч дуже складно,
Та боротьба стоїть невідкладна.
Я буду боротися за життя,
За кожен подих і серцебиття.
Я буду молитися за рідних людей,
За українців, маленьких дітей.
На війні немає чужих - ця істина,
На своїх і кривдників розрізнена.
Я буду йти до самого кінця,
Хоча капатимуть сльози з лиця.
Лише від смерті закривай крильми,
Все інше разом здолаємо ми!
- Я ще мушу тобі дещо сказати,
Ти повинна про це пам’ятати.
Мила моя, ти маєш Янголи два.
Не питай як так, вір у дива...
Перший із них — це звісно я,
Ну, а другий — це мама твоя.
Я біля тебе щохвилини,
А вона у снах в погані днини.
Увісні казала тобі: “Поспішай,
На спокій надій не лишай...”.
Але ти її не зрозуміла зовсім,
Та іще не пізно впоратись з усім.
- Це правда, війна неминуча?
Вона виїдає рани пекучі...
Я сподівалась, що вона зникне,
А не навпаки, під шкіру проникне.
Я навіть не знаю, що сказати.
Ти зможеш мені підказати
У важкі хвилини що робити?
Як вижити і далі жити...?
- Так, моя люба, я завжди поруч,
За спиною, праворуч, ліворуч.
Перед тобою я рідко стою,
Ти борешся і бачиш ціль свою.
Ти маєш сама здобувать перемоги,
А я відвертаю усі тривоги...
І лише тоді стаю перед тобою,
Коли плачеш сам на сам із собою.
Коли хворієш, втрачаєш сили,
Дарую тобі свої білі крила...
Коли падаєш ти, б’єш коліна,
Беру тебе у теплі обійми...
Як серце твоє захопить зневіра,
Я тут-як-тут прожену злого звіра.
Коли ти не хочеш більше боротись,
Дарую тобі меч свій — хоробрість.
Коли сумуєш, плачеш, радієш,
Стоїш на місці чи впевнено дієш.
Бачу все і за тебе радію,
Допомагаю здійснити мрію...
Я був завжди твоїм натхненням,
І в минулому, і в сьогоденні.
Як пишеш вірші серед ночі,
Милуюсь на твої карі очі...
Коли ти вчишся і в тебе все не так,
Даю тобі зрозумілий знак.
А ще я твоє безмежне сумління.
Посилаю тобі провидіння.
Мій голос ти можеш почути
Та звідки ці думки не збагнути.
“Тільки терпіння веде до мети” -
Це був я, чи пам’ятаєш це ти?
Щораз, коли опинялась на межі,
Тримав тебе, стоячи на рубежі.
Вдихав тобі життя ковток у груди
Й під час біди, й під час простуди.
З тобою переживав утрати:
Коли ти втратила рідну мати,
Я витирав твої сльози крильми,
Лиш мене в своє серце прийми.
Я захищав тебе від злого лиха,
Хоча воно дуже часто тебе колиха.
Я дарував тобі нові надії,
Коли руйнувалися всі твої мрії.
Я давав тобі віру у дружбу, любов,
У те, що в тобі сміливості кров.
Навчив тебе не боятися темряви,
Бо без твого страху вона мертва.
Я навчив тебе цінувати, що маєш.
Тепер ти всіх-всіх обіймаєш...
Я навчив тебе свій мир захищати,
Людям усі образи прощати.
Любити вчив тебе я Україну,
Народ свій, рідну мову солов’їну.
Хочу відкрити тобі таємницю,
Й хоча цей сон лише тобі сниться.
Українська історія вже довго триває,
Бо її із небес Бог благословляє.
Її волю хочуть закувати в кайдани,
Все пам’ятають ці сквери, майдани.
Співочі поля омиті рідною кров’ю,
Її ненависть змішана з любов’ю.
А вона має нескінченно чисту віру,
Усе верне назад, скоєне звіром.
Вогнем і мечем бореться мати,
Проти неї будуть ракети, гармати.
Історію пишуть рідні діти,
А злому звіру лише в пеклі горіти.
З нею стоятиме весь вільний світ,
Ось тобі даний Богом завіт.
Вони стоятимуть плече до плеча,
Витягаючи зі спини меча...
Відганяти вчив я тебе всяке зло,
Натомість людям робити добро.
Уроки ти засвоїла відмінно,
Навчишся ще, бо ти сумлінна.
Ще скільки всього ти не знаєш,
Багато чого вже не пам’ятаєш...
Лиш досить посмішки твоєї,
Дивишся в небо з любов’ю всією.
Коли бачу твої вдячні очі
Кожного дня і кожної ночі.
Моє серце так сильно тріпоче,
Обійняти тебе так хоче...
І витерти нарешті ці сльози...
Ти така чутлива, а іще мороз...
Крапельки замерзнуть в діаманти,
А тут не має жодного таланту...
Янголи також просять прощення.
Я от прошу за своє одкровення,
Ти мене так зустріти хотіла,
Увісні захищаю душу, тіло...
Пробач за мій великий монолог,
Та саме він захистить від тривог.
Ти спілкуйся зі мною, я почую.
Дам тобі знак, тебе захищу я...
Сонце, не хочу тебе лякати,
Але тобі настав час вже вставати.
Важко буде в нових реаліях,
Та це будуть славетні баталії.
Час збирати тривожну валізу,
Хоч найдорожче туди не влізе.
Бережи себе, ти маєш жити,
Однак тобі треба поспішити...
Не бійся нічого, що б не було.
Світла твого не зачепить зло.
Я отут, у твоїм гарячім серці,
Поможу зав’язати берці...
Я прокинулась о шостій ранку,
Весь день без обіду й сніданку.
Довгу дорогу тримала ікону
Нас таких людей мільйони.
Повідомлення від друзів та рідні
Не давали впасти духом мені.
Дорога додому понад півдоби
Вже стала початком для боротьби.
Я їду в авто, там блокпости.
Підриваються за мною мости.
В думках співаю “Ще не вмерла...”.
Почались бої, душа завмерла.
На заднім сидінні сиділа,
Духмяного хліба поїла...
Хтось його спік в останню ніч,
Вклавши в нього любов, ясна річ...
Зараз невідомо де та людина,
Перед очима страшна картина.
Ні-ні! Все буде добре! Без паніки!
Треба закрити страху фіранки...
Серце болить ще від світанку.
Не було зовсім часу для сніданку.
Ліки десь лежать між книжками,
Я серце лікуватиму думками...
З’вязок не ловить, затор на дорозі.
Серце німіє від новин у тривозі.
Вже темніє і хочеться заснути,
Але так боюся знову не проснутись...
Ікона у руках, на вустах молитва,
Поки не скінчилась моя битва.
Хоча то був лише сон, але віщий.
Янгол з’явився в ньому навіщось...
Чи з’явиться він, якщо покличу
Крізь втомлене юне обличчя?
Я відчуваю на плечах тепло,
Зі мною так вже не раз було...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
Присвячується кожному українцю,
серця якого торкнулась кровава війна
та усім нашим Янголам-Охоронцям.
“Одне можна сказати про ангелів-охоронців:
вони захищають. Вони попереджають,
коли наближається небезпека".
Емілі Ган
“Хто пізнає сенс знаків, що виникають
перед нами уві сні, зрозуміє, що вони мають
неабиякий вплив на всі події”.
Гіппократ
[b]Пролог[/b]
Не знаю, з чого мені поему почати,
Та я не можу просто мовчати...
Навколо мого міста невидима стіна,
Воно прокинеться — там війна.
Поки що воно міцно спить у мирі,
У позолоченім параднім мундирі.
Навколо спочивають інші міста
І є лиш один єдиний шанс зі ста.
Місто встоїть і його побратими,
Не страшні їм терористів режими.
Крізь пекучі сльози візьмуться до зброї
Нескорені вогнем міста-герої.
Хай там що — столиця стоятиме,
Поки тиша — спокійно спатиме...
Підступно нападають серед ночі,
І не знають, що сни сняться пророчі.
Хай спить собі за день втомлене місто,
Вдягнувши вогнів нічних намисто...
Завтра перед ним стане дилема буття:
Чи правда, що смерть антонім життя...?
Не знаю, як почати, почала з кінця
Крізь сльози, що капають рясно з лиця...
Починаю першу сторінку поеми,
Буду вирішувать вічні дилеми...
Ми пишем вірші коханим, батькам.
Звеличуєм природу у чистих рядках.
Пишемо про Бога, навіть про смерть
І про земного життя круговерть...
На жаль дуже рідко пишем йому,
Найкращому другу, захиснику свому.
Звертаємось до нього, коли втомлені,
І наші крила бурею життя поломлені.
Чекаємо, що він у руки нас піймає,
Так, як небо сонце вранці підіймає.
Не кажемо дякую, за те, що “літаємо”,
А вірші взагалі йому не складаємо...
Крилатий лицар в кожного є свій,
Для кожної людини у руках сувій.
Навіть якщо не маєш у нього віри,
Янгол завжди зашиває у серці діри.
Хтось новий розділ для нас відкрива,
Я просто радію, що досі жива...
Під шкіру проникає люта битва.
Невже не лине до неба молитва?
Стільки сторінок війною зіпсутих,
Невже її не можна оминути?
Закреслені рядки про спокій пером,
Ми просто за волю підем на пролом.
Кому потрібні вірші мої пошрамовані,
Гіркої правди рядки поримовані...?
А може все ж є десь той, кому це поможе
І разом з ним віра в добро переможе?
Може я живу останній день і мить,
А якщо вже завтра моя душа відлетить?
Чи є сенс боротися зі злом самій,
Може сьогодні — бій останній мій?
Вірю, є Ангел! Та чи спіймає мене,
Коли темна безодня вниз потягне?
Знаю, є Ангел! Хоч я його не бачу,
Та відчуваю спокій, коли плачу...
Може, сторінка-дві — прощай поема,
Нерозв’язана ніким буття дилема...
Зараз напишу тут постскриптум, як люблю,
Люблю життя і всіх вас теж дуже люблю...
(Далі буде...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2023
Прийшла у гості кривава війна,
Залізла занозою у саме серце.
Байдуже їй твій вік, імена.
Вона залишає сліди після герцю.
Такі обвуглені, глибочезні сліди.
Хочеш їх стерти з лиця, та дарма.
В ущелини душі попали холоди,
Лютневі морози, чорна пітьма.
Вона спалює все, рани ятрить.
Сіла на крісло і дивиться драму.
Сипле сіль на те, що й так болить,
Та все ж вона має часові рами.
В лівій руці тримає грудку землі,
У іншій держить ворожу гранату.
Вона так підступно нападає в імлі,
Не жаль їй життя чийогось тата.
Іде по вулиці порожній, голій,
Ногою задушивши іграшку дитячу.
І поміж сталево-залізничних колій
Вже не почує відчайдушного плачу.
Вона нищить усе на своєму шляху.
Руйнує будинки, вбиває життя...
Та немає у нас перед нею страху,
Боротися будемо за серцебиття.
Вона питає нас що таке любов,
Навіщо боримось, вона "сильніша"?
З нашої рани на сніг капає кров,
Оживаємо у віршах частіше...
Наша любов збирає уламки ракет,
Вдихає нове життя постраждалим.
В загартовані руки берем арбалет,
Настане час і ми серця запалим.
Гудить серена, як вовк у темну ніч.
Далі німа тиша, шелест папірців...
Ти сидиш в укритті, торкаючись пліч,
Отих кам'яних і незламних борців.
Холодне каміння відчує обійми,
Темнота підземелля заховає сльози.
Вони пам'ятають вже забуті війни,
Тому обіймають тебе у тривозі...
Думає собі війна якби дмухнути
Безжальним ракетним дощем.
І не може ніяк уже вона збагнути,
Наша Вкраїна під плащем...
14.01.2023р.
(Написано в укритті).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2023