Сраковий Тиранисько

Сторінки (1/1):  « 1»

Ідилія

_UU_U//U_UU_U//U_UU_U

[i]Я[/i]
Діво,  спинися!  поглянь-но  хутчіше  на  стан  мій  потужний,
Він  затуляє  і  хмари  небесні,  і  сонце  собою,
Він  і  Тифона  –  жахливого  мужа  –  уразити  зможе,
Що  олімпійців  лякати  годиться,  володарів  світу;
Бачиш,  як  поле  ось  це  широченне  собою  він  криє  –
Ніде  ступити  та  ніде  присісти  самотній  мурасі
Чи  щонайменшій  із  роду  свойого  бджолі  медоносній;
Наче  Гефеста  із  молотом  дужим  робота,  це  тіло,
Тартара  більше,  самого  Хаоса  та  тверді  Урана.
Ним  владарюю,  один,  нероздільно,  колос  над  богами,
Ним  підкоряю  і  жон  я  тендітних  у  Всесвіті  всьому,
М’язами  цими,  судинами  крови,  розбухлими  дужо,
Ноги  підкосить  красуні  зухвалі  кремезна  статура
І  не  рухнеться,  коли  я  підійду,  щоб  взяти  здобуток
Прямо  на  місці,  которе  звело  нас  в  щасливу  годину,
Ти  ж  бо  розділиш  такої  дівиці  прекрасную  долю,
Будеш  ти  мила,  люб’язною  будеш,  слухняною  мені,
Вторгнуся  в  лоно  і  ти  ошалієш,  підвладна  Ероту,
Зойки  полинуть,  поплічники  блага,  у  полі  безмежнім,
Ти  зарадієш,  неначе  коханка  самого  Кроніда,
Кожну  годину,  що  будеш  зо  мною,  вважатимеш  медом.  
[i]Вона[/i]
Страшно  коритись  спокусі  пекельній  і  страшно  спречатись,
Я  запалала,  дрижу  безупинно,  неначе  осика.
Бачу  я  мужа,  що  рівних  не  має  у  цілому  світі,
Заздрять  титани,  сини  чорноземів  і  неба  старого,
Кербер  жахнувся,  сторожа  підземний,  ловитель  загиблих;
Моцні  ватаги  відважних  олімпів  тікають  од  тебе,
Влада  незмірна,  страшна,  над  жінками  у  тебе  в  долонях,
Ніяк  сховатись,  і  марно  тікати  від  сонця  такого,
Феб  незрівнянний  зрівнятись  не  може  з  тобою,  о  царю!
Тільки  рятує,  о  боже,  від  сраму  одежа  надійна  –  
Взяти  не  вдасться  –  старайся  хоч  ревно!  –  мене  молодую,
Мужа  не  знати  у  полі  широкім  мені,  молодиці!
[i]Я[/i]
Гордість  пихата!  –  її  покараю  невдовзі  прихильно!
Горе  та  щастя,  дівчино  строптива,  за  слово  зухвале,
Мовлене  щойно  вустами  твоїми  з  краскою  на  щоках!
Корінь  явити  –  уздри,  непокірна!  –  я  хочу  здоровий,
Що  до  Атласа  небесні  покої  тримав  незворушно;
Бач  і  молися  –  поети  прадавні  співали  про  нього,
Піндара  оди,  утрачені  нині,  присвячені  йому,
Бо  олімпійські  здобув  перемоги  не  раз  і  не  двічі
Серед  найліпших,  посеред  величних,  піпіндр  мій  дубовий;
Від  Аполлона  чарівная  Дафна  тікала  на  нього,
Ним  Афродита,  богиня  чуттєва,  себе  поясила,
Щоб  заглядались  і  заздрили  люди,  її  лиш  зобачив,
Був  і  Геракла  сильніший  цей  фалос,  Аїда  бентежить
І  Посейдона,  морського  владики,  страшніший  він  валів;
Світу  початок  –  кінець  мій,  будь  певна,  –  Гомер  так  зазначив,
Так  Гесіодом,  найпершим  поетом,  указано  було
У  позотлілих  від  часу  лихого  рядках  Теогоній.
Бач  цю  потугу,  ляклива  дівчино,  і  трепіт  ще  більший
Най  переймає,  розірве  одежі  та  долі  уручить.
Бачиш  ці  вени,  що  ними  киплячі  течуть  Флеґетони?
Бачиш  обшири,  що  Ґею  вмістити  могли  би  на  собі?
Мирно  вклонися,  і  перед  могуттям  бовта  схаменися,
Лоно  відкрите  яви  володарю,  вкуси  насолоди,
Переді  мною  на  полі  розкрийся,  змирися,  примхлива!
[i]Вона[/i]
Бачить  не  сила,  о  муже  всевладний,  такого  величчя!
Самі  богове  у  заздрости  лютій  схилилися  нині,
Геба  зриває  із  мене  одежі  і  стелить  додолу,
Пишнії  квіти  багаті  поклала  за  ложе  під  мене,
Музи  співають,  зібравшись  у  хорі,  пісень  щонайкращих,
Вітри  зібрались,  Еолові  діти,  кружляти  над  нами;
Я  покорилась,  чекаю  в  надії,  на  радість  чекаю,
Що  розділити  не  всім  удається  під  сонцем-тобою.

22.08.22

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022