Гриць Янківська

Дорога до серця

Не  добре,  кажу,  –  жалобне!
Серце  твоє  оздобне.
Віра  твоя  на  зламі,
молитви́  –  гамір.
Пісня  твоя  їдка,
мука  –  вивертка.

А  вона  мовчить.
А  за  тим  –  ячить:
вчора  вчили  жити,
позавчора  –
вмирати...

Та  як  тобі,  як  тобі,  ввірена,  розказати,
що  в  нього  не  варто  ні  вірити,  ні  вкладати  –
у  слово  солодке,  що  шкода  його  не  взяти,
у  слово  важке,  що  спробуй  його  підняти!
Глибоко  вп'яте
слово  кляте.

Ти  є  дзеркалом  власних  бід,
несповна  наспівна  людино!
Що  є  біль  твій  –  це  є  твій  плід.
Ось  провина:
ти  чекала,  що  з  серця  хлине
і  затопить  світ
любов.

Не  затопила.
Недолюбила.
Швидко  скінчилася
пісня  ця:
Ти  мені  –  мила!
Ти  мені,  мила,
цілий  вік  снилася
без  кінця!

Ні!
Нелюбов  тобі!
Не  дива  тобі!
Ми  прийшли  самі
і  йдемо  самі.
На  порозі  змін
озирнися.

Кажуть,  у  світі  давно  вже  переплелися
добро  і  зло,  правда  й  брехня,
впевненість  і  несвідомість.
Отже,  зраджують  всі,  навіть  ті,  що  не  кличуть  зрад,
навіть  ті,  що  її  не  помітять  в  момент  і  після,
навіть  ті,  що  шукають  (чому  ж  не  знаходять  ради?)
в  людині  вістря.
Та  вселенна  не  має  вад  і  не  пробачає  вад!
Все  забере.
А  натомість  –
ще  раз  ділися!

Знаю  дорогу  до  серця  пекла,
встелену  чесними  помилками,
щирими  помислами,  зірками
й  квітами  з  голови.
Кожного  разу  мої  надії
падають  просто  у  серце  пекла!
Б'юся  за  право,  січа  запекла,
тихо  надіятись.
Різні  та  пізні  ми  в  кожнім  разі
на  розуміння  себе  й  від  себе.
Знаю  дорогу,  що  йде  від  неба
в  світ  і  нижче.

Добре,  кажу  їй,  добре!
Серце  твоє  хоробре,
віра  твоя  –  мов  пломінь,
молитви  –  вагомі,
пісня  твоя  витка,
мука  –  вигадка!
16.01.2021

Фон  –  Bach's  Chaconne  for  Solo  Violin  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025

Чудовий вірш. Ну от саме час

Ну  от,  саме  час  написати  чудовий  вірш
Про  те,  що  людина  пішла  і  не  прийде  більш,
Про  те,  як  синиці  скрашають  грудневий  фон,
Про  зимні  прогулянки  і  мовчазний  телефон,

Про  фатум  і  волю,  про  те,  хто  із  двох  вартніш,
Про  щастя  і  розкіш  із  передріздвяних  афіш,
Про  сніг,  що  під  кроками  грає,  немов  віртуоз,
Про  душу  поета,  про  сонце  і  про  мороз.

Та  хто  ж  його  спинить,  щоб  гаяти  не  надарма,  
Цей  час  вільноплинний,  допоки  ще  є  зима,
Допоки  озимі  не  просять  турботи  рук,
Допоки  у  вуха  доноситься  Божий  згук?  

Та  хто  ж  ним  уразиться  в  поспіху  мрій  і  справ,  
Цим  зникненням  з  серця  людини,  котру  обрав,
Цим  ранком  ярки́м,  що  синиці  –  грудневий  щем,
Цим  обраним  часом  для  віршів  і  цим  віршем?
05.12.2019

Фон  –  Л.Бетховен.  Соната  14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2024

Не перелити ріки смутку

Не  перелити  ріки  смутку
З  бокалу  втрат  в  бокал  набутку.
Не  зворушити  тої  волі,
Що  зроду  не  смакує  солі,
Бо  любить  прісність.

Рішучість  –  мов  налитий  колос.
Не  смій  читати  скарги  вголос!
Бо  зачекати  –  це  не  дія,
Так  можна  і  зімкнути  вії,
Не  надивившись.

Та  хто  ж  не  мріє  про  відлиги?
Усі  ми  втомлені  від  криги.
На  ній  і  холодно,  і  слизько,
Й  здається,  небо  надто  низько.
Ковтаєм  хмари.

На  груди  –  втрати,  як  медалі.
Позаду  –  знищують  скрижалі,
Й  святим,  стрічаючи  з  дороги,
Всипають  попелом  не  ноги,
А  голови.

Докурюй  мовчки  самокрутку!
Зі  слів  пустих  нема  набутку.
Землі  сирої  перша  грудка...
Не  перелити  ріки  смутку.
08.2016

Фон  –  Hans  Zimmer.  Time

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2024

Поквіття й сон. Музи мої

[i]Цикл  поезій  2020-2023рр.
Картина  Тетяни  Молодої  "Меланхолія"  2010-2022рр.  [/i]


Сади  півоній

І  стане  дощ.  І  пуп'янки  півоній
підставлять  тільця  сонцю  до  очей.
Цей  пишний  дощ  зачався  в  Божім  лоні.
Як  дим  росте  з  палаючих  речей  –
так  проростав  і  цей  розлогий  дощ
з  небесних  товщ  у  випалені  скроні
садів  півоній.
01.06.2020




Квітникарка

Краплі  дощу  по  пошерхлій  бруківці  грають  в  шум.
Шелехом  стишеним  листя  гортензій  грає  у  краплі  дощу.
Квіття  гортензій  ще  поки  різниться  помежи  листя,
згодом  –  все  злиється.

Дівчина-вирвиця,  коси  зміїсті,  бавиться,  чиниться  блідолиця
голою  глицею.  
Спільниця  вицвіла  неба  стовпом  стоїть.
З  неба,  як  з  черева,  в  листя,  як  в  світ,  
дощ,  як  слова,  цебенить.

Дівчина  винесла  краплям  горшки.
Дощ  –  навпрошки.
Квіття  краєчки  щербляться  об  лезо  дощу.
Шум.

Дівчина  –  неба  милиця  –  з  небом  змириться,
обіпреться  на  тім'я  їй,  мов  при  обіймах  високих  вилиця,
і  по  ній,  і  по  її  щоці
(ось  вони  де  знаходяться  –  куцих  шляхів  манівці)
з  ока  Господнього  повна  сльоза  на  бруківку  виллється.

Грають  по  лицях  відблиски  лиць  чужих,
в  краплях  дощу  відбиті.
В  краплях  помиті  квіти  гортензій  –  повно  налиті  кольором.  І  на  мить
дівчині-китиці  здасться,  що  Божа  рука
пестить  її  по  потилиці.

Дівчина-палиця  в  небо  стриміла  і  висохла,
в  краплях  дощу  затіяна  гра  в  життя,  
серед  гортензій  заново  зацвіте
для...
04.06.2020




Голос  муз

Він  і  досі  в  мені!  Як  напнута  струна  –  бринить,
як  джерельна  вода,  як  з  трибуни  потужний  вигук,
як  від  першого  інею,  страху  –  поблідла  нить,
як  закладка  у  книгу.

Я  і  досі  його  у  собі  розглядаю,  у
молоці,  в  папірці,  у  люстерку,  в  чужому  оці.
Як  впаде  –  зупиняюсь,  а  йду  –  то  його  зову,
адже  чую  у  кроці.

Він  і  досі  єдин.  Я  і  досі  з  ним  все  одна  –
не  з  Моне,  не  мана,  але  надто  розмитий  контур!
Оминає  мене  омограмами:  Вам  вина?
Вам  вина  є  в  листах  із  фронту!
27.11.2020




Зернятко

Ти  в  мені  –  як  зернятко  в  спілім  яблуці
калатаєш.  Виплюнуть  –  може  зродишся.
По  губах,  по  пальцях  стече  солодкий  сік.

Чи  дарма  нутро  доглядала  пильно  так  
і  кукібно  спушувала,  і  зрошувала?
Хто  б  тебе  ще  зважився  й  в  ґрунт  загріб!

Мало  місця  кореню  –  в  серці  тіснява.
Розкусити  прошу,  та  всі  цураються.
Поможи,  о  Господи,  що  не  родить  –  того  зректись!
23.01.2021




Квіти  в  її  волоссі

[i]На  картини  Емі  Джадд
[/i]
Перли  в  її  волоссі!
Птиці  в  її  очах!
Карі  та  ледь  розкосі
сіють  страх.

Дівчина  з  цих  полотен  –
вигадка?  Таїна  –
спроба  пізнати  всоте,  
хто  вона?

Лагідна  чи  жорстока  –  
порухи  затаїть,
стане  супроти  ока
і  стоїть.

Квіти  бо  з  неї  пнуться!
Квіти  для  неї  тнуть!
Фарбами  озовуться,
хоч  зітруть

повний  бутон  з  букету,
дикі  галузки  руж...
Чисті  полотна...  Де  ти?
Я  –  довкруж!
25.01.2021




Не  Стоунгендж

Талі,  Талі,  мрії  твої  зухвалі!
Як  ти  пишеш  пальцем  медові  далі!
Як  покинеш  звичку  отак  писати?!
Як  полишиш  груди  натхнення  ссати?

Завтра  буде  тихим,  як  вбитий  клоун.
Нині  висне  каменем  Hanging  Stone.
Вчора  сяде  зліва  і  схоче  спати.
Талі,  Талі,  будеш  йому  читати?

Вірш  за  віршем  люляє  та  лікує.
Дням  шумливим  вийти  говориш  всує.
Брошку  часу  вистромивши  зі  шкіри,  
розглядаєш  свіжу  та  давні  діри.

Можна  стрічку  райдужну  в  них  всилити,
мовби  в  свічці  –  ґніт  у  собі  палити,
випускати  сиві  кружельця  диму,
удобряти  попелом  свіжу  риму.

Чорнобривці  сходять  від  згару  в  роті.
Пильно  полеш,  губишся  у  роботі.
Чорні  пальці,  але  медові  далі.
З  них  вертайся  видужалою,  Талі!
30.01.2021




Дві  риски  рота

Нитками  шию  черленими,  шерстяними
дві  риски  рота  твоєго,  скупі  на  ласку.
Завмру  в  задумі,  як  замилуюсь  ними,
аж  втраплю  в  пастку.

Довкола  в'язко,  любощі  –  темні  смоли  –  
течуть  порізами,  стигнуть  мені  на  пальцях.
Пронижу  голкою  шкіру.  Коби  лиш  зволив  –
розтисла  б  п'яльця.

Та  ти  білієш  полотнами  мовчазними
й  нема  в  тобі  ані  рис  чітких,  ані  краю.
А  я,  мов  нитка  черлена,  цілуюсь  з  ними
і  їх  терзаю.

До  ранку  близько  –  півневі  раз  запіти,
та  все  сиджу,  не  насмілююся  пороти.
Безликий  красеню,  дай  же  себе  узріти!
Відкрийся,  хто  ти?
01.02.2021




Солом'яна  троянда

На  панно  соло́м'яна  троянда
загубила  з  часом  пів  листка.
Наші  стрічі  –  пізня  сарабанда.
Наша  спільність  –  дивна  і  хистка.

В  цім  житті  чи  я  тобі  провина,  
чи  мені  ти  –  з  пальця  тепла  кров?
П'є  до  фусу  вистояні  вина
з  тіл  двійних  ярижниця  любов.

І  мов  кішки  вірні  підвіконню,
чорні  смішки  вірні  зойкам  дам.
Я  ховаю  у  вогку  долоню
пів  листка,  якого  не  віддам.

А  на  цю  не  скінчену  картину
най  прасують  стебла  по  росі,
доки  я  танцюю,  мов  дотинок,
під  сюїти  Клода  Дебюссі.
15.02.2021




І  хай  пломеніють  маки

І  ти  у  мені  не  зійдеш
ні  сонцем,  ні  талим  снігом,
не  станеш  в  мені  прозрілим  підкорювачем  земель.
Вже  кличуть  тебе  від  мене.  Вже  чинять  для  тебе  війни.
Ще  вкусиш  моєго  хліба,  а  далі,  –  іду  на  Ви!

І  я  тобі  чищу  збрую
словами,  медами,  плоттю.
Стоїш  в  ній,  як  воїн  світла,  і  світло  в  тобі  тече.
Як  буде  за  страх  свій  стидно  –  зізнайся  і  я  почую
украдену  вітром  сповідь  крізь  відстань  в  найдовшу  смерть.

І  хай  пломеніють  маки
в  пшеницях,  в  очах,  на  небі!
Хай  падають  сни  і  вежі,  столиці,  дощі,  світи!
Я  тут,  я  співаю  шляху.  Я  дуже  чекаю  заки
він  стріне  цю  згубну  пісню  і  виведе  навпростець.
20.02.2021




Син  пожеж

Це  яре  вугля  –  син  пожеж.
З  новонародженим  ночую.
Твої  слова!  Твої  слова!  Твої  слова  –  я  їх  не  чую!

Вже  кілька  днів  як  вітер  стих.
А  що  мені  мій  слух  без  нього?
Холодний  блиск.  Холодний  блиск.  Холодний  блиск  вікна  німого

таємно  змовився  з  вогнем
і  віддзеркалює  потрійно
камінний  жар,  камінний  жар,  камінний  жар,  що  мече  рвійно

на  стіни  –  тіні.  Тінь  вогню  
вкриває  лоном  димне  ложе.
Моє  дитя,  моє  дитя,  моє  дитя  на  тебе  схоже.
21.02.2021




Вже  так  молилися  на  сніг

Роздерте  неба  полотно
цвяхами  пальців.
Було  вже  все,  а  все  –  одно.
Були  й  слова  ці.

Мій  профіль  –  гостре  і  просте  –
носила  інша,
і  волос  –  руно  золоте,
і  срібні  кільця.

Пили  уже  до  мене  ніч,
як  теплу  воду,
і  витрясали  в  світлі  свіч
зі  себе  вроду,

і  рахували  в  дзеркалах
родимі  плями,
і  заплітали  в  косу  страх,
а  сміх  –  вузлами.

Колись  уже  дивились  тут
з  душі  обломків
на  щастя  інших,  наче  Рут
на  суд  потомків,

пташиним  оком  сірих  стріх
графили  кліті,
і  пальці  нагрібали  сніг,
невідігріті.

Моя  правиця  дре  нутро
сирого  неба.
Вже  так  чавили  туш  ворон,
як  сік  з-під  ребер.

Колись  уже  заходив  Біг
на  серця  кригу.
Вже  так  молилися  на  сніг
і  на  відлигу.
05.03.2021




Букет  нагідок

Заголоси  в  мені!  Заголоси!
Світнеш,  мов  наголосом  пробитий.
Скосом,  як  сніг  березневий,  в  мені  коси
трави,  мов  мито.

З  небом  відкрито  кордони.  Мій  сон  –  мій  сум.
Пасмуги  болю  –  стрічки  сіряво-сині  –
падають  звивисто  з  висі.  Чи  ми  просили?
Те,  про  що  ми  просили,  чи  їм  по  силі?
Не  обіцяй  почутися  по  весні,
бо  не  мені!

З  небом  домовленість  –  стрітися  по  життю.
Шлеш,  кажуть,  жовтий  –  прощальний,  букет  нагідок.
В  сні  ж  мені  шлеш!  З  запискою  "напослідок..."
Сніг  йому  –  сльози.  Сніг  мені  в  судний  –  свідок.
Сходили  трави  словом  по  сум'яттю.
Їх  пересіють  ті,  що  настануть  після.

Світ  тобі  –  мічення.  Світ  мені  –  тиха  пісня.
Я  доспіваю  свою  і  твою  зачну.
Березню,  снігом,  коханий,  хоч  словом  –  сійся!
15.03.2021




Мімоза  соромлива

І  подув  потаємно,  й  покликав  мене:  ходи!
І  манив  повним  яблуком,  що  відбуло  морози.
Де  гілляка  стирчала  у  полі,  як  мітка  моєї  біди,
там  здибала  його  соромливо,  листком  мімози.

Та  й  стуляла  докупи  дві  руці,  а  в  них  –  лице.
Дай  же  дихати,  милий,  розверзнися  одаль  духу!
І  встрягало  тим  яблуком  в  горлі  докірне  моє  слівце
деревцяті  на  помсту  чи  то  лиш  йому  на  потуху.

Я  відслухаю  все,  що  набрешеш  зухвало  мені  тепер,  –
тихо-лагідно  мовила  й  ледь  відвела  долоню.
Він  чесав  мені  коси  абияк  та  пестив  дбайливо  скроню,
і  прибріхував:  Гери  наступнице,  місце  тобі  –  етер!

Ми  стояли  –  направду  два  прибідні  –  страчений  і  сліпа,
і  стікали,  як  фарба  з  картини,  з  обійм  наших  теплі  води.
Аж  прозрію,  дивлюся,  а  ноги  мені  обмиває  густа  ропа.
Та  й  подув  тоді  дужче  й  небесні  хитнулись  зводи.

Та  й  подув  ще  раз  дужче,  аж  витиснув  ребра  в  гладь
чисто-білої  шкіри  моєї,  що  ґрати  невинному  серцю.
Як  не  візьмеш  з  собою,  то  зрадь  мене,  чуєш,  зрадь!  –
Так  кусала  те  яблуко  з  першогріхом  в  ядерцю.

І  не  стало  ні  слуху,  ні  духу,  лиш  поле  й  день,
лиш  покручений  стовбур  без  плоду  і  тінь,  мов  покруч,
лиш  загущене  синяве  небо,  без  поруху  й  одкровень,
лиш  закликана  й  лишена  я,  вже  без  клику  поруч.
18.03.2021




За  його  радощі  та  жалі

Марець  спіє.  Когут  запіява.
Вже  народжують  Тимофія!

Господи,  Господи,
з  пильного  розсуду,
зсподу,  як  воду,
дай  йому  вроду,
волос  –  ярицю,
душу  –  криницю!

Дай  йому,  Боженько,
вибору  множенько,
путь  –  білолицю,
словеса́  –  шпицею,
помисли  –  ягіддя,
мудрості  –  загодя!

Дай  йому,  веснонько,
квіту  тілесного,
між  перелесного  –
сіянцю  чесного,
лагідну  вдачу  та
вміння  пробачення,
нашим  побаченням  –
правди  і  значення!

І  мене  задля  нього  зроби  дужокрилою,
щоб,  як  належить,  твердо  любилам  го!
Щоб,  скільки  моці,  при  кождім  кроці,
хоч  порох  в  оці,  –  Богу  молилася
за  його  радощі  та  жалі.
Дай  крила  дужі,  як  в  журавлів,
жеби  те  світло,  яким  володію,
світило  доброму  Тимофію!

Марець  спускається  зо  свого  згину  –
Вже  народили  мені  дитину!
18.03.2021




Запахом  молока

Ніч  назбиралася,  прибула
запахом  молока.
Ніч  мені  твердо  в  живіт  лягла
щільністю  молока.
Ніч  розтеклася  з  грудей  довкіл
кольором  молока.
Ніч  розглядає  моє  між  тіл
й  мовить:  така  липка...  

І  сті-
кають  (відрікаюсь!)
по  мені  моло́ка.
І  спи-
вають  (обіцяю!)
ситі  та  неситі.
І  зма-
гаються  (від  нечистого)
мов  за  лице  своє,  за  імена.
І  збу-
ваються  (служити  Господу  вірно)
істини.

Ніч  укрила,
мов  крижма  біла,
мов  молоко  пролите,
усю  круглу  родючу  землю.
Та  цить!  Тихо  бо!  Спить  бо  земля,  посполиті,
не  галасуйте  так!
А  я  вам  цвіла,  не  плодоносила  –  так  цвіла.
Що  ж  бо  тепер  робити?
Дайте  мені  його  притулити!

Чи  чорна  ніч,
чи  білий  день  –
чатують  під  стелею  херувими.
Не  стулять  віч,
не  втнуть  пісень  –
збирають  сновиддячка  для  дитини.
Та  й  в  молоко  усе,  в  молоко!
22.03.2021




Музи  мої.  Любов  і  біль

Мої  музи  –  любов  і  біль  –
аж  навіки  мене  покинули.

Як  ходили  ми  серед  піль
з  довгокосими  цими  дівами,
з  світлим  шлейфом  святих  неділь,
та  все  вітру  шляхи  оспівували,
та  все  тужно  наш  стогін-гін
гір  торкався,  що  виснуть  скраєчку,
а  що  грізні  –  це  відгомін,
а  що  хижі  –  це  баєчки,
нам  було  так,  як  в  церкві  –  спів
й  вірші  з  хорів  сповідно  линули.
Відбуло  так  і  більш  нема.
Тільки  гори,  немов  китаєчка,  
синім  відблиском  в  шовку  личка.
Вже  полями  сную  сама.
І  назбирую  впалих  слів
повні  чаші,  не  приступитися.
Разумійте,  язици,  смів
лиш  натхненний  із  них  напитися.

Ох,  розлоги  сухих  полів,
погубили  в  собі  за  віщо
цих  посвячених  в  вірші  дів?
Мої  музи  помовкли  віщо.
Аж  навіки  любов  і  біль
загинули.
26.03.2021




Музи  мої.  Безвісність  й  сніг

[i]Наталі[/i]

Мої  музи  –  безвісність  й  сніг  –
так  вдивлятися  вміють  в  очі,
що  коли  й  не  збивають  з  ніг,
то  схиляють,  мов  дме  Стрибіг,
попідшкірно  збавляють  моці.

Віддайсь  їм
живим,  нім
забагнуть  мертвим!
Годи  їм!
Ряди  їм
найкращу  жертву!

В  них  –  полум'я  і  вода.
В  них  –  зваба  і  заборона.
В  них  –  сховок  твого  стида.
Строга  ікона!

Музи  мої  –
сніг  і  безвісність  –
слів  переліг,
оранка  пісні,
сум  і  отуха,
стихла  яса,
віддалі  скруха,
вічна  краса!
27.03.2021




Родимки  

Ніч  ця  
видуває  кільця  
диму,
мов  ковтає  "Я  є!"  
і  по  складках  шкіри
хо-
ва-
є
зоряні  узори,
мітки  ангелів  –  
родимки,
родом  з  ком  –  
переліком  
вигорілі  хвости,
задавнені  листи  покровителів.
Ці  перли  чорні  бо,
з-під  шкіри  пропаленої  білої
визирає  чорне
тло.
З  життів  попередніх  на  мені  зіниці
від  лиця  й  долів  зорять  ниць.
Скільки  ж  їх  під  простирадлом  ночі?
Не  дивіться  так  з  мене  в  світ!  
Йому  боляче  носити  в  собі  усі  колишні
життя  та  смерті,  
бо  й  зараз  "Я  є!"
розчиняється  порожнім
диму  кільцем.

                     я            є  
         я                                      р  
   с                                                    о
ь                                                          з  
   т                                                    ч
         є                                      и  
                       я            н  

29.03.2021




Музи  мої.  Пропащість  й  тьма

Мої  музи  –  пропащість  й  тьма  –
налякалися  вкотре  білого.

Як  скінчилася  ця  зима
біглим  поглядом  здичавілого
звіролюда,  що  йде  у  ліс
звіроловів  кормити  досита,
так  і  пісню  закінчить  біс,
і  над  прірвою  геть  попроситься.

Не  помирай!  –
Викрикне  хтось  наївно,
несвідомий  вічності  цих  страждань
вигнаного  безкрилого,
в  справах  покори  невмілого,
що  йому  це  коротке  падіння  тілом  –
лиш  солодка  нагадка  давніх  звитяг:
смілости,
наглости,
самоствердного  покровительства  тих,
що  колись  ув  ім'я  його  покидали  нагими  Рай.
Він  не  помре  ні  на  цій  скалі,  ні  під  нею,
ні  в  жорнах  пекла.
Він  неспинно,  повторно,  потворно
викликатиме  жаль  і  терпкість,
сміх  сліпих,
слово  промінних.

Тьма  –  нетлінна.
Пропащість  –  звабна:  
впасти  долу,  зректися  волі,
мовби  місто  тебе  розділо
привселюдно,  привсеуміло,
безпорадну,  як  породіллю
з  легіонами  дитинчат.
А  вони  –  то  зачатки  твого  вірша.

Вибіли  їх  молоком  доброї  матері!
Викорми  з  них  не  пацят,  а  яструбів!
Випусти  з  вуст  в  політ,  як  з  паперті,
най  посміються  в  лице  смерті  й  часові!

Музи  мої  –  тьма  і  пропащість  –
облюбували  звірами  хащі.
Яко  зима  –  втікають  до  лісу,
щоб  не  співати  бісам.
30.03.2021




Не  каріатида

І  стоїш  непорушно,  мов  каріатида.
І  тримаєш  Господнє  око.
І  лягає  не  сніг,  а  вселенська  обрида
на  фігуру  твого  бароко:

правим  ліктем  впираєшся  в  вогкість  зіниці,
ліва  кисть  доторкає  вії.
В'яжуть  пальці  з  цих  вій,  як  нагострені  спиці,
коси  сліз,  а  з  вітрів  –  завії.

І  мовчиш,  ледь  прикрита,  тонка,  не  підперта
ані  палею,  ані  словом.
Вся  історія  з  тебе,  мов  барва,  зітерта,
блудить  усміх  лишень  нервово.

І  читається  в  ньому  все  зліва  направо
глибина  сухоцвітних  зморшок.
І  вдивляється  в  тебе  ця  ноша  сльотаво,
мов  торішніх  глядить  волошок.

І  чи  з  каменю  висікли  гостро  і  грубо,
а  чи  з  імені  стала  тілом,
та  білієш  під  небом,  оголена  згубо,
та  тримаєшся  твердо  й  сміло.

І  стоятимеш  так,  доки  вистоїть  ера,
доки  Бог  стереже  завіти,
доки  з  ока  тече  хміль  сльози,  як  мадера,
а  в  руках  тобі  сходять  квіти.
07.04.2021




Звістка  між  гіацинтів

Ніби  й  не  боляче  поступом  по  землі.
Звістка,  мов  пташка,  ходить  по  підвіконню.
Крешуться  дні
об  скроню.

Звістка,  мов  камінь,  лежить  під  моїм  вікном
в  спушенім  ґрунті  підкидьком  між  гіацинтів.
Я  –  за  склом.
Сумніви,  цитьте!

Ніби  й  не  грім.
В  мене  весна  у  грудях.
Я  їй  –  дім.
Я  –  безлюддя.

Скільки  ще  весен  зрощу,  заки  грози  (сміх!)
вирвуть  їх?

Понадмрійно!  Так  не  буває!
Звістка  себе  відкрила:
безкрила!
08.04.2021




Прихильність

Мов  перстень  з  пальця  –  зіслизає,
тонка  печаль  бо,
з  тебе  усміх,
і  сріблом  зблиснувши,  щезає  в  травах.
Квіт  миті  висохне  і  стане
стеблом  посеред  буйнотрав'я.
Сухим  вином  а  чи  солодким  соком  литі
інші  миті,
а  все  ж,  як  випити  –  п'янять.
Та  повертає  до  начал  це  коло  днів,  долоні  ліній,
й  прихильність  тихо  мовить:  відшукай!
Між  трав  ковзне  твоя  рука.
Це  усміх  чи  дуга  сріблиться?
Холодний  блиск  загублених  прикрас
вдягаєш  знову.
Тонка  печаль  бо!
11.04.2021




Перестала  весна

Перестала  весна.
Ще  у  просторі  виснула  нота  останньо  узята,
ще  в  зачині  сотворення  пахілля
напнуті  гіацинти
здавалися  збуджено  недоладними,
ще  розхристанолиці  цві́тки  на  китицях  їхніх
кликали  к  собі  тих
стулених  і  боязких,
що  на  іншому  боці,  від  сонця  відвернуті  зовсім,
ще  звивалися  їй  достеменно  підвладні
папірці  відривного  календаря,
ще  не  вивільнилися  з  лялечок  перші  пухкі  крилята,
як  уже  перестала  весна,
щоби  знову  початись.
15.04.2021




Порічки

Вбзивається  тільки  в  стумі,  як  пальцями  гасить  свічку,
мов  свідку  мою,  сестрицю,  і  бавиться  теплим  воском.
У  роті  мені  заколе  й  покотяться,  мов  порічки,
червоні  та  кислі  звуки  з  обірваної  галузи.

По  що  так  приходить  пізно?  Пощо  так  Совиця  плеще?
Стечуться  до  губ,  як  в  річку,  розчавлених  ягід  соки.
Збивається  з  думки  в  стумі,  бо  з  ким  би,  коли  б  і  де  ще
так  добре  йому  мовчалось,  так  спрагло  йому  пилось?!
16.04.2021




Докучним  жалом

Докучним  жалом,  точеним  жалем
повидиться  спробунок  мій  –  забути
пурпурний  цвіт  незірваної  рути
й  карпатську  тугу  в  тихім  слові  "лем".

Лем  сяде  сонце  –  я  до  тя  прийду!
Лем  сонце  встане  –  йтиму  за  тобою!
Лем  ти  єдина  й  панною,  й  робою  –
всяк  люба  єс  ми!  Лем...  І  на  біду

се  "лем",  ся  ковдра  шовковистих  трав,
що  обростають  урвищ  грізні  схили,
бо  хоч  м'які,  та  гублять,  як  губили,
замріяних,  осліплих  від  заграв

сміливців,  що  ступають  безбач  в  світ,
та  все  вперід  –  по  світло,  по  чар-зілля!
Туман  з  марою  справили  весілля,
де  я  весніла,  де  –  лем  рути  цвіт.
22.04.2021




Коли  нарциси  піднімають  голови

Коли  нарциси  піднімають  голови  –
повний  тягар  власної  краси  –
дощі,  мов  олово,
крапають  їм  до  пари,
гідно,
сльозами  Аллаха.
Та  не  ранять  квіту,  бо  розбиваються
об  досконалі  тендітні  лиця.
Це  довершена  мить  весни,
вишукана  смерть  рідкого  неба,
мистецтво  самознищення.
Навіть  Евелін  Макхейл  не  втримується  лежати,
заздрісно  позирає  на  чудо  зіткнення
клітин  і  атомів.
Я  ж  –  велике  дитя,  що  грається  Всесвітом,
ловлю  краплі  в  польоті,
закручую  їм  хвости  у  спіраль
і  кладу,  не  без  ніжності,
туди,  куди  й  слід,  –
в  око  Всевишнього.
І  кажу,  по  щоці  погладжуючи:
Алла,  все  ти  створив  прекрасним!
27.04.2021




Коли  розлітаються  пелюстки

Клинцями,  п'ядями  душі  та  пелюстки
рівновільно  влягаються.
Це  отак  шмат  за  шматом  земля  убирається
в  білий  саван  весни.
Наряджена  невіста  чекає  свого  Жениха,
в  студеному  гробі  ночей
промерзлому  ґрунту  чорні  слова  рече:
у  шпарах  твоїх  очей  
сочисто  і  тепло,
і  вічно  у  них  тече
кров  мого  Нареченого!

Отче,  Отче,  сьогодні  Його  не  покинеш,
бо  Він  –  Син  Твій.
Та  ось  я  –  Твоя  дочка,  блідолиця  і  боязка,
і  все  мені  мало  квіту  (жадаю!)
на  стежці,  якою  пішала  б  у  Рай,
якби  не  ревниво  від  мене  вона  вела,
бо  рівня  їй  я.
Рівня  ж  їй?  Вкотре  звертаю  вбік,
зриваю  дорогою  квіти,  буду  вінки  сплітати.
Тому  й  розлітаються  білі  ці  пелюстки.
Отче,  Сина  Свого  покинь
на  мить  найкоротшу,  якщо  не  на  вік.
Поглянь,  вже  й  терновий  вінок  сплела,
Він  бо  –  мені  чоловік!
30.04.2021




Не  проглядайся  в  білім  цвіті

Не  проглядайся  в  білім  цвіті,  моя  розтрачена  любове!
На  цім  травневім  литім  полі  ще  чутно  дзвони  янголині.
Коли  ж,  у  строгім  їм  відвіті,  нарциси  голови  впускають  –
лиш  тільки  вишні  у  крамолі  за  спокій  завтрашній  стоять.

Помежи  хмар  тендітнотілих,  як  межи  випраного  білля,
блукання  схоже  з  божевіллям,  чекань  очиці  –  з  пелюстками.

При  хворих  душах,  облетілих  –  не  потривож  мене  довіку,
моя  розгублена  надіє,  мій  невловимий  щастя  мент!
10.05.2021




Замкнуті  потоки

І  стікає  вже  з  потічків  руки  
в  тепле  черево  перетала  кров.
Я  лежу,  як  паль  посеред  ріки,  
жду,  коли  ж  приб'є  нас  до  берега.

Хвилі  котять  вчвал  і  шумлять  в  мені,  
та  загата-плоть,  хто  б  її  споров?!
Потічки  пусті,  руки  ще  пітні,  
ще  скобочуть  їм  днища  росяні.

А  довкіл  –  весна,  вже  сповна  важка,  
і  у  нас  обох  в  животах  пече.
Ще  лиш  раз  сяйне  над  недільним  днем  
й  в  літа  на  очах  ми  розродимось.

Щойно  кров  моя  зайнялась  вогнем,  
як  пішли  дощі  –  хтось  торкнув  плече.
Відколовся  шмат  палі,  мов  божка,  –  
відбула  весна,  розпадаюсь  я.
23.05.2021




Сальвії  під  вікном

Сальвії  під  вікном.
Сальвії  палахкотять!
Неспокійним  сном,  неспокійним  моїм
розгулює  тать.

Я  зберу  квітки.
Кити  рукавів  колихаються.
Вітре,  вітре,  ох,  крізь  задуху  ночі
вже  підкрадається!

Повен  сад  огню.
Спішно  рву  і  рву,  вся  заквітчана.
Сальвії  –  зрадниці,  сальвії  закричать:
отут  живе  твоя  дівчина!
23.05.2021




Єви  в  саду

І  ще  там  щось  про  суд  і  насолоду.
І  вибирають  дві  руки  зісподу
доспілі  сливи.  

Ранок.  Стіл  в  саду.
Русява  жінка  точить  ніж  об  камінь,
а  вітер  трусить  ледь  пожовкле  листя,
що  пролетить  повз  рівний  тон  розмов
й  впаде  на  груди  здійняті  розхристі,
та  залоскоче,  шепчучи  немов
заклин  на  близькість  леза  і  біду.
Аж  засміється  жінка  у  нестямі.

У  іншої,  із  чорними  губами,
короткий  подив  здмухнувши  з  лиця,
дух  перелесник  розкуйовдить  коси.
І  бісиками  зблисне  незнадь  ця,
мов  у  очах  старі  пашіють  шрами,
мов  падають  удосвіта  покоси.

І  ще  там  щось  про  долю  і  жалі.
І  журавлі  на  південь,  журавлі...
І  білий  хліб,  покраяний  нагрубо.
І  дві  вигнанки,  Рай  і  чорні  губи.
24.05.2021




Сірий  шум

У  сірий  шум  далекого  дощу
кричу  своє:  мовчи,  мовчи,  мовчи!
І  звірчуй  тишу,  як  газетний  лист,
і  прикладай  отак  до  язика,
і  так  у  неї  думку  загортай,
і  так  креши,  мов  пальцями  об  крап,
і  так  вдихай,  отак  її  вдихай!

Мій  сірий  шум  для  тебе  –  біла  біль.
Як  молоко  тече  на  грубу  сіль  –
отак  шумить,  отак,  отак,  отак!
І  я  стегном  погойдую  у  такт.
І  хочу  встати,  і  туди  піти,
щоб  танцювати  кожною  з  клітин,
щоб  по  мені  лилося  молоко,
щоб  я  його  спиняла  на  ходу,
мов  білу  постіль,  слала  по  землі.
Але  чи  в  мене  кроки  замалі?  –
Де  не  ступлю,  осотана  дощем,
там  не  лунаєш,  не  лунаєш  ти!

І  знову  шум.
Шум.  Шум  у  мені.
Шуму  мені!  Шум,  уме,  ні!
Але  ж  і  затишкам  –  ні!
Як  висохну,  розкажіть,  чи  досі  палять  вогні
на  тій  –  на  його  стороні?
28.05.2021




Полотно  гвоздик

На  велюр  гвоздик
у  червневу  ніч
з  віч
котиться,  котиться  межи  гавкіт  собачий
(хтось  комусь  не  пробачив,  ач!)
плач.

Як  велюр  гвоздик  –  пурпуровий  крик
у  червневу  ніч
змовк.  
Ніжні  доторки  до  лиця  –
і  оця  твоя,  і  оця...
Сльози  всотував  без  кінця,
виціловував  денний  шовк.

Дивна  квітиця!
10.06.2021




Дощ  над  трояндою

І  що  мені  тепер  робити,  що  мені,
аби  знайшлися  всі  заблудлі  промені?!
На  небі  чад,  немов  забилось  в  комині
від  вічного  паління  сонних  душ.

Не  руш  троянди  в  пуп'янках!  Не  руш,
вона  бо  ще  пробудиться  для  зриву,
цю  жовту  лялю,  діву  тонкобриву,
цей  до  розлук  багатосердний  кущ.
Та  він  понехтує  наказами  і  –  в  зливу.

Коли  б  то  ще  узрів  мене  щасливу,
як  не  при  заході  своєї  врешті  слави?
Горіння  сонних  напускає  сон.
Не  знаю,  хто  його  гасити  нас  відправив
й  чи  ревно  вчився  він  цієї  справи,
та  як  Далілі  звірився  Самсон,
так  він  розкрив  про  себе  таємницю,
і  втратив  силу.  Вклав  бутон  в  десницю
й,  розплющ,  шепоче  лагідно,  розплющ,
немов  молитву,  наді  мною  дощ.
А  я  йому  зі  сну,  мов  з  димних  товщ,  –  
не  руш,  допоки  не  розвитий  кущ!
14.06.2021




Півонії

Серце  –  вітер  північний.  Беру  в  долоні  і
заспокоюю:  буйне,  тихо  ти!
Та  коли  він  дарує  мені  півонії  –
я  забуваю  дихати.

Переспілі  суцвіття,  складайте  голови,
наче  вражим  мечем  відсічені,
бо  коли  він  всипає  пелюстям  вколо  –  ви
всі  до  одної  злічені.

У  пелюстю  вся  просторінь.  Кущ  на  повівах
з  двох  роздійнятих  рук  –  приманкою.
Тож  коли  він  поверне  з  цих  дивних  ловів,  ах,
буду  йому  коханкою!
21.06.2021




Бреши  про  квіти

У  пізню  ніч  між  шумовитих  злив
слова  розлив.

Співцю  зі  всіх  моїх  доріг,
змалюй,  як  сочиться  моріг,
як  висне  в  небі  златоріг,
що  зрідка  блисне,
як  пахне  цвіт,  який  беріг,
докіль  навмисне
його  не  збила  злива  ця.
Холодним  поглядом  митця,
щоб  ніч  зігріти,
коли  подовгу  в  смутку  я  –
бреши  про  квіти!
03.07.2021




Розкажи  про  квіти  мені

Розкажи  про  квіти  мені
у  неділю  зранку.
Ти  виходиш  зі  сну  у  яв,  відгортаєш  важку  фіранку,
сонця  промінь  влучає  у  кожну  натільну  ранку,
мов  видзьобує  сіре  пташа  на  льоту  з  колосків  зернини.
Що  осиплеться  –  перші  провини.

Ще  не  тнуть  поміж  нас  жалі.
Розглядаєш  стежки  старі.
Заховаєшся  в  сяйві  –  тінь  з  моєї  уяви.
Хто  ти,  постате  у  вікні?
Розкажи  про  квіти  мені!
04.07.2021




Ожинні  ріки

Руки  –  ожинні  ріки,  чорні  в'юнкі  гілляки.
Очі  –  брудні  потьоки.  Вірші  –  кряки.
Звуки.  Ще  більше  звуків!  Парками  –  корки  криків  –
криво  лягають  тропи  долей  стиків!
Шкряби  по  кірці  кроку  писком  тугої  павзи  думки,
котра,  мов  плоті,  просить  для  себе  фрази:
разом  ми!
Ми  –  не  разом.
09.07.2021




З  астільбою  у  руках

Марю.  Ніч  безмісячна.  Темінь  висічена  
під  жар.
За  вікном  астільба  пушиться,  кришиться  
долу  чар.
Хто  розклав  цю  ватру?  Не  варто  було,  не  варто!
Розгорну  над  нею  долоні  зім'яту  карту.
Сліпить  поблиск  далеких  (подібна  їм)
огнищ.
Іскрами  випали  мітку  там,  де  мій  дім!

Орю  зором  все  глибше  і  глибше  наміряну  темінь  цю.
Я  б  навпомацки  йшла  між  астільбою  світлом  його  лицю!
Ледь  відчутними  дотиками  квіто́к
вгадую  крок.

Чи  не  сон  це?  Та  як  виріс  сад  між  моїх  безсонь?
Хто  насіння  всипав  в  свіжі  борозни  темені  та  долонь?
Ранок  стріне  мене,  вже  ясніє  (не  вогнища  по  кутках)
з  астільбою  у  руках.
11.07.2021




Довгі  ночі

Бережи  його,  Боже,  для  мене  пустої  й  байдужої!
Я  давно  осягнула  всю  вірність  знецінену,  друже  мій.
Та  якби  хоч  на  день  відтягнути  прощання  час,  
що  сталося  б  поміж  нас?

Туга.
Туга  –  це  колір  твоїх  очей.
Світло  в  них  гасне,  наче  згасаю  я.
Перша  довгих  ночей  заслуга  –
вільна  хвилина  оплакати  друга.

О  мій  Боже,  якщо  не  можеш...
Ні,  прости  мені,  –  як  не  хочеш...
Тобто,  знаєш,  якщо  призначив...
Злий  одначе!
Небо  плаче  і  я  заплачу.
Друга  –  те,  що  ніхто  не  бачить.

Розквітають  якісь  усе  квіти.
Сонце  сліпить  –  черствий  романтик.
Люди  радять  чомусь  радіть,
що  не  думка  –  суцільний  антик.
Так  красиво  на  цьому  світі!
Ах,  як  весело,  як  натхненно!
Люди,  люди  і  їхні  діти...
Люди  енно.

З  напівсну  долинає:
Привіт!  Ти  вдома?
Достеменно,
третя  –  те,  що  змагає  втома.
17.07.2021




Кущі  лаванди

Стужилася  за  сном,  іншу  собі  обжив.
Хто  мені,  хто  мені  наворожив?

Північ.  Ґанок.
Завтра  поранок
знову  за  мною  питатиме:
де  ота  дівчина,  що  не  помічена
(всі  ви  полічені,  як  одна)
цятинами  веснянок?
(лиш  не  вона)

Руки  –  атласні  стрічки́  –  
виснуть  вздовж  тіла  слабо.
Сходжу  на  землю,  в  сад  бездиханний  –
біле  привиддя  чорної  нічки.
Рв'яно  горять  запашні  свічки́
для  неосяяної  дочки.

Який  ото  колір  між  чорним  і  болем,
що  пальці  поволі  у  нього  ввіходять?
То,  може,  невтішний?  То,  може,  солоний?
У  колір  лаванди  барвиться,  в  півтони
застиглий  між  пальців  віск.

Руки  –  порізаний  смужний  атлас,
зовсім  пошерхнули  посеред  трав,
адже  не  може  не  пестити  вас
той,  хто  для  саду  вас  обирав,
кущі  лаванди!

Та  відповідь  чується  пряно  і  жорстко:
дочко  нічниць,
випий  но  з  нами  воску!
17.07.2021




Дикі  айстри

Лови  мій  голос!  Не  втрачай
мій  обрис  з  поля  зору!
Рай  там  –  за  обрієм.
Я  бачу  шлейф  його  туману,
який  от-от  вдихнеш.
Біжиш  полями  в  трав  глибінь.
Ще  озираєшся  за  мною,
та  не  чекаєш  бігу  вслід.
Не  віддаляйся!
Кричу:  стривай!
Між  дикі  айстри  шлях  лежить,
чагарникові.
Що  я  ловлю:  твої  роки,
на  шкірі  пил,  сухе  насіння?
Яку  змахну  відраду  з  передпліччя
у  мряці  сліз?
Які  чудові  літні  дні
на  двох  розділені!  Позаду
альбомні  аркуші  кружляє  вихор.
Ох,  зачекай!
На  пам'ять  фото  лиш
твоє
між  диких  айстр.
19.07.2021




Оберемок  золотушника

Чи  золотушник  вхопився,  чи  зов'яль,  чи  дрему  сяєво?
Кинусь  й  впаду  босоного,  пантрую,  лихе  вискубую.
Цвіт  бо,  насіння  бо  в  просторінь!  Всюди  бо  жовте  маєво!
Станеться  згубою

чи  оберемком  поляже,  чи  постіллю  обрій  вистелить?
Так  бо  гадаю  нешироко,  стіснена  й  зашнурована,
заки  себе  розневолюю  стеблами  а  чи  кистями  –
в'язка  дарована.

Все  бо  довкіл  золотушником  вразиться  й  перекришиться!
Онде  поля  мої  вже  відступилися  і  понишкнули.
Вивільніть,  вивільніть  руки!  Тільки  бо  сяєво  лишиться
й  смирення  вишколи.
24.07.2021




Музи  мої.  Поквіття  й  сон

Мої  музи  –  поквіття  й  сон  –
помінялися  врешті  ролями.

Ми  просіяні  край  віко́н,
тож  єдина  для  неї  доля  ми,  –
так  шептались  ці  двоє  позаочі  уночі,
визначали  мій  напрямок  в  світ,  
від  старих  –  викидали  ключі,
дублювали  усе  одне  одного  і  витурювали  глядачів
до  початку  вистави.
На  сцені  актор  височів,
чорно-біла  фігура,  він  буде  хоч  ким  захоче  –
стеблом  шипшини,
серпанком  на  очі.

Я  тремчу.
Я  єдина  на  лавицях,  хто  відкидає  тінь.
Я  єдина  на  лавицях,  бачу  тепер  –  єдина!
Я  єдина,  хто  бачить  це  явно,  бачить  це,  аж  допоки
не  поцілить  ліхтар  зі  стелі,
мов  крикне:  тебе  –  половина!

Ох,  на  бога,  хай  виникне  ще  людина!

І  тоді  тихим  поступом,  наче  зміїним  повзком,
кров  чи  глина  зійде  від  такого  чудного  поруху,
цей  актор  прокладе,  мов  дорогу  до  лихоліття,
ще  одне  ночі  снище,  ще  одну  віту  з  квіттям.

Кроки!  Кроки!  Я  чую  кроки!

Музи  мої  –  сон  і  поквіття  –
вибрали  час,  все  їм  поліття!
Світло  чи  тьма  –  обох  обманули.
Сон  –  заквітчався.
Квіти  –  поснули.
26.07.2021




Кипіння  гортензії

Забудь  же  його,  забудь!
Аж  раптом  –  кипить  гортензія.
Відчай  в  тобі?  Пустка  в  тобі?  Лють?
Ні,  кажу,  у  мені  поезія.
Хай  злікує  мене  поражену!
Хай  отямить  мене  ошелешену!
Погляньте,  ведуть  наряджену,
любу  йому.
Звершено!

Мить  довершено  –  ця  гортензія,  мов  душа  моя,  заколочена,
та  не  бавиться,  всяко  барвиться,  бо  сама  в  собі  опорочена.
І  кипить  у  цвіт.  І  кипить.

Зріжу  її!
В  глеки  розкішні  повстромлюю  китиці.
Лиш  мені  глядіти  на  них!
Ах,  який  цієї  неділі
красивий  вінчався  жених!
28.07.2021




Ґербери  в  темряві

Хмари  над  островом.  Перекотинебиці.
Ми  стискаємось,  наче  ґербери  в  холодній  погребиці.
Та  піщані  в  нас  груди,  шторми  розвівають  з-під  ребер  ці
розжарені  зерна,  як  висохлі  корінці
квітів  в  його  руці.

Хмари  над  островом.
Шторм  в  волоссі  запнувся,  жадаючи  тільки  звільнення.
На  солоних  губах  моїх  тріщина  –  дивне  втілення
в  плоть  стихії.  Затишшя?  Покора?  Ні,  
хай  знову  панує  грім!

Чорні  хмари  над  островом.
З  тіла  злітають  краплі  води  і  крові.
Буря  в  мені.
Незнайомцю,
випусти  з  рук  ґербери  –  звільнення  в  знак  любові,
лиш  тоді  відкриються  сонцю.
12.08.2021




Музи  мої.  Жарінь  і  хворість

Мої  музи  –  жарінь  і  хворість  –
повертаються,  мов  до  рідної.
Я  сиджу  у  своїм  затворі.
Голуб  звичне  бухтить  надворі.
Все  б  пусте,  та  гнітить  в  узорі
на  вкривалі  відбита  гілка.

Сон  лягає  так  мілко-мілко,
що  й  не  вимочу  в  ньому  п'яти.
На  столі  –  сохне  листя  м'яти.
Раз  за  разом,  усе  б  зім'яти,
набираю  пахуче  в  жменю.

У  кришталь  –  три  стебла  ячменю,
поміж  них  –  голубині  пера.
Ах,  як  хороше  тут  тепера!
Ах,  як  хора  тремтить  химера,
мов  на  волі.
15.08.2021




Дві  гарденії  для  тебе

[i]"Твої  улюблені.  Гардинні."
Ф.Бакман  "Чоловік  на  ім'я  Уве"

"Dos  gardenias  para  ti
Con  ellas  quiero  decir
Te  quiero,  te  adoro,  mi  vida"
Isolina  Carrillo  "Dos  Gardenias"[/i]

Дві  гарденії  для  тебе  –  білий  сум  –
у  долонях,  та  без  стебел  принесу.
Між  вітрами  прокрадатимусь  вночі,
щоб  раділа  біло  в  мене  на  плечі.

Дві  гарденії  –  відрада  для  очей.
Квітникарка  їх  зрізала  і  ачей
так  наспівувала  в  квітах  і  журбі:
втну  й  залишу  білі  пуп'янки  собі!

Але  я  відняв  у  неї  з-під  ножа
дві  гарденії,  що  взріли  білий  жах,
та  мерщій  монети  витрусив  з  кишень
і  побіг,  до  тебе  встигнути  б  лишень.

Я  долав  ліхтарні  ріки  –  білий  плав,
наражався  на  сльозу,  та  не  вбирав,
розбивав  загати  з  поглядів  чужих
й  більма  подиву,  та  кидав  лють  на  них.

Вже  лишалось  кілька  кроків  до  воріт,
як  зачувся  застережний  шерех  віт:
не  ступай  на  поле  в  світло  крижане,
білий  приморозок  там  наздожене!

Аж  на  мить  я  завагався,  чи  нести
білі  душі  поміж  плити  і  хрести?
Та  відчув,  як  тягне  шкіри  білий  шов  –
дві  гарденії.  Кохана,  я  прийшов!
01.09.2021




Над  помірними  поясом  падають  сливи

Зберігайте  тепло!
Метушня  над  помірним  поясом.
Горизонт  –  бите  скло.
Сходить  сонце  –  сліпець  за  псом.
Ґрунтовими  дорогами  підтюпцем  вітер
настрій  тутешній  винюхує  –
скрухо  є!
Так  в  півницях  з  полиць  чи  й  з  полицями  гучно  падає
тогорічне  повидло  –  сливове,  густе,  невкушене.
Так,  підживлене  зрадами,  серце  розпушене
вбирає  вологу  сліз,
сік,  що  крапає  з  місця  порізу  не  на  язик.
Так  виникають  зливи.
Настрій  в  середньому  –  звик.
Ножиком  гріз
серце  навскіс.

У  помірному  поясі  падають  сливи.
Байдуже  (вересень  –  фаталіст),
що  тремтить  павутина  в  росі,
і  не  врветься,  до  полудня  висхне,
що  розсіється  в  променях  сонця  те,
що  на  вересень  начебто  тисне,
що  "курли"  журавлине  графічно  лягає  в  крило...
Цить!
Зберігайте  тепло!
03.09.2021




Над  горами  темно

Терни  й  терни.  Над  горами  темно.
Поле  стерпло  в  холодних  сутінках.
Ким  тепер  ми,  ох,  ким  тепер  ми
одне  одному  пойменовані?

Пурхи,  злети,  пориви  в  звід
серця  світу  з  моєго  світу.
Всипте  зір  на  небесні  віти!
Вітре,  вітре  зірвистий,  стій!
То  птахи  у  безвидну  ніч,
пурх  та  й  пурх,  обривають  тугу.
Будеш  другом.
08.09.2021




Туман.  Фантомні  болі

Хто  це  вийшов  з-за  хат?  
Димність,  як  місце  раті.
Палить.  Йому  б  прохати
сонця  –  легкої  страти.
Ноги  йому  опухлі,  
ноги  йому  відтяті,
а  й  досі  болять.

Стане  манити  в  мені  дитину  солодкою  ватою,
себто  брехати:
онде  пташиний  пух  на  кудлатих  деревах.
Не  лякайся,  це  ранішнє  мрево!
І  якщо  ти  мене  відчула,  як  власну  роз'ятрену  ранку,  –
бути  щасливим  примарному  ранку!
Тож  закладемося  на  частину  з  цілого  життя,
що  коли  цей  пух  не  злякається  гарячості  зарева
та  не  злетить,  –
так  само  і  ти
станеш  сьогодні  моєю!
Можеш  на  пробу  у  мене  ввійти  і  набрати  аж  досхочу
манни  небесної  в  пригорщі  та  кишені,
а  можеш  залишитись  там  й  споглядати,  як  Божу  росу
всотують  ноги  мої  підкоше́ні.

Він  бреше,  у  нього  немає  ніг!
Тому  приймаюся  до  роботи.
Певно,  це  звечора  призбиралося  молоко
дивної  стоти.
Та  чую:  лиш  не  дої  до  першої  крові
груди  цієї  висі,
позостав  на  поживу  марі,
най  виссе!
Сказав  і  зморений  зліг.

Віти  розверглися,  бачу  брук
до  голосу  того,  що  кличе:
дай  мені  відповідь  потиском  рук,
як  і  личить!

Це  передсмертні  загравання  з  долею
і  відчайдушні  спроби  відкупитися.
Та  хто  я  –  тіло  на  жертовнику  богів?
В  моїх  руках  весь  простір  і  краса,  яку  не  зраджу!
Мов  з  повних  вим'їв  золотих  корів,
проллється  світло  на  холодний  камінь
замісто  крові.
А  мені  –
діждати  б  до  ранкової  зорі,
туманній  стежці  не  віддати  кроків,
в  манливий  закуток  незважених  зароків
не  завести  б  доріг!
09.09.2021




Прикраса  гір.  Origanum  vulgare

По  цій  стежі  проходило  багато,
та  жоден  з  них  не  вмів  мене  кохати,
чоловіків.
Коли  на  протязі  віків  чи  то  пак  з  вікон
здувало  думку,  як  записку  недочитану,
вона,  тим  паче  в  здогаді  з  печатки,
в  собі  являла  все  нові  й  нові  початки,
теоретичні  прояви  й  місця,
забула  ж  почерк  і  мету  творця,
і  так  росла  у  вільному  польоті,
як  квітка  у  саду.
По  цій  стежі  між  спогадами  йду.

Коли  вони  клялися,  що  в  полоні
моїх  очей  вабливих  ладні  вмерти,
та  знай  питали,  що  для  того  треба,
аби  віддала  серце  і  права,  
казала:  тої  кількості  поклонів,
в  яких  чолом  прийдеться  вічність  стерти,
і  всіх  піднесень  на  руках  до  неба
не  стерпить  ваша  ніжна  голова.
Одного  разу  у  одного  з  них
в  очах,  що  кольору  тернівки,  а  на  смак  –
п'янкі  меди  з  origanum  vulgare,
зазвичай  тон  цей  називають  карим,
та  я  назвала  б  каро-золотим,
я  розпізнала  твердість  й  разом  з  тим
таку  ласкавість,
що  слухала  б,  і  не  обридло  б,  слів
про  квітники,  що  Бог  для  мене  сплів,
про  символічність  на  мені  блакитного,
про  ступор  розуму,  одвічно  ненаситного,
про  крісло-гойдалку  і  ще  одне  до  пари,
про  те,  як  гинуть  при  мені  Ікари,
про  спільну  старість,  пазли  наших  рук,
про  глиб  розлук.
Тож  врешті  випила  настоянки  терпкої.
Напій  пізнання  істин,  що  ж  він  скоїв!
Усі  омани,  магію,  мрійливість
розвіяв,  як  тумани  полохливі,
і  розлилися  враз  медові  ріки
з-під  лівої,  з-під  правової  повіки
повсюдно  й  просто,  начебто  з  повсюддя
вони  й  влились  в  зіниці  многолюддя.
Ковток  найменший,  як  найвищий  час
дізнатися,  що  ж  справді  манить  нас.

Прикраса  гір  не  вміститься  в  зіницях
у  чоловіка  з  плоті,  бо  вона
гірка,  хоч  щира.  Нащо  їй  в'язниця
очей,  букетів,  вигадок,  вина?!
Я,  власне,  і  проріджую  привіти,
щоб  вздовж  стежі  її  пишніли  квіти.
10.09.2021




Daydream.  Оберемки  айстр

Злітай  до  мене  у  осінню  вись,
понад  пожухлих  трав,  зчорнілих  парків!
На  мідні  коси  вицвіле  "колись"
паде  розбито  попелом  з  цигарки.
У  цьому  році  знов  не  відбулись.

Пожовклі  арки.  Всохле  листя.  Крук,
як  чорна  айстра  в  роті  танцівниці.
Вони  не  ниці,  просто  мокрий  брук
старого  міста.  Йди  мені  до  рук!
Шляхи  не  ниці,  заклики  не  ниці.

На  литі  статуї  опала  перша  тінь  –
крихка,  хрустка  і  завше  безіменна.
На  литі  статуї,  відомі  достеменно
гіркавим  списком  звершень  і  борінь,
морозна  тінь  кладе  свої  знамена.

Зрізай  для  мене  оберемки  айстр
зі  щедрих  рук,  із  незміренно  ніжних!
Злітає  крук,  веде  у  чорний  вальс,
у  безвік  душ  і  висі  бездоріжні,
де  ти  –  мій  дім,  а  осінь  –  лиш  наріжник.
17.09.2021




Коли  на  горганах  ватра

А  він  мені  каже:  коли  на  Горганах  ватра
дотліє  і  зважиться  горець  зійти  додолу  –
знесу  найбагатших  дарунків,  яких  ти  варта.
Та  нині  лиш  вересом  встелю  тобі  стодолу.

А  я  йому  ка́жу:  стікають  ярами  води.
Немов  горностаям  –  усе  мені  тут  домівка!
Чи  ти  в  цих  ярах  не  розгледиш  моєї  вроди?
Чи  вже  вівчарю  без  хустини  не  люба  дівка?

А  він  мені:  леле,  та  я  ж  задля  вроди  тої
прорубую  хащі,  би  темний  наш  світ  всвітила!
Чи  білі,  чи  чорнії  п'яти,  коби  лиш  твої!
Усяк  зацілую,  бо  ти  –  мому  серцю  мила!

А  я  йому  згорну  по  тому  з  очей  чуприну,
а  в  них  пломеніє  завзято,  не  скоро  згасне.
Над  горами  сивою  птахою  зранку  злину,
най  тішиться  голуб  до  часу  коханням  щасним.
21.09.2021




Гортаючи  час  навпаки

Як  зготую  для  тебе  листя,
забарилася,  то  присядь  же!
Як  без  тебе,  якою  я  стала  без  тебе,  глянь!
Ці  роки,  мов  на  рать,  йдуть  озброєні  абичим,
ноги  горять  їм,
міддю  своєю  ранять.
Не  ховайся,  осінь  –  твоя  пора.
Я  без  тебе  такою  стала...
Наллю  молока,  так  личить,  –  жартую  несміло.
Бліда  ж  яка!
Люба,  я  так  скучала!
А  тепер  по  порядку  розповідай,
у  що  перейшли  ці  начала?
Ми  тоді  розійшлися  навхрест,  я  звернула  у  пролісок,
ти  –  до  ріки,
знай  чекала,  коли  він  подасть  золотої  руки
з  того  берега.
Так  дотягатися  вміють  лиш  мертвих  тіні.
Я  стояла  в  пожухлому  листі,  хвоя  скидала  голки,
ми  з  цим  лісом  були  в  якомусь  чудному  сплетінні,
мабуть,  схожі  думками,
він  закрив  мене  від  твого  мерехтіння.
Так  прощатися  легше,  гортаючи  час  навпаки,
збирати  сльози  зі  щік,  підтягувати  коріння.
А  як  сотворялись  твої  молитви?  Мила,
щастя  і  є  однією  з  тих  крихт,  що  стираєш  ребром  долоні,
хлібом,  який  він  спожив,  доки  ти
зазирала  в  очі  йому  й  співала
вигадки-пісеньки  –
вересень  кольору  мокрих  трав,  кленові  листки…  
То  скажи  вже,  яку  він  обрав?

Він  не  пізнав  нас,  каже.  Голос,  як  скрегіт  крон.
Очі,  як  пізні  яблука.  Лиця  впалі.
Сукня  на  ній  знайома,  шили  її  разом.
Погляди  –  в  далі.
Туго  збирає  коси,  вирвала  б,  та  несила,
й  знову  кидає  вітру,  нехай  терзає.
М'яко  дарую  усміх.  Де  ж  то  тебе  носило?
Я  нагребла  нам  листя.  Рідна,  отут  сідай!
22.09.2021




Камінь  в  річку

І  викинеш  камінь  в  річку,  –  жадаю  злету!
А  в  руки  навспак  –  смерічки,  хоч  ще  неспілі.
І  дивишся  на  потічок,  а  видиш  Лету.
Забуття  видиш.  Не  надкушені...  Обважнілі
галузки  з  плодами,  а  я  –  порожня,  порожня!
Соком  груша  розколота  пирсне,  аж  серцю  липко.
Наче  й  сама  на  страту  тече,  молиться  річка:  примнож  ня!
То  й  кинеш  у  неї  камінь.  Першою  кинеш,  най  втішиться  хлипко.
27.09.2021




Шкатулка

Доки  зорі  яскраві,  скажи,
де  ховаєш  ключі
від  шкатулки  з  моєю  душею?
Сон  приблудиться  євангелістом,
повен  потир  забуття  принесе.
Що  йому  обіцятиму  того  замісто?
Вже  втомилися  бідно  світити  окремо.  Чи  погаси,
чи  повісь  цю  прикрасу  між  іншими,  як  на  намистину,
чи  загуби  її  в  темному  падолисті!
Відпусти!

Він  при  мені  відчиняє  шкатулку,
буря  здіймається  геть  шалено,
наче  перлівниці  ломлять  стулку.
Каже:  світи,  мов  Селена!*
Кличе  мене:  Вселенна!

Ох,  вже  знаю,  що  потрапляє  в  черепашки  затомість  перлів  –
сльози  тих,  що  прийняли  душу  з  рук  у  руки,  таку  блискучу!
Він  назвав  мене  провідницею  всіх  зірок,  між  прикрас  –  короною.
Причащаюся  сновидіннями,  розплачуся  за  них  душею.
01.10.2021

[i]*Богиня  Місяця[/i]




На  чорнобривцях  іній

Це  варте  сліз  –
на  чорнобривцях
іній.
Дві  виноградини,  що  четвергові  дзвони,
скотилися  в  рукав.
Моя  хода  –  переплетіння  ліній
в  сухій  траві.
Мій  голос  –
горіхових  плодів  ловіння  у  павукову  пастку.
Осінній  сад  кладе  свою  поразку
на  вишитий  ще  в  озимок  рушник.
Це  варте  смутку,  що  дочасно  зник
у  чорних  візерунках  галузок
поміж  червоних  грон.
Моя  рука,  що  також  тут  зросла,
знімає  листя  саду,  наче  вроки,
вихапує  лихе  йому  з  чола,
і  павуки
у  закутках  між  пальців
в'ють  пісні  схрон.
Це  варте  солі  й  соку,  що  земля  в  собі  хоронить,  
як  в  затвердлих  материнських  грудях.
Дві  виноградини,
залишені  для  тих,  хто  йде  здаля,
зірвуться  самочинно,  перезрілі,
і  як  церковні  дзвони,  викотяться  лунко,
зігріті  під  одежею  натільною,
на  чорнобривці,
в  іній.
14.10.2021




Музи  мої.  Іскри  ночі  

Серце
О  музи  мої,  оперезані  волосиною
з  голови  мудрого  чоловіка,  котрий  пішов,
з  піснею  монотонною,  надокучливою,  осиною
від  брови  до  брови  кусаєте,  карбуєте  думки  шов.
Так,  коли  серце  вже  зовсім  не  має  ваги,  –
єдиним  доказом  його  існування,
наче  відбиток  чиєїсь  в  кров  умоченої  ноги,
є  на  міжбрів'ї  діаграма  мого  вагання.

Очі
Я  не  старію,  це  просто  осінь
ламає  гілляччя  моїми  зусиллями,
бо  любить  палити  вогні.
На  березі  річки  багаття,  як  ворон,  закряче.
А  ворон  вогнем  затріскоче,
та  змовкне  до  ранку  конче.
Я  люблю  ці  холодні,  самітні,  правдиві  дні,
в  які  музи,  мов  іскри,  злітають  до  тверді  ночі.
Тліють  і  гірко  пахнуть  тліючі  їхні  опаски.
Підпалені  феї  поезії  собою  нагадую  очі
мудрого  чоловіка,  котрий  пішов.

Слова
З  осінньої  ласки,
коли  слова  вже  зовсім  не  мають  ваги,
єдиним  доказом  їхнього  існування
є  зітхання  гілляччя  в  багатті  –
тихі,  але  ритмічні,
що  малюють  діаграмою  на  моєму  чолі
глибоку  нав'язливу  вічність,
наче  відбиток  чиєїсь  ноги,
вимащеної  в  золі.
17.10.2021




Брунатне  перо  на  смарагдовім  полотні

[i]"–  Я  мріяла  про  це!
–  Померти?
–  Бігти!"
З  к/ф  "Портрет  дівчини  у  вогні"[/i]

Ані  час,  ані  погляди,  ані  слова  –
ніщо  не  має  ваги,
доки  у  грудях  твоїх
не  розвивається  всесвіт.
Як  хустина,  що  вислизнула  з  руки,
як  пісня,  що  кожна  –  нова,
як  інші  щорік  береги  –
простір  сенсів.
Біг  до  обриву.
Біг  проти  вітру.
Хто  ти?
Крапля  в  палітру.
Брунатне  перо  на  смарагдовім  полотні.
Вічність  супроти,
тіло  –  в  огні.
Це  її  поривисті  змахи  крильми  лопочуть  гімни  любові:
я  –  колиска,  а  ти  –  дитя!
Підростаєш,
в  кружлянні  розмотуєшся  з  полотен.
Світ  супроти.
Так  довго  мріяла  тільки  про  це  –
в  тілесній  змові
відкрити  вітру  своє  лице.
26.10.2021




Талалай

[i]"Небокрай,  нам  ти  нагадай
Про  любов  нашу,  талалай..."
О.  Скрипка[/i]

Нащо  ти
замальовуєш  сонце?
В  темноті
з  твоїх  слів  не  зігрітись!
Підкидай  їх  до  полум’я  гніву  мого.
Я  задовго  до  правди  відкинула  жаль.
Ця  стежа
приведе  до  обриву  канатних  мостів,
перекладини  клавішами  піаніно
повторюють:
я  не  хотів,  я  не  хотів,  я  не  хотів...
Тут  ліани  –  рулади,  лудани  –  лади,
листопади  –  орави  споріднених  рим,
рододендрон  на  схилах  святої  гори  –
схильці  слова  початок  до  краю
раю.
Все  палає.
Тільки  сонця  нема,  тільки  мало  тепла.
Талалай,  талалай,  талалай,  талала...
Нащо  ти?!
27.10.2021




Осіннє  річкування

На  верб'ї  гаїчка.
Чи  півперек  свічка  по  ріці  займеться  сеї  ночи,
а  чи
виклює  ми  очи  сіра  птаха?
Паче  до  дощу  готує  вечір
вітер-бич  –
шумовище  в  лозах.
Цить!
Не  видно  нич,
не  стало  місяцю  моці.
Небесна  шуя  спить,
тільки  у  мому  оці
мала  гаїчка  вишпортує  цяточки,
як  з  воску  ґніт,
хвостики  чортенят,
би  на  ріку  кидалися  язички  полум'я,
з  мене  –  в  світ,
рисками  –  з  цят.
29.10.2021




Музи  мої  пурпурові

Музи  мої  –
пурпурові  верхів'я  далеких  посадок,
іконні  нахили  голови,
нетривкі  покривала  осіннього  інею,
що  тануть  під  натиском  черевиків,
намагнічені  коси,  стрімкі  волосини,
що  тільки  їх  і  лови,
іскри  від  стиків
осамітнених  душ,  наче  лопатей  Мулен  Руж
і  випадкової  стужі.
Чекають  мене  щоранку
вздовж  напрямку:  дім  –  робота.
Впізнають  мене  за  наприсками  квітковими.
На  вулиці  богомольців  стоять  оковані
гірляндами,
мовби  для  ешафота.

Не  омину!
І  ти,  читачу,
шукай  цих  муз  на  вулиці  свічок,
де  я  незмінно  ріжу  вічність  зламаним  крилом.
Як  відшукаєш  –  у  рукав  тобі  заплачуть.
Відплатять  
мовчанням-злом.
02.11.2021




Передражники  на  стіні

Розколює  мої  слова
на  страх,  на  два
ця  стіна  навпроти.
А  тоді  –  вишпортує,  наче  ядро  горіха,
павзи  втіху
тінь  на  стіні.
Уявися  мені,  далекий,  чужий,  забутий,
таким,  яким  був  і  бути
продовжуєш  за  стіною.

Руки  її  прикрашені  хною.
Рукам  моїм  не  збороти,  ні,
передражників  на  стіні.
03.11.2021




Пейзажна  лірика

[i]"Один  тільки  мудрий  північний  вітер  не  міг  знайти  спокій"
З  к/ф  "Шоколад"[/i]

Осінь.
Ранок.
Пейзажна  лірика.
З-понад  ріки  туман.
Дві  ялини  ялинно  свої  витинанки  витнули.
Шлях  шумливо  шумить.
Буде  вітряно  –
розлиття  передсвітніх  ран.
Жінка  в  малиновому  пальті  увійшла  у  тло.
Кімната.
Вікно.
Поруч  вікна  –  картина.
На  картині  –  вікно  і  поруч  вікна  картина.
Малинове  полотно:
відступ  в  заобрій  ліричної  світу  частини.
Буде  оглушний  день,  –  пророчить  кавове  дно.
Тиша  й  тиша  стоять.
Фантастичні  в  східсонці  ялини.
07.11.2021




Супровід  Nature

Тремтінням  струн  берези  гілочки
скидають  ноти,  й  кожна,  нотабене,  –
брунатна  чирва  в  кутиках  очей:
зверніть  увагу,  слухачі,  на  мене!

Триває  піцикато  вітру.  Ніч.
А  берег  річки  відгомін  возносить
від  хвиль  води  до  хвиль  тонких  плечей,
в  брунатні  чирви-родимки.  Й  не  досить  
усе  не  досить  музики  душі.

Тремтінням  струн  розгойдані  вірші
дочки  стихії  та  сестри  живини.
Камінних  берегів  колінні  згини...
Березові  гілки  плакучих  віч...

Це  музика  для  струнних  і  челести.
Це  шелести  натури,  вітру  жести.
Це  –  провід  стріч.

О  кутики  очей,  стрясайте  листя
до  голих  струн!
28.11.2021




Пробудження

Напрочуд  білим  видався  світанок
опісля  чорних  снів.
Ширококрила  птаха  Ніч  знялася  з  місця
так  само  різко,  як  з  галузки  перший  сніг
важкою  грудою  впаде  мені  до  ніг.
По  тому  –  
дерев  окістя
обгризе  ранковий  рух,
оближе  подув  днів,  і  наостанок
суха  долоня  усотає  вись  розталу
і  вичавить  в  куточках  спраглих  віч.

Так  вчасно  виникають  тільки  зими  –
безкровні  панни  з  глеками  молік.
Так  щасно  нині,  наче  й  не  обпік
раптовий  сніг  ще  не  опалі  рими.
Так  груднево,
наче  повні  очі  життя.
03.12.2021




Бо  пелюстки  троянд

Бо  пелюстки  троянд  оцих  засушених
мене  розбудять  шурхотом  падіння:
були  ми  змушені,  пробач!  Були  ми  змушені.
В  долоню  вмістяться  примарні  володіння,
віконний  промінь  наскрізь  увійде.
Моя  любов  –  повсюдно  і  ніде.
Моя  любов  нехай  тобі  –  спасінням,
нехай  тобі,  любове,  сон  не  рушить!
Були  ж  бо  змушені,  авжеж,  були  ми  змушені.
13.01.2022




Квітка  кентавра

І  мов  кентавра  квітка  –  змерхла  вись
бліде  пелюстя  струшує  додолу.
Хто  на  небесній  луці  –  схаменись,
я  більше  не  згромаджу  до  подолу!
Та  перекірно  плаче  квітом  Бог.

Цей  босоногий  Хлопчик  на  полівці,
очима  збіжний  до  моїх  очей,
ганяє  хмари  –  випасені  вівці,
у  вічнім  літі  –  божеській  домівці.
Жадає  мови,  приязних  еклог.

Та  це  ж  бо  сонцем  палені,  ачей,
Його  зіниці  вичавили  колір,
що  вкорінився  по  предужій  волі
на  небовиді.  Та  підніжжя  кволі
не  втримують  таку  живу  вагу.

Візьми  ж,  Величний,  і  мою  снагу,
що  збіжна  нині  до  квіток  збілілих!
Мов  сльози  втреш  –  волошок  м'якотілих
стрясеш  у  вічну  зиму  зледенілих,
аж  я  знайду  їх  снігом  на  снігу.
26.01.2022




Зимовий  сад

Вдивлявся  в  мене  цей  зимовий  сад
так  шпичасто  і  гірко,  аж  в  утробі
згасало  сонце.  Чи  отруйний  чад,
чи  докір  виїдає  душу?  Пробі,
верніть  цвітіння  й  злагоду  назад!

Незрізаних  троянд  ламкі  тіла
впокорено  чорніли  серед  снігу.
Такого  фатуму,  такого  злого  збігу
не  міг  примислити  і  я  би  не  змогла:
от  наче  й  день,  а  поміж  нами  –  мла.

От  наче  й  сад,  а  наче  –  кладовище.
Все  пнеться  в  небо,  щоб  від  мене  вище,
а  я  ховаю  сонце  в  серці,  в  снищах.
Між  нами  –  гул,  гармидер,  шумовище...
Не  зблизитися  з  тим,  хто  вже  найближчий!

Між  нами  зими,  зими  і  сніги.
Мій  сад,  що  важив  доторк  до  ноги,
мій  сад,  що  йшов  негодам  навперейми,
мій  сад,  з  яким  буйніли  між  алей  ми,
мій  сад,  приручений,  як  до  коріння  віта,
мій  сад  замерз,  бо  я  чекала  літа.
01.02.2022




Стебло  безвершника

Кажуть,  бур'ян,  як  врвеш  його,
дужчає  серцем  вглиб.
Але  чому  ж  безвершник  той
в  домі  моєму  згиб?

Де  йому  корінь  згублено?
Де  йому  колір  сплив?
Вітер  плоди  поскубані
дармо  не  оголив.

Біле  стебло  безвершника,
як  на  спогадці  шов.
Стежкою  бігла  верше  я,
верше  мій  страх  зійшов.

Зводилось  сонце  й  ниділо.
Спіли  розлоги  трав.
Висох  бур'ян,  я  виділа,
в  мить  смеркових  заграв.

Думала,  –  шлях  до  осені
впоперек  перетну,
як  по  очей  розкосині,
як  по  границі  сну.

Думала,  –  мудрість  звершено,
кріпшає  корінь  в  нас.
Дармо!  Життя  безвершнику
виміряно  завчас.
02.02.2022




Клубок  крицевий

Не  залишай  для  мене  місця,  береговино!
Камінням  і  піском  заповни  свій  узор.
Закрай  пряде  багряні  ниті  звершень  і  спочинку.
Нехай  здіймає  легіт  їхні  доли
так  лагідно,  як  пестила  рука
суцвіття  кленів.
Ясенелисті
в  ясеннім,  чистім
дні  стояли.
Це  мурашина  праця  –  бій  ріки,
що  пробивє  шлях  веселкам  наскрізь  світу.
Це  закуток  для  вигрівання  змій  –
думок  нелюбих.
Не  піддавайся  різнобарв'ю  травня,
доосередньо  гнаному  теплом.
Клубок  крицевий  на  твоєму  серці
зіллється  з  тлом,
я  там  його  зоставила  навмисно,  збережи!
Лиш  споглядання  не  зруйнуй  мого.
12.05.2022




Купальниця.  Ні,  ще  не  знидів  сад

Ні,  ще  не  знидів  сад  і  не  зов'яв!
Обабіч  снів  –  купальниця  цвіте,
все  на  прощання  жовтим,  а  проте
я  й  досі  не  вернулася  у  яв,
ще  й  досі  в  кулаці  тримаю  яв.

Скажи  мені,  у  цім  багатстві  трав
котре  стебло  тобі  найбільш  болить?
Сирої  ночі  в  грудях  відщемить,
приблуда  вітер  пісню  відшумить
за  тим  нелюбим,  що  в  собі  зірвав.

Бутон  купальниці  –  мої  жаскі  вуста.
Жаскі  слова  мої  пилком  спадають  в  час,
а  він  тече  під  корінь  світу  й  нас.
Так  він  втече  з-під  кореня  у  нас,  
і  світ  пустий,  і  я  у  нім  пуста.

Ні,  ще  не  висох  виплаканий  сад,
примарний  сад  вугільнооких  снів!
Скажи  мені,  у  цім  розмаї  вад,  
котра  в  тобі  найперше  кличе  гнів?
Скажи  мені!  Та  сад  не  відповів.
25.05.2022




Троянди  в  передгроззі

Поснідай  зі  мною,  бо  травень  –  єдиний  гість
цієї  альтанки  –  уквітчаної  омани
трояндами  жовтими.  В  чай  –  з  пелюсток  роса,
у  скроні  –  поранішній  протяг  і  трохи  пилу.
Скажи  мені,  любий,  хіба  ж  не  жива  краса?!

Поснідай  зі  мною,  коханий,  смачним  вином
і  цим  недопеченим  хлібом  чужої  рани!
Посушним  був  травень  і  злочину  доказ  дам.
А  ти  на  ці  свідчення  дай  мені,  милий,  силу!
Спадають  бутони  зважнілі  то  тут,  то  там.

То  тут,  то  ген  там  розлітається  душна  вість,
травневого  стогону  супровід,  гул  падіння
троянд  в  передгроззя.  Під  цим  мовчазним  вікном
востаннє  будь  рідним,  востаннє  пускай  коріння
і  снідай  зі  мною  так  мирно,  мов  ще  не  раз...
27.05.2022




Енотери  нектар

І  не  збагнути  ще  по  хлипах  –
це  жовта  річка  Енотера.
Ще  ніч  розлога,  наче  липа,
ще  ніч  духмяна,  наче  липа,
та  відцвітає,  наче  липа,
моя  невицукрена  ніч.

У  жовту  річку  Енотера
ступаю,  як  на  шлях  Молочний.
Згубився  знак  її  початку,
згубився  знак  її  кінця.
Чи  чути  рух?  А  вчин  дивочний
являє  квіткова  манера?
Чи  підсолоджує  потоки
нічному  медозборцю  встріч?

Моя  стопа  кладе  печатку  –
отут  закінчується  ера
пахучих  липоцвітних  змроків,
їх  осяває  квіта  ця!
24.06.2022




Задума.  Але  ж  оцей  лілійник

Але  ж  оцей  лілійник,  Господи,  так  горить,
що  і  дощі  липневі  не  зважуються  згори
спустити  в  силі  струменя  правду  свою  і  злість!
Але  ж  горить  питанням,  а  хто  йому  відповість?

Допоки  літо  сохне  вишнями  на  гіллі  –
Ти  розважатимеш  думку,  Господи,  про  жалі
над  тим  лілійниковим  кущем  у  моїм  саду,
що  догорить  питанням,  чи  з  вишнями  опаду
і  я?
10.07.2022




Музи  мої.  Хмариння  душ

Мої  музи  –  хмариння  душ  –
білі  вівці,  я  їх  пастушу.

Музи  мої,  поназбирувані  на  грозу
остуджені  долею  душі,
допоки,  сирі,  бідуватимете  наді  мною
в  тісноті  небесній?
І  в  мороці  власного  черева
виявите  мого  заклинання  просвіт.
І  в  молоці  землі-матері
викриєте  криваві
пасма  мого  гукання.
І  смерть  за  подолок  хапатимете,
а  не  втримаєте,
бо  в  кулаці  вам  зостанеться
клапоть  мого  жадання.
Я  –  поле  сухе,  ніщо  у  мені  не  родить,
відколи  покинули  плакати  душі  мені  на  груди.
Ох,  жалуйтеся,  не  мовчіть!
Я  не  виділа  власних  сліз.
О  жалісливі,  не  вчіться
бути  в  собі  твердими!

Серпень.  Вечір.  Над  полем  гримне.
Стерпли  плечі.  Творіння  зимне,
Боже,  Боже,  натхнув  навіщо
жити  мертвим,  писати  віще,
муз  вичавлювати  бездушно?..
Серпень.  Згущується.  Задушно.
04.08.2022




Інші  люди.  Але  іноді

А  жовта  троянда,  що  у  вересні  тільки  лиш  випустила  пуп'янки,
нагадує:  ти,  може,  і  станеш  ґрунтом,  
та  життя,  як  таке,  продовжиться
під  гігантським  сонцем,  що  володіє  незбагненною  силою,
і  навіть  тобі  нахабно  тисне  на  чоло  
важкою  долонею.
Пробудися!  Пробудися!  Пробудися  до  цвітіння!

Гамір  ранкової  вулиці  тому  підтвердженням,
життя  зцілить  тебе  непомітно  ще  і  цього  N-ного  разу.
Ще  N  разів  ти  прочиниш  вікно,  щоб  впустити  у  серце  протяг,
та  затулятимеш  груди  шарами  
домашнього  одягу,  
улюбленого,  заношеного,
аж  доки  не  отямишся  відігріта,  –  часу  менше,  ніж  кави  в  горнятку.
Пора!  Пора!  Пора  виконати,  що  мусиш!

Розуміння  "я  мушу"  –  найкраще,  за  що  коли-небудь  хапалася.
Воно  так  подібне  на  тебе,  ви  зі  спільного  виросли  кореня.
Ви  –  його  розгалуження,  ви  зарилися  глибоко  в  землю,
у  підвалини  її  сотворіння.
Ви  тверді  та  опористі,  хай  всі  інші  на  вас  схиляються,
доки  соки  землі  підтікають  по-краплі  вверх.

Але  іноді  квіти...  Іноді  жовті  пуп'янки...
Але  іноді  ґрунт...  Але  іноді  всі  опори...
Але  іноді  ти  така  ненапоєна  і  така  ненасичена  ясністю,
що  випрошуєш,  щоб  поселили  у  грудях  тебе  інші  люди,
щоб  окутали  світлом,  як  сонце  окутує  просторінь,
вигріває  усю  оцю  просторінь.
Та  в  чужому  нутрі,  коли  затишно,  забуваєш  роззутися.
Та  в  чужому  нутрі,  коли  спека,  оголюєшся  необачно.
Прихистять  ненадовго,  довго  і  ти  не  подужаєш,
бо  тверда,  наче  корінь,  неодмінно  прошиєш  їм  груди,
щоб  вділити  від  себе  добра  цьому  світлому  вересню,
щоб  у  вересні  встигнути  ще  раз  
з  трояндами  зацвісти.
07.09.2022




Коли  запалає  азалія

Лиш  як  зима  відступить  скраю,
між  виноградником  в  саду
твій  цвіт  уперше  привітаю,
якщо  упору  добреду,

моя  азаліє  вогниста,
моя  пробудо  поміж  снів,
по  душних  землях  падолисту
під  подих-пал  твоїх  огнів.

Моя  тендітна  насолодо!
Моя  кривава  квіто  сліз!
Лишень  тоді  поземну  вроду
зітну,  щоб  уплести  до  кіс.
08.09.2022




В  жмені  твоїй  кизил

Улюблена,  кажеш,  ця  вітряна,  до  грози.
Зриваєш  і  ділишся  –  в  жмені  твоїй  кизил.
І  терпне  неспокій,  губить  свою  вагу.
І  терпко  цілує  губ  нечітку  дугу
утілений  час  у  розкушену  навпіл  мить.
Смієшся,  відьмуєш,  і  котяться,  мов  гримить,
за  пазуху  –  тяма  і  ягоди,  і  слова:
подібна  до  тебе,  улюблена  –  грозова.
15.09.2022




Я.  Перероджений  з  мене  

Прийдеш  у  сні,
а  ім'я  тобі  невідоме,
лиш  темні  коси  падають  на  плече.
Віддалі  –  навісні.
Відстань  моєї  втоми  –
дотягнутися  всилу.  Матиму,  що  запече,
аж  замнеться  від  болю  літера  –  в...  
Огня́ний!
Обернешся  –  безликий,  незнаний.

Ох!  Розчахнутих  пальців  на  склі  відбитки.
Розпач  крізь  темінь  видко.
Стогони  втілені  в  літеру  –  а...
Призираюся  дужче,  чи  вже  за  вікном
в'яне  осіння  трава?

Досі  безмовно.
Травам  одвіку  бракує  слів,  хоч  наяву,  хоч  у  снах.
Лиш  тиша  снує  своє  в'їдливе:  си...
Господи,  же  єси,
накажи,  хай  сичання  це  птахом  ізвідси  злине!
Сміх.
Я  птахам  є  накажчиця  вправна,  вичекаю  і  враз
м'якоть  думок  язик  підіб'є,  наче  пухкі  перини:
лин...  лин...  лин...
Пошкодує  найм'якшого  знаку,  бо  між  пір'я  забракне  слини.
Оклик  за  ним  стояв:
тишо,  линь!
І  до  постаті  темної:  як  тобі  на  ім'я?
Перероджений  з  мене  озветься:  й-а!
09.10.2022




Чужої  музи

Скажи,  чого  тобі  забракло  до  повних  вигинів  пітьми?
Чужої  музи  ймення  світить  у  поєднанні  літер  чужо.
А  вітер  на  кленовім  листі  приб'ється  до  таких,  як  ми,
і  жовтим  кольором  окреслить  ту  ціль,  що  досягти  не  здужав,
як  думка  –  слова,  гріз  –  громи,  а  істину  –  такі,  як  ми.

Не  досягай  мене  мовчанням,  ані  красою  недомов!
Та  й  віршів  завитке  звучання  для  мене  вгадливої  –  смішка.
А  вітер  на  гіркім  духмянці  приб'ється  до  душі,  немов...
А  вітер  на  гіркім  духмянці  приб'ється  до  душі,  немов
на  будню  зачмелену  постать  по  моді  скроєна  маніжка.

Скажи,  чого  тобі  забракло  між  забавляннями  людьми?
11.10.2022




По  видних  слідах  любові

[i]Євгенії[/i]  

Як  скоїться  осип  крапель  в  раптовості  сонцесходу
на  інші  холодні  краплі,  що  злиються  воєдино
у  густопологих  травах  і  сяйно  на  них  спочинуть
в  очікуванні  кончини  своєго  земного  циклу,
щоб  знову  піднятись  в  хмари,  поближчати  до  світила,
де  важко-синявим  цвітом  всміхатимуться  про  втрату,
тоді  вона  вийде  з  хати

зі  сонмищами  в  волоссі,  з  сонятами  між  осуги,
в  пилинках  злітної  смаги  і  випарах  вогневиці
слабих  осоружних  видив  своєї  нічної  суті,
по  видних  слідах  тієї,  що  завше  блукає  поруч,
немовбито  вбита  Мері,  гірка,  о  гірка  отруто,
невинно  убита  Мері,  що  танеш  у  павутинні,
танцюєш  босоніж  в  росах,  у  рюшах  уся,  у  русі
прекрасна  і  безконечна  в  колінних  танку  повторах,
на  просвіт  тонка  потворо,

спіймати  тебе  несила,  пливка  рюсуймон  світанку,
та  тільки  не  тій,  що  вийде  на  лови  зі  слова  глеком,
бо  ти  їй  –  дитя  і  мати,  надушна  всякчас  одежа,
бджола  в  привідкритім  роті  й  нектарник  на  язикови,
прохід  поміж  двох  дзеркал  ти  і  та,  що  в  обох  відбита,
і  цівка  на  запітнілих  очах,  на  які  подише,
стирає  ребром  долоні,  мов  жахи  з  голівки  доні,
великим  і  безіменним  по-краплі  вкладає  в  глеки,
любове,  тебе  –  далеку,

любове,  тебе  –  найближчу,  спросоння  і  в  кожнім  часі,
гарячу  твою  натуру  на  студінь  своєї  вдачі,
аж  родяться  конденсатом  нові  та  новіші  води,
й  шляхетним  узором  вроди  
втікають  за  горизонт.
18.10.2022

[i]Мері  –  з  давньоєвр.  "гірка"
Рюсуймон  –  хвиляста  лінія,  з  япон.  "вода,  що  втікає"
Євгенія  –  з  грец.  "шляхетна”[/i]




Як  таємниця  на  вершині  світу

Як  таємниця  на  вершині  світу  –
заманлива,  виблискує  віки,
так  ти,  о  перецвіла  дивоквіто,
сама  не  втрапиш  раптом  до  руки
ані  мені,  що  і  в  зачаруванні
скупа  в  словах  до  тонкості  стебла,
ані  отим,  що,  як  вітри  поранні,
багатомовні,  доки  глушить  мла
тривожну  пісню  кореня  в  землі
про  те,  що  дні  надземному  –  малі.

Все  має  сенс,  коли  його  вкладають
прилюдно  й  тайно  у  міцний  кулак.
Але  тебе,  о  вихіднице  з  раю,
але  тебе,  о  запоруко  раю,
але  тебе,  о  забороно  раю
прилюдно  й  тайно  відбирали  так,
що  розгинали,  аж  ламали  пальці
поранені  тобою  ж  бо  зухвальці.

Нехай  сама  не  втрапиш  до  волосся
прикрасою  розкішною  мені,
та  знаю,  що  наврочене  збулося,
і  лячно,  що  накликане  –  ще  ні.
І  лячно,  лячно,  лячно  так  мені
отим  вітрам  ставати  суголоссям.

Я  вчинена  подібною  до  тебе,
бо  навпіл  маю  меду  й  гіркоти,
та  що  це  з  болем  цідиться  з-під  ребер,
якщо  відомо,  що  безсмертна  ти,
як  таємниця  на  вершині  світу?
Даруй  мені  це  сяйво,  дивоквіто!
08.11.2022




В  багряному  перецвітті

Споглядаю,  як  падає  осінь,  мов  темний  янгол,
у  густі  хризантеми  на  мокре  туманне  ложе.
І  несу  йому  правду  на  ножицях  і  мотуззі,
і  даю  йому  право  –  зрізати  або  ж  в'язати.

Тільки  в  цей  листопад  все  таке  ж,  як  бувало  перше  –
нетривке  й  ненагострене  вимовленим  бажанням.
Ми  удвох  перед  свідками  –  схожі,  занадто  схожі.
Поміж  нас  тільки  вибір,  мов  камінь  посеред  саду.

Як  назвати  тебе,  незнайомий,  що  впав  додолу?
Чиїм  іменем  вляжуться  стебла,  зогнилі  вкупі?
Я  шукала  відраду  в  багряному  перецвітті.
Я  знайшла  в  твоїй  втомі  полегшу  своєї  втоми.

Все  повториться  знову  не  раз  і  не  два,  допоки
відчуваємо  тіло  –  вагою,  життя  –  тяжінням.
Ми  безцінні,  мій  янголе,  в  миті  оцій  красою!
Ми  знецінені  в  пошуках  цінності  власних  митей!

Простягаю  тобі,  а  здається,  що  власній  долі,
хризантеми  нам  свідками,  ножиці  та  мотуззя.
Все  просте,  як  туман,  що  ховає  невинні  крила.
Все  пусте,  як  вагання:  чи  різати,  чи  в'язати?
13.11.2022




Мої  музи.  Павутина  в  інеї

Паморозопоезія!
Павутина  в  інеї.
Ось  відбиток  на  лезі  я
по  піковій  лінії.
Не  розтікаюся  –
каюся!
Не  налякаюся  –
каюся!
Та  відлякаю  інших  –
каюся  в  цім  найбільше!

Крапля  вчинку  на  глянці  часу
так  маснисто  плямує  пам'ять!
Ми  стікаємо  до  початків,
обважнілі  одні  у  одних.
Хтось  великий  згорнув  рукою
запітнілого  скла  сувої,
там  записані  ми  з  тобою
рискавинням  густої  хвої.
Ми  –  ліси  водяного  царства.
Ми  –  уява  по  льоду  майстра.
Ми  стікаємо,  не  діждавшись
ввіковічнення  наших  сутей.
Запиши  мене  нині  болем
пучок  пальців  на  мерзлім  склищі.
Прочитай  мене  завтра  горем
в  калабані  на  підвіконні.

Та  чи  знаєш,  що  й  досі
страх  перед  смертю  не  має  лиця?
Страх  –  пісня  моя  оця!
Нею  боюся.

Мої  музи  –  перестороги  –
припадають,  наче  до  Господа,
до  чужої  душі  порогу,
до  порогу  чужих  думок.
Кволе  слово  під  ноги  стелиться,
та  чи  гостю,  а  чи  хазяїну?
Благодатна  гряде  хурделиця,
замете  його,  замете!
29.11.2022




Моєї  музи,  моєго  сміху

Моєї  музи,
моєго  сміху

ця  синя  квіта,  що  на  потіху
моєго  смутку,
моєї  втоми.
Бо  де  ж  я  вдома,  коли  ж  я  вдома?

Моєї  муки,
мого  чекання  

ця  дивна  стріча,  що  не  остання,
оте  знайомство,
оті  обійми.
Лиш  синя  квіта  тепер  зосталась.

Я  не  чекаю!
Я  зачекалась!

Тоненька  квіта  на  деревищі.
Ім'я  їй  стерто.
Ім'я  їй  –  Гарна.
Ім'я  їй  вснуло  під  шаром  лаку.

Не  вснули  в  книгах
минулі  війни.

Гладка  поверхня  дає  ознаку,
що  все  на  пам'ять,
усе  –  лиш  пам'ять  –
квітковий  обрис  помежи  тріщин

моєї  музи,
моєго  сміху.
04.04.2023




Ніхто  для  неї  не  пише  віршів

Коли  проходиш,  від  муз  не  гірша,
мене  торкаючися  зумисно
заскленим  поглядом  і  парфюмом,
котрі  завчасно  приберегла  –

я  холодію:  о  слово,  вціль  же!
Ніхто  для  неї  не  пише  віршів!
Цей  ранок  зникне  на  роздоріжжі,
а  з  ним  –  і  тайна  її  чола.

Лілові  віти  твоєго  тіла
не  годен  й  злегка  схитнути  вітер.
Ти  ходиш  прямо,  як  ходять  діти
за  покаранням  до  матерів.

І  тільки  пасмо  волосся  видасть
живий  непослух,  з  плеча  упавши.
Вона  вглядається  в  стрічних  завше,  –
вже  інше  пасмо  шепне  за  вухом.

Вона  проходить,  натхнення,  дмухай!
Виразність  зустрічі,  змогу  вітру
пролий  в  лілову  її  палітру,
на  незворушність  сутулих  пліч!

Бо  не  суперниця  й  не  коханка,
та  сипле  потай  ріллею  ранку
насіння  думки,  що  йде  початком
на  небайдужості  урожай.

Бо  і  не  подруга,  й  не  сестриця,
але  взаємно  відкриті  лиця
вбирають  риси  і  дещо  згірше  –
ніхто  для  неї  не  пише  віршів!
03.05.2023




Тінь  дерева

[i]"Нав'язливі  думки  такі  ж  невідступні  й  обридливі,  як  невиліковні  недуги"
Гі  де  Мопассан  "Сильна  мов  смерть"[/i]

Мов  паморозь  на  полотні  світанку  –
заледве  видна,  але  ж  студить  як!  –
так  перша  іскра  тями  при  пробудженні
спадає  в  груди  й  холодом  горить.
О  небеса  терплячі,  дайте  мить,
в  якій  забудуся!
О  небеса,  не  дайте  миті  сумніву,
що  їй  звання  і  перше,  і  тепер,
і  аж  повіки  –  моя  любов,  не  згублена
у  безліку  страхів,  які  рощу.

Заледве  видне  дерево  у  сутінках.

Заледве  видні  завчені  стежки,
якими  йшла  бездумню,  відречена
душа  душі,  аж  сталася  старечою,
та  видивлялась  провідної,  спільної
зорі,  щоб  загадати  миті  вільної,
і  в  ній  згоріти  спільно  і  навік.
Я  чула  голос:  кожному  по  парі!
Один,  важкий  як  попіл,  чоловік
тебе  спізнає,  та  раніш  –  забуде.
Як  паморозь,  виднітиме  заледве
святе  непізнане  і  пізнане  обманне.
А  ти  злови  хоч  дрібку  і  у  груди
собі  втирай,  і  попіл  стане  плямою
підшкірною,  урослою,  і  пустить
початки  в  серце,  там  і  бережи,
аж  доки  не  займуть  собою  ціло
твоє  слабе,  на  тінь  подібне  тіло.

Тінь  дерева  з'являється  по  сутінках.

А  я  й  не  уявлялася  собі
пліч-о-пліч  з  смертю.  Так  буває  з  тими,
хто  сам  прикличе,  сам  і  віджене.
Ще  змалечку  тебе  в  собі  ростила,
та  шлях  лишень  один  душа  подужає.
Вагомий  мій,  обтяжливий  мій  друже!
Ти  сильний,  наче  смерть,  сміливий,  наче
дитя,  що  йде  навпомацки  у  темряві.
Твій  шлях  –  моя  найважча  давня  ноша,
зіходжу  з  нього  намертво  заплющившись,
бо  так  задумав  Бог,  щоб  двоє  з  попелу
довіку  йшли  не  спільно,  а  однаково.

Між  деревом  і  тінню  –  коренище.

А  я  від  кореня  здіймаюсь  вище  й  вище,
а  ти  від  кореня  все  далі  й  далі  стелишся.
На  білім  полі  звихрилась  хурделиця.
На  білім  аркуші  слова  спіймали  мить.
Так  перша  іскра  тями  при  пробудженні
щодень  нестерпно  прошиває  груди
і  холодом  горить.
Осінь  2022  -  літо  2023




Насіниною  пізніх  гвоздики  

І  зникає  у  темному  закутку
насіниною  пізніх  гвоздик
неоспіване  в  віршах.
Сонце  слідує  завчено,  байдуже,  понад  ким.
Розкажи  мені,  темряво,  днесь  про  метеликів
під  колесами  автомобілів.
Спогад  райдужно
оживляє  ті  крильця,
при  котрих  би  заплакати  нам  про  усе,
що  не  варте  сліз.
Зупинити  б  на  мить  лишень  вічність,  що  прагне  згоріти
у  яскравому  світлі  втоми!
Може,  вечір  приходить  для  віддиху  Божих  сил?
Може,  сутінь  –  це  плащ,  у  якому  ховають  обличчя
слухачі  молитов?
Скільки  віршів  зітру  недописаних
зі  сльотавих  їхніх  зіниць
під  зневажливим  поглядом  власного  дому?
Насінинами  пізніх  гвоздик  відбирають  у  мене  любов,
з  язика  –  пустовій  переспілого  слова.
Пустоцвітом  минулих  надій  милуватися  вчать.
Я  букети  ці  вклала  у  вази,  щоб  згубитися  поміж  них
насіниною  зрізаних  квітів.
18.08.2023

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2024

Дорога до серця. Вітер карбує

[i]Цикл  поезій  2020-2024рр.
Картина  Тетяни  Молодої  Автопортрет  2023р.  [/i]  



Гірко-зелені

Травами  забуяло
навкружжя  з  мого  вікна.
Куди  оком  кинь  –
трави  буяють.
Уже  бо  й  сниться,
як  босою  йду  та  йду
у  гірко-зелені  далі,
аж  згублюся.
Уже  бо  й  не  знаю,
де  кінчається  сон  цей,
як  вдаряюся  в  скло  вікна.
Уже  б  і  проснулась,
тільки  тут  дощ  та  дощ,
п'яту  ніч  травня
двадцятого  року.
07.05.2020




Діяманта  нешліфована

                                                         Жура  
                                 понура,  неприкаяна  
     шириться,  розтікається,  всеохоплює  
раптовим  спалахом,  всесвітнім  вибухом  
               звузиться,  зблисне,  сточиться  
                               виключна,  приурочена  
                                                 веселість  
20.05.2020




Розколоті  горіхи

Ці  слова  –  розколоті  горіхи,
марно  кинуті.
Сонце  нині  жовте  від  зловтіхи.
Хмари  здвинуті.
Припікає.  Тінь  твоєго  листя
геть  розвилиста.
Серце  крає
шкаралуща  слів.
23.05.2020




Слів  задуха

І  най  би  було  сонце  згасло!
І  най  би  квіти  відцвіли!
Слабкі  слова  –  на  душу  масло,
подібні  стали  до  смоли,  

немов  підступні  долі  кручі,  
спирають  віддихи  грудей
й  затінюють  слова  могучі.
Чи  так  зневолюють  людей?

Та  слів  промовили  ми  з  лишком.
Слова,  слова,  слова,  слова...
Нас  манить  вквітчаним  затишком
маршруту  стрімкість  вже  нова,

жадає  пахощами  квітів
перехопити  подих  наш,
людей  –  у  долі  неофітів.
Найбездоганніший  демарш  –

словам  слова.  В  смолисте  пекло
затягнуть  новачків  на  дно.
Допоки  на  душі  не  смеркло  –
мілким  здавалося  воно.

Та  все  ж  і  з  дна  видніють  кручі  –
угору,  вниз,  і  клином  клин...
Слова,  слова,  слова  ядучі
знічев'я  маслом  потекли.
25.05.2020




Задуха  поміж  чужих

Але  ж,  Боже,  яка  нестерпність
ці  години,  що  між  чужими,
ці  розмови  про  конкурентів,
ця  задуха  аромаламп!

Надто  мало  для  рівноваги  –
ці  збережені  в  фото  зими,
ці  ванільні  поля  на  сайтах,
цей  щодення  комфортний  штамп.

Вітаміном  вагітне  сонце,
кругло  виведене  над  дахом,
кличе  йти  осушити  душу,
розділити  його  страхи.

Як  сповіщення  на  смартфоні  –
відкидаю  єдиним  змахом
все  довкруж.  І  думки  до  сонця
розлітаються,  мов  птахи.
26.05.2020




Вологі  віти  пізньої  весни

Я  хочу  вийти,  та  не  знаю  як.
В  моїй  кімнаті  –  двері,  двері,  двері...
Такі  вузькі,  мов  риска  на  папері,
і  білі,  мов  на  лицях  переляк.

Я  хочу  вити,  та  вагаюсь  в  що:
у  ніч  глуху  чи  вуха  незнайомців.
Зневажать  звуком,  як  при  фотозйомці,
і  мов  не  чули,  –  ти  сумна  пощо?

Це  я  тому  сумую,  відповім,
що  відцвіли  ріпак  і  черемшина,
що  луснула  на  перехрестку  шина,
а  пішохід  проґавив  долі  знак.

Ця  відповідь  смішною  здасться  їм,
та  й  не  збагнуть  либонь  про  пішохода,  
така  вже  світу  прозова  природа.
Зі  сміхом  сум  переступлю  відтак.

Вологі  віти  пізньої  весни
розполовинять  трас  графітні  стрічки.
Я  хочу  пити,  та  з  котрої  річки
течуть  в  долоні  кольорові  сни?
27.05.2020




Пугач

Напишу  слова  про  слова  –
соло  власних  сумнівів,  стом,
про  усіх  сумних  за  бортом,
про  синюшну  глиб  самоти,
про  "пугу",  що  каже  сова,
про  усіх,  з  ким  спільно  на  "ти",
бо  для  них  ця  пісня  нова.

А  опісля  –  сяду  на  лід
серед  глиб  зсудомлених  вод,
бо  не  страшно  в  нього  і  під,
бо  не  чутно  з  віддалі  од,
бо  така  важка  голова
у  якій  слова  про  слова!

А  ще  пізніше  –
розгорну  на  ньому  тишу,
таку  тонку,  як  лиш  зможу,
таку  чудову  і  гожу,
таку  легку  і  плавучу,
і  владну  її,  і  могучу
воді  доручу.
А  слово  віддам  пугачу,
бо  кажуть,  сова  –  то  є  мудра  птаха,
лиш  відлітати  далеко  від  суші
має  прадавній  страх.
30.05.2020




Яйце  думок

Сонце,  вколоте  в  Божий  ріг,
витікає  жовтком  в  таріль.
Та  якби  ти  його  вберіг  –
я  не  знала  би  слова  "біль".

Шкаралущею  тріснув  сміх,
ранить  ноги,  немов  стерня.
Та  якби  ти  його  вберіг  –
колосилася  б  цього  дня.

Вигріває  Вселенну  Біг,
з  неї  вилупиться  ім'я.
Та  якби  ти  мене  вберіг,
то  Вселенною  була  б  я.
02.06.2020




Ґрунт

[i]Пам'яті  В.О.
"Для  чого  ці  пусті  балачки?!"  В.О.[/i]

Ви  померли  вчора,  у  сорокаденний  дощ.
Небо  сталось  суворим,  гортаючи  вчинків  книгу,
приміряло  на  себе  задушливу  тишу  прощ
і  прогрішень  відлигу.

Чи  померли  Ви  тихо,  чи  лихо  здійняло  шум?
Та  облишу  гадати,  Ви  ж  сприймали  виключно  факти.
Все,  що  знали  про  Вас,  всі,  хто  знав  Вас,  згадаймо,  нум!
І  в  нікуди:  ну,  як  там?

Ви  смішили  серйозністю  всоте  кинутих  слів,
присипляли  бубнінням,  пробуджували  в  вимогах.
Ви  –  мов  ґрунт,  що  горів,  горів,  а  вчора  от  догорів,
бо  вже  неспромога.

І  далеко  за  обрій,  до  кого  Ви  і  по  що,  
відійшли  торф'яної  пожежі  ядучим  димом?
Вас,  напевно,  любив  хтось  давно  й  чекає  давно,
тож  ідіть  пілігримом!
05.06.2020




Недільний  скарб

Мандрівка
Поет  –  пророк.  Читайте  по  губах
і  сиву  сталь  суворої  науки,
і  сизу  воду,  зібрану  по  краплі,
і  світостан,  і  світокаламуть,
що  він  рече:

коли  гора  іде  на  гору  –
немає  двох,  а  є  одна.
усю  омріяність  простору
земної  слави  аж  сповна
вертають  назвам  імена.

Втрачене
Якщо  тобі  на  гору  йти,
а  потім  ще  й  з  гори  –
позважуй  мотлох  і  дари,
щоб  зайве  не  нести!
А  вже  як  ранець  спорожнив,
доїв  овечий  сир  –
позаднім  дай  орієнтир,
щоб  мотлох  не  зогнив.
Бо  твій  мотлох  для  когось  –  недільний  дар.

Здобуте
Сизої  води  напитий,
губ  сухих  маятником  заритмізований  –
не  колорит  ти  вирив  тут,  коло  замоклої  скирти,
колоратури  трембіти  пророка  словам  вторять:
тут  піт  ти,
лушпиння  ти,
загіпнотизований,
мотлох  ти  на  тлі  природної  величі.
Одурити
гору  не  зможе  і  той,  
що  на  гору  вийде.
22.08.2020




Грубі  сливи

Грубі  сливи  зриваються  долу.
Сьогоніч  не  сплю.
Загусло  в  очах,  сповільнилося
і  сталося  добре  мені.
Не  в  етер,  –  в  повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В  пітьму  падаю.
А  на  ранок  уже  пліткуватимуть,
як  чорні  сливи  і  я
застрягли  пітьмі  у  горлі.
Виплюнь  же!
10.01.2021




Принципи

І  вони  на  мені  напнули
білий  прапор.  А  в  білу  книгу
записали:  це  –  щоб  не  дули
злі  вітри  у  вітрила  бригу.
Чи  жадали  цим  збити  з  плигу?
Адже  й  добрі  давно  не  дули!

О!  Вони  мене  ще  прив'яжуть,
мов  записку  до  лапи  птиці,
а  до  неї  приставлять  стражу,
ще  й  розсиплють  мішки  пшениці.
Тільки  вдосвіта  громовиці
щось  мені  про  свободу  скажуть.

Та  вони  по  мені  заплачуть,
коли  втрачу.
14.01.2021




Дорога  до  серця

Не  добре,  кажу,  –  жалобне!
Серце  твоє  оздобне.
Віра  твоя  на  зламі,
молитви́  –  гамір.
Пісня  твоя  їдка,
мука  –  вивертка.

А  вона  мовчить.
А  за  тим  –  ячить:
вчора  вчили  жити,
позавчора  –
вмирати...

Та  як  тобі,  як  тобі,  ввірена,  розказати,
що  в  нього  не  варто  ні  вірити,  ні  вкладати  –
у  слово  солодке,  що  шкода  його  не  взяти,
у  слово  важке,  що  спробуй  його  підняти!
Глибоко  вп'яте
слово  кляте.

Ти  є  дзеркалом  власних  бід,
несповна  наспівна  людино!
Що  є  біль  твій  –  це  є  твій  плід.
Ось  провина:
ти  чекала,  що  з  серця  хлине
і  затопить  світ
любов.

Не  затопила.
Недолюбила.
Швидко  скінчилася
пісня  ця:
Ти  мені  –  мила!
Ти  мені,  мила,
цілий  вік  снилася
без  кінця!

Ні!
Нелюбов  тобі!
Не  дива  тобі!
Ми  прийшли  самі
і  йдемо  самі.
На  порозі  змін
озирнися.

Кажуть,  у  світі  давно  вже  переплелися
добро  і  зло,  правда  й  брехня,
впевненість  і  несвідомість.
Отже,  зраджують  всі,  навіть  ті,  що  не  кличуть  зрад,
навіть  ті,  що  її  не  помітять  в  момент  і  після,
навіть  ті,  що  шукають  (чому  ж  не  знаходять  ради?)  
в  людині  вістря.
Та  вселенна  не  має  вад  і  не  пробачає  вад!
Все  забере.
А  натомість  –
ще  раз  ділися!

Знаю  дорогу  до  серця  пекла,
встелену  чесними  помилками,
щирими  помислами,  зірками
й  квітами  з  голови.
Кожного  разу  мої  надії
падають  просто  у  серце  пекла!
Б'юся  за  право,  січа  запекла,
тихо  надіятись.
Різні  та  пізні  ми  в  кожнім  разі
на  розуміння  себе  й  від  себе.
Знаю  дорогу,  що  йде  від  неба
в  світ  і  нижче.

Добре,  кажу  їй,  добре!
Серце  твоє  хоробре,
віра  твоя  –  мов  пломінь,
молитви  –  вагомі,
пісня  твоя  витка,
мука  –  вигадка!
16.01.2021




На  гілці  крук

Прочахли  простори  зими
і  ми.
Набрались  птиці  таїни
вгорі.
Кого  шукаєш?  Взір  підводиш  до  верхів.
На  гілці  крук  глядить  убік,
в  людини  вік  встромляє  дзьоб,
як  в  сіру  пасмугу  між  днем  і  днем  –  
у  сіре  небо.
Почахли  трави.  Вдалині
погасли  таборів  огні.
Перекажи  привіт  мені  хоч  сном,  хоч  снігом!
Біліє  все  і  білих  дум
лягає  паволока-слід  –
це  я  зникаю  в  просторах  зими.
18.01.2021




Надірвали  вуха  моїм  садам

Надірвали  вуха  моїм  садам
божевільні,  з  півночі  бо,  чужі
вітровії,  й  нищили,  як  орда
зголодніла,  вигостривши  ножі.
Я  ж  –  як  дерево,  зроджене  на  межі,
йшла  б,  та  вперлась  в  вирок  моя  хода.

Мов  хламида,  кинута  не  плече
Богу,  –  північ  безкраєм  тріпотить,
рветься  долу,  вивернеться  умить,
аж  у  грудях  Господу  запече.
Сад  зачує,  –  свистом  біду  рече
вітер  дичці,  що  на  межі  стримить.

Може,  зломить  вздовж  її  по  хребту,
може,  вирве  з  коренем  й  кине  вбік?..
Та,  мов  древній  праведний  чоловік,
сад  заклявся:  здужаю,  зацвіту!
Я  –  лиш  мітка,  нагадка  про  мету.
Вітровії  –  випроб  на  довгий  вік.
23.01.2021




Пошук

У  пошуку  потрібних  слів
з'являлись  символи  і  рухи.
Спліталося  волосся  в  довгі  коси
з  примхливим  вітром
у  пошуку  міцних  зв'язків.
Подув,
пасмо,
подув  –
тріада  нескінченності  над  тілом  і  стихією.
Сюїта  вічності  –  
зрив,
політ,
падіння.
Шепітні  далі.
Й  далі,
далі  ще  шепотіння.
Крапка  тиші  над  пошуком  слів.
Ш...
Крапка  тиші  над  рухом.
Подув,
пасмо,
подув  –
розплітаються  коси  тіла  й  стихії.
25.01.2021




Євангеліста

Чому  у  стінах  твоєго  міста
так  рідко  просто,  так  часто  пізно?
Удовам  терпне  в  душі  невіста.
Холодний  камінь  сіріє  грізно.

І  наче  нарізно  тінь  та  тіло,
аж  розминуться  на  перехрестях,
та  одночасно  обом  боліло
його  падіння  чи  пак  –  безчестя.

Та  ще  до  літа  в  тісних  провулках
зірвуть  одежу  з  безбарвних  істин,
відмиють  тло,  де,  зітруть  до  цурки,  
цитує  райтер  євангеліста.

І  стане  пусто,  мов  свіжа  власність,
занадто  чисто,  без  риси  хисту.
Барвистий  пазур  проткне  сучасність
аж  після  першого  падолисту.

А  доти  –  ділять  в  баюр  люстерках
благословення  вдова  і  дівка,
а  тінь  від  тіла  чекає  смерку,
щоб  повернути  свою  домівку.
26.01.2021




Сніг  на  голову

І  сипле  сніг  на  голову  і  ніч,
на  пелюстки  торішнього  бутона,
на  в'язку  снів,  на  риску  білих  пліч,
на  мерзлі  грона.

І  сипле  слів  покришені  шматки
поет,  мов  свіжий  хліб  на  годівницю,  –  
на  все  безлюддя  і  на  слух  в'язкий,
на  ковзаницю.

І  сипле  душі  щедро  з  рукава
романтик  Бог  на  сніговиті  доли,
на  цвітники,  олімпи,  а  бува  –
на  частоколи.
27.01.2021




На  серпневих  галявинах

Попри  мене  тут  люди  стаються  тихими.
Попри  мене  тут  низько  літають  соколи.
Звірі  кажуть:  ось  щойно  втекли  від  лиха  ми,
як  від  здобичі  з  помислами  високими.

Я  ж  до  них  прихиляюся  дещо  лагідно,
дещо  боязко,  наче  до  річки  бистрої,
і  кажу:  не  рішити  цього  нам  змагами.
Хай  залишиться  той,  хто  всього  лиш  вистоїть!

Підуть  павзами  враз,  мов  по  плесу  колами,
дві  приречені  думки:  чиясь  й  неправильна.
Тож  попробуй  згадай,  ким  були  ще  вчора  ми,
ким  цвіли  на  серпневих  жарких  галявинах.

Попри  те  –  на  обличчі  малюю  усмішку,
попри  що  не  знайдуться  в  словах  і  хитрощах.
І  промовлять:  зібралися  мокрі  сумішки,
хай  же  з  нас  вони  слізьми  нарешті  видощать!
27.01.2021




Дівчата  танцюють  шимі

Дівчата  танцюють  шимі  у  бліндажі
під  реви  машин.  Приблуда,  мов  ситий  шейх,
лежить  кароокий  в  поросі  та  іржі
жаских  ночей.

Дівчата  брязкочуть  лезами  від  ножів,
пацьорки  й  спідниці  монетні  перевелись.
Хвилини  затишшя  –  що  вишивка  по  межі
тепер  й  колись.

Дівчата  окреслюють  музику,  мов  завій,
короткими  рухами  втягують  животи.
Розмотують  в  серці  мрію,  у  думці  –  рій,
в  руках  –  бинти.

Дівчата  зрізають  коси  і  йдуть  у  бій.
Приблуда  вслухається  в  рипи  чобіт  і  шин.
Як  хочеш,  щоб  знали,  хто  ти:  чужий  чи  свій,  –
пиши!
28.01.2021




Блюз  на  вулиці

Надто  багато  років  ми  молилися  Господу.
Це  здавалося  таким  важливим!
Зазвичай  серце  при  цьому  направду  вискакувало  з  грудей.
Це  був  вдячний  біль
раз  по  раз,
наче  блюз  на  вулиці.
Якщо  рахувати  до  сьогодні  –  це  надто  довго.
Ох,  надто  довго!
Зазвичай  ми  хотіли  повторити  її  –
цю  молитву  на  вулиці,
ми  вгадували  її  поміж  капелюхів  і  капюшонів,
наче  грали  в  певну  гру,
грали  на  нервах  вітру  холодний  блюз.
Як  довго,  як  неокрильно  довго  ми  шукали  Господа!
Та  якщо  відштовхуватися  від  сьогодні,  –  
це  ще  не  кінець.
Він  ховається  від  нас  під  чужим  одягом,
проте,  скільки  не  хапали  б  чужих  за  рукави,
коли  вони  обертаються  –  все  ще  бачимо  спини  –  
чорні,  наче  космічні  діри.
Це  насторожує.
Коли  бачимо  таке,  то  знову  й  знову  хочемо  молитися,
довго-довго  молитися  Господу
і  раз  по  раз  ковтати  вдячний  біль
від  того,  що  Він  повертає  нас  до  Себе.
Ох,  як  це  прекрасно!  Як  прекрасно!
Це  –  наче  блюз  на  вулиці.
29.01.2021




В  мене  стало  негусто  друзів

Я  –  останнє  ягня  в  отарі  і  від  мене  чекали  шерсти.
Та  згубила  свою  сережку.  Як  не  мічена,  то  нічийна.
Ми  з  вівчаркою  йшли  у  парі  пів  життя  і  чотири  версти.
Ставив  він  на  орла,  та  решку  я  впіймала  й  всміхнулась:  вий  на...

Тож  на  першім  узліссі  сльози  йому  втерла  об  власну  вовну,
відсікла  його  погляд  вірний,  похрестила,  як  просить  звичай.
Він  хазяйські  зачув  повози  чи  осілості  тягу  кровну  –  
аж  закляк:  і  заклад  є  спірним,  й  відступати  тепер  не  личить.

А  в  мені  от  на  кожнім  згині,  повороті  чи  навіть  зламі
і  життя,  і  доріг,  і  долі  –  прокидається  впертий  геній,
що  боронить  лишатись  в  нині,  надсилати  листівки  мамі,
і  нашіптує:  тільки  в  полі  буде  щастя  тобі  –  шаленій!

В  мене  стало  негусто  друзів,  я  їх  пряла  собі  на  потім,
зберігала  в  сухому  місці,  щоб  надовше  лишались  гожі.
Тож  либонь  не  в  моїй  заслузі,  що  собака  цей,  з  прутом  в  роті,  
розгубив  всі  найліпші  вівці,  бо  носив  мені  буйні  рожі.

Був  травневий  погідний  ранок,  загоралося  вище  й  вище,
і  у  мене,  подібно  сонцю,  загорялося  у  очицях.
Я  йому  випікала  рану.  Власне,  вірність  собаку  й  нищить.
Відтепер  нас  обох  єднає  тільки  злочину  таємниця.
30.01.2021




Перекреслені

Станеш,  як  речення  вздовж  перекреслене,  між  людьми.
Скажеш  до  Господа,  наче  до  автора:  де  це  ми?
Хтось  прочитає  і  зверху  посиплеться  сміх,  як  сніг.
Ляжеш  на  білому  вбитою  думкою:  як  Ти  міг!

Чемно  чи  з  відчаю  в  жменю  згребеш  з-під  ніг  крапку-злість.
Автор  продовжить  з  великої  букви  й  не  відповість.
Схочеш  йотованих  слізьми  позбутися,  кинеш:  я!
І  споглядатимеш,  як  переступлять  твоє  ім'я.

Скільки  їх,  Боже  мій,  поспіхом  вписаних  в  чорновик?!
Світ  до  котрих,  як  до  сталого  вислову,  більше  звик?
Хто  це  чорнить  кого,  мов  розтікається  з  ручки  туш?
Стануть,  мов  речення  криком  завершені,  й  ані  руш!
03.02.2021




Неспинно  в  нікуди

[i]“І  сказав  Він:  Не  зближайся  сюди!  Здійми  взуття  своє  з  ніг  своїх,  бо  те  місце,  на  якому  стоїш  ти,  земля  це  свята!”  
Вихід  3:5[/i]

Я  далі  йшов.
Високих  трав  буяли  спини.
Я  їх  ломив  і  я  не  бачив  в  тім  провини.
Палав  терновий  кущ  і  не  згорав,  –
тебе  обрав!

Я  чув  вогонь,
як  чують  грім  понад  собою,
та  дорожив  своєю  звичною  ходою.
Пощо  тобі  ступати  без  мети?  
Услід  веди!

І  я  повів.
За  мною  йшли  поля  і  ріки.
Питали,  доки?  Відповів,  що  це  навіки.
Вони  мене  лишили  на  краю,
та  не  стою.

Іду  один,
відкинув  роздуми  і  втому,
бо  маю  шлях  в  нікуди  та  не  маю  дому.
Я  знаю,  що  вогнем  промовив  дух:
життя  –  це  рух.
04.02.2021




Пташка  крук

Сумні  сади
в  цей  час  передвесняний.
Сполохані  серця  –  пташині  зграї  –
осядуть  на  антенах  і  дахах.
Круки  крокують  в  бій  по  сірім  небі.
Сполохані  круки  плямлять  окіл.
І  ти,  мов  пташка.
Крук  хіба  ж  не  пташка?!
Плямиш  крильми,  кружляєш  неспокійно,
летиш  завійно  на  свою  війну,
щоб  долу  впасти.
Серце  полохливе,
не  сій  цієї  смути  над  чолом!
Чорнот  у  хмарах  досить.  Будь,  як  просвіт
в  сумних  садах  з  осілим  воронням!
В  зачин  весни
нехай  же  крячуть:  досить!
Хіба  ж  не  пташка  крук?
05.02.2021




Хилить  до  сну

Це  світло  ліхтаря  –  медова  ложка,
що  вітру  язики  її  оближуть,
а  темінь  доокола  –  як  сторожка
чи  перші  сіни  в  непрогріту  хижу.

Хилить  до  сну.

Ну  ж  бо!  Погаси  його,  мов  зорю  відцвілу!
Кинь  долу,  лицем  у  сніг,  
хай  летить  і  летить  –  пелюстки  гнилі,
кольори  розмиті,  аромати  вбиті,
іскри  слабкі  для  пожежі.  Затінку  стерті  межі.
Лижи  йому  потилицю,  а  не  вражене  око!
Бажаннями  невідгаданими  виколи,  най  стече!
Соненя  неопірене  всідається  на  плече
та  й,
ще  сторож  сторожу  несе,  рожу  мені  несе,  –
щебече.

Гей,  соненятку,  випало  чи  з  гнізда,
що  тримаєшся  так  невпевнено?
Світло  повіє  –  вже  тремтиш.
А  мені  ж  твій  щебет  –  карамельний  хрускіт,
солодко  бо!
Не  проміняю  на  трошки,  на  ложку,  на  діжку  меду.

Майже  схилив.

Чи  перші  сіни  в  незнайому  хижу,
чи  подоріжжя  в  електричних  дротах,
чи  вітром  по  мені  узята  нота  –
в  усьому  сон  і  я  його  наближу!

Розбиває  ліхтар.
13.02.2021




Марія

На  згині  й  перетині  всіх  вітрів
стоїть  Марія,
тримає  тижневий  налиплий  сніг
і  повне  небо.
Розкинула  руки  долонями  вверх.
Дивись,  порожні!  –
впевняє  мене,  на  перечіпки  злу,
зі  стислим  ротом.

Ти  брешеш!  –  кричу,  підвернувши  ногу,  –
не  кожен  любий!
Я  бачила  тих,  що  самі  зостались,
хто  ж  їх  покинув?
І  в  теплі  часи  я,  бувало,  йшла
повз  тебе  в  квітах,
й  тоді,  як  тепер,  спотикались  люди
в  словах  і  вчинках.

Пригадую,  якось  в  серпневий  день
висіла  спека,
цвіли  гладіолуси,  багряніли
посеред  циній,
біліли  лілеї  тобі  до  пари
і  дужо  пахли,
а  поміж  гвоздик  велюрово  ніжних
стриміли  мальви.

І  ти  височіла  над  буйним  садом,
що  раптом  виріс
у  центрі  асфальтно-сірого  міста
людей  побожних,
які  ще  від  квітня  смиренно  й  радо
несли  вазони,
прикрасити  щоби  твоє  лице
чи  задобрити.

Дві  дівчини,  нігті  –  терновий  кущ,
волосся  –  просо,
два  символи  східні  блищали  в  них
попід  пупками,
а  відблиски  їхні,  як  два  мечі,
рубали  простір
від  рогу  до  рогу,  аж  в  склисту  ціль
моєго  ока,

спинились  на  злитках  чи  злата,  чи
уявних  звершень,
спиною  до  лона,  з  якого  сходить
нам  Сонце  Правди,
й  окреслилось  три,  а  вдивлялись  в  два,
обличчя  в  фото.
Не  втямлю,  тебе  чи  себе  згубили
на  фоні  квітів?

Здалося,  в  ту  мить  поспадали  стебла,
як  шар  примарний,
з  букетів  пахучих  й  мого  цвітного
комбінезону,
аж  я  нахилилась  мару  підняти  –
пучок  тендітний,
і  так  розхитався  мій  шлях,  мов  рушив
у  інший  вимір.

Тоді  я  від  тебе  чекала  слів
й  опала  цвітом.
Сьогодні  ж,  поглянь,  перемерзлі  чиїсь
лежать  ромашки.
Нападає  зверху  на  них  кількасот
людей  і  років.
На  кожне  падіння  ти  руки  зведеш
й  змовчиш,  Маріє.
17.02.2021




SOS

Отак  й  зникає  дужкою  між  слів,
що  –  тятива  напнута,  пасмо  нерва.
З  вогких  долонь  йде  лінія  долів
поміж  дрібніші,  зжмакані,  як  мерва.

Отак  й  замовкне  записом  в  блокнот,
що  –  слід  пташиний,  постук  телеграфу.
Три  крапки,  три  тире,  три  крапки  й  от  –
коротке  свідчення  задавненого  страху.

Отак  й  забудуть  пунктом  в  списку  справ,
що  –  зайвий  клопіт,  ґудзик  непришитий.
Вона  –  його,  а  він  –  її  обрав,
та  поміж  іншого  забули  просто  жити.
18.02.2021




Близькі  до  прекрасного

[i]"Це  сталося  однієї  сльотавої  ночі  в  листопаді,  коли  я  побачив  що  моя  людина  завершена"
М.Шеллі  "Франкенштайн,  або  Сучасний  Прометей"[/i]

Мов  перед  Пасхою  стіни  –  забілимо
словом  слова:  мовчи!
Хто  ми  і  що  ми  тут  зрештою  ділимо,
в  часі  новім  почин?

Бога  сучасники,  часто  –  причасники
неусвідомлених  тайн.
На  певен  лад  один  одному  власники,
творимо,  як  Франкенштайн,

майже  живих  і  близьких  до  прекрасного,
щоб  у  сльотаву  ніч
вгледіти:  ось  завершили  нещасного!
Звіра?  Людину?  –  Річ.
18.02.2021




А  на  заході  електрички.  Карантинне

Вже  повні  калюжі,  а  очі  –  такі  спустілі.
Повіє  байдужістю,  отже  –  пора  втікати.
Мені  надто  тісно  у  цьому  дрібному  тілі!
Мені  надто  пусто  довкола  своєї  хати!

Втомилась  чекати!  Втомилась  чекати!  
Втомилась  чекати!

А  на  заході  –  електрички
ріжуть  світу  яремні  вени.
Сонце  плюхнеться  в  тазик  річки,
це  відомо  вже  достеменно.
Я  би  в  нім  полоскала  ноги
і  стрясала  з  колін  потьоки.
Вкрайте  кусник  мені  дороги!
Скиньте  цій  анемічній  вроки!

Грубо-грубо  себе  заштопав
горизонтним  шнуром  посадок
аж  від  Львівщини  до  Європи
без  побічних  трагічних  гадок.
І  червлені  його  кінцівки
в  антилагідних  рукавицях
розмастять  дві  солоні  цівки
по  сумних  досконало  лицях.

Час  –  небилиця!  Час  –  небилиця!  
Час  –  небилиця!

Бо  його  не  було  й  не  буде  в  людських  долонях.
Володіння  мої  розверзлися  снігом  талим.
Повертаю  на  захід,  наче  вечірній  сонях,
стиглу  голову  –  стніть  її  так,  як  і  сонце  стяли.
22.02.2021




Підліткові  плакати.  Трагедії  сучасності

Відпустити  сльозу.  Крізь  порізи  стікати,
мов  березовий  сік  у  чужі  животи.
Обдирати  лозу,  підліткові  плакати,
що  не  кожен  –  це  рік,  що  не  пруття  –  це  ти.
І  не  мати  мети,  і  даремно  шукати
в  анонімних  листах  із  завданнями  йти
в  гаражі,  на  мости...  І  не  вміти  спитати
про  відвагу  і  страх.  І  прощальні  пости
без  люблю,
без  прости
...
..
.
22.02.2021




Щось  крилате

Щось  крилате  вилетить  з  мого  рота,
сяде  онде  скраєчку  на  галузу
і  знущається.  Боже,  чи  з'їду  з  глузду,
чи  припиниться  ця  нудота?

Хтось  без  обрису  вийде  з  моєго  тіла,
стане  збоку  і  креше,  і  роздуває.
Пропонує,  вдає,  що  мене  не  знає.
Не  палю,  кажу.  Стільки  й  діла.

Десь  під  вечір  вгамується  невгамовне
чи  прикинеться  тихим  про  людське  око.
Все  ж  вливатиму  в  себе  святі  молока,
докіль  вчую,  що  серце  –  повне.

Відживу.  Заночую  в  батьківській  хаті,
заколисана  дзвоником  янголяток.
Зранку  вийму  щось  побгане  аж  з-під  п'яток.
Серце,  що  ж  бо!  –  Галдять  крилаті.
01.03.2021




Людина  без  жодних  рис

Людина  без  жодних  рис  проходила  завжди  повз,
щоранку  в  той  самий  час  з-за  рогу  і  далі  вниз.
Людину  без  жодних  рис  я  слухала,  мов  прогноз,  
якщо  на  відході  чхне  –  чекати  службових  криз.

Я  знала  її  ходу  і  мірку  широких  пліч.
Я  вивчила  кут  руки,  що  хвацько  бере  рюкзак.
Я  бачила,  з  ким  стоїть,  коли  заступає  ніч,
і  чула  потужний  рик,  мов  зграю  веде  вожак.

Людину  без  жодних  рис  від  мене  ховав  картуз,
під  чорним  його  крилом  чорніла  очей  діра.
Я  вічно  з  обличчям  ниць,  мов  випав  з  колоди  туз,
здибала  цей  хід  чорнот,  на  тім  і  кінчалась  гра.

Людина  без  жодних  рис  кусала  мої  шляхи,
втинала  мої  стежки,  вминала  мою  стопу.
Як  зодчий  нових  істот,  брела  між  старі  цехи,
допоки  навпроти  я  вдавала  впритул  сліпу.

Мені  до  снаги  слова  і  всі  ритуали  двох,
що  спрощують  суть  речей,  пом'якшують  душ  тертя,
та  те,  що  вгамує  дух,  –  спричинить  переполох
й  протест  у  моїм  нутрі  із  вектором  на  чуття.

Аж  ось  грозового  дня  з  нашестям  дощів-плащів  –
мій  погляд  зустрів  чужий,  що  цілився,  наче  спис.
Цим  він  перерізав  нить  –  опору  думок-плющів,
котрі  цінували  лиш  людину  без  жодних  рис.
03.03.2021




Наче  обійми  кволі

Наче  обійми  кволі  –  б'ється  в  вікно  галуза.
Березень  докоряє:  дужче  бо,  молода!
Пише  по  конденсату  пальцем  питання  муза:
як  розтопити  серце  –  те,  що  давно  вода?

Витру  волоссям  скруту  склистого  поля  бою
й  хукатиму,  допоки  ока  не  змружить  ніч.
Вижену  мляву  музу,  станусь  сама  собою
й  вгледжу  на  власний  подив  –  є  хтось  мене  опріч.

З  гойністю  сеї  стрічі  важко  держати  згоду,
адже  либонь  не  друзі  двоє  у  пастці  стін.
Наче  обійми  кволі  –  вилиже  з  ока  воду
вмілий  гравець  абсурду  –  цей  березневий  сплін.
04.03.2021




Сумнівам  ні

Помирати  щоразу  не  зразу,  шукаючи  з  ким  би,  
бо  раба  голови  своєї.
Не  вмирай,  а  що-небудь  роби!

Найгірший  день,  це  мій  найгірший  день  нерішень,  де
понарізані  ромбами  між  ребром  і  ребром  –  
прірва,  яма,  діра...  Рукою  торкай!
Там  кістка  –  тверда  як  вирок:  на  каторгу!  Гууу...

Прикладися  мені  до  грудей,  дитино  мала!

Прикладися  мені  до  вирви,  рани,  чужа  дитино,  руками!
"Ами,  ами..."
Бачиш,  як  з  мене  тут  сходять  грами?
В  лялі  проблеми.  А  ти  не  будь,  як  вона,
краще  слухайся  мами!
Хвостики  два  –  направду  антени.  Що  вони  визначають,
німба  діаметр?
Прикладися  мені  до  грудей,  дитино  свята!
Що  вони  мені  шлють  до  свята?
"Ата,  ата...  "
Твої  оченята?
Спитайся,  чим  я  заслужила  такого  (якого)  ката?
До  восьмого  все  ж  доживу,  хоча  й  зачастила  вмирати.
Хай  не  буде  тоді  компліментів,  тюльпанів,  дарів,
перекажи,  нехай  лишень  не  збирають  по  світі  моїх  боргів!

Сум.  Сум  у  мені.  Суму  мені!  Сум,  уме,  ні!  Але  і  сумнівам  –  ні!
Як  виживу,  розкажіть,  чи  досі  існує  гнів?
Чи  збагатився  хоч  хтось  моїми  смішними  втратами?
06.03.2021




Час  їсти  їжу

А  зранку  проснуся  з  дірою  в  тілі.
За  ніч  не  заштопали,  бо  не  сміли.
Який  експонат  –  голубе  на  білім!
Сміються,  –  коли  прилетіли?

Та  ні,  я  земна,  просто  дещо  дивна.
Ну  викиньте  врешті,  коли  набридну!
Ця  посмішка  звична,  тому  й  пасивна.
Вдягла  її  вже  завидна.

А  ніч  в  мені,  ніч  в  мені!..  Боже,  Боже!
Взиваю  намарно,  як  баба  Роза.
Ти  дав  мені  тіло  чи  дещо  схоже,
уклав  би  ще  розум!

Я  маю  п'ять  пальців  і  ще  п'ять  пальців.
Я  чую,  як  час  по  моїх  судинах...
Я  знаю  слова  і  пишу  слова  ці,  
доросла  дитина.

Воістину,  їстиму  нині  їжу,
а  завтра  –  дивитимусь  людям  в  очі.
Коли  вже,  коли  вже  мене  розріжуть,
щоб  розглядали  охочі?!
07.03.2021




Перевернути  подушку  холодним  боком

Перевернути  подушку  холодним  боком!
Медитувати  на  штучних  цеглин  стіну!
Не  забувати  про  суще  повсюди  око!
Не  дозволяти  себе  засмоктати  дну!

Якщо  дивитись  затемна  в  діру  шкарпетки,
то  можна  вгледіти  всесвіт  і  глибину.
Я  так  дивлюся  на  дивне  звання  поетки,
як  на  розраду  і  радість  свою  єдну.

У  мене  вкрали  (забрали)  та  вже  й  продали.
Мене  згубили,  не  вбили,  не  вберегли.
Неперетравні  направду  часи  настали,
які  хіба  що  нам  лиґнути  до  снаги.

Я  їх  жую,  мов  рапатий  пучок  волосся,
а  нігтем  ріжу  по  стінах  несправжні  шви.
З  порогу  кажуть:  що  мусило,  те  збулося.
Відлежуй  нині,  а  завтра  вставай,  живи!
07.03.2021




Чорні  перли  ночі

Все  в  порядку,  дівчино,  все  в  порядку!  –
ніч  влягається  кутиком  простирадла,
мов  дарує  улюблену  чоколядку,  
і  питається:  чом  ти  мені  не  рада?

Я  кажу  їй:  ноче,  бо  ти  бездушна!
Повсинали,  як  зернята  в  животятах,
у  тобі  наші  душі.  Хоч  там  не  руш  нас!
Вже  історія  доста  тобою  втята.

Все  даремно,  дівчино,  все  даремно,  –
ніч  сідає,  мов  кіт  на  краєчок  ліжка,  
і  нашіптує  снище  жаске  у  дрему:
ти  сама  по  собі,  отже  також  кішка!

І  виводжує  вервечки  котеняток,
що  нанизані  густо,  мов  чорні  перли.
Вспію  стиснути  в  жмені  ниток  з  десяток,
решта  –  сиплються  долу,  мов  щойно  вмерли.

І  викрикую:  ноче,  ти  –  чорна  відьма!
Тягнеш  хвіст  свій,  аж  рвуться  меридіани.
Най  вкривають  нам  очі  біленькі  більма!
Вже  роз'ятрені  доста  пітьмою  рани.

Все  минеться,  дівчино,  все  минеться,  –
ніч  задобрює  ту,  що  лежить  під  боком.
Аніж  серце,  як  грубе  намисто,  врветься  –
най  закотиться  в  темінь  мою  глибоко!
12.03.2021




Квіти  страху

Страх  прилітає  до  мене  щоночі  сивавим  птахом.
Знаю  якого  йому  насипа́ти  зерна  і  сміху.
Все  виграє,  добре  грає  направду  в  слова  і  шахи.
Я  ж  –  червонію,  коли  махлюю,  йому  на  втіху.

Страх  виїдає  мою  вечерю  й  запалі  груди.
Каже:  несмачно,  та  нащо  має  цей  хліб  пропасти!
Що  не  співає  –  усе  зі  змістом  в  мій  бік  огуди.
Світ  заступає  своєю  тінню  і  сон  почасти.

Страх  начитався  либонь  чи  Андерсена,  чи  Гріммів,
пообіцяв,  що  облишить  на  певних  чудних  умовах:
маю  три  спроби,  аби  назвати  його  по-імені,
або  ж  поцілити  звіром  ув  око  собі  на  ловах.

Я  зберігаю  для  нього  в  покутті  чарівну  клітку.
Довго  плела  її  з  грубих  лозинок  чужої  віри,
так  вони  кажуть,  в  мою  п'янку,  нерозкриту  квітку.
Та  завеликими  є  для  страху  в  плетінні  діри.

Страх  і  сьогодні  навідатись  має  о  мить  на  першу,
я  назначала  йому  побачення,  мов  коханцю.
Знаю,  очікує  мало,  втім  –  я  себе  перевершу,
вже  ось  рощу  троянди  у  грудях  своєму  бранцю.
25.03.2021




Не  бригантина

Перекроєні  сни,  перелатані  все  доношую,
з  полотна  найдорожчого,  з  яву  та  денних  пошуків.
Я  старалася  змалечку  завжди  бути  хорошою,
та  виходила  за  краї  чи  доріг,  а  чи  зошитів
і  робилася  в  тому  старанні  щоразу  тоншою.

А  полотна  життя  наді  мною  пнулись  вітрилами,
повні  дужого  подуву  мрій  та  щирого  подиву.
Я  білішала  з  ними,  сповнялася  з  ними  силами,
мов  припливи  –  долала  я  кожну  наступну  сходину
до  відкритого  простору  дій,  що  за  небосхилами.

І  щоночі,  розплющивши  очі,  так  ясно  бачила,
як  з  грудей  мені  щогли  стримлять,  як  вузли  затягнуті,
як  з  гойданням  вітрил  то  зникала,  то  знов  маячила
найпалкіша  зоря,  звана  Сонцем,  і  всі  осягнуті
в  сонці  прояви  зла  –  звільнялися  від  звинувачення.

Я  була  гостроверхою  вільною  бригантиною.
Я  пливла,  напоумлена  вітром,  сповита  маревом.
І  пророчили  хвилі  величність  мені  латиною.
Ще  окіл  не  стискав  мене  туго  –  тягнувся  чарами.
Світ  на  мене  був  зшитим,  а  я  в  нім  була  дитиною.
31.03.2021




Перші  грози

Небо  розтяли
перші  грози.
Мамо,
знайдеш  мене,  де  й  покинула.
Крокусів  скуті  пелюстки
поснули,
либонь  нездужали.
Друга  весна  самотництва,
сьома  –  війни.
Квітень.
Віддаль  гримить.
Віддаль  –  стинають  квіти.
Віддаль  –  шаленими  бджолами  кулі  –  в  груди.
Перші  грози...
Ні,  не  забудемо!
"Лий,  зливо,  лий!"
І  навряд  чи  я  буду  тим...
Але  ким  я  була?
Де  і  колись  –  знаходжу
перші  блискавки.
Де  і  торік  –  вичікую
зцілення.

Небо,  нащо  тобі  війна?
Мамо,  нащо  тобі  очищення?
Злива  зла.
02.04.2021




Кроку  немає

Стоп!  Кроку  немає  більше.  Перше  кліше
шляху  пунктиром  прострочено  для  нащадків.
Ми  тут  ходили  подавно,  тепер  –  cherchez.
Ми  в  порядку.

Ми  тут  ходили  під  крилами.  Вічність  –  жарт.
Сивими  пасмами  грає  етюд  в  волоссі.
Кроку  немає  й  направду  –  це  перший  фарт
в  грі  у  осінь.
Стоп!
15.06.2021




Горошина

Перекочувати  на  долоні  пророслу  горошину,
аж  доки  вона  не  зачепиться  корінцем
за  одну  зі  змінених  в  часі  ліній:
долі,  життя,  серця...
Вибір  найменшої
стане  між  нас  єдиним.
Поміж  нею  і  мною
не  залишиться  таємниць.

Перекочувати,  допоки
не  зламаю  у  ній  те,
що  носить  початок  майбутнього.

На  полях  посічених
не  чекають  сходу.
17.08.2021




Старі  вірші

Коли  він  нарешті  щасливий,
коли  вона  врешті  вільна  –
здається  таким  неможливим
читати  старі  вірші.

Та  зрідка  заходять  зливи.
Як  мокра  сорочка  натільна,
прилипнуть  вірші  зрадливо
до  неї  в  думок  глуші.

І  буде  їх  спершу  мнути,
відтягувати  від  шкіри,
викручувати  до  болю
зябке  і  скоцюрбле  "я",

аж  раптом  візьмуться  діри.
Оголюй  себе,  оголюй,
отам  витирай  пробіли,
де  в  краплях  –  його  ім'я!

Навчи  її,  зливо,  чути!

А  згодом  нага  і  вільна
вдягнеться,  гучна,  бо  вільна,
натільно  своїй  душі.
14.09.2021




Зрячість  це

Не  бачити  берегів
на  які  ти  виходиш,
омившися  від  байдужості,
та  глибоко  ставиш  перший  слід
на  нових  пісках,
руйнуючи  гладь.
Не  бачити  заново  сповненого  жаги  того,
хто  випив  увесь  океан,
званий  дружбою,
та  так  і  не  освіжив  гарячої  душі  хопчика,
що,  одиноко  ганяючись  за  тінями,
падав  повз
холодні  обійми  матері.
Не  бачити,  як
затоплюєш  сушу,
звану  довірою,
і  мертвою  рибою  одаровуєш  за  любов
сипку,  як  пісок.
17.09.2021




Як  полюбити  котів

День,  як  риба  у  океані,  глибоководна  –
пливе  швидко,  та  не  помітно  оку,
не  виляє  хвостом.
Коли  ти  приходиш  до  мене  хитра  й  голодна  –
відчуваю  себе  котом.
Ти  корислива  і  непомірно  багатодітна.
Мімікрія  тебе  затягує  у  асфальт.
Ну  а  я  –  вся  така  висока  і  непривітна
не  ведуся  на  твій  бездоганний  альт.
Так  вже  склалося,  ми  булькочемо  в  череві  тої  риби,
як  відірвані  органи.  Всесвіт  –  як  під  орга́н,
в  м'якість  часу  і  простору  пнуться  колючі  глиби.
День  між  рибами  –  та,  котра  зветься  катран.
Хижий  день,  
тому  тут  немає  ні  добрих,  ані  сторонніх,  
на  цих  сходах  є  тільки  наш  вибір  сюди  прийти.
Як  розпочати  любити?  –  
Магазин  навпроти.  Молоко  за  тридцять.
Набридли  голодні  коти.
21.09.2021




Осіння  сучукрліт

Вітряний  день.  Вистрільний.  Так,  прекрасний!
Здуй  мене,  вітре,  геть!
Де  мені,  вітре,  смерть?
Власне,
необережна,  не  зацікавлена  і  те  пе  –
кого  гребе?
Калюжний  день.
Лужний,  еге  ж,  не  масляний.
Кинь  мене  між  калюж,
будуть  замісто  руж.
Що  нам  до  стужі,  дню?  На  вітамінах  же  ж!
Виграшний  день,  
амбівертний,  так  мовити  би.
Небо  –  гуаш,  замастилася.
Люди  –  гриби,
душаться  в  хвойних  оліях,  ефірних,  як  під  кущем.
Вічно  не  в  ногу  з  часом,
лишуся  із  дощем.
24.09.2021




Мої  вірші  та  клен  навпроти  вікон

Мої  вірші  та  клен  навпроти  вікон
залишаться  зі  мною,  ну  а  ти
за  жовтень  підеш  гарним  чоловіком,
листком  кленовим,  вісником  сльоти.

Та  не  турбує  шлях  твій  в  непогоду,
бо,  кажуть,  добре  –  де  немає  нас.
Турбує,  що  всипає  митей  вроду
під  ноги  людству  злий  прагматик  час.

Що  вже  між  нами  тиша  не  повстане,
велична,  наче  вирішальний  бій,
що  не  потішить  день  знайомим  станом,
лінивим  тоном,  пеленою  вій.

Що  тільки  звикла,  як  ти  ходиш  вколо,
аж  тут  питають:  пам'ятаєш  чи?..
Отой,  котрому  личив  власний  голос...

Я  його  знала  в  осені  зачин.
08.10.2021




Дівчатка  

Між  нами  –  храми,  поля  і  ріки,
старі  образи,  нові  коханці,
відтяті  коси,  підробні  ліки,
самотні,  довгі,  цілющі  танці,
уявні  вибачення  за  зраду,
дурні  поради  та  компліменти.
Між  нами  –  кожну  собі  не  раду
вже  інша  виріже  по  фрагментах
і  вставить  в  рамку,  і  спалить  рештки.
Між  нами  –  завчені  рухи  тіла.
Орел  –  довіку,  усе  –  на  решку.
Чи  так  хотіли?
15.10.2021




Ступати  в  біле  світло  місяця

Так  просто  є
ступати  в  біле  світло  місяця
з  темним  опівнічним  серцем.
Наче  воскресіння  словом,
ця  хода  звільнення
та  спустошення.
Адже  пустка  душі  –
це  не  найстрашніша  з  кар
для  тих,
котрі  люблять.
Біль  –
це  не  стояти  без  шкіри
під  струменем  з  перевернутої
небесної  сільниці,  –
це  залишатися  вмисно,
щоб  забути,
звідки  ти  вийшов.
На  третій  сходинці  від  низу,
такій  привабливо  чистій,
можна  просидіти  вічність,
обіймати  веселого  пса  і  повільно,
втрачаючи  пильність,
відійти
легким  і  впокореним,
заспокоєним.  
Сидіти  так  вічно,  щоб  не  бачити,
як  за  місячним  водоспадом
наставатиме  ранок,
в  який  оплакуватимуть  тих,
що  не  вийшли  під  світло.
19.10.2021




Fuga

Засинаєш  на  лівому  боці,  натягнена,  мов  струна,
а  на  ранок  знаходиш  під  сходами  серце  птаха.
День  оспалий  повториться  вкотре,  так  в  горах  пройде  руна,
під  фуги  Баха.

Таємниці,  котрих  ти  не  визнала,  всипалися  між  пер
й  закривавлені  липнуть  до  пальців,  всякчас  тремтячих.
Відмиватимеш  їх  перед  дзеркалом  й  вгледиш  себе  тепер
посеред  зрячих.

Задля  цього  й  звивалися  листя  і  вітер  в  гулкий  орган.
Задля  цього  й  ввійшла  у  сьогодні  вчорашня  втеча.
Задля  цього  й  стояла  над  птахом  і  серце  збирала  з  ран
ця  порожнеча.
22.10.2021




Хай  храми  горять

Хай  храми  горять,  коли  храми  горять.  Ти  –  слухай:
на  землю  відчужену  вкотиться  жовте  сонце,
на  сонце  невгріте  накинеться  чорна  скруха,
на  скруху  нічну  зійде  полум'ям  звістка:  сон  це!
Холодно  й  сухо.

Так  час  в  лікарняних  палатах  доходить  краю.
Так  ріжуть  дерева  незгодні  згрібати  листя.
Так  вивершене  полотно  для  нових  стирають.
Так  фени  загірні  розлякують  доли  млисті.
Так  проганяють  з  раю.
24.10.2021




Так  помирає  поезія

І  здається  мені...
Так,  –  здається  мені!
Все  здається  мені,  що  так,
саме  так  на  струні  стрійні  звуки
і  звій-іній  так  на  стіні...
Ійон!
Чи  здається  мені,  а  чи  ні,  а  чи  ні?  –
Саме  так  помирає  поезія!
24.12.2021




Руман.  Подай  мені  сили

Подай  мені  сили,  Господи,  і  спаси!
Я  вкотре  втікаю,  страхи  –  мої  дикі  пси.
Спромоги  подай,  жеби  стримати  викрик:  фас!
Виграти  час.

Я  –  скуток  уявного,  закуток  власних  мрій.
В  марунках,  як  в  дрантищах.  Господи,  та  не  зрій
се  пустище  волі,  зроби  хоч  би  щось,  зроби
зо  свої  раби!

Кущами  крізь  груди  росте  моя  давня  суть  –
створив  єси  айстрову,  та  не  во  ймення  рвуть
Твоє,  о  мій  Господи,  ці  святотатські  пси
квіту  з  роси.

Господи,  воскреси!
04.01.2022




На  чернетці  життя.  Боже  милостивий

На  чернетці  життя  –  лиця,  яких  не  забути.
На  віршах  –  шрами  від  олівця.
Боже,  воздай  кінця  дням  затяжної  смути!

В  руках  мені  мнуться  послання  янголів:  не  спасти!
В  очах  мені  хтось  запалює,  попеліють  їхні  листи.
Почах  дивний  зв'язок,  що  викільчувався  з  сердець.
Боже,  пам'яті  та  сподівання  подай  з  другого  боку  кінець!
Боже  пам'яті,  покажи  як  маю  тобі  молитися!
Срібло  спогаду  рідшає  від  торкання  руками  пожадними.
Лик  Твій  в  сніжному  небі  сребристо  до  мене  світиться.
Боже  жадности,  споможи  загарбати,  споможи!

Вже  й  зима  розтягнулася  тістом  на  ґрунту  чорному  деку,
аж  ген  далеко,  тож  спечи  її!
Вже  й  замарений  ліс  нарядився  до  свят  врочисто,
тож  освяти!
Вже  й  ріка  моя  вперта  втомилася  на  гору  витоків  плисти.
Боже  чемности,
Боже  милостивий,
відпусти!
10.01.2022




Безсмертник

Скляні  скарби
На  заході,
де  табуни  коней  ночують  під  старими  мостами,
а  одинокі  сіроманці  проводжають  поночах  подорожніх,
завиваючи  місячну  пісню,
густий  верболіз  ховає  блискучу  мрію,
підвішену  на  найнижчій  гілляці  найвищого  дерева.
Подібна  до  смарагду  вона  сяє,
відкидає  на  пагорби  і  серпантинні  дороги
обнадієний  промінь  майбутнього,
вколює  чужих  і  далеких
здогадом  недосяжности.
Шматок  зеленого  скельця
над  пучком  золотого  безсмертника
стереже  привид  минулого  дівчинки,
з  голосом,  подібним  до  музики  вітру,
зі  сміхом,  подібним  до  дзенькоту  скла,
досі  живої,
досі  живої.
І  випурхують  з-під  дерев'яних  хрестиків  мертві  пташки
між  іржання  та  шум  верболозу,
бо  радісно  вдома.

Гриць
Шляхом  непротоптаним  аж  ген  за  край
між  травами-травами  дехто  йде.
За  пагорбом-пагорбом  –  тихий  рай  –  сунична  галявина.
А  десь  позад  нього  –  гніздо  лелек,
краєчок  села  завернув  під  ліс,
за  водонапірною  баштою  сонце  хилиться.
І  згарище-згарище  між  суниць.
І  далечі-далечі.  І  весна.
І  він,  що  не  вперше  долає  світ
від  смерті  до  смерті.
Його  пам'ятатимуть  диваком.
Його  забуватимуть  тільки  так.
Та  вічність  не  раз  ще  закине  додому
друга  місцевих  собак  –
прозорого  чоловіка.

Яфори
Кичеро,  кичеро,  що  дивишся  спантеличено
на  село  моє,  як  на  моє  чоло,
зарости  мене,  кичеро,  мов  чумні  тіла  колись  –
соснами,  ялівцями…
Ягоди  до  лиця  мені,
зелений  до  тями,  кажуть,  як  ліки  серцеві.
Осьо  мені,  кичеро,  випало  на  удачу
мати  твою  фотокартку,  оспівувати  розпачливо.
Ще  б  не  забутися,  кичеро,  для  чого  це  все  було  –
розлучилися  аж  навік.
Та  ти  мене  згадуй,  люба,
хоч  за  дня,  а  хоч  вичером.
11-12.01.2022




Народженим  біля  ріки

Починайте  свій  тиждень  з  нами,
агов,  ті,  що  народилися  біля  ріки!
І  нехай  буде  так
ще  багато-багато  часу!
Немовлята  дев'яностих,  діти  сумної  мами,
відшукайте  голови  власних  коней,
одягніть  їх  на  добрі  палиці
і  мерщій  відкривати  світ!

Гей,  ви,  що  народилися  біля  ріки,
прислухайтеся  до  неї:  зміни  вже  близько!
Безнадійні  нащадки  своїх  матерів,
букартята  і  пестійнята,  ми  з  вами  усі  однакові,
ми  мчимося  бозна-куди,
ми  досі  не  знаємо,  чого  від  нас  хочуть.

Витягайте  з  кишень  своїх  горобців  –
сірі  запаски  сердець,
касово-офісно-мерчендайзерні  театрали!
Вимагайте  своїх  вихідних  і  нумо  творити  зміни!
Народжені  біля  ріки,  танцюймо  під  Сема  Кука!
31.01.2022




Вечірня  щастю

Вечір.  Службу  править  вітер.
Хор:  гу-гу,  гу-гу...
Може,  зранку  забуяють  квіти
на  снігу?
Я  забула,  як  просити  щастя
у  богів
для  померлих,  для  живих,  а  дасться  –
й  для  снігів.

Поночіло.  Вітер  дме  кадилом
у  вікно.
Щастя,  щастя,  де  ти  заблудило?
Чи  давно?
Йду  до  сну,  як  діти  до  причастя,
без  покут.
Що  ж,  попрошу  у  богів  для  щастя
власний  кут.
04.02.2022




Вітер  карбує

Вітер  карбує  портрети  на  даху.
Листя  –  провісник:  фур!
Восьма  річниця  лютневого  жаху
звихриться  з  цих  фігур.

Кров’ю  зі  стріхи  зимової  зливи,
наглою  кров'ю  –  час.
Боже  обтяжливий,  Боже  важливий,
Вимий  нарешті  нас!

Вітер  карбує  обличчя  сторожі,
риси  міняє  в  гнів.
Сто,  як  один,  металевістю  схожі  –
творить  війни  синів.

Ангели  пам'яті,  дотик  в  них  –  молот,
й  листя  завійне  це  –  
сходять  додолу  лютневим  розколом,
досі  війні  в  лице.
18.02.2022




З  пригорщі  птаха

Випускає  із  пригорщі  птаху,  мов  перший  постріл,
що  застрягне  в  найближчому  стовбурі,  наче  в  горлі,
аж  закуриться  з  рота  туманом  скорботний  простір,
аж  викручує  плоть,  мов  поламані  крила  орлі.

Випускає  наступну  і  сиплються  з  крони  вишні,
та  в  падінні  чи  м'якнуть,  чи  щось  їх  до  соку  душить.
І  сортує  на  сущі,  безвісні,  живі,  невтішні,
що  назвати  б  їх  –  ягоди,  та  називає  –  душі.

Випускає  останню  і  пурханням  зносить  миті,
аж  лягають  дерева  із  вивернутим  корінням.
І  клює  птаха  вишні  доспілі,  а  каже:  вбиті!
бо  в  жалобі  готують  невмите  оте  розговіння.
23.02.2022




Мирний  голуб

[i]Пам'яті  О.  Р.  (Роксани  Ужван)
[/i]
В  темну  годину  до  Тебе  білий  голуб  возноситься.
Господи,  упокій!
І  милуйся  росою  останньою
на  розлогій  красі  її  вій!
Дослухайся,  як  слово  віршами  сиплеться
з  найщедріших  уст!
Доню  Твою  улюблену
вже  сьогодні  до  Раю  впустять
янголи,  янголи,  янголи...
І  ось  на  одного  побільшало.
Боже,  ось  Ти  –  Справедливий,
що  не  дав  їй  узріти  гіршого
від  болю  її  нестерпного.
Але  годі  бо,  годі,  стерпло!

Ось  ще  один
мирний  голуб  Твій.
Господи!
Господи!
Господи,
упокій!
24.02.2022




За  нас  страсти

Чую:
прибийте  ненависть  свою  до  хреста!
А  сама  у  собі:  конайте!
З  кожної  рани  на  тілі  Людського  Сина
витікає  густа
моя  провина.
І  храм,  наче  гріб.
Вітражі,  мов  присипане  віко  землею,
що  ворог  металом  гарячим  розгріб.
Сорок  днів  не  просити  торкнутись  єлею
чолом  своїм,
бити  чолом  своїм,
затерпати  чолом  своїм
і  всією  душею,
не  жадати  золота  й  тиші  цієї  для  душ  колиски,
іконного  блиску  очей,
мокрих  у  знак  прощення,
не  чекати,  що  гріб  передчасно  розкриють,
допоки  у  нім  не  забракне  кисню.

Чотирнадцять  разів  у  поклоні:
Притерпівий,  не  милуй,  не  милуй,  не  милуй!
11.03.2022




Розумію

[i]"I  see"  
Eliza
[/i]
Слів  назад  не  вернеш.
Пам'ять  –  град  і  чернеча  хустка.
Все  докупи  збирай:  мерзлі  ягоди  та  залізо.
Що  ж,  коли  ти  помреш,
у  мені  зродять  вишні-згустки.
Що  ж,  коли  я  помру,  ти  зрадієш:  прощай,  Елізо!

Слів  назад  не  приймай!
Нить  життя  –  павукова  праця.  
Від  вузла  до  вузла  наростає  примарність  втечі.
Що  ж,  як  станеш  на  край,
хай  дов'яже  її  мій  пацяр!
Що  ж,  як  стану  на  край,  сміливіше  штовхай  у  плечі.
15.03.2022




Стокротки

Розбудили  траву,  але  ж  пальцями,  не  граблями!
Відігрілися  врешті,  та  промені  –  мов  мечі.
І  за  віщо,  за  віщо  стокроток  кладуть  до  ями,
голубів  –  до  печі?!

На  холодній  землі  хай  лежить  моє  серце  й  чує,
як  встромляють  ножі  в  невкорінені  ще  тіла,
як  воюють  мужі,  як  молитва  за  них  воює,
спалюючи  дотла

першу  втому,  останню  межу  та  страшну  зневіру,
і  розсіює  попіл  цей  добривом  для  квіток.
Розбудили  весну,  тож  протне  врешті  черево  звіру
правди  росток.
19.03.2022




Жива  

І  вмерла  би  просто  собі  на  полі
отут,  отут!
Та  грішно  псувати  цей  свято-чорний
промерзлий  ґрунт.
І  вмерла  би  просто  собі  у  лісі
отам,  отам!
Та  сором  отак  годувати  бісів
на  зло  богам.

І  вмерла  би,  вмерла  би!  Вмерла!  Вмерла
чи  ще  жива?
Ще  навіть  не  сіяли,  а  криваві
прийшли  жнива.
Та  щойно  зготовилася  вмирати,
спустивши  злість,
як  вистрілив  миттю  родючий  пагін:
він  відповість!
05.04.2022




Кошик  для  Мойсея

Темне  сонце  сідає  в  човен  і  обирає  курс.
Темні  води  несуть  його,  темні  води.
Будеш,  сонце,  про  мрію  згадкою
там  –  за  обрієм,  з  пересадкою
на  китів-братів,  на  вітрів  плече,
на  русалчин  хвіст,  хай  тебе  несе,
кругле  сонце,  в  чужий  живіт!

Темні  води  –  вагання  матері,
люлі-люлі,  собі  гойдаються.
Мертві  води  –  байдужість  матері,
що  за  звичкою:  а-а  –  маятник,
ритм  тримають,  та  йдуть  на  спад.

Стережися,  зотліла  грудочко,
руки  в  річку  цю  не  занурюй,  бо
станеш  місивом,  рибкам  стравою,
мамці  попустом,  вітцю  посміхом,
що  тебе  зачав,  він  тебе  зачав  ген  у  космосі.
Будь  послушним  –  зникай  в  човні!

Я  сама  тебе  від  берега  відштовхувала.
Намочилася  в  пояс,  задихана  і  розпатлана.
Я  сама  тебе,  шлякувала,  а  все  ж  –  гасила.
Порятуєшся,  порятуєшся,  прощавай!
14.04.2022




В  радості.  Червоні  тюльпани

Симптом  повітряної  тривоги  в  правому  передсерді
загострюється  опівночі  та  в  прокльонах.
La  vita  è  nel  tripudio!  –  Шановний  Джузеппе  Верді,
це  недоступна  зона.

Коли  мені  в  грудях  булькає,  наче  на  дощ  в  калабані
плюскається  малесеньке  пташенятко,  –
я  хутко  пригадую  тих,  що  їх  називаю  –  кохані,
ще  й  підганяю  гадку:

спішися,  спішися,  думко,  ракети  –  птахи  крилаті.
Хоч  булькання  м'яко  мучить,  та  розмах  крила  –  калічить.
Хай  стіни  мене  запишуть,  як  спомин:  хтось  жив  в  цій  хаті.
Хай  вивчать  мене  ікони  і  в  спадок  собі  полічать.
Осьо  я  –  під  лівим  оком
Мадонни!

Садів  не  садила  вчасно,  сушник  не  зрізала  вчасно.
Червоні  тюльпани  щасниць  ще  поки  в  мені  ростуть.
27.04.2022




Забуду  

І  навіть  слова...
І  слова  також!
І  мотив,  і  нуту,
і  розсипища  окликів,  і  непокрапане  тло,
і  пісню  сьогоднішню,  цю  –  на  завтра  не  нову,
і  невимовлену  забуту,
і  злість,  і  покірність,  і  владність,
і  все,  що  одно,
і  все,  що  мені  все  одно,
і  все,  що  мені,  все,  що  й  не  мені  не  однаково,  небайдуже,
і  тебе,  що  читаєш,  минаєш,  минаєш  читати,  друже!
28.05.2022




Сьомий  вітер

Атож,  між  маків  зродиться  душа!
Не  перший  рік,  як  обіцяла  бути,
та  вітер  з  гір  й  ці  виверти  покути...
Бо  пелюстками  легше  опада...
ти.
Ти!
Ти  обіцяй,  розкутий,
що  віднесеш  опале  без  гроша,
помічнику  мій,  вихідцю  з  осмути!
Вже  сьомий  вітер,  а  душі  й  не  чути.
03.06.2022




Дощового  дня

Дощового,  здається,  тридцять  другого  дня
я  залишила  правду  для  захмарного  Бога.
А  що  й  освітилося  в  поодиноких  променях  сонця  –
того  достатньо  людині
для  життя  в  неправді  й  ненависті.
Бо  така  вже  людина  –  ненависть  її  ім'я.
А  Бог,  отже,  любов.
Тож  до  Божої  сутності  в  кожному  з  нас
розміряно  лишень  на  крок.
Тут  варто  себе  запитати,
чому  ж  не  ступають  його  цілісні,
душею  ходячі?
І  відповіддю  буде  уявна  картина  сором'язливості,
на  якій  чотирирічне  дівча  затискає  підборіддя  в  плече
і  вискубує  з  пальчиків  руки
неіснуючі  бур'янці,
а  пальчиками  ноги  проводить  довкола  себе
півкруглу  лінію  безпечності,
бо  все  ніяк  не  наважиться  взяти  в  дорослих
таку  бажану  простягнуту  цукерку.
Так  виглядає  він  –  той  самий  крок,
якого  ніколи  не  здолає  маловірне
людське  дитя.

Та  що  ж  тоді  бентежить  розум  чоловіка,
котрий  прийняв  своє  слабке  єство?
Чи  не  зворотний  шлях  –
Богові  крок  до  людини?
Єдиносміливий  вільно  стає  ненавистю.

Єдинонезатятий,  хоч  Ти  не  гордися  бути  таким  диваком,
як  отой  невідомець,  що  ходить  щоранку  однією  вулицею,  
камінці  розглядає.
Без  очікувань  на  оживання  каменю  –
люби  мене!
09.06.2022




Маки  біля  хрестів

Червень  приносить  спогади,  як  поразку,
маками  осипається  під  хрести.
Вицвілий  рік.  Уцілів  єс,  то  й  маєш  ласку.
А  ні  –  то  прощайся,  йди.

Хто  лиш  придумав  усі  ці  хрести  і  маки?!
Хто  лиш  розкреслив  вічність  на  ці  роки?!
Я  потримаю  долоню  відкритою,  заки
всиплються  мимо  руки.
09.06.2022




Випалена  трава

Гу...
Не  хрущі  покришили  тишу,  –
автостради  гул.
Спека  –  чорна  ріка,  каже:  я  вас  вколишу,
в  сморід  асфальту  розплавленого  і  в  страх
запеленаю  тісно.
Не  боїтеся?  Ну,  звісно  –
війна!

Полудень  мляво  шукає  затінок  попід  найнижчою  стріхою,
а  по  центральній  вулиці  йде  мовчазний  монах.
Що  йому  тут  шукати  в  ложці  води,
правду  чи  справедливість?
Просити  більшого?
Діти  з  м'ячем  пробитим,  старий  з  черешнями,
червоні  літери  на  білій  стіні:
не  діждіть  біди!
У  верховітті  –  лінивий  вітер.
Добре  хоч  не  здимає  пісок  розпечений.
Добре  тут  і  безпечно!
Ситно,  тому  й  не  шкода,  –  
стара  простягає  монаху  збан  з  молоком:
напийся,  на!
Аякже,  знаємо,  що  війна.

Хтось  на  стіні  дописав:
по  коліна  в  московській  крові  –  вперед!
Старі  головою  схвально  хитають:  так!
Тут  всілякі  проходять  і  в  кожного  інше  кредо.
Про  прощення  також  гиворили  не  раз,
роздавали  буклети,
але  полудень  нам  очей  не  засліплює.
Присядь,
перепочинь.
Трохи  посушливо.  Та  і  куди  нам  тепер  спішити?
Випалена  трава  –  скосили  занадто  коротко.
Випалена  трава  –  війна.
26.06.2022




Перетлінь  війни

Ох!
Перекотибог  по  липневій  спеці.
П'ятий  місяць  біг,  п'ятий  місяць  здох
смілим  в  небезпеці.
Самосум  зацвів.
Якщо  ти  –  посів,  –  я  тебе  пожну
серпом  перетліні.
Пазуху  дощу  –  серпень  навзамін.
Безсердечна  нині.
28.07.2022




Thabor

[i]"Бо  не  знав,  що  казати,  бо  були  перелякані"  
Мк.  9:6[/i]

–  Добре  бути  нам  тут,  Господи!
Поставимо  ж  три  намети:
для  Тебе,  Мойсея  й  Іллі...
–  Петре,  не  говори  дурні!
Що  є  матерія  для  сяйва  Духу,
який  ти  надумав  під  нею  сховати
чи  то  для  захисту,  чи  то  для  догоджання?!

–  То  ви  будете  його  хоронити?
–  Кого,  попіл?
Жінко,  не  будь  наївною  і  не  розводься  на  тему.
Полудень  в  лісі  чорний,  як  і  вчорашнє  згарище.
Нам  обом  пощастило  вистрибнути  чи  не  для  того,  щоб  нині
переповісти  обставини  перше,  ніж  випаде  вмерти.
Свої  не  відомо  чи  й  будуть.  Їхні  за  N    кілометрів,
та  чуємо,  що  наближаються.  Ліс  не  найглибша  схованка.
–  Не  розряджай  телефона!
–  Хех,  дитино!..
Словом,  можливо,  ця  плинність  найкращ...

–  Добре  бути  їм  там,  Господи!
Розкладімо  ж  три  намети:
для  Віри  в  швидку  перемогу,  для  Завзяття  і  для  Незламності.
Що  є  плоть,  щоб  за  нею  ховали
сяєво  Волі  живої?!
Хай  витають  у  чорному  лісі,  невидимі  для  ворогів,
а  як  діждуть  наступників  –  сміливо  у  них  вселяються!
–  Петре,  Петре...

Господи,
якими  словами  до  Тебе  молитися,
коли  втілив  вічність  для  грішників
в  очікуванні  звісток,
а  вічність  для  праведників  –
у  несвідомості?!
21.08.2022




Природи  гості

На  ока  дно
опадає.
Тут  все  –  одно,
і  жалі,  і  кручі.
Пий  з  ока  заздрість  до  них  ядучу,
бо  ось,  єдині  в  думках  і  рості,
у  свіжий  вітер  встромляють  пальці  –
природи  гості.
Бачу  їх.
Опадають  на  ока  дно
отруйною  рідиною.
Наче  дзбан  з  молоком,
обома  руками
око  перехиляю
жадібно.
25.08.2022




Сотворіння  

І  сталася  зброя.
І  закінчено  восьмий  день.
І  було  її  стільки  ж,  як  риби  в  морях,
річках  і  озерах,
як  птаства  на  небі,  плазунів  й  звірини  на  землі,
за  родом  її,  як  за  їхнім,  кожного  родом.
І  побачив  Господь,  що  добре  воно  –
мати  у  світі  попарно
живого  і  мертвого.
І  досотворив  її  стільки  ж,
як  людей  між  людей
за  родами  їхніми,
а  за  подобою  –  слова.
І  був  вечір,  і  був  ранок.
І  сталося  вбивство.
День  нелічений.
01.09.2022




Абиякосінньо  про  втрату

Бо  що  зачинається  восени  –  виживе  лиш  восени,  тому  триває  недовго.
Натякає:  облиш  почуття,  подібне  на  відчай,  і  далі  вже  іншим  йди!
Пам'ятаєш,  як  виносила  і  народила  декілька  добрих
і  безтурботних  на  цих  самих  шляхах  годин?

Так  буває,  коли  розхитаність  настроїв  заколисує
власне  невдоволення  і  невідповідність  вимог
потребам.  Відтак  всинаєш,  звикаєш  і  врешті  вписуєш
цю  нестабільність  у  розклад  під  пунктом  "тривога".

І  тоді  здається,  що  осінь  з  її  насиченими  барвами
вигадана  саме  для  романтизації  втрати  і  загадковості.
А  легка  сповільненість  слів,  кивків  голови,  ходи,  терпкі  аромати  –
це  те,  що  вартує  смерті,  та  водночас  –  тривати  довго  й  промовисто.

Адже  все  пізнається  у  порівнянні,  відчувається  на  контрасті.
Людське  дихання  стає  подібним  до  полум’я  в  сирості  й  холоді.
А  чого  нам,  людям,  в  такій  атмосфері  жадати,  як  не  власної  винятковості?
І  кого  ж  за  її  відсутність  карати,  кого,  як  не  себе,  перетворювати  у  спогад?
05.09.2022




На  шпицях  горожі

Нікому  ніхто  не  згадається  через  вічність,
мов  грона  хисткі,  позриваються  в  трави  розсипом.
Та  досі  між  листя  пожухле,  немов  у  вічі,
вглядаюся  довго-довго  щоранку  з  просипом.

Отут  мені  стало  духу  зректися  істини.
Отут  мені  бракло  моці  зректися  роду.
Отут  імена  ваші  впнулися  в  горло  вістрями,
як  шпиці  горожі  у  м'якоть  гнилого  плоду.
23.09.2022




Віршів  замки

Для  того,  хто  зник  чи  хто  просто  замовк:  привіт!
В  Карпатах,  говорять,  вже  сніг.  Нескінченний  лютий.
А  в  нас  тут  по  аркушах  білих  пройшовся  роззутий
поет  чи  художник,  бо,  власне,  невидний  слід.
Куди  ти,  по  що  ти,  за  ким,  чи  кого  ти  від?

Тікають  тепер  не  години,  не  дні,  –  роки!
Усе  за  Михальдою:  час  –  порожнисті  карсти.
А  ми  тут,  поети,  все  силуємося  вкрасти
хоч  краплю  невпинного  словом  своїм  лунким,
та  сильне  Ніщо  і  даремні  віршів  замки.

Для  того,  хто  зник  чи  хто  просто  замовк,  нема
ні  осені  в  зливах  й  цього  вересневого  спліну,
ні  спогадів  літніх,  в  надіях  відродження  тліну,
ні  спроб  докричатися,  кожна  з  яких  дарма,
ні  часу,  ні  аркушів,  що  на  обох  –  зима.
25.09.2022




Мені  на  ум

О  сум!  О  сум!  З  якої  ти  комети
пилом  спав
на  сонні  душі,  на  причали  Лети,
мені  на  ум,
на  силуети  постатей  в  очікуванні
добрих  слів,  старих  маршрутів,
втоми  дощів  затяжних,  
спасіння  втечею?
Нащо  ти  впав  на  них
тінню  чернечою?
О  суме!  О  суме,  
ну  ж,  надоум  мене,  
заражений  космоглуме,  
комаху  земну!  
26.09.2022




Параска

Та  коли  б  ти  отут  стояла,
як  примара,  як  пара,  німб  чи
зсохла  яблінка,  хутро  вівче,
чи  гукала  до  мене:  дівче,
подай  води!
Я  би,  бабо,  тебе  й  не  взнала.

Тільки  палицю  криву  й  грубу,
і  подерту  всякчас  спідницю,
замащений,  як  ніч,  фартух,
те,  як  дивишся  прямо  й  руба,
як  в  руках  провертаєш  спиці,
а  тоді  засмієшся  гучно,
що  аж  виб'єш  з  грудини  дух.
Все  без  тебе  бло  прикро  й  скучно.

Як  наввіриться,  бабо,  в  хмарах,  –
приходи!
29.09.2022




Витята

Просто  вирізана  по  олівцю.
Боже,  нащо  накреслив  Ти  долю  цю?
Не  причина,  не  наслідок,  –  поміж,  лінія,
що  про  неї  так  сухо,  мов  опис  Плінія:
мала  стільки-то  років  у  розпорядку,
закінчилася  вчора,  все  за  порядком!

Просто  вирізана  поміж  людей.
Боже,  краще  б  Ти  серце  з  її  грудей!..
Не  слідила,  не  шкодила,  не  кляла,
помилок  не  зробила,  бо  не  змогла.
Мала  безлік  запасів  страхів  й  терпіння.
Була  витята  вчора  з  сирим  насінням.
03.10.2022




Чоловік  часів

Хто  ти,  –
зруйнований  храм  при  дорозі
чи,  з  занімілою  до  осені  рукою,
прошак  непевний?
Чоловік  часів
просторих,  мов  різновиди  гріха.
У  закутку  снування  думки  –
мара,  подібна  на  оту  з  лиця,
що  все  не  знає  скону.
Календарі,  мов  згрубша  вчеплені  фіранки,
лякають  давністю  незмінюваних  сенсів:
байдуже,  байдуже,  байдуже,
в  порох  зітреться  серце!
Та  допоки
ще  плоть  жива  –
нехай  гуляє  в  ній  остудний  вітер,
що  приблудить  з  гір.
Ах,  якби  смерть  давала  обіцянки,
мов  дрібні  монети,  –
все  оновив  би  в  стінах  цих  занедбаних!
Що  коштує  сьогодні  вмерти  раз,
аби  лиш  тінь  тієї,  що  вмирає  від  початку,
нарешті  в  них  впокоїлася?
03.11.2022




Молитва  

Тримаюся  за  Твій  голос,
як  за  намисто  з  битого  скла,
що  врешті  переріже  долоні.
Хистке,  переливчасте  –  сягає  неба.
Не  бачу  йому  початку,
спустив  бо  так  давно,
цуралася  бо  так  довго,
хоч  знала,
що  одна  не  встою  на  сипучому
ґрунті  заперечень.

Голос  Твій  –  дзвін  церковний,
чужий  і  незвичний,
злякав  мене  дужче,  аніж  мовчання,  Господи.
Голос  Твій  воплотив  мою  душу
на  іншому  кінці  безконечності,
і  враз  тут  бездушною  стала.

Отямся!  Отямся!  Отямся!
Він  мовить,  та  ще  не  кличе!
Він  –  молитва  твоя.
Тримайся  за  Його  голос!
03.11.2022




Завтра  приходитимуть  люди

Вимагають.

Бо  не  видно  просвітку.
Темінь,  темінь  темна  я.
Змучена  й  даремна  я.
Ох,  яка  ж  даремна  я,
змучена  й  слабка!

Завтра  приходитимуть  люди,
питатимуться,  чому  засмучена.
Розумніші  скажуть:  облиште!
Мудріші  спробують  обійняти.
А  вона  лиш  очі  підведе,
а  плечі  ще  більше  осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не  вразлива  чи?
Диваки,  хіба  ж  не  розумієте,
її  не  існує!

Втомлюють.

Вечори  осінні  –  моя  душа.
Місяць  –  мій  супровідник.
Шкода  тільки,  шлях  вечора  куций,
бо,  може,  і  віджила  б  чимось  темним,
скажімо  –  ніжкою  лавиці
чи  тінню  стовпа,  від  якої
даремно  усі  ухиляються,
бо  пропустила  б  крізь  себе  й  так,
безтілесна,
та  в  ній  тут  більше  присутності,
аніж  в  мені.

Розбурхують.

Просвіток  ховався  за  дахом
чужого  дому  і  одинокою  ялиною.
Янгол  небесний  ще  вирізав  трафаретки,
за  якими  вирізатимуть  трафаретки,
за  якими  вирізатимуть  крила,
для  яких  вирізатимуть  людей,
та  вже  ладен  був  кинути  ножиці
гострим  кінцем  донизу,
щоб  пробити  над  нею  темряву.
Він  знав  її  тепер  такою  самою,
як  і  вічність  до  того.
А  вона  вдарила  його  рукавицею,
розмітаючи  бліки
перед  очима.

Відходять.

А  потім
усе  минулося
і  сіло  дожидатися
проминання  інших.
04.11.2022




Перед  миттю  отут

[i]"і вивели  його,  і поставили  поза  містом"  
Бут.19:16[/i]

Сходить  сонце  по  пагорбах  вниз,
а  у  мене  груди  оголені,
остуділі  під  плямами  солі,  що  сталась  зі  сліз.
Ось  же,  сонце,  на  пагорбах  хмиз
і  кущі,  як  я,  обездолені.
Підбирай  на  багаття  земне,  бо  з  собою  не  зніс

той,  що  йшов  перед  миттю  отут,
просто  з  снища  мого  відпертого.
Він  був  босим  і  вибіг  раптом,  не  упереди́ла.
Йому  слово  моє,  наче  прут.
Цього  пруття,  на  дрібно  стертого,
наламала  ще  поночі  вірна  його  немила.

Він  від  тебе,  а  ти  чи  за  ним?
Він  від  мене,  а  я  –  повсюдами,
аж  іскриться  під  п'ятами,  але  ніщо  не  займеться.
А  чи  плакала  я  за  таким,
чи  з  очей  соляними  спорудами
осипався  на  груди  кожен,  хто  озирнеться?
04.11.2022




Перед  світанком  

[i]"Хто  буде  намагатися  спасти  своє  життя,  той  його  погубить;  а  хто  його  погубить,  той  збереже  його  живим"  
Лк.  17:33[/i]

Осягну,  затуляючись  рукавом,
від  палючого  сонця  начебто,
павутинячу  суть  речей:
міцність  плетива  –  у  найтоншому.
Все  побачено,  всім  пробачено.
Неповторення  долі  узору
при  повторенні  шляху.

Так  темно
буває  задля...
Так  пусто
буває  задля...
Так  нестерпно
буває  задля
неосяжних  мрією  змін.

Не  наважуюся  на  рух.
Мереживо  в  сяєві
відіб'ється  печаттю  здобутків.
Так  втрачаються  перед  світанком.
Чи  не  до  цього  йшла,
опираючись  на  примарне?

Ось  же  я  –
плоттю  окреслена,
сотворінням  прекрасна!
15.11.2022




Навпомацки  

Залишайся  на  лінії,
доки  твої  тіні
не  зачнуть  проростати  у  синьому  закутку
поля  зору  того,  хто  слухає.
Простір  знехтує  розумінням
власного  виміру.
Уява  постане  матерією,
думка  –  дотиком,
темінь  –  звитком  живого  проміння,
щойно  зрізаного,
пахучого.
Окремість  –  обгортковим  шурхотом.
Даруй!
Світло  присутності
крізь  невідомість  навпомацки,
наче  пальці  уздовж  стіни,
натрапить  на  теплі  вуста,
що  мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути  разом  –
означає  бути.
Навіть  коли  до  німоти  затулиш  їх  –
будь  знанням!
29.11.2022




Слова-серпокрильці

Майстерно  так  триматися  межі,
кришити  побіч  вічності  хвилини.
Отут  я  відречуся  половини
своїх  земель,  нехай  лишень  стрижі
видзьобувати  втрачене  полинуть.

Бо  й  перелітні  знехтували  ціль,
котрої  досягти  мені  несила.
Отут  я  серце  в  потемках  носила.
Отут  їх  відступитися  просила,
бо  серпокрильно  сікли  звідусіль.

Вхопіть  ясне,  що  виклювали  з  віч,
й  гніздіться,  гостродзьобі,  за  межею!
Не  ріжуть  плоть,  коли  ножі  з  іржею,
і  не  годують  правдоспівних  лжею.
Отам  бо  день,  а  з  цього  боку  –  ніч.
Осінь  2022  -  літо  2023




Світло  слова

[i]"і  ті  троє  —  одно"  
Ів.  5:8
[/i]
Запалюють  у  мені
світло  слова
вустами  незнайомими,
не  вражаючими,
не  хвилюючими,
аби  проясніло  в  очах  і  на  серці.
Хто  вони:
дух,  кров  і  вода?
Чи  рідні  мені  ці  троє?
Нашіптую  з  острахом,  –
рознесіть,
не  розтратьте  дорогою
свідчення  істини.
Злуда  там,
де  розмовляють  самі  з  собою.
Обман  там,
де  мовлять  просто  і  швидко.
Цінність  там,
де  змітають  перше  і  друге
власним  іменем.
Не  відкидаю  свого  заплямованого,
як  не  цуралася  вмисне  плямити.
Воно  –  долоня  любові.
Ним  зігрібаю  крихти
розгубленості  у  рішеннях.
Ним  прокладаю  дорогу
до  самітного  спокою.
Ним  всотую  відчай
усього  неможливого.
Ним  полегшую  гарячку
хворобливої  пристрасті.
Ним  не  болітиму,  коли  прикладете
до  втомленого  чола.

Вони  слухають,  запам'ятовують
і  беруться  виконувати.
Додаю  сили  їм
власною  вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А  натомість  вони
розганяють  мурах  з  мого  тім'я  –
провини  й  образи.

Промовляй  до  нас!  –
Закликають  дбайливо  ці  троє,
єдині  свідки  мої.
07.12.2022




Давня  прогулянка

Душе  моя  багряна,  луки  в  маках,
як  давня  прогулянка,  відголоском  сюрчавим
оживлять  тебе,  палаючу.

День  мине  –
проспіваєш  йому  прощальної.
Інший  мине  –
вснеш  нероззутою.
А  над  отими  зрідненими,  над  полями  –
туга  моя  ширяє,  давніше  загублена,
і  пурпуровими  пасмами  проявиться,
ще  ти  й  від  сну  не  відійдеш.

Отак  порізно  з  нею  ви  тулитеся
до  неприступного  світу.
Отак  порізно  ви  –  туга  й  душа,
і  десь  помежи  вами  я  –
поетка  безлика.
21.01.2023




Квітом  на  граніт

В  твоїх  очах,  Маріє,  повен  світ.
Та  що  по  лицях  є  тобі  пролитим?
А  я  стою  навпроти  без  сльози.

Нехай  не  з  квітів,  та  не  порази
букет  імен,  загорнутий  в  молитву,
як  підійматимеш  з  моїх  тремтячих  губ!

Мале  і  зріле  –  кожне  приголуб!
Нехай  не  знають,  сіллю  чи  медами
з  кривавих  тріщин  злизувала  їх.

Маріє,  та  якби  він  тільки  міг
цвісти  довіку,  зрізаний  словами,
і  не  опасти  квітом  на  граніт!..
04.07.2023




Супутники  тиші

Чуєш  покій?  Тебе  немає.
Ніколи  тебе  не  було!
Спадень  б'ється  об  плесо  неспинності
смаглим  своїм  чолом.
Серпень  в  сутінках,  тиші  супутнику,  –
все,  що  додержав  світ
для  обряду  твого  ненародження,
вклавши  собі  в  живіт,

в  темні  води.  У  темних  водах,  в  які
явність  стікає  з  жил,
плинь  до  берега  ти  чи  від  берега  –
всяко  лиш  збавиш  сил
власну  течію,  що  не  приречена
світу  студити  кров.
Серпень  покоєм  сам  нарочито  це
черево  розпоров.
30.08.2023




Мара.  Куди  підеш  ти

[i]"Не  звіть  мене  Ноомі,  звіть  мене  Мара,  бо  велику  гіркоту  зробив  мені  Всемогутній"  
Рут  1:20
"куди  підеш  ти,  туди  піду  й  я,  а  де  житимеш  ти,  там  житиму  й  я"  
Рут  1:16[/i]

Куди  підеш  ти  –  туди  я  піду.
Чужа,  неповинна
жінко  –  тінь  моя,  таліт  з  осуду,
матір  моєго  сина,

жоно  мужа  мого  несотвореного,
невінчана  удово,
не  йменуй  як  давніш  єство  горя  мого,
вигадай  мені  слово!
02.09.2023




Бо  коли  Тобі  ще

Бо  коли  Тобі  ще  виявляти  свою  всесильність,
як  не  в  час  перетертої  плоті  з  землею,  пилом,
у  краях,  де  политі  червоним  степи  ковильні,
де  нехрещених  вірою  –  відданістю  хрестили
і  з  гріхом  позбавляли  мови,  любови,  імені.

Випадають  в  молитві,  з  розгорнутої  долоні,
по  кутках  України  втрачаються  намистини:
дерев'яні,  криваві,  сталеві,  пісні,  солоні,
бо  розірвана  вервиця  сина,  раба,  людини.
Тож  нанизуй  натомість  намолені  не  схололі.

Тож  зліпи  його,  Господи,  заново  і  навіки,
де  не  ділять  добу  на  окрайці,  м'якушку,  плісень,
через  руки  присяжного  вірного  чоловіка,
що  по-чесному  крає,  вмочує  в  чорне  місиво
білі  скиби  приречення,  викуплення,  везіння.

Бо  коли  Тобі  ще  направляти  заблудлі  душі,
як  не  в  час  невідомости:  де  він?  Живий  чи  згинув?
І  бо  що  ці  думки,  як  не  свисти  Твої  пастуші,
що  крізь  відчаю  потемки  в  рідні  серця  долинуть:
обізветься  дзвінком,  обійдеться  легшим,  виживе!
18.09.2023




Чорнильна  троянда

[i]Пам'яті  А.  П.[/i]

І  помолитися  б  хоч,  бо  за  душу  –  хтозна,  чи  є  кому,
але  у  горло  немовби  троянда  чорнильна  вилита,
і  підіймається  шкірою  з  шиї  узор  під  вилиці,
щоб  не  пустилося  слово  на  докір  Тобі  –  далекому.

Боже,  це  Ти  близько  неї  чи  янгол  Твій  грав  мелодію
згубної  ночі,  що  цілила  в  очі  у  зливу  бліками?
І  багровіли,  мов  свідки  а  чи  придорожні  злодії,
клени,  до  крові  поколоті  часом,  не  Анжелікою.
26.10.2023




І  тільки  думка

[i]"і  стояла  до  тих  пір,  поки  тяжкість  її  тіла  не  переважила  цю  звичку"
Г.Г.Маркес  "Ісабель  дивиться  на  дощ  в  Макондо"
[/i]
Я  не  сумую,  просто  –  білий  вальс,
а  думка  в  пелюстках  стоїть  безвітрям.
І  впала  б  вже,  та  звичка,  Ісабель!..

А  ти  чи  так  дивилася  на  нас,
як  на  бездоння  прорваного  неба,
коли  ми  світ  розкраяли  навпіл?

Буяла  злива.  Ісабель,  це  фарт  –
не  заридати,  ще  не  відвернувшись.
Його  сльотавий  погляд  –  чужина.

Подумай  і  суди,  чого  ми  варті,
якщо  падіння  притаманне  тілу?
І  тільки  думка,  думка,  Ісабель!..
18.04.2024




На  здичавілих  яблуньках

Цей  півень  з-поза  ранку
горланить  голосом  предків:
не  забувай  шляхів  до  місця  сили!
Там  –  на  здичавілих  яблуньках
досі  висять  імена  –
кислі  й  терпкі,
тверді  та  пирскливі,
що  зриваються  у  невикошені  трави,
а  здається,  наче  у  вухо  землі,
трусом  виштовхують  тяму
з  доглянутих  снів:
пробудися,  дитя!
ти  –  пам'ять  роду!
16.06.2024




Слова  твої  –  сливи

Слова  твої  –  сливи  доспілі,  поточені  сумнівом.
Розламую  надвоє,  м'якоть  вергаю  на  віру.
Проколюю  шкіру  об  кісточку  першого  –  думного.
Розколюю  міру  в  очікуванні  наступного.

Слова  твої  губляться  в  зародку,  затишку,  затінку...
Пощо  їх  на  дотик  шукатиму  в  травах  притлумлених,
як  всиплються  купно  додолу,  на  збитки  у  п'ятінку,
хоч  знаю  допевне,  що  не  покладу  до  подолу?!
10.08.2024




Відпочинеш  

Відпочинеш,  прислонившись  до  святкових  передзвонів,
щоб  тілесність  волі  й  духу  вкарбувалася  в  іконі.
Світлий  воїне  розрухи,  рушний  стовпе  неопертих,
розкажи  хиткому  світу,  як  убитому  не  вмерти!

Розкажи  застиглим  в  миті,  як  плисти  поміж  знетями,
як  розжитись  перехрестям  з  заґратованої  ями,
як  виймати  з  ока  краплю,  щоб  не  втратила  причини,
бо  нищівно  дзвонить  в  дзвони,  прислонившись,  відпочинок.
15.08.2024




Мій  воїн  гряде  пісками

Мій  воїн  гряде  по  подвиг  пісками,  неначе  прахом.
Осколками  ломлять  птаху  маршрут  на  прямий  політ.
Простуй,  мій  відважний  воє!  Відвага  –  потужна  зброя.
Що  тужна  самітність  шляху  –  те  многість  прийдешніх  літ.

Хай  лижуть  солоний  погляд  правічні  правдиві  хвилі!
Хай  стрічні  вітри  корчують  коріння  твоїм  врагам!
Спочинеш  опісля,  брате!  Хто  подвиг  зумів  підняти,
той  мусить  його  безслідно  розвіяти,  наче  прах.
22.08.2024




Повен  добра  і  сміху

Господи  всемогутній,  повен  добра  і  сміху,
викури  тиш  за  мене,  випий  задум  потіху,
викричи,  вибий,  виплач  слово  моє  останнє,
Господи,  повен  кисню,  Господи  бездихання!

Ким  мені  в  силі  чутись,  нападом  чи  упадком?
Господи  своєчасся,  Господи  безпорядку!
Господи,  повен  згоди,  заступу  і  приймання,
вивільни  і  запевни:  ця  німота  –  остання!
03.11.2024




Дорога  до  серця

Дійшла,  аж  дивлюся  –
там  дівча  справедливе,
роздає  гостинці  не  порівно,
а  по  вірі.
29.10.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2024

Меандри. Бузковий смичок

[i]Цикл  поезій  2020-2024рр.
Картина  Тетяни  Молодої  2024р.
[/i]

Дивні  люди

Березень  на  мені  закладає  свої  бруньки.
Ось  тобі:  в  плечі  –  яблуню,  в  око  –  вишню!
Де  ви,  мої  потоптані,  негомінкі  роки,
але  й  не  лишні?!

Ноги  мені  пускаються  коренем  по  землі.
Груди  мені  здимаються  верховіттям.
Ось  ви,  мої  не  вирослі  досі,  та  не  малі,
стережіться!

Стежка  болотяна  березня  кличе  і  кличе  йти,
суне  в  горбисті  зарослі,  як  до  Господа.
Стежко,  якщо  я  зрадила  лінощами  –  прости!
Й  ось  тобі:

ось  тобі  –  не  лінуюся,  ось  тобі  –  йду  і  йду,
в'ється  пообіч  пса  мого  щастя  діждане.
Як  забрунькований  приліс  –  шляхом  в  собі  веду.
Вік  мій  засліджений.

Щойно  зголоситься  сонце,  щоб  Ти  ним  весну  святив,
як  по  мені  заквітчаються  дивні  люди.
Боже,  якщо  Ти  для  цього  живою  мене  створив,  –
най  так  буде!
15.03.2020




Заручникам

Світло  падає  в  тихі  плеса  моїх  зіниць.
Скаламутить  чи  встромить  голку  в  саменьке  дно?
Відучилися  тіні  звірів  жбурляти  ниць,
може,  жаль  їм,  а  може,  ліньки,  вже  все  одно.

А  звіряткам  і  досі  боляче,  і  пече
від  іскристого  скреготу,  реготу  і  тертя.
Та  хоч  зайчик  із  пальчиків  зважиться  –  не  втече,
бо  рука  йому  –  мати,  а  тінь  ця  –  її  дитя.

Аж  наїжились  хижі  зорі  в  моє  вікно,
не  заслона  для  них  ні  зойки  чужі,  ні  сміх.
Світло  знадилось  пити  з  ока  мого  давно.
І  яких  йому  ще  хотіти  хмільних  потіх:

розтривожити,  уколоти,  затьмити  вщент?
Але  ж  плесо  моєго  ока  –  це  чиста  гладь!
Слухай,  –  каже  заручник  заєць,  –  не  аргумент,
бо  на  дні  його  хтозна  які  ще  там  звірі  сплять.
23.03.2020




Шпакам  та  іншим  птахам

На  білій  пелюстці  крокуса
зникає  остання
крапля  роси.
Феї  ранкові,  встигайте  напитися,
бо  сонце  суворе!

Засинають  пташки.
Дерев'яної  рамки  різьблені  хвилі
пташок  заколисують.
На  обкладинку  книжки  художник
малював  не  за  гроші.

Помежи  перших  квітів
не  красу  шукає,  а  їжу,
якби  ж  знав,  як  я  ним  зачарована,
красень  шпак.

Видзьобуйте,
видзьобуйте,
видзьобуйте
з  мене  душу!
25.03.2020




Хлопчик  шукає  на  небі

Хлопчик  шукає  на  небі  великий  віз.
Нащо  тобі,  о  мій  хлопчику,  стільки  сліз?
Ківшика  вистачить,  ложечки,  ні,  –  сльози!
Хлопчику,  все,  що  наплачеш,  –  мені  вези!

Личко  твоє  –  перламутрове  ябко  чи
ябко  рум'яне  –  до  сонечка  не  спечи!
Слізка  твоя  –  горошина  в  моїй  руці,
я  пророщу  з  неї  вперту  значущу  ціль.

Будете,  хлопчику,  з  нею  разом  рости,
зводити  для  споглядання  зірок  пости.
Ось  тобі  Віз  і  уся  ця  зірчаста  вись,
тільки  до  мене,  мій  хлопчику,  пригорнись!
25.03.2020




Конюшинка

Шум  дощу  і  стара  бруківка,  і  весна  як  мур,
й  даром  зірвана  конюшинка  у  руці,
і  котячою  лапою  з  лавок  розігнані  горобці,
й  до  пір'їни  промоклий  добряк  амур  –
все  єством  своїм  начебто  прирікало  мій  план  на  крах  –
дві  розірвані,  креслені  крейдою,  лінії  каблуком,
і  відсутність  когось,  хто  проходив  би  тихо  й  інтимно  повз,
оминаючи  шви  між  бруківкою  і  вогні  в  очах  –
все  немовби  навмисно  ховало  життя  за  пазуху,
доки  я  уявляла,  як  кладу  конюшинку  в  вазу.
06.04.2020




Весна  двадцятого.  Карантинне

Горобці  розклювали  кинуте  щедро  й  мене  нема.
Вже  й  зима  відступила,  з  гордині  а  чи  за  звичкою.
Лиш  весна  –  несвідома  причасниця,  мов  тюрма,  
розмежовує  сонце  старе  і  дитячі  личка.

Це  прихований  ворог  чи  надто  відвертий  друг
накладає  тавро  на  лице  –  білосніжу  лілею?
Мов  дарунок  землі,  що  з  останніх  своїх  потуг
народила  людину  і  нині  вмирає  нею.

А  природа,  мов  янгол  зі  сну,  дослухає  Господніх  слів
й  сотворяє  святе  –  ніжні  пестощі  кольору  неба,
аромати  дерев  порозквітлих,  ярких  полів...
Горобці  розлетяться  й  мені  вже  себе  не  треба.
12.04.2020




Навіки  музика

Й  нізвідки  –  музика,  як  вічності  удар
по  скронях  несвідомої  в  любові.
Любове,  а  чи  ти  –  священний  дар,
чи  це  тобі  збудовано  вівтар,
чи  палиш  ти  вогнем  на  клятві  крові?

Лиш  тільки  музика!  І  я  у  ній  тону.
В  її  глибинах  враз  –  церковні  співи.
І  пальці  труться  по  самому  дну.
І  їй  –  один,  йому  –  оцю  одну...
Колишуть  вічність  у  подолках  діви.

Нетлінна  музика.  А  все-таки  –  в  мені!
Хай  чує  Бог  і  світ,  вітри  і  люди:
не  зрину,  ні,  підноситись  в  огні,
коли  любові  в  дар  –  любові  дні!
Ця  музика  –  нехай  і  вічність  буде!
19.04.2020




Медитативне

Блаженних  митей  повнота
сповняє  слух.
Це  Бог  відкрив  свої  вуста
чи  світ  ущух?

Як  слів  перелік  добіжить
свого  кінця  –
Так  з  рук  моїх  втече  ця  мить
і  тиша  ця.

Зостануться  лишень  пташки,
пташки  і  я,
і  нитка  темної  ріки,
і  течія.
24.04.2020




Смеркова  невіста

Бог  заплющує  заходу  око  червоне
і  чоло  Йому  хмарами  густо  йде,
аж  землі  соромлива  щока  холоне,
аж  у  грудях  їй  вітер  чутки  гуде,

що,  відомо,  здимався  із  уст  Господніх
ще  коли  тільки  слово  було  і  тьма,
і  летів  із  ніколи  в  оте  сьогодні,
де  плітки  виникають  поміж  трьома,

де  палають  то  з  сорому,  то  від  люті,
де  любові  безчестя  дають  клеймо,
де  життя  оминають,  у  осуд  скуті,
де  ми  всі,  що  посіяли  –  те  жнемо.

І  несе  прудкокрилий,  як  сон  –  тривогу,
як  гора  свій  тягар  до  небес  несе,
всю  незвідану  неміч,  відому  Богу,
і  землі  повідає  про  те,  про  се.

І  цілує  їй  щоки,  і  пестить  вуха,
і  втішає  за  звичаєм:  все  мине!
Моя  змучена  сестро,  лишень  послухай,  –
Бог  за  вісника  правди  призвав  мене!

А  коли  надавав  мені  Духом  змісту  –
з  ока  заходу  в  хмари  пустилась  кров.
Обирає  тебе  за  Свою  невісту,
не  соромся  прийняти  таку  любов!
27.04.2020




В  ночі  на  п'ятницю

Знову  надкушене  ябко  висить  над  містом.
Мить  потаємна,  як  в  п'ятничну  ніч  ворожка,
все  підсипає  зірок  у  небесне  тісто,
аж  застрягає  ложка.

Хто  відкусив  з  нього,  райського,  що  поблідло,
соки  пустивши  в  простори  надземних  тіней?
Хто  його  тут  догасати  покинув  підло  –
сонця  собі  не  стріне!

Вийде  людина  під  небо  прогнати  смуту,
стане,  мов  камінь,  що  ріки  його  не  зрушать.
Скаже:  допоки  ти  тут,  то  і  я  пробуду.
Роси  мій  жаль  потушать!

В  ночі  на  п'ятницю  вісники  носять  вісті,
сни  сновигають,  де  тільки  постелить  Віста*.
Двоє  нас,  місяцю,  в  цьому  нічному  місті
із  кам'яного  тіста.
01.05.2020

[i]*Зоря-Віста  –  небесна  богиня,  на  світанку  відмикає  небесні  ворота,  випускає  Сонце  на  небо,  ввечері  стелить  йому  постіль[/i]




Ягода

Не  говори  мені,  Боже,  що  буде  злагода,
наче  і  гріх  мій  додолу  водою  стік.
Як  на  вустах  мені  висохне  стигла  ягода  –
не  розсмакую  сік.

Марно,  не  марно,  та  ночі  минають  грозами,
все  їхні  грона  то  в  серце  ростуть,  то  в  ум.
І  обриваються,  й  падають  тяжко  до́  землі
крокам  чужим  на  глум.

Хочу  їх  врадити,  визбирати,  примірити,
дати  нажитися  кожній  із  цих  ягід.
Боже,  кому  їх  сердешних  таких  увірити?
Жоден  не  спинить  хід.

Думка  моя  –  блискавиця  –  наскрізь  проноситься
з  розуму  в  серце,  як  велено,  а  відтак
з  серця  –  у  люди,  допоки  невинна,  проситься
крокам  чужим  навзнак.

Наче  і  гріх  мій  –  зі  мною  повік  залишиться
слово,  що  сказане  у  грозовиту  мить.
Боже,  коли  на  губах  мені  радість  скришиться  –
най  тільки  не  болить!
04.05.2020




Радісна

Сонце  ранкове  лягає  у  теплі  води  твоїх  очей.
Дужі  розгорнуті  крила  возносять  тебе  ген  до  сьомих  небес.
Буяють  ліси  в  твоїх  грудях,  здимаються,
і  чайка  твоїх  довгожданих  привітів  лине  над  ними.
У  лоні  твоєму  для  гір  майбутніх  каміння  закладене.
Світ  вітає  тебе  веселками  і  дощем.
Ти  єдина  зі  світом,  як  річка  і  плюскіт,  як  Єва  й  ребро,
як  добро  і  людська  душа,
як  форма  і  зміст  усіх  непростих  речей.
Ти  –  гомін  і  тиша,
радісна!
05.05.2020




В  розлуці  з  горами.  Карантинне

Синього  заходу  чайка  лягає  на  плечі.
Як  ти,  розгорнутокрилий,  без  мене  веснуєш?
Чи  затуманились  очі  твої  старечі?
Чуєш,

йдуть  поїзди,  але  жоден  тебе  не  вріже
сміхом  уривистим  чи  затяжним  мовчанням.
Тінь  бумерангом  опише  повітря  свіже.
Рання

тиха  пора  ледь  пом'якшує  гострий  обрій.
Помежи  пір'я  густе  витікає  сонце.
Чайко,  весні  цій  судилося  бути  добрій!
Он  це

мовлять  по  радіо,  теле,  ютуб  каналах.
Вже  перемовили  стільки:  не  хоч  –  повіриш.
Денної  зірки  цілує  останній  спалах.
Вділиш

того  тепла,  що  залишиться  від  цілунку?
Хай  лиш  черкає  чоло,  але  ж  палко  дуже!
Тож  проведи  цю  весну,  як  додому  юнку,
заходе-друже!
11.05.2020




Меандри

М'яко
Я  –  мавка  польова.
Я  –  сніг  з  дощем.
Я  –  непроглядна  тьма.
Я  –  неба  щем.
Лице  в  лице  глядиш  на  мене  ти,
коли  з  землі  шукаєш  висоти.

Твердо
Я  –  слух  і  спів.
Я  –  шелест  у  траві.
Я  –  плин  морів.
Я  –  квіти  польові.
В  своїх  руках  вбивав  мене  не  раз,
коли  у  гнів  ховався  від  образ.

Грізно
Я  –  плесо!
Я  –  пломінь!
Як  не  втоплю  –  спалю!
Я  –  слів  обух!
Я  –  предків  дух!
Один  на  всіх!
Сміх!
13.05.2020




Прощання  серед  ночі

Я  сумую  за  часом,  коли  скрипалі,
обступивши  довкруж  мою  душу,
все  трощили  смички  об  плачі  та  жалі,
доки  з  місця  було  не  зрушу.

Я  сумую  за  світлом,  з  яким  світлячки
за  наказом  жорстокої  феї,
на  льоту  розбивались  в  нагрудні  значки
босоногої  долі  моєї.

Я  сумую  за  тим,  як  струмок  дзюркотів,
крижаними  хапаючись  пальцями
за  колоди  моїх  вільнохідних  плотів,
як  невведені  за  бувальцями.

Я  за  небом  зірчастим,  за  смаком  води,
як  вночі  за  вербою  русалки,
заховаюсь  надійно.  Ти,  ноче,  гляди!
Із  душі  витягатиму  скалки.

Не  під  скрипок  ридання  засну  –
під  стихаючу  травнем  весну.
20.05.2020




Бузковий  смичок

[i]"Якось  півночі  сумної  я  слабкий  шукав  в  сувої
Знань  химерних  та  цікавих..."  
Е.А.  По
[/i]
Всю  ніч  грала  скрипка  у  мене  в  руках
сумний  незнайомий  твір.
І  тільки  смичок,  що  ламавсь  на  тріски,
мені  промовляв:  не  вір!

У  ніч  проникали  крізь  тіло  дверей,
крізь  товщу  бузкових  стін
предивні  мотиви  благальних  пісень  –
від  мар  відвернути  тлін.

Рукою  моєю  невидимий  хтось,
як  власною,  управляв,
і  струни  примушував  плакати  в  такт
словам,  яких  не  промовляв.

Здавалось,  ось-ось  і  стіна  зацвіте
п'ятипелюстковим  бузком,
і  колір,  котрий  –  меланхолії  стяг,
проявиться  вищим  зразком.

Крізь  очі  свої  я,  немов  крізь  вікно,
дивилась  на  все  це  здаля,
і  вгору  мій  дух  підійнявся  аж  так,
що  вгледілась  всенька  Земля.

Ще  вище!  Сильніше!  Гучніше,  ану  ж,
хай  іскри  летять  зі  струни!
Поглянь,  ляльководе,  як  я  понеслась,
мене  тепер  спробуй  спини!

Смикнув  ляльковод  за  мотузку  руки,
що  довга,  як  трап  до  небес,
аж  я  почала  раптом  падати  вниз  –
прогнав  мене  з  неба  Зевес.

Я  падала  й  падала,  різала  тьму,
ковтала  зірки  на  путі.
В  правиці  стиснувши  смичок,  наче  меч,
кресала  вогні  золоті.

Ось  хмари  минула,  хвости  літаків,
промоклі  зелені  дахи,
й  тоді  під  одним  приземлилася  з  них,
як  попросинались  птахи.

І  безперестанку  оказію  цю
вів  супровід  скривджених  нот,
а  стіни  бузкові  понурість  свою
приписували  до  чеснот.

Уже  я  стомилася  з  тої  жури,
стомилися  й  лиця  примар,
що  так  проявлялись  на  стінах,  як  бог
явився  там  –  посеред  хмар.

А  скрипка  все  грала  благальний  мотив,
і  вкотре  –  на  друзки  смичок.
Та  заново  гілка  бузку  проросте
у  руку,  немов  черв'ячок,

і  ось  вже  на  струнах  –  тремтіння  псалмів:
від  лиць  відведіть  наших  тлін!
І  я,  співчуваючи,  стримую  ніч,
вчепившись  її  колін.

Ох,  це  було  вчора,  а  може,  торік,  
ота  нескінченна  гра,
в  якій  ні  для  кого  з  усіх  нас  гравців
не  видно  було  добра.

Та  й  зараз,  пригадуючи  в  напівсні
мелодію  цю  чудну,
я  стиха  молю  за  примар  у  богів:
врятуйте  бодай  одну!
25.05.2020




Старка  неба

Хмариться.  Парко.  Вись  затягнулася  старкою.
Плівкою  збрижиться  неба  сиваве  дно,  коли
коні  гривасті  галопом  по  ньому  з  заходу
вискочать,  ніздрями  втягуючи  вологу.  І

википить  на  плиту,  зашкварчить  молоко  його,
хлюпне  на  дах  і  в  ябчанку  сонця  ранкового.
Вмочиться  булка  повітря  і  чубчик  голуба
в  білу  ріку,  що  спричинює  в  небі  повені.

Зломиться,  яко  закляття,  дощів  посудина
з  натиском  дикого  стада,  що  ставить  груди  на
захист  дахів  цих  від  спеки  та  ще  й  від  студені.
Коні  вітристі  вихлепчуть  молоко.
09.06.2020




Ясному  дню

Червень  хрестиком  вишивається  на  багнистій  землі-канві.
Спочиває  зело  розмотане  із  клубка  шерстяної  нитки.
Я  згубила  сандалю  з  правої  у  невикошеній  траві,
а  знайшла  поцілунки  росяні  від  мізинця  повздовж  до  литки.

Між  дівчатами  й  досі  водиться  дрібно  плакати  до  грози:
мій  коханий  повищав  з  осені,  та  за  травами  не  видніє.
Може,  викрала  його  іншая  й  міцно  держить,  як  за  гузир,
а  ясненький  мій  так  пручається,  аж  знеможе  та  полотніє?

Світить  сонце,  та  якось  з  підступом:  то  зашкіриться,  то  зайде.
Певно,  має  ще  власні  вигоди  над  подолком  природи-неньки.
Червень  зливою,  яко  голкою,  густо  нитку  в  узір  веде.
Я  згубила  б  і  власну  голову,  лиш  би  милий  з'явився  всенький!
13.06.2020




Первородство  світанку

День  потопає  в  обіймах  з  густою  мрякою,
сонце  відсунула  з  шляху,  мов  п'яти  Якова*.
Та  яково  тобі,  сонце,  як  в  хутрі  яка,  йти
обрій  штовхати  у  цю  незугарну  м'якоть?

Знаково  –  першим  просочиться  дню  за  пазуху
передсвітанковий  холод,  як  рій  із  пасіки.
Літепло  літнього  ранку  утреться  насухо,
спізниться,  але  мистецьки  додержить  павзи.

Лакома  думка  –  світанку  червону  ягоду
за  первородство  щоденне  віддати  загодя,
докіль  це  літепло  грубих  не  пустить  пагонів,
спадщину  взявши  за  правом  і  суду,  й  змаги.
16.06.2020

[i]*Яків  –  з  івр.  "п'ята".  Вийшов  з  лона  матері  другим,  тримаючи  брата  Ісава  за  п'яту.  Викупив  у  брата  первородство  за  чечевичний  суп,  після  чого  Ісав  отримує  ім'я  Едом  –  з  євр.  "червоний”[/i]




Сильний  вітер

Я  розсипала  душу  на  вітер,  на  сильний  вітер,
щоб  поніс  її  вгору  –  до  сосен  і  вище  них!
Ще  комусь  буде  здалеку  мною  ледь-ледь  боліти,
затамує  він  подих  при  думці,  що  вітер  стих,

та  обскубані  хмари  пливуть  непорушним  небом,
отже  час  не  спинився,  відтак  і  життя  трива...
Є  вона!  –  спам'ятається  вчасно,  –  чого  ще  треба?!
Линеш,  вітре,  то  линь  собі  з  Богом!  Навік  бувай!
18.06.2020




Червневий  грім

Бо  усе,  що  я  маю,  –  свобода  сказати  слово.
Ця  свобода  на  дотик,  як  перший  червневий  грім.
Зодягнуся  в  мурахи  –  так  трепетно,  так  святково,
коли  небо  –  оркестр,  і  тисячі  скрипок  в  нім.

І  від  кожної  –  струни  сягають  у  мене  нервом,
аж  спазмують  у  череві,  пальці  судомно  гнуть,
або  в  голову  вибухнуть,  вчинять  там  справжню  мерву
і,  мов  прапор  звитяжності,  тіло  моє  напнуть.

Це  така  насолода  –  можливість  носити  волю,
як  блискучу  прикрасу  між  поглядів  заздрих  тих,
хто  злякався  грози  і  тікаючи  геть  по  полю  –
заросився  в  коліно,  згубив  своє  слово  й  стих.
25.06.2020




А  небо  у  сумнівах

А  небо  у  сумнівах:  вбратися  нині  сіро  –
в  сорочку  з  дощами,  як  з  смугою  бахроми,
чи  тільки  в  серпанок  молочний  на  голе  тіло
і  блиск  усерязів  –  цей  зірний  дарунок  тьми?

Ще  заспане  небо,  ще  хмари  –  його  повіки,
припухлі  спросоння,  важніють  над  оком  дня,
ще  промені  сходу  летять,  як  негострі  піки
у  ріки,  мов  з  дзеркальцем  грає  мале  чортеня.

Та  свіжого  вітру  ковток  збадьорить  одразу,
бо  липою  пахне,  бо  літеплий,  бо  п'янить.
І  небо  накине  не  одіж,  а  тільки  фразу:
пора  вже  снувати,  подай  мені,  сонце,  нить!

Стає  очевидним  –  дощі  раптом  вийшли  з  моди.
Хоч  скільки  б  відтінків  не  вигадав  звичний  ґрей,
та  сім  кольорів  веселкових  –  вершина  вроди,
що  дуже  пасують  блакиті  його  очей.
27.06.2020




Дуже  добре  лице

Дуже  добре  лице  все  ще  дивиться  в  ніч,
виглядаючи  в  ній  силуети
незабутих  отих,  що  сповзали  із  пліч
шаллю  білою  в  випари  Лети.

Промайнуть,  проминуть,  не  зачеплять  руки
з  вказівним  ледве  здійнятим  пальцем,
що  от-от  наведе:  ти!  Це  ти!  Так,  це  ти
повернувся  додому  блукальцем.

І  тоді  дуже  добре  лице  (ох,  якби
цьому  бути,  та  ні  бо,  не  бути!)
позабуде  години  прокльонів,  мольби
і  синюшність  постійної  смути.

Але  ніч  не  зорить,  ліхтарі  не  горять  –
вкрали  вулиці  шир  позастінну.
Дуже  добре  лице  все  ще  збурює  гладь
Лети,  простору,  й  душу  камінну.
13.07.2020




Золото  в  огні

Що  то  є  –  слово?
Яка  нагорода  –
кинуте  долі  з  брязкотом  раз?
Дуже  коштовне  з  кишені  пораз-
ок!  –  Безумовна!
Всевизнана  врода
слова  монетно  чудово-
го!
Б'є  батогом  язика  об...  каміння?
Ба!  –  Піднебіння.
Слова  проміння
б'є  по  мені.

Золото  в  огні!
Золоогні!
Золотогнів  –
слово  вишукано  кинуте.
13.07.2020




Доброго  ранку

Доброго  ранку!
Теплої  кави,
простору  і  простоти!
Місто  записує  танку  буденну  мені  під  лопаткою,
наче  маршрут  прокладає  по  вулицях  або  старі  листи
сонце  жбурляє,
хрусткі  закарлюки,  я  їх  драмущу  п'яткою.

Їдемо,  їдемо,  в'єдно  і  цілісно,  пафосно  і  епічно,
заспані  диваки.

Світлого  настрою!
На  незнайомцях
сірий  знайомий  джинс.
Місто  навчить  мене,  наче  санскриту,  ритміки  їхніх  кроків.
Кожен  наступний  своєю  ходою  мовить,  що  він  не  принц,
хоче  відвертих  пронизливих  поглядів  і  не  боїться  вроків.

Мріємо,  мріємо,  часто  і  голосно,  широко  й  ліконічно,
виключні  чудаки.

Сонце  прокинулося  спозаранку  від  лоскотання  пальцями  –
знову  дорослі  діти  тицяли  у  нікуди.
Кави  міцної  й  легкої  кіношності
позамовляли  люди.
22.08.2020




Прокидатися  зранку

Прокидатися  зранку  від  щебету  солов'їв,
солов'їною  кликати  долю  з-за  пишного  світу
і  крізь  сон  споминати,  як  зводився  і  майорів
синьо-жовтий  затишок  у  тон  піднебесному  цвіту,
і  радіти  свобідному  двадцять  дев'ятому  літу.

І  зневажити  всіх,  хто  зневажить  твою  любов,
й  не  соромитися  видаватись  надміру  духовним.
І  чувати  й  відчути,  що  досі  не  охолов
дух  козацтва  в  тяжінні  до  волі,  здобутої  кровно,
і  що  ти  тут  із  власної  волі  живеш  безумовно,
і  що  все  має  значення,  мов  це  або  й  не  мов!
24.08.2020




Під  дугою  густої  галузи

До  по  колу  вертає  земля,
світло  цідиться  в  світ  поміж  пальці,
там  я  кличу  до  тебе:  маля,  
залишайся!

Он  вже  спіє  камінна  стежа.
Чи  тобі  до  снаги  її  брили?
Нас  з  тобою  з  тієї  ж  основи  
творили.

Тож  камінні  дістались  серця,
важко  зносити,  кинути  –  страшно.
Бо  на  кого  впаде  –  не  врятується  той.  
Але  нащо?

Твоє  око  –  совине  гніздо
під  дугою  густої  галузи
визначає  нас  спільцями,  змовниками  
і  друзями.

Я  люблю  тебе,  миле  дитя!
Не  покинь  мене  тут  одинокою!
Я  і  досі  дивлюся  на  світ  
твоїм  оком.
25.08.2020




Пташок  у  винограді

Пташку,  пташку,  відкрий  ми  душу!
Що  воркочеш  у  винограді?
Гілка  впала  у  цій  надсаді.
Я  в  надсаді  лиш  погляд  зрушу.

Знову  смуток  чи  просто  осінь?
Віти  жовкнуть  –  старі  знамена.
Це  помазання,  достеменно  –
лист  застрягнув  мені  в  волоссі.

Це  народження.  Дай  ми,  пташку,
інший  голос  на  пісню  іншу,
інші  крила  моєму  віршу,
інше  ймення,  з  яким  не  важко.

Мудрий  вересень  –  перший  спільник,
сам  обрав,  як  на  злочин,  місце,
шерхотить  тайн  мотиви  листям,
підзолочує  мрій  світильник.

А  між  гронами  –  грудка  туги  –
виноградина  твого  серця.
Для  голубки  заграє  скерцо
дощ-порадник  –  твій  спільник  другий.

І  відкриється  все  напевне,
їй  зізнання  стечуть  водою.
Ох,  якби  ж  мені  буть  простою
і  веселою,  наче  древнє,

наче  вічно  правдиве  небо,
вічно  слухати  ту  розмову!
Та  зривається  спів  пташиний
знову.
19.09.2020




Осінь  двадцятого.  Карантинне

Осінь  вигавкує  коло  воріт,  а  все  ж
лащиться,  просить  м'яса.
З'їж  виноградину,  хижий  же  песе  мій,
мокру,  таку  ж,  як  ти.

Прямо  на  схід,  поміж  краплями  (крапля  ми!)
вільна,  мов  небо,  траса.
Хочеш,  поїдемо,  вільний  бо  песе  мій?
Хочеш  звідсіль  втекти?

Осінь  двадцятого  дивно  обмежена
графіками,  законами.
Шляху  клубок  закотився  до  одягу
і  підтягнув  хвоста.

Ми  висимо  то  між  пальт,  то  між  гронами
у  винограднику  (грона  ми!)
Осінь  до  смерті,  до  одуру  й  заздрості
тиха,  м'яка,  проста.
01.10.2020




Грудень.  Верхів'я  кленів

Холод  сповзає  привидом  із  гори.  Та
ще  не  підкорена,  приморозком  укрита,
й  криком  до  мене:  будеш  ти  говорити
а  чи  замовкнеш,  би  ротом  бадилля  гріти?

Грудень.  Верхів'я  кленів  вчепилось  дроту.
Йдуть  поїзди,  яко  токарі  на  роботу.
Іскри  з-під  ніг  їхніх.  Божа  така  ж  достоту.
Холод  огранює  токарям  краплі  поту.

Я  видихаю  глибше,  аніж,  щоб  жити.
Мушу  оту  –  чи  приспану,  чи  убиту
парою  розбудити  чи  воскресити.
В  мене  під  шкірою  туляться  ваші  діти  –

сироти.  Скрапує  талий  із  квітки  іній.
Чом  ти,  колись  не  зірвана,  нині  –  плін  мій?
Викрила  погляд,  взяла  го  на  припін  і
докіль  стою  –  все  кличеш  мене  по  імені.

Тріснув  мороз,  а  тріщина,  як  хвилина,
іншу  покликала:  інша,  тепер  стели  на
стежку  зимову  –  ще  глибшу!  Їй-бо,  не  злине,
буде  ступати  між  тріщинами  Василина.

Тиша  з  гори  покотиться.  Зимно.  Біло.
Змовкне  краса  і  усе,  що  її  містило.
Квітки  бадилля  бо  інеєм  перезріло
й  схилена  я  над  розтопленим  квітки  тілом
видихну  власне  життя,  би  її  зогріло.
22.12.2020




Столітній  лист

[i]На  зближення  Юпітера  і  Сатурна  в  2020р.
[/i]
Столітній  лист  в  запиленій  шухляді
чекав  тебе,  як  іноді  у  сні
чекаю  стрічі  з  тим,  кому  не  раді
й  кому  кидають  погляди  скісні
чи  наяву,  чи  пак  –  в  життєвім  яді.

Столітній  лев  в  порожньому  дворі
ричав  до  тебе  крізь  розбиту  шибу,
сколихував  віконниці  старі,
що  навівало  атмосферу  штибу
лячних  легенд.  Світили  дві  зорі,

де  перша  –  це  Сатурн,  Юпітер  –  друга.
А  придивитися  –  це  дві  були  лямпади:
одну  світили,  бо  стрічали  друга,
а  іншу,  бо  у  нім  шукали  вади.
І  поміж  двох  –  лягала  чорна  смуга.

І  він  тебе  покликав:  розпечатай!
І  він  тобі  читався  так  глибоко!
І  наче  сповідь,  пристрасно  зачата,
в  затінене  твоє  вдивлявся  око.
І  плакав  лист,  як  плачуть  потерчата.

Аж  сталось  зір  злиття,  що  випадає
узріти  раз  у  енну  кількість  років.
Ніхто  в  цю  ніч  либонь  не  споминає,
як  проганяв  Сатурна  в  тьмі  глибокій
Юпітер  молодий*:  ми  не  рідня  є!

Чужого  столу  потаємний  схов
столітню  клятву  розвінчав  із  дати,
де  цифри  свідкували  про  любов,
а  літери  зуміли  дочекатись
не  відповідей,  тільки  молитов
запізнених,  за  душу  адресата.
28.12.2020

[i]*З  міфології,  скидання  батька  з  престолу
[/i]  



Далечіє  причал

Далечіє  причал.
Два  рум'янці  розділені  обрієм  –
дві  зорі  багровіють  відбитком  одна  у  одній.

І  питають  в  начал,
і  шукають,  чи  ще  хоробрі  є,
що  наважаться  ринути  з  ними  в  світи  підводні.

Море  жде  кораблів,
море  ці  кораблі  народжує,
у  потугах  штормів  відриває  з  твердого  лона.

Вже  й  причал  оддалів,
пуповиною  лиш  супроводжує
пінна  хвиля,  мов  кров,  у  заграві  руда  й  солона.
20.01.2021




Розбиті  маленькі  серця

Розбиті  маленькі  серця  дзенькочуть  вкупі.
Купили  за  N  рупій.
Повісять  на  верхній  одвірок,  щоб  били,  били
ті,  що  прочинили...

Дзвеніть  собі,  вчені  брахмани,  великі  гуру!
Вчиніть  партитуру!
Хоч  музика  ваших  сердець  не  здолає  смерті  –
лишайтесь  відверті!
29.01.2021




Срібний  пес

Чи  се  не  славно?  –  Срібний  пес
стоїть  високими  ногами
на  світлім  стилі  поетес,
себто  –  між  нами.

Я  знаю  лінію  хребта
і  тонкощі  його  натури,
та  Вас  турбує  думка  та
лише  де-юре.

Ви,  наче  трунок  в  пелюстках!
Вас  зберігати  б  у  флаконі,
бо  протече  в  руках  слабких,
мов  на  іконі.

Й  коли  б  мені  дібратись  слів,
котрі  він  приступив  навіки,  –
я  вилила  б  цей  срібноспів
у  Ваші  ліки!
01.02.2021




Курява

Це  ж  бо  уже  й  ох!
Синява  на  межі.
Вийшли  сюди  вдвох,
вигострили  ножі.
Чистили  від  іржі
обрій,  де  сів  Бог.

Вітер  січний  з  гір
вздовж  розітнув  чоло.
Стало,  як  старовір,
виструнчене  стебло.
Свідчить:  оце  було
Богу  наперекір!

Це  ж  бо  уже  й  дме!
Курява  на  прогноз!
Змовилися,  бігме,
сіверко  і  мороз.

Синява  від  погроз
й  Бога  на  мить  пройме.
06.02.2021




Білий  звір

Тут  нема  ні  богів,  ні  демонів,  тут  тільки  сніги  й  сніги.
Тут  всі  вади  гладко  зализані,  критик  не  підкопає.
Тут  повзе  щось  холодне,  мов  посмішка,  вздовж  моєї  ноги
й  так  засинає.

Я  ступила  би  крок  на  волю,  я  ступила  б  їх  може  й  два,
та  боюсь  розбудити,  хтозна,  чи  хижий,  білого  звіра.
З  тої  зради  занудить,  а  в  лоні  моїм  проросте  трава,
наче  офіра.

Та  кому?  Адже  тут,  як  відомо,  ні  демонів,  ні  богів.
Навіть  предки  все  глибше,  заки  стою  –  насипало  з  лікоть.
Тут  відважні  мужі  та  жони  до  глухих  взивають  снігів:
станьте  навіки!

В  неба  –  сірі  повіки,  в  людей  –  нетерплячі  густі  слова.
В  мене  плаче  бліде  звіреня,  розбуджене  під  коліном.
Як  сльозами  стече  –  знов  його  заколише  зима-вдова
з  духом-тліном.
11.02.2021




Мить

Наче  гострять  ножі.
Наче  тягнуть  по  шкірі  пальцем.
Наче  йдеш  і  раптово  хапають  твоє  зап'ястя.
Наче  косять  траву.
Наче  "Літо"  звучить  Вівальді.
Наче  ти  поза  часом,  а  світ  –  двадцять  п'ятий  кадр.
Наче  сонце  тече,
наче  сліпить  і  повно  сміху...
Наче  це  медокосе  дівча  тебе  кличе  "мама".
Наче  сіється  дощ.
Наче  місто  відкрило  душу.
Наче  крутять  улюблений  фільм,  який  увірве  гроза.
19.02.2021




Мода  на  весну

Як  вперіщить  дощ  –  проросте  трава  і  набрякнуть  сни.
Вийде  з  моди  кльош  і  вернеться  знов,  встигне  до  весни.
І  впаде  гніздо  пантрівних  лелек  й  електричний  стовп.
І  підмочить  нас  та  віршів  врожай  черговий  потоп.

Тільки  будь  стійким  до  моїх  розмов,  до  моїх  очей!
Час  змиває  нас  плямою  з  вікна,  не  їдка  ачей.
Я  ж  люблю  тебе,  як  своє  ребро,  літаковий  хвіст!
Тільки  ким  ти  є,  тільки  де  ти  є,  –  хто  мені  повість?

Літаковий  шлях  виріже  для  нас  піднебесся  клин.
Тільки  будь  швидким,  бо  розтане  дим,  мов  палю  полин,
проганяю  злих.  Тільки  ти  який?  Тільки  що  –  добро?
Та  увійде  знов  мода  на  каре,  прозу  і  таро.

Я  курила  б  в  ніч  –  тінь  попід  стіну  в  сукні  з  бахроми,
тільки  вийми  хрип  зі  своїх  легень  і  в  мої  встроми!
Час  повісить,  як  парасольний  гак,  нас  у  мить  ясну
зразу  при  дверях,  бо  мине  і  ця  мода  на  весну.
24.02.2021




Життя  за  Оккама

Недовго  й  зотліє  знов,
пожухне,  як  пелюсток.

Коли  ти  пером  споров
всю  голову  від  кісток
до  думки  –  як  butterflies
випурхували  слова.
У  декотрих  ти  зав'яз,
а  інші  –  ділив  на  два.

За  лезом  Оккама  знай,
що  все  тут  було  просте,
і  спалений  в  попіл  рай,
і  місце  під  друк  пусте,
і  ставлення  до  причин,
і  наслідків  перший  збір.
По  факту  –  усе  чин-чин.
По  вірі  –  всього  лиш  вір!

Недовго  й  зійдуть  на  штрих
диктанти  кардіограм,
відразою  до  відлиг
заниє  надбрівний  шрам
і  вимовиш  щось  про  лють
з  метеликом  на  губах.

Послухай,  якщо  по  суті,  –
в  тобі  не  існує  страху!
24.02.2021




Молитва  міжсезоння

Ненамолене  місто  зранку  воістину  чисте!
Дзеркала  калабань  для  припухлих  облич  розклало.
Подивися,  як  дехто,  кому  необхідно  мало,
прикладається  пити  священного,  яко  вихрест.

Він  не  знає  за  скільки  продав  би  себе,  от  мав  би.
Він  не  має  себе  й  здивувався  б,  якщо  це  взнав  би.
Ненаміряне  небо,  де  мрій  міріади  –  мрево.
Все  це  так  міжсезонно  й  водночас  усе  ж  лютнево.

Озирнеться  на  вихлоп,  мов  кашель  зими  досмертний.
Стане  мовити  пацяр  –  зіб'ється  на  "же  єси  на..."
Два  на  шиї  висять  для  безпеки:  срібло  й  осина.
Ці  машини  страшать  його,  мов  вивергання  Етни.

Поруч  –  ретро  кафе  сучить  спогад,  мов  крутить  вуса.
Вуйко  в  підраних  джинсах  колись  був  завидним  хлопом,
та  покинув  усе  й  подався  у  світ  автостопом.
З  тих  часів  став  подібним  до  Леннона  та  Ісуса.

Тож  змирися  –  направду  для  нього  це  місто  встало.
Домолися  за  нього  від  "на  небесах"  і  нижче.
Калабані  зугарні  відсвічують  долі  днище  –
це  готує  чоло  до  сівби  міжсезоння  рало.
27.02.2021




Зима  вирвиця  

Зима  –  вирвиця.
Ще  раз  вирветься
та  й  утопиться
до  листопада.
Весна  близиться
малям,  пижиком.
Зросте,  визріє
хутро  жнив'яне
в  літо  спижеве,
й  коси  росяні,
раз  –  й  підстрижені
серпом  серпня.
Аж  обважиться
осінь-ризниця,
повна  рижого
листу-золота.
Й  знову  вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими  мрійниці.
02.03.2021




Маленькій  рибині

Розстелю  полотно  весни.
Зачекалася  на  дитя.
Ти  вже  йдеш  попри  дивосни,
чую  тихе  серцебиття.

Чутно,  голос  з  морських  глибин
свідчить:  рибка  до  вас  пливе!
Відповім  йому:  все  чин-чин
буде  в  нас,  бо  життя  зове!

Вже  веснянки  плетуть  вінок,
бджоли  повнять  медовий  глек.
Мама  з  татом  –  чи  наш  синок?  –
Позирають  в  гніздо  лелек.

Зачекалися  на  любов
й  зачерпнули  в  долоні  світ.
Ти  –  найперший  батьків  улов.
Я  –  твій  друг  на  землі.  Привіт!  
02.03.2021




У  віршах,  що  написані  рік  назад

У  віршах,  що  написані  рік  назад,
у  віршах,  що  написані  вік  назад,
у  віршах,  що  напишуть  життя  назад,
годі  себе  шукати!

Де  ріка  випускає  рукав  на  схід,
де  рука  витирає  з  обличчя  піт,
де  рокад  перетнутих  щезає  слід  –
не  полічити  втрати.

Вже  з  гори  зіслизає  духмяний  шовк.
Вже  заклин  перемерзлих  зорин  помовк.
Вже  без  свідків  гори,  як  записки  змов!
Час  воскресати!
04.03.2021




Не  менестрель

Просто  людина  середнього  зросту
в  сірому  светрі,  в  порушенні  посту
десь  у  торговому  закутку  міста,
з  порзного  тіста.

Стерте  ім'я  поміж  кликом  й  луною
просто  людини  з  смішною  ходою,
що  проявляє  заледве  реакції
на  декорації.

Голуби  вже  повертають  на  стріхи!
Вже  визирають  на  клумбах  потіхи!
Вже  домальовують  кутикам  роту
теплі  широти!

Просто  людині,  у  вузол  зав'язаній,
медом  та  м'ятою  губи  помазані,
тож,  що  почує,  –  те  не  переказує.
Щось  в  ній  від  джазу  є.

Дуже  середньо  узятими  нотами
у  перехожих  з  болота...  гризотами
просто  людина  поповнює  музику
з  власного  стільнику.
19.03.2021




Ангел

По  шкірі  твоїй  –  арабески  й  небесні  карти.
По  вірі  твоїй  –  перманентні  вогні  зачину.
По  контуру  в  тебе  –  нагострені  списи  варти.
Крило  –  по  чину.

Ідеш,  мов  ведеш  за  собою  на  війни  сотні.
Речеш,  мов  спускаєш  останню  на  землю  кару.
Діждеш,  заки  викують  ланц  на  шляхи  зворотні,
а  дощ  –  погару.

Чи  хмарами  стогнеш  на  провість  цвітіння  світу,
чи  марами  стигнеш,  над  страхом  стаєш  беззбройно,
чи  зорями  крешеш,  мов  ставиш  на  чолах  міту,  –
усе  незгойно!
28.03.2021




Сонний  час  

Я  падаю.  Рими  пливуть  понад  ямою.  Сонний  час.
Провалля  у  поперек  дихає  надто  палко.
Десь  поруч  –  не  мчить,  лиш  копитом  зухвало  товче  Пегас,
хоч  сну  однако.

Мій  друг  за  рукав  мене  мовчки  смикає  й  просить  до  гри,
в  якій  я  в  нарциси  утілюю  Соніків-монстрів.
І  чутно,  як  космос  дзвенить  і  стікає  на  нас  згори,
мов  тінь  на  острів.

Аж  коси  розвиті  мої  –  загустілий  торішній  мед,  
як  в  воду  киплячу  опущені,  дивно  тануть.
Я  знаю,  що  буде  зі  мною  на  пів  життя  наперед,
й  дотіль  не  встану.

Мій  світ  –  ретроградний,  затятий,  суворий,  одвічний  сон  –
утілює  в  монстрів  насаджені  жовті  квіти.
Вмирають  безглуздо  під  скалками  марення,  як  Ясон,
сновиддя-діти.
04.04.2021




З  місяця  олії

Злотаво  стікають  олії  нічної  лямпади
тонким  мотузочком  від  місяця  аж  на  чоло.
Розважую:  буде  на  миро  чи,  може,  на  яди?
Місяць  –  біле  шкло.

Об  зорі  кресалом  –  це  іскри  жбурляє  піїту  –
вдаряє  лямпадник,  підпалює  тих,  хто  поснув.
Міцними  руками,  мов  яблуко  спіле,  пів  світу
собі  відчахнув.

І  сталося  світло!  Так  просто,  як  очі  в  люстерку,
так  рясно,  як  після  посухи  стаються  дощі.
Вирішую:  будуть  оливи  ці,  литі  по  смерку,
на  ліки  душі!
10.04.2021




Вечірня  Сонцю

Це  суголосся  щебетів  пророчих,
ці  променів  тремких  страсні  свічки,
цей  запах  розпашілої  ріки
в  призахідних  охмареннях  урочих  –
задурюють  і  зманюють  мене:
ще  мить!  Ще  погляд!  Ще  ковток  п'янючий!
Як  лишусь  тут  –
в  заграві  догорю  чи
померкне  обрій
й  разом  з  ним  –  мине
цей  надграничний  жар  слабого  тіла,
це  марення  на  кам'янистім  ложі,
цей  крові  смак,
губ  враженої  рожі
і  ця  вечірня,
що  палахкотіла,
як  страсті  Божі?
21.04.2021




Зимна  вода

[i]"люльчить  ласий  посвітайночок
потічками  злиганої  здійняви,
з  тим,  врешта,  трішечки;
бо  льодий  злам,
ледьсерця  –  буйче  на  розтрав,
насправу:
не  зважиш  часочку  –
вже  весновиннячко  бруняве..."  
К.Krajzer  "Загойдак"[/i]

Ледьсерця  загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно  стоплює,
щоб  в  цвєтєнь  брунькавиці  упувать.
То  зимна  во́да!
То  димні́  люльчать
межзгибні  понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой!  –
Ся  кланяють  діди
пострічним  голоногим  човнярам.

Ади,  яке  окілля  туто  й  там!  –
Се  вже  човняр  меж  хвиль  вділяє  хвильочку,
замилувавшися,
та  й  далі  покладесь
на  загойдак.
23.04.2021




Літер  сонм

О  дивний  сон!  О  сміла  ніч!
О  вигадко!
Віч-на-віч  ми  лишилися  тепер.
Я  знаю,  що  втечеш  від  мене  вивертко.
Скажи  лиш,  хто  ім'я  твоє  зітер?

О  літер  сонм!  О  вітру  рик!
О  далече!
Зродилася.  Чом  вени-струни-трям
рвеш  з  дня  у  день,  і  вивертаєш  на  лице
не  правду,  тільки  вибрехні  байстрям?

О  час!
О  дух!
О  мій  польоте  з  тіла!
О,  як  я  там  зостатися  хотіла!
04.05.2021




Маленький  хлопчик  закликає

Маленький  хлопчик  закликає  нас
йти  на  веселку
по  кольоровій  травистій  стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і  не  зупинятися,  навіть  коли
дуже  втомимося  в  дорозі.
Я  чую  церковний  дзвін  у  його  голосі,
бачу  сонце  в  його  обличчі,
наче  зростає  на  моїх  очах
білокоре  деревце  істини
з  тонкого  веселого  пагінця,
який  заледве  вміщаю
в  межі  любові.
Маленький  хлопчик  так  радісно
приповідає  свої  вигадки
і  нічим  не  виказує  таємниць  казкаря:
далеко-далеко  давним-давно
з  води  проросла  веселка...
Я  вірю  йому  і  розпитуюся
ще  більше  про  землю  риб.
Тепер  я  допевне  знаю,
що  за  веселкою
ми  розмовлятимемо  так,
як  зараз  цілуємо.
Я  бачу  сонце  в  його  обличчі.
10.06.2021




Про  землю  риб

Він  цілує,  немов  ковтає
бульбашки  щастя  з  мого  обличчя,
а  тоді  відпускає  їх  осторонь,  щоб  милуватися  здалеку.
Найдосвідченіший  мандрівник  
у  просто́рах  нової  землі.
Він  прозорий  і  добре  пахне:
дещо  гостро,  подібно  літу,
дещо  пряно,  подібно  травам,
та  в  основі  його  аромату
завжди  вода  і  сіль.
І  здіймається  свіжий  вітер  над  блакиттю  очей  –
бриз  незвіданої  душі.
Він  покликав  мене  до  себе,
як  по  правді,  –  щоб  просто  бути.
Це  не  здогад,  на  всі  питання
він  відказував:  будь  зі  мною!
Я  лишаюся.
Я  пишаюся.
Таланить.
Він  повідав  мені  з  останнього
про  підводні  міста  і  звичаї,
про  русалчиний  хвіст  і  коси  кольору  третіх  снів.
Я  мовчу,  мов  набрала  води  у  рот,
я  готова  йти,
тож  пишу  йому  пальцем  на  носику:
фіолетовий  личить  пригодам.
Тримайся  за  обрану  нить!
Чи  веселкою,  чи  побрехенькою,  
маленький  сяйливий  хлопчику,
проведи  мене  в  землю  риб!
Він  цілує,  немов  ковтає  мене  в  свій  світ.
08.07.2021




Перечекати  зливою

Перечекати  зливою  слова,
холодний  шквал  у  спину.  І  навіщо?
Я  чую,  чую!  Слух  мій  здавна  віщий.
Потік  чужого  шепоту  періщить.
Діли  на  сотні  сотень,  не  на  два!

Перечекати  зливою  красу
неторкану,  не  зніжену,  не  спиту,
свідому  власних  сил,  несамовиту,
цей  –  поміж  пальців  дар,  як  води  –  ситу,
не  вимінявши  навіть  на  росу.

Перечекати  зливою  печаль.
Застиглий  усміх,  змружені  повіки...
Бо  все  приходить  раз,  та  не  навіки.
Нема  словам,  красі  та  смутку  ліку!

Я  чую  вас
на  щастя
і  на  жаль.
20.07.2021




Ніжності  на  слова

Чи  вистачить  ніжності  на  слова?
Жива,  нежива,  незнана...
Людина,  мов  світу  відкрита  рана,
мов  позначка  часова  людині  невчутій.
Мов  іншої  фон.
Загоїться,  стреться,  зникне.
Хоч  звикне
без  неї  світ,
та  ніжності  моноліт
не  розпорошити.
Жити,  жити...  Та  для  чого  без  ніжності  жити?

Говоріть,  говоріть,  довго,  ніжно  мені  говоріть!
Хочу  напам'ять  людину  у  вас  завчити.
23.08.2021




Коси  повстяні  вересу

Коси  повстяні  вересу  –
нитка  пурпурна  з  килиму,
що  проведе  у  вересень,
вслід  за  природи  крилами.

Колами  сни  і  вислови,
вереском  співи  Велесу.
Жниво  лягло.  Чи  вистоїть
міць  цього  шляху-чересу?

В  сховку  моїм  під  ребрами
виміняне  і  знайдене:
літо,  що  з  тіла  –  стеблами,
осінь,  що  в  душу  –  зайдою.

Визрію  в  тобі  Ладою,
Всесвіте!
29.08.2021




Людина  з  чіткими  рисами

Повна  поглядів  і  цікавості
йде  людина.  Картуз  при  ній.
Я  гублюся  отак  –  в  ласкавості,
тож  зажмурена,  наче  Вій.

Я  не  мавка  і  не  палійка,  та
часто  тоне  або  ж  горить
кожна  риса  людини,  з  кліки  так
явно  виділеної  вмить.

Я  ладнаю  для  себе  відстані  –
довшу  стежку,  гулкіший  день.
Та  ходи  аж  масніють  підступом.
Найкоротший  обрати  чень?

У  людини,  завсіди  стрічної,
досі  дещо  в  очах  темнить.
Я  не  демон,  та  ще  з-над  вічності
знаю,  чим  так  людина  снить,

що  оглядки  її  частішають,
принципово  такі  прямі,
що  дарма  лиш  завчасно  змішую
хід  з  зупинками  на  тасьмі.

Знай  світлішають  набурмосені
лиця  пильних  до  нас  осіб.
Я  не  жниця,  та  сеї  осені
мною  зібраний  ломлять  хліб.
15.09.2021




Намолене  поле

І  ти,  коли  сила,  змалюй  це  намолене  поле,
його  шрамування  посівом  і  виразки  голі,
намовлених  бігти  за  обрій  останніх  вцілілих
трилисників  на  хрестовиннях,  що  влітку  говіли,

стебельця,  мов  скельця  відломлених  ніжок  бокалів,
чорнозему  пар  на  колесах,  як  в  давність  –  на  ралі,
стежки  й  півдороги,  що  зором  спромога  сягнути,
і  шерех  окраїн,  й  відлунок  пташиної  смути,

і  запах  землі,  по  судинах  плодючих  налитий,
і  присмак  плодів,  що  наважився  глиною  кпити,
і  те  як  стоїш,  коли  тиша  повстала  навпроти,
і  музику  вітру  в  руках,  мов  позривані  ноти.
18.09.2021




Кошик  яблук

Злітає  ніч  й  на  крилах  сеї  ночі
підношуся  над  світом.  Дивний  чар,
мов  золота  пилюка  з-під  копита
Всенеприрученого.  Місяць-огир
іржанням  сповіщає,  де  припін
його  спіткав  й  табун  зове  на  поміч.

У  неї  ніжні  пера,  шовковисті.
Держу  її  за  шию  і  зітхаю
чи  то  від  захвату,  чи  від  легкої  туги,
що  так  наповнено  отут  життям  і  світлом,
і  так  незграбно  я  сиджу,  і  часом,
аби  не  впасти,  все  відволічуся
від  того,  чого  завтра  не  побачу.

Це  не  побачення,  та  думка,  що  кохаю,
спіймається,  мов  крихта  на  язик.
Вона  рапата,  пек  їй,  аж  ковтати
боюся,  як  допевне  не  збагну,
що  це  не  виміт,  а  чиясь  приманка.
Куди  ця  птаха  все  ж  мене  несе?

Її  би  частувати  білим  цукром!
Їй  би  корону,  владу  та  поклони!
Виводжу  дуги  з  голови  до  ліктя,
пірнаю  вся  в  тепло  її  тілесне.
Ця  ніч  –  орлиця,  Фенікс  а  чи  Сфінга?
Не  кинься  в  прірву,  доки  я  без  слів
між  крил  твоїх  лежу  хрестом  й  зорію.

Ця  загадка  важка,  як  кошик  яблук,
що  взяті  на  долоню  золотяться,
котрий  все  побіч  себе  притискаю.
Програла  страх,  як  фант  в  жеребкуванні,
натомість  рівновагу  здобула.
Цей  кошик,  мов  ліана,  туго  сплівся.

Хай  не  вгадаю:  мертве  чи  живе,
коли  до  мене  вічність  заговорить,
та  цю  красу,  мов  полотно  Ван  Гога,
згорну  завбачливо  і  заховаю  в  перах.

Ще  мить  польоту  і  у  висі  гожій
я  золотими  яблуками  буду
нічного  жеребця  кормити  з  рук.
20.09.2021




Ступати  в  біле  світло  місяця

Ступати  в  біле  світло  місяця,
як  під  обличчя  злого  генія,
як  на  долоню  бога-велетня,
як  в  тепле  озеро  нічне.

Коли  думки,  мов  мари,  бісяться,
коли  сама  в  фінальній  сцені  я  –
скоритись  світлу.  Місяць  вселення
в  людину  позирці  зачне.

Довкіл  завісою  розвіється
а  чи  розсіється  пилинами,
і  простір  вийде  з  безконечності,
як  перше  слово  з-за  куліс.  

Як  павза  часу,  що  намріється
тугими  чорними  хвилинами  –
ступати  в  контури  безпечності
супутника,  що  в  мене  вріс.
20.10.2021




Вона  чекала  його  на  ґанку

Вона  тримала  його  за  руку,  аж  раптом  –  в  вересні  випав  сніг.
Отак  буває,  що  й  по  людині  одежа  висить  на  звичнім  місці.
По  парі  всього,  горнят  і  ложок,  лиш  слід  на  біле  самотньо  ліг,
а  в  даль  пригаслу  ввіпнулись  сосни,  як  в  папірець  запізнілі  вісті.

Вона  чекала  його  на  ґанку.  
І  так  щоднини,  і  так  щоранку.
Тороччя  скубла  з  його  ряднини.  
І  так  щоранку,  і  так  щоднини.
06.11.2021




Дитячі  сни.  Мухи  

Коли  мені  страшний  наснився  сон  –
зминали  мухи  білий  круг  довіри,
де  радіусно  я  і  давній  друг,
і  де  площинно  діри,  діри  й  діри,
тоді  мені  страшний  наснився  сон.

Коли  у  прірву  падала  моя
нагріта  постіль  й  миттю  холодніла,
та  все,  мов  дзиґа,  в  просторі  вертілась,
бо  простір  прірви  підбивав  їй  ніжки  –
свідомість  в  прірву  падала  моя.

О  мух  нічних  оскалені  усмішки!
З  комори  снів  не  вигнати  задух,
де  я  діаметрально  й  давній  друг,
й  периметр  вкотре  змінює  фасон...
Давно  забутий  знову  снився  сон.
16.11.2021




За  некохння

Зірвалась  з  неба  безйменна  зірка
у  листопадову  темну  ніч.
Так  рветься  долу  сльоза  прогіркла,
коли  кохані  не  зводять  віч
у  мить  прощання.

Зірвалась  рання,  відтак  –  невміло
всявала  простір  ефірним  тілом.
Померкла  з  прикрості  круговина.
Так  меркне  раптом  чужа  провина
за  некохання.

Зірвалась  зірка,  та  в  мить  падіння
хтось  все  ж  нарік  її  –  Неостання.
27.11.2021




Локомотив

Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.
Коломотив!
23.12.2021




Задумливі  круки

А  потім  –  місяць  вийшов  до  ріки.
Зима  сіяла,  наче  чиста  діва.
І  тільки  два  задумливі  круки
тінь  відкидали  на  просвіток  зліва  –
зі  зграї  часу  вибились  роки.

Промерзлі  береги  тримали  світ
людини,  що  доходила  до  краю.
В  зимовій  річці  відголосок  раю
дзюрчав  манливо  оберемком  літ,
квітуче  право,  мов  правдивий  квіт,
цим  укладав  людині  до  руки.
А  два  круки  верталися  у  зграю.
04.01.2022




Спіраллю  янгольських  доріг

Цієї  ночі  білий  пух
так  обезкрилено  кружляє
спіраллю  янгольських  доріг!
Лунає  спів:  якби  він  зміг!..
Луна  є  спільницею  хору.
Щось,  наче  гавкіт,  рветься  з  двору
і  гасить  свічку  віри  –  дмух!
Аж  яленіє  в  грудях  ружа.

По  небовиді  –  біла  стужа
молочні  ріки  мілко  лляє.
Лунає  спів:  вона  чекає!..
Луна  єство  своє  являє,
спіраллю  сипле:  ає...  ає...
Та  перетворює  на  сніг.
І  вже,  неначе  повінь  дужа,
до  ранку  не  спиняє  руху.

Лунає  спів:  бо  небайдужа!..
І  наскрізь  серця  проростає.
09.01.2022




Загоюється  стежка

Загоюється  стежка.  Хтось  пішов
так  гостро  –  в  ніч,  не  вичекавши  миті.
Аж  випав  сніг,  зачеплений  чолом.
Аж  не  збагнеться  враз  чого  бракує.
Аж  розіллються  по  слідах  озерця.
Бракує  серця!
На  святковий  стіл
потрапить  іскра  спаленої  зірки,
бо  хтось  пішов,  не  погасивши  світ,
бо  хтось  пішов  з  обманною  усмішкою,
яку  приймають  часто  за  любов
ті,  що  лишаються,  від  того,  хто  пішов,
загоюючи  стежку  білим  спогадом.
18.01.2022




Прощання  з  січнем

Не  дивися  за  обрій!  Забудь,  що  гряде  світанок!
Не  даремно  ж  цілують  наосліп  нічниці  й  час.
Я  сьогодні  вивершую  долю  отих  коханок,
позначаючи  золотом  слова,  немов  Мідас.

Цьому  бути!  Зрікатися  –  пізно,  любити  –  мало.
Он  вже  й  вітер  пекучий  мені  вислизає  з  рук,
як  останнє  сновиддя,  що  з  ними  тебе  єднало,
як  прикмета  твоїх,  січне,  з  віхолами  розлук.
27.01.2022




Романтик  він.  Приворот

Зично  кличу:  велична  діво,  о,
лучним  поглядом  не  губи!
В  звичних  днях  моїх  помарніло,  бо
чиниш  колірність  ворожби.

Я  єдвабами  слова  сплачую
за  чаклунство  у  власний  бік,
розстилаюся  у  розпачливих
клятвах,  змучений  чоловік.

Чорні  кола  попід  очима  –  то
ті,  що  збурила  на  воді.
Ніч  чи  сотню  ночей  прочинено
до  безсоння  в  моїй  біді.

Рабовласнице,  очамрілого
від  єства  твого  і  краси
бути  мудрим,  триматись  вміло  і
відрікатися  –  не  проси!
28.01.2022




Легіт

Ти  –  ім'я  на  вустах,  сипла  істина  вічного  поклику.
Ти  –  негаданий  легіт  в  тривожнім  кружлянні  розгуби.
Ти  –  волога  дощів  на  запаленій  посмішці  докору.
Ти  –  молитва  сміливості  перед  кожним  уступом  скали.

Проминають  дощі,  сонцесходи,  роки  і  періоди,
позначають  хвороби  і  зцілення,  втрати  й  здобутки  –  чоло  мені,
покидають  і  знову  приходять  забуті,  й  стаються  покинутими,
та  достатньо  пірнути  у  думку  про  тебе,  щоб  не  зупинятися.

Чи  згоратиме  світло  на  пагорбі  слави  і  гонору,
чи  тонутиме  світло  в  глибинах  одвічного  сумніву,
чи  вкрадуть  моє  світло  проханнями  непослідовними,  –
ти  навіки  в  мені  тихо  сяятимеш  любов'ю.
03.02.2022




Пиши  мені,  моя  любове

Пиши  мені,  моя  любове,
нетлінну  музику  світання!
Східсонце,  вирване  з  ридання,
запалюй  в  грудях  переритих!
Скрижалі  з  іменами  вбитих
читай  мені  серед  молитви!
У  ріг,  що  зазивав  до  битви,
труби  про  скінчення  війни!

Пиши  мені  на  плямах  крови
своїми  білими  руками,
по  небу  –  чорними  круками,
по  долі  –  помстою  богів.

Пиши,  любове,  і  про  гнів,
його  в  собі  не  відітни!
06.04.2022




Дай  серце  світу

Дай  серце  світу,  а  мені  –  лиш  мить,
в  якій  зберу  все  золото  від  слова,
усе  число  його  солодких  крихт,
усе  поквіття  пишної  оздоби,
усяку  правду  відблисків  його.

Дай  серце  світу,  а  мені  –  любов,
оту  священну,  вільну  від  образи,
від  здогадів,  очікувань  і  втрат,
від  обіцянок,  від  сухого  цвіту,
усяких  зерен  слабкості  та  зла.

Дай  серце  світу,  а  мені  у  владу
ніколи  не  давай  його,  ані
у  дар  чи  сховок,  чи  на  всякий  зміст,
бо  вічність  ширша  від  моїх  обіймів.
Мені  –  слова,  а  світу  –  серце  дай!
13.05.2022




Синя  шаля.  Нескінченний  вірш  

от  тільки  Ваша  синя  шаля
і  п'ять  надламаних  гілок
позначать  стежку  до  рояля
повз  оболок,

де  пальці,  навчені  ласкати
гладку  натуру  повних  нот,
з  пружистих  персів  будуть  ссати
свій  заколот,

а  до  розписаної  стелі
і  рикошетом  до  ротів  –
пісні  струментами  дуелі
напохваті,

бо  пощастило  Вам  сховати
під  смирним  гущаком  бузку
свою  потіху  цього  свята
ще  в  зав'язку,

от  тільки  Ваша  синя  шаля...
31.05.2022




Шлях  на  бескиди

Як  лясне  електрички  бич
у  чорну  ніч,  в  безвидну  ніч,  
я  знаю  –  це  в  дорогу  клич
для  мене.

Я  чую  металевих  жил
натужний  скрип  під  гуркіт  рік  –
це  так  спрямунок-старожил
свій  тягне  вік.

Обрушене  каміння  з  гір  
і  те  йому  не  стулить  віч.
Де  рух  –  війна,  а  швидкість  –  січ,  –
у  напрям  вір!
06.06.2022




З  яблуні

Та  це  ж  для  тебе  думку  розпочала
з  отої  яблуні,  що  виросла  за  край
порогу  Божого,  і  грім  –  конячка  чала
розвіз  її  порубану  й  сиру  ще
по  всіх  усюдах  божеських  дворів.
Вогонь  її  не  брався,  не  горів  –
сиріло  нагорі  все  дужче  й  дужче.

Збагни  це  думкування  нетямуще,
що  задля  нього  інші  покінчала
абияк.  Би  я,  би,  як  я,  вони
тебе  шукали  в  травах  восени,
тебе  знаходили  під  яблунею  плодом,
на  тебе  йшли  одним  думок  народом,
всі,  як  одна,  верталися  від  неба
посушливі  чи  дощові  –  до  тебе,
як  і  по  колу  йдуть  життя  начала.
Таку  от  з  яблуні  я  думку  розпочала.
08.06.2022




Поміж  вогненних  стріл

[i]"Стріли  її  –  вогненні  стріли"
Пісня  Пісень  8:6
[/i]
Перевіряй  мої  слова  на  зойк  і  правду!
Крізь  сито  обіцянок  просівай!
Я  не  збрехала  ані  раз,  аж  доки  не  навчилася  усмішок.

Це  я  –  омріяний  затишок  для  розмов,
чужих  сумлінь  і  виправдань  за  слабкість  –  сховок.
Мов  парасоля,  усмішка  моя.

Вогненні  стріли  не  проб'ють  хребта,
допоки  луком  усмішки  озброєна  насупроти.
Не  вороги  два  лучники,  та  у  обох  своя  свята
правічна  правда,  що  її  боронять.

Як  на  півмісяці  блукач  міжзоряний  засне,
так  на  моїй  усмішці  бесідник  вколишеться.
Гойдається  розхитана  вітрами
зізнань  і  брехень.
22.06.2022




Насічки  нут

Лу‌но,
ти  роздвоєний  клич,  я  –  лут.
Оповий  мною  талію  гнуту,
проросту  вербою.

Нумо,
уторовуй  на  убереж  лаз!
Посмугуєш  мене  нараз
насвіжо,  молодою.

Лоно
твого  голосу  –  плавнів  глиб,
не  подоба  йому  мій  схлип!
Втоплюся  чи  в  нім  загою
насічки  нут?
28.07.2022




Відгук  

Залишся  тут!  В  потоці  теплих  слів
моя  безвадність  викупає  думку
і  сміх  стече  по  шовку  глузду  в  лунку,
пробиту  там,  де  ти  словам  звелів.

Залишся  тут!  На  каменях  часів,
де  вигрівають  те,  що  не  розтане,
і  де  осушують  душі  вологі  стани  –
вербняк  –  стіну,  а  ти  –  затишок  сплів.

Залишся  тут  діждати  кораблів!
На  мілині  розбурханого  серця
є  місце  всім.  Потрощить  до  щемерця
останній  спротив,  що  у  нім  зомлів.

Залишся  тут!
13.08.2022




В  оточенні  не  найвірніших  друзів

У  тихій  ночі,  свіжій  та  затишній,
в  оточенні  не  найвірніших  друзів
моїм  поплічником  стає  цей  сяєвишній
плетунок  зір,  що  виснуть  в  небосмузі.

Вони  мене  провадять,  наче  в  гавань
веде  наказ  штормище  обминути.
Тож  повертаюся  з  помежилюдних  плавань
до  себе  давньої,  якої  не  забути.

Та  не  сама!  Запрошую  надію,
хоч  подивовуюсь  її  непевній  суті,
що  перегнеться  в  бік,  в  який  повіють
зібрань  гучних  ідеї  різнодуті.

Тоді  беру  її  в  кулак  й  кажу:  мовчанням
являють  істини  і  всю  любові  справу!
Подібною  будь  зорям,  що  до  рання
безмов'ям  чинять  спільності  заграву!
2013-08.2022




Смеркання  

Це  бій  часів.  Смеркання  і  розлука.
Очей  не  зводь  до  галузок  пожухлих!
У  темені  немає  ляку  й  дух
її  порожнім  був  споконвіків.

Це  бій  за  себе  з  марами  себе.
Ні  тіні  крон,  ні  крук,  ні  крик  відлеглий
не  зроджують  тобі  у  грудях  пекло,
не  зрошують  тобі  в  страхах  чоло.

Лиш  те,  що  є,  не  те,  що  відбуло,
нехай  тебе  жахає.  А  майбутнє  –
це  тільки  жарт  вигадливих  примар.
Не  вір  їм!  Не  надійся!  Не  очікуй!

Ось  віддих  твій  –  ось  непоборний  чар!
01.09.2022




Вільний  переклад  пісні  сича

Я  повертаюся  до  тихої  ночі  під  повен  місяць,
туди,  де  були  промовлені  такі  оглушливі  слова,
слова  густі,  немов  патока,  тягучі,  немов  горизонт.
Я  повертаюся  знову  і  знову,  бо  хочу  застати  їх  несподівано.
Так  само  несподівано  колись  і  ти
застав  їх  вперше.
Нікуди  правди  діти,  ці  слова  належалися  мені
і  я  випровадила  їх  у  Всесвіт,  бо  Всесвітом  для  мене
був  той,  хто  слухав.
Як  я  зраділа  їхньому  відголоску!
Він  приводив  мене  до  тями.
Він  тремтів  і  розсипався  у  хвилюванні,  та  все  ж
я  впізнавала  свій  голос.
Це  було  звільненням  від  пересторог  і  одночасно  знахідкою.
Я  знайшла  у  тобі  все,  що  раніше  визначила  в  собі
і  врешті  озвучила.
Та  в  той  час,
коли  слово  ще  тільки  зароджувалося  мені  на  вустах,
я  збагнула,  що  промовлене
оживе  навіки.
І  ця  розкіш  досі  зі  мною  –
я  люблю  тебе!
08.09.2022




По  тріщинах  розлук

Тільки  я  також  не  гомінка.
Що  ж,  коханий,  просто  помовчімо.
Б'є  об  погляд  –  обширу  ріка,
навчених  сповідуватись  німо.

Гул  та  гул.  Та  й  простори  лункі.
Лиже  мряка  зріз  горизонталі.
Синь  та  синь.  І  ми,  мов  синь,  такі,  
наче  очі,  видивлені  в  далі.

Згук  та  згук
по  тріщинах  розлук.
13.09.2022




Зачекаюся.  Дощовому  

Зачекаюся.
А  на  ранок  запіжить  зливою.
Слів  забракне  образам  стриманим  і  знеможеним.
Як  ти  визначив  і  нарік  її  неважливою,
ту  краплину,  що  дощовим  твоїм  є  тотожною?

Не  роса,  не  сіль,  не  з  людини  сік  –  
та,  котру  прирік  увійти  в  потік
безіменних  вод.
Хто  ж  наплакав  їх  у  часи  знегод?

Зачекаюся.
А  тоді  і  сказати  нічого.
Ревний  бракер  за  все  зароджене  на  вустах  корить.
Як  домігся  ти  цього  образу  чоловічого,
що  до  осені,  як  до  старості,  щораз  гірш  гнітить?
28.09.2022




Цьогорічні.  Непорушному  

Чи  ти  любиш  мене?  І  зривається  з  крони:  дуже!
Обійми  хоч  би  шелестом,  мій  непорушний  друже!

Осінь  каже:  пора!  Простягає  на  зміну  одіж.
Власноруч  перебрала  б,  та  все  до  прощання.  Годі  ж

розглядати  судин  переплети  –  долонь  і  листя,
наче  щойно  зродилися  ті,  що  уже  й  відбулися,

наче  вивчити  їх  –  це  зарука  скорити  вічність
пересічним  обом,  що  для  вічності  –  лиш  цьогорічні.
01.10.2022




Небом  улюбленим

Сьогодні  небо  знову  від  мене  втікало
кольором  улюбленим  –  жовтим,
смаком  улюбленим  –  медовим,
тобою  улюбленим  –  невідомим,
аж  не  втекло,  розгублене  у  дрібницях,
тож  завтра  повториться  знизька,
самооцінюючись
єдине.
–  Чому  ти  боїшся  питань  про  улюблене?
–  Чому  небо?
–  Чому  не  "бо"?
–  Бо  улюблене  пізнається  на  фоні  решти,
а  за  єдиним  –  решти  не  видно.
28.10.2022




Я  є  слова

Я  є  слова,  з  яких  стікає  втома
густим  чорнилом  темряви  душі!
Я  є  любов,  що  справіку  відома
й  розкладена  на  прозу  та  вірші!
Я  є  початок  кожного  початку!
Я  –  досвід  ваш  і  я  кладу  печатку
вустами  ворухкими  на  серця:
оця  творила  тут!
Оця!  Оця!  Оця!
31.10.2022




Перекричати  світло  ліхтаря

Але  і  я  також,  але  і  я
в  останню  ніч  незвіданої  згуби
перекричала  світло  ліхтаря,
мов  цілувала  перехожих  в  губи.

Їм  заплітались  кроки  від  снаги
раптової  чужої  таємниці.
Їм  підіймався  холод  вздовж  ноги
від  неосвітленої  діткнутої  криці,

де  перелітний  птах  моїх  думок
зрізав  трикутник  вуличного  сяйва,
а  довгі  скрепи  довгих  помилок
посвідчили,  що  жодна  з  них  не  зайва.

І  заповзала  під  одежу  суть
і  неможливість  припису:  забудь,
що  ніч  пустує,  наче  озія!
Адже  і  я  також,  адже  і  я!..
07.11.2022




Радісна.  Коли  чую  слова  твої  

Коли  чую  слова  твої:  будь  спокійною!  –
розчиняюся  легкістю,  мов  туман.
Дні  тягучі,  душе  моя,  в  безпросвітності,
як  навмисний  чи  вимушений  обман.

І  нема  їм  ні  витоку,  ні  посудини,
не  збагну,  чи  позбутися,  чи  спасти.
Та  як  чую  слова  твої:  будь  повсюдною!  –
враз  видніються  позначки  до  мети.

Тож  стелюся  душею  ще  більш  шалено  я,
щоб  теплом  мого  віддиху  дихав  світ,
Бо  як  чую  слова  твої:  будь  Вселенною!  –
та,  здається,  вміщається  в  твій  привіт.

І  видніють  з-під  шкіри  тендітні  стебла,  і
покриває  росою  їх  сяйво  зір,
коли  чую  слова  твої:  будь  упевнена!
Просто  вір  мені,  радісна,  просто  вір!
11.11.2022




Щоб  ніхто  і  ніколи

Щоб  ніхто  і  ніколи  її  не  розпорошив  –
кришталеву  мелодію  тьмавих  моїх  віршів,
безособну  молитву,  що  пнеться  мені  з  душі,
мерехтливу  картину  моїх  голослівних  див,

щоб  ніколи  не  впасти  у  прірву  чужих  думок,
в  правді  сумніви  не  підпустити  ані  на  крок,
не  ховатися  в  масках,  що  вручені  за  зразок,
а  зібрати  свій  пазл,  кожен  знехтуваний  шматок,

щоб  увічнити  в  пам'яті  все,  що  було  святим,
бо  яким  затвердіє  –  зостанеться  вже  таким!
14.11.2022




Після  квітів

Я  квіткою  для  тебе  напишуся
на  сонячному  аркуші  душі
і  задивуєшся,  і  задивлюся
у  просторінь  ясну,  де  ні  вірші,
ні  імена  не  відкидають  тіней  –
на  сонячному  поглядів  сплетінні.
Там  напишуся  квіткою  тобі!

А  після  квітів  зріжуть  стрічку
лілову,  з  дерева  часів.
А  я  бліду  тримаю  свічку,
як  свідку  сумнівів  у  тому,
що  корінь  –  це  помітка  дому,
а  зрізи  –  древні  письмена,
що  наші  дивні  імена
від  предків  проступають  соком,
що  вічність  всім  своїм  потоком...
Шо  вічність  всім  своїм  потоком...
Що  вічність  всім  своїм  потоком
замайорить  в  моїй  косі.
26.01.2023




Уже  і  весни

Бо  не  існує  життя  без  смерті,  трави  без  сонця,  людей  без  серця.
І  кожна  пляма  на  білій  хмарі,  неначе  родимка,  –  їй  належна.
Отак  і  ти  мені  –  плоть  від  плоті,  від  думки  думка,  від  Бога  –  Боже.
Отак  і  я  тобі  –  сміх  на  губи,  сльоза  на  груди  і  кров  на  землю.

Уже  і  весни,  уже  і  нині,  уже  й  майбутнє  прийшло  нарешті,
а  білі  верхи  стоять,  як  перше,  –  на  синіх  далях  між  гір  і  неба.
Я  трохи  інша,  ти  трохи  дехто,  а  трохи  –  зовсім  ніхто  нікому.
Усе  –  як  вперше,  і  все  –  як  перше,  і  люди  з  серцем,  і  люди  з  серцем...
24.02.2023




Мов  сльоза,  що  тривожно

Я  чаруюся  світом,  а  світ  зачарований  мною.
І  ніхто,  і  ніщо  не  зруйнує  цього,  і  не  зрушить!
Мов  сльоза,  що  тривожно  здаля  усміхається  літу
та  стікає  до  губ,  як  до  сонця,  мовляв,  –  най  осушить,
най  вбере  мене  в  себе  навіки,  мене  –  з-під  повіки
безборонну,  невмілу,  бездосвідну  щиру  сльозу!

Віддаюся  йому  і  народжую  сльози  та  сльози,
знову  сльози  та  сльози  від  щастя,  від  подиву  навіть,
від  раптової  ясності,  певності  та  осягання
цього  світу,  що  мій,  що  в  мені,  що  відвіку  був  мною.
04.03.2023




Луками

Я  почну  прокладати  весну
глиною,
пальцями  шви  на  старій  хатині,
примхою  борозни  на  землі.
Парою  віддиху  її  злину  і
цілуватиму  травам  судини.
Ні,  не  людина,  авжеж  не  людина!  Я  –  
фарба  на  Божих  руках,
стебло  тогорічне,
що  перебуло  зиму,
камінь  посеред  саду,
тінь  билини,
прогалина  частоколу...
В  глибинах,
довкола  –
я  міцно,  я  міцно,  я  кволо,
заблукано,
лунами,
луками,
глиною...
Я  лину!
Лину  я!
Лину  я!
Лину!
12.03.2023




За  пташиним  співами

Відлітай,  моя  радосте,  відлітай
за  пташиними  співами  в  гущаки!
Де  гніздилася,  що  називала  раєм,
пір'я-зморщечки  сміху  поздовж  щоки  –
покидай,  моя  радосте,  покидай!

Солов'їної  мови  не  розумій
і  лелечих  кружлянь  не  розучуй,  бо
не  існує  нам  тіла  на  двох  з  тобою,
не  існує  і  звуку,  в  якому  сміють
дві  душі  величатися  у  любові.

Не  знецінюй  лишень  ні  себе,  ні  їх!
Палить  сонце,  і  це  його  плач  та  сміх!
Кілька  слів  на  вустах,  при  котрих  і  ти
народилася  й  виросла  з  пустоти,  –
відпусти,  моя  радосте,  відпусти!
23.04.2023




Біла  квіта

[i]"я  тебе  знаю.  не  зібрати  в  ціле
розлущене  на  тисячі  частин.
не  нанизати  на  прозорій  ниті
сумнівну  послідовність  намистин,
розсипаних  в  бездонну  пащу  миті..."  
Ки  Ба[/i]

Я  тебе  знаю  –  повну  світла
і  мовчазної  чистоти.
Поглянь-но,  це  тобі  розквітла
ця  біла  квіта.  Чи  листи,
які  колись  не  дочитала,
чи  пелюсткові  покривала
для  недоспілого  пилку,
я  тебе  знаю  –  ось  таку,
що  укладає  їх  належно,
не  розгортає  їх  завбачно,
не  боязку!  Не  боязку!
Пробачливу  та  обережну.
А  біла  квіта  ця,  побач-но,  –
ти!
16.07.2023




У  загуслому  небі

А  зостав-но  для  мене  цю  тишу,
цей  німотний  клубок  споминання!
Я  котитиму  поперед  себе
і  співатиму  пісню  кохання,
так  співатиму  пісню  кохання:
не  облиш...  не  облиш...  не  облишу!
Хоч  котитиму  поперед  себе.

У  загуслому  небі  темніється  і  двиготить.
Це  міняють  оздоби  для  інших,  коханий,  для  інших.
Ми  спіймали,  мов  зірку  в  долоню,  цю  спільности  мить.
Хіба  можна  жадати  й  чи  ти  почував  чогось  більшого?

Нам  судилося  статися  тим,  що  тривожить  серця
незнайомцям  і  дітям,  бо  конче  їм  вірити  в  казку.
Нам  наснилось  життя,  а  богам  –  дивна  пісня  оця.
Прокидайся  ніким  від  мого  зореломного  брязку!

Яка  чудова  видалась  весна!
Які  прості  слова,  якщо  їх  мати!
Я  насадила  квітів  біля  хати,
назвала  кожну,  кожна  бо  ясна
та  самобутня,  як  і  імена.
Вони  тендітні,
вчать  мене
кохати.

У  травні  йшла  молитись  пелюсткам,
та  ті  спиняли  завжди  на  півслові,
мовляв:  навіщо,  чиста,  клякнеш  нам,
якщо  молитва  є  в  життя  основі?!

Поглянь  на  пелюстки  відкритих  уст
і  враз  побачиш  поміж  нами  збіжність:
як  ломлять  стебла  –  йде  той  самий  хруст,
з  яким  обламувала  з  себе  зайву  ніжність.

І  я  підводилася.  З  гряззю  із  колін
налиплий  жаль  сірів  у  сяйві  миті.
Ви  –  тільки  тлін,  і  я  –  всього  лиш  тлін,
та  як  ми  гоже  з  молитов  сповиті!

Ти  у  цвіті  кульбаби,  я  на  тебе  так  боязко  дмухаю,
а  тоді  споглядаю,  як  губишся  в  закрутах  хмар.
Ти  для  вітру  є  віршем.  Він  –  мовить,  я  –  слухаю,  слухаю,
доки  судить  над  нами  й  присудить  на  грози  грозар.

А  тоді  плеча  торкає
у  ромашковому  полі.
На  крайнебі  збились  долі
у  одну  синюшну  пляму.
Горизонт,  що  купол  храму,
павітер  не  рушить  дзвонів.
То  либонь  його  долоні,
то  либонь  його  долоні,
то  либонь  його  долоні
так  трависто  пахнуть  раєм.
29.07.2023




І  коли  мені  врешті  забракне  сил.  Бистрина

І  коли  мені  врешті  забракне  сил,
щоб  озвучити  рештки  думок-марнот  –
говори  замість  мене  про  міць  краси
несподіяним  паводком  в  край  сухот.

Говори  про  приреченість  таємниць
неухильністю  прогляду  мілини.
Говори,  коли  небо  лягає  ниць,
так,  мов  слухають  мертві  земні  сини.

Говори  спраглим  слова  потужно  так,
так  бистринно  про  води  моїх  думок,
що  злилися,  в  тобі  розчиняти  смак
надаремності,  змінності,  помилок...
13.08.2023




Бо  люде  людьом  сьпівпют  

[i]"Людже  люджем  играют-сьпівают,  а  ми  собі  такой  так,  такой  так!"
З  пісні  чугайстра[/i]

Напередодні  серпневих  прощань  порозквітали  айстри
і  дехто,  в  масть  чорнозему,  пильнує  за  цим  віддалено.
Коли  з  сусіднього  саду  мене  мла  проведе  чугайстром
аж  ген  до  стиглого  полудня,  –  з'явиться  осінь  хвалена.

Як  мокрий  ніс  мого  пса  –  мла  на  листі  здоров'ям  свідчиться,
що  теплі  вуха  для  нього  –  те  в  кронах  їй  куций  просвіток.
А  я  хоч  знаю  завчас,  чим  ця  зустріч  урешті  скінчиться,
та  все  ж  виходжу  тепер,  як  на  свято  бувало  –  вдосвіта.

І  попрасована  одіж  ще  пахне  желізка  парою,
а  нерозчесані  локони  пахнуть  і  цукром,  й  мамою.
Ми  з  млою  свідкам  на  заздрість  будемо  гожою  парою,
їдкою  крові  й  багна  на  подолку  в  осені  плямою.

Вона  мене  вберігає,  від  осінніх  думок  укутує,
аби  не  чула  плачів  потерчат  і  не  йшла  за  блудами.
Вона  для  мене  вбиває  і  танцем  той  гріх  спокутує,
бо  люде  людьом  сьпівают,  а  ми  собі  такой  будеме.
18.08.2023




Не  питайся  чому  

Не  питайся,  чому  між  слідами  минулих  тебе
порозсипано  листя  на  бруку,  де  відгомін  імені,
як  заблудлий  грибар  –  наміряється,  та  не  зове,
але  більше  й  не  дбає  про  цілість  росточків  і  сімені
під  вагою  зневіри,  негоден  дочути  себе.

Не  питайся,  чому  темні  плями  на  жовтому  тлі
виростають  у  міру  цікавості  пильного  погляду,
мов  наляканий  звір  ширить  очі,  хвоста  ж  бо  долів
загинає  все  дужче,  все  дужче  випрошує  догляду.
І  вистукує  серце,  а  ще  не  настояний  глід.

Не  питайся,  чому  хтось  проходив  тим  самим  шляхом,
розсікаючи  нетрі  безчасся  фантомною  дійсністю,
і  невмисно  поранив  найслабшу  з  усіх  твоїх  стом,
ту,  яку  називаєш  так  боязко  й  ніжно  –  безгрішністю.
Не  питайся,  чому  тільки  з  ним  почуваєшся  вдома.
31.08.2023




Колір  очей  моєї  любові

Якого  кольору  очі  у  моєї  любові?
Ти  кажеш,  –  медові.  А  я  заперечую:
хай  і  зібране  з  найзапашніших  квітів,
перенесене  на  найпухкіших  крильцях
і  поміщене  у  найдосконаліший  шестикутник,
та  не  зрівняється  з  тим,
що  палає  Господнім  привітом  у  моєму  серці!
Дошукуєш  слова  і  кажеш,  –  небесні.
А  я  заперечую  знову:
на  тверді  небес  зростають  янголи,
на  тверді  морській  зростають  привиди,
на  тверді  земній  зростають  подоби  
Людського  Сина,  а  ти
зростав  у  моєму  серці  цими  трьома  одразу,
тож  колір  твоїх  очей  –  потрійнотвердний.
Тоді  ти  смієшся  і  кажеш:  прах!
Прах  має  колір,  подібний  до  наших  очей,  кохана,
бо  очі  нам  спільні  і  ми  в  них  дзеркально  втрачаємося.
А  я  заперечую,  заперечую,  заперечую...
Дзеркально  знаходимося  на  мить:
колір  очей  моєї  любові  –  кольору  очей  любові  моєї  любові.
Зажмурюємося  –  бачимо  вглиб.
15.09.2023




Тільки  вісені  право  

Тільки  вісені  право  писати  такі  листи  –
переоране  поле  і  віддих  чужого  гніву.
Прагнеш  вивчити  кожен,  надихатися,  спасти
груди,  втомлені  дотиком,  встигнути  до  посіву
чи  до  перших  морозів,  тож  вкинеш  своє:  прости!

Тиша  завше  безгрішна.  Не  тиша  тобі  душа.
Що  заплющені  очі,  що  ночі  у  спадний  місяць,
дослухаєшся  в  темряві.  Німо,  та  дум  врожай
неозвучено  тисне,  аж  раптом  забракне  місця
в  недописаних  борознах.  Кинеш  своє:  прощай!
26.09.2023




Портрет  світанку

Та  досконалості  ніколи  не  очікуй!
Портрет  світанку  залишай  без  ока!
Хай  висне  зірка  непримітно  –  збоку,
мигтить  від  страху  перед  прийшлим  віком.

Нема  їй  ліків,  все  прийде  напевне  –
наврочене,  намолене,  неждане...

З  чужого  зору  хутро  звіра  –  тьмяне.
З  чужого  зору  пір'я  птахи  –  темне.

Малюй  дитинно,  так,  як  ляже  пензель,
хай  і  стиратимеш  завершене  руками,
а  зіркою,  що  сіра,  наче  камінь,
мов  каменем,  прикриєш  власний  вензель.
25.10.2023




І  в  короткім  осіннім  дні

І  в  короткім  осіннім  дні
устигаю  себе  зустріти.
Чи  у  тому  вікні  (це  у  тому  вікні!)
дов'ядали  квіти?

А  мені  –  що  листка  обвід,
що  бруківки  щербатий  промінь  –
все  достоту  є  слід,  ну  достоту  –  це  слід,
вірний  моїй  утомі!

Все  довкіл  гомінке,  як  лист,
розпечатаний  в  час  вечірній.
Чи  у  тому  листі  (аж  у  тому  листі!)
любо  стрічатись  вірній?
15.11.2023




Аж  раптом  ніч

Аж  раптом  –  ніч.  На  згарищі  вітрів
бузкова  мить  не  випускає  з  круга.
І  яв  мені  –  недбало  зшита  чуга,
а  сон  мені  –  бездоння  рукавів.

Кружляй  мене  одним  із  тих  кружлянь  –  
під  спів  горян,  у  попелі  натуги!
Аж  раптом  –  день  порозриває  пруги
таких  бузкових  серцю  заклинань.
17.04.2024




Як  цвіт  магнолій

Бо  він  сміється,  як  ллються  ріки,
як  цвіт  магнолій  спадає  долу,
як  з  торби  зайшлого  чоловіка
виймають  посвідку,  наче  долю,

А  я  є  свідком.  Я  –  мовби  плітка,
злітаю  словом,  гнізджуся  словом.
І  я  ж  –  мов  клітка,  така  чудова!
Така  –  для  вітру  і  для  розмови.

Аж  він  стається  –  як  Стрий  шумлива,
як  Стрий  тінистий  і  коренистий,
як  стрийко  добрий,  що  квітнем  в  торбі
приносить  саджанці  небожатам.

Та  я  –  замістя  –  буйне,  нежате.
Та  я  неводна  –  на  плесі  пломінь.
Та  я  –  суцвіття,  що  пониж  злому,
тому  й  з-під  усміху  годна  слизти.

Ба!  Він  сміється  і  сміхом  тишить
моєї  втечі  найменші  смисли.
Він  бачить  річку  в  мені  немислиму.
Він  бачить  місто,  що  вічність  вистоїть.
03.04.2024




Перші  веснянки

Перші  веснянки
на  рожевих  щічках-пелюстках
з'являються  не  від  сонця.
Чи  не  насмішка  судьби  –
багно  на  дикому  милі?

Але  ж  погляньте  –
червень  догоряє,
як  і  червінь  на  присоромлених  лицях!
Ах,  плинносте  життя,
усе  тобі  до  снаги!

І  маків  цвіт!
Нехай  і  маків  цвіт
помайоріє  крайньо  в  цій  заграві!
Крізь  нього  проглядаються  далекі
тіні  любовей  зов'ялих.

Ой,  леле!
Серцю  замало  трав!
05.07.2024




Тиходзвін

До  перемог  не  доведи!
Розтрать  мене  на  півдорозі!
Як  імена,  спочилі  в  Бозі,
як  занапащені  роди,
як  розгороджені  сади,
що  дряпають  достиглу  згадку  –
ослобони  мою  знемогу!
Верцадла  б'ються  об  пороги,
не  годні  не  діждати  змін.
Моєї  думки  тиходзвін,
моя  потуго  тонколоза,
заклятий  спадку!
23.07.2024




Жовтий  томик

Жовтий  томик  і  три  пера.
Просвітки  подощеві.
Пришпиліть  до  мого  чола  цей  переливчастий  щебет!

Сію  трави  у  вогкий  ґрунт.
Сію,  сміюся.
Оце  ж  бо  серпневий  труд,  перед  яким  не  малюся.

А  що  кому  є  до  моїх
малості  й  старості?
Строкатий,  мов  птах,  переліг  затьмив  монотонні  парості.

Після  праці  легке  чоло
висвітлю  жовтим  променем.
Ах,  як  мені  з  вами  було!  Книгостомлені!
04.08.2024




Сіється  поле

Сіється  поле
поволе,  поволе,
сиплим  "довіку",  виразним  "ніколи".
Леле,  як  колотослівно  довкола!
Пишеться  поле.

Пнеться  й  пашіє
позірне  у  ширі,
зриме  у  тисняві  зерен  і  пилу.
В  зораноокому  –  зорянощирі
гості  на  пирі

гаються  сміло.
О  вітре,  повій  но
скорозарадно  на  колососмійних!
Мріється  поле  і  рійно,  і  рвійно
посеред  слів.
29.08.2024




Золототліє

І  я  скажу  хоч  слово  про  оту!..
Ох,  осінь!
Давню  мету  душі  безголосої  –
золотіти!
Листки  ослабілі  –  мої  невбережені  діти.
І  я  зловлю  хоч  менше  на  льоту
до  вирви  світу.
Скарбе  крихкий  мій,  чадо  тривожне,
соками  слова  тебе  напою!
В  Ирії  золотом  істини  вкладено  душам  дороги.
О  осене,
не  я  їм  мати!

І  я  скажу  хоч  слово  про  оту
мету  одвічну.
Співає  грак  так  співно,  як  лиш  годен,
а  мить  записує  мелодику  просту
крилом  природи.
Золопотить!
О  душа!
10.09.2024




Сором'язливістю  крони

Зникає  за  маячним  верховіттям
німування  Господнє.
Сором'язливістю  крони  милуюся  не  сама.
Шумливий,
як  Тебе  не  почути?

Немов  до  багаття,
підкидаєш  з  нізвідки  наламані  патики
перед  кроком  моїм  падолистим.
Пересторожливий,
як  Тебе  не  побачити?

І  колишеш  в  обіймах,  Дбайливий,
то  як  Тебе  не  діткнути?
Коли  здрімну,  підставивши  обличчя  просвітку,  –
кришаться  золотаві  хлібини
на  мою  шурхітливу  перину.
29.10.2024




Моя  любов

Моя  любов  –  це  вересень  на  схилі
осяйних  днів,  заквітчаних  узбіч.
У  чорнобривцях  світло  воскресає.

Та  як  пророцтва  криються  в  Псалтирі,
так  барви  в  сяйві  уникають  віч.
І  тільки  зрячий  серцем  розгадає.

Тепло  та  й  годі.  Все  теплом  дрижить
під  ваготою  сповненого  слова,
і  густо  пахне  шлях  на  листопад.

Моя  любов  –  це  мить,  всього  лиш  мить,
з  якої  не  вернутися  назад.
09.2024