| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Крізь запилюжене вікно старої кухні,
Понад столом із пляшкою дешевого вина,
На твої тендітні, ледь прикриті груди,
Падає самотній сонячний промінчик,
Потоками останнього жовтневого тепла.
Ти смієшся і щебечеш, мов пташина,
А я хоч слухаю - не чую твоїх слів,
Бо розум мій захоплений красою -
“Я дуже радий, що тебе зустрів...”
На твоєму тілі лиш моя сорочка,
Волосся ніжне зав’язане хвостом,
Ти без макіяжу, але просто неймовірна,
Неначе зіронька над місячним мостом!
З кожним днем дедалі більше холодає,
Люди метушаться, поспішають хто куди,
Лиш ми удвох, мов безтурботні діти
З негараздів всіх сміємось залюбки.
Вечірнє небо затягнули сірі хмари,
Затарабанив по дахах холодний дощ,
Ми перемістилися з тобою до дивану,
Сплелись в обіймах, доторкнулися вустами,
Занурились в безмежне море насолод.
В тягучій темряві панельної коробки
З тобою ми кохалися, немов в останнє...
Шуміла за віком жовтнева злива,
На вухо прошептала, стогнучи, питання -
“Ти щасливий?”,
“Невимовно, люба”,
“І я дуже щаслива...”
Була глибока ніч, заснула ти у мене на плечі,
Я ж лежав у темряві та мріяв про майбутнє -
Як одружимось з тобою, створимо сім’ю,
Придбаємо ділянку й побудуємо садибу,
Народимо синочка, а тоді й доньку...
Чи підступна доля знову зробить корективи
Й життя розлучить нас, зламавши мені крила?
Тоді не станеться того, чого я так волію,
Чого всім серцем хочу і про що так мрію...
“Годі!” - прогнав я мигом ці думки
Й тебе поцілувавши ніжно в щічку,
Теж пішов у гості до Морфея залюбки.
Що буде далі покаже тільки час
І хай там як, а поки ми разом,
Я Богу буду вдячним за кожен день з тобою,
Буду берегти, як найцінніший скарб,
Захищаючи від негараздів всіх собою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2021
Колись давно, в ляльковім світі,
Жив хлопчина, зшитий із ганчір’я.
Був звичайним - таких сотні й тисячі -
Не красенем, звісно, але й не потворним,
Не світилом науки, але і не дурнем,
Без інтересів незвичних, але й не пустий,
Одним словом - як більшість, звичайний, простий.
Та все ж була в нього одна особливість -
Інші ляльки його мов не помічали,
Завжди проходили повз, скрізь обминали,
Слова його тихі крізь слух пропускали.
Але для того хлопчини була це не прикрість,
Бо ж звик він уже завжди бути сам,
Самотність йому лиш в радість, лиш в милість,
Сторонніх немає - хвала небесам!
Отак він і плив по морю життя,
Існував у своєму паралельному світі,
Про минуле не думав, про майбуття,
Радів тихесенько дійсності, нюхавши квіти.
Проте одного разу сталося те,
Що докорінно змінило безрідного героя,
У ватяних грудях забилось серце м’яке,
Перестав назавжди він бути собою.
Блукаючи містом в сонячний день,
У натовпі мінливім зустрів він Її -
Білолицю богиню неймовірної краси,
Закохався відразу в порцелянове личко
Й забув про думки одинокі свої.
Пробрався вперед, прямо до Неї,
Підхопив її руку і заглянув у вічі...
Боже, як серденько в грудях його калатає!
Бути їм разом відтепер і навічно!
Одначе забув він про прокляття своє,
Про ту особливість, яку вважав божим даром...
Розширились миттю блакитні очиці,
Білесеньке личко покрилося страхом,
Вихопила руку, притисла до грудей
І в гомінливий натовп кинулась махом.
А він все стояв, калаталося серце,
Здавалося, зараз порве ватяні груди...
Він горлопанив, кричав і стогнав!
Навколо море ляльок, але самотність повсюди...
З того моменту пройшло сотню років,
А він іще й досі пошепки просить
Врятувати те серце, що в грудях стукоче,
Що хоче бути потрібним, кохання й тепла,
Та тільки не може й через це помирає,
Вбиває, зжирає його пустота...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2021
Знову сидиш ти, знову один,
Знов розриває той біль тобі груди,
Знову самотність давить горлянку,
Знову лиш відчай твій, друже, повсюди.
Непотрібність твоя знов ламає хребта,
Серце шматує знов пустота,
Запустила у м’язи свої пальці нервозність -
Хочеш обіймів? Та хріна вже з два!
Обійме тебе лишень смерть хвороблива,
Загинеш в тенетах її пальців липких.
Здохнеш ти, виродку, тобі ж цього саме треба!
Господи, годі вже слів цих гидких...
Втомився ти просто вже жить у цій болі,
Втомився від клятого суб’єктивного пекла...
Збираєшся з силами, стаєш з ним до бою,
Але знов клята вість ламає всі ребра.
Ти втомився від каменю того під грудьми,
Від дискомфорту втомився, від самотності страху.
Та як би ти не хотів - від них не втекти.
Постійно щось йде в твоїх справах всіх прахом.
Постійно вертаєшся ти знов до болю,
Звик вже до клятого у горлі клубка,
Камінь свій клятий постійно носиш з собою,
Повільно зжирає тебе самота.
За що тобі це? За що всі ці муки?
Невже ти настільки погана людина?
Недоліків море, це й сам, друже, знаєш...
Але ж ти для всіх завжди хочеш добра!
Не знаю, мій друже, що тобі тут сказати...
Насправді не знаю... Фігня усе це...
Ні підтримать не можу, ні врятувати...
Гадки не маю, що тебе тут спасе...
Іди собі далі, неси клятий камінь
І, можливо, й тобі посміхнеться життя,
Забудеш про біль, буде кого ще й обняти,
І назад в це лайно вже не буде вороття...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2021
Я б віддав усе, щоб осінь вкрала мене в інший світ,
Щоб втекти із журавлями, залишивши сірий слід,
Потонути в забутті та розчинитись в небесах,
Забути про всі кляті мрії, сподівання, тугу й страх.
Я готовий йти за обрій, поки всіх не втрачу сил,
Щоб забути твою постать, про яку давно просив,
Молив, і Бога, і життя, благав і долю ту скупу,
Бо без тебе вже не можу, йду на дно, на глибину.
Не маю сил закрити очі - бачу уві сні щоночі
Твій прекрасний силует і доторкнутися так хочу,
Та не можу, бо табу... Я скоро з розуму зійду!
Сам себе, як Уроборос, пожираю із нутра,
Оболонка й досі ціла, всередині ж пустота,
Усі думки мої про тебе, ти засіла в голові...
Прошу, покинь! Не йди, благаю! Кляті почуття мої...
Сам не в змозі розібратись у своїх проклятих мізках,
Зрозуміти, чого хочу, чи в душі палає іскра,
Чи я просто ідіот, зациклений на власних казках,
Сам на себе надягаю брехливу видуману маску...
Хай там як, але щодня я мрію тільки лиш про тебе,
Мрію міцно обійняти, притиснути мерщій до себе,
Про твоє прекрасне тіло, про божественне волосся,
Про гладеньку білу шкіру, вуста стиглі, як колосся...
Розумію, що ніколи не отримаю це все,
Що палкий твій поцілунок душу мені не спасе,
Не судилося мені тебе прикласти до грудей,
Не для мене ти, я знаю... Бо найгірший із людей...
Зникну у ранковім полі, перетворюся на туман,
Піду поволі в невідоме, самотність мій гіркий дурман,
Розтану в ній, неначе сніг той під потоками тепла,
Впаду на землю я росою, бо ж ти на завжди не моя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2021
Повітря сковує холод і потьмяніла природа,
Вже облітає листя із потомлених дерев.
Тихенько схлипує небо, плаче сльоза за сльозою,
Куди не глянь - всюди сірість, сум мою душу бере.
В цій мішанині зі смутку, туги та меланхолії
Лиш ти, мов сонечка промінь, грієш серденько моє,
Відвертаєш від страхів, даруєш мені надію,
Тільки з тобою можу забути про всі проблеми свої.
Мабуть, ніколи не зможу знайти я правильних слів,
Щоб описати всю любов і всю пошану,
Всю свою вдячність і все те благоговіння,
Що відчуваю перед милим твоїм станом.
Я вдячний тобі за те що ти є в моєму монотонному житті,
За твій дзвінкий голосок і неймовірні очі твої,
За прекрасне волосся і шовковисту ту шкіру,
За усмішку, що сяє, мов сотня зірок -
Від цього всього дух мій вмить мліє,
Підіймається тілом приємного тепла струмок...
Та колись все закінчиться і, можливо, розійдуться
Після того вектори наших з тобою шляхів.
Перетруться на порох тоді усі мої мрії,
Знову помре на руках те, чого так довго волів.
Після цього навіки перетворюсь на мерця я,
Обірвуться всередині усі струни душі,
Розлетяться по світу залишки мого серця,
Загориться все тіло, щоби кожен нерв зотлів...
Думки про це точать мене, неначе терміти гнилого пенька...
Ти просто знай, що твій довершений образ
Для серця мого дуже дорогий,
Втратити тебе - один з найбільших страхів...
Не переживу я цього, то ж краще убий...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2021
Не знаю в який момент почав я жити почуттями,
Але тепер ця фігня вилазить мені боком -
Найменші неприємності наносять тяжкі рани,
Все важче та важче на душі з кожним кроком.
Постійно під грудьми той паскудний клубок,
Що пульсує, пече і загонить голки,
Той, що тіло катує і що душу мордує...
Ох, якби ж серденько змучене змогло утекти...
Інколи хочеться кожен свій нерв,
Кожну прокляту нервову клітину
Вирвати прямо з-під убогої шкіри
Й кинути в бак до купи гнилого сміття,
Щоби більше назад не було вороття!
Може хоч би тоді стало трішечки легше,
Розвантажився б мозок, не калаталося б серце,
Спокійним життям все ж зажив би уперше,
Й із високої вежі наплював би на все це.
Однак це лиш “Якби...”, альтернативна реальність,
І збутись цьому, на жаль, не судилось,
Тому тут залишається тільки терпіти
Й сподіватись на краще... Чи хоча б не на гірше...
Коротко кажучи, просто кріпитись
І надалі в цім клятім казані кип’ятитись.
Якась хрінь, а не вірш... Ну та й начхати.
Нісенітниця звісно, але те ж і на серці...
Що ж, пора графоманство своє завершати,
Проте наостанок маю ще дещо сказати -
Правду говорила одна прекрасна людина,
Як то кажуть, передбачила цей поворот:
Чи на вулиці ніч, чи хоч теплая днина -
Якщо звати Дмитро, то знач ідіот...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021
Меж холодних сірих стін
У панельній домовині
Лежиш ти знов на самоті,
В’язким сумом оповитий.
За брудним старим вікном
Хмуре небо нависає,
У крихке туманне скло
Слізлива осінь зазирає.
Вона скиглить і реве,
Немовби зранена тварина,
Гіркими клятими слізьми
Гепа, стука по землі,
Зве і манить все до себе,
В обійми прокляті свої.
Бісів вітер тарабанить,
Свище, виє і кричить,
Лупить в сучі барабани,
Каже, що тобі не жить.
Насправді так воно і є,
Бо ж ти уже неначе труп,
Давно всередині гниєш,
Не відчуваєш синіх губ.
Ти ходиш, бродиш в цьому світі,
Тиняєшся немовби дух,
Щораз у натовпі мінливім,
Серед гіпсових облич,
Той образ ти шукаєш милий,
Той лик тендітний і м’який,
Ту давню невисоку постать,
Яка немов потворний шрам,
Що врізаний у кору мозку,
Як вірусу убивчий штам,
Який уп’явся тобі в груди,
Куди не глянь - він є повсюди,
З тобою ходить по п’ятах,
Вбиває, мучить, роз’їдає
Й кінця-краю тут немає.
Думки як ті паскудні черви -
Їх просто сотні в голові -
Твій мозок зжерли вже дощенту,
Погризли нутрощі усі.
Ти порожнистий, просто лялька,
Непотріб, зшитий із тряпок -
Ні почуттів, ні сил піднятись,
В майбутнє щоб зробити крок.
Хотів би ти щось відчувати,
Хотів би жити, як усі.
Насправді жить, не існувати!
Та це лиш марення пусті...
Отак лежиш ти межи стін,
Твоя квартира - домовина,
Ти просто труп, просто кадавр,
Це не для тебе кожна днина.
За вікном ридає небо,
Свище вітер, завиває,
А в крихке бруднюще скло
Холодна осінь зазирає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021
Юний мій друже, ти по вуха в лайні,
Адже знову повис над проваллям зневіри.
Чутлива душа твоя знов у вогні,
Але станеться знов все не так, як хотів ти.
Інколи гріє той вогонь тобі груди,
Проте він їх і спалить, мов солому, до тла.
Правду говорять досвідчені люди -
Біда не приходить у гості одна...
Тобі прямо сказали, що не варто цього,
Але ж ні! Серцем керуєшся, бо ідіот...
Мозок послухав би! Та кого...
Верховодить не розум - почуття тут пілот...
Давай тільки чесно, щоб було все, як є -
І сам про цю хрінь ти достоту не в курсі:
Чи то багаття розлоге, палке, молоде,
Чи старезне вугілля, що ще жевріє досі...
Хоч би що там було, а від цього лиш гірше -
Під грудьми в тебе камінь, горло давить клубок,
Ти блідий і похмурий, наче мрець в домовині,
Назад не звернеш, вперед не зробиш вже крок.
Ти хочеш волати про це на весь світ,
Стогнати, ридати й рвати волосся,
Але натомість тримаєш це все в голові,
Лиш тихесенько шепчеш про допомогу під носа.
Що і як буде далі тобі невідомо,
Та одне точно знаєш, друже мій, наперед -
Знову впадеш у провалля зневіри,
Знову туга страшенна тебе обійме...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2021
Багряним полум’ям палає за горами небосхил -
То день повільно помирає, залишки втрачає сил.
І старе місто засинає, стиснуте в обіймах ночі,
Небом місяць походжає, шепче зорям щось, воркоче.
Мов сновида хворобливий я тиняюся вуличками,
Погляд спрямував на небо та там для мене тільки тьма -
Неначе бранець в підземеллі полонений я думками,
Крок за кроком йду вперед, але не тут моя душа.
Тому й не зміг уберегтись, не зміг помітити, що там,
Між двох будинків в далині, в густій, як карамель, пітьмі
Скрадався дивний силует, немов безумний той хижак,
Що полював на свою здобич, повільно дихав з вітром в такт.
Моє тіло підкосило, гепнувся на спину вмить,
За тим з’явилось розуміння - на грудях в мене хтось сидить!
Прорізав тіло переляк, застряв клубком у горлі крик,
Скувало страхом, весь принишк, лиш серце в грудях стукотить.
В блідому місячному сяйві заблищали білі ікла,
Хижі очі запалали, в руки вп’ялись гострі кігті,
Повільно потяглась до шиї, щоби скуштувати крові.
Погляди наші зустрілись і Ти спинилася поволі...
Та біла шовковиста шкіра,
Оченята знічені, неначе малахіт,
М’яке волосся кольору бурштину,
І губки червонясті, мов калини плід...
Зник без сліду весь мій страх - змінився сум’яттям безмірним,
Ти ж забула свою ціль і відійшла назад повільно.
Один одному ми дивились в очі, стояли мовчки, не зронили й слова.
Та то лиш мить була, бо Ти здригнулась і у темряву нічну майнула знову.
Минув з тієї зустрічі вже тиждень, а я ще й досі мрію про Твою красу,
Про ті глибокі, мов тайга, очиці, про рудесеньку прекрасную косу...
Каменем стоїть в моїй горлянці їжа, закрию очі - бачу знов Тебе...
Ладен би забути, та не можу! Здається, що в могилу це зведе...
Знову я тиняюсь серед ночі, знову йду туди, лежав де долілиць,
І... Знову зустрічаю Твої очі, летить душа моя, неначе сотня птиць!
Сплелись наші вуста в палкому поцілунку, тіла переплелися, наче Інь і Янь,
Злилися в одне ціле все ж таки нарешті, скінчилася тепер доба поневірянь!
Горітиму століттями я в Пеклі, душа моя навіки зогниє -
Повівся ж бо з диявольським творінням, серце в дар приніс йому своє.
Та й нехай... Тебе ж бо, моя люба, моє прекрасне темряви дитя,
Я покохав на віки вічні й назад мені нема вже вороття...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2021