| Сторінки (1/46): | « | 1 | » |
Если снег когда-нибудь
все-таки станет снегом.
Если слово все-таки
что-то произнесет.
Память забудет,
как помнить она должна.
...Я приду по свой сон,
и скажу ему,
что память моя стала снегом,
что слово мое снова камень,
что река течет вспять.
Я скажу, что проиграла –
и война снова станет войной
на нежном ромашековом поле.
Я скажу, что сердце мое теперь – слово,
а значит, оно теперь – камень.
И, может, уже я бессмертна,
ибо мертвые не умирают,
ибо мертвые живы во снах,
и поют они сонмы
и слово у них – как камень,
и взгляд у них – будто вода,
и руки у них – самые нежные,
как нежное поле ромашек.
Я лягу в свой сон, как в гробницу,
и долго любить буду мертвых,
ибо сердце мое есть камень,
и память моя – есть пропасть,
а руки коснулись дна.
Я приду по свой сон
и больше его не отдам.
грудень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989378
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.07.2023
Якщо сніг коли-небудь
все-таки стане снігом.
Якщо слово все-таки
щось та колись промовить.
Пам'ять нарешті забуде,
що має вона пам'ятати.
...Я прийду по свій сон,
щоб сказати йому,
що пам'ять моя стала снігом,
що слово моє знову камінь,
що річка тече назад.
...І більше немає виходу.
Я скажу, що програла –
і війна знову стане війною
на ніжному полі ромашок.
Я скажу, що серце моє тепер – слово,
а, значить, воно тепер – камінь.
І, може, тепер я безсмертна,
бо мертві не можуть вмерти,
бо мертві живуть у снах,
бо мертві співать сонми –
і слово у них – наче камінь,
і погляд у них – як вода,
і руки у них – найніжніші,
як ніжне ромашкове поле.
Я прийду по свій сон
і більше його не віддам.
Я ляжу у сон, як в труну,
і довго любитиму мертвих,
бо серце моє – то є камінь,
бо пам'ять моя – то безодня,
бо руки торкнулися дна.
грудень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2023
Раз.
І цей свист відтинає від ночі холодну плоть.
Слів затягнутий хомут туго здавив гортань.
Місяць сходить на небі. Смак крові в роті.
Хтось погрався зі смертю
і став на грань.
Два.
Сингулярність досягнута. Чорним звіром
забираєшся в пастку уже приречена.
і, подумавши хто ти й кому ти вірила,
на гарячому тлі кровотеч
ти плануєш втечу.
Три.
І настав той момент, що сказати нічого.
І міняється ритм мить у мить.
Ніжно тулишся серцем до вічності,
а вона так покірно і тихо
спить.
грудень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2023
Вытанцевать боль,
перетереть смерть,
перегореть в ноль –
хочется мне петь!
Птичка моя, пой!
Слово моё – твердь –
стань за меня в бой!
Пусть зазвенит медь!
Перетяни жгут.
Видишь, моя кровь
там, где меня ждут,
хлыщет ещё рекой!
Солнце моё, пой!
Если меня нет,
Слово моё, смой
этот кровавый след!
Я лишь хочу жить
Зная, что вот – грань.
Я лишь хочу сшить
клочья своих ран.
Знаю, закон стен,
если в них есть Бог,
скроет мою тень,
мир погрузив в смог.
Солнце моё, встань
там, где дрожит шаг.
Слово моё, рань
жаром живых шпаг.
Сердце моё – быт.
Мир расколол свет.
Я лишь хочу быть.
Только меня нет/
Там, где меня нет.
листопад 21р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989016
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.07.2023
Свет заползает в строки, кусая за грани реальность.
Трещины под потолками шепчут: "Не надо спать."
Вдруг ты напишешь что-то... сакрально живую странность,
что тихо принес в ладошках когда-то из детского садика.
Взгляд солнца, лучистый, яркий, целует виски уставшие.
И папа зовёт, с балкона бросая игрушки в асфальт.
Холодный густой незнакомец, он будто на вечность старше,
он просит: "Возьми конфетку," – но звук этот тих и свят.
И мёртвой кровати липкость утащит средь бела неба.
Ты будто не пьян собою, ты просто безумно пьян.
Как быстро желтеющий фикус, упёрся корнями в рёбра,
упёрся душою в стены и просишь не отпускать.
Стрекочет толпы паутина, до крови стирая имя.
В горячем бреду простынном стекаешь строкой в подвал.
И жизнь твоя будет светлой, и жизнь твоя будет длинной.
Ты просто открой тетрадку и ври, что не умирал.
июль 2021г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988773
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.07.2023
Наутро вечность под кроватью замолчала,
кристаллы дня царапая, как кошка,
в ботинках грубых скомкала начало,
морщин бумажный след разгладив на ладошке.
И жизнь как сон ромашкового поля.
На перекрёстке новых измерений
измерить душу, сдёртую с историй,
пыталось раненое тело.
Пыталось утро – смерть седая
в его туманах пряла нить прощений,
и голубая нить дрожала в мае,
ночного сердца зашивая щели.
В шкатулку мира забивая гвозди.
Просеяв сказку через сито света,
старик унёс один грамм кро́ви в звёзды,
оставив ровно двадцать пепла.
июнь 2021г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988772
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.07.2023
Крыши, съехавшие в предчувствии лета.
Мы на корешке недолистанной книжки,
на ступеньках троллейбуса, и ещё где-то
оставшиеся так по-солнечному
выжившие...
Мария (почти Магдалина), утонувшая в лужах
своего недосумрака, слово-хитросплетения...
В агонии послевесенней кружатся
ожившие в душах бледнеющих тени.
Босыми ногами в подолах густого платья,
пугая людей, мотыльков, голубей под аркой
ворожатся клубы дымного счастья
туманного, до восторга яркого...
После зимы укулеле впивается в пальцы бьющей Шопеном, из подсознания радугой.
Так чудно из "Coffee X" вываливаемся
в глубокое небо по траектории заданной.
Внутри грота солнце проснулось неузнанное,
ребёнком замурзанным на цветочное мружится,
пружинит в кроссовках алеющих, чувственно
сцеловывает слёз распахнувшиеся лужицы...
2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988766
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.07.2023
"Переродитись, і після того, зірвавши нарешті плащ свій,
упасти в обійми сонця."
Артем Сергієнко
Я з'явилась на світ у ту мить, коли Вій мав підняти повіки, десь поміж війною і пустищем.
Мені сонце вмикали в покрученому телевізорі, вікна виходили в Лету, куди довго не пустять ще.
У сюжеті, написаному протомо́вою просто на про́жилках м'якоті у почорнілого листя вічності,
я, як праведниця, сповідалась відсталому часу у просторі, що зачерствів в епітелії війчастому.
Мені стукнуло шість, коли я уперше відмовилась жати життя, покалічивши руки серпами історії.
У тринадцять, здавалось, всі брешуть, крім мойр, які в сни прилітали з-за моря і
забирали до храму, з якого тікала, скалічена зоряною охороною, в тіло своє паперове.
А ще через рік руки ставали мостами до Ка́лі, книжкова колекція – синедріоном патронів.
Моє серце – німа витинанка із часу, прозорість його й густина не вимірюються нена́вистю.
Я прогнулась із першого разу, на піку у слави, крізь дірку на небі ловилися крики реальності.
Поправляючи жовтий жакет, на роботу у студію йшла, немов робот, у темінь беззоряну:
говорила з екранів голодній малечі про сонце жарке, і вони усі вірили так, наче мойра я...
наче сонце – я.
І коли вимикали електрику, гасли мої силуети усі в мізансцені квартирної темряви,
на колючих підшкірних фракталах еклектика різних років говорила мені, яка древня я.
Поза стінами, викривленими химерами світу, історія перемішувалась у пекельному вариві,
обпікала голодні пащеки і черева, що виривали її, немов варвари, й потім ішли через армію...
...Мені знову тут шість, я зникаю в собі, як обпечений крик у гарматному пострілі.
"Мам, ти де́?!" Жовта постать зникає в юрбі. Зупиняється потяг на колії шостій.
Янгол сходить до мене, я бачу крізь дірку у рваній футболці чорнющу прогалину Всесвіту.
"А куди ми?" – "Додому," - на дах електрички зісковзують промені сонця
і воно обіймає дитяче серце
своїми веснами.
квітень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2023
Ти вимірюєшся тисячами порожнеч захололого світу.
Тут немає живого слова, яке би пролізло крізь сито,
тут немає немертвої віри – спокутати все ненаписане,
врятувавши цю душу від спогадів, втоми і відстані.
Ти читаєш чужим, як дитиною втрапила в лігво дорослих,
про край вулиці-світу, де, як на цвинтарі, схована осінь,
про село, де волів і ко́ней обіймалось худеньким тілом,
про нервове знесилення – грім, що скидав із хвилі...
Ти росла, поливаючи у горще́чку ажурне крихке сирітство
й абортовані серце і совість, які готувались до відступу.
Ти тікаєш з уявного міста, уявної пам'яті, що як багаття...
Поки тіло горить, люди дують на рани і знову ранять.
Мрієш стати одною із та́ро – повішеним або магом.
Будеш прямо мовчати у дзеркало, цю дописавши сагу,
коли тріснуті синапси по синусоїді зіштовхнуть у темряву,
петлі вічності скрипнуть, над нашими душами древніми
...А ти станеш дитиною, що віднайшла, як лице, дитинство.
Сонце твій шлях освітить, найменшу вибо́їну й виступ
цієї відстані.
березень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
У сутінках сказаного не верне́ш, а несказаного – тим більше.
Свідомість розходиться швами, крихкими уламками віршів.
Я хочу втопитись у спогадах, тихо й бездумно, немов у калюжі.
Я б простягнула до Неї руки, тільки ми більш ні краплі не дружимо.
Дістати зсередини мертвого – тихо вживити у нього уламки місяця.
Свідомість так дивно й тривожно від спогадів синіх біситься.
Всі, за ким я ішла незримо, сьогодні вже тінями линуть за мною.
Я загублена голка – куди заведу? Які рани страшні загою?
Пересохла від спраги дружба заростає густим чапаралем.
Мені треба за кимось іти, щоб дожати педалі... щоб жити далі...
В мені темряви стільки, що можна із неї ліпити для вічності чорні діри.
З цього світу зведіть мене, наче пляму. Я світу давно більш не вірю.
Я б простягнула до Неї серце, тільки кроки її все тихіші у пам'яті.
Я б розси́палась в Ній, тільки друзки летять на підлогу і ранять.
Кожне сказане слово стерло мене і всі вірші мої присвятило Їй.
Я молюся навколішки тіні, яка береже мою цілісність в кутиках вій...
березень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
Помахом слова вбиваю всі спогади, що наче дим.
Нутрощі вщент перетрощені. В темряву часу ходімо.
Стукіт підборів обмацує тріснуті стіни затінених мрій.
В чорних кімнатах згубилось дитинство, що вже не зоріє.
Помахом думки розсіюю сіру любов, що, як смерть,
стерла всі написи, фото і дати з могил передсердь.
Каптур порфіри ховає холодну жагу і отруйний погляд.
Не говори, як ці сльози роз'їли повіки і шкіру під одягом.
Подихом смерті закреслюю тіні своєї розріджену тінь.
Спогад людиною б'ється у дзеркало хижих прозрінь.
Листя блокнотів зів'яло, як шкіра на трупах убитих.
Через тіла ці лишилось граційно і тихо переступити.
Жестом спокійним забрати в невірних чарівний трофей.
Люди плекали в душі моїй злобу, і з мене не виросло феї.
Мій бур'ян нутрощів хижо пожре до останньої кістки цей світ.
Сутність тікає із форми, з-під денно-буденних софітів.
Люди ламаються на сірникових ногах, як зґвалтовані ля́льки.
Лего будівель розплавилось, очі людей перероджені ляком.
Голод Землі відкриває чорнильну діру, яка всмоктує душі...
Темряву напівсвідомості альфа-ритмів тепер вже ніщо не порушує.
Битва глибин проростає міцелієм смерті у корінь Усесвіту.
Сміх розгортає безодню, раніше ніж світло встигає воскреснути.
Викреши з чорного серця останній промінчик і ріж на два...
В темряві душних руїн переможене слово останнє вмира...
березень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2023
Я з могили її дістаю іще теплу й горнуся до нерухомих грудей її.
Сонце спішно ховається в склепи палючим і грізним генієм.
Прірва серця рве струни світу об надмогильний камінь.
Розпинають хрести сузір'я й у чомусь мені дорікають.
Я ще вірю: як стріляне слово, прокинеться стріляне тіло.
І блукаючі тіні не мають ніякого права на душу її переспілу,
що ховалась в горищах будинків, згрубілих брудних долонях,
із дитинства виходила в прощу й на сповідь чужою донею.
По хитких і кривавих плитах від чорного сонця йшла вона.
Ми зустрілись навпроти реклами серветок і знаків зламаних.
"Їй недовго лишилось," – це внутрішній голос читав діагнози
всіх зустрічних, що так боялись здаватися однора́зовими.
Вже пізніше, як осінь горнулась до рук і сердець переплетених,
смерті голод здававсь неживим, наче досі усе попереду,
і тому, що казали всі вірші і сни ні за що́ не хотілось вірити,
лиш торкатися болю, на сотні зірок і фракталів поділеного.
Ліс вернув її в себе, як життя повертає всі спогади в темряву.
Стоголосий слизький священник схилявся над нами мертвими.
Світ стискався до чорного закутка, звідки немає виходу.
Шепіт рідної з кожної тріщини радив не рухатись і не дихати.
Я тягну на собі її тіло – ще є вічність ціла аби прокинутись.
Серце звуком цю темряву ріже на втомлені айсберги синапсів.
Скоро люди прийдуть, вони злі, вони здатні вбивати без віри.
Оживай же, маленька, благаю...
Я не втри́маю двох над прірвою...
лютий 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2023
Так проходить весна – так вростає корінням в могили емоцій.
У країні, де слово не вірить собі, де порубаний в на́чинку час,
добудовую зірвану сутність, вшиваючи опції в кожному кроці
і з'являючись на попелищах, у скле́пах, як за́вжди, невчасно.
Я гашу їх, що сказані мною без меж між метафорою і фальшю.
Тіньові апогеї некрозу мені вирізають нові ізотерми в долонях.
В кисло-затхлих обірваних днях між чужими своїми і нашими
залишилась лиш істина – вбити найменший душевний прояв.
Заборонено дихати. Щоб душу не видати – не видаватись,
за історію світу сховати лице, у глибини рекламної пам'яті.
Там ввижається сонце сліпе, в видноколі німіючих записів,
що стирають твою біографію, поки ти усебічно зайнятий.
Так проходить зима по втомлених м'язах ослаблого серця.
І зір зоряно тане щоранку, вбиваючи радіо внутрішніх діалогів.
В лігві часу загублено надто багато – додому уже не вернеться
той, хто падав з зірок імітуючи щастя, життя і розмову із Богом.
Виплюнь синтаксис в сонячну гільйотину ранку, на ранки березню,
на відкриті порожні тунелі, що лізуть під берег дірявими венами.
У кімнаті задушливій, вголос закашлявшись: "Знову мерзну я," –
відпусти вже цю роль переношену й вийди з людського племені.
лютий 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
За ескізом ескіз. І цей кошик душі переповнений.
Очі кольору мідного болю, застиглого темного жовтня.
Дощ стирає лице, як спускаюсь із палуби втомлена
у прозору калюжу бажання лишатись порожньою.
Кожен день переправа на берег із себе, у себе із берега.
Берегти краплі Лети в затиснутих пальцях самої негоди.
В окупованій цвіллю серцевій печері німою чергою
в ритмі тиші пливуть продірявлені фа́нтоми спогади.
Час спіткнувся в гортані, згубивши безсмертя.
Обертаю у тіні людей і тягну у крихкі сновидіння.
Часовилив, як крововливання... на щось би спертись.
Як бува на константу спираються випадкові змінні.
У порожньому світі казок і війни пробиває на сьому.
Прокидаюсь із заходом сонця, як тиха незвана не гостя.
Навіть знаю дорогу і весь світоустрій. І хочу додому.
Із гімнастики днів. Зализати душевний цей розтяг.
січень 2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
Час розпинає на власних хрестах і веде на свою голгофу.
Він м'який їжачок, що після доторку, нам виставляє голки
і приносить у ранок зі сходу черго́ву корзинку втоми.
Я чекаю погоди, щоб вийти із дому й закритись вдома.
Їжачок не в тумані, він в своїй голові, він і є тим туманом,
у якому я йду, доганяючи дні й убиваючи їх кожен ранок —
я слухняна й хороша білочка, то нічого, що клітка схилена, —
лиш би глобальне Чортове колесо з себе мене не скинуло.
Замикаюсь в чужих обіймах, як в електричному колі, –
так безпечніше падати в безвість, у чорні колючі крони.
Електричка тікає із міста у місто, мов загублена гусінь.
Час підставляє свій теплий живіт і я тихо до нього тулюся...
грудень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988310
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2023
Я не знаю, хто я і звідки, просто за руку веди мене.
Мої шанси впіймати відповідь догоряють з новими римами.
Незакінчена мить ось лежить на долоні... Бачиш, бери її —
протягни її в вічність, простягни на обох над згорілою мрією.
Холод днів запускає нові біоритми самоспустошення і самозцілення.
Тиша твоєї ходи заліковує м'яко думок кострубаті вигини.
Світло нічних ліхтарів відгризає від плоті шматки агресії,
я виходжу з дуальності світу прямо у світлову дисперсію,
і не знаю, як втримати шепіт води і каміння своєю шкірою —
моя віра замкнулась у книзі і бродить по колу спустошеним звіром,
я ще можу встоя́ти на вітрі думок, та вже стовбуром схилена,
гравій слів моїх сиплеться прямо під ноги, під корінь вирваний...
грудень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2023
Загортаю у шкіру сонце і йду за його припливами.
Я втрачала життя так часто, що пора уже стати щасливою.
Амплітуда холодного відчаю тихо гойда мою сутність.
Я ступаю колючим камінням і, мов трофей, несу її
продірявлену, як тисячу дотиків із життя мого,
я ступаю асфальтним небом, за обрій мрякою,
я спускаю себе із якоря в омріяне море болю,
ліс прийма мої хриплі крики і крики стають корою.
Сонце пульсує великим серцем в теплих руках моїх,
відкриває цю прірву й мерці вилізають з грудного лігва.
Я рятую життя твоє, щоб розтанути спогадом з літа,
і оголений промінь торкає чола твого незігрітого.
І думки мої важчають, і пропалюють в небі глибокі діри.
Я відточую серце-камінь на тендітних руїнах Нібіру.
У сльозах проступає мудрість. Я відрощую нові крила.
Грудень віщує зливи, грудень приходить зливами...
листопад 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Простота проростає в кістках серпанковим відчаєм.
Янгол на вушко шепоче: "Ти все ще хороша дівчинка –
вчасно ламаєш ребра і вчасно усе закінчуєш."
А я хочу убиті дедлайни підкинути першому стрічному,
так, наче в світі хтось знає, що можна із цим зробити,
а я просто ламаю свій час, не знаходячи звідси виходу,
а я просто палю легені й проростаю простими римами
у брудне підвіконня чужого дому, куди мене кинули,
наче просто чекаю чийогось повернення, як молитви,
наче хтось із брудних долонь мене взяв і легеньку викинув
на могили розбитих дзеркал і зів'ялих кімнатних квітів...
Ти прийдеш до очей, що не бачать сонця, аби їх відкрити?
грудень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Мысли нечёткие, но я перебираю их как чётки
и тку собственную интернет-паутину запретов и догм.
Одиночество приходит заданным и задним числом
на уроке алгебры, и я выхожу. Пока мир вычитает нечётных,
неподходящих, простых и прокушенных по ту сторону интегралов.
Дверь закрывают за мной и от меня. И я вспоминаю, как мама
отсылала меня за школьную парту, когда становилось скучно,
и мир вокруг ещё не был богатым,
только серый дом и картонная школа
плевалась мусором ластика.
И в школьной библиотеке рыжая кошка ластилась.
И я приносила из школы грязных чёрных котят,
запаковывая их в свою грудную клетку и в свои стихи,
сваи надежды крошились один за другим, один за другим,
открывая простор бушевавшим стихиям.
И я становилась солнцем, что огонь,
и я становилась словом, которое ветер,
и я становилась временем, а оно вода,
и землей, что холодный камень
И я становилась ритмом,
и, может, немного поэтом.
И, может, немного поэтому
хотела выздороветь,
стихами лечив заикание...
листопад 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988069
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.07.2023
Атом зігріє холодні кістки і минуле розтане зефіркою вічності.
Слова, на які розпадаємось ми, стерли наші пласкі обличчя.
В кістках моїх осінь, кістки мої грати, що розмежовують наші ігри,
осінь не знає, як страшно боюсь я її завершальних титрів
Я розкладаюсь на сотні відтінків живої складної палітри,
Грію водночас твої долоні, грію в очах твоїх відблиск літа.
Тільки руки твої – вже не ти. Ти – лиш мій нерозгаданий символ.
Всі тілесні контаки замкнулись у колі й поволі зносились.
Я не вірю відлунню свойого голосу, просто спини мене.
Якщо зняти усю одежу, чи залишиться щось за спинами?
Ким ми будем, як грудень ввійде в спорожнілі легені за осінню?
Забери нас у книжку, видай, продай за безцінь. І досить з нас.
жовтень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2023
Він боявся не повернутись у місце, де знов не чекають.
Маленька історія тихого п'яниці із сургучевого краю.
Ніч накриває слизькою сіткою – ловлю давно розпочато.
Він зникає із дому, де умовно лишався дідом і татом.
Тільки от... Дім не пускає. І живе в його фотокартці.
Внучечці шість, і жовтіє намисто у чорній рамці.
Старий телевізор хрипить у тишу – вишукує втомлені вуха.
У тремтячій руці в непрозорому склі ожила отрута.
Стіни хапають з бетонним відчаєм втрачене тіло.
"Швидше під зорі з маленькою ручкою... Любо і мило...
Може приїде ще тепла душа і голодний котел натопить."
Натовп збирався у самої брами церкви навпроти...
Якось худко виносили то́го, хто сам вже не міг вернутися.
Так похапцем обмивали ноги, зривали етюди всі,
племінниця винесла го́ру віршів – сховала в кульку за шкафчиком.
Пла́кати часом іще страшніше, аніж все просто бачити.
Дім не виходив із нього, поки з дому його не винесли.
"Пупови́на, небесна блакить і пожовклий квиток з валізою.
Мам, ти не платиш за мене. Мам я плачу за своє. Мааам, я виріс!"
Я дивилась у п'яні сльози, які догасали на милицях.
І, коли їх поклали в труну, всі навколо боялися тільки старості,
наче це справді найгірше, що може із ними трапитись.
Я ж боялась, що він не розкаже мені більш про зорі...
Вчора мама лишила квиток зі "щасливим числом"
на столі
в коридорі...
жовтень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2023
Мы заехали в тьму. Из неё нам никак не выбраться.
Дождь прогонит зиму. Дождь прогонит лето.
Дождь прогонит детей из рассветной мыльницы.
Дети вернутся в рассвет из рассвета.
И, может быть, выберутся.
Мы приедем. И будет конец долгожданной встречи.
Дожидаясь последнего чуда, срифмуем на "вечер",
Сверчок тонко клюнет в сердце, оборванной речью.
Мы заехали в тьму, оставаясь простыми встречными,
Из нее нам никак не выбраться.
От желаний сказать о молчании каждой белочке
мы ломали колёса своих и чужих вертелочек.
И на фабрике снов столько душ порвалось человеческих.
Сохрани эти строчки нашей горелой вечности.
Мы полюбим и тьму от беспечности.
Мы могли сказать больше, когда воздухом вскрыло ребра.
Когда неба касался язык. Одиночество рушило стены.
Стены рушили нас, открывая в нас бездну и космос
Мы открылись на полную. И забыли о детстве вневременном.
Тьма становилась убежищем и окопом.
Мы не дети уже. Или дети, но только во взрослой шкуре
Мы забыли своё начало и построили нас из вымысла.
Мы продолжим свой путь, выпуская в горящее небо пули.
И, теряя себя,
переполним конечность смыслом.
Мы полюбим и тьму так яростно,
что о ней забудем,
поднимаясь по хлипким ступенькам
скрипящей виселицы
серпень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988029
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.07.2023
Світ похитнувся. Я випростовую руки. Вертаю на місце небо.
Ми ішли в нікуди і дістались до точки, де судять мертві,
де судять живих, де судять обідраних, тихих, голих.
Ми вертались до себе, пройшли через море, ліси і поле...
І нам зустрічалася смерть, що впліталась у сонце й дерева.
Ми влізали у сутність речей, ми пихали себе куди треба й не треба.
Ми ставали мудрішими, знаючи – смерть перетре все до попелу,
і, повівши плечима, свідчили: пункт "нєвозврата" пройдено.
Відкривали поширше очі в спробі нарешті цей світ не побачити –
він відкривався для нас так сонячно ніжним вогненним зайчиком.
Люди навколо дивились холодно, наче з свинцю і пластику.
Світ, який бачили ми, ніколи ще не бував "чудєсатішим".
Суд переносили. Кожного разу нерви здавали й гуділи в тиші.
Всі столи і стільці залишались явними. Ми прозорішали.
Ми хапали людей і тримали себе ...відпускаючи все-таки в вічність.
В нас дивились коти, але більше не лащились тепло і звично.
Мертві судили живих, навіть коли ми свій вирок давно уже винесли.
А то був наш порожній світ, який ми сотворили з матерії й вимислу.
Ми прийшли – ми пішли. Не знайшли ні метафор у цьому, ні лірики.
Дерев'яна підлога скрипіла під нами – боялась не втримати...
Небо спинилось, як час перестав текти по в'язких артеріях.
Сонце в очах обіцяло вернутись, їх закривало, як двері.
Теплий вітер ніс вгору, заливаючи пісню в фантомні ребра.
Ми лишилися там – в зафіксованій точці найвищого неба...
липень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2023
Тіні згусають. По лісі бродить навшпиньки голодна тиша.
Калліопа виходить. Морок доспілих чорниць обіймає п'яти.
Калліопа із кожним поетом на рік чи на два старішає,
кров збирає в подоли, вростає нею ще глибше у втрати.
Місяць світить гранатовим. Душі виходять з-за пнів трухлявих,
обсмаковують давні війни з собою, чужими, і мертвими.
Палять велике багаття своїми важкими крильми Ікара,
догризають останні кістки надії і таки не стають легендами.
Душі виходять в жовтковому золоті списів, щитів і шабель
на дороги лісів і озер, на дороги каміння, простору й часу,
на згасаючі в вікнах вогні, на поля, на яких, після слави,
у скелетах гнилих примар бракне шкіри й живого м'яса.
Калліопа вбирає в себе слова і спускає в мазутні води,
мертві кида́ються бігти берега, відкривають Велику Ловлю.
Випускають слова-голуби крізь крони з останнім подихом,
в світло, в якому схоронена пам'ять їхньої темної крові.
Мертві шепочуть, що хочуть вернутся, хочуть подвигів.
Хочуть лишитися хоч би у куцій прапам'яті їх народів.
Муза втомлено дихає, голим звукам не вистачає одягу,
на зап'ястях людські кайдани натерли межу акордів.
Договір з тишею. Морок. Одинока фігура зникає у тінях.
У сплетінні гілок просинаються ворони. День сміливішає.
Еос пливе за вітром. Купол прогнувся спиною синьою.
На каміння змії погрітись прилізли і стати мудрішими...
липень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2023
Спят химеры, им снятся зловещие сны,
узоры сплетений из твёрдых знаков.
В камне проснулась жизнь от волны
столкновения душ и холодных пяток.
Плиты причёсаны гладко в широкий ряд –
не наступать на линии – нити тревожности.
Крылья пламенем нежным горько горят
заглушая бредовую сальсу совести.
Сны высыпаются мелким бисером
перед зелёной каморкой звенящей яви.
Сны снисхо́дят с словесной виселицы,
мёд разливая по чашам отравленным.
Мятые души раскрыли пропасти-рты –
осень щедра лишь на едкую ржавчину,
В стёклах, на стенах – отблески теплоты,
жажды жизни, почти неистраченной.
За углом спят химеры, там где застыл
в пространстве густом и рутинном смех.
Спят они, как большие немые коты.
Люди в их головах, как в седеющей тьме.
червень 2020р.
Выход из дома, прозрачного сна. И зачем?
Стены внутри и снаружи съедает пыль.
Луч поскользнулся в узкой оконной щели.
Сумрак и вечер. Химеры становятся былью...
июнь 20
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987882
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.07.2023
Незнакомые лица. Чужие-свои слова.
Каждое рта открывание – несовершенство
стонов и всхлипов ржавого дна котла,
никуда не ведущей пропасти. Честно?
Снова навру, бессовестно сипя углями
затухающих на беззвучьи смыслов и слов,
разбивая себя о трухлявую вечную память.
Не согревшись – сгоревши на чаше весов,
упустив на её серебро почерневшие крылья.
Незнакомые лица – чужие-свои личины,
переигранные почти что в ноль, в пыль и
приходящие вновь, требуют мертвечины,
и намолчанной в солнцесплетении боли.
Пауки ткут свою сеть ресничную на зенице,
смыслы благоухают гнилью и полиролью,
вниз срываясь слезами на губы выцветшие.
Черным змеям во сне моём неспокойно –
им дыханье моё не слышится.
травень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987881
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.07.2023
А під вечір природа стає холодною і чужою.
І текучі артерії вулиць пусті і розхристані,
небо, розплавлене вдень, замерзає слюдою.
І загублені тіні шукають у людях пристані.
Не знаходять.
Змії-гілки повзуть в небо широким велетнем.
Мертві руки так само прозорі, та душить вітер.
У зіницях метал, навкруги віднедавна зе́лено,
все укрите стерильно-пахучим весняним квітом.
Щастя котиться гулко у дно параболи –
купи хламу – високі задушених слів могили.
Місяць гидливо ховається в крові ранених,
що виповзають у тишу, збираючись з силами.
І збираються. Десь на згорілих полицях пам'яті
випивають за втрачених, тихих, блідо-прозорих.
На остудженім проводі сіро-квартирного радіо,
мертві шепочуть із чорного днища озера.
травень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Прип'ять розп'ята. По вулицях ходять вовки́.
У березах густих зачаїлась безмовна смерть,
а ліс лізе у хати, оминає і двері й замки,
і дуби-окупанти заповнили простір вщерть.
Вся природа живе, порятована стра́шним атомом,
від людської істоти і диму заводів, машин.
Місто спить мертвим сном, за зеленими ґратами,
за дитячими партами, у свічадах розбитих вітрин.
І розкинулись душі річо́к, а у небі – синь!
Жовті їх лілії-очі мають на дзеркалі вод.
"Мертва зона"? Он лисиць прихистила тінь
і самотня бабуся вийшла скопати город.
квітень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Я растилась на кучах хлама, пыли и мусора,
на подёртых огрызках книг и средь штор
безнадёжно во стороны все зашторенных,
на холодном полу средь чужих игрушек
и безкрайних руин потолочных гор,
что бессовестно рушились, рушились,
рушились...
...Воровала стихи безнадёжно нетрезвых лиц,
что мечтали о жизни, но данное им уже отжили,
выходили под вечер из окон своих гробниц
и смотрели глазами безумцев брошенных
в очертания редких лесов и жилых больниц,
на густую и чёрную ночь, на далёко прошлое.
... А я выросла – очень большая гора из мусора,
на останках оставленных мною людей заблудших
и домов, зарастающих мхом и вишнёвими бусами.
Я открыла свой рот – и гора уж вот-вот обрушится
и спрессуется в новый дом-и-обитель мусора.
Изрыгнёт из себя заблудшую
детскую душу,
...что однажды полезет на крышу
к солнцу и красным вишням.
квітень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987699
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.07.2023
И поселятся вёсны слов
на иссохшей деревьев коре.
Утро взглядом туманных оков
за окном восстает из пепла.
– Погляди на меня, Марго,
там в сплетении острых вен
нарисован мне путь дао.
Подними, подопри мною стены...
Он шептал и взглянул в окно,
где на улицах ни лица
и подвальный широкий рот
проглотил своего беглеца,
где напротив провис карниз
и труба сползла тихо с крыши,
серый дом ушел сонно вниз,
а вчера из него кто-то вышел.
Небо бросило синий оскал,
отливая в глазницах свинцовым.
Губы жадно разъела тоска,
а словам не хватало крови
– Не обманывай грот нутра –
там холодная брешь – не органы –
так спасала сама темнота,
заплетая нас в перья ворона.
По ковру поползла желтизна
грязным летом живого подсолнуха.
И шептались, как старые сторожа,
толпы слов у ушей полусонные.
– Погляди же на нас, Марго,
мы горели, но мы не сгоревшие,
беглецы из невинных снов,
продолжения книг о грешности.
И восстало из пепла и льдов
на останках бледнеющей вечности
снова утро немых оков.
– Погляди же, не мы истлевшие...
квітень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987698
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.07.2023
ходячие кривые зеркала,
свои осколки потерявшие в траве,
незрячие лучи футболя и слова,
слепцами лапают друг друга
на заре
заря. восход. дымит земля и рушится,
и полной грудью дышит, вертится,
даря зверью и нежность, и отдушину,
и зеркалам тепло, надежду
склеиться
и/или вылететь с орбиты, битым.
обголданным и грязным, и изношенным
смотрящим вдаль, не быв ни разу сытым,
не став ни разу ни лицом,
ни общностью.
и не сказав ни слова, и ни отзвука,
и не назвав никак себя по имени,
не став ни целым, ни цветком, ни озером,
стать погребённым заживо
в холодном чёрном инее.
порезавшись отбитыми лучами солнца
и взяв на горстку бесконечных дней,
на ложь, на пустоту кредит,
знать, что ничто в тебе уже не отобьется,
слепое зеркало разбито и дымит.
лютий 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987519
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.06.2023
Вона приходить.
Вривається в душу вітром, неждано, негадано.
Навкруги пахне мокрим листям, осінню, чарами.
Я вся обкладена книгами, втомлена, вкрадена,
не пам'ятаю ні хто я, ні де я за сімома туманами.
Вона дає мені в руки зброю і каже: "Якщо болітиме,
ти бери мене, прикладай теплі руки до ран своїх,
розкажи мною все, засади мною душу, як квітами,
щоб спинити тривогу, щоб не втратити зовсім радості."
Я дивлюся в її обличчя з бажанням, цікавістю,
як у прекрасне, що потребує від мене мужності.
Я обіймаю слово – зброю в руках своїх,
я обіймаю поезію – зброю супроти байдужості.
жовтень 2019р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2023
дні поховань були ясні і світлі...
ми йшли і з нас сміялось сонце.
ми все змогли,
відмучтись і відболіти,
і відлюбити всіх, і відпустити все.
назовсім.
ми обіймали світ
ми до грудей землі горнулися,
і бачиш... осінь.
ми тамували голод, ми ділили воду,
ми грали нашу музику у кілька рук,
у кілька струн, в один лиш подих.
і бач, чим не плати,
а до смішного дорого прийшлося,
і бач, як склався час,
як дивно склався час –
що знову осінь.
і пам'ятаєш, день ще був такий
сріблясто-сніжний, сонячно чудовий,
нам плечі-руки цілував,
сміявся з нас, таких обідраних
бідових,
а ми ішли позаду
за труною.
під нами лід хрустів
навкруг зима співала...
ми ж просто йшли. не знали ні куди, ні хто ми
а в грудях ні печалі, ні журби,
лиш тиха пустка, тиха втома
вересень 2019р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2023
Я відчуваю цю мить, як уже минулу.
як когось, хто тікає, лишаючи плечі теплими,
хто ховає в'язке трясовиння зінничного мулу
в грубих долонях під сірим светром.
Я відчуваю цю осінь, як стерту мелодію,
як тишу, що грає в старих навушниках.
Осінь, як дирку, нору для карманних злодіїв,
що за грошима лізуть руками в душу,
Я відчуваю цей світ, як щось за густим туманом,
в якому безцільно бродять вечірні голодні тіні,
що не торкни рукою – видумки і омани,
що не прийми до серця – кришиться від обіймів.
вересень 2019р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2023
...І тоді мене брали за руку
і вели в пустоту коридорами:
ось кімнати твоя,
роздягайся, поспи, заспокойся.
А на ранок тоді поговоримо.
Сонце картонне, цілуючи вікна,
просило ще мить лишитися.
Холод сирої могили клубками
горнувся до ліжка.
"Ти сильна, крута, талант
і найкраща – справишся," –
грамофонна пластинка крутилася,
лиш голоси мінялися.
Фото трофеями, де обличчя картонні,
на стінах рядками вішались.
Знаєш, це нові "обої",
байдуже, що "ненавіжуП їх.
Ковдра в принцесу Рапунцель,
тумба – порожня дира,
і покласти нічого.
Тепла вода, застоявшись у шлунку,
шукає виходу.
Знаєш, що відділяє мене від вічності?
Просто банальний фактор:
я можу дихати.
Ранок, як із відра,
вивергав з себе море крові.
"Ти вже встала, так рано,
добре, пішли зі мною..."
...І мене більш не брали за руку,
не торкались мойого одягу.
Я попереду йшла.
Вони вчили мої хаотичні кроки,
як вірші Українки в класах середньої школи,
коли слово просте, неотесане, грубе і нове.
Вони знали, що я упаду,
а як ні, то хоча би на мене стеля.
Просто треба пустити руку
і трохи штовхнути...
і воля...
Сонце картонне
сухими вустами цілує шкіру,
...у лещатах часу,
у путах кошмарів,
порубаних звуках,
у каплях ефіру...
Мене відпустили,
зап'ястя висіли
важкими шнурками
вздовж стегон...
...А потім проснулась,
у ніжних обіймах
демона.
травень 2019р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2023
Своєю дорогою,
не схожою ні на одну із інших,
на схід від сонця,
де починалось зародження:
рослини обіймались стеблами,
розселялись по нішах,
тварини вчилися вбивству –
типово людському поводженню.
Своєю дорогою,
де слово важке і тривимірне,
де ним уже нічого міряти,
тільки колючий вакуум.
Де, прилітаючи над антенами
з теплого вирію,
словом технічно можливо
лише заплакати.
Своєю дорогою,
на якій навіть тиша не грає диханням.
Ні подій, ні людей,
час біжить – кольорова чудна артерія,
слово окутує страхом,
слово стікає стріхами,
слово злазить із тіла
корою старого дерева.
Своєю дорогою,
де хвилювання важке до безтямності,
руки тягнуть із рота
довге в'язке волосся.
Дивишися:
та, що вилазить із тебе, ріжучи груди, –
не знає жалості.
Вкручує в спину ножиці,
дихає у потилицю.
Своєю дорогою,
плече до плеча, мов приречені,
мов на загибель, мов на обійми,
мов на самотність удвох
під безкраїм небом.
Поки тіло живе –
до останнього марить втечею –
поки дихаєш –
руки малюють сонце худими ребрами...
Своєю дорогою,
де, скрутившись за гратами,
дивишся в очі вічності,
притулившись до холоду,
і тамуючи голод відчаєм.
...А вона обдирає із тебе обійми легких зустрічних.
...А вона обіймає, і обіцяє лишитись вічною.
Своєю дорогою,
де закохані очі цілують
холодні ключиці каменя,
а дорога крихка,
як останнє вітання світові.
Просто дорогою,
тихо,
за руку,
босоніж...
з дияволом.
під сонцем палючим, удвох,
в happy-end.
...віднайшовши останню відповідь.
травень 2019р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2023
плавно... плавно... звуки не мають різати.
я просинаюсь... тихо... очі закрити... відчай.
бути живою... бачити... дихати... – випадок
майже рідкість...
слова-бомжі бродять в думках, ледве дихають.
я не прокидаюсь від крику, хоч, кажуть, – кричу:
сни відображають буденність, а вона – безвихідь.
просто причуда...
ходжу навшпиньки, кругами, нічого не кажучи.
просто жива мішень із слів... безтілесна, втомлена.
я не хотіла... тіла... ні губи твої, ні очі...
тссс, зоре моя...
що робили руки, чим текли сльози... відповіді...
хто жалів і кого жаліли, хто не спав, хто забув...
хто що знав... хто любив... де межа й де сидів...
і коли ти торкнулася
сонце, не треба мене торкатися... я – відходи.
я відходжу у вічність, я прожована світом.
ти не знаєш мене... твої хибні кроки:
приручати любов'ю.
я за все це плачу... я хотіла любити мрію...
хто, що знав... я ж не знала!.. я не хочу знати...
кидай мене...
плавно... плавно... після холодної втрати...
після голодної смерті... після глибокої ями...
бачити тверді стіни... лапати білі грати...
цілувати рани...
...а потім задушити світанок, який настане.
...а потім, сонце, тебе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2023
ти перетворюєш моє тіло у болючу рану.
ступаєш тихо і м'яко,
пливеш у моєму морі "Тою, що біжить по хвилях",
горнешся сірою кішкою до моїх почуттів.
слухаєш мою музику,
не торкаючись мого болю.
байдуже, аби тобі не боліло.
я стріляюся своїми ж думками,
пригадую усі попередні втрати,
копаюся у своїй збіднілій пам'яті.
впадаю у безпам'ятство,
намагаючись розірвати ліани асоціацій і бажань.
ти ступаєш по моїх хвилях,
тихо, обережно, нечутно.
відгортаєш завіси моїх загадок,
відгортаючи волосся з обличчя.
заглядаєш за ширми снів...
дивишся цікавим поглядом...
не рятуєш і не топиш.
для чого я тобі, моє сонце?
грати ілюзій, кайдани страху,
часові петлі...
якщо мій дах поїде, то тільки через тебе.
...через твої м'які лапи
у моїй холодній,
незатишній душі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2023
останні тижні майже не пишу.
це дивно, бо малою штопала вірші пачками.
я любила не спати до ранку,
і ловити найменший шум,
наче в душу вмонтовані мікрофони
і надчутливі датчики.
і було що не звук, то відразу рима чи слово,
що не слово – то вірш, перехований в надцятому блокноті.
ну а потім все згладилось. вже тоді поступово
все дитинство зсередини викрадав невідомий злодій.
залишилась лиш звичка не спати холодними ранками,
я творю кожну ніч одну й ту ж мовчазливу повість,
без паперу і слів, чорнотою минулого і світанками,
закарбовую в серці пусту і чужу невагомість.
листопад 18р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2023
втрачаєш колір, втрачаєш блиск
не перезентабельна, не читабельна.
про таких, як ти, говорять, що високо,
що боляче падати з останнього щабеля
і драбина хитка.
і із неба вже фарба лущиться.
опустивши повіки, можна відчути вічність,
а повітря – лише невагоме згущення
в тій частині, де легені сковує відчаєм.
і минуле, від якого ніяк не знищитись
підкрадається вслід за осінню,
такі, як ти, завжди багато щось пишуть,
але не читають, навіть якщо попросять.
спускаєш очі, ховаєш зір,
десь з півобличчя закрито маскою,
людям і світу відвикла вірити,
на самоті – відучилась плакати.
павутинка – тонка.
біля пекла – сама радіація.
поспішати нема куди – бо усе вже втратила,
на початку, зникала душевна грація,
потім зір, потім мова, потім вуха заклало ватою.
потім якось саме...
ти із тих, хто не хоче про себе згадувати,
хто в пориві дурному себе продавали публіці,
аби людству хоч слово, хоч пісню вартувати.
і зносились душею, проводжаючи поглядом ціль.
сидиш у темряві, дихаєш часом,
у грудях в'януть осінні квіти.
ще є слова – без гриму й прикраси,
та з таких ти ніколи не вміла творити.
листопад 18р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2023
виходити із себе доти, доки не вийти зовсім.
а за дверима, вкотре за вічність,
знов плаче осінь.
голос осені трохи хрипкий і придушений.
плаче так, як плачуть у світі усі покинуті душі.
кап-кап... з пустого – і прямо у серце
час переллється, до дна переллється,
обезбарвить думки, завібрує у грудях,
втратить голос, плачем озветься.
серце – це келих, від трунку його п'янієш,
сильніше усякого чаду.
у келисі час, на дні тут любов,
на огранці слова, на поверхні ж – правда.
правда дзеркалить брехню:
найважчу – собі, і трохи легшу – світові,
правда хвилює, правда тривожить,
правда постійно шукає відповідь.
очі – колодязі правди і вічності...
осінь плаче, заглядає в зінниці зустрічних.
їй би хотілось уже закінчитись.
осінь – всередині, дивитись у себе, неначе дивитись в калюжі:
віддзеркалити світ, віддзеркалити сонце,
віддзеркалить байдужість.
віддзеркалить людей, їхні келихи, їхні погляди,
віддзеркалить усі пориви, прикриті одягом.
а в самій чистота, білий спокій і тиша,
осінь відкрила двері, ввійшла, обняла і залишилась.
жовтень 2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023
Світогляди згаслих розбитих ламп
розглядають застояний світ.
Дощ всю ніч щось сказати комусь хотів –
не сказав,
жебраком зголоднілим все бродив по дворі.
Трохи лаяв людей, вигравав на старенькій гітарі –
і вмовк.
Це було щось ну типу живої розмови з собою і богом,
коли вуха будівель від часу потріскались, згнили,
і ніхто не вслухався в сумну епіграму зливи.
А під ранок розвиднілось,
каркорони віщали безслів'я мені і осінь.
Дощ, забувшись, заснув, промочивши у всласних калюжах ноги,
йому снилися сни про людей, їх байдужість жорстокість.
Допікали, мабуть, до живого...
Але він все мовчав. Бо нікому про це не розкажеш.
***
Мої штори жовтіють по мірі того, як приходить ранок.
Прилипла до шкіри, до ребер тиша поволі тане.
На годиннику п'ять п'ятдесят і давно запізно
розглядати минулого перші невмілі ескізи.
Гавкіт собак розпинає всі звуки навколо дому.
Дощ уві сні щось бурмоче про викиди, шум і дотики,
він важко дихає, кашляє, трохи нудотно стогне.
Він нас давно не любить. Тому й літо буде спекотне.
липень 2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023
Постріли навколо,
стра́шний апокаліпсис.
Світ завмер від жаху
і тамує гнів.
Ти біжиш, щоб куля,
не спинила болісно
цей життєве місиво,
дихаючий вир.
Із твого обличчя
лиш кривава маса
і серця роздроблені
на війні оцій.
Ти кричиш із жаху:
"Ні, я ще ж не здався!"
І лягаєш мертвий
з пострілом у ціль.
І весь світ зімкнувся,
і вже плакать нікому.
Тисяча безумців
розстріляли світ.
І навколо віхола,
ця кривава віхола.
А всі мертві мріями
берегли політ.
Мертвим ще хотілося
захопити світ
розумом й безумством.
І кричали "Ні війні!"
на війні вони.
Й розбивались мріями
об криваві сни.
А ти біг роздроблений
на світи і космоси.
І заплакать з жаху
так ти і не зміг.
Заболіло раптом
і здалося розкішшю
щастя, що всередині,
за яке поліг.
Ці хвилини відчаю,
відчаю безмірного,
що вже смерть стоптала
тисячі доріг.
Ти лишивсь Людиною
щирою і вірною,
й не жалів, що виправить
щось в житті не встиг.
Лиш заплачуть ворони
в пустці віковій.
Світ увесь зруйновано,
світ — людський, не твій...
червень 2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023
Початок почався учора і загубився у вийнятках,
фрази зривались і блідли в раптовій тиші
наче ставало приймати себе вже не прийнято.
Стерлись кордони на святість чужу і грішність.
Бог мов просив хоч мене особисто мовчати.
Він із незручності трохи доучував ще міфологію,
Він, як і я, ненавидів гуркіт, слова і грати,
Він вигадував людям нові параної і фобії.
У мій світ знов вривалися сотні осіб, ідеалів, ідолів,
від їх слів осипалося небо піском і гравієм
Бог проклацував кнопкою таймеру відліки,
і все зважував, певно, логічне, дурне і правильне.
Збляклий світогляд втратив кого наслідувати.
В класі пустому човгали сміхом дитячі душі.
А термометр досі вперто доводить до відома,
що з початками травня у світі стає надто душно,
а ключі від якогось там раю, треба іще заслужити.
Помолитись до Сонця і правди, і стати сильнішою,
перестати брехати, дивитись у очі, любити літо...
квітень 2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2023
Розплавлений віск застигає на ключицях у темряви.
Не можна будити осінь – весна образиться.
Не можна сміятись голосно, бахкати дверями.
Дихати треба глибоко, так аж до самих пальців.
Жоден вогонь серед ночі не гріє холодні плечі.
Не можна торкатись минулого – це неправильно.
Правильність схожа на вічність дечим
і дечим на Біблію, може, зокрема Авеля.
Стіни кімнат бережуть в собі тіні і погляди,
коли за вікном щось збивається з ритму і падає –
вони мовчазні і приймають до себе без допитів
всю твою ніжність з дефектами ночі і вадами.
Дихати треба глибоко, краще на повні груди.
Весна приручила всі звуки, входи і виходи.
Простір густий і оглушливий. ніч – це уже не будень.
Це картина душі, що уже не насититься крихтами.
І якщо знов дивитись у корінь і суті істини,
то, напевно, усе почалось із зими і темряви,
коли люди складали десятки і сотні іспитів
на права володіти Весною, Вогнем і Землею.
квітень 2018р.
Ну а ніч залишилась крихким поверненням
до кімнат, до себе, до думок і темряви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2021
Я в буденності втопила своє море.
Я у сталості топлю своє життя.
Про таке багато не говорять.
Про таке багато не мовчать.
Я в поезії втопила своє щастя.
Я у щасті не знаходжу ритм.
Мої вірші — не моя більш власність.
Я не хочу ними говорити.
березень 2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2021