| Сторінки (1/44): | « | 1 | » |
Вони думають, мені війна за найкращого друга
Чи колежанку.
Я навіть і посміявся б,
Якби не мався їй за прислугу,
Трясця.
На моїй посаді немає відпустки
Чи вихідних.
Я - просто збирач історій,
Я - підсумок, і, коли так,
Будьмо знайомі.
Колись побачимось знову,
Бо, якими б ницими ви не були,
У вас таки вистачає глузду
померти.
І ось вам у поміч пекельне людське дитя,
Що дихає порохом,
Говорить нагайками.
Ні, не говорить -
Наказує.
Щодня, щомиті з початку часів:
"Ось там. Нужбо. Швидше"
Дорослі та діти.
Уже й давно збився
з ліку.
Довіку жити в казках,
На боязких вустах.
Зватися Смертю
З клятим безсмертям -
То, повірте, найгірше з проклять.
7.07.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2023
16.12.2022
Привіт,
мій незнайомий друже,
Скажи, що для тебе
зветься життям?
Мене вчили по-різному,
отже,
Це рух макромолекул?
З ентропією боротьба?
Чи щось принципово інше?
І яка у нього ціна?
Дивись:
ці двоє - з війни.
Стікали б кров'ю
Посеред чорного вороння.
Один з них -
мій син.
Зброю підняв -
Не встигли сховатись зірки.
Я, чуєш,
спокійно спала.
І другий.
Він зґвалтував
дитину.
Опісля до смерті замучив матір.
Най би вмирав
Всіма забутий.
А я давала клятву Гіппократа,
І мушу, чорт забирай,
його рятувати.
Тепер скажи.
За що я маю боротись?
А потім,
повернувши ворога до життя,
Дивитись собі
у вічі,
прокидатись,
ховати невиліковне
І одягати
триклятий
білий
халат.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2023
аж нажто гучно звучить молитва
десь за дверима з пересохлих уст.
ох, скільки ж їх у розпачі затихло,
залишивши зневіру та тремтіння рук.
і йому доводиться її терпіти,
схиливши спину, боротись за життя,
щоб нерухома вибрита голівка
отямилась не серед примар.
він саме зараз творить диво,
скальпелем тримає душу на землі.
не Бог - людина узяла на спину
янгола, коли вже власні крила не несли.
буде накладений останній шов -
хтось вийде ощасливити рідних-
і від утоми його поглине сон:
він ще раз завадив Богу поспішити.
21.06.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2023
Знаєш, там пахне щастям повітря,
А ще тобою і гарячою кавою.
Там на обличчі танцювало проміння,
А ти боявся це зрушити єдиною фразою.
Я там, пам'ятаєш, тебе вперше зустріла.
Такими приємними є лиш твої обійми.
Цю історію досконало знає та похмура будівля:
В її коридорах, пустих палатах безсилі повір'я.
Я там малювала твої портрети,
А також ледь не заснула на твоєму плечі.
Я говорила про лабораторії й мольберти.
Скажи, чому ж люди такі збіса уперті?
Я там не зважала на інших, хотіла спинити час,
Що про нього нагадував цокіт годинника.
Там не було моїх рим та жодних прикрас.
Чорт забирай, як же ми довго гордилися.
І страшно коли, я туди повертаюсь думками.
Там, біля тебе, затишно і безпечно.
Я, чуєш, все завжди чогось шукала,
Та ось же багатство, це безперечно.
Там була твоя ніжність. Лише для мене.
Послухай, тобі не потрібні жодні промови.
Хай красномовними будуть очі під колір неба.
Здається, я егоїст. То коли ми побачимось знову?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2022
А знаєш, сенс життя одразу став зрозумілим
І проблеми усі - мізерними, чи не так?
Ми раніше, здається, цінувати зовсім не вміли.
То кого ж ти найперше згадав, коли почалась війна?
Чуєш, на коротку мить заклякло моє мистецтво,
Усі рими тепер до абсурду прозові.
І слова дивовижно щирі. Давай відверто:
Про кого ти думав, як небо стало червоним?
Я тільки прошу бути вчасно сміливим.
Кого ти хотів би вписати у власну повість?
Розумієш, твої обійми комусь потрібні,
Поки ти боїшся і граєш в гордість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022
Українське небо розсікали ракети,
От тільки зброя не в змозі надію убити.
Війна навчила цінувати моменти,
Ми опісля будемо ще більше любити.
Я не можу, на жаль, чогось обіцяти,
Тут, здається, безсилі карти, зірки.
Але, чуєш, я мрію колись написати:
" Привіт. Ти вже чув? Ми перемогли."
Незалежно від кінця, цю історію вітер розвіє.
А може, її співом підходить пташка.
Ти скажи, хай неправда навіть - повірю,
Що одного ранку таки почую:" Перемога наша."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
Кажуть, духи не займають лише закоханих,
Так-от, я, здається, в безпеці.
Посеред лісу зі слів замовчених
Відточені рими живлять втомлене серце.
Я біля тебе відчуваю себе маленькою,
Ніби ніякі незгоди світу мене не стосуються.
І війна видається космічно далекою,
Мовби пожежі і вибухи - сон, безглуздя.
Твої очі блакитно-сірі, очі під колір туману,
Там ранок димчастий в місті опісля
Ракетної атаки. Слухай, коли я запитаю
"Як ти?", коротку дай відповідь: "Тихо."
Ці рядки не нові, вони житимуть довше вічності
І я б хотіла тебе сюди вписати.
Та між нами ніколи не було чіткості,
І я ніяк не втямлю, як тебе називати.
Все лізуть на аркуші рими непрохані,
А для важливих слів німіють вуста.
Кажуть, поети завжди закохані -
Чорт забирай, це справді так.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2022
Ти, здається, десь надто гучно сміявся
Чи, ймовірно, невчасно заводив пісню.
Поки смерть намагалась вхопити тебе за зап'ястя,
Роздратована, що не подіяло зілля.
Чи, може, так майстерно ухилявся,
Що не могли поцілити ніяк її стрільці.
Опісля кошмарів у цей світ закоханим прокидався,
І були безсилі найкращі її бійці.
А ти, напевне, зовсім не помітив,
Як смерть, залюблена в ту пісню, відступила.
А може, ще трохи, і ти б таки повірив,
Що береже твої вірші поміж історій, які погасила.
Поете, а твої строфи і справді безсмертні.
Вона шукає себе між тих численних рядків.
Там чиїсь веснянки і вуста під колір черешні,
А смерть собі нашептала очі, які ти любив.
Твоїм пером підкорене її потойбіччя,
Ти знаходиш шлях по заплутаній нею стежці.
А ти б тільки бачив, як вона тебе боїться:
У смерті, здавалось, забилося смертне серце.
А ти колись, знаю, вплетеш у пісню
Ім'я тієї, що їй ті рядки байдужі.
Зіниці звузяться, постануть міфи,
А рими твої замовкнуть, мій друже.
І ти, завмерши, ту слухатимеш юнку,
Що кількома словами розтопче твій сміх.
А закохана смерть врешті-решт схопить за руку,
І в ту ж саму мить тебе втратить навік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022
Моя пісня була розстріляна, її катували вогнем.
Вона хрипіла змученою римою, тонучи у баюрі.
І знову рвучись до бою, ставала мені мечем.
Моя пісня уже не боїться ворожої кулі.
Вона воскресає щоразу з сонцем
Голосом нашої злості, горя і втрати.
Моя пісня без слів іде добровольцем.
Зрозумійте: не вміє вона програвати.
І там, де криниця отруєна кров'ю,
Де квіти бачили сльози дітей,
Там бринітиме пісня, перед якою заклякне ворог.
Він перед нею, чуєте, сльози проллє.
Її буде складати вітер, коли заніміють поети.
А світило її почує і випалить вас ущент.
Кажу ж: моя пісня просто не може померти.
Й пильнуйте: вона вже оспівує вашу смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2022
Знаєте, його голос ніскільки не тремтів,
Коли сказав, що піде на війну.
Тоді, крім нас, - нікого, лиш вітер шелестів,
А я хотіла закричати і проклинала Москву.
Він говорив, що йому не страшно,
Що буде з честю тримати зброю
За прохромлену пісню, чиєсь "завчасно",
За дітей, чиї крила омиті кров'ю.
Його голос зовсім не дрижав - я губила усі слова,
А він просив і далі вірші писати, підтримати його матір.
Знаєте, я не почула востаннє його "Прощай",
Бо казав, що повернеться, казав чекати.
І я чекала, ви чуєте, та все дарма:
Його риси застигли назавжди, схололи руки.
Хтось кричить :"Слава Україні!" - "Героям слава!"
От тільки вона вже не треба, коли затихли всі звуки.
Чи ж потрібні ті вірші, як летить клята куля?
Я б обміняла рими свої на мечі.
Чорт забирай, поверніть мені найкращого друга.
Коли він ішов, голос його не тремтів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2022
Здрастуй, воїне, будь тут, як удома.
Опісля всіх вбивств, гадаю, мучить тебе утома.
Воліла б я спалити живцем чи наслати на тебе судоми.
Та спокійно, ти відпочинь у цій скромній господі.
Хочеш їсти? А може, подати води?
У нас у підвалах вмирають від голоду, ви, чорти.
Чув би ти той пронизливий плач дітей, крик вдови.
Та ти ж не соромся: як хочеш чого - проси.
Я тобі постелю, солдате, у цій кімнаті.
Знаєш, як страшно надіятись, що вам достатньо вбивати?
І як страшно знати, що плямуєте одіж дитячу?
А ти б помолився: у їжі була отрута, проклятий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
Ніхто не бачив усмішки на його вустах.
Той відчував себе, неначе в клітці птах.
Знав, що вирватись можливо лиш в казках,
Знав, та не гасло полум’я в його очах.
І вкотре вже перед ним ця ненависна споруда:
Ці білі стіни, халати білі, ці дивні люди -
Протилежність до шуму його негоди
В душі, а скоро залишаться лиш етюди.
Бідний художник, в світі є сотні таких,
Він пісню малював і як чийсь голос затих.
Життя вважав за полотно, та не його рука
Діагноз вивела, наче вирок: він цього пензля лишень слуга.
Одного разу, як проходив повз якісь палати,
Завважив дівчину, та всупереч бажанню не посмів питати:
Хто, чому і звідки? Відтак не зміг забути,
І, мабуть, попри намагання, цього не оминути.
Він наче й звик уже, що так часто про смерть швидку
Йому говорять так спокійно: той давно на повідку.
Він був один, і нічого не залишиться на згадку,
Навіть його мистецтво не признавали ще спочатку.
І знову тут, мовби випадково, наче було треба -
Білі коридори, знайома палата, у вікні клаптик неба,
Що нині безхмарне. Та до чого ж ця дивна спроба?
Подививсь в її бік – що за неймовірна особа?
Навіть тепер понівечене обличчя містить слід від її краси.
Її завмерлі риси були не варті жодних описів.
Він їй квіти приніс, що на них досі блищали перлинки роси,
І в свідомості одночасно кричало кількасот голосів.
Аварія. Чи збіг обставин, чи людська вина,
Чи воля на це вищих сил, що обривається струна?
Кажуть: стан важкий, як виживе – повірять у дива.
І добре, що зараз німі для неї такі страшні слова.
Він сюди ж приходив майже щодня, все чекав,
Все боявся і думати, що не відкриє очей, тому так благав,
І сам того не розуміючи , її ім’я шепотів-називав
Та, наче досі є крихітний шанс, про неї питав.
«Вона прекрасним голосом володіла, - казали.-
Грала на скрипці, любила музику до нестями,
Складала, бувало, і власну, в нотах губилась ночами.
Їй велике майбутнє без жодних сумнівів обіцяли.»
Митець все слухав і навіть дихати не смів,
Він тепло відчував, а від того – на себе гнів.
Весь цей час майже не їв і не спав – зовсім змарнів,
Чекав, мов на стежці плота, що все далі плив.
Аж ось, наче сон, вона розплющила очі,
І раптом стали немарними усі тут проведені ночі,
Коли він за неї молив, поки свічка тріпоче.
Він її повторює ім’я і все дякує за ці зелені очі.
А їй усе розповіли – вогонь ураз погас,
Вона не вірила в чудеса, почала рахувати час,
Що тримає у білих стінах уже приречене життя,
Поки все тихше бринітимуть ноти на її вустах.
Художник чув ці слова, а вірити їм не хотів:
Щойно мріяв, що пташеня, про небо-політ,
Він вже не думав про власну хворобу: з’явився надії цвіт,
З’явилась причина для усмішки вперше за стільки літ.
А юнка не слухала тих втішань, вже ніби змирилась:
Вона без права творити мелодію, що без струн, та дивилась
У вікно : там промінчик блукав; і тихо щось співала;
Чомусь спокійно все останньої хвилини дожидала.
Художник юний не в силах так все залишити,
Усе бо має: слава, визнання, талант,
Врода, та не було того, хто міг би шлях цей освітити,
Та навіть рідні були здатні просто відпустити.
Він знав: неминуче його також час спливає,
Та розумів: нікого важливішого в цілім світі немає.
Його вважали безталанним. У чому ж мистецтво полягає?
Він останню малює картину. Листя вже опадає.
Кілька днів роботи, майже не відпочиває.
Портрет тієї, що на відстані зігріває.
Колір, лінія, запах фарби. Так години спливають.
Він наче намагається зв’язати їй життя – своє ж розпускає.
Як закінчив, так одразу: чекав не став,
Митець прийшов до звичної палати, знав:
Це востаннє, тому вперше нічого не приховав.
Він, вже з зусиллям, її далі жити благав.
Вона слухала – сама мовчала. Раптом очі заблищали від сліз.
Її усмішку вперше побачив – йому забракло ураз усіх слів.
Та не знала юнка, що відчуває: людина – складний механізм.
Він наче подав їй руку, і вони разом пройшли через ліс.
Мов думки прочитавши, митець вийшов щасливий,
Не знала вона, що навік, тож не поспішала відповісти.
Їі портрет – найкраща його робота. Можливо,
Саме так розквітають до мистецтва таланти нові.
Полотно вона пригортала, наче останню надію.
Художника й сліду нема, що був тут в минулу неділю.
Юнка чекала та берегла фрази вже запізнілі,
Запитала у когось і наче закам’яніла.
Через силу та попри дорікання на ноги встала,
Взявши скрипку, шукала, поки не впізнала
Того, хто заставив жити, а сам лежить отут,
Хто запалив її вогонь, свій погасивши. І вона заграла.
У музиці сплелись всі почуття, усі слова,
Які вона так вчасно й не сказала. То її мова.
Мелодія сумна, та показав він, яка прекрасна висота
І воля: вона ж не в клітці, вона досі жива,
Тож обіцяла не здаватись. Минула не одна весна
З того вечора, коли затихла остання струна,
З часу, коли, ймовірно, створена його лебедина пісня –
Її портрет. Вона не забуде історію цього полотна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2022
Земля, стомлена, темніє. Сонце позбирало
Проміння останнє, немов стрічки багряні.
Щоб показати сяйво далких зір, блакить неба сховало.
Скільки ж тих, хто життя не цінує, воно зігрівало.
Сонний вечір, і тільки ледь чути лагідний спів
З уст вдови - в тій хатині не звучав давно сміх.
Хто скаже : чия то провина, що батька дитина
Не бачила, що хтось керувати долею його посмів?
Дивна ніч : під супровід вітру та ходить поміж вікон,
Де не погасло світло. Там за сина мати молила.
Найменша про брата питала : чомусь ніяк не приходив сон.
Чому ж їй не можуть відповісти? Чому гасне у їхніх очах вогонь?
Нарешті все затихло, заховались навіть зорі, темно.
Цього не помітив лише той юнак : він повернувся нещодавно,
Звідки не повертається майже ніхто. Була висока ціна :
Той не побачить тих, за кого боровся : зір забрала війна.
Скільки ж часу пройде, доки зникнуть дитячі сльози?
А оглушливо-німий крик матерів?
Не візьму вони ти, хто обіцяв вижити, за руку.
Скільки ж їх : хто без права, а все гасить ліхтарі?
І це вже майже звичка - говорити :"Це ненадовго.
Ми усі за мир." Скоро й зовсім нічого не буде видно,
Окрім спалахів сотень вистрелів там, угорі,
Замість зір - ті прекрасні, та останню знищимо ми.
Війна - в лабораторії людській експеримент,
Що з-під ладу вийшов, заплямував наші імена.
Помилка - так, не страшно, але та далеко не одна.
Чи побачимо схід до того, як дістанемось дна?
Квіти зів'яли, та чи дочекаємось весни?
А їм все байдуже : в них цілий космос, аби зруйнувати.
Не залишимо від світу нічого ми,
А він позбавить нас права називати себе Людьми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2022
В твоїх очах мир, коли всюди, здається, війна,
Там сингулярність у світі, повному теорем,
Тепло, що змагається з сонцем, і холод, якого боїться весна;
У кишенях присвистує вітер, гасає між власних поем.
І я все жартую, намагаючись правду сказати.
Ти - найскладніша наука, що шле до чорта закони,
Перед нею заклякли усі мої постулати:
Там лиш гіпотези, юність і збіса дивні симптоми.
І ти біжиш, ніби наввипередки з дияволом.
Тобі родичі - шафрановий степ і свобода.
Кажуть, закохані бавляться вельми химерним діагнозом,
І я рада безумно своїй ефемерній хворобі.
Слухай, а якщо я скажу, що поряд з тобою
Мені не буде страшний навіть ядерний вибух?
Ти будеш тут, аби станцювати під найгучнішою грозою?
Як небо трісне, закінчить притчу, ти будеш поруч?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2022
Твої зіниці закуті в багряні кайдани:
Їх по землі розкидало підстрелене сонце.
Твоя пісня промовиста, що біжуча кров у ранах,
Вона з червоних баюр знов проросте у пшеницю.
Не бійся, юнко, про нас напишуть балади.
Якщо не я, то ти, обіцяю, побачиш ще мирну весну.
Про себе лишень попрошу просто колись згадати,
Подумавши, що про мене говорять коло вогню.
Мені також хочеться жити: я вперше тут,
Я б волів з тобою за руку, хоча б ненадовго.
Так казали, мабуть, усі, хто більш не прийдуть,
І тепер я за порушений спокій перегризти готовий горло.
Це світило на небі, що зараз в крові,
Завтра на ранок вкотре воскресне.
І, може, в цей час заблищить роса на моїй щоці,
Але житиме мій народ, слово даю поета.
Твої очі темніють, там зорі тремтять:
Гадаю, злякались також холодної сталі.
Так най же засліплять чужинців, а нам вкажуть шлях.
Давай без прощань. Заспівай мені, юнко, востаннє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2022
У нас лиш на мить всі митці заклякли,
Не знаючи, що з полотном робити, як пісню складати,
І вже за секунду стояли гуртом, не в змозі мовчати.
Повір, у сімнадцять я бачила справді багато.
У нас розстріляний гімн, що знову комом у горлі,
Дитинство украдене, юність вкотре розтята.
Ти чуєш, тут без медалей і посмертних відзнак - герої,
Немає "потім", і кожен наступний ранок - це свято.
І були нерозв'язані задачі, програші, пандемія,
Я писала про очі ясно-зелені і рвалась усе до танцю.
Були про мікроскопи комусь сміхотворні мрії-
На щастя, а чи на жаль, було з чого рими брати.
Не знала тоді, що у вірші вплітатиму також війну,
Не ту, що з історії, а ту, що он, за вікном.
В свої заледве сімнадцять плачу я велику ціну:
Золоте українське поле вкрите червоним вінком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2022
ЦІ ОЧІ - ОСІНЬ
ТРІСК ОПАЛОГО ЛИСТЯ
ГУСТА КАРАМЕЛЬ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2022
ЗАХІД КРИВАВИЙ
ТА СОНЦЕ РОЗСТРІЛЯНЕ
ЗНОВУ ВОСКРЕСНЕ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2022
У нас два тижні співають про перемогу,
Два тижні вірять і молять навколішках Бога.
За мирне небо тримаємо ненависну зброю.
Два тижні... А хто обіцяв, що все буде добре?
Чим ми ще маємо заплатити,
Щоб просто жити на цій землі?
Наші руки в бинтах, на тарілках крихти,
То чим же ми винні, що прапор та гімн у крові?
Скажіть, що варто говорити дітям
І що робити, коли ракети розтинають повітря,
Якщо наша історія вкотре прохромлена вістрям
І над полем чорне пір'я розносить вітер?
Чому на своїй землі, наче у пеклі?
Чим же ми збіса так провинились?
Та, либонь, у чортів більше совісті й честі,
Гадаю, диявол може у вас повчитись.
Не бачить художник, крім червоного, барв,
А поет ніяк не може дібрати слів,
Проте у пісні гартується наша сталь:
Най блиск її засліпить усіх щурів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2022
Я писав про війну в той час, як її не знав,
І римував про смерть, поки її не зустрів.
Я чомусь, мов дитина, щораз гадав,
Що буде наступний медовий схід.
Я писав про безчестя, героїв і полум’я бою,
Там матір і син, сліпота і забуті могили.
Писав про волю, медалі й холодну зброю,
Поки справжня війна усе красномовство не вбила.
Я прокидаюсь від звуків пострілів,
Бачу розбиті повісті та українські пісні.
І це не кадр із фільму, не сторінка з коміксу -
Дивні речі кажу я ось так, при свічі.
Знаєте? В нас гітару і пензлі змінює гостра сталь,
Тут у сховищах народжуються діти.
Тут молитва та колискова під крик і плач,
І ніхто не чекає похвал ачи квітів.
Чорт забирай, яке ми маєте право
Себе називати господарями цієї землі?
Красти дитинство і юність вам наказує сам диявол?
Хто ви збіса такі, що не знаєте честі, а повні брехні?
І знаєте, ніколи я вже не пробачу
За історію вбиту і розстріляний гімн.
Нам не брати підбитих воронів зграйка,
Бо зарізаний спокій і спустошений дім.
І я обіцяю: так просто уже не втечете:
Для нашої пшениці добривом стануть ваші кістки.
Чорт забирай, чи чуєте нас, мізерні?
З он того поля зберуть врожай і сплетуть вінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941684
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2022
Візьми усі мої слова,
Сонети, вірші і романи-
Всі почуття. У них - війна,
Мої егоїстичні плани.
Прошу, розбий увесь мій світ,
Що був змережаний для неї,
З руїн сплети вінок і кинь до її ніг:
Хай зів’януть мої квіти і поеми.
Я слова лишив на сторінках
І ними грав, блискуче і даремно.
Мій друже, я мистецтву дав її ім'я,
Забувши, що вона - мистецтво.
Я наче був готовий небу перегризти горло
За неї - ти ж просто підійшов та обійняв.
І поки я мріяв стати її героєм,
Ти для неї жив, а не вмирав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2022
Я з тобою почув, як зеленіє трава,
Як вітер свистить - до землі припадають квіти,
Я з тобою помітив тихий шурхіт мого пера
І як потріскують у вогнищі тоненькі віти.
Ти заглушила пусті розмови і гул машин,
Нестерпний тупіт, багаторічний крик.
В тобі - сингуляргість, недосліджена точка і мить,
З тобою мені забагато пригорщі крихт.
В тобі - сосновий ліс і грецькі міфи,
З моїми ангелами танцюєш ніжний вальс,
А демонів у змозі заспокоїти, зігріти.
Ти мій каталізатор і першовідкривач.
Промінчику, скажи:я ж не помилився?
Ти все-таки в мене є серед воєн і стріл?
Я не хочу боротись. Я вже достатньо втомився,
І не буду тебе вигравати. Це не дуель, не двобій.
Моя росинко, не думай, що буде потім,
Давай не складати клятви, чогось обіцяти:
Можливо, будуть розбиті об скелі зорі
Чи бездиханне море. Я не хочу цього чекати.
Молю, не проси бути готовим для тебе вмирати,
Хоч згоден насправді з тобою на рабство, у прірву.
Я лиш людина : я прагну жити і відчувати.
Волію пліч-о-пліч бігти назустріч вітру.
Знаєш, мені удосталь: для нас - ненаписане
І те, що не описати. Я заздрю власному щастю.
Це все таке швидкоплинне й від того прекрасне.
Мій юний промінчику, прошу до танцю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2022
Усі додаткові заняття на сьогодні закінчились, проте я мав твердий
намір і цього разу заглянути до лабораторії. По-перше, у професора є трохи
часу, а по-друге я ніколи не відмовлявся зайвий раз одягнути білий халат та пройтись
тим, без сумнівів, вельми захопливим, завжди тихим і просторим приміщенням. Попутно я завжди розглядаю грубезні книжки або численні надписи на реактивах. Звичайно, на це часто дивляться із засторогою, мовляв, замалий вдавати з себе вченого та чіпати своїми руками тут усе підряд. Але я не можу втриматись і завжди оглядаю довгі столи, полиці з колбами різної форми та пробірками, велику, потерту вже Періодичну систему, наче вперше. І завжди хочу повернутись знову. Як-от і сьогодні. Але є одне "але".
Сьогодні я боявся йти, адже показав на олімпіаді з хімії, що була нещодавно проведена далеко не той результат, на який сподівався. Можливо, це справді звучить безглуздо, і я б навіть посміявся з цього. якби не був настільки сильно розчарований. А також я добре знав, що професор також на зрадіє цій новині і знову докорятиме. І для цього йому навіть слів не потрібно: у нього занадто красномовний погляд. Ось його я і боявся. Страшенно, якщо бути чесним. Думаю, бачити у очах, які покладали великі надії, розчарування і деяку зверхність неприємно. Боляче навіть. Я згадав свою хвору сестру та відчув себе ще гірше: саме вона стала причиною того раптового бажання займатись наукою, щоб колись, у майбутньому, створити ліки, які зможуть їй допомогти. Думка про це підтримує мене, але також вона іноді видається зовсім недосяжною і лише підкреслює мою незначущість і немічність.
Я вже, здавалось, майже розхотів йти до лабораторії, подумавши, що
не витримаю ще й важкого погляду нашого професора, Дмитра Івановича, ко-
ли помітив хлопчину, який сидів на лавці і щось малював. Підійшовши
ближче, я впізнав свого однокласника - Ждана. На перший погляд, це досить своєрідна і байдужа до усього особа: він завжди спокійний і його обличчя рідко виражає будь-яку емоцію, окрім глибокої замисленості та наче невпевненості. Проте іноді можна побачити і таку картину, як цього разу: на устах грала усмішка, а в світло-карих очах палахкотіли іскорки. А причиною було лише те, що він в той момент малював. А можливо, все тому, що з-під його олівця помалу поставало те, що йому подобається. Так чи інакше, гадаю, це велика удача - знайти саме ту справу, у яку буквально закоханий і якій ти готовий присвячувати свої і час, і сили. Ще непогано, коли у тебе є здібності і ти можеш це використати. А він справді має неабиякий талант , хоч ніколи на цьому не наголошував і не хизувався.
Ждан сидів, нікого не помічаючи навколо себе. Темну чуприну роздував та спутував вітер, а за вухом можна було помітити ще один олівець. І для чого йому він там? Але нехай, адже, ймовірно, зовсім про те не здогадуючись, однокласник і сам був схожий на живий образ з якоїсь картини, хоча в мистецтві я взагалі-то не надто розбираюсь. Хотілось підійти і подивитись, що настільки поглинуло усю його увагу, але таки не підійшов, пояснивши собі це тим, що поспішаю. Це було цілком логічно, отож я пришвидшив крок, а думки ще деякий час повертались до отого блиску у чужих очах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939226
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2022
Я не буду тобі складати казок:
Не полічити, мабуть, усіх рядків і крапок,
Не підкорених перами тих, хто замовк;
А обіцянки залишу вітрам і співам пташок.
Я не скажу, що буде, ймовірно, потім,
Не погадаю по картах, рунах чи по долоні,
Не лікуватиму від тягарів і безсоння:
Я ж і сама хворію між сотень історій.
І я могла б просити не шкодувати
За мить, що була щаслива, співати.
Коли інші чекатимуть сліз, шукати,
Де немає вогнів, і не боятися втрати.
Але прийде час - не тремтітимуть руки,
Заспокоїться голос, затихнуть звуки,
Залишаться ті, хто не дозволить втонути,
І ти пробачиш усіх, аби вільно вдихнути.
Я тільки знаю, що в твоїх очах
Є блиск, що поза Шевченкових фраз,
Там багаття, якого нема у легендах-віршах;
Людино, яка ж ти прекрасна, хоч ледь жива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2022
Пам'ятаєш? Нас збивали й розкидали по світу,
А ми все намагались бігти назустріч вітру.
Нас проклинали, мовляв, нечисті,
У танці з чортами, зрадники і злочинці.
Ти пам'ятаєш? Вони нас тоді здолали,
Просто зламали і розтоптали.
І я щоночі тонув, ламались безмовно кістки,
Казали мені: "Заживе, як замолиш гріхи".
Роздирали серце втомлене гострі ікла,
І додолу з наших крил осипалось криваве пір'я.
Я божевільно вслухався у вічну тишу
І шукав відчайдушно твоє обличчя.
Я з тобою змагався, знаючи наперед,
Що я - твій найлегше здобутий трофей.
Я марив, і вже наших спогадів було мало,
Я був тобою неситий, і все єство бунтувало.
Метались крики у закритих стінах:
Я вовком вив - терпіти було несила,
Хоч як намагався, до хрускоту пальців, істерик;
В мені палив усі вірші вбитий письменник.
Чуєш, я майже здався, і так раптово
Я впав у хаос очей твоїх знову;
І ці очі кольору швидкості, паніки.
І мені вже начхати : забуваю про наслідки.
Боже, якщо ж він - гріх, я не хочу каятись.
Це неправильно? Я досить сидів за гратами
І голос зривав у відчаї, в душі панувала злива,
Поки водили смичком по моїх зморених жилах.
Пробач, мене навчили бути егоїстом :
В мені занадто довго усе бриніло.
Чуєш? Я хочу вирвати тебе з лап
"Вони порочні" чи "як їх носить земля?"
Вони усі не знають. Нічого про нас не знають!
Ми тут найбільш праві, хай що вони кажуть.
Це наш особистий рай і поле бою,
То ж чи готовий ти зі мною тримати зброю?
Коли нас проткнуть, я триматиму твою руку,
Так я втратив здоровий глузд, і для тебе порушу
Всі закони земні і кров пущу цій ночі,
Щоб та лишила нас тут, очі в очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2021
Вона була готова позбирати
Розбитий вщент янтар твоїх очей,
А ти вже, мабуть, звик, не дивлячись, вбивати
І тішитись з її недоспаних ночей.
Злітали з уст твоїх відточені слова
Й бешкетно-ніжні зверхні поцілунки
Не лише для неї. Так п'янила тебе весна:
Тоді пускали бісики і співали юнки.
Це все було. І більше не вернеться.
І полум' я з дерев зривається додолу,
Кричить із ним нутро, до сонця рветься,
Вона в тобі знайшла його осколки, залиті кров'ю.
Ти ж знаєш, що й сам колись зламався
Під тиском чужих, взятих з романів, фраз.
Ти й сам крижанів під снігом, по світу метався,
Коли сон чудесний так раптово зів'яв.
Ти біг за тією, що погасила зорі,
Або лиш мізерний шанс заново все почати,
Був готовий в пекло, прірву чи солоне море,
А знаєш, хмару легше наздогнати.
Не змусиш серця битись, як тобі завгодно-
Ти робивав чужі об скелі і душив руками.
І серед них одне бажало жити гарячково:
Вона несказане почула й побачила твої шрами.
Дикий плющ вився-зеленів у її очах,
І смілива пісня латала поранені крила.
Ти її втратив, чуєш, але не зламав:
Вона на згадку лишила частину свого світила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2021
Ти відчайдушніше хапаєшся за рими,
Ніж за ковток повітря.
Ти ж бачиш : вона - поза описів з книжки,
Вона - відчинене вікно, польовий вітер.
І ти ніяк не передбачиш її слів.
Не знаєш її жестів, сновидінь і мрій.
Вона - то вогник свічки, то горобина ніч.
Зрозумій, що не вдасться між фраз її заточити сміх.
У неї очі - зелений чай.
Там на десять томів історія. Не твоя.
Гучніша грози її загартована сталь.
Вона - не назавжди. Вона - на одне життя.
Не герої роману. Ви - лише люди.
Тож не плети красивих слів. Залиш потрібне.
Не приписуй іншій її веснянки і холодні руки.
І не заковуй її у сторінках. Вона, як небо. вільна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021
А ти, як кажуть, мов відкрита книга.
Наче сміється й плаче у тобі дитина.
І не страшні для тебе рухи, погляди, слова,
Бо просто знаєш, що кожна хвилина лише одна.
Ніби опале листя, в тобі метаються фрази.
Шукаєш відповідей, навіть коли залишаються шрами.
Ти віриш у всі ймовірності, мовби не знала втрати,
Ба ні: ти голос зривала, не в змозі поставити крапки.
І ось ти знов стоїш без захисту і зброї,
Сказала те, на що у мене не знайшлося сили волі.
Я знаю, як ти в розпачі руки збивала до крові,
Та хочу бачити, як у твоїх очах палають зорі.
У тебе немає масок, тому за плечима - крила.
Яка ти, чорт забирай, смілива.
І ніхто, здається, не розколе твого світила.
Чорт забирай, яка ж ти щаслива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2021
Вона сидить серед товстих книжок
І непомітно малює чийсь портрет,
Неначе заблукала поміж своїх думок,
Що їх плете художник, хімік і поет.
З-під її руки червоніють мальви,
Засинаючи, вона мріє про білий халат.
Дописує задачу і водночас римує фрази,
Заплітає химерну повість із чисел і хмар.
Вона колись закохалась в науку,
Бо побачила її красу в чужих очах.
Тоді, наївна, простягнула руку
Тому, хто приніс із собою страх.
Вона малює формули і рахує строфи,
Не знаючи свого справжнього лиця.
Марить про пензлі, книги й мікроскопи.
Він у ній залишив три митця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2021
Не кажи, що це моя помилка,
Що пожалію потім, що фальшивить скрипка,
Що все це просто гра, сюжет з книжки.
Не кажи, що мої жести - тільки звичка.
Не згадуй про весну. Я з тобою про сонце забула.
Не розказуй казок: як же довго у них тонула.
Не говори, що тимчасово, що занадто юна,
Це не втішає, коли тобою порвані струни.
Не кажи, що даремні всі слова й хвилини.
Я почути хочу. що не винна, що правдиві рими.
Знаєш, твій зверхній погляд з ніг мене може збити.
Прошу, скажи. що я в змозі це пережити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2021
Вона знову першою його прочитала повість,
Там у фрази заковані дикі степи і море,
Він там шукає антонім до слова ,,самотність'',
Мовби забувши, як вона чекала на нього вкотре.
Там між рядків несказане, тільки їй відоме;
Бажання когось вберегти, коли з-під пера - війна,
Не помічаючи, він висмоктував її сонце:
Там між рядків ховалась інша, не вона.
Вона знала його втомленим, хворим, щасливим,
Чула у повісті його крик, що розбивається в скелі.
А, може. то її власний? Бачила, як гасне надія,
І його, до нестями закоханим в іншу, не в неї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2021
Вирували атоми на світанку часу,
Якого ніхто ще тоді не стрічав.
Галактики мережали свою казку,
Не знаючи формул, законів, підстав.
І світло летіло до неіснуючих меж,
На шляху своїм гублячи зорі.
Поставали планети, де не водилася смерть,
Не відбивались світила на лезах зброї.
Та була серед сотень систем одна:
Там дев’ять силуетів, зіткані з пилу,
Між яких вічність вогонь розвела.
Тій місцині судилось порушити тишу.
Там ще недавно холодна Земля,
Вправно заплетена в жовтогарячі стрічки,
Все квітла й бриніла юним життям,
А закохане Сонце вслухалось в її пісні.
Там зі стежок снувалась павутина,
Виднілись темно-сині розписи пера,
І височіла зеленим шовком вкрита полонина,
Там уже вкотре зиму розтопила весна.
Заздрило Сонце людині, що лишає сліди на землі,
Що для неї і купол неба,
І пшеничне поле, і велич лісів,
Мовби не знаючи про кригу й пустелі.
Бачило, як там спліталися руки,
І вітер чиєсь золотаве волосся пестить,
Як птахи співали, як затихали звуки,
І ревнувало світило: Земля йому не належить.
А люди складали міфи і чекали наступного ранку,
Все намагались вчасно підібрати слова.
Сонце горіло дня неї – вона іншим дарувала ласку,
І грізно шипіло, коли на ній починалась війна.
Воно все ще тримається на відстані,
Аби остаточно не спалити усіх барв,
Пече сильніше за квіти зірвані,
І воліє розплавити холодну сталь.
А Сонце колись спалахне пожежею,
Висушить Землю, просочену кров’ю і потом,
Промінням-кайданами припасує планету знесилену,
До атома винищить всі легенди багряним громом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2021
Бачив веселий вогник свічі,
Як вились між пера знайомі всім сюжети,
Як поетові знов не спалось уночі,
Він вкотре їй присвячував сонети.
По білому чорним про вишневі уста,
Папір шелестів, а епітети гнали хвилини.
Про силует, затихлий у танці, вирували слова,
А під очима синім малювали змучені рими.
Та вдень її не помітить по той бік дороги.
І не шукав. Він просто любив писати сонети.
Все дивувався багряний вогник
Цій дивній звичці одного поета.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2021
Давай стрічати разом схід,
Золотаво-ніжний, як мед.
Не стримуй зі мною сльози чи сміх.
Я напам’ять знаю твій силует.
Вітер гратиме з довгим волоссям,
Тебе заховаю серед ромашкового поля.
Блищатимуть на травах срібні роси,
Коли на собі зловиш мій бешкетний погляд.
Не підібрати слів, а хочеться кричати.
Твої шепочуть вії і тремтять вуста.
Тебе, мабуть, зміг би переконати,
Що двічі по два вийде п’ять.
Для нас багряне небо відіб’ється в баюрі,
Це просто, мов квантова фізика.
Давай разом змережимо свою юність
Зі струн гітари, зі смаком фініка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2021
Він вже забув, що римує слова-примари,
Яких не відгадали у тиші, не прочитали в очах,
Вони ехом між лісу, над прірвою їх кричали,
А вітер розносить й карбує в солоний кришталь.
Він пише рядки, що стали сюжетами снів,
Що пилом загубляться поміж доріг і степів,
Коло вогнища будуть заплетені струнами в спів.
Ті сни не збулись. В них десятки несказаних слів.
Стрічками із фраз він латав уявне крило,
Ввечері писав про схід, опівдні згадував зорепад.
Поет тікав від життя і був убитий власним пером:
Його залоскотали русалки з написаних ним балад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2021
Вогник свічі відбивався листом пожовклим
В темних очах, мов попіл згорівших мрій.
Він пером заплітає слова, аж доки камінням коштовним
Впаде роса, в якій заблищить новий схід.
І серед сотень, мабуть, ним написаних рядків,
Що їх складав тоді, коли мовчали вуста,
Дівчина, яка любила квіти, тож не плела вінків,
Та босоніж туди, де прекрасна й коротка весна.
Юний митець римував вічність і мить,
Де інших цікавили тільки газети та букварі.
Вони пояснили формулами цілий світ,
Поки він писав, що зір не видно за спалахом ліхтарів.
А під шаром пилу все тьмяніють барви
І листя промережане кислотою.
За стрілами гострих фраз – натільні шрами.
Майже кожна людина – лиш відлунок пісні чужої.
Писав про захід, ними ж власноруч відбитий
Кров’ю багряною по землі. Там воїн востаннє
Погляд підвів до полотна, що сріблом розшите,
А за секунду дихання поле туманом навік заховає.
Про того, хто не знайшов достойної зброї
Проти кинжалу самої долі,
Програв хворобі, не став героєм своєї дороги,
Але зберіг усмішку на вустах і зостався на волі.
Кому казали : «Не існує ліків.» Знову чекати ранку.
А він не наступить; проміння у вікні не заграє.
Рум’янець обличчя небо вкраде на світанку.
Скільки ж за час одного удару серця вогнів згасає?
Писав про почуття, що метеликом з клітки,
А одразу й не покаже істинної подоби.
Таке різне для всіх, в житті єдине, мов сніжинки,
Проте не розтане ні з настанням весни, ні через кілька років.
Його не зруйнує епоха; переможець ще до початку бою.
Воно – сонцем на місці хмар і блиском в очах.
Все начебто в шахмати грає з тобою.
Знаєш, в кінці воно ледь чутно скаже: «Шах і мат.»
Він писав, що «пізно» - то найстрашніше зі слів,
А найкраща пісня – колискова.
Жодною мовою не підкорений шелест вітрів.
Його заглушити навіть одна машина спроможна.
Писав, що нехай не існує драконів,
Мов у казках, їх можливо перемогти.
Він був автором п’єси в світі акторів,
Творив своє тихе мистецтво під чужі голоси.
Його колись не стане. І згасне навпроти свічка,
Та лінія ритму серця все буде витись
Серед написаних ним рядків, що стануть для когось сяйвом далекої зірки,
Яка давно згасла, а досі дарує світло, аби зі шляху не збитись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2021
Давай о третій ночі дивитись на зорі,
Жити, поки нам вистачає повітря,
Срібним по білому писати повість з наших історій,
Танцювати, мов над водою тростина із вітром.
Давай не грати в перегони з горизонтом,
Не шукати сенсу, проводжати захід,
Що сміятись буде в твоїх очах розтопленим злотом
Тут, на висоті відомій лиш одинокому птаху.
Твій силует не постав із описів книжки,
Не «вічний образ» в літературі: він живий.
Цілком земний, та сплетені в ньому атоми далекої зірки,
А в погляді – подих лісу і ніжний дотик трави.
Я намагаюсь зберегти усе в тобі,
Що було створено не нами,
Таке беззахисне, тендітне, у вічній боротьбі,
Щоб на шляху не розгубити власні барви.
Саме тебе шукав у кожнім кроці, знаю.
Дивись: там розкинулась павутина із вулиць міста,
А я люблю твої очі, кольору зеленого чаю,
В них блукає промінчик між юним листям.
Так лиш з тобою я щасливий наяву, а не у снах.
Так тільки ти мені потрібна,
Усмішка, якій, мабуть, позаздрила б весна,
Така звичайна, земна, неймовірна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
Дату цієї війни діти будуть вивчати,
Записуючи, як він колись, умови й причини.
Їм знову скажуть: «Це, аби помилок минулого уникати.»
Вони вкотре читатимуть історію зламаної калини.
Йому розповідали в дитинстві про смерть з косою,
Що чорним плащем покриває очі та глушить пісні.
А він усе думав, чому та не візьме кращої зброї:
Її-бо чимало було придумано на цій землі.
Його погляд туди, де небо розквітло,
Де хмари пронизують стріли багряні,
Що розкидають по сірому полю світло
Та золотом сяють в баюрі кривавій.
Туди, де матір залишив на самоті,
Якій за довгі місяці жодного листа не написав;
Покинув хатину, до якої обіцяв знову зайти.
А кого ж в цім бою, гравши героя, він врятував?
Пам’ятає, як батько занадто рано пішов:
Ліків не існувало. І він малим не розумів ніяк:
Чому ж існує війна, чиє полум’я аж до зірок,
Чию холодну сталь передав останній козак.
За ним кров’ю омився не один солдат;
І він серед них. Калина тереном у долоні.
У душі лиш тихо сузір’я мерехтять.
Люди шафрановий степ осипали цвітом червоним.
Він вбивцею став: цього не заперечить жодна медаль,
Розділив усіх на товаришів та ворогів.
У його руках блищав гострий метал.
Той чомусь вірив, що повернеться живим.
На цьому полі і власного вбивцю знайшов,
Чий погляд темніший за вороняче крило,
Хто окреслив по втомленій землі його останній крок,
Записав у недовгій історії кінцевий рядок.
А сонце вкотре ховалось за виднокрай,
Десь угорі – чорні силуети птахів.
По щоці покотився сльозою кришталь:
Тепер навіть сотня злив не змиє його слідів.
Він чув, як кричали забирати трьохсотих,
Бачив неподалік рухомий багряний хрест –
Героя, не вбивцю, якому не треба оманної позолоти,
Для полотна цього бою той, наче мольберт.
Без зброї воїн; у темних очах,
Здавалось, говорив сам вогонь.
Неможливо, мабуть, усе те передати в словах,
Що той волів би сприймати за сон:
Висічені на камені імена, щодень пісні про мир,
Зола погляду, надії руїною у руках.
А той попіл не розвіють вітри.
І не заб’ється оніміле серце, мов у казках.
Солдат востаннє постріл почув зовсім поруч,
Побачив, як ціпеніє життя,-
І хрест червоний щез за гарячою кров’ю,
Об прозоре скло розбився янтар.
Ледь усміхнувшись, він з зусиллям прошепотів,
Що коса – то не зброя, просто дорога до раю давно заросла.
Йому не судилось переступити знову рідний поріг,
А смак медового сходу застиг на холодних вустах.
Про цю війну надрукують книжки,
Вивчатимуть діти наслідки і причини
А чи виправлять вони помилки?
Чи зможуть звести зруйновані стіни?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2021
Ти помічав, яке прекрасне небо?
Відчував, немов земля втекла з-під ніг?
А чув, як лунали біля вогнища пісні?
Розкажи свою історію мені.
А ти любив так, що думки ціпеніють,
А при звучанні імені лишень вуста німіють?
І наче був готовий виступити проти долі,
Водночас розумів, що вже давно програв: ти у її полоні?
Чи боявся, що ця людина може не вернутись?
Пізнав страх і згадати її, і забути?
Ти зустрів того, без кого не видно світу,
А з ним разом був здатен сузір’я запалити?
Ти бачив війну? Був готовий за когось тримати зброю?
Зумів зберегти блиск в очах на полі бою?
Ти мріяв? Мрію наздогнав? Ризикував, а чи втікав?
Своє щастя захистив? Слова вчасно підібрав?
Грав власну роль, чи ту, що інші бачити хотіли?
Аби бути собою віднайшов таки сили?
Чи зумів з себе всі маски зірвати?
А ти отримав право себе Людиною називати?
Тобі все диктували, а чи сам творив,
Проте власноруч. Про все відомо згори:
Ніхто не переміг, ніхто не програв.
Розкажи свою історію, яку сам написав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2021
08/01/2021
В твоїх очах панує зима,
А погляд, здається, може розтопити лід.
Тобі не довелось витрачати пусті слова:
Ти на одязі й серці залишив свій слід.
Рожевий вологий ніс, тепле дихання коло шиї,
В ньому – свобода, в ньому – саме життя.
В твоїх очах – непідкорені сизі хвилі
І вірність, якої не бачила досі земля.
А ти не зрониш жодного слова –
Розкажеш про те, у чому боюсь зізнатись собі.
Скажи, що мати дитину не кине, а на планеті закінчилась зброя.
Скажи, як умієш. І я повірю лише тобі.
Сильніша усіх цитат твоя промовиста тиша.
В твоїх очах хуртовина, на віях біліє сніг.
А мені б у тебе щирості навчитись
І любити життя більше, аніж його зміст.
Під дзенькіт медальйона весело крутиш хвостом.
У очах – туманна безмежність степів.
Ти на моєму шляху став мостом
Над прірвою, де знецінений новий схід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900662
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2021
01.01.2021
Ми сплітаємо ланцюги ДНК,
У нас десятки гіпотез історії створення світу.
Знаєте, ми самі себе спалимо дотла,
І не принесуть до могил наших квітів.
Ми на формули розклали вірші,
Он де темніє річка та в’яне калина.
А наш прогрес – то милиці, не більше.
Ви чуєте? Ми без них впадемо на коліна.
А нами придумана ядерна зброя?
Це страшніше, ніж згасле сонце:
Ми рідну землю обернули на поле бою.
Що ж жодна миша не винайшла мишоловки?
Мертвий степ і рій металевих бджіл,
Ба, навіть вітер там воліє мовчати.
До нас колись повернуться сотні власних стріл.
Ми станемо притчею, та хто ж її буде читати?
Під мікроскопом розплетене мереживо рим,
Розтлумачені полотна, зірвані квіти.
Ми нарекли себе самі найдосконалішим живим,
Та складаємо історії про кінець світу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2021
Йому змалку говорили, що правильно, що ні.
Він жив серед правил; за нього вибір робили.
Був начебто на свободі, і водночас – в полоні.
Його за своїм ідеалом сховали, маску зодягли.
Холодний погляд. Волосся, кольору воронячого крила,
Переплетене стрічкою, сріблом розшитою.
Під супровід вітру звучала-вилась в руках струна
За горою, туманом оповитою.
Білий силует, мов місячне сяйво,
Наче намальований пензлем талановитого митця,
І кожен рух міг би вважатися досконалим.
Спалаху громовиці подібний блиск його меча.
Живий еталон, описаний у книжках.
Гордість батька. Майстерно викована зброя.
І не бачив ніхто ні сліз, ні усмішки на вустах.
А проте, хто зміг би назвати його героєм?
Усе вела іншими запрограмована мета.
Та наче ніколи він і найменшої помилки не зробив.
Прямо у встановлену мішень летіла його стріла,
Проте того зустрів, хто це із закритими очима повторив.
Усе змінилось ще до того, як почули один одного імена.
В кристалах льоду сонця промені відбились.
Мов наслідок і причина. Висота й глибина.
Здавалось, випадково тоді їхні шляхи перетнулись.
Темний силует так часто відтоді був в полі зору.
Лунав його дзвінкий сміх, флейти мелодія.
У очах горіли зорі. Він чекав нового сходу.
Той ієрогліфи сплітав в свою історію.
Він власну біль ховав за сміливими словами.
Усім відому правду так легко говорив.
Істиною тенета руйнував, поки інші мовчали.
Його вогонь сотні свічок запалив.
У нього все відібрали, а чи показали:
Той з самого початку нічим не володів.
Чи повинно бути не так? Нікому щастя не обіцяли.
Рана того, хто з зусиллям все про помсту шепотів,
Кого так довго братом називав, хто себе картав,
Що свій дім та батьків захистити не зміг,
А тепер меча тримати не здатен. Надію втрачав.
А з нею – весь сенс. Він програв цей бій.
Перед ним не постане навіть на мить
Те, що вчора лишень здавалось звичним.
Собі пробачити не міг, ненавидів кожен новий схід,
Який нагадував про те, що назавжди зникло.
Він наче знав, що нічого не вдієш, не вірив у диво.
Та все просив допомоги у того, хто через силу,
Навіть тоді говорив: «Порятунок можливий»,
Хто намагався зберегти для інших своє світило.
Згодом він просто забув про слабкість тимчасову.
Знову взяв до рук зброю: оголосили війну.
Нарешті міг поквитатись з тими, хто кров пролив над рідним порогом,
Але не знав, хто і яку заплатив задля цього ціну.
Темний силует із флейтою у руках
У колір багряного заходу трави фарбував.
Тоді ніхто не помітив, що не має при собі меча.
Навіть так половину ворожої армії той власноруч здолав.
Під супровід останніх нот він чув, як кричали про перемогу.
Зграя ворон над полем відбилась в його очах.
Розвівались вітром темне волосся і стрічка червона.
В ту хвилину щезла усмішка й заніміли вуста.
Він не розумів, чому його героєм називали,
Адже, як кожен інший воїн, той вбивцею став.
Все дивився на зброю, що на сонці блищала,
Він вперше, що далі робити, не знав.
Повернувся згодом до місця, яке колись домом вважав,
Та на якусь мить піддався ілюзії, що нічого не змінилось,
Все, як раніше, але це було зовсім не так.
Нічого зі спогадів, окрім хіба тих глибоких озер не лишилось.
Він пам’ятає ніжний лотосу цвіт,
Пісні, що їх ніхто не чув, паперові ліхтарі,
Невеликий місток, у воді - небесна блакить,
Тепер видавалось, наче бачив це все лише уві сні.
Так швидко проминули ті численні безтурботні дні.
Він хотів, аби думки туман оповив чи сніг запорошив
Та від реальності втекти, проте здаватися не смів.
Як колись, сидячи у човні, зустрічав новий схід.
Музикою висловлював те, про що мовчав,
В тих же нотах відповіді шукав. Сам з собою змагався.
А за його усмішкою ніхто й не помічав:
Він просто далі жити намагався.
Зі словами виступав, що інші слухати їх не хотіли.
Тепер не боялись комусь заперечити і навіть ладні пролити невинну кров.
Вони за більшістю ішли, а той сам волів робити вибір.
Цікаво: де він стільки сили віднайшов?
Вони колись сховались за каменем темного силуету,
Що лиш з флейтою у руках розкидав по землі червоні квіти,
Який начебто здатен вистояти у бою із самою смертю
Та, здавалось, може кинути виклик цілому світу.
Той героєм, генієм був, поки їх захищала його стріла,
Що не знала промаху, у темряві розрізала найтоншу струну.
Тепер казали: нічого не варті сина наймита слова,
Хто з собою не носить меча - зійшов із правильного шляху.
Фрази ці з усіх сторін гарячим воском обпікали
Під вогником свічі, що й під дощем не згасала.
І він не чув шелесту трав за сильними вітрами –
Голосу дівчини, яка шрамом колись на його тілі стала.
У неї в очах – блиск від сліз; мов квітка, вона,
Що її пелюстки у перлинах роси.
Але ж, окрім нього, ніхто не спорудить човна.
А чи можливо, коли не видно уже берегів?
І він не чув, як десь, зовсім поруч, вились-звучали
Нитки металеві, які по ноті збирали
Двом лиш відому мелодію, що в одне заплітала
Непідкорені лінії хвиль та льоду прозорі кристали.
Не бачив того, хто волів допомогти
І, не знаючи його правил, слідом за ним іти.
Той не помічав, а чи не зміг відповісти?
Він будував стіни, руйнував останні мости.
Попри все, тільки один говорив, дивлячись просто у вічі,
Намагаючись зрозуміти, що заховано у темних зіницях,
Отінено віями досі прекрасного, проте блідого обличчя,
Що колись дарувало світло, самого Сонця яскравіше.
Він – без вини винний. А за докази правили слова,
Якими вони себе виправдали, яким так легко повірили.
І ось: його смерть – найважливіша, здавалось, мета,
Та проти нього одного усі стріли націлені.
А він міг небо розбити, запалити нові зірки ,
Увесь світ поставити на коліна перед собою.
Ієрогліф свого імені викарбувати на віки,
Барвами наділити сліпого , з пісні виковати зброю.
Але навіть йому не під силу повернути час назад,
Стерти те, що вивів власним пером,
Після зими знову відновити листопад,
Реальність обернути звичайним сном.
І він за себе слабшим програв:
Їх зберегти колись собі обіцяв.
А останнього удару той завдав, кого братом називав.
Він для наступної історії своєю пролог написав.
Мов у воді, побачив навпроти у світлих очах
Власну рану, флейту в своїх руках,
Стрічку червону та усмішку на вустах
Для того, у кого сльози – кришталем по щоках.
Ставав все більш нечітким білий силует, що перед ним,
Якому цю помилку ніхто не пробачить.
А за мить - він вороном чорним з гори,
За секунду – вже нічого не бачить.
Воїн з попелу: згас назавжди його вогонь.
Найвидатніший герой чи найстрашніший ворог,
Але людина: рука його – не крило,
І політ не до неба, проте додолу.
На тій горі, туманом оповитій, колись оголосили війну,
Там кричали про перемогу, згодом – святкували смерть
Того, хто для них, ступивши крок вниз, свою заглушив струну.
А могила його серед її високих скель.
Та минув вже майже десяток літ.
Біля підніжжя досі тиха мелодія звучить.
Під її супровід дерева вкотре покрив білий цвіт.
Хтось мовою нот щось питав у того, хто все мовчить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2020
Тобою вкотре протоптана стежка
До чорного каменю, обвитого диким плющем,
Туди, де пісня твоя мертва
І марно цілі зошити списані олівцем.
Пам’ятаєш, ти дивився завжди здалеку
І міг за мить віднайти у натовпі її силует.
Вона зіркою стала для твоєї малої планети,
А разом із нею згас у тобі і поет.
Її забрали хвилі на світанні,
Коли підвело давно поранене крило.
Тобі видавалось, вона зі сталі,
Насправді ж, крихка, немов тонке скло.
Ви все заздрили її щастю, вона щораз обирала отруту.
Чи хтось помічав, як за усмішкою тремтіли її вуста,
Як була готова благати не дати втонути,
Подати руку за секунду до того, як впаде з моста?
Зелені очі, мов дикий плющ, не побачать твоїх букетів.
Між вами – стіною мить, між вами – ціле життя.
Тепер присвяти їй хоч триста сонетів,
Ти її не повернеш назад.
І твій рай колись нетлінному програє,
Тишина заглушить пульс і шелест вітру;
Її тягар, який несе крізь всі епохи, важчим стане
На змовчені слова, що пером твоїм підкорені ритму.
А висічене на камені ім’я у пісні житиме вічно,
Та який в цьому сенс, коли вона її не почує?
Нам завжди говорили, що ніколи не пізно.
Неправда. Пізно може стати через секунду.
11.12.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2020
Вона співала ледь чутно колискову,
Прислухаючись до стуку маленького серця,
Бажаючи просто відчувати дитину живою,
З надією, що тій мир присниться.
В світі, де кривава рана – комусь потіха,
Де смерть існує в людській подобі,
А за останнім подихом тремтить повітря,
Де життя є платою за свободу.
У дівчинки – волосся під колір пшениці,
Що в ньому й у світло-зелених очах
Мати вбачала того, у кого пусті зіниці,
Хто, замість коси доньці, плете мереживо хмар.
Та вже не переступить рідного порогу,
Бо знайшов свій кінець на полі бою.
Він землю покрив цвітом червоним.
Його силует поглинув чорний ворон.
На полотнах історії вишито калину.
Люди власноруч після неї залишили багряні сліди.
Вони свій дім перетворюють у руїну,
Нищать оспівані вишневі сади.
А мати вже молила, аби дитина не розплющила повік,
Щоб випадково не побачити війну.
Таке коротке слово, а пронизує десятки століть.
Вона щораз виставляє вищу ціну.
Про неї вісті розносять птахи.
Вона говорить про волю, кидаючи до в’язниці,
Поки тьмяніють вогні свічок, сплітає шляхи
У вінок, де герой чи ворог, але убивця.
У неї шлейф з попелу та смарагдів згаслих очей;
За нею – зруйновані верби, згорілі дотла рушники.
Вона спостерігає: хто ризикне собою, хто втече.
Останній поет її впише в свої римовані рядки.
А пісня лунала під супровід пострілів:
Ближчою за дихання дитини була війна.
За димом її полум’я давно не видно променів.
В якусь мить навік заніміли тонкі вуста.
Білій хатині судилось могилою стати,
До якої не принесуть ніколи квітів.
Там вітер буде про лихо мовчати.
Зброї блиск колись зіб’є Сонце з зеніту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2020