| Сторінки (1/14): | « | 1 | » |
Ікару підрізали крила.
Веліли, щоб пішки ходив.
Сказали: «Вже виросла брила,
Що в Небо, до сонячних див,
Навіки дорогу закрила.
Забудеться Сонце потроху,
Коли під ногами – земля!
У нашу буремну епоху
Крилатість твоя віддаля
Земного буття перемогу!»
…Ридало хлоп’я без упину,
Йдучи по колючій стерні.
Скалічені крила на спину,
Немов пташенята ручні,
Схиляли пухнасту чуприну.
Вже мрія його не воскресне…
Для чого цей болісний крах?..
Виходить, що плем’я безчесне –
Злі душі, закохані в прах –
Сильніші за віру в небесне?..
Як бути?.. В що вірить віднині?..
Він землю не зможе любить.
У царстві гріха і гордині,
Де попрано горню блакить,
Не можна не вмерти людині…
Він – фатуму немічна цяцька,
Чий жереб – скорбота і сум…
Враз думка, проста й чудернацька,
Осяяла змучений ум –
Ікар засміявся зненацька!
«На крилах із воску та пір’я
До Неба хіба ж долетиш?!
Пірнеш у далеке безмір’я –
В холодну міжзоряну тиш,
І рухнеш у прірву зневір’я!
А треба в висоти захмарні
Летіти на крилах душі!
Угору – крізь мур буцегарні,
Крізь зорі в Великім ковші –
У тихі склепіння нетварні.
О жителі граду земного!
Сліпа інквізиторська рать!
Ішли ви мільйон на одного –
Із серця мого видирать
Стремління до Сонця ясного.
Ви можете кинуть за ґрати
Чи навіть убити мене!
Але ви не в силі здолати
Любов, що вовік не мине,
Священні її постулати!»
…Щасливий, він брів через поле.
Хвилину чи вічність – хто зна?..
Здригайся, вселенська неволе!
Могутність твою проклина
Хлоп’я слабосиле і кволе!
Ікаре! Ти кров’ю і потом
За віру заплатиш свою.
Ти будеш для всіх – ідіотом.
Ти згинеш в нерівнім бою,
Закиданий смердним болотом.
…Ревтиме юрба озвіріло.
Хтось візьме до рук палаша.
І скинувши змучене тіло,
Безсмертна крилата душа
У Небо метнеться зраділо !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2024
Видатні фізики та астрономи Галілео Галілей (1564-1642) і Йоганн Кеплер (1571-1630) жили в епоху Реформації та релігійних війн. Незважаючи на свою приналежність до ворожих таборів (Кеплер сповідував протестантизм, а Галілей – католицтво), науковці обмінювалися листами. Під час знаменитого процесу Галілея, інквізитори поставили у вину італійському вченому в тому числі й спілкування з протестантом Кеплером.
Колись давно, в часи забутих схизм,
З імли Варфоломіївської ночі
Родився звір на ймення Фанатизм
І широко розплющив хижі очі.
В серцях мішалось нице зі святим.
Молились люди тихо на Розп’яття
І бідним подавали, а затим
Єретиків тягнули на багаття.
Не босяки – поважливі мужі,
Знавці юриспруденції, латини,
Трощили у соборах вітражі
В ім’я рятунку віри й Батьківщини.
Із гугенотом різався папіст.
Плекати мир ніхто не мав охоти.
Під кулями – уперто, в повен зріст,
Носились одержимі Дон-Кіхоти.
І всяк собі ліпив із битих призм
Світоглядного горе-телескопа…
Чудовиську на ймення Фанатизм
Без бою покорилася Європа.
***
Два диваки дивилися увись.
Їх погляд жив у зорях таємничих,
А не в багні, де з галасом товклись
Мільйони душ шалено-войовничих.
Два диваки… І кожен був Атлант,
Який тримав здоровий глузд на плечах.
Один – католик, інший – протестант.
Ніхто не бачив їх у колотнечах.
Адепти ворогуючих ідей.
В що вірили – за те пішли б на страту.
При тім боялись різати людей
І дакати суспільству-Герострату.
Вони були із Космосом на «ти».
Їм сяяла краса планетних рухів.
Писали один одному листи
З ворожих станів двоє відчайдухів.
І Фізика, дитя сміливих мрій,
У тих листах свою являла сутність,
І відлітав нових гіпотез рій
Не в Прагу, не в Італію – в майбутність.
***
Зловісний морок… Стіни кам’яні…
Обличчя інквізиторів похмурі…
«Досліджувати сфери неземні
З тим, хто піддавсь диявольській одурі?!
Це зрада! Це немислимо! Це гріх!» -
Блідий суддя ораторствував грізно.
«Пан Кеплер збився з істинних доріг.
Він – ворог твій! Покайся – ще не пізно!»
І подумки всміхався Галілей –
Хай гомонять невІгластва сатрапи!
Наука – не партійний привілей.
Не тиха служка Лютера чи папи.
Політики для неї – не указ.
Їй все одно – хто ратує за кого.
Сама собі – мета й дороговказ.
Прекрасна Дама розуму людського.
Фанатики! Не лийте їй єлей.
Вона ж для вас – паланка, поле брані.
Ви їй чужі ! Вам недруг – Галілей,
Під мантіями – душі голодрані.
Забудеться, минеться, відцвіте –
Інтриг і битв кривава епопея...
І люди вам згадають тільки те,
Що ви колись судили Галілея.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2023
Переклад вірша Андре Шеньє "Quand au mouton bêlant":
https://fr.wikisource.org/wiki/%C5%92uvres_po%C3%A9tiques_de_Ch%C3%A9nier_(Moland,_1889)/Quand_au_mouton_b%C3%AAlant
Коли похмура смерть у надрах скотобійні
Ягняті хвіртку відчиня,
Отара, пси, чабан – байдужливо-спокійні,
Вони забули те ягня.
Ще вчора, сміючись, за ним ганялись діти.
Сільські дівчата без кінця
Носили на руках і в шерсть вплітали квіти…
А нині що?.. Про баранця
Забули геть усі, обсмоктуючи кості…
Я скоро теж піду з життя.
У царстві домовин, і мороку, і злості
Звичайна штука – забуття.
Народ забуде всіх (я тільки крапля в морі!) –
Хто у жахливій скнів тюрмі.
Нас кинуть, мов ягнят, у пащу злій потворі –
Її величності юрмі.
Що, друзі, ви могли?.. Ви силились крізь ґрати
Ласкавих слів цілющий дар
Знесиленій душі, сумному серцю дати,
Наглядачам – жбурнуть хабар.
Але усе дарма… Живіть у щасті й мирі!
Живіть – усупереч Фук’є *!
Не йдіть за мною вслід! Не гиньте в темнім вирі!
Колись обличчя я своє
Відводив від людей, що плакали в юдолі…
Тепер я сам – один із них.
В сльозах несу тягар тюремної недолі…
А ви – живіть! Не знайте лих!
*Антуан Фук’є-Тенвіль – відомий громадський діяч часів Великої Французької революції, звинувачувач у Революційному трибуналі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2023
Переклад вірша Віктора Гюго "Après la bataille":
https://fr.wikisource.org/wiki/La_L%C3%A9gende_des_si%C3%A8cles/Apr%C3%A8s_la_bataille
ПІСЛЯ БИТВИ
Мій батько, цей герой з усмішкою м’якою,
Надвечір об’їжджав затихле поле бою.
З ним поруч був гусар – його незрадний друг,
Кремезний, як гора, силач і відчайдух.
Чорніли сотні тіл у сутінках на полі.
Неслися крізь пітьму чиїсь гукання кволі...
Солдат ворожих військ, іспанець, весь в крові,
Скалічений лежав при стежці у траві.
Вже смерть перемогла його наполовину.
«Благаю, дайте пить!» - стогнав він без упину…
Мій батько від сідла баклагу відіпнув
Й гусарові її поспішно простягнув:
«Нехай нап’ється він! Знедолений каліка…»
Та в мить, коли гусар нагнувсь до чоловіка,
Зненацька той підвів пістоля догори...
Роздався гнівний крик «Загарбнику, помри!»
І постріл пролунав. Двокутівка, пробита,
Упала з голови коневі під копита,
Наляканий скакун шарахнувсь мимохіть…
І мовив батько: «Все ж! Іспанця – напоїть!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022
Дух волі горить в його серці.
Він ширяє небесними схилами,
Розрізаючи ранковий туман,
Там, де співають струмки
Між сірих засніжених скель.
Вільний птах…
Свіже повітря гірське
Напуває йому оперені груди,
Немов прохолодна
Джерельна вода,
Що зі скелі летить водоспадом.
Ну ж бо, орле, вільний пташе!
Позмагайся наввипередки з вітром!
Хто переможе?
Може ти?! Підхоплений гірською свободою
На її крилах волі
Поринеш в небесні висоти,
Пірнувши у білий туман!
Гуляй собі, гуляй, величний пташе!
Твоє серце - колиска свободи
Гірського простору!
Колиска просторої волі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2022
Переклад вірша Віктора Гюго "Jean Chouan":
https://fr.wikisource.org/wiki/La_L%C3%A9gende_des_si%C3%A8cles/Jean_Chouan
ЖАН ШУАН
Шуанам навздогін чимдуж неслися «сині».
Гарматний сивий дим стелився по рівнині.
Над голим пустирем схилявся небокрай.
Шумів удалині густий зелений гай…
В маленькому ярку спинилися повсталі.
«Всі цілі? Всі живі? Чи можем бігти далі?..»
Фігура ватажка з’явилась між селян.
Зраділи всі: «Глядіть! Не згинув Жан Шуан!»
Жан мовчки услухавсь в ворожу канонаду…
«Утрат немає?» - «Ні!» - «Продовжить ретираду!»
Налякані жінки з маленькими дітьми
Кричали: «У гаю знайдем рятунок ми!
Біжімо всі туди!» Долаючи утому,
Мов ластівки, які від блискавки та грому,
Тікають стрімголов – так біг увесь загін.
(Сміливець теж біжить, коли у страху він.)
Тривожне сум’яття зростало без упину…
Розгублений дідусь хитав малу дитину…
Боялися усі полону, смерті, ран…
Спокійним залишавсь лиш тільки Жан Шуан.
Останнім він ішов і зрідка озирався...
Пронизуючий крик над лукою роздався.
То жінка молода відстала від усіх,
В той час коли загін у гай уже забіг…
Знесилена, бліда, під кулями самітна,
Селянка ледь ішла… Вона була вагітна.
Повітря роздирав її щемливий зов:
«Рятуйте! Поможіть! Ой, лишенько! Агов!»
Спинився Жан Шуан: «Це ж Жанна-Магдалина!»
Над лукою гула шалена стрілянина.
І жінка там була – немов жива мішень…
Здавалося тепер, що сам Христос лишень
Спасти нещасну міг десницею Своєю
Від смерті, що уже схилялася над нею…
«Хто-небідь! Поможіть!» - лунало знов і знов,
Але ніхто з селян на поміч не ішов.
І дощ з ворожих куль летів на бідолаху…
Із гаю вибіг Жан. Без паніки та страху
Під обстріл навісний він став у повен зріст…
«Агов! Я – Жан Шуан, ваш недруг-рояліст!» -
Він крикнув ворогам. «Ховайся!» - мовив жінці.
«Це їхній ватажок! - зраділи якобінці. -
Допоки не утік – у нього цільмось! Плі!»
Про жінку вмить вони забули взагалі,
Ніхто із них уже не бив по бідній Жанні…
Як дуб над пустирем, як щогла в океані,
Стояв на лузі Жан. Селянка бігла в гай.
Їй нісся крик услід: «Скоріше! Утікай!
Прикрию я тебе! Біжи! Не бійсь нічого!
Іще свою сім’ю зустрінеш ти, небого!
Співатимеш пісень і рватимеш квітки!»
Стріляли в ватажка ворожі вояки…
Та стоячи в страшній вогняній круговерті
Відважний рояліст сміявсь в обличчя смерті,
Зухвало Жан Шуан на «синіх» поглядав
Та шаблю догори спокійно підіймав.
Враз груди обпекла йому картеч ворожа…
Хитнувся Жан Шуан… «Помилуй, Мати Божа!» -
Він пошепки сказав. «Я ранений?.. Нехай!»
І крикнув: «Друзі, гей! Чи вбігла Жанна в гай?»
«Врятована вона!» - озвалися селяни.
«Ну й добре!» - мовив Жан. Знеможений від рани,
Безсило на траву звалився і помер.
Шуани! Ви були в полоні злих химер.
Та Францію усе ж не криєте ганьбою
В неправедній війні незламністю сліпою.
Злочинних королів, священиків, дворян
Так стійко захищав ваш мужній, щирий стан!
За темряву і гніт, за звичні вам устої
Ви гинули в боях як рицарі-герої.
У вашій сліпоті зворушливе щось є…
І хоч ми вороги – вітання вам моє!
Поборник істини, я мучусь у вигнанні
І зву братами вас – простих селян Бретані.
Боролись ви і ми усе своє життя…
Лиш ви – за давнину, а ми – за майбуття.
Ми дерлися уверх, на сяючу вершину,
А ви бажали знов вернутись у пучину.
Були і ми, і ви несхитні у бою.
Ідею кожен з нас відстоював свою…
Ви відкривали склеп, ми – замикали пекло…
Та полум’я добра у вас в серцях не меркло!
З любов’ю братньою єднаймось щиро ми –
Сини ясного дня з синами ночі й тьми!
Печально-ніжний гімн співаю, повен суму,
Я, воїн світла, вам – борцям за сіру стуму!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2021
Марія Адріан – 16-річна учасниця антиякобінського повстання в Ліоні у 1793-му році. Згодом повстання було придушене республіканськими військами, і Марія Адріан була заарештована. «Як ти могла воювати проти своєї Батьківщини?» - спитав у дівчини один із суддів, на що та відповіла: «Навпаки – я захищала її та рятувала від гніту». Марія була страчена на гільйотині 24 грудня 1793-го року.
Під вартою ввійшла у трибунал
Рішучою поспішною ходою,
Її лиця обточений овал
Палахкотів незламністю твердою,
Не трепетав сідих очей метал.
Хоч їй лише сімнадцятий минав,
Вона вже стала «ворогом народу».
Коли Ліон гармати виставляв
На якобінські «рівність та свободу»,
Вона була поміж повстанських лав.
«Як звать тебе?»-«Марія Адріан.»
«Чи визнаєш тяжку свою провину,
Що в юрмищі негідників-містян
Ти зрадила народ та Батьківщину,
Стріляючи в свідомих громадян?»
Марія в очі глянула судді:
«Я визнаю, що в лавах роялістів
Республіканцям встала на путі!
Як майже всі, що мешкають в цім місті,
Чинила опір вашій я орді!
Одного лиш не визнаю вовік –
Що я Вітчизні зрадницею стала!
Я не могла дивитись віддалік,
Як ваша влада Францію терзала,
Мов зграя ненажерливих шулік!
Любов, месьє, до рідної землі
Й покора тим, хто взяв підступно владу,
Це досить різні речі взагалі!
А ви кругом підозрюєте зраду,
Де чується вам слово «королі»!
Для вас «народ» – це купка верховод,
Що правлять бал в Конвенті, в Асамблеї,
Це й газетяр, і вбивця-санкюлот…
А жителі Ліону та Вандеї?!
По-вашому – вони вже не народ?!»
«Кінчай базікать! – гаркнув їй суддя. -
Усе мені з тобою зрозуміло!
В тобі нема і тіні каяття!
За вчинене тобою підле діло
Ти маєш буть позбавлена життя!»
Її чекав назавтра ешафот –
Як і всіх тих, хто входив у «бандити»,
У «зрадники Вітчизни», в «не народ»,
Тих хто посмів Республіку хулити,
Їм лише смерть могла заткнути рот...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
У 8-му столітті до нашої ери Мессенія була захоплена войовничими спартанцями. Положення поневолених мессенійців було нестерпним – і в 7-му столітті до нашої ери в Мессенії спалахнуло повстання проти спартанської влади. Ватажком повстанців був Аристомен. Він довго вів боротьбу із завойовниками, кілька разів дивом уникав смерті, але програв – через зраду одного із мессенійців. Аристомен був змушений залишити рідний край і емігрувати спочатку в Аркадію, а потім – на Родос, проте навіть у вигнанні продовжував боротьбу за свободу Мессенії.
Чи знов побачу Батьківщину –
Мій дорогий Пелопоннес,
Тайгетські бескиди-вершини,
Що вічно рвуться до небес?
Чи знов почую свист пташиний
У виноградниках, в гаях,
І безтурботний сміх дитинний
В мессенських селах та містах?
Спартанці, плем’я войовниче,
Усе спустошили дотла…
Вже тільки вітер корчі смиче
На рештках рідного села…
Боровся я з десяток років
Супроти вражих кріпких лав…
До перемоги кілька кроків
Мені лишалось я вважав!
Але розрушились надії…
Знайшовся зрадник, що посмів
Безцінну волю Мессенії
Продать за жменю мідяків!
І я програв… Різню криваву
Вершили довго вороги…
Не зріли ще таку розправу
Пелопоннеські береги!
І з тих часів ніхто не сміє
Вставать на захист прав своїх…
Прощай же, мила Мессеніє!
Я все зробив, що тільки міг!
Тебе, Вітчизно, покидаю!
В путь відправляюся – на схід!
Та боротьби не залишаю,
І не лишу до схилу літ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020
Переклад вірша Віктора Гюго "Guerre civile"
https://fr.wikisource.org/wiki/La_L%C3%A9gende_des_si%C3%A8cles/Guerre_civile
[b]ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА[/b]
Розлючена юрба сержанта оточила,
Горлала: «Смерть йому!» А він стояв, мов брила,
Спокійний, мовчазний, з несхитністю в очах.
Повстанців лютий крик у нім не сіяв страх.
Він був захисником поваленої влади
І добре розумів: йому нема пощади.
Озброєна юрма до нього вдерлась в двір,
Безумно ревучи, неначе дикий звір.
«Ти розстріл заслужив!» - в людському чулось вирі.
Багріла всюди кров у жертви на мундирі…
Це був простий вояк, що здійснював наказ,
Знаряддя у війні царів супроти мас.
Барбеса від Бланкі і Брута від Сцеволи
Не міг він розрізнить в житті своїм ніколи.
Учора він стріляв весь день в бунтівників,
І порох на руках сержантових чорнів…
Почувсь жіночий крик: «Негайно на коліна!
Ти наших убивав безжально з карабіна!» -
«Так, справді, убивав!» - «Гнобитель парижан!
Убити! Розстрілять! Рушаймо на майдан!
Мерщій! Чого стоїш? Вперед! До арсеналу!» -
«Як заманеться вам!» - Повстанці, повні шалу,
Вже зводили курки наганів й кресаків.
«Злочинець! Хижий вовк! Твій смертний час приспів!»
Сержант сказав: «Я вовк, а ви – собача зграя!»
Юрбою пронеслось: «Він нас ще задирає!»
Над в’язнем піднялись десятки кулаків.
Ніщо вже не могло повстанців стримать гнів.
«Ти згинеш, як режим, з яким ти досі знався!»
У їх очах вогонь шаленства розгорався
І гідрою крутивсь. Сержант ішов вперед.
А вслід за ним – гучних проклять народних лет.
Він мовчки крокував між трупів по бруківці,
Когось із цих людей він сам у перестрілці,
Мабуть, убив… Тепер під крик ворожих лав
Він голову уверх безстрашно піднімав.
Як зараз всі його ненавиділи злісно!
І ненависть яка горіла в ньому! Звісно,
Якби у боротьбі він вчора переміг –
Ніколи б не щадив противників своїх.
Юрма все більш і більш здригалася від крику:
«До розстрілу його! Злочинцю, кате, шпику!»
В цю ж мить дитячий зойк роздавсь: «Це батько мій!»
Мов світла промінець у темряві густій,
Хлопчина літ шести з’явився між юрбою,
В очах його злились погроза із мольбою…
«Гнобителеві – смерть!» - не тихнула юрма.
Вчепилося тоді руками обома
В сержанта хлопченя і крикнуло щосили:
«Не хочу, щоб тобі погане щось зробили!»
А натовп шаленів... Росла народна лють…
«Та доки будем ми з розправою тягнуть?!
Давно уже пора убивцю покарати!»
Повстанцям вторував далекий грім гармати…
Вся вулиця людьми заповнилась ущерть.
«Монархів, і попів, і всіх міністрів – геть!
Розбійницьке кубло! Усіх поубивати!»
Знов скрикнуло дитя: «Ні, не чіпайте тата!»
В якоїсь жінки з уст зірвалися слова:
«Який гарненький він… І теж душа жива!»
Він був блідий, в сльозах, одягнутий старанно...
«А скільки ж літ тобі?» - почулося питання.
Та хлопчик мов не чув… «Ви батька відпустіть!»
Похнюпились ураз повстанці мимохіть,
І гомін їх звучав уже не так бадьоро…
Один із бунтарів сказав йому суворо:
«Ти, хлопче, звідси йди! До матері! В цю ж мить!»
А батько відповів: «В труні матуся спить…»
«Цей крихітка, крім вас, нікого більш не має?» -
«Та зараз це хіба що-небідь визначає?»
До хлопчика тепер звернувся тихо він:
«Ти зараз побіжиш до тітоньки Катрін.
А я прийду пізніш… Лиш трохи тут побуду...» -
«Без тебе не піду! Тебе уб’ють ці люди!»
Приречений сержант тоді прошепотів
Начальнику своїх численних ворогів:
«Мене ви розв’яжіть приблизно на хвилину.
Не буду я тікать – утішу лиш дитину.
Безжурним він нехай ізвідси поспішить…
Ви зможете по тім мене відразу вбить».
Погодивсь ватажок. Сержанта розв’язали.
«Ти бачиш, мій малий, ми тільки жартували!
Товариші мої – ці дами і месьє!
Пройдуся з ними я… Біжи, дитя моє».
І хлопчик пострибав веселий по дорозі…
«Тепер уже ніщо завадить вам не в змозі!
Куди мені іти?» - приречений спитав.
І раптом з глибини людських завмерлих лав,
Готових розтерзать його хвилину тому,
Зірвався дружний крик: «Сержанте, йди додому!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865797
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.02.2020
Чужі зорі блищать,
В небі місяць не спить.
Як далеко від нас
Рідний край наш лежить...
Доля нас занесла
З України сюди.
Як багато з тих пір
Утекло вже води!
Як же ж довго живем
Ми в чужій стороні....
Тут у вікнах горять
Чужі тільки вогні.
Всюди мову чужу
Ми щодня чуєм тут.
Яке небо чуже!
І який чужий люд!
Рідний краю ти наш,
Ми вернемось колись.
Ти нас лиш не забудь!
Ти нас тільки діждись!
За кордон, як колись,
Знов ти нас не жени,
Бо як тяжко для нас
Топтать ряст чужини...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865038
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.02.2020
Переклад вірша Віктора Гюго
"Le chant de ceux qui s’en vont sur mer"
1852
https://fr.wikisource.org/wiki/Le_Chant_de_ceux_qui_s%E2%80%99en_vont_sur_mer
[b]ПІСНЯ ТИХ, ЩО ВИХОДЯТЬ У МОРЕ[/b]
[i]Бретонська мелодія[/i]
Прощавай, отчино!
Рокіт хвилі лине.
Прощавай, отчино!
Блакить!
Прощавайте, хато і садки пригожі,
Квіти золотаві біля огорожі.
Прощавай, отчино!
Небо, ліс, рівнини!
Прощавай, отчино!
Блакить!
Прощавай, отчино!
Рокіт хвилі лине.
Прощавай, отчино!
Блакить!
Прощавай, кохана дівчино-красуне!
Небо почорніло, буря грізна суне.
Прощавай, отчино!
Анно, Ліз, Марино!
Прощавай, отчино!
Блакить!
Прощавай, отчино!
Рокіт хвилі лине.
Прощавай, отчино!
Блакить!
Що нас жде у морі – відати б зараннє…
Йдемо під вітрилом в майбуття незнане.
Прощавай, отчино!
Ввись молитва рине.
Прощавай, отчино!
Блакить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864942
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2020
[i]Жанна д’Арк народилася в 1412-ому році в лотарінгському селі Домремі, в розпал столітньої війни. У віці 16-ти років Жанна відправилась у Вокульор до капітана Робера де Бодрікура і заявила, що їй вчуваються голоси святих, які закликають її зняти англійську облогу з Орлеана, коронувати дофіна Карла в Реймсі та звільнити Францію від загарбників. Спочатку Бодрікур не повірив Жанні, але дівчина знову прийшла до нього і настійливо вимагала відправити її в місто Шінон, де тоді знаходився Карл. Вражений рішучістю юної селянки, Бодрікур в кінці кінців дав їй людей, які супроводили Жанну до Шінона. Перед від’їздом капітан сказав Жанні: «Іди, і будь що буде!»[/i]
[b]Бодрікур:[/b]
Ти хто така? Як сміла спозаранку
Забратися до мене у покій?
Без дозволу ввести у замок мій
Хто смів тебе, задрипану селянку?
[b]Жанна:[/b]
Я Жанна д’Арк. Із Домремі я родом.
До міста добиралась цілу ніч.
Я маю Вам одну сказати річ –
Утішну вість, жадану всім народом!
Ми врятувати Францію повинні!
Мені велять небесні голоси:
«Вітчизну від загарбників спаси,
В Шінон до Карла відправляйся нині!»
Коня мені надайте, капітане!
І рицарів з десяток. Поспішіть!
Я маю вирушати хіть-не-хіть!
Побачите: наш край свобідним стане!»
[b]Бодрікур:[/b]
Ти що плетеш, селянко божевільна?!
Додому йди – овець своїх паси!
Дурна і недосвідчена єси!
Тобі не можна бачити дофіна!
[b]Жанна:[/b]
Я – божевільна?! Пане Бодрікуре!
Я повністю в здоровому умі!..
[b]Бодрікур:[/b]
Мовчи, дівчисько! Геть у Домремі!
Зі слів твоїх сміятимуться кури!
Тебе хай батько вдома відлупцює,
Щоб здихалась безглуздих мрій-химер!
З очей моїх негайно згинь тепер,
І не турбуй мене вже більше всує!
[b]Жанна:[/b]
Не чуєте… Не вірите… Женете…
На рідний край обрушились біда!..
Як Францію хоч трохи Вам шкода –
Ви до кінця дослухайте Жанетту!
Прошу від Вас я зовсім небагато –
Мене в Шінон відправити мерщій!
Бо час настав швидких рішучих дій!
Ми переможем злого супостата!
[b]Бодрікур:[/b]
Я впевнений: це майже неможливо…
[b]Жанна:[/b]
Готова я усе ж до боротьби!
[b]Бодрікур:[/b]
Та ну тебе… Що хочеш, те й роби.
А може й справді, ти сотвориш диво…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861929
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 20.01.2020
[i]Присвячується усім школярам та студентам, які усупереч гонінням, війнам, революціям, злидням та іншим життєвим негараздам не втрачають світлого прагнення до знань…[/i]
[i]Франція, Монпельє, 1794 рік[/i]
Яскравий, полум’яний
Світанок устає,
Ллє світло на майдани
Й провулки Монпельє.
Брудні міські квартали
Спливають із пітьми,
І вулиці помалу
Заповнились людьми.
Скриплять возів колеса,
Люд суне на базар,
Кричить «Купуйте пресу!»
Хлопчина-газетяр.
Скрізь галас і тіснота,
Обдерта дітвора,
І п’яні санкюлоти
Горлають «Са іра».
З нацгвардії солдати
Ведуть когось в тюрму.
«Піймали спекулянта!» -
Йде шепіт крізь юрму.
«А може, дворянина…
Різниця ж бо яка?
Одначе гільйотина
Тепер його чека».
Крізь натовп жалюгідний
Міської бідноти
Йде хлопець непримітний
Літ, може, двадцяти.
І невдогад нікому
Що хлопець цей – студент.
На лекції рік тому
Ходив, але Конвент
Новим своїм декретом
Надумав ухвалить:
Всі університети
В країні зачинить!
Професори таємно
З студентами вели
Заняття, і щоденно
На риск страшний ішли…
Наш хлопець пробирався
По вулицям міським
Й невільно віддавався
Думкам своїм сумним.
«Ніяк я не втямую,
Як скоїлась ця жуть –
Життям я ризикую,
Щоб лекцію почуть…
Освіту у підпілля
Загнали… І чому?!
Небачене свавілля –
Штовхать народ у тьму!
Братерство, рівність, воля
Не можуть відкидать
Знання, науку й школу…
Чому ж їх скрізь гнітять?!
Жахлива звістка нині
Прийшла у Монпельє:
Життя на гільйотині
Скінчив Лавуазьє…
Зробив неоціненний
Він в хімії прорив.
Великий цей учений
У чому завинив?
На жаль, паризька влада
Не здатна зрозуміть:
Попри усі завади
Наука буде жить!
Таких не вмудрувати
Декретів й покарань,
Що можуть вгамувати
В студентах спрагу знань.
І я не відвернуся
Від вчення і книжок,
І все ж таки проб’юся
Крізь терни до зірок!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861886
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 19.01.2020
[i]Історія одного відкриття[/i]
«Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?»
[i]Василь Симоненко[/i]
[b]ПРОЛОГ[/b]
[i]Іспанія, 1481-й рік[/i]
Хлопчина проводжав очима каравелу
І сльози утирав дитячим кулаком.
Не сходила з лиця задума невесела…
«Чому?! Я ж так хотів буть справжнім моряком!
На пошуки земель, ще людству невідомих,
Я рвався в океан світ за очі пливти!
А боцман лиш сміявсь: «Біжи, хлоп’я, додому!
І мріять про моря кидай скоріше ти!»
Вусатий здоровань, лице таке суворе,
Та досі ще простих речей не зрозумів!
От спробував би сам щодня дивитись в море,
А потім все життя в лугах пасти корів!
Матросом, знаю я, звичайно, важко бути…
І спеку слід терпіть, і лютий буревій
Тому, хто проклада в морях нові маршрути…
Але не можу я сказать собі: «Не мрій!»
Усе ж таки колись я мореплавцем стану!
Далеко попливу… Хто б що там не казав!»
Той хлопчик на ім’я Родріго де Тріана
Майбутнього свого тоді іще не знав…
І сльози на лиці дитячому всихали.
Було йому тоді всього дванадцять літ.
Води ще утече із цього дня чимало –
Й побачить він колись Новий незнаний світ…
[b]Глава 1. Єретик[/b]
[i]Іспанія, лютий 1492-го року[/i]
Туман, як молоко, розтікся по дорозі.
Не злазив із сідла Колумб уже два дні.
Дивився уперед, у розпачі й тривозі,
Немовби щось хотів побачить вдалині.
«Як довго я уже свій замисел плекаю,
Подумати лише – тривалих двадцять літ!
Я думаю дійти до Індії й Китаю,
На захід пливучи і обійшовши світ!
Мені підтвердив це учений Тосканеллі!
Куляста ж бо Земля – Ератосфен писав!
Іспанським королям Фернандо й Ізабеллі
Та їхньому двору не раз про це казав…
Учену врешті-решт комісію зібрали.
Кого там не було! Космографи, ченці…
Придворних, як завжди, злетілося чимало.
Від Торквемади теж явилися отці.
Лиш став я говорить – каноніки проворні,
Як бджоли, загули: «Брехня! Земля пласка!
Усі твої слова – то єресі гріховні!»
Я вражений стояв. Знайшли єретика!
Невже я єретик?! Та це якась химера!
Я в вірі не хитавсь – про те відомо всім!
А те, що я кажу, немов Земля – це сфера,
Ніякого гріха не бачу я у тім!
Та легше, далебі, скалу переконати
В правдивості моїй, ніж книжників усіх…
П’ять літ я не здававсь і вперто вів дебати –
Ніхто не прислухавсь до доказів моїх…
Не зміг від королів нічого я добиться…
Про плавання в Китай не хочуть навіть чуть!
Сказали, що, на жаль, пуста у них скарбниця,
Бо з маврами війну вони тяжку ведуть…
Я довго ждав, і от – скінчилась Реконкіста!
Почувши вість про мир, безмірно я радів!
До Фердинанда знов, в захоплене ним місто,
В Гранаду, на коні негайно прилетів!
Послухавши мене недбало із годину,
Король сказав: «Ідіть! Не дам я грошей вам!»
Зірвалось з уст моїх: «І я ваш край покину!
У Францію піду, шукати щастя там!»
І от я у путі… Що ждати від французів?
Комісій та інтриг, насмішок і ганьби?...
А, може, я знайду між них нарешті друзів?
Готовим треба буть, будь-що, до боротьби».
Зненацька стук копит позаду Христофора
Роздавсь і від думок похмурих відірвав.
Колумбу вчувся крик: «Спиніть коня, сеньйоре!
На щастя, врешті-решт таки я вас догнав!»
«Ви хто? - спитав Колумб. – І по якому ділу?»
«В Гранаду, і скоріш, вертайтеся в цю ж мить!
Так Ізабелла вам сказати повеліла:
Бажає знов вона із вами говорить!»
[b]Глава 2. Королева Ізабелла[/b]
[i]Гранада, весна 1492-го року[/i]
Веселі та дзвінкі пташок гранадських трелі
Нестримним ручаєм вривались у вікно.
Володарці земель іспанських, Ізабеллі,
У ранок цей ясний не спалося давно.
Указів цілий стос устигла підписати.
Вельможу прийняла. Взялась читать листи…
«А ще сеньйор Колумб повинен завітати! –
Згадалось їй. – От-от вже має він зайти…
Колумба знаю я: відважний і свавільний,
Упертий, як ніхто, у мріях жити звик.
Можливо, геній він. А може, божевільний?
Як стверджують отці – затятий єретик…
Та ким би він не був – мене це не ворушить!
Іспанії Колумб корисним може буть.
За золотом зібравсь у Азію він рушить…
Ну що ж, нехай тепер збирається у путь!
У Францію подавсь! Розумний вже занадто!
Ніколи у житті собі я не прощу,
Якщо почнуть гребти і прянощі, і злато
Французи, а не ми – цього не допущу!
Звичайно, тут мені ніхто не гарантує,
Що з Індії Колумб повернеться живий.
І витрачу тоді я купу грошей всує…
Та впевнена я все ж: цей ризик – не пустий!
Щось вказує мені: похід великим буде,
Не згине Христофор в віддалених морях,
І на краю Землі Іспанії здобуде
І велич, і могуть, і славу у віках!»
Почувся рип дверей, і мовив паж-хлопчина:
«Прибув сеньйор Колумб. Він у приймальні жде.
Чи зволите його прийняти в цю хвилину?»
«Мерщій зови його! Хай зараз же ввійде!»
І от з’явивсь Колумб. Сказала Ізабелла:
«Я схвалюю ваш план в Китай тримати путь.
Ви матимете все: матросів, каравели…
І можете тепер в Палоський порт відбуть».
Уражений Колумб із захватом це слухав,
І радість у очах світилася його.
Відважний мандрівник своїм не вірив вухам,
Боровсь він не дарма – таки добивсь свого!
[b]Глава 3. Родріго де Тріана[/b]
[i]Палос, липень 1492-го року[/i]
В Палоському порту віками панували
Безладдя, бруд і шум від тисяч голосів.
Торговці й жебраки по пристані снували,
Тинялась ціла тьма п’яниць і шахраїв.
Пронирливі купці з усіх куточків світу –
Голландці та сини німецької землі,
Уродженці Кале, Венеції та Спліту
Приводили в Палос з товаром кораблі.
В портовій метушні, у ґвалті неупиннім,
Ніхто в той душний день уваги не звертав
На парубка в брудній подертій одежині,
Що з торбою в руках крізь натовп крокував.
Цим бідним хлопцем був Родріго де Тріана.
І хоч йому було всього лиш двадцять три,
Від долі діставав не раз він прочухана,
Частенько куштував і горя, і жури…
В неповних десять літ зостався сиротою –
Від лютої чуми загинули батьки…
Наймався пастухом, і торгував тріскою,
І навіть намагавсь податись в моряки.
У юнги не взяли – малим ще був занадто.
Тоді він напросивсь в підмайстри до шевця.
Той виявся злим, і хлопця бив багато,
Нічому не учив та лаявсь без кінця…
Родріго ж мав мовчать і зносить все терпляче.
Але ж коли йому шістнадцятий минав,
Скінчились сили в нім тягнуть життя собаче –
Вночі утік в Палос і там матросом став.
Чого не пережив він у роки наступні!
І спеку, і мороз, і голод, і жагу,
І бурі затяжні, й морські вітри підступні,
З піратами бої, гарячку та цингу…
Вернувшись у Палос з мандрівки чергової,
Вчув хлопець новину від друга-корчмаря:
«Колумба знаєш? Ні?! Та казна-що він коїть!
Збирається пливти у західні моря!
У західні моря – незнані й таємничі!
Там, кажуть, край землі! Морських чудовиськ – тьма!
Живуть на островах народи войовничі!
Хто втрапить їм до рук – рятунку вже нема!
Так от, до нас у порт приїхав цей шалений.
Збирає екіпаж… Та не збере, мабуть!
Невже хоча б один знайдеться навіжений,
Що пуститься із ним в погибельну цю путь?..»
Родріго посміхнувсь: химер в морській безодні
Йому не довелось ні разу зустрічать...
Подумав раптом він: «Піду у порт сьогодні!
І спробую-но там Колумба розшукать!»
Щось дивовижне є в Колумбовій затії –
Родріго це тоді прекрасно зрозумів.
Дали про себе знать його дитячі мрії –
В незвіданість іти на пошук відкриттів.
Навік запам’ятав Родріго ті хвилини,
Коли він покидав на «Пінті» рідний порт.
Кружляли в небесах, горлаючи, мартини,
І хвилі-баранці плескалися у борт.
Пливли мандрівники упевнено і радо.
Не турбували їх ні страх, ані печаль.
Немов вони ішли в казкове Ельдорадо,
А не на край землі – у невідому даль…
[b]Глава 4. У морі[/b]
[i]Атлантичний океан, початок жовтня 1492-го року[/i]
Два місяці пройшло, як атлантичні хвилі
На захід понесли іспанські кораблі.
Текли за днями дні. На яснім небосхилі
Ще й досі не було жаданої землі…
Куди не подивись – довкола тільки море,
Здавалось, що йому ніде немає меж,
А небо угорі – безхмаре та прозоре,
Й це видиво нудне – щодня одне і те ж…
Зневіра морякам у душі заповзала.
«Усюди – океан! Нема землі ніде…
А може, звідсіля давати треба драла?..
Назад не повернем – нас смерть усіх знайде!»
Один лише Колумб не впав у безнадію.
Уперто курс тримав на захід – як завжди.
Він зрадити не міг свою величну мрію –
Безкраїй океан будь-що перепливти!
Але такими ж буть відважними й стійкими
Змарнілі моряки вже більше не могли,
Панічний лютий страх цілком царив над ними,
Й команди каравел повстання підняли…
«Чужинцю, ти збрехав! Ти нас увів в оману!
Навіщо обіцяв похід у тридцять днів?!
Два місяці ми вже в лабетах океану!
Немає тут ніде індійських берегів!
Ми згинемо усі між водної пустині!
В Іспанію, в Палос давно вертати слід!
Додому нас веди! Назад не звернеш нині –
Згодуємо тебе акулам на обід!»
Дарма Колумб ручавсь, що берег недалеко,
І має вже на днях скінчитись їхня путь,
Й позаду майже всі знегоди-небезпеки –
Він тільки роз’ятрив сліпу матроську лють.
«Додому! У Палос! Слова твої – облуда!
Ти брешеш, як завжди! Наслухались брехні!»
Колумб не розгубивсь: «По-вашому хай буде!
З умовою – пливем на захід ще три дні!
Лиш три короткі дні! Невже це так багато?!
Нездатні кілька діб ви землю виглядать?!
Як Індію в три дні не вдасться відшукати,
Тоді вже буду я в Іспанію вертать».
Тут крикнув до юрби Родріго де Тріана:
«Три дні в кінці кінців – не місяць і не рік!
Прислухатись нам слід усім до капітана!
Він з досвідом моряк й порядний чоловік!
Не здумайте його і пальцем зачіпати!
Не то ми згинем всі, страшних зазнавши мук!
Ніхто із нас, нетям, читать не вміє карти,
Ні разу у житті не брав квадрант до рук!»
Почулося в юрмі: «Ми згодні, капітане!
Але лише три дні! Не більше – пам’ятай!
Родріго, ти піднявсь на захист цього пана,
Отож дерись на марс і землю виглядай!»
[b]Глава 5. Земля![/b]
[i]Атлантичний океан, ніч на 12-те жовтня 1492-го року[/i]
Розкинулася ніч над плесом океану
І місячну луску сипнула по воді…
Вже майже три доби Родріго де Тріана
У синю далечінь вдивлявся в самоті…
«Та з мене океан знущається неначе!
Де Індія?.. Чому нема її ніде?
Як завтра вранці я нічого не побачу,
Вся наша довга путь коту під хвіст піде!
Вернемося в Палос укритими ганьбою,
Зійдемо на причал під докори юрми…
І довго гомоніть всі будуть між собою,
Що світ не зрів давно помішаних, як ми…»
Так важко на душі зробилось вахтовому…
Укотре він зирнув на темний виднокруг…
І раптом позабув в цю ж мить і сум, і втому!
На обрії чорнів землі тоненький пруг…
Родріго враз відчув, як серце задрижало.
«А може, все це сон?» - прокинувсь переляк.
Очима кліпнув – ні! Видіння не пропало!
«Це берег! Це земля! Не віриться ніяк!»
Родріго загорлав, наскільки стало сили:
«Земля! Ми допливли! Прокиньтеся, спаньки!»
Ці окрики гучні команду розбудили,
До борту корабля метнулись моряки…
І галас громовий понісся: «Берег! Справді!
Виходить, що Колумб таки не набрехав!»
До самої зорі лунали крики раді…
Новий незнаний світ зі смерку випливав…
[b]ЕПІЛОГ[/b]
Отак-то і була Америка відкрита.
В Європі Ренесанс вставав із небуття…
Століття пронеслись, і рід людський зробити
Зумів ще не одне велике відкриття...
Космічні кораблі сягають вже Венери,
Смартфони, інтернет – куди не зазирни…
Та все ж із висоти комп’ютерної ери
Ми згадуєм чомусь героїв давнини…
Незламні, як Колумб, існують і сьогодні,
Бо скільки світ стоїть, живуть між нас вони –
Натхненні трударі, у натовпі – самотні,
Мрійливі диваки, прогресу двигуни.
Виношують в собі нові чудні ідеї,
В байдужості людській торують мовчки путь…
Великих відкриттів славетні епопеї
Попереду наш світ, без сумніву, ще ждуть!
січень 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861553
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2020