| Сторінки (1/20): | « | 1 | » |
За вікном тихо скиглило небо. Йому не було чути ні гудіння машин, ні скрегіт гілок, що інколи торкалися старого дерев’яного вікна, ні гавкіт сусідського пса, про якого, здавалось, уже всі забули. Він сидів на м’якому табуреті та вдивлявся в нескінченний потік пару, що виповзав із чашки. У сусідній кімнаті цокав годинник – єдине, що повертало чоловіка в реальність.
У нього була гарячка. У таких випадках зазвичай біля тебе з’являється турботлива дружина, яка накриває твоє пітливе тіло ковдрою та брязкає в каструлі черпаком, помішуючи гарячий курячий бульйон. Та в його темній задушній квартирі не знайшлося би місця для такої жінки. І черпака у нього не було також.
Чоловік тряс кістками, зрідка покусуючи сухі губи. Його легені скрипіли, неначе заржавілі двері підвалу, куди жодна свідома людина не наважилася би спуститися. Тремтливими важкими руками він підсунув до себе чашку, нахилився та сьорбнув гарячого чаю.
Згадалася війна.
У золоті хвилини спокою вони тулилися з хлопцями біля залізяк та бетону і жадно смакували гарячий чай. Пропахлі жахом і потом, чоловіки мовчки сьорбали окріп та щось собі думали. Разом із теплом, їх огортав страх. Їдючий страх тиші, як бомба сповільненої дії, як біологічна зброя, що рано чи пізно накриє весь чорнозем своєю важкою рукою. У перші поштовхи гупаків їхні серця починали мліти, а потім чоловіки заспокоювалися і бралися кожен до свого ремесла.
Так було і тієї зими, коли він залишився один посеред куп мотлоху з декількома трупами. Його задубілі порепані руки ковзали спинами товаришів, які потроху стишували свою останню агонічну мелодію. Він чув кожну цівочку крові, що всотувалася в білосніжні простині, кожну ранку, яка репала під в’язаними светрами, кожну повіку, яка сіпалась та знерухомлювалася. Хтось застиг із думкою про сина з дружиною, хтось ілюзорно торкався материної руки, направивши долоні до неба, а хтось відходив із думкою про рідне село. Вдивляючись у нерухомі очні яблука, чоловік бачив важкі кучеряві хмари, стосики книг із потертими корінцями, сміх дітей і обійми, сповнені втіхи та любові. У когось на губах шерхала молитва, у когось тлів морозний цілунок неба.
А потім, під покровом тьми, він невміло звернувся до Бога з єдиним запитанням: «За що?». І також схилив голову, сподіваючись на забуття.
Колись він уже стояв на колінах перед смертю. Тоді йому також сильно боліло все тіло та туманила розум лихоманка. Він лежав під шарами ковдр із вологим рушником на голові та слухав шепіт матері, що долинав крізь прочинені двері. На підвіконні догорала свічка. Хлопець повільно скинув із себе важкі пуди та потряс кістками до материних голосінь. Його горло душив чорний змій, а колінця били молотками десятки мурашиних чоловічків. Він ледь перебирав ноги та тихо дріботів зубами. А перед самими дверима, вгледівши матір, застиг.
Вона стояла, стара і немічна, на колінах перед іконою з Марією та Ісусом на руках і тихо молилася. Вчувши позаду порухи, жінка обернулася та застигла в наляканому німотінні. Її очі налилися злістю, рот почав пінитися, а руки потягнулися до ременю. Його відшмагали на тих ковдрах, що слугували йому ще кілька хвилин тому за прихисток.
І коли він уже не відчував болю, а сльози повністю всотала шкіра, хлопець тверезо звернувся до Бога із запитанням: «За що?».
Чоловік гучно підвівся та попрямував на звук годинника. У темній кімнаті стояла ніч. Він ковзав скляними очима стінами та шафами, підлогою та килимом. Здавалося, усе ввібрало в себе важкість його іржавих легень. Чоловік дістав із шухляди затертий альбом та всівся на скрипучому дивані. Він потягнувся кістлявою рукою за пультом та ввімкнув старенький телевізор. Пестячи очима фотографії, фіксуючи вухами інформацію з новин, він щораз дужче повторював: «За що?». Але вже не звертався до Бога.
Він не часто говорив із Ним. Але завжди мав Його при собі.
І нещодавно відпустив.
Чоловік голосно заскрипів, підвівся, дістав із шафи шматок свічки та запалив. Він дивився, як стікає віск, та плакав. У нього тріскали очі, наливались кров’ю губи, репала шкіра.
Та він уже більше не шукав Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022
Переплетені тіні вечірніх світанків на ґанку –
Тут пусто.
Потік часу запасливий,
Пустотливий,
Згаслий для мене.
Бентежить фікція порожніх хмар на асфальті...
По факту, чи варто?
Чи варт ти
Погляду ночі?
Пусто.
Просто...
Чи кожен захоче
На ґанку вдивлятися в очі,
Коли всередині й так кровоточить?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2021
Сонце котиться згори по колу
Його боки вовня́ні хмари поколюють
Монотонно помаранчі схиляють голови
І пахнуть чорнобривцями
Риба шарудить травою, як дід пакетами,
У нього там хурма і кілька цигарок в жакеті
Твої сльози з росою поліетилену – лише патетика
Бо зовсім скоро жовток на небі розіткне спиця й ми
Станем статуями на чиємусь полущеному підвіконні
Бо ми суцвіття
Помаранчів
Й причина
Овечої втечі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2021
Я стояла там посеред колючого степу й дивилась на небо. І тисяча з гаком таких же стояли й дивились зі мною. Їхні язики витанцьовували в лихоманці, а очі блимали кучерявими сірими хмарами. Ті кучері насували з собою темінь.
Я кричала їм: «Припиніть наганяти хмари!».
Та вони не слухали мене.
Я відвела погляд від неба й озирнулась довкола. Їхні довгі кістляві руки тягнулись у вись, наче билини, що прогинають свої спини під тягою вітру. Я ступила крок. Другий. Третій. Я пішла.
Мої ноги топтали покриту інієм траву. Руки не слухались: не хотіли підійматися вгору.
Я закричала до них: «Дивіться, я іду! І ви так можете!». Але ніхто не зронив на мене свого скляного погляду.
Я минала ці холодні тіла, що лиш тривким подихом вирізнялись від стовпів. Та я воліла би бачити тут стовпи, бо ж деякі з них тримають на собі світло.
Попереду – вони. Позаду – вони.
І лиш невелика дірка в небі показує вихід.
Я зупинилась.
Та ні вітер, ні тіло поряд не взяли за руку.
Я торкнулась руками землі. Холодної і вогкої. А потім швидко почала довбати ґрунт пазурями. Та так і не побачила світла.
І тоді я побігла. Я не дивилась вперед. Не дивилась вгору, вниз. Я дивилась всередину себе і бігла. А потім побачила здалеку воду. І вдихнула життя. Щось заворушилось всередині мене, та я не збавляла темпу. Я бігла до води, що стрімко стікала за обрій. І переплигнула. А тоді спинилась.
Я обернулась туди, звідки прийшла, і вклякла. По той бік води бігали діти. Вони підставляли свої рожеві щоки сонцю і весело дзвеніли язиками.
Я подивилась на своє відображення у воді і побачила там скляні тьмяні очі та руки, що закам’яніли в тязі до неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927154
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2021
***
Скажи,
Невже біла квітка здалась тобі воїном?
Чи схожа на тих вона, що в часи пройдені
Кровавими вітами пестили ґрунт?
Чи схожі пелюстки її на автомати,
Що їх безтолково тримають солдати,
Боячись, що знічевную землю у них можуть забрати?
Чи схожа то́нка стеблина
На тільце малої дитини,
Що мати стара таки її не вродила?
Скажи,
Невже вітер жене її просто у спину?
Чи гне свої корені як у балеті
І неодмінно пада від стріл кулемета?
Невже світлії вії весь час майоріють,
Захищують неміч?
І голосять війною
Про поміч?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
(Культуромовний етюд)
За вікном стрімко лився дощ. Час від часу небо пронизувала яскрава блискавиця, що освітлювала кімнату. Орися, закутавшись у ковдру, дивилася то на старе трюмо, то на одновухого зайця, що чатував біля дверей. Почувся шалений гуркіт і знову кімната засяяла. "Коли гримить, – згадувала дівчинка слова бабусі Ніни, – то так бозя гнівається на поганих діток". Орися ніяк не могла второпати, як у таку негоду її брат може солодко сопіти, лежачи на м'яких свіжих перинах.
– Миросю... Миросю!.. Та Миросю, прокинься! – тихо гукала дівчинка, обійнявши маленькими руками білосніжну подýшку.
– Ну що вже? Що?.. Дай поспати... – бурмотів під ніс хлопець, занурюючи носа в ковдру.
– Миросю... Не можу я спати. Не можу, розумієш? – мовила дівчинка та підсунулася на край ліжка. Раптом знову гримнуло. Малеча здригнулася.
– Орисю, не розумію. Дай поспати, а? – бубнів хлопець, перевертаючись на інший бік.
– Ну Миросю! – сказала дівчинка та сіла скраєчку на ліжку брата. – От скажи, як тобі вдається спати?
– Ай, та ну тебе! Отако: лягаєш і... І... Засинаєш! Зрозуміла? Усе, дай поспати... – схмурив брови хлопець.
– Я намагалася, – зітхнула дівчинка. – Але щоразу до мене приходять страшні картини. Являється мені то чубатий сивий дід із палицею, то бурхлива синя ріка, що затягує в полон усіляких барвистих рибок і...
– Орисю! Ну... Ну... Намагайся не думати про погане. Уяви собі гарненький дзвінкий потічок. Хоча би той, що бачили недавно в лісі, пам'ятаєш? – звернувся Мирось до сестри. Йому було шкода дівчини, хоч і сам волів би зараз знову поринути у солодкий сон. – Згадай, як яскраво тоді світило сонце, пестило твої рум'яні щічки своїм теплом, мимовільний легіт задавав ритму зеленим дубовим листочкам, а з гілки на гілку переплигували горобчики, – хлопець солодко позіхнув та поглянув сонними очима на Орисю.
– Гаразд, зараз спробую, – мовила дівчинка та попленталась до свого ліжка.
Орися накрилася ковдрою та почала уявляти нещодавню прогулянку до лісу. Тоді вони з бабусею та Миросем ходили збирати ягоди та всілякі трави. Було вже по обіді. Сонце палило не на жарт, проте варто було зійти з поля в діброву, як тебе огортала приємна прохолода. На блакитному небі, здавалось, якийсь дивак роздавав цукрову вату, а... Знову гримнуло. Орися здригнулася та хутко підбігла до братового ліжка.
– Миросю! – штурхнула дівчинка брата.
– Що?..
– Я закрила очі... Уявила і небо, і ліс, а заснути всеодно не можу... – зітхнула Орися.
– Що ти зробила? – зацікавлено поглянув Мирось на сестру.
– Ну як що? Кажу ж, я закрила очі і...
– Моя ти хороша!.. – усміхнувся хлопець та погладив Орисю по голівці. – Для того, аби тобі снилися яскраві та солодкі сни, спробуй заплющити очі. За-плю-щи-ти, зрозуміла?
– Заплющити очі... – задумалася дівчинка.
Уже за кілька хвилин вони обоє поринули у барвисті сни. А за вікном, здається, негода почала вщухати.
Запам'ятайте: якщо хочете бачити яскраві сни – заплющуйте свої оченята. У жодному разі не закривайте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905953
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2021
Для польоту з тобою
В глибини самої суті
Просто слідОм за звіздою
Руйнуючи вічну присутність
Бога
Розвіяти німби Олімпу
Пірнути в таЇни часу
Торкнутись на межах уривку
Губами.
Тримати тебе як прикрасу
В знак поклоніння Пегасу
Ракети не треба
(11.09.20)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
Твої втомлені очі, недоспані ночі...
Чого ти, дівонько, хочеш?
Чи мо' хтось тОбі зурочив?
Камінням ляже на спомин,
У нетрях твоєї утоми
Маленький несЯйний пломінь
І затихне
Згасає сліпий самітник
Твій волоцюга-супутник
А ти все тримаєш.
Бо ще відчуваєш
Сутність слова
Бути
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
Усе – випадковості.
Усе – лише наші миттєвості.
Непотрібні усім поступовості,
Мінливості. Сльози під час вологості.
А ти ховаєш все наше в хтивості.
Підперезане колись єдністю.
Чуєш цілунки на межі з присмерковістю?
Грішні хвилини нашої юності
Жбурляєш ти стрілами неприкаяності.
Ховаюсь в мережі нашої недоступності.
Адже.
Все наше – миттєвості.
І якісь дурні випадковості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2020
Подивись як розбиваю чашку
Об наші стіни
Подивись як твою пташку
Гризуть до загину
Слова твої
Гірко-полинні
Подивись як останню крихту
Зі столу змітаю
Як усю свою добру нечисту
Тобі у руки скликаю
І восково-холодно обпікаю
Душу твою
Мова моя - молитва
Гріховна
Наші стосунки - гонитва
За Богом
Подивись, як запалюю свічку
За упокій
Сідай мій миленький скраєчку
На билині самотньо-тонкій
Амінь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020
Ти була чимось схвильована.
Погляд твій був абсолютно пустим.
Очі були як намальовані.
Губи горіли бажанням лихим.
Ти була чимось засмучена.
Плечі сміялися сонцю весь час.
Руки торкалися злостю колючою.
Спину вкривав цілий Марс.
Ти була чимось окрилена.
Ноги так і співали про це.
Голова плакала від обезсилення.
Тебе більше немає ніде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871496
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.04.2020
Червоні ґрона лежать на ґраніті,
Токсично палає жито,
Ґрунтом поширені тексти зігріті,
Псалми, сповіді, молитви́ зорять несамовито.
Ґудзик обірваний лежить на підлозі,
Дитина шука у натовпі матір,
Корчиться болем, пала у знемозі
Хлопець у грішно-кровавому шматті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862150
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.01.2020
Занапастить душу церковна повинність.
«Побійтеся Бога», - благії люди голосять.
Ріжучи вени, вимолюй невинність.
А батечки гріхи твої до Нього доносять.
Побійся життя, воно плинно вірує.
Марія не спить, вогонь лиш обпече.
Куполами вони шлях до віри мурують…
Ти здохнеш при її, а Бог утече.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862149
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2020
Рученька твоя
Біло-зоряна
Посмішка твоя
Срібно-росяна
Мила ти моя
Вітром звіяна
Ти скажи мені
Хла́дом ру́м’яна
Чом же ти його
Не відстояла
Чом стоїш же ти
Так замріяна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020
Чуєш?
Мені не вистачає безшумних зірок.
Чуєш?
Давай я загляну в твій Всесвіт?
Чуєш?
Давай я зачиню кімнату на три замки і підіпру стільцем двері?
І ми поговоримо.
Як завжди.
Як раніше.
Але вже так по-новому…
Чуєш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020
Ми не спали, ми снились
В унісон із пекучим світанком.
Тихо сонце криваве сльозилось
Й голосило сво́ю шарманку.
Ми не спали, ми чули,
Як жалобно сміялися діти,
Як назавжди злипалися зсуви,
Що давали надію хоч щось зрозуміти.
Ми не спали, ми все бажали
Забути, забутись, заснути.
Та видають нам гострі кинджали
Й між нами окреслюють гострі ку́ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860377
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.01.2020
[i]Так, мабуть, вона прийшла до нас у клас два роки тому. Знаєте, таких людей ніхто не помічає. Тому і вона залишалась непомітною.
[/i] Магда, 16
[i]Я пам’ятаю її. Це та дівчина, яка сиділа на останній парті біля вікна. Так, то була вона. Бувало таке, що дивився в її сторону. Вона була такою дивною, постійно дивилась у вікно, про щось мріяла.[/i]
Дерек, 17
[i]Два роки тому до нас у клас прийшла новенька. Знаєте, у нашому класі не дуже полюбляли новеньких, тому і до неї ставились холодно. Ні, не ображали її, не били. Просто не спілкувались. Та і не було схоже на те, що вона потребувала цього.
[/i] Меліса, 16
[i]Алія була моєю найкращою подругою. Але те що сталось, я ніяк не можу пояснити. Вона ніколи нічого не приховувала від мене, а тут… Я не знаю, що сталось, але це вразило її на стільки, що не залишалось іншого виходу…
[/i] Стефанія, 16
Ця історія розпочинається із таємничим приходом у клас біловолосої Алії. Учні були наче заворожені її зовнішнім виглядом. Здавалось, дівчина прилинула з самого космосу. У неї було довге біле волосся, глибокі зелені оченята, тонкий стан… Одягалась вона теж незвично: любила носити кілька шарів одягу, особливо полюбляла довгі плаття. Дівчата взагалі говорили, що в неї немає смаку. Алія не переймалась цим. Вона була ніби і в класі, але десь зовсім далеко. Наче справді посилала сигнали в космос, повідомляючи про останні новини.
Отож, думаю, ви зрозуміли, що дівчина ця була досить дивною. Люди взагалі не люблять дивних. Вони їх бояться. Бояться того, що вони вносять в цей світ іншого, незвичного, невідомого. Тому й намагаються якось пригнобити, покепкувати з них.
Алія приходила в школу за 16 секунд до початку уроку і виходила з класу за 23 секунди після дзвінка. Ніхто не знав, де вона живе, чи має друзів, що полюбляє робити у вільний час… Вона залишалась таємницею, проте ніхто не хотів її розгадати…
Першою, хто вирішив потоваришувати з Алією, була Стефанія. І в дівчини це вийшло. Уже за декілька тижнів дівчата стала близькими подругами. Хоча, Алія так і залишалась загадкою і не розказувала про себе нічого.
- Стефаніє, ти можеш якось це пояснити? Що сталось?!
Дівчина лише нервово дивилась в одну точку на стіні і не вимовляла жодного слова.
- Стефаніє!!!
[i]Одного разу, на уроці, я повернувся до Алії, щоб попросити запасну ручку. І знаєте, що я побачив?! Вона малювала! В неї талант! Вона малювала настільки гарно, що я не знайшов би жодного художника, талановитішого від неї! Її рухи були короткими і точними. Як майстерно вона вимальовувала деталі! Я так задивився, що і не помітив, як вона витріщилась на мене, закрила блокнот і почала мрійливо дивитись в вікно.
[/i] Дерек, 17
[i]Я ніколи не переставала їй дивуватися. Пам’ятаю, коли ми пішли в кафе поїсти тістечка. Ви би бачили, з яким захопленням вона роздивлялась вітрину! Таке відчуття, ніби вона ніколи в житті не бачила цих звичних тортиків.
[/i] Стефанія, 16
[i]Я просто йшла по коридору. Проходила повз жіночий туалет. Я би пішла далі, проте, почула тихий плач. Я вирішила зайти. Звук долинав із останньої кабінки. За дверцятами на підлозі сиділа Алія і гірко плакала. Щойно вона побачила мене, як швидко витерла сльози, піднялась і попрямувала до умивальника, щоб умитись. Не пояснивши ні слова, вона просто вийшла. Дивна якась вона була…
[/i] Магда, 16
[i]Бувало таке, коли вона розмовляла про якісь дивовижні образи. Або, вдивляючись в пустий листок в клітинку, розповідала про безмежність простору…
[/i] Стефанія, 16
За два роки, Алія не взяла участь в жодному святі, жодного разу не вибирала папірець для «Таємного Санти», не ходила в кіно зі всіма. Тому й не дивно, що її не помічали.
25 жовтня видалось сонячним днем, попри усі обіцянки синоптиків про затяжні зливи по всій території країни. Як і завжди, за 16 секунд до початку уроку, в клас забігла Алія, сіла за свою останню парту біля вікна, вийняла купу зошитів і книг та втупилась у вікно. Так пройшли 3 уроки, настав час обідньої перерви.
- Аліє, ходімо до їдальні, поки усі місця не зайняли, - мовила Стефанія.
- Пробач, я не голодна. Піди з Мелісою, добре?
- Як хочеш. З тобою все добре, так?
- Не переймайся. Тепер все буде добре.
[i]Я до сих пір згадую її «Не переймайся. Тепер все буде добре». Тоді я не звернула уваги на те кляте «Тепер»… Я б не пішла з Мелісою. Нізащо! Ні!!!
[/i] Стефанія, 16
- Де Алія?
- Та її давно вже немає в класі, мабуть додому пішла.
- Її речі на місці. Вона десь в школі.
- Це якось дивно.
- Та не переймайся, все з нею гаразд.
- Справді, так і є. Все добре.
[i]Ми просиділи ще 2 уроки, але Алія так і не прийшла. Після закінчення навчального дня, усі порозходились, а я та Стефанія вирішили пошукати Алію.
[/i] Дерек, 17
[i]Ми з Дереком обійшли всю школу, та ніде не знайшли Алію. Накінець, вирішили зайти до директора. По дорозі до його кабінету, ми помітили, як охоронець нервово стукає в двері кладової. «Відчиніть», - говорив він, проте ніхто не відповідав.
[/i] Стефанія, 16
- Відчиніть! Там узагалі хтось є? Відчиніть негайно!
Ніхто не озивався. Стояла мертва тиша, і лише голос охоронця нервово порушував її.
- Через хвилину я виламаю двері. Раджу зараз спокійно відчинити їх!
Проте, ніхто не відзивався.
Охоронець зі всіх сил набіг на двері і виламав їх…
[i]Те, що я там побачив… Це не описати словами. Я одразу ж вивів Стефанію, щоби та нічого не побачила…
[/i] Дерек, 17
Алія лежала на холодній підлозі. Із її лівої руки стікала кров. У кладовій знайшли безліч розкиданих малюнків Алії. На них була зображена оголена дівчина з перев’язаним ротом і порізаними ногами. Пізніше, при огляді тіла дівчини, лікарі знайшли такі ж шрами на ногах Алії.
Поліція переглянула соціальні мережі дівчини, аби зрозуміти причину її смерті. Алія вела блог. Там вона описувала своє життя з вітчимом, який … жорстоко бив дівчину.
[i]Сьогодні він знову випив. Прийшов і з порогу почав кричати на мене. Я навіть і не встигла сховатись, як він накинувся на мене, перев’язав рот якоюсь ганчіркою. З кухні він узяв великого ножа. Він порізав мені ноги…
[/i] 28 травня, 04:24
[i]Вчора він привів якусь дівицю з вулиці. Від неї тхнуло перегаром. Награвшись з нею, він випхнув її за двері і взявся за мене. Цього разу він пройшовся ножем по ще свіжих ранах. Це було боляче. Але я не кричала. Сенсу в тому не було. Його веселить крик.
[/i] 17 липня, 01:19
[i]Завтра 3 роки, як не стало мами. Боюсь, він скоїть щось нове і несподіване.
[/i] 23 вересня, 22:26
[i]Я цього не очікувала… Він прийшов, краще сказати приповз, з пляшкою коньяку, весь в сльозах… Побачив мене, кинув на підлогу пляшку, та розбилась на маленькі шматки, по котрим він ступав, йдучи до мене. Він зірвав з мене футболку, потім спідницю. Краще б він мене зґвалтував! Він узяв шматок скла і пройшовся вздовж по моєму животі. Кров юшила, проте це його не зупинило. Він ударив мене зі всієї сили. Здається, зламавши мені ключицю і 2 ребра. Я вже тиждень не ходжу в школу і не знаю, коли піду туди…
[/i] 30 вересня, 00:14
[i]Це було останньою краплею. Рани погано загоюються, на ногах виступає гній. Я не знаю що мені робити. Він ріже мені ноги по тих же ранах. Сьогодні він мене душив. Я думала, що на цьому мої муки назавжди закінчаться. В останню секунду він забрав руки з шиї. Він різав мені спину. Знаєте, це не так боляче порівняно з ногами, але лежати не можу тепер ні на спині, ні на животі. Тому, щоб хоч якось не засинати, сиджу в Інтернеті і малюю. Я майже вирішила. Треба з цим покінчити. Якщо пішла мама, піду і я. Хай залишається гнити в цьому мерзенному світі!!! Щасти, татусю!
[/i] 25 жовтня, 02:37
Її батька заарештували. В домі знайшли касету. Вирішили переглянути.
Сонячний літній день. Чоловік знімає на камеру дівчинку. Та мило посміхається, граючи своїм довгим білим волоссям.
- Аліє, дівчинко, ким ти мрієш стати?, - запитала мати.
- Я буду відомим художником-ілюстратором.
- І до якої книги ти намалюєш свої перші ілюстрації?, - спитав чоловік.
- До твоєї, татусю, - посміхнулась дівчинка і побігла ловити метелика, котрий сидів у неї на носі.
Досить часто ми не помічаємо людей, котрі знаходяться поруч з нами. Не будьте байдужими! Допоможіть їм! Вони потребують вашої допомоги.
[i]Алія стане чудовим художником-ілюстратором. Я буду купувати усі книжки з її малюнками, навіть детективи, які ненавиджу. Ці малюнки заповнять усі книгарні, усі кіоски, усі бібліотеки. І всі будуть знати, хто така Алія. Алія, дівчина, яка вічно залишиться для мене таємничою зеленоокою 16-річною білявкою з останньої парти.
[/i] Дерек, 17
Алія Іфілл
Дата народження: 26 жовтня 2001
Дата смерті: 25 жовтня 2017
Час смерті: 16:23
(2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860375
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2020
– 305, – проказала вона, підіймаючись нагору.
Вони пройшли мовчки коридором і наблизились до дверей, на яких виднівся надпис "305".
– Дозволь мені це зробити, – невпевнено сказав він, глянувши їй просто у вічі.
– Будь ласка, – гордо сказала дівчина.
Хлопець відімкнув ключем двері і по-джентельменськи запросив її увійти. Дівчина впевнено й не озираючись увійшла до середини. Хлопець поплентався за нею.
– Досить непогано, – сказав він, – Цікаво, що це за картина?
– Думаєш, якогось Ван Гога? Облиш! В цій дірі коштів вистачає лишень на базарні фотки у великих пластмасових рамках.
– Мабуть, ти маєш рацію, – сумно пробубнів він.
– Диви, – вона показала на столик біля стінки, – Нам люб'язно залишили презент. Що це у нас? – дівчина почала розглядати зелену пляшку, – Червоне напів солодке. Будеш?
– Я... Я не п'ю...
– Камон! Ти прийшов сюди задля того, аби сказати мені, що не п'єш?! Чи переймаєшся, що матуся дізнається, що її синочок підбухнув у готельному номері з якоюсь дівицею?
– Ти – не якась дівиця, Сонь. І... Мама тебе знає.
– Авжеж! Тому й не відпустила би тебе, знаючи, до кого ти йдеш. До речі, що ти їй наплів.
– Просто вирішив прогулятись, та й усе... – хлопець нервово мняв краєць синьої байкової сорочки, що виднілась з-під в'язаного светру.
– Бля, та не виправдовуйся! Я тебе як облупленого знаю! Сказав, що Зоряна позвала?! Можеш не відповідати, я й так знаю плани твоєї матусі...
Дівчина підійшла до вікна і заглянула за щільно завішені штори. На дворі лив жахливий дощ. Вона різко відійшла і глянула на хлопця. Той стояв посеред кімнати і дивися на свої черевики. Навіть у таку жахливу погоду вони були вичищені до блиску. Дівчина підійшла до столу, відкрила вино й зробила кілька ковтків з пляшки.
– На, – протягнула вино хлопцеві.
Той подивився на неї зляканим поглядом, несміло підійшов ближче і взяв до рук пляшку. Дівчина підійшла до нього й скуйовдила його добре зачесане волосся. Він зробив ковток.
– Ну як?
– Смачно, – сказав він, усміхнувшись, і зробив ще кілька ковтків.
– Атож! Ти ще зі школи полюбляв солоденьке! – засміялась вона.
Зробивши кілька кроків кімнатою, дівчина всілася на велике ліжко.
– Вау, яке м'яке! – крикнула вона. – Ти маєш зараз же його спробувати!
Вона потягнула хлопця за светр, і той впав на м'яку ворсисту ковдру, розіллявши трішки вина собі на одяг. Хлопець подивився їй у вічі і мовчки зняв брудний светр, акуратно склав і поклав на тумбу поряд. Вони лежали мовчки: вона дивилась на білу стелю, він – на її золотаве волосся.
– А ти зовсім не змінилась з тих пір...
– Справді? – тепер вона дивилась на нього. Дівчина любила слухати, коли говорили про неї.
– Так... – пробубнів хлопець, відвівши погляд на стіну.
– Ой, який ти нудний, Вань! І для чого я лишень прийшла сюди? Не міг собі сидіти у своїй Празі?
– Я... Я хотів тебе побачити. Поговорити... Пам'ятаєш, як ми малювали тоді? В парку?
– Умгу! Під дощем! І в що ти мене тільки тоді вплутав?
– Сонь, я сумую за тими часами...
– Ну, що поробиш... – вона встала з ліжка, пройшлась по кімнаті, взяла біля нього пляшку й зробила кілька ковтків. – Я також багато чого відчувала... Тоді. Зараз усе змінилось, розумієш? Змінилась і я.
– Сонь... А ти не сумуєш?
– Як там Зоряна? Коли весілля?
– Сонь...
– Що ти Сонькаєш?! Оте й тільки знаєш про мене, що моє ім'я! Бля, чого ти від мене хочеш?
– Зоряни вже немає. Два місяці тому в неї погіршилось здоров'я, проблеми з нирками й таке інше. Бідоласі робили операцію. Якусь таку дорогу, всі складались...
– І скільки ти кинув на рахунок?!
– Вона... Вона так і не отямилася...
– У тебе щось було з нею?
– Ми лише друзі, Сонь. Були... Часто переписувались, оце й усе.
Вона уважно подивилася на нього і почала несамовито сміятися. Хлопець подивився на неї, а потім продовжив дивитись в стіну. Дівчина підійшла до нього, лягла поряд, поклада руку його щоку.
– У тебе хоч з кимось було, Вань?
– Сонь... – вагаючись відповів хлопець.
Дівчина наблизилась до нього й повисла над його лицем. Вони дивились одне одному в очі: вона – байдуже і зневажливо, він – ніжно і тривожно. Дівчина перевела погляд на його родимку над губою і торкнулась її рукою. Пальці сковзнуди по гарячих рожевих устах. Їхні погляди зустрілись. Вона нахилилась ще нижче і торкнулась його губ. Хлопець цілувався невміло, та дівчина вже звикла брати ситуацію в свої руки. Вона цілувала його все пристрастніше, кусаючи то верхню, то нижню пухкі губи. Раптом дівчина зупинилась і різко підвелась.
– Чорт, для чого я це роблю?!
– Сонь, – прошепотів він.
Дівчина не озивалась. Вона сіла на підлогу й мовчала. За декілька хвилин кімнатою пройшовся тихий плач. Хлопець підвівся і сів біля неї.
– Сонь... – він обійняв її за талію й поринув в її волосся.
– Я... Я не повинна була цього робити, розумієш? Не повинна!.. Я тебе забула... Хотіла забути, Вань...
– Для чого?
– Ти – незагоєна рана на моєму тілі... Я... Я...
– Сонь, тихо. Не рюмсай. – сказав хлопець, витираючи сльози з її лиця. – Знаєш що? Ця кімната – це кімната можливостей. Все, що тут відбувається, не пов'язане ані з минулим, ані впливатиме на майбутнє. Це місце, де час зупиняється.
– Я завинила перед тобою, Вань...
– Ні, Соню, ні. Все добре.
– Ти нічого не зна... – сказала вона, перш ніж він наблизився до її губ. Хлопець несміливо торкнувся її волосся, наблизився до шиї й огорнув її своєю рукою. Тепер він взяв ситуацію в свої руки. Його рухи були дедалі впевненішими, язик більше не блукав. Він любив солодке. І зараз хлопець випробовував найкращі райські солодощі. Він торкнувся рукою її талії й проникнув під кофту. Дівчина не сперечалась. Вона підпорядковувалась своєму другові. Він несміливо спробував вивільнити її тіло від того клятого одягу, та йому ніяк не вдавалося.
– Давай я сама. – прошепотіла вона, усміхнувшись...
Вони лежали на ліжку зовсім голі. М'яка ворсиста ковдра ніжно торкалась молодих спраглих тіл. Дівчина подивилась на хлопця й на очі набігли сльози.
– Сонь, що з тобою?
– Я... Я мушу тобі дещо розповісти...
– Я не хочу чути нічого поганого, Сонь. Будь ласка. – він затулив її вуста поцілунком. – Знаєш що? Я хочу намалювати тебе! Так! – хлопець почав метушливо бігати по кімнаті, шукаючи свій рюкзак. Знайшовши його біля однієї з тумб, він витягнув свій блокнот. – Лежи так, не ворухайся!
Він щось натхненно виводив добрячих десять хвилин. Дівчині це набридло. Вона підвелася і почала шукати пляшку з вином.
–Сонь, ти неймовірна, чуєш? – сказав він, підійшовши.
Вона відійшла від нього в інший кут кімнати.
– Як там твій батько?
– Він... Мама сказала, що він знайшов іншу...
– Вань, а ти його коли бачив останній раз?
– Та вже давно... Ти змерзла? Щось ти трусишся... – сказав ніжно.
– Та, облиш. Все гаразд. Я... Я хочу піти.
– Вже?
– Так, Вань, вже.
– Ні...
– Що ти сказав?
– Ні.
– Що?!
– Ні! Ти нікуди не підеш!
– Чому ти на мене кричиш?
– Ти пообіцяла... Сонь, ти обіцяла, – сказав хлопець, схлипуючи.
– Бля! Чого я зараз в цій смердючій кімнаті з цим йолопом?
– Залишись, прошу...
Дівчина лягла на ліжко. Він сів на підлогу й почав вдивлятись в картину на стіні.
– Сонь, вибач мене за те... – пробубнів хлопець.
– Що? Ти щось казав? Щось це вино мене розморило...
– Ні, я... Я просто казав... Що мені подобається бути з тобою...
– А... Ну ок.
Хлопець підійшов до ліжка і вкрив її м'якою ковдрою. Вона задрімала. Він взяв до рук блокнот і почав малювати.
Дівчина проспала близько двох годин. Прокинувшись, вона не одразу збагнула, що робить в цій кімнаті з Ваньою. Та, протерши очі, згадала все.
– Ти... Ти так гарно спала, Сонь. – сказав хлопець.
– Умгу... Певне, вся запухша. Мені треба дзеркало.
Дівчина встала з ліжка і пішла у ванну. Глянувши у відображення, вона побачила привабливу світловолосу дівчину із великими зеленими очима та рожевими губами. Вона торкнулась своїх грудей і вони почали бубнявіти. Дівчина залізла під душ.
Вийшовши з ванни, вона побачила, як Ваня лежав на ліжку і розглядав свій блокнот.
– Дай глянути, пліз.
– Але... – встигнув вимовити хлопець, та Соня вже забрала блокнот собі.
Прогорнувши декілька сторінок, на її очі набігли сльози.
– Сонь... Сонь! Чуєш? Подивись на мене! – хлопець взяв її за голову і направив її погляд на своє обличчя. – Я не хотів того казати... Чуєш? Пробач мене... Сонь!
– Повтори це... – сказала вона крізь сльози.
– Що? Що повторити, Сонь?
– Те, що тоді сказав... Повтори це. – вона дивилась йому в очі, чекаючи.
– Сонь...
– Дебіл! Ти... Ти хоч знаєш, через що я пройшла?! Ти знаєш?!!
Хлопець міцно обійняв дівчину й пригорнув до себе. Її волосся й досі пахнуло півоніями. Як і тоді... Коли він востаннє її бачив.
– Чому ти тоді не підійшла до мене? Не попрощалася?..
– Я... Я боялася. Боялася розплакатись, розумієш? Мені було боляче, Вань...
– Знаєш, як мені було боляче дивитись на те, як ти йшла?
– Знаю...
Він взяв її за руку. Широкий, зовсім не ювелірний, шрам заполонив його увагу. Він торкнувся його й поцілував своїми гарячими губами.
– Ти мене розчарувала... – прошепотів він на вухо Соні.
Вона глянула на нього сполоханими очима. Ваня обійняв її і вони злились в п'янкому поцілункові. Він торкався її ніжних плечей, цілував шию, ключиці, набубнявілі груди...
– Я спала з твоїм батьком. – сказала вона, коли він ще не встиг скінчити.
Хлопець подивився на неї жахаючими очима.
– Що ти робила?
– Я спала з твоїм батьком. Це я відбила його в твоєї матері і тепер сплю з ним щоночі. Спала.
– Це жарт? Сонь...
– Бля, не Сонькай! Знаєш, твій батько афігітєльний коханець. Такий, як і ти, – сказала дівчина і погладила хлопця по щоці, – Думаю, тебе треба залишити наодинці. Чао!
Вона швидко одягнулась і вийшла з кімнати. Ваня сидів мовчки на ліжку і вдивлявся у велику руду корову на дешевій фотографії у великій пластмасовій рамці.
17 листопада прибиральниця Клавдія прийшла прибрати 305 номер. Вона стала свідком того, як молодик, якому на вигляд 25 – 30 років, лежав на м'якій ковдрі зовсім голий. Він помер від сильної втрати крові. Хлопець порізав руку шматком чорної рамки, яку знайшли біля тумби. Там же поліція знайшла і рюкзак, в якому були особисті речі загиблого: блокнот, гаманець і коробка простих олівців. Блокнот не ніс жодної інформації для слідства. Кожна сторінка була списала одним і тим же реченням: "ТИ МЕНЕ РОЗЧАРУВАЛА".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860068
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2020
Бог помер. Його більше немає…
Задувайте всі ваші свічки.
І ніхто вже більше не карає
За недопалки життя й кровавії стовпи.
Бог помер. Його більше немає…
Спалюймо і знищуймо церкви.
Напечемо пра́зних короваїв
І забудьмо ту́пі молитви́.
Бог помер. Його більше немає…
Перекручуймо цвинтарнії хрести.
Радуймось! Радує Він навзаєм.
І читаймо за хегштегами пости.
(25.09.19)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855331
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2019
Чи можна покохати невпевненість? А сором? Вайлуватість? Риси її задушевної натури можу перераховувати вічність. Головне не це. Важливо те, що саме такою я її покохав. Чому у минулому? Дурень, я й досі її кохаю. Кожну її клітинку, кожен невпевнений рух, кожне гостре слівце… Вона вибудовується із усього цього. І цю неймовірну будівлю ознак і надбань я шалено кохаю.
Наша історія знайомства не підійде для романтичного фільму чи задушевного роману. Ми не зіткнулись десь у коридорах університету, коли вона задумливо поспішала на пару. І я не вийшов з-за рогу і не злякав її своїм виглядом. А потім не допомагав їй підіймати зошити та папери з підлоги. І, як ви могли б зрозуміти, наші руки не доторкнулись одна одної, а погляди не вловили тієї шаленої іскри. Все було значно простіше – ми просто навчались в одній групі.
Вона ніколи не запізнювалась. Дивно, бо я як той дурень намагався переплюнути її, прийти на хвилину раніше, зайняти її улюблене місце біля вікна, аби поставити її у незручне становище. Та, чорт забирай, заходячи в аудиторію, бачив її. Невже вона відчувала моє бажання позмагатися з нею? І невже вона настільки витривала? Так, вона така.
Зараз намагаюсь пригадати, якою вона була тоді. Мовчазна і замріяна. Ні, вона зовсім не витала в рожевих думках про принца на коні чи рудих кошенят на підвіконні. Я певен. Я її знав. Вона занурювалась у власний світ, роздумувала над буденним, намагалась розплутати одну із мільйонів ниточок.
Мені подобалось, коли викладачеві набридала її пасивність. І тоді, із зацікавленістю в очах і жаданням почути якусь нестандартну думку, він звертався до неї.
- Аніто, як ви гадаєте, що йде пліч-о-пліч із людським життям?
- Залежність, - тихо, але впевнено відповідала вона, - всі ми від чогось залежні. А без залежності ми – ніхто.
І тоді вона затихала знову. А викладачеві залишалось розмислювати над словами дівчини.
Вона постійно верзла якусь нісенітницю. Ну, так гадали усі. Для мене ж це були слушні слова, які мали неабиякий зміст. Та, чорт забирай, як це було смішно чути з її уст. Здається, її миловидне лице, тендітне тільце, писклявий голосок не могли вмістити тієї тяготи, тих важких думок, що панували в її голові. От і вимальовувалась така картина: мале 5-літнє дитя роздумує над буттям,
Я любив спостерігати за нею. Тихо і непомітно, звичайно. Надіюсь, в мене це добре виходило. Бо вона ніколи не сміялась з цього, не згадувала. Її рухи були дуже плавними. Здавалось, вона як та хвиля, що переростає в цунамі. Тільки от те цунамі ніхто не бачив. Бо воно було лише в її голові. Дуже часто помічав, як вона настукувала олівцем якусь мелодію чи перебирала пальцями по зошиту. Певен, в її голові вигравали прекрасні мелодії. Але так жаль, що крім неї їх ніхто не почув.
Вона була занадто повільною у всьому. Довго думала, важко й протяжно відповідала. Звичайно, розумію її. Занадто це важко – виштовхувати важкі осілі в душі камені назовні. Тому цю повільність я їй пробачаю.
Намагаюсь згадати, коли вперше вона до мене заговорила. Авжеж вона. Я б не осмілився зайти в її світ першим, без її дозволу. І, певен, гості їй не потрібні були. Мабуть це сталось тоді, коли на одній із пар нам довелось працювати у парах. Мій друг Арсен тоді просиджувався у якомусь дешевому генделику, тому я сидів сам. І, як ви могли б зрозуміти, ми обоє залишились без пари.
- Ти чув завдання?, - запитала вона.
- Якщо чесно, ні, - з посмішкою відповів я. Звичайно, дурне, ти ж увесь цей час спостерігав за нею.
- Ну, до кінця ще не довго. Давай просто не підійматимемо руку, окей?
- Круто знайти однодумця!
Викладач тоді все ж запитав нас. Вона подивилась на мене благаючим поглядом, ніби стара бабка на ікону Діви Марії. Якщо ти довірила мені функцію твого персонального Бога, у цій розкоші я собі не відмовлю. Тоді я сказав щось на кшталт «Ми ще не закінчили», а вона задумливо прикусила нижню губу. Ет, кокетка…
Мені дуже хотілось пізнати її. Господи, мене настільки до неї тягнуло, що я був готовий залізти через вікно до її кімнати вночі і поселитися в її душі, доки вона спокійно спала. Цікаво, чи може така людина, як вона, спокійно спати?
Наступного разу доля звела нас під час прогулювання якоїсь пари. Пам’ятаю, як сидів у студентській кав’ярні, попиваючи пепсі, і ледь не поперхнувся бутербродом, коли вона спокійно підійшла, відсунула стілець навпроти мене й сіла.
- Не хочу йти на пару. Він знову зараз до мене причепиться… - все, що вона змогла витягти з себе.
Гадаю, саме той день був найщасливішим у моєму житті. І всі наступні, проведені з неї, також. Вона довго й мовчазно сиділа й зрідка поглядала на мене. А я так і не зміг доїсти того клятого бутерброда. Смішно вийшло, коли ми раптом в один голос сказали: «А знаєш…». Вона мило усміхнулась і подивилась на мене. І тоді я закохався. Знову. Вже не пам’ятаю, що саме хотів їй сказати. І на правах свого джентльменства довірив мовити першій. Знову. Дурень. Який же я дурень.
Ви не повірите і нізащо не здогадаєтесь, що вона тоді сказала. Господи, чому ж я настільки її кохаю? Чому я покохав іще й кумедність?
- У чорному хлібі набагато більше корисного, аніж у твоєму білому.
Я тоді довго не міг оговтатись від почутого. Довго дивився на кусень хліба, який лежав, загорнутий у фольгу, і не міг збагнути, чому саме такі думки прийшли їй в голову. Цікаво, вона їсть лише чорний хліб? Гадаю із висівками чи якимсь насінням. А, може, вона взагалі не вживає такого продукту?
Мені подобається білий хліб. Я його постійно їм. Їв. Бо потім, поважаючи і підтримуючи її, не з’їв ні шматочка. Я й сьогодні прошу в кафешці чи деінде лише чорний. Бажано із висівками. Бо так смачніше.
- Ти писала доповідь на сьогодні? Бо я щось довго вчора сидів і так нічого не вигадав… Тому і не пішов на пару… - все, що я зміг витягнути із себе після довгого оговтування й дивування.
- Так. Але не хочу сидіти в тій аудиторії. Розумієш, там настільки тісно… Тут набагато вільніше.
І тоді я задумався над аудиторією, де проходила зараз пара. Думаю, туди б вмістилось людей зо двісті. Розумію її. Я й сам ненавиджу ту кімнату. Ніде сховатись від світу і спостерігати за прекрасним. Але приємно, що тут, в підвальному приміщенні, де кожен сантиметр заповнений то столами, то посудом, то людьми, їй вільніше. Певен, вона це сказала щиро.
Могло би здатись, що наша розмова ніяк не складалась в діалог двох нормальних людей. Авжеж, бо ми ділились одне з одним світами, переходили з однієї планети в іншу. Невже нормальні люди так роблять?
Ми перекинулись ще кількома зовсім незв’язними між собою фразами, після чого вона обірвала:
- Мушу йти. Вибач.
- Ми ще поговоримо? Давай… Давай якось зустрінемось?
- Окей. Я напишу тобі. Бувай.
А тоді вона різко зірвалась і побігла. Я ще не встиг усвідомити її слова, не встиг попрощатись. Я навіть не встиг зрозуміти, що їй нікуди мені писати, бо мене не було в жодній соціальній мережі. Так я й залишився сам. Із своїм бутербродом із білого хліба, недопитою пепсі та любов’ю. Так, я закохався у поспіх…
Прийшовши додому, одразу ж сів за письмо. Так, я дописав ту кляту доповідь та надіслав її викладачеві. За декілька годин, до речі, отримав відповідь. Йшлося про те, що це ще не найкраща моя робота, але такого прогресу професор від мене не очікував.
Того ж дня, ввечері, Арсен запросив мене на грандіозну тусу в одного із його друзів. А це означало, що на пари завтра я не піду.
Не пам’ятаю, скільки днів пройшло з нашої розмови в студентській кафешці, але то був останній раз, коли я її бачив. Ні, з нею все буде гаразд, не переймайтесь. Гаразд буде тривати ще принаймні декілька років. З того часу пройшло вже декілька тижнів. І я потрохи починав закохуватись у відсутність.
А потім, якогось холодного лютневого ранку, зневірившись, йдучи якомога повільніше, я увійшов до аудиторії. Тієї самої, тісної. І яке ж було моє здивування, коли я побачив її. Тоді я покохав несподіванку.
Я був ладен покинути все, забути про все, аби просто з нею поговорити. Та я не наважився. Все, на що я був здатен, - сісти позаду неї. Аби хоч трохи бути ближче. А потім отримав маленький папірець від неї із текстом: «Я ж обіцяла написати ;) ». І тоді я покохав слова.
Той день став ще одним найкращим днем поряд з нею. Я наважився. Я наважився, чуєте? Вже за декілька годин я міг чути знову її голос, спостерігати за тим, як вона поправляла волосся на вітрові, і бачити, як формуються її думки в голові.
- Чому тебе так довго не було? – вирвав я із себе.
- Вибач, що відписувала так довго. Поштове відділення тимчасово не працювало.
- А чи не здається тобі, що вже надворі весна? Дивно…
- Так, це вона. Ще трішки і деревця почнуть набухати цвітом.
- Здається, вони вже починають це робити, - сказав я, уважно дивлячись на неї. Вона тоді низько опустила голову і почала закутуватись в шарф. Я взяв її руки і міцно затиснув у своїх долонях. Тоді я закохався у весну. Здавалось, я торкаюсь до якоїсь реліквії, до чогось неймовірного. Її тоненькі пальці були такими холодними, що запалювали мені душу, обпікали серце, освітлювали розум. І тоді я вперше побачив її маленькі порізи, що окреслювали її кисті. Побачивши, що я зосередив на них увагу, вона хутко заховала руки до карманів й почала ногою буцати сніг. А я безперестанку дивився на неї. Її очі наповнювались сльозами, губи починати тремтіти, а погляд розбігся і заховався десь дуже далеко. Я обійняв її. Настільки сильно, що наші серця торкались одне одного, бились шалено у дикому танці. Я закохався. Знову. Але вже по-новому.
Того вечора я провів її до будинку, де вона мешкала. Великий радянський дім намагався доторкнутись численними антенами до неба так само, як прагнув зануритись в її очі я. Вічно би стояв й дивися на неї, слухав її німоту, поправляв би волосся, яке хотіло заплутатись на обличчі, грів би їй руки… Якби не лютнева спека, що пробирала до кісток. Вона тихо подякувала й зникла за важкими залізними дверима будинку. Та я все ж встиг втопитись в її погляді.
Пам’ятаю, як тієї весни вона почала рідше з’являтись на заняттях. Вона нічого не пояснювала, лиш поглядом дедалі глибше занурювалась у вимріяний світ. Я хотів поселити її у свій. Вкрасти. Взяти силою. Просто, аби бачити її. Бачити її голос, рухи, думки. І мені це вдалося. Пізніше і ненадовго.
Вона зникла на початку літа. Склала достроково сесію й, нічого не пояснивши, зникла. Господи, ті два місяці були мукою для мене. Я зненавидів незрозумілість й очікування. Але вселив у собі надію. Я ще й не знав, що ту, в яку я закохався, поглинула пітьма. І ця подія стала би хорошим кроком до близькості. І вона стала. Дякую, Аніто, що змінилась.
Зайшовши до аудиторії, я її не побачив. Вікно самотньо чекало її погляду, парта – вистукувань олівцем. Я хотів уже вміститись на її улюблене місце, як хтось доторкнувся до моїх очей. Моїм здогадкам не було можливості розвинутись, адже руки пахли карамеллю, а не бузком, подих був впевненим, а не трепетним, голос – упевненим, а не замріяним. Я надіявся побачити Аніту. Колишню. Та, забравши руки з очей, на мить впізнав знайомі шрами на руках. Я побачив її. Зовсім нову. Переді мною стояла все та ж дівчина із дитячим обличчям, глибокими очима та неслухняним волоссям. Але здавалась якоюсь новою, іншою. Її енергетика буяла рішучістю, рухи – агресивністю. Тоді я знову закохався. Так само. І в ту ж саму.
Мені подобались її зміни. Вона виробила в собі твердіший характер, рухи стали більш упевненими, розмова барвилась красномовством. Це вже була не та замріяна дівчина, яка боялась зробити крок вперед. Нова Аніта жартувала, перша починала розмову, почала відповідати на заняттях. Господи, я кохатиму її будь-якою.
Наші стосунки розвивались стрімко. Так, саме стосунки. Я шаленів від неї, вона – від мене. Ми були як дві свічки в церкві, що ділили між собою одне полум’я. Пам’ятаю, як сиділи в кафе, попивали гарячий лате й говорили про Висоцького. Я ніяк не міг натішитись її експресивним рухам, запалу в очах… Тоді я різко взяв її за руку й на мить почув її німоту.
- Аніто… Останнім часом ти стаєш все ближчою для мене. Я би хотів, аби ти завжди була поруч, аби не зникала так, як тоді. Я хочу, аби ти мені довіряла. Довірилась. Ти розумієш? Я… Я ладен замінити Сізіфа, якщо ти цього захочеш, вивчити санскрит, якщо це дасть змогу бути до тебе ближчою… Я просто хочу, аби ти була поряд. І нехай мої слова здаватимуться якоюсь нісенітницею, мої дії – схоластикою… Я… Я не зможу не кохати тебе. Допоможи, прошу…
Тоді я відчув сильний біль. Вона зжала мою руку настільки сильно, що я відчував, якими напруженими стали її м’язи. Я чув, як ллється по венам її кров. Я бачив, як давно забуті шрами, починають кровоточити зсередини. Я бачив, як її легені давляться повітрям. Вона різко підвелася й потягнула мене за собою. Десь там, на виході з будівлі, де було ані люду, я закохався у її губи. Солодкі, із присмаком карамелі.
Вона мені допомогла. Дякую, господи, за неї.
Наші дні летіли із шаленою швидкістю. Ми постійно були разом, жартували, горювали, роздумували… Щодня я вивчав її по-новому, закохувався по-новому, жив по-новому.
На останньому курсі ми почали жити разом. Пам’ятаю, як шукали якусь особливу квартиру. З особливими стінами, такими ж вікнами та атмосферою. Певен, в її голові вималювалась точна картина нашого помешкання. Підвіконня, які закликали б всістись якнайзручніше, диван, який би дарував солодкі сни, люстри, які б випромінювали щастя… Але, дурненька, таку квартиру ще не вигадали прості люди. Наші пошуки зупинились на маленькій квартирці в будинку біля універу, де були маленькі дерев’яні вікна та блакитні шпалери у вітальні. Як вона раділа люстрі в коридорі! Як на мене, то була звичайнісінька куляста люстра із візерунком. Та вона ж підплигувала, майже торкаючись її головою, плескала руками й несамовито сміялась. Господи, яка ж вона була щаслива! І я поряд з нею.
Я любив ранки. Тоді, коли вона прокидалась раніше й ішла на кухню варити чай та робити вівсянку з ягодами, я впивався носом в її подушку і заповнював легені бузково-карамельним повітрям. А вона постійно сварилась і казала, що таким чином я слюнявлю її подушку! Я любив, коли вона злилась. Саме в такі моменти на її обличчі вискакувала та зморщечка над бровою, яка так смішно виглядала й, водночас, так личила їй.
Я любив спостерігати за нею, такою маленькою, у піжамних штанах, у яких вона постійно заплутувалась, і в футболці втричі більшій за неї. Постійно, розчісуючи волосся, вона злилась, намагалась випрямити пасма, що смішно стирчали в різні сторони. Коли вона розуміла, що справа даремна, полишала цю справу й закручувала смішний хвіст на голові. Господи, вона постійно злилась, коли я цілував її у волосся. Чому вона так не любила мою слину? Який же я дурень…
Взимку, коли в квартирі було холодно, бо чомусь знову виникла поломка, яку от-от полагодять, ми закутувались у ковдру й слухали одне одного. Її дихання було завжди обірваним і нерівномірним. Я кохав цю нерівномірність усією своєю рівномірністю. Вона любила схиляти голову мені на груди й подовгу мовчати. Я постійно думав, що вона давно вже спить, але помилявся. Вона сиділа з відкритими очима й дивилась у пітьму. Я любив її за це.
Я любив їсти її дивні страви. Вона постійно поєднувала, здавалося б, непоєднувані продукти. Але було смачно. Навіть пересолені макарони із квасолею в томаті. Я часто купував їй зефір в шоколаді. Вона їла його так само шалено, як я пожирав її своїм поглядом за задньою партою. І як же мені було смішно, коли я з’їдав більшу за її порцію, а вона ще й половини не осилювала. Вона так кумедно наколювала макаронини, повільно їх пережовувала… Господи, за що мені це кохання?
Я любив її будь-якою: замріяною, злою, стурбованою, щасливою, ревнивою, оголеною, патлатою, втомленою, натхненною, температурною… Я би вічність дивився б у її очі, поглинав її запахи, торкався б її шкіри… Я б розчісував її волосся, купував би зефір, навчився би грати на фортепіано, прочитав би Кафку в оригіналі… Я б віддав усе, аби бути поряд, аби бачити, аби чути, аби відчувати…
Вона пішла минулої осені. Просто зібрала речі й, нічого не пояснивши, закрила за собою двері. Я телефонував, та чув щоразу одне й те ж: «Номер недійсний». Я ходив у деканат, де мені сказали, що вона забрала документи. Я питав у Господа. І він єдиний, хто не відповів мені.
Що мені залишилось зробити? Я почав вивчати німецьку. Закінчивши магістерку, почав працювати на хорошій посаді. Пізніше зайнявся благодійністю. Щомісяця я приїздив до місцевого дитбудинку та роздавав малечі зефір в шоколаді. Мене часто запрошували до мого універу провести лекції. Я погоджувався. Мої лекції слухали в тісній аудиторії на 200 людей.
Моє життя дуже змінилося.
Одного суботнього вечора мені надійшов лист без адреси відправника. Взявши за звичку не відкривати сумнівних паперів, я його поклав у шухляду й розгорнув місцеву газету. Вночі на мене напав жар. Я згадав про той злощасний лист на вирішив його відкрити.
[i]Любий мій хлопчику,
Вибач за різкість, яку довелось відчути тобі у моїй присутності. Я різко пішла і, так само різко, прийшла із цим листом. Найголовніше, що тобі потрібно знати, любий, - я тебе кохаю. Я тобі допомагаю. Я з тобою.
Знаєш, вчора я їла білий хліб. І мені сподобалось. Мені неймовірно хочеться скуштувати зефіру. Але там, де я зараз, його не взяти.
Коханий мій, я люблю тебе. І, якщо твої почуття такі ж щирі, як і мої, прошу, врятуй мене. Мій любий, я благаю твоєї допомоги!
Залежність ходить за руку з усіма. Я залежу від тебе, любий. Моя залежність – залежати від тебе, чуєш? Я перечитала Кафку, та мені це не допомогло. Я намагалась забути, та я залежна від думок. Від думок про тебе, любий. Прошу тебе, врятуй. Я чекатиму тебе. На звороті адреса. Кохаю![/i]
Я вдихаю запах листа. Легені повільно наповнюються бузково-карамельним повітрям. Я торкаюсь букв і відчуваю її руки. Проходжусь руками по краях паперу і вловлюю її погляд. Я теж тебе кохаю, Аніто.
Вже вранці я був за вказаною адресою. Обласна лікарня «для душевнохворих», в народі «психушка». Я увійшов до палати з зефіром в руках і побачив її. Дівчина із важким поглядом, перебинтованими руками, синцями під очима, в інвалідному візку. Ні. Дівчина із запахом весняного бузку, солодкої карамелі, скуйовдженим волоссям та глибокими очима. Моя дівчинка. Я закохався.
Вона розповіла про хворобу, нездатність ходити й спроби залишити цей світ. Сказала, що її вважають божевільною через напади агресії та глибоку депресію. Вона просто жадає легкості.
Я дивився, як жадно вона поїдала той зефір. А потім різко взяла мене за руку й боляче стиснула. Я не відчував крові, що текла по венах, повітря, яке б наповнювало легені. Єдине, що я бачив, - червоні краплі, що просочувались крізь бинти.
- Допоможи мені!
Я побачив знайомий погляд. Погляд моєї дівчинки. Очі 5-літньої дитини, наповнені жагою. Її нігті впивались мені в руки, та я не відчував болю. Мені було добре поряд з нею. Я закохався у божевільність.
- Кохаю тебе! – сказав я й поцілував її холодні й обмазані шоколадом губи.
А потім я закохався у свободу. І це була моя остання закоханість.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855326
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.11.2019