| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
У ритмах стрекоз плине час за опівніч
І тихим копитом б‘є в двері до сну
У келихах пусто, за вікнами - вічність
Спинитись? Навіщо. Я ж тільки торкнусь.
Як цвіт у магнолії - красивий, отруйний.
Бринить на вітрах гіпнотичних подій
Розум просить цукерку, розум недорозумний
І лапає за яйця твоїх псевдонадій.
Так шо толку від того, що ти встанеш і вийдеш?
Ти ж вагітний ідеєю,
що щойно почув.
Аборт? Абордаж? В сон, можливо поринеш?
І сто раз перевіриш, чи усе достеменно ти забути забув.
Шкребчеш фарби містерій, їх втираючи в ясна.
Лижеш стіни в надії зростити кістяк.
На висках набухає жила словом «ясно»
Та побачити це ти не в силах ніяк.
Глянеш в воду і бачиш корали казкові
Кольорові, фрактальні - візуальний екстаз.
І мереживо хвиль звучить колисково
Те мереживо робить своїм гвинтом баркас.
Він витягує Землю навиворіт вічно,
Щось шалене та скромне як бензин він жере.
Робить рух, парить дим, сіє страх лаконічно.
І ніколи нічого не дає й не бере.
І квиток на баркас з перших вдохом повітря
Компостує своїм хтивим світлом нам Марс
То скажи мені просто, де страху твого смисл,
якщо Марс старший нас?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020
Бо ми щодня
Живемо і вмираєм
І кожна мить - стук в грудях і півсекундна тишина
Скажи тоді мені, що важливіше - той стук
Чи все-таки вона?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020
Витиевато и вальяжно,
крутя и прядь, и пальцем у виска,
играешь смыслами ты до тех пор
пока не станет страшно
и не вспорхнёшь пока.
Услужливо, лестно и кротко
ты тянешь нить,
чтоб было чем убить.
И, усмиривши бдительность немножко,
потребствам дашь и есть и пить.
Твои слова как псы, те, что убьют, играя -
Черны, гладки и маслянисты.
Слова - змея, что будто тихо обвивает,
гипнотизируя хвостом, кусает.
Все чисто.
Твой танец на костях достоен Чернобога!
Блажен и страстен он в его сердцах.
Закрыв глаза, купаясь в чудесах,
танцуешь. Нет чего-то слишком много.
Особо - отражений в зеркалах.
И, соскребая серебро
с обратной стороны стеклянной глади,
ты лепишь кольца, чтоб пугать случайных дядей,
глядя при этом в пустоту
всё тех, но ведь уже прозрачных
гладей.
И пустота, смотря в тебя, раскосую,
молчит.
Ей виден страх почувствовать себя, нагую и босую,
под ветром и грозой, когда весь свет гремит.
Из-за того что для тебя все это - слишком просто ведь.
Так лучше, верно, спейся. Ну, или просто спи...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842698
рубрика: Поезія, Белый стих
дата поступления 22.07.2019