| Сторінки (1/26): | « | 1 | » |
Не відчуваю такої емпатії - співпереживання іншим -
як раніше,
навіть
до найрідніших.
Відчуваю брак рівноваги.
Її
відірвало з м’ясом, коли прийшов коронавірус.
Він - як війна для нас (хотілось сказати: для носа або для рота). Відкрита і оголошена. Я чув, що після війни люди втрачали віру у Бога, формулювали нові філософські вчення.
Потім знову приходили до Нього,
оновлені.
Люди, гідні спадкоємці Мідаса, не об’єдналися, коли могли, а тепер не можуть зробити цього через інфекцію.
Сила встановлює
нові правила гри.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2020
У сонячний день,
сповнений запахом листя,
вітер говорить до тебе.
Він каже:
“Будь спокійний.
Усе буде добре”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020
Білий метелик літає
в зелені дерев.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020
(всі імена вигадані, будь-який збіг – випадковий)
Вона жила сама. Я хотів би писати про неї, мою квартирохазяйку, яка вже померла, цю бабусю сімдесяти п’яти років, оскільки вона цікава по-своєму (і доля її – про яку я не можу зараз розповісти – теж), але її тендітну жіночу постать постійно притлумлює інша – постать її коханця, якому було шістдесят п’ять. Коли тобі, як мені тоді, ледь виповнилося двадцять п’ять, ти нечасто замислюєшся над сенсом свого буття. Мені “підкинула” це помешкання моя колишня колега Агнеса, яка й досі працює в одному із західних інформаґентств, які представлені в Києві. Довідавшись, що я невдоволений своїм тодішнім житлом на Печерську (теж – лише кімнатою), вона запропонувала мені переїхати до Анастасії Миколаївни, в Голосіїв, де плата була меншою. Я погодився.
Від самого початку власниця квартири попросила, щоб не зачиняв двері своєї кімнати, доки лягатиму спати – це було справедливо, адже її власна кімната залишалася завжди відчиненою, прохідною для мене. Втім, із першого ж дня я знехтував цим проханням, зачинивши двері, як потім і багатьма іншими застереженнями щодо неї. Вона покірливо зносила це. Лише під час однієї з наших розмов, коли ми пили чай разом, назвала мене “рафінованим еґоїстом”, посміхаючись та дивлячись мені прямо в очі своїми яскравими карими очима на зморшкуватому обличчі.
Загалом це була сором’язлива бабуся, у минулому – старший науковий співробітник одного із НДІ у Києві і завжди – православна християнка. Вранці вона читала вранішнє правило з Молитовника, а ввечері – вечірнє. Щодня. Одного разу вона розповіла мені, що молиться кожен день, із власного почину, починаючи з дитячого віку. Іноді, вийшовши із кімнати занадто рано вранці або надто пізно ввечері, я заставав її за молитвою навколішках. У таких випадках вона ніяково удавала, нібито щось шукає на підлозі. Це був пережиток радянського часу – мешкати у такій близькості двом нерідним людям.
Одягалася вона невиразно: ці її кофти, вічно обвислі та невідомого кольору, і спортивні штани. Коли на ній було щось із коротким рукавом, я бачив, що в неї замість біцепсів висять "фляки". "Я була пловчинею", – пояснювала вона. Сиве волосся підфарбовувала в голубий – їй подобався цей відтінок. Попри звичайну для її віку вагу Анастасія Миколаївна ходила повільно і дещо згорбленою, ніби щось пригнічувало її. Одного разу я почув, як вона, застеляючи вранці своє велике двоспальне ліжко (другий чоловік помер трьома роками раніше), мугикає собі щось під ніс. “Ви співаєте?” – запитав я в неї. У відповідь почув, що вона завжди любила та хотіла співати, але цю охоту раз і назавжди відбила в неї її матір-вчителька. “Коли я була ще малою, вона завжди була дуже строгою до мене. Настільки, що одного разу я навіть запитала в сусідки, чи справді це моя мама. Щоразу, коли мене хтось хвалив, вона казала: “Та не хваліть її, вона звичайна”. Очевидно, мої батьки не хотіли, щоб я запишалася, задерла носа. Такою я й виросла. Тільки не співаю”.
Зі свого боку я здогадувався про призначення тих символічних 50 доларів, які я віддавав їй за кімнату на початку кожного місяця. Її донька, яку я ніколи не бачив, мала одну хронічну хворобу, із якою можна жити, і водночас намагалася вести невеликий бізнес – торгувала жіночою білизною; однак справи не йшли, вона залізала в борги (квартира, у якій ми мешкали, декілька разів заставлялася), і Анастасія Миколаївна допомагала їй чим тільки могла, включно з моїм невеликим, але приємним доповненням до її пенсії.
Звідки взявся Леонід Ярославович, я достеменно не знаю. Із минулого, напевно. У кожного з нас є минуле. "Щось у горлі деренчить, треба горло промочить," – любив казати він. Колись вони працювали разом. Він приходив зазвичай за північ, без попередження, коли вона, помолившись і випивши снодійне (такої кінської сили, що не міг її збудити навіть наш верескливий дзвінок у двері), вже спала. Тоді я будив її сам – і починалося. Вона виставляла на стіл те, що було в холодильнику (там завжди лежало щось на цей випадок), наливала їм обом по чарці. Далі – цитата з моєї сильвети “Бон віван”: – “Він веселився, але завжди турбувався про те, щоби весело було усім: співав, розповідав свої нескінченні історії, перестрибуючи з одного на інше (був невиправний), обіймав, примружував око, витримував павзу, не давав встромити ні слова, хвалив тебе, а коли вона виходила із кімнати, пропонував іти “до кицьок”, ще вихвалявся, як трахнув колись у лазні свою завкафедрою…” Словом, верз казна-що.
Під час цього Анастасія Миколаївна благально дивилася на мене, і я знав, що завтра, коли він піде, вона буде виправдовувати його, розповідаючи, який він був цінний працівник, не вбогий на розум, і як багато міг би досягти. Але не склалося, його здобутками скористалися інші. До речі про “кицьок” – це були не просто слова, судячи з того, що відбувалося за стіною, коли вони думали, що я вже заснув. Їхній сексуальний зв’язок був пристрастний з його боку, а для мене – сумний і терпкий, як останній осінній листок, що ще висить на дереві.
Згодом Леонід Ярославович навідувався до неї вже рідше, вона казала, що він хворіє, на очі. У міжчассі я отримав добре оплачувану роботу в Одеській області і розпрощався з Києвом, цією квартирою та її власницею. Повернувшись через рік до столиці, я знов потрапив у цей район і раптом на вулиці зустрів її. Вона розповіла, що квартиру забирають за борги, а вона переїжджає жити у напівпідвальне приміщення в іншому місці. Раптом вона простягнула руку та погладила мене по щоці. "Люблю я тебе, Сергійку... Ми так зріднилися за ті п'ять років", – тільки й сказала.
Не знаю, чи зрозумів я її тоді – це була вже частина якогось іншого життя. Але я пам’ятаю її очі, а також ранкове та вечірнє молитовне стояння та зніяковілий погляд, коли вона щось “шукала” навколішках. Вічно пам'ятатиму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889618
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2020
Одна моя колежанка з “німецької редакції” (не запитуйте, в якій установі: всі знають, що на Українському радіо) навчила мене вислову “метеозалежна людина”. Молоді (більшості, принаймні) з власного досвіду невідомо, що це означає, а от людям старшого віку – навпаки. Лягаєш пізно, а прокидаєшся, скажімо, близько четвертої і вже не можеш спати. Хоча під ковдрою ніби й не холодно, переконуєш себе, що це через опалення, яке ти не ввімкнув ізвечора (бо ж плюсова температура). Зринає вічне набоківське запитання: приймати чи не приймати снодійне (поки що це валер'янка). Знехотя приймаєш, а потім вовтузишся, бгаючи під собою простирадло та підминаючи під щокою подушку, неначе між тобою та нею існує змова. Незчуваєшся, як настає сьома. Отже, все-таки спав.
Потім цілий день проводиш у теплому приміщенні, де витаєш у своїх та чужих думках, лишень подеколи дочуваючись до шуму реальності (“Танєчко, а ви не хочете нам обом зробити по філіжанці кави?” – це начальниця до практикантки – або “Альбертівна, якщо я підніму ксерокс, там буде море крові” – поняття не маю, про що це), а затим, коли виходиш із нього в ілюміновану фарами, світлом вікон та ліхтарями темряву та йдеш до метро – тебе зустрічає твоя щемливо-студентська, твоя перша, голосіївська весна в той час, як надворі стоїть середина січня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869632
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2020
Оксфордське видання поезій Вордсворта
(або "пінгвінівська" Крістіна Россетті).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869631
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.03.2020
Вони самі розриваються від того, як багато у них роботи - мовляв, навалилося (адже вони не можуть сказати клієнтам "ні") - але що ж робити бідному мені (який усю відповідальність узяв на себе), і я очікую цей свій часопис - український, так - літературний, так - який от-от з'явиться, як дитя (а я і батько, і матір воднораз) -
так про Девіда Лінча, приміром згадували, що, на відміну від попереднього досвіду, він не міг уже покладатися лише сам на себе, знімаючи своє перше крупне муві "Людина-гумка" (1977 р.) - ти розумієш, що ти залишився віч-на-віч із собою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854821
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.11.2019
Коли я приїхав до Антверпена, він був просто нічними вулицями, "точкою зеро" - ось найцікавіше відчуття, до того, як Антверпен с т а в с я, посів, якщо дивитися із теперішнього моменту, належне йому місце у моїй свідомості. Антверпен, про який я не знав нічого, Антверпен ніякий - це вже потім він стане "наповненим", набуде форми (о, ще й якої "форми"), містом, із яким я зжився, про яке я ніколи не можу сказати, що я не знаю його і антверпенців: Роб, Ів, Сюзанна, Деніс: літо, наче хтось насипав у келих казкового порошку, аби зупинити годинникову ходу - аж ні, я повернувся туди рік потому, і, хоча багато хто з них залишився, то був лише приємний відгук дивовижного Антверпена, і він стирався так із кожним роком, коли б я не опинався на цій вулиці - але поки що цього всього немає, я йду нічним містом, зануреним у світло реклам, і те, що станеться за кілька годин, на світанку, не менш реальне, ніж зараз - за крок від щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854066
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2019
Сидячи у бібліотеці імені Ярослава Мудрого у Києві
і чуючи гуркіт гелікоптера,
відчуваю своє невігластво.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853694
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.11.2019
(Вільямові Карлосові Вільямсу)
Я не бажав їсти цілу зефірину,
подвійну,
одну із тих, що лежали у мисці,
прозорій мисці
на кухні,
і з сумом думав про те,
що я ніколи не буду іншим,
а тільки цим,
залежним від матері.
Раптом я кинув ще один погляд на миску і побачив,
що одна із білих зефірин розполовинена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853693
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.11.2019
Сонце ховалося цілий день
і лише надвечір виглянуло,
а плоди кизилу досягли аж до мого
другого поверху.
Як їх тепер зібрати?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852667
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 26.10.2019
Це все для того,
щоби ти зрозумів, що таке спокуса.
Майкл Джексон звертається до Бога
в одній із своїх пісень: "But I'm only human" (я лише людина).
Напевно, рівень
його спокуси відповідає його намірові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852666
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2019
У кахлях підлоги
відображається світло
від ламп,
а в туалетах тече і холодна, і гаряча вода
(поруч Фермонт-готель).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852435
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.10.2019
День не сонячний, але тихий і спокійний.
Затишний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852434
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.10.2019
Влаштовуючись у Національний авіаційний університет (хоча не до майбутніх авіаторів) викладати свою англійську, я побачив, що "пєрвим делом самольоти, ну а..." - ну, а далі знаєте самі - це щира правда. Отак сидять ці хлопці на парі і для них існує лише щось на зразок чернечого послуху: навчатися і жодних дівчат. Це перше. По-друге, вони всі різні, але ми займалися мовою, і деякі, ну, аж зовсім некомунікабельні. Знають же дещо цікаве, але "говорять усередину себе", вибачте за неоковирний вислів - не вміють донести свої знання. Цього потрібно вчити. Правда?
Upd. Уже потому, як я це виставив (у Фейсбуку), і дехто почав коментувати, я бачу новину про замах на життя ректора Тернопільського національного економічного університету та його дружини. Те, про що я кажу, - лише кінець айсберга.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852001
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2019
У своїй книзі "Спомини в біографії" Богдан Бойчук пригадує, як Америку вперше відвідали українські поети Іван Драч та Дмитро Павличко (1966 р.). Сам Бойчук, який мешкав у США із 1949-го року, супроводжуваний Б.Рубчаком та Ю.Тарнавським, водив своїх гостей по Нью-Йорку, зокрема, у Вайт Плейнс, де, як він пише, був "скелястий сад із крислатими деревами".
"Ми кинулися в той сад і дуже скоро опинилися на деревах".
(Бойчук зазначає, що лише Богдан Рубчак не вилазив на дерева - очевидно, вважаючи це хлоп'яцтвом і поведінкою, не гідною поета.)
Тридцять шість років потому британський журналіст Мартін Башір брав інтерв'ю у Майкла Джексона для фільму, який так і називався - "Життя із Майклом Джексоном". Співак простодушно пояснював, що любить лазити по деревах, що вони надихають його писати нові пісні. Він навіть видерся на дерево та пропонував Башірові зробити те саме. Той залишився на землі.
Шляхи Бойчука та Драча із Павличком розійшлися. Бойчук, на позір аполітичний, критикував, зокрема, Драча за те, що той упхався у політику. Робив він це опосередковано, цитуючи слова свого друга, американського поета Стенлі Кюніца, про Драча: "Політика - це буде кінець його". Потрібно зазначити, що одні та інші ледве визнавали один одного. Я спостерігав, як навесні 2013-го року, прийшовши на творчий вечір із Вірою Вовк у Києві, на якому був і Бойчук, Іван Драч, проходячи повз нього, замість привітання пирхнув: "Нью-Йоркська група!"
А вам ніколи не хотілося відірватися від землі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2019
Дивлюся "Тягар людських пристрастей", фільм 1934-го року за романом Сомерсета Моема. Не знаю, як читаються його твори українською, але його англійську я сприймаю погано, це якийсь особистий пунктик. Але ж це фільм із Бетті Девіс, яка могла прикрасити собою будь-який матеріал.
Приблизно посередині стрічки герой - чи то невдаха-художник, чи то майбутній лікар - перебирає у крамниці футляри з обручками, щоби освідчитись у коханні знайомій дівчині. І мені згадується, як у середині вісімдесятих ми мешкали у с. Синяк Вишгородського району, де моя мама влаштувалася бібліотекаркою у сільському клубі. Відповідної освіти у неї не було, просто наша родина переїжджала з місця на місце, сподіваючись де-небудь отримати квартиру. А до того часу ми жили переважно у гуртожитках "для молодих спеціалістів" із однією кухнею (дві газові плити) та туалетом на декілька родин. Усяке траплялося.
А в сільському клубі стояв більярдний стіл та відбувалися церемонії укладання шлюбу. Я нічого не тямив у цьому, досі не тямлю - не скажу чому. Але.я проводив майже весь час після школи там, у бібліотеці, де працювала мама. А молодята після церемонії завжди віддавали мені, дев'яти- чи десятирічному, свої маленькі коробочки з-під обручок . Вони були різні, ніколи, наприклад, не можна було вгадати, якого кольору будуть коробочки після тієї чи іншої церемонії.
Квартиру нам дали п'ять-шість років потому. Двокімнатну, під Києвом. У селі, де я мешкаю дотепер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850579
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.10.2019
Вони завжди разом.
Це їхній спосіб протистояти цьому жахливому світові.
Пам'ятаєте, як свавільний Набоков поганою мітлою відганяв фройдистів від своїх творів?
Freud - це німецьке "щастя" (чи Ґлюк - це щастя, а Freud - це радість?)
Нероздільні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842559
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.07.2019
Російська сценаристка та режисерка Авдотья Смірнова каже, що почуття гумору мають три нації, – англійці, євреї та росіяни. Про євреїв не знаю, а от англійців випадало спостерігати. Час від часу я дивлюся safariLIVE в Інтернеті. Це трансляції наживо із кенійської савани. Ведуть англійці. Автомобіль їздить із камерою за дикими тиграми, левами, слонами тощо та коментує їхню поведінку. Тобто коментує водій, а знімає оператор. Це відбувається у трьох різних точках заповідного парку, серед водіїв є і чоловіки, і жінки. Усі ведучі – гарнюні, хоч кажуть, що їм зась користуватися великою кількістю парфумів, тому що ті можуть порушити відчуття запаху в тварин.
І от учора, коли почався невеликий дощ, один із ведучих взявся пояснювати, що таке очисник вітрового скла на автомобілі. “Це така штука, яка прибирає воду з вітрового скла”, – каже. Пояснював довго і зосереджено, а на обличчі, уявляєте, – ані тіні усмішки. Це англійський гумор.
Узяв я був у бібліотеці Лоуренса Стерна “Життя і думки Тристрама Шенді, джентльмена”. Це прекрасно написаний твір XVIII ст., 659 сторінок. Але я не буду його читати. Часи тепер не ті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842499
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.07.2019
Пройшов
довгоочікуваний
д
о
щ
и
к
,
і стоїть,
як у пустелі - оаза,
гарна прохолода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842496
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.07.2019
Наша свідомість наповнена стереотипами. Кажуть, наприклад, що чоловіки перебувають у постійній гонитві за грошима, що це визначальна риса чоловіка. Насправді багато чоловіків, які заробляють гроші, навіть не уявляють, навіщо вони потрібні. Тоді вони одружуються, і за гроші бере на себе відповідальність дружина. Це одна із переваг шлюбу для чоловіків. А шлюб - одна із передумов виживання.
Візьмімо шлюб Вірджинії та Леонарда Вулфів. Багато хто вважав і вважає, що це було найправильніше рішення для цієї письменниці - найбільшої та найталановитішої інтелектуалки Великої Британії її часу. Не було би ані її романів, ані їхнього видавництва "Хоґарт Прес", не було би набагато подовженого її життя, якби вони не побралися у 1912 р.
Щоправда, матеріальними справами у родині Вулфів опікувався чоловік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842387
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.07.2019
Elektrychki цілу зиму готуються
курсувати у спеку
і тому приходять учасно.
Моя заживна подруга дістає віяло
і обмахується.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842386
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.07.2019
У затемненому куточку метро
я бачу, як хлопець проводжає поглядом дівчину,
що проходить повз нього.
Його руки вдягені у суцільне татуювання.
Вона у великих навушниках, стає до нього впівоберта.
Згодом підіймає погляд та впізнає його.
Вони навіть обіймаються.
На біґборді написано "Зустрічай нове покоління...".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842279
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.07.2019
Я знайшов свій чепець у своєму каптурі,
Коли здавалося, що виходу немає,
І що те, що я очікую, не станеться.
Я гадав, що загубив його.
Від знервування боліла голова.
Цілий день – серед їжі.
Коли я знайшов його наприкінці дня,
Це розсмішило мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842276
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.07.2019
Ясна річ, він був для мене цікавим. Він “приймав” мене у своїй київській квартирі. Зустрівши мене у передпокої, він супроводжував мене до світлої та великої вітальні. Вона вражала мене також висотою стелі – ця “резиденція Бойчуків”, як казав він сам на автовідповідачеві, була двоповерховою. На стінах вітальні висіли картини та “шкіци” (як він казав) Юрія Соловія, полотна Олександра Дубовика, конструктивістські роботи Михайла Урбана… Поет дуже пишався цими надбаннями.
Коли ми познайомились, йому було 78, а мені 31. Дотоді я знав лише його ім’я (бачив у крамницях його роман “Дві жінки Альберта” та “Вірші кохання і молитви”). Спочатку я написав електронного листа до Патриції Нелл Воррен, яка була для мене насамперед авторкою відомого в Америці роману “The Front Runner”. (Цей роман, “Той, хто біжить попереду”, досі не перекладений ні в Україні, ані в жодній із країн, що суміжні із нею.) У своїй відповіді до мене пані Патриція розповіла, що у 60-і та 70-і роки писала українською мовою під поетичним псевдонімом “Патриція Килина”. Через океан авторка “поплескала по спині” молодого поета з України та порадила звернутися до її колеги з “Нью-Йоркської групи” Богдана Бойчука, який саме тоді перебував у Києві. Так до мене потрапив київський номер пана Богдана (з його попередньої згоди, звичайно).
Взявши до рук чергову добірку моєї писанини, Бойчук починав пояснювати. Читаючи мої вірші, він не панькався зі мною; багато, особливо на початку, відкидав. Я вдячний йому за це. Бойчук був свідомим свого призначення у житті – бути поетом, тому потрібно було “доростати” до нього, до його досвіду, як він сам, напевно, колись доростав до нього. Я й досі не можу сказати, що цей процес для мене закінчився.
Разом із тим він був надзвичайно привітним та терплячим – наприклад, жодного разу, незважаючи на свій робочий графік, не відмовив мені в часі. Якщо він був зайнятий, ми домовлялися про інший час (завжди точно) і тоді зустрічалися. (Лише в неділю не можна було турбувати його – це був день відпочинку.) Часто, за різних життєвих обставин, я набирав його номер. Поговоривши зо хвилин п’ять, я набирався енергії на декілька наступних місяців. Тоді ця приземленість та врівноваженість здавалися мені його “американськими” рисами.
У земних справах, які нас іноді пов’язували, – таких, як переписати на диск із касети гру бандуриста Зиновія Штокалка або, скажімо, проконсультувати онуку колишньої однокласниці щодо працевлаштування в Києві, – він був діловий і швидкий: усе ретельно організовував, а коли питання було вирішено, казав: “Зроблено” – і повертався до творчих справ.
Бойчук читав і знав так багато, що, здавалось, ніщо в літературі або ж у мистецтві (в Україні або у світі) не може його здивувати. Найкраще в літературі він знав американців та українців – і був готовий висловитися про будь-кого, кого він читав. Водночас він радо читав майже все, що приносив йому я: наприклад, томик есеїв Вірджинії Вулф (твори якої читав уперше) він обґрунтовано хвалив. Схвально висловився він також про роман “Час зірки” Клариси Ліспектор. А от “Години” Майкла Каннінгема – роман, про який було багато галасу свого часу, він розкритикував – за незв’язність та непояснені вчинки персонажів. Іноді, повертаючи мені книгу, поет казав, що із задоволенням перечитав її.
У нього були свої кумири в театрі. Найбільше подобався йому, здається, Беккет, до якого він мав особливе ставлення. Любив усі його п’єси, а особливо одноактівки, у яких Беккет нібито відходить від слів. Уважав, що в Україні загалом ставити Беккета не вміють. Казав так: “Щоби його ставити, потрібно розуміти, що таке екзистенціалізм, а перед тим – Ніцше”, а також нагадував, що знаменитий ірландець вимагав від режисерів максимальної точності при роботі над його п’єсами, тому, наприклад, телеграфний стовп, який встругнули на сцені кияни під час постановки “Чекаючи на Ґодо” – є неприпустимим спотворенням думки Беккета. Бойчук тонко відчував особистість драматурга-космополіта, писав про інсценізації його п’єс у Нью-Йорку. Не розумів лише, чому той, невтомний новатор, вирішив закінчити життя у “старечому домі”.
Ще під час першої зустрічі ми зійшлися на тому, що серед сучасних українських театральних режисерів Андрій Жолдак найкращий. (Одного разу він навіть назвав його “генієм”.) Бойчук не раз порівнював Жолдака з Лесем Курбасом. Значними фігурами в театрі були для нього також Тадеуш Кантор, Єжи Ґротовський, із сучасних – Роберт Вілсон. Поет переповідав мені свої враження від їхніх вистав, що він їх бачив у Нью-Йорку. Він також знався на модерному балеті – явищі, якого, за його словами, в Україні не було. Про це все (і багато іншого) написано у масивній збірці статей, що вийшла друком по його смерті, – “Навіщо про це говорю”.
Кожен раз, прощаючись зі мною, він казав: “Дай Боже!” – замість “до побачення”. Для людини, яка працює зі словами, це не випадково. Я вважаю, що залишатися в живих і було для нього вірити в Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842172
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.07.2019
Сучасна мамця –
тіло без жиру, підведені губи, джинс та гуді.
Ми прибуваємо.
Донька – німфетка, коричневе волосся, сірі очі – дивиться у вікно.
Вигулькує ID-картка паспорту, дістати карту метро, з руки виглядає кінчик тонкої сигарети.
Можна рушати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842170
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.07.2019