| Сторінки (3/263): | « | 1 2 3 | » |
⠀
Горіло, як воно горіло пеклом!!!
Не серце - збрід вовків геть вогняни́х.
Скребла цвяхо́м мінлива доля сте́кла
Рожевих окулярів, чарівни́х.
⠀
Здавалось – нас немало, вкупі тісно
Обличчями до пострілів біди,
Але хтось розповів про "різне тісто",
Чим надто сильно прорідив ряди.
⠀
І потім під вогнем когось носило,
Та вчасно доставляв патрони тил.
Вбачалося тоді - ця грізна сила
Лютіше всіх неподола́нних сил.
⠀
Звичайні: не герої, не зі сталі,
І не боялись в повний зріст іти,
Та "Ми вморились!" – крикнули несталі,
Побіжно оголивши форпости.
⠀
Пологи ж у Свободи – вельми кволі.
Тому терпіння май і не скули,
Та вийшло, що на всіх немає волі,
Коли її ділити почали.
⠀
До Честі "Ваша честь" читає позов –
Дванадцять ісків на права внесли.
А хто волав :"Ми разом" – ставши в позу,
Тихенько санітари увели.
⠀
Добро з оскалом б'ється кулаками
І сильно хоче Милосердя віднайти,
Бо на просте питання "ви із нами?",
Вкрай небеспечно вже відповісти.
⠀
Згубивши Правду в рейтингах і ТОПах,
Сто різних Істин вийшли на парад.
Лише забуті й кинуті в окопах,
Здивовано дивилися назад.
⠀
І тільки Діло затисну́ло зуби, –
Останнім сірником зганяє тьму.
Допоки Совість із нічного клубу,
Телефонує п'яному Уму.
⠀
Війна напише есемеску Ділу.
- На дурнів не ведись, що б не було,
Поки не вкреслить павучка прицілу
В рожеві окуляри цвях на скло.
Оригінал
Оно горело, как оно горело!
Не Сердце - стая огненных волков.
Судьба менялась...Но Судьба скрипела
Гвоздем, по стеклам розовых очков.
Казалось много нас, казалось вместе,
Лицом к огню стреляющей беды.
Но кто-то рассказал о "разном тесте",
Весьма заметно проредив ряды.
Потом кого-то под огнем носило,
А кто-то им патроны подносил.
И всем тогда казалось - эта сила,
Грознее всех неодолимых сил.
Простые, не герои, не из стали,
И не боялись подниматься в рост.
Но кто-то первым крикнул "Мы устали!"
И, между делом, оголил форпост.
Да, у Свободы - непростые роды,
Поэтому - терпеть, и не скулить!
Но оказалось - нет на всех свободы,
Когда свободу начали делить.
Вот "Ваша Честь" читает "дело" Чести -
Двенадцать исков на права внесли.
А тех, кто продолжал кричать "Мы вместе!"
Тихонько санитары увели.
Добро, оскалясь, машет кулаками,
Пытаясь Милосердие достать.
Поскольку, на простой вопрос "Вы с нами?"
Опасно торопиться отвечать.
Размазав Правду в рейтингах и ТОПах,
Сто разных Истин вышли на парад.
И только позабытые в окопах,
Взирают с удивлением назад.
И только Дело, стиснувшее зубы,
Последней спичкой отгоняет тьму,
Покуда Совесть из ночного клуба,
Звонит в кабак нетрезвому Уму.
Война напишет СМСку Делу,
Мол, не ведись, и плюнь на дураков...
Пока не вписан паучок прицела
Гвоздем, на стекла розовых очков.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2021
Коли цвіте нікотиана!
І ніби світить із туману,
Мов зірка, що упала десь
Від тайної жаги в безсиллі.
Відтоді світ стає увесь
Покірним незбагненній силі.
Якщо удвох ви там самі
І поряд заясніли очі,
Вогнем палаючи вві тьмі,
Немов зірковий ві́ дсвіт ночі.
Нам голос милий зазвучить,
Як в тиші струмина́ дзюрчить
Спокус чарі́ вного фонтану,
Тікайте геть від вабних чар,
В душі розпалять бо пожар,
Коли цвіте нікотиана!
⠀
Коли цвіте нікотиана,
Все, все наповнює омана.
Вкрай небеспечна тиш нічна,
Якщо шторм роковий чекає,
Коли підступно хвиля зла
Глуху мовчанку зберігає.
Ось-ось нахлине звуків рій,
Думки стріпнуться, наче птиці,
І спалахнуть у млі нічній
Пригадувань ясні зірниці.
Немовби невідомий друг,
Розгорне сторінки навкруг
Давно забутого роману...
Якщо ж нам спокій дорогий,
То не чіпайте квіт нічний,
Коли цвіте нікотиана!
⠀
Оригінал.
⠀
Когда цветёт никотиана
И точно светит из тумана,
Как будто падшая звезда,
Вся бледная от тайной страсти,
Всё вкруг становится тогда
Покорно непонятной власти.
И если вы тогда вдвоём,
И возле вас сияют очи,
Горя таинственным огнём,
Как отраженье звёздной ночи,
И голос милый нам звучит,
Как будто в тишине журчит
Струя волшебного фонтана,
Бегите прочь от этих чар,
Они зажгут в душе пожар,
Когда цветёт никотиана.
⠀
Когда цветёт никотиана,
Всё,всё тогда полно обмана,
Опасна ночи тишина,
Как то затишье роковое,
Когда коварная волна
Хранит молчанье гробовое.
Вот-вот нахлынет звуков рой,
И встрепенётся мысль,как птица,
И вспыхнет в темноте порой
Воспоминания зарница,
Как будто неизвестный друг
Давно забытого романа,
О,если дорог нам покой,
Не прикасайтесь к ним рукой
Когда цветёт никотиана.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2021
Я не вірю в кохання, бо його на Землі не буває!?
Це байки від романтиків, су́єтні мрії дурних!
Тож, чому в лоні серце моє, як шальне, калатає
І в душі чом гіркотно та тяжко від суджень моїх?
⠀
Я не вірю в кохання,— то видумка п'яних поетів,
У віршах що пророчать казкових чудес дивосвіт!
Я в кохання не вірю, та линуть вервечки куплетів
Знов і знов в мій блокнот, як червоний, трояндовий квіт!
⠀
Я не вірю в кохання, - то плотська жага лиш вирує
І в зізнанні красивім буває неправда сама́.
Та кохання ж в лікарні цілитель ніяк не лікує
І в аптеці потрібних пігулок від нього нема.
⠀
Оригінал
Я не верю в любовь, на земле ведь её не бывает!
Это сказки романтиков и мечта для глупцов!
Но от чего же тогда мое сердце страдает?
И от чего на душе моей так тяжело?
Я не верю в любовь-это выдумки пьяных поэтов!
Что в стихах обещают страну удивительных грез!
В любовь я не верю, но в мыслях летают куплеты,
И в свой блокнот пишу стих про цвет красных роз.
Я не верю любовь, это просто плотское влечение!
И в красивых признаниях скрывается наглая ложь!
Но врач от любви не назначит в больнице лечения,
В аптеке таблеток от неё не найдешь...
14.09.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2021
Вивчи жити мене!!! Це здається лиш, буде що легко:
Не шукати у тиші злий підступ, що душу обліг,
Не лякатись вважати досяжними зорі далекі...
І без ляку почати - що раніше хотів, та не зміг...
⠀
Вивчи пити мене каву ранішню з присмаком щастя
І приймати, мов дар, ва́бний смак і пахтіння терпкі.
Нам щороку війна учиняла тривоги й напа́сті,
А зціляти отруйний укус доведеться тобі.
⠀
Знов навчи прасувати сорочку, краватку і брюки,
Мати вигляд щоб той, що не мав я занадто давно
І навчи ще приймати сніданок з подякою в руки,
Знов театр полюбити й постійні походи в кіно.
⠀
Не боятись назвати все спільне одразу відверто
І сказати - "Я ХОЧУ!" - Щоб вогник в тобі запалав.
Не юнак я, але миті щастя дошукую вперто...
Вивчи жити мене - щоб завзято творив і кохав!!!
⠀
Вивчи жити мене!
Щоби знову моглось і бажалось!..
Дарувати квітки та осяяння неба нічне,
Щоби, як до війни, без вина спів летів і кохалось,
Знову я неупинно прошу:" ВИВЧИ ЖИТИ МЕНЕ!"
⠀
Оригінал
Научи меня Жить !!! Это кажется только, что просто...
Не искать в тишине угнетающий душу подвох.
Не бояться считать, что для нас достигаемы звёзды....
Не бояться начать, то что раньше хотел, но не смог....
⠀
Научи меня пить,
Кофе утренний с привкусом счастья.
Принимая как дар, аромат его
терпкий и вкус...
Нас война много лет приучала к тревогам, ненастью....
А тебе предстоит, исцелить ядовитый укус.
Научи меня вновь, гладить брюки, рубашки и галстук.
Чтобы выглядеть так, как не выглядел очень давно.
А еще научи принимать с благодарностью завтрак,
И театр опять полюбить и походы в кино.
Не бояться назвать нечто общее просто и прямо.
И сказать - Я ХОЧУ ! Так чтоб это зажгло и тебя.
Я не юный давно, но счастливым хочу быть упрямо...
Научи меня жить, созидая, дерзая, любя !!!!
Научи меня ЖИТЬ !
Чтобы снова моглось и хотелось!
Вечерами гулять и цветы, без причины дарить.
Чтобы как до войны без вина и любилось и пелось...
Знаю что повторюсь, но прошу НАУЧИ МЕНЯ ЖИТЬ !!!!
19.07.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2021
Я почуття навчився з серця виривати!
Я вміло відсікаю все, що тягне в жалість!
Я повний вчора був, - тепер нема що взяти,
А чи було щось, чи здалась та небувалість?...
⠀
Куди летиш баски́й запря́г років похожих?
Куди несеш, адже ми вештаєм по колу?
В цій скачці змінюємось на прохожих:
Сумних і зморених, що злобу шлють навколо.
⠀
Свого не помічаючих жаско́го болю,
Не розуміючих, кому несем образу.
Як добре - наша зустріч не змінила долю,
Бо ми й без того помилялися щоразу.
⠀
Оригінал
Я научился вырывать из сердца чувства.
Я так умело отсекаю все, что тянет в жалость.
Еще вчера я полон был, сегодня - пусто,
А было ль что, или мне только показалось?
Куда ж летишь, лихая упряжь лет похожих?
Куда несешь, ведь мы все движемся по кругу?
И в этой скачке превращаемся в прохожих
Уставших, грустных, ненавидящих друг друга,
Не замечающих своей саднящей боли,
Не понимающих, кому несем обиду.
Как хорошо, что мы не встретились с тобою,
Мы и без этого наделали ошибок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2021
Такий ося́йний місяць - незрівняне диво.
Липневий вечір грою тіней захопивсь -
То з блиском місячним, що біля стін з'явивсь,
То з електричним, що з ним спорить несміливо ..
⠀
В цій боязні миго́тливої суперечки -
Так дискутує нічничок зі світлячком -
Пливе відлуння міжзіркове звуків речі,
До двору входить ніч навшпи́ньки та бочком.
⠀
Але про те́бе. Милий двір. У кріслі - вільно.
Про що ти знати хочеш, мрієш уві снах,
Витати з ким волієш в нинішніх думках?
Зухвало допущу, що ти - зі мною спільно.
⠀
Бо поряд я! За сотні верст, а точно - поряд:
Навпочіпки під цим же місяцем внизу,
І, наче місяць, мій тебе ласкає погляд,
Можливо, що в порі, яка несе грозу.
⠀
Оригінал
Луна такая, что и сравнивать неловко.
Июльский вечер увлечён игрой теней -
то с лунным светом, что приблизился к стене,
то с электрическим, что спорит с лунным робко.
И в этой робости мерцающего спора -
так могут спорить ночничок со светлячком -
звучит межзвёздный отголосок разговора,
и входит ночь во двор на цыпочках, бочком.
Но о тебе. Твой милый двор, ты, сидя в кресле,
о чем мечтаешь, что хотела бы узнать,
и с кем сейчас изволишь мыслями витать?
Предположу нахально, что со мною вместе.
Да рядом я! За сотни вёрст, но точно рядом:
сижу на корточках под этой же луной
и, как она, тебя своим ласкаю взглядом,
вполне возможно, что в поре предгрозовой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2021
⠀
Я тверезість будую свою на пустім:
На насназі, солоних кристаликах долі.
З чумаками везу в море віз - повний солі
Щоб топити... Що віз той у морі сумнім?!..
⠀
Я пияцтво своє збудував на красі,
Що ніколи не бачилась ще початково.
Планувалась вона не сумна, а казкова,
Ніби птах, що летить у ясній вишині.
⠀
А гріхи я будую не сам - не дурний,
Підрядив я бригаду собі в допомогу.
Обіцяю всім їм, що лишу́ в нагороду,
Наче приз, не видовищний труп мій жалкий.
⠀
Що життя? В різній мірі всі в ньому гниють
Аж до пахів, ніку́ди які не зникають.
А квітучі рослини, лик Бога що мають,
Проростуть най вони через вас - дайте путь...
⠀⠀
------------------------------------------------------
⠀
Ось такий прах буття рік-у-рік -
Крізь гноїння йти вперто до Бога:
І невтямна стезя звіддалік,
І курйозна буває дорога.
⠀
Скільки випито з чаші до дна,
Скільки вбити себе намагалась,
Тільки дійсність життєва - одна,
І лиш Богом вона дарувалась.
⠀
А навкруг - лиш юрба немала,
Тризни свідків постійні масовки.
Шлях чумацький сліз сіль зайняла,
Мов у ступі, товче установки:
⠀
Бути всім у тверезості слід
Без м'ясної закуски, чи риби,
До життя пом’якши́ти підхід,
Не усі ж бо міцні, наче глиби...
Оригінал
"Я свою трезвость строю на пустяках:
кристалликах выпаренной соли,
на силе воли,
на солончаках
из бэушных слёз.
И скопившуюся соль отправляю на чумаках топиться в море.
Что для моря какой-нибудь соли воз?
Я своё пьянство строю на красоте,
которой не видно было, и изначально
она не планировалась такой печальной,
она была как бы птицею в высоте.
Подстреленной птицеводом: сошёл с ума.
С кем не бывает?
Тюрьма, сума...
Чума.
Иммунитет от дерьма.
Свои грехи я строю не сам: не глуп.
Я нанял в помощники себе бригаду.
И обещаю им всем в награду
мой неимпозантный труп.
Что жизнь? Разная степень гниения.
Вплоть до благоухания. Есть растения,
что ликом своим подобны Богу.
Пусть прорастут сквозь вас,
дайте им дорогу."
________
Вот такой он прах бытия
Сквозь гниение стремиться к богу
Непонятна его стезя и курьезна бывает дорога
Сколько было испито до дна?
Сколько раз себя убивать пытался
Только жизнь нам одна дана
Хоть не знаешь какой срок остался
А вокруг это лишь толпа
Лишь сведетелей тризны массовка
Слез чумацким шляхом соль легла
Указать всем пытается с толком
И стоит теперь трезвым быть
Не закусывать мясом и рыбой
И им тоже позволить здесь жизнь прожить
Ведь не всем суждено быть глыбой...
⠀
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2021
Наснився сон: я за́мок зводив,
Криштальні шпилі в нім робив,
Хмільні до льоху вина звозив
І це́рковку позолотив -
В ній був іконостас явле́ний,
Архідия́кон службу вів,
І де вино на хліб свячений,
Все капало з-під образі́ в.
⠀
Наснився сон: я зводив місто -
На дев'ять поверхів доми.
Знайшли старі та юнь в нім місце,
Малі, що вперше зі слізьми
Пташок побачили з коляски.
В домах лунав дитячий гам,
Від мам і тат неслися ласки...
А може й ні... і сумно там...
⠀
А в тому ж місті немалому,
Незмінно замок височив.
Кришталь його стемнів, та знову,
Яскра́віше землі світи́в.
Щодня бетон в будівлі лився,
Щороку - вулиця нова.
Ось в далині й дитсад лишився,
Ба - школа, інститут, грошва
⠀
Лягла в кишеню папірцями,
А вранці - лю́дська суєта.
Хтось в ній мигтів поміж домами, -
Промиготів - та й зник десь там...
Чуття й думки мій сон займали,
Слова, які туди - сюди
Водою по руслу́ ника́ли,
Де, Боже, - скрізь багна сліди!
⠀
В той замок, в місто, що наснилось
Багно з водою розтеклось.
Фільтроване нам теж годилось.
Лиш іноді: Ось чисте! Ось!
Вві сні: Життя прожив і втратив.
Услід і місто загубив.
Розумні вмерли й дурнуваті,
Мою хто тільки воду пив...
Оригінад
Мне снился сон: я строил замок
со шпилями из хрусталя,
с подвалом вин, веселых, пряных,
с церквушкой, где боготворя
иконостас раззолоченный,
пел службу архидиакон,
и где вино на хлеб свящённый
все капало из-под икон.
⠀
Мне снился сон: я строил город.
домами в девять этажей,
в нем каждый жил: кто стар, кто молод,
кто небо, полное стрижей
увидел только (из коляски).
И где в домах, по вечерам,
есть мамы, папы, дети, сказки...
Ну, или нет (всё грустно там).
⠀
А в центре города большого
всё тот же замок. Хрустали
его высот темны немного,
но, как всегда, светлей земли.
И каждый день бетон мешался,
и каждый год росли дома:
вот детский сад вдали остался.
Вот школа, институт, карман
⠀
полнящая работа,
и утренняя суета,
и меж домов мелькает кто-то:
мелькнул - и сгинул где-то там...
Дела мне снились, мысли, чувства,
слова, снующие туда-
сюда - водой по руслу -
и, Боже, как грязна вода!
⠀
И в замок тот, и в город тот же,
ее несёт водопровод:
грязь через фильтр годится тоже.
Лишь иногда: вот чисто! вот!
Мне снилось: жизнь прожил - и умер.
И я - и город вслед за мной,
все, кто умен, и кто безумен,
моей вспоённые водой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2021
Минає тролейбус, минає трамвай.
Чому зволікаєш, що ждеш?
Сідай-но в маршрутку, хутчіше давай,
Інакше під дощ попадеш.
⠀
Застрягнеш з недопалком в роті своїм,
Затухне бичок, і чимдуж,
На вітрі ковіднім, червнево-сирім,
Між лавок, п'яниць і калюж.
⠀
На світло ступай: до метро, вар'єте.
Давай не барись - швидкома.
Але все це, браття, давно вже не те -
Того нині просто нема...
⠀
Оригінал
⠀
Проходит троллейбус, проходит трамвай.
Чего же ты медлишь и ждёшь?
Садись хоть в маршрутку, живее давай,
иначе под дождь попадёшь.
⠀
Иначе застрянешь с окурком во рту,
намокшим, потухшим к тому ж,
на влажном ковидном июньском ветру,
средь пьяниц, скамеек и луж.
⠀
Спеши, выдвигайся туда, где метро,
витрины, театры и свет.
Да все это, братья, давно уж не то -
того нынче попросту нет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
Від листопаду й до пороші - в цьому кросі
Мені приймати участь повезло.
В нім позіхає чуйна й милостива осінь,
Кладе на ма́ківку срібляне тло.
⠀
Як рок, везіння переслідує, я знаю,
Завжди буквально кожного із нас -
За те йому подяка, що живем до краю,
Не умираючи, і тільки раз. ⠀
⠀
Оригінал
⠀
От листопада к снегопаду - в этом кроссе
участвовать мне тоже повезло.
Позёвывая, снисходительная осень
наносит на макушку серебро.
⠀
Как рок, преследует везение, заметьте,
всю жизнь буквально каждого и нас -
благодаря ему живём до самой смерти,
не умирая, и всего лишь раз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021
Сліди недомовлених слів,
Що десь між рядків зачаїлись,
Таємним посланням віршів
В ланцюг із крапо́к притулились.
⠀
Слова просто тихо пішли
Навшпиньках, та слід залишили:
З душі біль щемливий зняли,
Надію на щастя створили.
⠀
І з римами свіжими твір
В нічний час безсоння напише,
Та вранці з чуттями папір,
Сліди від крапо́к тільки лише!
⠀
Словами щасливими суть
Сковзить між рядків по краєчках.
Уходять слова й бережуть
Сліди із крапо́к у вервечках.
⠀
Оригінал
Следы недосказанных слов,
Что спрятались где-то меж строчек,
Оставивши тайный посыл,
В обычной цепи многоточий.
⠀
Слова просто тихо ушли
На цыпочках, след оставляя
Для раненой, бедной души,
Надежду на счастье вселяя.
⠀
И с новыми рифмами стих
Напишет бессонница ночью,
Но утром от искренних чувств
Остались следы многоточий!
⠀
И нужные счастью слова
Читаются только меж строчек,
Ведь тихо уходят они,
Оставив следы многоточий...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2021
Не просто - шлях підкорювати свій,
Не втративши ні ниточки, ні каплі,
Де світ оцей - і грішний, і святий,
Де серед рясту - коники і чаплі,
Жаб’я́точку родина, - мов заслін,
Ціну́ де ворон довголіттю знає,
Де сповістить облуплений ослін
Освідчення:" Олену Лесь кохає"...
⠀
І жити просто ж - не губи й кохай,
І заздри тільки сонцю і крилатим -
Адже́ нагадують крилаті :" Рай -
В польотах разом в царстві тридев'ятім"
Що кинули, - не голоси жалі
Є милий серцю - по́близький, чи дальній -
Хоч дім його й на крайчику Землі,
Здається, в долі
⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ти його -
⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀не зайвий.
⠀
Побути звісно дурником злегка́,
Коли хвилинки щастя запанують,
Скінчити пізнім вечором листа
В якім від суму буковки лікують.
Оригінал
Не простота - удел мой быть собой,
но не терять ни ниточки, ни капли,
где этот мир - и грешный, и святой,
где среди трав - кузнечики и цапли,
где лягушонок - мил своей семье,
и ворон долголетью знает цену,
где надпись на облупленной скамье
оповещает: "Саша любит Лену"...
Так просто жить - люби и не теряй,
завидуй только солнцу и крылатым -
они, крылатые, напоминают: "Рай -
в полетах вместе в царстве тридевятом."
Не причитай, что бросили, ушли,
есть милый сердцу - дальний или ближний -
пусть дом его на краешке Земли,
в его судьбе - ты,
кажется,
не лишний.
Само собой - побыть слегка глупцом,
особенно - в счастливые минуты,
закончить вечер этим письмецом,
где буковки уводят прочь от смуты
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2021
В душі́ остав частинку лІта,
Без сонечка бо осінь зла:
Дощем холодна і сердита
Знов сум по місту розлила!
⠀
Не скоро все накриє сніг...
А ти сіяєш! Ти - прекрасна!
Хоча й печаль буває часто,
Та є в тобі від сонця слід!
⠀
Очей твоїх вабливе світло
Близьких тобі теплом зігріє.
Крізь сум і холод заясніє
В душі твоїй частинка літа!
⠀
Оригінал
⠀
Храни в душе кусочек лета,
Хоть осень зла и солнца нет!
Опять дожди, туман и холод!
Опять грустит промокший город!
⠀
Не скоро все покроет снег...
А ты сияешь! Ты прекрасна!
Хоть и печалишься ты часто!
Но есть в тебе от солнца след!
И глаз твоих манящий свет,
Согреешь тех, кто тебе дорог!
Не вечна грусть, не вечен холод!
Храни в душе кусочек лета!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2021
В ко́гось щастя – рок-зірки стезя.
В інших – пачки грошви тільки в шані..
...Щастя – вдвох засинати щодня,
На скрипучім і давнім дивані.
⠀
Подивитись сюжети до снів,
Ні, не ті, що ТВ нам віщає.
...За вікном чарівний просто сніг
Ліхтарів білий блиск відбиває.
⠀
Чи послухати співки котів,
Бо приємним і те може бути.
Весняні павутинки зі снів,
Із щоки вранці потай змахнути.
⠀
І в липневу спеко́ту нудну,
На закінченні дня світлового,
Віднайти гру святково смішну
"Ждем півроку до року Нового".
⠀
Дощ осінній виплескує сум,
Як не вкупонці дві половинки
...Не зітхаємо гучно, бо шум
Відлякає щасливі хвилинки...
Оригінал.
Для кого счастье – стать рок-звездой,
Для кого – пачки денег в кармане.
...Каждый день засыпать бы с тобой
На скрипящем и старом диване.
Перед сном посмотреть бы сюжет,
Нет, не тот, что ТВ нам вещает.
...За окном просто сказочный снег
Белый свет фонарей отражает.
Или слушать концерты котов –
Даже это бывает приятным.
Паутиночки мартовских снов
Поутру со щеки снять украдкой.
И в июльский томительный зной,
День длиннющий когда на исходе,
Праздник выдумаем юморной
"Ждать полгода до Нового года."
Дождь осенний тоскливый прям жуть,
Если сам, а вдвоем так уютно.
...Не решаемся громко вздохнуть:
Не спугнуть чтобы счастья минутки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913746
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2021
...По водній гладкості новин панно,
У світ депешу хвилі й кола строчать,
Що хеппі-енду збутися дано -
Про це лісун і водяни́к торочать.
Навскач вся погань в байку геть шугне,
Ліани оплетуть хай-тек балконів,
Уло́влювач зірок ніч осягне,
Беззсонь усіх зупинить марафони...
⠀
...Це ж без оман наснилося сповна́:
Як затремтіли матері в зати́шку,
А тиша через вигуки: "Війна!",
Присіла
На хвилинку
На доріжку...
⠀
Квіткам, деревам варто підрости,
Потрібно вкрай надихатись весною!
Ти зрозумій нас, Земле, і прости,
З Едему-саду вийшли ми юрмою.
Садити й сіяти хіть є завжди́ ,
Родити діток (у коханні, звісно),
Але в речах - вал мутної води,
Нам колять яд війни у вени злісно.
⠀
Захисники - із наших, орачів,
Зібрали мінний урожай в залогах.
Чарчину вріж за міцність вояків,
Щоб де'мбеля
чекалось їм
недовго.
⠀
Уловлювач зірок - на варті стій,
Налий по вінця чашу неба шпарко,
Нам бесіда потрібна та мерщій
Про мирність. Крапка.
⠀
Оригінал.
...на водной глади новостей панно,
круги и волны гонят в мир депешу,
что сбыться хеппи-энду суждено -
об этом водяной плетёт и леший.
И нечисть вся ускачет в небыль прочь,
лианы оплетут хай-тек балконов,
улавливатель звёзд поймает ночь,
бессонниц прекращая марафоны...
...все это мне приснилось без вранья,
и тишина, наполненная дрожью
всех матерей при возгласе: "Война!"
присела
на минутку
на дорожку...
Цветам, деревьям надо подрасти,
весною надышаться - ой, как надо!
Земля родная, нас пойми, прости,
мы вышли из Эдема, то есть - сада,
сажать и сеять хочется всегда,
рожать детей (с любовью, непременно!)
но мутная течёт в реча'х вода,
и яд войны нам колют внутривенно.
Защитники и пахари полей
собрали урожай из мин, осколков.
За здравие солдат сто грамм налей,
чтоб де'мбеля
им ждать
пришлось
недолго.
Улавливатель звёзд - на страже стой,
наполни чашу неба до вершочка,
мне надо побеседовать с тобой,
о мире. Точка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2021
Серпень жару заплітає дівчатам у коси.
І оксамитове тіло долонькою гладить.
Ах, ну які ж в цьому році рясні абрикоси!
Жаль, бомбування частині доспіти завадить.
⠀
Ми, чи могли уявити, смішні дівчино́ньки,
Що випивали "за мир", на звичайних гулянках:
Як полетять по країні круки-похоронки,
Як наші хлопчики плавитись будуть у танках!
⠀
Булькає щастя гаряче в мідни́ці тихіше й тихіше,
Тонуть у пінці неждані й озлоблені оси.
Бачиш, хозяйкою стала? Вертайся скоріше!
Знаю, любив ти варення завжди́ з абрикосів...
Оригінал.
Август вплетает жару девушкам в косы.
Гладит по бархатной коже горячей ладошкой.
Ах, ну какие же в этом году абрикосы!
Жаль пропадет половина в садах под бомбежкой...
⠀
Разве могли мы подумать, смешные девчонки,
Пившие рюмку "за мир" на обычной гулянке,
Что полетит по стране воронье похоронок,
Что наши мальчики будут плавиться в танках.
⠀
В медном тазу тихо булькает летнее счастье.
Топятся в пенках случайные злющие осы.
Видишь, я стала хозяйкой?
Давай, возвращайся.
Помню, ты любишь варенье из абрикосов...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2021
/Шукати випало, поки душа не згине.
На суші, в небі, в морі синім-синім.../
⠀
Палітра най сім граней відіб'є,
Де всяк зігріється теплом сусіда,
Де, нібито чуттям час настає
Навідатись до нас і йти по сліду
⠀
Душевних мук -
Давай-но, відшукай
В золі крихтинки щастя й серця трепет...
В сузір'ї чинників і вдач нехай
Молебень нагада дитячий лепет.
⠀
І не дрібни - під небом чоловік,
Мов Бог, хоча й убогий теж без міри. -
В обхваті шкіри: плазменний потік
І повнота жаги, біди, надії, віри.
⠀
А одинак на місяць завиває -
В законі спадку звіра є "озерце"
Як тільки скаже він мені -
"Кохаю", -
Візьму на віру
⠀⠀⠀⠀⠀⠀серцем,
⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀серцем,
⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀серцем...
⠀
На мапі відстаней - мідь прапорців,
Перетенів у долі - всесвіт ємний
Хоча й лунає голос мій непевно -
Є в мене друзі та верве́чки слів.
Приємно...
Оригінал
/Искать назначено, пока душа не сгинет.
На суше, в небе, в море синем-синем.../
⠀
Палитра пусть семь граней отразит,
где каждый ощутит тепло соседа,
где кажется, что чувства свой визит
к нам намечают, чтоб идти по следу
⠀
душевных мук -
а ну-ка, отыщи
крупинки счастья там, где только пепел...
В созвездии везенья и причин
молебен пусть напомнит детский лепет.
⠀
Не мелочись, под небом кто - двуног,
как будто бог, но и убог без меры -
под тонкой кожей плазменный поток,
избыток страсти, бед, надежды, веры.
⠀
А одинокий воет на луну -
звериное в законе есть наследство,
но если кто-то скажет:
"Я люблю!" -
готов поверить
сердцем,
сердцем,
сердцем.
⠀
На карте расстояний - медь флажков,
пересечений - космос необъятный.
И пусть мои слова звучат невнятно,
я нахожусь среди друзей и слов.
Приятно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2021
Ще у слідах льодок...Товче качина стая
Окрошку давню із потертої трави,
Бо зимонька розтати зовсім не бажає
Снігуронькою над калюжою води.
⠀
А небо вітру, горлом лу́женим благає,
Останок пташний весь клинами навскосяк,
Немов довісок м'ятий, зморено влітає
На чашу переповнених надмірно ваг.
⠀
Та хил сильніш, по кремових обводах
Хмарин, що наче казка світлова.
Так в’ю́нко оступається погода,
Що рівновага з вікон уплива.
⠀
Назад у квітень, в холод ночі зимній,
Де не суддя їй шум нових дощів,
А лиш перекладач блискучий, дивний
Часів минулих на істоки днів.
Оригінал
Ещё ледок в следах и топчет утья стая
Окрошку старую повытертой травы -
Зиме никак не хочется растаять
Снегурочкой над лужею воды.
⠀
Луженым горлом небо просит ветра
И клиньями летит наискосок
Остаток птичий, скомканным довеском
На чашу переполненных весов.
⠀
Но крен сильней, по кремовым обводам
Вечернего сиянья облаков
Так ловко оступается погода,
Что равновесие уходит из окон
⠀
Назад в апрель и холод зимней ночи
Где не судья ему шум нового дождя,
А лишь блестящий, тонкий переводчик
Времён прошедших на истоки дня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2021
Мовчимо... Від розмов знесилена...
Що слова?...Мов повінь, розлилися...
Стільки слів я чула окрилених,
Ваби ж віч таких не зустрілися...
⠀
Що й казати? - Все обговорено.
В тебе путь своя нині схвалена,
Я для тебе - дрібничка скорена,
Навіть в думці, ти десь віддалено.
⠀
Я була, мов дім, - за́сув ставила,
Всі вікконниці - щільно здвинула...
Зі сновиддя тебе принадила, -
Теплота в мою душу хлинула.
⠀
І тепер душа, наче кішечка,
Муркотить до тебе довірливо! -
Ти, побудь в цей вечір ще трішечки,
Будь моїм лиш - благаю мрійливо!
⠀
Знаєш, бу́дь-що у тебе зладиться -
Мов провісниця, я озвучую.
А душа...Як-не́будь все вляжеться,
Адже їй не вперше прирученій...
⠀
Що намріяв ти, звісно станеться,
Ро́ки будуть піснею втішною.
Тиша тільки мені дістанеться,
Кине мляво погляд з насмішкою...
Оригінал
Помолчим. Разговором выжата.
Ни к чему слова - воды талые.
Много слов я красивых слышала,
А вот глаз таких не встречала я.
⠀
И о чём говорить? Ясно всё и так:
Ты уйдешь своею дорогою.
В тишину. И я - для тебя пустяк:
Даже мысленно за порогом ты.
⠀
Я как дом была: на двери засов,
На окошках закрыты ставенки.
Ты ко мне пришёл из забытых снов,
Я согрелась душой израненной.
⠀
А теперь душа, словно кошечка,
Ластится к тебе так доверчиво!
Ты побудь ещё. Хоть немножечко.
Лишь моим побудь этим вечером!
⠀
Знаешь, все у тебя получится:
Ворожеей могу быть при случае.
А душа... Как-нибудь отучится,
Не впервой отвыкать ей, прирученной.
⠀
Всё, о чём мечтал, - так и станется,
Будет жизнь твоя песней звонкою.
Мне одной тишина достанется,
Улыбнётся она с издёвкою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021
Прикро...Сум... А́ле стало простіше!
Тисне щем, та душі стало легше! -
Не потрібна омана їй більше,
Безпідставних надій буде менше.
⠀
Так, най сонце й зайшло тимчасово,
Так, іскринки серцеві най - тьмяні! -
Ліпше ніч до світанку ясно́го,
Ніж постійне блукання в тумані!
⠀
Хоч ятрить серце згадка пекуча,
Дошкуляє солодким минулим,
Правда вибір задіє блискучий,
Той, де всі почуття вже заснули.
⠀
Говорив мудрий вчитель мій якось,
Що вбива і солодка отрута!
Може й краще, недобре що сталось,
Адже спо́вна неясність забута!..
⠀
Оригінал.
⠀
Обидно,... но стало проще!
Обидно,... но стало легче!
Ей не нужно обманывать больше,
И надежд пустых будет меньше!
⠀
Да, на время зашло солнце,
Да, темно вдруг мне стало на сердце!
Лучше ночь, но перед рассветом,
Чем в тумане бродить где-то!
⠀
Хоть цепляет за сердце память
И терзается сладким прошлым,
Правда делает выбор ярким,
Самоедство... - какая пошлость!
⠀
Говорил мне великий учитель:
- Яд убьёт, хоть и будет сладким!
Хорошо, когда стало все плохо,
Потому что все стало понятным!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2021
Інак тут сонце вгору лине,
Кривавить захід, як завжди
І плачуть навіть за живими,
Нема путі - назад іти. ⠀
На вояка лиш є надія,
На дух у кро́ві від дідів.
Тепер братерство - лиш у мріях,
Любов бо розбрат одолів!
Оригінал
Здесь сходит солнце по другому,
кровавый как всегда закат.
Здесь плачут даже по живому,
но нет у нас пути назад.
Лишь на тебя солдат надежда,
На дух твой дедовский в крови.
Не быть нам братьями как прежде,
теперь вражда, в место любви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910721
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2021
Я не люблю погоду із дощами.
Нудьгу удвох, веселість самотинну.
Я не люблю ждання когось роками,
Знак розділовий - "крапку", в часоплину.
⠀
Я не люблю потрощену посу́ду,
Коли мене футболять, ніби м'ячик.
Я не люблю негадану застуду,
Чоловіків з приставкою "він - мачо".
⠀
Я не люблю, коли згасають свічі,
Коли на інше щось мене міняють.
Я не люблю і "діставання" вічні,
І те, коли мене не помічають.
⠀
Я не люблю рівняння під лінійку,
І гримування під сусідів справа.
Тих не люблю, хто зрадить за копійку.
Я не люблю! На те я маю право!
Оригінал
Я не люблю дождливую погоду.
Тоску вдвоём, веселье в одиночку.
Я не люблю кого-то ждать по году.
И не люблю знак препинанья "точку".
Я не люблю разбитую посуду.
Когда меня футболят, словно мячик.
Я не люблю внезапную простуду.
И не люблю мужчин с приставкой "мачо".
Я не люблю, когда сгорают свечи.
Когда меня на что-нибудь меняют.
Я не люблю, когда всё время "лечат".
И не люблю, когда не замечают.
Я не люблю равняться по линейке.
Гримироваться под соседку справа.
Я не люблю ломаться на копейку.
Я не люблю! И я имею право!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2021
Не хочу думати - який мій строк.
Живу тим днем, дарований що зранку.
А на ніч, чаю роблячи ковток,
За мить життєву вдячний безустанку.
Тому, хто наді мною в небесах
Пухнастими хмаринами гуляє.
За розсипи зіркові у часах
І здатність бачити – як сяйво грає.
За змогу чути славні співи птиць,
Ходити влітку босими ногами,
Втішатися красою блискавиць
І не боятися дощів з вітрами.
Сприймати благом путь, яку знайду,
Долаючи припини за порогом...
До Світу ж із любов'ю я пройду
Буквально все, відміряно що Богом!
Автор Віктор Залевський
Переклад Yurii Shybynskyi
Оригінал
Я не хочу гадать, каков мой срок.
Живу тем днем, что утром мне подарен.
А на ночь, чая делая глоток,
За прожитые миги благодарен.
Тому, кто в синем небе надо мной
Пушистыми играет облаками.
За миллиарды звезд над головой
И за возможность видеть их глазами.
И за возможность слышать пенье птиц,
Ходить босым по побережью летом,
И наслаждаться прелестью зарниц,
Дождей и ветра не страшась при этом.
Все принимать как благо для себя,
Какой бы трудной ни была дорога.
Идя на Свет – стараюсь жить любя
Буквально все, отмереное Богом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Я у звіті пройшов, як цифри:
Двійка, два ще нулі – стоять.
Ви відкиньте всі коди й шифри.
Зрозумійте, що там – це Я.
⠀
Той, хто ввечірі був в наряді,
СМСки писав рідні́.
І не знав, що летить в снаряді,
Той осколок, який – мені.
⠀⠀
Бути списку рядком не хочу,
Безіменним щоб в ньому був.
Не за те вмер, шоб хтось охоче
Чарку ввечері лиш хильнув.
⠀
Не для того підставив тіло
І душею я не кривив.
Тою – жити яка хотіла,
А не в цифри щоб хтось вмістив.
⠀
Ми не числа з двома нулями!
Не у звітах рядки нові!
Ми простими були бійцями,
І ще вчора усі живі.
⠀
Як почуєте цифру двісті
То собі уявіть хоч раз,
Що на клятому цьому місці
Міг би бути будь-хто із вас.
⠀
Ви за докір мене пробачте.
Вибір кожен лиш сам робіть...
В шані вбитих завжди́ зазначте,
По іменнях усіх зовіть!
Оригінал
Я по сводке прошел как цифра.
Одна двойка и два нуля.
Отрекитесь от кода шифра
И поймите, что это Я.
Тот, кто вечером был в наряде,
Отсылал СМС домой,
И не знал, что летит в снаряде,
Тот осколок, который мой.
Не хочу быть строкою в сводке,
Не хочу безымянным быть.
Не затем умер я, чтоб водки,
Кто-то вечером мог попить.
Не затем, подставляя тело,
На войне не кривил душой.
Той, которая жить хотела,
А не цифрою стать скупой.
Мы не цифры с двумя нулями.
Не в отчетностях номера.
Мы обычными были парнями
И живыми еще вчера.
Когда слышите цифру двести,
То представьте хотя-бы раз,
Что на этом проклятом месте,
Мог бы быть и любой из вас.
За укор уж меня простите.
Каждый делает выбор сам…
Если память погибших чтите –
То зовите по именам.
04.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2021
Куди іти, адже я скрізь тебе шукав?..
А може й не надав мені Бог половинки?.
Не ту чомусь кохав я, потім знов страждав,
Слізьми всякчас з очей змиваючи смітинки.
⠀
Шукати спало тільки в пеклі, на нулю,
Де чисті почуття і зрадам місць немає,
Де чашу радості ковтком перехилю,
Та прикро тільки те, що вік дарма минає...
Оригінал
Куда идти, и где тебя искать?,
быть может бог не дал мне половинку?.
Пришлось любить не ту, а после вновь страдать,
слезой из глаза вытирать соринку,
Осталось лишь искать в аду, на передке,
Там чувства чистые, изменам места нет.
И чашу радости приму в одном глотке,
Обидно, что пропало столько лет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2021
Хрест Дебальцевський... Перехрестя... Міст...
Різко у приціл лютий щуриться,
Мов долонею, хтось блокпост розніс,
У вогонь вдягнув зимні вулиці.
Дев'ять вже годин - в пеклі феєрверк,
І з усіх боків біси катяться.
Вде́ржусь - мовив я, та під смертю змерк,
Довелось тепер поступатися!
Ти містечко, нам вибач - ми одні,
Бо тебе шальний вир подій відтяв.
Ось і Вітя-друг канув у броні
В тимчасову воду - в бессмертний плав.
Я рвонув за ним, Та куди ж? - довкІл...
В небі жахнули міни сотнями,
Радіо хрипить з лайкою навпіл:
"Всі назад! Уходьмо з трисотими!"
В небо сходинки нині - не мені,
В землю я вчепивсь міцно пальцями
Під натільним хрестиком десь в душі,
Ніби жар, пече хрест Дебальцевський!
Вслід за тим - кому й що відміряно
На відхід дощами залізними:
І зтікали кров'ю знесилено
По дорогах вени порізані!
Тут комусь життя, а комусь і край,
Плач і помини з "несолодкою".
Без транзиту нас відправляли в рай
З двох боків прямою наводкою .
А іще три дні почере́з поля
Йшли покинуті геть усім назло!
Для когось - полон, а кому - земля,
Хтось до янгола під легке крило.
Там до Бога ми в милість линули -
Всі живі гурто́м з невідомими.
Кажуть, ніби нас і не кинули...
Чесно нас з усім ознайомили...
Буревій країну січе мою,
Кре́мса долі в небі захмаренім...
За війну спитаю сволоту всю,
За полеглих в містечку раненім!
Хрест Дебальцевський...Смерті... Міни... Крах...
Я вві сні вернусь знов до тих часів.
Я помщусь за пекло, вогонь і жах
Тим, хто нас на нім розіп'ясти хтів...
В небо сходинки нині - не мені,
В землю я вчепивсь міцно пальцями
Під натільним хрестиком, десь в душі,
Ніби жар, пече хрест Дебальцевський!
Оригінал
Крест Дебальцевский…Перекресток…Мост…
И в прицел февраль нервно щурится.
Кто-то смел ладонью с земли блок-пост,
И одел в огонь эти улицы.
Бой девятый час, фейерверк в аду,
И со всех сторон бесы катятся.
Я ведь обещал, что я не уйду,
А теперь приходится пятиться.
Городок, прости, мы теперь одни,
Потерял тебя в круговерти я.
Вот, дружок мой, Витя, шагнул с брони,
В ледяную воду бессмертия.
Я рванул за ним, да куда уж там…
Небо ахнуло минометами.
Радио хрипит с матом пополам –
Все назад! Уходим с «трехсотыми».
Не моя нынче в небо лестница,
И я в землю вцепился пальцами.
Где-то там, под нательным крестиком,
У меня в душе Крест Дебальцевский.
А потом – кому что отмеряно,
На отход дождями железными –
Истекали кровью потерянной
Венами дорог перерезанных.
Тут кому-то жизнь, а кому то край,
С поминальным плачем и водкою.
Без транзита нас отправляли в Рай,
С двух сторон - прямою наводкою.
А еще три дня, да через поля,
Шли забытые, да всему на зло.
Для кого-то плен, для кого земля,
Остальные – к Ангелу под крыло.
Поклонились мы Богу до земли -
И живые, и неизвестные.
Говорят, нас вроде не бросили…
Говорят, все было по-честному…
Разрывает ветер мою страну,
И над нею небо расколто.
Я спрошу с вас, сволочи, за войну,
И за раны этого города.
Крест Дебальцевский…Смерть…Минометы…Град…
Я во сне туда прихожу опять.
Я воздам за слезы, огонь и ад,
Тем, кто нас пытался на нем распять…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2021
Попеня вже зронило: "Амінь", повернулось на вихід
І у Всесвіт від мене надумано й мляво руша
Посланце́м месіанства забувши, що добрість, чи лихо -
Просто грані кристала, імення якому - "душа".
⠀⠀
Зручно нині мені скласти руки на груди, під свічку.
Геть стікаючий віск не пече мертві пальці мої...
В молитвах розповів піп невтямно про щось потойбічне -
Про злетілий на біржі духовності попит втаїв.
⠀⠀
Я лежав і плювати хотів на зникаючу спину...
Крізь діру на дванадцять і сім проростав бо полин;
Я горів і гадав безпідставно, що я не остигну...
Помилявся. Чеши-но, панотче... Амінь...
⠀
Оригінал
Мне попёнок промолвил “Аминь“, повернулся на выход
И поплыл по Вселенной, надуманно и не спеша,
Мессианство неся, позабыв, что добро или лихо -
Просто грани кристалла, которому имя - душа.
Мне сегодня удобно сложить на груди две ладони,
Мои пальцы не жжёт абсолютно стекающий воск...
Что-то он говорил непонятно о потусторонем,
И молчал про взлетевший на бирже духовности спрос.
Я лежал, и мне было плевать в уходящую спину...
Сквозь дыру на двенадцать и семь прорастала полынь;
Я горел и беспочвенно верил, что я не остыну...
Ошибался. Чеши себе, отче... Аминь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2021
Досі я не збагну,
Чи зали́шиться цілим,
Той, хто втілив війну
Поміж чорним і білим.
В мутну суміш тонів,
Для душі некомфортну,
Колір попільний сів...
Тут...
На лінії фронту...
Забуває вже хтось,
Як усе починалось:
Як в мир лихо вп'яло́сь,
І душа заметалась,
Бо змінила війна
Сміх на тугу скорботну,
Вмила кров'ю сповна́
Ад...
На лінії фронту...
Час вершив, поспішав,
Дні згорали і версти,
Крижаніла душа
Під вогнем перехресним.
І дивилась слідо́м,
На залом горизонту,
Як ходила тайком
В ніч...
За лінію фронту...
Я її утішав,
У своїм камуфляжі,
Бога й чорта згадав
У словесному ражі,
Та не ждав що зведе
Долю хтось в путь зворотну,
Що душа пропаде
Там...
На лінії фронту...
Нині я вже збагну,
Що не ли́шиться цілим,
Той, хто втілив війну
Поміж чорним і білим,
Суміш мутну створив,
Для душі некомфортну,
Вал життів загубив
Тут...
На лінії фронту...
Оригінал
До сих пор не пойму,
Чьих умов это дело,
Кто затеял войну
Между чёрным и белым.
В сочетаньи цветов
Нет былого комфорта,
Стало пепельным всё
Здесь...
На линии фронта...
——————————
——————————
И неважно уже
Что и как начиналось.
Был мне мир по душе,
Я души в нём не чаял,
Но вмешалась война,
И невидимый кто-то
Разорвал пополам
Жизнь...
По линии фронта.
*
Свою участь верша,
Дни сгорали и вёрсты,
И металась душа
Под огнём перекрёстным,
Всё глядела с тоской
На излом горизонта,
И ходила тайком
В ночь...
За линию фронта.
*
Я её утешал,
В камуфляж облачённый,
Не зазря вспоминал
Всех, и Бога и чёрта.
Но такого не ждал
От судьбы поворота,
Что погибнет душа
Там...
За линией фронта.
——————————
——————————
До сих пор не пойму,
Чьих умов это дело,
Кто затеял войну
Между чёрным и белым.
В сочетаньи цветов
Нет былого комфорта,
Стало пепельным всё
Здесь...
На линии фронта...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2021
Сотні змореній тих, пахати хто тяжко звик,
Тих дотична ще сотня, винні усі кому.
Під бухло розпустити гарно їдкий язик,
Щоб судити на кухні дрібно чужу вину.
І не прийде ніхто, і точно не дасть чогось,
В чаклунів див лишилось тільки на куций транш,
Санта Клаусу сані стерти вщент довелось.
Золота рибка вже давно упливла в Ла Манш.
Тих когорти стальні, хто долу іще не ліг,
Безупинно брехнею гоняться в депресняк.
Хтось наказ мов дає, знести больовий поріг,
Хтось немов поспішав робити з вовків дворняг.
Бойові спекулянти стри́мають хід війни,
Бо на злетах і спадах добрий занадто куш.
Обмірковують опт, але́ не складуть ціни,
А маестро на сцені зайвий зіграє туш.
Лихоманить...І хтось задумався про вінки...
А сума́ та війна піт випили кров'яний,
Обернули, хто волю міцно тримав роки,
В антидот, що вбиває скверну, бо вкрай жорсткий!
Оригінал
На уставшую сотню тех, кто привык пахать,
Полагается сотня тех, кому все должны.
Собираясь на кухне, так хорошо бухать,
Обсуждая подробно степень чужой вины.
И никто не придет, и совсем ничего не даст -
У волшебников чуда осталось на мелкий транш.
Санта Клаус истер свои сани об снежный наст,
Золотая рыбка давно уплыла в Ла Манш.
А стальные когорты тех, кто еще не лег,
Бесконечною ложью вгоняются в депрессняк,
Будто кто-то решил проломить болевой порог,
Будто кто-то спешил переделать волков в дворняг.
Боевые барыги сдержат поток войны -
На подъемах и спадах – самый удачный куш.
Обсуждается опт, но не сложат никак цены,
А на сцене маэстро не к месту играет туш.
Лихорадит. И кто-то задумался о венках…
Но сума и война, выжимая кровавый пот,
Превратили тех, кто свободу держал в руках,
В убивающий скверну, безжалостный антидот.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904627
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2021
Дві тищі...Дріб, але йдемо́ на дно,
На публіці ж кривляємось, воркуєм.
Завіт читаєм наодинці, заодно́:
Його
молити
можна лиш
не всує.
Наш Корабель Земля ще - на плаву:
Торує курс, чохли зі шлюбок зняті,
Оркестр лунає, рве скрипаль струну,
Крізь галас, бучу, крики SOS затяті.
Двадцятий збувся, хвилю навернув,
У тих, що тонуть, шанс є - не злякатись,
Дарма не турбувати світ: "Тону...!"
І рік мине злякавши раз дванадцять
А поруч ті, що нагоняють жах:
Екранні віщуни з міцних позицій
Де інтенсивно посилають нах,
Нема безсонь де й безтурботно спиться.
Бо совість - не добавка ж зарплатні,
Купив-продав і кару не чекати?
А істина, що пле́скає в вині,
Пристала лиш дотично до відплати.
Рік пі́де, заспіваєм ще живі,
Станцюєм, дно якщо не стане домом,
Із друзями, або удвох самі
Подзвонимо, бо скучили, знайомим.
Оригінал
Две тыщи...
Мелочь, но идем ко дну,
на публике кривляясь и воркуя.
Наедине читая заповедь одну,
позволено
молить
Его
не всуе.
Корабль Земля покамест на плаву:
курс уточняет,
шлюпки расчехлённы,
оркестр играет,
рвет скрипач струну
сквозь хрипы,
крики SOS и стоны.
Двадцатый отыграл, поднял волну,
у тонущих есть шанс - не испугаться,
напрасно не тревожить мир: «Тону...!» -
и год пройдет, пугая раз двенадцать.
А рядом те, кто нагоняют страх:
вещатели с экранов, и с позиций
устойчивых, где посылают нах,
где нет бессонницы и крепко-крепко спится.
Ведь совесть не прибавка к зарплатне -
купил-продал, не убоявшись кары.
А истина, что плещется в вине,
лишь по касательной пришвартовалась к кармам.
Год отойдет, мы заживо споем,
станцуем, если дно не станет домом,
в компании друзей, или вдвоем...
И позвоним, соскучившись, знакомым.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2021
Сміливцем себе уявити
Так легко, та важко їм стати.
Війна, мов недуга, йде вбити,–
Тож ми і пішли у солдати.
Гриміло. І гинули люди
В недобру й непри́язну пору,
Та треба було нам тягнути
Війну, наче хрест долі вгору.
Війна – це із брудом калюжі,
Утома, сльота́, сильний сморід...
Я вдячний тобі, вірний друже,
Зі мною що був за́вжди поряд.
Окрім ворогів нас бісили
Лукавого духа прислуги:
Тупі командири безсилі,
Щури тилові і ворюги.
Думки лізли майже щоденно,
Хай тричі безглузді та хибні,
Що жертви всі наші даремні
І ближнім навряд чи потрібні.
Чи досить відважно ми бились,
Пісні щоб за те заспівали:
Як міни ворожі гатились,
Як відповідь ми надавали!
Приємно в піснях воювати,
Але на війні – не концерти,
Тож мусили ми подавати,
"Набої – за лентою ленти"
Плювалась вогнями зеу́шка,
Снаряди в окопи летіли,
А смерть шепотіла на вушко
Що ляжемо всі ми в могили.
І чаша була аж по брильця,–
Чи справді ж на те воля Божа?
Втопитись хотілось в горілці,
Та знали, що це не поможе.
З тобою ми жорстко не бились
В жахітті реального бою.
І з армії разом звільнились –
Не кіборги і не герої.
Але ж - не зрадлива ***
Тож хай так і буде, мій брате.
Такі вже, як є патріоти,
Прості українські солдати.
А нині армійська світлина
Нагадує друзів і битви...
У тебе – прекрасна дружина,
А в мене – книжки та молитви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2021
Степ, коли відпочиває від боїв,
Кулеметний брех повітря не свердли́ть,
В ті хвилини швидкоплинні з низки днів,
Стисле есемес моє тобі летить.
Все, що мовлене в думках, я не вміщу
В повідомлення, що містить мало слів.
Я ТЕБЕ КОХАЮ -
Ці три слова лиш пишу.
Вірю, інші дочитаєш між рядків...
Тут під небом, що зігнулось і горить,
За́вжди пам'ятаю образ милий твій
Бо кохання істинне мене хистить,
Як невидимий бронежилет святий.
В серці образ твій, мов оберіг, ношу,
Жду, коли війна відпустить вояків.
Я ТЕБЕ КОХАЮ -
Ці три слова лиш пишу
Знаю, інші дочитаєш між рядків...
Не писати ж, як багнюку я топчу,
В побратима заклинив як автомат.
Про шалені обстріли в наш бік мовчу...
Знати на́що те, як жи́ли рве солдат...
Дочекайся, рідна, - вмовлюю, прошу,
Щоби поруч щастю нашому радів.
Я ТЕБЕ КОХАЮ -
Ці три слова лиш пишу
Певен, інші дочитаєш між рядків...
Оригінал
Когда горы отдыхают от войны,
И не режет воздух пулемётный лай,
В скоротечные минуты тишины
Письма я пишу тебе в родимый край.
— Всё о чём с тобою в мыслях говорю,
— На бумажный не поместится листок.
— Напишу всего три слова
: Я ТЕБЯ ЛЮБЛЮ
— Остальное прочитаешь между строк.
*
Здесь, под небом беспокойным и чужим,
Ни на миг не забываю о тебе,
А любовь твоя от бед меня хранит,
Как невидимый святой бронежилет.
— Я у сердца милый образ твой храню,
— Жду, когда разлуке нашей выйдет срок,
— И пишу всего три слова
: Я ТЕБЯ ЛЮБЛЮ
— Остальное прочитаешь между строк.
*
Не писать же, как с братком плечом к
плечу
Жилы рвали.., как заклинил автомат...
Нет, об этом я, конечно, промолчу.
Ну, зачем тебе, родная, это знать?
— Как всегда с тобой я в мыслях говорю
— Всё спокойно, тихо, мирно, хорошо,
— А пишу всего три слова
: Я ТЕБЯ ЛЮБЛЮ
— Остальное прочитаешь между строк...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2021
Україна завжди́ боягузу - "Ну шо за страна"?
А серця патріотів палають, немов у вогні.
В Україні триває народна визво́льна війна,
Незалежно від того – помітно тобі це чи ні.
Це війна із ордою, що наш перетнула кордон.
Люди гинуть за волю, за гідність козацьку і честь.
Ну а нелюд себе продає за бридкий окупантський бульйон
І ридає про те, що сьогодні нам «нєчєго єсть».
Щож, стогни і надалі, радіє нехай чужина,
Та за біди держави себе одного і кляни.
В Україні ще буде тривати визво́льна народна війна –
Незалежно від того, країну ти зрадив, чи ні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2021
Це нічого, що сніг… Сніг, це краще, ніж попіл зі стратами.
Сніг маскує старанно всіх нас і ховає сліди.
Це нічого, братане! Для то́го й ставали солдатами:
Щоб робити потрібне, а потім назавше піти…
Непомітність, не тільки ознака шляхетної мужності
Це вимога цивільних: «Мовчи, бо інакше – ніяк!».
Перевірка то їхня – терпіння твого та потужності
І презирство, за котрим лиш сором і злий переляк.
Ти і сам відчуваєш, що треба мовчати й не дихати –
Непомітна жертовність – то є благородність сердець…
І кому пояснити, що путь між підводними рифами,
Наближає для су́дна страшний та жорстокий кінець.
Не зламайся, братане! Тебе ж не схилили баталії!
І не марним було шанування високих ідей.
Недаремні були ті сурові військові реалії,
Хоч і стали ми сірими звірами світу людей.
Зграя йде у минуле. Лютує і виє метелиця,
Знову очі червоні, бо довго не бачили сну.
Біла ковдра холодна невпинно, мов са́ваном, стелиться,
Зграя йде, щоб цивільним забути вдалося війну.
Це нічого, що сніг… Сніг, це краще, ніж попіл зі стратами.
Сніг старанно маскує всіх нас і ховає сліди.
Це нічого, братане! Для то́го ставали солдатами,
Щоби врешті – піти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2021
Ось екватор минувся, спокійно у звичному морі,
Обрій - чистий, ніщо не турбує в життєвому тлі
Тільки, небо мені мстить за мрії мої неозорі –
Ранком нинішнім линуть по небу хмарки-кораблі
Я ж всю знаю облудність, наївність цієї картини,
В обертання у сферах інакших я кинув життя,
Та тепер рідне небо мені не здається рутинним
Бачу більше на ньому картин неземних розкриття.
Розчахнулись лаштунки, зорять, мов софіти, зірниці,
Тінь чарівної жінки підмостки небес заповня,
І її на собі неупинно хмарки-колесниці,
З полуно́чних феєрій несуть до сліпучого дня.
Хмари пальцевим помахом, як і жінок, не вернути,
Їх назад, через примхи мої, бриз не буде нести.
І не складно, і можна услід при хотінні гайнути,
Тільки хто розповість, – де хотіння мені те знайти?
Каравели-хмарини, де ваша затока остання?
Укажіть но маршрут віддзеркаленням в тиші води.
Я туди припливу, бо і дальші я знав мандрування.
Ось, діла підгоню, потім – в путь... ближче до середи...
Не змінилось нічого в моєму самотнім дозорі,
Також обрій - ясний, тільки штормики й видно малі.
Знов думки, наче трі́ски, хвилює в життєвому морі,
Рятувальне не кидають коло хмарки́-кораблі.
Оригінал
Вот и пройден экватор, спокойно привычное море,
ближе стал горизонт, ничего не тревожит вдали.
Только, небо мне мстит за пристрастие жить на просторе -
по нему этим утром плывут облака-корабли.
Я-то знаю всю призрачность этой наивной картины,
мною брошена жизнь на вращение в сферах иных.
Но сейчас мне не кажется небо родное рутинным,
и все больше картин наблюдается в нем неземных...
Распахнулись кулисы, горят, как софиты, зарницы,
на подмостки взошла удивительной женщины тень.
И уносят ее на себе облака-колесницы,
из полночных иллюзий несут в ослепительный день.
Облака, как и женщин, вернуть по щелчку невозможно,
не подует же ветер на зов моей прихоти вспять.
Можно вслед полететь, при желании это несложно,
но вот кто мне подскажет, где это желание взять?
Облака-каравеллы, где ваша последняя заводь?
Укажите маршрут отражением в тихой воде.
Я туда приплыву, доводилось и дальше мне плавать;
вот, управлюсь с делами - и в путь, где-то ближе к среде...
Ничего не случилось в моем одиноком дозоре,
опустел горизонт, разве что, заштормило слегка.
Снова мысли, как щепки, волнует житейское море,
не бросают спасательный круг корабли-облака.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2021
Зоряний ад нищив поле пшениці:
Блисками, цятками, іскрами, градом.
Рясно, мов зерня, палючий свинець розсипа́в...
Дома ж синочку малому не спиться.
Хоче побути він поруч із татом,
Згадує ту колискову, що батько співав:
⠀⠀⠀
Ніч на порозі, гаснуть зірниці
⠀⠀⠀Мов біла хмарка, сон ліг на вії
⠀⠀⠀Люлечки-люлі...Синоньку мій...
⠀⠀⠀Хай синє небо чистим насниться
⠀⠀⠀Хай вільні пта́хи, пта́хи надії
⠀⠀⠀Линуть у простір за́вжди ясни́й.
Сили і бронік - у шмаття потому.
І кров'яніють, як рани, хвилини!
Ледве мобільник підняв, бо знесилиний вкрай.
Пізній дзвіночок із рідного дому:
- Синку, привіт! Чом не спиться, дитино?.
- Татоньку мій, колискову мені заспівай.
⠀⠀⠀
Ніч на порозі, гаснуть зірниці
⠀⠀⠀Мов біла хмарка, сон ліг на вії
⠀⠀⠀Люлечки-люлі...Синоньку мій...
⠀⠀⠀Хай синє небо чистим насниться
⠀⠀⠀Хай вільні пта́хи, пта́хи надії
⠀⠀⠀Линуть у простір за́вжди ясни́й .
Крила могутні насняться хлопчині,
Радість польоту й високої цілі.
Погляд батькі́ вський, дбайливий згадає вві сні...
В полі пшеничнім під бе́зкраєм сині,
В люльці, що виткали стебла дозрілі,
З поглядом щирим солдат засина на війні.
⠀⠀⠀Ніч на порозі, гаснуть зірниці
⠀⠀⠀Мов біла хмарка, сон ліг на вії
⠀⠀⠀Люлечки-люлі...Синоньку мій...
⠀⠀⠀Хай синє небо чистим насниться
⠀⠀⠀Хай вільні пта́хи, пта́хи надії
⠀⠀⠀Линуть у простір за́вжди ясни́й .
Оригінал
Звёзды летели
На поле пшеницы
Точками, вспышками,
Искрами, градом.
Сыпался зёрнами в землю горячий свинец...
Дома в постели
Мальчонке не спится,
Хочет сынишка,
Чтоб папа был рядом,
И вспоминает, как пел ему на ночь отец:
«Ночь на порог.
Погасли зарницы.
Облаком белым
Лёг сон на ресницы
Спи, мой сынок,
Баю-бай.
Спи, славный мой,
И пусть тебе снится
Чистое небо
И вольные птицы,
Птицы надежды,
Летящие в светлую даль.»
*
Порваны в клочья
Силы и броник,
И кровоточат,
Как раны, минуты.
Поднял гудящий мобильник ослабшей рукой.
Поздний звоночек
Из дома родного.
-Здравствуй, сыночек.
Не спишь почему ты?
-Папочка, папа, ты мне колыбельную спой.
«Ночь на порог.
Погасли зарницы.
Облаком белым
Лёг сон на ресницы
Спи, мой сынок,
Баю-бай.
Спи, славный мой,
И пусть тебе снится
Чистое небо
И вольные птицы,
Птицы надежды,
Летящие в светлую даль.»
*
Снятся мальчишке
Могучие крылья,
Радость полета,
Высокие цели.
Снится сынишке отцовский заботливый взгляд...
В поле пшеничном
Под небом открытым,
В сотканной из колосков колыбели,
С тёплой улыбкой в глазах засыпает солдат.
«Ночь на порог.
Погасли зарницы.
Облаком белым
Лёг сон на ресницы
Спи, мой сынок,
Баю-бай.
Спи, славный мой,
И пусть тебе снится
Чистое небо
И вольные птицы,
Птицы надежды,
Летящие в светлую даль.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2021
Під свічкове́ непевне миготіння,
В полоні ніжних і ласка́вих рук,
З очей твоїх жагучих п'ю видіння,
А серце, молот ніби, – стук та й стук!
Розплилась чіткість на усіх границях,
Від жа́ру забриніли струнки у душі,
Росинки розтеклись по наших лицях,
Та не вгамують нас ні роси, ні дощі!
Землі нема – під нами неба явність,
О! Янголе! Дух захопило! Шок!!!
Ми безтелесі, летимо́ в безкрайність,
Палкі два серця – вкупі до зіро́к!
У затінку від вогника свічного,
В любові захлинались ми твоїй.
Про це я мріяв довго ще до того,
А нині ж – біля ме́не Янгол мій.
Оригінал
В тени от пламени свечей
Я вижу страсть твоих очей!
В плену любимых нежных рук
Все громче-громче сердца стук!
Исчезли образы границ -
В тени не видно наших лиц,
Лишь жар от близости души,
Что не удастся затушить!
Земли нет - небо подо мною...
Мой Ангел! Я дышу тобою!
Нет больше тела - мы летим:
Два сердца стали вдруг одним!...
В тени от пламени свечей
Мы грелись от любви своей!
Была лишь раньше ты мечтой,
Теперь ты рядом, ангел мой!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2021
Мріяла ласка́во обнімати,
Донечку улюблену свою,
На́вчена ж вона лише́ стріляти
У приціл дивитися в бою...
Хоч її не вибрано війною,
Бо творіння - ніжне і крихке,
Снайперською кулею стальною,
Викона завдання бойове!
І чому, про те ніхто не знає,
Ді́вчина тендітна і в'юнка
Ремесло жахливе вибирає! -
Бо вмирає без грошви́ дочка!
Зі слізьми всі фонди обходи́ла,
Не лишилось вже ніяких сил.
І така досада охопила,
Що хотіла прорідити тил!
Тільки перший внесок назбирала,
Лікарі надію надали́,
Навіть передбачення звучало -
Про поправку мову завели!
А контракт підписаний триває -
Ворогів за зарплатню вбива...
Зустріч з донькою щодня чекає.
І у снах маленьку обніма!
Ужили́сь в ній лють і нерухомість,
Та додому зійдуться стежки:
Зміниться мабу́ть її свідомість,
Мамою вернеться до дочки!
Оригінел
Так мечтала нежно обнимать,
И к сердечку прижимать ребёнка...
Но она обучена стрелять,
И смотреть в прицел винтовки зорко.
Хоть она не избрана войной:
Нежное и хрупкое созданье,
Снайперскою пулей не шальной,
Боевое выполнит заданье...
Но никто не знает для чего,
Молодая, юркая девчонка
Страшное избрала ремесло!...
Ведь без денег умирает дочка!
Со слезами все круги прошла,
Олигархов толстых, депутатов.
Насмотрелась, что теперь война!
Отстрелять в тылу бы этих гадов.
Заплатила за леченье взнос,
Наконец врачи надежду дали,
Даже утешительный прогноз,
После операций обещали!
Но контракт подписан, и она,
Вновь врагов за деньги убивает
Холод на душе проник до дна...
Лишь в мечтах малышку обнимает.
Надо хладнокровие и злость,
Может будет поздно, но очнется,
Или же оправиться, "авось",
Прежней мамой к дочери вернётся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2020
"Я не люблю, стріляють як у спину,
І проти пострілів, що упритул."
Не хочу, щоб жили́ ТІ в Україні,
Хто впер в Донбас трико́лірний розгул!
Не хочу, щоб в мою стріляли спину!
Артобстріл щоби плутати й грозу!
Не хочу, щоб жили́ ті в Україні,
Країну хто продав за ковбасу!
Вони тоді...хто "діду за звитягу"
Горлав "Спасибі"... убивали нас!
На референдум, ніби на розвагу,
Гайнули й продали Донбас...
Не хочу знов, як мантру,- про Союз,
Про Сталіна та нужник, де - газети...
Не хочу ката Путіна з "Лайфньюз",
Старо́ї булки, хлібної котлети!
Не хочу я славетні їхні дати -
Зали́шать "Сьоме" й "Перше" в себе хай...
Не хочу я, щоб шахтарі-буряти
На танк переінакшили трамвай!
Не вірю у брехливі, дикі воплі
Бажаючих вернутись із Чити.
Не хочу я, щоб злий кремлівський гоблін
Карпати звів на цвинтарні хрести!
Не хочу, щоб точила смерть косу,
Кривавий плащ укрив щоб Україну...
Враз їм запропонують ковбасу?!...
Я не люблю, стріляють як у спину...
ОРИГІНАЛ
«Я не люблю, когда стреляют в спину,
Я также против выстрелов в упор»…
Я не хочу, чтоб жили в Украине
Поднявшие в Донбассе триколор!
Я не хочу, чтоб мне стреляли в спину!
Чтоб путать артобстрелы и грозу!
Я не хочу, чтоб жили в Украине
Продавшие страну за колбасу!
Они тогда.... кто «деду за победу»
Орал «Спасибо»... убивали нас!
Бежали табуном на референдум
И за полушку продали Донбасс…
Я не хочу, чтоб снова про Союз,
Про Сталина и нужники с газетой…
Я не хочу ни Путина с "Лайфньюз"
Ни старой булки с хлебною котлетой.
Я не хочу прославленные даты –
7 ноября и Первомай…
Я не хочу, чтоб грязные буряты
На танки «переделали» трамвай.
Я не хочу, не верю в эти вопли
Желающих вернуться из Читы.
Я не хочу, чтобы кремлевский гоблин
Извел Карпаты на могильные кресты.
Я не хочу, чтоб старая с косой
Плащом своим накрыла Украину.
Вдруг завтра их поманят колбасой?
Я не люблю, когда стреляют в спину…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2020
2015
Потяг цей нас на схід хутко мчить.
В духотІ пил кружля, криє лиця.
Як вовчиця, на мене глядить
Сепара́тнута вкрай провідниця!
Пасажири юрбою - за чаєм,
За вікном всі хати розпливлися,
За коханими вже й заскучали
Молоді вояки на полицях.
Мчиться поїзд під довгий гудок,
Розрізає, мов ніж, люту тьму.
Під колесами гар і пісок.
Він везе нас на схід - на війну!
Їде потяг в шалений кошмар:
Мчить хутчіше й хутчіше людей.
А хлопчина з шевроном "Айдар"
Каже - буде усе в нас окей!
Проїжджаєм підірваний мост,
На душі кров'яніють стигмати.
БеТе еРи, медсестри, блокпост
І солдати, солдати, солдати...
Зовсім юні поста́рілі лиця -
Без доко́рів з печальних очей...
Ну а потяг іде у столицю:
В мирний по́лудень, тишу ночей...
Знову пил, провідниця, стакани...
Я вернусь ще на рідний Донбас.
... Як раніше була, вже не стану,
Бо в мені - хлопців погляд всякчас!
Оригінал
Этот поезд идет на восток.
В спертом воздухе пыль кружится.
И глядит на меня, словно волк,
Сепаратнутая проводница.
Пассажиры толпятся за чаем,
За окном расплываются хаты,
И уже по любимым скучают
С боковушки худые солдаты.
Этот поезд идет на восток,
Разрезая холодную тьму.
Под колесами гарь и песок.
Этот поезд идет на войну.
Этот поезд уходит в кошмар.
Все быстрее, быстрее, быстрей!
А парнишка с нашивкой «Айдар»
Говорит, что все будет окей!
Проезжаем подорванный мост,
На душе кровоточат стигматы.
БэТээРы, медсестры, блокпост
И солдаты, солдаты, солдаты…
Постаревшие юные лица,
Без упреков надломленный взгляд….
Ну а поезд уходит в столицу,
В тихий полдень и мирный закат...
Снова пыль, проводница, стаканы…
До свиданья, любимый Донбасс.
…Я теперь уже прежней не стану
После взрослых мальчишеских глаз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020
Щедро лицар сріблистий прикрасив берези опалі.
Тож, нарешті красунькам дісталася роль осяйна́.
І здавалось, міцнішають нині морози насталі,
Та прогнозом по радіо лине про нуль новина.
Потече і розстане без слів засумований іній,
За собою залишить на вітті лиш капельки сліз.
Хлине знов на дерева зневіра колишня віднині.
Чорні плями вмалює на білу ошатність беріз.
А берізки затямлять, що іній – розкішний, прекрасний
Та відважний, мов барс сніговий із величності гір.
Означає це – подвиг любові цілком не напрасний,
Лиш годинку, а все ж, протримався розкішний набір.
І на хвилях дурниць, в безбережності творчої страсті,
Удається що-небудь нетлінне створити в той час
Тільки смерть і любов натякають на деяке щастя, -
Те безмірне, яке хтось навряд чи відніме у нас!
Оригінал
Серебристый поклонник с размахом украсил березы,
наконец-то красоткам досталась блестящая роль.
И казалось, что крепнут пришедшие нынче морозы,
но по радио дали прогноз - ожидается ноль.
Он умрет, он растает без слов, опечаленный иней,
за собой оставляя на ветках лишь капельки слез.
И опять на деревья нахлынет былое уныние,
запятнав чернотой белоснежную кожу берез.
Но березки запомнят, что иней роскошен, прекрасен,
что отважен он, словно, прокравшийся с севера, барс.
Это значит, что подвиг любви был ничуть не напрасен,
хоть и длилось роскошество, может, какой-нибудь час.
На волне безрассудства, в безбрежии творческой страсти
иногда удается нетленное что-то создать.
Только смерть и любовь намекают на некое счастье, -
то, которое вряд ли сумеют у нас отобрать.
2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2020
Шанувальникам "Совка" присвячується.
Імперія велична у масштабах комуналки,
Про "Russian, russian, russian girls" товчуть провінциалки.
Цибулька промінцями зе́лені із банки сяє.
"Папір май свій! Не будь сволотою!" - сусід волає.
В розетці, чи у точці радіо завжди - прослушка:
"О, свіжий є про Сталіна, та пошепки - на вушко."
На "Грецькій смоківни́ці" звук на мінімумі ставиш,
Бо сексу в нас нема ж, хай ти й коханку маєш.
Країна червоніла стягами, таскала транспаранти,
Грошву змінили "фантики", ситро - пакунки "Фанти".
По Дарвіну ділили Нерушимий поміж смертних ми:
На спекулянтів з ло́хами, на хижаків із жертвами.
І вірило населення у "мило" мексіканське,
Що плачуть і багаті "у блаженстві під шампанське".
Самі ж ми є і вільними, і гордими, і рівними:
Вичавлювати - каплями, черпати - тільки відрами.
Наїлися величного, буденного схотілось:
Ковбаски докторської, файне платтячко наснилось,
Не виступом гучним, - ночами тихими кохати,
Батьків не слати на етап, а зламки повертати.
Весь час ми полювали, бо нам всім хотілось блага -
З мішком радянських гро́шей у пустих універмагах,.
Чманіли в супермаркетах, радянщину губили.
Буржуї з жиру бісяться, духовно ж бо й не жили.
І стільки не закінчено й багато не почато.
Імперія як піде, - в чистім на́чисто сховати!
Придатності хай час минув, та не зійшли колони:
Життя завзято знову й знову ставлять на червоне!
- А ну пали́ , това́риші! - Ще зачекай, устали-на!
Написано сусідами, підписано у Сталіна.
Загоним людство ми залізною рукою в щастя!
За спину руки зараз же! Наручник на зап'ястя!
Режим чикрижить мрійників, героїв підминає:
Завжди є люди-лампочки і ті, хто вимикає!
Покволо пу́та рвем, мов у наркозі забарились,
Про майбуття кричим, самі ж в минулому спинились!
Пророчать знову демона нам в добренького мага,
Змінити гімн, підручники лиш в нього є наснага.
Вік безсторонній, наче крематорій повсякчасно.
Імперія величка, та історія - нещасна...
Оригінал
Великая империя в масштабах коммуналки,
Про Russian, russian, russian girls поют провинциалки.
Лучок из банки светит нам зелёными лучами.
"Своей бумагой пользуйтесь – не будьте сволочами!"
В радиоточке ли, в розетке ли, но быть должна прослушка:
"Вот свежий есть, про Сталина, но шёпотом на ушко".
И звук на самый минимум у "Греческой смоковницы" ·
Тебе ж сказали: секса нет! Пусть даже есть любовница.
Страна краснела флагами, шумела транспарантами.
Вдруг деньги стали фантики, ситро сменилось Фантою.
Делёжка Нерушимого по Дарвину меж смертными:
На спекулянтов с ло́хами да хищников с их жертвами.
И верили так граждане, бдя "мыло" мексиканское,
Что, плачут и богатые *от счастья под шампанское*.
А сами мы свободные, все равные и гордые:
Выдавливать – по капельке, вычерпывать – так вёдрами.
Накушались великого – хотелось заурядного:
Простой колбаски докторской да платьица нарядного.
Любить ночами тихими, а не речами громкими,
Отцов не слать этапами, а возвращать обломками.
Всё время мы охотились – нам всем хотелось блага –
С мешком советских денег в пустых универмагах.
Теряли в супермаркетах сознание советское:
Буржуи с жиру бесятся, зато духовно бедствуют.
И столько не закончено, и многое не на́чато.
Коль хоронить империи, то в чистом и чтоб начисто.
Прошли все сроки годности, но не ушли несчастные –
И жизни неспокойные вновь ставятся на красное.
- А ну-ка пли, товарищи! - Да обожди, устали-на!
Написано соседями, подписано у Сталина.
Загоним человечество рукой железной в счастье!
Немедля руки за́ спину! Наручник на запястья!
Режим кромсает холодно героев и мечтателей:
Всегда есть люди-лампочки и люди-выключатели.
Из-под наркоза медленно выходим и сегодня мы,
Крича вовсю о будущем, оставшись прошлогодними.
И вновь пророчат демона нам в добрые волшебники,
Удобно переписывать то гимны, то учебники.
У века беспристрастного – задачи крематория.
Великая империя, несчастная история.
Октябрь 2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2020
Потепліло...
Хутко новина злетіла:
Милість ворога, зігріла,
Він бо тут і ні при чо́му.
– Чесно-чесно!? Тож іти додому?.
Потепліло...
Знай, сусіди стали тихше,
Чуєш? Гуркіт лине рідше!
Ну, то й що, що по́тай гадить?
Управдому ж не завадить!
Заспокойтесь!..
Ви нас всіх уже втомили!
Ну то й що, що рани вкрили?
Ну і що, що помирали?
Вас туди не посилали!
Потепліло...
У відносинах наразі!...
Хрін їх зна, що мали на увазі.
Може нас снаряди гріють,
Га́ряче як паленіють?
Справді? Дійсно?
З посміхом в нас цілить?
Степ закровлений обілить,
Що сльозами омивали?...
Кинем край, де нас вбивали?...
Потепліло?...
Так помітно, аж палає...
А в ООС життя згасає!...
Ті, хто так уже втомились,
Нами, чи не відкупились?!!
...........................................
Нам сказали: не боятись
І ні в чім не сумніватись,
В панікерство не вдаватись!
То ж не треба дивуватись,
Винуватими зостатись,
Можно без проблем...
Потепліло...
Оригінал
Потеплело!...
Новость быстро пролетела,
Что враг стал уже добрее,
Да и он тут не при деле,
Честно-честно!
Ведь соседи стали тише,
Слышишь? Грохота не слышно!
Ну и что,что тихо гадит?
Управдому ж не мешает!
Успокойтесь!...
Все вокруг от вас устали,
Ну и что, что он вас ранил?
Ну и что, что умирали?
Вас туда не посылали!
И вообще мы не причём!...
Потеплело!...
В отношениях с врагами - потеплело!...
Хрен их знает что в виду оно имело?
Может быть, снаряды греют,
Чтобы было нам теплее?
Улыбаются, в нас целясь?
В самом деле?...
Все что с кровью отбивали,
Что слезами омывали,
Мы возьмём и все оставим?...
И в полях зимою станем,
Чтоб соседу показать?
Потеплело?...
Так заметно потеплело, аж горит...
Снова сводки из оос, что он убит!...
А все так уже устали...
А нас всех уже продали...
Или нет?!...
Нам сказали не бояться,
Запретили сомневаться,
В паникерство не вдаваться,
И не стоит удивляться,
Нам виновными остаться,
Нет проблем...
Потеплело...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
Коли за вікнами скрізь хуртовина,
А друзі - тільки книга і стакан,
Вір в те, що знайдеться близька людина,
Що десь шумить індійський океан
І острови на нім залиті сонцем
На широті тропічній, наче рай.
Сиди і вір, що над твоїм віконцем
Блакитний є вселенський небокрай.
Коли твій розпач переповнив душу,
Бо час минув, а не нажив ума,
Коли від жа́лю, ніби в пеклі, душно,
Сиди і вір... Хай сам... Або сама...
Сиди і вір в зірки яскраві різно,
В ясне́ світання вір, а не в пітьму.
Ніщо не рано і ніщо не пізно,
Хоч навіть винен тільки сам в цьому́ .
А винуваті ж ми самі роками, -
Хтось не лиши́ть за нас належний слід.
Вір в те, що заподіялося нами
І в ранній неозорий сонцесхід.
Сиди і віруй в богорівне диво,
Якому ще настати прийде час
Адже́, коли кохаємо бурхливо,
Із то́го, що знайшлось - ми ліпим нас.
Сиди й вір без вагань в реальність ночі,
Та знай сильніше - чиста дійсність дня.
Що, мов ручай, прозорістю хлюпоче,
Несе вперед, мов течія річна.
Сидиш... І думаєш... І ждеш... Гадаєш...
На серці неприємностей сліди...
Узнав ти, що нічо́го ще не знаєш,
Та ти ж повірив? - Більше не сиди!..
Оригінал
Когда за окнами сплошная вьюга,
когда в друзьях лишь книга и стакан -
сиди и верь, что ты отыщешь друга,
что где-то есть индийский океан,
что где-то острова залиты солнцем,
что где-то рай тропических широт.
Сиди и верь, что над твоим оконцем
есть голубой вселенский небосвод.
Когда отчаяньем заполнил душу,
что жизнь прожил - и не нажил ума,
когда тебе от сожалений душно,
сиди - и верь. Пусть сам. Или сама.
Сиди и верь, в свои большие звезды,
сиди и верь в рассвет, а не в закат.
Ничто не рано и ничто не поздно.
И даже если сам ты виноват -
а мы всегда виновны только сами,
никто за нас, по правде, не живет -
сиди и верь в содеянное нами.
В восход, в восход, в восход, в восход, в восход.
Сиди и верь в божественное чудо,
что бодро наступает каждый раз,
когда мы верим. И когда мы любим.
И из того, что есть - мы лепим нас.
Сиди и верь. Не смей поддать сомненью
реальность ночи. Но реальность дня
настолько больше, чище и сильней, и
выносливей, что сил им не сравнять.
Сидишь. И думаешь. И ждешь. Гадаешь.
И сердцу как-то муторно в груди.
Ты знаешь то, что ничего не знаешь.
Но ты ж поверил? Больше не сиди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2020
. ⠀ ⠀ ⠀Я вернусь...
Я вернусь на світанні, коли гаснуть сяючі зорі,
Сонце білими росами вмиє свої промінці,
Пта́хи ладно й безпечно пісні заспівають надво́рі,
Бо нічні сум'яття́ залиша́ться в минулім усі.
Я по полю пройду, не злякаюсь, що вибухнуть міни,
У хлібах утону, де забуду про обстріл жорсткий,
Задивлюсь на небесну блакить і пухнасті хмарини...
Я так довго чекав, що настане цей час золотий!
Ось мій дім! Я на ґанок зійду, мить зомлілим побуду.
Із кишені дістану свій ключ, тихо вставлю в замок.
Двері скрипнуть. Цього я ніколи в житті не забуду.
Я вернувся!...А в очі сльощяться і в горлі - комок!
Не озвуся...У спальні до тебе торкнуся губами,
Біля ліжка затерпну і стану навколішки я.
Передати - не можна! Сказати - несила словами,
Як шалено кохаю тебе, берегине моя!
Не узнає ніхто: як чекала мене дні і ночі,
Як не раз молитва́ми спасала в жаркому бою!
Не узнає ніхто, скільки сліз пролили́ милі очі,
Що дивились ласка́во на фотку в обрамку мою...
Заясніються очі й до мене протягнеш ти руки,
Скажеш тихо "Привіт" і тремтливо розтанеш в мені...
Задля миті цієї терпілись розлука та муки,
І заради обіймів палких вижив я на війні!
Я вернусь на світанні, коли прокидаються птиці,
Я росою умиюсь, відчую наснаги приплив.
Доторкнуся пшениці, що рясно в полях колоситься...
Вже немає війни... На Землі день новий наступив!
Оригінал
Я вернусь на рассвете, когда гаснут яркие звезды,
Когда белыми росами солнце омоет лучи,
Когда птицы о чем-то поют беззаботно и просто,
Оставляя тревоги свои в уходящей ночи.
Я по полю пройду, не боясь подорваться на мине,
Я в хлебах утону, не страшась, что начнется обстрел.
Буду долго смотреть, как плывут облака в небе синем.
Я так долго об этом мечтал и так долго хотел.
Вот мой дом. Я взойду на крыльцо, и замру на минуту.
Из кармана достану свой ключ, тихо вставлю в замок.
Скрипнет дверь. Этот миг никогда в жизни я не забуду.
Я вернулся домой. На щеках слезы, в горле – комок.
Я тебя звать не буду. Я в спальню войду осторожно,
У кровати замру, и колени свои преклоню,
Передать невозможно, словами сказать невозможно
Как тебя, берегиня моя, я безумно люблю.
Не узнает никто, как ждала ты меня дни и ночи,
Как спасала не раз ты молитвами в жарком бою.
Не узнает никто, сколько плакали милые очи,
Глядя с нежностью на фотографию в рамке мою.
Ты откроешь глаза, улыбнешься, протянешь мне руки,
Скажешь тихо «Привет!» и прижмешься всем телом ко мне.
Ради этой минуты терпел я разлуку и муки,
Ради жарких объятий я выжил на этой войне.
Я вернусь на рассвете, когда просыпаются птицы,
Я умоюсь росой, и приливы почувствую сил.
И пшеницы коснусь, что в полях густо так колосится.
Больше нету войны. На земле новый день наступил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2020
А я знову на теплім від сонця залізі ночами,
Що до ранку схолоне, адже́ зволожніє броня.
Знов сумний серпень грається в небі ліниво зірками,
Ніби пише комусь він листа, поки - сонна земля!
Знову довгий похід, укриває нас пилом дорога,
Дим машин бойових гаром липне до рук вояків!
В далині наші думи літають, чи там десь за рогом,
Та як буде привал, ми згадаємо дім і батьків!
Мо' уявиш мене, як лишишся одна в самоти́ні,
Що я теж бачу в небі нічнім зорепад пречудни́й!
Знов лежу на броні, де скрізь ро́сяні впали краплини,
Між зірок я шукаю твій погляд - такий чарівний!
Оригінал.
А я снова ночую на тёплом от солнца железе,
Что к утру снова станет холодной, сырою броней!
Грустный август играет лениво со звёздами в небе,
Словно пишет кому-то слова над уснувшей землёй!
Снова долгий поход, и дорожная пыль нас покроет,
Дым машин боевых гарью липнет к солдатским рукам!
Наши мысли в дали, или там, где-то за поворотом,
Мы о доме подумаем, если настанет привал!
Может, вспомнишь меня, когда будет тебе одиноко,
Что я тоже, как ты, вижу в небе ночном звездопад!
Я лежу на броне, что от ветра остыла немного,
Среди звёзд я ищу твой до боли чарующий взгляд!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2020
Шакали чують свіжу кров здаля,
Купаючись, як в морі, із запалом.
Шакали захищають вожака,
Який дав змогу статися шакалом.
Всередені - геть чорні, зовні - теж.
Ні сильний вовк, ні вірний пес учений.
Шакали смикають людей з мереж,
Пакують в автозаки полонених!
Терзати їх, перемолоти фарш -
Він це чекав, він на оце натаскан.
І рве всіх іклами під бравий марш,
Ховаючи страшний оскал під маску!
Шакали складують лють у запас,
Бо знають танок смерті ще станцюють.
Великий Пан надав команду "фас"
За виконання - м'ясом нагодують.
Не обернеться дух в могильний прах, -
Тирана вік замінюють хвилини.
Звірота - люта, як почує страх.
Шакал завжди́ лякається людини!
Оригінал.
Шакалы чуют кровь издалека,
Купаясь, словно в море, в страхе алом.
Шакалы защищают вожака,
Который дал им право быть шакалом.
Они черны внутри, черны извне -
Ни сильный волк, ни верная собака,
Шакалы рыщут стаей по стране,
Пакуя жертвы в чрево автозака.
Терзать до рвоты, в фарш перемолоть -
Он это ждал, на это он натаскан.
Он рвет клыками трепетную плоть
И прячет свой оскал под чёрной маской.
Шакалы копят ярость про запас
И знают - танец смерти будет сплясан.
Большой Хозяин дал команду Фас!
За исполнение команд накормят мясом.
Не обратится дух в могильный прах.
Сменяет век тирана воли веха.
Зверьё опасно, если чует страх:
Шакал всегда боится Человека.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2020
Прощай, злочинна, зла Росіє!
З ножем у спині навіть я
Всі напишу слова правдиві,
В яких історія твоя.
За кров людську відповідальна,
За ворожнечу – на віки.
За плач дитячий поминальний,
Бо не вернулись в дім батьки.
Тебе знесуть твої пороки,
До бунту як народ дійде,
Хоча й він, наче раб, щороку
Обіцяного тільки жде.
Що чиниш діями своїми?
Окрім біди у всі часи?
Знай, прийде ж день і за руїни
Ти Небу відповідь даси.
Ти вибрала собі прокляття
Від вдів, дітей і матерів,
Тож і нія́кі ми не браття,
Для агресивних палачів!
За Україну, за Державу
Ще гинути у битвах нам.
Ми кажемо – Героям слава!!!
У відповідь – Смерть ворогам!!!
Оригінал
Прощай преступная Россия!
Пусть, даже, и с ножом в спине,
Я напишу слова простые,
В которых мысли о тебе.
За кровь народов ты в ответе,
И за вражду, на век вперёд,
И в том, что плачут наши дети,
Что папка больше не прийдёт.
Тебя твоя погубит злоба,
И твой взбунтуется народ,
Из-за того, что год от года
Обещанного только ждёт.
Что ты политикой своею
Дала для мира, кроме бед?
Но день прийдёт и сатанея,
Ты перед Небом Даш ответ.
Ты выбрала себе проклятья
От вдов, детей и матерей,
И никакие мы не братья,
Для агрессивных палачей.
За Украину как Державу
Ещё в сраженьях гибнуть нам.
Мы говорим - героям слава!
Мы отвечаем - Смерть врагам!
01.08.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2020
2018р.
Не було в них заручин, – щаслива ця мить не настала.
Тільки мрії й надії плекали: і він, і вона,
Та дівчи́ні і парубку різко стежки́ роз'єднала
І звела Волонтерку та Воїна клята війна!
Там, де зідраний степ шаленів від нестерпного болю,
Небеса чисті, ніби у ніч, заховав чорний дим,
Українці де гинули в бійні кривавій за волю,
Знемагали від ран, що ятрились під сонцем жарки́м.
Між тілами дівча-волонтерка його упізнала:
Ледь живий він!.. Геть сивий!.. Знесилиний!.. Кров'ю стікав...
– Любий мій! Не вмирай! – У нестямі вона заволала.
Він їй тихо – Усе, рідна... Я́к же тебе я кохав!!!...
А навкруг зайди жваво своє павутиння снували
І хватали заслаблих завзято, немов павуки.
Потім люто й невпинно в підвалах в'язниць катували,
Щоб у муках пекельних корилися їм вояки...
Вмить в очах, мов кіно, майбуття замигтіло панічно,
В голові лиш одна замінила всі інші думки:
– Ні! Лише́ не полон! - Вкупі здіймемось в бе́зкрай навічно!
І вдягла блискавично на палець кільце від чеки...
Не зламає тепер самовіддане їхнє кохання:
Ні пустельна байдужість, ні ревні холодні дощі,
Бо затиснула, ніби в лещата, обручка востаннє,
Надто боляче: серце до серця, душа до душі!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020
Чекаю тебе.
Ні сказати, або описа́ти – тільки пошепки й мовчки нести
Тон чекань помаранчевий знати, як цегелля кілкого пласти.
Смак його - ні вина і ні соку: гірко-кислий, як п'ється давно.
Тнуть думки осоко́ю щокроку: "Так, чи сяк, кут глухий – все одно́"!
Серце тямі цілком не слухняне, і шаленність нестримна оця.
В душу дряпає болісні рани гострий грифель мого олівця.
Неудалі рядки ллють в потоки, а з очей знов нестримно дощить...
Поклювали б уже хоч сороки сліз кольє, що на гру́дях зорить.
Заморозило світ лиходієм. – Як в лідни́цю, життя заховав.
Ми у довгій розлуці сивієм, ждемо зустрічі день щоб настав.
Вірю я в зустріч цю, наче в Бога, ніби в сонце, – осіння трава,
Снігова як позе́мка розлога, на Покро́ву нараз укрива.
Я на вітер листи закидаю, що вписала в численні томи,
Вітер, мов батогом, їх шмагає та в кишені хова під шуми.
Гне березою долу надію, наче вовк, завиває й гарчить,
Та уперто я по́при стихію стану ближче на крихітну мить.
До мілкої путі-переправи на бистрі́ні розлуки-ріки,
Броду, м'яті й вологі де трави, й верболозу зігнуті гілки.
І кричу:"Не діждуться те люди, щоб забула тебе я колись!
Неосудні ми – доки ще любим - що нам ро́ки, що блідо тяглись?...
Час висить в павутині, та знаю: двері скрипнуть і з'явишся ти.
Півжиття вже тебе я чекаю, бо не вірю у смертні світи!
Оригінал
Не опишешь и не расскажешь – только вышептать, намолчать.
Ожидания цвет оранжевый, словно крошево кирпича.
Вкус его – ни вина, ни сока, горько-кислый, коль долго пить.
Режут мысли сухой осокой: "Чёт ли, нечет – всегда тупик."
Сердце разуму не послушно. А безумству нельзя мешать.
Расцарапываю я душу острым грифелем карандаша.
Неумелы выходят строки, а из глаз все дождит, дождит...
Исклевали б уже сороки слёзы-бусины на груди!
Замороженный лиходеем мир промёрз до основы – весь.
Мы в разлуке с тобой седеем, ожидая о встрече весть.
В эту встречу, как в бога верю, так, как верит в тепло трава,
что сыпучей позёмкой первой припорошена в Покрова.
Я бросаю на ветер письма. Написала уже тома...
Ветер плетью нещадно высек, спрятав письма мои в карман,
гнёт надежду берёзой долу, завывая, скуля в ушах.
Но с упёртостью бестолковой приближаюсь еще на шаг
к переправе за перекатом у быстрины разлук-реки,
вброд по травам, к земле примятым, меж поникших кустов ракит,
и ору: "Не дождутся люди, чтоб устала тебя я ждать!"
Неподсудны – пока мы любим. Что годов нам безликих рать?
Паутиною время виснет. Знаю, скрипнет победно дверь...
Я тебя прождала полжизни, потому, что не верю в смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2020
Як лютий гуркіт вже почне стихати,
Грози́, яка зненацька спалахне,
В опалених геть мигавками латах
До тями воїн при́йде і зітхне.
Ось полем вітровій несеться сильний,
А в небі тільки дра́нтя із хмарин.
В диму здіймається скрізь попіл дивний,
З луною сотні голосів-жарин!
Як тяжко знов побитому піднятись!
А гірше – знати – поміч не іде!
Кричати вже несила й чи старатись,
Волання допомоги хижа ніч ковтне!
Обов'язок же змусить жити далі –
Хто сам себе спромігся зберегти
І хто збере зусилля непропалі,
На меч зіпреться і вперед готовий йти...
Навколішках ми присягнемо з вами
І поцілуємо стяг-оберіг!
А лицар зі спече́ними ногами
Лиш на одне коліно стати зміг!
Накрила мла у прах зітліле поле...
Не видно тіл: ні мертвих, ні живих...
Один лиш – сам на сам із тужним болем –
Оплакувати друзів бойових!
А сльози злоби й буревій нестримний
На зброї багряну́ розмажуть кров!
Бо з вояків лиш попіл стався димний,
Що вгору дивно піднімався знов...
Невидимі потоки возносили,
Над білі хмари болісно летів.
І сотні відголосків линули й гнітили,
Чомусь знайомих, рідних голосів...
А скільки їх лишилось жар зазналих?
А скільки буде лицарів живих?
Щоб перед ранком в оборону стали –
Гроза щоб не посміла йти на них!
Зберуться мужніх батальйони –
Хто вижив в горі небеспечних гроз!
І рівний шик обпечених загонів
Ворожих не злякається погроз!
Ми всі війною мічені віднині!
Ми на колінах – тільки присягнем!
Мир, спокій для коханої Вкраїни
Захистимо і славою, й мечем!
Оригінал
Когда умолкнут злобные раскаты
Грозы, что так застала нас врасплох,
И в обожженных молниями латах
Очнётся воин, сделав горький вздох,
Вот полем пронесётся сильный ветер,
А в небе только рвань из облаков,
И дым, и вверх летящий, странный, пепел,
Что отзывался сотней голосов!
Как тяжело избитому подняться!
А хуже - знать, что некому помочь!
Кричать нет мочи... Стоит ли стараться -
Призыв о помощи проглотит злая ночь!
Но долг - заставить жить, и, отдышавшись
(Кто из живых остаться ещё мог?),
И, с силами последними собравшись,
На меч свой опираясь, встать готов...
Мы на коленях только для присяги
Ставали, чтобы флаг поцеловать!
Но рыцарь с обожженными ногами
Лишь только на колено мог привстать!
Покрыла мгла сожженное в прах поле:
Не видно тел, ни мертвых, ни живых...
Один, лицом к лицу, с той болью, с горем
Оплакивать всех братьев боевых!
А слезы злобы, липкий дым и ветер
Размажут кровь, что капает с доспех!
Ведь от солдат остался только пепел,
Что как-то странно поднимался вверх...
Невидимые добрые потоки
Их уносили выше облаков
И отзывались сотней отголосков
Знакомых почему-то голосов...
А сколько их осталось, обожженных?
А сколько будет рыцарей живых,
Что станут пред рассветом обозлённым,
Чтобы гроза не смела приходить!
И соберутся смелых батальоны
Из тех, кто выжил после страшных гроз!
Но ровный ряд отважных обожженных
Не побоится вражеских угроз!
Мы все войной помечены отныне!
Мы на коленях снова присягнём!
Мир и покой любимой Украины
Мы защитим и славой, и мечем!
21.07.18 Олег Фёдоров
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2020
Небо Київське в танці здіймається,
Наче птах білий, вранці летить.
Ліпше Києва міст не стрічається!
Ви, вже, Риме й Париже, простіть!
Зві́льна місто моє прокидається,
Як добачить каштанові сни.
В Київ точно будь-хто закохається,
Хоч до того й не знались вони.
На узгір'ях - яке ж вільне дихання,
Думи мі́ста гортають мої:
Одкровення, завзятість і стримання...
Розставляються кра́пки над "і".
⠀Ліхтарі на узвозі Андріївськім,
Мов на варті, мовчать і не сплять.
Шпилі баштові на Володимірській,
Наче оклику знаки, стоять!
Я проїзди люблю забруковані.
Ех, Подоле, сумний ти чомусь.
Відчуття в мене є, що заснована
Десь отут славна Київська Русь!
Дворик давній вчування не змінює,
Місцем є: розумінь і проще́нь,
Самобутнє тепло випромінює,
Пахне хлібом і свіжим борщем!
⠀Півгодини, де - Проня Прокопівна,
Ліцеїст однокласницю жде,
Блиск в очах видає, що - закоханий,
Чи не при́йде вона й підведе?! -
На Троєщині в подруг балакає
І про нього плеска́ язиком!
Боже мій! Як жінки всі однакові! -
Київ тут - ні при чому цілком!
А при чому: бузко́вий, каштановий
Квіт, що рясно дарує весна,
Сліпить о́ченьки травень тюльпановий
І плюсує асфальт імена!
⠀В надвечір'я трубою кіт з гідністю
На горище ступа́, мов герой.
На Житомирській став знаменитістю -
Київ був би без нього не той!
Нічка Київом потім милується,
Сяйво лине у кожне вікно,
Про лице місяць я́сний піклується
І глядить на дзеркальне Дніпро.
Догорів захід томний схвильовано,
Акварелі ночіють мої,
Заворожено та зачаровано
Підбираю акорди твої...
Оригінал
Небеса закружились над Киевом
белой птицей на вздохе зари.
Городов не встречал я красивее,
вы простите мне, Рим и Париж.
Не спеша город мой просыпается,
досмотрев свой каштановый сон.
В Киев ты незаметно влюбляешься
Если вдруг, не был сразу влюблен.
Ах, как дышится на холмах твоих,
Твои думы листают мои
Настроения, откровения…
Расставляются точки над «и».
2.
Фонари исторически пыльные
спуск Андреевский сторожат.
На Владимирской - башни со шпилями,
что ни дом - восклицательный знак!
Я люблю твои улочки узкие,
ах, Подол, - утонченная грусть.
У меня есть такое предчувствие:
где-то здесь начиналася Русь.
В старом дворике чувства прежние,
я здесь понят и, значит, прощен.
Жизнь вчерашняя… по-домашнему
пахнет хлебом и свежим борщом.
3.
Полчаса возле Прони Прокоповны
лицеист одноклассницу ждет.
Он влюблен, він напевно закоханий,
Аз неужто она не придет?
А она у подружки с Троещины
заболталась, и кстати, о нем.
Боже мой, как похожи все женщины…
Киев здесь, Киев здесь ни причём.
А причем каштан, и сирень причем
И, конечно, причем весна.
Глазки светятся в мае месяце
и плюсует асфальт имена.
4.
Вечерком, сохраняя достоинство
по трубе продвигается кот.
Он король чердаков на Житомирской
и без него был бы Киев не тот.
Ляжет ночь - украинская ніченька
Включит звездочки в каждом окне...
и Луна подрумянила личико,
глядя в зеркало с именем Днепр...
Догорит закат страстно медленно -
алый свет акварельной любви...
Заколдованно, очарованно
подбираю аккорды твои.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020
Мені все лю́дське не завадить.
Виго́ди й затишок люблю,
Але слід, мирних днів заради,
Сьогодні бути на "нулю".
Понівечені де війною
Будинки в селищах, містах
І безперервною стрільбою
Нас ворог нищить у боях!
Їси з ножа де, ніч - в землянках,
І не заснеш від комарів,
І де – то міномет, то танки
Стріляють в наших пацанів.
І тут в котлах багато смілих
Хлопчиськів в землю полягло,
Однак немало і важливих
Подій бентежних тут було.
Тут загартовується в бійні
І той, хто думав, що - слабак,
Як в нього у бою прицільно
Гатив новий російський танк.
І не за книгою, а люто
Реальні тут жахтять бої,
Але тут завше більш розкуто
Збагнеш: де ворог, де свої.
В тилу ж, на стид співгромадянам,
Де вибухів нема й живі сини,
Продався хтось, чи став "усталим",
А хтось – за "дружбу без війни"...
Там феєрверки, ресторани,
Футбол, горішки, пиво там...
А тут лиш обстріли і рани,
Які зали́шилися нам...
Оригінал
Все человеческое мне не чуждо –
Люблю комфорт, люблю уют,
Но мне, похоже, очень нужно
Сегодня находиться тут,
Где покарежены войною
Дома в поселках, городах.
И непрерывною стрельбою
Нас хочет уничтожить враг.
Где ешь с ножа и спишь в землянке,
Где спасу нет от комаров,
И где - то миномет, то танки
Стреляют в наших пацанов.
И здесь, в котлах, так много храбрых
Мальчишек в землю полягло,
Но вместе с тем и много важных
Событий здесь произошло.
Здесь закаляется в сраженье
И тот, кто думал, что слабак,
Когда в него на пораженье
Стрелял новейший русский танк.
Здесь не по-книжному. Здесь — жестче.
Идут реальные бои.
Но вместе с тем здесь много проще
Понять где враг, а где свои.
А там, в тылу, к стыду сограждан,
Где нет разрывов, нет стрельбы,
Один "устал", другой продажен,
Иной за "дружбу без войны"...
Там фейерверки, там веселье,
Футбол, орешки, и пивко...
А здесь обстрелы и раненья,
И все дается не легко...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882727
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020
Дивні бджілки роєм кружать,
В сотні волонтерській служать.
Трударі! – Не присідають,
Сіль незнаної борні!
Тут вони по власній волі,
Не жаліються на долі,
За країну рідну дбають,
Наче янголи земні!
Милі мордочки пухнасті,
Гарні тельники смугасті,
В їхніх се́рденьках турботно
Б'ється, ніби пульс, Майдан!
І якщо жахи́ почнуться,
Ручаї в один зберуться,
Світлом і добром щедротно
Вкрай наповнять океан!
А коли влетіли кулі,
Злий ведмідь заліз у вулик,
Мирні бджілки обізлились,
По тривозі знявся шквал.
Забриніли дружно крила,
Ескадрилья полетіла,
У ведмежу пащу впились,
Мовби піки, купи жал!
Бджілки пашуть без ротацій,
Зарплатні, піарних акцій.
Зуби стиснули й гарують, ,
Бо війна – не для ниття!
Рядові герої – нині,
Їхнє гасло – Україна.
Соти впевнено будують
Архітектори життя.
Тисячі в тилу постали,
Необхідне відшукали:
Іжу, одягу обнову
Привезуть в реальний строк!
Блокпости минуть уміло,
Хоч і гатять артобстріли.
Допомога буде знову
Хлопчакам на передок!
І не грають патріотів,
А з гітарою з окопів
Співом гарним, точним словом
Піднімають дух бійцям!
А між госпіта́льних звичок
Вій полон, краса косичок,
Як усім давно відомо, –
Мов бальзам чоловікам!
Бджілки жалять паразитів,
Гнид, чиновників-термітів,
У зірках щурів фігури,
Кровопивців і кліщів.
У тилу блощиць в погонах,
Ящерок хибки́х на тронах,
Павуків прокуратури,
Всю вошву́, з усіх боків!
Клопоти в них є і власні:
В сім'ях труднощі невчасні,
Знов батьки хворіють сильно
Та іще п'ятьсот причин...
Дітки і бабу́сі, й мами
Масксітки́ плетуть ночами,
Щоби відсіч дати спільно
Колорадській саранчі!
Часом нерви рве розбиті...
Їх латають: віри ниті,
Струни правди, мрії, зміни
Осяйни́й звитяжний гімн. .
В перемогу хто повірить,
Двері будь-які відчинить,
Про́йде крізь усякі стіни,
Побудує світлий дім!
Оригінал
Удивительные пчелы
Служат в сотне волонтеров.
Неустанные трудяги -
соль невиданной волны.
Здесь они по доброй воле,
и не плачут и не ноют,
спину Родине прикроют
эти ангелы страны.
Симпатичные мордашки,
полосатые тельняшки…
В их сердечках беспокойно
бьет, пульсирует Майдан!
Если вдруг бедой запахнет -
по крупиночке, по капле
ручейки добра и света
соберутся в океан.
2
А когда запели пули
и медведь забрался в улей,
Стая пчелок обозлилась,
по тревоге поднялась.
Зажужжали дружно крылья…
боевая эскадрилья
вереницей жал вонзилась
в медвежачью злую пасть
А в тылу поднялись тыщи
Всё достанут, всё отыщут.
Наших доблестных героев
снарядят, накормят в срок.
Блокпосты пройдут умело,
не смотря на артобстрелы,
и доставят то, что нужно
пацанам на передок.
3
Пчелки пашут без ротаций,
Без зарплат и пиар-акций.
Копошатся, стиснув зубы:
на войне без выходных.
Незаметные герои
«Украина» - вот пароль их,
соты будущего строят,
архитекторыстраны.
Не играют в патриотов,
а с гитарой по окопам
точным словом, звонкой нотой
поднимают дух бойцов.
А в тиши палат больничных -
Плен косичек и ресничек…
Красота, давно известно, -
эликсир для мужиков!
4
Пчелки жалят паразитов,
Гнид, чиновников-термитов,
многозвездных крыс, в лампасах
кровососов и клещей,
тыловых клопов в погонах,
в мантиях хамелеонов,
пауков прокуратуры,
блох и всяких прочих вшей.
У них тоже есть заботы,
дети, семьи и работа,
и родители больные
и ещепятьсот причин.
Мамы, бабушки и дети -
По ночам плетут масксети,
Чтоб отбиться от нашествий
колорадской саранчи.
5
Да, порою рвутся нервы
Их сшивают нити веры,
струны правды, свет надежды,
луч победы над врагом.
Кто в победу страстно верит -
распахнет любые двери
и пройдет любые стены
и построит светлый дом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020
Шелестить потихеньку нічний очерет,
Мовби річку вгамовує і присипляє...
Чом, вояче, не спиш у диму сигарет? –
Швидкоплинно ж, як мить, нічка літня минає.
– Учорашній згадався розжарений бій,
У якім побратима "кістлява" скосила.
Він, мов паросток зрізаний, ліг у пирій,
Бо життя пломінке злива куль загасила.
Мріяв він: "Я додому коли повернусь,
Перекреслю знегоди, мов сон із жаха́ми
І з дочкою нараз до театру пройдусь,
Подивлюся комедії різні і драми"...
Розписав він докладно своє майбуття,
Долю гідну свою серед чесного люду,
Та сказав я: "Вернись до земного життя!".
Він – мені: "Вибачати злочинців не буду!".
Ну а потім бісився й ревів хижо бій.
"Брате, вниз!" – загубився в нім гук мій нервовий...
І сліпа куля шлях віднайшла вбивчий свій,
Бо життя на війні, то – каприз випадковий...
Порожнина, мов лезо, спекла душу вмить,
Серце, наче в лещата холодні, здавило...
Телефон побратима знов гучно бринить...
"Татку, ти мій герой" – в есемес прилетіло...
Шелестить потихеньку нічний очерет,
Мовби річку вгамовує і присипляє...
Чом, вояче, не спиш у диму сигарет? –
Гінко ж нічка світанок новий зустрічає...
Сюжет Anatoly Anatoly Anatolii
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2020
Сніг в думках, вірна путь, яку обереш -
На Різдво похрустіти по стежці до дому.
Червня миті: охнеш-пукнеш-зітхнеш-
Літо й зникло! - Чекаєш на зиму знайому!
В липень віри нема: у фруктовий окрас,
В сонце й вітер, повітряний бриз в морі синім.
Скоро липень мине: раз - і більше у нас
Жа́ру липня катма́ - не вернеться віднині.
Ой, і серпню не вірю. Збагнули ж оце?
Лиш у вересень вірю, в концтабір шкільний,
В жовтень, в листя опале що вго́рне усе.
У граблі́, стук по чо́лах рясни́й і глухий.
Влітку біг по граблях: держаки знов і знов,
Вправно глушать лунасті сліди перегуку:
Ланцюгів передзвін, в мізку брязкіт оков...
Гасить літо той звук і ми молимось звуку...
Оригінал
Я мечтаю о снеге, это правильный путь -
прохрустеть в Рождество по дорожке до дома.
Я не верю в июнь: охнуть-пукнуть-вздохнуть -
вот и кончилось лето. Зима же - знакома.
Я не верю в июль, в его теплый окрас,
в его солнце и ветер, и море, и воздух.
Весь июль пролетит: раз! - и больше у нас
нет июля. И всё. И вернуть его поздно.
Я не верю и в август. Вы поняли, да?
Зато верю в сентябрь, в его школьный концлагерь.
И октябрь принесёт - как всегда, как всегда,
цвет опавшей листвы, стук наступленых грабель.
Летом бег по граблям. В твёрдый лоб черенков
стук со звуком глухим - и не слышим за стуком,
звук знакомых цепей, звук на мозге оков.
Глушит лето тот звук. И мы молимся звуку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2020
Я втомився не свистом і гриманням,
Від наказів, під'йомів, труда –
Я втомився єхидним базіканням, –
Хто що-небудь завжди вигляда.
Жде звитяг, без віддачі й жертовності,
Від солдат, батальйонів, штабів,
Вічно злий у фейсбу́чній готовності
Шле мільйони лайливих постів.
Я втомився всіма з'ясуваннями,
Ветеранських ГО всіх мастей,
Виникаючих тільки з бажаннями,
Прославляти "окремих" людей.
Зачіпає, як дикість зчиняючи
В Україні, веде що війну,
Українською лиш розмовляючи,
Їдуть люди на працю в Москву.
Їдуть поїздом, їдуть в автобусі,
Мимо наших військових колон... –
Наче місця нема більш на глобусі,
Де заробиш на хліб і бульйон...
Тільки люта оця наша втомленість,
Вигляд підлий "ЖДУНІВ" що смердить,
Що праві ми, дають усвідомленість
В душу, що за Вітчизну болить.
Оригінал
Я устал не от свиста и грохота,
От нарядов, подъемов, работ –
Я устал от ехидного шепота
Тех, кто вечно чего-нибудь ждет.
Ждет побед, не служа и не жертвуя,
От солдат, батальонов, штабов,
Постоянно в фейсбуке свирепствуя,
Миллионом ругательных слов.
Я устал от разборок и споров,
Ветеранских ГО всех мастей,
Возникающих только для сборов
На поддержку «отдельных» людей.
Я устал видеть дикие крайности
В Украине, ведущей войну –
Говорящие лишь на украинском,
Едут заробитчане в Москву.
Едут поездом, едут в автобусе
Мимо наших военных колон… –
Словно нет больше места на глобусе
Заработать на хлеб и бульон...
Только лютая эта усталость,
И «ЖДУНОВ» омерзительный вид
Добавляют здоровую ярость
В душу, что за Отчизну болит.
20.06.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020
Погідний день. На бруствері – квітки.
Шатер небесний ладно нас укрив.
На "нуль" Бог тихо подолав стежки,
В тилу гриміння дзво́нове лишив.
Як обстріл святкови́й ледь перестав,
І світ неспішно кольору набув:
"Ти цілий, хлопче?" – він тебе спитав
І посміхнувсь, як відповідь почув.
"Я сяду поруч?... Ти собі пали..
Сказати чесно – ладан вже дістав.
Поспілкувались просто ще б коли?,
Бо в будні забагато в мене справ".
"Христос Воскрес!" – йому ти відповів,
А він: "Я знаю – виконав на "п'ять",
Та всі, як і раніше, хочуть див,
Самі змінитися ж не норовлять.
Грішать, та молять про усе мене,
Якщо і вірять, то не до кінця,
На лінії ж, де пекло вогняне,
Найближче ви до за́думу Творця.
Для вас і ляк, і зрада – лютий гріх,
Але ви хрест загальний несете́,
Колись і я теж умирав за всіх,
Було не найзручніше місце те.
Пробито тіло, біль пече вогнем...
Щож я?...Ти спробував і сам той ад.
Порозуміння одже ми знайдем
До див не зве́рнемося для порад.
Мені пора. Архангели зовуть.
За Світ обом нам битись час іти.
Храни себе, здолай живим цю путь,
Я ж не завжди зумію вберегти.
Ти протрима́йсь, а там – кінець війні,
Не зможеш ти? Я справлюсь залюбки.
Якщо вже край, тоді дай знак мені:
Заходь-но просто, – друзі ж ми таки!"
А на прощання руку він подав,
Нам підморгнув, усі гріхи простив,
А ти його допоки проводжав,
На всякий випадок – перехрестив...
Оригінал
Погожий день. На бруствере цветок,
И небо над окопами – шатром.
Тихонько Бог пришел на «передок»,
В тылу оставив колокольный гром.
Едва закончен праздничный обстрел,
И мир неспешно обретает цвет.
Он у тебя спросил – «Братишка, цел»?
И улыбнулся, услыхав ответ.
«Я сяду рядом? Ничего, кури…
Сказать по правде – ладан надоел.
Я без причины. Так, поговорить.
По будням, знаешь, слишком много дел».
А ты ему в ответ – «Христос Воскрес»!
А он – «Я знаю. Справился «на пять».
Но всем, как прежде, хочется чудес,
И ничего не хочется менять.
Грешат, но просят обо всем меня,
А если верят, то не до конца.
И только вы, на линии огня,
Гораздо ближе к замыслу Творца.
Для вас измена – грех, и трусость – грех,
Зато за всех несете общий крест.
Я тоже, как-то, умирал за всех,
Не в самом комфортабельном из мест.
Пробито тело, солнце жгло огнем…
Да что я? Ты все пробовал и сам.
Поэтому, друг-друга мы поймем,
Не обращаясь вовсе к чудесам.
Ну, мне пора. Архангелы трубят.
Пора за Свет обоим воевать.
Ты постарайся, береги себя!
Я не всегда сумею прикрывать.
Ты продержись, а там – конец войне,
Где ты не сможешь, там управлюсь я.
Но если край – ты приходи ко мне,
Без церемоний. Все-таки – друзья»!
Он руку на прощание пожал,
Ребятам подмигнул, грехи простил.
А ты его, покуда провожал,
На всякий случай – вслед перекрестил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2020
Спасибі всім людям в часи неспокійні,
Героям, що битись за правду клялись,
За те, що дали́ сподівання надійні,
Агресора з Раші не ждати колись.
Бо Крим дочекався і ждуть на Донбасі.
Ждуть: Харків, Черкаси, Чернігів, Херсон
Орду триколо́рну в зеленім окрасі
Загарбників диких і це все - не сон!
Що хоче завжди вільний дух України
Зламати і втиснути свій "рускій мір".
Рашистські кати, як фашисти, бо нині
Це хижий, скажений, розлючений звір!
А в тім, що вони до Збруча не дістались,
Не тільки в реалі, а навіть у снах,
Заслуга героїв, які не здавались:
В Карпатських, Волинських, Подільських лісах.
Їм воля дорожче була існування
І "Слава героям", як зов до борні.
Подяка вам щира за ваші надбання,
Що Путін боїться вас в цій вже війні!
Оригінал
Спасибо людям дней тревожных,
Героям праведной войны,
За то, что дали нам возможность
Не ждать оккупантов соседней страны.
В Крыму их дождались и ждут на Донбассе,
Ждёт Харьков, Черкассы, Чернигов, Херсон.
Они с автоматами русскими, в касках.
Они оккупанты и это не сон.
Как немцы когда- то, они в Украине
Мечтают построить дворцы и дома
И как у фашистов, у них и в помине,
Нет жалости только жестокость одна.
А в том, что они до Збруча не доходят.
Не только реально, а даже в мечтах,
Заслуга героев, их славных походов,
В карпатских, волынских, подольских лесах.
Свобода для них была жизни дороже
И «Слава героям!» сегодня повсюду.
Спасибо ребята за эту возможность,
За то что боится вас Путин-иуда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020
Не смію мовчати.
Не зливайте країну, "нові одноднівки"!
І не встигнете оком мигнути, як дні проминуть!!!
Кров героїв лилась не для того, щоб ви, недомірки,
Хвацько зво́дили в нуль всю за спиною ли́шену путь.
В ній багато було: долу жахних падінь, зле́тів вгору,
Ті були, хто любив, звісно й ті, хто колись запродав,
Та не лестьте собі, що не буде польотів розбору
Нами й тими, за вас голоси хто завзято віддав.
Не виніть "попередників", – фрази ці стертими стали.
Піна слів – ні до чо́го, робіть лиш діла й не всліпу.
Вам повірили люди, коли ви всього обіцяли,
Тож не дайте підстав бити вас за сваво́лю тупу!
Оригінал
Я не смею молчать!
- Не сливайте Страну "одноневки"!
Ваше время уйдет, не успеете глазом моргнуть!!!
Кровь героев лилась, не затем, чтобы вы, недомерки,
"Умножали на ноль" за спиною оставленный путь.
Было много всего и падений трагичных и взлетов.
Были те кто, любил и, конечно-же, кто предавал.
Но не льстите себе, что не будет "разбора полетов",
И от нас и от тех, кто за вас голоса отдавал.
И не нужно винить "Папередников" - это не ново.
Пена слов ни к чему без банальной конкретики дел.
Вам поверили многие люди на данное слово.
Так не дайте нам повод вас бить за тупой беспредел.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879622
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Ві́йни долі тасують, ламають,
Де хрести, мов солдати, стоять.
І не Бог – кулі спини згинають,
Між бійцями як жахно свистять.
Обрій по́мерки чом затемняють?
Бо в зорю рясно сиплеться "Град"
І хрести вояків заміняють,
Смерть скулить, кров'яний коїть ад.
На війні все банально і просто:
Там свої, тут чужі, сталь міцна!
Бліндажі чують спізнені тости
Тим, за край що хилила війна.
Сни минають, немов інтервали.
На розтяжках "зеленка" стоїть.
Крики душу у п'яти загнали,
Горло в кіптяві довго хрипить.
Правда зникла! – Лиш дозвіл у праві:
Вмерти нишком за мир без жалю́...
Я під обстрілом тут у канаві,
Все одно Україну люблю!
Оригінал
На войне подтасованы судьбы
и кресты, как солдаты стоят.
Бога нет – спину гнут только пули.
На рассвете уходит отряд.
Почему потускнели закаты?
Сыпет «Градом» над полосой,
где кресты заменяют солдатов.
Смерть скулит под кровавой косой.
На войне всё банально и просто:
там свои, здесь чужие и сталь.
В блиндаже запоздалые тосты,
тем, кто смог перегнуться за край.
Сны уходят, как промежутки.
На растяжках «зелёнка» стоит.
И от крика становится жутко,
горло в копоти долго хрипит.
Правды нет, есть единое право –
втихаря умереть за страну.
Под обстрелом лежу я в канаве.
Всё равно Украину люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020
І знову, хоч і давить біль утрат,
Весна настане, а за нею й літо.
І знову заплете вікна́ квадрат
Зимовий візерунок розмаїто.
А той, хто бачив цю нову війну,
Боявся жити у своїй квартирі,
Враз опритомнить, наче віді сну,
Бо стільки ж тиші виявиться в мирі.
Здійнятись в небо схоче він в ту мить,
Але ж тягар війни не дасть літати:
Бо сильні крила стануть, наче пліть,
А сни примусять лиха всі згадати.
Загладить час загострені кути:
Траву посіє, снігом рясно вкриє,
Вузли, мов ко́си, зможе розплести -
Один лиш вузлик тільки не зуміє.
Отой, що ввік від нього не втечеш,
Що боляче ятрить порізи долі,
Бо не розв'яжеш і не розсічеш:
Ні силою, ані з чиєїсь волі!..
Оригінал
И снова, несмотря на боль утрат
Весна родится, а за нею лето.
И снова заплетёт окна квадрат
Узор зимы, всё было, будет это.
И тот, кто говорил: «Опять война!»
И жить боялся в собственной квартире.
Очнётся вдруг, как будто ото сна,
Ведь столько тишины возникнет в мире.
И так ему захочется взлететь,
Но груз войны, ушедшей безвозвратно
Не даст, повиснут крылья, словно плеть,
И сны всё будут возвращать обратно.
А время будет сглаживать углы,
Траву посеет, снегом оторочит,
Затянутые намертво узлы
Развяжет все почти, но узелочек
Всего один не даст ему забыть,
Останется затянутым до боли.
Ни развязать его, ни разрубить
Ни в чьей-то силе, ни по чьей-то воле.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020
Дві тонкі, мов дитячі, косички, вії, наче живинка пухка, –
Світ помалу кумедним дівчиськом поверта до життя вояка.
Хрипом після наркозу тихенько: – Ти, красунечко, хто? Як зовуть?
(А кирпатеньке сонце худеньке компліменти цінує ж, мабу́ть?!).
Бог за муки дав поміч учасну, ніби янгола світла прислав,
Щоб життя, мов чернетку неясну, вдало начисто він написав.
– Як наважилась ти, не злякалась, у шпитальну будівлю зайти?
– Бо до того завжди я схилялась, що це круто – комусь помогти!
Перев'язки робила солдату, виявляла своє співчуття,
Затягла телевізор в палату, як віконце в наступне буття:
Бокс, реклама, кіно поглинали і потроху розвиднілась тьма.
Лиш один мінус - часто проймали пеком ноги, яких геть нема!
Постіль, наче поляна квітчаста, – не така, як в лікарні дали,
Свіжий йогурт і ласощі часто, полуниць аромати пливли...
Ще до виписки дівчина звала, мов, до себе й такого прийму,
Що кохає безмірно казала, і не вадить коляска цьому!
Небагате житло і спокійне, та не в наймі все ж мали кутка.
Та шкода́ кислий настрій постійно у батьків, бо ж єдина дочка!
І вони просто потім рішили: хай пограється трохи дитя,
Хай за "щастям" ганяє щосили - хутко скі́нчиться та біготня!
Час минув - стала їй набридати доглядальниці доля сумна,
Не на жарт почала дратувати в милосердя затягнута гра.
Брак розваг, у маленькій кімнаті, мов зачинена в темній тюрмі:
"Що ж, Терезою доброю стати не судилося, певно, мені"...
Якось діва зібрала пакунки і дала трохи волі словам:
- Закінчилися наші стосунки - далі в різні боки́ - кожен сам!
Маєш пенсію - носять додому і житло - не на вулиці ж ти,
Хоч і нидіти сумно самому, та ще зможеш чогось досягти.
Не одна ж я на світі цікава - подивись як жінки розцвіли.
- Припини свій концерт, будь ласкава. Ноги в руки! Замовкни й вали!
- Марно панькалась я із тобою! - двері гахнули, наче громи́.
Вмить облуду зняло, як рукою, ласка зникла з очей зі слізьми.
Всіх любити? За все всіх простити? -Тиші звук вуха різати став.
Позитивний девіз "треба жити!", так гидотно в душі пролунав...
...У прогнозі сльоту обіцяли, атмосферного тиску стрибки -
Сварки мрії ураз поховали, полонили безладдям думки.
Звуки радіо плавно зникали... В Маріуполі дощик іде...
Цівки крові повільно стікали... Забирали життя молоде...
Оригінал
Две косички тонкие и реснички веером -
Жизнь смешной девчонкою возвращалась медленно.
С хрипотцой наркозною:"Как зовут, красавица?"
("Солнышко курносое, комплименты нравятся?")
"Видно за страдания Бог послал мне ангела.
Жизнь, как черновик, была - перепишем набело!
Как решилась посетить заведенье хмурое?!"
"Волонтером круто быть,"- девушка подумала.
"И богач поделится!" - лозунг был. Вот с папиком
Притащила девица телевизор старенький.
Бокс, реклама "Вискаса" - ключ к цивилизации.
Из досадных минусов только ампутация.
И постель красивая,а не та, больничная,
Йогурт апельсиновый, мыло земляничное.
Перед выпиской она говорила ласково:
"Буду я любить всегда и таким: с коляскою.
Небогатое жилье,но свое, не съемное.
Жаль, родители ее явно недовольные.
А потом решили:"Что ж, пусть дитя играется"
"Правда, через день уйдешь?" "Предки ошибаются"
Были счастливы вполне: разговоры длинные.
Лишь молчал он о войне - смысл пугать любимую?
Критикой не жаловал кухню неумелую:
Храбро ел, нахваливал кашу подгорелую.
Месяца четыре-пять должного усердия -
Стали деву раздражать игры в милосердие.
Нет ни клубов, ни кино, от друзей отрезана:
"Видно стать не суждено матерью Терезою."
Как-то утром разговор завела красавица:
"Без скандалов и без ссор, друг, давай расстанемся.
Есть квартира, пенсия - ты же не на улице!
Одному невесело, но все, может, сбудется.
Не одна ж я женщина - мир-то ведь немаленький!"
"Сделай одолжение: замолчи и сваливай!"
"Зря с тобой возилась я!" - громко дверью хлопнула.
Резко испарилась вся ласковость притворная.
"Всех любить? За все простить?" Тишина пронзительна...
Размышленья "Надо жить!" стали омерзительны.
"Вечером пройдут дожди, ночью до пятнадцати."
"Радио не выключил. Хоть...Какая разница!"
"Завтра в Мариуполе холодно и ветренно."
Жизнь...кровавой струйкою...Уходила...медленно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2020
Мало знаю я про твою війну...
Ти смалиш і вогник ховає рука,
Ти мовчиш весь день і кричиш зі сну,
Спиш на спині – хрип тишу рве нічну,
І твоє обличчя торка́ стіну,
"Відстань!" – б'є відсіч різка́!...
Ти ще ТАМ, війна в голові – жива!
Порожні ріжки́ хоч, і фляг не набрав,
Злі, мов кулі, їдко свистять слова
Та зозуля втупилась, як сова,
І мовчить...І вже відросла трава,
Де снайпер друга дістав!...
Там лиш мертвий зможе, мов пан, піти –
На суд остаточний для нього є путь:
І поза́ду спалено всі мости,
Й наперед всі спалено – не знайти,
Та кудись потрібно іще дійти –
Або тебе донесуть!..
Я шепчу тобі, як плеча торкнусь
Де шрамів нема – хай не жалять вони:
"Ти додому, дурнику, вже вернувсь,
І ні Бог ні чорт не візьмуть – клянусь!
Потерплю я ще і тебе діждусь –
Поки́ не при́йдеш з війни!
Оригінал
Что могу я знать о твоей войне?
Ты куришь, рукой прикрывая огонь,
ты молчишь весь день и кричишь во сне,
и хрипишь, когда лежишь на спине,
и отворачиваешься к стене,
и шипишь сквозь зубы : «Не тронь!»
Ты — там, ты ещё не довоевал,
хоть пусты рожки, и фляжка пуста.
Лишь злые, как пули, свистят слова,
и кукушка пялится, как сова,
и молчит...И уже отросла трава
там, где снайпер друга достал.
Там только мёртвый — себе господин,
ему последний остался Суд.
И все мосты сожжены позади,
и все мосты сожжены впереди,
но надо куда-то ещё дойти -
или тебя донесут.
И я шепчу, уткнувшись в плечо
с не тронутой шрамами стороны :
«Ты дошёл! Ты в укрытии, дурачок!
Ни Бог, ни чёрт не закрыли твой счёт...
А я потерплю, подожду ещё,
пока ты придёшь с войны».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020
В голосах рідних присмаки солі і глухість підвалів,
Де картопля у сховищі й глечики є про запас,
Де шари "наркотичного", біло-рожевого сала,
Господиню втішають і радують око весь час.
У словах українськіх є ґелґіт і лемент гусиний,
Прикарпатські в них вишні чорнять африканським вогнем,
Чорнобривим кільцем повнокровного стиглого клину,
Визріває земля і тепліше стає з кожним днем.
Плавність пагорбів круглих, мов пузо вагітної жінки,
Захищає синів від рівняння на обрій довкіл,
І молочна достиглість пшениці зі смаком коринки,
Колядує в полях, гонить хвилі на тік звідусіль.
В українській промові є сту́дені присмак донині,
Бо її наповняла Дніпра чистота водяна...
Мамо, мамо – лепече дитя – назавжди́ Україна
Не окраїна світу, – його лиш початок вона.
Оригінал
У родных голосов привкус соли и глухость подвалов,
Где хранится картофель и крынки стоят про запас,
Там слоями наркотика розово-белое сало
Утешает хозяйку и радует сумрачный глаз.
У словнике украинском спит гогот и гомон гусиный,
Прикарпатские вишни черны африканским огнем,
Чернобровым кольцом полнокровного спелого клина,
Вызревает земля, на закат отдавая тепло.
Плавность круглых холмов, словно пузо беременной жiнки
Охраняет сынов от равнения на горизонт,
И молочная зрелость пшеницы со вкусом коринки
Колядует в полях, убегая волнами на ток.
В украинских речах привкус ясной колодезной стыни,
Что питалась веками днепровскою чистой водой -
"Мамо, мамо - лепечет дитя - Украiна",
Не окраина мира, а только начало его.
13.03.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020
"Скоряки" – Автомобілі скорої допомоги.
"Скоряки"
Весело і жарко
Догорить солярка,
Змиє дощ ліловий
Кров і тлін бинтів.
Вдень уздовж обочин,
Наче плями ночі,
О́стовів тон чорний
Мертвих "скоряків".
Всі невже згоріли?!
Може все ж успіли
Вийти із отсіку
Через гар дверей.
Де ті екіпажі? –
Перемнож у ражі
Ціну Чоловіка
На число смертей!
Хрест червоний з патчу
Не несе удачу,
Не хистить затято –
Сенс війни звелів:
Вдови щоб ридали,
В Остови зміняли
Білосніжні а́вто
Наших "скоряків".
Тут – ні прав, ні правил –
Те, що мав поставив.
В цій шаленій гонці
Ставлять вояки:
Хто прорвася з аду,
Хто накрився "градом"...
Тліють на бетонці
"Скоряків" кістки.
Без поганих звичок,
Без броні і личок –
Геть легка добича
Для чужих стрілків!
В пам'ять для потомків
Згадка про подонків –
Чорний тон обломків
Білих "скоряків"!
Як іду по трассі,
Ржаві скрізь каркаси,
Непомітні в часі,
Та в однім із снів
Я побачу знову,
Наче давні схови,
Смоляні основи
Мертвих "скоряків"!!!
Оригінал
Весело и жарко
Догорит солярка,
Смоет дождь лиловый
Копоть, гарь и кровь.
Вдоль дневных обочин
Словно пятна ночи
Черные остовы
Мертвых «скоряков»
Может быть сгорели,
Может быть успели
Выйти из отсека,
Выбивая дверь.
Где те экипажи?
Перемножить страшно
Цену человека
На число потерь.
Красный крест на патче
Не несет удачи,
Не дает защиты,
Смысл войны таков:
Чтоб рыдали вдовы
Превращают в остовы
Белые машины
Наших «скоряков».
Нет ни прав, ни правил,
Что имел — поставил
В этой адской гонке.
Уплатить готов?
Кто ушел из ада,
Кто накрылся «градом»
Тлеют у бетонки
Кости «скоряков».
Хрупкие по-птичьи,
Без брони и лычек,
Легкая добыча
Для чужих стрелков.
В память для потомков
Памятник подонкам -
Черные обломки
Белых «скоряков».
Проходя по трассе
Не заметишь сразу
Ржавые каркасы,
Но в одном из снов
Я увижу снова
Черные остовы.
Черные остовы
Мертвых «скоряков».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2020
Розскажи: як живеться, кохана?
Хоч би зрі́дка згадаєш мене?
...Тоскна ніч, бо гризота незвана
До світанку мій сон віджене.
Як там доня? Здорова? Зростає?
Чи про мене пита, взагалі?
Дядько ляльку купив? Доня грає?
Він не дядько? А хто ж він тоді?
Ай, просив – називала щоб татом?
Тобто я: як з очей, так з думок...
В вуха нібито напхано вату,
Голова наче той чавунок!
Вже з новим ти на лавочці давній,
Де схилилися верби густі,
Де тремтливо я донечці славній
Гладив п'яточки – ще в животі?
Перший крик, перший зуб, перша каша –
Сплав єдиний – ти, я і дочка.
І, здавалось, навік єдність наша,
Тільки зникла, мов піна морська.
Не забуду дитяче благання:
"Тату, любий, лишайся, не йди!!!"
...А судитись – лиш часу втрачання:
Мама все ж – це не змінять суди.
Тільки як з цим надалі миритись?
З милих вуст обпіка поговір:
Що до інших жінок мав ушитись,
Бо гарем госпіта́льний завів,
Що десь дітки сторонні чекають.
На́що це? Обілити себе́?
На війні я, і друзі це знають –
Щоб дочку захистити й тебе́!
Твій новий від війни чом ховався,
Палко жінку чужу притиска́?
Про кохання співати зостався?...
Дав би в пику, та в ранах рука!
Чув, солдаткою станеш ти знову,
Надійшла бо повістка сумна –
Що ж! Узнає про службу "медову":
Хай розсудить нас Бог і війна!
Оригінал.
Как живется тебе, любимая?
Вспоминаешь меня хоть чуть-чуть?
Ночь какая: унылая, длинная.
До утра видно мне не уснуть.
Как дочурка? Растёт? Здоровая?
Часто спрашивает обо мне?
Дядя куклу купил ей новую?
Он не дядя? А кто же он ей?
Ах, просил называть его папой?
Я не в счет: с глаз долой с сердца вон...
Уши словно набили ватой.
В голове колокольный звон.
А жива наша старая лавочка?
С новым мужем сидишь ли на ней?
Там ладонью почувствовал пяточку
Пузожительницы твоей.
Первый крик. Первый зуб. Кашка с ложки.
Как единый сплав, дочка и мы.
Думал я распаять невозможно.
Получается можно. Увы.
Детский крик:"Забери с собой, папа!"
Буду долго еще вспоминать.
Отсудить? Только время тратить.
Хоть какая, а все-таки мать.
Язычок повернулся как, Маша?
Врать друзьям, что другую нашел?
Сочиняла бы сказки дальше:
Прям гарем госпитальный завел.
И ребенка даже придумала...
Для чего? Чтоб себя оправдать?
Совесть в угол какой засунула?
Я за вас уходил воевать!
А тот клоун что? Новый папа ваш?
Счастлив, *** с чужою женой?
О любви своей складно пел, да, Маш?
Дал бы в морду но плохо с рукой.
Знать судьба: снова будешь солдаткой.
Слышал, тоже повестка пришла.
Вот узнает, как в армии сладко.
Нас рассудит пусть Бог и война.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2020
В небі зорi – як сяючi точки...
Тин чужий в напівтемряві... сад...
І з'являються ніжні рядочки
Під вечірнє скрипіння цикад.
Сон моїх побратимів долає –
Він на фронті – величніший дар:
Хтось кохану вві сні обнімає,
Хтось волає, бо мучить кошмар.
В цьому світі війни та пороку,
В цім будинку ворожо-чужім,
Ллється ласка рядків до потоку,
Що коханням нахлине моїм.
Ти, немов за півкроку, – де двері
І читаєш з-за спини листи,
Та чи зможуть слова на папері
Всі мої почуття донести́?!
Може завтра роздiлять нас "Гради"
На поранених і на мерців,
Нині ж, ти, наче тут, і я – радий,
В цій кімнаті, де повно бійців.
І ніхто не відніме ці миті
В тих, кого розлучила війна,
Душ, єднанням що в тиші повиті,
Обiйма увi cнi чужина.
Оригінал.
В небе светом загадочным точки,
В полумраке чужой палисад,
И рождаются нежные строчки
Под вечерние скрипы цикад.
Рядом спят на полу побратимы,
Сон на фронте – бесценнейший дар,
Кто во сне обнимает любимых,
Кто кричит, проживая кошмар.
В этом мире войны и порока,
В этом доме враждебно-чужом,
Я пишу тебе нежные строки,
Будто глажу тебя перед сном.
Будто ты где-то здесь, в полушаге,
За спиною читаешь тетрадь,
Будто смогут слова на бумаге
Всё, что чувствую я, передать.
Завтра утром опять будут "Грады"
Множить раненных и мертвецов,
Но сегодня ты, будто бы, рядом,
В этой комнате, полной бойцов.
И никто не отнимет мгновенья
У людей, кто войной разделён,
Этих душ в тишине единенья,
В передышке короткой на сон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2020
Поміж топлених свіч і вечірніх молінь,
Між воєнних трофеїв, багать без війни
Діти книжні жили́ без борні й потрясінь
І дрібним негараздом нуди́лись вони.
Ми на побут жалілись,
На вік свій – не раз.
До уразок зло бились
І до смертних образ,
Та одежу латали
Матері без слідів.
Ми всі книги ж ковтали,
П'яніли з рядків.
Липло наше волосся на чо́ла пітні́
І стискали під серцем солодощі фраз,
І крутив наші голови запах борні –
Зі сторінок пожовклих летів як на нас.
Осягти хтіли ми,
Хто війни не зазнав,
І за по́клик сурми
Вий протяжний сприймав,
Тайну слова "наказ",
Існування границь,
Суть атак, лязкіт, "сказ"
Бойових колісниць.
А в киплячих котлах давніх воєн і смут
Нашим мізкам маленьким є стільки харчів!
Ми на ролі лякливих, зрадливих іуд
Змалку в іграх своїх назначали врагів!
І злочинця слідам
Не хололось колись.
Найвродливіших дам
Ми кохати клялись.
Друзям давши споко́ю,
Бли́зьким щиру любов,
Ми на ролях героїв
Лиш самі грали знов!
Тільки в марення зовсім неможна втекти.
Вік короткий забав – стільки болю навкруг.
Спробуй мертвим долоні ціпкі розвести,
Зброю вбивчу прийняти з наморених рук.
Спробуй, як забереш,
Теплий меч! Тільки з ним
І в кольчузі збагнеш –
Що почім, що почім!
Боягуз ти, чи ні?
Чи обранець життя?
І на смак оціни
Тяготу́ бороття.
І як ранений друг поряд рухне в бою,
І від першої згуби в душі зашкребе,
І як раптом утратиш ти шкіру свою,
Через те, що убили його - не тебе!
Втямиш тут – між навал,
Що знайшов, розпізнав,
Заборо́л злий оскал –
Смерті лик це постав!
Лжа і зло – в них дивись,
Лиця – груба мазня
Ззаду них за́вжди скрізь –
Труни й ґвалт вороння́ .
Як м'ясного з ножів,
Ти не їв ні шматка,
Руки склавши глядів
На життя звисока,
В боротьбу не вступив
З катом... з підлим усім –
Значить так ти і жив:
Не при чім, не при чім!
І, як батька мечем ти прорубував путь,
Як сльозини солоні на вус намотав,
Взнав в гарячім бою що по чім може буть,
Значить гідні книжки ти в дитинстві читав!
Оригінал.
Средь оплывших свечей и вечерних молитв,
Средь военных трофеев и мирных костров
Жили книжные дети, не знавшие битв,
Изнывая от мелких своих катастроф.
Детям вечно досаден
Их возраст и быт —
И дрались мы до ссадин,
До смертных обид,
Но одежды латали
Нам матери в срок,
Мы же книги глотали,
Пьянея от строк.
Липли волосы нам на вспотевшие лбы,
И сосало под ложечкой сладко от фраз,
И кружил наши головы запах борьбы,
Со страниц пожелтевших слетая на нас.
И пытались постичь
Мы, не знавшие войн,
За воинственный клич
Принимавшие вой, —
Тайну слова «приказ»,
Назначенье границ,
Смысл атаки и лязг
Боевых колесниц.
А в кипящих котлах прежних боен и смут
Столько пищи для маленьких наших мозгов!
Мы на роли предателей, трусов, иуд
В детских играх своих назначали врагов.
И злодея следам
Не давали остыть,
И прекраснейших дам
Обещали любить;
И, друзей успокоив
И ближних любя,
Мы на роли героев
Вводили себя.
Только в грёзы нельзя насовсем убежать:
Краткий век у забав — столько боли вокруг!
Попытайся ладони у мёртвых разжать
И оружье принять из натруженных рук.
Испытай, завладев
Ещё тёплым мечом
И доспехи надев, —
Что почём, что почём!
Разберись, кто ты: трус
Иль избранник судьбы,
И попробуй на вкус
Настоящей борьбы.
И когда рядом рухнет израненный друг
И над первой потерей ты взвоешь, скорбя,
И когда ты без кожи останешься вдруг
Оттого, что убили его — не тебя, —
Ты поймёшь, что узнал,
Отличил, отыскал
По оскалу забрал —
Это смерти оскал!
Ложь и зло — погляди,
Как их лица грубы,
И всегда позади
Вороньё и гробы!
Если мяса с ножа
Ты не ел ни куска,
Если руки сложа
Наблюдал свысока,
И в борьбу не вступил
С подлецом, с палачом, —
Значит, в жизни ты был
Ни при чём, ни при чём!
Если путь прорубая отцовским мечом,
Ты солёные слёзы на ус намотал,
Если в жарком бою испытал что почём, —
Значит, нужные книги ты в детстве читал!
1975 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2020
– А як лишилось, брате, нам замало?
А мо' Господь закриє півгодинну путь?
Дзвони, як-що́, на номер мами,
Як в розвідку мене на небеса позвуть.
Я ні про що, ти знаєш, не жалію!
Я сло́ва "жити" суть лиш тут пізнав.
Братуню, ти побачиш – я зумію
Вернутись з будь-якого зіткнення до лав!
Востаннє ми тоді з ним говорили
І в розвідку пішов він через п'ять хвилин.
За півгодини я почув, що вбили, –
"Двосотим" на броні́ він їхав в рідний дім...
В кишені я стискав лист офіційний,
Мобільний, вже в мережі, нерви розривав,
Я мамі не дзвонив, що син – покійний
Коли приїхав, лиш тоді і розказав.
Вона мене із причитанням обнімала,
Я сам не втримався й, як жінка, заридав,
На поїзд потім, наче сина, проводжала,
Благала, щоб частіше в гості приїжджав.
Не пам'ятаю, як його ховали,
Згадався плач мій край камі́нної плити,
Те, як його любили, – всі казали,
І на могилу рясно падали квітки
Спи, братику! Земля хай буде пухом!
Тобі бажаю в небі я хмарин м'яких.
Напевно – ти все чуєш світлим духом
Знай, не забуду слів останніх я твоїх.
Оригінал
-А если нам осталось очень мало?
А может, нам не даст Господь и полчаса,
Ты позвони брат, если что, вот номер мамы,
В разведку, если позовут меня на небеса.
Я не о чем, ты знаешь – не жалею,
Я понял здесь – что значит слово «жить»
Ещё увидишь, братка, я сумею
С любого боя выйти, дослужить. -
В последний раз мы с ним тогда поговорили
Ушел в разведку он, спустя, каких-то пять минут,
А через пол часа, услышал, что убили,
И на броне его 200-го везут.
А я в руках сжимал кусок бумаги
В кармане, сеть поймавший телефон звучит,
Я не звонил, а сам приехал к его маме
И рассказал, что сын её убит.
Она меня тогда, рыдая обнимала,
Я сам не мог сдержаться и рыдал,
Потом на поезд, она словно сына провожала
И попросила, чтобы чаще приезжал.
Не помню, как его похоронили,
Я помню только плакал возле каменной плиты
Все говорили как его любили
И на могилу падали горой цветы.
Я приезжал к нему, как только было время
Я говорил с ним, точно как тогда,
Я жив остался - это моё бремя
И с этим жить придется мне теперь всегда.
Спи брат, земля пусть будет пухом
Тебе, желаю мягких облаков,
Я знаю, ты всё слышишь, бродишь рядом – духом
Я не забуду Брат– твоих последних слов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2020
Зелень слабою й бідною стала
І в кишені вповзла до погонів,
Нудно вкрай, спроквола́ рахувала –
Як тепер помогти батальонам.
А якщо захворів ти смертельно,
То пиши, може ж чудо здійснитись?
Взагалі, це усе – канітельно
Та й твій лікар теж міг помилитись.
Ти – хоробрий солдат, що воює
І не варто із матами злитись!
Світ зелений таким бо існує, –
Може поміч цілком припини́тись!
Оригінал
Обеднела зеленва, обнищала
И полезла в карманы к погонам
Села, долго и нудно считала
Как теперь помогать батальонам
Если вдруг заболел ты смертельно
То пиши, может чудо случится
Но вобще это все канительно
Да и врач твой ведь мог ошибиться
Ты же воин, солдат, ты же воин
И не стоит матами злиться
Так уж мир наш зеленый устроен
А то помощь совсем прекратится
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2020
Нині хмари ллють ярим холодом,
Буревій імлу з пилом змішує!
Затягнуло степ темним мороком,
Смерті блиск гидки́й лиш освічує!
Знову падають краплі по́рошні!
Хви́ща землю враз рясно сповнила!
Десь кістлява тут – у навколишнім
Плига зла, страшна, збожеволена!
Розкида́є гар жаром палений!
Гуркотить вогнем і уламками!
Спів гидкий її – скрізь усталений,
Із вовками вий – над останками!
Відійди від нас ненажерлива!
Замовчи, не вий,- дура давнішня!
Душ нових, живих не почнеш жнива!
Не влетить про це вістка вранішня!
Ніч нехай несе зливу вітряну!
Засинай, кохана, спокійною!
Смерть не пустимо наскрізь пі́нявну!
Не гульне кістьми Україною!
Оригінал
А сегодня тучи сыпят холодом,
Морось с пылью ветер смешивал!
Затянуло степь мраком - мороком,
Только вспышки там, смерти бешенной!
Снова падают капли пыльные!
И холодный дождь с землёй смешанный!
А костлявая где-то прыгает,
Злая, страшная, сумасшедшая!
Все бросается гарью грязною!
Грохоча огнём и осколками!
Пела песни свои безобразные,
Завывала в поле вместе с волками!
Уходи от нас, ненасытная!
Замолчи, не вой дура старая!
Новых душ, живых, не добыть тебе!
И врагов, в дали не порадовать!
Пусть и сыпят тучи мокрым холодом!
Спи спокойно, моя милая!
Не пройдёт сквозь нас смерть всбешенная!
Не гулять, костлявой, Украиною!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.02.2020
Вояк в десантнім літакові пригадав
Яскравий світ дитинства, що минувся,
Як вогник в юнім серці сколихнувся,
Коли він ніжно дівчино́ньку покохав.
Про маму: як плекала синові думки,
В бессонні ночі як не досипала,
Щодня душею любо відчувала,
Відміни, що неслись, немов хуткі струмки.
Становлення своє в обіймах ясних мрій
Та молоду́ дорослість повноцінну
На захисті Вітчизни у лиху годину,
Змужнілу силу волі від військових дій.
Але спекла зненацька палахким вогнем
І душу неньки холодом скувала,
Мов буря, рясно горе розкида́ла
Смертельна звістка, ми яку не обминем...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864883
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2020
Я тебе крізь роки впізнаю, пролетіле юнацтво.
Ех, що буде, те й буде – я знов рукави засучу́
Та на давній папір легковажність, дурниці, чудацтво
Завіршую, й слова невибагливо в них залучу.
Постаріле життя – це букет привілеїв квітучий:
Нині я, захоло́д боючись, на вітрах не стою,
І томлива жадоба мене по ночах не замучить,
Не віддам я за мрію останню сорочку свою.
А тепер без вагань я іти проти вітру готовий.
Розіб'юся, та гідної цілі будь-що́ досягну!
Не потрібний мені із порадами лоцман типо́вий –
Як пройти по ріці та минути її мілину.
Неспокійна ріка. Небосхили затягнуті млою.
Всі мої острівки і пристанки в минулім – на дні.
Вже без уз я й готовий тепер до останнього бою,
Бо змужніле юнацтво, на час, відродилось в мені!
Оригінал
Я сквозь годы тебя узнаю, промелькнувшая юность!
Эх, была не была: засучу я, как встарь, рукава
и на древней бумаге беспечную, вздорную глупость
я оформлю в стихи, не особо вникая в слова.
Постаревшая жизнь - это целый букет преимуществ:
я, простуды боясь, не останусь стоять на ветру;
и томительной жажде меня по ночам не измучить;
и последней рубахи уже не отдать за мечту.
Но теперь я готов, не колеблясь, идти против ветра,
я разбиться готов, достигая достойную цель.
И не нужен мне лоцман, не стану искать я совета -
как пройти по реке и не сесть на случайную мель.
Неспокойна река. Горизонты затянуты мглою,
все мои островки и пристанища в прошлом - на дне.
Я свободен от уз и готовлюсь к последнему бою -
возмужавшая юность, на время, вернулась ко мне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2020
Наснилося мені – я ще живий...
Бетонний о́стов цілий – не руїни,
Всі хлопці, що не просто друзі, нині
Стоять пліч-о́-пліч, ніби мур міцний.
Мені наснилось – маю ще снагу́:
До сміху, із коханою обнятись,
Зізнатись – Україною пишатись
Ми станем, відсіч як дамо врагу!
У сні моєму дні звичайно йдуть:
Я не з металу в нім... – з кісток і шкіри
І страх знайомий до якоїсь міри,
Та жвавість духу друзі надають!
А потім бачив тисячі полків
Безсмертних вже, які страху́ не знали,
Облич багато наших пацанів,
Що з усміхом назустріч крокували...
Оригінал
Приснилось мне, что я еще живой...
Еще каркас бетонный не разрушен,
И все ребята, с кем непросто дружен,
Плечом к плечу стоят одной стеной.
Приснилось мне, что я еще могу,
Шутить, смеяться, отвечать любимой,
И утверждать, что нашей Украиной,
Гордится будем, дав отпор врагу.
В том сне моем, вполне обычный я,
Не из металла... - из костей и кожи.
И страхи мне вполне знакомы тоже,
Но бодрость духа мне дают друзья.
Потом я видел тысячи полков
Уже бессмертных и совсем бесстрашных.
И лица, многих наших пацанов
С улыбками навстречу мне шагавших.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2020
Твій плач я видів – слізка ся́йна
Ув очну всотилась блакить.
А потім уявив – це надзвичайна,
Фія́лкова роса бринить...
Твій усміх – синь сапфіру я́сна
З тобою поруч, – мов туман,
Бо неживе проміння гасне,
А очі в очі – без оман.
Як сонце, в небі розчиняє
тони́ глибинні і м'які,
Невпинно світлом відганяє
Хмарини темні і важкі.
Цей усміх, наче з розумінням,
Всім радість чисту надає –
Яскраве, сонячне проміння
У серце легкості наллє...
Оригінал
I saw thee weep – the big bright tear
Came o’er that eye of blue;
And then methought it did appear
A violet dropping dew:
I see thee smile – the sapphire’s blaze
Beside thee ceased to shine;
It could not match the living rays
That filled that glance of thine.
As clouds from yonder sun receive
A deep and mellow dye,
Which scarce the shade of coming eve
Can banish from the sky,
Those smiles unto the moodiest mind
Their own pure joy impart;
Their sunshine leaves a glow behind
That lightens o’er the heart
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020
І сади, і тополі... На сході небес терикони...
Надвечір'я...Нечутно сочаться години в часи.
Чи це стан краєвиду, а мо' чудодійні ікони –
Теж значущі, і повні ущент неясно́ї краси.
Помолись за Вітчизну, бо є в цім потреба сьогодні.
І нехай оживуть неодмінно – було як не раз:
Сподівання, що ми не залишені світом господнім
І надія, що мир не загублений спо́вна для нас!
Оригінал
тополя и сады и на сходе небес терриконы
вечереет неслышно сочатся часы
то ли виды ландшафта то ли такие иконы -
тоже полны значенья и малопонятной красы
помолись на отчизну - так нужно сегодня
и пускай оживут как бывало не раз
и надежда что мы не потеряны в мире господнем
и надежда что мир всё ещё не потерян для нас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2020
Минається цей Рік із осадом гріховним,
Та сніг з дощем ні краплі не брехун повік:
Він тає день до дня поразками геть повним,
Чим календар псує й змиває в Лету рік...
Брехунчик і нікчема, хуткойду́чий піший,
Рік обіцяв в путі буть чесним, без вини!
Посла́нець, трубадур, опудало і ліший,
Весь час казки́ складав, що вже нема війни.
Але людина до нулів відноситься покволом,
Йому давай контракт, де наяву боржок...
Рік молодецький був, а помирає кволим,
В пилинки обертаючи сторіч пісок.
І ми, дружище мій, ступаєм по спіралі,
Де гвинтики виковує звіздар чудний.
Часи нас віднайшли, у вузлик зав'язали,
На нитці долі зустрічаєм Рік Новий!...
Оригінал
Год
Уходит этот Год с осадком прегрешений,
но снег, партнёр дождя, ни капельки не врет:
он тает день за днем, и в сумме поражений,
испортив календарь, смывает в Лету Год...
Врунишка, обормот, быстроходящий пеший,
Год обещал в пути быть честным, без вины, -
посланник, трубадур, он пугало и леший,
и сказку сочинял, что нет уже войны.
Но человек к нулям относится с прохладцей,
ему давай контракт, где наяву должок...
Год был молодцеват, а умирает старцем,
в пылинки превратив столетия песок.
И мы с тобой, мой друг, шагаем по спирали,
где винтики кует небесный звездочет.
Нас времена нашли и в узелок связали,
на ниточке судьбы встречаем новый Год...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2020
Під свічкове́ непевне миготіння,
В полоні ніжних і ласка́вих рук,
З очей твоїх жагучих п'ю видіння,
А серце, молот ніби, – стук та й стук!
Розплилась чіткість на усіх границях,
Від жа́ру забриніли струнки у душі,
Росинки розтеклись по наших лицях,
Та не вгамують нас ні роси, ні дощі!
Землі нема – під нами неба явність,
О! Янголе! Дух захопило! Шок!!!
Ми безтелесі, летимо́ в безкрайність,
Палкі два серця – вкупі до зіро́к!
У затінку від вогника свічного,
В любові захлинались ми твоїй.
Про це я мріяв довго ще до того,
А нині ж – біля ме́не Янгол мій.
Оригінал
В тени от пламени свечей
Я вижу страсть твоих очей!
В плену любимых нежных рук
Все громче-громче сердца стук!
Исчезли образы границ -
В тени не видно наших лиц,
Лишь жар от близости души,
Что не удастся затушить!
Земли нет - небо подо мною...
Мой Ангел! Я дышу тобою!
Нет больше тела - мы летим:
Два сердца стали вдруг одним!...
В тени от пламени свечей
Мы грелись от любви своей!
Была лишь раньше ты мечтой,
Теперь ты рядом, ангел мой!
02.01.19. Олег Фёдоров
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2020
У Фе́йсбуку ми креслим риски,
Та влада "має на увазі" те.
Ламає руки друзям бли́зьким,
На телекамери знімає це!
А ми не піднімаєм дупи,
Гнів строчимо в пости завжди,
З Європи ждем реакцій купи
Та "чоловіка зі Звізди"!
Який дасть щастя довгождане,
Як фокусник, на три, два, раз!!!
А Зло ж менш ги́дити не стане
Від наших полумір і фраз!
Без бійні дні життя пропалі:
Не буде праведних судів,
А буде як сьогодні й далі:
Культ "прокурорів" і "ментів".
Ми імпотентні є статисти –
У Фе́йсбуку по "клаві" стук.
Ми в нім герої і нацисти:
Хто "Робінгуд", хто "Чингачгук".
А щастя не дається даром
Ні Громадянам, ні жильцям.
Брехню ж як не зітрем напалмом,
То суд в нас буде лиш биттям!
І вибір наш завжди за нами:
Стинатися, чи може й ні?
Добро живуче з кулаками,
Бо зло долається в борні!
Оригінал
Мы чертим линии в фейсбуке.
Но власть, имея их ввиду,
Друзьям заламывает руки,
У телекамер на виду.
А мы, не поднимая жопы,
Строчим гневливые посты,
И ждем реакцию Европы....
И "человека со звезды"...
Который сможет все наладить,
Как фокусник на три, два, раз!!!
Но Зло не перестанет гадить,
От наших полумер и фраз.
Жизнь не наладится без бойни,
Не будет праведных судов,
И будет дальше, как сегодня —
Власть "прокуроров" и "ментов".
Мы импотентные статисты —
Нас в грязь лицом, а мы... в фейсбук.
Мы там герои и нацисты,
Кто "Робингуд", кто "ЧунГачКук"...
Но Счастье не дается даром,
Ни гражданину, ни стране.
Пока не выжжем ложь напалмом,
Не будет истины в суде.
Мы выбираем только сами —
Сражаться?!. Быть или не быть?!.
Добро должно быть с кулаками.
Иначе Зло не победить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2019
Грудня мляве сонечко в бороді бреде,
Порска щедро сім'ями з вітаміном Д.
Вікнами відкритими світяться дома,
Кіт на лавці жмуриться. Вже у нас зима.
Пишеться історія хріном по воді:
Звідти що навсотують, буде у суді.
– "Біомаси вуха вщент бунтом заповняв,
Щось арійське расове скрізь культивував".
Біля преза офіса ковзанки почин.
Діткам щастя радісне, тож братко́ мовчи!
Хай собі катаються, гам допі́зна чуй,
А вночі ж дозволено – спо́вна мітингуй!
Стая пта́хів з вирію з матом принеслась,
Карасиху нерестить з бульками карась,
За запросом чітко все шлють нам небеса,
Скалимось під цівками - Божія роса?..
Оригінал
Солнышко декабрьское встряло в бороде,
Брызжет щедро семенем витамина D.
Окнами раскрытыми светятся дома,
Кот на лавке щурится. К нам пришла зима.
Пишется история хреном по воде:
Что оттуда высосут, то сойдёт в суде.
"Смуту нёс опасную в уши биомассы,
Что-то культивировал для арийской расы".
У администрации за́лили каток:
Все детишки счастливы - не шуми, браток.
Пусть себе катаются люди допоздна,
Ну а ночью можно - митингуй сполна.
Птицы возвращаются с юга матерясь,
Карасиху нерестит с бульками карась.
По запросу чётко всё шлют нам небеса:
Лыбимся под струями. Божия роса?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2019
Заспокійлива тиша тут душу терзає,–
Скільки ж зібрано болю людського й біди!
Ця відкрита місцина у плач затискає, –
Хто прийде розмовляти з "мовчанням" сюди.
Вибач, мамо, за те, що не часто буваю,
Бо я зайнятий надто буденним життям.
А ночами не сплю і про тебе гадаю,
Знов курю й переймаюсь сумним почуттям.
Так багато потрібних діл, МАМ, накопичив
І не часто вбачаю домівку свою,
Та до тебе прийшов, шлях цей добре я вивчив!
Як ніхто! І ти знаєш, про тугу мою...
Як тебе ж, рідна, інколи поряд бракує.
Ні! Не інколи! Завше, у будь-яку мить.
А як тиша на фронті та бій не лютує,
Погляд мій в небеса неупинно летить.
Оригінал
Тишина этих мест оглушает душу,
Сколько боли собрано внутри у людей,
Пусть открытая местность, но бывает что слезы душат,
Приходящих сюда, чтоб с "молчанием" поговорить.
Я бываю нечасто, прошу, прости ты меня,
Слишком занят, вопросами жизни и просто делами,
Но ночами уснуть не могу, и снова в тиши,
Я курю у окна и о тебе вспоминаю.
Слишком много МАМ, уж дел накопилось,
Да и дома я, вообщем то, даже не часто бываю,
Но я снова пришел, вообще-то хотел,
И я знаю, ты знаешь, как сильно по тебе я скучаю.
Мне порой, временами, так не хватает тебя,
Да кому я вру - не порой, а постоянно.
И когда на фронте, в моменты затишья, я вспоминаю себя,
Я глаза поднимая, в небеса смотрю неустанно.
16.10.18
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2019
В душі вмить листопад змінив тональність,
Плеснув мені вина, відпила я ковтка,
Чекаю рух у чарівну́ реальність,
Де буду знов весела і легка.
Не щедрий він на смак і аромати...
Гірчить вино, я п'ю його сама,
Як сум п'ють у жданні розплати
За те, що діставалось задарма́.
А я завжди́ як зайве є – марную.
Розтринькала всю радість до гроша.
В душі дірки латаю... і сумую...
І микається сколена душа...
Піду до тебе, в па́рі ж нам гарніше?
Не винен листопад! – промовиш ти.
Вино навіщо? Може щось міцніше:
Плесни в бокал кохання й доброти,
Налий собі й мені по-троху віри,
Добав надії щіпку, – так смачніш,
А як фужери сповняться до міри,
Ці ліки вип'єм – стало щоб ясніш...
Оригінал
Ноябрь в душе моей сменил тональность,
Плеснул в бокал вина, я отпила,
Жду перехода в новую реальность,
Где буду вновь легка и весела.
Но он не щедр на вкус и ароматы,
Горчит вино, я пью его сама,
Как пьют печаль, со страхом ждут расплаты
За то, что получали задарма.
А я всегда: есть лишнее – транжирю,
Истратила всю радость до гроша.
Теперь грущу, внутри латаю дыры,
Исколотая мечется душа.
Пойду к тебе, вдвоём ведь будет легче?
- Ноябрь не виноват! – мне скажешь ты.
Зачем вино? Давай чего покрепче:
Плесни в бокал любви и доброты,
Налей себе и мне немного веры,
Добавь надежд щепотку, так вкусней,
Но, а когда наполняться фужеры,
Лекарство будем пить от хмурых дней
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2019
Сміливцем себе уявити
Так легко, та важко їм стати.
Війна, мов недуга, йде вбити,-
Тож ми і пішли у солдати.
Гриміло. І гинули люди
В недобру й непри́язну пору,
Та треба було нам тягнути
Війну, наче хрест долі вгору.
Війна – це із брудом калюжі,
Утома, сльота́, сильний сморід...
Я вдячний тобі, вірний друже,
Зі мною що був за́вжди поряд.
Окрім ворогів нас бісили
Лукавого духа прислуги:
Тупі командири безсилі,
Щури тилові і ворюги.
Думки лізли майже щоденно,
Хай тричі безглузді та хибні,
Що жертви всі наші даремні
І ближнім навряд чи потрібні.
Чи досить відважно ми бились,
Пісні щоб за те заспівали:
Як міни ворожі гатились,
Як відповідь ми надавали!
Приємно в піснях воювати,
Але на війні - не концерти,
То ж мусили ми подавати,
"Набої - за лентою ленти".
Плювалась вогнями зеу́шка,
Снаряди в окопи летіли,
А смерть шепотіла на вушко
Що ляжемо всі ми в могили.
І чаша була аж по брильця,-
Чи справді ж на те воля Божа?
Втопитись хотілось в горілці,
Та знали, що це не поможе.
З тобою ми жорстко не бились
В жахітті реального бою.
І з армії разом звільнились –
Не кіборги і не герої.
Але ж - не зрадлива сволота,
Тож хай так і буде, мій брате.
Такі вже, як є патріоти,
Прості українські солдати.
А нині армійська світлина
Нагадує друзів і битви...
У тебе – прекрасна дружина,
А в мене – книжки та молитви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852792
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 27.10.2019
Чарівливо... світ сонця осінній згасає!
В кольорах багряни́х неопалого листя з гілок!
Теплота... хоч не скоро нас літо чекає.
Що не день: все марніє і в затінку вже холодок!
Чарівливо... терпки́й дух в осінньому лісі!
Тиша в нім... тиша вітром зі мною гучним гомонить!
Птах рідкий не сидить на постійному місці,
Холоди... й він у теплі краї до весни улетить!
Чарівливо... дива звичний шлях поглинають,
Де осінні скрізь китиці жовтогарячих вогнів!
Ех, як жаль... ці чарівності хутко минають...
Бо темнішає день, наступає пора холодів!
Оригінал
Волшебство... свет заката осеннего солнца!
Он окрашен листвой, что ещё не опала с ветвей!
Так тепло... правда лето не скоро вернётся,
С каждым днём всё темнее и всё холодней!
Волшебство... терпкий запах осеннего леса!
Тишина... тишина шумом ветра со мной говорит!
Редкой птице никак не сидится на месте,
Холода... и она в тёплый край до весны улетит!
Волшебство... волшебство столь привычной дороги,
Что украсила осень гирляндами желтых огней!
Ах, как жаль... волшебство будет очень недолгим...
С каждым днём всё темнее и всё холодней!
07.10.18 Олег Фёдоров
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2019
Донечці Маргаритці з полону.
Навкруг як воля стане духмяніти,
Я Батьківщину жадібно вдихну,
Мов кисню чистого, жду в кожній миті,
Не полоненим дома як засну.
І як мене ти стрінеш на порозі,
Лиши́м розлучення позаду ті,
Минуть чекання в незнанні́ й тривозі,
Розлук не буде згодом у житті.
Ласкаво обніму тебе, рідненька.
Ти доню, – найпотрібніша моя,
Мов золоті промінчики, світленька,
Заради те́бе повернуся я.
Питання Маргаритонька зготує:
– Татуню, чом так довго й де ти був?
Мені хтось інший іграшки дарує,
Чи вже мене́ не любиш і забув?!
– Не розлюбив я, згадував в неволі,
Бо ти наза́вжди в пам'яті моїй.
Пробач, що випало таке на долю,
Не зміг нічо́го я змінити в ній!..
Коли запахне воля без упину?
Коли вдихну родинний край чудни́й?
Коли?! Коли?? В яку значну хвилину?
Не бранцем стріну ранок осяйни́й!?
Оригінал.
Когда запахнет в воздухе свобода,
Я полной грудью родину вдохну,
Любимый край в любое время года,
Хочу уснуть я дома, не в плену...
Когда меня ты встретиш на пороге,
Разлуки срок оставим позади,
Пройдут от неизвестности тревоги,
Не будет расставаний впереди.
Я обниму тебя моя родная,
Мой милый, самый нужный человек,
Моя родная, дочка золотая,
Ради тебя пришел я в этот век
Где был так долго, папа? Рита спросит,
Ты почему ко мне не приходил?
Игрушки кто то мне другой приносит,
Меня наверное ты разлюбил?
Не разлюбил тебя моя родная,
И о тебе я никогда не забывал,
Прости что выпала судьба такая,
Прости что ничего не поменял.
Когда запахнет в воздухе свобода?
Когда я свою родину вдохну?
Когда? Когда? В какое время года?
Когда я утро встречу не в плену?
Написано в полоні
Паплінський С
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2019
Потепліло...
Хутко новина злетіла:
Милість ворога, зігріла,
Він бо тут і ні при чо́му.
– Чесно-чесно!? Тож іти додому?.
Потепліло...
Знай, сусіди стали тихше,
Чуєш? Гуркіт лине рідше!
Ну, то й що, що по́тай гадить?
Управдому ж не завадить!
Заспокойтесь!..
Ви нас всіх уже втомили!
Ну то й що, що рани вкрили?
Ну і що, що помирали?
Вас туди не посилали!
Потепліло...
У відносинах наразі!...
Хрін їх зна, що мали на увазі.
Може нас снаряди гріють,
Га́ряче як паленіють?
Справді? Дійсно?
З посміхом в нас цілить?
Степ закровлений обілить,
Що сльозами омивали?...
Кинем край, де нас вбивали?...
Потепліло?...
Так помітно, аж палає...
А в ООС життя згасає!...
Ті, хто так уже втомились,
Нами, чи не відкупились?!!
...........................................
Нам сказали: не боятись
І ні в чім не сумніватись,
В панікерство не вдаватись!
То ж не треба дивуватись,
Винуватими зостатись,
Можно без проблем...
Потепліло...
Автор Олег Фёдоров
Переклад Yurii Shybynskyi
Оригінал
Потеплело!...
Новость быстро пролетела,
Что враг стал уже добрее,
Да и он тут не при деле,
Честно-честно!
Ведь соседи стали тише,
Слышишь? Грохота не слышно!
Ну и что,что тихо гадит?
Управдому ж не мешает!
Успокойтесь!...
Все вокруг от вас устали,
Ну и что, что он вас ранил?
Ну и что, что умирали?
Вас туда не посылали!
И вообще мы не причём!...
Потеплело!...
В отношениях с врагами - потеплело!...
Хрен их знает что в виду оно имело?
Может быть, снаряды греют,
Чтобы было нам теплее?
Улыбаются, в нас целясь?
В самом деле?...
Все что с кровью отбивали,
Что слезами омывали,
Мы возьмём и все оставим?...
И в полях зимою станем,
Чтоб соседу показать?
Потеплело?...
Так заметно потеплело, аж горит...
Снова сводки из оос, что он убит!...
А все так уже устали...
А нас всех уже продали...
Или нет?!...
Нам сказали не бояться,
Запретили сомневаться,
В паникерство не вдаваться,
И не стоит удивляться,
Нам виновными остаться,
Нет проблем...
Потеплело...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2019
Тут море і сонце, і пляжі з людьми без одіння
Тут чайки і лебіді, навіть дельфіни гнучкі...
Тож тих не суджу я, хто в серці плекає надії,
Що мир все міцніше і зникнуть війни дні гіркі.
А серце до плачучих вдів повертається знову,
До діток-сиріт, що ще навіть не бачили тат,
До тих, амуніцію вправно хто ладить військову,
До ярих побоїщ – таких, як і битва за ДАП.
Заділ мій обмежений чітко роками й стражданням,
І безліччю тріщин, які не загояться вже,
Та громадяни́ном лишаюсь, живе що коханням,
Байду́же, на скільки тут доля мене збереже.
Оригінал
Здесь море и солнце, и пляжи с людьми без одежды.
Здесь чайки и лебеди, даже дельфины видны.
И я не сужу, тех кто в сердце питают надежды,
Что мир все прочней и что скоро не будет войны.
Но сердце моё возвращается к плачущим вдовам,
И к маленьким сиротам, даже не видевших пап.
И к тем, кто готовит свое снаряжение к новым,
Сражениям столько же сложным, как битва за ДАП.
Уже мой ресурс ограничен годами и болью,
И множеством трещин, которым увы не зажить.
Но я остаюсь гражданином живущим любовью,
Неважно, как долго, мне здесь остается побыть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847624
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 09.09.2019
Повільно їсть мене моя досада –
Безсила вгамувати свій душевний плач,
Жах ночі тої згадую – як різко пада
І вгору дном перевертається тягач.
Нічний туман в путі збив нас із пантелику –
На край провалля нас дорога привела.
Мені удар пом'якшив мій талан великий,
А друзів із собою смерть поволокла...
Ти не гризи мене – прошу́ , моя досадо, –
В душі сховаю я болючі почуття.
Найвищу нагороду я отримав радо –
Мені повторно да́но долею життя!
Неначе ліг тоді, а лиш тепер проснувся
За сім лиш довгих тижнів, що в полоні був.
За вами, побратими, зараз повернувся,
Бо я вас, ДРУЗІ, не забув!!!
Оригінал
Съедает медленно меня моя досада
Не в силах успокоить свой душевный плач
Той ночи ужас, вспоминаю глядя
На перевернутый вверх дном тягач
В ночном пути туман нас озадачил
На край обрыва нас дорога привела
Смягчила мне удар моя удача
Друзей с собою смерть уволокла
Как будто лег тогда
И лишь теперь проснулся
Семь недель спустя
За вами я вернулся
Мои друзья
Не ешь меня прошу моя досада
Душевную смогу скрывать я боль
Наивысшая мне вручена награда
Мне жизнь была подарена судьбой
Как будто лег тогда
И лишь теперь проснулся
Семь недель спустя
За вами я вернулся
Мои друзья
С. М. ПАПЛИНСКИЙ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2019
Я вимкнувся зі стін густого смогу,
І начебто вздовж галерей картин,
Мене несуть вперед путі-дороги
Крізь тінь лісів і польну широчінь!..
Ах, скільки дум моїх полине в простір,
Новими нотами світ зазвучить:
Не пасажир я – подорожній просто,
Якого завше манить далечінь!
Я видів журавлів клини співочі,
З книжок неначе, старий хутірець!
Мене вели бабусь привітні очі,
Уздовж дороги із людських сердець!
Мигтіли скрізь міста з життям кипучим,
Маленьких селищ спокій, тихий тон...
Було щось мальовничим і блискучим,
А щось вгоняло мляво в довгий сон.
Я видів, як земля і небо цілувались
І як ласкає сонце квіти польові!
А хмари з водної гладіні відбивались,
Немов великі білосніжні кораблі!
Закохані не поспішаючи гуляли,
А хтось сидів в кав'ярнях без турбот.
І дітки – весело і радісно там грали...
Але новий все скриє поворот!!!
Кудись знов тягнеться шлях дивний
Картинами з яскравих сновидінь!
О! Бачу чудо: граціозний, сильний
Несеться в полі стрімко білий кінь!
Природа дивна, чудернацька!..
Про неї незчисленно є поем,
Та мислі понеслись туди, зненацька,
Де все одно комусь, а ми ідем.
Сплелися смугами шляхи-дороги
Країну нашу славну ними перетну!
Бо мій маршрут – до Перемоги!
По Україні... Прямо на війну...
Оригінал
Я вырвался из стен густого смога,
И, словно у картинных галерей,
Меня несут, вперёд, пути-дороги
Сквозь тень лесов и широту полей!..
Ах сколько мыслей в голове закрутит,
И новой музыкой природа зазвучит:
Уже не пассажир - я просто путник,
Которого далекий край манит!
Я видел журавлей, летящих рядом,
И, словно с книжек, - старый хуторок!
Меня так провожали добрым взглядом
Старушки, что сидели вдоль дорог!
И пролетали города, с кипящей жизнью,
Поселков маленьких спокойный тихий тон...
Что-то в пути невероятно живописно,
А что-то просто так вгоняет в долгий в сон...
Я видел, как земля целует нежно небо
И как ласкает солнце яркие цветы!
А облака на водной глади отражались,
Как-будто белые большие корабли!..
Влюблённые так не спеша гуляют,
А кто в кафе сидит, без мыслей и забот...
Детишки весело и радостно играют...
Но скроет все мне новый поворот!
Опять куда-то тянется дорога -
И вновь картины, яркие, как сон!
И вижу чудо: сильный, грациозный
По полю скачет белый быстрый конь!
Все так красиво и невероятно!..
О красоте природы множество поэм,
Но мои мысли унеслись внезапно
Туда, где многим дела нет совсем.....
Кривой чертою пыльные дороги
Проходят сквозь прекрасную страну!
А мой маршрут, уже такой знакомый, -
По Украине, прямо на войну...
Автор Олег Фёдоров
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845597
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 20.08.2019
Хмарка.
Застрягла хмарка на верхив'ї перевалу.
Вона свобідна та ніку́ди не спішить.
На рідну землю свіжим дощиком упала,
На ній лишилася і ріками струмить.
Хмарки – це вояків полеглих чисті душі,
Що до кінця тримались попри лячний страх,
На смерть пішли і сміливіші, і найдужчі.
Тепер вони живуть завжди́ у нас в серцях.
Поки я друзів томно згадував убитих,
Перетворилась хмарка в капельки роси,
І розчинила в чистих ручаях розлитих,
В потоках рік гірських полеглих голоси...
Оригінал
Застряла тучка на вершине перевала,
Она свободна, ведь ей некуда спешить.
К родной земле осадком припадала,
В родных краях продолжит жить.
Солдат погибших - это души,
Что до последнего держались не смотря на страх
Смерть забирает самих смелих, самих лучших,
Они всегда останутся в наших сердцах.
Пока я вспоминал друзей убитих,
Исчезла тучка - выпала роса,
И растворилась в ручьях чистих,
В потоках горных рек я слышу их голоса.
Автор Станіслав Паплінський.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845113
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 15.08.2019
Снаряди і міни здіймуться як в небо,
Зчинивши скрізь шелест і свист,
Не зроблять поми́лки й поцілять як треба,
Бо служить тут артилерист.
І з ворогом танк, і противник в колоні,
Цифровані ляжуть на лист.
Не схибить, їх зна́йде в наміченій зоні
З гармат вдало артелирист.
А ро́зліки точні – інакше не можна...
Снаряди та міни летять...
Прикрита піхота йде в бій переможний,
Бо артилеристи не сплять.
В житті хто хоч раз чув те, як верескливо
Звук мін і снарядів луна, –
Забути не зможе тепер, як тужливо
Той стабілізатор співа.
Оригінал
Снаряды и мины направившись в небо
Издав едкий шелест и свист
Безошибочно каждый на цель свою ляжет
Работает артиллерист
И вражеский танк и в колонне противник
Цифрами ляжет на лист
Точный квадрат без ошибок накроет
С орудий всех артиллерист
Расчеты верны, быть иначе не может
Снаряды и мины летят
При наступлении пехота прикрыта
Артиллеристы не спят
Каждый кто в жизни своей хоть раз слышал
Мин и снарядов полет
Забыть не возможно тот звук не обычный
Как стабилизатор поет
Автор Станіслав Паплінський
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844928
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 13.08.2019
Я про нього замало що знаю.
Про стрілка, що попа́сти не зміг...
Думав: провід зв'язку розмотаю,
Й вздовж позицій, пригнувшись, побіг.
Просто вчора мені пощастило,
Що зненацька, без пострілу, впав.
Бо суглоб на бігу підломило –
Тим від кулі мене він сховав...
Це не свідчить про те, що і завтра
Снайпер влу́чити в ціль не готов,
І заради просто́го азарту
Не стрілятиме пулями знов.
Той, хто цілився в спину сьогодні,
Мабуть, вправно навче́ний стрілець.
Не послав же мене до безодні
Тільки випадок, а не сліпець.
Врахував він вітрець і далекість,
Бо робив вже цю справу не раз.
І фактично то є випадковість,
Що пишу ці рядочки в цей час...
P.S.
На війні, в будь-якій холоднечі,
Місим часто ми з брудом сніжок,
Щоби ВОПам в тяжкій колотнечі
Забезпечити сталий звязок.
Оригінал
Я о нем очень мало знаю.
О стрелке, что вчера не попал.
Когда в поле проводку мотая,
В доль позиций пригнувшись бежал.
Просто очень вчера подфортило,
Что упал не от выстрела я.
Что сустав на бегу подломило,
А не пуля сразила меня...
Это вовсе не значит, что завтра,
Будет столь же удача добра.
И что ради простого азарта,
Не откроют пальбу снайпера.
Тот, что целелся в спину сегодня,
Вероятно, отличный стрелок.
И отправить меня в преисподню
По случайности только не смог.
Он учел ветер, скорость, и дальность
Он уже это делал не раз.
И фактически, только случайность,
Что пишу эти строчки сейчас..
P.S.
На войне, мы простые трудяги.
Часто месим ботинками грязь.
Чтобы ВОПам в любой передряге,
Обеспечить надежную связь.
Виктор Залевский
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844449
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.08.2019
Прощай злочинна, зла Росія!
З ножем у спині навіть, я.
Всі напишу слова правдиві,
В яких історія твоя.
За кров людську відповідальна,
За ворожнечу – на віки.
За плач дитячий поминальний,
Як не вернулись в дім батьки.
Тебе знесуть твої пороки,
До бунту як народ дійде,
Хоча й, неначе раб, щороку
Обіцяного тільки жде.
Що чиниш діями своїми?
Окрім біди у всі часи?
А прийде ж день і за руїни
Ти Небу відповідь даси.
Ти вибрала собі прокляття
Від вдів, дітей і матерів,
Тож і нія́кі ми не браття,
Для агресивних палачів!
За Україну, за Державу
Ще гинути у битвах нам.
Ми кажемо – Героям слава!!!
У відповідь – Смерть ворогам!!!
Оригінал.
Прощай преступная Россия!
Пусть, даже, и с ножом в спине,
Я напишу слова простые,
В которых мысли о тебе.
За кровь народов ты в ответе,
И за вражду, на век вперёд,
И в том, что плачут наши дети,
Что папка больше не прийдёт.
Тебя твоя погубит злоба,
И твой взбунтуется народ,
Из-за того, что год от года
Обещанного только ждёт.
Что ты политикой своею
Дала для мира, кроме бед?
Но день прийдёт и сатанея,
Ты перед Небом Даш ответ.
Ты выбрала себе проклятья
От вдов, детей и матерей,
И никакие мы не братья,
Для агрессивных палачей.
За Украину как Державу
Ещё в сраженьях гибнуть нам.
Мы говорим - героям слава!
Мы отвечаем - Смерть врагам!
Віктор Залевський.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844224
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.08.2019
У вії вплутались веселкові смужки́,
В обличчя вітер, літо, сонця світлий злет,
Прекрасно все: земля, дерева і хмарки́,
Та розмивається тремтячий силует.
Утримати його стараюсь, та дарма,
Бо він вислизує, мов цигарковий дим.
Мене крізь запах польної трави́ пройма,
Але крізь сонце важко стежити за ним.
Він проникає тінню через цю красу,
І відчуває сподівання всі мої.
На двох одну плекаємо мету,
Але хтось перший спробує її.
Цей світ приборкати, жаль, не вдалось ніяк, –
Лоскочучи веселка вії знов торка...
Здобути ж кулю смертну прикро так, –
За півсекунди до натиснення курка́.
Оригінал.
В ресницах радуга запуталась слегка…
В лицо мне ветер, лето, яркий солнца свет.
Так хорошо - земля, деревья, облака,
Но расплывается дрожащий силуэт.
Я удержать его пытаюсь, но увы,
Он ускользает, словно сигаретный дым.
Идет ко мне сквозь запах полевой травы,
А мне сквозь солнце трудно уследить за ним.
Он пробирается сквозь эту красоту,
И ощущает ожидание мое.
Мы на двоих лелеем общую мечту,
Но кто-то первым вкус попробует ее.
Жаль этот мир совсем не вышло приручить -
В ресницах радуга запуталась слегка…
И так обидно было пулю получить,
За полсекунды до нажатия курка.
Гліб Бабіч
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843730
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2019
Чомусь не у численних лайках
Вірші про плачущу вдову. –
Людиськам треба цицки в майках,
А не били́ці про війну.
Війна - далека й нереальна,
Нема як вибухів гучних,
Допоки спиш в зати́шній спальні
В обіймах жінки надміцних...
А там в реальному страхітті
І пот, і бруд, і плач глухий,
Удовий рев, січе що пліттю,
По нашій сутності людській...
Оригінал.
Не собирают тысяч лайков
Стихи о плачущей вдове.
Нужны людишкам сиськи в майках
А не рассказы о войне.
Она не кажется реальной,
Пока разрывы не слышны.
Покуда спишь в уютной спальне
В объятьях любящей жены...
А там, в реальности далекой
И пот и грязь, и стон глухой.
И вдовий плач, секущий плеткой
По нашей сущности людской....
Автор Віктор Залевський
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842995
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2019
Забувати мене научіть!
Всі печалі тяжкі та знегоди.
Мимохідь подивлятись як давнє мигтить,
Не згадавши примхливості злої погоди.
Розуміти мене научіть!
Сутність часу щоб точно збагнути. .
Вдало вибрати зоряну мить,
Усвідомити світ, і життя осягнути.
Вибачати мене научіть!
Як образа щемить у знемозі,
Подивитись в лице, хоч болить
І простити життя, в цьому хмурім "острозі"!
І кохати мене научіть!
Так, щоб вени чуттям розпирались,
Всі змітались завади з путі!
І щоб райськими будні змарнілі здавались...
Зрозуміти мене научіть...
Оригінал
Научите меня забывать!
Забывать все печали, невзгоды
Вскользь прошедшие годы смотреть
Забывая ненастья суровой погоды
Научите меня понимать!
Понимать сущность времени
Мысли стремительной миг принимая
Понимать бытие, заново Мир сознавая
Научите меня прощать!
Прощать, когда плохо и мучительно больно
И в лица смотреть, не лукавя в душе
Прощать жизнь! Поселившую нас в этом хмуром остроге.
Научите любить!
Так любить, чтоб чувства сквозь вены рвались
Все по дороге сметая.
Так любить, чтобы хмурые будни казались мне Раем…
Научите меня понимать…!
Автор Євген Кашкар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841774
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2019
Вірш для пісні на танцмайданчику. 1979 рік.
Як зірка спалахне та знов загасне, -
Мить нагадає ця те літо ясне,
В яке давно вже нам немає вороття,
Де юність чиста зігрівала почуття.
Приспів:
Відповість хто на питання? -
Де поділося кохання,
Позникали літні ночі
Та ласкаві дивні очі...чорні очі...
Розлуку боляче свою згадати.
То й мо* не варто час назад вертати.
А хвильні спогади розділимо на двох.
Печаль ця спільна і стосується обох.
Приспів:
Будем дійсне пам'ятати,
Удаване забувати,
Що летіло буйно квітом
Незабутнім теплим літом...Давнім літом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841658
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2019
1. Ух, буланий кінь із гривою,
Тоном, наче пе́ра ворона...
Козака несе з надривами,
Стукотить підковами.
По степу́, що кров усотує
Сі́чі завше непохильної,
Путь до бійки геть витоптує –
Бійки божевільної.
А круки вже тлін завбачили, –
З неба ненаситно дивляться,
В полину́ місця позначили,
Де вони пожи́вляться
Приспів:
Ой, шаблі́ дзвенять,
Вогняні пучки летять,
Хто й за ко́го тут в нищівні́м бою?
Козаченько ж січ заступа свою!!!
2. А Дніпро вирує хвилями,
Наче кінь скажений, дибиться,
Берег точе із зусиллями,
З бурею не мириться...
Ой, ти доле, січчю зранена,
Чи поляжеш тут покривлена?
Чи в курінь верне́шся славлена,
Успіхом окрилена?..
На буланому поскачете
По степах помі́ж могилами...
Над загиблими поплачете,
Та збере́тесь силами...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841547
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2019
Я стисну́в в долоні кусочок сяйва –
Дріб того, що все наповняє змістом.
У броні воно жить не хоче зайво –
Пропалило груди, стопило мислі.
Б'ється об долоню, впікає коди.
Добрий вогник світлий, та злий від болю.
Він на жаль роками не зна́йде згоди,
З наживною мною – чужою роллю.
П'ять ковтків війни, небагато диму,
В звуці бою теж вистачає джазу.
Як луна струни́ пролітає мимо,
Я та вогник – відповімо́ одразу.
По моїй країні скрізь шрами рвані,
У війни моєї – тварини в парі.
В ті́ні спи́ни дбають пани та пані,
Нас, як жити - вчать в затишно́му барі.
Руку в ніч холодну вогнем зігріто,
Правда в цім життєва на все й назовсім.
Як ти віриш в літо, то буде літо.
А якщо ув осінь, то тільки осінь.
Воскресаєм сміхом, як нас хоронять.
Ну а раптом пі́де не так відтоді –
Добрий вогник спечний зіжму в долоні,
І спалю чужу беху на підході.
***
Може я нікудишній Данко,
Та вогонь в руці мій іскриться.
За зеленкою, кажуть, два танка –
Значить він знадобиться...
Оригінал
Я зажал в ладони кусочек света -
Часть того, что все наполняет смыслом.
Он не хочет жить под бронежилетом,
Он прожег мне грудь, и оплавил мысли.
Бьётся об ладонь, выбивает коды,
Добрый огонёк, обозленный болью.
Он, увы, не свыкся за эти годы,
С прикипевшей ко мне - не моею ролью.
Пять глотков войны, и немного дыма,
В звуке боя тоже хватает джаза.
Если звук струны пролетает мимо,
Я и огонёк - отвечаем сразу.
У моей страны пулевые шрамы,
У моей войны, каждой твари - пара.
А в тени спины - господа и дамы,
Объясняют как жить - из уютных баров.
Я держу в ладони кусочек света,
Правильным ответом на все вопросы.
Если веришь в лето - получишь лето.
Если веришь в осень - то только осень.
Воскресаем, смеясь, если нас хоронят.
Ну а вдруг станет жестко, и не до смеха -
Добрый огонёк я сожму в ладони,
И сожгу на подходе чужую бэху.
***
Из меня никудышный Данко,
Но огонь мой в руке искрится.
Говорят, за зеленкой два танка -
Значит он пригодится...
Автор Гліб Бабіч
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841043
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2019