Людмила Григорівна

Твой путь, сыночек

ТВОЙ    ПУТЬ,  СЫНОЧЕК
Моему  сыну  Андрею

(из  сборника  "Мир  румяных  закатов")

Кровиночка,  мой  маленький  сыночек!
Моя  душа  так  ноет  и  болит,
Что  кем-то  путь  нелёгкий  напророчен
Невзгодами  и  ямами  изрыт.

Но  я  в  душе  горжусь,  горжусь  тобою,
Что  смог,  соблазны  все  переборов,
Тот  трудный  путь,  намеченный  судьбою,
Сравнять  надёжно  плитами  трудов.

С  женой  болезнь  её  превозмогаешь,
Дочь  старшая  стартует  на  диплом,
Ей,  двум  дочуркам  младшеньким,  я  знаю,
Ты  был  и  будешь  преданным  отцом.

Смог  дать  отпор  коварным  злобным  силам,
Тебе  Господь  путь  к  Истине  открыл,
В  тебе,  Своим  Величием  Всесильным
Всем  предкам  рода  Он  грехи  простил.

Непрост,  тяжёл  твой  путь  земной,  сыночек,
Но  ты  с  достоинством  несёшь  свой  крест!
И  я  горжусь  тобою,  очень.
Очень!
И  Господа  прошу  хранить  от  бед.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885801
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.08.2020

Біс у ребро

БІС    У    РЕБРО
(Із  збірки  "Подарунок  милій  донечці")


...Сивина  в  бороду,  а  біс  у  ребро...
(Народне  прислів'я)

Молодим  людям,  може,  це  прислів'я  видасться  якщо  не  нісенітницею,  то  чимось  малозначущим,  але,  як  тобі  вже  перевалило  за  п'ятдесят,  а  він,  отой  біс,  невідомо  звідкіля  взявшись,  так  уже  дошкуляє,  так  шпиняє  попід  ребра,  що  аж  памороки  забиває  —  тоді  і  згадуєш  народну  мудрість,  і  розумієш  її  сповна.  
Пан  Станіслав  був  людиною  поважною  і  знаною  в  невеликому  містечку.  Бо  працював  головним  інженером  механічних  майстерень,  а  віднедавна  став  там  директором.  Хоч  і  на  невеличкому  підприємстві,  а  таки  пишався  тим,  що  директор.
Директор!  Давно  мріяв  про  крісло  керівника,  довго  і  повільно  підіймався  до  нього  по  службових  сходинках,  а  воно,  те  крісло,  сяяло  і  сяяло  принадами  десь  угорі  і  залишалося  далеким  і  недосяжним.  Може  так  і  не  вдалось  би  його  посісти,  якби  раптово  не  помер  під  час  операції  молодий,  перспективний  попередник,  і  панові  Станіславу  таки  запропонували  бути  директором.  Не  вагався  ані  хвилини!  

Тепер  і  він,  а  головне  —  Галя,  дружина,  заспокоїться  нарешті  і  перестане  раз-по-раз  дошкуляти,  що  вийшла  заміж  за  нікчему,  що  он  у  Тетяни,  зовсім  некрасивої  подруги,  чоловік  —  управляючий  банком,  а  у  Ольги,  товстої  і  незграбної  —  якийсь  начальник  у  мерії,  і  тільки  вона,  Галя,  така  гарна,  і  не  дурніша  від  них,  має  чоловіка,  що  працює  якимось  там  інженером,  (хоч  і  головним),  у  якихось  там  механічних  майстернях!  

Коли  повідомив  радісну  звістку,  що  тепер  директор,  Галя  аж  помолодшала,  вся  наче  аж  засвітилася  гордістю  і  пихою,  і  тепер  радісно  повідомляє  всім  підряд,  що  її  Стасика  нарешті  помітили  і  оцінили  достойно.

Новопризначений  директор  почав  свою  діяльність  із  кадрових  перетурбацій,  капітального  ремонту  кабінету  з  приймальнею,  і  юридичних  викрутасів  з  приводу  перейменування  майстерень  у  механічний  завод.  Останнє,  хоч  і  коштувало  колективу  чималенької  суми,  але  вдалося  без  особливих  зусиль.

-  Вже  б  зразу  комбінатом  охрестив,  -  шуткували  робітники,  -  бо  у  наших  малесеньких  майстернях  споконвіку  уживається  два  різних  виробництва,  два  цеха  —  механічний  і  ткацький,  які  виробляють  запчастини  і  лляні  конвеєрні  стрічки.    

Нарешті  апартаменти  керівника  набули  сучасного  виду  -    тьмяно  засяяли  пластмасовими  обшивками  стін,  навісними  стелями  та  модними  офісними  меблями,  і  пан  Станіслав  із  задоволенням  відчув,  що  остаточно  утвердився  на  керівному  троні.  
Але  морщився  невдоволено,  коли,  заходячи  у  приймальню,  бачив  на  місці  секретаря-референта  Марію  Іллівну,  яка  мабуть  увесь  свій  трудовий  вік  була  тут  секретарем-друкаркою.  
Чи  скоро  допрацює  до  пенсії?!
Тож  наступного  дня  після  поздоровлень,  вручення  грамоти  і  квітів  з  нагоди  ювілею  і  досягнення  пенсійного  віку,  викликав    її  до  себе  в  кабінет  і  запропонував  або  звільнитися,  або  перейти  на  іншу  роботу.  Он,  є  місце  прибиральниці.  

Нову  секретарку-референта  не  довірив  підбирати  відділу  кадрів,  наказав,  щоб  усіх  претенденток  присилали  до  нього  особисто.  

Незабаром  у  приймальні  красувалася  Аліна  -  гарна  дев'ятнадцятирічна  кралечка,  яка  нічого  не  знала,  нічого  не  вміла  і  зовсім  не  бажала  чогось  навчатися.  
Невдовзі  співробітники  уже  вголос  обурювалися  на  її  невігластво,  зухвалість  і  відверте  хамство,  а  найсміливіші  навіть  скаржилися  директору.  
Одночасно  по  заводу  тихим  шелестом  поширювалися  плітки  про  те,  що  Аліночка,  незважаючи  на  юний  вік,  має  у  місті  стійку  репутацію  завойовниці  сердець  і  гаманців  підстаркуватих  впливових,  а  головне  не  бідних,  залицяльників.  
Що  вже  не  раз  перепадало  їй  брудних  скандалів  і  навіть  стусанів  від  дружин  начальників  різних  рангів,  що  вже  не  раз  з  тріском  виганяли  її  з  роботи  бувші  залицяльники  під  тиском  своїх  “благовірних”  після  брутальних  публічних  викривань  у  сімейних  зрадах  “на  місці  злочину”  з  молодою  зухвалою  і  безсоромною  Аліною  (Прости,  Господи!).  
Але  нахальна  меркантильна  вертихвістка  не  каялася,  продовжувала  знаходити  “папиків”,  що  забезпечували  їй  високі  зарплати,  премії,  закордонні  відрядження,  літні  відпочинки  на  курортах,  щедрі  видатки  на  кишенькові  витрати,  а  також  багатовартісні  подарунки  на  дні  нарожденння,  на  свята,  і  без  свят,  просто  як  аванс  її  прихильності.  
Та  мабуть,  до  пана  Станіслава  ті  плітки  не  доходили,  а  Аліночка  була  така  наївна  і  беззахисна,  що  взявся  сам  бути  шефом-наставником  своєї  недосвіченої  секретарки-референта.  
Він  так  захопився  наставництвом,  що  майже  щодня  затримувався  в  кабінеті  до  пізнього  вечора  наодинці  зі  своєю  “підшефною”.  
Прибиральниця  заводоуправління  Ніла  Петрівна  скаржилася,  що  вимушена  спеціально  приходити  на  роботу  рано-вранці,  бо  ввечері  не  може  відімкнути  замок  директорського  кабінету,  хоча  їй  здається,  що  там  хтось  є,  бо  наче  чує  притишені  голоси  і  підозрілі  стуки.

Недарма  кажуть,  що  шила  у  мішку  не  сховаєш:  на  заводі  уже  впевнено  говорили  про  “службовий  роман”  між  директором  і  його  секретаркою.  
До  того  ж,  (хоча  з  деяких  часів  розмір  зарплат  співробітників  набув  статусу  майже  державної  таємниці),  але  робітники  в  цехах  обурено  говорили  про  чималенький  оклад  і  величезні  преміальні,  які  щомісячно  отримує  нова  секретарка.  
А  із  ткацького  цеху  пошепки  розповзалася  сенсаційна  новина  (мабуть  про  це  розбовкала  подруга  Аліни  —  прибиральниця  Любаша,  розбитна  легковажна  жіночка,  любительниця  випивок  і  розваг)  —  що  директор  не  просто  “крутить  любов”  з  молодою  спокусницею,  а  закохався  по  самі  вуха,  бо  навіть  запропонував  їй  виходити  за  нього  заміж!

Не  зчулися,  як  промайнув  рік  відтоді,  як  Аліна  поступила  на  завод,  тож  збиралася  у  відпустку.  Подейкували,  що  пан  Станіслав  купив  їй  путівку  до  Єгипту,  збирався  і  сам  з  нею  їхати,  але  якісь  “доброзичливці”  сповістили  про  те  його  дружині  і  вона  влаштувала  чоловікові  добрячу  прочуханку,  заявивши,  що  у  відпустку  вони  поїдуть  разом,  а  як  ні,  то  подасть  на  розлучення  і  виставить  за  поріг  у  самих  трусах,  бо  все  майно  передбачлива  Галя  зуміла  оформити  на  себе.  

Робітники  кепкували  поміж  собою,  підсміювалися,  спостерігаючи  з  яким  нещасним,  жалюгідним  виглядом  ходить  директор  по  заводу,  не  реагуючи  на  проблеми  виробництва.  
Бо  яке  там  виробництво,  коли  на  думці  тільки  любовні  переживання!

Аліночка  повинна  була  поїздом  від'їжджати  у  п'ятницю  о  дев'ятій  годині  вечора  до  Києва,  звідти  літаком  до  Єгипту.  Пан  Станіслав  з  самого  ранку  перебував  на  роботі  у  пригніченому  стані,  після  обіду  взагалі  з  заводу  зник.  
Та  виробництво  мало  зважало  на  чиї  б  то  не  було  особисті  негаразди  (хай  навіть  самого  директора!)  Скінчилася  перша  зміна,  заступила  друга.  
У  ткацькому  цеху  гучно  шуміли  верстати,  моторні  ткалі-багатоверстатниці  звично  снували  від  одного  до  другого,  чи  третього,  слідкуючи,  щоб  усе  було  гаразд.

Раптом  двері  рвучко  відчинилися,  в  цех  стрімко  влетів  директор,  блідий,  розхристаний,  злий  як  сто  собак  разом,  з  букетом  квітів  у  руці,  опущеним  вниз,  наче  це  був  якийсь  віник.  Пробіг  у  кінець  цеху,  повернув  назад,  біг,  розмахуючи  квітами,  з  яких  в  усі  боки  розліталося  шмаття  ніжних  пелюсточок.  
Назустріч  вискочила  із-за  свого  столу  Віра,  майстер  зміни.

-  Що  у  вас  за  порядки?!  -  люто  визвірився  на  неї  пан  Станіслав,-  чому  в  цеху  брудно?  Чому  на  підлозі  обривки  ниток!?  Куди  дивитесь?!  Я  вам  всім!  Звільню  з  роботи!  Позбавлю  премій!

Віра  ошелешено  мовчала,  не  знаючи,  що  з  ним  сталося,  як  їй  зараз  поводитись  і  чи  варто  в  чомусь  виправдовуватись.  Тому  тільки  слухала,  дивуючись.

Викричавшись,  “випустивши  пар”  і  трохи  оговтавшись,  директор  хрипло  запитав:
 -  Де  вона?  Де  Любашка?
-  Яка  Любашка?  -  розгублено  перепитала  Віра.
-  Любашка  Пилипенко,  подружка  Аліни,  -  гаркнув  сердито.
-  На  своєму  місці,  прибирає  у  контролерів.  
-  Негайно!  До  мене!  В  кабінет!  -  розмахуючи  жалюгідними  залишками  букету,  вискочив  з  цеху.

Наступного  дня  заводчани,  маскуючи  сарказм  під  погано  приховане  співчуття,  пошепки  передавали  один  одному  сенсаційну  новину  про  те,  що  Аліна  чкурнула  в  Єгипет  з  молодим  коханцем.  
Що  до  Києва  вони  разом  поїхали  на  таксі,  а  пан  Станіслав,  прийшовши  на  вокзал  з  квітами,  щоб  провести,  поцілувати  на  прощання  свою  “пасію”,  марно  мотався  з  вагона  у  вагон,  а  потім,  зрозумівши,  що  його  провели  як  дурника,  у  відчаї  кинувся  на  завод,  аби  на  комусь  вимістити  безсилу  скажену  злість,  досаду  і  лють,  зовсім  нездатний  у  стані  аффекту,  не  те,  щоб  оцінювати  свої  вчинки,  та  навіть  і  думати  про  це  тверезо.

А  куди  ж  іще?!  Не  додому  ж,  до  дружини!

Ось  як  воно  буває!  
Недарма,  недарма  кажуть:  сивина  у  бороду,  а  біс  у  ребро!
 15.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2020

Як роки і віки

ЯК  РОКИ  І  ВІКИ...
(із  збірки  "Чаро-зіллячко")

Протяг  колише  завісу,
Що  на  моєму  вікні,
Ранок  серпанки  розвісив
По  голубій  далині.

Ніжний,  прозорий  початок
Певне,  спекотного  дня.
Чуєш,  як  став  він  звучати
В  ніжних  пташиних  піснях?

Далі  заявить  про  себе
Гуркотом,  шумом  юрби,
Примусом  вічного  “ТРЕБА!”
У  суєті  боротьби.

Треба  вже,  треба  вставати,
Йти  до  намічених  справ.
Ранок  іде  спочивати,
День  в  сурми  гучно  заграв.

Котиться  час  швидкоплинний,
Спека  поволі  спада,
Сонце  до  обрію  лине
Вечір  у  світ  загляда,

Ось  і  в  минуле  полинув
День,  як  роки  і  віки.  
Пісню  життя  лебедину
З  неба  доносять  зірки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2020

Точно в меру

ТОЧНО  В  МЕРУ


Ну  скажи,  какова
прелесть  хлеба  без  соли?!
"Хлеб  -  всему  голова!"  -
так  учили  нас  в  школе.
Говорят:  -  "Соль  Земли"  -
о  великом,  о  чём-то,
Но...  с  умом  всё  соли!
Точно  в  меру.  Без  понта!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2020

Нарцисс и река

НАРЦИСС  И  РЕКА
(Из  сборника  "Мир  румяных  закатов)


Прекрасный  юноша,  склонённый,
Стоял  недвижно  над  водой
И  любовался,  вдохновлённый
собой.  Своею  красотой1

Нарцисс  любил  себя  без  меры!
Но  как-то  раннею  порой
Так  загляделся,  что  вдруг,  сверху
Свалился  в  омут.  С  головой!

Ах!  Если  бы  умел  он  плавать,
То  выплыл  сам,  и  без  труда!
Но...  утонул.  И  в  речке  сразу
Солёной  сделалась  вода.

Так  горевала  за  Нарциссом
Река  солёною  слезой,
Что  и  дриады  —  нимфы  леса
Сбежались  к  берегу  гурьбой,

И  слёзы  горькие  заметив,
Спросили  у  реки  тотчас:
-  Тебя  обидел  кто,  ответь  нам,
Не  виноват  ли  кто  из  нас?

-  О-о-о!  Я  горюю  за  Нарциссом,
Был  рядом  долгие  года!
-  И  нам  быть  с  ним  хотелось  ближе,
За  ним  бежали  мы  всегда,

Но  нас  он  даже  не  заметил!
Им  любовалась  только  ты
вблизи.  Одна  на  белом  свете
глядела  в  очи  красоты!

-  Он  был  красив?  -  река  спросила
Дриад  в  смятенье  погрузив.
-  Река!  Ведь  в  зеркалах  заливов
Ты  видела,  как  он  красив!

Надолго  речка  замолчала,
И  с  удивленьем  изрекла:
-  Я  никогда  не  замечала,
В  чём  красота  его  была.

Когда  над  водами  моими
склонялся  он,  в  его  глазах,
Как  в  зеркалах,  блистала  синью
МОЯ  прелестная  краса!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2020

Пісні мого життя - 6

ПІСНІ    МОГО    ЖИТТЯ
(Із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка")


А  життя  тече  через  час  і  простір,  минає  в  повсякденності,  підкоряючись  своїм  законам  і  канонам.

Розсипався,  розпався  як  картковий  будиночок,  «Союз  нерушимый  республик  свободных».  
Несподівано  і  недоладно.  
Ніхто  не  очікував  такого.  Всіх  сп’янив  «вітер  перебудови».  
І  всі  кинулися  розчищати  йому  дорогу,  ламаючи  огорожі,  обмежування  і  паркани.  

Але  ніхто  не  додумався  поставити  фільтри  для  затримання  і  знешкодження    зла.  
Воно  і  хлинуло  до  нас,  змітаючи    на  своєму  шляху  добро  і  світло,  перефарбовуючи  в  чорне  все,  що  було  раніше.

Наше  минуле  не  було  поганим  і  безперспективним.
Була,  жила  могутня  держава:  індустріальна,  космічна,  ядерна,  з  гідною  освітою,  культурою,  з  високим  рівнем  соціальної  справедливості.
Була  безплатна  освіта,  медицина,  відпочинок  і  лікування  в  кращих  оздоровчих  закладах,  які  зараз  недоступні  простому  робітникові  чи  вчителю.
Безкоштовно  надавалися  людям  квартири,  була  символічна  плата  за  дитсадочок,  чи  оздоровчий  дитячий  табір,  невелика  квартплата.
Була  оптимістична,  світла  кінематографія,  радіо,  література,  телемовлення,  вірші,  пісні.

Після  руйнації  Союзу,  виокремилися,  стали  самостійними  державами  союзні  республіки,  які  раніше  були  єдиною  дружньою  сім’єю.

  І  тут  диригентською  паличкою  заволоділо  вічне  правило  англійських  королів:  «Розділяй  і  владарюй!»

Розділяють.

І  владарюють.

Казково  розбагатілі  «еліти»  обливають  одна  одну  багнюкою  і  виривають  одна  у  одної  багатства,  які  були  нашою  загальнонародною  власністю.  
Підпільно,  непомітно  і  впевнено  руйнують  нас  зсередини  таємні,  чітко  сплановані  імпортні  технології,  підкидаючи  благі  на  вид  приводи  для  конфліктів.  
І  ось  уже  йде  стіною  на  стіну  Схід  і  Захід,  на  повний  зріст  постає  національне  питання,  питання  мови,    і  таке  інше,  і  таке  інше...

Нами  маніпулюють,  відволікаючи  увагу  від  злодійства,  казнокрадства,  підлоти  «бєспрєдєла»,  які  квітнуть  махровим  цвітом  на  всіх  рівнях,  з  верхів  до  низів.  

Хвилюється,  хвилюється  людське  море!  
Але  ж  народам    нема    чого    ділити!  Усі    однаково  обдурені,  усі  одномиттєво  кинуті  у  злидні.

Двадцять  років  самостійна  і  незалежна  Україна  намагається  зміцніти,  злетіти  на  гідну  висоту.  Але  як  поранена  чайка,  припадає  то  на  одне,  то  на  друге  крило.  
Печально,  що  свої  ж,  ті,  кого  вигодувала,  виростила  Україна,  не  дають  їй  опам’ятатися,  виправитися.  Ніяк  не  знайдуть  спільної  мови,  не  об’єднають  зусилля,  щоб  підтримати  і  підняти  свою  «рідну  неньку».

Я  виросла  і  живу  в  Україні,  чудово  володію  і  люблю  рідну  українську  мову,  і  від  усього,  що  бачу  навкруг,  болить  душа  і  стискаються  кулаки.  Напевне,  не  тільки  у  мене.  
Та  не  хочу,  щоб  дійшло  до  бійки,  на  яку  нас  провокують  з  усіх  усюд.

І  мені  болить  те,  що  їдуть  назавжди  кращі  уми  України,  шукаючи  визнання  і  достойного  застосування  для  свого  інтелекту  у  чужих  світах:

…  Я  запитую  в  себе,  питаю  у  вас,  у  людей,
Я  питаю  в  книжок,  роззираюсь  на  кожній  сторінці:
Де  той  рік,  де  той  місяць,  той  проклятий  тиждень  і  день,
Коли  ми,  українці,  забули,  що  ми  —  українці?...

...Я  до  себе  кажу  і  до  кожного  з  вас:  -  Говори!
Говорімо  усі,  хоч  ми  й  добре  навчились  мовчати!
Запитаймо  у  себе:  відколи,  з  якої  пори
Почали  українці  себе  у  собі  забувати?

...Українці  мої!  Як  гірчать  мені  власні  слова...
Знаю  добре,  що  й  вам  вони  теж    —    не  солодкі  гостинці.
Але  мушу  казати,  бо  серце,  мов  свічка,-  сплива,
Коли  бачу,  як  люто  себе  зневажають  вкраїнці.  

...Українці  мої!    Дай  вам  Боже  і  щастя  і  сил.
Можна  жити  й  хохлом,  і  не  згіркне  від  того  хлібина.
Тільки  хто  ж  колись  небо  прихилить  до  ваших  могил,
Як  не  зраджена  вами,  зневажена  вами,  Вкраїна?...
(Віктор  Баранов:  До  українців).

Я  -  патріот  України.  Впевнена,  що  набагато  більший  патріот,  аніж  більшість  фарисеїв-політиків,  що  пограбували,  і  продовжують  грабувати  свій  народ,  при  цьому  ще  й  ллють  «крокодилячі  сльози»  і  роздають  безліч  брехливих  обіцянок  перед  черговими  виборами.

Так!  Вони  навчились  пречудово  просторікувати  про  свою  любов  до  України,  її  культури,  мови,  історії  і  традицій.  
Але  це  вони  привласнили  теле-  і  радіоефіри  і  прибрали  з  них  високохудожні  передачі,  засновані  на  класиці.  Замість  них  щедро  засівають  у  свідомість  людей  «чорнуху»,  «порнуху»,  безкультурні  «шоу»,  пропагандують  всілякі  викривлення.  

А  реклама!  Безграмотна,  отупляюча,  вона  пожирає  наш  час,  нерви  і  гроші.

Я  двома  руками  голосую  за  те,  що  треба,  треба  відроджувати,  повертати  народу  мелодійну,  милозвучну,  одну  з  найкрасивіших  в  світі,  українську  мову.  
Але  не  насиллям  і  нотаціями,  які  провокують  супротив!  
А  терпеливо  і  грамотно.  Прищеплювати  з  дитячих  років,  виховувати  на  грунтах  доброї  і  оптимістичної  української  класики  і  кращих  творів  сучасної  культури,  відроджувати  народні  традиції.

Не  скиглити,  не  плакатися,  не  прибіднятися  і  не  принижуватися  самобичуванням.  
Не  жаліти  себе  і  не  скаржитися,  не  культивувати  «комплекс  меншовартості».

Українці  -  древній  народ  з  самобутньою  високою  культурою.  
Нам  є  чим  пишатися.

Я  вірю  в  мудрість  українського  народу,  в  світле  майбуття  України.
Я  вірю  в  добро.  Я  вірю  в  дружбу  і  любов.

І  буде  ще  багато  пісень:  красивих,  мелодійних,  гармонійних.
Хороших  і  різних.  
Без  яких  неможливе  життя.

…  Легко  на  сердце  от  песни  весёлой,
Она  скучать  не  даёт  никогда,
И  любят  песню  деревни  и  сёла,
И  любят  песню  большие  города.
Нам  песня  строить  и  жить  помогает,
Она  как  друг,  и  зовёт  и  ведёт,
И  тот,  кто  с  песней  по  жизни  шагает,
Тот  никогда  и  нигде  не  пропадёт!

02.10.2011

КІНЕЦЬ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2020

Пісні мого життя -5

ПІСНІ  МОГО  ЖИТТЯ
(Із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка")

Багато,  багато  пісень  пройшло  через  моє  життя,  лишивши  в  душі  свій  мелодійний  слід,  настроївши  струни  мого  серця  на  добро  і  любов.  Неможливо  згадати  їх  всі.  Добре  пам’ятаю  чудові  пісні  у  виконанні  Нані  Брегвадзе:

…  Ах,  эта  красная  рябина,
Среди  осенней  желтизны,
Я  на  тебя  гляжу,  любимый,
Уже  совскм  со  стороны.
Со  стороны  событий  прежних,
Со  стороны  минувших  лет,
К  которым,  словно  к  водам  вешним,
Уже  возврата  больше  нет...

А  її  «Снігопад»!
…  Снегопад,  снегопад,  не  мети  мне  на  косы,
Не  стучись  в  мою  дверь,  у  ворот  не  кружи,
Снегопад,  снегопад.  Если  женщина  просит,
Бабье  лето  её  торопить  не  спеши...

Життя  постійно  змінюється,  удосконалюється.  Приходять  нові  пісні,  з’являється  нова,  сучасна  манера  виконання.  Зараз  кожна  пісня  -  це  маленьке  театральне  дійство,  з  переливами  світла,  яскравими  рухливими  декораціями,  з  підголосками  і  підтанцівками.  І  співаки  не  стоять  нерухомо,  як  колись,  вони  також  рухаються  в  такт  мелодії.  Пісню  не  тільки  слухаєш,  але  й  бачиш.

Вперше  рухатися  по  сцені  почала  Едіта  П’єха.  В  її  виконанні  разом  з  колективом  ВІА  «Дружба»  прозву-чало  ї  «пішло  в  люди»  немало  чудових  пісень.  Але  найбільше  торкалася  мого  серця  пісня  про  дитинство,  що  минуло,  і  вже  ніколи  не  повернеться:

…  Может  впервые  за  тысячи  лет:
Дайте  до  детства  плацкартный  билет
Тихо  кассирша  ответит:
«Билетов  нет»...


Алла  Пугачова.  
Моє  сприйняття  цієї  співачки  неоднозначне.  Як  її  публічний  образ,  так  і  її  репертуар.  Не  можу  сказати,  що  її  фанатка.  Але  точно  знаю:  що  я  б  так  не  змогла.  Протиставити  себе  суспільству  -  для  цього  треба  мати  сміливість,  характер,  харизму.  Це  навіть  авантюризм!  
Зараз    ми  вже    звикли  до  того,    що    про  акторів    говорить  хто  завгодно  і  що  завгодно.  А  раніше  розчерком  журналістського  пера  можна  було  зламати  долю  людини.  І  не  кожному  вдавалося  «відродитися»,  як    Людмилі    Гурченко.
Алла    Пугачова    більш  удачлива,  їй  пощастило  жити  уже  в  інший  час.
І  звичайно,  вона  дуже  талановита  людина.  Багато  чудових  пісень  прозвучало  в  її  виконанні,  але  її  репертуар  специфічний,  її  пісні  мало  хто  зможе  виконувати.  
Напевне,  дуже  висока  планка.  Напевне,  краще  неможливо.  
Чого  варте  виконати  «Айсберг»:

...Ледяной  горою  айсберг  из  тумана  вырастает
И  несёт  его  теченье  по  бескрайним,  по  морям.
Хорошо  тому,  кто  знает,  как  опасен  в  океане,
Как  опасен  в  океане  
айсберг  встречным  кораблям.
А  я  про  всё  на  свете  с  тобою  забываю,
А  я  в  любовь,  как  в  море,  бросаюсь  с  головой,
А  ты  такой  холодный,  как  айсберг  в  океане,
И  все  твои  печали  под  чёрною  водой,
И  все  твои  печали  под  чёрною  водой...

І  це  ж  треба  було  мати  сміливість,  щоб  у  ті  непрості  часи  виконати  жартівливо-нежартівливу  пісню  «Эй  вы  там,  наверху!».  Наші  люди  кмітливі,  все  правильно  розуміють.

Спливає  час,  приходять  у  світ  нові  талановиті  автори  і  виконавці.  
Але  класика  завжди  жива  і  обов'яково  поповнюється.  Багато  улюблених  в  народі  пісень  надбали  статусу  класичних:  «Пісня  про  рушник»,  «Два  кольори»,  «Ясени»,  «Чорнобривці»,  «Червона  рута»,  перелік  можна  продовжувати  і  продовжувати...

А  пісні  нашої  «Чураївни»  Раїси  Кіріченко!  Сприймаю  їх  «на  відстані  руки,  на  відстані  душі,  на  відстані  самого  серця»!

Багато  красивих  мелодійних  сучасних  пісень  чомусь  мають  дуже  коротке  життя.  
Як  наприклад,  «Малиновый  звон»  у  виконанні  Миколи  Гнатюка:

...Сквозь  полудрёму  и  сон  
Слышу  малиновый  звон,
Это  рассвета  гонцы  в  поле  звенят  бубенцы.
Это  средь  русских  равнин  алые  гроздья  рябин,
Это  в  родимой  тиши  что-то  коснулось  души.
Малиновый  звон  на  заре
Скажи  моей  милой  земле,
Что  я  в  неё  с  детства  влюблён,
Как  в  этот  малиновый  звон...

Софія  Ротару.  
Коли  порівнюю  її  з  Аллою  Пугачовою,  мимоволі  думаю  про  багатогранність  Фортуни.  Дві  співачки,  різні  у  всьому,  але  однаково  популярні  і  затребувані.
Софія  Ротару  завжди  елегантна,  інтелігентна,  стримана,  навіть  сувора  і  в  своїй  зовнішності,  і  в  репертуарі.  Завжди  спроможна  здивувати  прекрасним  голосом  і  виконанням:

...Червону  руту  не  шукай  вечорами,
Ти  у  мене  єдиний.  Тільки  ти,  повір.
Бо  твоя  врода,  то  є  чистая  вода,
То  є  бистрая  вода  з  синіх  гір...


Багато  які  з  наведених  тут  пісень  ми  співали  з  друзями,  збираючись  за  святковим  столом.  Та  була  у  нас  «коронна  пісня»,  яку  виконували  не  відразу,  а  вже  проспівавшись,  підготувавшись,  налаштувавши  себе  на  неї.  Зараз  не  пам’ятаю,  хто  її  автори,  і  який  ансамбль  виконував,  а  ось  пісню  не  забуваю  і  дуже  люблю:

...На  дальней  станции  сойду,  трава  по  пояс,
Зайду  в  траву,  как  в  море,  босиком.
И  без  меня  обратный  скорый,  скорый  поезд
Растает  где-то  в  шуме  городском.
На  дальней  станции  сойду...

Часом  здається,  що  все  вже  створено  і  проспівано,  але  народженню  прекрасного  немає  меж.  Підростають  і  дивують  світ  нові  таланти  -  автори  і  виконавці:  Іво  Бобул,  Степан  Гіга,  Віктор  Павлік,  Дмитро  Зібров,  Таїсія  Повалій,  Ірина  Білик,  Олександр  Пономарьов,  Віталій  Козловський,  Микола  Басков,  Олександр  Малінін  та  інші,  інші.

Недавно  почула  по  радіо  і  запам’ятала  пісню,  яка  вразила  мене  глибиною  і  слів,  і  музики,  і  виконання.  Не  знаю  імен  авторів  і  виконавиці.  Поки  ще  не  знаю.  Та,  чесно  кажучи,  не  спішу  взнавати,  бо  ввішла  вона  в  серце,  і  здається,  що  то  моя  душа  написала  її  і  проспівала:

…  Не  вимовлю  ні  слова,  помовчу,
А  дощ  іде,  а  вітер  хилить  клени.
На  серці  так  бентежно,  до  плачу!
Присядь,  коханий,  ближче  біля  мене.
Нехай  не  ятрять  прикрощі  душі,
Нехай  квітує  щирість  поміж  нами.
Присядь,  послухай:  шелестять  дощі
Про  те,  чого  не  вимовиш  словами.
Отож,  присядь,  послухай,  як  дзвенить,
Як  виграє,  співа  весняна  злива,
Увесь  наш  вік  -  одна  жагуча  мить:
Я  так  хотіла,  щоб  ти  був  щасливий...

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2020

Пісні мого життя -4

ПІСНІ  МОГО  ЖИТТЯ
(Із  збірки  "Срібна  місчна  доріжка")


Студентські  роки...
Чудовий  час!  Час  надій  і  сподівань.

 Ти  вже  дещо  знаєш,  і  дещо  значиш  у  житті:  мету  намічено,  шлях  обрано.
 І  ти  вже  йдеш  до  мети.  Але  все  ще  попереду.  
Все  ще  тільки  починається...

В  ту  пору  я  жила  в  студентському  гуртожитку.  
Весна  вже  буяла  на  повну  силу,  все  навкруги  аж  пашіло  ароматами  квітів  і  кохання.

Якось  прокинулася  посеред  ночі.  Неясні,  незрозумілі,  невідомі  мені  раніше,  жагучі  бажання  хвилювали  моє  юне  сердечко,  примушували  стискатися  і  тріпотіти    в    передчутті    чогось    великого,    світлого,    ще
незвіданого.
 Я  підійшла  до  розчиненого  вікна  і,  обіпершись  ліктями  об  підвіконня,  на  повні  груди  вбирала  в  себе  благоуханну  свіжість  весняного  пробудження  Природи.

Тиша...  Тиша  і  вогні  великого  міста.
 І  раптом,  незримою  хвилею  тихо  припливла  і  полинула,  заворожила  пісня:

...Поздней  ночью  мы  вдвоём  грезим  и  поём,
Только  каждый,  только  каждый  о  своём.
Отчего  так  быстро,  ночь,  ты  уходишь  прочь?
И  не  хочешь  мне  помочь?  А  я  не  спал  всю  ночь,
Всю  ночь,  всю  ночь.
Ла-ла,  ла-ла.  Ла-ла,  ла-ла.  Всю  ночь,  всю  ночь.

У  влюблённого  мечты  ясны  и  чисты,
Как  похожи,  как  похожи,  я  и  ты,
Если  близится  весна,  людям  не  до  сна,
Ты  в  кого  же  влюблена?  В  кого  ты  влюблена,
Луна,  Луна?
Ла-ла,  ла-ла.  Ла-ла,  ла-ла.  Луна,  Луна...

Напевне,  десь  поряд,  у  сусідньому,  чоловічому  гуртожитку,  так,  як  і  мені,  не  спалося  молодому  хлопцеві,  і  він  включив  радіолу,  поставив  платівку.  

Хто  він?  Чия  душа  відчула  мої  переживання  і  відгукнулася,  трохи  торкнувшись  словами  пісні  таїни  нашого  життя.  
Того  невідомого,  що  поки  було  лише  очікуванням,  передчуттям,  увертюрою,  майбуттям,  яке  обов’язково  повинне  відбутися,  прийти  до  кожної  людини.  
Бо  саме  для  цього  ми  приходимо  в  світ,  саме  для  цього  він  створений.  
І  це  є  -  ЛЮБОВ!

Перший  телевізор.  Ми  з  чоловіком  робили  перші  кроки    в    нашому  подружньому  житті.  Телевізор  “дістали”,  та  ще  і  в  кредит,  по  великому  «блату».  
Це  був  «Рекорд»,  чорно-білий,  з  малесеньким  екранчиком.  
Передачі  йшли  тільки  вечорами  і  тілько  по  двом  каналам.  
Та,  незважаючи  на  це,  кордони  нашого  світу  розширилися.  Ми  тепер  не  тільки  чули,  але  й  бачили  виконавців.  

Саме  тоді,  з  екрану  телевізора  в  наше  життя  владно  увійшов  і  запам’ятався  дуже  худий,  нескладний,  але  принадно-красивий  молодий  чоловік,  з  палаючим  поглядом  і  нервовою  кривизною  губ.  Він  дуже  емоційно,  так,  що  аж  душа  завмирала,  сильним,  красивим  баритоном  закликав:

...Люди  мира,  на  минуту  встаньте!
Слушайте,  слушайте:  звенит  со  всех  сторон,
Это  раздаётся  в  Бухенвальде
Колокольный  звон,  колокольный  звон.
Это  возродилась  и  окрепла
В  наших  душах  праведная  кровь,
Это  жертвы  поднялись  из  пепла
И  воззвали  вновь,  и  воззвали  вновь.
И  воззвали!  И  воззвали!  И  воззвали  вновь!...  

Муслім  Магомаєв.
 Який  голос!  Який  репертуар!  Який  талант!  
Хотілося  слухати  і  слухати.  Як  я  мріяла  побувати  на  його  концерті,  почути  і  побачити  його  «наживо»!

Не  збулось!  
Хоча  було:  ось  тут,  поряд.  Було  здійснення  бажання.  Уже  були  в  руках  квитки  на  його  концерт,  які  вдалося  придбати  з  великими  потугами  на  отой  один-єдиний  концерт,  який  він  мав  дати  в  нашому  невеликому  місті.  
Уже  прийшли  ми  в  міський  палац  культури  і...  -  побачили  об’яву,  що  через  хворобу  співака  концерт  відміняється  і  можна  здати  квитки.

Не  здійснилося  бажання.  І  не  здійсниться.  Пішов  із  життя  Муслім  Магомаєв.  Щемно  зойкнула  душа  від  тої  звістки,  ніби  втратила  я  когось  із  близької  рідні.  
Жаль!  Але  залишилися  записи  його  виступів.  Інколи  транслюють  їх  по  радіо,  і  по  телевізору.  І  завжди  з  завмиранням  серця  я  слухаю:

...Ты,  моя  мелодия,  я  -  твой  преданный  Орфей,
             Дни,  что  нами  пройдены,  
помнят  свет  нежности  твоей.
             Стань  моей  Вселенною,  
смолкнувшие  струны  оживи,
             Сердцу  вдохновенному  верни  мелодию  любви...

В  юності  з  творчістю  багатьох  співаків  я  познайомилася  завдяки  кіно.  На  останніх  сеансах  перед  початком  фільму  показували  документальні  кінострічки  про  творчий  шлях  видатних  співаків.  
Дякуючи  їм,  я  довідалася  про  оперну  співачку  Ларису  Руденко  (була  ще  й  Бела  Руденко,  більш  знана).  Але  це  Лариса  Руденко  босоніж,  пішки  прийшла  з  села  в  Київ,  щоб  вступити  до  консерваторії.  
Були  ще  фільми  про  Дмитра  Гнатюка,  Миколу  Кондратюка,  Бориса  Гмирю,  Івана  Козловського,  Сергія  Лємешева,  і  багатьох  інших.

Запам’яталося,  з  якою  майстерністю  виконував  Борис  Гмиря  пісню-жарт  про  чотирьох  капуцинів:

…  Четыре  капуцина  пришли  молиться  в  сад.
Вокруг  цветут  маслины  и  зреет  виноград:
  «Слава  Тебе,  Господи  наш,
Благословенье  Ты  нам  дашь,
Славим  Тебя,  сердцем  любя,
На  все  лады,  за  все  труды»...

Так  і  бачиш  покірливих,  благопристойних  капуцинів,  непорушних  у  вірі.  
Але  ось  голос  співака  змінюється:

...Вдруг  видят  капуцины  русалку  у  пруда,
Прекрасная  картина,  прозрачная  вода!
«Слава  Тебе,  Господи  наш,
Благословенье  Ты  нам  дашь,
Славим  Тебя,  сердцем  любя,
На  все  лады,  за  все  труды»...

Тембр  голосу,  інтонації,  ритм  виконання  передають  внутрішній  стан  капуцинів,  їх  сум’яття  перед  неочікуваною  спокусою.  
Але  русалка  відпливла,  зникла.  А  капуцини    прийшли  до  тями  і  ось,  в  голосі  співака  звучить  відчай,  каяття  і  благання  про  помилування  за  невільний  гріх.

Що  тут  казати?  Майстерність  вищого  гатунку!  Це  треба  бачити  і  чути.  

Дуже  хотілося  б  зараз  переглянути  ці  фільми.  Але  у  сучасного  телебачення  свої  плани,  і  свої  фільми.  На  жаль.

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2020

Пісні мого життя -3

ПІСНІ  МОГО  ЖИТТЯ
(Із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка")

Кіно.  В  дитинстві  його  можна  було  подивитися  у  неділю,  в  клубі.  

Якщо  пощастить,  якщо  батьки  дадуть  гроші,  і  якщо  вдасться  купити  квиток.

 Сидячи  в  залі,  з  нетерпінням  чекала  початку  сеансу.  
Але  перед  ним  обов’язково  показували  документальний  кіножурнал.  
Під  звучання  патріотичних  пісень  нам  демонстрували  приклади  поведінки:  наші  однолітки-піонери  збирали  колоски,  що  залишилися  в  полі  після  жнив,  металобрухт  і  макулатуру,  «тімурівці»  допомагали  літнім  людям:  приносили  води  з  колодязя,  прибирали  в  кімнатах,  приносили  продукти  з  магазину.  Голос  диктора  звучав  на  фоні  пісні:

...Взвейтесь  кострами  синие  ночи,
Мы  пионеры  -  дети  рабочих.
Близится  эра  светлых  годов,
Клич  пионера:  -  «Всегда  будь  готов!»...

Країна  відбудовувалася  після  жорстокої,  кровопролитоної,  небаченої  досі  війни.  Життя  було  голодним,  бідним.  
Але  ми  жили  надіями.  Ми  оптимістично  вірили  в  те,  що  прийде  «ера  світлих  років».  Раділи  і  пишалися  післявоєнними  успіхами.
 У  кожного  була  мета,  стремління  і  можливості.  Підтримувалося  прагнення  до  знань,  до  прояву  творчих  здібностей  в  гуртках,  колективах  самодіяльності.  
В  бюджеті  країни  знаходилися  кошти  і  на  безоплатну  освіту,  і  на  медицину,  і  на  гармонійний  розвиток  особистості.  
Ми  з  подругою  Мілочкою  Коломієць  відвідували  багато  гуртків  в  школі  і  в  клубі,  в  їх  числі  і  вокальний.  Вчилися  співати  і  часто  виступали  зі  сцени  в  переповнених  залах  клубу  чи  школи.  Співали  дуетом  різні  пісні:

...То  берёзка,  то  рябина,
Куст  ракиты  над  рекой,
               Край  родной,  навек  любимый,
               Где  найдёшь  ещё  такой?

А  ще  «Летят  перелётные  птицы».  Особливо  до  вподоби  було  закінчення  пісні:

...Летят  перелётные  птицы
Ушедшее  лето  искать,
Летят  они  в  жаркие  страны,
А  я  не  хочу  улетать.
А  я  остаюся  с  тобою
Родная  навеки  страна
Не  нужно  мне  солнце  чужое,
Чужая  земля  не  нужна!...    

Жилося  нам  нелегко,  але  наша  країна  була  найкращою  в  світі!  Ми  були  горді,  щасливі  і  впевнені,  що  завтра  обов’язково  буде  краще,  ніж  сьогодні.
І  це  було  правильно!

Нас  вчили  бути  пильними.  В  школі  на  уроці  співів  під  акомпонімент  баяна  ми  всім  класом  співали  пісню  про  подвиг  старого  колійного  обхідника,  який  зумів  запобігти  аварії  потяга:

...Под  вечер  старый  обходчик
Идёт,  по  рельсам  стучит,
На  стыках  стальных  он  видит  двоих,
Один  он  к  ним  бежит.
Заносит  он  молоток  свой,
Волной  вздымается  грудь:
Пусть  жизнь  он  отдаст,  но  всё  же  не  даст
Врагу  разрушить  путь!
Дальняя  дорожка,  поезд  лети,    лети,
Тихая  сторожка  на  краю  пути...

Була  колись  така  професія  -  «колійний  обхідник».  Пішки,  декілька  разів  на  день  обходив  він  свою  дільницю,  час  від  часу  спеціальним  молоточком  на  довгій  рукоятці  простукуючи  рейки,  як  лікар  хворого,  визначаючи  по  звуку,  в  якому  вони  стані.

Дорослішали  ми,  дорослішали  наші  пісні.  
Вечорами  у  вихідні  і  святкові  дні  в  містах  і  селах  відчинялися  двері  клубів  і  палаців  культури  і  починалися  танці.  А  коли  надворі  було  тепло,  танці  проходили  просто  неба,  на  спеціальних  круглих  танцмайданчиках,  обгородожених  високими  парканами.

 Музичний  супровід  був  різним.  Іноді  виступали  місцеві  співаки  під  акомпанімент  духового  оркестру,  та  частіше  «крутили»  платівки.  Вони  були  незручні  у  користуванні,  крихкі,  від  частого  використання  звукові  доріжки  псувалися,  і  тоді  голоси  співаків  спотворювалися.  Але  ритм  залишався,  і  платівки  «крутили».  Які    були,  ті  і  «крутили».

...Утомлённое  солнце  нежно  с  морем  прощалось,
В  этот  час  ты  призналась,  что  нет  любви.
Мне  легонько  взгрустнулось,  
без  тоски,  без  печали,
В  час,  когда  прозвучали  слова  твои:
Расстаёмся,  что  ж,  не  надо  злиться,
Виноваты  в  этом  я,  и  ты.
Утомлённое  солнце  нежно  с  морем  прощалось,
В  этот  час  ты  призналась,  что  нет  любви...  

Її  змінювала  наступна  платівка:

...По  переулкам  бродит  лето,
Солнце  льётся  прямо  с  крыш,
В  потоке  солнечного  света
У  киоска  ты  стоишь.
Блестят  обложками  журналы,
На  них  с  восторгом  смотришь  ты,
Ты  в  журнале  увидала
Королеву  красоты...

І  слідом  за  нею:

...Бесаме,  бесаме  мучо...

А  час  біжить,  біжить  невмолимо  і  невпинно,  і  чим  далі,  тим  швидше.  Зараз  пригадую  уже  сиву  давнину:  Не  пам’ятаю,  в  якому  класі  я  навчалася,  коли  в  журналі  прочитала  замітку  про  зовсім  ще  молоду,  але  дуже  талановиту  дівчину  -  студентку  консерваторії.  Чомусь  закарбувалося  в  пам’яті  її  ім’я  -  Шура  Пахмутова.  Потім  я  сама  не  раз  співала  її  чудові  пісні.  Їх  так  багато,  і  всі  вони  настільки  гарні,  що  навіть  важко  вибрати  якусь  одну:

...Надежда,  мой  компас  земной,
А  удача  -  награда  за  смелость,
А  песни  довольно  одной,
Чтоб  только  о  доме  в  ней  пелось...

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2020

Пісні мого життя 2

ПІСНІ  МОГО  ЖИТТЯ
(Із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка")

Рід  мами  був  співучим.  
Вечорами,  коли  вже  сутеніло,  родичі  часто  збиралися  разом,  сідали  на  призьбі,  і  на  траві,  в  коло  і  співали  на  три-чотири  голоси:

...По  Дону  гуляет,  по  Дону  гуляет
По  Дону  гуляет  казак  молодой...

Пізніш  я  довідалася,  що  є  багато  віріантів  цієї  пісні,  але  жодного  разу  не  чула  той,  який  співала  мені  мама.  Мамина  пісня  закінчувалася  сумно,  словами  нареченої,  що  потопає  в  річці.  
Циганка  колись  нагадала  їй  загибель  прямо  під  час  «весільного  поїзда».

...Несчастна  девчонка,  несчастна  растёшь,
Кого  верно  любишь,  замуж  не  пойдёшь...
...Поедешь  венчаться  -  утонешь  в  реке...

Але  дівчина  вирішила  перехитрити  долю:

...Мой  папа  богатый  построит  мне  мост,
Построит  мне  мост  на  три  тысячи  вёрст...

Та  ось,  навіть  міст  не  допроміг:

...Вот  тронулся  поезд,  обрушился  мост...

І  посеред  хвиль  ріки  лунає  останнє  прохання  дівчини:

...Ах,  дайте  гитару,  ах  дайте  гитару,
Ах,  дайте  гитару,  я  песню  спою,
Я  песню  спою  про  цыганку  мою...

У  мами  був  високий  чистий  голос,  але  вона,  людина  сором’язлива,  співала  дуже  рідко.  В  ранньому  дитинстві  я  засинала  під  звучання  срібного  струмочка  колискової:

...Спи,  моя  радость,  усни,
В  доме  погасли  огни,
Птички  затихли  в  саду,
Рыбки  уснули  в  пруду,
Месяц  на  небе  блестит,
Месяц  в  окошко  глядит,
Глазки  скорее  сомкни,
Спи,  моя  радость,  усни.
Усни,  усни.  Усни,  усни...

Тато  співати  не  вмів,  але  розумів,  цінив  і  музику,  і  чисте,  поетичне  звучання  «слова»  в  піснях.  Бо  сам  був  поетом,  добре  знав  і  любив  українську  мову,  завжди  розмовляв  українською,  і  вірші  писав  тільки  українською  мовою.  Та  хіба  ж  можна  без  хвилювання  слухати  українську  пісню:  
...Місяць  на  небі,  зіронька  сяє,
Тихо  по  морю  човен  пливе,
В  човні  дівчина  пісню  співає,
А  козак  чує,  серденько  мре.

Ой,  очі,  очі!  Очі  дівочі,
Темні,  як  нічка,  ясні,  як  день,
Ви  ж  мене,  очі,  плакать  навчили,
Де  ж  ви  навчились  зводить  людей?

Батько  був  людиною  щедрою,  компанійською.  Часто  після  демонстрації  на  Перше  Травня,  або  Сьоме  Листопада,  запрошував  в  гості  колег-вчителів.  Мама  знала  цю  його  слабину,  і  завжди  готувала  якісь  наїдки  до  свят.  
Під  час  цих  дружніх  частувань  нерідко  лунали  пісні.  Мені  дуже  подобалася  «Вечер  на  рейде»:  

…  Споёмте,  друзья,  ведь  завтра  в  поход,
Уйдём  в  предрассветный  туман,
Споём  веселей,  пусть  нам  подпоёт
Седой  боевой  капитан.
Прощай,  любимый  город,
Уходим  завтра  в  море.
И  ранней  порой  мелькнёт  за  кормой
Знакомый  платок  голубой...

Перед  моїм  внутрішнім  поглядом  поставав  неоглядний,  сяючий  в  променях  вранішнього  сонця  морський  простір,  і  тріпотала  під  легеньким  вітерцем  блакитна  хустинка  в  піднятій  руці  дівчини,  що  стояла  на  безлюдному  піщаному  березі  моря.

Де  я  бачила  море?  Адже  в  ті  часи  ніколи  на  морі  не  була.  Може  цей  пейзаж  прийшов  до  мене  з  генами  від  невідомих  мені  далеких  пращурів?  
А  може,  я  побачила  його  в  кіно?


Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2020

Пісні мого життя

ПІСНІ    МОГО    ЖИТТЯ  
(із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка")

Кажуть,  що  людина  ще  до  народження  чує  звуки  і  реагує  на  них.  
Уже  тоді  починає  формуватися  її  характер,  уже  тоді,  через  звуки,  вона  починає  сприймати  навколишній  світ.

Сучасна  людина  живе  у  вирі  різноманітної  інформації,  яка  формує  особистість,  прищеплює  культуру  і  норми  поведінки.
 Вищим  проявом  людських  чеснот  є  духовність.  
Вона  притаманна  тільки  людині,  виокремлює  і  підносить  її  над  всіма  іншими  істотами,  що  живуть  на  Землі.

Кожна  людина  має  своє  коріння.  Це  її  сім’я  і  рід,  зі  своїм  устроєм  і  традиціями,  що  йдуть  із  покоління  в  покоління.  І    хоча  зараз    більшість  людей  живе  в  містах,  але  коріння  їх  іде  із  землі,  із  мальовничих  сел,  які  завжди    знаходилися  в  тісному  єднанні  з  Природою.

               Ось  чому  нас    хвилюють,  бентежать,  надихають  чудові,  мелодійні  пісні  рідного  краю,  що  струменять  вічно  живим  джерелом  натхнення,  не  старіють  і  не  забуваються,  пульсують,  як  серце,  в  глибині  народного  Буття:

…  Ніч  яка  місячна,  ясная,  зоряна,
Видно,  хоч  голки  збирай,
Вийди,  коханая,  працею  зморена,
Хоч  на  хвилиночку  в  гай...

Мій  батько  -  Силенко  Григорій  Венедиктович,  народився  і  виріс  в  мальовничому  українському  селі  з  поетичною  назвою  «Зелений  Яр»,  в  П’ятихатському  районі  Катеринославської  губернії  (зараз  Дніпропетровська  область).  Згадував,  що  чув  від  свого  діда,  що  його  діди  переселилися  в  необжиті  у  ті  часи  місцини  «Дикого  Поля»  звідкілясь  із  Полтавщини,  і  дуже  пишався  тим,  що  в  його  роді  ніколи  не  було  «кріпаків»

Мама  народилася  і  виросла  у  хуторі,  що  загубився  в  безкраїх  безлісих  степах  Царицинської  губернії  (зараз  Волгоградська  область).  Розповідала,  що  коріння  її  роду  виходить  з  Дону,  з  глибин  Донського  козацтва.

 Які  таємниці  щільною  завісою  відгородили  минуле?  Мама  розповідала,  що  в  часи  молодості,  коли  ще  живі  були  її  батьки,  не    прийнято  було  розпитувати  старших  про  історію  роду.  
Мама  не  знала  свого  родоводу  і  дуже  жалкувала  з  цього.

Війна  закинула  батька  на  Сталінградський  фронт,  там  і  зустрів  він  свою  кохану,  а  після  війни  разом  приїхали  в  Україну.  Все  своє  життя  мама  прожи-ла  в  Україні,  але  при  найменшій  нагоді,  разом  з  нами,  трьома  доньками,  їздила  провідати  свою  рідню.(Востаннє  я  була  там  в  свої  десять  років).

 Але  і  зараз  пам’ятаю  безкрайній  голий  степ  і  невеличкий  хутір  «Труд  Рассвет»,  що  ніби  оазис  в  пустелі,  простягнувся  двома  недовгими  вуличками  вздовж  ставків,  чистих  і  спокійних,  в  яких  віддзеркалювалося  небо:  вранці  блакитне,  а  вдень  білясте,  аж  до  сивизни,  від  нещадної  спеки.  
Ставки,  відокремлені  один  від  одного  греблями,  затишно  дрімали  в  глибокій  лощині,  а  вулички  пролягли  зверху,  подалі  від  крутого  схилу,  що  був  ніби  щетиною,  покритий  спаленою  сонцем  рудою  травою.

Впродовж  вуличок,  далеко  одна  від  одної,  стояли  довгі,  вкриті  соломою  хати,  де  під  одним  дахом  уживалися  і  дім,  і  сарай.  В  холодні  зимові  дні,  коли  снігові  хурделиці  замітали  хати  аж  під  самі  стріхи,  хазяї  відкривали  в  сінях  засув  на  дверях,  що  вели  до  сараю,  і  поралися  коло  худоби.  
Були  у  дідуся  і  бабусі  вівці,  свині,  пухові  кози,  корова,  птахи  і  кролики,  яких  там  називали  «трусами».

Навкруг  хати,  ніби  оборочка  на  спідничці,  приліпилася  призьба  -  неширокий,  висотою  до  півметра,  валик  з  глини,  що  брав  на  себе  усі  погодні  негаразди.  Щороку  призьбу  ремонтували  і  підновляли,  а  в  теплі  дні  служила  вона  замість  лавочки.

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2020

Ось такий горобчик-хлопчик

Із  збірки  "Чаро-зіллячко"

Вранці,  лиш  проснулось  сонце,
Хтось  постукав  у  віконце.
-  Хто  там?
-  Я,  малий  горобчик,
Ввічливий  і  чемний  хлопчик!

Поздоровлю  я  раненько
Нашу  Машеньку  гарненьку:
З  днем  народження  вітаю,
Добре  вчитися  бажаю!

Бо  у  вересні,  якраз
Маша  піде  в  перший  клас,
Хоч  їй  тільки-но  шість  рочків,
До  наук  така  охоча!

Покотилось  в  небі  Сонце,
Зазирнуло  у  віконце,
Машу  з  святом  привітати.
З  ним  —  сестрички,  мама,  тато!

Всі  Марусі  шлють  вітання
Й  найщиріші  побажання!

А  найпершим  був  —  горобчик,
Ввічливий  і  чемний  хлопчик.

06.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2020

О чём задумалась Земля

В  Космосе  много  простора  и  света,
Есть  в  нём  Галактики,  суть  города,
Космос  живой,
и  встречаясь,  планеты
Тоже  болтают,  как  мы,  иногда.

Встретилась  как-то  с  Землёй    Незнакомка:
-  Как  поживаешь?  Дела  как  идут?
-  Плохо.  Когда  подцепила,  не  помню
хворь.  «Ноmо    sарiеns”  хворь  ту  зовут.

Вроде  разумен  тот  «Ноmо”,  умелый,
Но  так  загадил  меня,  засорил!
Режет,  копает,  сверлит  моё  тело,
Всё  что  внутри  меня  —  опустошил!

Так  уж  ломает  меня  и  корёжит,
Быстро  плодится,  мильярды  уже!
Всё  испоганил,  что  только  возможно,
Жизнь  моя  близится  к  горькой  меже.

-  Да  не  волнуйся!  Беда  не  серьёзна,
Эта  зараза  себя  ж  изведёт,
А  для  тебя  лихорадка  возможна,
Если  до  ядерной  драки  дойдёт.

Есть  профилактика:
в  тысячелетье
Метеоритный  душ,  хоть  бы  разок!
От  «Ноmо    sарiеns”  -  верное  средство
Будешь  свободна  на  длительный  срок.

Так,  поболтав  на  досуге,  планеты,
Вновь  возвратились  на  «круги  своя».
...Но  получив  от  подруги  советы,
Крепко  задумалась  наша  Земля:

То  ли  с  орбиты  сойти  против  правил?
Может,  душ  метеоритный  принять?
…..........................................................
Лучше,  как  в  древних  эпохах:
Пусть  сами
«Ноmо”  себя  уничтожат  опять!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882533
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.07.2020

Ах, крылечко, крылечко

(Из  сборника  "Мир  румяных  закатов")


Ты  мне  с  детства  знаком,
Жили  мы  недалечко,
А  однажды  —  признался
Мне  в  любви  навсегда!
Приходил  вечерком
Ты  ко  мне  на  крылечко,
Третьей  гостьей  была
Золотая  звезда.

Ты  сложил  новый  дом
И  купил  мне  колечко.
Сколько  сил,  сколько  средств,
Сколько  тяжких  трудов!
Все  как  есть,  путяком.
…  Только,  где  же  крылечко,
Чтоб  могли  вечерком
Посидеть  там  вдвоём?

Ты  надел  мне  на  пальчик
Золотое  колечко
И  повёл  в  новый  дом:
Будем  жить  в  нём  теперь!
Почему  ж  до  тех  пор
не  достроил  крылечко?
Лишь  корявая  лестница,
Не  открыть  в  дом  твой  дверь.

Как  же  в  доме  том  жить?
Стонет  болью  сердечко,
Ведь  успешный  конец
Всему  делу  —  венец.
Ты  хотел  восхитить,
Да  вот  вышла  —  осечка!
Дом  не  мил,  дом  уныл
Без  крыльца,  без  перил.

Возвращаю  тебе
Золотое  колечко.
Набирайся  терпенья,
Дом  дострой  до  конца.
Не  хвались,  не  веди
В  дом,  где  нету  крылечка,
Где  не  сможет  гостить
Золотая  звезда.
25.07.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881808
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.07.2020

Пять банок молотого кофе

из  сборника  "Меня  хранили  Небеса"

Одесса....    Самый  необыкновенный  город  из  всех,  где  мне  довелось  побывать!  Город  исторических  памятников  и  трущоб  на  окраинах,  прекрасных  пляжей,  ласкового  моря  и  шумного  архаического  рынка  «Привоз».  Город  прекрасных  остроумных  людей  с  их  самобытным,  неподражаемым  «одесским»  говором  и  город  бесшабашных,  изобретательных  авантюристов,  аферистов,  мелких  воришек,  воров  и  мошенников!

Город,  в  котором  не  соскучишься  и  в  котором  надо  «держать  ухо  востро».

В  середине  «лихих  90-х»  годов  ХХ  столетия  мне  пришлось    в  течение  месяца  учиться  в  Одессе  на  курсах  повышения  квалификации.  
Начало  июня.  Тепло,  воздух  напоён  ароматами  молодой  листвы  и  цветущих  клумб,  деревьев,  кустарников.  Море  ещё  прохладное,  но  песок  на  пляже  днём  уже  обжигает,  так  что  вполне  можно  быстро  окунуться  и  загорать,  получать  «кайф»,  не  боясь  простудиться.  
Но  такое  благо  выпадало  только  в  выходные,  а  в  будни  мы  просто  по  вечерам  гуляли  по  набережной  или  сидели  на  берегу,  слушая  мерное  дыхание  прибоя.  
Однако,  всё  когда-нибудь  заканчивается.  Скоро  ехать  домой.

В  те  времена  мы  даже  не  представляли  себе,  как  можно  вернуться  из  поездки  с  пустыми  руками,  без  подарков  семье.  Но  прилавки  магазинов  пусты,  всё  отчётливей  чувствуется  леденящее  душу  дыхание  «галопирующей  инфляции»,  и  люди  спешат  отоваривать  обесценивающиеся  деньги.  В  дефиците  —  всё!

И  вот,  потеряв  всякую  надежду  купить  что-то  дефицитное,  уже  перед  самым  отъездом  я  зашла  в  небольшой  гастрономчик  на  Молдаванке.  И  сразу  увидела  на  витрине  банки  молотого  кофе.  
Настоящее  везение!  Кофе  натуральный  всегда  был  дефицитом,  даже  в  лучшие  времена  в  СССР  его  заменяли  разнообразными  суррогатами:  ячменными  и  другими.  

Увидев,  что  я  не  могу  оторвать  взгляд  от  светлокоричневых  металлических  баночек,  продавщица  приветливо  заулыбалась:  

-  Берите,  берите!  Сегодня  привезли.  Осталось  пять  баночек.
-  И  можно  их  все  купить?    Все  пять?  -  осторожно  поинтересовалась  я,  поскольку  в  то  время  почти  на  всё  были  установлены  нормы:  масла  сливочного  не  больше  200  гр  в  одни  руки,  сахара  не  больше  2  кг,  и  так  далее.
Продавщица  выглянула  в  окошко,  заговорщически  мне  подмигнула:  

-  Ладно,  берите  все.  В  порядке  исключения.


Приехав  домой,  я  торжественно  вручила  мужу  пять  банок  «дефицита».
-  Как  тебе  удалось  их  достать?  -  удивился  он,  пряча  банки  в  сервант.      -  Мы  их  прибережём.  По  одной  на  твой  и  мой  дни  рождения,  одну  на  Новый  год,  а  ещё  две  повезём  в  подарок  твоим  и  моим  родственникам.

Однако,  наличие  в  доме  вкусного  молотого  кофе  не  давало  покоя  и,  не  выдержав  соблазна,  мы  решили  не  ждать  Нового  года,  полакомиться  раньше.  
Поддели  ножом  верхнюю  крышечку,  под  ней  ярко  засветилась  алюминиевая  фольга.  Осторожно  проделав  в  ней  отверстие,  аккуратно  насыпали  по  две  ложки  молотого  кофе  в  чашки,  залили  кипятком  и,  закрыв  глаза,  приготовились  вдохнуть  непередаваемый  кофейный  аромат.  

Однако,  хоть  запах  и  был  удивительно  знаком,  но  далеко  не  кофейный...  Открыв  глаза,  я  обнаружила,  что  всё  кофе  не  осело  на  дно,  как  это  бывало  обычно,  а  плавает  сверху  в  чашке.  «Странно»,  -  подумала  я,  положила  сахар  и,  тщательно  размешав,  процедила  через  ситечко  и  выпила  абсолютно  невкусную  мутную  бурду.

Придя  на  работу,  сидя  за  столом,  целый  день  пыталась  вспомнить,  чем  же  пахнет  этот  «молотый  кофе».  Всю  неделю  вспоминала,  и  таки  вспомнила!

 Обыкновенными  панировочными  сухарями!  

Пришлось  пустить  «кофе»  для  жарки  котлет.  

Зато  запомнили  мы  его  на  всю  жизнь!
Вот  тебе  и  «презент»  из  Одессы-мамы...
21.09.2017          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881123
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.06.2020

Нечего придуриваться (проза)

Алиночка  уже  большая.  Школьница,  осенью  пойдёт  в  третий  класс!  А  сейчас  лето,  каникулы.  Хорошо!  Уроки  учить  не  надо,  с  утра  до  вечера  гуляй  себе!  Но,  скучно.
Сегодня  воскресенье  и  они  с  папой,  мамой  и  бабушкой  Леной,  папиной  мамой,  приехали  на  дачу.  Папа  занят  строительством,  штукатурит  стену  в  домике,  мама  готовит  кушать,  а  они  с  соседской  девочкой  Снежаной  играют  в  куче  песка,  привезенной  для  строительства.  Солнышко  припекает,  тепло,  хорошо.

 Бабушка  Лена  с  утра  собирает  личинок  колорадского  жука  на  своей  грядке    картошки.  Она  уже  старенькая,  старше  всех,  ей  уже  восьмой  десяток,  очень  плохо  ходит,  с  палочкой,  медленно,  тяжело.  
Когда  приехали,  сразу  поковыляла  на  свой  маленький  огородик,  который  посадила  «для  души»,  так  как  любит  ухаживать  за  растениями.  И  так  расстроилась:  -  Ну  надо  же!  Столько  личинок  вывелось!  Ведь  неделю  назад  всех  собрала!  Им  и  дождь  не  страшен,  столько  кустов  объели,  одни  палки  торчат,  без  листьев!  Надо  собрать,  ядом  брызгать  бесполезно,  ведь  каждый  день  дождь,  всё  смоет  и  весь  яд  пойдёт  в  картошку.

А  солнышко  поднималось  всё  выше  и  выше,  на  улице  стало  так  жарко,  что  Алиночка  со  Снежаной  побежали  в  дом,  там  прохладно,  хорошо.  Одну  комнату  папа  уже  поштукатурил,  подбил  потолок  и  сделал  пол,  там  теперь  спят  они  с  бабушкой,  когда  остаются  ночевать.

А  позавчера  они  с  мамой  были  в  гостях  у  бабушки  Оли  и  дедушки  Васи,  маминых  родителей.  Они  живут  в  селе,  что  рядом  с  дачей.
Сидя  за  столом,  Алиночка  лакомилась  клубникой,  а  взрослые  разговаривали.  Говорили  о  том,  какой  плохой  Алиночкин  папа,  что  он  лодырь  и  не  хочет  им  помогать  —  не  возит  их  машиной  на  базар  и  ещё  куда-то,  а  в  последнее  время  обиделся  на  них  за  то,  что  высказали  ему  всю  правду!
 
И  ещё  говорили,  что  бабушка  Лена  тоже  очень  плохая,  потому  что  защищает  своего  сыночка,  говорит,  что  ему  некогда,  так  как  приходится  много  и  тяжело  работать  на  стройке  и  ещё  сам  строит  дачный  домик  и  ещё  часто  возит  маму  в  больницу  и  во  всём  ей  помогает,  потому  что  мама  сильно  заболела  у  неё  болезнь,  которая  не  лечится,  называется  рассеянный  склероз,  мама  еле-еле  ходит,  даже  стала  инвалидом  на  какой-то  второй  группе  и  папе  надо  зарабатывать  денежки  и  на  жизнь,  и  на  лечение  мамы,  которое  очень  дорого  стоит.
И  ещё  бабушка  Оля  и  дедушка  Вася  говорили,  что  бабушка  Лена  придуривается,  что  больная.  Если  бы  была  больная,  то  не  садила  бы  огород  на  даче.

-Алина,  о  чём  ты  думаешь?  -  услышала  голос  Снежаны.  -Давай  с  тобой  поиграем  во  что-нибудь,  а  то  мне  уже  скучно  стало  и  даже  домой  захотелось.

Пока  Алина  думала,  во  что  поиграть  им  со  Снежаной,  в  комнату  с  трудом  зашла  бабушка  Лена,  тяжело  опираясь  на  палочку  в  одной  руке,  и  сапку  в  другой:  -  Ох,  как  же  я  устала!  И  на  улице  так  парит,  наверное  снова  к  вечеру  дождь  пойдёт.  О-хо-хо!  Хоть  на  минуточку  прилягу,  так  ноги  болят,  а  поясница  прям  разламывается!

«Наверное  придуривается»,-  подумала  Алиночка,  вспомнив,  что  об  этом  говорили  мамины  родители,  но  вслух  ничего  не  сказала.  Вспомнила,  какие  сказки  ей  так  чудесно  рассказывала  бабушка  Лена,  и  ещё  много  всякого  интересного.  И  какие  вкусные  пироги  им  передавала  раньше,  когда  ещё  был  жив  дедушка  и  до  того,  как  бабушке  делали  операцию.  А  недавно  дедушка  умер  и  теперь  бабушка  жила  совсем  одна  в  своей  квартире.  Папа  и  дядя  Саша,  брат  папы,  помогают  бабушке  покупать  продукты  в  магазине,  а  всё  остальное  она  старается  делать  сама.

Бабушка  наверное  уснула,  Алиночка  смотрела,  как  она  тихонько  дышала  и  ей  почему-то  стало  её  так  жалко!  -  Бабушка,  ты  правда  придуриваешься?  -  спросила  тихонько,  но  бабушка  спала,  не  ответила.

-Алина!  Во  что  мы  поиграем?  -  переспросила  Снежана.
-Во  что,  во  что!  Не  знаю.  Давай  лучше  немного  подождём  пока  бабушка  проснётся  и  попросим  рассказать  нам  сказку.  Знаешь,  как  много  она  всего  знает?!  И  рассказывает  так  интересно!  Даже  интересней,  чем  мультик  посмотреть!

-Снежана!  Снежана!  Иди  домой,  пора  обедать!  -  послышалось  с  улицы.
-Ладно,  я  побежала  домой.  Потом  ещё  приду,  -  на  ходу  крикнула  подружка,  выбегая  из  дома.

Ну  вот!  Так  скучно!  Пришла  бабушка  Лена  и  помешала  им  играть.  А  сейчас  и  Снежана  ушла.  Чем  бы  заняться?

Алина  вышла  во  двор  и  направилась  в  огород.  На  картошке  личинок  жуков  не  было,  зато  в  бутылке,  которую  бабушка  забыла  на  дорожке,  копошилось  их  великое  множество,  больше  чем  полбутылки!

Вспомнив  всё  то,  что  говорили  о  папе  и  бабушке  Лене  мамины  родители,  Алина  отвинтила  крышку  бутылки  и  высыпала  всех  личинок  на  бабушкину  картошку.  
Нечего  ей  придуриваться!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880951
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.06.2020

Небесні панорами

Із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка"

Синє  небо  в  вечірні  години,
Коли  стихне  робоча  пора,
Пензлем  вітру  малює  картини
На  полотнах  своїх  панорам.

Позавчора  -  розбурхане  море,
Білі  чайки  на  сірому  тлі,
Пінні  хвилі,  застиглі,  мов  гори,
Де  торкається  небо  землі.

Вчора  -  гай,  синю  річку  в  долині,
Пасма  гір  у  серпанку  хмарин,
Попід  вербами  білі  хатини,
І  дорогу,  що  йде  під  уклін.

Ще  колись,  пам'ятаю,  леваду,
Зачаровані  тихі  гаї,
І  садибу,  як  в  мами  і  тата,
Де  спливли  юні  роки  мої.

А  сьогодні  під  вечір,  з'явились
Білорунні  ягнята  небес,
Проводжають  спочити  Ярила
В  царство  снів,  міражів  і  чудес.

Синє  небо  в  вечірні  години,
Коли  стихне  робоча  пора,
Пензлем  вітру  малює  картини
На  полотнах  своїх  панорам.

20.11.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020

Рыжик и Пальма (проза)

 Признаюсь  честно:  люблю  собак.  Умные,  преданные,  отважные  и  красивые  животные.  Но  особую  любовь  испытываю  к  овчаркам.  Помню,  в  летстве  у  нас  во  дворе  часто  жили  овчарки.  Их  приводил  отец  и  на  недовольные  возражения  мамы  виновато  объяснял,  что  бедное  животное,  вероятней  всего,  отстало  от  воинской  части,  так  как  лежало  в  траве  у  дороги  растерянное,  несчастное,  с  тоской  взирая  на  проходящих  мимо  людей  и  явно  не  зная,  куда  идти  и  как  жить  дальше.  
Наверное  так  оно  и  было,  ведь  собаки  породистые,  понимали  команды,  да  и  откуда  им  было  взяться  в  нашем  маленьком  провинциальном  городке  в  то  тяжёлое  послевоенное  время,  когда  и  люди  жили  впроголодь,  а  такая  собака  ела,  как  добрый  мужик,  попробуй,  прокорми!  Потому  и  возмущалась  мама.  Но  отец  готов  был  сам  остаться  голодным,  а  о  собаке  заботился.

Все  эти  псы  (а  именно  псы  терялись,  скорее  всего  устремляясь  за  какой-нибудь  «дамой  сердца»),  получали  кличку  Рекс.  Они  без  особых  возражений  сидели  на  цепи,  но  иногда  по  вечерам,  когда  весь  честный  люд  укладывался  спать,  отец  отпускал  Рекса  с  цепи  и  бдительно  наблюдал,  как  тот  с  упоением  носился  туда-назад  по  улице.  
Однако,  хоть  редко,  но  бывало,  что  появлялся  какой-нибудь  случайный  прохожий  и,  конечно  же,  устрашающий  вид  пса,  «разминающегося»  с  огромными  скоростями  на  центральной  улице  городка,  вызывал  ужас,  недовольство  и  справедливые  претензии  напуганных  людей.  Они  возмущались,  стыдили  и  угрожали,  на  что  отец  добродушно  отвечал,  что,  мол,  собака  просто  бегает,  никого  не  трогает  и  бояться  её  не  стоит,  поскольку  учёная  —  отстала  от  проезжавшей  через  город  воинской  части.  После  таких  инцидентов  Рекса  снова  надолго  усаживали  на  цепь,  он  скучал,  томился,  скулил,  и  отец  в  конце-концов  не  выдерживал  и  снова  выпускал  его  погулять.  

Шли  годы.  Выпорхнув  из  родительского  гнезда,  я  всю  жизнь  жила  в  городах,  в  многоэтажных  домах-скворечниках,  с  грустью  вспоминая  уютный  частный  родительский  домик,  но  особенно  маленький  садик  и  огород  возле  него.  Поэтому  при  первой  же  возможности  наша  семья  приобрела  участок  во  вновь  созданном  дачном  кооперативе.  Сначала  это  была  просто  заброшенная  заболоченная  солончаковая  земля,  непригодная  для  использования  местным  колхозом.  Но  уже  через  два  года  упорным  кропотливым  трудом  и  на  немалые  средства  городских  жителей  она  была  облагорожена  и  превращена  в  живописный  райский  уголок  с  чётко  проложенными  улицами,  вдоль  которых  с  обеих  сторон  выстроились  аккуратные  дачные  домики,  окружённые  садами,  огородами,  цветниками.    И,  конечно  же,  рядом  с  людьми  появились  животные,  в  основном  кошки  и  собаки.  
Откуда?
Да  отовсюду!  Из  села,  расположенного  рядом,  некоторых  привозили  из  городских  квартир,  а  некоторых...
Помню,  ехала  электричкой  на  дачу,  на  остановке  стояла  в  очереди  на  выход,  впереди  —  мужчина  с  чем-то  в  мешке.  Выскочив  из  вагона,  он  подскочил  к  краю  платформы  и  просто  вытряхнул  из  мешка...  щенка!  Тот  плюхнулся  в  траву  с  метровой  высоты  и  с  изумлением  озирался  вокруг,  а  мужчина  запрыгнул  в  вагон,  едва  успев  перед  захлопывающейся  дверью,  и  укатил  куда-то  в  «неизвестное  далёко».

Часто  собак  привозили  в  машинах  и  оставляли  на  обочинах  дорог.
 Они  долго  обречённо  лежали  там,  где  их  оставили,  очевидно  в  ожидании,  что  хозяин  вернётся,  а  потом  голод  гнал  их  на  дачи  и  они  понуро  бродили  по  улицам,  выискивая  себе  место  для  пристанища.  Сердобольные  дачники  начинали  их  прикармливать,  вскоре  собаки  приживались  и  начинали  «отрабатывать  хлеб»,  облаивая  чужих  людей,  зашедших  на  улицу.

Так  на  нашей  улице  невесть  откуда  проявился  пёс  «дворняжских»  кровей  —  умный,  хитрый,  изворотливый,  мощного  телосложения,  но  какой-то  непропорционально  коротконогий,  к  тому  же,  в  ошейнике.  Вскоре  ошейник  кто-то  снял,  а  дачники  дали  ему  кличку  Рыжик  —  по  окрасу.
Пёс  освоился,  осмелел  и  частенько  донимал  кого-либо  кознями  своего  зловредного  характера.

Рядом  с  дачами  был  большой  массив  свободной  земли,  на  котором  желающим  дачникам  выделили  дополнительные  небольшие  участки  под  огороды.  Помню,  осенью  высаживаем  чеснок,  торопимся  —  вскопали  грядку,  полиэтиленовый  пакет  с  купленным  на  рынке  посевным  чесноком  тут  же.  Берём  оттуда  понемногу,  засаживаем  ряд  за  рядом.  

Вдруг,  откуди  ни  возьмись,  на  максимальной  собачьей  скорости  появляется  Рыжик,  хватает  в  зубы  пакет  с  чесноком  и  мчится  от  нас.  Отбежав  метров  на  двадцать,  останавливается,  ждёт.  Я  бегу,  и  когда  почти  добегаю,  пёс  хватает  пакет  и  повторяет  свой  трюк.  
Не  знаю,  чем  бы  это  закончилось,  скорее  всего,  пакет  порвался  и  чеснок  рассеялся  по  всему  полю,  если  бы  не  дальний  сосед,  который  увидев,  что  пёс  отвлёкся,  наблюдая  за  нами,  успел  выхватить  наш  пакет  прямо  у  него  из-под  носа.

Через  некоторое  время  по  пути  на  дачу  я  обратила  внимание  на  лежащую  у  обочины  дороги  красивую  овчарку,  очень  похожую  на  одного  из  Рексов  моего  детства.  «Неужели  кто-то  привёз  машиной  и  выбросил?»  -  мелькнула  мысль.
Вот  ведь  как  бывает:  пошла  мода  заводить  собак  в  городских  квартирах  и  люди,  словно  заколдованные,  начали  покупать  щенков,  отдавая  за  них  порой  баснословные  деньги!  Конечно,  пока  щенок  маленький,  он  такой  милый,  забавный  —  живая  игрушка!  Но  приходит  время,  «игрушка»  превращается  в  большущую  собаку  со  своим  характером  и  своими  жизненными  потребностями.  Это  уже  не  забава,  а  настоящая  головная  боль!  Накормить,  два  раза  в  день  вывести  по  естественным  надобностям,  а  уже  о  шерсти  во  всех  коврах,  диванах,  креслах,  о  погрызенной  обуви  и  других  нужных  вещах,  о  беспорядке  в  доме  и  других  неудобствах,  и  говорить  не  приходится!  
И  что  делать?  
Выход  простой  —  избавиться.  
Самый  гуманный  способ  —  вывезти  в  какое-либо  село  или  на  дачи,  и  там  оставить.  
Вот  и  всё.  И  совесть  спокойна.  Наигрались  и  хватит.  
О  том,  что  испытывает  преданное  животное,  ТАКИЕ  «любители»  как-то  не  задумываются.
В  следующий  раз  приехав  на  дачу  я  увидела  овчарку  возле  крайнего  домика  на  нашей  улице.  Остановилась.  Собака  взлянула  на  меня  печальными  виноватыми  глазами  и  ещё  плотнее  сжалась  в  комок,  то  ли  ожидая  пинка,  то  ли  готовясь  пуститься  наутёк.
-  Не  бойся.  Вот,  поешь,  -  я  положила  перед  ней  свой  бутерброд  с  маслом  и  колбасой.  Но  бедное  животное,  явно  голодное,  боялось  есть  его  при  мне.  -  Кушай,  кушай.  Я  ухожу.

Постепенно  собака  привыкла  к  новому  месту,  все  соседи  её  жалели  и  прикармливали,  а  пристанище  себе  она  нашла,  вырыв  логово  под  металлической  автомобильной  будкой  —  сарайчиком  на  соседней  даче.  
 
Это  был  совсем  не  Рекс,  не  пёс,  а  ***  и  соседи  дали  ей  кличку  Пальма.  Вскоре  они  подружили  с  Рыжиком  и  теперь  вдвоём  облаивали  «чужаков»,  зашедших  на  нашу  улицу.  
Конечно  же,  заводилой,  провокатором  всегда  был  Рыжик.

А  мы  с  мужем  тоже  постепенно  «осваивались»  на  околодачных  просторах.  Совсем  недалеко,  в  пяти-семи  минутах  езды  велосипедом  находилась  чудесная  река  Псёл  и  мы,  закончив  весенний  посадочный  сезон,  а  также  дождавшись  снятия  запрета  на  рыбалку,  старались  в  свободное  время  посидеть  с  удочкой  на  берегу,  не  столько  ради  улова,  а  больше  для  души,  полюбоваться  красотами  родной  природы,  подышать  свежим  воздухом.  
Скоро  Рыжик  и  Пальма  начали  добровольно  нас  сопровождать,  стремительно  мчась  рядом  с  нашими  велосипедами  и  успевая  при  этом  облаять  всё  и  всех:  машины,  мотоциклы,  коров,  коз,  людей.  (Иногда  бывало,  что  нас  сопровождала  только  Пальма,  тогда  она  вела  себя  спокойно,  просто  бежала  следом).  
Но  особенно  привлекали  их  чужаки-велисипедисты,  их  они  облаивали  особенно  рьяно,  долго  гнались  следом  и  чуть  ли  не  хватали  за  ноги.  

Конечно  же,  никому  это  не  нравилось.  Особенно  нам.  Собаки,  в  общем-то  не  наши,  но  ведь  они  считают  нас  своими!  Сопровождают  и  охраняют.  
Что  же  делать?  
Попробовали  Пальму  оставить  во  даоре,  заперев  калитку,  но  она  легко  сигала  через  довольно  высокий  забор.  Уйти  незаметно  не  получалось,  прогнать  собак  тоже  невозможно,  они  отбегали,  прятались,  а  потом  догоняли  нас  и  всё  повторялось.  
Тогда  я  решила  привязать  Рыжика.  Взяла  длинную  верёвку  и  отъехав  от  дач  к  посадке,  зазвала  его  в  кусты  и  там  привязала  к  дереву:  -  Сиди,  друг  любезный!  Не  умеешь  вести  себя  в  обществе,  нечего  и  бегать,  подставлять  нас  под  неприятности!  
Приехав  вечером,  отвязала.  
Но  такая  хитрость  удалась  мне  только  один  раз.  Теперь  пёс  не  давался,  убегал,  и  даже,  когда  я  однажды  захотела  его  погладить,  потрепать  за  ушко,  так  остервенело  клацнул  зубами  возле  моей  руки,  что  я  в  ужасе  отдёрнула  её  и  больше  не  лезла  к  нему  со  своим  добром,  остерегалась.  

Обиделся.  Запомнил  и  предупредил.  Вот  как!

Жили  эти  собачки  на  наших  дачах  года  три.  Зимой  мы  ездили  каждую  неделю,  кормили  их,  хотя  от  воров  собаки  не  спасали.  А  на  четвёртый  год  осенью  Пальма  куда-то  исчезла.      
На  остановке  электрички  дачники  возмущались,  что  приезжали  на  дачи  какие-то  незнакомые  «мажоры»  на  дорогих  машинах,  с  оружием  и  постреляли  много  собак.

Оставшись  как-то  ночевать,  мы  проснулись  ночью  от  каких-то  странных  звуков.  Прислушавшись  поняли,  что  это  плачет  Рыжик.  
Так  надрывно,  печально,  тоскливо  и  безутешно.

Через  некоторое  время  пропал  и  он.  
Куда  исчез?  Неизвестно.                                                                                                                                      22.06.20

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880467
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.06.2020

Мой дивный сон

Тебя  я  видела  во  сне
На  берегу  хрустальной  речки.
Ах,  как  понравился  ты  мне!
Высокий  и  широкоплечий,
Верхом  на  вороном  коне
В  той  давней  молодой  весне.

Спешил  ко  мне  издалека
С  букетом  незабудок  нежных.
Была  дорога  нелегка!
...  Вдруг,  конь  заржал  и  взвился  резко
у  камня.  Там,  путь  ровный  прежде,
Распался  на  три  узких  сте'жки.

Одна,  торёная,  вела
В  большой  и  многолюдный  город,
Другая  —  тропкой  к  речке  шла,
А  третья  —  в  сказочные  горы,
Где  тишь  родимого  села
И  дева  юная  ждала.

Остановившись  лишь  на  миг,
Коня  ретивого  пришпорил,
Свернул  на  торный  тракт,  и  вмиг
Умчался  за  удачей  в  город
не  увидав,  как  вдруг  поник
Златого  Солнца  ясный  лик.

Ты  ускакал  в  другую  жизнь...
…  А  к  берегу  причалил  катер.
Промолвил  Кто-то:  -  Едь,  учись!
И  город  мне  раскрыл  объятья...

…Тут  сон,как  фильм,кружит,кружит
Прошедшей  жизни  виражи...


Мелькнули  годы.  Жизнь  прошла.
Ни  ты,  ни  я  тебя,  не  знаем.
Зима,  как  седина  бела
Те  три  дороги  заметает...
А  сон  мне  дАрит  два  крыла
И  ты  зовёшь,  чтоб  я  пришла.

Душа  мне  шепчет:  это  он,
Тот  всадник  у  хрустальной  речки,
Тебе  он  Небом  наречён,
Но  волею  Судьбы  не  встречен.
И  слышен  волн  хрустальный  звон:
Он  был  твой  суженый.  Он-н,  он-н...

Но  тут  Судьба  сказала:  -  Сон!
И  ты  уже  у  жизни  края,
Как  долго  ты  несла  свой  Крест?!
Лететь?!  Но  сил  совсем  уж  нет  ,
Склонилось  Солнце  к  небокраю
И  крылья  стёрты,  не  летают!  

Пусть  сон.  Мы  встретимся.  Я  знаю!
Там,  за  Чертой,  где  жизнь  иная
Нас  ждёт  святое  Царство  Рая..

А  волны  звонким  хрусталём
Мне  вторят:  пусть  то  был  лишь  сон,
Он  сбудется...
Мы  знаем,  знаем...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880279
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.06.2020

Я к тебе прилечу

Я  к  тебе  прилечу  на  рассвете
В  самый  памятный,  благостный  сон.
В  молодом  расцветающем  лете
Побежим  в  зелен-луг  босиком,

Искупаемся  в  речке  хрустальной
И  отыщем  в  овраге  родник,
Сохранивший  заветные  тайны  —  
Промелькнувшей  зари  яркий  миг.

Сон-блаженство!  Ему  неподвластны
времена,  и  судьбы  виражи,
Он  хранит  нас  в  объятих  счастья...
Что  реальнее?
Сон?  Или...  жизнь?...
17.03.20

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2020

Уроки жизни (проза)

Отрывок  из  романа  "Она  прожила  чужую  жизнь  -  2"

Глава  №  7


Историю,  связанную  с  первой  премией  премией,  Лариса  запомнила  на  всю  жизнь.
Это  был  урок,  преподанный  наглядно  и  корректно.  Урок,  как  вести  себя  в  жизни,  и  урок  -  как  сделать  замечание  человеку,  поставить  его  на  место,  не  прибегая  к  моралям  и  нравоучениям.

 Химический  завод,  на  который  после  окончания  техникума  направили  её  работать,  был  планово-убыточным.  То-есть,  только  что  построенный,  он  ещё  не  вышел  на  проектную  мощность  и  себестоимость  продукции  была  выше,  чем  отпускная  цена.  Рабочие  получали  заплату  и  премии,  а  инженера,  руководители  и  служащие  «сидели»  на  «голых»  окладах.  Это  было  несправедливо,  поскольку  им  в  период  освоения    нового  производства  приходилось  работать  намного  больше,  чем  таким  же  специалистам  на  отлаженных,  работающих  стабильно,  производствах.
Но  это  заставляло  делать  всё,  чтобы  поскорее  освоить  мощности  завода.

И  вот  наконец,  подсчитав  квартальные  показатели,  увидели,  что  сработали  на  премию!
Быстро  оформили  необходимые  расчёты  и  отправили  на  утверждение  в  главк.  С  нетерпением  ждали  разрешения  на  выплату,  каждый  строил  планы,  что  купить,  ведь  премия  ожидалась  приличная.  Почти  два  месячных  оклада  сразу!
Главк  определял  премию  руководящей  верхушке,  размер  её  всем  остальным  работникам  утверждал  директор  завода.

А  директор  считал,  что  никто  не  работает  идеально,  и  потому  всем  уменьшал  положенную  премию,  а  то  и  вовсе  лишал  за  огрехи  в  работе.

Ларисе  поручили  сделать  расчёт  всем  работникам  завода,  после  чего  начальник  отдела  взял  эти  ведомости  и  пошёл  к  директору.
Комиссия  главных  специалистов  долго  заседала,  решая,  кому,  за  что  и  на  сколько    уменьшить  премию.
И  вот,  наконец,  начальник  вошёл  в  отдел  и  торжественно  положив  на  стол  Ларисе  ведомости  и  протокол  решения  комиссии,  сказал:  -  Быстренько  посчитайте  с  учётом  депремирования.  Подготовьте  приказ  и  ведомости  на  подпись  директору.

Конечно,  первым  делом  она  нашла  свою  фамилию  и  увидела,  что  депремирована  на  пять  процентов.  Стало  обидно.  Работает,  старается,  её  хвалят.  А  тут  вдруг  взяли  и  наказали.  За  что?  Чуть  не  плакала.
 
Наверное,  начальник  ожидал  такой  реакции,  ведь  девушка  только  начала  работать,  молоденькая,  ещё  и  восемнадцати  лет  не  исполнилось.  Он  ободряюще  сказал:
-  Не  расстраивайтесь.  Вы  хорошо  работаете,  но  директор  снизил  премию  всем,  без  исключения.  Другим  намного  больше.  Он  руководитель  и  это  его  право.

Ну  что  ж,  говорят:  «на  миру  и  смерть  красна».  Успокоившись,  начала  делать  расчёты.  Стало  даже  интересно,  вдруг  почувствовала  превосходство  над  всеми  остальными.  Ведь  она,  наряду  с  руководителями  завода,  знала  сейчас  то,  чего  другие  не  знали!  И  это  знание  рвалось  наружу,  распирало  так,  что  хотелось  пойти  и  рассказать  приближённым    сотрудникам,  на  сколько  и  за  что  им  снизили  премию.
 
Быстро  справившись  с  заданием,  отдав  начальнику  аккуратно  заполненные  ведомости  и  проект  приказа,  выпорхнула  из  отдела.  В  коридоре  на  минутку  задумалась,  а  потом  быстрым  шагом  направилась  в  отдел  сбыта  к  Нине  Павловне,  которая  была  первым  наставником  в  работе  до  того,  как  Ларису  перевели  инженером  в  отдел  труда  и  зарплаты.  Но  Нины  Павловны  на  месте  не  оказалось.
Тогда  побежала  в  плановый  отдел  к  своей  подруге  Кате.  Но  и  её  не  было!  Разочарованная,  вернулась  в  отдел,  думая  о  том,  кому  бы  ещё  рассказать  о  его  премии.

Начальник  отдела,  уже  вернувшийся  от  директора  и  сидевший  за  своим  столом,  внимательно  посмотрел  на  неё  и  спросил:
-  Вы  никому  не  рассказывали  о  том,  на  сколько  его  депремировали?

Растерялась,  словно  пойманная  «на  горячем».
-  Нет.  Никому,  -  ответила  честно.

-  Я  вам  расскажу  историю,  которая  произошла  со  мной  много  лет  тому  назад,  -  задумчиво  произнёс  начальник,  глядя  проницательным,  всё  понимающим  взглядом.
 -  Я  тогда  работал  на  коксохимическом  заводе.  Время  тяжёлое,  послевоенное.  Работали  с  раннего  утра  и  допоздна.  Помню,  однажды  ушёл  домой  в  восемь  вечера,  на  другой  день  вызывает  директор  и  спрашивает:
-  Ты  почему  вчера  на  работе  не  был?  Я  звонил  в  полдевятого,  тебя  не  было.
-  Вот  такие  времена  были,  -  начальник  задумчиво  барабанил  пальцами  по  столу,  уйдя  мыслями  в    далёкое,  давно  ушедшее  время.

-  Так  вот,  -  продолжил  тихо,  -  вызывает  меня  как-то  директор  и  даёт  задание  немедленно  подготовить  приказ  о  снижении  премии  на  пятьдесят  процентов  начальнику  цеха  Иванову  за  серьёзные  недоработки.  Я  всё  записал,  иду  по  коридору  к  себе  готовить  приказ.  Настроение  плохое:  Иванов  -  мой  приятель  и  вообще  хороший  специалист  и  добросовестный,  ответственный  работник.  Жалко  его,  но  работа  есть  работа.  И  тут  навстречу  Иванов  из  техотдела  выходит.  Мы  поздоровались,  остановились  на  минутку,  как  всегда,  сказать  друг  другу  пару  слов.

-  Куда  так  торопишься?  -  спрашивает  Иванов.  -    И  вид  у  тебя  «не  ахти»?  Случилось  что?  -  а  сам  улыбается,  видно  в  хорошем  настроении.  А  я  возьми,  да  и  брякни:

-  Да  вот,  иду  приказ  на  тебя  писать.

-  Какой  приказ?  -  он  сразу  насторожился.

-  Премии  тебя  лишать.  Ты  вот  здесь,  и  вот  здесь  недосмотрел,  недоработал,  -  и  перечисляю  ему  всё  то,  что  директор  велел  в  приказе  написать.

-  Как?!  -  возмутился  Иванов.  -  Это  не  моя  вина,  здесь  механик  виноват,  а  здесь  снабженцы  маху  дали.  Значит,  всё  на  меня  повесили?  Нашли  крайнего?!

-  Не  знаю,  -  говорю,  -  кто  в  чём  виноват.  Но  мне  директор  поручил  приказ  подготовить.

И  пошёл  к  себе  в  отдел.  Сижу  за  столом,  приказ  сочиняю.  Тут  директорский  телефон  зазвонил.  Поднимаю  трубку,  директор  говорит:
 
-  Вадим  Дмитриевич,  у  тебя  готов  проект  приказа?  Зайди  с  ним  ко  мне.

Быстро  дописал,  захожу,  ложу  ему  на  стол,  чтобы  прочёл,  всё  ли  так.  А  он,  не  читая,  берёт  и  рвёт  приказ  на  мелкие  кусочки.  А  потом,  глядя  на  меня  эдаким  ледяным  взглядом,  бросает  их  в  урну  и  говорит:

-  Так.  Иванову  премию  заплати  полностью,  а  себя  лиши  на  сто  процентов  и  сам  придумай,  за  что.  Приказ  через  десять  минут  принеси  мне  на  подпись.

Начальник  отдела  изучающим  взглядом  смотрел  на  Ларису.

Она  всё  поняла!
И  тогда  он  сказал:
-  Отдел  труда  и  зарплаты,  это  секретный  отдел.  Неофициально,  но  секретный.  О  том,  что  здесь  решается,  не  должен  знать  никто,  даже  самые  близкие  люди.  До  тех  пор,  пока  приказ  не  подписан  руководителем,  он  не  является  документом.

-  Кстати,  -  продолжил  начальник,  -  на    следующий  день  я  снова  столкнулся  с  Ивановым  в  коридоре.

-  Ну  и  шуточки  у  тебя!  -  обиженно  воскликнул  он.  -  Я  ведь  сразу  к  директору  пошёл,  объяснил  ситуацию.  А  он  меня  выслушал  и  говорит:  -  Кто  тебе  такое  сказал?  Иди  спокойно  работай,  я  такого  приказа  не  подписывал.

-  Вот  так,  -  грустно  улыбнулся  начальник.  -  С  Ивановым  мы  остались  друзьями,  но  о  том,  как  я  пострадал  от  собственной  болтливости,  никогда  ему  не  рассказывал.

Этот  урок  был  усвоен  Ларисой  и  принят  к  исполнению  на  всю  жизнь.

Она  никогда  не  выбалтывала  никому  даже  того,  о  чём  можно  было  рассказывать.

И  не  только  в  работе,  но  и  в  жизни.

Ей  можно  было  доверить  любые  секреты.
 
Никогда,  никому  и  ни  при  каких  обстоятельствах  она  не  выдавала  чужие  тайны.

Да  и  свои  тоже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2020

Словно смерть…

Рутина!  Как  же  много  в  мире
Бесцельных  времени  утрат!
Ох,  как  я  не  люблю  в  квартире
Всё  убирать,  да  убирать!

Ведь  лишь  вчера  здесь  всё  блестело,
Я  ж  от  трудов  валилась  с  ног!
Откуда  пыли  налетело?
Бумаг  и  шмоток?  О,  мой  Бог!

Избавиться  немедля  нужно
От  старых  ношеных  вещей!
Но,  в  руки  взяв...  нахлынут  чувства:
Нет,  жалко.  Позже,  не  теперь.

Рутина.  Время  забирая
Копит  воспоминаний  хлам,
И  погружаюсь  во  «ВЧЕРА»  я,
В  угоду  сношенным  вещам.

А  время  цокает  упорно,
И  ни  на  что  уж  нету  сил...
И  словно  смерть,  стоит  уборка
Со  шваброй  —  двойником  косы!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2020

Не з'ясоване питання

НЕ  З'ЯСОВАНЕ  ПИТАННЯ:
(із  збірки  "З  ким  на  край  світу...")

У  селі,  в  сім'ї  багатій,  
ріс  синочок-одинак,
Як  вродився  дурнуватий,
то  і  в  тридцять  був  дурак.

Самому  жить  не  годиться,
Тож  з  сусіднього  села
Привезли  батьки  дівицю,  
щоб  дружиною  була.

Справили  гучне  весілля!
Та  минає  день  за  днем,
Молода  сльозами  сіє:  
-  Ох,  не  любить  він  мене!

Не  цілує,  не  голубить,  
з  вечора  до  ранку  спить,
не  чіпає.  Знать,  не  любить!  
Треба,  треба  щось  робить!

Вговоряла,  розмовляла,  
Гена  ж,  знай  собі,  сопе,
Тож  до  лікаря  послала,
І  сама  із  ним  іде.

Лікар  Гену  наставляє:  
про  обов'язок,  про  секс,
Гена  в  носі  колупає.
-  Зрозумів?
-  Та  ні,  не  все!

Каже:  -  Я  вас,  лікар-дядю,  
так,  словесно,  не  пойняв,
От,  якби  той  секс  наглядно  
хтось  узяв,  та  й  показав.

Лікар  до  дружини:  -  Згодна?  
(Вже  від  Гени  всіх  трясе!)
Жінка  плаче:
-  Хоч  не  можна,  та  погоджуюсь  на  все!


Вдвох  сеанс  той  показали,  
сором  душі  оповив,
Разом  в  Гени  запитали:
 -  Ну?!  Тепер  ти  зрозумів?

Зрозумів,  -    промовив  Гена.
Тільки,  дядю,  поясніть,
Хочу  знати  достеменно:  
що  надалі  нам  робить?

Як  моя  дружина  знову  
схоче  процедури  ті?
Прийдете  до  нас  додому?
Чи  до  вас  її  вести???
14.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2020

Поетичне ім'я

Селились  народи  тут  різні:
Хто  зблизька,  а  хто  іздаля',
Всім  стала,  як  матінка  рідна,
Свята  Кременчуцька  земля.

На  березі  місто  зростало,
Фортеця  в  боях  і  трудах.
Не  раз  Кременчук  руйнувала
Загарбників  хижих  орда.

Та  місто  оновлене,  славне,
Як  Фенікс,  вставало  з  руїн  …

…  Розказував  гід  екскурсантам
Про  назву,  одну  із  билин:

«-  Чумацькі  човни  славнозвісні
До  моря  ходили  по  сіль,
Дніпро  -  річка  сильна  і  грізна:
Пильнуй  на  біду  звідусіль.

Хто  першим  помітив  пороги,
До  інших  гукав:  -  Кремінь!  Чув!!!
Як  тут  оселились  народи,
То  й  назву  дали:  Кременчук.»

По  набережній  прогуляйся,
Побачиш  пороги  оті,
З  води  визирають  скелясті
Кремінні  верхівки  круті.

А  місто  з  часів  давніх,  давніх,
Своє  не  міняє  ім’я,
І  тішиться  містом  цим  славним
Свята  Кременчуцька  земля.

Можливо,  у  кожного  гіда
Є  версія  назви  своя,
Та  я  признаю  вірогідним
Таке,  поетичне,  ім’я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020

Пташині пісні

І  чого  зозулю  люди  стали  слухать?
Несерйозна  птаха,  ясно,  що  брехуха!
Ні  сім'ї,  ні  совісті,  ні  чеснот  не  має,
Своїх  рідних  діток  сирітством  карає.  

Підкидає  яйця  у  чужі  гніздечка,
Ще  малих  навчає  злу  і  безсердеччю,
Ку-ку  —  хай  годують  вас  батьки  не  рідні,
Ку-ку  —  викидайте  із  гнізд    діток  їхніх.

Нерозумні  люди  ті  “ку-ку”  рахують,
Думають:  зозуля  їм  роки  віщує,

Краще  соловейка  слухать  пісню  щиру,
Гарну  і  сімейну  і  таку  красиву!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2020

Неподвластен времени

Тяжёлые  серые  тучи
С  утра  прогнозируют  дождь...
Вновь  дождь!  Надоел  и  замучил,
Когда  ж  наконец  ты  уйдёшь!

Художнику  надо,  чтоб  солнце
Зажглось  на  портрете  в  глазах,
Но  кисть  непокорна.  Упорно
На  холст  наползает  слеза.

Качая  седой  головою
Горюет    творец  у  холста:
То  ль  кисть  напиталась  слезою,
То  ль  я  уже  грустен  и  стар?

Творец  временам  неподвластен!
Он  мир  осязает  душой!
Вдруг,  в  сером  промозглом  ненастье
Спектр  солнца  увидел  цветной:

Сияние  радости  в  тучах,
Слепящий  раскат  грозовой,
Любви  нежный,  ласковый  лучик,
Согретый  минувшей  весной.

Пусть  годы  уходят  в  закаты,
Но  краски  в  палитре  свежи,
И  облачко  в  беленьком  платье,
Написано  вместо  слезы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020

В других странах (проза)

Из  цикла  "Невыдуманные  истории"


Мама  после  работы  забрала  Андрюшу  из  детсада,  идут  домой,  общаются:

-  Мама,  а  как  называются  люди  в  других  странах?  Вот  у  нас  в  Украине  —  украинцы,  а  в  России  —  российцы?

-  Россияне,  сынок.  А  в  Испании  как?

Сын  задумался.  -  Испан...,    испан...  Испанцы?

-  Правильно.

-  Мама,  а  какие  ещё  есть  страны?

-  Латвия.

-  Там  латвийцы?

-  Ну,  почти.  Латыши.  А  в  Беларуси?

-  Беларусцы?  

-  Почти.  Беларусы.  А  во  Франции?

Андрюша  надолго  задумался  и  вопросительно-утвердительно  произнёс:
-  Вофранцы?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020

Не стесняйтесь

Не  стесняйтесь  благих  слов  привета,
Что  так  рвутся  другому  сказать.
Ведь  они,  словно  лучики  света,
Озарят  добротою  глаза.

Будто  волны  незримого  СЧАСТЬЯ
Окружат  и  наполнят  теплом,
В  тех  —  напротив,  глазах  отразятся
И  вернутся  к  вам  светлым  добром,

Заблестят  в  зеркалах  и  витринах,
Заструятся    весенним  дождём...

Добрым  словом  простым  и  всесильным
Освятится  ваш  мир  и  ваш  дом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877849
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020

Живу надеждой

Впущу  я  в  душу  капельку  тепла,
Весенний  лучик  солнечного  света,
Пусть  ТА  весна  давно  уж  отцвела,
Она  вернётся  с  розовым  рассветом.

Протянется  дорожкой  по  росе,
Проклюнется  из  зёрнышка  на  грядке,
А  я,  уже  на  взлётной  полосе,
С  незримым  «завтра»  поиграю  в  прятки

Пусть  прячется.  
А  мне  искать  иль  нет?
Вот-вот  объявят  на  мой  рейс  посадку,

В  закат  взлетая  курсом  на  рассвет,
Живу  надеждой:
будет  всё  в  порядке!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877415
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.05.2020

Про секрети з інтернету

Прочитав  я  в  інтернеті:
“Курка  буде  із  свиню,
Якщо  ря'скову  дієту
Їй  додати  у  меню”.

Матінка  з  ключами  в  місті  —  
Ні'як  відімкнуть  вольєр,
Сиплю  курочкам  поїсти
Через  сітку  я  тепер.

Попід  сітку  ту,  і  ряски
Виклав    широченький  ряд.
В  курки  голова  —  пролазить,
Пір'я  ж  не  пуска  назад.

Поки  ряску  поклювали,
Вічка  сітки,  мов  бритви'
Усе  пір'я  позбривали
Геть  із  шиї,  й  голови'!

З  міста  прибула  матуся,
Зазирнула  в  котушок:
-  Люди  добрі!  Ой!  Рятуйте!
Зглазило  хтось  курочо'к!

А  були  ж  такі  красиві,
зозулясті,  і  як  сніг,
А  тепер!  
Червоні  шиї
Й  лисі  голови  у  них!
....................................................

Я  ж  бо  хлопець  не  ледачий:
Взяв  у  діда  батожок,
І  погнав  через  всі  дачі
Диво-ку'рок  на  лужок.

Дачники  усе  лишили,
Вистроїлись  всі  підряд,
Повитягували  шиї,
Зачаровано  стоять:

-  Розкажи  секрет  нам,  Шу'рко,
Чи  порода  це  нова?
Тіло  —  начебто  як  курка,
Як  у  грифа  —  голова!

-  Так,  -  кажу,  -  нова  порода
Із  Австралії  оця,
Хоч  не  видались  на  вроду,
В  день  несуть  по  три  яйця!
....................................................

На  базар  не  їздить  мати  —  
Черга  в  нас  за  ворітьми,
Просять  дачники  продати
Яйця  по  любій  ціні!

Підкладають  яйця  квочкам...

...  Я  ж  матусі  не  сказав,
Те,  що  дачникам  —  три  бочки
про  курей  я  набрехав!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020

Вот мы и встретились, отец

Моему  отцу  -  Силенко  Григорию  Венедиктовичу
(06.05.1911  -  04.08.1998)

1

Мы  снова  встретились,  отец,
К  тебе  пришла  я  поклониться
Туда,  где  тишь,  да  Божьи  птицы,
Где  все  находят,  наконец,
Приют  последний  и  покой
Вдали  от  суеты  мирской.
Возможно,  в  Вечности,  в  Раю
Ты  вспоминаешь  жизнь  свою:
Село  Зелёный  Яр,  и  хату,
И  сад,  что  твой  отец  садил  -
Садовником  искусным  был,
Он  обучил  тебя  и  брата,
Как  сад  обре'зать,  как  привить,
И  как  с  Природой  в  мире  жить.

2

Потом  учёба  в  институте,
Был  голод  страшный  в  тридцать  третьем,
Делился  брат  куском  последним,
Ивану  тоже  было  трудно,
Но  он  зарплату  получал,
Тебя,  студента,  выручал,
И  с  благодарностью,  не  раз,
Ты  говорил:  «Меня  он  спас».
Так  ВУЗ  закончил,  встал  на  ноги,
Жизнь  планов  радужных  полна!
Но  нет.  Военная  волна
Накрыла  горем  и  тревогой
И  понесла  в  кромешный  ад,
В  котёл  кипящий  —  Сталинград.

3

Твоя  судьба  тебя  хранила,
А  Ваня,  брат,  погиб  в  бою
Под  Сталинградом,  в  том  краю,
И  неизвестно,  где  могила  .  .  .
Судьба!  Её  не  изменить,
Раз  выжил,  значит  надо  жить.
И  хоть  война,  весь  мир  в  крови,
Но  жизнь  продо'лжилась  в  любви,
Её  ты  встретил  в  Сталинграде.
После  Победы  в  край  родной
Вернулся  с  молодой  женой,
Своей  любовью  и  отрадой  .  .  .  
Дом,  сад,  работа  и  семья,
Всё  начиналось  вновь  с  нуля.

4

Директором  работал  в  школе,
Жил  скромно,  дочек  воспитал,
Жалел,  что  сына  Бог  не  дал,
В  том  не  твоя,  Господня  воля.
Но  словно  сыновья,  с  души
Рождались  в  свет  твои  «вирши».
Об  Украине  ты  писал,
Но  партократ  не  издавал,
Ведь  ты  жил  правдой,  не  лукавил,
Не  воспевал,  закрыв  глаза,
Стихами  то,  что  вождь  сказал.
Не  гнался  за  дешёвой  славой  .  .  .

Поэт,  учитель  и  боец!
Вот  мы  и  встретились,  отец.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020

Солодка ностальгія

Чи  справді  мучить  ностальгія?
Бо  завіряє  дехто  нас:
“Були  здорові,  молоді  ви,
У  той  страшний  минулий  час.”

Ні,  не  у  молодості  справа:
Батьки  фашизм  перемогли,
Відбудувать  змогли  державу,
Найперші  в  космос  піднялись!

Ми  —  прагнули  вершин  в  навчанні,
Бо  знали,  що  чекає  нас  —  
спеціалістів  бравих,  вправних,
На  виробництві  прохідна,

труд  в  мирнім  дружнім  колективі,
стрімління  росту  і  мета!
Були  ми  сильні  і  щасливі...
Аж  раптом  вирок:  -  Все  не  так!

Не  ту  будову  ви  створили,
Час  треба  повернуть  назад,  
Не  з  тими  дружбу  ви  водили,
І  ворог  той,  хто  був  вам  брат!

...  Руїни,  злидні,  крах  держави  —  
Відьмацька  містика  страшна,
Мов  чорна  кішка  між  братами.
І  божевілля  пік  —  війна!

І  я  вже  не  живу,  не  мрію,
Не  жду  приємну  новину,
Лиш,  як  солодку  ностальгію
Пригадую  ту  прохідну...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020

Зрадливий дощ

Із  збірки  "Чаро-зіллячко"
 

Цілує  дощик  квіточку  вишневу,
Шепоче  про  кохання  молоде.
Вона  ж,  в  цю  теплу,  млосну  ніч  травневу,
Його  обійм  і  ласк  жагучих  —  жде!

Вона  —  така  земна,  така  домашня,
А  він  —  посланець  із  небесних  сфер
Скрізь  побував,  і  зверху  стільки  бачив!
Такий  галантний,  знатний  кавалер,

Манив  спокусливим  життям  майбутнім...
...  А  вранці,  тільки  сонечко  зійшло,
Зрадливий  дощик  з  вітром  шалапутним
Покинули  і  квітку,  і  село,

Літали  по  садах  заморських  пишних...
...Вже  теплий  липень  поспішає  в  сад
Вернувся  дощик,  замість  квітки  —  вишня!
В  рум'янцях  звабних  осяйна  краса!

А  поряд  —  ставний  молодий  горішок,
По  тину  лози  тягне  виноград...
Ні,  не  у  самоті  зосталась  вишня:
Груш,  яблунь,  абрикосів  —  повен  сад!

Покапав  трошки  дощик.  Раз  і  вдруге
Ослаб  у  мандрах,  сили  вже  не  ті...
Та  й  полетів  кудись  із  вітром-другом,
Пригод  шукати  у  чужі  світи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020

Дай, Боже…

ДАЙ,  БОЖЕ...

Як  сіяв  в  землю  зерно  дідусь  мій,
Просив  у  Господа  врожаю:
-  Дай,  Боже,  статків  на  всяку  душу,
І  на  просящу,  і  на  крадущу,
і  на  мою!

В  часи  ті  давні  усяк  бувало:
Хтось  потом,  кров’ю  хліб  добував,
Таких,  хто  просить,  було  немало,
І  дуже  рідко  було,  хтось  крав.

Трудом  дід  зводив  життєве  щастя.
За  труд  достаток,  і  шану  мав,
Не  бідував,  ще  й  давав  просящим,
Щоб  хтось  із  голоду  не  вмирав.

Літа  спливли.  Вже  і  я  бабуся,
Як  мій  дідусь,  Бога  я  молю:
-  Господь,  дай  статків  на  всяку  душу:
І  на  просящу,  і  на  крадущу,
і  на  мою!

Та  ледве  зводжу  кінці  з  кінцями...
Пани  великі,  й  пани  малі
Заводи,  фабрики,  шахти  вкрали
І  тягнуть  пазурі  до  землі.

Закони  Божі  крадій  порушив,
І  душу  грішну  продав  свою!
Тож,  Боже,  дай  тим,  хто  має  душу  -
Дай  на  просящу,
і  на  мою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020

А мне достаточно

УВАЖАЕМЫЕ  ЧИТАТЕЛИ!

ХОЧУ  ПРЕДСТАВИТЬ  ВАМ  СТИХИ  МОЕГО  МЛАДШЕГО  СЫНА  АНДРЕЯ.


               А  МНЕ  ДОСТАТОЧНО

А  мне  одной  достаточно  любви  -
Она  моя!  И  мне  другой  не  надо
Когда  со  мной  она  -  в  душе  рассвет  зари
И  без  нее  брожу  по  закоулкам  ада.

Короткий  разговор:  "Пока  -  пока"
В  душе  воюют:  радость  и  досада,
Так  и  люблю  ее  издалека.
Мне,  все-равно,  другой  любви  не  надо.

Дни  промелькнут,  войдут  в  века  года,
Я  стану  звездочкой  одной  из  миллиардов
Искать  ее  там  буду  я  всегда
А  не  найду?  Так  мне  другой  не  надо...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020

Буратино

УВАЖАЕМЫЕ  ЧИТАТЕЛИ!

ХОЧУ  ПРЕДСТАВИТЬ  ВАМ  СТИХИ  МОЕГО  МЛАДШЕГО  СЫНА  АНДРЕЯ.

БУРАТИНО

Здесь  нет  виноватых,  а  значит,
                   не  будет  проблемы,
Но  то,  что  вершится,  уж  точно,
                   по  чьей-то  вине.
Вот  взять  Буратино  —
                   ведь  был  он  когда-то  поленом
Не  видел,  не  слышал,  не  знал  то,
                   что  есть  он  —  в  бревне.

Со  рвением  ропщешь
                   и  мнишь  из  себя  Дон-Кихота
Вновь  истину  ищешь,
                   блуждая  в  слепой  кутерьме?
Поэтом  не  стать!
                   Когда  этого  просто  охота,
Его  высекает  Любовь,
                   что  приходит  Извне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020

УВАЖАЕМЫЕ  ЧИТАТЕЛИ!

ХОЧУ  ПРЕДСТАВИТЬ  ВАМ  СТИХИ  МОЕГО  МЛАДШЕГО  СЫНА  АНДРЕЯ.

БУРАТИНО

Здесь  нет  виноватых,  а  значит,
                   не  будет  проблемы,
Но  то,  что  вершится,  уж  точно,
                   по  чьей-то  вине.
Вот  взять  Буратино  —
                   ведь  был  он  когда-то  поленом
Не  видел,  не  слышал,  не  знал  то,
                   что  есть  он  —  в  бревне.

Со  рвением  ропщешь
                   и  мнишь  из  себя  Дон-Кихота
Вновь  истину  ищешь,
                   блуждая  в  слепой  кутерьме?
Поэтом  не  стать!
                   Когда  этого  просто  охота,
Его  высекает  Любовь,
                   что  приходит  Извне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020

Победные марши

В  саду  городском  есть  священное  место,
Там  воинам  стела  стоит,
В  день  памяти  нашей  великой  Победы,
Мелодия  марша  звучит.

В  почётном  строю  пожилые  солдаты,
Год  к  году  редеет  их  ряд,
Блестят  на  груди  боевые  награды
И  слёзы  скупые  блестят.

А  вечером  в  парке  гуляние,  танцы,
Всё  тот-же  военный  оркестр,
Играет  старинные  танго  и  вальсы
И  с  бабушкой  кружится  дед.

Меняется  жизнь,  забываются  беды,
Но  память  нельзя  потерять.
Девятого  мая,  на  праздник  Победы
Победные  марши  звучат!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875167
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020

На всяку душу

Шановні  друзі!
Представляю  вам  вірш  свого  сина  Юрія.
Опублікований  у  міському  альманасі.

НА  ВСЯКУ  ДУШУ

Розповідали,
Покійний  прадід,
Коли,  бува
Саджав  картоплю
Чи  сіяв  гречку
Казав  слова:

-  На  всяку  душу,
Мій  милий  Боже,
Дай  врожаю:
І  на  просящу,
І  на  крадущу,
І  на  мою.

Був  замість  Бога
У  комуністів
Кривавий  князь;
Коли  убогі
Просили  їсти,
Він  з  них  сміявсь:

-  План  хлібоздачі
То  є  святиня
Понад  усе!
Голодний  -  значить,
Все  до  торгсина
Нехай  знесе.

Усяку  душу,
Усяку  думу
Брав  до  лещат;
Ані  насмішки,
Ані  крадіжки
Не  міг  прощать.

Слав  до  Сибіру,
До  Магадану,
На  Соловки
За  всяку  віру,
За  всяку  правду,
Й  за  колоски.

Будують  завжди
Держави-тюрми
Вожді  без  душ;
Раби-солдати
Сурмлять  у  сурми
Імперський  туш.

У  війни  грались
Дегенерати
Забави  для
Вогнем  зайнялась
Й  згоріла  мати-
Сира  земля.

Та  попри  люті
часи  та  війни,
Що  були  тут,
Душевні  люди
На  Україні
Іще  живуть.

Якщо  у  гості,
Зайдеш  до  хати,
То  пригостять;
А  якщо  босий,
Бува,  щось  вкраде  -
Йому  простять.

Земля  воскресла
Й  дарує  знову
Рясний  врожай;
На  всяке  серце
Добра  й  любові
Дай,  Боже.  Дай

На  всю  планету
Міцного  миру
Якнайскоріш,
А  нам,  поетам,
Співучу  риму
На  всякий  вірш!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2020

Берізка

Шановні  друзі!
Представляю  вам  вірш  свого  сина  Юрія.
Опублікований  у  міському  альманасі.

БЕРІЗКА

В  парку  міському  Берізка  стояла,
Князя  чи  принца  собі  виглядала.
Наче  казкова  царівна  чи  пава,
Вперше  убралась  в  осіннії  барви.

Ось  нагодився  і  парубок  справний  -
Місяць  осінній  Листо'пад,  він  справжній
Жиголо  був  -  ловелас  з  ловеласів.
Трохи  підтоптаний,  та  все  ще  красень.

Словом  ласкавим  та  подихом  вітру
Він  зачіпає  Берізку  за  віти,
Вірші  шепоче,  коханою  кличе,
Стан  обійма,  зазирає  у  вічі,

Листя  яскраве  зриває,  зриває:
-  Ой,  яке  золото,  дай  потримаю!
Липне  до  стовбура  білого  тіла...
Наче  осика,  Берізка  тремтіла,

Мліла  з  улесливих  слів  Листопада,
Сипала  щедро  листочки-дукати,
Слухала  його  звабливі  сонети
І  розгубила  усе  до  монети.

А  Листопад  був  не  вартий  довіри  -
Мокрий  раптово  зробився  і  сірий.
Вітром  сирим  голі  віти  хитає,
Словом  дратливим  Берізку  питає:

-  Де  ж  ти  поділа  усі  свої  кошти?
Пороздавала  задурно?  Чого  ж  ти
Марно  незайманість  губиш  дівочу?
Я  тебе  більше  любити  не  хочу!

Так  він  промовив,  Берізку  покинув,
Десь  за  птахами  у  вирій  полинув.
Ласим  він  був  до  беріз  златокосих,
Та  вже  ледь  теплим  було  його  сонце.

Бідна  Берізка  лишилась  саменька,
Журиться  мовчки,  зітхає  тихенько.
Як  сирота,  безпорадна  та  гола,
Бачить  холодну  байдужість  довкола.

Грудень  морозний,  ще  й  Січень  та  Лютий
Цідять  крізь  зуби,  неначе  злі  люди:
-  Так  тобі  й  треба!  Диви,  яка  цяця!
Краще  б  ти  зовсім  з  землі  не  звелася.

Учить  Берізоньку  матір-землиця:
-  Холод  не  вічний,  ти  сил  наберися.
Є  у  беріз  надміцна  серцевина,
То  ж  бо  тримайся  свого  ти  коріння.

Злі  хуртовини,  негода  імлиста
Хай  пронесуться  повз  тебе  зі  свистом.
Визирне  сонячний  промінь  весняний  -
Знайдеш  тоді  своє  справжнє  кохання.

Довго  тягнулись  зимовії  ночі,
Та  все  ж  зробилися  дещо  коротші,
З  неба  засяяло  сонце  весняне,
Сніг  почорнішав,  зіщулився,  тане.

Згодом  від  нього  не  стало  і  сліду
І  до  Берізки  посвататись  їде
Березень  місяць,  веселий  та  гарний.
Сяє  берізонька,  листячком  вбрана,

Наче  смарагдовим  платтячком  пишним,
Вже  й  не  жалкує  за  листям  торішнім.
Сльози,  що  міцно  тримала  півроку,
Бризнули  рясно  березовим  соком.

-  Здрастуй,  Берізонько!  -  Березню,  здрастуй!
Міняться  юні  коханці  від  щастя.
Ось  і  нарешті  побачились  зблизька
Березень  юний  та  юна  Берізка.

Ніяковіє  Берізонька  нишком,
Бо  за  минуле  їй  соромно  трішки.
-  Не  докоряю  тобі  ловеласом  -
Березень  каже  берізці  на  разі;

Те,  що  з  тобою  траплялося  досі,
То  ж  не  весна,  то  була  лише  осінь.
Злі  язики  нехай  що  собі  чешуть,
Ми  одне  одному  станемо  перші!

Ніжним  цілунком  зігрів  її  личко,
Ніженьки  взув  у  м'якеньку  травичку,
Разом  з  коханням,  глибоким  і  сильним
Подарував  їй  сережки  весільні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2020

Ще не сніг

Вшановуючи  пам'ять  мого  тата  -  Силенка  Григорія  Венедиктовича  (06.05.1911  -  04.08.1998),  представляю  шановному  товариству  його  вірш  (із  династичної  збірки  "Душа  у  спадок",  2012,  вид."Прографіка")

ЩЕ  НЕ  СНІГ...

О,  ні!  То  ще  не  сніг-
то  вишні  зацвіли,
і  солов’їв  пісні
пелюсточки  стрясли

 Зітчу  з  пелюсточок
 тобі  нові  пісні,
 легесенькі,  мов  шовк,
 мов  сонечко,  ясні.

Замкни  пісні  мої
замками  сімома
на  самім  серця  дні,
читай,  читай  сама.

 Читай,  читай.  Радій,
 що  кожна  голосна,
 що  є  усе  у  ній:
 кохання  і  весна.

Заниє  серця  дно,
відчує  щеми  мук-
пісні  мені  дай  знов,
як  горе  всіх  розлук.

 І  я  у  тих  піснях
 твою  ясну  красу
 і  наяву  і  в  снах
 у  Вічність  понесу.

О,  ні!  То  ще  не  сніг-
то  вишні  зацвіли,
і  солов’їв  пісні
пелюсточки  стрясли.

Силенко  Григорій  Венедиктович
 04.05.85

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020

Такая маленькая Земля

Отрывок  из  романа  "Возможно  мы  где-то  встречались"
Глава  105

Быстро  сплыли  дни.  Утром  одиннадцатого  сентября  приехал  родственник  на  своей  машине,  Лиза  и  Алексей  попрощались  с  сыном  и  внучкой,  и  они  уехали  в  Киев,  оттуда  самолётом  прямо  в  Америку.
Как  прилетят,  сразу  позвонят.  Лиза  всегда  просила  сразу  звонить,  ведь  путь  неблизкий,  волновалась,  а  ей  это  противопоказано.

Сергей  позвонил  из  аэропорта  «Борисполь»  сообщил,  что  через  двадцать  минут  вылетают.
-  Всё  хорошо,  всё  нормально,  не  беспокойтесь!  Как  только  прилетим  на  место,  сразу  позвоню,  -    отрапортовал,  как  всегда,  бодро.
 
Ну  что  ж,  остаётся  только  ждать.  Лететь  долго.
Не  сговариваясь,  всё  время  поглядывали  на  часы.  Сейчас  сын  и  внучка  где-то  над  Атлантическим  океаном.  
Лучше  не  думать  об  этом.  Надо  заняться  чем-то,  время  словно  застыло  на  месте.  Сын  позвонит  не  скоро.

Алексей  включил  телевизор,  Лиза,  как  всегда  в  последнее  время,  полулежала  в  кровати,  выбрав  для  себя  удобное  положение,  обложившись  со  всех  сторон    подушками.
Он  прилёг  на  свою  половину  широкой  кровати.    Сейчас    будут    передавать    новости,    а    потом    какую-то  старую  кинокомедию.  Ну  что  ж,  посмотрят  с  удовольствием,  вспомнят  молодость.  Старые  фильмы  -  хорошие    фильмы.

Почему-то    на    телевизионном    экране      не    убирали  заставку.  Уже  давно  должны  передавать  новости.  Даже  странно,    почему  сегодня    запаздывают.
Наконец,  заставка  исчезла,  на  экране  появилось    озабоченное    лицо    диктора.

-  Что-то    случилось  снова  -  спокойно  сказала  Лиза.

-  Сейчас  узнаем,  -  отозвался    Алексей.  -    Наверное  опять  где-то  забастовка,  или  ещё  что-нибудь,  связанное    с  этой  перестройкой.  Что  бы  где  ни  случилось,  всё  на  народе  скажется.  Всё  будут  утрясать  за  наш  счёт.  Ни    один  новоявленный  капиталист  ни  копейки  не  даст,  всё  из  бюджета  пойдёт.  Наверное  снова  шахтёры  выступили,    требуют  зарплату.  А  толку?

Диктор  поправил  лежавшие  перед  ним  бумаги  и  заговорил  наконец,  каким-то  странным,  особо  официальным  голосом.
После  первых  слов  Алексей  и  Лиза  замерли  и  оцепенели,  ловя,  впитывая  в  себя  каждую  фразу.  Они  словно  получили  электрический  шок.
 
То,  что  услышали,  невозможно  было  принять,  осмыслить,  понять.
Всем  своим  естеством  автоматически    поглощали  страшную  информацию,  ещё  не  воспринимая  её  умом,  но  уже  интуитивно  ощутив  смертельную  опасность  для  себя.  Лично  для  себя.

Услышанное  фиксировалось  в  памяти,  и  она  послушно  прокручивала  его  снова  и  снова,  как  бы  давая  сознанию  возможность  всё  упорядочить    и    расставить    по    местам.

-  В  США  террористы-смертники  подорвали  два  небоскрёба-близнеца...

Нет,  не  то.  Дальше,  дальше!

-  Все  самолёты,  летящие  в  сторону  американского  континента,    не  должны  к  нему  приближаться,  иначе  будут  расстреляны  в  воздухе...  

-  Вот    она!    Главная,    смертельная    опасность!

Яркая      вспышка      осмысления,      осознания      обожгла      всё  внутри.

Сергей!
Сергей    и    Ксюша!    Летят  в  Америку!
Где  они?    Что  с  ними?

И  даже  не  страх,  а  леденящий  ужас  заполонил  до  отказа  души  родителей.

Что-то  показывали  на  экране  телевизора,  они  ничего  не  видели,  не  слышали.  
Сидели  окаменевшие,  застывшие  в  неподвижности,  безысходности,  отчаянии.

Что      делать?        Что      делать?!!!
Ни-че-го...
Ждать.
Только    ждать.
Ждать,  ждать,  ждать.  
Всего,    чего    угодно.  
Ждать...

Время  остановилось,  исчезли  все  желания,  все  ощущения.  Единственно  важным  и  желанным  был  телефонный  звонок  от  сына.

Сергей    позвонил    через    восемь    часов.
-  Мама,  папа,  не  беспокойтесь.  Звоню  из  Мюнхена.  Наш  самолёт  возвратили  сюда.  Завтра    приедем    к  вам.

На  следующий  день  Сергей  и  Ксюша  появились  в  родительском  доме.
Их  вернули,  сказав,  что  сообщат,  когда  можно  будет  вылететь.
Слава    Богу,    что    всё    обошлось!

Через  несколько  дней  сообщили,  что  вылет  разрешён,  и  они  благополучно  прибыли  в  Америку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020

Єдиний шлях

ЄДИНИЙ    ШЛЯХ
(Із  збірки  "Чаро-зіллячко")  

Не  поспішай,  не  переходь  місточок,
Допоки  ти  до  нього  не  дійшов.
Веди  рівненько  у  життя  рядочок,
Копай  поглибше,  до  самих  основ.

Ми  всі  вступаємо  в  цей  світ  уперше
Життя  прожить  —  не  поле  перейти,
Готовий,  в  мріях,  кожен  з  нас  до  звершень,
Але  не  кожен  дійде  до  мети.

Ось,  юність  нас  підводить  до  порогу  —  
Стежинок  різних  безліч  навкруги!
Як  важко  віднайти  СВОЮ  дорогу,
Аби  не  торувать  чужі  шляхи!

Твій  шлях  один  —  це  місія  Господня  ,—  
Талант,  судьба,  покликання  твоє,
Він  обмине  всі  біди,  всі  безодні,
Відкриє  всі  скарби,  що  в  світі  є!

Веди  рівненько  у  житті  рядочок,
Копай  поглибше,  до  самих  основ,
Не  поспішай,  не  переходь  місточок,
Допоки  ще  до  нього  не  дійшов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2020

Ось вам і коронавірус (проза)

ОСЬ  ВАМ  І  КОРОНАВІРУС

Життя...
Що  таке  життя?  Чому  я  народилася,  живу,  знаючи,    що  колись  прийде  час  і  воно  закінчиться.  
А  що  далі?  Небуття?  Зараз  навіть  вчені  визнають  існування  нематеріальної  сутності  людини  —  душі,  яка  вічна.  Вона  існує  в  інших  вимірах,  у  паралельних  світах,  а  деякі  релігії  стверджують  про  наявність  реінкарнації  —  тобто  багаторазового  втілення  душ  в  тіла  новонароджених  немовлят.  
Дивно,  якщо  це  так,  якщо  ми  вже  неодноразово  жили  на  світі,  то  чому  цього  не  пам'ятаємо?  Напевне,  так  потрібно.

Але  зараз  я  хочу  поміркувати  про  інше.
Життя...  Воно  різноманітне,  воно  оточує  нас  звідусіль:  флора  —  дерева,  кущі,  трава...,  фауна  —  звірі,  птахи,  риби,  комахи,  і  багато  іншого.  І  все  це  живе  на  землі,  у  землі,  у  воді.
Кожен  представник  життєвої  різноманітності  вимушений  виживати,  а  для  цього,  хочеш,  чи  ні,  треба  конкурувати  з  іншими.  Виживають  сильніші,  більш  пристосовані,  більш  підприємливі.  

У  дикій  природі  кожна  істота  споживає  стільки,  скільки  потрібно.  Коли  хижак  наївся,  він  залишає  свою  здобич  іншим,  і  по  їстівному  ланцюжку  від  неї  врешті-решт  не  залишається  нічого.  Всі  відходи  життєдіяльності  Природа  переробляє  на  добрива,  і  таким  чином  всі  процеси  є  доцільними  і  економічними.

А  у  нашому  цивілізованому  людському  суспільстві?
Колись,  за  часів  наших  дідів  і  прадідів,  життя  людей  вписувалося  в  рамки,  задані  Природою.
Та  ми  —  Ноmo  Sapiens,  тобто  Людина  Розумна!  І  тому  розвиваючись,  прагнули  полегшити  своє  життя,  винаходячи  пристрої,  механізми,  машини,  які  виконували  важку  роботу,  а  згодом,  з  розвитком  хімії,  почали  заміняти  природні  речі  і  навіть  продукти  харчування,  неприродніми  —  хімічними,  штучними.
Старше  покоління  ще  пам'ятає  часи,  коли  в  селах  люди  самотужки  виробляли  тканини  з  льону,  конопель,  будували  хати  з  глини,  соломи  і  інших  природних  матеріалів.  Одежа  суворо  поділялася  на  робочу  і  святкову  —  на  вихід.  Часто  під  вінець  внучка  з  гордістю  йшла  в  бабусиній  весільній  сукні  і  фаті.  А  в  кожній  хаті  стояла  велика  скриня,  де  довгі  роки  зберігалися    цінні  і  святкові  речі.
Усі  речі  служили  довго,  доношувалися  до  дірок  (на  які  нерідко  нашивалися  латки),  а  потім,  відслуживши  наостанок  одягом  для  городнього  опудала,  або  ганчіркою  для  наведення  чистоти,  викидалися  на  компост,  де  перегнивши,  служили  добривом  для  рослин.

Розвиток  промисловості,  технічний  прогрес  призводили  до  появи  надлишків,  а  це,  у  свою  чергу,  до  виникнення  і  розквіту  марнотратства.  А  хімічні  матеріали,  яких  з'явилося  безліч,  виявилися  дуже  стійкими,  спроможними  існувати  віки  (наприклад,  поліетиленова  пляшка  розкладається  більше  ніж  за  400  років!).  Крім  того,  почали  пропагуватися  одноразові  речі,  і  все  це  врешті-решт  призвело  до  тотального  забруднення  Планети.

Марнотратство  розквітло  буйним  цвітом,  і  тоді  владу  над    Ноmo  Sapiens  захопила  МОДА!
Вона  була  приваблива,  яскрава,  епатажна!  Вона  диктувала  фасони,  матеріали,  ціни,  кольори,  оздоблення  і  т.і.  Вона  сиділа  високо  вгорі,  на  троні,  як  надприродній  хижий  ідол,  і  якоюсь  магічною  містичною  силою  примушувала  Ноmo  Sapiens  молитися  їй,  виконувати  всі  її  примхи  і  забаганки,  приносячи  в  жертву  перш  за  все  здоровий  глузд,  а  з  ним  гроші,  час,  нерви  і  дорогоцінну  самостійність.

Тож  роботяща,  розумна  і  скромна  Економія  була  покинута    Ноmo  напризволяще,  її  вже  ніхто  не  слухав  і  не  поважав.

І  лише  інколи,  декому,  мимоволі  доводилося  згадувати  давні  традиції  своїх  пращурів  і  звертатися  до  правил,  визначених  Економією.
...............................................................................................................

Пам'ятаю  спекотне  літо  десь  середини  80-х  років  ХХ  століття.  Тоді  був  саме  пік  “дачних  перегонів”.
Я  і  моя  подруга  Іра  дуже  хотіли  одержати  дачні  ділянки,  але  ні  підприємствам,  де  працювали  ми,  ні  тим,  де  наші  чоловіки,  ніяк  не  вдавалося  вирішити  це  питання.  А  щоб  людей  трохи  заспокоїти,  їм  пропонували  поки  що  взяти  городи.  
Зрадівши  хоч  такій  нагоді,  ми  їх  набрали  аж  по  три,  і  всі  в  різних  місцинах,  за  містом.  Свого  транспорту  не  було,  добиратися  можна  тільки  автобусами,  які  ходили  рідко  і  нерегулярно,  до  того  ж,  забиті  людьми  “під  зав'язку”.

“Найнеприступнішими”  були  городи  на  пагорбі,  куди  їхати  довго,  по  мосту  через  Дніпро  і  аж  до  кінцевої  зупинки,  а  там  пішки.  Та  ще  й  запропонували  їх  пізно,  коли  всі  добрі  люди  вже  закінчили  посадки.
Тож  ми  вирішили  виростити  там  кавуни  і  дині.

Пам'ятаю:  післяобідня  пора,  спека,  тиша...  Домовилися  з  Ірою  відпроситися  з  роботи,  щоб  пополоти  свої  баштани.  Поки  дісталися  до  них,  виморилися,  але  працювати  треба.  Кавуни  і  дині  посходили,  але  були  такі  миршаві,  що  ледь  видно  їх  у  бур'янах.  Земля  розпечена,  тверда,  як  каменюка,  про  воду  тут    і  мріяти  марно.  
Так-сяк  пропололи  привезеними  сапками,  вже  й  вечір  заходить,  треба  поспішати  на  автобус,  передостанній  рейс.  Дійшли  до  лісосмуги,  глянули  одна  на  одну  —  і  ну  реготати!  Бо  руки,  ноги,  а  більш  за  все  обличчя  бруднючі  від  пилу  і  поту,  а  ще  й  пити  так  хочеться!  А  води  лишилося  у  нас  на  обох  тільки  півлітрова    баночка.

Тож  спочатку  вирішили  трішки  вгамувати  спрагу,  по  одному  ковточку,  бо  треба  ж  хоча  б  умитися.  Шуткуємо:  нас  бо  таких  брудних  і  в  автобус  не  впустять!  
А  в  лісосмузі  холодок,  та  ще  ковточок  водички,  а  ми  ж  такі  молоді,  браві!  І  втома  почала  відступати,  випускати  із  своїх  обіймів.  Та  ще  й  зовні  водичкою  освіжилися:  спочатку  руки  змили  обережно,  економлячи  кожну  краплинку,  потім  обличчя,  а  потім  ще  й  ноги!  
Все!  Тепер  виглядаємо  цілком  пристойно,  можна  “показатися  на  люди”.
 
Беремо  баночку  і  з  подивом  бачимо:  на  самому  дні  хлюпочеться  трохи  чистої  водички!
...............................................................................................................

 І  досі  дивуємося  згадуючи,  як  економно  використали  воду  в  екстримальних  умовах!

Часто  пригадую  той  випадок  зараз,  коли  коронавірус  примусив  людей  планети  сісти  вдома  на  карантин,  не  даючи  можливості  для  розкошів.  Тут  би  вижити!  
Тепер  в  першу  чергу  треба  думати  про  їжу,  ліки  і  про  те,  де  взяти  грошей.

Тож  може  ця  біда  вчить  нас  бути  економними?  

Може  це  сама  Природа  дає  нам  такі  уроки?
30.4.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874056
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2020

З ким на край світу…

Із  збірки  "З  ким  на  край  світу..."


З  КИМ  НА  КРАЙ  СВІТУ...  

Які  ж  є  хлопці  несміливі,  просто  жах!
Один  за  мною  місяць  ходить  по  п'ятах,
Йому  подобаюсь  —  любов  сія  в  очах,
Та  не  підходить!  Не  пускає  його  страх.

А  я  наважуся!  На  радість,  чи  біду,
Сама,  сама  до  нього  зараз  підійду.
Скажу:  -  “Ходімо,  погуляємо  в  саду”,
Візьму  під  ручку  і  в  алею  поведу.

Спитаю:  -  “Чом  же  несміливий  ти  такий?
Немовби  зайчик,  полохливий,  боязкий?”
Ступила  крок...,  і  враз  сказала  собі:
-    Стій!
Невже  ЦЕЙ  хлопець  був  героєм  твоїх  мрій?!

Невже  це  він?
Та  ні,  не  він!  Звичайно  ж,  ні!
У  мріях  лицар  був,  на  білому  коні,
До  мене  прилітав  з  Небес  в  чарівнім  сні
Троянди  білі  дарував  завжди  мені!

Допоки  згадувала  лицаря  у  снах,
Підбігла  інша,  з  нею  поспішив  юнак.
Чи  горювати?  Чи  радіти?  Хто  ж  бо  зна?
Лишився  лицар  мій  у  мріях.  Я  ж  —  одна!

Картать  себе,  що  не  наважилася?
Ні!
Дивлюся:  ген,  у  небосяйній  далині
Сміливий  лицар  мчить  на  білому  коні,
Троянди  білі,  як  у  сні,  везе  мені.

Коня  баского  зупиняє  на  ходу
Сміливий  лицар,
той,  кого  давно  я  жду,
Бере  за  руку  в  білопінному  саду...
...  З  таким  як  він
 і  на  край  світу  я  піду!

03.01.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2020

В кожній родині свої іменини (проза)

“На  віку,  як  на  довгій  ниві”  -  каже  народне  прислів'я.  Коли  згадую  його,  в  глибині  уяви  постає  неозоре  осіннє  поле  в  години  надвечір'я  і  самотня  постать  вже  немолодої,  худорлявої,  виснаженої  від  утоми  людини,  яка  понуро  бреде  по  стерні,  намагаючись  не  збитися  з  борозди  —  ледь  помітної,  кострубатої,  геть  всіяної  засушеними  літньою  спекою  грудками  землі,  що  залишилися  там  ще  з  весни.  І  тоді  в  унісон  з  уявою,  подумки  гортаю  сторінки  власної  “Книги  Життя”,  згадуючи  безліч  епізодів,  що  їх  не  розвіяли  буремні  вітри,  не  змили  численні  дощі  і  зливи,  не  приспав  забуттям  швидкоплинний  Час.
Зрідка  пригадується  епізод,  який  здивував  до  глибини  душі.  Колись,  давно,  ще  у  пору  юності...

...  Новозбудований  завод  пластмас.  Сюди  мене  направили  після  закінчення  технікуму.  Більшість  робітників  мешкала  неподалік,  у  зведеному  синхронно  із  заводом  хімзаводському  мікрорайоні.  Тож  люди  мали  можливість  знати  один  одного  не  тільки  як  виробничників,  але  і  як  співмешканців.

Михайло  Михайлович  працював  на  заводі  головним  механіком.  Уже  немолодий,  невеличкого  зросту,  але  кремезний,  самовпевнений  і  дуже  хвалькуватий,  він  любив  теревенити,  перекочуючи  з  угла  в  угол  широкого  слинявого  рота  недопалок  сигарети,  теж  заслинявлений  і  уже  згаслий.  

Героєм  усіх  приповідок  був  він  сам  у  різних  ситуаціях:  як  виробничих,  життєвих,  так  і  особистих,  сімейних,  і  навіть  в  пікантно-інтимних.  Слухачі  імітували  повагу  і  уважність,  підморгуючи  один  одному  і  осміхаючись,  не  вірячи  жодному  слову.  Бо  і  справді,  спів-ставити  Михайла  Михайловича,  зодягнутого  у  засмальцьований  пожмаканий  і  обшарпаний  старий  костюм,  неохайного,  незграбного,  з  образом  високого,  стрункого,  звабливого  героя-коханця  у  модному  білому  костюмі  і  такому  ж  білому  фетровому  капелюсі,  було  просто  неможливо.  

До  того  ж,  люди  знали  його  сім'ю:  дружину  Геню  Абрамівну  —  худеньку,  мовчазну,  непоказну  жіночку,  і  доньку  Ліду  —  у  всьому  схожу  на  матір.  Подейкували,  що  доньці  уже  під  тридцять  і  ніхто  ніколи  не  бачив,  щоб  були  в  неї  залицяльники,  чи  просто  друзі-чоловіки.  Навіть  подруг  не  було.

Тож  коли  Михайло  Михайлович  з  пафосом  похвалився,  що  донька  вийшла  заміж  за  гарного  молодого  хлопця,  який  заради  неї  приїхав  у  Донецьк  аж  із  сонячної  чорноморської  Одеси,  співпрацівники  десь  із  тиждень  кепкували,  сприйнявши  це  як  чергову  побрехеньку.
Але  коли  головний  механік  працевлаштував  зятя  на  завод,  прикусили  язики  і  декілька  днів  не  наважувалися  знайомитися  з  юнаком,  здивовано  вивчаючи  здаля.  
А  парубок  і  справді  був  гарний:  стрункий,  високий,  із  спортивною  статурою,  приязним  красивим  обличчям  і  густою  хвилястою  чорнявою  шевелюрою.  
Трохи  освоївшись,  він  першим  почав  спілкуватися  з  робітниками  своєї  зміни.

Хімічне  виробництво  не  вимагає  багатолюдності  —  реакції  зосереджені  у  багатоповерхових  місткостях-реакторах,  оснащених  безліччю  приладів,  які  стежать  за  ходом  процесів,  автоматично  вмикаючи  чи  вимикаючи  необхідні  механізми.  Тож  робітникам-апаратникам  не  протязі  зміни  необхідно  тільки  контролювати,  співставляти  покази  і  в  разі  необхідності  викликати  ремонтну  бригаду.
Такий  режим  роботи  дозволяє  вибрати  вільний  час  для  спілкування,  особливо  на  другій  чи  третій  зміні,  коли  у  начальства  закінчився  робочий  день.

Незабаром  Фіма  —  зять  Михайла  Михайловича,  став  “своїм  хлопцем”  у  колективі.  Настільки  ”своїм”,  що  якось  найзавзятіший  відчайдух  Коля  -  ”базікало”  (так  позаочі  називали  його  співпрацівники),  під  час  “перекусу”  свіженькими  пиріжечками,  купленими  у  буфетниці  Надійки,  спитав:

-  Фімо,  ти  такий  гарний  хлопець,  такий  молодий,  мрієш  про  вищу  освіту...  Ось  ми  всі  ніяк  второпати  не  можемо:  що  вимусило  тебе  оженитися  на  Ліді?  Вона  ж  зовсім  негарна  і,  мабуть,  старша  від  тебе?

-  Так  ,-  приязно  усміхнувся  Фіма,  -  на  шість  років  старша.  

-  Отакої!  Признайся  чесно,  ти  що,  переспав  з  нею  сп'яну,  а  вона  “залетіла”,  і  тебе  примусили?

-  Ні!  -  щиро  засміявся  хлопець.  -  Її  батьки  запропонували  моїм  батькам,  щоб  ми  побралися.  Це  було  за  рік  до  нашого  весілля.  Тоді  вони  до  нас  в  Одесу  приїздили  на  сімейне  свято,  бо  ми  з  Лідою  дальні  родичі.  Її  прабабця  і  мій  прадід  —  сестра  і  брат.

-  То  хіба  так  можна?!!  !-  Коля-”базікало”  аж  очі  витріщив.
-  У  нас,  євреїв,  можна.
-  Але  ж  вона...  Поряд  з  тобою...
-  Вона  —  моя  родичка  і  зовсім  не  винувата  в  тому,  що  народилася  негарною.Через  це  її,  бідолаху,  і  заміж  ніхто  не  бере.  То  хто  ж  пожаліє  нещасну  дівчину,  як  не  рідна  людина?  Ось  я  і  вирішив  пожаліти  сестричку.

Всі  ошелешено  дожовували  пиріжки,  а  потім  мовчки  розійшлися  по  робочих  місцях.

Дивна  історія  одруження  доньки  Михайла  Михайловича  із  швидкістю  блискавки  поширилася  серед  людей.  Дехто  підсміювався,  дехто  замислювався,  але  більшість  дивувалися  і  не  вірили  в  довготривалість  такого  шлюбу.  З  часом  звикли,  розмови  на  цю  тему  затихли,  але  така  подія  в  пам'яті  людей  залишилася.  
Незабаром  Ліда  народила  дівчинку:  гарнюсеньку,  жваву,  схожу  на  Фіму.

Якось  вранці,  в  магазині,  стоячи  в  черзі  у  молочному  відділі,  за  декілька  чоловік  попереду  себе  я  помітила  Геню  Абрамівну.  Продавщиця,  взявши  у  неї  чотирилітровий  бідончик,  запитала:  
-  Повний?

-  Ні.  В  бідончик  один  літр  і  ось  у  цю  баночку,  теж  один  літр,  -  виставила  на  прилавок  літрову  банку.

Ідучи  додому  я  наздогнала  Геню  Абрамівну,  яка  обережно  ступала  по  вибитому  часом,  негодами  і  каблуками,  щербатому  тротуару  поряд  із  сусідкою.    В  правій  руці  вона  тримала,  ніби  дорогоцінну  амфору,  літрову  банку,  не  зводячи  з  неї  очей,    щоб  не  розхлюпати  налите  по  вінця  молоко,  а  в  лівій  —  чотирилітровий  бідончик.

-  Мабуть,  комусь  із  сусідів  молоко  купили?  -  запитала  в  неї  жінка.

-  Ні.  Це  Лідочці,  у  літровій  банці.

-  А  в  бідончику?

-  А  там  для  себе,  теж  літр.

-  То  купили  б  у  бідончик  два  літри,  а  вдома  перелили  в  баночку.  Було  б  для  вас  зручніше.

-  Та  що  ви  кажете!  -  обурено  вигукнула  Геня  Абрамівна.  -  Хіба  не  знаєте,  що  в  магазині  не  доливають!

Жінка  від  здивування  зупинилася  і  аж  заклякла  на  місці,  а  я,  обігнавши  їх,  заспішила  додому,  думаючи:  -  ”Дивні  люди!  Хіба  моя  мама  пожалкувала  б  для  моєї  дитини,  своєї  онучки,  молока,  навіть  придбаного  за  власні  кошти?!”
І  досі  дивуюся,  згадуючи.

А  молодий  гарний  Фіма  вступив  таки  до  інституту.  
Але  через  два  роки  розійшовся  з  Лідою.  
Ось  так.  Виручив  сестричку  і  потім  вправно  виплачував  аліменти.

 Не  завжди  буває,  що  “який  їхав,  таку  й  здибав”.  
А  втім,  “в  кожній  родині  свої  іменини”.

 Так  що  ...на  віку,  як  на  довгій  ниві...

18.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873665
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 27.04.2020

Все проходить…

У  ці  поминальні  дні  моєму  чоловікові  Петру  Іллічу,
добрій,  чуйній,  порядній  людині,  чудовому  батьку,
дідусю  і  чоловікові,  який  пішов  від  нас  24.08.2018.
Царствіє  Небесне!  Любимо,  пам'ятаємо,  сумуємо.
Але  люди  кажуть,  що  треба  відпустити  його  душу,
щоб  наші  сльози  і  переживання  не  турбували  її.


ВСЕ  ПРОХОДИТЬ...

Відпусти  мене,  будь  ласка,
відпусти!
На  цім  світі  
вже  не  бути  нам  удвох,
За  Межею,  
там  де  зоряні  світи,
Може  знов  з'єднає
долі  наші  Бог.

Постараюсь  і  тебе  
я  відпустить,
Відірватися
від  спогадів  сумних.
Дуже  важко.  Бо  ще  
так  душа  щемить
Болем  втрати,
що  не  стих  іще,  не  стих.

Відпусті'мо  
один  о'дного,  бо  так,  
Це  буває:
хтось  у  першому  ряду,
Всі  там  будемо  
у  свій  належний  час
Знай  що  скоро  вже
до  тебе  я  прийду.

Ніч  минає.  
Ранок  гасить  ліхтарі
День  спішить
у  ореолі  суєти.
Все  проходить
все  проходить  на  Землі...
 Відпущу  тебе.
Й  мене  ти  відпусти.
16.11.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873431
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.04.2020

Переступив порог

Переступив  порог  тысячелетия,
Не  изменилось  вроде  ничего.
Мы  просто  поначалу  не  заметили
того,  что  мир  людей  пленило  ЗЛО!

Его  не  разглядеть  на  общем  фоне  -
Пришло  так  много  творческих  начал!
А  зло  —  в  мир  наших  душ  пускает  корни,
Ведёт  нас  в  бездуховный  виртуал.

И  мы  в  плену  компьютеров,  мобилок,
Не  видим  тех,  кто  с  нами  рядом,  здесь,
Не  уделяем  времени  любимым,
Порой  не  помним,  кто  мы  сами  есть!

Зачем  живём,  в  чём  цель,  где  идеалы?
Бредём,  сомнамбулы,  сквозь  толщу  лет,
Не  ведая,  что  в  лапы  злу  попали,
Что  в  «зомби»  превратился  человек.

Зло  одевает  масок  добрых  лики,
Стремится  в  президенты  и  цари,
Людей  ввергает  в  войны  и  конфликты,
Диктует:  вновь  МЕНЯ  ты  избери!

И,  как  вампир,  кровь  жизни  отбирая
Уводит  в  мир  бездушия  и  грёз...

О,  люди!
Зло  ведь  с  нами  не  играет!
Идёт  война!  Не  в  шутку.
А    ВСЕРЬЁЗ  !!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873011
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.04.2020

Критичний вік

КРИТИЧНИЙ    ВІК
(Із  збірки  "Чаро-зіллячко"  )  


Ой,  казали  люди  добрі,
Як  була  я  молода:
-  Ось,  як  стукне  сорок  років,
Жди:  прийдЕ  якась  біда.

Потьмяніє  зір  і  пам'ять,
Зашумить  у  голові,
Десь  подінеться  рум'янець,
І  не  стане  талії,

Щось  кольне,  шпигне  у  боці,
Ноги  йтимуть  вже  не  так,
І  побігати  не  схочеш,
І  у  їжі  інший  смак.

А  якщо  проснешся  зранку
І  нічого  не  болить  —  
Знай:  помер  ти  на  світанку,
Й  навкруг  тебе  вже  “ТОЙ  СВІТ”!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872865
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 21.04.2020

Благовіст

Слава,  слава,  Весно  ясночола!
Світлий  символ  щастя  і  краси.
Теплим  паром  хай  воскресне  поле,
Ніжним  квітом  —  луки  і  ліси.

Слава,  слава  Сонечко  іскристе!
Бог-Ярило  наших  прадідів,
Освяти  наш  хліб,  дай  небо  чисте
Мир  у  душі  лютих  ворогів.

Слава,  слава  кров  Землі  —  Водиця!
Нас  омий  і  рани  ізціли,
Світлим  плеском  сила  хай  іскриться
Усього  живого  на  землі!

Слава,  слава,  Земле  —  рідна  мати!
Будь  благословенна  у  віках,
Дай  нам  щедрих  врожаїв  багатих,
Дай  наснаги  в  мріях  і  трудах!

Слава,  слава,  ненько-Україно!
Благодатна  і  свята  земля,
Щоб  народ  в  братерстві  став  єдиним
Мудрість  дай  правителям-царям.

Слава-слава  Господи-Владико!
Дай  Любові  в  душі  і  серця
Дай  усім,  від  мала  до  велика
Світло  Духа,  Сина  і  Отця!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872590
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.04.2020

Зачем на берегу реки…

О,  Небеса!  Откройте  тайну:
Чьим  мановением  руки,
Иль  волей  прихоти,  случайно(?!)  -
Стою  на  берегу  реки...

Плывёт  вода,  всё  мимо,  мимо,
Вот  детство:  я  —  на  берегу
Любовью,  ласкою  хранима.
Но  плыть  в  теченьи  не  могу.

Вода  спешит,  уносит  годы!
…  С  разбега,  смелостью  горя,
мечтая  плыть,  бросаюсь  в  воду!
Плыву!  Река  несёт  меня!

Победы  хмель.  Река  ж  всё  шире,
А  подо  мною  глубина!
Но  всё  доступно  в  этом  мире,
Послушна,  ласкова  волна,

И  ветра  не  страшны  порывы,
Хоть  тяжелей,  но  плыть  могу
До  той  обители  счастливой,
Что  ждёт  меня  на  берегу.

Я  точно  приплыву.  Я  знаю,
И  там,  в  обители  Добра,
Откроют  мне  большую  тайну  —  
Зачем  по  жизни  я  плыла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872405
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.04.2020

Душа жива!

ДУША  ЖИВА!!!

Тремтить  тонка  тендітна  павутинка,
Іще  тремтить...  Тривожно,  як  струна,
І  жевріє  надія,  мов  іскринка:
Біда  мине...  
Ще  буде  даль  ясна!

Відійде  все,  мов  сон,  сумний,  жахливий  —  
Хвороби  жах,  безвиході  печаль...
...А  пам'ять  повертає  у  щасливе
минуле.  
В  світлу  неповторну  даль:

Усе  було  недавно,  може  вчора  —  
Побачень  незабутні  вечори,
Любов,  
й  вершина  таїнства  святого
Коли  лелеки  діток  принесли.

Пройшло,  мов  сон.
Будують  світ  онуки,
За  ними  слідом  правнуки  спішать.
А  нам  лишається  лиш  біль  розлуки,
Лиш  сум  скорбот,
та  гіркота  утрат.

Ні!  Висота  Небес  віщує  вічність  —  
Зі  смертю  не  приходить  небуття!
Смерть  —  тільки  крок
в  незнану  Потойбічність,
У  таїну  наступного  буття!

Тремтить,  вібрує  свічечки  промінчик,
Тремтить  без  вітру.
І  пливуть  слова:
“Немає  смерті.  Є  лиш  крок  у  Вічність.
Душа  жива!
Душа  жива!  
Жива!”

12.08.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871957
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.04.2020

Перша закоханість (проза)

Роки  дитинства...
Коли  поринаєш  пам'яттю  у  ті  світлі  часи,  наповнені  жагучим  очікуванням  неосяжного  Щастя  —  глибокого,  як  океан  і  високого,  прозорого  і  радісного,  як  небесний  купол  сонячного  ранку,  то  здається,  що  в  ті  юні,  сповнені  рожевими  мріями,  роки  все  було  гарним  і  безхмарним.
Але  все  це  витівки  нашої  пам'яті,  яка  не  хоче  зберігати  у  своїх  файликах  ніякого  негативу.  Вона  замуровує  його  в  такі  далекі  закутки,  звідкіля  він  може  не  виринути  ніколи.  Хіба  що  найболючіші,  найобразливіші  епізоди  знаходять  канали  і  спливають  інколи,  навіваючи  легенькі  тіні  смутку.

Перші  любовні  почуття...  Напевне,  в  середині  кожної  людини  вмонтовано  генний  будильник,  що  в  певний  час  просинається  і  включає  зовсім  інше  бачення  світу.

Уже  рік  я  відвідувала  дитячий  танцювальний  гурток  у  клубі  залізничників.  Танцюємо  парами  з  такими  ж,  як  ми,  десяти-дванадцятирічними  хлопчиками.
І  раптом,  незрозуміло  з  якої  причини,  впадає  в  око  Коля  —  партнер  подруги  Ніни!  

Який  гарний  хлопчик!  Волосся  чорняве,  хвилясте,  так  і  хочеться  легенько  торкнутися  рукою,  пригладити.
 А  очі!  Сині,  як  волошки  в  полі  і  такі  великі,  ясні,  щирі!  
Вії  довгі,  пухнасті,  як  у  дівчинки,  а  коли  усміхається,  то  на  лівій  щічці  така  гарна  ямочка  з'являється!  Дивно,  чому  тільки  на  лівій?
Так  би  і  дивилася  на  нього,  і  дивилася!

 Але  десь  у  глибині  свідомості  спалахує  сором'язливість.  Мабуть  не  можна,  бо  ще  хтось  помітить.  Будуть  потім  дражнити,  насміхатися...  
Відводиш  погляд,  напускаєш  на  себе  байдужість.  
Але  іскорка,  малесенький  зародок  любові  уже  впала  у  твоє  дитяче  серденько,  розгоряється  потихеньку:  бо  чомусь  думаєш,  думаєш  про  того  хлопчика,  чомусь  хочеться,  щоб  і  він  помітив,  думав  про  тебе  —  прагнеш  взаємності.  
Та  хлопчики  у  такому  віці  ще  зовсім  не  цікавляться  такими  дурницями,  як  любов.  У  них  на  першому  плані  футбол,  або  на  “велику”  погасати  до  пізнього  вечора.  Та  й  мало,  що  іще!

Отож,  так  сподобався  мені  Коля!  Так  я  про  нього  мріяла,  вимальовуючи  фантазії  про  вподобання,  оточення,  бо  нічогісінько  не  було  відомо:  жив  далеко,  навчався  в  іншій  школі.  
Бачила  лише,  що  крутилася  біля  нього  якась  дівчинка,  наче  трохи  молодша  від  нього.  
Незабаром  дізналася,  що  то  —  його  сестра,  Любочка.  
Не  диво,  що  скоро  ми  з  нею  вже  спілкувалися.  Але  ж  про  свої  почуття  я  мовчала,  стійко,  як  партизан.

Зараз  не  можу  пригадати  подробиці,  яким  чином  це  мені  вдалося,  та  через  деякий  час  я  вже  мала  фотографію  Колі,  не  велику,  але  і  не  зовсім  маленьку,  розміром  десь  шість  на  вісім  сантиметрів.  
Заховавши  її  між  сторінками  якоїсь  товстої  книжки,  виймала,  коли  залишалася  вдома  сама,  дивилася,  милуючись,  і  дуже  пишалася  власною  підприємливістю.  

І  треба  ж  було  такому  статися,  що  коли  захворіла,  провідати  мене  прийшли  дві  однокласниці,  а  з  ними  дівчина  Ольга,  із  паралельного  класу,  сусідка,  з  якою  дівчатам  разом  йти  додому,    і  з  якою  я  майже  не  була  знайома.    
На  моє  здивування,  поспіхом  спитавши  мене  про  здоров'я  і  чи  скоро  прийду  в  школу,  дівчата  почали  жваво  розповідати  про  хлопців,  з  якими  дружать,  навіть  ходять  вже  на  побачення,  і  навіть  в  кіно.
 Такі  одкровення  були  для  мене  дивними,  хіба  ж  можна  ось  так  просто,  у  гурті  розкривати  душу,  розповідати  про  найпотаємніше.  

А  вони  вже  виговорилися  і  дивилися  на  мене:
-  А  в  тебе  є  хлопець?

Я  знітилася,  а  у  поглядах  дівчат  засвітилися  зверхність  і  зневага.  Вони  перезирнулися  і  засяяли  гордовитими  посмішками.  

Що  було  робити?  Затинаючись,  ніяковіючи  і  від  того  ще  більше  впадаючи  у  розпач,  тихим  голосом  я  зовсім  трішечки  призналася  у  своїх  таємних  переживаннях.  
Напевне,  зробила  це  непереконливо,  бо  у  їх  поглядах  тепер  з'вилася  зухвалість  і  недовіра:
-  Брешеш  ти!  Нікого  в  тебе  немає,  ще  не  доросла!

Отакої!  Так,  я  трохи  молодша,  бо  в  школу  пішла  з  шести  років,  але  вища  зростом  і  ні  в  чому  їм  не  поступаюся.  Навпаки,  бо  з  першого  класу  ходжу  у  відмінницях!
-  Не  брешу,  -  вимовила  чітко  і  впевнено.  -  У  мене  навіть  є  його  фотографія!
-  Хм...  Не  віримо,  просто  викрутитись  хочеш!
-  А  ось  і  ні!  Дивіться!  -  я  рішуче  підійшла  до  книжкової  шафи,  взяла  найтовщу  книжку  і  розгорнувши  на  пам'ятній  сторінці,  з  гордістю  продемонструвала  фото.
Дівчата  здивовано  заклякли  на  місці,  і  раптом  Ольга  рвучко  вихопила  фото,  сховавши  в  руці  за  спиною.

-  Віддай!

-  Не  віддам,  не  віддам!  Гарний  хлопець,  і  танцює  гарно,  бачила  ваші  виступи  в  клубі.  Він  мені  також  подобається,  -  дражнила  мене  Ольга,  бігаючи  з  місця  на  місце  і  ухиляючись  від  моїх  спроб  забрати  фото.  
Мої  однокласниці  зловтішно  сміялися.

Розуміючи,  що  нічого  вдіяти  не  зможу,  я  понуро  сіла  на  стільця  і  мовчки  сиділа,  у  відчаї  від  такої  нечуваної  підлості.  Єдине,  чого  хотілося,  то  щоб  вони  геть  зникли  з  моїх  очей.

-  Та  не  переживай,  на  тобі  фото,  -  примирливо  простягла  його  Ольга.  

Але  я  відчувала  до  неї  таку  відразу,  що  тихо  промовила:
-  Поклади  в  книжку,  на  місце,  -  і  вийшла  з  кімнати.

Зрозумівши,  що  переступили  межу,  тихо,  одна  за  одною,  мої  провідувачки  вислизнули  з  хати.  

Трохи  заспокоївшись  і  зачинивши  двері,  я  розгорнула  книжку  твердо  впевнена,  що  фото  на  місці.  

Але  його  там  не  було.  

Гарячково  переглянувши  усі  сторінки,  декілька  разів  потрусивши  книжку,  з  болем  і  презирством  я  зрозуміла,  що  фотографії  там  точно  немає.

Цей  випадок  був  для  мене  першим  прикладом  людської  підлості  і  кричущої  непорядності.

На  жаль,  не  останнім.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2020

Не обещайте!

Не  обещайте  милой  даме
то,  что  зависит  не  от  вас!
Тем  более,  когда  летами
уж  дама  —  бабушка  сейчас!
…...................................................

Когда-то  резвая  старушка
Врача  младого  «допекла»,
Здоровье,  мол,  всё  хуже,  хуже,
И  смерть,  наверное,  пришла!

Не  поддавалась  убежденьям,
Шла  ежедневно  на  приём.
Сказал  врач:  
-  Ни  к  чему  леченье,
Мы  с  вами  в  день  ОДИН  умрём!

Был  доктор  молодой,  красивый,
(Возможно,  изучал  гипноз!),
И  враз  старушка  ощутила:
Здорова!  
Хоть  лети  до  звёзд!

Так  год  прошёл.  
И  вот,  решила
старушка  к  доктору  сходить,
Сказать  сердечное  «Спасибо»
Что  ей  помог  в  здоровьи  жить.

Вдруг  говорят  в  регистратуре:
Не  примет  врач  её.  Никак!
В  расцвете  лет  внезапно  умер,
Случился  час  назад  инфаркт!

Старушка  мигом  побледнела,
Промолвив  тихо:  -  Ну  дела...
Вдруг  пошатнулась,  хвать  за  стену,
Скоропостижно  умерла!
............................................

Пророчество  врача  младого
Незамедлительно  сбылось...
Ведь  сила  страшная  у  СЛОВА
Что  было  принято  всерьёз.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871463
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.04.2020

Щось страшне і волохате…

(із  збірки  "Чаро-зіллячко"  )  


В  кімнаті  темній  жах  і  морок,
Дощ  стука  у  віконне  скло,
Мабу'ть  незатишно  надворі,
Зігрітись  проситься  в  тепло.

А  я  боюсь  зайти  в  кімнату,
Здається,  щось  мене  там  жде,
Таке  страшне  і  волохате!
Не  бачене  ніким,  й  ніде!

Хм...  Уявляєте?  Це  ж  треба!
Якийсь  смішний  дитячий  страх...
Ось  зараз  вичавлю  із  себе
Той  морок,  що  сидить  в  думках!

Ступила  крок  в  кімнату  темну,
Включила  світло.  Так  і  є,
Той  страх  терпіла  я  даремно:
Усе  тут  рідне,  все  —  моє!

Враз  чую:  за  віконцем  злива
немов  шепоче:  -  Не  радій,
При  світлі  бачить  неможливо
Те,  що  живе  у  темноті...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871333
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2020

Диалог

                             Что  в  нашей  жизни  главное?  Скажи.  -
Подумав,  ты  ответишь:  -  Труд,  конечно,
Он  развивает,  улучшает  жизнь.
Труд  и  прогресс  незыблемы  и  вечны.  -

                               -  Да,  важен  труд.  Но  что  важней  труда?  -
                               -  Наверное,  -  ответишь  ты,  -  природа,
Земля  и  небо,  солнце  и  вода,
Важны  для  жизни  воздух  и  погода.  -

-  Природа?  Да,  определяет  жизнь,
Но  дело,  видно,  не  в  одной  природе,
Ведь  почему,  на  милость  мне  скажи,
Природа  остаётся,  мы  —  уходим?  -  

                               -  Богатство  главное!  Вся  сила  в  нём!
Ведь  что  бы  там  ни  говорили  люди,
Но  каждый  стать  мечтает  богачом.
Ведь  золоту  доступно  всё  и  всюду.  -

                               -  Богатство,  говоришь?  Оно  главней?
Кто  ж  стал  богатым  честно,  справедливо?
И  что-то  не  встречал  я  богачей,
Чтоб  были  в  жизни  веселы,  счастливы.  -

                               -  Тогда  уж  власть!  Недаром  к  ней  всегда
Стремились  через  подкупы  и  войны,
Несли  ей  в  жертву  судьбы  и  года
И  власть  не  отдавали  добровольно.  -

                               -  О!  Сила  власти  всемогуща.  Да,
Она  возносит,  тешит  человека,
Но  он  не  понимает  никогда
Что  раб  её.  Всецело  и  навеки!  -

                               -  Но  что  ж  тогда?!  .  .  .
                               Сто  версий  перебрав,
Ты  вдруг  на  миг  застынешь  в  озареньи
Смысл  нашей  жизни  сердцем  осознав,
Что  есть  и  будет,  в  чём  её  значенье,

Что  греет  душу,  будоражит  кровь,
Что  изменяет  времени  теченье  .  .  .
И  ты  воскликнешь:  -  Главное  —  любовь!
Начало  жизни,  суть  и  продолженье!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870929
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 06.04.2020

Тюльпани кохання

ТЮЛЬПАНИ  КОХАННЯ

Ми  з  тобою  стрілися
ранньою  весною,
Ще  тюльпани  тільки-но
набирали  цвіт.
Молода  закоханість
хвилею  хмільною
Нас  вела  в  чаруючий
веселковий  світ.

Під  ясними  зорями
поклялись  у  вірності,
Для  побачень  видано
нам  короткий  час,
Бо  дала  на  витримку
доля  перевірочку  —  
Знали  ми,  обставини
розлучають  нас.

Срібними  сльозинками
сіяв  Місяць  жалібно,
Завтра  ти  —  до  армії,
я  —  в  чужі  краї,
Вірили:  зустрінемось!
Та  того  не  знали  ми:
Разом  не  почуємо
знову  солов'їв.

У  листах  не  висловиш,
що  лежить  на  серденьку,
Між  рядків  губилися
щирі  почуття,
Ти  на  мене,  я  на  тебе
через  щось  розсердились,
Розсварила  гордість  клята
нас  на  все  життя.

Моя  доля  постелила
росяну  стежину:
Є  сім'я  міцна,  надійна,
діточки'  ростуть.
Та  надія  жевріла:
мо',  тебе  зустріну  —  
В  серці,  першого  кохання
спомини  цвітуть.

Сивими  лелеками
линуть  дні  до  вирію,
Вже  осіннім  золотом
пам'ять  заміта,
Зимно.  І  пора  прощатись
зі  своєю  мрією.
Та  в  душі  тюльпани  квітнуть,
через  всі  літа'!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2020

Карантин для зими

Карантин,  тож  Зимонька  за  гратами,
І  Мороз  сховавсь  в  глибокий  схрон.
Березень  дві  тисячі  двадцятого
Мабуть,  ще  у  грудні  сів  на  трон,

Чом  же  довелось  
так  довго  правити?
Бо  “Короновірус”  Зиму  вклав
у  лікарню  —  крапельниці  ставити,
Щоб  в  майбутнім  узялась  до  справ.

Та  не  дай  Бог,  в  червні  схоче  правити
Постарається  вернуть  борги...
Заморозить  всі  дерева  з  травами,
Скрізь  постелить  килими-сніги.

Березню,  
тож  дай  відпустку  Зимоньці,
Ще  й  відправ  зміцнитись  на  курорт,
Щоб  в  наступнім  році  
стало  силоньки
Правити  у  визначений  строк.

Засади  городи  чаро-зіллячком
Вітамінів  людям  дай  своїм,
Щоб  заморські  віруси  з  бацилами
Не  поткнулись  в  Український  дім.

Березень  дві  тисячі  двадцятого
Мабуть,  іще  в  грудні  сів  на  трон,
Карантин  бач,  Зимонька  за  гратами,
І  Мороз  сховавсь  в  глибокий  схрон
03.03.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870640
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 04.04.2020

Вишневі сни

ВИШНЕВІ          СНИ

Завітайте  до  вишневого  садочка,
Що  буяє  квітом  навесні.
Ніжні  білосніжні  пелюсточки,
Жаль,  життя  у  них  -  короткі  дні.

Завітайте  влітку  в  сад  вишневий,
Ягідки  рубінами  горять,
Втомлено  схилилися  дерева,
Листячком  ледь  чутно  гомонять.

Восени  до  саду  завітайте,
Тихо  жовте  золото  зліта.
Не  питайте  в  саду,  не  питайте,
Чом  так  швидко  в  даль  пливуть  літа.

Завітайте  взимку  в  сад  вишневий
Спить  садок,  і  бачить  дивні  сни,
Про  вітри  жагучі  березневі,
Про  обійми  юної  весни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870521
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.04.2020

Годинник часу

Із  збірки  "Срібна  місячна  доріжка"


Минулої  ночі  зустрілись  ми  в  сні,  молодими,
На  старті  життя,  не  пізнавши  ні  втрат,  ні  жалю,
А  зараз  мій  час  підганяє  тихенько  годинник,
Мина  ніч  осіння,
а  я  все  не  сплю,  і  не  сплю.

Шугає,  мов  птаха,  жива  розтривожена  пам'ять,
Шукає  причини  в  осінньому  сумі  небес,
Розправивши  крила,  летить  над  землею  з  вітрами,
Надіється  вкотре  зустріти,  впізнати  тебе.

А  мудрість  життєва  шепоче:
-  Спинися,  спинися,
Вітри  і  сніги  замели,  зарівняли  сліди,
Чого  ти  шукаєш?
Отямся,  на  землю  вернися.
Літа  промайнули,  і  ви  вже  обоє  не  ті,

Навіщо  твій  клопіт?  Живи  у  реальному  світі,
В  минуле  нікому  іще  не  було  вороття...
.          .          .          .          .          .          .          .          .      
У  вазі  пелюстками  плаче  зів’ялена  квітка,
Годинник  часу  відміряє  краплини  життя.

05.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2020

Каждому - своё (к 1 апреля)

С  ПЕРВЫМ  АПРЕЛЯ!!!


Дама  фото  своё  в  интернете
Разместила  на  «Сайте  знакомств».
Вдруг...
Ура!  Ей  письмо  в  «кабинете»
От  мужчины.
Жениться  готов!

Но...  чтоб  дама  в  быту  аккуратна,
И  красива,  как  Мерлин  Монро,
Кулинар,  «бомба-секс»,  и,  понятно,
Деньги,  дом  и  другое  добро.

Чтобы  мужу  перечить  не  смела,
Подносила  сто  граммов  в  обед,
Не  совала  нос  не  в  своё  дело,
Если  мужа  (всю  ноч  даже!)  нет.
…...................................................

Ознакомилась  дама  с  «анкетой»,
Возмущенная,  пишет  ответ:
«Что  ж  не  дали  вы  МНЕ  в  интернете
СВОЙ  словесный  и  фото-портрет?!!!

Вам  подруга  нужна  —  не  любая,
Глаз  придирчив,  всё  в  даме  ценя!
…  А  представьте,  что  вас  выбирают,
Как  на  ярмарке  ценят  коня:

Коль  условия  ставите  даме,
Поглядитесь-ка  в  зеркало  сами.
Лыс,  беззуб,  ни  кола  ни  двора,
Мал,  тщедушен.  В  кармане  —  дыра!

Если  хочет  мужчина  жениться,
Будь  готов:  надо  с  чем-то  мириться!
Если  ж  вы  и  богат,  и  брюнет,
Выйду  замуж!
Я  жду  ваш  ответ.

Вмиг  пропал  жениха  интерес,
Не  ответил  он  даме.  Исчез!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870237
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 01.04.2020

Грусть

Из  сборника  "Краплинка"

               ГРУСТЬ

Падает  звёздочка    -    загадай  желание,
Ноченька  поздняя,  мне  же  не  до  сна.
Звёздочка,  звёздочка,  близкая  и  дальняя
Светишь  загадочно.  Я  сижу  одна.

Молодость,  молодость,  за  дальними  далями,
Выросли,  взрослые  дети-сыновья.
Вышли  из  гнёздышка  со  своими  парами,
Старимся,  старимся  оба  —  муж  и  я.

Все  очень  заняты  —  сыновья,  невесточки,
Внуки  с  компьютером,  мы  им  не  нужны,
Жизнь  изменилась  вдруг,  и  неинтересна  нам,
Только  со  звёздами  остаёмся  мы.

Звёздочка,  звёздочка!  Близкая  и  дальняя,
Светом  серебряным  путь  мне  освети,
Ноченькой  позднею  выполни  желание  -
Будь  со  мной  рядышком.
             И  не  упади!

                               2009  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869989
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 30.03.2020

Чарівність

Ч  А  Р  І  В  Н  І  С  Т  Ь

Надривно  до  болю,  і  ніжно
Сміється  і  плаче  струна,
Коханням  пронизана  Вічність
В  мелодії  скрипки  луна.

Романси,  і  вальси,  і  чардаш    -
Спиняється  в  захваті  час,
Знов  пам'ять  до  юного  вальсу
Поверне  в  десятий  наш  клас.

Розбудить  мелодія  скрипки
Найкращі,  святі  почуття,
Закружить  в  шаленому  ритмі
На  першій  сторінці  життя.

Минають  літа  і  століття,
Прогресу  немає  кінця...
Чарівна  ж  мелодія  скрипки
Тривожить,  тривожить  серця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869688
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2020

Колесо кохання

КОЛЕСО        КОХАННЯ

Ой,  дівчино!  Молода  та  рання
Не  біжи  в  доросле  майбуття,
Не  сприймай  зітхання  за  кохання,
Поспішиш  —  занапастиш  життя.

Бо  кохання  —  то  не  блиск  облуди,
Не  бомонд,  тусовка,  вищий  світ,
Бог  дає  кохання  справжнє  людям
На  усій  Землі  —  лиш  раз  в  сто  літ.

Справжнє  не  боїться  непогоди,
Пересилить  горе  і  нужду,
Без  вагань  пройде  вогонь  і  воду
І  не  заплямує  чистоту.

Ой,  дівчино!  Молода  та  рання,
Не  діждися  горя,  каяття,
Колесо  зрадливого  кохання
Обмине  нехай  твоє  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2020

Гени

Г      Е      Н      И
(Із  збірки  "Краплинка")

   Ще  зима  не  здалась:  сніг  в  останніх  конвульсіях  б'ється,
   Бо  весна  наступає  на  п'яти,  і  гонить  теплом.
   Час  для  сонечка  -  з  неба  світити,  щодня  додається,
   Вся  Природа  принишкла,  готова  щомить  на  підйом.

 Вже  відчутне  тепло,  та  під  ранок  льодок  на  калюжах,
 А  тюльпани-розвідники  пробують  світ:  чи  не  змерз?
 Скоро  пролісок  вічка  блакитні  від  сонця  примружить
 І  весна  засурмить  журавлями  з  умитих  небес.

   Жде  тепла  з  нетерпінням  стриножений  холодом  дачник,
   А  розсада  буяє!  Закрила  весь  світ  у  вікні,
   Восени  урожаєм  земля  за  турботи  віддячить,
   Лиш  вклоняйся  щоденно,  працюй  від  зорі  до  зорі.

 Українська  душа  у  долонях  Землі  споконвіку,
 То  кохання  взаємне,  бо  куди  б  не  занесли  вітри,
 Хлібороб-українець:  інженер,  чи  то  вчитель,  чи  лікар
 Своїм  генним  корінням  завжди  прироста  до  землі.

   Десь  філософи  мудро  шукають:  що  в  світі  первинне?
   Перша  курка  була?  Чи  з’явилося  першим  яйце?
   Я  ж  у  землю  родючу  кладу  обережно  зернину,
   Бо  зернина  початок  всьому!  
   Точно  знаю  я  це!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869287
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.03.2020

Поки молода

Із  збірки  "Краплинка"

Дівчинонько  —  красунечко,
Чом  сидиш  одна?
Чому  личко  насуплене,
Чому  ти  сумна?

Розриває  серце  туга,
На  душі  імла,
Бо  розлучниця-подруга
З  миленьким  пішла.

Не  подруги  в  тому  воля,
Що  милий  пішов,
Отже,  не  твоя  він  доля,
Не  твоя  любов.

Забудь  його,  невірного,
Подивись  навкруг,
Знайди  хлопця  надійного,
Щоб  був  вірний  друг.

Не  будь  сумна,  як  тополя,
Швидко  мчать  літа,
Шукай  щастя,  шукай  долю,
Поки  молода.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2020

Ранок дитинства

                               Пам'ятаю  дитинство  своє
Повоєнні  напружені  роки  .  .  .
...Літній  ранок,  вже  сонце  встає,
І  мене  будить  лагідний  промінь.

Я  босОніж  виходжу  у  двір,
На  росі  ще  нічна  прохолода.
Молоденький  садок  вже  відцвів,
Між  дерЕвцями  батько  мій  ходить.

Мама  вранці,  як  завжди,  спішить,
В  літній  кухні  сніданок  готує,
Кицька  нявка,  і  Рекс  наш  лежить,
Очі  мружить,  на  кістку  вартує.

Грає  в  далях  прозора  блакить
Ідеалами  миру  і  щастя,
Майбуття  наді  мною  дзвенить
Жайворонковим  вранішнім  «Здрастуй!»

Ще  попереду  всеньке  життя  -
Світле,  райдужне,  післявоєнне  ...
Я  —  маленьке,  наївне  дитя,
Все  лише  починається  в  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869021
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2020

А он - в пути!

Месяц-Март  всё  дурью  мается  —  
То  мороз,  то  летний  зной!
А  листочки  распускаются
На  Берёзке  озорной.

Ей  ведь  Тополь  ароматами
объясняется  в  любви,
По  ночам  —  коты  руладами
Спать  мешают  до  зари,

Ножки  —  травушка  зелёная
наряжает  в  бирюзу...
Всё  вокруг  в  Весну  влюблённое!
Март!  Что  ж  спишь  ты,  как  борсук?!

Иль  на  Зи'му  обижаешься,
что  ленивая  была,
вместо  снежной  вьюжной  зАмети
напустила  в  мир  тепла?

Просыпайся!  Время  катится,
Солнце  в  небе,  даль  яснА,
В  белоснежном  лёгком  платьице
Во  дворе  стоит  Весна!

Брат-Апрель  спешит,  старается,
Скоро  ступит  на  порог!
Что  же,  Март,  ты  дурью  маешься?
Дверь  открой  Весне,  дружок!

Позабудь  ЗимУ-изменницу,
Всё  былое  —  отпусти!

И  с  Весною  —  Красной  девицей
встреть  Апрель.  Ведь  он  —  в  пути!
20.03.20

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868762
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 21.03.2020

Кто теперь ?

Из  сборника  "Меня  хранили  Небеса"

КТО  ТЕПЕРЬ  ?

К  сожаленью,  грешим  не  однажды  мы,
Каждый  праведным  стать  был  бы  рад,
Но  грехи,  ох!  Грехи  наши  тяжкие
топчут,  топчут  тропиночки  в  ад.

Кто  не  врал?  Кто  не  рвал  потихонечку
вишню,  яблочко  в  чьём-то  саду?
Не  грешил  и  не  делал  "иконочкой"
Свет-любовь,  или  эстрады  «звезду»?

Не  боимся  ни  Бога,  ни  чёрта  мы,
Ни  в  делах,  ни  в  речах,  ни  в  быту  —
Привлекая  к  себе  силы  чёрные,
На  себя  накликая  беду.

А  потом  удивляемся  искренне:
Почему  всё  так  плохо  вокруг?
Почему  всё  труднее  нам  выстоять
В  море  бед,  что  обрушились  вдруг?

Жизнь  в  агонии  от  человечества
Бог  сказал:  —  ВЫ  —  ТВОРЕНЬЯ  ВЕНЕЦ!
Возгордились!  Испортили  начисто
Рай,  в  который  вселил  нас  Отец,

Не  смогло  стать  «венцом»  человечество,
Не  смогло  из  уроков  взять  толк...

...  Кто  ж  «венцу»  теперь  первый  на  лестнице,
Обезьяна,  дельфин  или  волк?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868570
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.03.2020

Пізно

Із  збірки  "Краплинка"

ПІЗНО...

В  реєстратурі,  за  талоном  в  черзі
Стояв  чистенько  вбраний  чоловік.
Ніяк  він  медсестру  терплячу,  чемну,
Не  міг  ані  почуть,  ні  зрозуміть.

Молодику    медична  працівниця
Доводила,  що  лікаря  нема,
Навчається  на  курсах,  у  столиці,
А  він  допитувавсь:  коли  прийма?

-  До  іншого  ідіть,  -  сестричка  радить,
У  чоловіка  голос  вже  дрижить:
                             -  Сьогодні  в  мене  вмерла  мама,  мати,
Ось  і  прийшов:  не  знаю,  що  робить?

-Так  Вам  же  довідка  про  смерть  потрібна,  -
Заметушилась  співчуттям  сестра,
-  У  мене  все  вже  є,  потрібен  лікар,
Той,  що  мою  матусю  добре  знав.

У  голосі  розгубленість  і  відчай,
Страждання,  втрати  жах  застиг  в  очах,
А  на  змарніле  і  бліде  обличчя
Вже  алкоголь  наклав  свою  печать.

Мабуть,  «Не  пий!»  -  просила  ненька  рідна,
Страждала,  серце  горю  віддала  .  .  .
Нема  матусі,  сльози  лити  пізно,
Із  смерті  вороття  в  життя  нема.

Кому,  крім  матері,  «алкаш»  потрібен,
Годила  всяк,  щоб  міг  пристойно  жить,
Надіялась,  прийде  година  світла
Син  зрозуміє,  перестане  пить.

Тож  схаменися,  алкоголь  -  прокляття,
Облиш  ту  чарку,  зупинись,  не  пий!
Пропив,  не  пожалів  ти  рідну  матір,
Хоча  б  себе  самого  пожалій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868311
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.03.2020

Грушка і глід

Гуляв  вітер  сильний,  дужий.  Облетів  ввесь  світ.
В  чистім  полі  росла  грушка,  поряд  хлопець-глід,

Про  щось  своє  гомоніли,  не  знали  жури,
Сонцю,  дощику  раділи,  вірність  берегли.

Уподобав  вітер  грушку.  Залицятись  став.
Хлопець-глід  дівчину-душку  на  глум  не  віддав.

В  полі  хтось  суху  травичку  сміттям  завалив,
А  хтось  чиркнув  запальничку,  усе  підпалив.

Підхопив  іскринку  вітер,  на  молодят  дме,
З  краю  в  край  несамовито  полум'я  жене.

Грушка  з  глодом  обнялися,  у  вогні  стоять,
Запалало  живе  листя,  гілочки  горять!

Схаменувсь  ревнивець-вітер,  грушку  обніма,
Замість  неї  чорні  віти,  в  них  життя  нема.

Реве  вітер,  стогне,  плаче:-  «Що  ж  я  наробив?
Паліїв  отих  проклятих  краще  б  погубив!»

Бродить  в  світах    вітер,  тужить  -  старий  сивий  дід...  
Росла  колись  в  полі  грушка.  Поряд  -  хлопець-глід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2020

Шаги, шаги…

Шаги,  шаги...
Как  мило,  неуклюже,
Все  силы  вкладывая  в  каждый  шаг,
Малыш  усердно  топает  по  луже
С  беспечною  улыбкой  на  устах.

А  вот  детишек  стайка,  как  мартышки,
Порхают,  чуть  касаются  земли,
Бегом,  шажком,  на  «цыпочках»,  вприпрыжку,
Неугомонные  с  зари  и  до  зари.

Влюблённые...
Порывами  влекомы
Парят  на  крыльях  призрачной  мечты,
Они  так  трогательно-невесомы
В  объятиях  любви  и  чистоты.

Вот  мама  юная  уверенно  шагает
Держась  ступнями  за  земную  твердь,
В  колясочке  дитя  оберегает
От  всяческих  волнений  и  потерь.

Сорокалетние!
Мир  ваш!  Навечно!
Хозяева!  Владельцы!  Короли!
Тверды  шаги!  Уверенные  речи!
Вы  —  соль,  основа  Матушки-земли!

.........................................

Шаги,  шаги...
…  О,  как  бессильны  ноги!
И  каждый  шаг  неодолимо  крут!
Не  манят  вдаль  знакомые  дороги
Присесть  бы,  отдохнуть  бы,
хоть  чуть-чуть...

А  Время  вдаль  бежит  неутомимо,
А  Солнца  луч  дробИт  в  воде  круги...

Жизнь  —  лучик  света
в  дивной  сказке  мира,
Жизнь  —  к  неизвестности
шаги,  шаги,  шаги...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868051
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.03.2020

Для чого жити

ДЛЯ  ЧОГО  ЖИТИ

Збігають  дні,  немов  краплини
по  склу,  осінньої  пори.
І  мелодійно,  плавно,  лине
прощальний  спів  їх  ізгори  -

Правічна  пісня  колискова,
Небес  мелодія  свята.
Всім  зрозуміла  тая  мова
від  сотворіння.  Всі  літа'.

Минають  дні.  Життя  минає
під  “колискової”  мотив.
Це  —  не  секрет,  це  кожен  знає,
не  знає  лиш:  для  чого  жив?

О,  дні  життя!  В  їх  круговерті
             Є  Вищий  за'дум,  Божий  сенс,
Ні!  Живемо  ми  не  для  смерті!
Душа  полине  до  Небес

І  там,  поставши  перед  Богом,
усе  відкриє,  чим  ти  жив.
І  знову  вирушить  в  дорогу
під  “колискової”  мотив.

Життя  шліфує  вічні  душі,
щоб  грала  світлом  кожна  грань!
В  свій  день  прийдешній
кожен  мусить
Створити  крапельку  ДОБРА!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867929
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.03.2020

Телефон - 4 (проза)

ТЕЛЕФОН
(Із  збірки  "Подарунок  милій  донечці")

У  призначений  термін  я  знову,  з  раннього  ранку,  записалася  в  довжелезну  чергу.  Зайшла  в  кабінет  начальника  аж  о  14  годині.  Пройшла  до  столу,  Шурочки  не  було  і  я  сіла  на  її  місце.  
Начальник  дивився  на  мене  недоброзичливо,  “весільний  генерал”,  ніби  криве  дзеркало,  копіював  його.  Це  було  кумедно.  Два  зовсім  різних  обличчя  з  однаковим  виразом.

-  Не  очікував  побачити  вас  сьогодні.  Ви  прийшли  зарано.

-  Ні,  я  прийшла  вчасно,  -  заперечила,  відчуваючи,  що  знову  мене  хочуть  банально  “відфутболити”.

-  Я  вам  призначав  прийти  пізніше!  -  різко  кинув  начальник.

-  Ні.  Ви  мені  призначили  прийти  після  Різдва,  у  перший  понеділок.  Я  навіть  перепитала,  якого  числа  буде  Різдво.

-  Що  ви  все  ходите,  та  ходите?!  -  скипів  раптом.  -  Ви  знаєте,  що  телефон  поставити  не  так  просто?!

               І  тут  в  мені  включилася  якась  дивна  програма.  
Я  зрозуміла,  що  вся  ця  державна  установа  наскрізь  просякла  хабарництвом,  і  якщо  навіть  ти  у  всьому  правий,  але  при  цьому  проста  пересічна  людина,  то  вони  вже  не  можуть  щось  зробити  для  тебе  просто  так,  просто  по  закону.

І  я  розізлилася:
-  Хто-хто,  а  я  все  це  добре  знаю!  І  не  тільки  це!  Я  багато  чого  знаю,  про  що  говорити  не  хочеться!  Сподіваюся,  що  не  доведеться!  Говорити!

Начальник  дивився  важким  ненависним  поглядом,  а  “весільний  генерал”  злякано  зиркав  то  на  нього,  то  на  мене.

-  Я  двадцять  років  жду  своєї  черги.  А  зараз,  по  закону,  маю  право  на  встановлення,  -  я  замовкла,  сповнена  рішучості  добиватися  правди,  хоча  не  знала,  з  чого  буду  починати,  куди  звертатися.  Але  точно  знала,  що  не  зупинюся.

Мабуть  начальник  відчув  цей  мій  настрій,  бо  рішуче  натиснув  кнопку  на  тому  ж,  чи  такому  ж,  пристрої,  як  у  його  попередника,  і  віддав  команду  комусь,  може  Шурочці:  -  Зараз  до  вас  прийде  ця  громадянка!  Випишіть  їй  документи  на  встановлення  телефону!                                  
І,  звернувшись  до  мене,  але  при  цьому  дивлячись  кудись  крізь  мене,  пробурчав:  -  Зараз  їдьте  на  вулицю  Московську  в  абонентський  відділ.  Там  вам  все  оформлять.

-  Що  оформлять?

-  Випишуть  рахунок,  ви  заплатите  в  касу  сто  карбованців.

             -  А  ваш  підпис  потрібний?  Я  сьогодні  повинна  ще  раз  до  вас  прийти?  -  глянула  на  годинника,  було  пів  на  третю.

-  Сьогодні  не  приходьте.  Прийдете  завтра,  -  ліниво  процідив  крізь  зуби  і  почав  набирати  номер  на  телефоні,  даючи  мені  привід  зрозуміти,  що  розмову  закінчено.


Я  вийшла  надвір.  
Незважаючи  на  сірий,  похмурий,  незвично  теплий  зимовий  день,  мені  здавалося,  що  мокрий  асфальт  сяє  красивим  сірим  відблиском,  що  прозаїчна  міська  вулиця,  по  обидва  боки  якої  виструнчилися  одноманітні  типові  п'ятиповерхівки,  напрочуд  рівна  і  гарна,  і  що  навіть  сире,  прохолодне  і  аж  сизе  від  вихлопних  газів  повітря  ароматне,  і  просто  смачне!

За  годину  дісталася  до  абонентського  відділу.  Там  незнайома  жіночка  виписала  якийсь  папірець  і  сухо  роз'яснила,  щоб  підписав  особисто  начальник,  і  що  не  пізніше  двох  днів  я  повинна    заплатити    гроші  в  касу.  Якщо,  незалежно  з  якої  причини,  не  встигну,  то  на  третій  день  папірець  вже  втрачає  строк  дії,  а  я  втрачаю  своє  право  на  встановлення  телефону,  його  можуть  передати  будь-кому.  
Я  була  виморена,  голодна,  наступав  вечір,  хотілося  чим-скоріш  дістатися  додому.  І  я  голосно  промовила:
-  Сьогодні,  мабуть,  не  встигну.  Все  зроблю  завтра.

-  Завтра  не  зробите,  бо  начальник  їде  у  відрядження  на  тиждень.  Не  гайте  часу,  швидше  їдьте,  може  ще  встигнете,  бо  скоро  в  нього  закінчиться  робочий  день.  

Ще  через  годину,  захекана,  підбігла  до  кабінету  начальника,  і  побачила  величезний  натовп.  Люди  були  знервовані,  бо  очевидно,  що  більшість  з  них  сьогодні  на  прийом  не  потрапить.  Коли  попробувала  пробитися  до  дверей,  піднявся  такий  гвалт!  Переді  мною  зімкнулася  стіна  із  людських  тіл,  і  ніхто  не  хотів  мене  не  те,  щоб  пропустити  в  кабінет,  навіть  вислухати.  Якийсь  дідусь  рішуче  заступив  дорогу  з  войовничим  виглядом  і  люто  хрипів:  -  Не  пущу!  Тут  черга!  Ич,  яка  нахабна!  Не  лізь,  бо  не  пущу!

-  Та  я  вже  тут  була  сьогодні.  Ось,  треба  тільки  підписати.

-  Всім  тільки  підписати!  -  загудів  натовп.  -  Не  пускайте  її,  хай  стане  в  кінець  черги!

-  А  хто  зараз  заходить?  -  тихо  спитала  я,  переждавши  гамір.

-  Я  заходжу,  -  виструнчився  дідусь.  -  А  за  мною  он  та  жіночка,  а  за  нею...

-  Я  вас  дуже  прошу,  -  промовила  ще  тихіше,  -  візьміть  ось  цей  папірець  і  віддайте  начальнику  на  підпис.  Я  вас  тут  почекаю.

-  Не  хочу  брати  вашого  папірця!

-  Будь  ласка,  я  вас  дуже,  дуже  прошу,  -  у  мене  аж  сльози  на  очах  виступили

-  Ну,  гаразд,  -  на  ходу  вихопив  у  мене  з  рук  папірця,  бо  якраз  із  кабінету  вийшли,  і  він  поспішав,  щоб  ніхто  не  прослизнув  раніше.  

Я  відійшла,  стала  під  стіну.  Залишалося  тільки  чекати.  
За  хвилину  двері  відчинилися,  виглянув  “весільний  генерал”  і  голосно  назвав  моє  прізвище.

-  Я  тут,  -  швидко  підійшла.

-  Ось.  Підписано.  Візьміть.


Годинник  показував  17-00.  Швиденько  побігла  на  пошту,  ще  півгодини  вистояла  у  черзі  і  нарешті,  заплатила  в  касу  сто  карбованців  за  встановлення  телефону.  
Слава  Богу,  встигла!  Слава  Богу,  що  не  послухала  начальника,  і  все  зробила  сьогодні.  Бо  через  тиждень,  поки  він  повернеться  із  відрядження,  папірець  уже  був  би  нікому  не  потрібний!

Щаслива,  тихою  ходою  прямувала  додому.
Приємне  відчуття,  коли  здійснюється  мрія!  Навіть  з  такими  потугами,  навіть  через  двадцять  років!

Ось,  що  воно  таке  —  дефіцит!
Зате  таке  щастя,  коли  вдалося  чогось  добитися!
Таке  щастя...

Через  тиждень  у  мене  в  квартирі  на  почесному  місці  стояв  телефон.  Невдовзі  випадково  зустрілася  на  роботі  з  Аркадієм.

-  Як  справи?  Знову  не  повезло?

-  Ні,  на  цей  раз  усе  здійснилося.  Спасибі,  Аркадію!

-  Як?  І  вам  поставили?  Бо  в  нашій  квартирі  телефон  залишили  новим  хазяям.  А  номер  у  вас  який?

Я  назвала,  бо  запам'ятала  зразу,  і  на  все  життя.

-  Ні,  це  не  наш  номер.  Значить,  поставили  інший.

-  Сказали,  що  на  блокіраторі  з  квартирою  №  39.

-  Ну  що  ж,  поздоровляю,  -  усміхнувся  Аркадій,  -  значить  у  них  був  ще  один  номер.

А  в  мені  ця  розмова  пробудила  цікавість  і  якісь  містичні  підозри.  Захотілося  “розкопати”,  дістатися  глибин  істини.  І  як  не  дивно,  допомогли  мені  в  цьому  всезнаючі  засідателі  лавочок.  
Вони  точно  знали,  що  телефон  новим  мешканцям  квартири  Аркадія  залишили,  бо  бабуся  —  учасниця  війни!
А  в  нашому  під'їзді  у  квартирі  №  39  споконвіку  був  одинарний  телефон!  Тобто,  і  двадцять  років  тому  номер  на  блокіраторі  був  вільний!

Був  вільний,  і  чекав  хабара!  


Кінець

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867812
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.03.2020

Телефон - 3 (проза)

ТЕЛЕФОН
(Із  збірки  "Подарунок  милій  донечці)


Пройшло  ще  п'ять  років.

Якось,  коли  поверталася  з  роботи,  мене  перестрів  Аркадій  —  сусід,  з  яким  працювали  на  одному  заводі.
-  На  роботі  нема  часу,  вирішив  тут  вас  зачекати.  Хочу  повідомити  те,  що,  думаю,  вас  зацікавить,  -  усміхався  приязно.  -  Ми  з  дружиною  міняємо  квартиру,  а  ви,  наскільки  мені  відомо,  давно  мрієте  про  телефон?  Тож  не  прогавте.  Бо  люди,  які  заселяються  в  нашу  квартиру,  хочуть  забрати  його.  Видають  свою  бабусю  за  учасницю  війни.  Але  це  брехня.  Мені  казали,  що  вона  все  життя  спекулювала.  Що  не  була  на  фронті  і  ніколи  ніде  не  працювала.  Навіть  трудової  книжки  у  неї  немає.  Так  що,  добивайтеся.

-  Спасибі!  -  я  була  дуже  вдячна  сусідові.

І  знову  переді  мною  яскравими  барвами  засяяла  надія.  Хоча  вже  діти  виросли,  старший  оженився  і  жив  окремо.  
Але  ж  з'явилася  можливість  мати  телефон,  про  який  мріяли  все  життя!  Правда,  чоловік  давно  не  тішив  себе  марними  сподіваннями.  А  я,  після  стількох  років  чекання,  не  могла  дозволити  собі  втратити  оцей,  може  вже  останній,  шанс.  Та  все  ж  і  поспішати  було  не  слід,  треба  все  достеменно  взнати,  зважити,  одним  словом,  підготуватися.  

Що  б  не  робила,  де  б  не  була,  а  особливо  перед  сном,  обмірковувала  всі  тонкощі  майбутньої  “операції”.  Нарешті,  була  готова  втілювати  в  життя  детальний  план  дій:

По-перше:  треба  достеменно  взнати  про  бабусю.  Бо  якщо  дійсно  має  документи  учасниці  війни,  то  телефону  нам  не  бачити  ще  довго!
По-друге,  і  мені  і  чоловікові  треба  взяти  на  роботі  рекомендаційні  листи.  Ніякої  ваги  у  вирішенні  справи  вони  не  мають,  але  зайвими  не  будуть.  
По-третє:  давати,  чи  не  давати  хабара,  якщо  будуть  дуже  вже  відверті  натяки?

Обдумуючи,  як  взнати  про  бабусю,  згадала,  що  якраз  у  місті  до  якогось  свята  проводиться  перепис  людей  поважного  віку.  На  моє  прохання  на  заводі  дали  бланк-анкету.  
Але  ж  сама  не  можу  піти  до  сусідів,  тим  більше,  що  зараз  я  їхня  конкурентка!  Тоді  попросила  допомоги  у  своєї  подруги.  Дала  їй  бланк,  пакуночок  солодощів,  і  вони  з  бабусею  попили  чайку  і  мило  побесідували.
 Наступного  дня  подруга  повідомила,  що  бабуся  абсолютно  ніяких  пільг  не  має.

З  рекомендаційними  листами  взагалі  ніяких  проблем  не  було.

             По  третьому  питанню  з'ясувала,  що  тепер  вузлом  зв'язку  керує  новий  начальник.  Той  що  був,  недавно  пішов  на  пенсію.  
Але  як  поводитися,  чи  давати  хабара,  не  визначилася.

Через  два  дні  після  розмови  з  сусідом,  оформивши  на  роботі  відпустку  без  оплати,  уже  о  шостій  ранку  була  під  будівлею  вузла  зв'язку.  Тим  не  менше,  незважаючи  на  ранній  час,  в  черзі  на  прийом  виявилася  сьомою.  І  коли  люди  записувались?  Не  інакше,  ще  з  вечора  стовбирчили  тут,  щоб  бути  першими.

Об  одинадцятій  я  нарешті,  зайшла  в  уже  знайомий  кабінет.  
Крім  нового  начальника,  молодого  здорованя  зі  спортивною  статурою  і  комсомольсько-оптимістичним  поглядом,  в  кабінеті,  на  тому  ж  місці  біля  столу,  сиділа  Шурочка,  а  навпроти  неї  худенький  боязкий  дідусь  з  орденами  на  обох  лацканах  піджака  —  представник  “Народного  контролю“  (тоді  пішла  така  “мода”:  на  прийоми  всі  начальники,  великі  і  малі,  стали  на  почесне  місце  садити  такого  собі  “весільного  генерала”,  який  мало  чого  тямив  у  справах,  але  був  страшенно  гордий  “за  виявлену  йому  довіру  і  честь”).

Я  стисло  виклала  новому  начальнику  суть  справи,  Шурочка,  яка  напевне,  теж  уже  впізнавала  мене  на  вулиці  у  натовпі,  знайшла  мою  заяву  і  всі  інші  папери,  які  накопичилися  за  майже  20  років.  Начальник  ліниво  гортав  аркуші,  потім  сказав:
-  Але  цей  телефон  переходить  новим  мешканцям.

-  На  якій  підставі?-  поцікавилася  чемно  і  спокійно.

-  З  ними  живе  бабуся  —  учасниця  війни.

Я  дивилася  на  начальника  і  не  поспішала  щось  заперечувати,  намагаючись  прочитати  по  виразу  його  обличчя:  дійсно  він  не  знає  правди,  чи  його  вже  встигли  підкупити?  “Скоріше,  друге”,  -    подумала  я  і  сказала:
-  Це  неправда.  Вам  сказали  неправду.  Бабуся  ніяких  пільг  не  має,  я  це  знаю  точно.  І  зможу  довести  в  будь  яких  інстанціях.

Начальник  глянув  на  мене  пильним  оцінювальним  поглядом:  -  Перевіримо,  перевіримо,  -  промуркотів,  ховаючи  очі  і  явно  не  знаючи,  що  зі  мною  робити  далі.

-  То  що  з  установкою  телефону?  -  нагадала  про  себе.

-  Ось,  перевіримо,  тоді  вирішимо.

-  Коли?

-  Н-ну-у-у,  десь  після  Різдва.

-  В  який  день  мені  знову  прийти  до  вас?  -  уточнювала  прискіпливо.

-  Ну  я  ж  сказав,  після  Різдва!

-  Я  не  знаю,  коли  Різдво.  (В  ті,  ще  атеїстичні  часи,  релігійні  свята  не  тільки  не  відмічалися,  вони  спеціально  замовчувалися.)

-  Як  не  знаєте?  -  щиро  здивувався  начальник,  і  навіть  посміхнувся.  -  Я  ж  сказав,  після  сьомого  числа,  в  наступний  понеділок.

-  Хі-хі-хі  -  вторив  “весільний  генерал”,  поглядаючи  на  нього  відданим  песячим  поглядом.  Здавалося,  навіть  руки  склав  перед  грудьми,  як  передні  лапки  песик,  що  сидить  на  задніх  перед  хазяїном,  у    німому  обожнюванні  живого  ідола.

-  Добре,  я  зрозуміла.

Ідучи  додому  думала  про  те,  що  навіть  якби  мені  прямим  текстом  запропонували  дати  хабара...    
Не  діждуться!  Після  20-річного  очікування  в  черзі,  не  я  їм,  а  вони  мені  повинні  заплатити!


(Далі  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867717
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2020

Телефон - 2 (проза)

ТЕЛЕФОН
(Із  збірки  "Подарунок  милій  донечці")


Через  місяць  я  вирішила  йти  не  до  Шурочки,  а  до  начальника  вузла  зв'язку.  

Він  слухав  мене,  дивився  уважно,  ніби  вивчаючи.  Коли  я  закінчила  оповідь,  трохи  помовчавши,  сказав:

-  Добре.  Зараз  подивимося,  що  для  вас  можна  зробити,  -  натиснув  якусь  кнопку  на  величезному  пульті,  приставленому  збоку  його  до  столу,  теж  величезного.          
-  Візьміть  документи  по  будинку  і  зайдіть,  -  наказав  комусь.

За  хвилину  до  кабінету  зайшла  Шурочка  зі  стосом  паперів  і  великою  текою,  чи  альбомом.

-  Так,  Шурочко,  давайте  подивимось.

Шурочка  сіла  навпроти  мене  за  стіл,  торцем  приставлений  до  столу  начальника,  і  вони  вдвох  почали  розбиратися  в  якихось  кресленнях  і  схемах.  Я  намагалася  вникнути,  щось  зрозуміти,  але  всі  ті  “входи”,  “виходи”,  “транзистори”,  “напівпровідники”,  “реле”  та  “блокіратори”  були  для  мене  “китайською  грамотою”.  

Нарешті  начальник  спитав  у  Шурочки:  -  То  що,  можна?

Вона,  з  настороженою  цікавістю  зиркнувши  на  мене,  відповіла:  
-    Можна.

Начальник,  дивлячись  на  мене  пильним,  уважним  поглядом,  почав  щось  пояснювати  популярно,  про  якісь  там  “блокіратори”,  а  я,  немов  у  трансі,  його  майже  не  чула,  бо  моє  серце  тріпотіло  у  грудях,  і  з  кожним  скороченням  шепотіло:  -  Невже?  Невже?  Невже?...  
Цей  імпульс  передавався  в  мозок  і  там  теж  оформилася  і  запульсувала  думка:  -  Невже,  нарешті,  через  12  років  чекання,  у  нас  буде  телефон?  

А  начальник  вже  замовк  і  вони  з  Шурочкою  якось  дивно  дивилися  на  мене,  ніби  чогось  очікуючи.  Трохи  опанувавшись,  я  з  надією  видавила  з  себе  хрипким  неслухняним  голосом:
-  То  що,  нам  поставлять  телефон?

Начальник  з  Шурочкою  розчаровано  перезирнулися  і,  через  нетривалу  паузу  він  спитав,  пильно  дивлячись  на  Шурочку:  -  А  номери  у  нас  є?

Вона,  прочитавши  щось  у  його  погляді  і  ніби  згадавши  призабуту  істину,  розпачливо  вимовила:  -  Немає.

Начальник  розвів  руками  і  звернувся  до  мене:  -  На  жаль,  не  поставимо.  Бо  у  нас  немає  вільних  номерів.

Серце  моє  враз  замовкло,  а  в  голові  —  наче  свіжий  вітерець  підхопив  легеньку  мрійливу  думку-надію  і  поніс  її  у  незвідані  далі.
-  А  які  перспективи?  Коли  будуть  номери?

-  Це  коли  хтось  із  сусідів,  у  кого  є  телефон,  виїде  з  квартири.  Тоді.  Ви  ж  у  черзі  перші,  -  говорив  начальник,  дивлячись  на  мене  незрозумілим  іронічним  поглядом.


Пройшло  ще  два  роки.  Якось  вранці,  поспішаючи  на  роботу,  чомусь  згадала  розмову  начальника  і  Шурочки.  І  тут  немов  жива  картина  постала  перед  очима...  
Я  раптом  аж  спинилася,  вражена!  Бо  мене  “ОСЯЯЛО”!  До  мене  “дійшло”!  Як  до  жирафа,  аж  через  два  роки!  Я  зрозуміла  суть  усіх  отих  розмов,  поглядів  і  очікувань!  

Я  зрозуміла,  що  від  мене  чекали  ХАБАРА!

Елементарного,  прозаїчного,  мерзенного  ХАБАРА!
 А  я,  свята  наївність,  їх  не  зрозуміла!  Бо  батьки  “дуже  добре”  мене  виховали.  Вони  самі  були  непідкупними,  чесними,  і  такі  самі  риси  характеру  прищепили  мені.  

Мало  того,  що  тоді  я  не  змогла  зрозуміти  відвертих  натяків,  але  і  зараз  не  уявляла  собі,  як  поводитися  в  подібній  ситуації.  Як  запропонувати,  як  дати  хабара?  І  в  якому  розмірі?

Адже  мені  знадобилося  аж  два  роки  для  усвідомлення  того,  що  для  когось  є  елементарним  і  очевидним.


(Далі  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867608
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.03.2020

Телефон - 1 (проза)

ТЕЛЕФОН
(із  збірки  "Подарунок  милій  донечці")

           Що  таке  “дефіцит”?  Мабуть,  це  знають  усі,  але  думаю,  що  сучасна  людина  відчуває  його  не  так  гостро,  як  покоління  людей,  що  жили  за  часів  Радянського  Союзу  після  війни  з  фашистськими  загарбниками  1941-1945рр.  

Бо  тоді  майже  все  було  “дефіцитом”.  
Одяг,  взуття,  тканини,  будматеріали  —  всього  не  вистачало,  за  всім  треба  було  вистоювати  в  довжелезних  чергах.  І  це,  незважаючи  на  те,  що  і  грошей  у  людей  було  мало:  зарплати  невеликі,  ще  й  держава  примушувала  купувати  облігації,  тобто,  “позичала”  гроші  у  свого  народу  на  відбудову  країни  після  війни.  
Тож,  і  гроші  були  “дефіцитом”.

Ішли  роки,  поступово  життя  поліпшувалося,  магазини  заповнювалися  товарами,  але  “дефіцит”  був  на  рідкість  живучим  і  непереможним.  Ніколи  не  можна  було  передбачити,  що  саме  стане  наступним  “дефіцитом”.  
То  раптом  зникала  з  продажу  сіль,  потім,  через  певний  час  вона  з'являлася,  зате  кудись  зникали  сірники,  чи  сода,  цукор,  чай,  оцет,  борошно,  масло  або  ковбаса.  Тому,  вже  з  раннього  дитинства  я  знала:  треба  завжди  мати  запаси!  І  у  нас  вони  завжди  були  і  регулярно  поповнювалися.  У  кухонному  столику  стояло  з  десяток  пачок  солі,  зверху  на  грубі,  (майже  під  стелею,  подалі  від  дітей!),  завжди  лежали  коробочки  сірників.  
А  ось  масла  чи  ковбаси  не  запасеш,  тож  доводилось  обходитися,  бо  в  часи  мого  дитинства  ще  і  холодильників  не  було.

Пам'ятаю  як  вперше  красивий,  білого  кольору,  емальований  металевий  холодильник  з'явився  у  продажу  в  нашому  магазині.  Він  мені  дуже  сподобався  і  я  відразу  розповіла  таткові  про  те  диво.  Він  задумливо  подивився  на  мене  і  сказав:
-  А  для  чого  він  потрібний?  І  грошей  у  нас  немає.
Мабуть  так  думала  більшість  людей,  бо  той  холодильник  довго  стояв  у  магазині,  ніхто  не  купував.  Це  потім,  пізніше,  холодильники  стали  дефіцитом,  щоб  купити,  треба  було  записуватися  в  чергу,  яку  вели  і  за  якою  слідкували  самі  покупці,  в  якій  кожного  тижня  треба  відмічатися  (бо  викреслять!),  і  довго  чекати,  коли  чергова  партія  бажаного  дефіциту  надійде  у  продаж.  За  день  його  “розмітали”  з  магазину.  

Усі  речі,  якими  люди  наповнювали  свій  добробут,  доводилося  “діставати”.  Або  довго  чекати,  доки  підійде  черга,  або  переплачувати  спекулянтам,  або  давати  хабарі  продавцям,  завмагам  чи  іншим  служителям  торгівлі.  Щасливішими  були  ті,  хто  мав  “блат”,  тобто,    родичів,  друзів  чи  знайомих,  що  займали  впливові  посади  і  мали  доступ  до  розподілення  дефіциту,  або  самі  його  розподіляли.  І  тоді  діяли  за  схемою:  “ти  мені,  я    тобі”.  Про  таких  навіть  складали  жартівливі  куплети,  і  гумористи  всесоюзного  масштабу  співали  в  престижних  залах:  “Ви  нам  —  телевізор,  ми  вам  —  телефон”.

На  жаль  (чи  на  щастя?),  у  нас  з  чоловіком  ні  “блату”,  ні  грошей  на  переплати  і  хабарі  не  було,  тож  все  доводилося  купувати  через  багаторічні  страждання  і  відмічання  в  довжелезних  чергах.  Телевізор,  холодильник,  килим,  меблі,  і  інші,  необхідні  у  побуті  речі.  Але  найважче  випробування  ми  пройшли,  доки,  нарешті,  вдалося  встановити  в  квартирі  телефон.

Квартиру  ми  одержали  в  1967  році  і  відразу  подали  у  міський  вузол  зв'язку  заяву  з  проханням  встановити  телефон.  Він  був  нам  конче  потрібен.  Мобільників  у  ті  часи  ще  не  винайшли,  в  місті  не  було  у  нас  ніяких  родичів,  і  таке  “чудо  Х1Х  століття”,  як  телефон,  дозволяло  хоч  якось  контролювати  сина,  якому  незабаром  йти  до  школи.  Незабаром  —  це  через  три  роки,  тож,  за  цей  час,  може,  підійде  наша  черга.  Тим  більше,  що  були  третіми.

Приймаючи  заяву,  нам  пояснили,  що  встановити  телефон  буде  непросто,  бо  квартиру  ми  одержали  не  нову,  і  в  свій  час,  при  заселенні,  ліміт  на  кількість  телефонів  у  будинку  було  повністю  вичерпано.  Так  що  треба  чекати  або  розширення  АТС,  або  коли  хтось  із  тих  мешканців,  у  кого  є  телефон,  виселиться  з  квартири,  то  тоді,  в  порядку  черги,  комусь  можуть  встановити.

Час  спливав,  ми  регулярно  навідувались  у  вузол  зв'язку,  дізнавалися,  як  просувається  черга.  Коли  син  пішов  до  першого  класу,  ми  були  другими.

-  А  хто  ж  перший?  -  поцікавилася  я.  -  Скажіть  прізвище.

-  Прізвище?  -  працівниця  АТС  пошукала  в  списках,  -  Дуреманов.  Живе  у  58  квартирі.  Він  на  два  роки  раніше  від  вас  подав  заяву.

Прізвище  було  незвичне,  запам'яталося.  Ну  що  ж,  нічого  не  вдієш.  Ми  терпляче  чекали.

Ось  і  ще  п'ять  років  промайнуло,  ми  в  черзі  були  другі.  Якось,  ідучи  з  роботи,  я  розговорилася  з  сусідами-пенсіонерами,  що  завжди  сиділи  на  лавочках  біля  під'-їзду,  і  поскаржилася  на  своє  “невезіння”.  Ось,  мовляв,  старший  син  закінчив  шостий  клас,  вже  й  молодшому  скоро  до  школи.  Ми  з  чоловіком  з  ранку  до  вечора  на  роботі,  діти  цілими  днями  безконтрольні.  А  черга  на  телефон  стоїть  на  місці:  перший  Дуреманов,  а  ми  —  другі.

-  Дуреманов?  -  здивувалися  сусіди.  -  Та  він  вже  декілька  років  як  не  живе  у  нашому  будинку!  Кажуть,  що  взагалі  з  міста  виїхав!

На  другий  день  я  була  у  вузлі  зв'язку.  Довго  добивалася,  щоб  Дуреманова  виключили  із  списків,  бігала  за  всілякими  довідками  то  в  ЖЕК,  то  в  паспортний  стіл.  Але  таки  добилася!  
Тепер  ми  були  в  черзі  першими!

Пройшов  ще  рік,  і  я  знову  пішла  взнати  про  можливість  установлення  телефону.

-  Ви  в  черзі  другі,  -  повідомила  працівниця  Шурочка,  яку  я  вже  впізнавала  навіть  здалеку,  у  вуличному  натовпі.

-  Знову  другі?!  А  хто  перший?  І  чому?!  -  Шурочка  пошукала  у  своїх  паперах:  -  Перший  —  Дуреманов.

-  Як,  Дуреманов?!  Він  давно  виїхав  з  міста!  Я  ж  торік  приносила  вам  купу  довідок,  хоча  це  не  мій  обов'язок.  Шукайте.  І  виправте  в  своїх  списках.

-  Виїхав?  -  здивувалася  Шурочка.  -  Добре,  я  уточню.  Навідайтесь  через  місяць.

(Далі  буде)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867500
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2020

Поет і час

ПОЕТ      І      ЧАС

     (  із  збірки  "Душа  у  спадок")

Серед  людей  поети  -  то  не  диво,
У  кожного  в  житті  приходить  час  
Сказати  світу  щось  своє,  важливе...
Але  неперевершений  -  Тарас!

І  звідкіля  у  нього  тая  сила?
Та  мова  щира,  у  віках  жива?
Хто  дав  наснагу  і  могутні  крила,
Святі,  пророчі  і  земні  слова?

Кріпак,  сирітка  -  звідки  мудрість  взяти?
Народний  дух  у  ньому  визрівав,
Земля  сказала:  -  «Ти  мій  син,  я  —  Мати!»
І  Сам  Господь  перо  у  руку  вклав.

Поет,  художник.
І  Пророк  від  Бога!
Його  вірші  -  як  «Біблії»  рядки.
Життя  -  стражденна,  нелегка  дорога,
Що,  ніби  нитка,  з'єднує  віки.

Велике  через  відстань  засіяє:
Живих  пророків  не  було  ніде.
Лиш  втративши  Поета,
світ  признає,
Що  Ангел  Божий  жив  серед  людей...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867412
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.03.2020

Ты - женщина!

С  ПРАЗДНИКОМ!  
С  8  МАРТА,  ДОРОГИЕ  ЖЕНЩИНЫ!


А  ты  сумей  из  лоскутков  убогих
Пошить  наряд,  достойный  королев.
А  ты  сумей  из  паренька  простого
Слепить  мужчину  —  сильного,  как  лев.

Ты  —  женщина.  В  тебе  и  соль,  и  сладость,
Мелодией  любви  душа  полна,
И  сила  —  сил  сильней  —  твоя  же  слабость!
Ты  на  Земле  —  Вселенская  струна!

Ты  —  цель,  Звезда  в  бездонной  тайне  неба,
Ты  —  стимул  в  достиженьи  высоты!
Не  опустись  до  будничной  потребы,
В  сиянии  сумей
себя
преподнести!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2020

Купеческий сын - 3 (проза)

3

На  следующий  день,  в  воскресенье,  с  утра  похолодало.  Совсем  не  хотелось  выходить  на  улицу  из  тёплой  хаты.  

Но,  надо.  Потому,  что  надо  идти  в  гости  к  Мусе,  они  ждут,  готовятся.  Живёт  сестра  не  рядом,  в  другом  конце  села.  

Володя  прихорашивался,  то  и  дело  поглядывал  на  себя  в  зеркало,  ведь  в  селе  не  пройдёшь  по  улице  молча,  как  в  городе.    С  каждым  встречным  надо  поздороваться,  остановиться  поговорить,  ответить  на  вопросы  и  самому  расспросить  о  здоровье,  о  родне.

Но  вот  наконец  собрались.  Кажется  всё  нормально,  и  брюки,  и  пальто,  и  шляпа.  Лариса  тоже  выглядит  «как  модель».
Уже  собрались  выходить,  когда  из  спальни  вышла  мать:  

-  К  Муше  идёте?  Ану  погоди,  шынок.  Илюша,  а  где  твоё  новое  пальто,  што  купил  намедни?  Доштань-ка  его.

Брат,  удивлённо  взглянув  на  мать,  вынул  из  шифоньера  большое  тяжёлое  пальто  из  плотного  тёмно-синего  бобрика,  широкое  и  длинное.

-  Нукотка,  примерь  Володя,  -  попросила  мать.

Сын  растерянно  взглянул  на  жену,  снял  своё  модное  импортное  и  облачился  в  братову  обновку.   Лариса  еле  удерживалась  от  смеха:  пальто  висело  на  нём  до  пола,  руки  спрятались  в  рукавах,  а  по  ширине  туда  можно  было  поместить  ещё  и  её.  

А  старушка-мать  восхищённо  глядела,  приговаривая:
-  Што  ш  ты,  шынок,  ушилшя,  ушилшя,  а  видать  жарабатываешь  мало.  Што,  хватило  денег  только  на  такое  куцее  пальтешко?  Вот  такое  купил  бы,  как  у  Илюши,  был  бы  на  жнатного  шеловека  похож.  Любо-дорого  пошмотреть.  
Ну  прошто  купешешкий  шын!


Да,  в  разные  времена  бытуют  разные  понятия  о  красоте  и  достатке.  
Сейчас  молодёжь  щеголяет  в  искусственно  замызганных  джинсах  с  искусственными  дырками,  отдав  за  них  баснословную  цену!  
Интересно,  как  бы  их  восприняло  то,  уже  ушедшее  поколение,  если  даже  мы,  пережившие  стиляг,  хиппи,  панков  и  им  подобных,  удивляемся  и  не  видим  ни  красоты,  ни  здравого  смысла  в  современных  «писках  моды».
ТАХТАВО  !!!

17.08.2016  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867147
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 07.03.2020

Купеческий сын - 2 (проза)

Купеческий  сын  -  2


Вещи  оставили  у  Натальи  и,  взяв  только  самое  необходимое,  пешком  отправились  в  село.  Свекровь  жила  вместе  с  семьёй  старшего  сына  —  Ильи.  Володе  не  терпелось  рассказать  и  показать  жене  дом,  в  котором  родился  и  вырос,  а  она  волновалась  перед  встречей  со  свекровью.

-  Да  не  переживай,-  успокаивал  всю  дорогу,  -  мать  моя  женщина  доброжелательная,  мирная,  со  всеми  находит  общий  язык,  всегда  в  людях  видит  хорошее.          К  тому  же,  уже  в  летах,  меня  родила  в  сорок  лет,  двенадцатым  по  счёту,  а  в  сорок  три  —  Мусю,  её,  маленькую,  грудью  кормила  соседка,  у  матери  уже  молока  не  было.  Да  и  всегда  она  здоровьем  была  слабая,  а  сейчас  тем  более.  Не  волнуйся.  Всё  будет  хорошо.

Вот  и  родной  дом  мужа  —  деревянный,  уже  старый,  но  ещё  крепкий,  так  как  покойный  отец  Володи  сложил  его  со  знанием  дела  из  крепкого  выстоянного  дуба.  На  улицу  смотрят  три  окна  с  красивыми  резными  наличниками,  впереди  палисадник,  обнесённый  забором.  Вход  во  двор  закрыт  высокими  воротами  с  калиткой,  двор  большой,  заросший  спорышом,  отгороженный  от  соседей  и  от  скотного  двора  забором.  За  домом  выстроился  ряд  высоких  раскидистых  деревьев.

-  Видишь,  это  ракиты,  -  объясняет  муж.  -  Раньше  там  росла  одна,  огроменная!  Но  в  неё  ударила  молния,  расколола,  обожгла    и  ракита  засохла.  А  потом  сами  выросли  молоденькие.  Их  тут  двадцать  восемь  штук.

А  за  забором,  на  скотном  дворе  важно  ходят  гуси,  утки,  хлопотливо  роется  в  земле  наседка,  заботливо  призывая  к  себе  маленьких  пушистых  любопытных  цыплят,  бегающих  по  двору.  Что-то  клюют  индюшки,  за  ними,  распушив  перья,  зорко  следит  индюк,  весь  напыщенный,  надутый  величием.  Из  сарая  доносится  визгливое  хрюканье  свиней.  Возле  крыльца  громко  лает  и  рвётся  с  цепи  огромный  лохматый  пёс  «дворняжских»  кровей.  
На  его  лай  из  дома  выходит  брат,  такой  же  как  и  Володя,  крепкий,  большой,  широкогрудый.

-  А-а-а!  Гости  дорогие!  Проходите  в  дом,  милости  просим.  Мы  то  уже  заждались,  -  приговаривает,  снимая  цепь  с  колышка,  забитого  в  землю  и  переводя  собаку  в  угол  двора.

Братья  смущённо  обнимаются,  похлопывая  друг  друга  по  спинам,  Лариса,  улыбаясь,  ждёт  когда  обратят  внимание  на  неё.  Из  дома  выходит  жена  брата,  высокая,  стройная,  чуть  сутуловатая,  шутливо  восклицает:

-  Во!  Встретились,  обнимаются,  а  о  Ларисе  забыли.  Что  ж  она  стоить  тахтаво,  совсем  одна?

-  Познакомьтесь,  -  спохватывается  муж,  подводя  жену  к  хояевам.
 Катя,  жена  брата,  улыбаясь  снова  шутит:

-  Да  мы  нябось  знакомы.  По  письмам  да  фотографиям  яё  знаем.  Ну  здравствуй,  нявестушка.  Я  —  Катя,  а  ето  мой  хозяин,  Илюшка.  Пошли  в  дом,  мать  тама.  Чичас  похолодало,  так  она  всё  в  доме.  Иной  раз  только  к  вечеру  выйдеть  на  вулицу,  на  лавочке  возле  палисада  погулять.

-  Да,  старая  стала  мать,  слабая,  -  подхватывает  Илья.  -  А  недавно  во  чаво  отчабучила!  У  меня  бычок-двухлетка,  хороший,  упитанный.  Я  его  припнул  на  травке  возли  ручья,  а  мать  увидела  и  решила,  что  далеко  от  дома.  Пошла,  отвязала  конец  верёвки  от  столбика  и  погоняеть  к  дому.  Я  как  увидел  —  обомлел!  Сам  еле  удерживаю  —  сильный  бычок.  Кричу:  -  Оставь  его!  Вдруг  побежит,  не  удержишь!  А  она:  -  Ничаво,  ничаво,  удяржу,  не  волнуйся.  -  Во,  что  старое,  что  малое.  Думаеть,  что  хватить  силы.

В  хате  тепло,  от  печки  уютно  пахнет  дымком,  щекочут  ноздри  и  возбуждают  аппетит  ароматы  свежеприготовленной  здоровой  крестьянской  пищи.  

А  навстречу  семенит  маленькая  худенькая  старушка  в  тёмном  пиджаке,  длинной  тёмной  юбке,  на  голове  белоснежный  ситцевый  платок,  завязанный  концами  под  подбородком.

-  Шыночек!  -  бросается  на  грудь  Володе  плача  и  смеясь,      -  Шыночек!  Наконечь-то!  А  мы  шдали,  шдали!

-  Мама,  познакомься,  это  моя  жена.

Лариса  смущённо  улыбается  не  зная,  как  себя  вести,  что  говорить.  Стоит  молча,  мучительно  переживая  и  не  решаясь  назвать  мамой  эту  старушку,  больше  подходящую  ей  в  бабушки.  
А  она  тоже  скользнула  взглядом  по  молоденькой  испуганной  девочке  и  снова  всё  своё  внимание  сосредоточила  на  сыне.  Он  её  младшенький,  самый  любимый,  самый  красивый,  самый  умный.  Он  похож  на  первенца  её,  Леонида,  пропавшего  без  вести  на  войне  в  1942  году.  И  уже  поэтому  мать  выделяет  и  любит  Володю  больше  других  сыновей  —  Ильи  и  Николая.

-  Садитесь,  садитесь  к  столу,  -  приглашает  Катя.  -  Я  вот  картохи  из  чугуна  на  тарелку  вытряхнула,  нябось  стынуть.  Лариса,  не  стесняйся,  кушай.  Вот  холодец  из  гуся,  вот  курица  тушёная  в  печи,  вот  солёные  огурчики,  капуста,  простокваша.  У  нас  еда  простая,  крестьянская.  Как  ты,  Лариса,  будешь  такое-то  исть?  Взавтре  я  боршу  сварю,  пятушка  зарежу.  Борш  ты  будешь  исть?

Молодой  невестке  неловко  от  повышенного  внимания  к  себе,  она  смущённо  уверяет:  
-  Конечно,  конечно.  Не  волнуйтесь,  всё  очень  вкусно.  Спасибо,  спасибо.

Зато  муж  чувствует  себя  на  высоте.  Ещё  бы!  Он  единственный  из  шестерых  детей  выучился,  работает  инженером  на  заводе,  живёт  в  городе.  И  жена  городская,  красивая,  к  тому  же  почти  на  десять  лет  моложе.  

Собираясь  в  гости,  скрупулёзно  взвешивал,  как  одеться,  чтобы  выглядеть  интеллигентно,  модно.  Чтобы  бывшие  односельчане  оценили  и  даже  завидовали  его  успешности.  
Одел  новые  чехословацкие  узкие  брюки,  недавно  купленный  буклированный  пиджак,  белоснежную  нейлоновую  рубашку,  («достал  по  блату»  у  знакомых,  приехавших  из-за  границы).  
Но  особенно  гордился  новым  немецким  пальто  из  плотной  тёмно-серой  ткани.  Последний  писк  моды  —  укороченное,  широкое  в  плечах,  зауженное  в  талии,  с  погончиками  и  хлястиком.  
В  этой  одежде  —  хоть  на  обложку  журнала  мод!

Пообедав,  отдохнули,  утонув  в  мягких  перинах  на  кровати  с  панцирной  сеткой  и  сияющими  никелированными  бильцами  (для  гостей!),  в  отдельной  малюсенькой  спаленке.

 Выглянув  в  окошко,  муж  сказал:
-  О!  На  улице  тепло,  мать  вышла  на  лавочку  погулять.  Лариса,  выйди,  поговори  с  ней.

-  А  ты?  Пойдём  вместе.  Одной  как-то  боязно.

-  Перестань!  Пойди,  пойди,  так  надо.

Вздохнув,  согласилась.  Раз  Володя  говорит,  что  надо,  значит  надо.  
В  селе  свои  обычаи,  свои  порядки.  Она  никогда  не  жила  в  селе  и  часто  удивлялась,  когда  муж  предостерегал  от  лишних  разговоров,  тем  более  откровений,  с  соседками  или  сотрудницами,  хотя  в  городе  люди  разобщены  и  мало  интересуются  чужими  проблемами.  Зато  в  селе,  где  в  то  время  даже  электричество  было  не  везде  (  не  говоря  о  радио  и  телевидении),  любая  новость  быстро  подхватывалась  и  распространялась.  
И  не  дай  Бог  попасть  на  язык  сельским  сплетникам!  Таких  ярлыков  навешают,  мало  не  покажется!  

Одевшись,  вышла  на  улицу,  присела  на  лавочку  и  приветливо  обратилась  к  свекрови:
 -  Отдыхаете?  Сегодня  такой  вечер  хороший  —  тихий,  тёплый.  

Старушка  тоже  приветливо  улыбнулась  и  что-то  ответила,  но  Лариса  не  поняла,  что  именно.  За  время  гостевания  в  селе  успела  заметить,  что  не  совсем  понимает  местный  диалект.  Некоторых  слов  вообще  раньше  не  слышала,  но  даже  многое  из  того  что  знала,  произносилось  с  непривычными  ударениями,  окончаниями  или  совсем  искажённо.  
Тем  временем  свекровь  говорила  и  говорила,  рассказывала  о  чём-то,  а  молодая  городская  невестка  мучительно  вслушивалась,  пытаясь  уловить  и  понять  хотя  бы  тему  разговора.  Но  —  увы!  Положение  просто  катастрофическое  —  делала  вид,  что  понимает,  кивала  головой,  улыбалась  где  надо  и  где  не  надо.  
Хотя  бы  Володя  подошёл  и  разрядил  эту  нелепую  обстановку!  

Наконец  старушка  замолчала  и  Лариса,  извинившись,  быстро  ушла.  
Со  слезами  на  глазах  вбежала  в  комнату,  где  муж  спокойно  читал  газету.

-  Мне  было  так  стыдно,  так  стыдно!  Твоя  мама  наверное  подумает,  что  я  чёрствая,  некоммуникабельная,  что  не  захотела  с  ней  общаться.  А  я  ведь  ни  слова  не  поняла!  Разобрала  только,  что  она  говорила  «тахтаво,  тахтаво».  Что  это  такое?  Я  не  знаю.

-  Успокойся.  Ничего  не  подумает.  Просто  у  матери  давно  нет  зубов,  потому  и  разговор  невнятный.  Её  и  правда  понять  трудно,  хотя  я  понимаю  всё.  Извини,  об  этой  проблеме  я  просто  не  подумал.  А  «тахтаво»  -  это  не  какое-то  новое  слово.  Так  у  нас  произносят  выражение  «так-то  вот».  

Но  Лариса  не  могла  успокоиться  и  твердила:  -  Ну  почему  же,  почему  ты  со  мной  не  пошёл?  Я  себя  чувствую  последней  дурой!  Так  неудобно  перед  твоей  мамой...

-  Пойдём,  пойдём  вместе!  Поговорим,  я  буду  за  переводчика.

 Но  Ларисе  не  пришлось  участвовать  в  разговоре,  сын  с  матерью  оживлённо  общались,  а  она  просто  сидела  рядом,  успокаиваясь.  

Кажется,  свекровь  совсем  не  заметила  всего  того,  из-за  чего  так  переживала  её  молодая  восемнадцатилетняя  невестка.

(Окончание  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867049
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.03.2020

Купеческий сын - 1 (проза)

«КУПЕЧЕСКИЙ  СЫН»

1
Поезд  быстро  мчится,  оставляя  позади  яркие  свежие  цвета  ранней  осени  1962  года.  Лариса  сидит  за  столиком  у  вагонного  окна,  зачаровано  глядя  на  проносящиеся  мимо  живые  картины.  Вот  уже  сутки  в  пути,  скоро  выходить  на  станции  Льгов,  Курской  области.  Там  последняя,  третья  пересадка  и  во  второй  половине  дня  они  с  Володей,  молодожёны,  приедут  на  его  родину,  в  Конышёвку.

Раннее  утро.  Солнышко  только-только  показало  из-за  горизонта  ясный  золотой  лик,  пробуждая  к  жизни  новый  день.  А  за  окном  медленно  плывёт  желтая  стерня  на  огромном,  необъятном  поле.  Её  сменяет  чёрная  полоса  свежевспаханной  земли  —  видимо  только  вчера  здесь  работал  трактор  и  наверное  сегодня,  чуть  попозже,  продолжит.  

Природа  просыпается:  птицы  прыгают  с  ветки  на  ветку,  стая  ворон  уселась  на  проводах,  тянущихся  вдоль  железной  дороги.  
В  деревнях  и  посёлках,  виднеющихся  вдали,  над  крышами  домов  к  небу,  уже  набравшему  голубизну,  поднимаются  белёсые  дымки  —  это  хозяйки  затопили  печи.  
Вот  стадо  коров  бодро  движется  на  луг  по  грунтовой  дороге,  поднимая  в  воздух  плотное  облако  серой  пыли,  которую  свежий  утренний  ветерок,  совсем  неокрепший,  ещё  полностью  не  проснувшийся,  сносит  в  сторону.  Там  она  медленно  осыпается  на  придорожные  сорняки.  А  они  уже  вырастили,  рассыпали  по  свету  семена  и  стоят  сухие,  жёсткие,  одеревеневшие  в  обречённом  ожидании  вечного  покоя  под  скорбное  завывание  осенних  ветров,  унылое  лопотание  секущих  холодных  дождей  и  тяжёлое  бремя  белого  савана  снегов,  который  уложит,  сравняет  их  с  поверхностью  земли,  чтобы  весной  просочить  талой  водой,  размягчить  и  дать  питание  и  тепло  новому,  пробуждающемуся  к  жизни  поколению  трав.  
С  наветреной  стороны  стада  лениво  бредёт  пастух,  поёживаясь  от  прохладной  свежести  и  ещё  досматривая  сладкие  предутренние  сны.

А  поезд  быстро  мчится  по  высокому  косогору,  железнодорожный  путь  дугой  огибает  глубокую  лощину,  сплошь  заросшую  лесом.  Крутой  спуск  совсем  рядом  с  рельсами,  кажется,  вагон  наклонился  и  сейчас  перевернётся,  кувырком  обрушится  вниз,  ломая,  сокрушая  на  своём  пути  всё  живое,  как  снаружи,  так  и  внутри.  
Лариса  понимает,  что  страхи  её  напрасны,  что  строительство  и  эксплуатация  железной  дороги  соответствуют  строгим  инженерным  расчётам.  Но  всё-равно  как-то  жутковато.  Отвела  взгляд  от  пугающей  глубины,  подумав:  «наверное  в  Америке  это  место  назвали  бы  каньоном».
И  тут  в  вагонном  окне  увидела  ряд  последних  вагонов  своего  состава.  Это  так  он  изогнулся  крутой  дугой,  следуя  по  рельсам,  огибающим  лощину.

Во  Льгове  пришлось  долго  ожидать  пригородного  поезда.  Ехать-то  всего  полчаса,  первая  остановка  Марица,  вторая  —  Деревеньки  и  третья  —  Конышёвка,  там  выходить.  В  пристанционном  посёлке  живёт  сестра  Наталья,  старше  Володи  на  15  лет  и  она  же  его  крёстная  мать.  А  остальная  родня  —  мать,  брат  Илья  и  сестра  Маша  с  семьями  живут  в  селе,  тоже  Конышевке,  в  полутора  километрах  от  станции.

Сестра  с  мужем  встретили  их  на  вокзале  и  Наталья  с  повышенным  вниманием  присматривалась  к  молоденькой  жене  младшенького,  самого  любимого  брата,  своего  крестника.  

Лариса  стеснялась,  но  тем  не  менее  бойко  отвечала  на  расспросы  новой  родни,  а  придя  в  дом,  несмотря  на  усталость,  помогала  накрывать  стол.  Их  с  Володей  ждали,  на  вечер  пригласили  ближайших  родственников  и  знакомых,  живущих  в  пристанционном  посёлке.  
Тем  не  менее,  в  дом  то  и  дело  кто-то  наведывался.  Посёлок  небольшой,  весть  о  том,  что  Володя  приедет  с  молодой  женой  быстро  распространилась  и  многие  любопытные  хотели  увидеть,  какая  же  городская  краля  отбила  у  местных  красавиц  такого  завидного  жениха.  
Уходя,  судачили  о  том,  что  девушка  вообще-то  ничего  —  симпатичная,  высокая,  под  стать  ему,  но  уж  больно  молодая  и  худенькая.  Не  то  что  местные  невесты  —  дородные  да  румяные.

В  обеденный  перерыв  прибежала  работающая  в  типографии  младшая  сестра  Володи,  которую  в  семье  почему-то  называли  Муся,  вместо  Мария  или  Маша.  Она  совсем  недавно  вышла  замуж,  смотрела  на  Ларису  влюблёнными  глазами,  видно  было,  что  жена  брата  ей  понравилась.

Улучив  минутку,  когда  в  комнате,  где  висело  зеркало,  никого  не  было,  Лариса  и  сама  придирчиво  себя  осмотрела.  Немного  бледная  после  долгого  пути,  но  вообще  выглядит  неплохо.  Чуть  смугловатое  круглое  лицо,  большие  карие  глаза,  аккуратный,  немножко  вздёрнутый  носик,  чётко  очерченные  губки  «бантиком».  Но  всё  же  достала  косметичку,  немного  подвела  карандашом  тоненькой  дугой  взметнувшиеся  брови,  чуть-чуть,  под  естественный  цвет,  подкрасила  губы.  Вот  так.  Надо  быть  «на  уровне».  Никогда  не  злоупотребляла  косметикой,  всего  лишь,  с  присущим  внутренним  чутьём,  умело  оттеняла,  выделяла  спокойную  красоту,  данную  ей  Природой.  Малейший  перебор  считала  вульгарностью.

Вечером  собрались  гости.  Лариса  с  Володей  сидели  в  торце  длинного  стола,  заставленного  тарелками  с  «городской»  и  «сельской»  закусками.  
На  почётном  месте  колбаса,  твёрдый  сыр,  селёдка.  Но  гости  больше  налегали  на  холодец  из  гуся,  солёные  хрумтящие  огурчики  (только  что  из  бочки!),  отваренную  целиком  в  казане  крупную  рассыпчатую  картошку  (только  что  из  печи!)  и  густую  простоквашу,  расслоившуюся  пластами  в  глубоких  мисках,  черпая  её  ложками.  

Видно  было,  что  компания  собралась  сплочённая,  все  хорошо  знали  друг  друга  и  уделив  «городским  мо-лодожёнам»  минимальное  внимание,  положенное  по  негласному  этикету,  перешли  к  своим  темам  и  обсуждениям.

Лариса  вздохнула  с  облегчением,  расслабившись  и  незаметно  рассматривая  присуствующих.  Муж  пытался  тихонько  объяснить,  кто  есть  кто,  но  она  не  старалась,  да  и  не  смогла  бы  запомнить  сложные,  запутанные  нити  родства,  объединяющие  этих  людей.  Ни  лиц,  ни  имён  не  запомнила,  отметила  про  себя  только  одного  пожилого  мужчину,  который  все  свои  тирады  начинал  словами:  -  Я,  как  проф-орг  на  производстве...  Заметно  было,  очень  гордился  тем,  что  он  «проф-орг».
Но  главное  испытание  ещё  предстояло:  на  следующий  день  надо  идти  в  село,  знакомиться  со  свекровью.

(Продолжение  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866980
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 05.03.2020

Рання весна

Ясний,  яскравий  день  весняний
Іще  не  скрізь  зійшли  сніги
Весна  курличе  журавлями,
Хоч  голо,  пусто  навкруги.

Ще  ліс  не  вбравсь  в  зелені  шата,
Лежить  незаймана  земля,
Вона  готується  прийняти,
Зростити  будь-яке  зерня.

Сад  тягне  сонцю  голі  віти  -
Увесь  живим  теплом  ввібравсь,
Немає  ще  травички,  квітів  -  
На  старті  все.  
Чекання  час.

Аж  ось!  Пішло!  Зелене,  раннє  -
Спішить,  росте,  іде  в  життя,
Садок  зацвів.  Весна  буяє  !
Світ  народився.
       Як  дитя  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866846
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.03.2020

Березень

Ой,  березень,  березень.  Буйний,  примхливий,
То  лагідний,  теплий,  то  в  холод  верта.
Так  він  же  юнак  -  молодий,  несміливий,
Невпевнений,  зовсім  не  знає  життя.

Синочка  ясного  зима  народила,
Ростила  та  пестила,  вчила  добра,
Та  час  невблаганний,  зима  вже  безсила,
Старенькій  у  вічність  відходить  пора.

А  юна  весна  то  в  вікно  заглядає,
То  сонячним  зайчиком  хитро  моргне,
Дзвінкими  струмками  пісень  заспіває,
Веселкою  звабить,  теплом  обійме.

Розгублений  березень  і  полохливий,  
Хоч  матері  жалко,  та  дівка  миліш.
До  неньки  пригорнеться  -  холодом  віє,
До  милої  юнки  -  відразу  тепліш.

Відступить  від  березня  зимонька-мати,
Бо  хоче,  щоб  синові  добре  було.
Полине  юнак,  щоб  весну  наздогнати,
Зустрінуться,  і  запанує  тепло!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866737
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.03.2020

Синьоока весна

Завірюха  вночі
Загубила  ключі
Від  погожих  і  сонячних  днів,
Йшла  Зоря  до  села,
Ті  ключі  підняла,
Відчинила  ворота  Весні.

Синьоока  Весна  —  
Молода,  запальна,
З  теплим  вітром,  із  Сонцем  ясним
Розтопила  сніги,
Прибира  навкруги,
Зазира  в  кожен  двір,  в  кожен  дім

Прилетіли  пташки,
Грунт  прогрівся,  пухкий,
До  посіву  готова  земля.
Став  смарагдовим  луг,
Ліс,  садок,  все  навкруг
Розцвіта,  білий  світ  звеселя.

Завірюха  вночі
Загубила  ключі
Від  погожих  і  сонячних  днів,
Йшла  Зоря  до  села,
Ті  ключі  підняла,
Відчинила  ворота  Весні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866669
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.03.2020

Що таке інфляція

Ох,  не  знаю,  братці,  як  
правду  розказати,
Що  таке  інфляція,  та  примара  клята!?

Як  були  ми  ще  малі  у  часи  хороші,
Купували,  що  могли,  за  радянські  гроші.
А  як  Горбачов  привів  нам  “перебудову”,
То  з'вилось  безліч  слів  із  “блатної”  мови:
Ті,  радянські  ще,  рублі  стали  звати  “бабками”,
Ціни  стрибать  почали.  Стали  ми  “ба-га-а-тими!
За  труд  кидають  в  мішок  зарплатні'    мільйони,
Тисячу  зовуть  “кусок”,  а  мільйон  -  “лимоном”.

А  як  долар  ти  придбав,  кажуть  “зелень”  маєш,
(Наче  замість  трав-приправ  у  борщі  кидаєш!)
Поряд  з  “зеленню”  рублі  “дерев'яні”  стали,
Ми  валюту  теж  ввели,  “гривнею”  назвали.

Жеребцями  почали  гарцювать  валюти:
“Єври”,”долари”,  “рублі”...  Зажили  ми  “кру-у-то!”.
Заплели  нас,  як  в  шовки,  з  еМ-Ве-еФ  кредити.
Просимо,  мов  жебраки,  милостині  в  світу.

А  сусід  мій,  Ігорьок  —  ледар  і  розпусник
Ходить  із  ларька  в  ларьок,  “рубає”  “капусту”
Каже:  -  “Я  тепер  “крутий”!  Працювать  не  треба,
Відкрив  кооператив,  що  зоветься  “рекет”.
Не  капусту  у  ларьках  “рубаю”  -  “зелені”
Бач,  малиновий  піджак  й  іномарка  в  мене!”
Каже  Ігорьок:  -”Коляну  більше  повезло,
Заробляє  на  путанах  “зелене  бабло”.

Промисловість  шахраї  “прихватизували”,
До  банкрутства  довели,  й  на  брухт  розпиляли.
Олігархи  та  магнати  “доять”  Україну,
Перекрили  доступ  в  Раду  трудовій  людині.
Заплели  навкруг  бюджету  павутиння-схеми,
Течуть  гроші  не  в  державну,  а  в  їхні  кишені!
Кажуть:  треба  вже  міняти  нашу  конституцію,
(Щоб  в  закони  “підігнати”  їхню  “проституцію”)
Гарантують  бо,  закони,  безплатну  освіту,
Й  лікування  безкоштовне  дорослим  і  дітям.

Медицина  ж,  стала  вмить  “бізнес-корпорація”  -    
Грошей  треба,  щоб  хворіть.  А  як  операція!?
Кілька  тисяч  долярі'в  треба  десь  “дістати”
Як  нема  —  іди,  хворій,  чи  повзи  вмирати!

Із  “товаришів”  ми  й  діти  стали  враз  “панами”,
В  “Секонд-хендівськім”  лахмітті  жебраємо  “мани”.
Нема  шани  трударям,  кругом  —  безробіття,
Не  “зроблю”  -    “куплю-продам”  буйним  цвітом  квітне!
Бо  ж,  ламать  —  не  треба  “кеби”,    враз  збідніла  нація,
А  як  виробництво  мертве,  то  й  діждеш  інфляції,

А  вона,  як  та  повія,  ходить,  хвостом  крутить,
БрЕхні,  розбрат  сіє-віє,  в  людей  гроші  цупить.
Їде  в  пошуках  роботи  молодь  за  кордони,
Принесла  біду  народу  та  “перебудова”!
В  борг  ми  стали  існувати,  ніде  працювати...
Щоб    щось  “перебудувати”,    треба  кебу  мати!

Тож  скажу  вам,  братці,  я:  годі  манни  ждати,
Щоб  здолать  інфляцію  —  треба  працювати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866314
рубрика: Поезія,
дата поступления 28.02.2020

Садится вечер на порог

Садится  вечер  на  порог,
Ларец  хрустальный  открывает
И  из  неведомых  миров
На  волю  звёзды  отпускает.

Вспорхнёт  одна  на  небосвод,
В  лучах  закатных  заиграет,
И  вот  уж  звёздный  хоровод
Свой  вечный  танец  начинает.

Поймает  вечер  ветерок,
Взнуздает  крепко  удилами
И  спать  уложит  под  порог
Накрыв  туманными  шатрами,

Задёрнет  шторы  тишины,
Расставит  тени,  полутени,
Навеет  сказочные  сны
И  тихо  удалится  в  темень.

А  завтра  вновь  в  свой  час  и  срок
Придёт  на  Землю  мудрый  вечер,
Присядет  тихо  на  порог
И  в  снах  нам  приоткроет  Вечность.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866077
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 26.02.2020

Неудавшийся эксперимент

Какая  тёплая  зима!
Ужель  холодным  будет  лето?
Или  Природа  разогрета
к  нам  гневом  праведным?  Она
терпела  долго  хамство,  зависть,
наш  неуёмный  аппетит,
(Склады,  желудок  всем  набит!)
А  нас  одолевает  жадность!!!
Копим  земной  убогий  хлам,
Хоть  знаем:  срок—  не  за  горами
И  всё,  что  скоплено  годами,
Уже  не  нужно  будет  «там».

Ведь  тело  —  временный  приют
душе,  что  вечна  и  нетленна,
Ей,  бедной,  в  «офисе  Вселенной»
держать  ответ.
Там  будет  суд
за  все  грехи  земного  тела,
Что  лишь  «хотелками»  жило:
Лишь  ело,  спало  и  пило,
И  слушать  Бога  не  хотело  —
Отца,  Который  сотворил
В  благом  порыве  человека,
Для  жизни    подарил  Планету.
Ученья  свет  ему  открыл...

Не  удалсЯ    эксперимент!
Не  оправдал  надежды  «Ноmо»,
И  надо  уступить  другому
эксперименту  постамент.
Земля  уставшая,  больна,
Температурит  в  лихорадке!
Убрать  людишек  —  жадных,  гадких,
Как  грязь  с  лица,  надежд  полна!

И  будет  тёплая  зима,
И  нестерпимо-знойно  лето...

…  От  нас  избавившись,  Планета
Здоровой,  чистой  стать  должна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865984
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 25.02.2020

Не надо бомбы…

Ах,  реформы  вы,  реформы
До  чего  же  довели!
Коль  вы  есть  -  не  надо  бомбы,
Где  ни  глянь  -  одни  нули...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865796
рубрика: Поезія,
дата поступления 23.02.2020

Шляпка с полями (проза)

Работа,  работа,  работа!
Надо,  наконец,  сделать  хоть  небольшую  передышку.  Хоть  на  недельку  пойти  в  отпуск!

Узнав  о  том,  что  в  экскурсбюро  продаются  путёвки  на  экскурсию  поездом  в  исторически  привлекательные  города,  Лариса  решила  поехать.
Дома  отдохнуть  не  получится.

За  неделю  предстояло  посетить  около  десятка  городов:  в  их  числе  Москву  и  Ленинград.  Она  уже  бывала  в  них  по  нескольку  раз,  но  разве  можно  «объять  необъятное»?
Особенно  интересен  Ленинград,  где,  что  ни  шаг  —  то  исторический  памятник!

С  восторгом  поведала  о  предстоящей  поездке  Вере  и  Инне.
Наверное,  так  красочно  и  зажигательно  говорила  об  увлекательных  экскурсиях,  так  искренне  сожалела  о  том,  что  подруги  не  поедут  вместе  с  ней,  что  они  тоже  приобрели  себе  путёвки  в  тот  же  поезд,  но  в  другой  вагон.

Поезд  шёл  без  остановок,  покрывая  расстояния  между  городами  по  ночам.  Утром  прибывал  в  один  из  пунктов  намеченного  маршрута.  Там  уже  ждали  автобусы,  люди  рассаживались,  и  до  самого  вечера  осматривали  памятные  места  города,  и  находящихся  неподалёку,  чем-либо  примечательных  городков  и  посёлков.
Всё  обдумано,  предусмотрено.  Утром  завтрак  в  вагонах-ресторанах,  на  обед  —  сухой  паёк,  вечером  возвращались  в  вагоны,  ужинали.  Снова  всю  ночь  ехали  к  следующему  объекту.

Лариса  с  нетерпением  ждала,  когда  наконец,  приедут  в  Ленинград!  Очень  уж  нравился  красивый,  интеллигентный  город!  К  тому  же,  бывала  там  не  раз  и  немного  ориентировалась  в  центре.
 
И  ещё,  хотела  купить  себе  норковую  шляпку  с  полями  в  магазине-салоне,  расположенном  на  Невском  проспекте.
Это  был  специализированный  магазин-салон,  небольшой  и  совсем  неприметный.  Люди  почему-то  обходили  его  сторонкой,  спеша  в  шумные  многоэтажные  универмаги,  а  она  как-то  зашла  в  узкую,  ничем  не  примечательную  дверь,  поднялась  на  второй  этаж  и  попала  в  удивительно  спокойное  и  доброжелательное  царство  шляп.
Может  быть,  другие  просто  не  любили  носить  шляпки?  А  ей  они  очень  нравились.

И  вот,  экскурсия  закончилась  и  всех  желающих  отпустили  на  два  часа  «в  вольное  плавание»  по  магазинам,  предупредив,  чтобы  вернулись  к  автобусам  в  строго  назначенное  время.
Вера  с  Инной  спешили  вместе  с  другими  в  универмаг,  и  Ларисе  стоило  немалых  трудов  уговорить  их  на  посещение  удивительного  магазина-салона,  поведав  о  своём  желании  купить  шляпку.
Именно  такую,  из  коричневой  норки,  элегантную  шляпку  с  полями!

И  вот  они  в  магазине.  Здесь  ничего  не  изменилось,  всё  так  же,  как  несколько  лет  назад,  когда  была  здесь  впервые.

Лариса  подошла  к  нужному  прилавку.  Свою  «мечту»  увидела  сразу:

-  Пожалуйста,  дайте  мне  вот  такую  шляпку,  -  вежливо  указала  на  неё  продавщице.

Та  подошла  к  витрине,  сняла  шляпку  с  подставки  и  направилась  к  Ларисе.  Вера,  стоявшая  рядом,  выхватила  её  из  рук  продавщицы  и  направилась  к  большому  круглому  зеркалу.  Нахлобучив  на  голову,  манерно  осматривала  своё  отражение,  поворачивая  голову  то  налево,  то  направо,  вниз  или  вверх.
Шляпка  была  ей  мала,  из-под  полей  выглядывали  пухлые  щёки,  выдвинувшиеся  на  первый  план  и  ещё  более  округлившиеся  оттого,  что  теперь  был  спрятан  лоб.
Лариса  ждала,  когда  Вера  «наиграется»  и  отдаст  вещь,  которую  просила  у  продавщицы,  за  которой  она,  вместе  с  подругами,  пришла  в  этот  магазин.
 
Но,  совершенно  неожиданно,  Вера  сказала:

-  Я  покупаю.  Выпишите  чек!

Продавщица  растерянно  взглянула  на  Ларису,  которая  от  неожиданности  не  знала,  что  делать.
Ссориться  с  подругой?  Силой  отнимать  шляпу?

А  Вера  повторила:

-  Выписывайте  чек!  Где  у  вас  касса?

Продавщица  пожала  плечами,  недовольно  выписала  чек,  резким  движением  руки  подвинула  его  на  середину  прилавка.

Чуть  не  плача,  Лариса  спросила:

-  У  вас  есть  ещё  такие  шляпки?

-  Нет.  Она  была  одна.

Вера,  как  ни  в  чём  ни  бывало,  забрала  коробку  со  шляпой:

-  Ну  что?  Пошли  отсюда!

Проглотив  обиду,  Лариса  вместе  с  подругами  вышла  из  магазина.
И  зачем  она  их  сюда  позвала?!  Шли  бы  в  свой  универмаг!

И  ещё  подумала:-  «Я  бы  так  не  смогла.  Никогда!»

Но  Вера  такая,  как  есть.  Была  и  будет.  Никто  и  ничто  её  не  изменит.
 
Людей  надо  принимать  такими,  какие  они  есть.
Или  не  принимать.
Не  обижаться,  нет!  Обида  —  великий  грех.  Поэтому,  надо  самому  определяться,  впускать  их  в  свою  жизнь,  или  отойти  в  сторонку  и  вычеркнуть.
Не  из  памяти,  это  просто  не  получится.  Вычеркнуть  из  своей  жизни.
Не  общаться,  не  дружить,  не  вникать  в  их  проблемы  и  не  терпеть  их  хамства.

Потому,  что  каждый  человек  из  многих  вариантов  должен  сам  выбрать  подходящий,  сам  принять  нужное  ему  решение.

В  жизни  нет  ничего  случайного.
 
Жизнь  нас  чему-то  учит.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865595
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 21.02.2020

Сказка

Так  бывает  лишь  в  сказке,
Или  в  красочном  сне.
Неужели  однажды
Всё  пригрезилось  мне?

Та  дорога  ночная
В  серой  дымке  сквозь  дождь
В  мир,  где  вдруг  оживает
То,  чего  уж  не  ждёшь,

Где  сам  Бог  приоткроет
Потайное  окно,
И  увидишь  такое,
Что  другим  не  дано:

Все  душевные  свойства,
Что  сокрыты  внутри  -
Чистоту  благородства,
Беззаветность  любви.

Время  быстро  листает
Календарь  наших  лет,
С  теплотой  вспоминаю
Милый  сердцу  сюжет:

Нежный  шёпот  прибоя,
Тихий  шелест  дождя  -
Море  спит,  голубое,
Небо  плачет,  грустя

О  несбывшихся  грёзах,
О  минувшей  весне,
Пылких,  пламенных  розах
На  январьском    окне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2020

Таки наблюдаю…

Сидит  Абрам  Наумович
Статеечку  читает.
Сосед,  с  заметным  юмором,
Ехидно  вопрошает:

-  Что  говорит  статеечка,
Есть  на  вопрос  ответы?
Вы  таки  точно  верите
Что  будет  конец  света?

-  Да-а,  умная  статеечка,
Что  Вам  сказать,  не  знаю.

А  верю  ли,  не  верю  ли...
Но...
таки  наблюдаю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865014
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 16.02.2020

Холєрік

З  Москви  приїхали  родичі:  чоловікова  двоюрідна  сестра  Лєна  з  двома  доньками  -  чотирирічною  Альонкою  і  шестимісячною  Анюткою,  та  з  чоловіком,  який  відрекомендувався:
-  Пєтя.

Лариса  приязно  усміхалася,  а  в  душі  бентежилась:  як  приділити  увагу  гостям?  Адже  її  чоловік  надовго  поїхав  у  відрядження,  а  вона  щодня,  рано-вранці,  вела  п'ятирічного  Юрчика  до  дитсадочку,  а  сама  спішила  на  роботу.  Там,  в  заводській  їдальні,  снідала  і  обідала,  а  ввечері  обходилися  макаронами  або  кашами  з  молоком  чи  ковбаскою.  А  гостей  годилося  пригощати.  
Тож,  почувалася  винуватою,  залишаючи  їх  вдома  самих.

-  Ти  нє  бєспокойся,  -  розвіювала  її  сумніви  Лєна,  -  ми  всьо  купім  і  пріготовім.  І  так  тєбє  заботи.  Свалілісь,  как  снєг  на  голову!  Хатім  узнать  насчьот  работи  і  квартіри.  В  Масквє  пєрспєктіви  нічтожниє,  может  здєсь  повєзьот.

А  Пєтя  відчував  себе,  як  вдома:  заглядав  в  усі  шафи  і  закутки,  дивився  телевізор,  читав.  Ввечері  водив  дітей  гуляти  в  парк,  розказував  їм  казочки,  віршики.  Юрчик  був  в  захваті  від  дяді  Пєті,  і  прийшовши  додому  після  прогулянки,  ділився  враженнями:
-  Мамо!  Ти  знаєш,  кого  ми  там  бачили?!  Ось  такого  величезного  собаку!  Дядя  Пєтя  казав  що  то  “Хичччник!”  Уявляєш,  “хиччник”!  -  захоплено  повторював  нове  чудне  слово.

Пєтя  був  невисокий,  худорлявий,  верткий,  з  густо  усіяним  ластовинням  невиразним  продовгуватим  обличчям,  половину  якого  займали  великі  окуляри  з  товстими  скельцями.  Він,  мабуть,  і  гадки  не  мав  про  якісь  там    людські  комплекси,  був  балакучий    і    непосидючий.  Говорити  з  ним  марно,  можна  тільки  слухати  безкінечні  теревені  і  миттєві  переключення  з  однієї  теми  на  іншу.

-  Пєтя,  помолчі  хоть  мінутку,  -  доброзичливо  намагалася  зупинити  його  дружина.  -  Только  тєбя  і  слишно!

На  якусь  мить  замовкав,  а  потім  знову  включався  в  ньому  якийсь  гучномовець,  він  говорив  і  говорив,  розмахуючи  руками,  і  густа,  руда,  в  усі  боки  розхристана  чуприна  теж  хвилювалася  і    розгойдувалася  в  такт  рухам.  Дивлячись  на  нього,  Лариса  думала,  що  Пєтя  є  яскравим  представником  одного  з  чотирьох  типів  характерів,  які  вивчала  в  університеті,  а  саме  -  холериком.  Самим  активним  і  неврівноваженим  з  усіх  характерів.

Незважаючи  на  вмовляння  Лєни,  її,  хазяйку,  увесь  час  мучили  сумніви,  що  погано  приймає  рідню  чоловіка.  Тож,  вирішила  приготувати  обід,  пригостити  гостей  справжнім  українським  борщем.

Ввечері,  ідучи  з  роботи,  відстояла  чергу  в  овочевому  магазині,  а  потім  в  м'ясному  відділі  “Гастроному”.  Ледве  дотягла  додому  важкі  сумки.  Зразу  поставила  варити  м'ясо,  і  заходилася  біля  овочів.  Вже  кипів  у  каструлі  порізаний  соломкою  буряк,  ждала  своєї  черги  почищена  картопля,  на  сковорідці  тушкувалася  цибуля  з  морквою  і  солодким  перцем,  а  Лариса  терла  на  тертушці  помідори,  думаючи:
-  Ось,  зараз,  поки  дозріє  заправка,  покладу  картоплю,  накришу  капусти,  і  через  півгодини  можна  пригостити  москвичів  борщем.

-  Чєм  ти  занімаєшься?  -  зайшов  до  кухні  Пєтя.  -  О-о-о!  Какая  славная  капуста!
Взяв  в  руки  величеньку  тугу  капустину,  уважно  розглядав,  підносячи  близько  до  окулярів:
-  Я,  когда  служил  на  флотє,  научілся  готовіть  вкусное  блюдо  із  капусти.  Ти  такого  нікогда  нє  пробовала.  Спорім?

Не  чекаючи  відповіді,  схопив  ножа  і  спритно  вирізав  качан,  а  капустину  цілою  бухнув  в  каструлю  з  киплячим  бульйоном.
-  Та-ак!  А  сухарікі  у  тєбя  єсть?  Єслі  нєту,  то  нє  страшно,  обойдємся  бєз  ніх.  А  гдє  слівочноє  масло?  

Лариса  відчинила  холодильник,  мовчки  подала  пачку  масла.  Що  тепер  робити?  Здається,  борщ  не  вийде,  і  взагалі,  нічого  не  вийде.

А  Пєтя  вже  орудував  шумовкою,  намагаючись  дістати  капустину.  Вона  ніяк  не  хотіла  держатися  на  маленькому  донці  шумовки  і  раз-пораз  плюхалася  назад  у  каструлю.  Навкруг  розтікалися  калюжі  бульйону,  він  вже  стікав  по  плиті  на  підлогу.  
Нарешті,  вдалося  витягти  капустину  і  покласти  на  велику  тарілку.  Він  густо  змащував  її  маслом,  кладучи  зверху  шматочки,  які  зразу  танули.
-  Ех,  сюда  би  сухаріков,  -  примовляв,  -  сюда  би  сухаріков!
Поклав  останній  шматочок  масла  і,  вдаючи  з  себе  чарівника,  щойно  сотворившого  чудо,  урочисто  поставив  тарілку  з  капустиною  перед  Ларисою:
-  Єшь!

-  А  ви?

-  Я  нє  хочу.  Єшь,  єшь,  ето  вкусно!

Їй  зовсім  не  хотілося  їсти  цю  екзотичну  страву,  до  того  ж,  зовсім  не  любила  капусти.  Відрізавши,  заради  ввічливості,  невеличкий  шматочок,  вимушено  жувала,  думаючи  про  те,  що  не  вийде  зварити  український  борщ  для  московських  гостей.  
І  що  тепер  робити  з  бульйоном  і  овочами?  
І  ще  про  те,  що  увесь  вечір  прийдеться  відмивати  запаскуджену  жирним  бульйоном  газову  плиту  і  підлогу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864833
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 14.02.2020

Торт (проза)

ТОРТ    (із  моєї  книжки  оповідань  "Подарунок  милій  донечці!



Кого  зараз  здивуєш  тортом?  
В  магазинах  які  хочеш  вибирай,  такі  гарні  і  смачні!  
Я  ж  скуштувала  торта,  коли  було  вже  мені  років  з  одинадцять.  Пригостила  ним  тітка  Галя,  сусідка,  мама  моєї  подружки  Тамари.  

Батько  Тамари,  дядько  Саша,  працював  машиністом  на  паровозі.
В  нашому  місті  майже  кожна  сім'я  була  причетна  до  залізниці,  бо  більш  ніяких  промислових  підприємств  не  було.  Всі  залізничники  носили  форму,  у  машиністів  вона  була  найкрасивіша.  
Коли  дядько  Саша  йшов  з  роботи,  посередині  вулиці,  у  чорній  формі,  в  кашкеті  з  кокардою,  то  всі  чемно  віталися  з  ним  і  поступалися  дорогою.
Бо  машиніст  —  почесна  професія!  Вдень  і  вночі  сидить  у  невеличкій  кабіні,  керуючи  рухом  паровоза,  ведучи  потяги  через  вітри  і  дощі,  грози  і  завірюхи,  у  спеку  і  в  мороз.

Ми,  діти,  часто  бігали  на  залізницю  до  переїзду.  Там  завжди  стояли  довгі  потяги,  зібрані  з  різних  вагонів:  прості  низенькі  платформи;  і  великі  відкриті  вагони,  що  перевозили  вугілля,  руду,  зв'язану  в  штабелі  деревину,  та  інші  вантажі;  і  криті  вагони  з  розсувними  дверима,  замкнутими  на  замки;  і  рефрижератори-холодильники.  Десь  на  сортувальній  станції  їх  уже  зібрали  в  довгий  потяг  і  він  терпляче  чекав,  поки  причеплять  паровоз.

Вагони  були  нам  зовсім  нецікаві,  а  от  паровоз!  
Підійшовши  до  потяга,  він  чекав,  поки  його  з'єднають  з  вагонами.  Потім,  перед  тим  як  зрушити  з  місця,  якийсь  час  стояв  непорушно,  мабуть,  набираючи  сили.  
Ми,  стоячи  неподалік,  на  насипу  обабіч  залізниці,  бачили,  як  кочегар  відчиняв  дверцята  топки  і  вправно  кидав  туди  вугілля,  лопата  за  лопатою.

І  ось  паровоз,  ввібравши  в  себе  енергію  палаючого  в  топці  вогню,  шумно  зітхав  і  випускав  величезний  клуб  пари.  Спочатку  небагато,  а  потім  ще,  і  ще!  Уже  його  самого  не  видно,  тільки  біла  пара!  Наче  величезна  біла  хмарина  спустилася  на  землю!  
Потім  паровоз  гучно  свистів,  і  з  силою  штовхав  перший  вагон.  Той  від  несподіванки  здригався,  видаючи  різкий  ляскіт  і  штовхав  другого,  той  —  третього,  і  отой  гучний  перестук  котився  аж  до  останнього  вагону.  
Випустивши  зайвий  пар,  паровоз  рушав  з  місця,  спочатку  поволі,  а  далі  швидше,  швидше,  і  вагонні  колеса,  набираючись  швидкості,  весело  перегукувалися  на  стиках  рейок:  -  Тук-тук-тук!  Тук-тук-тук!  -  навіваючи  нам,  дітям,  мрійливі  думки  про  захоплюючі  подорожі  в  далекі  світи.

Ось  на  такому  паровозі  працював  татко  Тамари!
Всі  машиністи  на  роботу  і  з  роботи  ходили  з  величенькими  металевими  скриньками.  Там  було  все  необхідне  для  дальніх  подорожей,  і  звичайно,  їжа.  У  скрутні  повоєнні  часи  люди  жили  голодно.  Борошно,  цукор,  ковбасу,  м'ясо,  масло  купити  було  непросто.  Завозили  їх  в  магазини  рідко,  і  тоді  там  завжди  збиралися  довгі  черги.  А  залізничникам,  тим  більш  машиністам  паровозів,  кожного  місяця  видавали  продуктові  пайки.

Мої  батьки  працювали  в    школі,  тож  навіть  борошно  і  цукор  були  в  нашій  сім'ї  дефіцитами,  тоді  як  у  Тамариній  їх  було  завжди  достатньо.  Бо  крім  тата,  продукти  ще  привозили  з  села,  від  дідуся  і  бабусі:  молоко,  сир,  сметану,  молочні  сливки  (густі,  ложкою  не  проткнеш!),  яйця,  борошно  —  одним  словом,  все,  що  могло  дати  роботящим  і  розумним  трударям  сільське  господарство  на  життєдайних  українських  чорноземах.  

Тамара  була  єдиною  дитиною  в  сім'ї.  Мама  її  була  домогосподаркою,  тобто,  не  працювала,  на  відміну  від  моєї,  яка  вранці  бігла  на  роботу  і  поверталася  додому  після  шостої  години  вечора.  Тож,  коли  я  і  дві  молодші  сестрички  поверталися  додому  із  школи,  в  хаті  було  холодно,  а  на  плиті  нас  чекав  холодний  борщ  і  каша,  аж  синя  від  холоду,  бо  все  було  зварене  ще  вчора,  або  і  раніше.  
Щоб  розтопити  плиту,  треба  було  вибрати  з  неї  жужелицю  (залишки  вугілля,  що  згоріло),  накласти  дров  всередину  топки,  підпалити  з  допомогою  паперу,  і  коли  вони  добре  розгоряться,  потроху  підкидати  туди  вугілля.  Нам,  дітям,  топити  плиту  було  суворо  заборонено.  Щоб  розігріти  їжу,  на  плиті  стояв  керогаз.  Нас  навчили,  як  його  розпалити,  але  від  нього  так  тхнуло  керосином,  що  навіть  їжа  набиралася  того  запаху,  і  наші  руки,  і  ми  самі  теж  пахли  неприємно.  Возитися  з  ним  не  хотілося,  тож,  відрізавши  кусень  хліба,  щоб  в  животі  “заморити  голодного  черв'ячка”,  ми  бігли  трохи  погуляти,  бо  ще  ж  і  уроки  на  завтра  треба  вивчити!  

На  вулиці  збиралися  наші  друзі,  діти  сусідів.  Коли  надворі  було  холодно,  або  йшов  дощ,  ми  або  запрошували  когось  із  друзів  до  себе,  або  хтось  запрошував  нас.  Коли  ж  на  вулиці  ще  нікого  не  було,  діти  стукали  у  вікна,  викликаючи  своїх  друзів  погуляти.  

Пам'ятаю,  колись  я  постукала  до  Тамари.  Двері  відчинила  її  мама  і  сказала,  що  Тамара  на  вулицю  не  вийде    і,  якщо  хочу,  то  можу  поспілкуватися  з  нею  в  хаті.  Повісивши  пальто  на  один  із  гвіздків,  забитих  у  широку  дошку,  закріплену  на  стіні  біля  дверей  в  добре  натопленій    кухні  і  поставивши  на  чисту  клейонку  валянки  з  калошами,  я  по  яскравих  домотканих  ряднинках  пройшла  у  невелику  чисту  кімнатку  Тамари.  В  хаті  смачно  пахло  борщем  і  чимось  смаженим,  мабуть  шкварками  з  цибулею,  і  ще  чимось,  дуже  приємним  і  незнайомим.

Тамара  сиділа  біля  свого  письмового  столу  сумна  і  заплакана.  На  ліжку  лежав  стосик  рівненьких  прямокутничків  білої  тканини.

-  Добрий  день,  -  я  нерішуче  зупинилася  на  порозі.  Тамара  глянула  на  мене  і  не  відповіла.  -  Ось,  зайшла  покликати,  щоб  покататися  на  санчатах.  Надворі  така  гарна  погода!  Сніжок  випав,  і  зовсім  не  холодно.

-  Мене  мама  не  пустить,  -  вимовила  нарешті  подруга  і  схлипнула.  Я  підійшла  ближче,  сіла  біля  неї.

-  Чому?

Не  відповідаючи,  подруга  знову  схлипнула  і  роздратовано  змахнула  рукою  в  бік  рівненьких  прямокутничків.

-  А  що  це?  -  я  підійшла,  нерішуче  розгорнула  один.  Це  була  новісінька  наволочка.

-  Треба  петлі  переметати,  -  ледь  вимовила  Тамара  здавленим  голосом  і  залилася  сльозами.

-  Переметати?  Навіщо?  -  роздивлялася  я  петлі,  обметані  акуратно,  але  не  зовсім  рівно.  -  Хто  їх  тут  бачитиме?  -  промовила  бадьорим  голосом.

-  Я  теж  так  думаю,  -  сумно  сказала  подруга,  -  але  мама  каже,  що  я  зробила  їх  погано,  тому  треба  випороти  і  зробити  як  слід.  І  поки  не  переметаю,  гуляти  не  піду.

“Бач,  яка  вредна  Тамарина  мама”-  подумала  я,  але  промовчала.  

В  цей  час  тітка  Галя  покликала  мене  до  кухні.  -  Любиш  тортики?  -  подала  блюдце  з  невеличким  шматочком  якоїсь  страви,  що  духмянилася  незвичним  витонченим  ароматом  ванілі,  печених  здобних  коржів  і  крему  з  пряженого  молока  і  коров'ячого  масла.

-  Не  знаю,  -  зніяковіла  я,  бо  ніколи  такого  не  пробувала,  навіть  не  бачила.

-  Пригощайся,  -  усміхалася  тітка  Галя.  -  У  нашого  татка  вчора  був  день  народження.

Торти  я  люблю  і  зараз,  але  тоді,  в  часи  мого  повоєнного  дитинства,  коли  навіть  цукерки  “подушечки”  перепадали  нам  хіба  що  на  великі  свята,  той  шматочок  торта  видався  “їжею  Богів”.  
По  крихті  смакувала  і  в  душі  каялася  в  тому,  що  подумки  назвала  Тамарину  маму  вредною.  Добре,  що  думки  ніхто  не  чує!  

Цікаво,  де  продають  оці  торти?  От  якби  і  моя  мама  купила  таку  смакоту  на  мій  день  народження!  

І  яким  же  було  моє  здивування,  коли  дізналася,  що  тітка  Галя  спекла  торт  сама!  Навіть  розказала  мені  рецепт.

Прийшовши  додому,  я  перевірила  всі  торбочки  із  запасами,  і  таки  знайшла  трохи  борошна  і  цукру.  Тож  вирішила  не  дожидатися  якихось  свят  і  спекти  торта  негайно!  Нехай  і  в  нашій  сім'ї  попробують  таку  смакоту,  і  готуватимуть  замість  борщів  і  каш,  які  вже  добряче  набридли!  Ось,  мама  прийде  з  роботи,  а  на  столі  стоїть  сорприз!  Мабуть  так  зрадіє!
Правда,  тітка  Галя  казала,  що  коржі  треба  пекти  в  духовці.  Але  ж  плиту  розпалювати  не  можна,  і  поки  та  духовка  розігріється!  А  мені  ж  так  не  терпиться!  
На  керогазі  спечу!  Так  швидше,  і  взагалі,  яка  різниця,  де  ті  коржі  приготувати?  

Замісивши  тісто,  почала  тонко,  як  вчила  тітка  Галя,  розкачувати  коржі.  Але  вони  прилипали  до  столу  і  до  скалки,  я  додавала  туди  борошна,  та  все  одно,  виходили  кривобокими,  кострубатими  і  дуже  присипаними  борошном.  
І  зовсім  не  хотіли  випікатися  на  керогазі,  були  гливкими  і  сирими.  Я  вже  не  рада  була,  що  затіяла  цю  справу.

 За  цим  заняттям  і  застала  мене  мама:
-  Що  це  ти  робиш?  -  спитала  розгублено.

-  Печу  торт.  Рецепт  взнала  від  тітки  Галі.

-  Боже!  -  сплеснула  руками  мама.  -  Хто  тобі  дозволив?  Стільки  борошна  і  цукру  перевела  на  “пиндики”!  Краще  б  ми  зварили  вареників  з  сиром,  чи  картоплею.  Бо  то  —  їжа.  А  торт,  це  ні  те,  ні  се.  Так,  балувство!  

Я  стояла  біля  керогазу  спантеличена  і  засмучена.  Хотіла  зробити  сюрприз,  а  отримала  догану!
Розплакавшись,  покинула  все  і  побігла  в  спальню,  виливати  своє  горе  слізьми  у  темному  куточку.  Торт  прийшлося  допікати  мамі.

Хто  зна,  яким  би  він  видався  мені  зараз,  але  тоді,  незважаючи  на  кричуші,  неприпустимі  порушення  технології,  здавався  дуже,  дуже  смачним!  Незважаючи  на  те,  що  їсти  його  мені  було  гірко.

З  того  часу  пройшло  багато  років,  але  присмак  гіркоти  і  нестатків  мого  дитинства  відчуваю  і  дотепер.

26.02.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864617
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2020

Два ангела

Я  ехала  в  троллейбусе.  Томилась...
Вокруг  всё  плавил  летний  знойный  день.
Как  вдруг,  внимание  переключилось
На  двух,  вошедших  с  улицы,  людей.

Он  и  Она.
                               Он  —  писаный  красавец,
В  явь  воплощенный  сказочный  герой,
Фигура,  рост,  осанка  —  всем  на  зависть!
Во  всём  тот  парень  был  хорош  собой.

Но  привлекал  не  столько  красотою,
Как  чем-то  нереальным,  неземным,
Всё  в  нём  дышало,  искрилось  любовью
К  ней,  что  вошла  в  троллейбус  вместе  с  ним.

Как  нежно  он  держал  её  за  руки,
Как  трепетно  внимал  её  словам,
И,  словно  голубь  со  своей  голубкой,
О  чём-то  тихо,  томно  ворковал.

А  вот  она  —  увы!  Была  горбунья.
Но,  чувством  озарённая  своим,
Цвела,  как  роза,  рядом  с  принцем  юным,
И  мир  вокруг  принадлежал  двоим!

И  вопрошала  я  в  недоуменьи:
Он  очарован?  Женщиной  такой?
И,  вдруг  увидела,  что  к  сожаленью
Тот  сказочный  красавец  был  ...слепой!...

Простите!  Я  их  вовсе  не  судила,
Услышав  в  мыслях  мнение  своё:
(-  Она  его  за  красоту  любила,
Но  как,  за  что  он  полюбил  её?)

Слепому  в  мире  сложных  поворотов,
Где  зрячему  непросто  выживать,
Наверное,  немало  «доброхотов»
Глаза  пытались  «правдой  открывать».

Но  так  судьба  двоих  соединила,
Был  в  этом  Высший  замысел  такой,
Его  —  красивым  телом  наградила,
Её  —  красивой,  ангельской  душой.

А  жизнь  одна.  Кому  какое  дело?
Важна  не  внешность.
И  любовь  не  зла!
Он  был  горбунье  -  идеалом  тела,
Она  слепому  -  зрением  была.
.          .          .          .          .          .          .          .          .          .
Небесным  нимбом  ауры  светились
Одной  дугой  сиянья  на  двоих,
И  где-то  в  небе  Ангелы  молились,
От  всех  невзгод  оберегая  их.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864372
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.02.2020

З року в рік

Сонячний  промінчик  диво-ключиком
Відчиняє  браму  для  весни,
Падають  акордами  співучими
Краплі  від  бурульок  осяйних.

Сонечко  розсипалось  на  скалочки,
У  струмках  іскриться,  виграє,
І  мені  ласкаво  усміхається
З  підвіконня  зіллячко  моє.

Скоро,  скоро  вже  зітхне,  прокинеться,
Сон  зимовий  прожене  земля...
...  Влітку  урожаєм  щедрим  зіллячко
Душу  роботящу  звеселя.

Котиться  по  небу  сонце  колесом,
Котяться  до  вирію  роки,
А  душа  весняним  щастям  повниться,
З  року  в  рік,  з  початку,й  на  віки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864198
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.02.2020

Как и всё в мире (проза)

Детство...
Безоблачная,  счастливая  пора!  Так  принято  считать.

Но  так  ли  это  на  самом  деле?  Ведь  уже  с  семи  лет  ребёнок  идёт  в  школу  и  для  него  начинается  упорный  нелёгкий  труд  —  обязательное  посещение  школы  с  уроками,  когда  нельзя  делать  то,  что  хочется,  когда  надо,  переступив  через  свои  желания  (а  порой  и  потребности),  тихо  сидеть  за  партой,  внимательно  слушать  учителей,  писать,  читать,  решать  примеры,  задачи  и,  преодолевая  робость,  смущение  и  застенчивость,  выходить  к    доске  и  перед  аудиторией  одноклассников  демонстрировать  свои  способности,  знания,  характер,  умение,  таланты  и  терпение.

Потому  что  именно  терпение,  огромное  терпение  и  сила  воли  вынуждают  в  то  время,  когда  так  хочется  играть,  бегать,  заниматься  чем-то  увлекательным,  интересным  для  себя,  подавлять  в  себе  эти  естественные  желания  и  садиться  за  уроки,  осваивать  науки,  большинство  из  которых  детям  совсем  неинтересны.  Уже  с  семи  лет  в  жизнь  человека  входит  мощный,  требовательный  властелин,  имя  которого  —  НАДО!

А  если  подумать,  вникнуть  ещё  глубже,  то  с  удивлением  приходишь  к  выводу,  что  от  самого  момента  рождения,  ещё  до  школы,  ребёнок  тоже  должен  научиться  невообразимо  многому.
Научится  жить!

В  постижении  этой  науки  он  интуитивно,  неосознанно,  вбирает,  впитывает  в  себя  опыт  жизни  как  родителей,  семьи,  окружающего  общества,  так  и,  в  конечном  счёте,  опыт  всего  мира.


Мне  было  около  4-х  или  5-ти  годиков.  Родители  работали  в  школе  и  жили  мы  там  же  (не  имеющим  жилья  семьям  учителей-фронтовиков  в  трудное  послевоенное  время    выделили  несколько  комнат  под  временное  жильё).
 
Школа  размещалась  в  двух  зданиях,  выложенных  из  прочного  обожжённого  красного  кирпича  в  конце  ХІХ  века,  при  строительстве  железной  дороги  и  основании  станции  Пятихатки.  Эти  и  такие  же  большие  двухэтажные  дома  до  сих  пор  служат  людям,  как  в  качестве  жилья,  так  и  для  размещения  в  них  административных  служб.

Между  первым  и  вторым  корпусами  школы  располагалась  спортивная  площадка  с  баскетбольными  щитами,  футбольными  воротами,  волейбольной  площадкой,  высокой  трапецией,  ямами  с  песком  для  прыжков  в  длину  и  прочими  спортивными  приспособлениями.  Замыкали  пространство  школы  с  одной  стороны  штакетники  забора,  с  другой  —  длинный  сарай,  в  котором  складывали  запасы  дров  и  угля  на  зиму,  и  где  размещались  склады  и  конюшня  для  школьного  коня  Васьки.  Для  него  каждый  год  покупали  скирду  соломы  и  складывали  её  с  торцевой  стороны  сарая.

Первый  корпус  школы  был  главным  —  в  нём  размещались  кабинеты  администрации,  учительская,  библиотека  и  только  на  втором  этаже  было  несколько  классных  комнат.  Второй  —  классы,  классы,  и  на  первом  этаже,  с  левой  стороны,  во  всю  длину  здания,  просторный  зал  (одновременно  актовый  и  спортивный).

Участок  за  зданием  и  до  забора  был  владениями  учительницы  биологии.
Каждую  весну  ученики  вскапывали  землю,  разбивали  грядки  и  высаживали  цветы  и  всё  то,  что  считала  нужным  учительница.  Летом  ухаживали,  поливали,  пололи.

Но  был  там,  на  небольшом  пятачке  между  торцем  здания  и  забором,  уголок  «дикого  поля»  привлекавший  к  себе  живших  там  и  по-соседству,  детишек.  Совершенно  пустой,  голый  и  безобидный  весной,  летом  он  превращался  в  загадочные,  манящие  к  себе  джунгли.  Чего  там  только  не  вырастало!  Высокие  кусты  лебеды  и  щирицы,  низенькие  тёмно-зелёные  островки  калачиков  с  маленькими  плодами,  похожими  на  кругленькие    зелёные  пуговички,  абсолютно  безвкусными,  но  которые  мы  почему-то  искали  и  ели.  А  ещё  —  целые  заросли  паслёна  с  обилием  небольших  кисточек  с  чёрно-фиолетовыми  ягодками.  Сладенькие,  сочные  —  вкуснятинка!
Росла  там  и  белена,  которую  мы  обходили  с  опаской,  нам  объяснили,  что  она  ядовитая.

Там  мы  любили  играть  в  прятки,  любили  просто  сидеть  на  корточках  возле  кустов  паслёна  или  на  островках  с  калачиками  и  насыщаться  естественными  витаминами.  И  ещё,  там  очень  интересно  было  играть  в  «семью».

Помню:  летний  день,  время  близится  к  вечеру.
Я,  моя  меньшая  на  два  года  сестричка  Лариса  и  соседский  мальчик  Алик  Кравченко  решили  поиграть  в  «семью».  «Папа»  Алик  ушёл  «на  работу»  —  объедать  росший  в  отдалении  куст  паслёна,  «дочку»  Ларису  «отвели  в  детсад»  —  к  другому  кусту,  а  я,  «мама»,  «осталась  на  хозяйстве».
Что  же  делать  «маме»?  «Убрала  в  доме»  —  сколько  и  как  смогла,  вырвала  часть  сорняков  в  «нашей  хате»  и  отнесла  их  в  какую-то  ямку.
Чем  же  ещё  заняться  «маме»?  Ну  конечно  же,  «готовить  обед»!  Где?  Оглянулась  вокруг  и  в  небольшом  отдалении  увидела  скирду  соломы.  Её  совсем  недавно  привезли  и  сложили  под  сараем.  Ура!  Вот  там-то  и  будет  наша  «кухня».

Обследовав  место,  побежала  домой,  взять  спички.  Это  было  непросто,  мама  ложила  их  высоко  над  плитой,  на  задвижку  грубы.
Но  мамы  нет  дома,  плита  холодная  и  табуретка  рядом...

Прежде  чем  приступить  к  «приготовлению  обеда»,  отгребла  небольшую  кучку  соломы  подальше  от  скирды,  ещё  и  отгородила  валявшейся  рядом  железкой  от  старой  поломанной  лопаты  без  ручки.  Всё,  готово!  Чиркнула  спичкой,  «плита»  начала  лениво  разгораться,  а  я  в  это  время  решила  «пойти  на  базар»  —    к  кусту  паслёна,  росшего  в  отдалении  и  нами  пока  не  «освоенного».

Что  было  дальше...

Моя  детская  память  сохранила  только  мокрые  ватные  одеяла,  которые  взволнованные  люди,  мечущиеся  с  вёдрами  воды,  зачем-то  старались  закрепить  на  глиняной  стене  сарая.  Помню  из  рассказов  мамы,  что  сгорела  не  только  скирда,  но  и  часть  сарая  с  конюшней.  Хорошо,  что  Ваську  успели  спасти!
Наверное  «папа»  и  «дочка»  рассказали  взрослым,  что  всё  это  дело  рук  «мамы».

Конечно,  мой  отец,  работавший  директором  школы,  узнав  об  этом  был  потрясён  не  столько  самим  событием,  сколько  тем,  что  устроила  пожар  его  собственная  дочь.  Наверное,  как  сейчас  понимаю,  был  вне  себя,  в  состоянии  аффекта,  и  перепуганная  мама  вынуждена  была  спрятать  меня  у  соседей,  во  избежание  чего-либо  неконтролируемого,  непредвиденного.

И  конечно  же,  родители  вынуждены  были  надолго  «заморозить»  уже  начатое  строительство  собственного  дома  и  вложить  в  восстановление  сгоревшего  сарая  с  конюшней  и  покупку  корма  для  Васьки  все  деньги,  накопленные  семьёй  путём  жесточайшей  экономии  на  всём,  даже  самом  необходимом  для  всех  нас.

Вот  так  пришлось  мне  на  собственном  опыте  убедиться  в  опасности    шалостей  с  огнём.  Помню,  долго  удивлялась:  я  ведь  отгородила  свою  «плиту»  старой  лопатой,  а  перед  этим  отгребла  солому  от  скирды.
Но  я  не  знала,  что  огонь  очень  коварный  и  неукротимый.  Набрав  хоть  чуточку  силы,  он  использует  даже  несколько  соломинок  для  одержания  победы  и  установления  своей  власти.

Он,  как  и  всё  в  этом  мире  —  двулик.  Он  есть  и  Добро,  и  Зло.
Добро  —  как  проявление  Любви,  идущее  с  небесной  высоты  в  каждом  солнечном  лучике  и  несущее  в  себе  тепло  и  жизнь.
Зло  —  как  исчадие  ада,  как  война,  несущая  разрушеня,  горе  и  смерть.
 
Всё  зависит  от  того,  кто  и  зачем  призывает  его  на  помощь.

И  далеко  не  всегда  это  наивный,  любознательный  и  неопытный  ребёнок.

02.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864020
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 07.02.2020

Не рядом

МОЕЙ  СЕСТРЕ  ТАТЬЯНЕ

Моя  дорогая  сестричка,
Ты  празднуешь  свой  юбилей.
Кажись,  заплетала  косички
Вчера  я  сестричке  моей.

За  ручку  водила  в  детсадик,
Взрослей  ведь!  На  целых  пять  лет!
Держала  пред  мамой  и  папой
За  все  твои  беды  ответ.

Но  вскоре  уехала  в  город,
Там  техникум,  там  институт,
А  ты  подрастала,  и  скоро
Нашла  личный  жизненный  путь.

Не  рядом  с  тобою  мы  жили,
У  каждой  свой  дом  и  семья,
Лишь  письма  спешили,  спешили
Все  новости  свято  храня.

А  годы  летели,  как  ветер,
Лишь  фото,  миг  жизни  засняв,
Покажут,    растут  наши  дети,
Меняемся  мы  —  ты  и  я.

Вот  так  и  прожили  в  разлуке,
Родство  нашей  крови  храня,
Бывает,  во  внешности  внуков,
Вдруг  вижу  тебя,  ты  —  меня.

Как  жаль!  Не  смогу,  не  приеду
К  сестричке  я  на  юбилей.
Но...  коль  повезёт,  в  интернете
По  СКАЙПу  мы  свидимся  с  ней.

Танюша!  Прими  поздравленья,
Признания  в  дружбе,  в  любви,
В  здоровьи  и  счастья  везеньи
Ещё  долго-долго  живи!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863867
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 06.02.2020

Что есть любовь…

Любовь  —  совсем  не  тихая  река
Ромашке  верить  —  детские  забавы,
Любовь  —  поток,  что  сносит  берега,
Сметает  веру,  отвергает  нравы!

Настигнет  —  потеряешь  сон,  покой,
И  с  упоением,  как  в  омут!
С  головой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863632
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.02.2020

Майже діагноз (проза)

Материнська  любов...  
Що  це?  Божественний  Дар  жінці,  як  взірець  неосяжної  любові  Творця  до  свого  творіння?  Чи  може,  набутий  мільйонами  поколінь  досвід?  
Чи  просто  сліпий  інстинкт,  необхідність  для  виживання  всього  роду,  а  не  тільки  окремої  особи.  На  кшталт  харчування,  самозбереження  і  т.і.?

Мені    доводилося  спостерігати  різні  прояви  материнської  любові,  і  я  навіть  визначила  для  неї  деякі  мірки,  чи  шаблони.  
Наприклад,  деяким  матусям  притаманна  любов,  яку  я  назвала  «божевільною»,  бо  будь-яка  примха  дитини  виконується  негайно,  заради  чого  мати  готова  пожертвувати  чим  завгодно:  своїми  потребами,  часом,  грошима.
Буває  материнська  любов  поміркована,  коли  дитині  із  пелюшок  прищеплюється  різниця  між  такими  категоріями  як  “хочу”  і  “треба”.
На  жаль,  останнім  часом  доводиться  чути  про  жінок,  у  яких  такого  відчуття  як  материнська  любов  не  існує.  Дивне  явище,  певне  воно  потребує  глибоких  досліджень  у  різних  галузях,  як  то  психології,  соціології,  чи  навіть  проблем  виховання.

Але  найбільше  вразив  мене  прояв  материнської  любові,  яку  я  попередньо  визначила  як  “егоїстична”.

На  той  час  я  була  зовсім  молодою  людиною:    дружиною  і  мамою  —  сину  ще  не  виповнилося  і  двох  рочків.
Колектив,  де  я  працювала,  був  чималеньким  і  виключно  жіночим.  А  жіночки,  як  кажуть  здавна,  дуже  люблять  спілкуватися.  
Тож  у  будь-який  вільний  час,  тихенько,  мов  струмочки  навесні,  шелестіли  різноманітні  приповідки.  
Про  політику  (як  же  без  неї?),  про  чоловіків,  про  буденні  хатні  справи,  і  обов'язково  про  дітей:  хороших  (своїх)  і  не  дуже  хороших,  а  то  і  зовсім  поганих  (сусідських  чи  інших  —  чужих).  
І  хоча  колектив  являв  собою  набір  різних  вікових  категорій,  але  в  розмову  включалися  всі.

Пам'ятаю,    була  в  нас  співпрацівниця,  така  собі    Тетяна  Михайлівна,  жінка  вже  дуже  немолода,  маленька,  товстенька  (про  таких  кажуть:  хоч  постав,  хоч  поклади),  дуже  балакуча  і  дуже  категорична  у  висновках  і  оцінках.
Я  була  наймолодшою  і  тому  старалася  більше  слухати,  ніж  говорити.  Здивувалася,  дізнавшись,  що  є  у  Тетяни  Михайлівни  єдиний  шістнадцятиріч-ний  синок,  бо  думала,  що  вона  могла  мати  вже  такого  онука.
 По  “секрету”  мені  розповіли,  що  вона  ніколи  не  була  заміжня,  і  вже  не  надіючись  на  створення  повноцінної  сім'ї,  вирішила  народити  дитинку  “для  себе”,  щоб  не  лишатися  самотньою  у  житті.  
Хто  був  батьком  —  невідомо.
 
Тетяна  Михайлівна  обожнювала  сина,  може  через  те  він  з  малолітства  був  неслухняним,  самовпевненим  відчайдухом.  Жінка  потайки  страждала  від  його  витівок,  всіляко  захищала,  утаємничувала  від  розголосу,  але  дитина  ходила  до  школи,  спілкувалася  у  своєму  оточенні,  тож  у  невеликому  промисловому  мікрорайоні  міста,  де  мешкали  робітники  заводу,  добре  знали  і  ВітькА,  і  про  всі  його  витівки.  
Але  хлопець  не  був  злісним  хуліганом,  скоріше  так  намагався  самоствердитися  у  структурі  дитячої  ієрархії.

Тож  останнім  часом  Тетяна  Михайлівна,  бачачи,  що  шила  у  мішку  не  сховаєш,    почала  зрідка  розповідати  нам  про  свої  проблеми,  може  сподіваючись  на  підказку  чи  пораду  від  співпрацівників,  які  мабуть  були  для  неї  найближчими  людьми,  майже  що  родичами.
Так  ми  дізналися  про  те,  що  її  синок  оженився,  ледве  досягши  вісімнадцяти  років,  на  однокурсниці    з  училища,  де  обоє  вчилися  на  будівельників.

-Уявляєте,  -зі  сльозами  на  очах  розповідала  спантеличена  жінка,-  пішли  і  розписалися  в  РАГСі.  Я  випадково  про  те  дізналася,  побачивши  штамп  у  його  паспорті.    
                                                 
 -А  де  ж  вони  житимуть?-  спитала  завідуюча  відділу  і  всі  жіночки  співчутливими  поглядами  мовчки  вивчали  реакцію  Тетяни  Михайлівни.

-Та  де  їм  жити?  Вона  із  гуртожитку,  сирота  після  дитбудинку,  тож  доведеться  мені  брати  їх  до  себе.

-А  жити  на  що?  У  вас  зарплата  невеличка.

-У  них  дві  стипендії,  та  моя  зарплата.  Звісно,  що  скрутно  прийдеться,  але  ж  треба  буде  якось  викручуватись.  Та  вже  ж  скоро  училище  закінчать,  будуть  працювати,  то  думаю,  проживемо.

-А  чого  ж  це  він  так  терміново  оженився?  Може  вона  вагітна?-  спитала  вертлява  безцеремонна  красуня-модниця  Ніночка.

-Ні!  -впевнено  вигукнула  Тетяна  Михайлівна.  -  Ні!

-Так  вони  вам  і  призналися,-  Ніночка  глузливо  примружила  зелені  очі,  підведені  чорним  олівцем,  опушені  нафарбованими  довгими  віями.

-А  я  в  них  і  не  питала.  Я  повела  Таню  у  жіночу  консультацію,  то  мені  про  це  лікарка  сказала.  Взагалі  я  завжди  Вітюні  казала,  щоб  як  виросте,  ні  в  якому  разі  не  кидав  сім'ї,  щоб  був  гарним  батьком.  Бо  сам  ріс  безбатченком,  знає,  як  воно.  А  зараз  наставляю  їх  обох,  щоб  не  спішили  з  дітьми,  навіть  купую  їм  оті...,  як  їх...  одним  словом,  "резинки",  -  вона  аж  почервоніла  після  такого  зізнання,  а  всі  жіночки  сором'язливо  опустили  очі,  бо  в  ті  часи  говорити  вголос  про  такі  речі  як  презервативи  було  явищем  неприйнятним.

Ця  новина  швидко  облетіла  все  заводоуправління,  але  так  само  швидко  про  неї  забули.  А  що  тут  дивного?  Це  ж  не  зґвалтування,  чи  вбивство,  це  навіть  не  поява  у  світ  позашлюбної  дитини.  А  що  хлопець  рано  оженився,  то  навпаки,  може  погарячкували  діти,  стрибнули  у  гречку...  Але  ж  отямилися,  оформили  шлюб.  Так  що  хай  живуть  собі  у  добрі  та  злагоді.

Життя  нашого  колективу  увійшло  у  звичне  русло.  Тетяна  Михайлівна  теж  працювала  спокійно.
Аж  раптом  на  початку  листопада  прийшла  засмучена,  на  запитання  співпрацівників  тільки  розпачливо  змахнула  рукою  і  крізь  сльози  вимовила:  -Вчора  повістка  прийшла.  Призивають  мого  синочка  на  службу  до  армії.

-Ну  то  що?  Всі  хлопці  повинні  відслужити.  Чого  тут  плакати?  -  резонно  зауважила  завідувачка.

-Та  я  розумію,  розумію,-  схлипнула  Тетяна  Михайлівна.  -Але  ж  переживаю.  Дуже!  Якби  був  він  вільною  людиною...  Таки  ж  три  роки  служити!  А  дружина?  Він  на  службі,  у  казармі,  а  вона  тут,  молода,  приваблива.  Чи  діждеться?  Отож  і  переживаю.  Що  її  втримає?  І  діточок  немає...

-Так  ви  ж  самі  про  те  турбувалися!

-Ну  да.  Воно  ж,  хто  знає,  як  краще?  А  тепер  бачу,  що  Вітя  дуже  любить  Таню.  Як,  не  дай  Боже,  вона  його  покине...  Навіть  не  уявляю,  що  з  ним  буде.

-Не  переживайте.  Все  буде  добре.  Тим  паче,  що  живете  разом,-  заспокоювали  жіночки  стурбовану  співпрацівницю.

Пройшло  більше  як  півроку.  Тетяна  Михайлівна  заспокоїлася,  з  невісткою  ладили,  і  вона  знову  коли-не-коли  висловлювала  свою  думку  про  те,  що  не  треба  молодим  сім'ям  поспішати  з  дітьми.  -Треба  твердо  на  ноги  стати,  щоб  і  квартира,  і  в  квартирі  все  було.  Щоб  молоді  добре  пізнали  один  одного,  щоб  не  розлучилися,  борони  Боже,  а  виховували  дітей  у  дружній  повній  сім'ї.

Та  якось  прийшла  на  роботу  стурбована,  мовчки  сиділа  за  столом  про  щось  розмірковуючи,  потім  рішуче  написала  щось  на  чистому  аркуші  і  рішуче  попрямувала  з  ним  до  завідувачки:  -Будь  ласка,  підпишіть  мою  заяву  на  безоплатну  відпустку.

-Щось  трапилося?  Якісь  неприємності?

-Та  ні.  Все  добре.  Просто  невістка  до  Віті  на  побачення  збирається  поїхати.

Завідувачка  здивовано  поглядала  то  на  заяву,  то  на  Тетяну  Михайлівну.

-Ну,  ось  я  подумала,  що  теж  з  нею  поїду,-  жінка  благально  дивилася  на  свою  начальницю.
Завідувачка,  трохи  замислилась,  потім  усміхнулася  і  рішуче  підписала  заяву:  -Скучили?  Добре,  добре.  Провідайте  синочка.  Ми  тут  гуртом  будемо  вашу  роботу  виконувати.


Приїхала  Тетяна  Михайлівна  радісна  і  задоволена.  Охоче  всім  розповідала,  який  бравий  солдатик  її  Вітюня,  а  вже  який  гарний  та  спортивний!

-А  де  ж  ви  жили?-  поцікавилася  практична  і  прискіплива  Ніночка.

-Там  є  спеціальна  кімната  для  гостей.  Правда,  ліжко  тільки  одне,  то  ми  з  Танею  вдвох  спали.  З  Вітюнею  бачилися  кожного  дня  у  відведені  години,  прямо  на  КПП  при  військовій  частині.  А  на  вихідні  йому  дозволили  дві  доби  побути  з  нами.

-То  у  вихідні  Вітя  у  тій  кімнаті  з  вами  ночував?

-Авжеж.

-А  де  ж  ви  спали?-  з  неприхованою  жагою  знати  все,  достеменно,  допитувалася  Ніночка.-  Як  я  розумію,  то  в  якійсь  іншій  кімнаті?

Тетяна  Михайлівна  трохи  знітилась,  а  потім  твердо,  і  навіть  зухвало  промовила:-  Я  лягала  спати  між  Вітею  і  Танею,  посередині  ліжка!

-Як  то?!-  аж  хором  вигукнули  жіночки,  одночасно  відірвавшись  від  роботи  і  ошелешено  витріщивши  очі  на  Тетяну  Михайлівну.

-А  так.  Легко  і  просто.  Я,  зразу  як  приїхали,  сказала  їм  щоб  терпіли.  Побачились,  і  добре.  А  спати  разом  —  зась!  Бо  йому  ще  більше  двох  років  служити,  тож  не  треба  ризикувати.  Ану  як  Таня  завагітніє?!

У  кімнаті  надовго  повисла  гнітюча  тиша.  І  тільки  Тетяна  Михайлівна  із  задоволенням  щось  вичитувала    у  своїх  ділових  паперах.


Ось  така  іноді  буває  материнська  любов...
На  початку  оповідання  я  назвала  її  егоїстичною.  
Але  може  вона  потребує  іще  якихось  визначень  —  медичних,  чи  психіатричних?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863387
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 02.02.2020