Микита Салапита

Топ! Топ! Ножками!

Зграя  корет,
Святий  Магомет,
Робити  все  красиво.
А  одне  рило,
Шось  попросило.
І  шось  до.уя.
Ніхто  не  бачив,
Скільки  сонце  було  в  зеніті,
Кому  дарували  квіти,
І  скільки  ще  прийдеться  пітніти
Над  створенням  ідеального  раю,
Чи  все  таки  у.бем  на  Марс,
Шоб  не  намагатися  шось  вдіяти  
На  цій  проклятій  планеті  Земля.
Навічно  чи  навіть  доречно
Було  б  нагадати,як  б'ютіфул  Карпати
Дивляться  в  небо
І  шаленіють,
Вони  вміють,  гріють
Натомість  кволість
В  руках,  а  одже
В  обіймах
Та  снах.
Ми  всі  у  боргах,
В  ризових  чоботях,
Топ!Топ!Топ!
На  сполох!
Салюти!Вино!
Нескінченне  життя,
Перед  кінцем  якесь  каяття
Без  змісту  і  умислу.
Це  головне  і  непонятне,
Гливке.
Як  вибухне  колись
І  так  припре,
Що  зникне  все  навкруги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616285
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.10.2015

Україна викинула свої обереги (2011)

–  Прогнівила  я  Бога…Викинула  з  хати.  

–  Кого  викинула?

–  Бога,  внучок,  Бога.  

–  Як  це?

–  А  отак,  винесла  ікони  та  викинула  на  смітник…ой  прогнівила…все  життя  тепер  страждаю.  

–  Ба,  а  чому  ти  це  зробила?

–А  хто  його  зна,  –  бабця  зажурливо  подивилася  в  далечінь.  –  прибирали  в  хаті,  а  люди  всі  казали,  що  вже  ніхто  не  держить  тих  ікон…

Мені  було  п’ятнадцять  років,  коли  моя  бабця  це  розказала.  Я  тоді  дуже  здивувався,  бо  свою  бабцю  вважав  дуже  набожною  людиною,  вона  молилася  кожен  день  зранку,  в  обід,  і  ввечері.  Вчила  молитвам  мене,  казала,  якщо  дуже  хотіти,  то  з  тими  молитвами  можна  віднайти  захист  Бога.  Казала  також,  що  перед  тим,  як  лягати  спати,  треба  все  поприбирати  і  скласти  все  по  своїх  місцях,  підмести  підлогу,  повитирати  пил,  бо  кожної  ночі,  коли  ми  спимо,  до  нас  заходить  Богородиця  і  може  поколоти  свої  ніженьки,  якщо  буде  не  прибрано.  

Коли  влітку  була  погана  погода,  йшов  дощ  та  били  блискавки,  мені  ставало  страшно,  я  сидів  у  хаті  і  боявся  навіть  глянути  у  вікно,  отак  боявся  блискавки.  До  того  ж  у  нас  у  селі  (як  і  тепер)  вимикали  електрику  при  негоді.  Це  так  мене  жахало.  Той  жахливий  всемогутній  грім  серед  повної  тиші  так  бив,  що  аж  віконні  шибки  гуділи,  і  я  все  чекав  блискавки,  яка  влетить  у  вікно  від  тих  небесних  пострілів.  Але  одного  разу  до  мене  підійшла  моя  бабця  і  сказала:

–  Давай  помолимось,  і  дощ  з  громом  підуть.  

–  Звідки  ти  знаєш?

–  Як  це  звідки?  Бог  є,  Земля  крутиться.  Він  все  бачить,  і  як  побаче,  що  ти  йому  молишся,  одразу  і  допоможе.  

І  ми  починали  молитися.  Ставали  навколішки  і  молилися.  Це  настільки  додавало  мені  сміливості,  що  я  ставав  колінками  на  диван,  а  ліктями  спирався  на  підвіконня  і  дивився  в  плакуче  небо,  і  ба,  навіть  не  прижмурював  очей  від  страху,  і  не  боявся  грому.  І  дощ,  дійсно,  спинився,  засвітило  сонце,  все  знов  ожило,  а  мокрі  листя  дерев  відблискували  промінням  Великої  Життєдайної  Зірки.  

Ось  чому  я  здивувався,  коли  бабця  згадувала  про  те,  як  позбулася  старих  ікон.  Вона  й  досі  не  може  пояснити,  чому  так  зробила.  Але  я  наберуся  сміливості  і  спробую  розтлумачити  її  дії.  

Я  народився  в  Запоріжжі,  в  місті  пролетарів  і  сталеварів,  у  воістину  робочому  соціалістичному  місті.  Скажу  відверто,  це  місто,  в  якому  я  не  бачив  ні  синього  неба,  ні  зеленої  трави,  а  тільки  дим  промислових  зон,  запах  розплавленого  асфальту.  Біля  магазинів  валялися  пияки  (і  зараз  валяються),  а  в  під’їздах  разило  спиртом,  сечею  і  сигаретним  димом.  Я  не  скаржився,  бо  хто  скаржиться  на  дитинство?  Та  мені  пощастило,  що  моя  мати  була  родом  із  села  Запорізької  області,  що  називається  Петро-Свистунове.  А  Запорізька  область,  то  вже  інша  справа!

Літом,  коли  усі  «городські»  їхали  на  море,  чи  то  лишалися  смажитися  на  бетоні  і  асфальті,  я  їхав  у  село,  на  всі  літні  канікули.  Я  прокидався  під  спів  пташок,  я  був  разом  з  природою,  я  в  такт  з  нею  дихав.  Повітря  було  значно  чистіше  міського,  це  одразу  відчувалося.  Я  бігав  босяка  і  не  від  того,  що  мені  не  було  що  взути.  Просто  мені  це  подобалося  і  тоді,  я,  звісно,  не  міг  собі  це  пояснити,  мені  було  не  до  того.  Я  цілими  днями  рибалив,  а  вечорами  ми  з  іншими  хлопцями  і  дівчатами  гралися  в  хованки  чи  панаса,  чи  в  ще  щось.  Завжди  прекрасне  дитинство!

У  сьомому  класі  я  дізнався  з  уроків  історії  рідного  краю,  що  моє  село  –  одне  з  найвідоміших  в  області,  і  це  мене  щиро  тішило.  У  книжці  йшлося  про  те,  що  в  с.  Петро-Свистуново  археологами  були  знайдені  найдавніші  стоянки  людей  часів  середнього  палеоліту,  а  це  150-140  тисяч  років  тому!  Як  же  мені  було  не  хизуватися?!  Та  я  відчував,  що  всім  було  на  те  плювати,  а  то  й  гірше,  я  відчував  на  собі  погляди  нерозуміння  і  зневаги.  І  всі  наступні  роки  я  відчував  холод  багатьох  моїх  друзів  у  ставленні  до  мого  села,  мене  це  дивувало.  

Якось  я  спитав  у  матері,  що  вона  думає  з  цього  приводу,  а  вона  відповіла  мені  історією  про  те,  як  вона  приїхала  з  села  поступати  до  інституту.  Я  не  міг  зрозуміти,  як  може  існувати  така  дурість,  така  несправедливість  корити  людину  за  те,  що  вона  з  села,  за  те,  що  з  її  вуст  чуються  українські  слова.  Як  це  може  бути?  Це  якесь  непорозуміння!

Моя  мати  все  життя  говорила  зі  мною  російською.  І  я  спитав  тоді  у  неї:  «  А  чому  ти  говориш  російською?»  А  вона  мені:

–  А  як  ти  хотів?  Я  ж  переїхала  до  Запоріжжя  поступати  в  інститут,  а  там  екзамени  російською,  лекції  російською,  коли  обмовлялася  і  говорила  українське  слово,  на  мене  дивилися,  як  на  ідіотку.  

І  не  дивно,  бо  слово  «селянин»,  було  синонімом  дурного,  недобитого  куркуля,  який  все  гребе  під  себе  і  вдавиться,  а  не  дасть  ні  крихти  «городскому»  пролетарію.  

Це  все  схоже  на  те,  як  моя  бабця  викинула  ікони.  

Україна  викинула  свої  обереги,  і  впустила  в  дім  Люцифера  !  –  Ось  на,  що  це  схоже.  Здається,  чудове  пояснення!

Але  продовжу  оповідь  про  село.  Розташоване  воно  на  півночі  Запорізької  області  і  межує  з  Дніпропетровською,  а  кордоном  є  Дніпро.  Ще  на  початку  20-х  він  був  вужчим,  а  його  пороги  могли  обійти  тільки  знані  на  цих  водах  судноплавці.  «Дніпрострой»  значно  розширив  береги  цієї  частини  Дніпра,  повністю  затопивши  село  Петро-Свистунове.  Ви  здивуєтесь  і  спитаєте:  як  так?  Але  насправді  все  «по-совєцкі»  просто.  Країні  потрібна  була  електрика,  задумали  зробити  станцію,  яка  б  її  добувала.  Як  завжди  радянських  вождів  мало  турбували  люди,  а  коли  йшлося  про  виконання  планів,  та  й  таких  маcштабів,  то  що  там  говорити!

Отже,  село  просто-напросто  затопили.  Воно  залишилося  у  схові  під  метрами  і  метрами  води.  Батьки  мого  діда  розказували,  що  старе  Свистунове  було  велике,  не  те,  що  зараз  –  три  вулички  і  все.  Розказували,  що  там  був  банк(!),  декілька  шинків,  церква!

Я  зацікавився  і  пішов  в  обласний  архів,  щоб  хоча  б  щось  дізнатися  про  старе  Свистунове.  Виявляється  називалося  воно  раніше  Петро-Свистуновське,  на  1920-ий  рік  налічувалося  2068  мешканців  і  256  дворів(!).  У  переліку  промислових  будівель  було  три  вітряних  млини,  чотири  кузні  та  три  столярних  майстерні(!).  Перелік  домашньої  скотини  теж  здивував:  480  робочих  коней,  500  корів,  604  вівці,  494  ягняти.  Це  просто  не  вкладається  в  моїй  голові,  бо  я  у  своєму  житті  не  бачив  череди  корів  більше  півсотні,  а  там  500!  Дві  тисячі  населення!  А  зараз  приблизно  три  сотні  мешканців,  та  добра  половина  з  них  –  переселенці  з  різних  країв  радянського  союзу.  

Ви  уявіть  собі  масштаби!  Віриться  не  дуже,  бо  ж  в  20-ті  був  голод,  «продразвьорсткі»,  війна!  Тим  не  менш  теперішнє  постсоціалістичне  село  ніяк  би  не  могло  конкурувати  зі  старим  Свистуново.  А  скільки  сіл  взагалі  зникло!  Це  велика  трагедія  нашої  історії…

Отож,  перед  затопленням  дніпровських  порогів  проводився  «демнотаж»  старого  села,  а  заразом  «разкулачівалі  зажиточних  хахлов».  Кому  нічого  було  втрачати  (таких,  звісно,  було  небагато),  втекли  одразу  в  місто,  та  більшість  селян,  покірно  опустивши  голови,  з  усім  тим,  що  змогли  забрати,  пішли  будувати  нове  село,  а  з  ним  –  комунізм.  

Важко  було  з  будівельними  матеріалами.  Як  правило,  з  демонтованих  будівель  матеріали  повинні  були  йти  на  нове  село,  проте  добра  половина  з  них  зникла  і  селянам  треба  було  шукати  глиняний  кар’єр  для  будівництва  хатинок.  Але  прагматичних  будівельників  соціалізму  це  не  турбувало.  Щоб  додати  динамічності,  під  місцеву  церкву  села  Свистуново  просто  підклали  вибухівку.  

Швидкими  темпами  будувався  комунізм!

Село  змістилося  трохи  південніше,  люди  поробили  собі  хатини  з  глини  та  кізяка  та  й  стали  жити  –  добра  наживати.  

Прадіда  розкуркулили,  били  чоботами  з  піском  по  нирках,  возили  за  село  на  розстріл.  Вимагали  видати  всіх  «шпіонів»  і  контрреволюціонерів  на  селі.  Дід  Іван  відповідав:

–  Які  у  ж  нас  «шпіони»?  Всі  селяни,  роботящі,  трудяться  не  покладаючи  рук…

–  Ах,  ти  ж  праклятий  хахол,  так  нє  скажеш,  кто  у  вас  тут  протів  совєтской  власті?

–  Немає  у  нас  таких.  

Змусили  рити  собі  яму.  Поставили  перед  ямою  спиною  до  них  і  спитали  востаннє.  Дід  одповів  так  само:  «нема  таких».  Рушниці  вистрелили,  але  патрони  були  холості.  

Діда  побитого  відвезли  додому.  Довго  він  не  протягнув.  Пройшло  пару  років,  під  час  яких  він  часто  хворів.  Отак  і  сконав,  «хахляцкій  недобиток».  Такі  люди,  як  мій  прадід  дають  мені  привід  пишатися  своїм  родом,  пишатися  українцями  і  нашою  землею,  це  насправді  герої,  котрі  повинні  бути  в  нашій  пам’яті  і  в  наших  серцях,  бо  ми  їх  нащадки,  і  допоки  ми  не  будемо  знати  про  них,  ми  не  будемо  нацією,  ми  не  будемо  єдиним  народом.  

Ці  таємниці  мені  розказала  моя  мати,  десь  на  другому  десятку  «незалежності»  нашої  неньки,  бо  боялася  розправи.  

–  У  нас,  дітей  Радянського  Союзу,  страх  в  крові,  розумієш,  синочку?  –  казала  вона,  сподіваючись,  що  я  її  зрозумію.  А  розуміння,  звісно,  прийшло  не  одразу.  

Та  раз  я  вже  почав  оповідати  про  мого  прадіда,  розповім  і  про  мою  прабабцю  по  бабиній  лінії,  Харетину  Павлівну  Семененко.  Взагалі-то  прізвища  Семененко,  Хижняк,  Доновський,  Шпак  не  були  надзвичайним  явищем  у  цьому  селі,  в  архівах  я  побачив  десятки  родин  з  подібними  прізвищами,  і  моїх  прямих  пращурів  було  шукати,  ой,  як  важко.  Але  повернуся  до  розповіді  про  мою  прабабцю  Харетину.  Баба  Харетина,  та  й  сама  моя  бабця  родом  з  сусіднього  села,  яке  називалося  Дубове.  

Одного  разу  батьки  баби  Харетини  їхали  з  Петро-Свистуновського,  там,  певно,  гостювали.  По  дорозі  в  Дубове,  серед  степу  на  них  напала  банда  якогось  Кисіля  і,  пограбувавши,  вбила.  Це  сталося  приблизно  у  1909  році.  Таким  чином  моя  бабця  (а  тоді  ще  молоде  дівчисько)  у  17  років  стала  головою  родини,  їй  треба  було  утримувати  п’ятьох  дітей(!).  І  уявіть  собі,  їй  це  вдалося.  До  кінця  своїх  днів,  баба  Харетина  обожнювала  дітей,  а  діти  її.  

А  от  баба  Марія,  дочка  баби  Харетини  розказувала,  що  коли  з  «отрядом»  комсомольців  пішли  забирати  «награбоване»  у  куркулів,  то  головний  «отряда»  послав  Марію  і  ще  двох  дівчат  у  погріб  забирати  їжу.  Бабця  розказувала,  що  коли  побачила  нещасну  жінку  в  злиднях  з  купою  голодних  дітей,  не  повірила,  що  вона  куркуль,  а  коли  залізла  в  погріб  і  побачила  два  буряки  і  десять  картошин,  то  повідомила  про  це  голові  загону,  а  той  матом  на  неї  кричить:  «Забірай  давай!  Еті  сволочі  прідуріваютса!»  А  моя  бабця  не  послухала  і  не  пішла.  Вона  одна.  (!)  Її  вигнали  з  комсомолу,  з  нею  перестали  розмовляти  подруги,  з  нею  перестали  товаришувати.  Вона  стала  ізгоєм,  та  її  сумління  залишилось  чистим.  Ось  вони  герої!

Радянська  влада  дала  селянам  горілку,  в  обмін  на  їхню  працю.  

Нещодавно  я  побачив  дивовижну  картину:  разом  з  друзями  ми  заїхали  до  сусіднього  села  Тернівка,  там,  звісно,  все  населення  «відпочиває»  у  місцевому  шинку,  та  навпроти  шинка  в  метрах  тридцяти,  в  темряві  я  побачив  якусь  будівлю.  Підійшовши  ближче,  я  вгледів  красиву  церкву,  незвичайної  архітектури.  Церква  була  без  огорожі,  в  пошарпаному,  запущеному  стані.  Мене  вразив  цей  божевільний,  апокаліптичний  контраст.  Біля  шинку  волочилися  п’яні  хлопаки,  а  з  ними  такі  ж  п’яні  дівчата,  довкола  чутно  тільки  «матєрщіну»,  інтелігенти  харкають  слиною  собі  під  ноги,  лускають  «сємєчкі»,  курять  папіроси.  Ось  це  мене  вразило!

Коли  я  прийшов  додому,  то  розказав  моїй  бабці  про  Тернівську  церкву.  

–  Так  то  ж  найкрасивіша  церква  в  наших  краях  була.  Ми  з  моєю  матір’ю  ходили  туди  пішки  щонеділі.  А  довго  було  йти,  мабуть  кілометрів  з  десять.  Така  красива  церква  була,  якби  ти  бачив!  Туди  з  усієї  околиці  йшли.  

Наступного  дня,  я  розказав  про  свою  знахідку  діду,  та  він  на  моє  здивування  ні  на  краплю  не  здивувався,  і  одразу  сказав:

–  Так  то,  звісно!  Я  ще  малий  туди  ходив!

–  І  ти  ходив?

–  А  як  же?  Всі  ходили!

–  Так,  а  що  ж  з  нею  сталося?!  –  зі  здивуванням  спитав  я.  

–  Та  шо,  купола  позривали  та  зробили  клуб.  А  така  церква  була,  вся  розмальована  іконами  і  колони  такі  красиві,  на  них  були  святі  намальовані.  Так  люди  казали,  що  коли  почали  зчищати  святих,  вони  на  наступний  день  знову  з’являлися!

Як  я  тішився  світлу  в  дідових  очах  –  вони  сміялися.  І  знов,  і  знов  виникало  питання:  «Чому  Бога  викинули  на  смітник?»

Певно  того,  що  в  комуністичній  державі  немає  місця  для  церкви.  «Опіум  для  народу»  –  сказав  Ленін.  І  дали  народу  нових  богів:  «водку»  і  «пльотку».  З  часом  друге,  все  рідше  і  рідше  примінялося,  бомба  уповільненої  дії  зробила  народ  керованим  і  аморальним.  

Коли  я  сказав  діду  з  бабою,  що  хочу  дошукатися  інформації  про  цю  церкву,  вони  з  радістю  схвалили  це  рішення.  Мені  знов  було  дивно.  

Пошуки  в  обласному  архіві  багато  не  дали,  та  дещо  я  знайшов.  Документи  були  сумнівні,  бо  писалися  вже  під  час  приходу  перших  «товаріщєй».  Писалося,  що  церква  заснована  у  1905  році  і  в  громаді  її  нараховувалося  півтори  тисячі  чоловік(!).  У  церкві  були  дзвони,  бібліотека  зі  священних  книг,  ікони  та  інше.  Та  далі  почав  діяти  антирелігійний  комітет…і  пішло–поїхало:  доноси  на  членів  громади,  арешти,  вербовка  сексотів,  які  потім  вдало  писали  доноси  (в  архівах  присутні  і  ці  документи),  і  в  логічному  підсумку  в  1931  році  «церковь  самоліквідіровалась».  Далі,  під  час  Другої  світової  війни  німецька  окупаційна  влада,  користуючись  помилками  більшовиків,  сприяла  лояльності  населення.  Тому  1942  року  і  церква  знов  була  відкрита  для  віруючих.  У  подальших  післявоєнних  радянських  звітах  йдеться,  що  члени  громади  понищили  клубний  інвентар  і  поновили  діяльність.  Та  з  приходом  «братської»  червоної  армії,  життя  громади  і  самої  церкви  значно  погіршилося.  Церква  ще  діяла,  але  дії  антирелігійного  комітету  лишилися  незмінними,  тож  вводячи  в  хід  різного  типу  утиски,  постоялий  священик  подав  заяву  вищому  духівництво  про  відсутність  коштів  навіть  на  їжу,  тому  просив  перевести  його  ближче  –  в  місто  Запоріжжя.  Його  побажання  задовольнили,  а  церква,  не  маючи  керівництва,  внаслідок  цього  самоліквідувалася.  

І  така  доля  спіткала  величезну  кількість  божих  храмів!  Так,  і  кількість  їх  просто  вражає!  Та  доля  цієї  церкви  ненайгірша,  інші  церкви,  без  згоди  громади  просто  підривали,  а  потім  розбирали  цеглу  на  будівництво  соціалістичного  раю.  

Все  це  мене  дуже  зворушило  і  шокувало.  Я  навіть  не  міг  уявити,  що  подібне  існувало.  Та  тепер  розумію,  як  жорстко  і  безцеремонно  працювала  соціалістична  машина.  А  в  кого  з  уявою  погано,  той  і  не  зрозуміє  ніколи,  де  його  Батьківщина,  і  хто  його  батьки.  

Народ  перетворили  на  бидло.  Зі  значними  зусиллями,  але  перетворили.  Тепер  все  йому  «по  плєчу»,  тільки  дай  випити.  Що  казати,  коли  до  70-их  років  ХХ  ст.  у  селян  не  було  паспортів(!).  «Мені  зробили,  як  у  технікум  поступила,  та  й  то  «по-блату»,  –  казала  моя  бабця.  Їх  (селян,  українців)  не  вважали  навіть  за  людей.  

У  селах  і  маленьких  містечках,  саме  там  я  зустрів  найбільш…  благородних  людей,  найбільш  доброзичливих,  щирих,  ввічливих  та  гостинних.  Ці  люди  не  забуваються,  справжній  наш  наддніпрянський  народ,  його  видно  так  яскраво,  бо  серед  сьогоденної  бидлоти,  чорноти  і  нещирості  видніється  їхнє  світло  земної  святості.  

Тепер  моє  село  «ненайкращий»  зразок  щирої  світлості,  українськості.  Там  розбиті  дороги,  обшарпані  хатинки,  пам’ятники  Леніну,  а  ввечері  коли  збирається  молодь,  то  не  чутно  української  мови.  Герої  молоді  –  уркагани  в  спортивних  костюмах.  «Сємочкі»,  матюки  –  і  ти  повноцінний  член  суспільства!  Тим  не  менш,  якийсь  невмирущий  дух  села  лишився  і  цей  його  невидимий  ореол  дає  змогу  не  пережерти  один  одного  в  злиднях.  

Я  ліг  горілиць  на  ледь  прогріту  весняним  сонцем  землю  і  побачив  синє  з  білими  хмаринками  небо.  Вдивляючись  туди,  я  хотів  там  щось  знайти,  якогось  виправдання!  Яке  ж  прекрасне  небо!  Цих  жахіть  історії  не  могло  трапитися  під  таким  прекрасним  небом,  це  неможливо!  Та  дуже  швидко  мої  занепокоєння  зникали  самі  по  собі.  Це  небо  дає  мені  наснаги,  дає  незгасаючий  стимул  жити  під  ним.  Тут  я  провів  найкращі  роки  дитинства,  тут  я  мрію  і  померти.  Ця  земля  тільки  нещодавно  скинула  з  себе  люциферові  ярма,  тому  душам  нашим  ще  довго  до  очищення.  Я  не  вважаю  себе  глибоко  релігійним  (вище  я  вже  описав,  чому  так  сталося),  проте  я  відчуваю  на  серці  Бога  і  його  захист.  Мене  хрестили  вже  в  Україні,  незалежній.  Та  все  одно,  мої  батьки  намагалися,  щоб  обряд  хрещення  відбувся  таємно.  

«Береженого  Бог  береже».  

Я  завжди  носив  на  грудях  православний  хрест.  І  я  завжди  вірував.  Та  коли  я  став  національно  свідомим,  я  зрозумів,  що  не  маю  власної  церкви!  У  моєму  рідному  місті  тільки  церкви  Московського  патріархату,  куди  не  ткнися.  Є  навіть  католицька  церква  і  мусульманська  мечеть,  а  моєї  –  немає.  І  мені  здається,  це  величезний  шмат  відірваний  з  тельбухами  від  тіла  України,  і  немає  у  світі  чогось  іншого,  чим  би  можна  було  його  замінити.  

P.  S.  

Неодноразово  я  чув,  що  все  заборонене  офіційною  ідеологічною  лінією  партії,  люди  кидали  на  горище.  Ікони,  книги  та  інше  буржуазне  і  антирадянське  приладдя  ховали  по  горищах,  здається,  там  заховали  і  Україну  та  й  забули  про  неї.  Та  і  тепер,  Вона  лежить  там,  припадаючи  пилом,  поміж  заборонених  книг  та  ікон.  Так-от,  коли  народ  наш  схаменеться  і  протре  отой  пил  і  бруд,  що  наліг  на  обличчя  святих,  повісить  у  себе  в  хаті  по  кутках,  ось  тоді  ми  будемо  на  правильному  шляху  і  Бог  нам  допоможе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613522
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015

"Прокинутися"

Пробудіться,  будьте  готові  до  зла.
Прийде  час,  воно  наповне  вас  сповна.
Довкола  смерть,  каліцтво
І  повно  лайна.
Прокиньтеся,  відкрийте  очі!
Це  буде  єдина,  ніякої  іншої  помочі.
Напівночі,  напівдні
Будуть  вити  під  вікном,
Мов  собаки  приблудні,
Вишукуючі  страх,
Чи  сусідів,  чи  твій,
Щоб  їсти  твоє  м'ясо
Чавкаючі  за  упокій.
Тож  не  сци  і  будь  готовий
До  жертви,
Будь  готовий  здохнути,
Відійти,  померти.
Впав,  перевернувся  і  забувся.
Наче  й  не  було.
Твій  час  відбувся,
З  часом  забудть,  як  ти  загнувся.
Та  це  не  біда  зовсім,
Трагедії  тут  нема,
Боженька  роздає  осінь,
Вона  не  приходить  сама.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611985
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.10.2015

Сміття

Вова  був  з  тих  людей,  про  котрих  при  знайомстві  думаєш:  «Як  він  живе  в  цьому  грішному  світі,  як  виживає  кожного  дня  серед  жорстокості,  хамства,  брехні  і  зрадливості?»  В  його  блакитних  очах  виразно  виднілася  усміхнена  наївність,  що  так  небезпечна  серед  юрбищ  людей,  які  живуть  лиш  тим,  аби  принизити  і  знищити  свого  ближнього.  Він  їх  ніколи  не  розумів  і  в  тому  була  його  біда,  а  може  щастя.  Як  би  там  не  було,  якось  він  дожив  до  20  років.  Вову  вигнали  з  технікуму,  де  він  вчився  на  електрика,  бо  він  більше  не  міг  платити  хабарів  викладачам.  Та  найбільшою  проблемою  було  те,  що  його  через  день  ловили  місцеві  гопники,  били  його,  і  відбирали  все,  що  він  мав.  Вони  навіть  розбили  його  стареньку  нокію,  перед  тим,  як  зламати  йому  носа.
Після  того,  як  він  покинув  технікум,  він  почав  шукати  роботу.  Довго  нічого  не  знаходив,  але  одного  дня  йому  подзвонили  з  місцевого  ВРЕЖО  і  запропонували  працювати  двірником.  Зарплатня  була  невеликою,  але  пропонували  пільги,  при  тому,  робота  спокійна  і  стабільна.  Вова  погодився.  Спочатку  його,  як  практиканта  приставляли  до  інших,  більш  досвідчених  двірників,  бо  ця  робота  не  така  проста,  як  всі  думають.  І  аж  через  місяць  йому  відвели  територію,  за  чистоту  якої  він  ніс  особисту  відповідальність.  Це  була  зона  відпочинку  на  краєчку  району.  Зелені  лісосмуги,  свіже  повітря,  пляжі,  пісок  і  річка.  О,  який  він  був  схвильований,  здається  йому  вперше  в  житті  пощастило,  хіба  міг  він  сподіватися  на  краще?  
Вова  майже  не  спав  вночі,  від  хвилювання  перед  такою  відповідальною  роботою,  йому  зовсім  не  хотілося  спати.  Він  звісно  задумувався  над  тим,  що  підтримувати  порядок  буде  непросто,  але  не  це  лишало  його  сну.  Вова  уявляв,  як  він  буде  наглядачем  пляжу  і  на  його  золотому  піску  не  буде  жодної  етикетки,  жодної  порожньої  пляшки.  Він  однозначно  зробить  це.
Нарешті  він  дочекався  ранку,  отримавши  всі  належні  інструменти,  перчатки  та  мішки,  Вова  з  тремтінням  в  грудях  пішов  оглянути  свою  територію.  Вона  починалася  за  автобусною  зупинкою,  закінчувалася  річкою,  а  по  обидва  боки  межувала  з  автомобільною  дорогою.  Ще  не  дійшовши  до  зупинки  завиднілися  гори  пляшок  та  пакетів,  що  окутали  зупинку  з  усіх  сторін.  Та  Вова  зовсім  не  розчарувався,  ані  розізлився,  навпаки,  це  надало  йому  наснаги  вичистити  все  довкола,  аби  його  роботу  було  видно.  Пару  годин  він  повзаючи  збирав  етикетки,  пластикові  і  скляні  пляшки,  презервативи,  пакети  та  інше  різноманітне  сміття.  Назбиравши  п’ять  мішків  і  віднісши  їх  на  смітник,  Вова  милувався  своєю  роботою.  Він  пішов  далі,  де  його  чекали  нові  гори,  нові  вершини  сміття,  які  він  намагався  покорити.
День  за  днем  він  старанно  збирав  сміття,  з  часом  перетворючись  на  професіонала  своєї  справи.  Нещодавно  в  колючих  кущах  він  знайшов  сталеву  спицю,  яка  була  зручною,  аби  на  неї  наколювати  сміття  і  ловко  переправляти  його  у  столітровий  сміттєвий  пакет.
З  часом  він  почав  помічати,  як  знову  назбирується  сміття  в  тих  місцях,  де  він  відмінно  все  вичистив.  Вова  не  міг  зрозуміти  цих  людей.  Чому  вони  так  роблять,  невже  їм  подобається  відпочивати  між  сміття,  невже  це  неподобство  радує  око?  Яка  мотивація  цих  людей?  Він  підбирав  пакети  з  під  соку,  і  думав:  «це  мабуть  пила  якась  пані  і  допивши  викинула?А  ці  кукурудзяні  палички  їв  якийсь  хлопчак  і  теж  просто  так  викинув?»  Ці  тисячі-тисячі  пластикових  стаканчиків  різних  форм  і  калібрів,  це  могли  зробити  люди?  Вова  не  міг  повністю  цього  осягнути,  для  нього  це  було  таким  же  незрозумілим,  як  інші  галактики  для  людства.
Пройшло  ще  трохи  часу  і  він  почав  звертати  увагу,  як  безпосередньо  люди  кидають  сміття,  і  не  змигнувши  оком  йдуть  геть.  Вова  спочатку  не  помічав,  як  в  ньому  накопичувалися  лють  і  помста  за  його  марну  працю,  за  його  віру  у  краще.  
Він  навчився  оперувати  тією  спицею  мов  точна  машина,  його  навички  по  збиранню  сміття  відточилися  до  неймовірності,  бо  він  віддавався  роботі  і  хотів  її  робити  краще  за  всіх.  Та  результат  роботи  щоразу  зникав  під  новими  горами  сміття.
І  ось  одного  дня,  коли  зміна  Вови  закінчувалася  і  вже  сутеніло,  він  побачив  молодика,  який  лежав  на  підстилці.  Коло  нього  лежала  випита  пляшка  горілки,  стаканчики,  пакетики  сухариків.  Очевидно  компанія,  яка  була  з  ним  пішла  за  іншою  пляшкою  оковитої,  а  його  лишили  охороняти  речі.  Коли  Вова  проходив  повз  нього  молодик  взяв  пусту  пляшку  горілки,  розмахнувся  і  кинув  її  в  кущі  позаду  себе.  Вова  чимдуж  біг  до  нього,  і  як  тільки  хлопець  помітив  його,  підвівся  і  обперся  на  руки,  Вова  з  усією  майстерністю  встромив  спицю  в  груди  молодику,  висмикнув  і  ще  раз,  і  ще  раз.  На  Вову  дивилися  п’яні,  отупілі  очі.  Вова  машинально  розгорнув  новий  великий  пакет  і  спокійно  зі  знанням  справи  натягнув  на  верхню  частину  здивованого  хлопця,  і  ще  один  на  нижню.  Через  пів  години  все  сміття  лежало  в  сміттєвому  баку.  Вова  оглянув  прибрану  територію,  посміхнувся  і  пішов  додому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609104
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2015

"Гарно"

Простори  викинуті.
Ви-хворі.
Чутно  запах  горя.
Сміх  надворі.
Спустяться  самиці,
В  той  день,
Який  прийде  притворно.
Забувши  геть  усе,
Всі  смисли  і  мрії,
Зведе  з  ніччю  повією.
Хай  буде  свято
Нам  усім.
Вернися  босим
Без  гаманця,
З  ангіною  від  пива
І  тривог,
Немов  маленький  Бог,
Мариш  любов'ю,сексом,
Та  садом  вишневим  коло  хати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608883
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.09.2015

Плаксиве

Ти  не  кохала  мене  ніколи,
Ти  нікого  не  кохала.
Задумливо  вдивлялася  у  вікно,
Цигарковий  дим  і  попіл
Викрадав  квітневий  вітер.
Мені  здається,
Ти  так  мене  і  не  зрозуміла.
Я  хотів  бути  твоїм,
Але  не  зневаженим,
Не  обділеним  твоєю  увагою,
Навряд  ти  відчула,
Що  я  був  ладний  на  все,
Аби  просто  бути  поряд.
Здивована  і  втішена,
Ти  питала:  "Чому?"
І  досі  тебе  терплю.
Бо  люблю,
Але  цього  я  тобі  звісно  не  сказав,
Бо  і  сам  напевно  не  знав.
Найстрашніше,  що  твоя  любов-безвихідь.
Я  буду  завжди  тебе  кохати,
І  це  жахливо.
Трохи  моторошно,  ніби
Страшний  вирок.
Може,  ми  ніколи  більше  і  не  побачимося,
А  ще  й  так  по  дурному  попрощалися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2015

Ніщо

Насправді  ніхто  з  нас
Не  знає  чи  правильно  
Він  чинить,
Наші  думки  -  ілюзія.
Насправді,  кожен  з  нас  -  ніщо.
Яке  нізвідки  береться  
І  туди  ж  зникає
А  небо  зірками  зиркає,  грає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557153
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2015

Страх

А  як  не  прийде  момент  переломний?
Ні  хеппі  енду
Ні  розв'язки  страшної,
І  не  буде  кінця
У  липкому  від  крові  двобої?
А  небо  лишиться?
А  голос  не  стихне?
І  те  і  те-крихке.
Я  можу  жити  ще,
Знайти  б  в  цьому  розраду,
Щоб  дні  доживати  правильно,
Бо  всі  уходять  у  небо  повально,
А  я  тут  ще  й  досі,
І  зима  на  носі,
Ще  одна.
А  я  не  вірив  в  неї,
І  взагалі  здавалося,
Що  час  застиг  смолою  спаленого  страху,
В  серцях  тепер  латаємо  діри,
Що  добровільно  їх  відкрили,
Аби  не  відчувати  брехні,
Ми  були  такі  легкі,
З  залізними  кулаками,
І  з  відкритим  серцем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530840
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2014

Я невинуватий, пробачте хлопці.

Я  думав,що  помру
Я  майже  знав
Але  не  міг  інакше.

Невинний  я,
Що  зараз  можу  жити
І  не  лежу  уп'явши  погляд  в  небо

Невинний  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530098
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.10.2014

Художниці

В  мене  часто  закохуються  художниці
А  я  малювати  не  вмію,
І  через  те  їм  заздрю.
Через  хист  і  через  зміст,
Що  важко  проглядується  
В  моїх  діях
В  моїх  мріях
Тільки  на  днях  я  про  це  подумав:
Це  через  комплекс,що  я  не  вмію  малювати.
Можливо,
Зате  наживо,здатен  уявляти,
Якими  картини
Могли  б  стати.
З  художницями  врешті  решт
У  мене  не  складається,
Це  так  тривожно,
Бо  я  не  художник,
Я,як  сказав  мужик  в  депо-ніхто.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526594
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2014

А раптом?

А  чи  померлі  не  живуть?
А  що  як  муки  й  боротьба  тривають?
Що  як  вони  так  не  побачили  кінець  війни?

Тоді  мені  відверто  шкода
Усіх  пішовших  на  той  світ
За  власним  бажанням  
Чи  то  повішеним,
Чи  то  у  ванній  стікши  кров’ю

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526564
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.09.2014

"To exit"

Калюжі  киплять  мов  вулкани,
Разючий  гвалт  із  сусідньої  квартири,
Автобус,що  возить  на  собі  метан,
Не  помітять  тебе,лише  асфальтні  діри.

Торкніться  стіни
Прозора  чи  ні?
Сірий  кашкет
Скрипить  паркет.

Холодний  душ
Помилка  механіків?
У  них  свята,
Їм  не  до  паніки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479232
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.02.2014

Під знаком совка

«Суспільство  у  нас  не  політизоване,  а  затуркане.»  -  сказала  пані  Забужко  в  одній  програмі  на  телебаченні.  І  справді,думаю  я,сидячі  в  маршрутці.  По  радіо  грає  шансон.  Я  їду  до  Запорізького  Національного  Університету.  Їду  проспектом  Леніна  (читай:Гітлера),  на  площу  Радянську(читай:нацистську),  до  якої  притулилася  площа  Свободи  (читай:рабства  (!))  в  центрі  якої  стоїть  пам’ятник  Дзержинському  (читай:Мюллеру  або  Гімлеру(!)),трошки  вище  пролягає  вулиця  з  гордою  назвою  Чекістів  (читай:гестапо  або  СС).  Нікому  не  гикається,ні?Всіх  влаштовує?Мабуть  всіх.

Йду  до  головного  входу  в  університет,абстрагуюся  і  намагаюся  думати,що  ті  назви  нічого  не  значать,мене  теж,значить  влаштовує.  Над  парадними  дверима  Національного  університету  висить  радянський  герб.  Чого  на  нашому  університеті  висить  знак  тоталітарної,злочинної  і  неіснуючої  імперії?

І  в  школі  і  в  університеті  я  неодноразово  чув,що  студентство  найбільш  активна  частина  суспільства,найбільш  революційна,запальна  і  безапеляційна.  Може  і  справді  це  так,але  десь.  Ми  натомість  мов  та  худоба  в  загоні.  Ми  не  здатні  говорити  і  ковтнули  язика,і  залишили  вдома  на  кухні  серце.  Бо  навпроти  у  вікні  Дзержинський,за  рогом  чекісти.  Можна  не  висловлювати  своє  «ні»,  ніхто  й  не  помітить,  і  ти  спокійно  доїдеш  додому  проспектом  Гітлера.

Хочеться  закінчити  цю  записку  на  оптимістичній  ноті,тож  трошки  російської  поезії:

«И  речь  не  идет  о  полной  свободе,
Абсолютного  нет  в  земной  природе.
Я  о  том,  кем  надо  быть,  чтобы
Не  заметить  чей-то  хер  в  собственной  жопе!
Нас  уже  трахают,  а  мы  философы,
За  книгами  прячем  свою  совесть.
За  никами  нам  бы  отсидеться,
А  сердце  -  зачем  нам  сердце..?»

М.Борзикін

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466643
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.12.2013

"Один з нас" (5)

Зранку  я  наполохано  прокинувся,спершись  на  руки,як  після  страшного  сну.Я  подумав,що  мені  все  наснилося  і  що  я  проспав  роботу.Але  коли  я  необережно  спустив  ноги  на  підлогу,одна  з  них  нахабно  застогнала,а  разом  з  нею  зашипів  і  я.
Ще  вчора  мені  надумалася  одна  рятівна  думка,що  мала  на  практиці  врятувати  мене  від  постійно  руйнуючого  мене  стану.У  мене  давно  не  було  дівчини,у  мене  взагалі  вони  рідко  були.Не  знаю  від  чого  точно  так  трапилося.Я  все  спихував  на  природу  і  на  те,як  вона  мене  обділила.Скоріш  за  все  я  не  дуже  вродливий.Злегка  азіатські  оченята,низько  опущений  кінчик  носа,тонкі  губи,і  неатлетична  статура,коротше  не  риба,не  м’ясо.Я  це  ясно  зрозумів,ще  в  ранні  роки.Всі  мої  спроби  бути  «хлопцем»  чи  то  пак  «бойфрендом»  зазнавали  катастроф,при  чому,одна  за  одною,одна  болючіша  за  іншу.Але  перша  моя  дівчина  навчила  мене  цілуватися,я  ледь  обдзюрився  від  жаху,коли  зрозумів,що  вона  рішуче  хоче  того,що  я  не  вмію.Але  досвід  зробив  своє  діло,і  дівчина  трохи  покривившись  на  перші  рази,потім  виявляла  задоволення  під  час  цілування.Не  знаю,можливо  вона  мудро  змирилася  з  незворотнім  фатумом,а  може  я  справді  навчився  цілуватися.
Ентузіазм  і  захоплення  невідомим,здавалося,не  мало  меж.Я  зажадав  сексу,а  вона  сказала,що  в  неї  місячні.Я  подумав,що  це  хвороба,і  після  того  вже  не  дружив  з  нею.Потім  від  знайомих  по  двору  я  дізнався,що  то  не  хвороба,а  загадкова  вада  усіх  жінок.Як  виявилося  потім,мені  щастило  на  таких,і  як  тільки  доходило  до  гаряченького,вони  казали:  «У  мене…ці  дні».Та  коли  ж  настав  той  жаданий  момент,дівча  розкинуло  ратиці,і  коли  я  мав  тріумфувати  на  хвилі  задоволення  і  космічного  кайфу,моя  цюцюрочка,мій  любий  потічок,що  засмикав  я  до  мозолів  за  все  бездівчаче  дитинство,обвис,мов  рукава  бідного  П’єро.І  скільки  я  не  пітнів,скільки  я  його  подумки  не  прохав,він  не  хотів  йти  у  бій.Так  все  і  скінчилося,мій  секс  пішов  під  три  чорти.
Згодом  мені  трапилася  файна  дівка,в  яку  я  закохався  своїм  першим,близоруким  коханням.Дівка  була  статна  і  старша,і  я  млів  від  неї,ніби  кабель  від  сучки,що  тече.Якось  так  вийшло  і  ми  зайнялися  любов’ю.Я  нарешті  став,так  би  мовити,мужиком  і  випинав  вперед  груди,бо  мав  на  це  повне  право.Потім  я  знатно  розчарувався,бо  моя  люба  мною  користалася,правда,не  в  плані  фінансовому(я  ж  дитиною  ще  був),а  так,ніби  я  її  лялечка  на  ниточках,любов  пройшла  і  я  покинув  її,як  справжній  інтриган.Отаке,тож  після  цієї,було  ще  пару  зальотних,одна  жирна(я  був  п’яний),інша  страшна  і  з  широким  блискучим  лобом,так  і  хотілося  дати  їй  туди  кирзаком.
Але  сьогодні  я  відчував  приплив  сил,енергії,відчував,що  прийшов  доленосний  момент,коли  знайдеться  моя  суджена,або  хоча  б  не  широколоба  дівчина.Правда  таких  не  було  на  прикметі  і  я  не  знав  з  чого  починати  і  вже  було  ледь  не  занурився  знов  у  депресивний  стан.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453397
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.10.2013

"Скований"

Стою,лежу.
День  у  день,
Стою,лежу
Літаю,питаю?
На  ніч,як  шль..дра
Безкоштовна(зате)
Ловлюся  на  красиві  ймення
Шукаю  знамення,
Клянуся  не  падати
Лицем,похапцем  у  ла..но
Бо  це  ганьба  і  духовна
Травма,інвалідність
Втратити  тендітність
Відчувати  вітер
І  запах  твоєї  шкіри,
Вір  мені,Вір!
У  сріблясту,байдужу  ніч
Пірну  мов  у  миску  оцинковану,
Мокрий,один,
Скований.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452134
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.10.2013

"Один з нас" (4)

Сідаю.Чую,як  дихає  він,як  дихають  люди.Аби  тільки  то  були  хороші  люди,аби  їм  добре  спалося,щоб  було  достатньо  сил  дати  відпір  наступному  дневі,якщо  той  буде  злий.Де  інде  тьмяне  і  виблискуюче  світло,доводить  класику  ночі  за  переглядом  телевізору,разом  із  подушкою  чи  подружкою.
Думаю  над  тим,щоб  агітувати  людей  до  автономії  дворів.Такі  двори,як  цей  ніколи  не  породять  зло,чи  ненависть,чи  то  пак  заздрість,чи  будь  яку  негативну  ваду  людства.Тут  буде  урбанізований,духовний,автономний  край,тисячі  таких  храмів  по  місту,і  по  всій  країні.Наше  життя  напевне  налагодиться.
Чую  шерхіт  подушечок  котячих  лап,у  них  теж  життя  і  я  не  думаю,що  легше  ніж  у  нас.
І  пси.Собаки.
Лають.
Може  це  літають  душі  померлих,пробиваються  крізь  стіни,до  своїх  прижиттєвих  помешкань(а  собаки  лають),колишні  придивляються  до  теперішніх  і  сухо  посміхаються.Насміхаються.
Мені  на  мить  стає  моторошно.Я  навіть  не  можу  розібрати  чи  це  страх,чи  відчуття  «захопленого  зненацька».Мені  незручно,що  я  чужий  у  цьому  бенталі,враз  відчуваю,що  тепер  не  я  споглядаю,а  мене.Піднімаюся(скрипить  лава)  і  йду.Тікаю.Але  я  ще  прийду  сюди,обов’язково.Комусь  треба  кінотеатри,а  мені  оце.Ось.Ь.Було  б  непогано  знати,де  мене  чекають,а  де  не  пустять.Знати…Все  ти  хочеш,ай  я  яй.Бач  який!Хто?Ти?Хто  ти  такий,щоб?Щоб!
Я-особа,особистість,індивідуальність,персона,громадянин,людина,одиниця,один,1.Але  точніше  ОСЬ:                                                                                                        

                                                                                                                         
                                           «0»
А  так  хотів  бути  одиницею.Тепер  ні,давно  ні.Десь  глибоко  жевріє  надія,але  то  лише  питання  віри.Але  я  граю  ролю,не  спускаю  все  геть,геть!ХА!А  варто  було,та  я  ще  той  сцикун.Хоча,чого  це  я,а  є  ще  гірш  за  мене,окутують  себе  обов’язками,ніби  то  і  є  сенс  їх  життя,сім’я,діти,батьки,друзі,робота  і  розводять  руками,мовляв,що  ж  вдієш.Сцикуни.І  я  сцикун.Чи  ссикун?
Ну,у  мене  є  робота.Батьків  нема,повідходили,пожурився,тепер  радуюся.Є  тільки  робота.Але  я  дійсно  боюся  розірвати  останню  мотузку,що  тримає  мене.Я  боюся  зникнути!Правда!Правди  боюся!Того  самого  нуля!Того  самого  ніщо,навправду!Отаке!
Спати  зовсім  не  хотілося,а  небо  ніжно  зітхало.Мої  долоні  терпли  від  можливої(неможливої)невідомості  і  я  крок  за  кроком,обережно  йшов  бровкою.Незрозуміла  була  і  свідомість  і  відчуття  себе.Чи  радість  це,чи  може  сум.
Задоволення  
                                 Чи
                                           Мука?
Я  заплутався  у  відчуттях,у  доторках  до  справжності.Зараз  нікому  мене  поправити,зараз  ніч.
Ріка.Лагідна.От  тільки  б  і  дивитися,лишень  зріти.Я  сів  на  розбитий  асфальт,колишню  дорогу(а  тепер  шмаття  без  ймення,розкидане  й  забуте)  і  мовчу.Вітер  розправляє  мені  вії  і  нагадує  про  вічну  турботу.Вдячність  йому,сміюся,і  він.
Чую  шурхіт  позаду,повертаюся.Це  собаки,собачки.Дворняги  привітні  і  голодні,як  циганські  ковалі.А  може  тільки  так  виглядають,тим  не  менш,мене  стискає  жаль,що  в  кишенях  у  мене  немає  шматка  хліба,чи  булки.Один  знайомий  з  роботи  казав  мені,що  душі  померлих  переселяються  в  собак.Я  глянув  у  вічі  тому  псові,щоб  побачити  душу,чи  правда?Але  яка  вона,душа?Я  напевно  цього  ніколи  не  дізнаюся.Пес  розвернувся  і  розчаровано  потягнувши  за  собою  хвоста,побіг  геть.
(Річка  хлюпає  цнотливо  в  берег)
Зловив  себе  на  тому,що  думаю  про  роботу.Робота  Робота  Робота.Робот.Світ  роботів  і  робокопів.Мені  набридло,ні  не  так,не  одному  мені.І  тепер  і  завжди.Рухатися  вперед!Підніматися,бути  першим(знов  одиниця.1),купляти  машини,будинки,і  туфлі  для  вірної  дружини,якій(між  нами)  все  настогидло,робити  ремонт  в  квартирі,водити  дитину  в  садочок,вкалуєш  вкалуєш(в  п’ятницю  бухаєш  в  знаному  всім  генделі)  вкалуєш  вкалуєш(бухаєш,там  же).Далі  грижа,може  печінка,а  може  рак,чиряк  на  сраці,гімарой,запльована  підлога,лікарі,могила  й  хрест,а  на  нім  написано:той  фраєр,шо  любив  купатися(починаючі  з  чиряка  слова  класика,не  мої).Одним  словом,вся  ця  ідилія  забилася  у  мене  в  горлі  і  не  дає  спокою,навіть  коли  мені  розповідаються  про  щасливе  життя,більше  того  сімейне,я  думаю  ніпрощо,дивлюся,мов  п’яний-крізь.Кажу:  «тааак…ясно,оце  так,молодець,нічого  собі».Всі  задоволені,один  я,як  завжди.
Я  все  так  і  сиджу,але  кулаки  зажав  між  колін,холодно.Літо,а  холодно,тупо  дивлюся  на  гусячу  шкіру  моїх  рук.Треба  вертати.
Як  мені  осточортіла  дорога  додому,йду  плююся,видивляюся,придумую  нові  маршрути,але  нових  не  існує,їх  не  придумати.Все  виходжено,обдивлене  й  обмацане,мов  п’яна  шл...ндра  серед  парку.
Я  йду  додому.Але  не  хочу  і  так  увесь  час,і  так  все  життя,і  так  у  всіх.Але  чесно  кажучи,краєчком  вірного  серця,доторком  надії,сподіваюся,що  я  знайду  шукане,мене  осяє  теплом  магічного  отого.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451887
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.09.2013

"Один з нас" (3)

Нарешті  я  допливаю  до  свого  двору.Зітхаю  з  полегшенням,відчуваю  себе  знесиленим.Всідаюся  на  лаву  перепочити.Скрізь  дикий  виноград  надімною-зоряне  небо,а  за  ним  неосяжна  безкінечність.В  цьому  дворі  я  гулявся,коли  був  малим.Грали  в  лова,жмура,борща,машинки,войнушки  і  т.і.Друзі  мої  друзі…ми  були  нероздільним  цілим,ви  були  моїм  світом.Пізніше  ми  разом  вчилися  палити  і  розглядали  голих  дівчат  на  гральних  картах.Де  ви  тепер?Я  тут,куди  ж  ви  поділися?!Я  завжди  знав,що  доросле  життя  подібне  до  смерти.
Отакі  ностальгічні  симптоми  доторкаються  до  мене  материнськими  пальцями  в  часи,коли  мені  зовсім  хріново-хріново.
Зранку  виявилося  теж  хріново.Мені  було  погано,як  погано  всім  хто  багато  випив,то  ж  нічого  дивного.Єдиною  невиправданою  кривдою,що  завдав  мені  той  вечір,була  розпухла  нога,яка  не  влазила  в  черевик.Тверезим  рішенням  було  не  йти  на  роботу,а  навідатися  до  травматолога.Це  неабияк  підняло  мені  настрій,бо  зеленого  кольору  станки-останнє,що  я  хотів  бачити.Я  вже  кілька  разів  був  у  травматолога  з  незначними  забиттями  і  розтяжками  м’язів,але  завжди  спостерігав  велику  популярність  цього  кабінету.Черги  були  довгими,нудними,а  влітку  смердючими.Отак  і  трапилося,власне,цього  разу.Думалося,чи  справді  так  багато  «калєчів»,чи  то  може  від  роботи  косять,ще  сумлінніше  ніж  я.Черга  ставала  схожа  на  мінливу  спільноту,що  ідентифікується  номером  кабінету  і  наявністю  на  тілі  гіпсу,шини,чи  ще  якогось  видимого  ушкодження,в  іншому  випадку  тебе  окидали  осудним  поглядом,наче  ти  якийсь  призивник  чи  просто  косиш  і  відбираєш  час  у  Справжніх  калік.Відчувши  цю  всю  недобру  атмосферу  при  вході,я  почав  ще  активніше  храмати.Вдалося  не  переграти,і  співчутливий  мужичок  навіть  поступився  місцем.Сиділи  ми  довго,єдиною  гідною  розвагою  було  оцінювання  новоприбулих  і  їхню  ступінь  нещастя.Лікар  з  великими  білими  вусами,що  стирчали  кінчиками  до  неба,схожий  на  відставного  гусара  царської  армії,був  невдоволений,що  я  до  нього  прийшов,як  і  більшість  лікарів.В  погляді  його  читалася  зневага  до  хворого(до  мене),а  коли  я  сказав,що  вдарився  ногою  об  косяк,здавалося  він  мені  віддасть  картку  і  скаже:  «Йди  з  Богом».Проте  він  силувався,бурчав  під  ніс  і  писав  лікарською  мовою  невідомі  мантри.  «Ось  рецепт.Мазь.Мажтеся  два  рази  на  день.Один  тиждень.Медсестра  вам  випише  лікарняний.Там  скажіть,що  у  мене  обід,я  покличу.»Ось  і  все,що  сказав  гусар.Коли  я  повідомив,що  у  лікаря  обід,всі  невдоволено  заропотіли  і  здається  негласно  звинуватили  у  такому  рішенні  лікаря,мене.Я  швидше  вшився  звідти,аби  старі  бабці  з  поломаними  кінцівками  не  наклали  на  мене  родове  прокляття.
Коли  я  купив  мазь,дошкандибав  додому,всівся  на  диван  і  намазався,я  зрозумів,що  тут,вдома,я  збожеволію.Передімною  стояв  корейський  телевізор  на  совдепівскькій  тумбочці,за  яким  висів  килим.Ця  асиміляція  зі  звичайними  культурними  надбаннями  не  надихали  мене  на  сидіння  вдома.З  іншої  сторони,аномальна  спека  за  вікнами  не  спонукала  до  виходу.Виходу  не  було.Але  я  придумав  його  в  пізнішому  часі.Я  вирішив  підти  кудись  вночі,коли  буде  прохолодно.
Спав  я  сумирно,ніхто  мені  не  дзвонив,навіть  з  роботи  не  дзвонили.Прокинувся  я  о  сьомій,зготував  поїсти,власне  поїв,і  десь  о  дев’ятій  вийшов  з  дому.
Наше  місто  вкрите  дорогами,шлюзами,рельсами,мостами,каналізаціями,трубами,електропередачами,дротами,дамбами,і  все  це  лягло  на  землю  так,ніби  її  гвалтовано  індустріалізацією.Все  в  глибоких,темних  тріщинах,з  яких  на  нас  дивляться  підземні  зґвалтовані  істоти.Якби  їм  вирватися  на  волю,з  тих  підземель,нам  би  було  не  солодко,вони  б  відплатили  нам  за  нашу  пиху,впевненість,і  захмарний  егоїзм.Наші  мости  трясуться  на  підпорах,чи  то  від  старості,чи  то  від  лоскоту,а  рельси  віддають  запахом  сексу  у  передчуванні  нових  потягів,будь  то  громадських  чи  промислових,з  чорним-чорним  вугіллям.Каналізації  тхнуть,як  наші  страхи,приховані  ганебні  таємниці,і  ніхто  туди  не  хоче  спускатися  без  необхідності,тільки,якщо  вже  прорве  і  затопе,тільки  тоді.А  люків!Кожні  три  метри  ЛЮК!Без  запрошення  туди  можна  потрапити  тільки  падаючі,можна  тяжко  забитися  і  назавжди  відвадити  бажання  знати  про  когось  більше,а  все  те,обходити  дальшою  дорогою,хоч  і  вигаданою,над  всім  цим  загрозливо  гудуть  високовольтні  лінії  передач,що  в  разі  чого  готові  кинутися  на  тебе  гадюкою.
Вночі,небо  рожеве  ніби  світанкове,ми  давно  побороли  природу  і  нам  не  обов’зково  продирати  очі  рано,нам  можна  взагалі  не  спати.Ми-це  мешканці  цього  острову,цього  шматка  країни,цього  шматка  лайна  чи  цивілізації.Але  у  нас  є  рожеве  небо,в  якому  ховають  верхів’я  заводські  труби,мов  вавилонські  вежі.А  хто  хоче  дивитися,що  там  унизу,правда?Отож  і  я  туди  не  дивлюся,хоч  і  дихаю  тим,що  знизу,йду  знизу.Під  рожевим  небом  і  мереживом  заводів,розкинулись  багатоповерхівки  в  яких  живуть,такі,як  я.Будинки,наче  гриби  на  дереві,наче  реп’яхи,обліпили  і  зліпили  кордони,створили  межі  між  світом  життя  і  роботи.Щастя  заховане  між,он  в  тому  «і»,в  реченні  вище.Знаходиться  багато  тлумачів,філософів  і  лодарів,що  беруться  до  пояснення  того  «і»,що  Бог(милостивий)чомусь  нам  не  пояснив.Хоча  тлумачі,кажуть,що  він,ту  істину  давно  нам  лишив  у  незаймистих  рукописах,просто  ми  не  хочемо  того  знати.
Хочемо!Ще  й  як!Моя  жага  велика!І  вона  має  резон,аргументований  потяг,до  пізнання  правильного  «і»,бо  від  гопніка  до  вченого  трактується  по-різному,що  й  не  дивно,але  є  фактом  з  яким  я  рахуюся.
Мені  здається  це  місто  ніколи  не  оживало,воно  з  самого  народження  в  комі,але  я  думаю,настане  той  день?ніч?коли  воно  прокинеться,пізнає,і  заживе  в  боротьбі,за  краще  існування,ніж  кома.,,,….
Транспортні  зупинки,різних  форм,різного  віку,але  всі  заліплені  оголошеннями  і  наче  віями  шелестять,коли  я  проходжу  коло  них.Ці  оголошення,наче  спроби  дотягнутися,до  того  кого,у  них  немає.Може  і  мені  написати?Стою,прислухаюся,наважуюся  до  чогось,від  них  таки  лине  холодом,я  йду  геть.Моя  прерогатива-йти,її-притягувати.
Я  знаходжу  задоволення  зазирати  в  чуже  існування,не  борсатися  в  ньому,не  ритися,ні  в  якому  разі.Інтелигентно  і  відсторонено  споглядати,бо  своє  є  своє,воно  й  набридає  іноді.
Знайти  чужий  міський  мікросвіт  не  важко.Одні,правда,зачинені  від  сторонніх,не  сталевими,тяжкими  замками,а  підсвідомою  втаємниченістю.
Та  є  багато  приязних  дворів,що  від  самотності  гинуть  під  десятками  автомобільних  колес,під  сотнями  байдужих  людських  слідів.Я  знайшов  такий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449513
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.09.2013

"Один з нас" (2)

Я  біжу  по  колу,ну  ніби  миша  лабораторна.Тільки  я,на  відміну  від  миші  не  відчуваю  на  собі  силу  експерименту.Мене  ніхто  не  досліджує,та  й  колеса  в  мене  немає.Я  сам  себе  можу  спотворити  на  волі  вольній.Недоречно  комусь  жалітися  і  виказувати  свою  ницість.А,точно,яка  я  миша?я  типу  собаки,що  тримають  не  через  любов,а  шоб  гавкала.За  це  дають  їсти  якісь  гівноподібні  каші,на  делікатес-кістки.
Тепер  мені  не  до  цього,я  працюю  над  деталями,і  тут  важливо  не  думати,вимкнути  мозок.Єдине,що  має  лишитися,це  спрацьовані  і  вже  механічні  рухи(мої).
Колись  у  мене  було  багато  друзів.Тепер  є  колеги.Іноді  ми  з  ними  говоримо  про  роботу,а  іноді  на  побутові  теми,на  занадто  побутові.Мене  від  них(від  тем)верне,але  я  стараюся  не  виказувати  цього.
Наприклад,нещодавно  Васьок  розказував,як  його  жінка,стала  йому  дружиною.Він  прицмокував  і  лаяв  себе  за  нерозважність,за  секс  без  презерватива.Розказував  за  батька  Альонки(його  жінка),який  приїхав  до  нього  додому,коли  дізнався,що  його  найрідніше  курчатко  вагітне  від  якогось  чорноробочого.Васьок  з  лагідною  посмішкою  розказував,як  той  йому  грозив  волохатим  кулаком  і  казав,що  як  кине  її  з  дитиною,то  він  його  вб’є.Що  мені  робити  було?-сказав  він,і  мило  глянув  на  мене.
Я  не  міг  второпати,чому  він  радіє,адже  він  радів,я  це  бачив,але  розповідав,ніби  все  погано  і  як  він  хріново  потрапив  «під  каблук».Хоча,можливо  він  сміявся  від  елементарної  неминучості,від  всеохопності  пут,якими  його  сплутали.Можливо  він  нічого  не  розумів,і  як  дурень  сміявся,не  розуміючі  суті  жарту.Може  він  був  просто  божевільним.О!Ну,тоді  він  зовсім,як  я,і  нічого  його  винуватити  і  кпити  з  нього.Тоді  я  сказав:співчуваю  друже.Він  схвально  і  вдячно  повів  головою,з  сумом  на  мене  дивлячись  і  пішов  до  свого  робочого  місця,залишивши  мене  трохи  розгубленим.По  обіді  всі  пішли  купляти  собі  пиріжки,хто  з  пивом,хто  з  кефіром,а  я  їм  наготований-трансформований  бутерброд,а  кампот  так  взагалі  казковий.Жую  і  дивлюся  у  загратоване  вікно,куди  не  глянь,усюди-тЮрма.На  подвір’ї,що  я  бачу  кожен  день  з  того  вікна,ніколи  нічого  не  відбувалося,ознак  життєдіяльності  я  там  не  помічав.Заасфальтоване  подвір’я  буквою  «П»,де  крізь  асфальт  пробивається  бур’ян.Схоже  на  армійський  плац.Нічого  особливого,але  цей  плац  має  деструктивний  вплив  на  мою  психіку,влітку,взимку,восени  чи  навесні,однаково  страшний,непривітний,наче  цвинтар.Мені  вже  радили  туди  не  дивитися,але  це  все  одно.
Під  кінець  дня  обличчя  у  людей  ще  більш  тьмяніють,ніхто  між  собою  навіть  не  балакає.Значна  зміна  настрою  стається  в  останні  15  хвилин  до  того,як  йти  у  душ.Вирішується  доля  вечора,але  зазвичай  цей  фатум  можна  передбачити.Якщо  йти  вздовж  трамвайних  колій,то  неодмінно  в  око  кинеться  надпис  «Будівельник»,це  ніяк  не  магазин  будівельних  матеріалів,це-кафе,а  ліпше  сказати,столова,а  ще  ліпше-закусочна.Там  закусують,ніколи  не  бачив,що  б  там  хто  небудь  їв.
«По  рубаних  щаблях-
                                       В  провалля,в  яму,в  тьму,
По  рубаних  щаблях,по  сходах  обважнілих,
І  по  обвислих,висклизаних  схилах-
В  брухатий  льох,в  забрьохану  корчму.
В  корчму  без  вивіски,без  назви  й  наймення,
В  корчму  скажених  бюргерів,голодних  волоцюг,
В  корчму  фантастів,візників  і  шлюх,
В  корчму  огидного  й  ганебного  надхнення.    

Роззявилась  вона,закопана  в  землі,
Мов  кислий  рот  п’яниць,де,наче  зуби  трухлі,
Стирчать  свічки,ллючі  жовтавий  лій
На  стіл  дубовий  і  дебелі  кухлі.
Мов  кулаки  бубняві  й  круглі,
Мов  яблука  важкі,плоди  добра  й  зла,
Лежать  на  випнутих,на  кремезних  столах
Налляті  оливом,вином  і  лоєм  кухлі.»
Ліпше  за  Бажана,годі  й  описати  це  культове  місце,водночас  масове  і  таке  інтимне.
Чому  я  так  часто  ходжу  туди?Адже  у  мене  зовсім  інше  життя(я  чомусь  в  цьому  впевнений)  ніж  у  всіх  тих,що  там  відводять  душу.У  них  все,як  за  теоремою  Мендельсона,одружився-твій  дім  і  пристанище-столова  біля  роботи.У  мене  немає  дружини,і  навіть  натяків  немає.А  я  там,серед  них,чортішо.Сьогодні  в  закусочній  наші  серця  особливо  наповнилися  радістю,все  через  Ванька  Кірпіча,у  нього  був  день  народження.Це  радісне  чуття,скоріш  за  все  було  відгомоном  дитячих  років,бо  нічого  окрім  класичного  попоїща  тут  не  могло  бути,а  тому  воно  нічим  не  відрізнялося  від  інших  днів.Ванька  Кірпіч  теж  вдавав  радість(як  мені  здалося),коли  за  нього  піднімали  стопки,очевидно  в  глибині  душі  розуміючі,що  його  колеги  пили  б  і  за  свиняче  гузно,головне  щоб  у  чарці  булькало.Хоча  звісно,я  можу  перебільшувати  чуттєві  глибини  Ваньки,він  міг  справді  важко  переживати  його  минувші  роки  і  радіти  надбанню  теперішнього-родини,роботи,друзів.Після  трьох-чотирьох  тостів,люди  вже  забували,за  шо  пили,і  тост  набувший  найбільшої  популярності  був:  «За  хрін  собачий!»,що  не  раз  підтверджувалося  криком  і  сміхом  присутніх.Жінок  в  цій  будівлі,та  й  мабуть  в  навколишніх  не  було.Вони  були  лише  в  наших  думках,в  наших  фантазіях,а  в  декого  сиділи  вдома.  
Такі  гулянки  закінчувалися  одноманітно,в  силу  своїх  можливостей,народ  продовжував  гуляти,але  потихеньку,навіть  у  найвитриваліших  здоров’я  здавало  і  вони  пливли  додому,де  штані  і  спітніли  сорочки  з  них  стягували  турботливі  жінки.
Але  міг  бути  і  інший  розвиток  подій.Це  коли  до  Нашого  кафуріка  приходили  мужики  з  цеху  №2  або  з  №4.Починалося  все  з  недовірливих  поглядів,бо  ж  ті  цехи  одностайно  були  визнані  нищою  кастою,бо  і  цехи  у  них  «хуйові»  та  й  вони  якісь  підараси,коротше  цілком  аргументовано,щоб  не  пускати  ці  відходи  у  наш  бар.Традиційними  були  два  прийоми,після  яких  суперник  не  міг  відступити:
1)Йдеш  до  виходу,і  ніби  випадково  зачипляєш  об’єкта  плечом  і  дивишся  на  його  реакцію,якщо  він  обурений,то  тут  і  треба  цільно  бити,а  якщо  змовчав  то  він  лох  і  підар  карочє.
2)Зловити  ворожий  погляд,наполегливо  дивитися,а  потім  спитати,чого  дивишся(палиш,сверлиш,вилупляєшся),  якщо  він  обурений,то  тут  і  треба  цільно  бити,а  якщо  змовчав  то  він  лох  і  підар  карочє.
У  нас  здається  було  все  заразом,коротше  атмосфера  сильно  накалилася  і  хтось  когось  вдарив.Бійка,розбиті  носі,поломані  ребра  і  таке  інше  входило  у  наслідок  подібних  подій.
Я  теж  когось  вдарив,два  рази  ногою  у  пику,лежачому,сподіваюся  не  нашому.Вечір  задався  на  славу.
Похитуючись  йду  додому,хміль  не  дає  рівно  йти.Трошки  болять  пальці  на  правій  нозі,мене  підвели  мої  тоненькі  кеди,сподіваюся,що  не  розпухнуть.
На  вулиці  нікого  немає,один  я  човгаю  по  дорозі  і  утворюю  звук.Тут,на  безлюдній  вулиці,я  чую  і  відчуваю  себе  ліпше  ніж  вдома.Мене  вже  багато  разів  розрізало  бажання  бути  самим,і  бажання  бути  з  кимось.Мене  дратує  ці  коливання  метафізичних  терезів  в  моїй  голові.Я  не  можу  дозволити  собі  обрати,але  коли  наважуюся,розумію,що  помилився.Я  обираю  на  користь  собі,і  помиляюся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444690
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2013

"Один з нас" (1)

Іноді  мені  здається,що  мене  немає.
В  тихому  і  темному  ранковому  повітрі  чуються  крики  птахів  і  гудки  поїздів,які  десь  над  рікою  накладають  на  неї  свою  тінь,мов  смертоносну  стрілу,що  має  свою  ціль.Її  жертва-я.
Потяг  зник  і  мабуть  осів  на  залізничному  вокзалі.
Я  стою  на  балконі  і  пускаю  дим  з  ніздрів,курю  наче  востаннє  і  це  мене  непокоїть.Що  це?Молодий-дурний?Далі  все  виправиться?Ну,далі,в  майбутньому?Хто  зна.
Спробую  пояснити.
Я  ненавиджу  цих  людей,що  зараз  сплять.Їм  немає  сенсу  прокидатися,вони  недоістоти.Потім  вони  встають  на  роботу,йдуть  сірі,зігнуті  і  оповиті  димом.Чи  туманом?Щось  мичать,може  хочуть  щось  сказати,я  в  це  щиро  вірю,вони  звертаються  до  всіх  оточуючих,чи  то  пак,тільки  до  себе,і  тільки  через  безвихідь.
Мене  немає-я  один  з  них.
Коли  це  розуміння  тонесенькими  цівочками  вливається  в  тебе,тіло  пересмикує,холодить  і  ти  починаєш  вибивати  зубами  «S.O.S.»
Натомість  я  хочу  кричати.Гукати.
-Гей,геееей!Подивися  навколо!Що  ти  бачиш?Що?!Чому  ти  мовчиш?
 Незнайомець  підвів  голову  і  подивився  на  мене  зляканими  очима.Я  зрозумів  чому,я  ламав  покірну  тишу.Його  погляд  ставав  дедалі  ващим.Очі  залиті  довгим  алкогольним  стажем  почали  мені  змовницьки  підморгувати.Я  зібрав  у  роті  слини  і  смачно  плюнув  у  монстра.

Сьогодні  мені  треба  на  роботу.О  6:30  я  маю  виходити  зі  свого  лігва,але  чомусь  я  встав  о  4:37  і  стою  на  балконі.Стою  я  в  порваних  трусах,з  дірки  на  них,охайно  випадає  моє  праве  яєчко.Стискаючі  цигарку  губами,чухаю  фривольне  яйце  вільною  правою  рукою.Ліва  ж  у  мене  зайнята,бо  ліктем  сперта  на  підвіконня  і  тримає  мою  важку  голову.
Якого  хріна  я  встав  так  рано?Нерви?Чи  можливо  пошукати  відповіді  у  містиці,в  якомусь  забубонному  символізмі,мовляв:це  твій  останній  день!-Та  ні.Ніхріна  подібного.Це  якось  занадто  просто,ба  більше  того,беззмістовно.На  який  ляд,комусь  або  чомусь  відкривати  таємницю  моєї  кончини…маячня.Де  сюрпризи?!Я  так  до  них  звик(як  і  кожна  істота  на  Землі),виробився  імунітет,і  тепер  навіть  стає  смішно,коли  б  мало  було  страшно.Регочу  чи  то  пак,посміхаюся,на  мене  дивляться,дивуються.Розслабтеся!І  Вам  таке  буде.
Цигарка  шкварчить,чується  неприємний  запах  підсмаженого  фільтра.Даю  шалбан  і  недопалок,роблячи  тисячі  переворотів  і  світячи  своєю  головою,зникає  у  високій,густій  траві.Дим  капітуляції.
Якщо  я  зараз  ляжу  і  спробую  заснути,не  встану.А  як,не  встану,на  роботі  мені  вафля,штраф,докори  разом  з  прогнившим  поглядом  начальника.З  цим  миритися,що  на  страшній  женитися.
Змирився,але  сподіваюся  на  відплату    і  тут,я  вже  чекаю  дарів  з  небес,як  Свідки  Єгови.Всі  мої  вороги,тобто,всі  хто  мені  не  подобається  через  свою  генну  запрограмованість,всі  ті,що  робили  мені  хорошому  погано,всі  ті,що…(коротше,я  думаю  зрозуміло,нє?)будуть  горіти  у  вогні,очі  булькаті  їхні  будуть  смішно  вилазити  з  орбіт  і  лопатися  мов  повітряні  кульки,шкіра  буде  злазити  мов  з  печеної  курки,і  запахи  цього  смаженого  свята  будуть  долітати  до  зірок.
Мрії,мрії.
Насправді  я  гуманіст,і  не  люблю  оцих  всіх  проклять  і  не  живу  бажанням  зла.Я  люблю  квіти,тістечка,цілунки  і  картоплю  пюре.То(зло)  тільки  іноді.Як  от  зараз,коли  треба  йти  на  роботу  і  я  не  виспався.Чому  природа  така  жорстока  і  видумала  сон?Я  блін,не  в  силах  це  зрозуміти.Поки  інші  сплять  їх  ріжуть  і  висміюють,потім  ті  перші  теж  засинають(нікуди  не  дінешся)  і  все  повторюється  в  точності  до  навпаки.
Отак  і  приходиться,йду  заливаю  собі  в  пластикову  пляшку  з  під  коли  компот,а  в  невеличкий  судок  майструю  неапетитний  бутерброд.Це  чудово,що  до  обіду  стається  така  дивовижна  трансформація.Бутерброд  стає  бажаним.Щось  схоже  відбувається  в  сексуальному  житті.
Дивлюся  на  запиленого  годинника  над  плитою:у  мене  ще  година.На  столі  книга.Поезія.Життя  моє  і  так  не  солодке,а  я  ще  й  блюзнірствую.Читати  поезію  перед  вирізкою  деталей  зі  сталі-мазохізм,недалекоглядність,згубність.Але  у  мене  вільна  година,і  у  мене  немає  виходу,і  не  кажіть,що  в  любій  ситуації  є  вихід,ця  теза  мене  дуже  дратує.Одже,читаю:
/Сплю-не  сплю.Чиюсь  вволяю  волю.Лю.
І  раптом  якось  повно!Люлі-лю…
Півні(вікно)  і  повінь  зеленого  пива(крізь  вікно)-
все  звучить  на  О./
Все  таки  вийду.Кладу  в  пакет  кампот  і  лоток,зачиняю  за  собою  двері.
Хто  сказав,що  пиво  зранку  п’ють  тільки  алкоголіки?Маячня.
Полегшало.Справді  легко,а  трунок  таки  будує  тимчасове  щастя  і  задоволення  життям.Так.
-Облуда,слабкість,неспроможність  жити  «Справжніми»  цінностями.
Не  знаю.Мені  офігенно.
А  ще  рятує  мій  маленький,синенький  плеєр  і  О,Музика  на  ньому,бальзам  на  мою  душу,якщо  вона  є.
Грає:  «God  willing»  від  DropKick  Murphys.Кайф.
Сиджу  в  тролейбусі,на  маршрутках  принципово  не  їжджу.Нахальні  водії,мало  простору,шансон,сидіння  не  оббиті  замінником  шкіри,а  ще  я  економлю  на  проїзді.Хтось  скаже,що  ця  економія  не  виправдовує  себе,зате  я  можу  компостувати  квиток.
І  от  я  вже  бачу  вхід  на  моє  місце  роботи,до  нього  прямують  робітники,мов  до  тріумфальної  арки,римські  легіонери.Один  такий  сумнівний  вояка-я.Дверцята-гармошка  відкриваються  зі  зловісним  шипінням  і  я  виходжу  мов  приречений.Таке  відчуття  кожен,довбаний  робочий  день.
Які  у  всіх  лиця.Насуплені,невиспані,бодунні,підбиті  під  час  п’яних  побоїщ,і  всі  до  низу,всі  до  низу!Я  дивлюся  на  свої  черевики,бачу,що  скоро  у  мене  розв’яжуться  шнурки,не  буду  зупинятися,ще  ж  не  розв’язалися.Я  долаю  останню  сходинку  і  падаю,двері  переді  мною,ще  не  зачинилися,тому  я  падаю  далі,комусь  у  ноги.Чується  сміх,а  я  чомусь  злюся,хоча  теж  мав  би  сміятися.Чого  я  злюся?Смішно  ж.Втішаю  себе,що  розсмішив  цей  неживий  натовп.Проходжу  пропускний  пункт,де  треба  протягувати  документи  працівника  заводу(ніби  тут  багато  бажаючих  працювати),жіночка  з  велкикими,мов  у  бульдога  щоками  мені  посміхається,дивуюся  і  посміхаюся  їй  у  відповідь.Через  мить  розумію,що  вона  не  просто  посміхається,вона  сміється  з  мене.Моє  Его  пошкоджено.От  сука!-думаю  я.Потім,стоп!Чому  я  став  таким  вразливим  останнім  часом?Шо  такоє?Відкладаю  це  питання  на  потім  і  дивлюся  на  свої  черевики.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443604
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.08.2013

Чергова поразка

Голоси  принесені  з  під  лоба,
Мене  бере  озноб  і  злоба
Я  знов  ненавиджу  себе.
Тепер  втрачаю  розуміння
Я-безталанний  і  без  вміння,
А  найстрашніше-без  душі!
І  совість,шл...ндра,кинула  мене.
Чи  я  погано  дбав  про  тебе?
Моє  леґо  розвалилося,
Моє  еґо  десь  поділося,
Сидить  на  сходах,
Палить  і  лузає  насіння,
І  пальцем  тиче  мені
Отут  твоє  коріння!
Вище  себе  не  стрибнеш
Так,так,певніше  голову  розіб'єш
І  будеш  ще  дурніше,ніж  ти  є!
Я  хочу  плакати,я  нию
Мов  скривджене  дівча
Мов  на  заріз  
Приречена  свиня.
Я  знову  спікся,
Я  згорів
Крові  наплив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426835
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.05.2013

"В'язень"

Я  чую  стукіт  вночі
Я  чую  голос:мовчи!
Не  кидайся  в  пащеку,
Ненажерливо  далеку!

На  мене  дереться  щоразу,
Якась  нова  зараза,
І  плутає  мене,
І  грає  мене.

Спираюся  на  стіни,
Відштовхуюся  від  стелі.
Щоб  не  здохнути
Смокчу  карамель.

Стискаю  зуби,
Стисло  брешу
Не  розуміючи  мети
Тупо  йти.

Намалювати  схему
Слідкувати,щоб  не  перетнути  рубежі.
Я  теж  створю  систему,
Мого  ГУЛАГу  мережі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417724
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.04.2013

Бомж Міхаїл

Одного    раннього    ранку    бомж    Міхаїл,як    зазвичай,рився    в    баках    біля    свого    будинку.Тобто    жив    він    у    підвалі    того    будинку.Йому    хотілося    їсти,та    основною    його    ціллю    були    пляшки    з    під    пива    та    горілочки.Звісно    Міхаїл    радів    більше    пляшкам    з    під    пива,їх    ціна    була    вище    за    інші,проте    пляшкам    з    під    горілки    він    теж    не    гребував.У    Міхаїла    була    здорова    строката    сумка,яку    в    народі    ще    називали«торгова».Він    вкрав    її    на    залізничному    вокзалі,що    для    нього    було    не    аби    яким    вчинком,але    потреба    в    такому    незамінному    предметі,змусила    його    вкрасти.Вже    52    роки,а    за    своє    життя    він    вкрав    тільки    велосипед    і    ось    цю    сумку.На    його    подив,ці    крадіжки    робили    його    невимовно    щасливим.Коли    він    вкрав    велосипед,що    його    лишив    коло    магазина    якийсь    хлопець,у    нього    була    лиш    одна    мрія-подорожувати.В    той    час    йому    було    14    років,він    жив    в    селі,і    у    нього    була    навіть    сім’я,якщо    її    можна    було    так    називати.Та    скільки    він    себе    пам’ятав,батьки    рідко    коли    були    тверезі,після    круглої    дати    в    10    років,те    життя    стало    для    нього    мукою    і    пеклом.Саме    зі    свого    десятого    дня    народження    він    і    почав    видумувати    план    мандрівки    світом.Чотири    роки    він    страждав    і    витримував    страхіття    життя    з    батьками    алкоголіками.Та    й    серед    дітей    він    був    ізгоєм,бо    всі    знали    з    якої    він    родини,всі    знали,що    в    волоссі    Міхаїла    були    воші.  
І    ось    той    день    настав    він    обрав    потрібний    йому    велосипед,дочекався    біля    місцевої    крамнички    того    хлопця,що    зазвичай    кожен    день    приїжджав    купувати    хліб,коли    той    зайшов    у    крамничку,Міша    зірвався    із    за    рогу,схопив    велосипед    і    помчав    в    невідомому    йому    напрямку.Він    знав,що    його    будуть    шукати,тому,що    сили    крутив    педалі,а    коли    стемнішало    і    ноги    його    були    немов    дерев’яні    колоди,він    затянув    свій    велосипед    в    лісо-смугу    і    сам    ліг    біля    нього.Літо    було    спекотне    і    зараз,коли    вечоріло    земля    тільки-тільки    починала    холонути    і    іноді    дув    прохолодний    вітерець,доносячи    запахи    польових    квітів…  
З’явилися    зорі.Все    небо    було    ними    вкрите    немов    всипане    алмазами.Міша    дивився    на    них    зовсім    трохи.Всього    блаженства,всієї    сили    краси    і    насолоди    життя    не    могло    витримати    його    тіло,його    уява    була    розгублена,вона    була    прибита    реальністю.  
Після    того    пройшло    багато    часу.Він    проїхав    і    пройшов    багато    кілометрів,безліч    вокзалів,безліч    міст,і    містечок,але    ніколи    не    повертався    в    село,що    нагадувало    йому    минуле.  
І    ось    тепер,коли    йому    було    52    роки    і    вже    здоров’я    було    не    те,що    з    молоду,він    вирішив    полишити    мандрівки,і    здавалося    йому,що    тут    в    цьому    дворі,в    підвалі    цього    будинку,завершиться    його    історія,його    невідома    мелодрама,яка    нікому    й    непотрібна.  
На    цьому    короткому    описі    життя    бомжа    Міхаїла,ми    повертаємося    знов    до    того    ранку,коли    він    обшукував    сміттєвий    бак.Так    от    серед    тих    пляшок    він    витягнув    стовбурець    з    під    ялинки.Той    стовбур    був    такий    дивний,схожий    на    мітлу,що    на    ній    літають    відьми.Міхаїл    озернувся    і    глянув    чи    нікого    немає.Й    дійсно    в    дворі    окрім    собак    нікого    ще    не    було,всі    тільки    прокидалися    на    роботу.Запевнившись,що    ніхто    не    дивиться    він    застрибнув    на    той    дрючок.Його    очі    блищали,від    надії,так,як    вони    блищать    у    людини,що    має    останній    шанс    на    Життя    і    більш    нічого.  
Аж    раптом    якась    сила    здійняла    його    на    декілька    метрів    до    гори.Він    відірвався    від    землі    і    ледь    не    впав    вниз    головою,та    він    міцно    схопився    за    палицю.Через    мить    його    знов    опустило    на    землю.Він    не    міг    повірити.Обійнявши    палицю,бомж    Міхаїл    сів    на    бардюр    і    заплакав,заридав    так    гучно,що    всі    собаки    озирнулися,а    деякі    навіть    почали    підходить    до    нього,обнюхуючи    його    мокрими    носами.Він    все    життя    знав    і    вірив,що    «щось    таке»    повинно    трапитися    і    неодмінно    трапиться,але    після    50-ти    років,сили    його    надій    і    фантазій    слабли,і    до    цього    моменту    були    майже    відмерлі.Але    тепер    він    міг    все.Міг    зробити,те,що    мріяв    усе    життя.Полетіти    і    дивитися    світ    очима    птахів.  
Міхаїл    сконцентрувався    і    повільно    провів    рукою    собі    по    лобі,потім    прижав    і    послуав    чи    немає    в    нього    жару.Може    це    все    ввижається?  
Він    підвівся    сів    на    дрючок    і    злетів,та    так    різко    здійнявся,що    його    шапка-ушанка,ше    радаянських    пошивів,злетіла    і    впала    прямісінько    в    сміттєвий    бак.  
Він    був    у    небі.Поряд    пролітали    здивовані    і    нажахані    птахи.Міхаїл    дихав    цим    незвичайним    повітрям,що    було    набагато    чистіше    ніж    там,на    землі.Він    побачив    офісний    центр,що    височів    над    містом    і    вирішив    піднятися    туди.  
Спустившись    на    дах    він    огледів    усе    місто,що    гуділо    і    оживало    під    першими    проміннями    сонця.Тепер    він    точно    вирішив.  
-Їду    в    Аргентину!Буенос-Айрес!  
Для    поїздки,як    він    подумав,йому    обов’язково    треба    мапа    Європи,а    вже    в    Європі    він    купе    мапу    Південної    Америку.Треба    робити    все    по    порядку.  
Він    стрімголов    спустився    до    найблищого    канцелярського    магазину    і    купив    карту    Європи.На    нього    здивовано    дивилися    продавці,а    коли    Міхаїл    пішов,ще    довго    сміялися.О,нещасні    люди!  
Він    взяв    шлях    на    захід.Та    коли    летів,старого    бушлата,шарфу    і    шерстяних    штанів    було    мало,сильно    бракувало    шапки.Міхаїл    згадав    про    свого    президента,та    вирішив    разок    його    унаслідувати.Побачивши,одного    в    шапці,він    на    ходу,    з    неба,зірвав    у    того    шапку    з    голови,при    тому    сильно    розсміявшися.Бо    той    не    забарився    і    кричав    усіляки    прокльони    та    матюки    Міхаїлу    в    догонку.  
Тепер    стало    ліпше.Іноді    Міхаїл    спускався    поїсти    і    зазвичай    харчувався    хот-догами    чи    шаурмою,що    подавалася    з    кіосків    в    руки    зголоднілих    громадян,Міхаїл    вдало    перехоплював    цю    їжу,беручі    всіх    неочікуваністю.Собі    у    слід    він    чув    матюки.Та    Міхаїл    давно    вже    звик    до    них.      
Він    летів    і    бачив    під    собою    Європу.І    сотні,сотні    людей,що    бачили    його    і    здивовано    тикали    пальцями.Через    добу    про    нього    говорили    всі    канали    країн,що    над    ними    пролітав    він.Казали,що    це    супер    герой,божевільний    вчений,церква    ж    стверджувала,що    то    відьмак,і    пророк    апокаліпсиса,а    насправді    це    був    просто    щасливий    бомж    Міхаїл.Йому    було    плювати.Він    не    помічав    людей,як    колись    вони    не    помічали    його.Люди    зневажали    його    і    цуралися    тоді,а    тепер    йому    було    по    цимбалам.  
Він    пролетів    Будапешт,Мілан,літав    над    вежею    Ейфеля,далі    був    Мадрид,за    ним    Лісабон.  
Репортери    не    відпускали    його    ні    на    крок.Напрямок    його    польоту    передавали    по    телевізору,люди    спеціально    виходили    на    вулиці,вилазили    з    біноклями    на    дахи,щоб    побачити    диво.  
На    берегах    Португалії    перед    останнім    перельотом    він    вирішив    поїсти.Міхаїл    вкрав    декілька    хот-догів,хоча    він    був    настільки    популярний,що    продавці    їжі    мали    за    честь    накормити    його.І    коли    він    сів    на    білому    піску,щоб    поїсти,зневідкіля    з’явилися    люди,що    мовили    щось    не    по-нашому    і    скрутили    йому    за    спиною    руки.Він    не    брикався,аж    поки    не    побачив,що    його    літальну    палицю    забирають    і    кладуть    і    великий    целофановий    пакет.Міхаїл    кричав    і    вирячав    очі.Але    міцні    руки    співробітників    спецслужби    Португалії    тримали    його,як    у    лещатах    і    хутко    закинули    Міхаїла    в    машину.По    брудному    і    обвітреному    обличчі    текли    сльози    і    соплі.В    заднє    віконце,дивлячись    на    океан,що    віддаляється,він    тихо    мовив:  
-Прощавай    Буенос-Айрес.Фатум…  
А    на    передньому    сидінні    було    чутно    безтурботну    розмову    двох    португальців.  

Так    сталося,Міха…За    все    треба    платити.Ти    вкрав    велосипед,в    тебе    забрали    палицю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417714
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 11.04.2013

Присвячується різного виду паскудам

А  тепер  ми  пограємо  в  гру,

Я  буду  згори,ти  внизу.

З  цією  метою  я  живу,

Це  я  люблю  і  пишаюся  бути.

Люблю  бути  вище!

Цієї  вади  ніяк  не  позбутися,

Ти  не  зважай  на  мої  принади,

Ти  ще  не  чув  про  їдкі  поради.

Я  хочу  згноїти  тебе  при  всіх,

Щоб  здох  ти  повільно  у  собі

Я  млію  від  поглядів  косих,

Я  кінчаю  від  культу  особи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390546
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.01.2013

Останній вірш до Д. М.

Пусти,дай  забути!
Тебе,я  не  хочу  шукати.
Дай  зіскочити!
І  більше  не  думати  про  твої  вуста.

Хай  не  приносить  вітер
Твій  запах,
Хай  не  шепоче
Твоїми  словами.

Я  знаю,що  давно  хворий
І  вночі
Перед  очима
Ти.

Серед  інших
Карооких,
Тебе  виглядаю,
Кайфую,страждаю,
Словом,
Хворим  виглядаю.

Думки  мої  і  почуття
Не  відправлю,
Не  передам.
Позгризаю  нігті,
Як  сповідатися,
Так  сам  на  сам.
А  ти  тут  не  зарадиш,
Кохання  вже  не  зрадиш,
Бо  не  моя,
Не  моя.
Не  зі  мною.

Я  й  досі  зцілююся
Коли  напиваюся
Сухим,білим  вином.
Читаю  вірші  на  столі,
На  кшталт:"Якби  не  було  війни"
І:"Земля-ми  всі  твої  сини"

А  ти  п'єш  віскі
П'яна  обнімаєшся
Зі  своїм  меном,
І  в  підсобці  трахаєшся
З  незнайомим  барменом.

Посміхаюся  тобі,
Мовляв,молодець.
Життя  яскраве,вітряне.
А  кохання  не  тривале,повітряне.

І  я-дибіл,
Пишу  тобі  листи,
З  віршами,шифрограмами.
Врешті  решт,з  почуттями.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2012

"Трохи більше"

Всім  хочеться  трохи  більше
Трошечки  більше
Ні,не  бути  там,Надлюдиною,
Про  яку  писав  Ніцше

Наприклад:не  "просто  морозиво"
А  пломбір  з  малиною,
Кричати  в  усе  горло:
"Хочу  відчувати  себе  людиною!!!"

Де  ..па  в  теплі,
Там  і  Батьківщина
Так  відповідають
Справжні  мужчини

Трохи  більше  треба!
Всі
Відчувають  цю  потребу
Від  непотребу
До  Золотої  Еліти
З  Золотими  Туалетами
Пістолетами
З  алмазів  браслетами

З  кривавими  маніфестами
Їхніх  батьків
Що  винищували,вирізали  
Наших  дідів
Закопували  хутко
Щоб  не  було
Слідів
Стріляли  влучно
України  синів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273551
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.08.2011

"Кіліманджаро"

Як  те,що  ніколи  не  бачив,
Не  торкався,але  відчував.
Всю  дорогу  чую  нестачу
І  страх,що  завжди  зневажав.

Ноги  тряслися  й  косило  на  землю.
На  двох  різних  полюсах,
На  межі,де  не  чуються  слова.

Лише  серця  стукіт,
Виразніше  за  мову.
В  голові  тисячу  разів,
Я  прокручував  тріумфальну  промову.

Закриті  повіки,пусті  очі,
Зневірилися  все  таки,
Не  в  діях  порочних,
Не  в  квасі  в  бочках,
А  в  щасті  на  свою  п'яту  точку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257412
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.05.2011

"Д. М"

І  нехай.
Я  дякую  Господу!
Бачу  тебе,коли  сплю.
Я  дякую  й  тобі,
Що  забула  свою  пихатість,
Принесла  мені  в  забуття  святу  радість.
Моя  мрія  розстріляна  під  стіною,
Її  засудили  за  втечу  з  тобою.
Ти  не  знаєш,не  відаєш  про  мої  почуття,
Я  сиджу  з  розбитим  лобом,
Заплаканий,замучений  від  каяття.
Я  й  дійсно  осел,причому  сліпий.
Ідіот,що  тебе  відпустив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245770
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.03.2011

Не одні на цім світі

Не  одні  на  цім  світі
Землі  ми  є  діти...квіти.
Куди  душу  ту  діти?
Пелюстками  летіти...горіти.
На  втіху,що  ночі,
Кричиш  поза  очі,що  я  не  такий...
Не  такий,як  овоч.
І  подібно  тим  проклятим  овочам,
Тебе  зірвуть,з'їдять  під  гострим  соусом,
І  Не  важливо  на  якому  ти  полюсі,
І  Не  важливо  на  якому  ти  поїзді!
Дай  ще!Трохи  вогню!
Дай  ще!Палаючої  долі!
Що  візьме  мене  в  опіку  свою,
Розвіє!По  вітру  у  полі...
І  посмішки  навколо,
Вже  щось  нагадують,
І  сльози  з  очей,
Давно  вже  не  падають.
Тоді  все  було  в  рожевому  квіті,
Тепер  у  хаті  всі  вікна  забиті...розбиті.
Чи  хочеш  ти  птахом  летіти?
Чи  хочеш,на  всі  кордони  забити?
До  сонця!У  нього  просити!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244967
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.03.2011

"Чекаю"

Не  ставай  в  опіку,
Ноги  дістануть  опіки.
Що  творило  втіху,
Тоді,без  тарифів,
Лімітів,небезпек-катастрофа!
Жадібний  місяць,лукавий
Дає  надію  мляву,
Завжди  притримуватися  плану.
Холера...Треба  все  розписати,
Життя,типу  по  полицях  розкладати,
Ні  про  що,ні  про  минуле  не  згадувати.
Стоїш?Ну  і  стій.Та  хоч  падай!
Там  глибочені  ями-каналізаційні  люки,
Вже  давно  там  гріються  бомжі,падлюки.
Ти  вже  йдеш?Куди?!
Стривай!Не  біжи!
Я  ж  твій!Ні!Брешу.
Хіба  я  міг  стільки  часу,
Вішати  тобі  лапшу,
Ну  і  йди!!Не  гримай  тільки  дверима!
Курва...Пішла.
Та  радій,бо  земля  гріє,
Теплішає,теплішає.
Дощ!І  ти  геть  іди!
Іди,бо  вже  не  виношу!
Весна,Весна!Заходьте,пані,прошу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244956
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.03.2011

"Хеппі енд"

Після  того  літа,з  його  такими  гарячими  насолоди  дощами,непомітно,наче  й  не  було  червоної  осіні,прийшла  така  незтерпна  зима.Очікувана.Бо  завжди  знаєш,що  вона  прийде  і  все  закриє,як  клік  "дубль-фініш".Але  мозок  спеціяльно,підсвідомо  закриває  від  тебе  кінцеву  сцену  і  потираючи  руки,смієтья  пишаючись  власною  коварністю.
А  тут:"Бац!"
Він  відвернув  очі  і  погляд  його,як  наче  заскрипів  по  фарбованій  блакитній  стіні  і  впав,де  згустилася  засохша  фарба  на  червоному,чи  коричневому  плінтусі.
Треба  було  мужньо  все  сприймати,тому  він  знайшов  в  плейлісті  свого  плеєра  пісню  "Відпусти",треба  було  додати  "фільмовості"  в  своє  горе,і  закріпитися  пасками  безпеки  чужого.
Не  вистачало  того  гарячого,солодкого  дощу.Сніг  танув.Він  плакав.
І  вона  теж.
Вона  плакала,хоча  вважала  себе  сильною  жінкою.Вона  знімала  нігтями  шкірку  апельсину  і  кусала  солоні  губи,і  кров  та  клята  кров,додавала  пекучості.І  "фільмовості".Але  їй  вона  була  не  потрібна,повірте,бо  вона  була  сама  фільм,сама  мелодрама  і  сама  порно.
Все  було  малобюджетно  й  натхненно,все  було  розраховано  на  ентузіазмі.Ударники.
Він  не  дивився  ні  на  її  сіськи,ні  в  її  очі.Було  соромно,але  він  не  хотів  більше  дивитися,вдивлятися  в  її  душу.Яке  там!Він  приносив  їй  квіти,як  на  могилу  ще  живої  людини.Вона  була  жива,для  нього  мертва.Чому  вона  вмерла?Закони  природи?!Сестричка  смерть,курво...
Він  носив  жалобу  йдучі  по  вулиці  і  темним  лицем  пригощався  поцілунками,теплими  поцілунками,обпікаючими,але  вже  мертвих  губ.Співдружність.
Плакав  не  витримавши  напруги,не  вирішвши  змагатися  з  кліткою,чи  в'язницею.
І  апельсини,вже  не  смердять,і  не  пахнуть.Він  просто  не  бачив  їх  на  полицях  супермаркетів,і  овочевих  кіосків,і  ні  разу  не  бачив  у  сусідів  на  тарілці,що  стоїть  у  них  на  кухні.Тілько  сухе  печиво  з  солодким  чаєм.Він  не  став  запитувати  продавців,чому  немає  апельсинів,не  хотів.Та  й  може  просто  не  сезон?
Ну,так  зима,баран.
А  ти  бідний  студент.Дуже  дорого  платити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234038
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 10.01.2011

"Зміна часу"

На  деревах,коли  стало  холодно,
Тепер  можна  побачити  ганчір'я,
Що  можливо  колись,там  з  верхніх  поверхів,
Чи  з  неба,були  чиєюсь  білизною.
Можливо  ворони  зі  скляними  очима  
Ніколи  не  вмирають,а  тільки  судять  всіх  по  собі...
Ми  люди-еквілібристи,інакше  і  не  кличте!
Небо  мертвими  пальцями  хоче  бережливо
Обійняти  пристрашену  землю  і  заспокоїти  її.
Як  матір.
Червоні  краплі  глоду,я  втратив  її.
Щоб  бачити  вас,щоб  жити  зі  свободою.
Тоді  крихкий  паркан  на  даху  і  межа  заржавіла.
І  не  забув.Не  забуду.
Муштрувати  себе  в  сповідь,
Ледве  не  забувши  останній  стакан  горілки.
Випили!
І  після  нічого  думати!
Нічого  не  думаючи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219185
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.10.2010

"хей"

Тонка  крига  ріже
Тонку  шкіру  мою,
Намагаючись    захищатися,
Ридаючи  кров'ю,кричить
Усілякі  прокляття.
Шоб,вам,курво,завзяття!

Я  одягаю  свій  панцир.
Чистю  обладунок,
До  поки  зверху
Відправляють  подарунок.

Сто  відсотків,я-німий.
Сто  відсотків,я-піщінка.
Ви  теж  монети  в  цілому.
Не  відвертайтеся!
Зізнайтесь  собі  в  цьому.

Зранку  кава.Ввечері  компот.
Зранку  зазвичай  світало,
А  ввечері  бойкот.
Страйк  невільних  тіл,
Що  ліплять  в  одне  тісто.

Зранку  в  твоїй  душі
Осадом  будівельний  пил,
А  ремонт  вже  почався.
Моли  Бога,щоб  не  сконав,не  здався.

Підняті  руки,
На  це  мастурбують  суки,
Уявляючи  свою  могутність,
Кінчаючи  в  свої  труси,
Паралельно  лижучі,
Одна  одній  шиї...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218618
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.10.2010

"Зупинка" (2-га частина саги про апельсини)

Вони  зайшли  в  міні-маркет,який  мав  назву  "Дєшовка".З  назвою  було  чітко  визначено.Тут  без  питань.
Вона(та  сама,яку  він  шукав  так  довго)жадібно  ЇХ  шукала,не  помічаючи  його,вона  шукала  апельсини,але  погляд  її  зупинився  на  горілці  "Пшенична".
-Стаканчики  і  мастєр-фрут  з  тебе-сказала  вона  не  дивлячись  на  нього  і  знімаючи  пляшку  з  полиці.Вона  проглядала  шлях  в  майбутнє.-Бери  мабуть  з  апельсином,бо  минулий  раз  брала  з  лимоном,таке  фуфло...можна  було  і  без  запівона.
-Окєй.-сказав  він,хотівши  виказати  одним  впевненим  словом  справжнього  мужика,але  вигляд  у  нього  був,як  у  обісраного.Він  мужньо  міняв  вираз  обличчя  і  ходу.
Вони  "скупилися"  взяли  все  необхідне,вона  була  з  горілкою,він  з  мастєр-фрутом.І  стаканчиками.
В  маркеті  в  цей  час  нікого  не  було.Касир  вочевидь  хотіла  спати,бо  якось  нерухомо  сиділа.І  справді  жіночка  спала.На  обличчі  у  неї  красувалися,як  дві  замулені  печери,мішки,під  дешевим  макіяжем.  
Але,як  тільки  клієнти  підійшли,вона,як  циклоп  відкрила  одне  око  і  з  бадунскім  діалектом:
-Пкєтік  нта?
-Ні.Ми  з  собою.-відповів  він,не  зрозумівши  нічого.Просто  він  теж  на  автоматі.
-Шо?-трошки  оклемавшись  і  відкривши  наполовину  ще  одне  око  спитала  касир.
-Не  треба.
Тиша,і  тільки  чутно,як  працюють  холодильники  і  пікає  сканер,що  зчитує  чеки.
На  дворі  йшов  дрібний  дощ,який  поступово  й  підступно  змочував  одяг,а  потім  його  кєнт,вітер  дув,і  робив  неприємно,робив  холодно  до  огиди.
Вона  кривилася  і  тільки  іноді  косилася  на  горілку,ніби  читаючи  її  склад.А  коли  помічала  його  погляд,то  посміхалася,прибираючи  мокре  волосся  з  очей,яке  виглядало  так  прекрасно.
Нарешті  вони  зупинилися  на  зупинці.На  простій  такій  совковій  зупинці,яка  була  прикрашена  облупленою  фарбою  та  товстим  шаром  оголошень(по  якім  вчені  скоро  навчаться  рахувати  скільки  зупинці  років)про  схуднення  та  роботу  в  офісі,де  нічого  не  треба  робити,а  тільки  отримувати  штуку  баксів  в  місяць.
Потираючи  руки,вона  сказала,але  вже  в  очі:
-Ну,наливай.
Він  витяг  стаканчики  і  став  розливати.
Вони  випили  першу,другу  й  третю.
Він  вийшов  під  дощ,підняв  голову  і  усміхнено  дивився  в  небо.По  дну  стаканчика  бив  дощ.Це  він  чув.А  ще  чув,як  десь  їздили  машини,але  то  було  далеко.А  ще  він  чув  гуркіт  серця,воно  гуділо,як  мотор  німецько-нацистьского  бомбардувальника.
Він  підійшов  і  сміливо  її  поцілував,вони  цілувалися  на  совковій  зупинці,під  тьмяним  ліхтарем  і  підступним  дощем,якого  він  вже  точно  не  боявся,а  вона...він  не  знав.
А  на  цю  зупинку  вже  давно  не  ходили  тролейбуси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217255
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 20.10.2010

"Пора нагадувань"

Один  на  один  з  собою.
Треба  б  спитати,як  виходять  з  запою
Сьогоденні  герої.

Чи  вони  вижили,
Чи  просто  брешуть,
Всім  на  забаву?

Я  шукаю  їх  кожен  день.
Дивлюся  і  в  небо,
Не  знаходжу!
І  по  крихті  убиваю  себе.

Тепер  огорнула  все
Пора  смерті.
Вмирай,не  вмирай,
Мусиш  пам'ятати!Боятися  й  страждати.

Перший  раз  відчув
Так  болісно...
Я  лишився  цноти,
Можливо  наступного  разу
Не  буде  боліти.

Огидна  зараза
Огортає  всіх,
Як  фокус
З  перевтіленням.

А  я  хапаю  повітря,
Переводжу  подих  від  страху.
Ніякою  особливості.
Я  просто  псих.

День  страшніше  ночі
Я  пригадую  той  почерк.

Хворію  на  нестачу  вітамінів
Різних  груп.
На  додачу,собаки  не  захочуть  жерти
Мій  звітамінізірований  труп.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217243
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.10.2010

"В полоні"

Я  полоні,я  в  полоні!
Страх  і  совість  на  долоні,
Я  фасований,бракований,
До  землі  ціпом  прикований.
Жаль!Не  жалійте  люде!
Про  витоки  води  й  крові,
Всі  ми  плаваємо  в  тому  морі.
Сердитися.дутися,палити  з  гармати,
Люде-відкривайте  свої  каземати!
Вставайте!Борітеся!
Так  не  хочеться  спати...
А  потім,а  після
Війни  всі  вийшли,
По  трупах  весь  світ  обійшли,
І  знов  сіли  курити,
Топлячись  в  тому  тумані,
Сіли  руки  в  крові  берегти,
Ховаючи  в  кишені,знов  збиралися  йти.
Хто  залишиться?Хто  перестане  вірити?
А  воно  може  вічно  боліти...
Забудуть,пройдуть  й  паростки  затопчуть.
Хоч  перед  тим  всі  кістки  обсмокчуть
Холодними  сльозами.Бо  жити  хочуть.
А  дзвін,як  завжди  десь  там  за  межею,
Рідко  дістає,а  тільки  бавить  ніжною  рукою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213830
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.10.2010

"Буревій"

Буревій  засмоктує,затягує  в  середину.
Вихід,неможливо  знайти  серед  уламків.
Буревій  заохочує  бути  з  ним,об'єднує.
І  ти  і  він,доки  живеш  є  цілим.

Ти  спільно  з  ним,під  його  егідою,
Літаєш  у  мріях  і  справах,
І  наче  живеш.-Як  життя?-Все  добре!
Від  радості  тих  секунд  зі  щастям  у  груди  б'єш.

А  потім  знов  піднімає  вгору,
Та  зорі  так  далеко,не  видно  їх  за  тілами-душами,
Тілами-тушами,що  метушаться,як  і  всі,
Як  і  ти.

І  скільки  поверхів  та  сміттєзвалищ,
Що  їх  не  пройшов,чи  не  пройшли  крізь  тебе,
Що  їх  ще  буде  до  самої  смерті  смердіти,
А  поки  буревій  ганяє  вітер...і  не  чутно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211378
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.09.2010

"Десь там, де сміються"

Що  прилине,те  й  закрутимо,
Ланцюгами  під  замок  надійний,
Що  прилине  так  і  піде,
Не  спитавши  про  пароль.
Я  цілую  землю,як  і  всі
Той  час  цілують.
Я  рахую  зерна,бо
Тут  всі  на  них  полюють.
Я  втечу  і  сховаюся  там  де
Тепло  й  тихо.
Там  де  сміються,кохають,
Без  гоміру,без  плачу  людей  ховають.
Побіжи  і  ти  разом  зі  мною,
Бо  один  я  зникну  без  дощу,
Назавжди.Вночі.Не  кричи,
Ходім  зі  мною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210665
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.09.2010

"Мільйон. Життя одне. "

Ви  знаєте,коли  співає  гріх  на  подвір'ї,
Гарматаном  несучи  мільйони  пригод,
І  чорний  каракурт  не  спить  під  простирадлом.

Я  роблю  інтонацію  на  те,що  живе
Й  не  б'ється  в  передсмертних  агоніях.

Я  люблю  робити  собі  трипанацію,
Кожен  день  і  власноручно.
І  кожен  день  різна  квота  на  голову,
І  знов,чорт  забирай!Слова-полова!

Цей  Бог  Великий  куафьор  
І  талановитий  жартівник.
Встають  одразу  розбитим  небом  люди,
Той  дріб'язок  небес.Його  ганьба.
Вже  біля  хати  лає  цербер,
От  триклятий  пес.
Я  йому  не  хазяїн.Бо  не  зможу  їм  бути.
А  коли  вкусив  мене,
Завдавши  болі  й  муки,
Ту  ніч  ліпше  забути.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197612
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.06.2010

Чачван

Старий  капітан  Гамп,
Розхвалює  корпускулу  моря,й  океанів.
На  дні  всесильства  і  безсильства,
Прилітають  грайливі  відьми,
І  слухають  своїх  пращурів  сувернітет.
Ірреальну  незалежність  від  вищих  сил,
Що  вони  забули,ще  на  тому  початку  гакоборта,
Під  сильною  зливою  зневаги.
Та  розчарування-криваве  навахо.
Це  їх  доля,їхнє  визначення.
Старі  пророки  не  дарма  про  це  кричали
Тисячу  років  тому.
Тепер  їх  закрили  в  книгах,ще  й  замкнули,
По  бібліотеках  різних  там  імен.
Денатуратом  підкреслили  для  того,
Щоб  це  діяло...Розвіяли  по  вітру
Повітряним  поцілунком  та  зів'яли.    
Бо  початок  наш,то  їхня  СМЕРТЬ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196714
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.06.2010

"Non stop!"

Куди  бігти  і  де  зламати  ногу,
Як  підвестися  і  не  заплакати  в  плече?
Я  ще  вірю  в  Тебе  і  слава  Богу
З  мене  зайва  кров  зійде.

Пішки  йти  і  не  боятися,
Що  в  кінці  стіна.
Вона  пошкрябана  і  брудна.
Для  нас  усіх  одна.

Каліровані  мрії
Все  так  само  солодкі.
Як  би  тут  на  початку,
Не  загнуться  від  брехні  та  водки.

Не  вмерти!У  власній  крові  та  слині,
Не  хнюпати  перед  кінцем,
Як  безпорадне  дитя.

Жити!Тільки  жити!
Сьогодні  й  зараз!
А  ті  хто  плаче,свою  пельку  заткніть  ви!
Вмирайте  мовчки!
І  без  образ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195014
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.06.2010

"Нас не спитають"

Україну  мою  розривають!
Продають!Зі  знижками  на  базарі.
Продають  і  нас,як  подарунок,
В  додаток.

Нас  продають!!ми-товар  дешевий.
Нашим  поодиноким  душам  немає  ціни.
Знаходиш  тупік.
І  як  завжди  тіні  війни.
Не  сподівайтеся!!
Триматися  своєї  землі,
Ми  будемо  завжди!

Ми-українці!І  ми  будемо  вічно!
Ми  будемо  до  смерті  стояти,
Де  степи,гори  й  поля!
І  знов  заспіваю:
"Ще  не  вмерли  України  ні  слава,ні  волЯ!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193423
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.06.2010

"Апельсини"

Все  було  тихо  ,і  зміни  не  входили  в  плани  життя.Аж  раптом,в  одну  мить,зненацька  подув  вітерець  і  захитав  дерева,зашурхотіли  листя.Він  побачив  в  темряви  зникаючу  постать,то  був  її  аромат.Ноги  не  слухались  голови  і  самі  вели  за  нею.Крок  ставав  все  швидше.Через  деякий  час  він  вже  біг  ледь  вгледюючи  той  таємничий  сілует,те,що  завжди  манило,але  він  не  знав,що  це.І  ось  тепер,ця  вирішальна  мить  була  так  близько,як  ніколи,тоді  це  ставало  сенсом  життя,якоюсь  вищою  метою,за  яку  можна  віддати  все  і  навіть  більше.В  грудях  билося  божевільне  серце,яке  всю  цю  кашу  і  заварило.Вітер  все  дуще  дув  і  дерева  нагиналися,як  покорні  раби,зірвані  листя  шелестіли  під  ногами.Дихати  ставало  все  ваще.
Він  зупинився  і  впав  долі.Серце  не  наче  зараз  вирветься  крізь  шкіру  і  впаде  на  прогрітий  сонцем  потрісканий  асфальт.На  якісь  секунди  вітер  перестав  ґвалтувати  дерева.Почулися  звуки  не  далеко.Він  різко  встав,а  потім  знов  завмер,прислуховуючись,чи  не  почулось?Ні,знов  звуки  наче  чавлять  ногами  апельсини,ні  не  зрозуміло,знов  вітер.Він  підходив  блище,блище.Аж  ось  через  гілочки,праворуч,він  побачив  ту  червону  сукню,котру  бачив  вже  не  раз.
-Так  ось  воно,що!Це  любов!Нарешті!-і  він  влетів  в  хащі  ламаючи  гілки,розсуваючи  непокорні  бур'яни,серед  яких  була  і  кропива.-Кохання  я  до  тебе  йду!
-Я  сру.-спокійно  сказав  ніжний  голос  з  кущів.
Все  навкруги  стихло.І  він  застиг  за  велінням  своєї  цариці.
-Почекай  мене  на  дорозі.Я  зараз  буду.-знов  сказав  той  жіночий  голос.
Він  автоматично  заднім  ходом  пішов  назад,причому  цей  раз  кропива  вже  не  жалила  йому  ноги.Сівши  на  бардюр  він  чесав  свої  червоні  ноги,і  згадував  свого  діда,який  казав,шо  то  полєзно.
З  кущів  впевнено  доносився  звук  затоптування  цитрусових.Теплий  вітер  задув  запахом  не  свіжих  апельсинів.Він  терпів.
Через  пару  хвилин  до  нього  вийшла  вона.В  своїй  прекрасній  сукні.
-А  ти  симпатичний  хлопчик.Ходімо,я  куплю  свіжих  апельсинів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190027
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.05.2010