| Сторінки (1/100): | « | 1 | » |
камін. тріщить. світляками
іскри вмирають у комині...
могли би сплестись руками
хоч би і геть незнайомими
зіниці такі великі,
ховають зелені райдужки,
кохання... воно - дволике,
та Богові з того байдуже,
а полум'я сушить очі,
нестерпно хочеться кліпнути...
все зникне - плече дівоче
і груди нахабно випнуті,
дрова, глінтвейн у долоні,
марою, фата морганою
зникає роса на лоні,
і та, кого звав коханою
зникне. А на підвіконні
приляже само́та в спідньому
грітись, мов кіт на відсонні...
а тіні зникають з півнями
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893557
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2020
МК
а ми застряли в міжсезонні -
холодна мряка, літній душ
самотньо мріє про осоння,
куйовдить осінь сірий плюш
готового на все туману...
і в нас - туман, і в нас - обман,
нам розлучатись ще зарано
і рано плакати від ран,
у венах ще достатньо крові,
а ми обманюєм - нема,
ми нишком прагнемо любові
і брешемо, що все - дарма,
а ми застряли в міжсезонні,
сховали пристрасть в літній душ -
стомилась, змучилась безсонням,
кричить - Не руш мене! Не руш!
а осінь стелить сірим плюшем,
спішить, бо скоро вже зима...
та біс із ним, з тим літнім душем,
ти просто знай... що недарма...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020
Коментар до твору Ulcus http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891884
жовтень лабає шансон і виспівує хрипло,
губи замерзли, і ллється розлогий мат,
осінь його методично протерла крізь сито,
скоро стартує молодший нахабний брат
жовтень лабає, листопад вшнуровує берці,
сірий вдягає плямований камуфляж,
струни тремтять у шалено-жовтневому скерцо,
мріє на вітрі жовтими полами плащ
зовсім вже скоро затопчуть рифлені підошви
листя пожухле і неба останню синь,
жовтень приречено міряє кроками площу,
кеди на листі - останній жовтневий скрін
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2020
МК
прощаємось... заочно... без образ,
хоч і заочно, але очі - долу...
прощаємось у сто не перший раз
і гасне день раптово чи... поволі,
і гасне день, і мерехтить екран,
підморгує грайливо чи... глузливо,
та ні - байдужий, і до нас, й до ран
оте високих технологій диво
і гасне день, хоча іще не ніч,
і холодом шугає поза плечі,
і камінь котиться з безсилих пліч
та падає на серце... недоречно
цвірінькають завзяті горобці,
все вихваляють горобине щастя,
купаються в туманнім молоці
й не знають, що ще кожному воздасться
прощаємось... заочно... кілька фраз...
вібрують пальці по клавіатурі,
розписують під чийсь німий наказ
сторонню волю в нашу партитуру,
прощаємось... заочно... і брехня
відчутна і за сотні кілометрів,
насмикана бездумно й навмання,
немов затяжки на старому светрі
прощаємось... і справді гасне день,
і знов тремтять в очах солоні стрази,
оте прощання - це така мігрень...
прощаємось, щоб знову бути разом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2020
[quote]у мене на столі - старенький Зінгер
побитий часом, та іще робочий
майстрами - сонце і осінній вітер
мережать щастя на мою сорочку[/quote]
Ulcus
о, так... бо я не сонце і не вітер,
мені до них - немов до неба плазом,
та на машинці вчивсь давно строчити
і щось-таки виходило, зараза :)
а хочеш... сядь до мене на коліна,
тебе навчу, ні, не складні мережки,
і не вибагливу прозору павутину -
прості стібки, в якесь безмежжя стежку
чи... є вже на науку претенденти?
чи на стежки? чи строчену сорочку?
життя-життя... в нім все по експоненті
все - ненавмисно, і ніхто не врочив,
все - випадково й все закономірно
у алогізмі чи оксюмороні,
у тебе на столі старенький "Зінґер"...
а ти тендітна, ніжна, безборонна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2020
у тебе на столі старенький "Зінґер",
та от біда - ти геть не вмієш шити,
а за вікном бринить осіннім свінгом*
і хтось вирішує чи жити, чи не жити...
Свінг - Свінг музика, або просто Свінг (англ. «Swing») — одна з форм американської джазової музики, що виникла на початку 1930-тих та була популярною до 1950-тих. Свінгова музика характеризується сильною ритм-секцією, у складі контрабасу та барабанів, як основа для ведучої секції духових інструментів, таких як труби, тромбони, саксофони та кларнети, а іноді і струнних інструментів, таких як скрипки і гітари. Темп свінгу може бути як і дуже повільним, так і дуже швидким. Назва свінгу походить від фрази «свінгове відчуття», де акцент робиться off-beat чи на слабу долю в музиці (на відміну від класичної музики). Свінгові бенди зазвичай мали солістів, які імпровізували з мелодією.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2020
...а потім все у тебе буде добре,
бо, зрештою, кохання - це не мус,
ще сонце не покотиться за обрій -
на плечах вже розтане важкий груз
чи то - баласт, чи то - нелегка ноша,
чи непотрібний недолугий дар,
не гнутиме додолу довше й довше
неходовий, залежаний товар,
все буде добре... птах злетить на волю
в відкрите море випливе дельфін,.
ніхто вже не клястиме кляту долю,
не витиме поміж товстенних стін,
все буде добре... і нові знайомства,
у грудях буде щемний холодок,
все так і буде, всього буде вдосталь
і зникне рій обридливих думок,
розсмокчеться запалений фурункул,
відновиться міцний захисний мур,
а серце - несформований гомункул
змуміфікується від завданих тортур
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2020
ми оминаємо драконів
і не тривожимо тотемів,
щоб заховати в напівтоні
німе й закутане у темінь,
ми живемо, як в Бога в приймах,
ми не подружжя і не друзі
нас світ колись, напевно, впійме,
не в першім, то в десятім крузі,
ми не ламаєм, к бісу, грати,
нові будуєм перепони,
ми кличем час бездушним катом
й кладем цеглини в бастіони,
і береги в нас протилежні,
і ріки наші різнойменні,
ми наполохані й бентежні,
розкидані по Ойкумені,
ми не чужі, ми надто рідні,
щоб стати будь-коли чужими,
ох, квітню... що зробив ти квітню...
хіба ж не знав, що Богу в прийми?
***
ми оминаємо драконів
і не тривожимо тотемів,
ми вимикаєм телефони
і мовчки плачемо у темінь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2020
іди, іди, прасуй сорочку,
вари кисіль, мети поріг*,
нам не дівочить й парубочить
десь попідтинню, край доріг,
нам не лягати у постелю,
нам не хреститимуть дітей,
наш дім не стане капітеллю**
і не прийматиме гостей,
нам не закинуть недоладність,
нас не хвалитимуть за хист,
нарізно в нас і лихо, й радість,
ми -чийсь зневажений каприз,
іди, втікай, бо я - зневіра,
бо я - твій гріх, бо я - то смерть,
бо наше щастя - щастя Пірра,
обскубане й подерте вщерть,
бо ця любов - криниця болю -
кипить і хлеще через край,
заросле диким зіллям поле...
а там - життя, а там - розмай,
а там - залюблено й щасливо,
а там - усе не так, як тут,
іди... рятуйся, ріж наживо,
підпалюй, к бісу, клятий трут!
іди... іди... іди, на Бога!
слова цупкі, немов батіг
і гострі, як в боку острога...
а я не зміг... а я не зміг...
*Народний забобон - коли вимести хату після чийогось відходу, то він вже не повернеться
** Тут - основа (чогось)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2020
Кап… Кап…Кап… Ти чуєш? Крапле дощ?
Осінь вибирається на прощу?
Мокрими ганчірками холош
Додаючи блиску у калоші?
Кап… Кап…Кап… Реванш бере весна?
У двобої з кригою та снігом?
Свіжовбрана, вимита, ясна
Увірвалась карколомним бігом?
Ні, не осінь, липень за вікном,
Квітне під парканом гладіолус.
А весна… Давно спочила сном.
-Не весна… - шепоче тихий голос.
Кап… Кап…Кап… То сльози на папір?
Чи краплини крові по паркету?
Хто малює відчаю узір???
Так стомився… Гратися в поета.
Кап… Кап…Кап… Незримий пише перст?
Чи сама краплинка розпливлася
В РОршахів такий… Кумедний тест -
Юна танцівниця… Девадасі…
Вигинає стегна у танку,
Чудернацько поєднавши пальці.
Хто її створив, таку стрімку?
На чиїх це вишивалось п’яльцях?
Так стомило мерехтіння слів,
Не до мене звернених, дражливих.
Страшно… Серед тисячі світів
Загубити свій… Такий важливий.
Кап… Кап…Кап… То воскова свіча
Обтікає, виливає сльози?
Гасне гніт у свіччиних очах,
Віск блідий застиг… Напівдорозі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2020
Надоело мне, что-то, быть бонусом,
Дополненьем, бесплатным плагином…
Я ж и спел-то, ведь, хриплым голосом,
Чтоб чуток разбавить рутину…
Лишь рутины ничуть не убавилось…
Да и счастье не просится в гости…
И мне хочется попросту трахаться,
Со звериною страстью и злостью…
По-животному жёстко сзади
И немного попроще спереди...
Только пущего кайфа ради,
Уперев головою в дерево…
Только, ведь, не поможет это…
Даже, если бы вусмерть затрахал...
Будто в пах рубанули кастетом…
Больно, сука… Хочется плакать…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884305
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.07.2020
Все буде добре, може, навіть краще.
Ти, певне, вже збираєш камінці,
Що квітень-чарівник метав із пращі
Кудись у світ? Синиця у руці,
А журавель… Кружляє та кружляє,
Розносить крИльми білих хмар акрил.
Чи жар долонь його внизу чекає,
Чи просто – два жакани поміж крил?
Все буде добре, може, навіть мило.
Все лишиться на влежаних місцях.
Живим – життя, а мрець зійде в могилу
У вересом заквітчаних полях.
Все буде добре, далі буде осінь,
По мокрому асфальту шелест шин…
Варшава, Бельсько-Бяла, Краків, Познань?
Я – one of many, з багатьох один…
Промоклі ноги і горілка з перцем,
Чомусь у скронях стугонить канкан.
Вкололо в грудях голкою… У серці?
Ні… Ворухнувсь між крилами жакан…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2020
Скажи, ти хочеш, аби я мовчав,
Аби не снив, не плакав, не просив?
Не плачу, то щось вітер нашептав,
І сльози – не найкращий наратив.
Мовчатиму… А що із моїх слів,
А що з прохань? Хльостке чергове – «ні»,
Впізнаване між тисяч голосів,
Монеткою влягається на дні.
Мовчатиму… Адже колись мовчав,
Мовчатиму, згадаю статус, вік,
Хто ж я такий, аби тебе повчав?
Не друг… Не брат… Не сват… Не чоловік…
Ти знаєш, люба, я тобі брехав,
Бо я – не геній і не напівбог,
Я – вічних суперечностей анклав,
Який хотів з тобою бути, вдвох.
Я – щось дрібне, якийсь тканини шмат,
Який в святковий не ляга костюм,
Не чоловік, не друг, не сват, не брат,
Я – не успішний і не товстосум,
Я – з тих «ніхто», яких не звуть ніяк,
Яких було та, певне, що й буде,
Й достойніші не чули слова «так»,
Лише чіткі «ніколи» і «ніде».
Ми, може, ще й почуємось колись,
Ти скажеш: «Глянь-но, любий, - то наш сад,
А то – альтанка, грає падолист…»
Я переб’ю: «… Зручніше – листопад.
Так, ваше, ваше, а мені – чиєсь,
Моє – таке… скарлючене й худе
І ледве дише. То Христос воскрес,
А я – помер… В «ніколи» і «ніде».
Ми, може, ще й обІймемось якось,
Але… впереджені, але уже не ті,
Ще, може б, нам побути довелось,
Побути вдвох, але… - на самоті.
Ще, може, буде пристрасно і вглиб,
Ще, може, буде швидше й долілиць,
Та то вже, мила, зовсім інший штиб,
Без блиску тільки наших зоряниць.
Залишу, може, часточку себе
В твоїм нутрі. Який убогий дар
Та крапля сім’я… По душі шкребе?
Не до вподоби? Кинеш на вівтар.
А далі що? Тобі – альтанка й сад,
Нарциси, вишня, персиковий цвіт.
А я? А в мене, люба, листопад,
То ваш, не мій отой квітчастий світ.
Скажи, ти хочеш, аби я мовчав?
Щоб видер серце, відірвав язик?
Не бійся… То щось вітер нашептав,
А я пропав… Я розчинився… Зник…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2020
я - Агасфер, я - Вічний Жид,
хто зна, ще скільки агасферів
бреде із хлипом чи навзрид
по кулі, може, чи по сфері
земній. Горить, палає твердь
і палить жар підошов струпи,
бо відступне у Бога Смерть
взяла окремішньо чи вкупі...
***
я - Агасфер, я - Вічний Жид
і ніц мені нема до інших -
від Єршалайма до Бескид,
напівсвятих чи тричі грішних,
таких, як я. Украла ніч
окраєць сонця вкотре, знову,
упхала похапцем у піч
і сіє зоряну полову
із комина, мов з рукава,
квітчає златом тіло чорне,
і я живий, і ніч жива,
і сонце плавиться у горні...
***
а я - бреду, я - Агасфер.
Кузьма, Дем'ян, Андрій, Микола -
то неважливо вже тепер,
бо в мене ще імен доволі,
й вони, на диво, не мої...
я - всі й ніхто, спокута вічна,
це я - той виродок в сім'ї
чи торба із гріхом заплічна...
у Бога? в Сатани? в людей?!
авжеж, потроху всі носили,
мастились в миро чи єлей...
а я - все йду, тираню жили...
***
бо - Агасфер, бо - Вічний Жид,
а ти - Єлена чи Європа,
чи - плід із саду Гесперид,
Ні! Все не те... Ти - Пенелопа
чи Ярославна... Все одно
я йду, а ти мене чекаєш,
мій жереб - світ, а твій - вікно,
чекання й біг... крізь час... без краю...
єдино-в нас-утробний гріх,
ти плачеш й я скімлю на повню,
й у відповідь - все той же сміх,
і свити в нас з жорсткої вовни...
***
я - Агасфер...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020
переклад публікується з люб'язного дозволу авторки
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843942
я не знаю, чем она всех их берёт,
то ли чарами, то ли пучком ультразвука,
только тычутся псы ей в бедро и, разинувши рот,
лишь скулят, сомлевая в оргазме – суууука, суууука…
я не знаю, во мрак сквозь створки двери -
то ли шёпот молитв, то ли мантры заклятья
только каждому слышится эхом – бери
и берут – или сладкую муку любви, иль её же проклятье
я не знаю, что будет с ними теперь
сумасшествие счастья, иль знанья безумство
кто-то болен, но жив, кто издох, как затравленный зверь,
кто и с ней разделил, кто – с пустыми горстями иль в грусти
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878246
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.06.2020
Переклад публікується з люб'язного дозволу авторки
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837707
а для тебя я кто? Скажи…
и к черту сотни вариантов –
скорлупки, штампы, муляжи,
слоновьи танцы на пуантах
вот для тебя, скажи, я кто?
Да-да, конечно… просто люди
Под указующим перстом -
Под Божьим, чьим-то, да… пусть будет
Отнюдь, ничто не чуждо нам,
Стремимся к жизни человечьей,
извечным принципам-столпам
всё бьем челом с тобой и – неча!
тебе вопрос? Самой себе?
И так, и эдак – всё впустую
И в отражённых лиц толпе
Свое ищу и… даром, всуе
Придумай мне хоть сто имён,
Инициация – благое,
Я знаю лишь один закон –
Люблю тебя и… я с тобою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877910
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.05.2020
... бо я - Сізіф, а ти - моя Говерла
чи що в Сізіфа там було - Афон?
ніхто не скаже - ті давно померли,
в Аїд доправив мовчазний Харон...
тож - хай Говерла, пхаю клятий камінь
вдесяте, всоте, в двісті перший раз,
уже й граніт відшліфував руками,
уже й не стогну, ніби контрабас
кочу і знаю - буде до вершини
ще двійко кроків, 'кийсь нещасний ярд
і - дурнем - дурень, випростаю спину...
й бреду під гору - знов мені не фарт
Fortuna - кажуть римляни - non penis,
в руках тримати, теж казали - non
отак і граємо з тобою, люба, в теніс...
бо я - Сізіф... хоч добре - не Антон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
мій дім - де ти, все інше - тільки хата,
з тобою - сон, все інше - лиш нічліг,
а час - столикий, може бути катом
і битиме з замАхом навідліг,
а може бути янголом чи богом,
густим солодко-пряним киселем
чи в серце заганятиме острогу,
чи із косою стане за плечем...
***
а ти - солона, з мокрими щоками,
тихцем ховаєш сльози між повік
і я подушку закусив зубами,
я теж солоний, хоч і чоловік
і плакати чомусь тепер - не сором,
ридати ридма, гірко й без причин
нам в унісон собаки виють хором,
а час застиг, згорнувся в желатин
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020
...і пошкодую ще не раз, й не раз солитиму рукАви,
та винен сам і тільки сам, а не якийсь чудний лукавий,
не він на вухо жебонів, не він же смикав за язИка...
а світ - принизливо чужий, а світ - тісний, хоч і великий
я зайвий тут чи лишній там, гонимий гой між ашкеназі,
та, може б, я й не був таким, а тільки ж - хворий на проказу
а ти - не та, а ти -свята, Вірсавія чи Магдалина
чи хто там ноги мив Христу? Та хто б не був, усе ж - людина
а я - не з тих, а я - не той, а я - не твій... ні їй... нікому...
смішний юродивий малий, хоч - з хатою, але - без дому
а світ - тісний, а я - не той, а я отруйний і токсичний
а я - німий і світ - не мій, а ти - така... чомусь... навічно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020
« …00.33. Що робиш?
00.37 Дивлюсь кіно. А ти?
00.38. А я – нічого…»
Ні, я – нічого… Бо, знаєш - великий нероба,
Просто лежу і дивлюсь на побілену стелю.
Тіні вигадливі… онде сховавсь клоун Боба
(от же ж огидне ім’я), он – караван в пустелі
Збились у купу в кутку якісь букви та цифри,
Може, чиїсь імена та народження дати…
Мозок малює і вже за секунду все витре,
Може, й візьметься на нову усе залатати
Латка за латкою, безліч таких анімацій –
Хмари, закохані, крила, комедії, драми…
Мозок старається, тільки не чує овацій,
Серцю байдужі його аніме-голограми
- Нумо ж, радій! Оціни мої ігрища вповні!
Скільки в них пристрасті, спраги і, скільки алюзій!
Нумо, не змушуй шакалом завити на повню,
Думкою линь по росі у весняному лузі!
- Змовкни, дурненький… шукаєш для себе комфорту?
В усмішку губи розтягуєш, сиплеш дурманом…
Ой… Та, мабуть, не здолати серцевого «форте»
Хоч і рясним, та, на диво, безсилим «піано»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020
Добро та зло… Святенництво і гріх…
Плід пізнання, чи… Яблуко розбрату
Ти надкусив… Чи й проковтнути зміг,
Та все ж лежиш на кам’яному кариматі.
***
Ти міряв світ, шугаючи крильмИ,
Співали в серці флейти та волторни…
Пір’їни, мов мережені з пітьмИ –
Ти так пишався, що вони вуглисто-чорні.
Шукав когось… Губив… Знаходив знов…
Їм простягав, а пальці ледь тремтіли,
М’які та ніжні, схожі на любов,
Чи на дівочу цноту і сліпучо-білі
Тендітні крила… Хтось і приміряв,
Та… Чи боялися злітати в простір,
Чи, може, вигляд дивний налякав,
А чи твогО дарунку не підходив розмір…
***
Тепер лежиш у путах із осуд,
Мов чагарник, твої корчують крила,
А сніжно-білі – втоптані у бруд…
Шмагають батогом… Аби ж лиш тільки тіло…
В однім обличчі судді і кати
Тавром гріхопадіння, схизми, блуду
І серце й душу хочуть запекти.
Та що з них… Не жорстокі… Просто – люди.
Між тьмяних плям покорчених облич
Жаринками очей вхопивсь за небо…
Посвистує шалено лютий бич,
Кат примовляє хрипко
- Треба!
- Треба.
- Треба…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873998
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2020
[b]М. К.[/b]
Я любил тебя, не родившись
В этом теле и в этом времени.
Я любил, когда Бог торопился
Из НИЧТО сотворить Вселенную,
Наспех брызнув солнца меланжем
Между гор скалистых отрогов…
Я любил тебя раньше… даже…
Когда вовсе не было Бога…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873087
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.04.2020
Захотілось маминої паски. От ніколи не любив пасок, та і зараз, певне, не люблю. Знаю, що символ, традиція, обряд... Знаю...
Батюшка, мій чотири- чи п'ятиюрідний брат напівжартма називає мене безбожником, його дружина ще "страшніше" - атеїстом. Це через те, що я нечастий гість в храмі. І віра та релігія, Церква для мене - геть різні речі. Ну, в батюшки "така робота", він і не може іншого мені сказати, матушка... Не знаю, може, й справді атеїстом мене вважає, може, "відпрацьовує роль". Але... Не про те...
Маминої паски захотілось, маминої крашанки...
Як же дратувало мене в дитинстві (юності, молодості) на Великдень оте - Синку, з'їж крашаночку, з'їж пасочку, з'їж, синку - це свячене...
Дратувало, бісило, психи викликало, буркотіння якесь.
А зараз хочу маминої паски, хочу маминої крашанки, фарбованої цибулевим лушпинням...
Мама ніколи не визнавала отих "хімічних" барвників і фарбувала завжди лушпинням. Я виріс в селі. Там діти після Пасхи брали до школи крашанки в якості "сніданку-обіду-перекусу". Не знаю, як в містах, бо в місті я жив лише до п'яти років, так сталось. Давали крашанки й мені... Мене прямо аж душили якісь дитячі сльози образи. Ну, от чому у всіх діток такі гарні, яскраві - червоні, сині, голубі, а в мене... якимсь лушпинням фарбовані???
Хочу паски маминої. Отієї, може, неідеальної форми, не за суперрецептом печеної, не так якось глазурованої, не з такою кількістю родзинок і чого там ще... Вона була найкращою, бо - мамина.
Хочу! А - нема... Давно немає мами і немає маминих пасок та крашанок.
Нема... Втратив я те... Ще тоді, в дитинстві-юності-молодості, коли мамине: " Синку, з'їж пасочку..." викликало роздратування.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872704
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.04.2020
Спека – неймовірна, хоча, й терпима. Мені, якому +40 завжди краще, ніж -2 – терпимо. Виявляється, то лише на телевізійній картинці здається, що пустеля – це майже ідеально гладка поверхня, що тут немає доріг – куди хочеш, туди і їдеш. Насправді, дороги є і тут – звивисті, місцями вибоїсті, місцями кам’янисті…
Дві ночі підряд потрапляти в мікрос – це рідкість, але… Як «воно» працює я не знаю, не я цим керую. Хто чи що – мені теж невідомо. Немає ніякої ні періодичності, ні закономірності. Може бути раз на рік, може – два рази на тиждень. Розумію лише, що потрапляючи в якийсь мікрос, я «ковзаю» по трьох координатах – простору, часу і… я називаю це «просторовою паралеллю», сам для себе називаю. Тобто, потрапивши в мікрос я переміщаюсь в просторі, в часі (тільки назад) і… мікрос – це ж паралельний світ. Я не знаю, чи він – в іншому вимірі, іншому Всесвіті, якомусь із Антивсесвітів, Задзеркаллі… Не знаю! Зовсім мало знаю… Бувають мікроси людські, майже точна копія нашого світу, з невеликими відхиленнями. Такі мікроси – це… світи, де в якихось точках біфуркації історія пішла по-іншому. Як ось у цьому. Тут Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Володимирович Андропов не помер в лютому вісімдесят четвертого через відмову нирок і зараз – 1990 рік, серпень. Ірак анексував Кувейт. НАТО спільно із саудитами проводить операцію «Щит пустелі», правда, без «благословіння» ООН. Але «Бурі в пустелі» тут, у цьому світі, не буде. Бо Генштаб Збройних Сил Союзу Радянських Соціалістичних Республік, за наказом Верховного головнокомандування розпочав операцію «Вітер з Півночі». Радянський народ, задля підтримки миру у всьому світі простягнув руку допомоги братньому іракському народові і особисто товаришу Саддаму Хусейну. І тепер мирний сон іракців та анексованих кувейтців охороняю «несокрушимая и легендарная, в боях познавшая радость побед»… Небо раз-по-раз прорізають, спалюючи кисень, червонозоряні двадцять дев’яті «МіГ-и» та двадцять сьомі «Су», невидимі моєму оку десь працюють РЛС-и* батарей С-300, «Буків» та «Кубів», борознить хвилі Середземного моря ракетний крейсер «Москва», далеко за хмарами гігантськими металевими орлами ширяють на бойовому чергуванні «Ту-95» і «Білі лебеді» «Ту-160», завмерли в океанських глибинах в «підвищеній бойовій» кілька РПКСН** типів «акула» та «мурена»… Коротше – «броня крепка и танки наши быстры, а наши люди – мужеством полны». І мені нема-нема, та й розпирає груди від гордості, що я – частинка цієї «несокрушимой и легендарной».
Звичайно, у воді, повітрі і на суші – стільки ж само америкосівського грізного «залізяччя» і це означає, що великої війни не буде, будуть локальні сутички на землі, може, і у повітрі. Велика сила – паритет, рівновага. Те, що буде відбуватись тут, в Іраку, не вийде далеко за його межі, бо це не потрібно нікому – ні «їм», ні «нам». А я, звичайний молодший сержант, знаю це від майора-штабіста, якого вожу…
Керований моєю рукою «Сузукі Джимні», вифарбуваний у брудно-жовтий колір, як тушканчик стрибав по нерівностях дороги. Хороша машинка, подобається мені, хоч я й не люблю «японців», мабуть, за надмірну високотехнологічність. Але «Джимні» - машинка проста, звичайний армійський джип, без особливих «наворотів», з надійною підвіскою, простим і витривалим двигуном.
Ммм… Яка тут підвісочка… Мій шлунок не витанцьовує «танець святого Вітта» на вибоях, як було би в «УАЗикові», а як перемикаються передачі! Ш-ш-шчьолк - Ш-ш-шчьолк - Ш-ш-шчьолк… Пісня!
Ось і штабний намет.
- Маєш десь із час на лічне врємя, тільки далеко не відходь, щоб я не шукав, - кидає мені майор із смішним прізвищем Баляндрас, із наголосом на останній склад. Він родом десь з-під Полтави, тому зі мною розмовляє українською чи то пак – суржиком, нашою всеукраїнською «лінгва франка».
- Слушаюсь, товарищ майор, - за звичкою козиряю я не зовсім по-уставному, розслаблено розвалившись на водійському сидінні.
Взагалі, у нас із Баляндрасом стосунки не зовсім уставні чи, може – зовсім не уставні. Як на мене, то він забагато балакає, як для штабіста, але, зрештою, то його справа – кому і що казати. З іншого боку – нічого надсекретного він і не розповідав, так, в загальних рисах.
Взагалі-то – це не найгірший з мікросів, в яких я був. Тут все знайоме, все своє. Тут – люди, а не якісь антропоморфи чи зооморфи. Ті назви, до речі, я придумав сам, щоб якось позначати для самого себе істот, зовні схожих на людей чи тварин, але які такими не є. Ну, принаймні, у звичному для нас розумінні. Умовно мікроси можна розділити на три категорії: людські, нелюдські та змішані, тобто такі, в яких люди існують поруч із антропоморфними та зооморфними тварюками. Я припускаю, що такі от «змішані» світи первісно були або чисто людськими, або чисто нелюдськими. Певне, колись котрийсь із видів якимось чином здійснив сюди масову міграцію через одне із «перехресть» або ще через якусь фігню (портал, браму, тири-пири, тралі-валі) і почав більш чи менш успішно колонізувати. Хто це був – «ми», тобто, люди чи «вони», нелюди я не відаю. Все це не більш, ніж мої припущення, зроблені, однак, на основі неодноразових «подорожей».
Хоча… Механізм проникнення в мікрос в тих давніх колоністів, мабуть, був іншим, ніж у мене. Адже фізично я – там, у своєму світі. То лише моя свідомість, моє «я», сутність моя переміщається в тіло мого двійника чи краще було б сказати – в аватар. А вони ж якось переміщались туди фізично… Фіг його знає… Ай, як казав колись один знайомий чиновник: «Не будемо шукати, хто вкрав гроші, виходитимем з того, що їх нема», тобто – що дарма голову ламати? Я зараз в мікросі і тут треба жити, просто жити.
Подорожі в мікрос – щось на кшталт комп’ютерної гри, не прожив, не «пройшов» якийсь етап, то наступного разу починаєш все з початку. Правда, на відміну від гри, тут лише одне життя. І я не знаю, що станеться зі мною в моєму світі, якщо я загину в мікросі. Ну… Здогадуюсь…
Вперше я потрапив у мікрос ще в дитинстві і там я тонув у якійсь водоймі, наковтався води, бачив крізь каламутну товщу блякле сонце. Думав, що – капець. Пощастило – батьки розбудили. А в мене губи були вже кольору стиглих слив. Отак-то… Здогадуюсь… Якщо помру в мікросі – помру і там, в себе. Лікарі діагностують щось типу розриву аорти, обірваного тромба чи ще якусь фігню. Отже – цей мікрос не з найгірших, але – стрьомнуватий. Стрьомнуватий, бо – війна…
Метрів за сто-сто двадцять від штабного намету напнуті ще кільканадцять. То розташування зведеного десантно-штурмового батальйону. Витягши із замка ключі та прихопивши свій АКМС, неквапно рушаю туди. А що ще робити? Всі касети вже «кручені-перекручені» в магнітолі - набридло. По радіо – або пісні арабською, або якісь нескінченні промови тією ж арабською чи англійською, а я ні в тій, ні в тій – ні бельмеса. Ну, привітатись можу тією й тією. Англійською знаю пару-трійку фраз на кшталт «май нейм із Саша», « ай фром Ю-Ес-Ар». А, ну, ще арабською основний ісламський постулат, каліму зазубрив – ля іляха ілль а’Ллаху ва Мухаммадун расулю Ллахі, немає бога, крім Аллаха і Мухаммад – посланник Аллаха. Я, взагалі, в школі німецьку вчив – «іх хайсе Саша, іх бін совьєтуніонер». Ото майже все, що пам’ятаю із мови «істинних арійців», все інше – іх бін фергессен і хері вері матч, як любить повторювати один мій друг. Отакий-от я, блін, поліглот.
Від наметів вже чути веселу метушню і вигуки – хлопці ганяють по піску футбольний м’яч. Купами одягу позначили ворота і здіймають куряву – засмаглі, спітнілі. Хтось – з оголеним торсом, хтось залишився в сіро-зеленій майці.
На мені такий же, як і на них темний сіро-зелений однострій Збройних сил Іраку «без знаков различия» і брудно-жовті, кольору пустельного піску, шкіряні армійські черевики, звані тут «дуньками». Це, певне, через фірмове клеймо «Dunia al Iraq». Класні черевики. Хоч і шкіряні, але нога в них «дихає» через синтетичні вставки, через те й суха навіть у таку спеку. Та і форма класна. Хоч і темна, але навіть на пригріві у ній більш-менш комфортно. На вигляд - така груба тканина, а тілу приємно. Мимоволі пересмикую плечима, згадавши нашу «хебешку» і «кирзачі» з онучами. О-о-о… В цій «духовці» я, мабуть розмотав би онучі разом зі шкірою ніг…
На передпліччях в окремих пацанів синіють татуювання – два літачки, що рвуться в небо на тлі розкритого парашютного купола і коротка грізна абревіатура – ВДВ або напис «Никто, кроме нас». Те, що «наколки» різняться якимись дрібними деталями ще раз підтверджує, що хлопці – з різних частин. Є тут пацани із Псковської дивізії, з Каунаської, з Кременчуцької ДШБ.
За імпровізованим футбольним полем в струнку шеренгу під брезентовим тентом вишикувались «БМД-ешки», пара «Шилок», шістдесят шості «ГАЗони». Задерті стволи БМД-шних автоматичних гармат нагадують мені тонкі хоботки кусючих комарів.
Димлять польові кухні, стоять термоцистерни з водою, бійці табірного караулу несуть службу в наряді – попри перше враження броунівського руху і хаосу, табір живе за своїми законами, тобто, за уставом. Устав – велика сила, устав – основа всіх основ СА (радянської армії). Устав для радянського бійця – як Тора для правовірного іудея – там є відповіді на всі запитання. Щасливий радянський боєць – йому геть не треба думати, бо думають за нього батьки-командири: сержант, взводний, ротний і далі по ланцюжку, а йому, бійцеві, потрібно лише виконувати накази і положення уставу. Тільки тоді він досягне армійської нірвани у вигляді подяк командування, нагрудного значка «Отличник боевой и политической подготовки» і чергової «соплі» на погон.
А я, тим часом, прямую у розташування другої роти, десь там – мій «зьома», Коля Шпатер з Житомира. Ну, «зьома» - це досить умовно, бо я ж-то – не з Житомира і, навіть, не з області. Але… На просторах «нашей необьятной» ці умовності нічого не важать. З України, отже – земляки. Тим паче – тут, за багато кілометрів навіть від Кушки, крайньої південної точки СРСР.
Проходжу повз брезентовий навіс, кілька похмурого вигляду мужиків за столом чистять «стечкіни». Це не зовсім по-уставному - чистити тут зброю, але їм можна. В одного на передпліччі теж татуювання – кажан заступає своїми перетинчастими крилами земну кулю. Це «летючі миші», бійці окремої роти «спецназу» ГРУ ГШЗС СРСР****. Тут немає строковиків, лише офіцери та прапорщики. Якщо ВДВ – це еліта СА, то ці – еліта еліт. Мужик проводжає мене презирливим поглядом і такою ж презирливою усмішкою. Я чомусь судомно ковтаю слину. Він знає те, про що лише здогадуюсь я – всі ми тут: і я і Коля Шпатер і всі-превсі інші, за великим рахунком, лише гарматне м’ясо, «димова завіса» для комфортної роботи таких, як він. Ну, гірше нам, мабуть, лише іракським бійцям. Колись читав в одній «забороненій» книжечці Куліша про натовпи «торбоносців» у війську Хмельницького. «Торбоносці» - то селяни, яким вішали на шиї мішки з піском і пускали попереду козацького війська, як живий щит, бо козаки – еліта, козаків – жаль.
Отак і тут: іракці – це «торбоносці для «десантури», «десантура» - для «спецназу ГРУ», «спецназ» - ще для когось…
А я – що? В мене служба «блатна», я – при штабі…
А Колю я так і не знайшов… Протинявся сорок хвилин розташуванням і не знайшов. Ну, що ж, іншим разом. А зараз треба йти, бо Баляндрас «відтрахає і висушить» і я всю дорогу слухатиму епітети про себе, свої інтелектуальні здібності і сексуальну орієнтацію.
Я – вчасно. Бо, лише всівся за кермо і поклав біля себе «калаша», як з намету вигулькнув майор і важко опустився на сидіння. Було видно, що він не в гуморі, бо лише жовна ходили та ніздрі роздувались над рудуватими, вигорілими на сонці вусами.
- Поїхали! – нервово кинув мені.
- Куди, товариш майор?
- Кобилі в тріщину! В Рамаді, бля, в штаб!
Я вирулив на дорогу.
Ер-Рамаді – центр провінції Анбар. Там, де Сирійська пустеля впирається в Євфрат. Саме десь там починається Месопотамія – колиска людської цивілізації. Місце зародження писемності, зернового землеробства, перших міст, держав, законів. Хто зна, може, цю пустельну дорогу протоптували своїми підошвами вояки Гільгамеша? Може, мчали з диким гиканням візниць грізні ассирійські колісниці Ашшурбаніпала? А зараз, через тисячоліття, стрибає на вибоях, мов тушканчик, мій «Сузукі». П’ять тисяч років… Прикинути лишень – п’ять грьобаних тисяч років тому люди тут дружили, кохали, страждали, клялись у вірності і зраджували…
А завтра чи післязавтра, чи через тиждень, місяць, рік рватимуть пісок та каміння траки наших «БМД-ешок». Там, в Ер-Рамаді, в штабі Обмеженого контингенту радянських військ в республіці Ірак отримає мій майор, може, сьогодні, а, може – через рік запечатаний сургучем пакет і… Рвонуться вперед тони вогню і криці, кинуться на захист чужої, незрозумілої і не надто привітної землі, якій ми простягнули руку братньої допомоги. Заполонять небо хижі металеві птахи, вивергатимуть зі своїх клювів вогонь і смерть, неминучу і невблаганну. «Нерушимой стеной обороны стальной сокрушим уничтожим врага…», бо ми – це Гільгамеш, цар над царями, герой серед героїв, братній іракський народ – друг Гільгамеша Енкіду і ми здолаємо лютого велетня Хумбабу, ворога людства…
Гуркіт такий, ніби «МіГ» пронісся над самою головою. І одразу ж – стовп куряви і вогню за кількадесят метрів перед машиною. Чисто механічно, неусвідомлено я загальмував. Вуха заклало. Баляндрас із перекошеним обличчям щось кричав, але я не чув. Він рвав з рук кермо і намагався виштовхнути мене із сидіння. Все було, як у сповільненому в двічі відтворенні відео…
Відклало вуха так само раптово, як і заклало.
- Розвертайся, твою мать! – бризкав слиною в обличчя майор.
Я увімкнув першу і, вивернувши кермо вліво, рвонув назад. «Джимні», набираючи швидкість, застрибав у зворотньому напрямку, назад, до табору.
Наступний фугас вибухнув справа і трохи позаду, двигун «Сузукі» заревів, обертаючи колеса в повітрі вхолосту. Машина якусь секунду повисіла в повітрі і важко гепнулась на землю. Я боляче вдарився об щось потилицею і стало темно…
***
Перше, що я почув – свій стогін, перше, що побачив – Наталчине обличчя над своїм. Я лежав на підлозі, потилиця нила.
- Як ти так?
Я лише скривився і знизав плечима.
- Що, любий, знову?
- Умгу…
- Капець… Болить?
- Та ні, не дуже, - я вже підвівся і сидів на ліжку.
- Спи, мала…
- А ти?
- Покурю і теж ляжу…
Вона навіть не нагадала про те, що я кинув. Та і… Сигарети все одно в машині.
Холодна вода і освіжила, і втамувала біль. Наталка вже посапувала (ех, мені б так швидко засинати). Ну… Мабуть, візьму «снодійне», книжку якусь…
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872474
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.04.2020
"SUSANIN TRAVEL"- незабутні тури костромськими лісами. Найдосвідченіші гіди. Проживання в комфортабельному готелі "На болоті". "SUSANIN TRAVEL" - все включено!
Салон краси "INQUISITIO" - надійність, доступність. Надаємо послуги:
- інкрустація зубів розплавленим золотом;
- омолоджуючі ванни з киплячого молока;
- термомасаж внутрішнього вуха киплячою олією;
- манікюр і педикюр сталевими голками;
-корекція носа та язика ексклюзивними італійськими щипцями.
Приведи друга і отримай бонус - ліфтингова маска з найякіснішого заліза.
"INQUISITIO" - з думкою про вас!
Барбершоп "TOMAHAWK" - не можете обрати зачіску? Завітайте до нас!
Тату салон "IRON MAIDEN" - ми зробимо ваше тіло унікальним.
Масажний салон "ДИБА" - ваші суглоби втратили гнучкість? "ДИБА" чекає на вас!
"ІСПАНСЬКИЙ ЧОБІТОК" - найкраще взуття на ваші гроші. "ІСПАНСЬКИЙ ЧОБІТОК" - це зручно. Якість перевірена століттями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871567
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2020
Ми усміхаємось і це, напевне, знак,
Що ми – живі, що добре все між нами,
Що крутить коло десь невтомний Зодіак
І грізний Лев стриба під Терезами.
Ми усміхаємось, в любові і в журі,
В дрібнотах сварки і в смертельній тузі
Самотні постаті на Божому дворі,
Два метеори на вселенськім крузі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2020
Стук у вікно перервав роздуми. Я опустив скло – років тридцяти неголений чоловічина.
- Командире, в район ринку скільки?
- П’ятдесят.
- Поїхали?
- Поїхали…
Двигун мого «Гольфа» замуркотів, як задоволений кіт.
Ну… може й не зовсім вже аж так задоволено він муркотів, той кіт, об’ємом одна ціла вісім десятих літра. На прогазовках вухо вловлювало ледь чутне неприємне цокотіння – компенсатори. Настрій підупав. Ще кілька секунд тому я набрав, було, повітря в легені, щоб зав’язати розмову з пасажиром, а тепер – мовчки видихнув його. Скрушне зітхання, зрозуміле лише мені. Цокання гідрокомпенсатора – це, звичайно, не трагедія, але… Ну, капець! Я вже уявив свої руки в мастилі, збиті фаланги (ну, от не можу я працювати в рукавичках, НЕ МО-ЖУ!) і якусь підлу гайку або болт, єдину (чи єдиного) із півтора-двох десятків, які ніфіга не хочуть відкручуватися. Воно, звичайно, можна заскочити на СТО, але… Ой, блін… Я сам працював якийсь час на СТО! Я дуже добре знаю, як працюють на СТО! Там же ніхто ніц не тямить зробити до пуття, а якщо тямить, то не хоче. Гасло працівників СТО дуже гарно сформулював колись мій напарник, Серьога з Луганська: « Пабольше би такіх лахов», клієнтів, себто, які ні в зуб ногою в техніці. От, що цікаво, Серьога зажив слави невкохатись якого майстра, хоча... Зі своєю машиною я його на самоті не залишив би. Ні, руки в нього ростуть, звідки треба і «заточені» добре. Він і справді «шаристий» майстер. Просто мізки в Серьоги «заточені» на різного роду «схематози». Замість якісного мастила ллється якась бурда зі смородом оліфи(аби змащувало), а якісне – продається сусідам-знайомим-друзям. «Заміна фільтра» лише зветься заміною, бо його ніхто й не міняє. Ай… Не лише ж Серьога – майже всі так роблять. Інколи з машин знімаються якісні запчастини і ставиться якась «фабула», ай… Таке…
Тож – збиті пальці і «прОклятий» болт або гайка…
Мабуть, я застогнав вголос та ще й заскреготів зубами, бо раптом почув пасажирове:
- З вами все гаразд?
- Зі мною-то якраз все гаразд…
- А що не так?
- Для вас – все. Ось ринок, де вам зупинити?
- Поближче до трамвайної зупинки.
- Все. Готово.
- Дякую.
- Щасти…
Машина знову в «кишені» парковки, знову короткий стук у вікно – автовокзал.
Парковка.
Стук – Меморіал Визволення.
Розворот.
Помах руки «голосувальника» - центр.
Парковка.
Стук – «Феріде».
Мій звичайний і звичний день, такий, як і тища мільйонів попередніх і тища мільйонів прийдешніх днів ФОПа – таксиста.
По ночах не працюю – всіх грошей не заробиш та і…
Ні, звичайно, під сидінням – бита, а в кишені – балончик «Терену» (є знайомі менти) і кастет, але… Від удавки на шиї то слабка поміч. Було пару прецедентів, але гасив їх ще на стоянці, не садовлячи ще пасажирів у салон. «Стрьомні» пасажири вгадуються одразу – по манері ходити, розмовляти, жестикуляції.
Коли на одній шальці терезів – зайва сотня-друга, а на іншій – дурникування із Сан Саничем і вологі Наталчині губи на моїй щоці, то я вибираю друге.
Обід. «Хот-дог» і кава. В обід мені більшого не треба. «Хот-дог» без салату, лише булка, сосиска і гірчиця. Інших «наповнювачів» терпіти не можу. Перекусив і – Центр, ринок, Старе місто… Все - те ж, все – те ж… І кожна прогазовка з тим цокотінням – ніби серпом по моїх ніжних тестикулах. Це натура така – я вже вслухатимусь в нього, допоки не перемкнусь на щось інше. А зараз ні про що більше думати не можу. А коли перемкнусь і на що? ХЗ…
Отак, приїду понурий додому, ліниво колупатиму виделкою вечерю, аж поки на натраплю очима на запитальний Наталчин погляд.
- Щось трапилось?
- Ай… Компенсатори цокотять…
- А що то таке? Це щось серйозне?
- Та… Не те, щоб серйозне, дрібниця, але…
- Ну, то чого ти паришся? Заїдь завтра на станцію…
- Капець! Ти знаєш, що таке станція? Ти знаєш, що вони мені впхають?
Наталка знизає плечима:
- П-ф-ф-ф… Ну, так… Наша пісня гарна нова… Як завжди – ніхто, крім тебе нічого не вміє робити.
- А ні?! Всі тільки й думають – якого б то лоха «наколоти» і «взути».
- Міняй сам.
- Поміняю…
Я довго ще сидітиму в задумі на кухні, питиму чай, потім піду в душ, а за кілька хвилин сяду на край ліжка…
Малий грався за компом в якусь «аркаду», з кухні тягнувся запах якихось смаколиків, Наталка грюкала кастрюлями та сковорідками.
Я важко опустився на стілець.
- Мий руки, скоро вечерятимем… Щось трапилось?
- Компенсатори цокотять… - сказав я і раптом гучно розреготався.
Наталка запитально-здивовано дивилась на мене. Капець! Ну, от як же я люблю, коли вона так округлює ті свої очі кольру оливок. Ех-х… Банально, але – втонути можна. Це правда.
- Та… Не зважай. Все гаразд. Завтра не працюватиму. Відвезу вас із малим і – в гараж, мінятиму.
- То надовго?
- Ай… Побачимо.
Не люблю я загадувати наперед, зурочити боюсь. От тільки скажу: «П-ф-ф-ф… Легкотня, пару годин» і… Капець! Знай, що гайка (або болт) таки не відкрутиться.
Все було так, як передбачав – грьобані компенсатори не залишали ні за вечерею, ні в туалеті, ні в душі. Кажуть, що дива – поруч, в буденності. Та так воно і є. Пацан (ну, я, тобто) по паралельних світах, мікросах мандрує, фіг в таке хто повірить, а йому в голову в’їлись гідрокомпенсатори, частина досить-таки примітивного механізму.
Наталка щось цокотіла пальчиком в телефоні, я присів на край ліжка і запитав, просто так, для проформи, аби щось сказати:
- Що пишуть?
- Не знаєш, що? Все, як завжди – коханці проходу не дають, зваблюють.
- Покажи.
- Як то ти там кажеш? Счаз!
- Гляди мені, я не ревнивий, але хату спалю...
- Чию?
- Нашу, звичайно.
Наталка відірвалась від екрана і раптом, дивлячись прямо в мої «зрадливі» зелені очі, запитала:
- Саш… Тебе до цього часу не попустило? Чесно тільки…
- Щодо компенсаторів?
- Щодо дупопаторів! Ти знаєш, про що я.
Так, знав я, про що вона, добре знав. Про мої ревнощі. Знав, але захотілося, що називається «увімкнути дурня». Хоча – ні, краще не треба. Наталка може й образитись.
- Ти знаєш, що таке «цугцванг»? – запитав я замість відповіді.
- Я запитую?! – тебе не попустило?! – в її голосі вже з’явився ледь помітний крицевий відтінок.
- Цугцванг, Натусю, це, коли…
- При чому тут цугцванг? Я знаю, що це таке.
- Як би я не відповів зараз – однаково буде погано. Але… Гаразд. Гаразд, люба, я скажу… Я зараз все тобі скажу… - краєм ока я помітив, що телефон Наталка вже відклала.
- Я скажу… Не збирався, але, якщо ти так хочеш, то скажу… Не знаю, чи ти рада будеш тому, що я скажу…
- Що ти там бурмочеш?
- Р-р-р-га-в-в-в! – з різким розворотом я рвонувся до Наталки і звалив її на подушки.
- Загризу тебе!
- Придурок… - в її голосі вже не було роздратування, обурення було награним, губи привітними, а груди – звабливими і теплими.
Удар кулачка в плече був ледь відчутним, спротив – слабким. Найкрасномовнішим індикатором ситуації було те, як вона відповідала на мої поцілунки.
- Дурбецало… - гаряче Наталчине дихання торкнулося мого вуха, а зубки вчепились за нього, коли вона перевернула мене на спину. В тому напівшепоті-напівстогоні вже не було й краплі роздратування.
Думки про компенсатори з їхнім цоканням згинули десь у темній безодні забуття, канули в Лету…
Наталчині сідниці притискались до моїх стегон, долоня – на її животі… Я не засинав – провалювався в нірвану...
***
Спека – неймовірна, хоча, й терпима. Мені, якому +40 завжди краще, ніж -2 – терпимо. Виявляється, то лише на телевізійній картинці здається, що пустеля – це майже ідеально гладка поверхня, що тут немає доріг – куди хочеш, туди і їдеш. Насправді, дороги є і тут – звивисті, місцями вибоїсті, місцями кам’янисті.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871184
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.04.2020
[quote]В українському селі
І великі, і малі
Знають заповідь крилату -
Щоб стояв у кожній хаті
Х... Хліб) й до х... Хліба) на столі! [/quote]
ПРОЛОГ
Колись давно, як здохли динозаври,
Бо вимерзли посіви буряків,
Десь в Подніпров'ї вже гули литаври
Й гребли пилюку мАтні козаків.
Мойсей тоді ще лазив по Синаю,
Здобувши візитівку від Яхве,
Дрімав Сатир в оливковому гаю,
До смерті за… закохавши) все живе.
Атланти колупали в… вперто) пальцем,
Міркуючи, звідкіль там пластилін?
Ахейці «кинули» якраз троянців
На партію відстійних буратін.
А ми коптили з мамонтів ковбаси…
Наш Подніпровський м'ясокомбінат
На експорт гнав «Карпатськобронтозаврську»,
Коли ще навіть не булО Карпат
Ми – арії-украни-оратани!
І навіть Бог зажурено зітхнув –
У нас уже булИ підйомні крани,
А Він заледве світло підімкнув.
Хоч видохли отари динозаврів
(Це – заздрісник та скнара Саваоф),
Та й мамонти також мослисті тварі –
Ще з гірших вигрібали катастроф.
Це – лише вступ, пролог до оповідки
( Я ж все, як не в г… грядки), то – в комсомол) –
Прив'язка, час, координатна сітка…
І, щоб до рими – неоанузол.
ЧАСТИНА І
В часи, описані вже мною вище
В селі, за яром, де навкруг поля,
Стояла хата в самоті, мов прищик
На с… спИні) у сільського коваля.
Там баба з дідом жили – не тужили.
Ну… бабі років десь із тридцять п’ять,
А дідові… Три п’яді до могили.
Любила, кажуть, баба бл… блефувать),
Коли, було, з кумами грала в покер,
В очко, у триньку, секу чи буру.
Бувало, що в п… пальто) сховає джокер
І банк зірве чи поламає гру.
А дід і рад би був у карти грати,
Та то для нього пізня вже пора.
Опів на шосту… Все! Пора лягати.
Донизу стрілки, то яка вже гра?
Той дід із бабою був в другім шлюбі,
Бо овдовів, надбавши діток трьох.
Отримав пенсію, сталеві вставив зуби,
Знов одружився та й жили удвох.
Доньку Оленку викрав Змій-спокусник
Ім’ям Армен, кажись… Джигарханян,
А мо’ й не так? Та все одно – не руський.
Украв, зв’язав і вивіз в Єреван.
Брати подалися сестру шукати
Й самі пропали в Змієвім кублі.
Казав же дід: - Куди ж наздоганяти
Ікс-шосту «Беху» та й на «Жигулі»?
Роки минали, баба грала в карти –
Таке вже було бабське ремесло,
Дід щось читав про землетрус в Джакарті,
Лягав й хропів, що в хаті аж гуло…
То на папері все виходить гладко,
Та якось кострубато у житті…
І дід помітив на престольне свято –
Щось в баби завелОсь у животі.
- І що ж то, бабо, за святе знамення?
Яким то божим вітром занесло?
Доб… доблефувалась), хтивая гієно?
Вмостила мені роги на чоло?
Чим критимеш, тупоголова кур… курко?)
В моїй клепсидрі, знаєш, вже давно
Води нема! Мотор давно не бурка!
Мій крейсер вже зарився носом в дно!
- Дідуню! Любий! Як таке подумав?
Чеснішої від мене не знайти!
Не віриш, милий? Запитай у кума,
Що я не схильна геть до срамоти.
Послухай, краще, розповідь правдиву…
Якось було наснилося мені,
Що наш сусід, якимось дивним дивом,
Став кращим з ворожбитів-відунів.
Стоїть у полі й манить мене, манить…
«Ходи до мене,- каже, - «на ріллю»…
І я пішла…Усе, немов в тумані,
А він: «Іди! Хай раком тя зроблю!»
Прокинулась… пішла собі по воду,
По стежці, бачу, котиться горох,
Я – в рот його… О, райська насолода…
Звідтіль й живіт… Вже будемо утрьох…
- Прости, кохана,- стиха мовив дідо,-
Що сумнівався в чесності твоїй…
Котигорошко буде… Мій наслідник.
Тепер хай викусить Арменчик-Змій!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871035
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 06.04.2020
Коментар до твору http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868154 поетеси Zoia_Berezovska
підійняла метелика із води,
якби й людям так просто - узяв й злетів,
та куди там летіти, як важко йти?!
а ти просто годуєш собак й котів...
а ти просто самотня, чи просто - жаль,
воно ж, ніби, і Боже, та - нічиє...
сивим сумом закутана, ніби в шаль,
Бог не жадібний зовсім і всім дає.
підійняла метелика із води,
от мені би так просто, щоб полетів
чи потертись об руку... як ті коти,
попрохати нахабно, щоб хтось зігрів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868182
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2020
Як жаль, що не стрічати разом нам світанків,
Не чути клекоту охриплих сонних півнів,
Не пити кави з однієї філіжанки
І ти ніколи не народиш мені двійню…
Не бити посуд, не сміятись потім тОму,
Не зупиняти сварку ніжним поцілунком
І не кохатися, переборовши втому.
Життя… Воно таке скупе на подарунки.
А кажуть, ніби щедре… Де там, моя доле,
За дрібку щастя вже завбачена розплата
Та ми і платимо, гортаючи поволі
Той прайс із приписом – «Беру передоплату».
Такі близькі і, водночас, такі далекі…
Чи крім кохання, може, й щастя завітає?
Як прикро, що минатимуть наш дім лелеки,
Хоча… В нас навіть дому спільного немає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2020
... бо всі запитання зайві,
бо краще, коли без відповідей,
бо серце - ніяк не камінь
і, все-таки, може тріснути
і хмари - низько й ще нижче,
і проситься дощ, десь, назовні,
і витер давно не свище,
й заріс павутинням комин
а в нас - кимось ковані лати,
і кимось будовані мури
і плачуть, бо їх не здолати,
амури...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2020
Відрізнити мікрос від звичайного сну не так уже й важко. Не знаю, чи для всіх, для мене – так. Якщо ти засинаєш і потрапляєш у сон, в якому вже був, а, якщо ще й в той епізод, на якому сон закінчився минулого разу (насправді так буває ду-у-у-уже рідко), то знай – ти в мікросі. Уря!
Голова не боліла, зламаний ніготь на безіменному пальці лівої руки посіпував трішки (мабуть, зачепився за щось невдало, коли падав з ліжка). Я вже геть розімлів від тепла Наталчиного тіла і так, поклавши долоню на її живіт, заснув. Там і спати залишалося вже якихось годинки дві-три, а там і ранок, такий… Прогнозований чи що? Прогнозований, бо було таких ранків сто мільйонів тищ і буде ще сто мільйонів тищ. Однакових чи, майже однакових, з невеликими відхиленнями, типу, мініімпровізацій. І ніфіга та одноманітність ранків не напрягає і не набридає, бо ранок є ранок і як ти його ще урізноманітниш? Ну, хіба що зміною мелодії в будильнику, смаку зубної пасти і запаху освіжувача для туалета.
Ой, блін! Та у всіх ті ранки одноманітні!
О шостій тридцять дзвонить Наталчин будильник і вона встає. Власне, самого будильника я не чую, відчуваю, як вона злазить з ліжка, як хлапає босими ступнями в кухню і… І я знову провалююсь у сон. О сьомій дзвонить мій будильник, я розплющую одне око, беру телефон, вибираю кнопку «ПІЗНІШЕ» і знову провалююсь в сон. За десять хвилин з динаміка знову лунає MC Hammer-ове «U Can't Touch This». До ліжка підходить Наталка, цілує мене в скроню і шепоче: «Любий, вставай…» і я, зі стогонами і кректанням тисячолітнього діда, починаю виповзати з ліжка, мов ведмідь навесні з барлогу. Під монолог – «…І хто це придумав так рано вставати… хоч би раз дали поспати спокійно… задрало це все… здохнути б уже чи що...», я човгаю в туалет так приречено, як, певне, Ісус сходив на Голгофу, а Робесп’єр - на ешафот. Наталка геть не реагує ні на мої стогони, ні на кректання, ні на буркотіння. Не реагує, бо давно до того звикла, бо знає, що на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих – це «театр одного актора», що я просто «сова» і мені капець, як важко вранці підіймати свою дупу з ліжка і, взагалі, я люблю спати. Капець! Та я голюсь навіть, спецом, з вечора, щоб вранці зайву хвилиночку сну мати! А тому - просто мусять, зобов’язані існувати якісь супер-дупер таємничі сили, що ніяк не дадуть мені виспатись!
З туалета, вже вмитий і з почищеними зубами, але все ж так само приречено, я човгаю в кухню, схиляю голову на плече Наталці і стогну:
- Нату-у-усь… Може, ну його нафіг? Лягаймо спати…
Наталя акуратно звільняє своє плече від моєї голови, усміхається мовчки, і перевертає на сковорідці сирники, а я беру зі столу кружку з кавою, завбачливо наготовленою мені коханою (ахах! Їй більше подобається, коли я кажу «чашка», а я не кажу зараз, я думаю і вона не чує, бе-бе-бе!).
От не знаю я чи найперша кава за день найсмачніша. Ну, так, ну, так… Зварена коханою… І всякі там тралі-валі… Може, й так, може, й так… Я питиму каву протягом дня ще разів п’ять-шість, але… Але закурити хочеться увесь час з оцією найпершою за день кавою. Я скрушно зітхаю. Скрушно, бо кинув курити. В машині в потаємному «бардачку» лежить почата пачка сигарет – інколи я дозволяю собі викурити сигаретку. Але тільки одну, та й то – не щодня і, навіть, не щотижня. Боюсь. Я ж по пачці-півтори за день викурював колись.
Цікаво, а Наталка знає про ту пачку в машині? Мабуть… Або знає, або здогадується… Ну, я, ніби, й не ховаюсь від неї, просто так виходить, що курю тоді, коли її поруч немає. ХЗ, може, і в неї в сумці пачка сигарет лежить і запальничка?
Отакі-от ранки: будильники, пробудження, туалет, кава, з якою курити хочеться… Чим той ранок можна урізноманітнити? На чому зімпровізувати? Хоча… Бувало, що ми й імпровізували вранці... Та так, що й на роботу ледь встигали. Не скажу, що «по-молодості», бо ми й познайомились досить дорослими та, у всіх сенсах, сформованими людьми. Хоча… Все відносно. Ото й імпровізували. Та… Обставини міняються. Доімпровізувались.
- Саш, допив? Піди, малого збуди.
- Умгу, - я зробив останній жадібний ковток, настільки жадібний, що відчув на зубах гущу.
Он вона, обставина наша, посапує носиком в подушку. А от цікаво, він… Ні! Стоп! Не думати навіть! Не сміти про таке думати! Забути!
- Хлопчики, де ви?! – Наталка перебила мої думки і – слава Богу.
Малий встає так само важко, як і я. Ввечері його важко приспати, а вранці – підняти. В цьому він – татків синочок. У всьому іншому - схожий на матусю – так само красивий, як вона, так само надимає верхню губку, коли сердиться, так само…
Врешті, боротьба за ковдру малого скінчилась – я переміг і він, бурмочучи щось незадоволено, поплентався в туалет.
- Саш, що там?! Снідати йдіть.
- Ти кому оце зараз?!
- Тобі, кому ж іще. Сан-Санич вмився вже, зубки почистив?
Малого звати так само, як і мене – Олександром, Сашею і ми жартома називаємо його Сан-Саничем. Від того він неймовірно пишається і задирає догори свого трішки кирпатого носика.
- Малий, ти де?! Мама снідати кличе!
Двері ванної кімнати відчинились, вийшов Сан-Санич з вологим від води чубчиком.
- Поспати не дав! Ти… Ти… На тобі! – малий штовхнув мене кулачками в живіт. Я вдавано застогнав, перегнувся навпіл і гепнувся на підлогу.
- Пощади… Не вбивай… Я тобі ще у пригоді стану… - я простяг до малого тремтячу руку.
Він показав мені свого рожевого язика і чкурнув до кухні, заходячись реготом.
- Ну, от, що-небудь… Нехай вже Сан-Санич, а ти… Дорослий дядя… - Наталка з докором (таким же вдаваним, як і мої стогони) дивилась на мене. Я не знайшов нічого кращого, як теж показати їй язик і цмокнути в щоку.
Отак, з жартами та дуркуваннями минув і сніданок. Не люблю снідати, але… Для когось же вона готує ті сніданки. Тим паче, сирники – з малиновим варенням. М-м-м… Сама ж вона не любить його, через кісточки. Ой, сумніваюсь, що вона взагалі якесь варення любить, а малинове – то точно. Отже воно – спецом для мене.
Така вона штука – кохання. Це не лише взаємна пристрасть, потяг, а і якісь компроміси. І, от що характерно, не змушуєш себе до тих компромісів якимсь надзусиллям волі, а все якось само по собі стається. Ніби-то, ніхто нікому і догоджати не збирається, а догоджає. Як струмок сам собі пробиває дорогу… Ні, не так. Як вода набуває форми посудини, так і наші почуття набули форми нашої ж персональної «посудини».
Ранок-ранок… Такий, як сто мільйонів тищ попередніх та наступних ранків. Всі – у машину. Наталку – на роботу (в неї невелика сувенірна крамничка), малого – в садочок і… Сам – теж на роботу. Я – таксист. Звичайний таксист.
Не скажу, що то робота моєї мрії. Чесно кажучи, немає, певне, в світі жодної роботи моєї мрії, бо моя мрія – нічогонероблення, але… Таке вже воно, блін, селяві, як кажуть французи. І зарібок не те, щоб великий. ХЗ, може, мої дві вищі освіти і були б десь затребувані, але… Навіть Наталка колись сказала, що я схожий більше на водія маршрутки, ніж на викладача. Ай, просто не хочу я повертатись до викладацької діяльності – мозкотрах з боку учнів (а ще більше – начальства) моя нервова система вже не витримає. А тут… Як говорив герой одного мультика: «Крути баранку да помалкивай». Хоча, мовчати – це не моє. Сотні різних (правдивих і – не дуже) історій, тисячі анекдотів - все це до послуг клієнта.
Ось і Привокзальна – стартова позиція мого ненормованого робочого дня. В очікуванні клієнтів можна трішки подрімати. В динаміках співають Zeppelin-и, «Stairway to Heaven», в напівдрімоті я згадую події ночі.
Давненько вже мене не «вкидало» в мікрос. Мікрос… Це я сам придумав таку назву. Макрос – це наш світ, великий. Мікрос – той, в який я потрапляю інколи, маленький світ. Може, він, насправді, і не маленький, певне, що не маленький, але я перебуваю завжди лише в якихось окремих локаціях. Вперше я потрапив у мікрос років у… п’ять чи шість.
От дивно, я ніколи не бачив у мікросах дітей, живих дітей, здається, я розумію, чому…
Стук у вікно перервав роздуми. Я опустив скло – років тридцяти неголений чоловічина.
- Командире, в район ринку скільки?
- П’ятдесят.
- Поїхали?
- Поїхали…
Двигун мого «Гольфа» замуркотів, як задоволений кіт.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867072
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.03.2020
ПЕРЕХРЕСТЯ ГЕКАТИ
Сидіти в кутку під стелею – капець, яка незручна і важка штука. Добре, що хатина хоч – дерев’яний зруб і колоди, навіть зсередини приміщення, оброблені погано, сукуваті та в них ще й вбиті якісь металеві гаки та скоби. Вчепитись, коротше, руками і впертись ногами є в що. Але ж важко – капець. Цікаво, а от ніндзя реально ото так сидіти можуть чи тільки у фільмах? Я не ніндзя… І, відповідно, треба думати, що робити. Зооморф, сидячи у протилежному кутку, дивився на мене своїми банькатими очима. Цікаво, скільки їх у нього? Я бачу чотири, а насправді - хто зна, може, і більше. Впевнений лише в тому, що їх – парна кількість, бо тут скрізь і все кратне двом. Якими б вибухомозковими не були зооморфи чи антропоморфи, але в них завжди все кратне двом, я давно вже підмітив цю особливість.
Тим часом павук (справді – павук?), задньою парою членистих кінцівок висмикнув з дупи (ох, не шарю я в анатомії зооморфів та і звичайних павуків – теж) нитку павутини і почав ліпити її до стелі у кутку. То, певне, на випадок, якщо я спробую збити його вниз… Розумне, бляха…
Ноги і особливо руки підленько тремтять від напруги (все-таки я не ніндзя). Що робити, що робити?.. Тварюка, мабуть, таки отруйна та і кусається, точно, що боляче. Великий, розміром із середнього собаку, хоча траплялись мені й більші екземпляри, але тих бачив лише здалеку… Що ж робити? Може, знову спробувати перевернути кімнату? Куди? Назад? Тоді він миттєво стрибне на мене, не знаю, чи встигну відкотитись вбік… Вперед? О, ні-і-і-і…Ні-ні-ні, тоді я точно звалюсь йому в обійми. Може… Перевернути набік, вправо чи вліво? Хм-хм… Я ніколи не пробував перевертати простір набік. Теоретично це можливо, але… Досвіду в мене немає, тож краще було б потренуватись у якомусь більш спокійному мікросі. Що ж, тоді в мене залишається один вихід. Я подумки зітхнув (наступного разу знову починати все з самого початку), пальці рук пробіглись по колодах, наскільки могли пробігтися… А, ось воно: під безіменним лівої руки – гостра дразка. Я приречено скривився (знову ж подумки) і… З усієї дурі зафігачив ту дразку під нігтя (це про всяк випадок, підстраховка, якщо падіння не допоможе). ОМГ!!! ОМГ, блін, три рази!!! Руки і ноги смикнулись, я гепнувся з того кутка на підлогу, боляче вдарившись лобом і носом, і… прокинувся.
- У-м-м-м… Ти що, знову з ліжка впав? – то сонно простогнала, звівшись на лікті, Наталка.
- Так, люба, впав… Спи-спи… Я зараз…
- М-м-м-м, не хочу без тебе… - вдавано-вередливо надула вона губи
Пасмочка волосся затуляли її сонні очі, майка сповзла з одного плеча… Так звабливо… Ех-х-х…
А під носом в мене було волого і на губах солоно – ніс був розбитий.
- Спи, мала, - я ледь торкнувся губами оголеного Наталчиного плеча. Вона бухнулась на подушку і, майже миттєво, заснула.
«От же, бісова дівка, - подумки усміхнувся я, - Мені б оту здатність засинати так миттєво…»
Із дзеркала у ванній на мене дивився заспаними очима коротко стрижений середніх років чоловічина із розбитим носом та збитим лобом, ну, тобто – я. Середніх років? ХЗ, може, то я лещу собі? В скільки років починається середній вік? У скільки б не починався, але початок я таки прохлопав. Де я – на середині середнього віку чи наприкінці? Ну… Все залежить від того, скільки мені і, скільки я ще житиму. Другого я не знаю, а от з першим… Тра-ля-ля-ля-ля! Нічого не пам’ятаю! Геть усе забув! Паспорта не бачив!
Паспорт і дзеркало – то такі штуки, які псують настрій. Ну, дзеркало – ще так-сяк, бо я досить ще пристойненько виглядаю. А от па-а-а-аспорт… С…ка він, той паспорт…
Ручка в дверях ванної кімнати, рипнувши, вирвала мене з роздумів – Наталя, сонно човгаючи босими ступнями, йшла в туалет. Секунди три мовчки дивилась на мене спідлоба своїми очиськами ( як вона робить їх такими великими і гарними?), а потім:
- Так і стоятимеш, дивитимешся?
- Ну, так, чому б і ні? Ще й допоможу, попісь-піськаю, як дитинці, - усміхнувся я.
- П-ф-ф-ф-ф… Зараз! От, що-небудь… Все, ану - марш звідси!
- Слухаю і підкоряюсь, моя пані.
Щойно повернувшись, Наталка вляглась і знову миттєво заснула. Я повернувся на правий бік притиснувся до її гарячого тіла, обійняв і засунув ліву руку їй під майку – люблю засинати так, коли моя долоня в неї на животі. Атласна шкіра м’яко пестила пальці, губи ледь-ледь торкалися Наталчиного плеча. Смикнула плечем – лоскітно, певне. Не чіпатиму більше - нехай спить, їй вставати раніше – сніданок готувати.
Колись Наталка не вірила мені, ну, точніше, робила вигляд, що вірить, щоб мене не розстроювати. Слухала мене, мої розповіді, гіпотези, але – не вірила. Ну, добре, що хоч ставилась до того всього, як до фантазії, жарту, бо… Могла б і в дурку здати. Не вірила, аж поки… Аж поки ми не перетнулись із нею в одному зі снів. Умгу, так-так, у спільному, одному на двох сні. Потім, коли вранці я розповідав їй «ЇЇ» сон, вона дивилась на мене своїми округленими оливковими очима.
Ну, правда, Наталя не може так, як я. Для неї відкрите лише одне Перехрестя. Це добре. Бо з того перехрестя потрапляєш у мікрос, населений переважно людьми, лише, коли-не-коли забреде якийсь антропоморф, ну, щось на кшталт Баби Яги. В "людських" мікросах теж дофігіще небезпек, але... Я не хотів би, щоб вона опинилася на Перехресті Гекати…
Пощастило мені з Наталкою. Ну, хоча б із тим, що в дурку не здала. А могла б, мабуть… Як же ще ставитись до розповідей, що я уві сні мандрую по паралельних світах?
Я їх називаю мікросами. А точки, звідки потрапляють до мікросів – Перехрестями. Це не щоночі. Є просто сон, а є – подорож в мікрос. Я не можу потрапити в мікрос самостійно. Не знаю, як це відбувається, не знаю, в який потраплю. ХЗ, може, мікросів і нескінченне число, я думаю, що, чисто теоретично, так і має бути, але я бував лише в кількох, не більше десятка.
Відрізнити мікрос від звичайного сну не так уже й важко. Не знаю, чи для всіх, для мене – так. Якщо ти засинаєш і потрапляєш у сон, в якому вже був, а, якщо ще й в той епізод, на якому сон закінчився минулого разу (насправді так буває ду-у-у-уже рідко), то знай – ти в мікросі. Уря!
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866070
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.02.2020
Сто років не писав нічого громадянського. Ну, не сто, але… п’ять-шість – точно. Навіть постів у ФБ роки три не писав…
В 1940 році, одразу після завершення громадянської війни в Іспанії, диктатор Франсіско Франко наказав розпочати будівництво Долини Полеглих – пантеону загиблим в роки війни. Через вісімнадцять років будівництво завершили. Рештки десь 34 тис. учасників війни… Супротивників… Ворогів… Республіканців і членів фашистської «Фаланги»… Вони знайшли примирення там, на спільному цвинтарі, в землі…
На просторах «нету», а точніше – у Фейсбуці, побачив якось фото. Звичайний гранітний пам’ятник… Із написом…
« Солдатові ЗСУ від козаків Луганського козацтва ( назву сотні призабув). Спочивай з миром, воїне»…
Знаю ще достовірні історії про те, як наші вояки пораненими потрапляли в полон і їм робили операції, переливали кров, рятували життя… Там, за «лінією розмежування». Не залишали подихати в полі з відірваними руками-ногами чи вивернутими назовні кишками. Не залишали, хоча й могли, бо Женевська конвенція щодо військовополонених у цій війні не діє. Забирали… Мабуть, тому, що Воїни, хоч і вороги. Рятували життя. Мабуть, тому, що Лікарі, хоч і вороги. А клятва Гіпократа – вона одна для всіх… Якщо вона – дійсно клятва…
Лікарі з Львівщини заспівали державний гімн, коли дізнались, що евакуйованих з Уханя до них не привезуть… Мабуть, ворогів здолали…
Мешканці Нових Санжарів били вікна в автобусах з евакуйованими з Уханя, палили шини під вигуки – Ганьба! Їм тут не місце! Геть! І… Слава Україні!
Я дивився ту трансляцію і… Хто мене знає, той знає моє ставлення до людей в «ментовських» погонах… ОМГ! Я вперше в житті був вдячний ментам! За те, що вони були там! За те, що тих евакуйованих не витягнули з автобусів і не забили насмерть палками, ногами чи тим же камінням…
Де ви??? Де ви, творці токшоу «Говорить великий Львів»? Ви ж культивуєте в своєму творінні думку про найукраїнськіших українців – галичан і «унтерменшів» з інших регіонів! Вау! То воно??? Отой спів гімну лікарем, який витоптав у багні клятву Гіпократа – то воно??? Ваш найпатріотичніший галицький патріотизм???
Де супер-дупер-пупер блогер, кумир порохоботів Андрій Полтава??? Чому не знімав своє «Вата-шоу» в Нових Санжарах»???
Ой, та знаю, знаю… Винні «зелебобіки»… От був би Петро Олексійович…
Так, винні. Не сперечаюсь. І Гончарук, і Скалецька, Аваков і, навіть, Зеленський винні. Не знаю точно, в чому. В чомусь та винні. Але ж не в тому, що ми – нице, огидне, дрімуче середньовічне бидло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865510
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2020
… не стало вже малого юетші Єздигерда, не стало закоханого Єздигерда, не стало найманця Єздигерда, світу явився Єздигерд Кривавий.
Страх котився далеко попереду мого війська, до самої столиці сатрапії, до Замбули…
Сатрапія палала, сатрапія стікала кров’ю, сатрапія стенала під мечами моїх воїнів та копитами їх коней. Один за одним мчали гінці від сатрапа із благаннями до короля Турану про допомогу військами, бо «…зійшло з гір в долину небачене доти чудовисько, звір, демон в людській подобі, який не знає ні жалю, ні милосердя …» - так писали про мене в тих листах, книжнику, - Єздигерд кволо захихикав…
- О, так, я був жорстоким, але не настільки, як вони писали: я не снідав невинними немовлятами та не запивав їх кров’ю цнотливих дівиць, і легіон демонів – рогатих, крилатих і ще якихось там не йшов за мною… Але чутки, книжнику, вони іноді сильніші, ніж саме явище…
Вже за тиждень мої пси переситились кров’ю і вбивств та гвалту – одвічних супутників війни - стало менше. Дехто з них навіть бурчав, мовляв, награбували вже стільки, що й справді коні не вивезуть, пора повертатись… - Єздигерд знову захихикав.
- Я стратив кілька десятків тих буркотунів і моє військо рушило далі. Так, книжнику, так, в мене вже було військо. Не ота зграя шолудивих обідраних псів-афгулів, а справжнє військо – багато воїнів-туранців влились в наші ряди. Вибір, юначе, в них був невеликий – або їхні відрубані голови складуть в чергові піраміду, або… або вони знову займатимуться тим, чим і займались – воюватимуть, але вже під моєю рукою. Не лише про мою жорстокість витали легенди, а й про щедрість до своїх вояків. Однією рукою я карав, іншою – винагороджував. А покарання було лише одне – смерть.
В бою у воїна є шанс перемогти і вижити, якщо він залишить поле бою – шансів геть нема. Смерть! Смерть! Смерть!
Смерть на полі битви – честь і шана для воїна, смерть від руки ката – ганьба.
Мов розпечений ніж проходить через віск, так я пройшов від Іраністанських гір до стін Замбули. Даремно я переживав щодо штурму чи тривалої облоги міста, дарма…
Командир посланого мною ар’єргарду доповів, що біля південної брами мене чекає чоловік із білою ганчіркою на списі – перемовник, він хоче розмовляти особисто зі мною…
Зустрітися ми мали на нічийній території – за три польоти стріли від міста і на такій же відстані від мого табору.
Мене чекав кремезний, на голову вищий від мене чоловік у вороненій туранській кольчузі. Шолома на ньому не було і лискуча, гладко голена голова відбивала промені призахіднього сонця, смагляве обличчя обрамлювала вузька смужка чорної, мов воронове крило бороди. Рубцювате обличчя і твердий, впевнений погляд карих очей видавали бувалого воїна.
- Хто ти? – звернувся я до нього.
- Я – Юлдуз, капітан гарнізону Замбули.
- Чого ти хочеш?
- Просити в тебе милості… Не для себе – для своїх вояків і мешканців міста. Нас мало. Я краще за інших знаю, що з такою силою ми не протримаємося довго. Штурм чи облога лише роздратують твоїх вовків і, після того, як вони увірвуться-таки за мури, то грабуватимуть та вбиватимуть з потроєною силою…
- Так, Юлдузе, буде саме так.
- Скажи, чого ти хочеш Єздигерде, ми дамо тобі це і розійдемось. Ні тебе, ні мене це ганьбою не вкриє, Юлдуз вичікувально дивився мені у вічі. Я помітив, що з міських мурів у такому самому очікуванні на нас дивиться не один десяток пар очей.
- Мені потрібен палац, Юлдузе, точніше – сатрап і його життя, більш нічого.
Жовна заграли на обличчі туранця, гримаса, немов би від сильного болю скривила його обличчя, заскреготіли зуби, але то тривало лише якусь мить.
- Я думав, ти задовольнишся іншим викупом – золотом, сріблом.
- Ні, Юлдузе, те мене не цікавить.
Туранець зітхнув.
- Гаразд… Дай мені слово воїна, що ти не дозволиш зруйнувати та спалити місто та вирізати мешканців і… що мої воїни не постраждають. Тоді я дам наказ відчинити браму.
- Я обіцяю, Юлдузе.
Туранець, озирнувся назад, на мури і зробив кілька колових помахів списом над головою.
- Тобі відчинять браму, але… Є ще одне прохання, особисте.
- Кажи!
Туранець повагом вийняв з піхов свого кривого меча і , тримаючи його обіруч, опустився переді мною на коліна та схилив голову:
- Вияви милість і мені Єздигерде.
- Підведись, Юлдузе, ти – достойний воїн і я мав би за честь мати тебе під своєю рукою.
- Ні, Єздигерде. Я не найманець, я – воїн. А воїн присягає на вірність лише раз у житті. Вияви милість, прошу.
У відповідь я лише знизав плечима. Короткий посвист і мій меч відправив туранця бенкетувати у Залу Героїв. Він помер, як і має помирати воїн – від руки ворога, з мечем у руці.
Вже за годину моє військо входило в Замбулу. Під страхом смерті було заборонено вбивства, гвалт, грабунок і підпали. На поталу моїм воякам віддавалася лише скарбниця сатрапії…
Тронна зала палацу була майже порожньою. На місці трону стояло споруджене нашвидкуруч колесо, до якого був прив’язаний колись всемогутній сатрап Замбули. Він вже охрип, посилаючи мені прокльони та погрози, стомився від благань та намагань умилостивити мене чимсь і тепер лише скавулів, як побитий пес. А я стояв із залізним катівським кийком у руці і мовчки дивився на нього. З того часу, як його затягли, мов лантух, у цю залу, я не зронив ні пари з уст.
Сатрап Замбули мав померти. Ще рік тому я просто стяв би йому голову або прохромив би мечем серце. Але сьогодні я хотів, щоб він помирав довго і болісно, щоб він, врешті, перестав благати мене про життя, а почав благати про смерть. Очі сатрапа безладно метушились, тіло смикалось, мов у конвульсіях, але то ще були не конвульсії, то були далеко не конвульсії. Смерть на колесі – то важка і болюча смерть, але… може, й недостатньо болюча?
На якусь мить мені здалося, що за важкою завісою біля стіни щось зашурхотіло, але я не надав тому шурхоту особливого значення – миша чи щур. І в палацах щурам знаходиться місце.
- Може, для початку, видерти з тебе кілька пасів шкіри… Га, сатрапе? – промовив я в задумі, швидше до себе, ніж до нього.
Очі сатрапа закрутилися так, що здавалося – от-от вистрибнуть з орбіт.
- Чотирнадцять… По одному пасу за кожен рік моїх блукань.
Сатрап знову дико заверещав.
- Замовкни! Закрий свою брудну пельку, інакше я вирву твого свинячого язика!
Вереск знову змінився скимлінням.
- Сатрапе… Правителю… Повелителю доль людських… Принце крові… Власнику незліченних багатств… Всемогутній… - я ходив з боку в бік, ліниво перекидаючи залізний катівський кийок з руки в руку, - чого ж ти лежиш тут, немічний і переляканий? Чом не покличеш сторожу? Чому мене не відхлещуть батогами?! Де твоя влада?! Де твоє золото?! Чом воно не порятує тебе?! Я розплавлю ківш і увіллю його в твою гнилу горлянку!
Сатрап знову заверещав, але мій гучний божевільний регіт заглушив той вереск.
Ми змовкли обоє майже одночасно. І тут я вдарив. Важкий залізний кийок торкнувся сатрапової гомілки і його права нога неприродньо зігнулась. Нелюдський лемент прорізав простір кімнати. Мені здалося, що до того крику домішався ще якийсь, більш високий звук – чи то писк, чи то здавлений зойк. Я роззирнувся, але в кімнаті нікого, крім мене та колишнього правителя Замбули, не було. Він перестав кричати і знову скавулів, хлипаючи, мов дитина. Я коротко замахнувся і вдарив знову – по лівій гомілці. Сатрап знову закричав. О, ні, в ім’я Арімана! Мої барабанні перетинки не витримували того крику, а тому я схопив першу-ліпшу ганчірку, яка валятась на підлозі і глибоко запхав до сатрапової пельки. В цю мить хтось плигнув мені на спину і, ніби жала диких гірських бджіл впились мені в обличчя. Різким порухом плечей я вивернувся і, не дивлячись, відштовхнув невідомого супротивника. Його тіло глухо вдарилось об підлогу. Я розвернувся, готовий до нової атаки і… побачив Ільдіко. Вона поволі зводилась на ноги. Її, незвичне для цих країв, русе, світлого відтінку, волосся було скуйовджене і розсипалось по плечах. Діадема, яка мала б утримувати його, збилась набакир, з розбитої губи сочилася кров, а очі палали лютим вогнем. О, боги! О, демони світу і підсвіту! Навіть у гніві та люті, Ільдіко була прекрасною…
Щось делеке, знайоме, але призабуте ворухнулося в моїх грудях, якась незрозуміла млість почала розповзатися від серця і далі по тілу – до кінцівок. М’язи ставали млявими, в мозку нечітким ще образом проступала думка – чому я тут, навіщо, для чого?! Але в цю мить сатрап знову застогнав, замугикав крізь кляп і я струсив із себе те секундне оціпеніння. Ільдіко стрибнула знову, мов дика кішка, знову намагаючись вчепитися в моє обличчя гострими нігтиками. І знову я зачарувався її граційністю…
Звичайно ж, що стрибок Ільдіко не досяг своєї мети – ухилився в сторону, впіймав її за руку і притягнув до себе.
- Відпусти його, тварино! - прошипіла вона скривленим гримасою ротиком – Відпусти його, кате!
- Ні, Ільдіко, твій чоловік помре.
- Відпусти! Він нічого тобі не зробив!
- Він нічого не зробив мені?! Ти справді вважаєш, що він нічого мені не зробив, нічого не заборгував?! Він, той, хто винищив мій народ?!
- Він нікого не вбивав!
- Він наказував вбивати! Він вбив мого друга, мого брата!
- Твій брат загинув через тебе, Єздигерде.
- Він наказав шмагати мене батогами, наказав вбити мене
- Ти знав, на що йшов, Єздигерде, знав, хто я…
Дика лють заполонила мій розум, кров залляла мої очі. Одним порухом рук я роздер навпіл сукню Ільдіко та повалив її на підлогу. Її важкі налиті перса колихались в мене перед очима, гаряче дихання торкалось вологою мого обличчя, тіло пахло прянощами, теплом, затишком, коханням мої грубі долоні відчували м’якість та пружність її шкіри. Ільдіко… Моя кохана Ільдіко…
Вона пручалась, вона звивалась всім тілом, намагалася вирватись, але мої залізні груди навіть не відчували ударів її кулачків.
Ільдіко плюнула мені в обличчя.
Так, вона тремтіла. Тремтіла від сорому та болю, але очі її не випромінювали страху. І… Моя хватка ослабла. Я забрав руку з її шиї, відпустив руку і просто відкотився вбік. Вона не вставала. Просто лежала на підлозі і важко дихала, нага, на підлозі тронної зали. Я лежав поруч і так само важко дихав. Ми здавалися коханцями, які ось-ось завершили танок любові і зараз лежать рука до руки.
- Ти став іншим, Єздигерде, геть іншим. Я покохала іншого – чистого, світлого юнака, саме з ним я співала пісню кохання, саме заради нього я ладна була на все і, мабуть, він – теж. Але його нема. Він зник, зник чотирнадцять років тому, розчинився у вечірніх сутінках саду та не повернеться більше ніколи. А зараз… Це криваве чудовисько, підлий вбивця, ниций гвалтівник і мерзенний кат. Ти – не мій Єздигерд… - Ільдіко говорила тихим і спокійним, навіть байдужим голосом, ніби й не було нічого ще кілька хвилин тому.
- Все, що я робив – робив через кохання!
Ільдіко лише усміхнулась куточком уст:
- Мені не треба такого кохання… Кохання не здобувається гвалтом та вбивствами… Мій чоловік… Може, він і справді заслуговує смерті, так,як ти кажеш. Не знаю… Я не відаю того, Єздигерде. Він завжди був добрим до мене та дітей. Я не знаю його інакшим… Але… Я знала інакшим тебе і я побачила твоє перетворення. Ти став демоном, Єздигерде. І, якщо в тобі жевріє ще хоч крапля людського - відпусти його, Єздигерде… Ти хочеш втамувати спрагу помсти? Візьми мене – вбивай, катуй, гвалтуй день при дні, хочеш – віддай на поталу своїм солдатам. Візьми мене – відпусти його…
Я поволі підвівся.
- Ні, Ільдіко, твій чоловік помре.
Вона теж підвелася тим часом і стояла навпроти мене нага, у всій свої красі.
- Що ж… Іншої відповіді я й не чекала… Тоді я проклинаю тебе, Єздигерде. Я знаю – ти багато чого досягнеш. Перед тобою впадуть королівства та імперії. Бо невідомі тобі ні милосердя, ні співчуття. Ти матимеш все, про що тільки може мріяти будь-який правитель. Та не матимеш ти того, що має звичайний смертний. Пусткою, вічною пусткою буде твоє серце і не знатимеш ти чим його заповнити, адже не затримується ніколи ні вино, ні вода у посудині без дна. Матимеш ти сотні жінок та лише біль і відразу викликатиме в тебе близькість із ними і ти не розумітимеш, чому так і пробуватимеш знову і знову тебе болітиме. Ніколи не дасть плоду твоє сім’я, Єздигерде, не бачитимеш ти ні дітей своїх, ні онуків. І біля смертного одра твого не буде жодної близької людини – лише байдужі й безмовні раби. Ти помиратимеш, а за спиною в тебе вже рватимуть на частини твій спадок круки та шакали – стервятники стануть твоїми спадкоємцями. Я проклинаю тебе. Проклинаю… - все це було мовлено рівним спокійним голосом.
- Де твої діти, Ільдіко?
Вона криво усміхнулась:
- Хочеш вбити дітей? Не дивуюсь… Вони в надійному місці, Єздигерде, з вірними і відданими людьми і твої пси ніколи їх не знайдуть.
У відповідь я лише знизав плечима.
- Масуде!!!
І, поки афгул, який вже давно став моєю правою рукою у вирішенні лоскітливих питань, біг на мій поклик, зірвав зі стіни шматок шовкової ганчірки і кинув Ільдіко:
- Прикрийся!
- Слухаю, провідниче, - Масуд вже схиляв голову у шанобливому поклоні.
- Візьми з десяток людей, таких, які вміють тримати язик за зубами. Нав’ючиш двох коней – вода, їжа, якийсь жіночий одяг. Непомітно виведете її з міста, - я кивнув на Ільдіко, - Через північну браму. Прихопиш із собою Крома. Проведете її на північ так далеко, щоб там не було наших роз’їздів. Бажано так, щоб вона якнайшвидше зустріла туранців.
Я підійшов до колеса, на якому все ще стогнав чоловік Ільдіко, став так, щоб було видно її. За мить мій серпоподібний кинджал юетші прохромив йому серце.
Ільдіко здригнулась.
- Це все, що я можу для тебе зробити… Забирай її, Масуде. Якщо хтось із твоїх собак хоч підніме на неї погляд – жертиме власні тельбухи. Все. Йди.
Масуд взяв Ільдіко під лікоть і вивів із зали. А я… А я, книжнику, сів біля підніжжя трону, опустив голову на коліна, охопив її руками і гірко-гірко заридав…
Мені дуже хотілося тоді в рідні гори, книжнику, бути маленьким хлопчиком-юетші, гратися із маленьким кудлатим собачам, крутитись біля вогнища, на якому мати варить в казані запашний куліш, ловити її погляди та усмішки…
Але я знав, книжнику, що цього не буде більше НІКОЛИ!!! Бо вода, яка потрапила з гирла в море, вже ніколи не повернеться назад в річку! Бо всі колишні Єздигерди померли, згинули в морі минулого – хлопчик, юний пастух, закоханий, найманець… А був лише Єздигерд Кривавий…
Ільдіко я не бачив більше ніколи і нічого про неї не чув.
Через сім місяців увесь Туран скорився мені. Я посів королівський престол і став Єздигердом Узурпатором. Я в кілька розширив кордони Турану далеко у всі сторони світу і став Єздигердом Завойовником, войовничі сусіди, мов побиті пси, сиділи, підібгавши хвости. Я приборкав своїх колишніх союзників – мунганів і вони бояться поткнутися на кордон Турану. Найдовше чинив опір Глед – мій колишній бойовий товариш і перший навчитель військовій справі. Може, ти будеш колись у горах Арімана, то побачиш руїни його фортеці, книжнику...
Я будував міста, фортеці, дороги, акведуки і став – Єздигердом Будівничим. Найниціші раби Турану вдягаються в шовк та їдять із срібного посуду. Я затопив цю державу золотом і сріблом, як топив колись у крові. Далі ти все знаєш сам, книжнику. Мені більше нічого розповісти тобі. Хі ба що… Прокляття Ільдіко збулось. Все сталося саме так, як сказала вона там, у тронній зала Замбули, яку я перетворив на катівню. А тепер, книжнику, налий мені вина і йди. Скажи, щоб покликали генерала Крома…
Важкі двері опочивальні прочинилися і увійшов гігант-кімерієць. Незважаючи на високе становище, яке він займав – головнокомандувача усіх армій Туранської імперії – на ньому був звичайний воронений доспіх туранського офіцера, без будь-якої прикраси, меч його був у старих потертих шкіряних піхвах. Кром був єдиною людиною, якій дозволялося проходити в королівські покої зі зброєю. Гриву його чорного волосся вже посрібнила сивина, гладко виголене обличчя було помережене зморшками та рубцями поранень. Лише сині очі палали тим самим молодим вогнем, що й багато років тому.
Король кволо підвів голову з подушки:
- Це ти, Кроме? Це ти… Вже скоро, Кроме… Я відчуваю – вже скоро… Кроме-Кроме… Чому ти відмовився стати моїм спадкоємцем?! Ти – мій брат. Ти маєш синів, вони мають синів… Я знав би, що залишаю Туран у надійних руках…
Кром знизав плечима:
- Я – воїн. Я – не король.
- Ех, Кроме-Кроме… Гаразд, це твоє рішення. Але, брате… Ти ж розумієш, що вже завтра шакали почнуть рвати імперію на шматки і, ні тобі, ні твоїй родині не буде тут місця…
- Так, я знаю. Все вже готово. Слуги чекають мого наказу. Ми вирушаємо на північ.
- Як тільки?...
- Так, брате-Єздигерде… Як тільки…
- Як Масуд?
- Масуд укріпився у своїх фортецях в горах Афгулістану, думаю, що вони його не дістануть.
- В мене є прохання до тебе, Кроме.
- Я слухаю, брате.
- Поверни в гори Арімана. Віддай шану праху моїх предків і… закопай там цей меч, - Єздигерд простягнув Кромові свого меча.
- Я все зроблю, брате.
- І… ще одне… Вирушайте прямо зараз, не чекай. Це не прохання, Кроме – наказ.
Старий генерал понуро потупив погляд, заграв жовнами, але згідливо кивнув – він був воїном і звик виконувати накази.
- Йди, Кроме, прощавай. Ми колись зустрінемося з тобою в Залі Героїв, а зараз там на мене чекає Брагі, - король простяг до кімерійця свою кволу руку, - Прощавай…
- Прощавай, брате… - рука гіганта міцно стисла правицю короля…
Перший промінь сонця грайливо залоскотав темряву, яка ховала у своєму вгодованому череві Хоршеміш. Той лоскіт пробудив її від ситого задоволеного сну. Темрява незадоволено наїжачилась, намагаючись проковтнути тоненького нахабу, але ось ще один його брат, вигулькнувши з-за горизонту, боляче вколов темряву, ще один, ще, ще… Вони, мов гострі мечі, різали та шматували опецькувату чорну тушу, допоки не покришили на геть невидимі частки.
Як тільки сонячний диск повністю викотився з-за горизонту, у своїй опочивальні за важкими бронзовими дверима, король Турану Єздигерд вигнувся дугою, та, зібравши залишки сил прохрипів:
- І-і-і-ільді-і-і-і-ко-о-о-о… Кохана-а-а-а… Прости-и-и-и ме-е-е-е-не-е-е-е…
І випустив дух.
І згасли жертовники у храмах Мітри та Ормузда і залунали заупокійні молитви жерців. І запалало яскраво полум’я на жертовниках Ктулху, Й’ог-Сотота та Сета і заспівали страхітливого вигляду жерці радісні гімни.
Ера короля Єздигерда скінчилась…
Далеко від Хоршеміша, за багато кінних переходів на південь, в горах Арімана на південно-східному узбережжі моря Вілайєт в убогій кам’яній хижі поралась біля вогню стара – то помішувала у казані якесь вариво, то додавала туди приправи та зілля. Куштувала, незадоволено похитували головою і сипала з чергової торбинки ще якісь трави. Ось-ось мало зійти сонце. Стара була одягнена в довгу сіру сукню з грубої тканини, з якою різко контрастувало колись яскраве, але зараз – вицвіле єдвабне покривало на її голові. З-під покривала вибивалися пасма геть сивого волосся. Якби хто зазирнув в обличчя старій, то зрозумів би, що вона колись була неабиякою красунею і те, що вона не була уродженкою тутешніх місць, бо зовсім не була схожою на жінок юетші. Та й ніяких юетші не було вже багато-багато років.
Коли сонячний диск повністю виринув з-за горизонту, жінка заклякла, ніби пронизана блискавкою, а потім повільно опустилась на ослін і тремтячими губами прошепотіла:
- Єздигерде… Любове моя… Прости і ти мене… Почивай з миром…
На борознах старечих зморщок намалювалися дві вологі стежини…
ЕПІЛОГ
Залишивши домочадців та слуг в передгір’ї, Кром сам вирушив виконувати останню волю свого брата та короля. Сини, було, викликалися супроводжувати батька, але мовчазний Кром лише заперечно махнув головою – гори пустельні, лише здичавілі вівці та кози і кілька зграй вовків. Ніякої небезпеки. Та і кімерієць, незважаючи на вік, мав ще воляче здоров’я і мало б знайшлося йому достойних супротивників.
Похмурий пейзаж – кам’янисті гірські стежки, гірські луки, рідкі переліски. Кромові це чимось нагадувало його батьківщину, хіба що не було густих хвойних лісів. Батьківщина… Кром залишив Кімерію багато років тому у пошуках пригод та мандрів. Його не мучила ностальгія, жодні невидимі ниточки не зв’язували його з тим краєм, де він народився. Батьківщиною Крома був увесь світ. Він ще не знав толком, куди вирушить із родиною – золота було достатньо, щоб купити невеликий будинок десь в тихому місці, у якомусь привітному гаю, розводити худобу, засівати поля. А довгими зимовими вечорами біля вогнища розповідати онукам про пригоди своєї далекої юності… Та Кром знав, що того не буде. Бо він – не хлібороб, він – воїн. І його дружина, колишня рабиня-аквілонка Валерія це знала. Знала, що, де б вони не зупинилися, де б не знайшли прихисток, її долею буде те ж, що було й до цього – чекати Крома з походів… А тепер – ще й синів.
Чи про це думав Кром, чи ні – навряд чи хто вгадав би по його незворушному обличчю. Збоку здавалося, що кімерієць, взагалі, дрімає в сідлі, але це було не так. Може, він і справді подрімував, відпочивав, та всі почуття варвара були загострені до межі – він перебував у незнайомій йому місцевості, а тут можна довіряти лише своїм чуттям. Чап-чалап-чап, чап-чалап-чап – кінь неквапно крокував стежкою, відбиваючи копитами колискову. Раптом ніздрі кімерійця затрепетали – дим? Так, йому не здалося – він відчув запах диму. Кром інстинктивно торкнувся руків’я меча і рушив на запах. За кілька хвилин з-за пагорба вигулькнула досить велика кам’яна хижа, над покрівлею вився ледь помітний димок. У просторому загоні біля хижі побекували вівці з ягнятами. Кром до половини вийняв із добре змащених піхов довгий прямий меч, але, побачивши кількох дітей, які із сміхом вибігли з-за рогу, заспокоївся. Коли до хижі залишалось зо сто кроків, діти його помітили і прожогом кинулись до дверей. Всі, крім одного хлопчака, найменшого, років шести-семи. Він, з подивом розглядаючи Крома, рушив до нього і зупинився аж перед самим конем. Темне жорстке волосся стирчало навсібіч, зелені оченята прискіпливо розглядали Крома. В малого були ледь-ледь задовгі руки і трішки кривувати ноги. «Типовий юетші», - подумав кімерієць і здригнувся. Щось не зовсім зрозуміле ворухнулося в його мозку, якийсь здогад і кімерієць здригнувся від того.
- Хто ти? – звернувся він до малого
- Єзд… Єздигелд! – з якоюсь аж гордістю відповів той.
- Хтось ще є, крім вас, дітей?
Малий заперечно похитав головою:
- Ні, всі на пасовищах, повелнуться ввечелі, є лише бабуся.
- А…? – кімерієць не встиг завершити своє запитання.
- Бабуся Ільдіко, я покличу її!
- Не треба… - але було вже пізно – малий щосили мчав до хижі.
Кром дістав з-за спини помережений чудернацькими рунами прямий двосічний меч, схилився з сідла і різким рухом увігнав меч до половини в землю, потім розвернув коня і поїхав геть. Перед поворотом стежки він озирнувся. Попереду дверей хижі стояла жіноча постать із вицвілим, але колись – яскравим єдвабним покривалом на голові. Слабкий вітер ледь-ледь ворушив її геть сиве волосся…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863324
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.02.2020
Золотоволосий гігант Брагі, той, який хвалився, що бачив доньок самого Ізміра – бога крижаної пустелі, дивився на мене своїми широко розкритими сірими очима десятилітньої дитини і щиро-щиро усміхався. З куточка губ йому витікала тоненька цівочка крові, малюючи на золотій бороді вигадливий багряний візерунок. Все ще так само мовчки усміхаючись, Брагі завалився на бік і впав долілиць на землю. Зі спини йому стриміло добрий десяток чорних туранських стріл. Я миттю зістрибнув з коня і кинувся до друга. Дарма… Золотоволосий ас Брагі в цю мить вже входив у славетну Залу Героїв у супроводі дів-войовниць, які несли його зброю та обладунок…
Тіло Брагі в повному бойовому обладунку асів лежало на дерев’яних ношах. Під керівництвом Крома було споруджене велетенське поховальне вогнище, дрова були щедро скроплені олією – полум’я мало сягати якнайвище. Афгули, перешіптуючись, з подивом зиркали на наші приготування. Ти напевно знаєш, книжнику, що афгули не спалюють своїх покійників і не ховають у землі, як інші народи. В камені важко копати могили, а деревини надто мало, щоб можна було спорудити доладнє багаття. Сонцепоклонники… Вони відносять своїх покійників високо в гори і вірять, що ті воз’єднуються на високій скелі із сонцем. Я бачив кілька разів ті висушені вітром та сонцем мумії. Хоча, значну частину просто скльовують стерв’ятники. Для вогнища Брагі ми зібрали все дерев’яне, що тільки було в поселенні столи, ослони, двері з хиж, все, що могло горіти.
Не було гучних промов, не було ні клятв, ні присяг, ні обітниць. Я просто сказав тихо:
- Прощавай, брате…
- Прощавай… - глухим відлунням повторив Кром і підпалив багаття. Я підніс до дров і свій смолоскип…
Ми з Кромом мовчки сиділи біля багаття, жували смажену конину та запивали її прямо з глеків хмільною афгульською брагою, яку вони роблять із меду диких гірських бджіл.
- Він був славним воїном, - порушив тишу завжди мовчазний кімерієць.
- Так, Кроме, Брагі був славним воїном.
- Він достойно жив і достойно прийняв смерть. Його боги в пошані схиляють перед ним голови.
- Все так і є, Кроме, все так і є.
Знову запанувало кількахвилинне мовчання. І знову його порушив Кром. Смерть Брагі зробила кімерійця на диво говірким.
- Брагі був нам братом… - почав він, але не закінчив фразу, а, замість того, запитально подивився мені у вічі. Ми багато років були разом, надто багато для того, щоб була потреба договорювати фрази до кінця.
- Так, Кроме, ми мститимемось за нього… Гей, Масуде, ходи-но сюди! – гукнув я вождя місцевого клану.
Смагляволиций чорнобородий афгул підійшов і легким нахилом голови виказав свою шану.
- Присядь з нами, Масуде, розділи з нами хліб, пригуби питва.
Ще раз шанобливо кивнувши, афгул взяв невеличкий шматочок м’яса та ледь вмочив губи у брагу з простягнутого глека. Ритуал виказання взаємної поваги було завершено.
- Масуде, скільки тобі потрібно, щоб зібрати тут вождів усіх кланів?
- Два дні, провідниче.
- Гаразд. Цієї ж ночі розсилай гінців. І нехай кожен вождь прихопить із собою сина, хто не має – брата.
Мовчки кивнувши головою, Масуд зник в темряві.
- Кроме, брате, ти вирушиш на Запорозку, і в гори Арімана, нам потрібна буде допомога мунганів. Пообіцяй Гледові та іншим мунганським вождям, що кожен, хто приєднається до нас, отримає таку винагороду, як здобич, яку він захопить сам. І… Ех… Як би нам став у нагоді зараз Брагі…
- Його нема, - прорік Кром.
- Так, нема, - усміхнувся я цій очевидній істині.
Через два дні вожді всіх тридцяти чотирьох афгульських кланів сиділи, переплівши за своїм звичаєм ноги, навпроти мого похідного шатра. Одесную біля мене стояв, поклавши руку на ефес кривого іраністанського меча, Масуд.
Я не був ні дуже красномовним, ні багатослівним:
- Слухайте мене, хижі птахи Іраністанських гір. Два дні тому мій брат Кром-кімерієць вирушив на північ із таємною місією, повернеться він через три тижні. Незалежно від того, яку звістку привезе брат Кром, ми, одразу ж після його повернення, вирушаємо у великий набіг.
Афгули загули схвильовано-радісно, я здійняв руку, щоб заспокоїти їх.
- Одразу кажу – багато хто з ваших воїнів, а, може, й вас вже ніколи пе повернеться до своєї хижі, ніколи не осідлає свого коня і не зросить лезо свого меча ворожою кров’ю…
Афгули знову загули, але цього разу вже не так радісно, як вперше.
- Тиша! – гаркнув я, а Масуд до половини витягнув свого меча із потертих шкіряних піхов.
- Ви можете вбити мене прямо тут і зараз, - продовжив я, дочекавшись прийнятної тиші, - Так, кількох з вас я заберу із собою у Країну Предків, але ви все одно можете вбити мене! І що ж далі?! Що тоді?! Ви знову будете нидіти тут падальниками, пожираючи стерво! І ваші сини будуть харчуватись стервом, і онуки, і онуки їхніх онуків! Якщо ж підете зі мною, то матимете стільки золота, що всі ваші коні не зможуть його вивезти, стільки прекрасних жінок, що вам не стачить волосся в бороді, щоб перерахувати їх! Вирішуйте! Хто згоден – підводьтесь!
Запанувала тиша… Лише шурхотіння ящірок та далекий клекіт орла порушували її. Повільно, несміливо озираючись навсібіч, один з вождів підвівся… Ще один… Ще… Ще… Я задоволено усміхнувся.
Та троє вождів залишилися сидіти непорушно.
- Ви не підете зі мною, - звернувся я до них спокійно?
Найстарший з них, із прожилками сивини в бороді, повагом підвівся й мовив:
- Ми звикли жити так, як жили наші прабатьки, ми звикли мати те, що дають нам боги та гори…
- Юетші… - додав він презирливо після короткої паузи, - Ми не ризикуватимемо життям заради тебе.
Жоден м’яз не здригнувся на моєму обличчі, хоч найбільшим бажанням було вихопити меча та встромити його під той кадик, який вже смикався у беззвучному смішку.
- Добре, я почув вас і поважаю ваше рішення, ви можете повертатись додому, до тепла своїх вогнищ та пестощів своїх дружин.
Двоє інших вождів теж підвелись і, з презирливими усмішками на обличчях трійця вирушила до конов’язі.
Тим часом я подав знак Масудові, щоб він нахилився до мене.
- Як тільки виїдуть з поселення – наздогнати і вбити, - скоромовкою шепнув у його вухо.
Масуд згідливо кивнув.
- Що ж, гірські вовки! – звернувся я до призвідців афгулів – Сьогодні ви – мої гості, запрошую вас переломити зі мною хліб та пригубити питва! А вранці ви вирушите до своїх поселень – гострити мечі, латати оладунки та відгодовати коней. І, щоб за ці три тижні – жодного пограбованого каравану! Жодного! Каральні експедиції туранців нам зараз геть не потрібні. Та і дратувати намарне шахиншаха Іраністану не варто. Нехай вівці думають, що вони в теплі та безпеці. А щоб ви більш серйозно ставились до мого попередження – ваші діти та брати залишаться в мене погостювати на цей час, - я криво усміхнувся…
Оті три тижні очікування Крома тягнулися довго, дуже довго, нестерпно довго… Бездіяльність вбиває воїна, книжнику. Не маючи чим себе зайняти, він починає думати, надто багато думати, думати про дивні речі, про те, про що ніколи раніше не думав. А думки, інколи роблять з людини ганчір’яну ляльку ще краще, ніж катівські батоги та кліщі. Ти знаєш, книжнику, вперше за ті чотирнадцять років я залишився наодинці зі своїми думками. За увесь час до того мені ніколи було думати так багато… То я втікав, мов заєць, гнаний хортами, я був зайнятий то порятунком свого життя, то відбиранням чужого, я постійно був у русі. Думки були короткими, чіткими, зрозумілими, як удари барабанщика, який відбиває ритм похідного кроку. А тут… Як щойно впійманий тигр мечеться по клітці, так я метався у невидимій пастці думок. Я не мав сили ні розламати, ні розігнути грати, щоб вирватися з того полону. Що ж… Мусив віддатись на милість невидимим катам. Та марно було чекати милосердя.
Ільдіко… Я ніяк не міг зрозуміти, що відчував до неї. Кохання? Ненависть? Коли думав про неї, то серце тужливо стискалось, я знав, я розумів, що разом нам не бути ніколи. Я втратив її, свою Ільдіко, свою кохану, втратив ще задовго до того, коли почув слова відмови. Знаєш, книжнику… мені тоді майнула одна думка – а я ж ніколи не цікавився Ільдіко за ті роки. Як вона жила, як їй велось, з чого раділа, за чим лила сльози оті чотирнадцять років? Мені боліло моє і я чомусь подумав, що моє, то і є її.
Мене боліло довгі роки, мене терзало, мене вабило, я прагнув… А чого хотіла вона?
О, ті думки… О, як вони розламували мені голову, як розривали серце…
Знаєш, книжнику, знати про щось і змиритися із цим – це зовсім різні речі, геть різні…
Я знав, що вона не буде моєю, але… Скрипів зубами, закидав назад голову і ревів у зоряне афгульське небо: «І-і-і-ільді-і-і-і-ко-о-о-о!!!»
То не був клич, спрямований до неї, то не був крик ненависті – я не мав ненависті до Ільдіко. Та й чи була вже в мені Ільдіко? Була… Була вічною раною, зяючою дірою в моєму серці…
Крик відчаю? Та ні, я не був у відчаї, бо знав, що робитиму далі.
То просто туга виривалася із моїх грудей і линула десь до безмовних зірок.
Люди, книжнику, в різні миті життя по-різному оцінюють свої вчинки. Це, ніби, як дивитись на якусь річ з різних боків. Подивись, наприклад, на якийсь донжон цього замку спереду. Що ти бачиш? Прямокутник із зубцями. Подивись на нього зверху – кільце. І жодна з точок споглядання не дає істинної картини. Щоб скласти уяву про справжній вигляд донжона, потрібно обрати певну точку в просторі, подивитися під певним кутом. Або знаєш… - Єздигерд усміхнувся, - Колись на базарі в Аренжуні один штукар розважав публіку тим, що давав подивитися у вигнуті певним чином поліровані бронзові пластини. Я дивився в одну і бачив потворного карлика із величезною, мов похідний гірканський казан головою та маленькими вушками. Той карлик кумедно вимахував тоненькими мов тростинки рученятами та тупцяв такими ж ноженятами. З іншої пластини на мене дивилося ще потворніше створіння – зі сплющеною видовженою головою, товстенним, мов колона тулубом і з кінцівками, як у слона. А вся штука, книжнику, в тому, що обидві потвори були моїм відображенням, мною.
І так воно все в житті – людина не завжди знаходиться в правильній точці простору, щоб побачити істинний стан речей або дивиться не в те дзеркало. Ми складаємо свої враження з того, що бачимо в певний момент… - король важко зітхнув і замовк.
Писець запитально подивився на нього, ледь-ледь повівши очима в бік глека з вином. Єздигерд, перехопивши той погляд, заперечно махнув головою. Кілька хвилин, не відводячи погляду і, не кліпаючи, він дивився чи то на полум’я світильника, чи то у простір крізь палацові стіни, крізь надміцні мури Хоршеміша, а, може, і крізь гори, пустелі та моря. Ніби підкорившись якійсь невидимій силі, що діяла на них обох, писець теж завмер непорушно, мов статуя.
- Нарешті Кром повернувся, - виринувши з тимчасової летаргії, король ніби пробудив до життя писця. Той знову швидко-швидко зашурхотів пером по пергаменту.
- Нарешті Кром повернувся. Він приніс добрі вісті: мунгани погодились підтримати нас. Своїми грабіжницькими набігами вони мали відтягнути туранські війська на північному сході та, частково, на півдні. Теж саме мав робити Глед своїми вилазками з гір Арімана.
Сатрапія Замбула залишалася віч-на-віч зі мною.
- Відпочивай, Кроме, ми виступаємо післязавтра на сході сонця.
- Масуде! Де, в ім’я Арімана, ти вештаєшся, афгульська собако?!
- Я тут, провідниче, - захеканий Масуд білозубо усміхався, без образ дивлячись мені у вічі.
- Масуде, гінців у всі клани, негайно! Післязавтра на світанку… В ущелині Червоних Каменів.
Масуд згідливо кивнув.
- Ще щось, провідниче?
- Нехай гінці перекажуть – хто не прийде – я не лише переріжу горлянки заручникам, я до останнього коліна винищу їх клан.
Масуд лише криво посміхнувся у відповідь, і, кивнувши, вистрибнув з шатра. Десь там, за пологом вже лунали його гортанні накази.
- Ти змінився, Єздигерде, - згори донизу зазирнув мені у вічі кімерієць.
- Світ міняється, Кроме, і ми міняємося разом із ним.
Синьоокий гігант тільки знизав плечима. Не було ні в його погляді, ні в голосі ні докору, ні захвату, ні скрушності, просто ствердження і так зрозумілого.
В ущелину Червоних Каменів прийшли всі клани. Шість з лишком тисяч голодних афгульських псів. Псів, бо вовками вони ще не стали.
Так, книжнику, туранці переважали нас кількістю, спорядженням, вишколом. То була одна з найкращих армій світу, добре навчена, добре озброєна, закута у добру броню. Нашою перевагою була раптовість і ще дещо…
Знаєш, книжнику, що слабкого робить сильним, а сильного – слабким? Жорстокість і страх. Жорстокість слабкого робить боягузом сильного.
Пиши, книжнику! Пиши! – очі короля запалали шаленим вогнем.
Пиши – мов потік гарячої лави, мов кара богів, скотився я з шістьма тисячами мужів з гірських схилів на голови жителів долини. Ми палили і витоптували кіньми їхні поля, ми руйнували їхні селища, ми гвалтували їхніх жінок на очах в чоловіків, а самих чоловіків після того вбивали. Страх! Всепоглинаючий страх я оселив у їхніх серцях! Я складав кургани з відрубаних голів! Мої коні омивали свої копита в крові! І, нажахані навіть не побаченим, а лише розповідями про побачене, туранські воїни самі складали зброю, а правителі міст відкривали брами, покладаючись навіть не на богів, а на милість переможця, мою милість. Пиши це, книжнику! Пиши – не стало вже малого юетші Єздигерда, не стало закоханого Єздигерда, не стало найманця Єздигерда, світу явився Єздигерд Кривавий.
Страх котився далеко попереду мого війська, до самої столиці сатрапії, до Замбули…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863016
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.01.2020
Коментар до твору авторки Тетяна Мерега http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862904http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862904
і гарно мені, і... прикро,
що половина - не повне,
бо як же то - з напіввітром,
з півнебом і півбезсонням?
а ми так з тобов існуєм,
бо півжиття - існування,
клянемо когось усує,
бо цІле - лише кохання...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862949
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.01.2020
З острахом, раз-по-раз недовірливо озираючись на мене з товаришами, афгули вели караван у своє поселення. Думка про те, що я подарував їм не лише життя, а й караван, все ніяк не могла втиснутись в їхні черепні коробки.
Так я став вождем афгульського клану, книжнику. Не за правом народження, а за іншим, більш високим та значущим правом – правом сильного. Ніхто з афгулів і гадки не мав робити мені якісь закиди щодо цього. Адже так і було заведено в цих краях, та й не лише в цих…
Через місяць під моєю рукою було дванадцять афгульських кланів, через два – мені корився весь Афгулістан. Як мені вдалося досягти цього? О, ні-і-і… Я не втопив ті убогі гори в крові, - Єздигерд усміхнувся, - Ну, по-перше, слава про моє нечуване для тих країв милосердя і щедрість швидко досягла найближчих кланів, і… Я, зі своїми новими підвладними, здійснив два три набіги на найближчі іраністанські села. Я показав гієнам, що не треба чекати *** якщо завжди можна мати вдосталь свіжого м’яса. Так, ті селянські комори зі збіжжям та кошари були легкою здобиччю, нікому було чинити нам більш-менш серйозний опір, але для мене головним була не кількість награбованого, а усвідомлення афгулами своєї сили.
Отож, за два місяці я мав під своєю рукою кілька тисяч голодних хижаків. Так, це не було військо, але для задуманого мною вистачило б і такої сили. Все, що було мені потрібно – це моя Ільдіко і життя сатрапа Замбули. Закликаю у свідки всіх богів, книжнику – я геть не хотів зайвої крові! Протягом чотирнадцяти років мандрів я бачив немало смертей, я й сам забрав немало життів, але то все були воїни, або ті, хто зазіхав на моє життя. Я не вбивав заради розваги, заради грабунку, я не вбивав жінок та дітей і боронив робити це тим, хто був під моєю орудою, під страхом смерті. Це справедливо, книжнику: за смерть невинного – життя вбивці. Тож, погодься, життя сатрапа – невелика плата за загибель мого народу.
Більшість цивілізованих людей дуже падкі на золото, а тому, я досить швидко мав у Замбулі достатньо шпигунів, щоб знати про звички та слабкості її правителя. Однією з таких слабкостей було полювання сагайдаків. Казали, сатрап був вправним лучником. Ось там, десь у степу, на полюванні я й хотів влаштувати засідку для нього. А Ільдіко… За наявності кількох підкуплених людей викрасти її з палацу та вивезти в гори під прикриттям афгулів не склало б особливих труднощів.
Ні в Замбулі, ні у всьому Турані ніхто вже й не пам’ятав про малого юетші Єздигерда. Мої одноплемінники були всі до одного мертвими, а більше згадувати про мене було нікому. Тож чутки про якогось нового провідника афгулів, який взявся до об’єднання кланів зі мною ніхто не пов’язав. Та і вірили у ті чутки неохоче, бо всі знали: скільки існують афгули, стільки й гризуться між собою їхні клани. Зрештою, так велося серед усіх варварів…
Лише Ільдіко… Я знав, відчував, що вона пам’ятає, я вірив, що вона чекає мене… Я відчував, знав і вірив…
Ти віриш, книжнику у те, що наша доля написана богами ще до нашого народження? Віриш у те, що твій Мітра багато років тому прописав десь, що ти сьогодні, ось цієї миті слухатимеш мене і записуватимеш за мною?
Знаєш, колись щось таке розповідав мені один божевільний шеміт, який намагався навернути мене до культу свого бога Елоха, великого і всемогутнього. Так він казав, що той бог у якійсь своїй книзі написав долю кожної, ненародженої, навіть, людини. І так на десятки тисяч років уперед. Ні, книжнику, не вірю… Боги дають нам силу і розум, але – не вирішують нічого за нас. Та і не чув я більш ніколи ні про того Елоха, ні про його послідовників. Мабуть-таки, то був плід уяви божевільного шеміта…
Невздовзі я послав таємного гінця із листом до Ільдіко, в ньому моя тремтяча від хвилювання та відвикла від пера рука виводила, що роки чекання, туги і поневірянь нарешті позаду, що я чекаю лише сприятливої миті для воз’єднання з нею, коханням всього свого життя, а там, далі… Далі для нас відкриті всі дороги світу – Вендія, Замора, Зінгара… Будь-яке місце, яке вона вибере… Чи багато нам, двом закоханим, потрібно для того, щоб купатись у щасті, позбуваючись втоми самотніх років – маленький будиночок та невеликий квітучий сад… Якщо ж вона захоче більшого, то я кину до її ніг найпишніші палаци, зроблю її королевою будь-якого королівства…
П’ять днів я не мав ні їжі, ні сну. П’ять днів я сновигав у нетерплячці очікування по горах. І ось нарешті мені повідомили, що повернувся гінець.
Підстаркуватий щуплий туранець, схиливши голову у шанобливому поклоні, простягнув мені пергаментний звиток і мовчки відступив вбік, в очікуванні чи то винагороди за добру звістку, чи кари за погану. Мої тремтячі пальці, поки зламали печать, ледь не порвали тонко вироблений пергамент. Очі хапали шматки фраз: « … мій Єздигерде… всім серцем, але… на перешкоді… навіть не в перешкодах… донька і двоє синів, один з них – спадкоємець трону Замбули… кохала і кохаю лише тебе одного… читав «Жасмин кохання»… пам’ятала і пам’ятатиму… доля не дала… їдь сам, залиш мене… в моєму серці… прощавай назавжди… і тільки твоя Ільдіко».
Розгубленість, нерозуміння, біль, що розламував груди – ось що я відчув, прочитавши того листа, книжнику.
- Не вірю… - шепотів я неслухняними губами.
- Я не вірю, що це писала вона, моя Ільдіко…
- Хто?! Хто дав тобі цього нікчемного листа?! – я тряс переляканого гінця.
- Пані… Мені передала його пані… І написаний нею власноруч переді мною, - перелякано белькотів старий туранець.
Я наказав негайно сідлати коня. Я не вірив нікому, я не вірив власним очам, хоча й впізнавав почерк Ільдіко, оті граційні, ніби шиї газелей та лебедів вигини літер.
- Ми – з тобою, ти не поїдеш сам - Брагі та Кром ступили крок до мене.
- Ні, - відповів я після невеликої паузи.
- Хтось із вас мусить залишитись, щоб тримати у вузді цих диких псів (я мав на увазі афгулів).
- Кроме, брате, ти залишишся, а Брагі поїде зі мною.
Сутінки вже переходили в темряву, коли ми з Брагі, з голови до п’ят закутані у плащі з розлогими каптурами, петляли кривими вуличками Замбули до палацу. Дивно… Стільки років минуло, а я пам’ятав цю дорогу так, ніби ще вчора скрадався нею до знайомої потаємної хвіртки, що вела у сад. Підкуплений напередодні євнух вже чекав нас там.
- Зачекайте в альтанці, зараз я приведу пані, - з улесливою усмішкою зігнувся він в поклоні.
- Що ти скажеш їй?
- Скажу, що в альтанці на неї чекає її ясновельможний чоловік, Його Високість Сатрап Замбули. Бажає послухати її чарівний спів, - євнух зігнувся в поклоні ще нижче та усміхнувся ще улесливіше. Він говорив, протягуючи та якось «округлюючи» голосні і від того його мова була схожа на муркотіння кота, який лащиться до ноги господаря.
- Тебе згодом може чекати покарання за таку брехню, не боїшся?
- О, вельмишановний пане, - знову промуркотів раб, - Сахіб, тобто, я, бо це я Сахіб – боїться, дуже боїться, але та скромна винагорода майже зовсім компенсує мій страх перед покаранням… Майже…
- Я зрозумів тебе, рабе. Тримай! – євнух хвацько зловив кинуту мною калитку, туго набиту золотими монетами і вона одразу потонула десь у баздонному рукаві його халата.
- Я йду… Я йду кликати пані… - євнух Сахіб розтанув у темряві саду, мов примара.
А вона майже не змінилась – так само граційна, так само прекрасна… Ільдіко… Моя Ільдіко… Сенс мого життя…
Я рвучко скинув каптур і наші погляди зустрілись. Ільдіко зблідла, похитнулась. Мені здалося, що у неї підкошуються ноги, я кинувся, щоб підхопити її і…
- Стій, Єздигерде! – рука Ільдіко м’яко, але владно вперлась в мої груди.
- Хіба ти не отримував мого листа?
- Так, кохана, так! І тому я – тут! Я прийшов за тобою! Ходімо! – я спробував обійняти свою кохану, але вона знову зупинила мене.
- Я все написала тобі, Єздигерде! – голос Ільдіко дзвенів, мов гостра криця меча.
- Я все написала тобі і рішення моє не зміниться!
І раптом… Раптом вуста її затремтіли, очі наповнились слізьми, а голос став м’яким-м’яким, як колись, чотирнадцять років тому, коли вона вперше освідчувалася мені в коханні:
- Єздигерде, милий, коханий… Прошу, прошу тебе… Не муч мене, не терзай мою зболену душу… Я не можу… Не можу піти з тобою… Бажаю, прагну до тебе кожною частинкою свого серця, але… Нам не бути разом, Єздигерде…
- Я заберу тебе силою!
Ільдіко відсахнулась від мене:
- Коханий… Не треба… Не роби дурниць… Ти погубиш нас обох. Йди, прошу тебе, йди. Не змушуй мене… Бо я хочу, щоб ти жив, жив і був щасливим…
- Немає мені щастя без тебе! – я знову кинувсядо Ільдіко, намагаючись схопити її.
- Сторожа!!! Злодії в саду!!! – голос моєї коханої знову став гострою крицею.
В одну мить сад заполонили десятки туранських воїнів. Частина з них, зімкнувши щити, відгородили від нас із Брагі Ільдіко стіною рухливого металу. Поки Брагі прикривав мою спину, я намагався пробитися крізь ту твердь до палацу, до своєї коханої, але – марно.
То було, ніби кидатися голими грудьми на гранітну скелю у спробі зруйнувати її. Треба було пробиватись до хвіртки.
Сокира Брагі широкими помахами прорубувала нам дорогу, тепер вже я прикривав його спину. Намагання туранців відрізати нас від виходу успіху не мали. З кожним помахом сокири велета-аса в повітря злітали то відрубана рука, то голова, то повітря розтинав дикий крик агонії, який втілював у собі марне бажання вижити із розпореним черевом чи перерубаним хребтом. На вулиці ми з асом знову помінялися місцями. На мій короткий посвист затупотіли неподалік копитами наші коні. Ще мить і ми вже мчали до Південної брами, сторожа якої теж вже була підкупленою. Лише далеко за містом, у передгір’ї, впевнено вже відірвавшись від погоні, я стишив коня. Жеребець Брагі теж зупинився.
- Фу-у-у-х, відірвались, - відітхнув я витираючи піт із чола.
А Брагі… Золотоволосий гігант Брагі, той, який хвалився, що бачив доньок самого Ізміра – бога крижаної пустелі, дивився на мене своїми широко розкритими сірими очима десятилітньої дитини і щиро-щиро усміхався. З куточка губ йому витікала тоненька цівочка крові, малюючи на золотій бороді вигадливий багряний візерунок. Все ще так само мовчки усміхаючись, Брагі завалився на бік і впав долілиць на землю. Зі спини йому стриміло добрий десяток чорних туранських стріл. Я миттю зістрибнув з коня і кинувся до друга. Дарма… Золотоволосий ас Брагі в цю мить вже входив у славетну Залу Героїв у супроводі дів-войовниць, які несли його зброю та обладунок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862805
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.01.2020
За кілька днів я відлежався, зміцнів і ми, вже втрьох, помандрували на південь. Ас і кімерієць хотіли побачити світ, пошукати пригоди, а я… Мною керувало геть інше. Я шукав силу, яка допомогла б мені у моїй помсті і… Здобутті Ільдіко.
Аквілонія, Замора, Зінгара… Ти був там колись, книжнику? Чи хоча б чув ти про ті місця? О, так… Ти читав… Певно, що ти читав про них, але… Що? Що тобі можуть розповісти оті шовкові чи очеретяні сувої?! Що тобі повідають листи пергаменту, густо вкриті письменами?!
Хіба, читаючи книги, ти відчуєш палючу спеку Країни Куш?! Хіба зможеш ти відчути гниле повітря похмурих підземель Стігії?!
Що ти бачив на своєму віку, книжнику, окрім книг та сувоїв? Чи вдихав ти щось, окрім затхлого повітря бібліотек та пилу манускриптів? Поглянь на моє тіло, на ці рубці – то боги виписували літопис мого життя… - вузлуваті пальці Єздигерда пробігли по рубцях на обличчі, торкнулися страшного , від вуха до вуха, шраму на шиї і затрималась на грудях на шрамі, який білів на смаглявій пергаментній шкірі старця малюнком, руною:
- Знаєш, що то, книжнику, оцей дивний шрам в мене на грудях? То одна із Букв Істинного Алфавіту, знак Іргала Зага… Колись його вшановували всі живі істоти – і тварини, і люди… Всі вони були дітьми Іргал Зага і розуміли мову один одного… Так розповідав мені Зогар Заг, піктський жрець… Ми пили разом пиво, ми танцювали божевільні танці біля ритуальних багать… Пікти принесли тоді Іргалу Загу велику жертву – кількох полонених боссонців та аквілонців… Пам’ятаю, як Зогар Заг, під божевільний гул барабанів та нелюдське завивання одноплемінників розпанахував на вівтарі груди приреченим і виривав їхні серця. Пам’ятаю, як кров жертв стікала кам’яним жолобком в посудину біля підніжжя вівтаря… Як потім Зогар Заг вимащував тією кров’ю моє волосся та давав пригубити кожному з воїнів, що приймали участь в ритуалі. Тим, хто був дитям Іргала Зага, кого він сприйняв, як своє дитя, тим, чиє єство не зреклося прадавньої віри. Ми, посвячені, по черзі надпивали з чаші, яку нам простягував старий Зогар. То була суміш крові жертв і хмільного піктського пива з невеликим домішком соку пурпурового лотоса…
О-о-о… Те питво… Моє тіло ставало від нього невагомим, мій розум ставав всепроникним… Моя свідомість то злітала у висоття космосу, то пірнала у чорний безмір підсвіття… Я бачив дивні картини, книжнику. Переді мною відкривались битви богів і загибель світів. Істоти, один погляд на яких довів би до божевілля звичайну людину, торкались до мого мозку, мого розуму своїми мерзенними думками. Здавалося, ніби то їх огидні щупальця звиваються в моєму мозку, ніби слизькі жирні черви у роздутому череві мертвого коня… О, ні! О, боги і демони! Цей світ не міг породити тих створінь, то були породження глупої ночі і лютого осклизлого холоду… Це звело б з розуму будь-яку звичайну людину, але не нас, підготовлених до того жаху бісівським зіллям Зогара Зага. Чи, може, навпаки – те зілля якраз і викликало оті мерзенні видива?
І серед всього того хаосу я чітко вирізняв Іргала Зага. Я знав, знав! Я просто знав якимось дивним чином, що то був він…
Я не зможу описати, книжнику, на кого чи на що він був схожий. В безформному згустку зеленуватого туману ледь вгадувалися обриси постаті, віддалено схожої на людську. Інколи той туман рідшав і погляд вихоплював то шматки лускатої шкіри, під якою вигравали могутні вузли м’язів, то його голову, схожу одночасно і на людську, і на звірину, позбавлена губ паща, переповнена гострими кинджалами білосніжних ікол, шкірилась в мерзенній усмішці. Іргал Заг тягнув до мене, до моїх грудей свою схожу на пташину трипалу правицю, гострий кіготь торкнувся моєї шкіри…
Коли я прийшов до тями, то здавалося, що моя голова – велетенський дзвін, на якому двійко справних дзвонарів відбивають монотонний ритм. Я лежав на землі, біля дотлілого вже вогнища, поруч корчились від болю тіла моїх товаришів, таких же, як я, учасників вчорашнього чаклунського дійства, навпроти, сидячи навпочіпки, посмішковувався Зогар Заг.
- Чим ти напоїв мене, відьмаче?! – зібрався я із силами і підвівся – Чим одурманив мене, що я бачив сни, страшніші за саме пекло?!
А Зогар все продовжував кихкотіти. Груди мені страшенно пекло – там палав червоним ось цей малюнок, буква Істинного Алфафіту, знак Іргала Зага, ніби надряпаний на шкірі велетенським гострим кігтем…
Старий Зогар… Скільки йому було років? Його одноплемінники казало, що триста, сам він, шкірячи між зморшкуватих губ жовті зуби стверджував, що тисяча. Пікти боялись того свого шамана, боялись і ставились шанобливо, як до бога. У ритуальному дикунському вбранні, прикрашений брязкальцями та пір’ям, розтатуйований чудернацькими візерунками, він нічим особливо не відрізнявся від інших варварських шаманів, але очі… Його чорні, глибокі, мов безодня очі, були переповнені мудрістю віків. Зізнаюся тобі, книжнику – важко було довго витримати погляд тих очей, він проникав у найвіддаленіші закапелки душі. Він і справді був дуже старий, той Зогар Заг. Здавалося, що він пам’ятав велич і розквіт імперії піктів ще задовго до Катаклізму…
Колись пікти, як і ми, юетші, були великим народом, книжнику. Вони так само не боялися змагатися у величі із богами – Йог- Сототом, Сетом і, навіть, самим Ктулху… Двічі катаклізми знищували їхню цивілізацію і вкидали цей народ до глибин варварства. Але вони виживали, щоразу виживали… А мій народ, юетші, помре сьогодні разом зі мною… Повір мені, книжнику, колись світ знову відчує на собі могутність піктських мечів, вони зітруть з лиця землі і Аквілонію, і Туран… Всю Гіборійську цивілізацію…
Вина, книжнику! Ще вина!
Писець налляв а Єздигерд жадібними ковтками осушив кубок.
- Я не знаю, книжнику, що стало мені оберегом на час тих чотирнадцятирічних мандрів: наше з Ільдіко кохання чи й справді мітка Іргала Зага? Не знаю… Чотирнадцять років я мандрував, чотирнадцять років, мов самотній вовк, хіба що – у супроводі двох братів, я никав світом у пошуках своєї самиці. Ми з Кромом та Брагі продавали свої мечі та життя. Ми були найманцями, а жоден найманець, яким би вправним та майстерним він не був, не живе так довго, повір вже мені, юначе… - Єздигерд майже беззвучно засміявся.
- Я був побував у багатьох країнах, бився у безлічі битв. Спізнав і тріумф перемог і гіркоту поразок. О-о-о… Скільки разів моє життя висіло на волосині… Але щоразу, щоразу чиясь рука відводила від мене той останній, вирішальний випад смерті, щоразу хтось незримий заступав мене…
Я служив під орудою і визначних полководців і відвертих невдах, я вивчав не лише мистецтво володіння зброєю, а й мистецтво бою, поезію війни… Так-так, книжнику – поезію… Бо кожна битва – це поема, її доля залежить, насамперед, від майстерності автора… Я збагачувався досвідом переможців і переможених. Я й сам, бувало, вів до бою полки. То було… Було… Наймогутніші володарі пропонували мені стати на чолі їхніх військ, розсипи золота, розкішні палаци та найпрекрасніші наложниці були би платнею за це. Мої друзі, мої брати Кром і Брагі охоче погодилися б на таке, але… Але присяга, кревна клятва, дана колись давно на крижаних полях Ізміра, вела їх за мною…
Зрештою, після чотирнадцяти років мандрів, поневірянь та пригод ми опинилися в Афгулістані. Тоді він ще не був провінцією Турану. Дикі гори, ще дикіші, ніж мої рідні гори Арімана. Там майже немає води, там немає пасовиськ, щоб випасати овець, там немає нічого, крім голих скель, палючого сонця та пронизливого вітру. Ти запитаєш, книжнику, чим же таким привабливий Афгулістан, цей клапоть кам’янистої пустелі, позбавлений навіть чітко окреслених меж? Шляхами, юначе… Караванні стежки з Турану та Іраністану, казкової Вендії та далекого напівміфічного Кхитаю зав’язувались там тугим вузлом. А хто володіє шляхами – той володіє всім. Але ніхто, чуєш, книжнику, ніхто і ніколи не зміг підкорити Афгулістан! Навіть роздерті постійним розбратом клани афгулів чинили запеклий опір завойовникам. Не один правитель обламав свої списи та зуби об цей кам’яний острівець! Ніхто не зміг заволодіти ним! Ніхто! Крім мене! – на цьому вигукові, більше схожому на скрип давно не мащеної бронзової брами, король рвучко підвів свій тулуб з подушок ложа і, так само рвучко, здійняв догори правицю з мечем.
- Лише я! Я, Єздигерд , останній з юетші, зміг приборкати афгулів, лише мою владу вони визнали, лише мені склали обітницю вірності! М-е-е-ені-і-і! – Єздигерд знову знесилено впав на подушки. Рука писця зупинилась. Тишу опочивальні порушувало лише те, що мало би бути переможним ревом, але перетворилось на хрипіння, впереміш із бульканням у горлі короля. Так тривало кілька хвилин. Не в змозі промовити й слова, Єздигерд жестом показав на глек з вином. Писець налив.
- Ми всі були варварами – я, Брагі, Кром і… афгули. Але варварами різного штибу, різного покрою, - продовжив король, відхекавшись.
- Далеко звідси, книжнику, в Країні Куш, на Чорному Узбережжі, я бачив колись таку тварину – гієну. Розміром вона інколи досягає доброго вовка, має міцні, витривалі м’язи, величезні гострі ікла і щелепи, якими з легкістю перемелює кістки в борошно, певне, один укус тих гострих, мов бритви ікол вирвав би бік у вола. Але ніхто ніколи не бачив, як гієни полюють. Знаєш, чому? Бо вони харчуються падлом. Дуже рідко гієна нападає на якогось супротивника і то – лише в зграї, і – лише на завідомо слабшого. Гієна – страхітлива з вигляду, але боязка істота. Може, тому, що не усвідомлює своєї сили, особливо – в зграї, а, може, і не потрібне їй те усвідомлення, коли вдосталь *** Ось такими падальниками були й афгули. Сама природа, позбавивши афгулів родючих полів та соковитих гірських лук, спонукала цих гірських гієн до єдино можливого заняття – збирання данини з купецьких караванів. Коли котрийсь караван мав заслабку охорону, то афгули не гребували й кривавою різаниною та грабежем. Афгули ніколи не брали полонених, хіба що – жінок. Полонений – це зайвий рот, а раби тут не потрібні, бо й роботи для них немає.
Ми з Брагі та Кромом найнялись охоронцями в перший-ліпший караван, який вирушав з Іраністану до Вендії. Купець, власник каравану, був ще тим скнарою, тож і охоронців, окрім нас, не було. Озброєні слуги були, швидше, потішним військом. Та вони й розбіглися в паніці, лише зачувши страхітливе улюлюкання афгулів. Власник каравану, забившись, під візок, тихо стенав, возносячи молитви своїм богам та предкам, вимолюючи в них порятунок.
То був славний день, книжнику! Наші мечі переситились кров’ю, не одна афгульська жінка не дочекалася біля домашнього вогнища свого чоловіка чи сина. Сутичка продовжувалась доти, доки мій меч, ось цей меч, книжнику, меч, першим власником якого був сам Кулл-атлант, правитель Валузії, меч – подарунок дивного піктського жерця Зогара Зага, не зніс із плечей голову призвідця афгулів. Крива посмішка ще не сповзла з його обличчя, але близько посаджені чорні очі вже висловлювали безмір здивування, ніби хотіли промовити: «Як?! Чому?! Чому ось ця мудра голова зараз не на плечах могутнього воїна, а втупила свою чорну бороду в синє небо Афгулістану?!»
Позбавлені вождя афгули склали зброю і покірно здалися на милість переможців, на нашу милість, книжнику.
Мені не потрібні були їхні нікчемні життя, не потрібні були їхні перелякані жінки, тим паче мені не був потрібен нехитрий скарб їхніх убогих хиж. Нав’ючивши на одного з мулів кількаденний запас води та їжі, я всадовив на нього власника каравану і, ляснувши нагайкою, погнав клусом вниз, до підніжжя Іраністанських гір.
З острахом, раз-по-раз недовірливо озираючись на мене з товаришами, афгули вели караван у своє поселення. Думка про те, що я подарував їм не лише життя, а й караван, все ніяк не могла втиснутись в їхні черепні коробки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862797
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.01.2020
чемодан - вокзал - аэропорт,
очередь, билеты и таможня,
серебристым бегемотом борт
заревел натужно и тревожно
чемодан - вокзал - аэропорт,
стюардесса, виски и пейзажи,
прошлое оставил самолёт
где-то глубоко под фюзеляжем.
тает белой тучкой в вышине
чуть белёсый выхлоп керосина...
девушка вчера приснилась мне
по прозванью Рваная Резина.
лебедью вплывала в самолёт,
проникала в чрево бегемота
вишенкой на шоколадный торт,
пчеломаткой в заданную соту.
грудь - вперёд, походка от бедра,
тесен лифчик третьего размера,
девушку встречали "на ура"
и красавцы и пенсионеры.
зубки - сахар, глазки - изумруд,
ягодицы словно у Венеры,
право-слово, думал - перемрут
от прилива крови пионеры.
лишь носы сопели в тишине
и скрипели зубы так истошно,
каждый думал - Так отдайся ж мне,
а она мигала - Что ж, возможно...
мельтешит пропеллером в окне
прошлогодний листик на осине...
девушка вчера приснилась мне
по прозванью Рваная Резина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862058
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.01.2020
Життя могло б і продовжитись,
Навіть, зламавшись на згині.
То й що? Чи варто морочитись,
Що небо уже не синє,
Що сонце – це кулька зібгана,
Жовтава і трупно-блякла,
Зозуля,в сильце упіймана,
На першім же «ку» заклякла?
Життя могло б і продовжитись,
Без снів, поривань та смаку,
Не хлюпати, не куйовдитись,
То й біс із ним, мother fucking.
Нема кохання продажного?
Завжди є на продаж тіло.
Впліталося б декупажами
Життя, мов смола на біле.
Життя могло б і продовжитись…
Продовжитись? Чи… Скінчитись?
Вже не літати, а повзати,
Коритися і миритись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861970
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2020
ти пробачена - апріорі...
і не радість мені й не горе,
і не сум мені й не веселість,
не гірчиця й не карамеля,
ні для чого нема причини,
ні для сміху, ні - матірщини,
чи в поезії, чи у прозі,
чи в колінно-ліктЕвій позі
ти - пробачена... апріорі...
може - з радощів... може - з горя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2020
кохаю тебе, дурепу,
хоч, може, і сам - придурок
і затхлим смердючим склепом
під дуууже тонажним муром
здається цей світ без тебе...
а ти - Все чудово!- регочеш,
хоч, може, і є потреба,
й так само, як я ти хочеш
"забити" на всі образи
послати у дупу тони,
щоби стугоніти разом,
як локомотив з вагоном,
та... гордість твоя і впертість
й моя невсипуща дурість...
нам легше було б померти,
бо я ж, блін, великий пуриць*,
а ти - невкохать принцеса,
манірна й, капець, чутлива
і правимо дивну месу,
в онлайні, отак, наживо.
слова - то цупке батіжжя
і ляпаси, як цілунки...
О, Так! Ти мені - в міжніжжя,
ох, відьмо моя, чаклунко...
а я - навідліг з правиці,
в підставлені вдало губи,
о феє моя білолиця,
о, доле моя, о згубо...
люблю я тебе, дурепу,
хоч, може, і сам придурок,
я здохну, я лусну, репну
без тебе... чи диким туром
ревітиму до світання,
мочитиму простирадла,
таке воно, бл..дь, кохання -
приємне й болюче, падло
Великий пуриць - людина з високим... як українською "самомнение"??? ото саме воно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2020
На дикім-дикім узбережжі Брахмапутри,
Десь там, де нас вже не знайдЕ ніхто
Ми врешті знімемо умовностей отруту,
Мов старомодне драпове пальто.
Я квітку лотосу вплету в твое волосся,
Напну гамак поміж гнучких ліан,
Фальшивим тенором зайдуться в двоголоссі
Старий папуга й сивий павіан.
А ти дражнитимеш мене, надувши губи
Та вдавано насупивши чоло,
Мов давнє божество, що з храмового куба,
Ступивши в джунглі, близько підійшло.
А потім підійдеш, притиснешся всім тілом
І пальці на потилиці сплетеш …
П'янким стрічанням вуст – жагучим та… Несмілим…
Липкі чекання пути розітнеш.
Ввірветься в п'яний мозок дикий ритм тамтамів,
Шалений тан нагих спітнілих тіл
Наповнить пульсуванням стіни давніх храмів,
Життя та смерті скреслить вододіл.
Ми будемо удвох щасливі там, далеко,
Де нас ніхто й ніколи не знайде,
Куди не долетять і ластівки, й лелеки,
Там, де крайсвіт, де сонце молоде…
На дикім-дикім узбережжі Брахмапутри…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020
Хочеш мати мене, то – май…
Тільки ж маєш ти те, що маєш…
Я – безмежного світу край,
Я – проковтнутий зойк одчаю,
Вітерець за закритим вікном,
Що розбився об товщ склопакета,
Я – примара, я – тінь, я – фантом,
Тупикова галузка сюжету…
Розумію убогість свою,
Неспроможність, нездатність, несилу…
Я – порожня обойма в бою,
Недокопана кимось могила,
Трісле скло, незаварений чай…
Якщо дико й нестримно бажаєш,
Якщо хочеш мене, то – май!
Тільки ж ти… Не мене обіймаєш…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2020
Мені – не все одно, не байдуже до тебе…
Кому всміхаєшся, в чиїх обіймах спиш…
Та… Не кажи нічого, може, так і треба,
Хоча… Ти й без прохання промовчиш.
Мовчання – золото, і ми вже намовчали
З десяток скринь і зверху – цілий міх
Важких дукатів туги і печалі…
Мовчання – золото… А так любити – гріх?
Мені – не все одно чи хвора, чи не зовсім
Чи усміхаєшся, чи сльози у очах
Та… Не мені тебе вкладати в теплу постіль
Й твої повіки цілувати по ночах.
Судилось, не судилося – не знаю…
А судді ж хто? Бо хтось же зачинив
Ворота перед нами, що вели до раю…
Чи, може, ми самі… Й ніхто не зупинив…
Та, ніби, і не в пеклі… Тільки, що не разом…
Не разом в небо й виру темне дно…
Не разом в щасті, радощах, образах…
Та, все ж, ти знай, мені – не все одно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2020
Твір, до якого писався коментар Ulcus
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859192
Знайшов випадково серед давніх творів)
Вирішив залишити)
А на душі, мов на туманнім Альбіоні –
Туман та дощ, як вже було не раз…
Ти постиш фільми із акторами в «Brioni»,
А я ношу «палЕний» «Adidas».
Так, я ношу, що дешево та зручно,
Так, я люблю, як досі не любив.
Життя, хоч і зачитаний підручник,
А не підкаже, в чім я загубив.
Ти постиш фільми про любов на грані фолу,
А я уже давно ступив за грань,
Сухар із борошна найгрубшого помолу –
Рятунок мій від голоду чекань.
Так, я грішу із розміром та ритмом
Та не лише в поезії – в житті,
Але любов… Хіба буває притьмом,
Із присмаком прогірклої куті?
Ти постиш фільми, ти шукаєш аналогій,
Ти все те робиш з умислом чи без,
А я самотні продукую монологи…
Ще не помер та ніби й не воскрес.
Ще не помер – застиг у глупій комі,
І не живу, і вмерти – не помру,
Вся пунктуація – суцільні коми
Перед «але». І тиша – на «чому?»
А на душі, мов на туманнім Альбіоні,
Туман густий – бери й шматками ріж,
Примарне все… У савані? Чи у вельоні?
***
Встроми мені між ребра гострий ніж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.12.2019
Щиро вдячний автору [b]Пётр Кравчина[/b] , який надихнув на написання (мимоволі надихнув)
я мог ,бы и волком выть,
да только шепчу,
ведь сколь в горлодраньи волчьем
проку?!
прислушайся, к шёпоту, друже,
чу?!
ведь и шепот до кости
пронизывает током!
сколько сомнений,
боли и метастаз
в этом шепоте из пламени и стали,
казалось бы - шорох,
а низвергает враз
идолов,
засевших на пьедесталах,
чёрным на белое
выбегают буквицы
в строчки строятся
тонкой канвою,
ёжится некий читатель,
как от лимона устрица,,
от моего матошёпота
или шёпотовоя,
чёрным по белому?!
или - по белому алым?!
не почивать моим томикам
у ваших изголовий,
место ли прокаженному
среди венского бала -
измажет платьица
чахоточною своею кровью,
скальте зубы,
пальцем у виска крутите -
полоумный, наверное...
полоумный?! что вы,
да вы мне даже льстите -
просто прикройтесь
от скверны веером!
я мог бы и волком выть,
да и шёпот звучит
набатом,
колоколом литья Путиловского
завода,
колокола гул -
не щелчки какого-то там автомата
производства
семьдесят третьего года
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859034
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.12.2019
ми ніколи б не були друзями,
однозначно - ми надто різні,
в тебе з світом тонкі інклюзії,
а у мене - кистень залізний.
ми ніколи не стали б друзями,
для Атоса - то забагато,
де Ла Фер у такій дифузії
не побачить для себе свята.
ми б сварились до горла сиплого,
не гасили б сварок цілунком -
не цілує голодний ситого,
в дружби - крицеві обладунки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859026
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2019
Я, Єздигерд, останній з юетші, рушив на північ…
Куди я саме йшов, чому, з якою метою – я й сам не знав. Впевнений був лише в одному – того, що задумав самому не здужати. А задумав я… Найпростіше було повернутися в Замбулу та й… згинути під туранськими мечами. Згинути славно, але – марно.
Чому саме північ? Та все дуже просто - всі інші шляхи для мене було відрізано…
Чотирнадцять років… Чотирнадцять довгих років я провів у мандрах, книжнику. Довгих? Я сказав – довгих? Знаєш, книжнику, інколи здається, що вони промайнули, як один день – битви, походи, страхітливі підземелля загублених храмів напівзабутих богів, і – мандри, мандри, мандри… А інколи… Коли я думав про Ільдіко, то кожна хвилина здавалася вічністю.
Дай-но мені ще вина…
Писець налив і король знову спустошив кубок жадібними ковтками, втерши тремтячою старечою долонею губи, він продовжив:
- кілька разів минав час від молодика до повні, поки я дістався гирла річки Запорозки, яка наповнює своїми водами море Вілайєт, немов якийсь гірканець наповнює бурдюк кобилячим молоком. Я все ще старався триматися подалі від битих доріг та осторонь поселень, хоча, чим ближче було до гирла, тим менше їх траплялось. Дякуючи урокам Ільдіко, я, хоч і досить туманно, та все знав приблизне розташування країн та народів Гіборійського світу. Але, кажу ж – туманно… Невідомо мені було, що прямуючи вгору по течії Запорозки, я був у певній безпеці. Адже, і туранські роз’їзди, і зграї хижих номадів гірканців боялися потикатися сюди, у володіння Великої розбійницької Вольниці, яка охоче приймала у свої лави всіх, хто міцно тримав у руці меч, мав хоробре серце та спрагу до грабунку і наживи. Вступив до неї і я.
Зуагіри… Вони називали себе зуагірами... Або – мунганами, вільними людьми. Кров була їхнім причастям, грабунок – промислом, а золото – хлібом, який вони мали з того промислу. Я потрапив до ватаги Гледа. Рік чи півтора ми грабували купецькі каравани, відбивали напади лютих гірканців, здійснювали набіги на прикордонні туранські та гіперборейські міста. А потім Глед вирішив повести ватагу на південь, щоб у горах Арімана, на землях моїх предків юетші, збудувати фортецю, форпост для набігів на Туран. Так наші дороги із мунганами розійшлись. Гледа приваблювало золото, а я прагнув помсти. Його розбійницьке життя здавалося йому тихою гаванню, а мої амбітні мрії – штормовим океаном. Але я вдячний йому за той військовий вишкіл, що отримав у його ватазі. Глед таки побудував свою фортецю, при нагоді, книжнику, ти можеш піти в гори Арімана та побачити її руїни.
Кволе тіло Єздигерда знову затряслося від злостивого старечого сміху, але цього разу він не закашлявся.
- Я пішов ще далі на північ, у Гіперборею, країну вічного туману і дощів, але там довго не затримався.
Кімерія… Сувора гірська країна, схожа чимось на мою батьківщину. Разом з кімерійцями я штурмував стіни Велітріума – аквілонського форпосту у тих краях. О-о-о… То були славні дні, славні роки. Саме в кімерійців я пристрастився до прямих двосічних мечів, ось таких, книжнику, - король підійняв з ложа свій меч і спрямував у груди писцеві, той зіщулився, з острахом поглядаючи на тремтяче лезо, але Єздигерд опустив правицю і продовжив. Перо знову зарипіло.
- У кімерійців гарна криця, книжнику, і вправні ковалі. Подібну крицю я бачив лише у землях шемітів, але шемітські мечі на морозі ламаються, мов тростинки. Ти знаєш, що таке мороз, книжнику? Ти знаєш, що це, коли пара від твого вологого дихання замерзає і падає додолу крижаним піском? Я бачив такі морози, я відчував їх своєю шкірою… Разом з кімерійцями ми ходили в землі рудобородих ванів та асів – гігантів із золотим волоссям…
Я заходив і ще далі на північ, де лише крижані тороси, полярні вовки та сови, у володіння бога Ізміра, крижаного гіганта. Брагі, мій товариш-ас, розповідав, що прекрасні доньки Ізміра заманюють воїнів, поранених у битві, далеко на північ, під мечі своїх братів і клявся та божився, що на власні очі бачив одну із них… Ох, Брагі… Він був великим пияком та брехуном і таким же великим воїном. Брагі-Брагі… Вірний супутнику і друже, де ти зараз? Бенкетуєш у Залі Героїв і змагаєшся у нескінченних двобоях у Країні предків? Чи пам’ятаєш ти мене, Брагі, малого юетші, що ледь сягав твого дужого плеча? Чи підіймаєш ти кубки з терпким елем за мене, за Крома, за тих кому заприсягнувся у вічному побратимстві?
Саме там, на Півночі, на Полях Ізміра ми залишились втрьох проти ватаги рудобородих вовків з Ванахейму – я, веселун Брагі і мовчазний синьоокий кімерієць Кром, такий самий неговіркий і суворий, як і бог, на честь якого його назвали. Ми стояли спиною до спини, кров сочилася з наших ран і одразу ставала кіркою на лютому морозі. Світ звузився до кола ванів, які оточили нас. Світ перетворився на круговерть рудого волосся, сталевих доспіхів і сухий дзвін мечів та сокир. Вани то відступали, то знову кидалися на нас. Після кожної атаки ран на наших тілах ставало більше, а ванів – менше… Вони полягли всі до одного, всі дванадцятеро. Щодо останнього, їхнього призвідця Локі, який лежав на багряному від власної крові снігу, Брагі виявив милість – його сокира розкраяла череп вана, мов стиглий кавун. Локі був великим воїном, книжнику, а великий воїн має померти на полі битви зі зброєю в руках, а не стати здобиччю вовків та полярних лисиць. Великий воїн після смерті має бенкетувати у Залі Героїв і змагатися у двобоях з такими ж великими воїнами, а не нидіти вічність сірою тінню у напівтемряві Країни тіней… То був славний бій, книжнику. Я, Брагі, Кром, ми стали братами. Не кров батька, занесена сім’ям в материне лоно поєднала нас – наша кров і кров вбитих нами ворогів, не тепло спільної материної утроби - тепло наших спин, щільно притиснутих одна до одної
Я був знесилений втратою крові настільки, що іти самотужки вже не міг. Із уламків списів та кількох плащів вбитих нами ванів Кром змайстрував ноші, швидше, навіть – волокуші, в які вони з Брагі впрягались по черзі.
Вони дуже щирі і віддані друзі, ці кімерійці, книжнику… Правда… Тупуваті трішки… - Єздигерд старечо захихикав, але не було ні в тому сміхові, ні в погляді і краплі злоби чи підлості.
- Вони, ніби діти, книжнику, ті кімерійці – наївні, не підступні, безхитрісні…
За кілька днів я відлежався, зміцнів і ми, вже втрьох, помандрували на південь. Ас і кімерієць, хотіли побачити світ, та в пошуках пригод, а я… Мною керувало геть інше. Я шукав силу, яка допомогла б мені у моїй помсті і… Здобутті Ільдіко.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858559
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2019
Дяка і присвята натхненниці
N. N.
Не дивуйтесь розміру й римі,
Що, мов вівці в кошарі, стрибають.
В творі є щось таке… Незриме…
Те, що інші навряд чи мають…)
-А що Ви знаєте про природу пристрасті???
***
-Пристрасть, то щось хімічне,
Білково-кислотні реакції,
Якесь нетривке і невічне,
Молекул крихкі комбінації.
Чому Ви мене питаєте,
Мов подругу чи знайому?
-Подумала, може знаєте
Чи Вам щось про це відомо?
І чим же вас так образила,
Позлила, роздратувала?
Такими… Невинними фразами?
Взяла собі й запитала…
-Та… Дівчинка, раптом, хлопчика
Бере і таке запитує…
Я мав репутацію гопника,
Вправлявся з бейсбольною битою…
-Мені це вважати погрозою?
-Та ні… Я – такий, поганий.
-Ви гарно пишете прозою.
-А я геть увесь у шрамах.
-А в мене красиві коліна…
-… І ніс, із одного удару.
-Я вчилася на «відмінно».
-Я пиво жлуктав на «парах».
-Щаслива, метка, прагматична
І люба для всіх, апріорі.
-Психований, непрактичний,
Нахаба, «ходяче горе»…
-Агресія, мат, пиятика –
Нелюбі, бридкі, неприйнятні…
-Я пив, матюкався і пики
Лупив і по буднях й по святах…
Давайте на «ти»?
– Навіщо???
На «Ви» філігранно й мило.
-Тому, що на «ти» зручніше,
А «Викати» вже несила.
-То, що ж, якщо просиш – будем.
-А, може, скажеш, як звати?
-Ну ти й нахаба! О, люди!
-Назвала ж тебе якось мати?
-Гаразд, нехай буде…Горпинка!
-Горпинка? Я так і думав…
Ти носиш в горошок хустинку?
А справжнє? Не скажеш? Сумно…
-Скажу, чому б не сказати?
-А я тобі не повірю…
Чомусь захотілось ридати
І вити підстреленим звіром…
-Чому? Через що образа?
-Не можу назвати причину.
Давай, якось іншим разом,
За місяць чи… За годину?
-А знаєш… Хочу признатись
У тому, що ти – найкращий!
-Та годі! Досить знущатись,
Я ж гультіпака й ледащо…
-Люблю!- ще хотіла сказати…
-Лише як частину світу?
-Та ні… навіщо брехати?
Тебе одного!
-Як діти…
А я відкладав це «на потім».
-Та я все і так зрозуміла.
Ех ти, задирака і гопник!
Мовчати вже, якось, несила…
-Звалилось, як сніг серед літа…
-Зненацька…
-Раптово…
-Неждано…
-Звабливе…
-Крихке і тендітне
Кохання…
-Коханий…
-Кохана…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2019
Рука писця застигла в очікуванні, а нетерпляча крапелька чорнила, не дочекавшись, стрибнула з кінчика пера на пергамент, розпливаючись веселою плямкою…
Врешті, після короткої затримки, король заговорив і в унісон його словам зарипіло по пергаменту перо…
- Я народився далеко звідси, за багато кінних переходів – на високих плоскогір’ях гір Арімана, що на південно східному узбережжі моря Вілайєт. Мій народ – плем’я юетші – був помираючим уламком могутньої колись цивілізації Лемурійців. Жах і полум’я вселенського катаклізму, під час якого вода поглинала цілі континенти, а з надр океану виринали нові, розкидала жалюгідні рештки моїх далеких предків по всьому світу. Більшість із них загинули, а ті, що залишились – втратили всі здобутки цивілізації – вміння будувати міста, зрошувати поля та сади, писемність і скотилися до глибин варварства. Ті, хто володарював колись на морях і суходолі, народ великих воїнів, вчених, магів, які кидали виклик самим богам перетворились на напівдиких пастухів, які випасали свої отари на плоскогір’ях Аріманських гір та два рази на рік пригонили їх на продаж жителям рівнини. Хто зна, може, саме ті виклики богам, які кидали правителі та маги моїх далеких предків спричинили катаклізм. Колишня могутність проступала туманною згадкою у розповідях жерців та старійшин біля палаючих вогнищ. Мій батько був пастухом і його батько, і батько його батька. Коли мені виповнилось дванадцять років, я пройшов обряд посвяти і теж став пастухом.
Наше плем’я ділилось на клани, які часто, майже постійно ворогували між собою – за пасовища, воду, овець, за жінок. Клани об’єднувалися хіба що для захисту від завойовників, але таке траплялося нечасто – вбога, майже позбавлена води скеляста земля, суворий клімат із прохолодним літом та морозяною зимою не приваблювали могутніх сусідів – Туран та Іраністан.
Зустрівши п’ятнадцяту весну, я вперше окропив свій кривий серпоподібний ніж кров’ю ворога. Люди із сусіднього клану викрали кількох наших жінок. Ми, четверо молодих воїнів-пастухів, кинулись навздогін. Через три дні, коли ми майже наздогнали ворогів, мої друзі повернули назад – наші жінки лежали з перерізаними горлянками на вигині гірської стежки, вороги позбулись їх, щоб відірватись від переслідування. Друзі вмовляли мене повернутись по допомогу, адже ми вже майже підійшли до земель ворожого клану, але я не міг повернути, не міг відкладати помсту – серед вбитих була моя сестра…
Король знову застиг і перо в руці молодого писця зупинилось.
- Вина… Подай мені вина…
Біля ложа, на невисокому столику слонової кості стояв невеликий срібний глек із ручками у вигляді двох змій, що оповили його своїми сплетеними тілами, їх роззявлені хижі голови були спрямовані в нутро глека, здавалося, ніби змії хотіли наповнити посудину своєю отрутою.
Юнак, підвівшись, наповнив срібний кубок – зменшену копію глека і подав королю. Єздигерд жадібними ковтками осушив посудину. Частина питва поза губи стекла по підборіддю та шиї на могутні колись груди.
- Я йшов за ними, мов молодий вовк по слідах знеможеного оленів, мої роздуті ніздрі відчували сморід їхніх тіл, хоч їх самих я не бачив… - Єздигерд продовжував свою оповідку,
- Вже видно було димки над їх хижами, коли я таки нагнав своїх кревників. Вони оголювали свої жовті зуби підступними посмішками, вони, граючись, перекидали свої ножі з долоні в долоню… Вони насміхалися з мене – шестеро кремезних дорослих псів проти молодого вовченяти. Лють, ненависть, прагнення помсти рухали мною, вони палили пекучим полум’ям моє серце, але не затьмарили розум і не засліпили очі. Я не знав чи виживу сам, але був впевнений, що ніхто із тієї шістки вже ніколи не гнатиме свою отару на гірські луки…
Не пам’ятаю, скільки все тривало… все змішалось в голові – сморід чиїхось паруючих тельбухів, сморід крові моєї та чужої, чиєсь пронизливе завивання, солоний смак гарячої крові, що пульсує з чужої роздертої горлянки в мій рот.
Тіло нило від числених ран на тілі, голова паморочилась від втрати крові, але… я був живий, а мої вороги – мертві. Я прийшов, ні – швидше, приповз, в стійбище свого клану через тиждень. Плакальниці вже давно відплакали мене, жрець давно вже вчинив требу та помолився богам, аби вони нагородили мене в країні предків пишними пасовищами та вгодованими отарами, а я… повернувся. Я вижив! Я приповз!
Мене стали називати пещеним богами, найвагоміші мужі клану раді були дати мені в дружини своїх доньок, мене, п’ятнадцятилітнього юнака запрошували на свої ради біля священного вогнища старійшини клану, але… Мало мене цікавили і ради біля вогнища, і найперші красуні клану, і прихильність богів.
Боги… Боги дали нам ноги для швидкого бігу, руки, щоб міцно тримати зброю і розум. Ось і всі дарунки богів, а як ми ними скористаємось – то вже наша справа, не їхня, не божа.
А я все частіше позирав туди, вниз, на рівнину… Мені кортіло побачити трішки більше світу, ніж наші суворі гори.
У вісімнадцяту свою весну я, разом з кількома одноплемінниками, погнав отару на рівнину, на ринок величної і багатолюдної Замбули. Саме там я вперше побачив її, мою Ільдіко…
Велелюдний ринок Замбули гудів, вирував, мов гніздо гірських бджіл. Старші мої товариші торгувалися із місцевими купцями біля загону з вівцями, а я вирушив у мандри по ринку, який здавався тоді мені, дикому, необтесаному варвару цілим всесвітом…
Різкі гортанні вигуки і ляскання батога я почув раніше, ніж побачив саму процесію, перед якою у шанобливій покорі розступався та схиляв голови натовп. Чотири дужих чорношкірих раби, на яких не було нічого, крім стегнових пов’язок, несли на своїх могутніх плечах різьблений чорного ж дерева паланкін, вкритий напівпрозорим єдвабним покривалом. Попереду йшов невисокого зросту кремезний смагляволиций чоловік у білій, шитій сріблом туніці, поверх якої була одягнена воронена кольчуга, своїми окриками та лясканням батога у дужій правиці він розганяв натовп, звільняючи дорогу рабам із паланкіном.
Я, тупоголовий варвар, який і бачив у своєму житті лише гори і…ще раз гори, стояв з роззявленим ротом, не розуміючи, що окрики призначені вже мені, телепневі, який мимоволі зупинив процесію. Різкий біль у плечі від удару батога вивів мене із заціпеніння. Наступний раз охоронець вдарити вже не встиг – він лежав, повалений мною на землю, амій кривий ніж торкався смаглявої шкіри на його горлі. Ще мить і зацебеніла би кров, та… вістря чотирьох шабель вже впиралися в мою спину.
Покривало на паланкіні відхилилося і я побачив її… Мої м’язи втратили свою міць, я став м’яким і безхребетним, мов ганчір’яна лялька.
- Пустіть його! – владний, але чарівний, мов жебоніння гірського струмка голос змусив охоронців прибрати шаблі.
- Хто ти, юначе?
- Є… Є… Єзд… Єздигерд… - ледь вичавив я із себе неслухняним язиком.
Вона усміхнулась. О, боги! О, демони найтемніших закапелків Всесвіту! Що то була за усмішка. Всіх скарбів світу вартувала та усмішка. І сама вона була такою… Брови-стріли, тонко промальовані риси обличчя, точений різцями неземних митців стан… І голос, сміх – немов срібні дзвіночки в небесних чертогах… Найпишніше вбрання, найдорогоцінніше каміння та золото тьмяніли поряд з нею і навпаки – найпростіше вбрання ставало би найпрекраснішою одіжжю в світі лише тому, що було на ній.
- Сподіваюсь, ми ще побачимось, смішний юначе, - знову усміхнулась вона і процесія рушила далі.
То була Ільдіко – дружина сатрапа Замбули, колишня наложниця, яка народила йому сина, довгоочікуваного спадкоємця. Моя кохана Ільдіко… Ільдіко – сенс мого життя… Ільдіко – моє щастя і погибель… Ільдіко – відьма, яка прокляла мене…
На якусь мить очі Єздигерда затягнула задумлива паволока, але, майже одразу він продовжив:
- Два тижні ми продавали своїх овець та купували збіжжя й інші припаси, те, чого не могла дати нам наша вбога земля. Мої одноплемінники збирались додому, а я… А я залишився. Бо не міг уже більше думати ні про кого і ні про що, крім Ільдіко. Я став наймитом у Арама Бакші – багатого замбулійського купця. День при дні я працював на ринку у сподіванні знову побачити Ільдіко. І, десь за місяць після того випадку, побачив. Вона впізнала мене, усміхнулась, кивнула голівкою, але не заговорила. А вночі… Вночі до моєї хижі прийшов раб-шеміт, мовчки взяв мене за руку і провів потаємним ходом у сад правителя Замбули. Там на мене чекала Ільдіко. Ми… Ми просто розмовляли всю ніч. Вона розповідала щось про себе, розпитувала мене, сміялася з мого чудернацького акценту… Було хороше і тепло, як в материнській утробі. А перед світанком ми розпрощались…
Після того, майже щоночі, за мною приходив німий шеміт і проводив все тим же потаємним ходом у сад.
Так минув місяць, другий… четвертий… Ільдіко навчила мене грамоті, я став розумітись на письменах, вони вже не були для мене лише чудернацькими закарлючками. Мій чистий розум, мов губка, вбирав у себе все нові і нові знання. Неотесаний дикий варвар поступово ставав людиною…
А одного вечора… Ільдіко була чомусь надзвичайно схвильованою, голос її нема-нема та й тремтів, а, може, то було так завжди, але я не помічав того? Я якраз читав їй « Жасмин кохання» - поему знаного в ті часи поета – черговий урок. Раптом, Ільдіко перервала мене, схопивши за передпліччя:
- Я кохаю тебе, Єздигерде! – скоромовкою прошепотіла вона
- А я – тебе…
Наші вуста злились в гарячому жаданому поцілунку, а тіла сплелись у шаленому танці. В голові моїй і серці грала музика, спалахували і вибухали різнобарвні вогні.
Її тіло пахло якимись незнаними мені прянощами і… жасмином, жасмином кохання…
Минуло ще кілька місяців. Я був п’яний від кохання, світ здавався мені зосередженням тепла і любові…
Того вечора німий шеміт усміхався якось аж надто загадково, але я, окрилений коханням не помічав нічого. Звична стежина привела до знайомої вже бронзової хвіртки, ще мить і…
В саду не було Ільдіко, там на мене чекали четверо чорношкірих кушитів…
Після двадцятого удару батога я вже збився з ліку… Скривавленого і знесиленого, на світанку мене викинули за міську браму…
Тиждень чи два, я оклигував від побоїв. Цивілізованій людині не вижити було без сторонньої допомоги. Але я був варваром, якого від народження годували лише природа і його власні сила та розум. А ще мені додавало сил кохання…
Два почуття, книжнику, два почуття дають небачену силу у цьому світі: кохання і ненависть. І я спізнав обидва…
Я повернувся в Замбулу, повернувся, щоб забрати собі свою Ільдіко. Але… Караван, споряджений правителем Замбули, вирушавна південний схід, в ньому була й Ільдіко, чоловік виряджав її від гріха подалі… Я таки побачив її, а вона – мене.
- Прощавай, Єздигерде, прощавай, любове моя! Ти назавжди залишишся у моєму серці! Будь щасливим! – кричала вона мені, стримувана охоронцями.
- Ти будеш моєю, Ільдіко! – стусани охоронців повалили мене на землю.
- Схопити його! – зарепетував капітан сторожі.
- Схопити і роздерти кіньми, кинути на поталу стерв’ятникам!
О, сила кохання… Ніби солом’яних ляльок я розкидав своїх супротивників і кинувся навтьоки. Я мусив жити! Мусив!!! Щоб здобути собі свою Ільдіко…
Мов мисливці дикого звіра, гнали мене замбулійські воїни по степових балках та перелісках. Я рвався в гори, до батьківського вогнища, під захист роду, клану. Але… Не тепло домашнього вогнища чекало мене – згарища на місці хиж та розтерзані тіла моїх співплемінників. Сатрап Замбули випередив мене. Так я став останнім з народу юетші…
Чотири дні і чотири ночі я палив поховальні багаття, чотири ночі я складав обітниці помсти, закликаючи у свідки всіх богів і демонів світу та підсвіту…
Зерно люті й ненависті проросло у моєму серці, спрага помсти за свій рід та сплюндроване кохання охопила мене…
Я, Єздигерд, останній з юетші, рушив на північ…
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858374
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2019
Пурпурове гаряче сонце, немов заковтнуте пащею невидимого чудовиська сховалося за небокраєм. Останній промінь, як останній подих помираючого дня, зблиснув і згас. І одразу ж по тому від горизонту, набираючи сили та обертів, покотилася важка хвиля темряви. Вона стрімко вривалася в криві вулички передмість, похапцем ковтала кривобокі хижі ремісників та дрібних торгівців, затримувалась на якусь мить, ніби прожовуючи, біля заїжджих дворів, але ненадовго, бо і ті були для неї легким харчем, перекусом і ширилась далі й далі, й далі… До Верхнього Міста. Широкий чорний язик хвацько злизував гладко мощену базальтову бруківку, поліровану тисячами тисяч підошов та густо змащену кров’ю і просочену потом тисяч поколінь рабів та воїнів, наложниць та вельмож, простолюдинів і королів…
Хоршеміш… Столиця Турану. Його стіни, вулиці та площі були свідками сотень злетів та падінь, величних тріумфів і гіркоти поразок. Певне, вони пам’ятали навіть війни кількох поколінь богів, загибель старих континентів і народження нових. Хоршеміш… Пуп світу. Місто, до якого вели всі дороги світу і в якому народжувались нові. Місто, відкрите семи вітрам. Місто за двадцяти двома брамами. Місто…
Темрява майже поглинула Хоршеміш, із звуженого отвору її глотки визирав лише королівський палац. Клац! Паща закрилась і величний Хоршеміш почив у чорній безодні. І, одразу ж, то там, то там почали спалахувати світлячки смолоскипів та ламп, роздмухані легенями жерців, палахкотіли червоним жарини на жертовниках храмів. Не в змозі розірвати утробу ночі, ті кволі вогники лише вигадливо вкривали її візерунками.
Блідожовтою плямою в центрі міста бовванів королівський палац. Закуті в крицю суворі вилицюваті воїни сторожі з кривими мечами чатували ворота та стіни. Їх добре змащені кольчуги не видавали жодного звуку і лише легке потріскування смолоскипів порушувало тишу. По коридорах внутрішніх покоїв розосередились до озброєні до зубів воїни Тисячі безсмертних – особистої гвардії короля. Доспіхи кольору воронового крила та сніжнобілі плюмажі шоломів робили їх схожими на страхітливих хижих птахів, від яких жертві марно ховатися та, власне, так і було. Заборола шоломів, викувані вправними королівськими зброярами у вигляді страхітливих масок наводили жах від одного погляду на них. Чотири чорношкірі велетні перегородили вхід в королівську опочивальню. Їх тіла не були захищені ніяким доспіхом, лише стегна були заповиті білосніжними шовковими пов’язками та з лівого плеча кожного звисала леопардова шкіра. Чорні, лискучі та непорушні, воїни здавалися вирізаними із базальту гігантськими статуями незнаних войовничих богів. Навіть для різношерстного Хоршеміша, який, здавалося б, всотав у себе всі народи, мови та релігії світу, ці велети були чимсь небаченим. Воїни племені чака не знали ні милосердя, ні любові, ні співчуття. Одне почуття було відоме їм – відданість клятві, даній господарю. Розповідали, що, навіть втративши руку чи ногу, воїн чака продовжував битись, а, втративши обидві руки, рвав супротивника, мов дикий звір, зубами. О… На базарі Хоршеміша можна почути ще й не такі розповіді…
На лівому передпліччі кожен мав легкий, але міцний, мов залізо щит із дубленої волячої шкіри, правиці стискали списи-ассегаї із крицевими наконечниками в лікоть довжиною та шириною у два з половиною вершки, із держалнами довжиною у два лікті. Таким списом воїн чака міг і колоти і рубати ворога.
А там, далі, за спинами чорношкірих велетів, за масивними бронзовими дверима опочивальні на смертному одрі лежав король Турану Єздигерд І.
А в храмах молились, а в храмах чинилися треби: Мітрі, жорстокому Сету, чудернацьким і кровожерним богам Дагону – Ктулху та Йог-Сототу та ще безлічі богів і божків. Хтось молився за швидке одужання короля, хтось – за швидку його смерть, хтось – за повільну та сповнену мук. Певне, жодного жителя Хоршеміша смерть короля не залишала байдужим – одні його любили, інші – обожнювали, ще інші – боялись і ненавиділи.
Єздигерд І, Єздигерд Великий, Єздигерд Узурпатор, Єздигерд Жорстокий, Єздигерд Кривавий, Єздигерд Справедливий… Якими лише епітетами не наділив короля людський поголос… Єздигерд Завойовник, Єздигерд Будівничий… Його залізнобокі полки підпирали своїми списами Кімерійські гори на півночі, коні туранської кінноти омивали свої копита у водах моря Вілайєт на півдні, туранські стріли стримували натиск Аквілонії на заході, фортеці туранців будувались у таємничих джунглях Кхитаю на сході… Король, від однієї згадки про якого тремтіли підкорені народи, іменем якого матері лякали своїх дітей, помирав… Людина, яка не боялася жодного ворога з плоті і крові, яка з презирством ставилась до всіх відомих та невідомих богів, якій не страшні були ні сталеві леза, ні отрута, ні магічні заклинання, породжені у нетрях самого пекла, помирала… Єздигерд програв двобій найпідступнішому з ворогів, тому, хто підкрадається непомітно і вбиває повільно та методично – старості. Старість – боєць, який не знає ні втоми, ні поразок, випади її швидкі, мов блискавка і влучніші від стріл найвлучнішого лучника світу. Останні подихи Єздигерда були лише кволими марними помахами меча, який не міг уже протистояти супротивнику, що відчув уже близькість фіналу і злизував із викривлених підлою усмішкою губ смак перемоги.
Перини та подушки, набиті пір’ям незнаних птахів були безладно розкидані по ложу, шовкові простирадла – зіжмакані. Смагляве тіло, перетягнуте колись залізними, а тепер – ганчір’яними від безсилля вузлами м’язів лежало непорушно, правиця стискала незвичний для воїнів Турану прямий двосічний меч, лезо якого було помережене рунами, пізніше, через багато тисяч років, такі називатимуть франкськими клинками. Довга чуприна із гладко виголеної голови короля розкинулась сивим віхтем по подушці, обличчя, вкрите незліченними рубцями шрамів скривила гримаса чи то болю, чи безсилої люті і лише вицвілі зелені очі палали незгасним вогнем, із темних зіниць струменіла сила і ясність розуму.
Окрім короля, в опочивальні був лише писець, присланий Великим візирем, щоб записувати кожне слово вмирущого аби потім залишити нащадкам настанови великого володаря. Але король мовчав і юнак сидів тихенько в очікуванні вже дві години поспіль, і поверхня чорнила в каламарі, і листи пергаментного зшитку так і залишились цнотливо незачепленими. Хлопчина писець, молодший жрець Мітри, вже почав, було, дрімати, але напівшепіт-напівхрип короля вивів його з трансу.
- Ільдіко… - прохрипів Єздигерд
- Ільдіко! – хрип став гучнішим, - Ти таки прокляла мене, Ільдіко… І твої прокльони збулись… Ільдіко… Моя кохана Ільдіко…
Єздигерд почав сміятися немічним старечим сміхом, який згодом переріс у напад кашлю, кілька хвилин його плечі здригались а груди здіймались у намаганні вдихнути повітря. Нарешті напад минув.
- Бери свій каламар, книжнику, - мовив Єздигерд, віддихавшись, - Я говоритиму…
Рука писця застигла в очікуванні, а нетерпляча крапелька чорнила, не дочекавшись, стрибнула з кінчика пера на пергамент, розпливаючись веселою плямкою…
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858263
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.12.2019
… Я кричав би, писав, дзвонив,
Розривав би набатом тишу,
Та натомість ось так, без слів
«масажую» ліниво «мишу»
ПКМ*, ЛКМ**, клік-клік… -
Я гортаю своє минуле,
Не змирився ніяк, не звик,
Що тебе в ньому ніц не було,
Як і, власне, мене в твоїм,
Ні в прийдешньому, ні в «сьогодні»,
Ахалай-махалай-салабім –
Чаклування над сірководнем…
Ти казала, що дім – де ти,
Але в ньому – чужі пожитки
То ж не я тобі засадив
По межі чорнобривців квІтки,
То ж не я тебе спокушав
І не я лягав із тобою,
То не я зупинявся й рушав -
В кожнім часі – свої герої,
А, можливо, було без спокус,
Без сансари, без сутри й дзену
Й випадало на ранок в фус*** -
Так приземлено та буденно…
Ти казала, що дім – де ти,
Шепотіла, де я – там щастя…
Ти права – дуже страшно йти,
Коли знаєш, що можеш впасти,
Я брудню спамом букв папір
І копчу безпідставно небо,
Кожен подих і кожен твір
Чи для тебе, а чи про тебе,
Я – «знайомий один поет»
Й «масажую» ліниво «мишу»,
Мухи люблять гівно та мед,
Твоє щастя і гроші – тишу
ПКМ – права кнопка «миші»
ЛКМ – ліва кнопка «миші»
Фус (розмовне) - осад
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858136
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2019
М К
з тобою солодка й паприка,
та що там паприка - чилі,
з тобою б і серце - в клаптики
і сипати зверху сіллю,
з тобою вже можна й матами
казати слова любові
і садо чи мазо шатами
закутати все здорове,
з тобою ставати шизиком -
нормально, прийнятно, щастя,
бо ти - це вже метафізика,
бо ти - це на божість кастинг,
з тобою скавчать собакою,
лизати завзято ноги,
і кутатись голою ср...ою
у твого кохання тогу,
з тобою зайтись зухвалістю
і трахатись до безсилля,
нашкрябати нігтем "Love is you"
на твоїм брусочку мила,
любити тебе інцестною,
як, ніби, сестру й дитину,
а, може, відтак - принцесою
а не як чужу людину,
вмиватися мовчки кровію
й зриватись - Шалава! С...ка!
отак воно в нас з любовію,
все інше - не наше й мука,
робити тебе катекою,
мов папуас із Гвінеї,
і болем своїм, й аптекою...
та стань же ти врешт моєю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855850
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2019
М К
скупі слова на кінчику - печалями,
скупі слова на гостроті ножа...
а я вдягнув шкарпетки під сандалії,
а я - не він і, може, вперше - жаль
о, так... о, так... я маю преференції -
єдиний в серці, інше "бла-бла-бла"...
я став би богом, та не в цій каденції,
бо ти ж мене, як курку обскубла
ти вправна в ліжку чи лежиш колодою,
ковтаєш сльози чи кохання мед,
ти стогнеш так, чи щиро й з насолодою...
я - архіЛох, а це - не Архімед
я став давно кохання наножертвою,
твого, свого та, певно, що й його,
і хто там зна, хто з нас більш ненажерливий,
ніхто ж не скаже - де, кому й чого?
скупі слова... бо я не лесбі-дівчинка,
і не аскет, й ніяк не мізантроп,
що нас не вбило - те лиш покалічило,
що не по лобі, однозначно - в лоб,
скупі слова на кінчику - печалями,
скупі слова на гостроті пера
із мозку стрімко виростають палями,
я вже би й здох, та, видно, не пора
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855835
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2019
твої руки достойні Бога,
як не Бога - хоча би янгола,
бо людське - то скупе й убоге,
й біля Божого геть не падало,
не лежало, не гріло руки,
не топталося в передбаннику,
поцілунки в зап'ястки... Сука*!!!
дайте ж вбогому того пряника!
у долоню втиснути губи,
проштовхатися між достойників,
хоч не Боже - скупе та грубе
і банальніше хлібних коників
***
твої руки достойні Бога,
а моє там не йшло й не падало
ні на плечі, ні попід ноги,
просто вирвалось... листопадово
* просто вигук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855079
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2019
випиймо, брате... бо далі - лиш ніч,
ніч, у якій тебе зрадить коханка -
найпротирічніше з всіх протиріч...
випиймо, бра, під кільку та буханку
чорного хліба - то смак гіркоти,
та і... достойний гарнір оковитій
випиймо, брате... давай вже на "ти" -
нам же ще жити, а, може... й не жити?
зрадить коханка - іронія, бра...
гірко-солоне похмілля кохання,
"за упокій", а чи, може, "за здра..." -
байдуже, брате... щоб лиш до світання
ніч простоЯти, ввійти, уповзти
в ранок, проміння хапати руками,
як порятунок... а поки - кати
темною ніччю ворожать над нами
зрадить коханка... утретє чи всто?
тищудвадцяте??? чи... просто, без ліку?
зрадить природньо, мов зніме пальто,
бо... не з коханцем, а із чоловіком
скаже - так треба... чи - що я зроблю?
схилимо голови, вклонимось долі
і, лиш губами промовлене, "...блю"
стишиться болем чи вдавиться болем...
зрада-не зрада, любов-не любов,
гнізда насиджені, дальнії далі...
випиймо, брате, що криєшся знов,
чом заховався в своїм задзеркаллі?
випиймо, брате-близнюк, альтер-Я,
випиймо вперше, а, може, й востаннє...
зрадить кохана... єдина... моя...
може, так й треба... на требу... коханню...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854436
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2019
Не так-то вже й важко це – бути без мене, правда?
Ті ж самі обійми, цілунки і пріоритети
І ріки течуть, й синє небо на них не пада –
Все так, як раніше, відсутні мої лиш портрети
Не так то вже й важко лягати у теплу постіль
З відкритими навстіж очима без задньої думки
Не так то вже й важко не сипати в серце попіл
І час не тягучий, немов би пожована гумка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851506
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2019
... а дощ все іде і змиває полущену фарбу,
вбирає вологу скуйовджена гривка чуприни,
о, як він старався, той завжди усміхнений барбер...
я мрію про тебе, я мрію про спільну дитину,
я мрію про нас... кажуть - мріям властиво збуватись
і я усміхаюсь так гірко й цинічно, як вмію,
а дощ все іде, вимиває карбований напис
про "мене", про "текел", про "парес" - про плач безнадії,
а дощ все іде і вливає тихенько у вуха
украдливим голосом пісню осінню печалі,
той дощ - композитор, а, може, - баріста чи - кухар...
а мрії втікають, все далі... і далі... і далі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849449
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2019
ти знаєш... психи - це завжди погано,
незрозумілі психи - це пи...дець,
та ні, все - ОК... і ти - моя кохана
й так само вправно вариш холодець,
так само вміло фаршируєш щуку,
котлети смажиш... знову не мені,
це... справді мука... Справжня б...ядська мука
товктись у часі, ніби у лайні
і де ж ти зараз? де я був учора?
у відповідь - суцільна німотА,
ні, я не хворий й ти, мала, не хвора,
ми просто тягнем кішку за хвоста,
придумуємо тисячі обставин,
возносим в святість сумнозвісне "ні",
ненавиджу... і зустрічі і кави,
безсонні ночі й рахувати дні,
я хочу із тобов кохатись... Сука!
та ні, не ти, а відстань, простір, час...
а ти десь знову фаршируєш щуку
і... що ж за бл...дство?! знову не для нас
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847079
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2019
сімдесят дві конячих дужих сили,
в перерахунку - енність кіловат
втирають гуму, як в мочалку мило,
в похабно кимсь постелений асфальт
іще у трубці не застиг твій голос,
та вже натиснув Бозя "контрал-шифт"
і я реву - впіймав мотору тонус,
кому то помста - дурнуватий дрифт?
і усміхаюсь саркастично-криво,
вкидаю срібне тіло у потік
а стрічні, знай, підморгують глузливо -
не втік... не втік... не втік... не втік... не втік...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847071
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2019
на денці чашки - осад-кашка гущі
і ніц уже не важать імена,
де спогад літа? зібганий, мокрющий
прилип до чашки, до дзвінкого дна
украла літо вересня харизма,
вмокнула ласо у в'язкий єлей
та що ж... та випадкова антреприза
повільно стигне, як пролитий клей
щось чужорідне в голосі твоєму,
чужий кришталь блищить в твоїх очах
ти - нерозв'язна, через те й дилема:
чи - сама ніжність, чи - брутальний трах
банальна осінь... це - банальна осінь,
банальніша банальностей усіх...
на денці - гуща, збитий в кашку осад,
на білім - темне, як банальний гріх
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846862
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2019
Упала глухо кришка унітазу –
Потребу справив Слава Розенталь,
Смішний єврей, та ще й брехун, зараза,
Вже втупився у шибу десь у даль…
При чім тут Слава? Ні до чого Слава,
Рудий, завжди усміхнений єврей…
Я хочу кави, дуже хочу кави…
А Слава щось вже бреше про бл…дей…
Я хочу кави, може, й – геть не кави,
А дотику до твоїх теплих рук,
Твоє волосся пахне різнотрав’ям
І в грудях резонує серця стук,
Дивлюсь у вічі, ти відводиш погляд
І руку притискаєш до грудей…
А Слава вже завівсь про Леопольда
Та вічно опонуючих мишей…
Я поглядом повільно роздягаю,
Ні-ні, не тіло – душу догола,
Усміхнені… кохаємось в розмаю,
Хоч за вікном хурделиці імла…
Не хочу кави, хочу твого меду
Із привідкритих та вологих вуст,
Тебе катати на велосипеді,
Чи танцювати під занудний блюз,
Чи мчати на автівці проти ночі
Кудись у безвість, у далеку даль
Аби лиш вдвох… про щось своє лопоче
Смішний та добрий Слава Розенталь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845888
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.08.2019
Я б любив тебе жорстко й насухо,
Я любив би і спереду й ззаду,
Під захопливі зойки Мазоха
Та усміхнені очі де Сада,
Називав би тебе шалавою
І волосся мотав би на руку,
Я скінчав би у тебе лавою
І хрипів би впівголоса – С-с-сука…
Розпинав би на жорсткій пОстелі,
Перетворював ліжко на плаху,
Стало б сонце червоним з просинню
Та хіба я любив би? Я б трахав,
Катував би, стенав би, плакав би,
Знав би, що без вини винувата,
Укривав би рясними матами
Дуалізм поміж жертвою й катом,
Я б любив… навіжено й збочено,
Я приносив би демонам требу,
Бо пороблено чи наврочено…
***
Блискавиці розкраяли небо
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2019
що було наше - те втонуло в озері,
можливо, з назвою, можливо, в безіменнім,
вже не важливо - віршами чи прозою
ти щось казатимеш гаряче чи студене,
не так важливо, хто тобі співатиме,
вина наллє і хто вночі запалить свічі,
а я... ще довго-довго відлітатиму
у вирій, в безвість, нафіг - кажуть в просторіччі
нас не зачепить брЕхнями і правдами -
хвала Всевишньому Ормузду чи Аллаху,
думки постануть в мозку барикадами -
я розгребу їх своїм звичним - "по...уй", "на...уй"
я розгребу... чи - ні, не розгрібатиму,
я - не двірник, думкам ніяк не прибиральник,
нехай снують по мозку міріадами...
а я - лечу... і аж ніяк не у Куяльник
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845808
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2019
Секс під зливу чи просто кава
У спекотному середмісті,
Бог не злий, навпаки – ласкавий
І завжди на своєму місці,
Бог жартує, ковта гаряче,
Ти регочеш – дотепні жарти,
Тягнеш губи, здається, наче,
Поцілуєш краєчок кварти…
Секс під зливу в шаленім темпі,
Капучіно в затишній кнайпі –
Все позначено божим стемплем,
І забито у мегадампи*
Все прописано десь у торі**
Узаконено у талмуді**,
Він – твій бог, твій forever story,
Твій Аллах, Аріман чи Будда
Тягнеш губи… до кварти? Бога?
Потекла, ніби справжня сука,
Він - єдиний, а ті убогі -
Зазомбовані інфразвуком…
Роздуваються ніздрі хтиво ,
Світ завмер у тремкій напрузі,
Просто кава чи секс під зливу -
Рівнозначно у цьому крузі
*Дамп – миттєвий стан пам’яті в інфосистемах
**назви священних книг іудаїзму свідомо написані з малої літери, оскільки вжиті тут в переносному значенні, щось на кшталт чогось важливого і обов’язкового до виконання
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845068
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.08.2019
Зрештою, просто літо, а це - пора відпусток,
Зрештою, б’є годинник, як поховальний дзвін,
Зрештою, пляма сонця – плазми гарячий згусток,
Зрештою, просто визнач, хто тобі – точно Він
Зрештою, ми – не перші, в принципі й не останні,
Зрештою, їх – мільйони, тих, хто ось так любив,
Зрештою, всім Гераклам рано чи пізно – стайні,
Зрештою, в піцикато стогне струна в надрив
Зрештою, «не смертельно» стане буденним «вбивче»,
Зрештою, й птеродактиль квилить, як збитий птах,
Зрештою, ніц немає в космосі «вище» й нижче,
Зрештою… Б’ють в обличчя і, щоб надійно – в пах
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2019
я - твій ЛГ... я - любий та коханий,
я - твій герой, я "бог" з твоїх присвят,
мене нема в фейсбуці й інстаграмі
між твоїх друзів... Я - це компромат,
мене нема у списку телефонів,
я не підписаний - "коханий", "mon amour",
я - хриплий голос в нетрях диктофону,
безлике - "школа", "стрижка", "манікюр"...
я - теплий тихий щем у твоїх грудях,
між твої ніг в'язкий та пряний сік,
я ось ще є й... за мить мене не буде,
бо скоро ляже в ліжко чоловік...
я - швидкість світла в метрах за секунду,
я - просто кнопка, сенсор - "взяв-закрив"...
для когось - покруч, погань, витвір блуду,
для когось - на свідомості нарив...
хто я для тебе, твій ЛГ, - коханий?
між твоїх ніг в'язкий гарячий сік?
зітреш мене швиденько із екрану,
бо скоро ляже в ліжко чоловік...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831527
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2019
Коментар на поезію Ulcus http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793829
Завмерла ніч, спинився плин життя,
Застиг в німім чеканні часопростір,
В чеканні... Сміху? Сліз? Чи каяття?
Чи... Як живе пораниться об гостре?
Бентежна мить, коли бринить струна
До меж межі натягнутого нерву,
До крові з губ... Чи фраза ще одна
Його життя не перетворить в мерву*?
Що відповість?.. Чи спалить білий цвіт,
Що ледве-ледве позбиравсь в бутони,
Ще не розкривсь, не пахнув, не розквіт?
Тим ніжно-білим? Хоч би не червоним...
Він так хотів... Він подумки молив,
Готовий душу однести в Геєнну,
Щоб зупинити той... Чужий порив:
"Спинись, прошу, залиш себе... Для мене..."
Вона почула. Чи то просто збіг?
Чи то почули разом пекло й небо?
Дали любов. І, хоч вона - не гріх,
Та якось... Чуда не бува без треби**...
***
Вдихав Її, надихатись не міг,
Й біліли зорі квітами жасмину,
Вона - його, як певорідний гріх -
Від першоподиху - до смерті, до загину.
Мерва - відходи плавлення бджолиний стільників, тут - у значенні сміття.
Треба - жертвоприношення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2018
Ти все шепочеш - мене, текел, парес,
Чи - мене, мене, текел, упарсін...
То був Солон чи який інший старець
Посеред Валтасарових руїн?
Та ні... Солон - то щось з казок про Креза,
А я - не Крез й ніяк не Валтасар,
А я - всьому одвічна антитеза,
Немов Парижу - Карасубазар*.
Ти все шепочеш - мене, текел, парес -
Обрахували, зміряли й взяли...
Чи зможе хтось тепер нап'яти парус,
Як на ногах - залізні постоли?
Обміряне, раховане, здобуте,
Усе - без мене, хоч усе - моє.
І серце тліє, мокрим тліє трутом -
Яке ж воно... Паскудне "житіє".
,*Карасубазар ( Білогорськ) - райцентр в Криму.
Іншіі незнайомі слова даю читачам можливість прогуглити самостійно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793713
рубрика: Поезія,
дата поступления 30.05.2018
Її дрібні волосинки лоскітливо торкалися підборіддя, борючись із Його щетинками. За кілька годин після гоління ті вже сторожко випинали крізь шкіру свої багнети.
«От же, бісова щетина, чого ж воно так швидко «пре»? Подряпав, певне, сколов їй півобличчя, пашить тепер…», - подумав Він.
Її тепла м’яка щока примостилась в Нього на грудях. Правий сосок відчував гаряче вологе дихання. Пальчик вимальовував щось темночервоним нігтиком на животі. Його погляд зупинився на Її руці, на долоні, вирізьбленій різкими впевненими рухами Божого різця. «Чого вона так не любить свої руки? Я обожнюю їх… Вона сміється і не вірить мені…».
Його стегна торкалося Її міжніжжя, все ще вологе і гаряче. Він сильніше стис Її плече, притис до себе. Притис, бо сказати «пригорнув» було б якось недоречно. Зараз було б недоречно.
«Як же я люблю Її, капець, як люблю! А… Як? А за що? За це гаряче і вологе міжніжжя? За лоскітливі неслухняні волосинки, за руки? За груди, що торкаються зараз мого тіла? За те, що відбулось ось зараз між нами? Ні… О, ні, не за це… Вона – чудова, вона – прекрасна, але... Я люблю Її тому… Тому… Тому, що люблю. Тому, що нікого більше не можу любити. Хіба люблять за чудовий секс, за розкішне тіло, за… За що там ще? Ні… Секс… Грубо якось звучить. Звичайне слово, а недоречне зараз. Між нею і мною недоречне. Щось в ньому таке… Гола фізіологія, механіка. Кохатися… Так краще. Люблю не тому, що з нею чудово кохається, навпаки – з нею казково кохається тому, що люблю. А красива… Красива Вона об’єктивно. А для мене – найкраща. Ай… Заплутався…
Кажуть, що секс – апогей кохання. Сам колись так думав. Колись давно. Апогей, основа. Ні, не апогей. А що тоді апогей? Певне, те, що ми лежимо зараз. Могли б і не після сексу лежати, а просто лежати. Одягнені чи голяка – не суть. Зараз вона може чхнути, носом шморгнути. Вона або я. Ось це – апогей! Шморгання носом, чхання, регіт… Спільний. Могли б не лежати, а на ліжку стрибати, подушками битись, дуріти, борюкатись і фігня, що нам уже за… Ось це – апогей! Долоня в долоні, ранкове цмакання в щоку, торкання носами – щоденно, до смерті – ось це апогей!»
- Любий, розкажи щось, - перебила Вона Його роздуми.
Він схилив голову і легенько поцілував Її в ніс:
- І що ж тобі розповісти, мала, казку?
- О! Розкажи мені казку, тільки таку, якої я ще не чула, - Її примружені очі вигравали веселими бісиками.
- Казку, кажеш… Хм… Ну, добре, казку, то й казку. Таку, якої ще не чула.
Вона зручніше вмостила голову на Його грудях і жартівливо «дала відмашку»:
- Починай!
- Гаразд.
***
ТІ, ХТО ДИХАЄ У ТАКТ
«Чому назва така дивна, запитуєш? Та зрозумієш потім. Не ламатиму інтригу наперед…
Як там, зазвичай, казки починаються? Жили-були? Але ж у нас незвичайна казка, нетривіальна, можна сказати, тож і починатися вона має якось неординарно.
Не жили й не були герої нашої казки, бо й не народилися ще тоді, коли все почалося, і батьки їхні не народились, і бабусі та дідусі, і пра-пра-пращури не народились… То, коли ж почалося все? О-о-о… Да-а-авно-о-о… Знаєш, є у Висоцького пісня така є, «Баллада о любви»? Не знаєш, ні? Є. Вона ще такими словами починається: «Когда вода Всемирного потопа вернулась вновь в границы берегов…», то один дивак українською її переклав:
Коли Потопу вир несамовитий
Знов повернувся в лоно берегів,
Із пінної холодної блакиті
Любов постала, попри Божий гнів,
Щоб до пори розтанути в повітрі,
Ну, а порі тій – тисяча віків.
І диваки – бо, хто ж іще, крім них –
На повні груди роблять перший вдих.
І не чекають од чи покарання –
Вдихають дивну суміш просто так
Та, мимоволі, потрапляють в такт
З таким же збитим подихом кохання…
Ось тоді все і почалось: надихались люди тієї дивної суміші і, здавалось би – чого ще? Любіться собі, плодіться та розмножуйтесь, але… Не так все просто виявилось, ой, як непросто… Бо, якби просто, то і казка швидко скінчилася б, а це – лише початок і… Світ якось так влаштований для людей, що нічого для них просто не буває: народжують у муках, живуть у муках та стражданнях, розбавлених радісними митями, помирають – теж у муках…
Замало було вдихнути ту суміш. Вдихнув – то значить, маєш змогу любити, але то лише половина любові, рівно відрізана половина, не більше і не менше, а ще потрібно знайти того, хто з тобою в такт дихатиме…
Спиш, мала? Ні? Гаразд, слухай далі…
Ну, от, коли все почалось, ми вже з’ясували. Хто зна, чи далекі пращури наших героїв познаходили-таки тих, хто дихав з ними в такт. Тут, мала, бач, яка заковика: Любов ось цей пошук умовою зробила, але і Саваофове «Плодіться та розмножуйтесь» ніхто не скасовував. Тож невідомо, згідно якого правила прийшли у цей світ наші герої, для сюжету головне, що вони таки з’явились. Для чогось з’явились. Може, для цієї казки якраз, а, може, для чого іншого…
Першим на світ з’явився Хлопчик, зробив свій перший вдих, нічого ще не розумів з оточуючого, переляканий був, бо з тепла та затишку вихопили, верещав, аж посинів, назад просився, але, як відомо – назад дороги немає. З цього світу в інший можна потрапити, лише йдучи вперед, і потрапиш, та, певне вже, не в материнську затишну утробу…
Так от, зробив хлопчик вдих, ще нічого не розумів та не усвідомлював, а підсвідомість вже програмувала його на пошук, на пошук того, тієї, тобто, що в такт із ним дихатиме.
А через якусь пару-трійку років народилась Дівчинка. І з нею те ж саме відбулось, що і з Хлопчиком.
Ну, не сердись, мала, що я Хлопчика першим поставив, це зовсім не через чоловічий егоїзм чи шовінізм. Ти ж знаєш – я прихильник гендерної рівності, але Хлопчик таки старшим був, ну, от що тут поробиш? Геть нічого.
Я міг би дати героям імена, хлопчика назвав би Бартолом’ю, а дівчинку – Розандою. Чому саме так? Не знаю… Чогось так сподобалось, але, може, нехай, краще безіменними залишаться? Що ти кажеш? Прикольні імена? Гаразд, нехай буде так. Бартолом’ю і Розанда. Роки минали… Хм… Як то сказати – швидко чи не швидко? Час він – стабільний, константний. Гаразд, просто – минали роки. Бартолом’ю з Розандою росли, вчилися, хворіли, світ пізнавали, комплексів набували. Звичайними ж дітьми були, зви-чай-ні-сінь-ки-ми. Ну, може, трішки не такими, як усі.
Бартолом’ю вважав себе принцом, який має знайти свою принцесу, а Розанда – принцесою, якій зустрінеться її принц.
Капець! Ну от з чого ти взяла, мала, що вони – ніякі не принц і не принцеса? Річ не в тім, що це – казка і тут мають бути принц і принцеса. Це було б занадто просто. Зараз я все поясню. Слово «принц» походить від латинського «princeps», що означає – перший, достойний, тобто, найдостойніший. Зрозуміла, на що я натякаю? Ох, розумнице моя! Дай я тебе поцілую… Ну от… Так що кожен з нас, людей, певним чином принц чи принцеса… Але я продовжу.
Роки йшли, Бартолом’ю став юнаком… Просто юнаком, звичайним юнаком. Розанда - вродливою дівчиною, пошуки тривали. Ні, звичайно, ніхто оголошень в газетах, на радіо та телебаченні не розміщував, типу – шукаю, мовляв, принца чи принцесу. Та і не зовсім знали, що конкретно, шукають. Легко сказати – знайди того, хто з тобою в такт дихає. Голку в копиці сіна знайти набагато простіше, бо тих травинок-стебелинок значно менше, ніж людей та і перебираються вони швидше, ніж люди.
Пам’ятаєш, я казав, що комплекси у наших героїв з’являлися? Кожен комплексував через своє: Розанда була красивою, але чомусь, ніби як сумнівалась у своїй вроді і намагалася чи то собі чи то комусь, чи всьому світові довести, що вона може комусь подобатись. А доводити, власне, і не потрібно було нічого – подобалась і без особливих старань. Бартолом’ю теж комплексував – вважав себе некрасивим, занадто сентиментальним і, нікому не потрібним. І теж боровся з комплексами, як міг. Так, з красою зробити не міг нічого, з непотрібністю, певне, теж, а надмір сентиментальності почав вичавлювати із себе цинізмом, агресією та жорстокістю.
Кожен щось ховав… Слабкості свої. Розанда переконувала весь світ і себе саму, що вона – сильна, вольова, рішуча…
Ех… Бартольм’ю, Бартолом’ю… Чого ти так довго і погано шукав? Може, не треба було б Розанді ставати вольовою, рішучою, звалювати на свої худенькі плечі якусь відповідальність. Може, залишалась би біля тебе крихкою та тендітною, як статуетка із китайської порцеляни, якби знала, що ти заступиш її своєю, може, й не надто широкою, але надійною спиною?
Ах, Розандо, Розандо… Чого ти сама не знайшла його? Чому він не відчув свою потрібність для тебе? Може, не довелося б сентиментальність ховати за цинізмом та агресією. А та маски… Вони, ніби пересаджена на обличчя шкіра – так швидко і добре приживаються, вростають, коріння пускають… Та… Кого звинувачувати?
Світ пізнавали. Розанді він здавався, може, й недосконалим, але – чудовим, вона навчилась відпускати все погане подалі за течією пам’яті. Нехай бруд осідає десь на дні, вважала вона. Вона любила світ і світ любив її. А хлопцеві світ здавався з роками все паскуднішим та паскуднішим. І все менше та менше місця знаходив він у ньому для себе. Він ненавидів цей світ і світ відповідав взаємністю.
Обоє були частиною цього світу, тож, може, весь секрет у ставленні до нього?
Та, попри все, Бартолом’ю мріяв, що він і справді знайде свою принцесу і, може, навіть, якщо доведеться, порятує її з лабет якогось дракона, як справжній казковий принц.
Не ті часи… Не ті часи… Ні, дракони не перевелись. Але не мечем оперізувався Бартолом’ю, а брав до рук бейсбольну битку чи надягав на правицю кастет, а, чи й просто – голіруч, вирушав у пошуках пригод та подвигів. Бувало, що й драконячі голови рубав, рятував принцес, але вони були не його принцесами. Якщо не любов, то хоча б вдячність розраховував побачити в їхніх очах, а бачив… лише страх. Бідолашні, вони думали, що з лап дракона їх вихопив інший дракон…
Майже, як у казці Шварца, мала, пам’ятаєш : «Хто вб’є дракона, той сам стане драконом…»?
Гнітило це хлопця, дуже навіть. Він знав, що це не так, що він – не дракон, але ніхто йому не вірив, бо ж… Клята маска, що вросла в обличчя… Якби ж то… Якби це була його Розанда, то розгледіла б його, справжнього…
Від скількох драконів він не встиг порятувати її? Ні, вона не кликала свого Бартолом’ю… Не через гордість, не через впертість. Не знала навіть чи народився той, хто має дихати з нею в такт… Бо ж і таке буває… А він був. Але не знав, чи народилася вона… Але рубав, вперто рубав голови драконам. Не там… Не тим… Хоча… І тим хтось мав рубати…
Минуло багато років, мала… Дуже багато років. Не варто зупинятись в оповіді на тих роках, бо нічого надособливого протягом того часу не трапилось. Та й головне в нашій казці – не факти, а тенденції.
Одного чудового ранку в двері до Розанди хтось постукав. Я сказав – чудового, бо всі ранки для Розанди були чудовими: чи сонячні, чи похмурі, чи морозяні, чи спекотні. Такою вже була її вдача. Вона залишилась не менш вродливою та привабливою. Хоч ти зі мною навряд чи погодишся, мала, але я кажу тобі – для кожного віку жінки є своя краса. Це не я придумав, чув десь, але підтримую на всі сто…
Так от, в двері Розанди хтось постукав – не надто тихо, але, й не надто гучно. Перервавши розмову, та все ще продовжуючи сміятись після щойно почутого жарту, вона легкими швидкими кроками рушила до дверей, відчинила їх і…
На порозі стояв чоловік у потертій одежині, з геть сивою чуприною, обличчя його, засмагле та обвітрене, було вкрите рубцями та зморшками, мов печене яблуко. Плечі, колись, хоч і не дуже широкі, але міцні та надійні, тепер були опущені додолу, руки, з покорченими травмами та хворобами вузлуватими пальцями, здавалося зовсім безсило звисали вздовж тулуба. Чоловік звів на Розанду погляд своїх вицвілих майже до білого зелених очей і прошепотів пересохлими губами:
- Здрастуй, Розандо, я – Бартолом’ю…
- Я знаю, - відповіла Розанда.
- Звідки?
- Звідти, звідки й ти знаєш, що я – Розанда.
- Я запізнився, так?
Нижня губа Розанди затремтіла і вона прикусила її, очі неприродньо заблестіли…
Ну, от і вся казка, мала… Ти що, заснула? Гаразд, люба, спи солодко…»
***
Він нахилився, поцілував її повіки і прошепотів: «Я кохаю тебе, мала…». Вона щось невиразно промуркотіла сонним голосом, шморгнула носом і продовжила зволожувати Його груди своїм гарячим диханням.
Засмагле обличчя, вкрите рубцями та зморшками мов печене яблуко, осяяла щаслива усмішка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793444
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2018
Щасливий той, хто має "завтра",
Невпевнений застряг в "сьогодні",
Упертий для "учора" мантри
Бурмоче на краю безодні.
Я - не щасливий, не нещасний,
Не впертий, впевнений доволі,
Та,у повільному колапсі,
Тону в холодному "ніколи".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788909
рубрика: Поезія,
дата поступления 25.04.2018
Налий мені відвару беладони,
Налий, ворожко, я тебе благаю,
Щоб вбити те болюче та безсонне,
Щоби заснути в зелені розмаю.
Налий, ворожко, дай блаженства смерті,
Дозволь мені заснути і не встати.
Думки... Думки... Уже до крові стерті,
Живий - кому? Живий - це винуватий
В самім житті... Налий мені, ворожко.
Чи так шкода? Мене? Чи беладони?
Мене шкодуй... Налий мені, хоч трошки,
Щоби приспати те... Таке безсонне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788672
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.04.2018
Сьогодні в нас, ніби, свято,
Сьогодні - три роки любові,
Так мало, чи так багато
Ми з присмаком полиновим
Відпили з тобою трунку?
Все, знаєш, вже стало іншим
У дивному тім дарунку
І кінні тепер вже піші,
А впевнені - у сум'ятті
І горді топчуть гординю,
Де ліс - там пала багаття,
А ситі ковтають слину
І жарти спікають жаром,
І сльози киплять смолою...
Дарунок? Прокляття? Кара?
Вже байдуже... Я з тобою
Живу. А без тебе - просто
Ковтаю, ходжу і дИшу,
Існую. Лягаю в постіль.
Так... Зайво, нікчемно, лишньо.
Змінилось... Обоє знаєм -
Один перед одним в спіднім,
Кохаєм, катуєм, прощаєм,
Відверті, близькі та рідні...
Я люблю тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2018
"Христос воскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ..."
Да не напрасна ли жертва?
Эх, Джошуа, ты не прав.
Женился б на Магдалине,
Растил бы себе детей,
В какой-нибудь там долине,
Как всякий добрый еврей.
Неблагодарны людишки,
Так стоило ли спасать?
Распятие - это ж слишком,
Ты пожалел бы мать.
А что твои человеки,
Живут теперь без греха?
Да где там, да в кои веки?
"Безгрешные"... Три "ха-ха"!
Чего им теперь бояться?
Христос проплатил, " ... поправ",
Не им на кресте болтаться...
Эх, Джошуа... Ты не прав.
Джошуа - английская тринскрипция имени Иисус.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786797
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.04.2018
Все у нас буде: буде і вінчання,
Обітницю прокряче чорний ворон,
Бо стратити дароване кохання
за просто так - то сором, люба, сором.
Усе в нас буде: і вбрання весільне,
Таке доречне - кольору онІксу,
Затягнуть хором здравицю застільну
Сичі та сови, пригубивши з Стіксу.
Усе в нас буде: Місяць буде сватом,
А тЕмінь - покривальною сестрою,
Вовки, вхмелівши, будуть підвивати,
Яка чудова пара ми з тобою.
Все, люба, буде: будуть у колисках
Лежати не зачаті нами діти,
Засяють зорі божевільними блиском...
***
Весна, кохана... Чом би не радіти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786796
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2018
"Ось так, ось так... " - вицокує годинник,
Знущається: "Ось так тобі і треба!",
Відмерлі осипаються хвилини,
Куди вони, до пекла чи на небо?
"Ось так, ось так!" - співає в ритмі фрикцій,
Шаліючи від пристрасті кохання,
І байдуже йому чи підло-ницим,
Святим чи грішним, вперше чи востаннє.
"Ось так, ось так..." - сичить сталева бритва,
Пускає з вен гарячий струмінь крові,
Їй байдуже, чия скінчилась битва,
Їй байдуже чи з горя, чи з любові.
"Ось так, ось так!" - гробар вбиває цвяхи
В м'яку соснову дошку домовини,
І байдуже йому, чиї то одним махом
В останній дім осипались хвилини.
"Ось так, ось так..." - здіймаються легені,
"Ось так, ось так!" - знайшлося серце стуком,
Налякане, чому йому студено,
Йому одному, чом гарячі руки?
"Ось так, ось так!" - хихоче механічно,
Старий годинник стрілчатовусатий,
"Ось так, ось так..." -зациклено-циклічно,
Однаково у будень і у свято.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786518
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.04.2018
- Алло, привіт! Як ти ся маєш?
- Як маю? Та... Скоріш - мене,
А так - нормально, не страждаю,
Життя - паскудне, та мине.
- А як здоров'я, як родина?
- Здоровий, ніби той бугай,
В аптеку, мов до магазину,
Та то - дурня, бо скоро - край.
- Ти не сказав щось про родину
Чи то я просто не почув?
- Взяла розлучення дружина,
А так - чудово, є, як був.
- А як там діти, люблять тата?
- Звичайно, чом же не любить?
Ну, так, не бачимось... Багато
У них проблем на кожну мить.
Чудово все, усі щасливі,
Щоправда... Трубок не беруть,
Та то - таке... Усе мінливе
Та і текуче, ніби ртуть.
- Ти був казав, що є кохана...
З коханою усе гаразд?
Ти, певне, друже, з щастя п'яний,
Мов закохався перший раз?
- Так, п'яний, а вона - вагітна,
Дитини батько - то не я,
Чудово все - народить в квітні,
Й назве маля моїм ім'ям.
- То... В тебе точно все нормально?
- Так, брате, в мене все - о'кей.
Чудесно все та ідеально,
Мов гладко мощений хайвей.
Всі задоволені й щасливі,
Як нагодована змія...
- А ти?
- Як є... Ото-то дИва.
- Бувай!
- Бувай! Піду і я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786220
рубрика: Поезія,
дата поступления 06.04.2018
Весна убралась в плаття голубе
І талим снігом скапують рукАви,
Чужа кохана, я люблю тебе
Так відчайдушно, інше все - лукаве.
Сховалось літо в зелень парасоль,
Пташиний спів розклало на октави,
Чужа кохана, на розпуттях доль
Тебе люблю, а інше все - лукаве.
Ховає очі за дощу вуаль
Холодна осінь, мне пожухлі трави,
Чужа кохана - радість і печаль
Моя єдина, інше все - лукаве.
Зима чоло вінчає кришталем
І мружить око сонця неласкаве,
Сміється над дилемою з дилем:
Чужа кохана - інше все лукаве.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2018
Хтось виписує вправно сонети,
Перехресні поєднує рими,
Я - штукар, хоч і кличуть поетом,
Може б, краще подавсь в пілігрими?
Став би дервішем, маю задатки -
Божевілля, "прокляття Кассандри",
Одягнувся б у дірки та латки
І подався босоніж у мандри...
Хтось в шеренги шикує катрени,
Я ж і слова не знаю такого,
Я - штукар, бо байстрюк Мельпомени
І якогось підпилого бога,
Лицедій, блякла тінь Арлекіна,
Вбогих вулиць кумедна гримаса,
Коломбіно моя, Коломбіно,
Не моєї ти хижі окраса...
Хтось верлібру плете арабеску,
Думку нитки сховав в візерунок,
Я - штукар, мої вуличні п'єски -
На гірчиці забовтаний трунок.
Самозваний філософ без цапа,
Тупиковий кінець від галузки,
Я - на пазли порізана мапа,
Може б, склався докупи, та - дзуськи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785780
рубрика: Поезія,
дата поступления 03.04.2018
Глибоченько ж, напевне, закопані,
В людських мізках цинізму закони,
Коли батько на прізвище Штопаний
Називає синочка Антоном 😏
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783904
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.03.2018
Якщо я й бог, то скинутий з Олімпу,
Зіштовхнутий з вершин куди подалі,
Позбавлений амброзії та німбу,
Роззутий із окрилених сандалій.
Ти тільки не шкодуй за мнов, Палладо,
Схили чоло на груди Аполлону,
Мій сміх - то тільки показна бравада,
Бо не здолав я підлого закону.
Якщо я й був, то, певне, був Гермесом -
Смішним, брехливим та злодійкуватим.
Не плач за мнов, Палладо. Справлять месу
Заупокійну пияки і таті.
Я ж вже не бог, бо скинутий з Олімпу,
Закреслений в реєстрах Пантеону.
Та біс із ним, з тим недоречним німбом...
Цілуй, Афіно, в губи Аполлона.
Не позбавлю читачів задоволення прогуглити незнайомі слова. Бо найприємніші знання - знання, здобуті власними силами. І вибачаюсь за досить фривільне поводження з грецькою міфологією :) ;)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783903
рубрика: Поезія,
дата поступления 23.03.2018
О. Пушкін
Я Вас любил...
А Вы, напившись, спали...
М. Лермонтов
Выхожу один я на дорогу...
Друг в кустах замешкался с ремнём...
М. Некрасов
Поэтом можешь ты не быть...
Но воду за собой сливал бы...
С. Есенин
Выткался на озере алый свет зари...
А во рту - пустынно, пива бы глоток
В. Маяковський
Все мы немного лошади...
Но по бОльшему счёту - свиньи
М. Цвєтаєва
Мне нравится, что Вы больны не мной...
Сказала, улыбнувшись, трепонема...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782327
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 15.03.2018
Хто зна, напевне, й ти такий, як я,
Такий, як я, чудний, зеленоокий,
А, може, в нас одне на двох ім’я,
Й горілку ти мішав з томатним соком,
Як я, в пропорції один до двох,
Читав ті ж самі у дитинстві книги,
Так само думав, що ти геній-напівбог,
Хоч тимчасово взутий у вериги*?
Так само свою любу обіймав,
Так само цілував кохані очі,
Вдивлявся в небо, влігшись поміж трав
В напоєні духмяним літом ночі,
Так само ніжно до грудей тулив
Свою новонароджену дитину,
Так само захлинавсь потоком слів
Чи кутався в мовчання пелерину.
Один і той же слухали хіп-хоп,
Його читав обом той самий репер.
Все так і є… Та я тобі – «укроп»,
Все так і є… Лиш ти для мене – «сепар».
Так, ти не звір, ми – люди, ти і я,
На «свій-чужий» розбиті вододілом,
У кожного – окрема течія,
І ти, і я – обидва під прицілом.
З тобою, може, стрілися б не раз,
Мабуть, знайшлися б швидко спільні теми,
Та «мушка»** й «цілик»*** - наш дороговказ,
Ми – вороги, і в тім нема дилеми.
Ти вб’єш мене, як буде зручний час
Та й я натисну плавно на гашетку****.
***
З тобою, може, й випили б не раз,
Та… Вороги… Така проста абетка.
*Вериги (верига — «ланцюг») — різного виду залізні ланцюги, смуги, пута, кільця на голому тілі для смирення плоті; залізний капелюх, залізні підошви.
** Мушка — частина механічного прицільного пристрою стрілецької зброї.
*** Ці́лик — частина прицілу
**** Гашетка - гачок для спуску зведеного курка вогнепальної зброї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779436
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.02.2018
«Хлопці, рідненькі, тримайтесь, я з вами!
Господи Боже, чому ж так багато?!»
Пальці тремтять. Упаковки з бинтами.
Шини. Лангети. Джгути. Опіати.
«Милий, не плач, все позаду, благаю!
Лікар сказав – до Дніпра з першим бортом,
Все буде добре, хороший, я знаю –
Ще на весіллі поласуєш тортом».
Сльози ковтає. Яке ж там весілля?!
Лялька на ношах, безнога, безрука,
Тільки й того, що не справлять застілля
ВОрони, очі не виклюють круки.
Стогони, крики, благальне: «Сестричко…»
Сльози… Свої чи чужі утирати?
Мозок грубішає, мозкові звично:
Люди - ляльки із кривавої вати.
***
Що вона бачила після училища?
Тиск у бабусі, синці із порізами?
Раптом – повістка з дитинства в чистилище,
Від військкомату квиток із безвізами.
Жорна людей затискають, мов крекери,
В жменях війни й не таке переміситься,
Світ ущільнИвся до «наших» та «сепарів»,
Перевернувсь на потилицю місяця.
Що вона бачила? Мама в Італії…
Що вона знала? Відмінниця, староста…
Тихе дівчатко з очима печальними,
Ще не забруднений лихами паросток.
***
«Хлопці, не треба! Прошу вас, благаю!
Хлопці, не руште! Ви ж – «наші», не «їхні»!»
Посмішки хтиві супроти одчаю,
Проти ромашки - нагострені кігті.
«Хлопчики, милі, я ж вас бинтувала!» -
Ременем хльостко закручені руки,
Що ж ти, зозуленько, їй накувала
Вельон подертий та прірву розпуки?!
«Господи!!! Мамо!!!», а місяць-світильник
Дивиться байдуже крізь катаракту,
Стогне душа, мов розідраний «тільник» -
ДАнтове пекло в останньому акті.
«Милі, не треба! Ви звірі чи люди!?»
Думала – бачила пекло і спокій?
«Тихше, мала, із тебЕ не убуде!»
Пекло? Наївна… То був передпокій.
***
Темним - по білому, грішним – по чистому,
Глум над дитинною та безборонною,
Хтиві укуси по грудях – намистами…
Що їй з того, що назвали б мадонною,
До співчуття, до прийдешньої святості
Чи, навпаки, до чиєїсь байдужості,
Коли й до мертвих – нічого, крім заздрості,
Коли і світ – лише вияв безглуздості?
Ні, то не плоть, то кохання розірване,
Щирість та юнь. Кострубатою плахою
Стало життя. Над глибокими прірвами
Лине душа скалічілою птахою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778535
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 23.02.2018
Наставляючи роги комусь,
Необхідно всяк час пам’ятати,
Що відтак не зненацька й чомусь
Сам залишишся, врешті, рогатим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778246
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 21.02.2018
Сорок вісім годин без тебе,
Сорок вісім і… ціла вічність,
Ні, не зникло нікуди небо
І не втратив світ динамічність.
Сонце світить і сяють зорі –
Це не має ніякого впливу,
На погоду, на місяць, море,
На вулкани, припливи й відпливи.
Сорок вісім годин… Так мало,
Бо позаду – багато рОків,
Ту відсутність життя зіткало
Із нечутних котячих кроків,
З мовчазного співу форелі,
З невідчутного дотику вітру,
Із порожніх джерел пустелі…
Я малюю, хоч знову витру,
Я малюю твою присутність
Ледь помітним вугільним штрихом,
Нездійсненну примарну бутність
Намалюю і витру… Тихо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2018
я не римую - я пишу,
без рим, без ритму, проти правил,
про хмари, ліжко, чашку кави
і про листочки споришу,
що в кучері твоїм застряли.
я не жартую, в чім мій жарт?
в заархівованому болю?
у горлі встряглому: "Доволі
солоних осоружних кварт!"?
чи, все ж, в ромашковому полі?
***
я не римую - я пишу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777099
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.02.2018
Чи пам’ятаєш, ти колись казала:
«Це – не твоє. Іди або змирись»?
Вже скільки та зозуля накувала
Від того напівдавнього «колись»?
А пам’ятаєш ту нічну розмову?
Так було добре, все без плюмажу,
Та тільки ти змовкала напівслові
І обривала: «Більше не скажу».
І я мовчав, роздертий почуттями
Солодких та тривожних катувань.
Боявсь, мабуть. Чого? Впектись словами
Почутими на безліч запитань?
Ти пам’ятаєш хмарні капелюхи
І львівську каву, найсмачнішу з кав,
Як я курив та слухав упіввуха,
Автівку на узбіччі поміж трав?
Автівка в полі… Не моя автівка,
Я – не водій в ній і не пасажир.
Згадала баба… як була ще дівка…
Скрививсь, немов ковтнув прогірклий жир.
То усміхаюсь, люба. Справді – гірко.
У чім вона, причина гіркоти?
Волів би мати замість серця дірку,
Блаженство сліпоти та німоти.
Не дорікай. За що? Тобі не зрадив,
Напевне, жодною з усіх можливих зрад.
Так, мій щодень – не рай, не Ельдорадо,
А, швидше, депресивності парад.
То й що з того? То що тобі до мене?
Давно встромила в серце гострий ніж,
Я обіймаю. Справді, навіжений.
І знаю, що не виймеш. Далі ріж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2018
Мамо, скажи, як жити,
Де і про що благати?
Прикро так… Нащо, світе,
Став мені казематом?
Мамо, не тішать вишні,
Мамо, сади не пахнуть!
Чом же я зайвим вийшов,
Сірим безкрилим птахом?
Мамо, скажи хоч слово!
Чим залатати душу?
Чом мені все – полова,
Чом оте кляте «мушу»?
Мамо, кого питати?
Рідна, кого, крім тебе?
Ти – у глибокій хаті,
А я не бачу неба.
Сни мої – божевілля,
Клапті страшного дива,
Яв моя – то похмілля
П’яні речитативи.
Мамо, а, ЯК забути?!
Мамо, а, ЯК не знати?!
Рідна, скажи, як бути,
Коли любов – стигмати?
Мамо, я не злочинець!
Просто хотів любити…
***
Я залишу гостинець
Тут, на надгробку. Квіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776522
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.02.2018
Як добре, що безодня вже давно
Ковтнула горді шпилі Атлантиди,
Лемурія упала десь на дно -
Зраділо море ситому обіду,
Що у розламах літосферних плит
Розтанули сніги Гіпербореї*,
Що згинув там і Конановий** слід,
Що тліном став славетний меч Арея…
***
Як добре, люба те, що я – не бог,
Що не прикутий до каміння Локі***,
Що не мені почати Рагнарьок,
І не терпіти ту наругу, доки
Не переповнить чашу троєм змій,
І не мені проллється він на плечі,
Що то не я в ненависті своїй…
Чи це так добре? Може, недоречно?
***
Бо я - як він. Я руйнував би світ,
Змивав би кров’ю вчинені образи
І сам би згинув світові услід,
Та не відразу, певне, не відразу.
Напевне, добре те, що я – не він,
Що не втоплю цей світ в калюжі крові,
Я – тільки тлін, звичайний смертний тлін,
На роздоріжжі люті та любові.
*Атлантида, Лемурія, Гіперборея – міфічні материки.
**Конан – Конан, варвар із Кіммерії, герой т.зв. «Саги про Конана» американського письменника Роберта Говарда.
*** Локі – скандинавський бог, за пророцтвом мав стати призвідцем Рагнарьоку – кінця світу. Через це був підступно схоплений іншими богами і прив’язаний до скелі єдиними путами, які не міг розірвати – кишками власного сина. Над головою Локі на скелі сидів отруйний змій, з ікол якого скапувала отрута, що роз’їдала навіть каміння. Щоб полегшити страждання чоловіка, дружина Локі увесь час тримала над його головою чашу, проте змушена була час від часу спорожняти її і отрута капала на плечі бунтівного бога. Врешті-решт, діти Локі – Хель, вовк Фенрір та Змій Мітгарда звільнили його і розпочався Рагнарьок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776298
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.02.2018
Я дякую тобі, мамо, за те, що мене народила,
Що, не чекаючи дяки, так просто та ніжно любила,
За те, що прощала, плекала, що плакала проти ночі,
Прости, що зтьмяніли дочасно та вицвіли твої очі.
Я дякую тобі, тату, за те, що удався на тебе,
Що очі мої зелені і в них відбивається небо,
Що я не навчивсь компромісам та завше ставав проти вітру,
Хоч знав повсякчас та напевне, що марно долати гідру.
Я дякую тобі, доню, за те тобі дяка від тата,
Що ти назавжди в моїм серці і радістю, й болем втрати.
Пробач, моє перше сяйво, мій вічний заглушений болю,
Прости… А за що – не знаю… Пробачиш, як буду з тобою.
Я дякую сонцю своєму, що вмило цей світ для мене,
Що стало блакитним небо, що очі її зелені,
Що ліктики збиті й колінця, що клопоти та турботи…
Хіба ж не напився по вінця, щоб мати й на радість квоту?
Я дякую тобі, друже, за те, що ми друзями були,
Я дякую за ті межі, які ми разом перетнули,
Що не шукав в мені вигод, не міряв моєї кишені,
Що радість та горе черпали все порівну та по жмені.
Я дякую тим, хто кохання мені, як могли, дарували,
Простіть, що ту радість водою солоною запивали.
Я дякую Тобі, Боже, що мама мене народила,
Любила, плекала, чекала... Чи сила їй, чи - несила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776131
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.02.2018
Павутинка-ниточка на стелі,
як єдиний, та вселенський гріх -
бруднить цноту білої пустелі,
що тієї павутинки? Сміх...
То - життя мого тремтлива нитка,
пальчиком зачепиш - перервеш,
підчепила, люба? Швидко... Швидко...
Не жалкуй за тим, що не вернеш.
Не шкодуй за тим, що не любила
І не плач за тим, що не твоє,
обірви ту нитку швидше, мила,
я змирився. Хай вже... Є, що є...
Кожному - своє. І всім воздасться,
кожен, що шукав - те віднайшов,
розповзлось примарне наше щастя,
що й не залатає жоден шов.
Розповзлось, розтануло туманом,
що уже не знати чи й було.
Ні, таки мені не стати паном,
рви ту нитку! На добро чи зло.
Евтаназія - гуманно й просто.
В тебе було й, певне, ще буде,
А мені той одяг не за зростом,
я - ніщо, я - марення бліде.
Буде пристрасть - вповні віддавайся,
ти прости, що я те перебив,
я ж - не Бог і навіть - не підмайстер,
щоб спиняти той чужий порив.
Розкладай, сортуй все по полицях:
де - кохання, де - любов і хіть.
Пристрастей людських тісна крамниця,
я ведмідь в ній, люба, я - ведмідь.
Клишоногий та неоковирний,
марив щастям й не зумів знайти.
Щастя - нетривке і надто спірне,
в тебе - інший, в мене щастя - ти.
Не даєш життя, то дай хоч смерті,
гострим нігтиком доріж початий край.
Страшно, люба, зовсім не від смерті,
перекрай ту нитку, перекрай.
Смерть - це звична за життя розплата,
я стомився та "іду на ви",
забагато, люба, забагато,
перерви ту нитку, перерви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2018
Котилося колесо луками, травами,
Котилося колесо лісом,
Котилось під місяцем і під загравами,
Підштовхнуте Богом чи бісом.
Котилося, гепало шиною сірою,
Заходились реготом спиці,
Що хтось, журавля відпустивши до вирію,
В долонях стискає синицю.
Котилося колесо горами, долами,
Дорогами та бур’янами,
Котилось спіралями, прямо та колами
За мить прокотилось між нами.
Котилося колесо весело й голосно
І спекою й навіть сльотою,
І слід залишило, що змійкою-полозом
В’юниться між мною й тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2018
Як Бог роздавав святенникам – забули мене покликати,
Його я зловив за бороду і, нумо, і, нумо, смикати:
«Давай, не скупися, Боженьку, й мене наділи щедротами
Чи я не удавсь мармизою, чи й, може, у вас за квотами?»
А Він шарудів десницею у торбі з вселенськими благами
І щось діставав та відмірював простими земними вагами.
Та не буханцями важилось – дрібними із маку зернами
І сипалося на голову все маком, а думав – перлами.
А Бог примовляв, посіваючи: «Всього ти потроху матимеш –
Кохання, що ще не бачили, та стане воно стигматами,
Ти срібло, смарагди й золото мішатимеш із половою,
І буде тобі мальовано все чорною й пурпуровою,
Вода вже до вуст сягатиме й не зможеш її напитися,
Не будуть до рук даватися п’янкі виноградні китиці.
Ти матимеш і не матимеш ні щастя, ні сну, ні спокою,
Любов же буде взаємною, та туга буде глибокою.
І доля тебе дивуватиме такими чудними жартами,
Де інші добро хапатимуть – там ти порожнечу квартами.
Пусти мою, хлопче, бороду, хотів ти щедрот – так матимеш.
Тепер не помреш від голоду, та ситості вже не знатимеш".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774834
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.02.2018
Дзвінок у двері. На порозі –
В хустині вицвілій стара.
«Стомилась, - каже, - удорозі,
Та вже удома. Здрастуй, бра…»
«Ти хто така?! Тебе не кликав!
Не знаю й знати не хотів!»
Всміхнулася старечим ликом:
«А, що ж ти, рідний, остовпів?
Не пізнаєш? Я – твоя старість.
А ти й не думав, не чекав,
Що буде й в тебе така радість?
Ану ж бо, хлопче, не лукав.
Я ненадовго на гостину.
Допоки ще старечих сил –
Приймеш й небажану в родину.
Що ж, садови мене за стіл…»
І – знов дзвінок. Брудний безхатько:
«А чи впізнАє мене пан?»
«Не кум… Не брат… Не сват… Не батько…»
«Я – твій обідраний талан.
А що? Не рад? Чекав на інший?
Так кожен має, що надбав:
Хтось – в лімузині, хтось і піший,
Хтось – поповзом, а хтось – уплав…
А хочеш – щастя, хочеш – доля,
Мене, як хочеш називай…»
Переступив поріг поволі
І – теж за стіл, на самий край.
Та тільки зачинились двері
І ледь ввійшов у паз замок –
Ще хтось прибився на вечерю.
Дзвенить вимогливо дзвінок.
Струнка чорнявка... Брови – стріли,
І стан, немов сарматський лук
А шкіра - ніжна й сніжно-біла
І лінії тендітні рук,
Вуста в бажанні привідкриті,
Між губ – гарячий язичок,
В очах – вогнем горять софіти,
А погляд – гострий, мов гачок.
Кива правицею блідою:
«Чеканнями зморилась вщерть,
Та, все ж, прийшла. Я – за тобою.
Ходім. Пора. Я – твоя смерть".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774827
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.02.2018
ще й не скресне крига на широких плесах,
з вирію не вернуть в гнізда журавлі -
зникне, що між нами в мить якусь воскресло,
привидом-марою у вечірній млі.
не підуть галопом по зеленім лузі,
бризками-росою сіючи навкруг,
коні крутобокі. Ми - ніяк не друзі,
з мене, моя доле, не найкращий друг.
не зросте колосся у полях без ліку,
золотом духмяним не засипле тік,
я тобі не стану, люба, чоловіком,
не найліпший з мене, мила, чоловік.
***
вп'яте чи вдвадцяте, всоте чи востаннє
крутить навіжено світу карусель,
світлоносний красень, сонцесяйна пані
пензлями куйовдять дружню акварель.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2018
не раз, не два, не три, не сорок вісім,
а з часу, ще коли творився світ,
з таких, як я, все виганяли бісів,
встромивши гак в оголений живіт,
таких, як я, палили на багаттях,
хоч не Джордано і не Галілей,
таких собаками цькували в шмаття,
бо легка смерть - не їхній привілей.
я - перелюбник, звабник-пересмішник,
я - підлий змій, улесливий інкуб*,
одвічний Мефістофеля поплічник,
Грааль гріхів, піднесених у куб.
я - власник тисяч усмішок та масок:
філософ, мрійник, цинік чи позер,
романтик... все - щоб прослизнути ласо
в чиєсь подружнє ложе... адюльтер...
під масками - огидна ница підлість
та з ікол проступає трупний яд,
такі, як я, не знають слова гідність,
таким і Юда - найрідніший брат.
я зрадив сам і я шукаю зради,
і сам в гріху, й схиляю до гріха,
щоб надкусити, лиш розваги ради,
у чоловіка чи у жениха.
солодкий ель із присмаком блювоти,
чи чорний бруд у тисячі карат -
це я, і жив би дуже довго, доти...
***
але - пора, уже чекає кат.
*Інкуб - у середньовічних легендах розпусний демон чоловічого роду, який шукає сексуальних зв'язків із жінками для втамування нестримної хтивості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773732
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.01.2018
Вітряно… Вітряно і морозно. Певне, голову треба було чимось накрити. Але… Що вже мені голова, що вже мені застуда, коли все так? Зараз би впасти, звалитись у лихоманці і згоріти, не встаючи вже. Але Бог ніколи не дає смерті, коли Його просять про це. Скупий. Він дає лише те, що самому забагнеться і тоді, коли забагнеться. Дав…
***
Чи любила я когось хоч натяком, хоч напівнатяком із тих, кого мала? Думала, що так. Виявлялось – обман, самообман. Самообман – це найгірша брехня.
Отак і жила, ткала мішковину, розмальовувала її, як могла у веселі кольори. Ні, гріх жалітися, все, як у людей – яка-не-яка робота, чоловік, дитина. Як там кажуть? Хата і в хаті. Гнала від себе думку, що мішковина, навіть фарбована – це не батік. Жила. Хіба одна я так живу? Живуть же люди, от і я – живу.
Чи чекала чогось? Ні. А чого чекати? Все вже сталося, здійснилося, збулось. А воно… Звалилось. Оте, що неждано-негадано. Те, якого й чекати перестала. Кохання. Звалилось, захопило, закрутило, накрило хвилею і… Я не мала сил опиратись. Та й марно опиратись долі.
Я – заміжня, він – одружений. Так – неправильно, так – не по-Божому, так – гріх, але хіба кохати – то гріх?
Єдина… Єдиний…
Кохана… Коханий…
Половинко моя… Половинко моя…
Тебе одну… Тебе одного…
На все життя… До смерті… З тобою хочу… Завжди…
Чоловік здогадався порівняно швидко – в мене на обличчі все написано було. Ні, не написано – намальовано. Радістю світилася, щастям і… ліжка уникати почала. Ну, не могла, не могла з нелюбим. Чуйним, милим, чудовим, але – нелюбим. Тому й на питання чи маю когось іншого, чи кохаю його, відповіла – так. Важко було вимовити те коротке слово. Не страшно – важко. Болю завдавати важко завжди і самій боляче.
Сказав: хочеш – іди, хочеш – залишайся. Не дружиною – сусідкою. Зрозумів? Мабуть. Прийняв? Та хто ж таке прийме? Компроміс. Гіркі, Боже, твої компроміси. Хто зможе так довго жити? Хто?! Покажіть мені! Товариші, друзі, колеги – ми залишились ними, подружжям бути перестали. І штамп у паспорті не вирішував нічого. Ненависті не було, лише сором, біль, туга. Мені, певне, легше було – я кохання мала, взаємне. Радість, щастя дрібку. Так, полоскала наволочки слізьми – коханий з дружиною в ліжку, а я подушку обіймаю. Нестерпно ставало. Все нестерпніше та нестерпніше. Вирішувати треба було. Обирати. Та вибрала я вже давно. Чи мене вибрало? Кохання. І ти, коханий, вибрав.
***
Я знала, коханий. Не здогадувалась, а зрозуміла, ще, коли вперше мова про це зайшла, ще, коли перші твої доводи-аргументи твої почула. Вони були такими правильними і такими логічними, але такими… недолугими. Пробач, коханий, я надто суб’єктивна. Так, для тебе все було долугим, прости, я не така освічена, як ти і прості слова сприймаю просто і звично. Вибач, так, ти правий – неправильно тебе зрозуміла. Ти дарував мені радість? Так, любий. Так, я вірю, вірю тобі. Так, все розумію. Ти ж завжди називав мене розумною дівчинкою. Так-так, все правильно – вона твоя дружина і ти любиш її. А мене? Мене – теж? А-а-а… А я не вмію так, любий… Ти нічого не обіцяв? Так, це правда. А як же – єдина, на все життя, тільки з тобою, завжди? А-а-а… Я неправильно витрактувала. Прости. Ти не можеш руйнувати те, що будував півжиття, бо це – нечесно щодо когось? Так, любий, правда. Будувати нове запізно, а без будівлі ніяк не можна? Вірю. Я потрібна тобі, коханий, ти не можеш без мене? Вірю, ти завжди казав мені правду. Вона – дружина, а я – хто? Кохана… А-а-а… Єдина… Найдорожче мені віддав – серце своє…
Ні, коханий, вона – твоя кохана, а я – хво..да. Для чоловіка – зрадлива хво..да, для тебе – просто хво..да. Підстилка. Для душі, але – підстилка. Не шкодуй за мною, коханий. У світі повно хво..д, а кохана дружина – одна.
Люблю тебе, до нестями. До смерті любитиму. Де вона? За рік, десять? Чи – за крок?
***
Холодно мабуть. Але не відчуваю ні холоду, ні болю. Так усе заболено, що відчути біль щастям видалося б.
Йду, простоволоса, скуйовджена, перехожі поглядами проводжають, сповненими презирства, певне. Куди йду? А яка кому різниця, куди йде хво..да?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773074
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2018