| Сторінки (1/20): | « | 1 | » |
где - то, кто - то, смотрит на твои щиколотки.
и может быть на запястья.
мои же глаза, будто выколоты.
и в этой дурной напасти
сижу в полутемной комнате
трамвай полуночный слушаю.
он как водится в нашем городе
даже музыку самую лучшую
забивает до смерти колесами.
загоняет в депрессию звонами
электронными изоглосами
объявляя сквозные продольными.
я давно в них не езжу. не хочется.
на меня ополчились компостеры.
и кондукторы пьяные мочатся
на лохмотья гастрольных постеров.
если честно... скучаю. бывало ведь,
мы на задней подножке девятого
целовались. и значит. и стало быть...
или нет... закипает уже закопченый.
раньше бывший эмалированным.
и луна избирательно, точечно
пробивает доспех полированный.
у меня есть твои фотографии.
девять штук, и ещё черно - белые.
они будут мне эпитафией.
синей тушью по эпителию...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858618
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.12.2019
Железно громыхнула дверь тамбура, и я делаю первый шаг на асфальт перрона. Я дома.
Пересекая посадочную платформу, протискиваясь сквозь гущу отъезжающих и встречающих, я
присматриваюсь, прислушиваюсь, впитываю...
Ухо отвыкшее от нормальной, не зашкаливающей напряжением человеческой речи, улавливает, радостно
выхватывает из разноголосого шума подзабытые уже обороты и интонации.
" Всё, давай. Звони если что..."
"Приедешь- сразу набери. Я волноваться буду..."
" Может останешься? Мне так плохо без тебя..."
" Так, не забудь. Клей обойный, чистые диски, и посмотри, там у них говорят- инструмент хороший можно
купить..."
Надо же...Они продолжают ещё любить друг друга. Скучают, волнуются. Ремонты затевают...
Иногда, особенно ночью, если идёт дождь барабаня дробно по брёвнам моего блиндажа, мне кажется что
этого всего нет, что это миф, легенда, странный каприз моей памяти...
Слева от вокзала, наискосок через площадь восстания, уютно играет мягкими зелёными огнями кафе "
Ништиман". Хозяин его, старый курд Бирхат, увидев меня ставит на стойку бокал, который только что, со
всей тщательностью протирал, и идёт обниматься.
- Здравствуй дорогой, - говорит он неизменное, похлопывая меня по спине. - Ты живой ещё, да?
- Твоими молитвами Бирхат, твоими молитвами, - улыбаюсь я ему.
Бирхат смеётся и хитро прищурясь грозит мне толстым пальцем.
- Ай, врёшь. Ай, ны бога, ны дьявола нэт в твоей голове. Одны бабы! Ну, - он подводит меня к моему
столику, у окна, - садысь. Как абычно?
- Спасибо за приём Бирхат, - говорю я закуривая. - Спасибо, что не забываешь. Конечно, давай как
обычно. Только извини, есть я не буду, времени совсем нет.
Бирхат поднятием ладони останавливает этот поток благодарствий и извинений и исчезает на кухне.
Через три минуты, щурясь от счастья, я пью мелкими глотками " Ахтамар".
Бирхат в это время манипулирует с кофейными принадлежностями.
Это целый обряд.
Он схватывает седые волосы кожаным ремешком, серебряной ложечкой всыпает в бронзовую турку две
ложки кофе "Honduras", и сосредоточено сведя густые брови, колдует над жаровней с раскалённым песком.
Собственно, я захожу сюда именно ради этого. После нескольких недель употребления гранулированной
гадости растворённой в грязной воде, эта чашка крепкого и сладкого кофе- предел моих желаний.
Выпив коньяк и две чашки божественного " Honduras", я звоню Марине.
Я приехал, говорю я.
Я тебе жду, говорит она.
За что я люблю Маринку, так это за то, что за три минуты, которые я еду на такси, от вокзала до площади
Победы, она словно нажав какой- то тумблер, выключает свою жизнь. Ту, что шла, происходила,
продолжалась до этой секунды. До моего звонка. За эти три минуты, её дом перевоплощается в тихий,
мягкий, уютный мирок, где меня ждут, мне рады и готовы выполнить любое моё желание.
Она встречает меня в тамбуре, целует в щёку и шлепком по заднице подталкивает меня в квартиру.
- Заходи уж, приблуда.
На ней короткая, тесная ей, белая футболка и старые джинсы с протёртостями на попе, сквозь которые
видны белая кожа и месяцеподобная родинка под левой ягодицей.
- Есть будешь?
- Тебя? Буду...
...Потом, мы лежим крестообразно друг на друге.
Я глубоко и часто дышу, а она вздрагивает словно от холода.
Она называет это- эхо оргазма.
- Я на три дня, - говорю я, свисающей рукой изучая узелки нитей на ковровом покрытии.
- Знаю, - говорит она. - Ты всегда приезжаешь на три дня.
Все узелки изучены. Все слова сказаны. Всё искомое получено.
Я дотягиваюсь до брюк, и отсчитываю деньги.
- Не надо, - устало говорит она. - Ну сколько можно..?
Несколько минут мы припираемся, и в итоге, я всё таки, всучиваю ей половину её тарифа.
- Пообещай мне, - говорит она, собрав в кулачок воротник моей куртки. - Пообещай, что в следующий раз,
ты позволишь мне не взять с тебя деньги. Если вернёшься конечно.
Вместо ответа, я откидываю с её щеки длинную рыжую чёлку и ловлю поцелуем, где- то между ухом и
скулой. Обижается...
Короткий ноябрьский день исходит мутными тенями.
Начинается рабочая перевозка.
Остановки переполнены чужими, незнакомыми людьми, почему- то нервными, раздражёнными и
рассеянно- пренебрежительными друг к другу.
Нет. Пойду пешком.
Сквозь город населённый чужими людьми...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777989
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.02.2018
Мне б, разозлиться, и не помнить
что где - то в венах зреет тромб.
Что жжёт в глазах и спину ломит
по вечерам. Какой апломб.
Сверля презрительной усмешкой
столбы белёсых тополей
перемещаться серой пешкой.
И просветления елей
на эти стриженные скальпы
плескать горячим молоком.
Ломать клыки и педипальпы
самозабвенно. Чёртов ком.
Ни покурить, ни вкусом кофе
переломать коньячный смрад.
Сквозь сетку крон шипит Прокофьев.
А я плетусь. И даже рад
вот этой мути моросящей.
Не то иду, не то плыву.
Вбиваю молотом звенящим
в усекновенную главу
свою, простые мысли.
О неоплаченных долгах.
Ещё отчёты, сводки, числа
в не расшифрованных столбцах.
Что нужно завтракать и бриться,
кормить кота и пить отвар
ромашки, мяты и мелиссы
перед обедом. Самовар,
большая чашка из Китая.
Всё как - то сложится само.
Я отогреюсь, выпью чаю
И буду ждать твоё письмо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774260
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2018
Темно. Тепло. И дымом пахнет
моей веранды западня.
Пушиста пыль и кактус чахнет
самозабвенно. На два дня
осталось двадцать восемь гривен,
десяток мятых сигарет.
Вчера промок, попал под ливень.
Температуры вроде нет.
Но есть похмелье. Тремор тонкий
щекочет пальцы, и в глазах
мерцает свет хрустящий, ломкий,
делясь на спектры в уголках
моей сетчатки близорукой,
хранящей пиксели смертей.
Отформатировать бы, суку
закатной зеленью полей,
костра ночного алым жаром,
прохладой утренней росы,
да можжевеловым отваром
из снега талого. Плюсы,
одни плюсы вчера на карму.
Не крал, не лгал, и не убил.
Тебя на волю из казармы
своей убогой отпустил.
Тебя ждёт дом, камин, собака.
Войти в Фейсбук, цветы полить.
В жилетку дочкину поплакать.
Дождаться мужа. Покормить
густым лагманом. В шумном споре
увидеть истины зерно.
Зимою лыжи, летом море.
Надёжно. Долго. Всё равно...
Да ладно, в общем. Хватит
чужие судьбы ворошить.
Пихать себя в чужое платье
не по размеру. Лучше сшить
свои разодранные кожи
суровым матерным стежком.
Напиться чаю, и быть может
уснуть нечаянно. Ничком...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774258
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.01.2018
З ранку дощ на темне місто
впав, і тіней частокіл.
Під ногами сіре тісто.
Під очима синіх кіл
заштриховане послання,
тінь безсоння і туги.
Біль в очах і лиш бажання
вмитись небом. Дивні сни
заплелись цієї ночі
з жовтим місячним піском.
Той пісок в відкриті очі.
В темні щілі напролом.
Тіні шепчуть. Не дай Боже
не наврочити б, біду,
що не встигну, що не зможу.
Що до тебе не дійду...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2018
Будет дождь. Но странно. Птицы
Чёрной дробью в облаках.
Горек чай, остыла пицца.
Не доем. На тополях
За окном остатки снега,
Или пуха. Не пойму.
Дышит дымом лёгким, пегим
Сигарета. Что - то жду...
Вот же, странно. Ты мне снилась.
Я метался как в бреду.
Восемь лет. Скажи на милость.
Может хватит пустоту
Заполнять фантомной болью?
Недожёванный пирог
Заедая горькой солью
Чёрной жалости. Итог
Всё ж, один. Лепить к обоям
Снимки, письма и слова.
Невидимкой, жалким гоем
Существуя. Что молва..?
Раструбит по белу свету.
В каждый локоть по гвоздю.
Да и сгинет в пятнах света
На асфальте. Быть дождю.
Проливному. Я без зонта
С непокрытой головой.
Всё. Блестит на горизонте.
День прошёл. Пора домой...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773155
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.01.2018
Горячий сок поверх глазницы
Свернулся пыльным наждаком.
Угрюмы, злы и чернолицы
Сюжеты снов. Гнилым ужом
В костях шевелится гангрена.
Аорты порванная нить
Журчит опустошая вены.
Ах, как же хочется пожить.
Ещё немного. Пусть до лета.
Увидеть первый звездопад.
А там уж, можно без билета
Хоть добровольцем. Прямо в ад...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772948
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2018
Было холодно. Из одежды на мне были только изодранная в клочья полотняная рубаха, да какие - то жалкие, заскорузлые от крови лохмотья на бёдрах. Свистящий ветер, врываясь в туннельное пространство между низкими бараками, втыкал в кожу миллион морозных игл, и отразившись от стены за моей спиной,
вздымал с земли снежную пыль и швырял её мне в затылок, отчего в первый миг становилось ещё холоднее, а потом вдруг спину обдавало влажным нездоровым жаром.
Я со скрученными за спиной руками стоял на высокой и узкой тумбе, сколоченной из досок оставшихся от разобранного стола, на котором ещё вчера, как я смутно впрочем помнил, кого - то поминали. Или провожали.
Было тихо, только поскрипывал по снегу грязными сапожищами палач, да над головой моей, скрипел болтаясь на ветру толстый канат с петлёй на конце, смазанный, как я понял по запаху, застарелым козьим жиром. Сквозь боль в скрученных запястьях и жжение растрескавшейся от мороза кожи, в сознание пробивались странные, нелепые в этом месте и в это время мысли. Кто я, где я, кем я был до того, как увидел тёмное кольцо петли над своей головой, и кем буду после всего, после этого дня? Впрочем сразу же, глаза зажмуривались, словно бы в облегчении от того, что в сущности всё это не так важно, что ответы на эти вопросы не так уж нужны, потому что, через несколько минут, вообще ничего не останется важного.
А что же будет, вдруг подумал я холодея. Как это - меня не будет? Как это вообще может быть? Что же, это меня как лучину задуют, и я просто погасну? Вот только что ещё, она горела и освещала тёмные от копоти стены, низкий шершавый потолок, и если протянуть к ней руки, то и им может достаться немножко тепла. И вдруг - что? Ни света, ни тепла? Ладно, это я могу представить, не могу представить я другого - что станет с потолком, со стенами и руками? Что будет с ними? И зачем они вообще, если их ничто не освещает и не согревает? Для чего?! Нет, так быть не может, нет. Это слишком просто. Скорее всего я буду, а всё это исчезнет, ведь я то, важнее! Ведь я найду что чувствовать, что освещать, и что согревать, а кто будет осознавать всё вот это, если исчезну я? Какой смысл, в существовании не осязаемой мною вселенной? Ведь как ни крути, как ни думай, а вселенная это и есть я, а всё что вокруг - это второстепенные наблюдатели меня, которые если и исчезнут, то не так и страшно, ведь вселенная, то есть я, останется на своём извечном месте. Тогда что же? Что будет вокруг меня, если мир исчезнет? Что это будет такое?
Я закрыл глаза, и вдруг ясно представил себе... Нет, не ничто, а угольно - чёрную, обжигающую невообразимым холодом пустоту, мёртвую и апатичную, неподвижную и вечную в своём абсолютном равнодушии. Предвечная, равная плотностью алмазу тишина, нарушаемая только ритмичным коротким и очень тихим звоном, словно где - то, за горизонтом событий лопает тонкая струна. Только для того, что бы усилить мучения, напоминая о времени и о вечности. Где - то за глазным яблоком, внутри пульсирующей боли возникла и какое - то время трепыхалась мысль о том, что страшна не смерть. Страшна нежизнь...
Площадь, вернее туннельное пространство между бараками вдруг зашумело, заволновалось и я услышал тяжёлые скрипучие шаги. Я ещё успел открыть глаза и увидеть рябую плешь на голове палача, но в следующий миг, он надел петлю на мою шею и сильным ударом вышиб из под моих ног тумбу. Толпа взревела, земля рванулась мне навстречу и жёстким ударом натянула канат. На шее разорвало кожу, хрустнули позвонки и тут же, толчком исторглось семя.
Боли не было. Качался темнея и суживаясь по вертикали горизонт, звуки становились всё тише, и только один повторяющийся нарастал, словно возникая внутри меня. Он толкался в меня, щекотал последние оставшиеся в живых и ещё вопиющие о желании жить клетки, и скоро я услышал совсем отчётливо: "Сынок, вставай, пора в школу"...
Я открыл глаза, и увидел беленый известью потолок. Свернувшись калачиком я лежал под ворохом тёплых одеял и с ужасом думал о том, что сегодня 15 января, первый учебный день после каникул, и вот сейчас нужно пересилить себя и выскочить из под одеял на холод остывшего за ночь дома, одеться и перебежать на кухню, где всё же немного теплее, потому что горит газовая плита и на ней пыхтит чайник...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772946
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.01.2018
Чорнота. Лиш відблиск тьмяний
на запиленому склі.
Залишає ніч різдвяна
стиглу землю. У пітьмі
я сортую наче бісер
долі, вчинки и слова.
Темне в темне, світле в мізер.
Так вже склалось. Як сова
витріщаюсь в чорну стелю,
бо у снах живуть жахи.
Люті, мстиві паралелі
незабутої війни.
Так вже склалось. З цим вже жити.
З цим замішувати світ
в сіре тісто, і радіти
хоч би, каві на обід...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2018
Кабак. Панно. На рябь прилива
огнями харкает маяк.
А я, на пике рецидива
глотаю дым и пью коньяк.
Она напротив, под ван Гогом.
Дуплетом блещет антрацит.
Мы незнакомы, слава Богу.
Она угрюма. Я разбит.
Прививки сделаны, вакцина
в ошметки рвёт остатки вер.
И превентивной медициной
несёт от строгости манер.
Весну вдыхаем бритым пахом,
из - под бровей буравя мир.
И страха, страха, больше страха!
Горит невидимый пунктир
меж двух неверий. Стынет вечер.
Мерцают лампы на столах.
Прикрыть глаза, пониже плечи.
Страх...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2018
Что меня всегда удивляло в снах, по мимо прочего, это мозаичность. Даже если предположить, что мы просто забываем часть того, что нам снится, всё равно поражает полярность сюжетов и эмоциональной окраски внутри одного сна…
Мне снилось море. Мне никогда раньше не снилось море, а вот сегодня приснилось. Вернее, сначала приснился кошмар. Самый древний, поднятый из самых архаичных пластов подсознания кошмар. Собственно это всегда был один и тот же сюжет: необходимость пересечь тёмную комнату и включить свет. И вот, когда я уже пробрался через пространство наполненное неясными тенями и звуками, прорвался сквозь густую тьму к противоположной стене и нажимаю на клавишу включателя, свет почему - то не включается. Я судорожно щёлкаю клавишу и чувствую как кольцо вокруг меня сжимается всё плотнее. Вот. Никаких демонов и монстров. Просто не работающий включатель. Нет света - значит ты обречён…
Потом, я очевидно просыпался, потому что вдруг оказалось, что я нахожусь в чьём - то доме. Дом большой и заполнен гуляющими людьми. Люди поют, пляшут и танцуют, и мне нужно добросовестно притворятся таким же - беззаботным весельчаком, потому - что у меня миссия. Я должен украсть собственную дочь. Выкрасть. Улучив момент, я беру её за руку и вывожу в коридор. Надеваю на неё пальто, шарф и смешную вязанную шапку. Шапка вязана из толстой шерстяной нити, почти цельная и только спереди, там где лицо, в вязке крошечное отверстие, в котором смешно торчит кончик дочкиного носика. Меня это смущает, и я принимаюсь судорожно вертеть эту шапку, а малая машет на меня рукой и тоненько хихикает, мол, и так сойдёт, ну что ты возишься, папа! …
А потом было море. Тёмное, холодное, с белыми бурунами. По морю, чуть поодаль от берега, шли на некотором расстоянии друг от друга несколько дымных столбов. Не вихри, а просто столбы дыма выходящие прямо из воды, колышущиеся, дрожащие как в оптическом прицеле с большого расстояния. Мы стояли по косточки в песке и смотрели на эти столбы. Мы молчали, так же, как часто бывало в жизни, когда мы могли смотреть на что - то и молчать. Ну, или хрустеть чипсами…
Шапка твоя где, спросил я, а она улыбаясь пожимала плечами, мол, далась тебе эта шапка, папа. Она всегда молчит в моих снах. И я знаю почему. Да… Она пожала плечами и оглянулась. Через дорогу, на другой стороне улицы была дверь. Низкая с закругленным верхом. Около двери рябила пёстрая компания молодых людей. Они курили и смеялись. На двери была табличка с надписью: "Дзен. Входить пригибая голову". Мы вошли, добросовестно при этом пригнувшись, и оказались в полутёмном помещении. В воздухе плавали комья жёлтого тумана и пахло ванилью. Из тумана появился бритый наголо человек в обёрнутый красной тканью, и спросил:
-Хочешь вертануть?
И не дождавшись ответа подвёл меня к деревянной конструкции, к которой были прикреплены бронзовые цилиндры испещрённые мелкими надписями. Цилиндров было около десяти, они были расположены в одну линию, и можно было просто идти и крутить подряд каждый из них. Я прикоснулся к первому, и понял что если раскручу, то назад пути уже не будет. Вообще никакого пути не будет, будут только вот эти вечно вращающиеся бронзовые цилиндры и жёлтый туман вокруг…
Я проснулся, глотнул холодного чаю и вышел покурить. Курил и улыбался, потому что, я люблю когда мне снится дочь….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772489
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.01.2018
Я відкрив очі, але одразу закрив їх, бо на обличчя капало щось бридке й холодне. Було вогко. В спину поривами дув вітер і задирав поли моєї куртки, чомусь, незважаючи на високу вологість, абсолютно сухої. Я витер очі рукавом та озирнувся. Ліс. Судячи з усього - старий сосновий бір, в усякому разі, я сидів на холодній землі, спершись спиною на товстелезну покручену сосну, такі сосни були повсюди, порепані, криві, та порослі темно - зеленим мохом.
Так, добре. Зоріентуємось. В свідомості щось зі скрипом провернулось і на долю секунди я розгубився. Я побачив себе зверху, з висоти верхівок дерев, ніби я стою посеред безкрайого темного лісу без доріг и навіть стежин, а навколо нього кільцем височіть крута скеля, все це нагадувало якийсь із муляжних ландшафтів, які прикрашали кабінет географії в моїй школі.
Я зтрусонув головою і кілька разів вдарив себе по обличчю долонею, намагаючись виштовхнути із свідомості цей морок. Світ став на місце та повернув собі чіткі кольори і обриси.
Так, ще раз. Зліва, над верхівками дерев жевріло вранішнє сонце, отже - там схід. Мені ж треба було на захід. Я взяв у руки свою СВДК і пішов у бік, протилежний сонцю, що вставало вже над обрієм.
Дивно. Щось таки, було не так. Присмак якоїсь невідповідності лоскотав свідомість, і я відчував, що в цілісній монолітній структурі реальності з’явилася якась тріщина, якась щілина, через яку просочюються в мене дивні сумніви. Що це за сумніви і що саме мене насторожувало я так і не зміг розібратись, тому заборонив собі про це думати і прискорив крок.
Я йшов легкою ходою по твердій, вкритій торішнім ялівцем піщаній землі і іноді із задоволенням опускав очі на свою зброю, яку зхрещеними руками міцно притискав до грудей. Я видер її з рук мертвого російського снайпера в той день, коли наш батальон покидав Дебальцеве. Другий поверх торгового центру, де він засів, довелось розстріляти з ЗУ, кулі якої прошивали стіни будівлі, наче папір, і, коли ми увірвались до кімнати, з вікна якої весь ранок вівся снайперський вогонь цей "асвабадітєль" лежав розірваний навпіл в калюжі власної крові і випорожнень. Поряд була його СВДК, новенька і зовсім не постраждала. Я взяв її в руки, і, напевне з таким захватом на неї дивився, що ротний гепнув мене по спині і сказав дуже серйозно: "От, у нас вже свій снайпер є"...
Поки я згадував недалеке минуле, ліс непомітно змінився. Серед сосен почали попадатися низькі і пишні ялини, з’явився підлісок і йти стало важче.
Через кілька сотень кроків, земля під невеликим кутом почала сдиблюватись, перетворюючись у довгий виснажливий підйом. Десь там, на вершині цього пагорба, я маю зайняти позицію і очікувати... Чого я маю очікувати? Мені здавалося, що ще хвилину тому, я пам’ятав своє завдання, але тепер марно перетрушував пам"ять, намагаючись згадати куди і навіщо я йду.
Нічого, думав я, так буває. Зараз зійду на пагорб і все стане на свої місця.Зараз, зараз, повторював я про себе одне слово, продираючись крізь сухе гілля, розкидане по землі, крізь коріння, яке стирчало з піску сірими волохатими клубками. Сонце, яке підіймалося усе вище, припікало, і раз-по- раз мені доводилося витирати обличчя рукавом, який вже став мокрим і білим від солі.Раптом стало світліше, і я зрозумів що дійшов до вершини пагорба. Тепер - на землю і повзком, між кущами якоїсь колючої гидоти. Через кілька метрів, я зупинився перед крутим урвищем, яким обривався пагорб з західного боку. Я обережно підповз до його краю і оглянув місцевість внизу. Той самий ліс, хіба що, з більшою кількістю нерівних, ніби прорубаних бурхливою річкою прогалин. Було тихо і спокійно. Ледь чутно гудів у верхівьях сосен вітер, і з присвистом сопів мій закладений ніс. Я не знав що робити. Я розгубився. Я знав, що знаходжусь там, де маю знаходитись, але не знав навіщо. Не пам’ятав. На якусь мить мені стало страшно, і, раптом внизу, хтось гортанно крикнув. Я миттєво зібрався і припав оком до оптичного прицілу. Де ти? Де ти там кричиш? Ось із густих кущів, на одну з прогалин вийшов високий чоловік у довгому одязі. Декілька секунд він озирався, а потім знову крикнув щось гортанне і замахав руками в сторону лісу, з якого щойно вийшов. Я перевів оптику і побачив, як з гущавини двое таких самих, високих чоловіків, тягнуть на мотузці чи то дівчину, чи то дитину. Тягнуть жорстко, незважаючи на те, що жертва їхня, голосно кричить від болю. До них було десь двісті метрів, але вітер дув в мою сторону, і я добре чув їхні голоси. Голоси були дивні, гортанні та глухі, і я ніяк не міг розібрати якою мовою всі вони кричать. Те, що сталось потім, сталось настільки швидко, що я не встиг нічого не зрозуміти, ні тим більше проаналізувати. Дівчину, тією ж мотузкою, якою тягнули, прив*язали до дерева, і всі троє витягли ножі. Увімкнулись рефлекси. Один з чорних вже був у мене на прицілі, тому палець просто натиснув на гачок. Червоно – чорний фонтанчик з голови і приціл перемістився на його сусіда. Цей впав з розірваною шиєю. Третій, кинувши ножа і хрипло волаючи побіг в сторону лісу, і якийсь час я вів його перехрестям, а коли він майже добіг до дерев, все таки зробив постріл. Він спіткнувся, пробіг ще кілька метрів, і впав обличчям в високу траву. Я перевів подих. Мене трохи лихоманило, в грудях оскаженіло калатолося серце, а голова гуділа наче дзвін. Я опустив її на холодний метал зброї, і якийсь час лежав так, глибоко дихаючи і намагаючись втамувати серцебиття.
Потім в закритих очах попливли кольорові кола, і спалахами стали з*являтись видіння. Бліндажі, палаючі лісопосадки, розбиті снарядами автомобілі на виїзді із Дебальцевого, Саханка що вдень і вночі прострілювалась наскрізь. До видінь іноді підмішувались голоси, і один з них, повний безнадії та одночасно впертий повторював захлинаючись страхом: « Я більше нікого не вб’ю. Я більше нікого не вб’ю.» Я нахилив голову і зі страшною силою стиснув зуби. Це ж, мене тоді, наляканого і злого волочили до машини, а я плачучи обіцяв командиру що більше нікого і ніколи не вб*ю…
… Той третій, ще повз. Я помотав головою розганяючи морок, підвівся і почав спускатися по схилу, дістаючи на ходу ТТ. Я всадив йому усі п*ять куль, які були в обоймі. В притул. В спину. Після третьої, його мертве тіло вже просто коротко здригалося і відразу ж завмирало не дихаючим чорним мішком. Треба було відв*язати дівчину. Я повернувся, зробив два кроки і впав. Кудись…
2
- Особа номер 2164558. Ситуація номер 36. Рішення мінус, - сказав скрадливий і водночас діловий голос.
Я обернувся. В кімнаті, окрім мене і кішки що спала на підвіконні, нікого не було. Повітря було просякнуто тютюновим димом, пахло брудним посудом і довгою чорною самотністю. Я дома. На столі в тарілці тлів недопалок і мерехтіла іскрами горілка в стакані.
- Рішення мінус, - ще тихіше повторив голос, і мені чомусь уявилось, як його власник жує в*ялим ротом кінчик пера.
- Який мінус? – спитав я порожнечу.
- Ти що, чуєш мене? – після кількох секунд страшної тиші спитав голос.
- Звичайно чую, - сказав я, крутячи головою. – Ніяк не зрозумію тільки, де ти. В голові в мене, чи… Де ти, я не розумію.
В повітрі щось промайнуло, і мені здалося, що стало тепліше.
- Це ж, треба, - прошелестіло. – Хм… Ну що ж, напевне і таке можливо, хоча я, треба зізнатись, про таке ніколи не чув.
Я вийшов з за столу, і обійшов кімнату. Повітря продовжувало вібрувати, звідусіль лунало поскрипування, покашлювання і стомлені зітхання.
- Що тут діється? – спросив я, починаючи відчувати себе ідіотом.
Десь. Мені здалось – в товщі стелі зітхнуло з тремтінням, і голос запитав.
- Ти впевнений. Що хочеш це знати?
Я розгублено мовчав, і він додав поспіхом.
- Добре. Насправді, робити це, мені ніхто не забороняв. Зараз – пролунав шелест паперу. – Так. Так. Є… ні. Прямої заборони таки нема.
Я повернувся до столу і допив холодний вже, чай. Руки тремтіли. Я ж, тільки що був у лісі. Кілька секунд тому. Невже почались галюцинації? Лікар, що обстежував мене в госпіталі, згадував про можливі відкладені наслідки контузії. Дезорієнтація, проблеми з пам’яттю, спалахи немотивованого гніву, ще здається про щось. Про галюцинації я нічого не пам’ятаю. Може я з’їжджаю з розуму? Я сів на стілець і спробував згадати останні кілька годин. Я йшов з роботи. Зайшов в магазин, купив горілку і сигарети, подзвонив мамі і поки говорив з нею, дійшов до дому. Роздягнувся, заварив чай, налив в стакан горілки і закурив. Що було потім? По спині пробіг мороз. Під оглушливий гуркіт серця в грудях, я згадував ліс і людей у чорному одязі. Що це таке було?
- Так, - знову сказав голос. – Дуже, так би мовити, коротко. Створюється ситуація, в якій тому, хто проходить іспит, пропонується зробити вибір.
- Яка ситуація? – нічого не розумів я.
- Аналогічна до ключової, яка ж, іще? Ось, - знову шелеснуло папером, - ключовий момент твого життя. Ти дав обіцянку не вбивати. До якогось часу, вона була порожнім звуком, але створення ситуації що є аналогічною до ключової, наділяє ії деякою, так би мовити, матеріалізацією. Виконав обіцяне – плюс. Не виконав – мінус. Приймаючи рішення в ключовій ситуації, ти порушив обіцянку, отже мінус.
Тілько но, я хотів сказати, що відмовляюсь сприймати це безглуздя, як голос крикнув роздратовано.
- От тільки не треба! Не треба ставити мені питань, ні про механізм, ні про сенс цих явищ! Я, якщо хочеш знати, не знаю навіть хто я такий. Чи що. Просто все влаштоване таким чином, що будь яке рішення отягне за собою, цілий ланцюг наслідків, а я просто сиджу тут, і фіксую прийняття цих рішень.
Здається я починав панікувати. Руки мілко тремтіли, очі затравлено бігали по порожній кімнаті, а в голові горохом перекочувались слова.
Шизофренія? Паранойя? Що це, господи? Що зі мною, і що тепер робити. Мовчати? Напитись? Пустити кулю в лоба?
- Які рішення? – спросив я тупо.
- Твої, дурень! – прогриміло над головою.
Я підняв очі. Тьмяна пляма світла під стелею ледь похитувалась.
- Твої рішення. – повторив голос. – Тобі було надано можливість, або виконати обіцяне та не вбити, або порушити його, що ти й зробив.
- Чекай, чекай! – вигукнув я, потрохи переконуючи себе, що це все таки марення, а отже треба просто прийняти його правила. – Тобто ти хочеш сказати, що в мене в тому лісі був вибір? Дитину збирались різати троє брудних покидьків! Який в мене був вибір?!
- Моральна сторона питання мене не цікавить, - огризнувся голос. – Існує два варіанти реакції на ситуацію, і ти вибрав один з них. Я це зафіксував. Будь ласкавий, не забруднюй мою пам'ять тонкощами людської психіки. Я на цьому не розуміюсь, і не хочу розумітись. Цього мені тільки бракувало – в гімні вашому порсатись, - бурчав голос в темному куті, за брудною занавіскою.
Я одним ковтком випив горілку і затягнувся фільтром, що вже майже зітлів.
- Ну, добре. І що тепер буде?
- Нічого. Наскільки я розумію сутність цього процесу – за великим рахунком нічого не станеться. В твоєму житті нічого не зміниться.
- І це все? – посміхнувся я. – Просто нічого не зміниться?
- Просто нічого не зміниться, - повторив голос.
- Нічого не розумію, - сказав я, і знову налив собі горілки. Який же сенс в цих перевірках?
На краю свідомості метушилась темною плямкою якась тривожна думка, але я ніяк не міг вихопити її із загального потоку. Голос мовчав.
- Ти ще тут? – обережно спросив я.
- Так.
- Скажи, а якби, я виконав обіцяне? Що тоді було б?
- Не знаю, - невпевнено сказав голос. – Достеменно не знаю. Але знов таки, наскільки я розумію, якщо б ти виконав обіцянку, в твоєму житті багато що змінилося б.
- Що саме?
- Та не знаю я! Може мрія якась, збулася б, може пощастило б, у чомусь, може пішло б, з твого життя щось, що заважає тобі, а може й зовсім усе пішло б, інакше.
Мене наче знову контузило. Я опустив голову і дивився собі під ноги.
- Мені пора, - тихо сказав голос. – Прощавай.
Повітря колихнулось і запахло озоном.
На годиннику вдарило північ, у вікно бився дощ, а я сидів на стільці і думав.
Виявляється, ось як. Ніякого суду, ніякого пекла, ніяких танталових мук. Просто нічого не зміниться. Я озирнувся.
Так все й залишиться. Напівтемна кімната, що смердить тютюновим димом, ранішній кашель, тепла горілка в чашці, і кохана жінка в якійсь нереальній далечині. Тепер вже абсолютно недоступна і недосяжна.
Я вийшов на ганок і глибоко вдихнув сире грудневе повітря. В голові трохи запаморочилось, і я притулився нею до стіни, по якій текла брудна дощова вода. Це зрозуміло, думав я. Не можна було вбивати. Треба було лежати і спокійно спостерігати, як троє здорових та чорних, ріжуть одного маленького і слабкого. Тоді в моєму житті, змінилося б, усе. Ріки молочні, напевно, потекли б, лотерею може виграв би. Я спробував, та не зміг згадати, щоб колись про таке мріяв. Ні про річки. ні про лотерею. Жінка, яку я кохаю… Можливо якимось чином, вона б, опинилась поряд зі мною. Хіба я про це не мріяв? Жила б, зі мною, спала зі мною, варила каву дощовими ранками. Приносила б, мені її, і довго з презирством дивилася б, як п’є каву той, хто лежав і дивився як ріжуть слабкого…
Я не сильно стукнув головою об стіну і зайшов у дім. Пішли ви, думав я, набираючи гарячу воду у раковину, в яку щойно вилив усю горілку. Може мені й не вдасться тепер здійснити свої мрії, але хоча трохи змінити своє життя, я можу й власними силами.
Пішли ви…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772488
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2018
По грязной паперти Ингула,
В узле подсоленных ветров
Бродили тени Вельзевула.
И мы под шорохи шагов
Брели уныло, обреченно,
Не в такт, прерывисто хрипя.
Сгущался зной, дрожали клёны
Сквозными бликами слепя
Зрачков приспущенные точки,
Пространство душами кроя.
Мы по брусчатке как по кочкам
Катились в пропасть бытия.
Мы долго шли и бриз глотали.
На душах было так темно
И сыро. Мы же знали
Что всё давно предрешено.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772309
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.01.2018
Четвертий день. І я, не я.
В очах пісок, у вухах грати.
Зкипає тихо злість моя
В крові. Вже можна не чекати.
Вже так і буде. День у день
Потроху памя"ті зтираю
В кістках моїх порожніх жмень.
І в підсвідомості конає
Давно вже завчена жага
До себе сонячне горнути.
Сьогодні спека і туга
Навперехрест. Не продихнути.
Пливуть світи у перлах рос,
Вогні від краю і до краю.
А я не сплю, і тепле щось
В собі безжалісно вбиваю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772307
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2018
Травой порос мой тихий город.
Суглинком стянуты его
тоской сочащиеся поры.
Всесокрушенье. Никого.
И в тишине ложатся росы
на моховище серых плит.
Деревьев чёрные торосы
скрипят предсмертно. На бушприт
адмиралтейства смотрит месяц
колючим взглядом палача.
Гниёт Ингул усы развесив
в багряных бликах сургуча.
Стою один в цементной чаше.
Горит искринками шипя
мыслишек щебневая каша.
Все девять жизней. Без тебя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772158
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.01.2018
Зтечеш додолу чорним потом
з моїх розшарпаних плечей
отрутою, колючим дротом,
вужом гарячим. Так пече
твоя байдужість скляноока
з солоним присмаком біди
що я тремчу, збиваюсь з кроку,
і непритомнію. Не йди
ось так - непрощено, безслівно
з чужою посмішкою в ніч.
Не зневажай. Мені все рівно
що ти пішла. Не в тому ж, річ.
Не в тому річ, і я не здохну
коли ти підеш за межу.
Я лиш осліпну і оглохну
тебе кохаючи чужу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2018
Ночь. Гремели шумным пиром
Возбуждённые сверчки.
А над нами и над миром
Плыли звёзды, светлячки,
И хвостатые кометы
Расчленяли черноту.
Дым костра и сигареты,
Кружка чая. В пустоту
Искры дымные летели
За чернильный горизонт.
И скребли верхушки елей
О широкий неба зонт.
Чай остыл, а ты молчала
Чёрный локон закусив.
Ты конечно что - то знала.
Я ж, догадок абразив
Грыз акульими зубами
Прямо с дымом, натощак.
Рвал и клеил оригами
В каждом жесте видя знак...
...Тишина. Тоски мочало
И двусмысленности гать
Ты соткала и молчала
Страшно, гулко. Не пронять...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772046
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.01.2018
Волосы мёртвой давно Вероники
Слепят в квадрате окна.
Облако сивое крыльями Ники.
Город опухший со сна.
В чашке щербатой смолой оседает
Кровью присоленный чай.
В горле лужённом слова умирают.
Пусто. Бессмысленно. Край.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772045
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.01.2018
Життя триває, як не дивно.
На ранок кава, потім чай.
Ще все болить, ще не все рівно.
Але вже якось... Не зважай.
Будь ласка, йди. Та будь у мирі
Зі світом, з долею, з людьми.
Вони поглянь - відкриті, щирі.
Зайшовши ззаду, зі спини
Ножа вженуть тобі у серце.
Аж до руківья, без жалю.
Та й, зцідять кров твою в відерце,
Як сік березовий. Не сплю,
Не їм. Вартую твої болі.
Нехай зневажений, але ж,
Хто прихистить тебе в недолі
Якщо не я? Та все ж...
Іди. Іди, не озирайся.
Все буде потім, восени.
Тоді не плач. Тоді не кайся.
Не треба. Просто позвони....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2018
Ранок. Дощ. Аж темно в світі.
Мокре місто досі спить.
Чорні липи небом вмиті
Помирають. Щось болить.
Так болить, а що, не знаю.
А воно ж, вогнем пече.
Чи під серцем, чи за краєм
Підсвідомості. Тече.
Все тече, брудне й холодне
До кісток, а я сиджу
Мокрий, п"яний і голодний.
Просто дивлюсь на межу.
Чорний рів, сталеві грати,
Неперейдений кордон.
Все пливе. Мені б, поспати.
Боже Правий, де ж, той сон...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2018