| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Любий хлопчику, я пам’ятаю, як важко було тебе відпускати. Відпускати твоє життя до
чужих мимохідних течій, усувати геть свою присутність із своєї щоденної рутини
– боже, як страшно було думати, що, втративши все твоє раз, уже ніколи не стане куди вертатись. Все твоє загубиться, розпорошиться, розтане, спрозоріє, вичахне, виллється, як стічна вода, забереться з моїх рідних сторін назавжди, назавжди мене полишивши, і назавжди порожнітиме дірами дірами дірами… Любий хлопчику, як панічно мені усвідомлювалась моя дорога в напрямку від. Іти від тебе було нестерпно, в кожну хвилю до вереску здичавілих крон по моїх відласканих лугах нестерпність давала про себе чути.
Якась константа мала бути розірвана, якась парадигма збиралась переламатись, щось
звичаєво-вічне очікувало фатального скасування – твоя стала, незмінна, нерушима
присутність танула і танула, ніби кулька пломбіру попід літньою спекою, і я все
вишукувала шляхи до примирення, змириння, сприйняття – але знаходила відчай. Тоді
того відчаю було стільки, боже, стільки, що тепер він здається спресований і похований до мене, як до архіву. І тут же гримить канонада зраджених пестощів, і тут же вона щезає.
Ти після найстрашнішої втрати повернувся привидом. Привидом хлопчика, скаліченого, зраненого, бідного хлопчика. А може, то тільки твоя душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795763
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2018
Мій милий друже. Мій самотній хлопчику з обідранкою – душею, стомлений обивателю
пустот моїх розхристаних, моя хвора радосте… Що тепер? Примара образу твого явилась передо мною і так рясно мені повірилось в тебе, так повірилось, ніби усе насправді.
Що тепер? Якби ти знав тільки, як хочеться вирватись. Вирватись з посмертних обіймів твоєї душі злиденної і злої, нещасної і світлої, світлої і найтемнішої в світі. Мій милий друже.
Якби знав ти тільки, чого мені варте! Відривати себе від тебе. Після отого повернення.
Чого мені варте забувати тебе знову, стирати тебе знову, викреслювати знову, забувати, забувати! Чого мені варте чинити вірно.
Мій милий друже. Якби ти хоч на найменшу часточку відчув те, що відчувається мені. Хочна найменшу щоб душа твоя прокинулась з забуття і поглянула на мене, не скляними очима фантасмагорій повсюдних, а тими живими, ніби колись, ніби жодна з тисяч і тисяч збожеволілих дій нас не роз’єднує. Якби ти поглянув так, так близько нагим розпростертим поглядом, то тоді… то тоді, любий друже…
Розсипались би тоді кораблі мої і пристані би згоріли на долонях чужих.
Бо нема тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795758
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2018
Велике вікно. Із сотнею шибок, покритих пилюкою, чи то бурдно-блакитними згустками збитої хронологічності часу. Із тріщинами на кожній із шибок. Вузькими, широкими, гострими, темними, світлими. Тріщинами, які перетинаються, сходяться, розламуються, зникають. Велике вікно чи то увесь фасад, такий, як в перших фабриках епохи залізобетонних конструкцій. Світіння, яке береться нізвідки, або радше ні зовні, ні зсередини, поглинається монументальністю великого вікна – так воно породжує сплав буття і значущості.
Гудіння мотора. Або виття. Або – стогін? Вдавлений в знерухомлену очманілість сущого монотонний гул руху металевих деталей, хоча рух заледве вловимий в тому гудінні. Тиснява між вікном і шумом мотору. Тисне спека, але не полуднева, не літня – така, що притаманна відокремленій нагрітості повітря, що змішує втоптаний пісок із усім навколо, аж немає межі – де поверхня, де простір.
Мій наплічник в сухій траві. Я уявляю людей, що снували тут зранку та ввечері, між дзвінками початку та кінця зміни, між неспинними конвеєрами, в уніформах прямого крою, жінки були у туфлях, чоловіки говорили мало, шибки цілі та вимиті - або ж чисті від вібрацій виробництва, гуркіт розривав гіганські площини різко, переповнюючи вщент тисячі живих свідомостей, які єднались в одне ціле з машинами, утворюючи індустріальний всесвіт. Зараз, коли життя змертвіло, мені чується ледь вловиме тремтіння присутності застиглого дійства, яке тут усе освячує, вириває з послідовності часу, змішує з вічністю.
Зрештою, гудіння мотору було лише шелестом вітру посохлих чагарників, поряд з якими – мій наплічник.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768669
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2017
З мене пішли геть усі вірші. Наче їх писала не я. Наче той, хто писав, пішов, розтанув в тих гарних, доладних словах. І спроби написати їх знову стають якимось гвалтівним актом, намаганням народити мертве, вичавлюванням порожнечі із безкінечного повторення вже користованих образів, сказаних смислів, прожитих настроїв – і все раптово перетворюється на гру з комбінацій слів, що, певне, найгірше для поета. Коли все стає схемою. Добре знаною, вивченою, пройденою, і, звісно, завершеною. Тобто такою, яка має свій початок і кінець, свої межі, окреслена і замкнена. І ось ти стоїш, серед своїх віршів, як звір, якому відтяли лапу, дихання збите, очі болять від напруженої вібрації жил, і нема шляху назад, та найстрашніше – його й уперед нема. Нема! І ось я стою, серед своїх віршів, як один із його образів, в білій мереживній сукні, боса, серед шуму прибою, на темно-зеленій вологій хвої, дихання збите, болять очі і нема тут жодного поета, окрім ледь видимої примари. Нема! А може, їх щось краде, оті вірші. Вичерпує, втягує, лишає по собі німоту, гарну, як призахідне сонце над покинутими заводами, як порох в недобудованій багатоповерхівці, як суха трава на золотавому від рівнодення пустищі, або як далеке відлуння проїжджаючих вантажівок увечері десь за містом. Відчування образів більше не римується. Бо більше й не треба, аби вони римувались.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768665
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2017