| Сторінки (1/50): | « | 1 | » |
Тебе не має,
Не було ніколи.
Хлопчик, що вижив,
Коли штормило море.
Хлопчик з очима такими, як море.
Ми – станції,
Ми - зупинки метро,
Вийшли, зайшли,
Ніби нас й не було.
Натовп.
То самотні, одні.
Діти Венери,
Не діти Землі
А за вікном ціла історія,
Падає Рим,
Напевно від горя.
Я кричу:
«Зупиніть, моя станція,
Я зійду».
Та час закінчується здається між
Пальцями.
Константинополь,
Потім «Москва – третій Рим».
Я випльовую рими,
Коли сита всім цим.
Особливо війнами,
Перша, друга,
Ніби люди не могли наїстися
Й бути вільними.
Чую голос: «Ще одна
І будуть воювати палицями»,
Я сміюсь.
Насправді,
Станцій немає,
Час не зупиняється.
Немає
Ні маршруту, ні плану,
Ні білетів по акції.
/Ми не приїдемо, ми пролетимо
Над життям/
І за хвилину,
Поїзд розбивається:
«Готуйтесь до виходу,
На голову не падайте,
Речей не потрібно,
І серця не треба Вам.
У Вас вмонтують найкращі процесори,
Будете жити,
Хоча і без сенсу.
Станете новим видом Людини розумної,
Людини отруйної,
Говорити не треба Вам,
Лиш мовчати і слухати».
Та я не хочу виходити
На цій станції,
Краще полетіти назавжди
З галактики,
До хлопчика з очима
Кольору моря,
Що живе на небесних просторах.
Земля здригнулась від болю,
Коли на неї ступили роботи
Із зброєю.
Хлопчику з очима кольору моря,
Обійми мене і врятуй від болю.
Та ти не живий,
Ти частина історії,
Що живе лишень в моїй голові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830888
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.03.2019
Досить мила,
В тебе чорні крила,
Чорне серце,
І лихі думки.
Моя Маргарита -
Дочка Люцифера,
Діва Преподобна,
Носить вихор в серці,
Довгі роки.
Із її долонь лілії ростуть,
Із легень троянди цвітуть,
Сама ж вона в’яне.
Кажуть - хвора,
Іноді говорить з Богом,
Та про що?
Не знають.
Майстре, генію всесвітній,
Ти прийди,
Й забери своє творіння,
Що не здатне до спасіння.
Поки твоя Маргарита,
Не почала всіх вбивати.
Руки й ноги слугам відтинати,
І від сміху своє серце кров’ю напувати.
Майстре, твоя відьма Маргарита,
Не може без тебе жити,
Не може нікого любити.
Серце б’ється десь в горлі,
Налийте їй морфій.
Хай доживе хоч до світанку,
Ця графоманка.
До обіду розпалять багаття,
Грішників всіх покарають.
Маргариту спалять
живцем.
За наказом Понтія Пілата,
Як невдалий винахід Майстра,
Її прив'яжуть,
Нехай вогонь шкіру пече.
«В твоїх обіймах, Майстре, жарко,
І жоден вогонь мені не страшний.
Я вмію любити, я можу літати,
Я просто жінка,
Я не винахід, не механізм!»
В неї виростають чорні крила,
І кайдани падають до ніг:
«Лети, Маргарито,
У простір відкритий,
У гості до Майстра,
Ти ближча до зір».
І над юрбою здіймається попіл,
Що міняє крики на спокій.
І вдалині,
Лиш видно обриси крил.
Тікає назавжди від світу,
Щоб дальше ( в космос)
летіти,
А всі кричать їй слідом,
І обертаються до нього:
«Ох Майстре, Ваш шедевр летить!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824467
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 07.02.2019
Час як той пісок крізь пальці,
Мов вода.
Сьогодні молода,
Завтра сумна,
Як буде важко то одягнеш маску.
«Гомоніла Україна, (як сказав Шевченко)
Довго гомоніла.
Довго, довго кров степами,
Текла - червоніла».
Гомоніла й гомоніти
Буде,
Тільки,
Кров стікає в воду
Й Чорне море топить.
Скриня Пандори,
В кремлівського ката.
Вся в павутинні,
І в крові солдатів.
Її стережуть люті собаки,
Очі зелені, очі червоні міняють
Їх колір коли захочуть,
Істоти лукаві,
Ці вовкодави.
Трішки музики і вони заснуть.
Коли тебе побачать захочуть
Їсти,
Захочуть пити
Твоєї плоті,
Твоєї крові.
Не смій кричати,
Не смій тікати,
Ти стій на місці.
Собаки – звірі,
Зовсім не підлі.
Вони не люди,
Вони не вкусять,
І не поранять твого серця.
Погладь їх ніжно,
Та дай їм їсти,
Вони сидітимуть на місці.
Суть в тому, що із скрині Пандори,
Кремлівський Диявол
Випускає багато лихого.
Спочатку на Абхазію,
Потім на Крим, Донбас
І говорить:
«Малоросію в кайдани закувати,
Їсти їй по четвергах давати,
А тих хто порушить правила,
Надвечір розстріляти».
В кремлівському палаці,
Їжі багато.
Сьогодні готують
Європейські кулінари,
Цікаві страви:
Качина грудка по- підлому,
Фарширована риба із брехні,
Серця людські,
На вибір,
Що тобі?
В мене велика країна,
І її звуть не Малоросія, а Україна.
І Скриня Пандори падає додолу,
Зникає ненависть разом з болем.
Демони тікають,
Маски із облич людських зривають,
Завіса спадає.
У України велике серце,
Повне любові,
Повне надії стане на всіх.
Тому,
Ми закриємо скриню Пандори,
І повернемось додому.
Ми підпалимо це королівство,
Хай горить!
Я хочу побачити іншу країну,
Хай припиняться всі війни,
І почнеться нове століття,
Нова епоха,
Від Сходу до Заходу,
Під покровом не Люцифера,
А Бога!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820797
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2019
Тук-тук серця стук,
Відкрий свої секрети.
Бери ключі, замок
Тричі прокрути,
Поки на Землю
Вже летять ракети.
Коли стріляють кулемети,
До мене тихо приходи
І я не дам тобі тут вмерти.
У мене кава з молоком,
І ціла скриня шоколаду.
У мене десь захована любов,
Надія, віра та розрада.
У мене не стріляють, і не б’ють,
Не зраджують ніколи друзі.
У мене лиш муркоче Том,
Що засинає на порозі.
Тож пий ти чай із м’яти,
Пора у казку вирушати
За умови,
Яку краще записати.
Адже,
За хвилину до дванадцятої планета
Стане гарбузом,
Поки ми не знайдемо тут заховану
Любов.
Люди-звірі грали у голодні ігри,
У холодні війни,
В шахмати, у шашки,
Тільки на життя.
/Виживи сьогодні,
Очі наливаються
Повільно кров’ю,
Друже, я тебе боюсь.
Не ходи ти з ними,
Не кусай невинних.
Не вбивай, що з серцем,
Прошу, не вбивай.
Бо проснешся зранку, вкотре,
Як людина,
І побачиш – вимерла уся твоя родина.
В Королівстві Кривих Дзеркал
Люди знімали маски,
Мені було від того страшно.
Бо в жодному з облич
Знятого гриму,
Я не могла впізнати людину,
Я не могла впізнати тварину,
Чи навіть істоту,
Бачивши тільки зло там.
Напіврозпад людського існування,
Час, насправді, єдиний чинник руйнування?
Насправді ж людей вбивали їх думки,
Сповненні жадоби, ненависті, помсти і журби.
І мені хочеться кричати:
«Пані, Ви дивитесь в це дзеркало
І Вам , здається, що ви є вродливою,
Хоч ваша душа є
Гнилою, некрасивою.
Ви берете найкращу косметику,
По суті, залишаючись мертвою.»
/Скажи мені, скажи,
Коли ми вийдемо з цієї гри,
Коли вернемо мир на згарищі війни,
Коли збудуєм власний світ,
Без крові, війн і почуття вини?/
Тук-тук стихає стук,
Ракети вже летять,
Де ми любов знайдем,
У королівстві цім?
І лиш гарбуз горить,
І так говорить нам :
«Хто поселився, той загине в нім!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812464
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 03.11.2018
Мені з тобою хотілось сміятися,
Обійматися
Серед Парижу, Риму, Нью-Йорку, Лас-Вегасу.
Цілуватись, коли гасне Ейфелева вежа.
Тікати до Денвера автостопом,
Хоча, годі.
Стоп.
На цьому досить вже.
Дні за днями,
Години, хвилини,
Минають разом з нами.
Проходять, пролітають,
І виходу не мають.
Та я буду писати для тебе,
Допоки не зірветься небо.
Допоки триває ця пісня,
І наша вічність.
Я залишу сліди помади на твоїх щоках,
Сигаретних пачках,
Різних номерах,
Кредитних картках,
На твоїх руках,
Доки триває наше життя.
/Кілометри рвали моє серце
Мене біль цей душить/
Приходи ти милий,
Приповзи лиш любий.
Цілуй моє серце,
Бери мою душу.
Ми залишимось вічними,
На рваних сорочках від
Пристрасті.
На фотокартках і у пам'яті,
Слідами від вина солодкого
Ігристого.
Каплями від шампанського,
Морськими бризками.
Дні за днями,
Години, хвилини,
Минають разом з нами.
Збирай валізу,
Бери свій паспорт,
Поки цей світ не згасне.
Гори,
Їж кожну хвилину,
Часу більше немає…
Лишилась одна година.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810430
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.10.2018
Я тільки й те роблю,
Що ноги раню війною.
Повернись з того Сходу,
Поки світ не покрився пітьмою
Для нас.
В мене серце за десяти раниться,
В мене по венах гармати,
Гарчать,
Кричать, як люди,
І не дають вночі спати.
Зі Сходу віє попелом,
Повітря випалює очі.
Я більше ніколи,
Ніколи, ноги війною
Різать не хочу!
Повернись, дихати важко,
Навколо мене люди,
Що нічого не бачать, не чують,
Лиш, тільки засудять.
Та кричать: «Ето Малоросия,
Убирайся от сюда!»
Вернись, я складу кіноповість,
В якій лиш двоє героїв -
То ми.
Видамо всі вірші,
Де не буде слова війни.
Вернись, ми перепишемо історію,
Щоб без болю,
Без почуття вини.
Ми повернемо всіх, хто загинули,
На зламі епохи,
На зламі системи,
На зламі життя.
Мені здавалось,
Що ця війна моя,
Та, насправді ж, не моя.
Вернись з того клятого Сходу,
Щоб їсти сніданки,
Щоб пити чай, каву з вином.
Вернись, щоб просто цілуватись,
Коли не хочеться жити
Нам обом.
Вернись, щоб дивитися на зорі,
Пити лимонад.
Загадувати бажання,
Коли навколо хаос
І яд,
Отруює людей.
Вони ж не винні,
То все гіперболізація
Реальності людською жорстокістю.
Та головне, що не анемія,
Бо гіршого немає за те, щоб забути
Все, в що ми вірили.
Вернись, я зашию всі твої рани
Своєю ніжністю.
Я спалю твою форму,
Нехай не знайдуть тебе
Більше тут.
Вернись тільки з того
Чортового Сходу,
Я буду кращою,
Я стану ліпшою
І сильнішою.
Вернись,
Бо я вдягну твою
Спалену форму,
Й піду на Схід
Стріляти.
І це не будуть кулі,
Стріли, автомати.
Це будуть слова,
Заправлені розпачем,
І вони будуть сильнішими,
Від справжнього пострілу.
Тому просто вернись…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807502
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.09.2018
Вовче, вовче,
Серце так лоскоче,
Серце так болить.
У дрімучім лісі,
Заблукали душі.
Треба їх вернути,
Поки сам Всевишній спить.
На небі зійшов
Кривавий місяць,
Кіт в куточку спить.
Він прийшов по його душу,
Краще мою забери.
У гуцульському кожусі,
Буду бігти що є духу
Й рятувати,
Що є сил.
Віддавати очі, руки,
Своє серце, свою душу,
Тільки його мені залиши,
Хоч на годину.
Поки Всесвіт до хаосу лине,
Поки грає сопілка,
І пахнуть дерева,
Там де живе лісова королева.
Вже місяць на Землю спустився,
Він вовчої крові напився,
І над Томом опустився.
Він забрав кота з собою,
Разом із ранковою росою.
/Вовче, вовче,
В тебе рани,
В мене шрами.
Ми загоєм, залатаєм,
До ранку зійдуть/
Неси мене, вовче, крізь час і простір,
Століття і війни,
Людей, покоління.
Мчи по горах,
Крізь простір і хмари,
Серцеві удари.
Неси мене над водою,
Щоб я залишилася навік молодою,
Хоч трішки живою.
Вовче, вовче,
Щось серце лоскоче,
Щось серце болить.
Ми проб’ємося до неба,
Прорізаючи блакить.
Глянь он!
На хмарині Том сидить…
Щось собі шипить й муркоче,
Поки Всесвіт спить.
Кицю, кицю,
Милий друже!
Повертайся,
Прошу дуже.
По хмарині
І додому,
Щоб не був ти тут голодний,
Щоб не був ти тут один.
Ми запалимо гірлянди,
Й відмотаємо час назад ми.
Щоб настав для тебе ранок,
Той омріяний світанок.
Том мене не чує,
Спить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802724
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 11.08.2018
Я закінчуюсь,
Там де починається
Хаос.
Я починаюся,
Там де не існує кордонів,
Законів, канонів.
Там де живуть ельфи,
Відьми й дракони.
Скоро нам з тобою
Вже прощатись.
Із будинку тікати,
Кімнату міняти,
І речі складати.
/Мені б тебе обіймати,
Засинати ,
Перемотати
Все на початок,
Нехай нас залишить Бог.
Я полежу в тебе в ліжку,
Я розкажу тобі
Кілька віршів,
На ранок піду/
Поки не зійде сонце,
Мене з собаками будуть шукати,
Тебе катувати,
Тільки ти їм не кажи
Того…
Бо в моєму світі страшно,
Люди замість шкіри носять маски.
Лицемірять, брешуть і вбивають,
Собак – братів наших менших
Ображають,
І мене за мої вірші
Єретичкою обзивають.
Скоро від мого світу,
Залишиться тільки шкіра.
Його монстри з середини
Спалили,
Мене вигнали із моєї кімнати,
З забороною читати й писати.
Я так втомилася жити,
В шаленому русі.
Де зраджують часто,
Найчастіше – то друзі.
Я закінчуюсь,
Коли тебе більше не бачу.
Не можу обійняти,
Не можу пробачити.
Я закінчуюсь в кожній фразі,
Що має значення.
В кожнім слові,
Що мене поранило.
В реченнях з крапками,
У поезії,
В своєму світі із ілюзії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2018
Писати цю книгу -
Це як переставати дихати,
Дописуючи останні рядки.
Це як би бути щирою,
Тільки от навпаки.
Писати цю книгу -
Це означає прощатись
З рідними,
Відрікатись від друзів
Й дальше йти.
Це означає -
Бути порожньою,
Дописуючи у книзі
Останні рядки.
Сам за себе,
Чи сам проти всіх?
Рідні їдять рідних,
Друзі зраджують друзів,
А я так втопилась крутитись
На єдиній нозі.
А я так втомилась
Жити в холоді,
А я так втомилась
Сміятись крізь сльози.
Якщо ти сам тут не виживеш,
То ніхто вже не допоможе.
Бо я тобі була не потрібною,
Коли розривалось моє серце.
Коли складала вірші,
Та як жити без римі поетесі?
Мені б заснути,
Поки холод
Під шкіру лізе.
Мені б заснути,
Мене тут ніхто
Не любить більше.
Мені б заснути,
Поки мене ти судиш
За мої вірші.
Мені б так заснути,
Одного разу,
І не проснутись більше…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801136
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 29.07.2018
Даруйте квіти,
Й надсилайте вчасно.
В мирний час,
І в роки війни.
Бо не відомо,
Хто коли погасне,
Які слова останніми були.
І обіймайте міцно-міцно дуже,
Всіх тих, хто серцю дорогий.
Бо ми не знаєм, як воно вже буде,
Які нам доля викине призи.
Цілуйте так, неначе – це востаннє,
І в миті цій усе ваше життя.
Вона не буде вже така прекрасна,
Яка була тоді, он того дня.
Бо ми не знаєм,
Що із нами буде завтра.
Куди нас доля вітром занесе.
Можливо її з тобою більше
Тут не буде,
Бо часто так розходяться шляхи.
І не сумуйте,
Ви ніколи не сумуйте.
За тими, хто з життя пішли.
Живіть!
Благаю вас, на повну !
За тих, кого немає у живих.
Бо душі ваші кольорові,
Як скласти добре,
То появиться веселка.
Нехай вона освітить вам дорогу,
Коли стане надто темно.
Даруйте квіти,
Й надсилайте вчасно.
Троянди, лілії, гвоздики,
Щоб потім не прийшлося
Дарувати квіти ті
Могилам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799323
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.07.2018
Дрімай, дрімай,
Мій милий світ,
Доки
До тебе йде чеширський кіт.
У нього очі темно-голубі,
Він з пекла повернув її.
За сто років до народження Христа,
Коли Земля ще хаосом була.
Десь у нетрях, на горі,
Боги там їй життя дали.
У волосся лілії вплітати,
Ліліт вони її назвали.
Маленька, щира, блідолиця,
Напівбогиня чи демониця?
Живе безсмертя чи темниця?
Якщо Бог знає наші долі,
За що зробив Ліліт лихою?
У день 13 числа,
Сам Місяць Землю цілував.
Ворони шепотіли по лісах,
А чорний кіт м’явчав, м’явчав
М’явчав,
І так закляк,
І вже не встав.
Дерева віщували лихо,
У Всесвіті було, на диво, тихо.
Поки Адам в раю
Серед ромашок спав,
Всевишній йому іншу жінку
Майстрував.
І лиш Ліліт одній не спиться,
Її щось колить,
Жахливе сниться.
Як Ірод,
Наказав Ісуса
Чи то Петра
Прибити до холодного
Хреста.
Настав світанок,
Сонце вже зійшло,
Адам до Ліліт прийшов.
Щось говорив,
Що любить
І про рай на двох.
Ліліт сиділа й так завмерла,
Вона не вірила йому.
А він брехав про подарунки,
Про те, що любить лиш її
Одну.
Вона ж говорить:
«Ні не треба,
Мені казати цих
Порожніх слів.
Залиш мене,
Ти раниш,
Вбиваєш мою віру
У любов».
А він: «Ти будеш лиш моєю,
Я тобі щастя подарю».
Ліліт : «Мовчи! Мені нестерпно чути
Ось ці твої слова.
Для мене солодші поцілунки
Люцифера,
Ніж ти
І вся твоя брехня».
На другий день,
Ліліт вже не знайшли,
Адаму Єву продали.
А куди ж пішла Ліліт,
Про це лиш знав чеширський кіт.
ЇЇ нещасну серце так боліло,
Що вона вирвала його
Із свого тіла.
Блукала серед світових просторів,
Ох, скільки в цій тендітній квітці
Горя.
А на губах
Її отрута.
Вона так б цілувала ними,
Лиш Адама руки.
Дрімай, дрімай,
Мій милий світ.
Доки
До тебе йде чеширський кіт,
У нього очі темно-голубі,
Він з пекла повернув її.
Ліліт… Ліліт…
Шепочуть лиш дерева,
Ліліт… підземна королева.
Коли вона ступала по землі,
Троянди в’яли й не росли.
Адаме, милий, я прийшла,
З собою хаос принесла.
Ти лиш не бійся підійди
До мене любий,
Бо я шалено хочу на останок
Поцілувати тебе
Просто
В губи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799321
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 14.07.2018
Ми повернемось зовсім іншими,
В тиші залишені, наші душі оглушені,
Просили ніжності.
Танцюй посеред Риму,
Танцюй, моя зірко!
Це треба було в пеклі прожити,
Щоб хоч секунду побути щасливою.
Танцюй за всіх, і за всі втрати,
За Іловайськ, Дебальцеве
І анексію Криму.
Можливо почують,
Блукачі у небі,
Ти стукай в небесні грати.
Лети, моя птице, лети,
Спалюй собою мости.
Від весни й до весни,
Щоб тебе не знайшли
Монстри, блукачі, демони,
Що жили і пили
Свою жагу до війни.
І на гравюрах,
Собору святого Петра,
Де її Люцифер створив
Із шматочків скла,
Вона кров’ю писала на стінах,
Щоб її прокляту Бог від зла врятував,
І її пропащу країну.
Ми й, справді, повернемось іншими,
Замінимо кулі трояндами,
Замінимо вбивства цілунками.
І напишемо всім живими,
По рахунку,
Будьте щасливими,
Люди, будьте просто щасливими!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788773
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.04.2018
Міста за містами,
Країни, нові континенти.
Незвідані землі,
Найкращі моменти з життя.
Вона проживе за всіх,
Хто любив, вірив в неї
До самого кінця.
Мурашки по шкірі,
Вогні Будапешта.
Життя то не цукор,
А просто моменти.
Звичайні миті,
Що дарують нам небеса.
Вона залишиться тут,
Тим фрагментом,
Що ніколи не згасне
Із цього життя.
Сонний автобус,
І зефірне небо.
Кава на заправках,
Довга дорога,
Сотні кілометрів
До краю Землі.
Там де тепло, тихо,
Мирно, щиро,
Так хочеться залишитись мені.
Час біжить,
Жене нас під нагайку.
Я зупинюсь,
Жадно надивлюсь на цей
Чудовий світ.
Я жива,
І непідвладна цьому часу.
Мій резервний час,
Я завжди ношу при собі.
Вогні, міста і вокзали,
Ведуть я не знаю куди.
Нічні переїзди,
Де втомлені люди,
Такі щасливі були.
І поки серце моє б’ється,
Я їду в країни, що без адрес.
Де час поставлю на паузу,
Хай він зачекає мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786664
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.04.2018
Місто манить морфієм,
Я закохуюсь в нього .
Хочу відчувати подихи, дотики,
Хвилі, мінори Бога.
Кажуть її не стане,
І вона піде під воду.
А я готова в ноги їй падати,
За те, що відчуваю свободу.
За те, що можу любити небо,
За те, що ноги мої, мов крила.
І я можу літати крізь вулиці,
Будинки, вікна, квартири.
За те, що відчуваю себе вічністю,
Творінням, шедевром всесвіту.
А мені так хотілось кораблі креслити,
І кидати їх до Гранд Каньйону.
Санта Лучія,
І секунди зупиняються.
В мені грає музика,
А я нот не знаю.
І обов’язково повернуся,
Щоб вдихнути смак морфію.
Венеція ти назавжди залишишся
У серці зі мною.
І коли я згадаю,
Про миті, вишневі фрагменти.
Ти станеш мені еліксиром,
Що дарує безсмертя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786222
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2018
Поки світ відбиває свої біти,
Я ляжу на хвилинку відпочити.
Хай зіграє мені по нотах,
Як час
Біжить, пливе й проходить.
Мері розбила коліна до крові,
Сидить задихається від любові.
Сидить та чекає,
На кого?
Не знає…
Секунди проходять,
Століття минають.
Поети римують,
Маркізи вмирають.
Кривава Марія закопана заживо,
Ван Гог малював її у фантазіях
(голою, нагою)
Наживо,
Прокинулась у труні.
Кричала і плакала,
Стукала-грюкала
Для тих, хто німі.
Ох, люба Мері,
Не розумна ти дитина!
Сидиш і плачеш…
Та ніхто не прийде моя мила,
Всі тільки йдуть.
Тебе не заспокоять,
Не нагодують,
Не знайдуть,
Під плином часу всі підуть.
А ти пий свій еліксир безсмертя,
Коли всередині ,насправді,
Мері мертва.
Хоч в очах в тебе всесвіт цілий,
Та немає до нього нікому діла.
Із твоїх губ,
Троянди розцвітають.
Які дурманять,
Розуму лишають.
В розширених зіницях Мері,
Я бачу пожежі, хаос, кінець цієї ери.
Я бачу спалахи, війни,
І очі безмежно сумні
Топляться, іскряться,
Шаленіють.
Мене пожирають,
Від мене дуріють.
Я п’ю свою каву,
І від неї німію.
Я потім кіноплівка,
Секунди, моменти.
Маленьку Мері принесли
У жертву
Добру.
Кривава Марія закопана
Заживо,
Тифом заражена
Померла у сні.
І поки вона спить,
Земля їй складає,
Колискові й пісні.
Та одного разу,
Мері прокинеться.
Земля перестане крутитися,
І він підійде і скаже:
«Я чекав на тебе вже три мільярди літ»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780517
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.03.2018
Увесь день одягаюся,
Стараюся,
Малююся і лаюся.
Запізнююсь,
Зриваюся
Я на людей.
До тебе поспішаючи,
Я ноги всі збиваю
До синців.
Підходжу, так безглуздо посміхаюся,
Соромлюся, очі опускаючи.
Схвильовано нервуюся,
Немов чогось чекаючи,
А серце розривається,
Всередині болить.
Я змучена, засмучена,
Прошу тебе залишся
Хоч на мить.
А потім щось говорю,
Нахабно розпинаюся.
Шукаю почуття,
Які лиш п’єсою були.
Стараюся,
Закохана,
Надіюся.
Усю душу у слова
Вкладаючи.
Ти дивишся, так зверхньо
І мовчиш.
Лиш свої папіроси об
Мене гасиш.
А я до твоїх рук торкаюся,
Від холоду синію, задихаюся.
Тікаю, розчиняюся,
Від болю захлинаюся
І очі, що заплакані,
Постійно витираю.
І так кожен день,
Біжу та поспішаю я,
Моменти пропускаючи.
А вечором приходжу,
Розпадаюся.
Усмішку із лиця знімаючи,
В подушку так кричу, що захрипаю я,
Об твою ніжність розриваюся.
Тебе я потребую так,
Що аж страждаю.
Я до твоїх фотоплівок лиш
Торкаюся,
А потім засинаю й прокидаюся.
За це все я ненавиджу, кохаю,
І тільки спогади гортаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2018
У Зевса дочки носять намисто,
Живуть в палаці,
Живуть багато (зовсім не бідно),
Та тільки в клітці,
У золотій, залізній клітці.
Щоб їх не вкрали,
І не забрали,
Лихі примари.
У мене рани,
Від воєн рани.
А від людей порізи, шрами,
Не заживають, не залатають.
Лиш тільки б’ють,
В нетрі пускають.
А я живу ще від часів
Пробудження безсмертного
Граалю.
В епоху нову
Ногами (що в крові)
Ступаєм.
Чого ми хочем,
І самі не знаєм.
Лиш тільки,
Хто за наші гріхи
Платитиме не знаєм.
Та всі, що створені із плоті
Та із крові.
Знайдуть беззаперечно того,
Хто заплатить
( із любові).
Афродіта із морської піни
Вийшла,
Щоб подивитись.
А Мельпомена побачивши,
Трагедію напише.
Скажені люди, звірі
Що ж ви наробили?
Навіщо, того хто любив вас
До хреста прибили?
А ідола лихого на престол
Виводите.
Ви хоч в моменти болю,
Розумієте, що робите?
Ми нищимо усе, що любимо,
І проклинаємо те все,
Що не забудемо.
Ми біжимо за часом,
І ніколи не встигаємо.
А добігши до кінця,
Моментами, секундами
Вмираємо.
Павук плете павутину,
І нас в істинах заплутує.
Та не боги ми,
А звичайні, смерті люди.
І за століття нас з тобою,
Замінять зовсім інші люди.
Та наші душі є єдиними та вічними,
І хто б там не говорив про
Таємниці потойбіччя,
Я вірю, що кожен
Із нас є живим та неймовірним,
А наші душі неповторні, вільні, ніжні
І роблять нас всесильними.
І Зевс, Озіріс, Аллах,
Більше не складатимуть
Нашої долі.
Ми самі творці наших історій
І на ранок, через років двісті,
Ми прокинемось на своєму місці
Живі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776680
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 13.02.2018
в моменти що
тебе обіймаю
серце з долонь вислизає
я більше нічого не знаю
і про біль забуваю
в секунди
коли тебе обіймаю
я, мабуть, край неба
літаю
де хмари
де зорі
складаю в долоні
твої
в ті миті
що тебе обіймала
я мабуть,
просто вмирала
вище неба літала
і в глиб
(до землі)
проростала
та тепер на ранок
серед ночі
в дощ
чи в сніг
закрию очі
то побачу в них лиш
блиск твоїх очей
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2018
Місто топиться у сутінках,
Туман приглушує кроки.
По нотах,
Я вип’ю спокій,
Поки ще залишилися секунди
У країні утопій.
У зимових лабіринтах -
Холодно.
У асфальтовосірих будинках,
Так багато мороку.
В мені водиться відчай,
До чаю,
Від чаю,
Без чаю.
Без цукру
Життя.
Додайте солі,
Бо буває сльози
солоні
Пахнуть медом.
І серце твоє,
Розбиває мої долоні.
Сьогодні по акцій,
Я віддаю до останньої краплі крові
Своє серце без реанімації тобі.
Сутінки манять вічністю,
У них так багато цинічності.
Я розіб’ю її об асфальт
Біля твоїх ніг.
Може ти припиниш,
Моє серце
Шаленими нотами б’ється,
Навіть коли
В мене немає серця.
Туман сховає
Наші обличчя,
Щоб не було видно
Шрами,
Порізи,
І рани
Від слів.
І я просинаюся,
В утопічному сні.
Де
Місто топиться у сутінках,
Туман приглушує кроки
Твої,
Які я вивчила по нотах
Без слів.
В утопічному місті
sз брехні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770867
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.01.2018
Іноді я думав, що мені не вистачить цілого життя, щоб прочитати всі книги, які я хочу. Тепер думаю інакше. Мені ,мабуть, не вистачить цілого життя, абож і 10 таких життів, щоб любити тільки її.
Я бездарний поет, пишу ці рядки і мабуть, навіть не потрапляю в словесні ноти. Так хочу, щоб мене почули, так само, як і сотні таких, як я бездарних поетів. Читаю зранку до вечора різні істини, кожен глаголить по своєму. В кожного із нас свої істини, якщо тобі не подобається чужа, то можеш придумати свою. Кожен бреше, тільки красиво, так як вміє і радіо і телебачення. Якщо ти не вмієш красиво брехати, то тобі не слід пхати свого носа у чужі справи, чи у справи своєї держави. Брехати – щоб вижити, ось що нам принесло сьогодні двадцять перше століття. Хоча про що я? Я ж мав писати про кохання.
Знаєш, якщо тобі більше не цікаво з жінкою, то ти можеш піти до іншої, а потім до ще однієї. Ти можеш тинятися з одного кінця в другий, як той маятник. Так все життя провести у пошуках, тої єдиної і так її не знайти. А можливо ти вже її втратив серед тої безлічі? Можете назвати мене старомодним, неправильним, дивним. Та я все життя любив тільки її, ту яка пила вдень, ту яка підпалила мій будинок, бо їй не сподобався мій вірш. Ту, яка вирізнялася серед інших таких правильних та ідеальних. Я любив тільки її. І якщо ,дорогий читачу, ти подумаєш, що я ідіот, то правильно подумаєш. Я щасливий ідіот, який пише ці рядки
Ця жінка геть зводила мене з розуму. Я спав по дві години на добу. Я пив занадто багато кави та алкоголю, та іноді навіть просинався облитий грязюкою в канавах, обіймав бездомних собак, я любив цей світ. Думаєш підсісти на наркотики це страшно? Ні ти помиляєшся, підсісти на людину ось що страшно. Вона була моєму дозою героїну, без неї в мене зводило все тіло, трусило, як в пропасниці. І хоч, би як це жахливо б не звучало, це був найкращий час у моєму житті. Я просто не міг без неї жити. І потім жодні грамоти, дипломи, нагороди не могли навіть близько зрівнятися із тим почуттям, що я відчував до неї.
Побут – з’їдає почуття. Цього я найбільше боявся. Тому ми вирішили жити разом у повному хаосі, у цілковитому бедламі, без правил та обмежень. Ти мене запитаєш, що з цього вийшло? А те, що ми ледь не спалили квартиру і не опинилася на вокзалі. Потім мені вже набридло кожен день бачити її обличчя, та чути її постійні істерики( так вона була ще тою королевою драм) і я хотів, щоб вона просто зникнула, забралася з будинку. Потім, коли вона зникала, я довго бродив вулицями, молився, щоб з нею нічого не сталося та мріяв, щоб вона повернулася назад. І вона мабуть відчувала мене, бо завжди поверталася.
Та побут все таки зажер нас, в неї почалися проблеми із здоров’ям, хвороба серця. Не вистачало грошей на ліки. І якщо ви скажете, що в нашій країні економічна криза, то я вас просто пошлю до біса. Бо нам не вистачало грошей навіть, щоб вижити. Я старався, як міг, вона вся змарніла і я серед секунд цього шаленого потоку часу намагався зловити в її очах, той вогник любові до себе, та більше не бачив його.
Одного ранку, вона зібрала речі і просто пішла. Я не стримував її, я розумів, як їй і я просто не мав права.
Я більше не шукав її, не дзвонив до неї, не писав віршів. Я просто жив із дня в день, а час крав моє життя, моє здоров’я і мій шанс на щастя.
Пройшло десять років, двадцять днів, п’ять хвилин на тридцять три секунди, від коли я останній раз її цілував. Я набрав знайомий номер. Так хотів почути її голос. Але мені щось сказали, таке болюче, точно не пам’ятаю. Тільки знаю одне, її більше нема.
Я ненавидів себе за всі ті прочитані книги, за всі ті потрачені секунди. За те, що не повернув її, не заткнув поцілунком. Якою я себе почував ганчіркою, ви навіть не можете собі уявити.
Мені сказали, що час лікує рани і вимиває спогади. А я от коли йду по вулиці завжди відчуваю її солодкі парфуми, назву яких так і не записав. В мене навіть фотокартки її не залишилося.
Тільки тепер я розумію, що якби в мене був ще шанс, то я б провів кожну хвилину із нею. Я б фотографував, як вона спить, як прокидається, як їсть, як гнівається. Я б вивчив все, що вона говорила тоді на пам’ять і завжди пригадував перед сном. Я б не покинув її ніколи.
У своєму житті я зустрічав багато жінок. В кожній із них, я шукав риси її обличчя, її голос, її усмішку та так не знаходив. Всі вони проходили повз мене , мов тіні. І жодна із них, не була подібна на ту мою, на ту особливу.
Тому іноді, коли в мене закінчується абсент, я думаю, що мені ,мабуть, не вистачить цілого життя, абож і 10 таких життів, щоб любити тільки її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770351
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2018
девочка в платье красного цвета
в свою горечь одета
ходит улицами Киева
посреди лета
ветер веет прощанием
вечер пахнет мечтою
так сложно ей оставаться собой
возможно
в август или может в июль
когда будешь гулять с другой
ночной тишиной
ища покой
увидишь ее
ту девочку в платье
красного цвета
которую видишь в ночных силуэтах
этим летом
у прохожих раздетых
и даже в песнях увы недопетых
ти увишь ее лиш на миг
только раз и навсегда
и увы не забудешь уже никогда
но она пройдет мимо
и не вспомнит даже тебя
девочка твоя судьба
не вернется к тебе
никогда
у глазах ее синяя боль
она идет
убивая свою любовь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770345
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.01.2018
Коли проб’ють куранти,
Я запалю гірлянди у твоїх очах.
Ти вмикай платівки,
Голос Френка Сінатри
У моїх вухах.
У бокалі,
Мрії та надії.
Ми їх вип’ємо,
Й станемо богами
На мить.
Місяць Землю хитає,
Том на печі засинає.
Санта Клаус на веранді,
Кинув у кота петарди.
(бач собака наступає)
Та злий Том,
Санту покарає.
На столі стоїть печення,
Санта їх кладе в кишені
Наливає склянку шнапсу,
Й заливає у горлянку.
Ми вкрадемо в нього сани,
Й полетимо собі
За хмари.
Де нас не знайдуть примари,
Негаразди, будні, чвари.
І коли проб’ють куранти,
Я на небі запалю гірлянди.
Я знайду шампанське від безсмертя,
І розлию всім хто на землі.
І тоді наступить милий, ніжний, чистий
Та магічний,
Зовсім інший,
Новий Рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770341
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 08.01.2018
***
Вона любить його (і) сигарети,
Міцні сигарети з ментолом .
І читає банальні сонети
Поетів , що п’ють чай з валідолом.
Про те , як хворіє весною Луїза,
Як захлиснувся Ендрю вином.
Як в Європі вибухнула нова криза,
І про що думає Вольтер перед сном.
Як втік Том у Нью-Джерсі,
І чому Джо не співає пісень ?
Як мадам Беатріс каже «mercy»,
І чому у Кармен далі мігрень ?
Як у Вільяма зупинилось серце,
Як троянди перепились дощу .
Як до супу графа додали багато перцю,
І як Кейт ненавидить грозу.
Вона готова палити недоречні сонети,
Стерти пам’ять всім поетам.
Тільки, щоб вони не заважали їй писати,
Писати про ті ,безглузді, сигарети.
______________###_____________
«Вона любить його (і) сигарети,
Міцні сигарети з ментолом .
І читає банальні сонети
Поетів , що п’ють чай з валідолом…»
Та ,насправді, краще б вона любила
тільки сигарети .
Адже від сигаретів можна хоч вижити,
можна вижити …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2018
Любий мій, Вільяме! Ми не бачилися вже від Різдва. То десь було після смерті музи Беатріче. Вільяме, знаєш, а я вчора поховала свого кота. То так страшно, коли закривають котячі вічі. Ні, я не плакала, ти не подумай. Просто поклала його у картонну коробку. Довго, знаєш, до години стояла і читала ініціали його на надгробку.
Сьогодні в нас тепло. Весна. А в мене, ти ж знаєш, як завжди осінь. Я згадала, як ми з тобою перепили вина. А потім ходили алеєю . Босі.
Любий,Вільяме! Ми знайомі вже сотню років. Ще від коронації Генріха не згадаю якого. Нас ще мадам Маргарет запрошувала до столу і твоє перше слово. Ти сказав: «Je m'appelle William». Я тобі натомість: «Мужчина уйдите».
Я згадала, як у Флоренції ми , сиділи й курили міцні сигарети. І нам так хотілось до Парижу втекти. І малювати на вулицях перехожих портрети. А потім ми сиділи на краю моста. Пили чай з цинамоном й лимоном. І я тоді ще від циганки втекла. А ти мене (геть божевільний!) кинув у воду. Потім ми танцювали під джаз. І їли ,здається, спагеті й лазанью. Граф Роберт нас, під три чорти послав. І ще ми хотіли вступили в Болонью.
Та потім, я знаю ти поїхав. Я чула в тебе була чи то Варвара, чи то Лоліта. Ти одружився і потім робота, сім’я. А в мене недописані вірші, недопалки . Суцільна темрява без променів світла. Потім в тебе з’явилися діти, що роз’їхалися хто-куди, хтось до Руану(де спалили Жанну), а інші до Реймсу(де коронувався той телепень Карл, що потім в часі зник). В мене ж закінчилася кава з кофеїном. Прийшлося пити клятий цикорій і поливати зів’ялі квіти.
Любий мій, Вільяме, вічність – це все, що триває у часі. Та ми з тобою, милий, невічні і на світі тебе більше немає.
P.S. Любий,Вільяме! Цілую твої солодкі повіки, бо дуже вже скучила. Повертайся,милий, де б ти не був. Повертайся, любий. Повертайся навіть з того світу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768749
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 30.12.2017
люди уходили ночью
люди убегали прочь
на метро
от любви
где-то в городе гасли фонари
и огни как будто
сжигали меня изнутри
прости
я останусь возле
твоей двери
после всего
тихо умирать
сердце прекрати стучать
кровью истекать
я больше не хочу играть
у боль
любовь
беда
печаль
как жаль
у меня был человек
для меня он был очень дорогим
таким родним
но так уже назначено судьбой
мы все приходим и уходим
этот человек умер
и я умер вместе с ним
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768735
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 29.12.2017
Найніжніша Алісо!
Тікай в свою Країну Чудес,
Пий чай з меліси і нехай летить цей світ достобіса.
Наївна ти Алісо, у світі немає ані чудес, ані колес…
Приймай на ніч ліки від самотності,
Обіймай темряву руками.
Втрачай свою свідомість в каві,
Знищуй життя цигарками.
Тікай до королівства демонів,
(до речі ангели вимерли).
Тобі так важко визнати,
Що тебе вже не існує,
Ні в одному із клятих вимірів.
Ти знаєш, що «назавжди» й «ніколи»
Є словами синонімами.
І тепер незрозуміло, чи то люди, чи то чисті ідіоти,
Зробили із синонімів антоніми.
Моя найщиріша Алісо!
Ліс далі грає в покер із небом.
Моя наймиліша Алісо!
Він вже старий і програє,
Мигдалеві очі мастить медом.
Він вже оглух та онімів,
Тебе,Алісо, за виграш може продати.
Чи то він із глузду поїхав чи геть здурів,
Та тобі слід навчитись до байдужості звикати.
А ти, моя хороша,
Пий далі той портвейн із валер’янкою,
Пий його так сміло й пристрасно
Й мабуть , не доживеш до ранку ти.
В твоїй Країні Чудес доволі холодно,
І я бажаю тобі не замерзнути від того холоду.
Не захворіти ангіною чи астмою,
Та найголовніше, жити реальністю,
А не казкою.
Та реальність жорстока,
Та й в раю більше не ростуть айстри/конвалії.
Тому краще тікай ясноока, тікай,
Ти ж бачиш: тут не рай, а щоденні баталії.
________________***_________________
Найніжніша Алісо!
Тікай в свою Країну Чудес,
Пий чай з меліси і нехай летить цей світ достобіса.
Наївна ти Алісо, у світі немає більше чудес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768734
рубрика: Поезія,
дата поступления 29.12.2017
Тут завжди буде відчутно її розлиті парфуми( «CHANEL»
чи «Christian Dior») та його недопалені цигарки(«Parliament» чи може «Winston»?)
Я довго слухала твої нісенітниці із смачною істиною про твоїх минулих/теперішніх/майбутніх коханок .І ще, до речі,твої дешеві компліменти, які вчора в крамниці продавали за 5 гривень , та сьогодні вони вже по 5 копійок. І знаєш я їх готова була слухати всю ніч , до ранку, без сну, просто сидіти і слухати, як ти верзеш різну кремову/вершкову маячню. А ще я любила, коли відчинялися двері, у будь-яку добу дня і ночі, коли ти мене (напівмертву чи то напівживу) своїми жартами приводив до тями. І хоч як це безглуздо , та я намагалася вижити, за будь-яку ціну, вижити заради тебе.
А знаєш, між нами бетон, міцний та вічний . Нас розділяють кілометри (і це не тільки кілометри відстані, але й твоєї хронічної байдужості). Як смішно, твоєї хронічної байдужості на мою любов , що тепер вже нічим не лікується. Ми розділені містами, людьми, роботою, навчанням, поглядами , бажаннями, всім до краю . Розділені/розірвані/роздерті. А любов , вона ж вбиває, так повільно та солодко. Тому краще б вже застрелили із пістолета,повір , мені б твою байдужість(!)
А потім ти і далі ти, як в мої вени героїн і я так дихаю , в біса , залежна. Я тобі дарувала своє серце та ти його розбив на уламки , клапті , чи то навмисне чи через відсутність обережності. А тепер поясни, як мені відчувати із склеєним серцем? Сита. Досить. Дякую.
І ми тонемо в океані ( здається, що Тихому), та по-різному. Я в своїх розмовах та книжках, а ти у своїх повіях, алкоголі та цигарках. І у мовчанні клятому/залізному.
І я б з тобою передивилася всю ту заборонену порнографію. Випила б до останку свою скромність та змінила б ім’я та біографію . І ти пробач мене за всі помилки, за мою неправильну орфоепію та орфографію.
Коли ти йдеш, моє серце перестає битися, моє склеєне серце більше не б’ється. А час стає на таймер і замість жити, я існую . А мені так хотілося жити, можливо, навіть, хоч годину, та жити. Мені тебе не вистачає, так не вистачає.
І я хочу до тебе на ручки, під шкіру, під вени , під нерви. І я хочу до тебе і мені начхати на всі правила , канони, заборони, манери.
Я б курила твої сигарети. Пила б вино, текілу та віскі. Я б спалила сусідні планети . І продала б міста сусідські . Тільки щоб ти повертався, хоч колись, хоч через сто років. Повертався і змушував моє серце битися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768580
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.12.2017
На лінії подиху - відстань між нами,
Хоч насправді, вже ближче до космосу.
Глянь! Яка прірва під ногами,
Між нами кілометри попелу.
Між нами забагато іронії,
Ще більше сарказму й сатири.
Я ж просила півонії...
А не ділити біль на чотири.
Я ж просила ті бісові квіти,
Щоб покрити всі свої рани.
То ж якого біса, чорта, диявола ти !
Замість півоній приносив тюльпани?
Приходи, принось фарбу,
Будем малювати троянди в червоний.
В мене ж до тебе найвищого гарту...
Шоколад медовий і чай солоний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2017
І хоч із очей потечуть кров’яні сльози,
Я не впаду перед тобою на коліна.
І навіть в найлютіший із морозів,
І коли від моєї стійкості залишиться руїна.
Я не кинусь в обійми до тебе,
Бо знаю, ти тримаєш ножа за спиною.
І коли упаде вся завіса із неба,
Я стоятиму мовчки, поряд з тобою.
І як би життя міцно не било,
Обіцяю завжди усміхатися.
І навіть із обрізаними крилами,
Навчуся крізь сльози сміятись.
Я буду падати, вставати,
Ломити скелі кам’яні.
Зриватись, розбиватись
Та все ж перемагати
Тебе, себе і все що є в мені.
І які б не були темні будні,
І в які б то рамки нас не ставив час.
Ми ж з тобою милий - всемогутні,
Танцюємо біля прірви падеграс.
Колючі дроти врізаються під шкіру,
Збиває з ніг життєва течія.
Я обіцяю, я усе зумію.
Я сильна -
Бо твоя.
І більше нічия.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768266
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.12.2017
Привіт,
Ти мене чуєш?
Я пошепки,
На пальчиках,
Буду для тебе
Ким забажаєш.
Хоч всесвітом,
Марією,
Дияволом.
Надто ніжною,
Гадюкою безжальною.
Хочеш підпалим будинок,
Я увімкну музику милий:
Рок-н-ролл
Джаз
Hurts
Ленона
Джексона.
Перл-Харбор
На повтор.
Сигаретний дим,
Помираю з ним.
Надто ранена,
І засмучена.
Я буду в двері твої стукати,
Поки не засну.
Хоч замерзну на морозі,
Та нікуди не піду,
Бо занадто міцно я тебе
Люблю.
Можеш серце моє вибрати,
Можеш душу мою вийняти.
Я тобою задихають,
В заметілі розчиняюся.
Як троянди на дорозі,
Що розсипав на морозі.
Замерзають разом з ними
Мої почуття.
Почуття до тебе
Милий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2017
P.S. Without a soul my spirit sleeping somewhere cold Until you find it there and lead it back home
У неї німіли пальці, у неї німіли руки. Так само, як німіють зуби, під час наркозу. Вона його чекала, вже друге літо залита ромом. Як наркомани чекають на свою дозу. Вона його благала її обняти і врятувати від всіх кошмарів. Та він її не чув й не слухав. А їй було нестерпно його кохати. І не просила себе кохати і не просила себе прощати. Просто мовчки себе вбивала. Підпалювала міста й підривала будинки, щоб він ще чув та бачив, як вона існувала. Любила «Chanel» та читала Ремарка. Ламала його міцні папіроси. Любила кардамон, виноград та м’яту, а ще смачні абрикоси.
Вона йому шипіла, йому кричала, що помирала. Стукала в двері, дряпала вікна. Та все ж кохала,його кохала. Він думав грала. На нервах грала.
Тепер вона тут. Ти подаси на неї до суду. Ти стиратимеш її свідомість своєю жорстокістю, під час її зривів/надривів/розривів. Продаси її дияволу за гривень так двісті, чи може навіть триста. Ти будеш збирати всі рими, що вона тобі дарувала на даху п’ятиповерхівки, звідки летять автівки, вдаряються об зірки, там продають квитки на її нервове шоу ,де вона в головній ролі ідіотки, п’є антибіотики і говорить про те, як ти після тригодинної еротики розповідав їй, як приймаєш наркотики (хоча ти наче християнин і ходиш до церкви у Вербну неділю святити котики).
І от тепер, коли вона йде по даху і щось нервово тобі говорить в трубку. Ти мовчиш і чути тільки гавкіт байдужості/чужості. В неї розриваються нервові артерії. І жодні критерії не допоможуть врятувати від падіння її імперії, чи то навіть її самої. Може припиниш із нею двобої, навчиш її вчасно лягати спати, на кінчиках своїх долонь засинати. Бо їй несила більше кричати, і навіть кохати більше несила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768115
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 26.12.2017
ты другие руки греешь
и меня ты не жалеешь
ты меня ругаешь
и совсем не понимаешь
утром кофе
ночью водка
дом
семья
друзья
работа
ты мне в душу гвозди забиваешь
я от боли только улыбаюсь
я от счастья только задыхаюсь
ты же знаешь
ты меня теряешь
ночь
подъезды
таксофоны
люди возвращаются с работы
их там ждут
всегда обнимут
и как родных
в дом свой примут
даже взрослые бывает верят в сказки
и весь день ждут у дверей
кого-то
всем нам нужно только ласки
с глаз долой
из сердца вон
убирайся милый мой
я люблю
ты ненавидишь
я разбиваюсь в щепки
видиш
но
ты другие руки греешь
и меня ты не жалеешь
ты меня ругаешь
и совсем не понимаешь
я проснусь однажды утром
будет пуст та тускл мой дом
и тогда я спрошу тебя
почему же
меня свела у гроб моя любовь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768113
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 26.12.2017
падає завіса
рветься на шматки світ
я хотіла, щоб від моїх сліз
між нами розтопився лід
робота-навчання
навчання-робота
я кожного ранку здирала
з обличчя
маску скорботи
щоб не помітили рани на серці
щоб не побачили шрами на пальцях
мені хотілось жити по-кайфу
(під кайфом)
щоб лиш дихати
й ніколи не вмирати
іскра, буря, нічого
між нами залишився лід
вічність
безумство і
холод
в мене без тебе
щоночі
пекельний голод
і я роз’їдала собі печінку
і я роздирала свої легені
летіли ночі
летіли дні
на сонце наступала темінь
і коли ти йшов
то кричала тобі вслід
ні, ти не подумай, я не хотіла
щоб все котилось до біса
я лиш хотіла, щоб між нам танув лід
An
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2017
Я стараюсь записувати,
Бо так боюся забути.
Як не відчув її пульсу,
У сірих отруєних буднях
Нудної реальності.
Ми так забували,
Що у ексцентричному,
Сценічному світі,
Любов може бути реальною.
Час продовжує відлік,
А життя зупиняється.
І єдиний живий механізм
У кімнаті -
Це годинник,
Який пробиває годину
Народження
Смерті
Кохання.
Я приходив з роботи -
Знесилений.
Розкидав свої речі -
Та байдуже.
Бо її серце більше не билося,
І світ здавався
Безжальним.
Кава надто гірка,
Не зігрієшся.
Чай без цукру,
Що можна в ньому
Втопитися.
І лиш питання,
Чому на той годинник
Мені так гірко дивитися?
Я ношу його з собою
Завжди,
Які б мене не спіткали
Тривоги.
Я ношу його, як то серце,
І так вона мені здається живою.
Рву троянди їй завжди,
Щовечора.
І кладу біля ніг –
Задурманений.
Вірю – вона точно прокинеться,
Зі мною,
В іншій реальності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2017
В повітряній кулі розпочалась хуртовина,
Сніг падає, стає намистом.
У Вифлеємі сьогодні новина,
Пречиста Діва народила сина.
Ангели радіють,
Ангели літають.
Бога прославляють,
І сьогодні, до речі,
На бродвеї грають.
Санта Клаус залишив свої санчата,
На них ,зранку, катались маленькі дівчата.
Зима сп’яніла й зупинила час,
А кіт Том, вкотре, засинав під джаз.
Таку от історію придумали,
За чаркою глінтвейну гноми
На Різдво.
Коли дивились на сніжинки,
Через кришталеве скло.
Викидай скоріше увесь мотлох,
Вмикай краще старі платівки.
Із кухні доноситьcя голос
Френка Сінатри :
«Вище носа, бейбі,
Бо Різдво – це свято
Вічної надії».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764880
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 09.12.2017
літаючий космос засипало снігом
ялинка горить, іскряться зірки
маги розлили магію по флакончиках
з етикетками
«від безсоння»
«розлуки»
«журби»
сніг засипає твої рани
сніг покриває твої сльози
магія всюди
у будинках
вікнах та серед дороги
магія дрімає в тебе на порозі
а потім залазить у твою оселю
п’є міцне експресо
а буває що
макіато з карамеллю
магія нахаба
просить в тебе їсти
проситься на ніч
готує сніданки
трішки істеричка
трішки кавоманка
родом із парижа
з сім'ї куртизанки
виконує твої забаганки
ти тільки знай
твої ангели з тобою
на плечі
сплять буває з Томом
на печі
поки ти пишеш занадто сумні вірші
доля так заносить
доля так гойдає
що й сили немає
але знаєш
в світі просто не буває
буде нам спочинок
буде нам світанок
місячний серпанок
засинає у обіймах ночі
закривай скоріше тільки
свої очі
бо магія в флаконі
повертає молодість
надію, віру
та любов
де б ти не був
де б ти не йшов
магія вертає втрачену любов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764879
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 09.12.2017
за кілька секунд до вибуху
мені хотілось дихати
мені хотілось вижити
та тебе не залишилось
більше в мені
і за ту хвилину спокою
що залишилася до нашого
розтину
я пригадую твої слова
і криє мене секундами
хоч навіть нема, й не було нас
на Землі
навколо ейфорія
в мене від тебе
ейфорія
милий
істерична
ейфорія
і все виростає
і гине все
та я залишусь
навіки тут
і не страшні мені
жодні вибухи
і хочеться так наркотично
вижити
щоб хоч секунду
побути з тобою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764689
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.12.2017
я ,мабуть, любий, помирала
коли мене не твої пальці обіймали
коли мені не твої губи
шепотіли про любов
і дихати ставало важко
у задурманеній від холоду
кімнаті
і смуток розчиняла моя кров
та я єдиного не розуміла
і до сьогодні зрозуміти не змогла
чому я так цинічно
рвала своє тіло
і навіть коли ти мене
застрелив
я й так від тебе
і не відійшла
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764688
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2017
Новорічні передбачення
Від старої Матильди.
Казали, що кота Тома
Треба обняти,
Сильно.
Казали,
Що треба купити гірлянди,
І повісити їх на веранді.
Ялинку прикрасити і запалити,
І до Різдва,
Камін натопити.
Привітати тих,
На кого зло тримаєш.
Бо життя –лиш момент,
І проходить,
Ти знаєш?
Я зберу всі моменти,
І складу їх в конверти.
Запалю я ялинку,
Щоб дивились на неї
Хто блукає на небі –
Всі,
Кого так люблю.
Прилетять до будинку,
Й принесуть цукерки.
Я куплю мандарини,
Й поговорю із ними.
Чи не холодно їм,
Буває у сніжних,небесних
Перинах?
Всіх кого втратив і всіх кого маю,
Я сьогодні прощаю.
З дому все старе викидаю,
Й Новий рік я сьогодні
В тишині
Зустрічаю.
Заварю я чай із кориці,
Й розповім свої небилиці.
Про богів, про перевертнів,
І життя чарівниці Матильди,
Що говорить якісь там дурниці.
Про Тома, що вдома
Чекає на мене край веранди,
Де горять й всміхаються гірлянди.
І коли проб’ють куранти,
Ми вже не повернемось до цих моментів.
Та я про них напишу,
Чи хоч напам’ять вивчу,
Щоб не вдалося їх нікому стерти
І щоб мені не говорили,
Та знаю я, одне – єдине,
Що не вмирають ті,
Які в серцях живуть.
Мабуть у цьому суть,
Єдина суть цього життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764272
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.12.2017
ми три ночі сиділи в вітальні
й курили ті ж самі сигарети,
ти читала мені вірші
бездомних п'яниць та поетів
тебе боліло серце і ребра.
ти вперто вірила в рай
я щоб тебе не образити
мовчки пив чай й точно знав
світ котився до пекла
ти приймала героїн й валер'янку
і завжди на вечір
читала мені клятого кафку
сміючись сипала на рани сіль
і говорила, що не відчуваєш біль
кусала губи до крові
так чітко
стріляла в мене очима
помітно
(мабуть любила мене занадто сильно)
бісова сатаністка
яка мішала віскі з вином
й пила власну любов
тендітно
і так ми сиділи
три ночі
як три століття
в мене билося серце
в тебе падали сльози
і я вірив
що ми будемо сидіти
так вічно
що цю ідилію навіть бог
не зруйнує
і в жодній історії
її не закінчить
я проживав цей день
вже друге тисячоліття
в тебе червоніли щоки
опускались очі
так наївно
так чарівно
а за вікном
вже змінилось
соте покоління
і іноді в пустій кімнаті
топлю я в чаї той нестримний час
що так підкрався непомітно
і зруйнував усе, що було в нас
ми три ночі сиділи в вітальні
я був захмелілий від тебе, віскі й тютюну
в зараз
мені би помчати в примарні далі
щоб тільки почути усмішку твою
в одному з небесних просторів
я точно зустріну тебе
і будуть світитися зорі
серед похмурих небес
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2017
Мамо, рідна моя,
Ненько Україно!
Твої діти засинають,
Твої діти помирають,
У своїй країні.
Ростуть чорнобривці,
Рута розцвітає,
А ріднії діти,
А милії діти,
Більше не вертають.
Вийду я собі край поля,
Та й гірко заплачу.
Тільки гори мої димлять горем,
Та ніхто не бачить.
Та ніхто не знає,
Чом таке буває.
І була у нас калина,
Й мальви проростали.
Та повіяв дикий вітер,
І усе пропало,
І більше не стало…
Сидить сива мати,
Та й дітей чекає.
Тільки діти тепер в раю,
Звідти не вертають.
Пісня серце крає,
Душу мою ранить.
У своєму краю,
Нишком пригадаю.
Гори димлять горем,
Візьму та й заплачу.
Щоб ніхто не слухав,
Щоб ніхто не бачив,
Чом таке буває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763666
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.12.2017
Тихо, тихо,
Лісом бродить вихор.
Смерть приходить й просить
Кукуци.
Замовчи ти,
Не кричи,
Накличеш лихо,
Й припливуть підземні
Паруси.
Тік-так,
Тук-тук.
Хто там,
Хто тут.
Чи в цьому домі живе,
Той, в кого серце німе?
Серце б’ється в такт з краплями,
Я, здається, за мить уже мертва.
Осінь малює фарбами вічності
Опівніч,
Ми ніколи,
Чуєш, ніколи
Не дійдемо до смерті.
І клоуни ходять стінами,
А буває душать жартами.
Не смій тільки плакати,
А тим більше тікати із цирку.
Вони, справді, купляться,
І ,дійсно, повірять.
За законами вічності,
За теоріями потойбіччя,
/Смійся смерті просто в обличчя/
І завжди вір,
Що прокинешся
Цілою.
І завжди знай,
Це все – лиш ілюзія.
Те, що клоуни ходять стінами,
Те, що жахи до горла лізуть.
Віє вихор,
Древнім лихом.
Час минає,
Та змиває наші відчуття.
Всі сороки повмирали,
Вихор ходить по підвалі.
Вихор ходить та співає,
Серце в грудях
Зболене, кричить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763448
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 02.12.2017
Вже більше не буде так солодко,
Мені так холодно,
Що й шкіра,
Не втамує вовчого голоду.
Люди вбивали тварин,
Щоб зігрітись від холоду.
Власні шкури продали
За нещирі ілюзії,
Бо найгірша помилка
В житті -
Це просто вірити людям.
Я ,вкотре, сп’яніла від горя
Напишу історію,
В якій ,наприкінці,
Нас не буде двоє.
В Норвезькому лісі,
Ще й досі блукать демони.
Вони не знають,
Де вони?
Казки братів Грімм були,
Не завжди веселими,
Не завжди солодкими,
Так багато холоду
В лісі чорному.
Домовик повісився,
Шарль Перро застрілився.
Попелюшка плакала,
А Червона Шапочка -
То ,насправді, вовк.
В Андерсона, - шок
Від таких думок.
Від неспокою,
Губи завмирають.
Ті, що нас кохають,
Потім залишають.
Біля стін повалених,
Біля шафи
В Нарнію,
Хто коли захоче,
З тим і попрощається.
Тому більше не буде
Так солодко.
Я вже не відчую твого холоду.
І тільки серце виводить сірі літери,
Де пише про нас із субтитрами.
Бо розбиту чашу втрачено,
І ми –страчені, серед світових епох.
У лісі стало холодно й страшно,
Я йду, навколо перевертні,
І в мене ,мабуть, немає жодного шансу,
Щоб дійти до будинку.
В якому родина,
Де бабуся плете нові шкарпетки,
Де кіт Том сидить біля каміна.
Та навколо мене темрява люта,
І я ловлю за руки грудня.
І ,можливо, ми станемо частиною
Книги,
І про нас інші поети напишуть.
Та справа не в тому,
Зовсім не в тому ,милий,
Що нас автор вирішив вбити.
Просто ми герої із різних творів,
Яким більше не зустрітися знову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763447
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 02.12.2017
я б зупинила мільйони зір
повір
тільки щоб хоч в думках
доторкнутись до тебе
ти б тільки знав
як важко йти в темноті
мені
коли
очі погасли від твоєї
брехні
і можливо
ти тримаєш свою руку
в іншій руці
і забув всі мої вірші
та знай
що моя душа жива
і серце моє
б'ється для тебе
і можливо
в мені немає того
що ти хотів
і мене ти не бачиш
у своєму сні
та повір
я б мільйони зір зупинила
для тебе
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763253
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.12.2017
Брати Грімм придумали казку,
Щоб людям не було,
Холодно й страшно,
Жити в брехні.
Щоб сонце не сходило,
Й ніколи не гасли зірки.
Й щоб навіть квіти
Взимку росли
На вікні.
Сказали вони у мирі
Всім жити,
І всіх перевертнів пустити
У темнії ліси,
Де затихають голоси,
І не співають цвіркуни,
Бо так бояться всі вони
Ті темнії ліси,
Де погибають лісники.
І тих перевертнів пустили,
Щоб всіх лихих вони згубили.
І довго люди в мирі жити,
Бувало що й не дуже щиро.
Та все ж старалися вони,
Щоб не допустити тут війни.
У світі магії й надії,
Де хліб печуть маленькі звірі,
Де гноми мишу колихають,
Поки дерева засинають
Під музику дощу.
/Та тут так жити,
Не виходить всім/
Вона не спала цілий місяць,
Від коли їй наснився сивий місяць.
Поки туман її тіло гойдає,
Вона ніяк не засинає.
Батьків її перевертні загризли,
Серце їй випалили навмисно,
Щоб не відчувала біль.
Щоб не шукала винних й правих,
Щоб не шукала в інших правди,
Бо світ не любить навіжених серцем,
Бо світ не любить бунтарів.
І щось вона собі читає,
Поки із пам’яті зринає,
Щось забуте та страшне.
І закриває вона свою книжку,
Та сідає біля міцного дуба нишком:
«Ох сивий дубе, чом мені так важко,
І жити і читати страшно,
І спати вже ніяк не можу я.
Бо сон мене той мучить,
Про те, як злий перевертень
Усіх морочить.
Чи то я свою душу в комусь
Загубила,
Чи я світ занадто цей любила,
І тому так важко дихати мені?»
А дуб мовчить собі і плаче,
Бо скоро темрява усе поглине,
І шкода стало так йому
Маленької дитини.
«Прости мене,
Маленька, мила
Пташко.
Та я не знаю чом тобі
У світі цьому важко.
Прошу тебе,
Мене нічого не запитуй,
Краще йди.
Тікай, зозуле,
З цього світу,
Поки до тебе
Перевертень прийде.
Рятуй себе і свою душу,
І пам’ять свою ти рятуй».
Біжить дівчатко до лелеків:
«Скажіть кохані, а до неба ще далеко,
І як мені із цього лісу геть втекти?»
Лелека щось собі шепоче,
А потім відлітає
І кричить:
«Пробач мене, сердешна,
Я нічим тобі не можу помогти».
І тепер тікає вона з лісу,
Та тільки трави їй під шкіру лізуть,
І всі бояться помогли.
Бо всім сказали
Колись ворони,
Що у богів свої закони,
І що скажені серцем
Мають вмерти
Й назавжди
З цього світу геть піти.
І тут під звуки водоспаду,
Вона, здається, бачить свою маму,
Та за спиною, обертається,
Перевертень біжить.
І пригадала мила,
Ту гіркую правду,
Що вже її й без серця ранить,
І не зуміла себе від болю вберегти.
І скоро літо вже настане,
І будуть колихатися каштани п’яні.
І сонце буде душі наші гріти,
І буде хтось собі радіти
Чи любили.
Та чи зуміє хтось про неї пригадати?
Про ту, що жила
У світі магії й надії,
Де хліб печуть маленькі звірі,
Де гноми мишу колихають,
Поки дерева засинають
Під музику дощу.
Чи буде вона зачіпати твоє серце,
Коли ти вечором лягаєш спати,
Чи буде вона зігрівати твою душу,
Коли цей світ із свого місця рушить,
Чи ти пожалієш, що не вберіг свою кохану,
Коли настане новий ранок,
І найголовніше ти пригадаєш,
Що вбив її, перевертню,
Чи ні?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763250
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 01.12.2017
Вже досить кокаїну, щоб серце перестало боліти. Вже пройшло скільки часу, що варто сказати хватить. Та щось всередині й досі. Пече.
Бо слова стали ранити кулями. Я любила тебе, та більше не буду. Щоб вижити. Від болю можна померти.
Бо жахи ходять стінами, бо змії під шкіру лізуть. Мабуть, то все я. То я перестала вірити у кращі виміри. Від такого не вимолиш. Увесь гнів не випишеш. Не викричиш.
І спокій на крик зривається. Мабуть все так відбувається, коли розбивається моя планета. Моя душа забита твоїм мовчанням до смерті.
І замість німого вітаю. Я тебе не кохаю. Я тебе розбиваю. Іншу собі обіймаю. Й навіть щастя тепер не бажаю. Я більше тебе не пам’ятаю. Хто ти?
І ноти твої на серці вибиті. І пальці твої для моїх вилиті. Із сталі. Я тебе не пробачаю.
Ти зникнеш на вічність. Ти йдеш. А мені, чорт, а мені не хочеться дихати. І в цю секунду. Я дарую всі слова. Тобі. Без виходу. Під ноги кинуті тобі мої слова.
An.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763071
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 30.11.2017
А раптом,
Завтра більше не настане.
Ми розірвемо есенцію нірвани,
Я пригадаю смак твоїх духів.
І варто нам зійти з орбіти,
Бо так не можна більше жити.
Так можна тільки лиш кричати,
Та слів не можу розібрати
Я твоїх.
Мені набридло вже тебе прощати,
І вени кігтями здирати
Собі.
Не залишай мене саму,
Поранену,
Бо буду інших дико ранити.
Бо розберу цей світ по гранулах,
І серце ,вщент розбите,
Віддам дияволу.
Щоб більше не падати,
Щоб більше не плакати.
І світ здається розпадається,
І серце моє твоїм задихається .
Така любов, на жаль, не забувається,
І в серці міцно розростається.
Мені б зловити погляд твій,
Мені б відчути дотик твій.
Бо я так люблю тебе,
Всього лиш раз,
Єдиний раз на цій Землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2017
я більше не люблю тебе
та запах твій
ще й досі в подушках моїх
і в голові
ця прірва, що між нами
і вже мабуть не залишилось
сили
щоб дальше йти
мені
і завтра буде сотні нових перемог
мільйони днів
і тисячі людей
і в цьому хаосі світів
ми з часом віднайдем себе
і буде безліч вечорів та ранків
падіння, звершення
крізь терни до зірок
та більше, вже ніколи
в цьому світі
я не зустріну блиск
твоїх очей
і серце стало битись рівно
й тихо
душа вже не ховається
в зажурених повіках
і що сталось з нами милий
бо ми лишились тільки
у рядках віршів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2017
[b]Нащо я загинув, мамо?
За чию війну?
Мої кроки вже зникають
За туманом,
І в калюжах сліз твоїх тону.
Ти не плач рідненька,
Мила, не журись.
Я ж стою ще й досі,
В тебе за спиною,
Поглянь, подивись!
Я не йшов нікуди,
Я тебе люблю.
Й засинаю
Кожний вечір,
В тебе на плечі.
Ти у мене сильна,
Ми здолаємо все.
Тільки течія мене,
Стрімко десь несе.
Буде ще світанок,
День зміняє ніч.
І настане ранок,
Та не в тому річ.
Я помер героєм,
Й більше не боюсь.
Тільки, мамо, чуєш,
Я ,мабуть,
Ніколи більше
Не вернусь
додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758438
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.11.2017
[b]Жовтими барвами, жовтими,
Листя кружляє дорогами.
Осінь тікає з касетами,
Відеоплівки горять,
Зникають сюжети.
Де ми ніколи не кінчимось,
Дотики, погляди, вірші там.
Де ми лиш фрагманти із фільмів,
Й прагнемо бути вічними.
Осінь тікає з білетами,
Я ловлю її за руки,
Щоб відчути на мить,
Ті солодкі моменти.
Де ми торкались губами [img][/img]
Солоними,
Неба чорного.
Та осінь тікає,
А час із під рук вислизає.
Секунди, хвилини, моменти,
Подихи і ті міліметри до твого
Серця,
Що нас відділяли.
Вже давно згоріли,
На забутих вокзалах,
Як у надто вже
Драматичних серіалах.
Та ми лиш частина невдалої історії,
А світ вкотре котиться й котиться…
І так хочеться
Створити власну планету
Із спокою,
Без болю, ненависті, гніву і докору.
Де можна в обійми осені кутатись,
І знати, що краше, ніж зараз
Вже більше не буде.
Та відеоплівки горять,
І зникають сюжети,
Де ми й досі
Обіймались
На обдертих касетах.
І замість того, щоб бути щасливими,
Ми стаємо іншими, невільними.
Складаємо нові історії,
В яких нам точно не бути
Двоє.
[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2017