| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Гефсиманський сад в нічній дрімоті…
Друзями покинутий, один,
В серце роздираючій скорботі
Плакав на колінах Божий Син.
«Отче мій! – молився. – Дай їм сили,
Тим, хто хліб зі мною розділив,
Підніми їм віри дужі крила
І від стріл убивці затули».
Похилився під вагою злого світу,
Бо ж людина тілом, хоч і Бог,
Тишею нічною оповитий,
І немає з ним Дванадцятьох…
Сам – один у Всесвіті великім
Людство до Отця несе в руках,
Тільки янгол поруч ясноликий
Та краплини поту на квітках.
Як про ніч далеку ту згадаю
І людей байдужих круговерть,
Мимоволі Богу співчуваю,
Що за ницих Сина дав на смерть.
Час прийде, а з ним – небес розплата:
За любов – любов, за гріх – вогонь.
Не ставай бездушним тим Пілатом,
Що до Божих цвях вбива долонь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755709
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2017
Цей світ завмира в напрузі,
Людське роздирає серце;
Зійшлися на виднокрузі
Любов і ненависть в герці.
Не стало ніде спокою –
То голод, то землетруси:
З небес залива водою,
З землі стережуть спокуси.
Незручно живе людина,
Щасливе все жде майбутнє,
Та ягід смачних з тернини
Ніхто ще не зміг здобути.
Не стане держава храмом,
І горб нам зі спин не зрушить,
В серцях веселіш не стане,
Поки не очистим душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755707
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2017
На чудовій моїй Україні
Через купу злодюг і брехла
Вже так мало пісень солов’їних –
Тільки тонни звучать барахла.
Телебачення міцно зомбує
Кожен мозок і душі сліпить.
І помали ми зовсім забули,
Що таке сподіватись і жить.
Некомфортно в нас чесній людині,
Кожен день – не життя, а війна:
Як на хліб заробити ще й нині,
Щоб не впасти до самого дна?
Тільки гріх швидко виведе «в люди»,
Посадить в чарівний «мерседес».
Як Махно, він гуляє усюди,
Відкриваючи торбу чудес.
Звідки впало на нас це прокляття,
Що при тисячах гарних церков
На чужину ідем заробляти
Наче Бог нас покинув ізнов?
Може віра та наша лукава?
День – для Бога, дияволу – шість,
І на щастя не маємо права,
А життя – наче вічний той піст?
«Те не можна, і те не для тебе: -
Вкаже місце нам всім олігарх.
Він, нещасний, не гляне на небо,
Бо на серці у нього – нудьга.
На землі він усе вже отримав,
А до неба бездушному – зась.
Влада й гроші – погоня нестримна:
Він і в профіль значний, і в анфас.
Тільки враз – і урвалась дорога:
Впав літак чи розбився твій «мерс»…
Пізно бити тепер на тривогу,
Закінчилась країна чудес.
Перед Божим великим престолом
Що ти скажеш Цареві тепер?
Що король не убраний, а голий!
Помолився б, якби не помер?
Пізно ждати останню хвилину
І терпіння небес споглядать:
Бог не зможе простити провину
Тим, хто знехтував всю благодать.
Тільки дурень тепер вичисляє
День кінця і страшного суда.
Що про день свій ти завтрашній знаєш?
Чи встоїш, як нагряне біда?
Якщо тут, на землі, так нелегко,
Скільки горя в пекельнім вогні!
Так Голгофа від нас недалеко - ,
Не держись за багатства земні!
Мусить серце Христа запросити,
Мусить вмитись воно каяттям!
Ти поклич Його в щирій молитві,
Щоб отримати вічне життя!
Пам’ятай, що Господь тебе любить,
Та не любить він гордість і гріх!
Він у вічності тих приголубить,
Що зреклися гріховних утіх!
Хто повірив, що тільки у Бога
Є і правда, і щастя, й життя.
Всі скарби на землі – лиш убогі
Тіні мрії, підробки й сміття.
І земна наша зваба покине
Разом з смертю усе на землі.
З чим постанеш, безжурна людино,
Перед Богом величним своїм!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755376
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2017
Втомившись від щоденної турботи,
Вкриваюсь тихим вечора крилом,
Та знов в якусь незвідану скорботу
Мої думки і серце повело.
Перед очима – постать на колінах
В нічному Гефсиманському саду,
Чоло ясне, що непідвладне тлінню,
І голос зі страждання: «Я іду…»
Ти йдеш, щоб назнущались над Тобою
Раби гріха, розпусти й марноти,
Щоб заступити вбивць Своїх Собою
Й до неба їх, омитих, привести.
Лягаєш на свою останню постіль –
Твердий в криваві плечі впився хрест.
Своєю кров’ю в неба високості
Ти пишеш світу волі маніфест.
Я знаю, що не треба вже тужити,
Бо Ти воскрес, бо вічно сущий Ти.
Чи зможу я колись отак любити
І голос Твій до світу донести?
Мені у морі ненависті й болю
Ти дав любові й радості сповна.
Лиш не забути б, що за все Тобою
Така висока сплачена ціна.
Не збагнути б на земних дорогах
Христом у серце вкладений вогонь.
Вклоняюсь небу: «Слава! Слава Богу
за воскресіння радісне Його!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755373
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2017
Ти сьогодні сидиш за партою,
І робота твоя – учитися.
Ну, а може таки не варто
За науку так тяжко битися?
Вчителів тих щоденно слухати
І сушити знаннями голову?
Якось зможеш життям тим рухатись
І не слухать батьківське слово.
Та задумайся: світ змінився,
Коли ти народився в ньому,
Нова зірка в небесній висі
Привітала в земному домі!
Так живи і твори, як велено
Божим промислом долю власну.
Хай такими, як ти, заселена
Буде вся Україна красна!
Стань творцем і душею, й розумом,
Вмій таланти свої задіяти.
Хай довкола суцільні грози,
Все одно будем зерна сіяти.
Не лінуйся, дитино, вчитися –
Ти для цього у світ покликана,
Щоб відбутися, щоб звеличитись,
Щоб призначення неба виконать!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755056
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2017
Така прозаїчна робота:
Щодня я іду до школи;
Надії, невдачі, турботи,
Немов зачароване коло.
Вночі мені сняться діти,
А часто і сон тікає,
Неначе у цілім світі
Вже інших проблем немає
Чи так, чи не так? Сама я
Вже третій десяток років
Нехитрий свій шлях долаю
До школи поспішним кроком.
А скільки судилось далі,
Не знаю ні я, ні доля.
В осінній вінок печальний
Вплітається літо з поля.
Сивію, бо так і треба…
Натомість зростають діти.
Чим ближче мені до неба,
Тим більшає їх на світі.
Такі неслухняні й щирі,
І мудрі, наскільки вдасться,
В шкільному веселім вирі
Шукають вітрила щастя.
Я пробую їх тримати
За руку у хвилях буднів,
Як любляча добра мати:
Ну що з ними далі буде?
І думати я не хочу,
Щоб доля чиясь, мов пустка.
А школа цієї ночі
Накине у зорях хустку.
Вона, молода і сильна,
Зі мною чекає ранку
І дзвоника, що щосили
Нові роздає обіцянки.
До ранку, до дня, до ночі,
До вічності перед Спасом
Живу , наче вість пророча
У вчителя іпостасі.
Бо школи без нас не буде,
Ми – серце її і сила.
Хай виростуть з учнів люди,
А ми їм розправим крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755055
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2017