| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Я – патріот і в цьому цілий зміст
Моєї дивовижної натури,
Ніхто не заборонить мені це,
Ніхто не переставить вже фігури.
Бо в шахах так як і реально,
Буває шах і мат, як не печально.
І дошка та – реалії буття ,
У кожної фігури є своє життя.
Хтось ферзь, а хтось – пішак,
Хтось багатіє, королює,
А інший тягне долю, мов ішак.
У всій своїй красі вона для нього заважка
Не буде з нього вже гетьмана-ватажка.
Один чужими справами керує,
А інший і своїми нівелює.
Та патріотом бути дуже просто, звісно,
Живи, твори і все це безкорисно
Тут правило спрацьовує єдине:
Ходи з початку і до середини,
Дотримуйся єдиного ти поля,
Яке так щедро дарувала доля.
Ціни його, плекай, шануй,
Ніколи марно часу не марнуй,
Забудь про закордоннії спокуси:
Про стрази, про Феррарі та Ландкрузер
Згадай про поле волошкове,
Про вороненького коня і про підкови,
Що щастя дарували пращурам твоїм.
Цінуй це все і будь завжди своїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753994
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 06.10.2017
Чомусь на серці сум, чомусь я не сміюся,
У голові вже бум, років своїх боюся.
Все мовби як завжди, все мовби, як і треба.
Не стишую ходи, підношуся до неба.
В душі моїй весна, а роки - то багатство
Буяє вік вона, роки і сивина – то непоборне братство.
А мій життєвий млин все перемелють жорна,
І плине віку плин, я жвава і проворна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2017
Як швидко плине час, коли його так треба
Життя кружляє нас, підносячи до неба.
Як швидко плине час, коли ми поспішаєм,
А іноді пливе, немов луна над гаєм.
О, часе! Зупинись, коли тебе не вистачає
Людина ж бо сама кудись так поспішає.
Цікава річ життя у часовому полі
З родин до небуття, з проблемами у долі.
Ми біжимо кудись, не бачимо нікого,
Здіймаємось у вись, торкаємось святого.
То що ж за річ той час?
За що його цінують, планують і марнують?
Дитиноньці малій – це вік розваг і подій.
Людині молодій – любові час та мрій.
Дорослому – життя, вже сповнене буттям.
Старенькому воно як віком додано,
Бо кожен день його - підтримка ближнього.
А час – дарунок Бога, розкаже він про все
Багатий і небога – всі розуміють це.
Як довго плине час, коли це нецікаво,
Коли нудить вже вас від виступу роззяви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753992
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2017
Чомусь на серці сум, чомусь я не сміюся,
У голові вже бум, років своїх боюся.
Все мовби як завжди, все мовби, як і треба.
Не стишую ходи, підношуся до неба.
В душі моїй весна, а роки - то багатство
Буяє вік вона, роки і сивина – то непоборне братство.
А мій життєвий млин все перемелють жорна,
І плине віку плин, я жвава і проворна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753863
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 05.10.2017
В лісі білочка жила,
В лісі гарнім, мальовничім
На гіллячці в хорі птичім
Серед дятлів і комах,
Де співає безліч птах.
Ні біди, ні сліз не мала,
Веселилась та стрибала,
Свою спритність розвивала.
Рудохвостій трудівниці
Тут без діла не сидиться.
Свою затишну хатинку
Споряджала без зупинку
Гриби, ягоди й плоди –
Все несла вона сюди.
Спокійнісінько жила,
Товариською була.
Часто чула від подруг,
Ліс теж має безліч вух.
Що потрапити тут можна
В неприємності страшні,
Можеш вірити мені,
Залишитися без даху,
Не побачиш більше птаху.
Люди пройдуть голосні –
І зостануться лиш пні.
Не зважала на байки –
То були лише чутки.
Полюбляла все горіхи,
Їх стояли цілі міхи.
Раптом: що це серед лісу?
Отой гамір ненависний
Сойка голосно кричить,
Стрепенулася сова
Стара птаха лісова.
Люди, стійте, зупиніться!
До тваринок усміхніться!
Не образьте усіх їх
Цих беззахисних, смішних
І руденьких, і пухнастих,
І вухатих, й зозулястих.
Бережіть природу й ліс –
Царство білок і беріз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753861
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 05.10.2017
Буває часто і не раз,
Що ми, задумавшись про вічність,
Все забуваєм повсякчас,
А час втрачає всю магічність.
Але чому в таку веселу днину
Я лину в милу Україну?
Чому на думку враз спливає
Поет-земляк з рідного краю?
Отой співець журних пісень,
Що прожили не рік, не день.
Вони струмочками й понині
Біжать по неньці -Україні.
Чому я плачу і співаю,
Разом з героями кохаю?
Бо то ж Грабовський так писав,
Бо долі іншої не мав.
Оспівував лелечий край,
Коли приходив у відчай.
Заслання, каторга, тюрма…
Здавалось, інших слів нема.
Але знаходились слова ,
В яких Украйну малював,
Описував гірке життя,
Плекав про вільне майбуття.
До матері-голубки він звертався,
Прохаючи від болю захистить.
Якутськими стежками обертався,
Про краснопільські не забувши ні на мить.
А біль його – кохання неповторне
Ота чарівна, мила жінка Сигида
Писав про тії очі, очі чорні,
Хоч доля їм судилася не та.
Співцеві волі і свободи
Коротке судилося життя,
Але живуть, живуть в народі
Його незламні почуття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753858
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 05.10.2017
Сини мої, мої хлоп’ята,
Моя розрада й вічний неспокій,
Сини мої – душі відрада,
Моє життя все сповнене надій.
Колись було вас колисала,
Захоплена від сподівань та мрій.
Маленькі личка цілувала
Від носиків і аж до вій.
Як часто згадую зимові вечори,
Коли на землю тихо ніч спадала,
А ми із вами Астрід Лінгрен все читали
Про подвиги малої дітвори.
Мабуть, тоді навчилась я фантазувати,
Придумувать історії чудні,
Бо хто ж це зробить, як не рідна мати
У теплій хаті при свічі вогні.
Розказувала вам про звірів,
Про мишачі бали і про котів
А ви крізь сон мене просили
Продовжити історію щосили
І замовкали тихо в напівмлі.
Як перші букви ви у зошити писали
Й до школи ви зробили перший крок,
Як в юність гордо вирушали,
І як отримали життєвий свій урок.
Про це не можу я сьогодні не згадати
Мабуть тому, що я найперше – мати.
Бо я не зраджу вас ніколи
Коли б, куди б вас не кидала доля.
Мої сини, мої соколи, юнь моя,
Дарунок Бога і святіше від святого,
Мої хлоп’ята, ви – моя сім’я.
Олежку, сину мій дорослий,
Спокійний, врівноважений і гордий
Ти, як будяк у полі зрослий,
Такий колючий і занадто добрий.
Не сердься, сину, що тебе не завжди розумію,
Проблема ж це одвічна поколінь,
Заради тебе я забуду свою мрію
І кину все своє я до твоїх колін.
Мій милий Дмитрику, синочку,
Такий строптивий ти хлоп’як.
Нехай тобі везе – я буду рядом
У буднях сірих і в святкових днях.
Відповідальність – то найперше в тебе,
Цілеспрямованість і гостре відчуття брехні,
Людей ти привертаєш цим до себе,
Ці якості дуже близькі мені.
Борітесь, діти, ви за місце те під сонцем,
Живіть, плекаючи про свій авторитет,
Порадуйте онуками в віконці
Подбайте про вкраїнський
Сини мої, мої скарби нетлінні,
Моя ви радість й доленька моя.
Ще не в одному відтворюсь я поколінні
Мої ви діточки, моя сім’я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753675
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2017
Я плачу, мамо, подивися.
Чому зажура й біль бере,
Чому так сльози полилися,
Чи може мрії пролилися
Через духмяний цвіт смерек.
Я плачу, мамо, бо страждаю,
Життя своє я проживаю,
Сумлінно й тихо ідучи,
Крокуючи веселим краєм,
Що звуть поети земним раєм.
Бо сам ти пан і сам підпанок,
Бо сам ти раб і сам батрак,
І сам танцюєш власний танок,
Своєї долі ти ковалик,
І робиш сам – хоч так, або не так.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753673
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2017
Катруся сьогодні прокинулася до світання. Поруч тихенько спала посапуючи молодша сестричка Наталочка. Легенький сонячний промінчик заглядав у шибку, немов дразнив, вабив до себе. На душі було весело, адже навчальний рік закінчився і до школи йти не треба. Хоча пройде декілька днів і з сумом згадаєш про однокласників, гомінкі ігри під час перерв, шкільну парту. Але це не зараз. А сьогодні неділя, у тата з мамою вихідний. Дівчинка домовилася сходити з подругами до Андрієвого яру, щоб назбирати квітів на вінок. У буденний день такої нагоди не було – батьки працювали у колгоспі, а Катруся доглядала за молодшими сестрами. Почуття гордості переповнювало душу, відчувала себе дорослою,бо перейшла до третього класу. Навчання давалося легко, а в школі було напрочуд цікаво.
У печі палахкотів вогонь, смачно пахло свіжим хлібом. Мами у хаті не було. Мабуть, на подвір’ї годує худобу. Вона швиденько одяглася, заглянула у колиску до Галинки. Крихітка мирно спала, кумедно ворушачи носиком. Яка ж вона гарненька!
Батько порався по господарству і, загледівши старшеньку, покликав до себе. Катя знала, що ніхто в цілім світі так не любить її як татусь. Тому обіцяла довго не баритися і повернутися додому до снідання.
А на вигоні вже зібралися дівчата. По дорозі переповідали різні бувальщини, весело сміялися.
Поверталися додому стомлені з оберемками квітів на руках. Та раптом почули церковний дзвін. Так дзвонилося лише під час пожежі. Заметушилися, пришвидшили ходу. А потім усі разом побігли на сільську площу до сільради.
На майдані юрмилися люди, їх було так багато. Здавалося, що усі в селі покинули справи й прийшли сюди. Про щось голосно говорив голова колгоспу Микола Маркович. І раптом котрась із жінок заридала, а за нею, немов по команді, почали плакати всі. Нічого не розуміючи, діти злякано перезиралися одне на одне. Війна! Ось те страшне слово, яке так потрясло всіх.
З того часу спокійний життєвий сільський ритм закінчився, немов обірвався маятник на старому годиннику. Вечорами ніхто не співав, здавалося, що навіть соловейко замовк у гаю. А невдовзі розпочалася мобілізація. Вранці було наказано колгоспникам зібратися біля Катрича. Звідси їх кіньми везли до Тростянця, а потім кого куди на фронти. Жінки, діти прощалися з чоловіками. Сумно і журно, матері ридали, тихо втирали скупі сльози сиві дідусі. Маленька дівчинка не хотіла злазити з рук тата й голосно плакала.
Нарешті кінна валка рушила, за нею довго ішли рідні, немов проводжаючи в останній путь своїх годувальників.
Жнивувати довелося старим та жінкам. Діти намагалися хоч якось потішити зажурених матусь, допомагаючи їм у всьому. По селу ходили чутки, що ворог стрімко наступає і скоро дістанеться сюди. Віруючі шепталися , що то за гріхи Господь покарав.
Того дня батько прийшов додому пізно, про щось поговорив із мамою, а на ранок Катруся дізналася, що він їде супроводжувати ешелон, який повезе далеко на Урал колгоспне майно. Кому ж як не колгоспному бригадиру громада довірить таку справу! Поки готували техніку до евакуації, тато часто їздив у справах до міста. Одного разу повернувся веселий і сказав, що відправка призначена на завтра. Дівчинка з розумінням прихилила русяву голівку до татового плеча, їй так не хотілося відпускати батька. Мабуть, щоб підтримати дружину, він пообіцяв, що від’їздить ненадовго і до зими вже буде вдома.
Покликав до себе донечок. Молодшій дав пряника, а потім із кишені дістав малесеньку фігурку. Це був порцеляновий янгол.
- А ти, Катрусю, доки мене не буде вдома, будь помічницею мамі, в усьому допомагай їй. Візьми цього янгола, він вас захистить від напастей. Бережи його і я обов’язково повернусь.
Був теплий осінній ранок. У школі заняття не проводилися, чоловіки-вчителі пішли на фронт. Діти бавилися біля озера. Та раптом на шляху піднялася курява й стало чути рев моторів. Невдовзі хлоп’ята угледіли колону мотоциклістів. Дітлахи кинулися врозтіч, їх обганяла потужна техніка.
Німці! Ось вони, нелюди, вже дісталися й сюди. Зупинялися біля крайніх хат у селі й ламаною російською мовою вимагали харчів. По дворах кричали сполохані кури, голосно лементували жінки, яких грабували фашисти, забираючи до останнього шматка хліба, чулися поодинокі автоматні черги.
Так розпочалася нова доба для селян, що залишилися у тилу.
З’явилися й ті, хто почав слугувати фашистам - поліцаї.
Боїв на території Кам’янки не було. Німці відчували себе господарями, заселяючись у кращі будівлі, виганяючи мешканців до погребів та клунь. Люди боялися говорити зайве, шепталися по кутках про відступ Радянської армії, сподіваючись, що це триватиме недовго. То там, то тут з’являлися лиховісні похоронки, сіючи смуток у душі дівчинки Катрусі, яка щовечора розгортала хустинку і дивилася на маленького янгола, подарованого татом. Цілувала і ховала на печі.
Настала зима, а про батька вісточки так і не було. Заходила сусідка, розповідала,що на Новостроївці хлопчаків, які залізли до продовольчого складу, німці водили на розстріл, але змилостивилися і відпустили. Подейкували, що баба Сашка, яка жила у крайній хаті на Назарівці, переховувала радянських льотчиків зі збитого літака.
Ішов 1943 рік. Кістлява рука смерті дісталася і родини Шевченків. Тітка Мотря (сестра по батькові) отримала за рік три похоронки на чоловіка та двох синів.
Село звільнили радянські воїни. Потихеньку поверталися з фронтів посивілі солдати. Життя тривало.
І вже не маленька Катруся, а доросла Катерина Василівна зберігала,як пам'ять про війну, порцелянового янгола.
Часто зимовими довгими вечорами вона розповідала дітям та онукам про нього, згадуючи свою нелегку долю. І про те, як усім миром зустрічали земляка Мироненка Пилипа, якому довелося визволяти рідне село, і про те, як її мати, щоб якось вижити з трьома дітьми, Катерину на виховання віддала бездітним сусідам, і як бігали вже після Перемоги до вигону в надії зустріти односельців, які поверталися додому, і про те, як часто хотілося пригорнутися до теплого батькового плеча.
До самої смерті жінка носила квіти до братської могили та зберігала янгола, який так і не повернув батька.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753672
рубрика: Інше, Громадянська лірика
дата поступления 04.10.2017