| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Моя душа кричала і боліла,
І вирватись хотіла із грудей.
Літать у небі вже вона не вміла
Й боялась осуду всезнаючих людей.
Душа завмерла,мов закамяніла ,
Хотіла все забути і заснуть,
Умерти,зникнуть, так вона хотіла,
Бо їй все спокою думки злі не дають.
Та після горя стрілося кохання,
І змучена душа знов ожила.
Надія помирає ж бо остання
І треба їй турботи і тепла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2018
Мамині руки пахнуть землею,
Холодними росами, вранішньою зорею,
Хлібом із печі, із засмажкою пиріжками,
Сонцем палючим, лагідними вітрами.
Мамині руки пахнуть долиною,
Жайвором в небі, красунею калиною,
Веселкою в небі, зеленими споришами ,
Вербами над ставом, літніми дощами,
Вони пахнуть хутором, суницею, малиною,
Вони пахнуть найдорожчим – моєю Батьківщиною
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770479
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2018
Моя бабуся працювала в ланці,
Будила своїм співом сонце вранці,
Із жайвором виходила в поля,
Де простором пишалася земля.
Вихододні – то за роботу плата,
А чим її була багата хата?
Сестра – вдова, трійко дітей на двох,
В печі – куліш, а на покутті – Бог.
Свого Івана Мотря відпустила,
Не думайте, вона його любила,
Та до війни була в нього родина:
Дружина й два соколи сина.
( Хоч в неї донька теж росте,
Росте і син,
Сім’ї то дві, а батько ж то один)
Узимку сестри й діти грілись на печі.
Чи спалося бабусі уночі?
Чи , може, долю в гості закликала,
Щоб щастя її дітям дарувала.
А ще бабуся дуже вже боялась смерті
(Хто не боїться, будемо відверті)
Боялась не почути солов’я,
І не побачить, як живе сім’я .
Про голод і війну ніколи не казала,
Й чомусь пісень веселих не співала,
І дуже вже любила про дівчину,
Яка перетворилась в тополину.
А ще бабуся мудрості навчала:
Щоб відьма уночі не цілувала,
Щоб із очей ячмінець зник
І щоб минувся клятий « гик»
Мені бабуся дарувала пісні крила,
Щоб з нею я завжди була щаслива,
І разом з піснею злітала я у небо,
Де плакати й журитися не треба.
Моя бабуся працювала в ланці,
Будила своїм співом сонце вранці,
Із жайвором виходила в поля,
Де простором пишалася земля.
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770478
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 09.01.2018
Марія доживала свого віку. Лежала самотня на ліжку. Старість та хвороба непомітно випивали з неї життя.
Жила вона самотньо вже багато років, з того часу, як чоловік Ілько пішов на війну. Через чоловіка на селі її називали Марія Ільчишина, прізвища вже ніхто із односельчан і не пам’ятав. З війни Ілько не повернувся, а дітей не встигли народити. Весь біль і смуток разом з гіркими вдовиними сльозами був давно виплаканий у подушку. Жила собі, як билиночка: крім тяжкої праці в колгоспі нічого не знала. Самота давно стала її подругою.
Восени дощ настирно стукав у шибки, а вона щораз здригалась: все ще чекала свого милого. Так в чеканні і надії минуло життя, залишились одні спогади, та і ті невеселі, бо мало радості вона зазнала. А щастя? Що воно ото таке щастя? Цього жінка навіть і не знала, мабуть, його придумали люди, так як придумали і Бога. Бо якби був Бог, то не забрав би він Ілька, не дозволив, щоб тисячі жінок, як Марія, поховали свою нещасливу долю під чорними хустками, які вицвіли на сонці.
Сили зовсім покидали її. Часом заходили сусіди ,приносили щось поїсти, добре мали серце, нічого не скажеш.
Того дня сусід Павло здивувався : Марія прийшла до нього по драбину, хоча до цього вже декілька тижнів не вставала з постелі. Схожа сусідка була на мару, а не на Марію : лише шкіра та кістки. З такого дива Павло навіть не запитав навіщо їй драбина.
Сонце вже хилилось до обрію, люди порали худобу. От і Павло мав зняти з горища сараю сіна для корови. От лихо, а драбина ж у Марії! Пішов до неї, та й закляк на місці, увійшовши у сіни, переляк скував закам’янілі вуста : одна драбина стояла під стіною , а його лежала поперек ляди, що вела на горище - на тій драбині висіла Марія…
Ховали її сусіди , та все дивувались, де в неї з’явились сили, щоб вчинити такий гріх, не інакше як рогатий допоміг.
Ішли роки . Хата Марії пустувала доти, доки в село не прийшла вдова з двома синами – парубчаками. Голова колгоспу і поселив Ганну в хату Марії. Та тільки не було спокою Ганні в тій хаті: ночами хтось тихо ходив та тяжко зітхав, двері самі по собі відкривались, хтось стукав у шибки, наче просився зайти у хату.
Одного вечора, попоравши господарство, Ганна зайшла у хату і стала готуватись до сну. Хлопці побігли десь гулять у клуб, а вона не стала і каганця світити, навпомацки роздяглась і лягла на полик. Сон майже заволодів нею, як раптом жінка почула скрип дверей. « Діти , це ви ?» - запитала Ганна, не повіривши, що хлопці так рано вернулись із гульок. У відповідь тиша, лише хтось тяжко ступав по розісланій на долівці осоці.
Ганна намагалась у пітьмі знайти сірники та запалити каганець, це їй не вдавалось, бо руки дрижали так, наче на неї напала пропасниця. А невідоме щось все ближче і ближче наближалось до неї. Ганна відчула, як на голові піднялось волосся, думки всі змішались , страх не давав навіть крикнути. Ось уже і дихання чути поблизу, і раптом її осяяло : « Отче наш…» - розпочала вона . Невідома сутність завмерла на місці, їй явно таке не сподобалось. А потім гучний звук ,схожий на виляск батога, ударив громом , хтось швидко віддалявся від Ганни, і запанувала мертва тиша.
До ранку Ганна так і не зімкнула очей. Сини дуже здивувались, коли побачили, що мати не спить, а ще вони помітили, що сивини ще добавилось у материнім волоссі.
Про свою нічну пригоду Ганна розповіла ланчатам. Жінки вирішили, що то нечиста сила, яка поселилась у Маріїній хаті після її смерті, а швидше за все і була причиною її смерті, знов приходила по чергову жертву, та Ганна виявилась сильніша духом, тому і здолала її.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762963
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2017
Іще не нажилась, не налюбилась,
Ще повна сили,радості, наснаги,
Хоч осінь вже на мене задивилась
Й зима на голову посипала снігами.
Уже в колисці гукає внучатко,
У сина меншого двадцята вже весна.
Якби життя своє почать з початку,
Один в один його б так прожила.
А я візьму волосся й розфарбую
Яскравим променем звабливої весни
І ,як колись, коханого цілую,
І , як колись, чарівні сняться сни.
Яке це щастя вранці просинатись,
Черпнуть води із диво - джерела,
У ніжності коханого купатись,
Де ще любов не випита до дна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2017
Я народилася й живу на Україні,
Де вишні заглядають у вікно,
Де в полі житньому волошки сині – сині,
Де стелиться туману полотно,
Де мова взята з пісні солов’я,
Де у колисках козаки зростають,
Де воду п’ють з криниці – журавля,
Де вірно так і щиро так кохають.
Де неба синього безмежна скрізь блакить,
Де пісня лине лунко понад гаєм,
Де в полі голос жайвора бринить ,
Де сонце спать ляга за небокраєм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762961
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2017
Під лагідними зорями серпневого неба зустрілися дві самотні Душі.
Одна - сильна та мужня, яка ніколи не показувала своєї самоти, вона давно шукала свою єдину споріднену Душу, своє продовження і не могла знайти.
Друга Душа була страдницька, кинута на поталу,із обпаленими крильми , що були вимащені багном , якого не шкодували інші Душі, черстві, жорстокі,ниці , котрі отримували насолоду від її мук та безвиході.
Доля хотіла поєднати їх ще ранньою весною,коли земля оживала і розквітала, саме тоді і сильна Душа відчула,що та Душа, яку вона шукає, десь зовсім поруч.
Та страдницька Душа не була тоді страдницькою, була обвінчана з іншою, вона не була вільною і від цього почувалася щасливою. Літала в небі, співала веселих пісень, була коханою та жаданою і думала, що так буде завжди. Але виявилось, що то все - марево,дурман,омана. І залишилась та Душа одна - однісінька із розбитим серцем. Вона тепер знала, що таке пекло на землі,хотілось померти, зникнути, щоб не відчувати болю.
Та у Долі був свій непередбачуваний план…
Вони стояли одна проти одної,було чутно, як б’ються, немов сполохані птахи в клітці, їх серця. Страдницька Душа тремтіла, немов листя на осиці.
- Ти моя? – запитала сильна.
- Тепер твоя, - почула у відповідь. – Я буду щаслива?
- Ми будемо щасливі… Я так довго тебе чекав. Я так довго тебе шукав, – промовила сильна Душа і ніжно пригорнула до себе страдницьку , щоб не сполохати, не злякати. – Ми почнемо життя із чистого аркуша, і не важливо, що було з нами до зустрічі.
Страдницька Душа посміхнулась, в очах спалахнув вогник надії, а груди заполонило приємне,майже забуте, тепло. Багно з крил безслідно зникло, стали вони знову чисті та прозорі.
Під лагідними зорями серпневого неба зустрілися дві самотні Душі і стали навіки одною…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762846
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017
Прихилила сонце до землі
Осінь пречудова, прехороша,
Вже курличуть в небі журавлі,
Землю скоро снігом припороше.
Пагорб, наче ковдрою, прикривсь
Позолотою чарівної красуні,
Понад річкою туман он покотивсь,
Мов хмаринка, тихо - тихо суне.
Королева Осінь одягла
Перешиті з Літа пишні шати,
І сльоза дощами потекла,
Й спокій загляда в принишклі хати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762844
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.11.2017
Ти став мені другим крилом, яке були відірвали,
Ти став моїм новим життям,старе в багні розтоптали.
Ти став моїм сяйвом в вікні, на нього і буду дивитись,
Ти став моїм сенсом буття, за тебе і буду молитись.
Ти став, як джерельна вода, яку не можливо не пити,
Тебе, моє щастя, мій раю, я буду довіку любити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017