Вночі мій сад нагадує Гетсиманський,
Де по землі ходять тіні розлук,
Самотні та голі від правди,
Що залишають після звичних мук.
Слабкодухий, бо хочеш жити крізь пам'ять,
Забуваючи біль, що ярмить.
Тільки доводиться вирізати спогади,
Мов сніжинки,
Та найперша щемить.
Западає десь глибоко, так долинно,
Що повіриш і в долю, і в жах,
Як душа болить, то не лий їй "кровоспинне",
А кажи, хай переводить усе в жарт.
Цей сміх має звичку опускати кутики очей,
Накладати колір пустки на волосся.
Замість кричати, я питаю, скільки ще треба пережити цих залізних ночей,
А хтось кидає звірові дитячі обвуглені кості.
Ми водночас боремося за майбутнє та за здорову пам'ять.
Вона через вимкнене невчасно світло
Застрягла між поверхами,
Тепер погляд у небо лякає та ранить
Через загрозу та німі будинки
Під дірявими дахами.
добре є! сильно, яскраво, образно, чудова глибина думки і якісний текст. РЕСПЕКТ! Натхнення ВАМ!
