У сутінках сказаного не верне́ш, а несказаного – тим більше.
Свідомість розходиться швами, крихкими уламками віршів.
Я хочу втопитись у спогадах, тихо й бездумно, немов у калюжі.
Я б простягнула до Неї руки, тільки ми більш ні краплі не дружимо.
Дістати зсередини мертвого – тихо вживити у нього уламки місяця.
Свідомість так дивно й тривожно від спогадів синіх біситься.
Всі, за ким я ішла незримо, сьогодні вже тінями линуть за мною.
Я загублена голка – куди заведу? Які рани страшні загою?
Пересохла від спраги дружба заростає густим чапаралем.
Мені треба за кимось іти, щоб дожати педалі... щоб жити далі...
В мені темряви стільки, що можна із неї ліпити для вічності чорні діри.
З цього світу зведіть мене, наче пляму. Я світу давно більш не вірю.
Я б простягнула до Неї серце, тільки кроки її все тихіші у пам'яті.
Я б розси́палась в Ній, тільки друзки летять на підлогу і ранять.
Кожне сказане слово стерло мене і всі вірші мої присвятило Їй.
Я молюся навколішки тіні, яка береже мою цілісність в кутиках вій...
березень 2021р.