Він боявся не повернутись у місце, де знов не чекають.
Маленька історія тихого п'яниці із сургучевого краю.
Ніч накриває слизькою сіткою – ловлю давно розпочато.
Він зникає із дому, де умовно лишався дідом і татом.
Тільки от... Дім не пускає. І живе в його фотокартці.
Внучечці шість, і жовтіє намисто у чорній рамці.
Старий телевізор хрипить у тишу – вишукує втомлені вуха.
У тремтячій руці в непрозорому склі ожила отрута.
Стіни хапають з бетонним відчаєм втрачене тіло.
"Швидше під зорі з маленькою ручкою... Любо і мило...
Може приїде ще тепла душа і голодний котел натопить."
Натовп збирався у самої брами церкви навпроти...
Якось худко виносили то́го, хто сам вже не міг вернутися.
Так похапцем обмивали ноги, зривали етюди всі,
племінниця винесла го́ру віршів – сховала в кульку за шкафчиком.
Пла́кати часом іще страшніше, аніж все просто бачити.
Дім не виходив із нього, поки з дому його не винесли.
"Пупови́на, небесна блакить і пожовклий квиток з валізою.
Мам, ти не платиш за мене. Мам я плачу за своє. Мааам, я виріс!"
Я дивилась у п'яні сльози, які догасали на милицях.
І, коли їх поклали в труну, всі навколо боялися тільки старості,
наче це справді найгірше, що може із ними трапитись.
Я ж боялась, що він не розкаже мені більш про зорі...
Вчора мама лишила квиток зі "щасливим числом"
на столі
в коридорі...
жовтень 2020р.