Весняний вечір…. сонце опускається донизу. Край неба палахкотів рожевими смужками, вони частково прикривали пишні, темно - сірого кольору хмари. Сонячні промені все ж пробивалися через них, ніби через сито, потік золота прилягав до землі.
Київський вокзал ніколи не пустує. Людей, як комах, майже кожен має ношу, як не валізу, то сумку, або рюкзак. А біля електричок, можна часто побачити з кошиками. Звичайно, хто з роботи добирається, а хто з дачі, ну, а дехто й з базару. Скільки людей скільки й напрямків. Хтось уважний, а хто й розсіяний. Як кажуть - таке воно життя .Час швидко плине, в людей багато мрій, багато справ. Щоб усе встигнути зробити завчасно, треба від нього не відставати, треба триматися на плаву. Яким би життя не було, коли в серці сум’яття і розчарування, чи коли є радість і злагода.
Нині ж війна і життя, майже щохвилини приносить різні новини. Люди в напрузі, чи поїде потяг, чи електричка, чи знову буде гудіти сирена? На початку війни боялися кудись їхати. Тепер же позаду цілий рік воєнних дій, звикли. А орки, на жаль й не збираються зупинятися, пруть, як стадо баранів. І кожній людині хочеться запитати - навіщо ця війна,знущання, пограбування? Заради чого прийшли на українську землю? Ну хіба, що за своєю смертю.
Ніхто й не думав, що затягнеться війна. Але паніки немає, треба жити, пристосовуватися до життя, виживати і вірити, що війна закінчиться. І закінчиться тільки перемогою над ворогом.
На платформі приміського вокзалу людно. В таку пору люди більше їдуть з роботи. Тамара ж уже п’ять років на пенсії, від доньки добиралася додому. Молодим важче, є діти, треба й до школи копійчину мати й так прогодувати важче чим стару людину. Хоча тут теж є свої нюанси - потрібні гроші на ліки. Але хто в селі живе, все ж таки легше,бо є городина і якась курка знесе яйце, то уже трохи легше, не побіжить до магазину, щоб купити. Хоча фізично важко, в городі треба добряче наробитися, адже з неба нічого не падає.
Наразі розчарування, на жаль летять ракети, дрони., снаряди.
-Щодня всі під Богом ходимо, - таку мову ведуть по селі,- кому скільки назначено. Хтось виживе, а когось, ота з косою забере, їй дуже важко протистояти.
Ніби всі електрички йдуть за графіком, тішилася Тамара, вкотре позирала,чи їде електричка. Вона машинально поправляє рушник на круглому білому хлібі, що лежав у кошику.
Отак щоразу, як буває в Києві так і привезе додому. А ввечері зайде сусідка запитає про сина, про доньку з чоловіком й онуками та й чаюють разом. А воно ж намастити хліб духмяним суничним варенням смачно, хіба ж хто відмовиться. Погомонять удвох, пожуряться про події на фронті. А їм нічого більше і не треба, якби мирно було та щоб діти вдома працювали та насолоджувалися життям. Тамара багато часу в роздумах- От, як синок приїде з фронту,тоді вже треба буде готуватися до весілля. Є дівчинка, от би Бог дав щоби все було добре та й від нього би дочекалася онуків.
Голос диктора повідомив про подання електрички за маршрутом і потік людей згуртовано попрямував на платформу.
-Добре, що місця указані -заходячи у вагон, у метушні все ж спромоглася подумати жінка. За пару хвилин вона уже сиділа на своєму місці біля вікна. В її купе зайшли дві молодички. Відразу оцінила – Бач, без валіз і торбів, лише через плече модні маленькі сумочки, значить йде з робити.
У вагоні майже всі місця уже зайняті. В купе біля Тамари іще було вільне місце і коли хтось йшов між рядами звертала увагу - Це вже мабуть біля мене присядуть.
Перед самим відправленням електрички у вагон зайшло двоє військовослужбовців. Ой мабуть із фронту- Подумала і з цікавістю дивиться за ними. Один з них русявий, непоголений, видно за віком трохи старший, на років п’ять, а можливо й десять. А другий білокурий, здавався зовсім молоденьким. На обличчі видно іще не густе волосся, напевно рідко голиться, як і мій синок. Враз защеміло під серцем, відвела очі повні сліз. Схилила голову, заспокоїла себе- Ой, що ж це я, витріщилася на дитину. Боженьку, яке ж то щастя родині, синочки… напевно додому їдуть.
Вони в поспіх підійшли до її купе.Старший звернувся до молодшого,
-От бачиш, все добре, встигли! А ти хвилювався., за годину будеш вдома. Я так зрозумів тебе на станції зустрінуть. За три дні зідзвонимося, я побіг, бувай!
У хлопців- вояків ніби й проблем нема, щаслива усмішка осяяла їх обличчя. Обійнялися і старший поспішив до виходу.
Вона дивилась йому вслід, як добре, що цей молоденький має такого друга.Може й моєму синові пощастить зустріти добру людину. Адже їм усім зараз так потрібна підтримка. Ой та там напевно усі такі, коли важко робити одну справу, тільки об’єднання приводить до успіху.
Електричка набирала швидкість, той звук розсипав думки, які їй навіювалися. Час від часу поглядала на військового, ніби шукала в ньому щось схожого на сина. В її очах ніжність і ласка, частка материнської любові. А блиск - віра й надія на щасливе майбуття кожної родини.
Яка ця дитина? Напевно щира, добра, з дитинства привита любов’ю до рідної країни.Тільки такі там виборюють незалежність, волю і світле майбутнє для покоління. Себе на думці зловила - Ой, що ж це я весь час на нього дивлюся. Зніяковіла, відвела погляд до вікна. За вікном цвів срібно- синій сутінок та вона цього не помічала. Стривожилась душа за сина, як він там? Уже три дні немає дзвінків. А може запитати звідки він їде? Та ні, не скаже, це ж таємниця. За мить, подумки повторяла молитву «Отче наш». Наразі ніби туга відійшла, духовне полегшення.
Увагу привернув раптовий дзвінок, боєць закопошився, відповів,
-Так мамо, я слухаю! Так! Так, я зрозумів.За хвилин десять буду з вами.
Тамарі ніби передалося почуття його матері - Напевно радіє, що приїде син, посміхнулася.Та відразу ж на обличчя неначе прилягла тінь - Господи, спаси наших синів, доньок від куль і страждань. Допоможи побороти російську наволоч, яка припхалась на нашу святу землю. Боже, почуй молитви материнські. Допоможи воїнам у нерівному бою здолати зло й ненависть, жадобу й заздрість!
Поступово електричка зменшила швидкість, військовий привстав, поправив рюкзак й швидкою ходою направився до виходу.
-Синочку - їй хотілося крикнути вслід - дай Боже тобі добре відпочити! Хай в тебе все буде добре! А підеш у бій, хай тебе захистить моя молитва і не тільки тебе, а усіх, хто оберігає наші дні і ночі, наше буденне життя.
Душевне почуття подякувати, обійняти, але ж, якби без поглядів чужих очей. Побоялася, що розплачеться, на людях соромно. Не змогла спокійно всидіти, чолом торкалась віконного скла. На платформі побачила дівчину з шикарним букетом білого бузку й жінку з чоловіком, спішили йому назустріч.
Котилися сльози, як горошини, яке то щастя бачити щасливого сина. Бажання обійняти й приголубити, як у дитинстві. Не стримати сліз, важко вгамувати почуття. Їй би зустрітися з його матір’ю, обійняти, подякувати за сина- воїна! За його виховання, за мужність, за сміливість, за любов до землі України!
30.05.2023р
ID:
985129
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.06.2023 19:12:30
© дата внесення змiн: 27.08.2024 03:22:28
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
І сльози від прочитаня - це реакція на це життя..Неймовірно, Ніночко... 
