Ну от і все... немає вороття
в оте життя,
де вітер віє та не лестить
де слово б'є, але не пестить
в якому думки мовби пута
щораз обплутують крилА.
Як би я вірив в чудеса
то я злетів би в небеса...
Але... немає в нас чудес,
тому дорога до небес
травою в пояс заросла...
Та ржею вкрилася коса.
Чомусь так сумно б'ються мрії,
немов би птахи у клітині.
Немов обрізані крила.
Чому знов дзвони у свята
співають стиснувши вуста.
Та листя стиха знов шепочуть
в надії тиші серед ночі.
Чи то замовкнуть десь на час,
чи може моляться про нас.
Ось місяць, в небі молодик,
У річку-дзеркало, глядить
І він, як ми, чомусь не спить.
Туман на ранок повстає... таке вже є.
Пташиний дзвін на нас чекає,
он промінь знову небо крає...
Та кожен мислить про своє.
Чому так боляче на серці
Чому мій подих, мов би жорна
мені поклали до грудей
Чому не бачу того люду
Коли зло с правдою у герці
Серед полів та ще у церкві
Навпіл порізали людей
Не тільки в думках, а й повсюду .
О. Демченко