друзі називали мене Пітером Лонґ—екзистським. це прізвисько як клеймо причепилося до мене після того як я вколов у свої набухші сині вени білого китайця. очі закатилися як хвойда під час свого першого оргазму, а голова відкинулася далеко за плечі. моє тіло пробирало холодним потом, я дрожав як осінний листок, що цнотливо падає зі старого дерева, яке от-от порублять на малесенькі шматочки і якийсь підарас буде підтирати свою сраку.
язик перекосило і він став, як мені здалося в пориві кислотних галюциногенів, у два рази більшим.
якісь коти з відрізаними головами літали переді мною та нявкали, а в повітрі розщіплялися зелені пікселі.
мій разум мені вже не належав.
я бачив сині руки, що простягалися до мене, і голоси, які наспівували щось таке незрозуміло гарне, що наш люд досі не цінує це як музику.
мої друзі ще в жорсткішому тріпі танцювали і реготали, випиваючи мартіні з колою, хтось, увявши текілу, намагався переспати з 14-річною дівчиною, яка збігла зі свого дому, хибно думаючи, що тут її врятують і вона стане потрібною, навіть деякі незнайомці—безхатченкі дивилися старий покоцаний реаліями телевізор, і тільки я у всій цій шумній компанії був один.
самісінька порожнеча, невірна думка якої — відчуття власної значимості і поваги у компанії якихось людей буде давати тобі не щастя, а депресію, бо поміж цієї вечірки, чисельність народу якого досягла 50 наркоманів, алкоголіків та шльондр — ти все одно почуваєшся самотнім.
так і є.
