Беру у руки телефон
І набираю номер рідний,
З гудком стук серця в унісон,
Почути голос необхідно.
Питаю "як ти?" тихо і без зла...
Боюсь у відповідь почути тишу,
Бо в Україну знов прийшла біда
Ніхто не втік... Хіба мізерні миші...
Ми не просили, а вони прийшли,
"Спасати" тих, хто жив у мирі...
В історії назвали нас "брати",
Самі накинулись, немов голодні звірі.
Ми не брати, всього лише сусіди,
На жаль, ми їх також не обирали.
І в Україні через них всі біди...
Спектакль миру ми уже дограли!
Горджуся, що я з України!
Ми різні і нас плутати не варто:
Ми стали на захист своєї країни,
Вони ніби граються в карти
Вони дарують світу хаос,
А в нас йде боротьба за мир.
Затихло все, і навіть дядько Хронос
Коли не стало багатьох квартир.
Коли казали "нас там нєт",
Коли стріляли в "Охмадит" і в пологові,
Ми одяглися всі в бронижилет,
В Одесі, у Києві, у Львові.
Наш лідер як і обіцяв,
Не поставив Неньку на коліна,
А їхній хлопців відправляв,
Щоб розривались на своїх же мінах.
В нас армій не одна, а три:
Молитва, військо, волонтерство.
Розмалюємо країну ми самі
І не потрібне нам їхнє "братерство"!
Я щиро вірю в наше ЗСУ,
За заспокійливе в нас Кім і Арестович.
Готові всі боротись за красу:
Й маленькі дітки і старенький дід Петрович
Така різниця була в нас завжди,
Просто ніхто не помічав раніше.
Ми не вони, вони не ми
Зайняли ми нарешті свою нішу.
Нехай мовчать Америки, Європи,
Бо що хотіли ми уже сказали,
Ми сидимо далеко не в окопах
Бо України серце запалало...
Поки я зараз між тривогами сиджу,
Знову рідний номер набираю,
Я своє серце тихо розбуджу,
Поки молитва душу зігріває.
