Весняний ранок в золотій пелюшці. Сонце на хмарі, ніби на подушці. Та смуток серце крає, від темної імли війни, загрози. Зранені яблуні, відцвіли. Віднесло вітром, у попіл пелюстки, в печалі, не падають росинки - сльози. Ім би усім, більше вологи, жаль сухо, здалеку, раз – у - раз блиск вогню, як грози.
Най, як раніше, травневі грози, теплий дощик, паруюча земля. І мирне, ясне небо, спів пташок, гул бджілок, квітучі поля. Думки про весну, зігріли душу, як світ надії.Тож з нею завжди, чарівний бузковий цвіт, найкращі світлі мрії.
Та не так нині… Багато днів її земля в облозі, дрижить, горить і плачуть небеса… Де не глянь, чорна від пилу й окровавлена роса.
Сусід прийшов, з війною, як злодій, злющий ненажера. Хто ж тебе виховав, такого шкуродера?!
Здалеку знову дим…. нависли чорні хмари. О, Боже - Боже коли ж закінчиться це лиходійство, кошмари?
Серед руїн, вже нікуди йти. І своя хата… вже два тижні в руїнах. Із погреба, ледь визира, перекошене малесеньке віконце. Жаль, навіть на хвилинку, не досягне маленький промінчик сонця.
Жилисті руки із тремтінням, на голові поправила хустинку, ледь дотягнулася до вікна… В її очах блакитних, лише страх, в розчаруванні,
- О Боже…. Боже, що за весна?! І ніби цвіт пахкий, все ж мав втішати. І Україна, врешті стала процвітати. Що ж буде далі? Чого з війною прийшов? Від кого захищати? Не наважилась, село залишати.
Якийсь невблаганний смуток, впився в душу. Трясло і гойдало, наче зранену грушу. Що позбудеться, життя, в горлі тисне клубок. Як сприйняти? Чому сусід, зробив такий крок? Мріяв зі славою злетіти до зірок?! Та ні, не вийде, висохнеш до кісток! Невже своїй країні бажаєш химерного життя? Чом, бісова душа, не думаєш про майбуття?! Ще із садочка, дітям до війни, прив'єш любов. Яку( заразу) приймаєш,чи ти наркотик ввів у свою кров? Зробився нелюдом… чи може не той хто був раніше? А, най би згинув! На душі гірко, по шкурі сироти, стає холодніше. Коси… посріблилися, від панічних думок. В смутку, рукою погладила висок,
- Ні! Це неможливо сприйняти! Щоб Україну й собі підкоряти?!
Думки, як оси, як тебе назвати?
Ніби картина… спогади про тата. Як в сорок першому, не ждали ката. Фашистський чобіт. Насилля, розруха, тікав з полону, обморозив вуха.
Вона й досі, ті рубці пам'ятає й шрами. Жаль й роками.… так й не загоїлися рани. Скільки смертей! Скільки бід, клятий фашист, приніс кожній людині! Який то біль, осиротілій дитині. В Німеччину дорога далека. Не звив гнізда ріднесенький лелека. Аж обпікала душу, остання кров. В концтаборах забрали, вкрали любов! Любов до життя, до землі, де щасливого дитинства слід. Хоч і роки минули та ті жахіття, не забув весь світ.
Думки – джмелі, тоді, народ пізнав, хто такий фашист. Тобі ж, належне, дамо ім'я рашист! Зламані долі, тортури, перевершив усіх.
Диявол, чи хто ти? Чи обкурений, не думаєш про гріх. Що час іде, обов'язково настане мить розплати! Інакше ні, не зможу я тебе назвати.
Здійнявся пил, гучне гудіння, здаля то ніби птах. Але ж не видно крил, холодний піт, тривожно, у очах страх. То вертоліт… кого ж бомбити? Коли із селище вже виїхали всі. Хіба таких, як я,сховались по підвалах, по погрібах. Чи тих загублених, що спочивають у землі, а душі в небесах.
В полоні смутку….сльоза скотилась, у грудях тисне, погляд вдалину, до хмарин. О Боже…Боже, скільки біди й горя приніс цей нелюд, скільки роз'єднаних родин. Який вже місяць гуляє смерть. Куди не глянь, ніби «пройшовся» смерч. Дома й хатки - руїни… хрести, могили. Душа болить, кричить, волає… світ став немилий. Хтось з Маріуполя, з Херсона, а хтось із Запоріжжя. Куди людей відвезли? На північ? Де гуля вічний холод, здичавілі ліси і бездоріжжя.
О Боже – Боже, дай серцю втіхи. Почуй мене, ворогам, не пробач гріхи! Навіщо діточок викрадає, вивозить? Тож світле майбуття краде, конозить?! Що тут веселі і щасливі оченята, що до пуття й доволі ухожена хата? Народ з дитинства навчений працювати,тому й гідний добре господарювати!
Пригнічені думки…. знайшов раб. силу. Спіши, допоможи, козацький сину! Прошу рідненький, зупини, рашистську навалу! Розбий, ворожу челядь, таборну, зухвалу! На твою смілісь й відважність одна надія. Що бабця виживе, здійсниться мрія! Стяг України, на площі знов замайорить. Мені ж синочку, так хочеться жить.
Знов сильно загриміло... мов сполохана пташка, ниць до землі,
- О, Боже, як же страшно!
За мить, в підвалі стало темно, невже помітили, під серцем щемно.
Ледь - ледь почула розмову, ще й зухвалу, тупцювались по підвалу,
(- Нет здесь уж пусто, наши всё забрали, разве что трупы, вонючие остались. Куда ты прёшь? Пойдём, подвал засыпан да и что ты там найдёшь. Наши довольны, много подарков с Украины, не зря воюем, малость обогатились…)*
Кілька сльозин скотилось по її щоці, тремтіння тіла, чи так холод пройняв, незрозуміла. О, якби молодша, я би вас, п*скуд, зустріла! Запам'ятали би на все життя! Як руйнувати, вбивати, красти, забирати в народу щастя!
В підвалі трохи посвітліло. Мабуть від радості, ледь посміхнулась.
-Пішли….полегшено передихнула,- Напевно їх позбулася. Ба, як пацюки, мерзотники, іще щось шукають, щоб вкрасти… Мало набрали, Боже- Боже, це ж треба, так низько впасти! Щоб навіть унітази вивозити в кремлівське царство! Це ж треба мати таке жлобство! Як дикарі, чи свині, що живуть в лісових хащах. Дорвались посіпаки, на радощах.
Вже сутеніло…. за віконцем підкрадалась нічка. Думок багато, як повноводна річка.
Злегка виднілась, цвіль по стінах. Дірявий одяг, як лахміття та світлі мрії ніби в сповиточку. Сира земля… хоч виснажена, все ж на колінах, схилилася в куточку.
Неначе в бункері….тихенький мелодійний шепіт - молитва до Бога,
-Почуй Всевишній, звертається твоя небога. Допоможи синам і донькам ворогів прогнати! В них дух козацький, його не зламати! Дай Боже миру і добра святій землі! Хоч у підвалі, так недобре мені. Але ж жива і не покину батьківського краю. Я дочекаюсь перемоги! І поки серце б'ється, я все витримаю, усе переживу, стерплю! Бо хочу вільно жити, Україну, ніколи не покину! Душею й серцем я її люблю.
30.05.2022р.
*- рос. мова.
ID:
951185
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.06.2022 12:39:43
© дата внесення змiн: 24.08.2024 17:31:54
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ніночко, мороз по тілі, адже це не вигадана історія, це наша жорстока реальність. Через 2 дні буде 4 місяці ворожої навали, а кінця цьому горю не видно. Тримаймося!
