сонце у червні торкає небесного дна.
в сільській книгозбірні волого завмерли томи,
що ти́ їх читав. а тепер у нас, Діду, війна.
кістлява і чорна, як вимерзле поле зими.
тобі би боліло кривавим лахміттям ідей:
не просто за землю – за ноги чужі на землі.
що діти твої, і діти твоїх дітей
застали годину, де світ від безчинства зомлів.
чи думав колись, як рибалив весь день на ставку́,
про дотик війни до провалля сумних очей?
цій тиші між нами – два роки. а ти – маякуй
хоч словом, промінням, хоча б ураганом-дощем!..
подвір’я. калина. гітара. цигарка в руці.
і більш не побачу. нестерпно! і мовчки кричу…
в вогні перемоги співатиму Гімн Січових Стрільців
Тобі. тож де би не був, будь ласка,
Діду,
почуй.
====
13.06.2022
Сьогодні минає рівно два роки, як не стало мого дорогого Діда, Ревчука Миколи Юхимовича.
Ми, внуки, називали його просто Дідом, але зараз я розумію, що гарних слів більше й не треба було – тут поміщалася вся любов.
Якби ви хоч раз зустрілися з ним – обов’язково хотіли б іще. Він зовсім невловимо втримував увагу людей навколо.
Дід був ого-го рибалкою, будував, ремонтував, писав, співав, грав на багатьох інструментах, надзвичайно багато читав і… говорив. Думаю, велика частина моєї фантазії розвинулася завдяки його безкінечним розповідям, оповідкам. А які небилиці він придумував!.. Довгий час я думала, що труба під умивальником у нього вдома веде в Америку, і це не підлягало сумніву. І ще Дід навчив мене вимовляти літеру «Р».
Він жваво цікавився кожним моїм заняттям: в дитинстві слухав, як грала на акордеоні, давав перші письменницькі поради; коли підросла, його цікавило все – університет, ролики, велосипед, волонтерства на різних подіях… Він заочно знав безліч моїх друзів.
Так виходило з усіма онуками.
Просто йому було справді цікаво і Дід заражав цим усіх оточуючих.
Останню сотню днів періодично думаю, що сказав би Дід про цю війну. Як би він її відчував. Наскільки добре, що він її не застав?..
Чи не щодня відчуваю, що Діда тепер – нема тут, фізично. Все нагадує про нього. Буквально кожен вірш, який я пишу, обов’язково читаю йому – вголос. Знаю, з яким виразом обличчя би слухав. Він досі залишається моїм першим критиком в цьому питанні.
Скільки б не пройшло років, Діду, я хочу сказати, що ти – завжди зі мною. По-іншому я не вмію.
