Згадаю ранок … Босими ногами –
Біжу, де промінь між небес заграв.
«Яка краса, дивися, бачиш, мамо,
Квітуче море пролягло між трав!»
А вітровій, здійнявшись рано-вранці,
Від насолоди аж на землю сів.
Радію з ним у білій вишиванці,
Що повторила квіти – геть усі!
Там річка ллє блакиті пеленою,
Ярами так казково робить згин…
…Моя країно! Стала ти сумною,
Як вп’ялися у кровне вороги…
Розчахнута, в осколках, біла груша,
Схилилася на хат німі хребти.
Порвали тіло – та не вбили душу –
Ти мусиш, рідна, знову розцвісти!
Оце б на ганок! Босими ногами –
Та кат безжальний мить краси забрав:
«Які новини?» – Чую голос мами,
Квітуче море пролягло між трав.
«Надворі – спека, вже діждали літа…» –
Мов усміх, хтось з небес тепло простяг.
Під мирним небом, спокоєм зігріта,
Стояла б я отак усе життя…
/Дякую за фото Пані із Тернополя!/
Спасибі, Катрусю! Не вчиться французька чомусь... пишуться вірші про рідне
Як приємно... якщо відгукнулося - дуже рада! миру і добра!
