|
Йшов 1713 рік. Черговий неймовірно важкий рік для України. Зрада гетьмана московськими прислужниками дорого обходилася кожному. Іван Нечай теж був не в одному бою. Але зараз … Тут на чужині у цьому невеличкому замку у Пенсільванії … Він знову опинився сам на сам з своєю мрією. Цей позбавлений глузду Іван, як його не раз називали друзі.
Він сидів за столом і вечеряв. Вечеряв не сам. Вечеряв з нею. Намальованою італійським художником ще двісті років тому Марією Кайзервальд. Принаймні, іншого її імені він не знав. Захоплений її красою, Іван розмовляв з картиною, жалівся їй на людську несправедливість, глупство, зраду. Ділився маленькими радощами. Так наче вона могла йому відповісти чи хоча б кивнути у відповідь. Хоча … іноді йому здавалось, що вона посміхається йому. Іноді, що плаче …
Зараз у Івана було так багато часу … На ці розмови, на свій біль, на свою тугу за батьківщиною … І хто був весь цей час поруч з ним? Вона …. Картина, мрія … ілюзія.
- Може, ти і мені запропонуєш … ледь не сказала вина … о, ні … я не можу відірвати очей від винограду. Тільки не налякайтесь. Це справді я. Марія …
Чоловік ледь не упав від такого дійства …
- Так, так …. Заспокоював Іван сам себе. Я знав. Кобзар мені казав, що це можливо. Що слово, думка, мрія – це наче частинка людської сутності. Тож будь спокійний, Іване … Будь гідний цього дарунку долі … Я зараз.
- Ну ось. Так мене кликав, а тут злякався …
- Як це можливо? Та ні … Я знаю, що можливо. Чи це надовго? Чи це на мить?
- Це назавжди, Іване …
........................
Сховались від світу ... Та не надовго. Сам прийшов, не стукаючи. Відібрав усе ...
……………………………
Андрій любив до ночі засиджуватися у бібліотеці. Його однолітки переважно проводили свій час в Інтернеті або, щонайменше, у кав’ярнях. Так, він теж іноді приходив туди. У нього завжди було, що розповісти. До того ж, він умів розповідати. Але йому здалося, що стають нецікавими його розповіді. Друзі утікали у майбутнє, а Андрія вабила минувшина. Щось там було таке, недоказане, не вивчене, що йому потрібно було обов’язково знайти … Хтось кликав його до себе …
……………………………..
Перед Андрієм лежали понищені часом листки … Наче нічого особливого у цій частині архіву. Але щось йому підказувало: це те, що треба … Те, що шукав ... «Думки Івана Нечая. Кому цікаво?» … Про що ж ти написав Іване, що наче живе у моїх руках?
«…. Нема вже гетьмана … пішов. Зрадили, байстрюки … Тож я сам на сам із нею … Вона жива. Чи мені так здається. Та наче ні … Жива … Вона поруч».
Від фантастичності того, що відбувається у Андрія перехоплювало дух. Так, справді … Колись якийсь Іван силою своєї думки оживив своє кохання. І зараз про це йому розповідає …
«Хто прочитає цей текст, будь другом моїм. Поверни нас …»
……………………………..
Андрія важко було б назвати аж надто сучасним хлопцем. Але й неуком теж ніколи не був. Знав, що таке штучний розум, що таке програма, яка самонавчається. Шлях Нечая полягав у терпеливому багаторічному формуванні свідомості з думок, спілкування, емоцій … Сучасна фізика чудово розуміє, що таке ефект спостерігача. Але ж сьогодні це все можна зробити набагато швидше …
……………………………..
Все, описане Іваном, складало наче початкову базу даних. Все, що знав Андрій, що можна було знайти в Інтернеті, щоб доповнити розповідь Нечая, було зроблено. Програма мала сама наче прожити описане людське життя. Якщо підхід правильний, то по її завершенні поруч у цій кімнаті мають постати Іван та Марія саме такими, якими вони були у далекому 1713 році …
…………………………….
Андрій виглядав дещо розгубленим. Так, дійсно, все навколо лише енергія. Але ж навіть у його голові це лише теорія, ніким не підтверджена теорія. А тут ...
- Що ж мені з вами робити? Ні паспортів, ні одягу … Щоправда, з одягом дамо собі раду. А от з усім іншим.
- Ти, друже, за нас не переживай. Не згубимося у світі, бо знаємо межі. Між правдою та кривдою, випадком і злом, хитрістю та розумом. А такі у цім світі не пропадуть … Людське серце, людський розум ... Що в порівнянні з ними ці кілька клаптиків паперу? Що в порівнянні з ними коштовні речі чи високі посади?! Перше, як маєш, то живеш, друге, як маєш, щастя вдаєш ...
……………………………..
Загубленим до раю ще не можна,
У них ще на землі свій власний рай,
Душа воліє до свободи кожна,
Душі в шуканнях не перешкоджай …
І Україна вся немов цьому подоба,
І наче не ляклива, не нероба,
Та загубила десь свій власний шлях,
Тепер у клітці скаче диво - птах …
Вже й згниле пруття те ослабло зовсім,
Вже й наче і до волі один рух,
А пташка далі між ті пруття скаче,
Десь заховався її вільний дух ...
Чи ж може хтось її мов книгу прочитає,
А чи якось почує, де болить,
Дивись, вона потроху оживає,
А думали, невдаха, тільки спить ...
ID:
921958
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.08.2021 15:47:32
© дата внесення змiн: 12.11.2021 10:33:36
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую ... на жаль, сюжет ... було б цікаво описати у деталях ... та немає імпульсу( .... мені здається, що ми усі наче пронизані своєю історією ... щось таке і хотів зробити )
