Сутеніло. До неї підбирається журба, там, вдалині, вже гучно гомоніли. То молодь збиралася біля вогнища. Нині ж, по обіді, знову дощило і громовиця блискала по небу, а її серце знову тремтіло. Як оте, молоде деревце, що біля річки похилилось. І вона з небом теж просльозилась та вкотре взяла себе в руки й помолилась, - Прости ти, Боже, може я мала гріхи, тому й кохання ти мене лишив…
Біля річки, сміх і пісні, звабливі очі, усмішки, гучне серцебиття. Любов, надії, кохання і обійми, мабуть щасливе майбуття. Вона ж неподалік, присіла в траві густій, мов захисту шукала, тут, наодинці з спогадами, свою безнадію ховала.
А, що вже їй, минуло п'ятдесят, тепер, самій зустрічати зорепад. У цю ніч, купальську, їй зорі миготіли. Здавалось, ніби знали її печалі, підтримати хотіли. І вітерець розвіював ледь посивілі коси. Сльозини чисті, ніби вранішні роси. Вона ж волала – журбу відпущу і хай вгамую своє серце й душу. Той біль, що кожного дня їй завдає. Та своє щастя, не знайде, знає. Бистра річка - симфонія води лунає. Ні не на втіху, навпіл серце крає. Не прийде милий спогад розділити. І хто б підказав, як далі жити? Як спромогтися, цю журбу втопити?
Вітер приніс вразливий сміх, їй би десь зникнути в поспіх. Плили вінки, колихались на воді, зірки тонули золоті. А їй пекло в грудях до болю. Чом Боже, ти дав мені таку долю? Враз круговерть,то ніби в урвище вода загомотіна. А, я ж чекала, теж кохання хотіла. Рік чотирнадцятий, Майдан, забрав її друга – чоловіка. Навіки з ним, на жаль, десь зникла й втіха. Уже й забула, коли й всміхалась. Та рана знову й знову придати болю намагалась.
Тьмяніли зорі від полинових сліз. Десь по воді, полискував, ледь шурхотів верболіз. Як при розлуці коханого слова, -Я повернуся, ось тільки пройдуть жнива!
Душа боліла і ридала… А річка спогади ховала. Та вони на мить топились і знову виринали… Про ті дні й ночі, що вони колись веселились, вірили один одному, мали надію на щастя, кохали.
06.07.2021 р
