Вирували атоми на світанку часу,
Якого ніхто ще тоді не стрічав.
Галактики мережали свою казку,
Не знаючи формул, законів, підстав.
І світло летіло до неіснуючих меж,
На шляху своїм гублячи зорі.
Поставали планети, де не водилася смерть,
Не відбивались світила на лезах зброї.
Та була серед сотень систем одна:
Там дев’ять силуетів, зіткані з пилу,
Між яких вічність вогонь розвела.
Тій місцині судилось порушити тишу.
Там ще недавно холодна Земля,
Вправно заплетена в жовтогарячі стрічки,
Все квітла й бриніла юним життям,
А закохане Сонце вслухалось в її пісні.
Там зі стежок снувалась павутина,
Виднілись темно-сині розписи пера,
І височіла зеленим шовком вкрита полонина,
Там уже вкотре зиму розтопила весна.
Заздрило Сонце людині, що лишає сліди на землі,
Що для неї і купол неба,
І пшеничне поле, і велич лісів,
Мовби не знаючи про кригу й пустелі.
Бачило, як там спліталися руки,
І вітер чиєсь золотаве волосся пестить,
Як птахи співали, як затихали звуки,
І ревнувало світило: Земля йому не належить.
А люди складали міфи і чекали наступного ранку,
Все намагались вчасно підібрати слова.
Сонце горіло дня неї – вона іншим дарувала ласку,
І грізно шипіло, коли на ній починалась війна.
Воно все ще тримається на відстані,
Аби остаточно не спалити усіх барв,
Пече сильніше за квіти зірвані,
І воліє розплавити холодну сталь.
А Сонце колись спалахне пожежею,
Висушить Землю, просочену кров’ю і потом,
Промінням-кайданами припасує планету знесилену,
До атома винищить всі легенди багряним громом.
